Ровно у двінаццать часов дня двері в прийомну дірєктора київського Дворца Піонерів Дєніса Івановича Крамара распахнулись, іздавши жалобний візг. Сікрітарша Тамара спершу, не подимая глаз, одчеканила фразу, яку сьоні з смого утра повторила вже, навєрно, раз дваццать:
- Дєніс Іванович не принімає, зайдітє завтра.
Коли ж у відповідь їй раздалась гнітюча тішина й поскрипування половіц, Тамара грозно подняла вєки. Її дліннющі, як у рикламі Максфактора, рісніци сначала дьорулись, а потім наче прилипли ко лбу.
- Дірєктора нима на місці, шо ни ясно! - протівно взвізгнула вона, вільнувши гібкім тілом. Доктор Падлюччо, внєзапно підскочивши, шо той нінзя, повалив її на пол. За його спиною Міша нєлєпо одкрив рота і наслаждався стрьомом. Спершу йому ця виходка наставніка показалась забавною, но тут він обратив вніманіє на причоску сікритарші, - це зрєліще заставило Мішу одступити шаг назад і почуствовати спиною влажность фудболки. Укладка цієї молодої женщини, яка ше мить назад оповіщала тільки про те, шо хазяйка не звикла економить на балончиках із лаком, розтріпалась так неприродньо й бізумно, як малінький кусочок урагана. А єслі вже говорить начистоту, вмєсто волос на голові Тамари звивались настоящі гади, - вони жутко шипіли і в єдиному пориві тянулись к доктору, роззявивши свої многочислені пасті. Сама ж сікрітарша обхватила шию доктора столь цепко, шо у певному ракурсі все це напоминало непрілічну сладострасну позу, характєрну для служебних романів і порнухи. Доктор жи, всупереч такій драматургії, питався одстранить опасне кубло, оджимаясь лівою рукою від підлоги, як Владімір Висоцький. Права ж длань Мішиного наставніка полізла у собствінний задній карман штанов, - нєлєпость цього жеста остаточно руйнувала еротізм епізода, но - як бистро з’ясувалось - наближала його до фіналу. Одним бистрим двіженієм, яким можна було б хвалицця навіть перед самураями, доткор Падлюччо ізвльок із кармана пластікове розп’яття - і припечатав до лоба сікрітарши. Та іздала вопль нелюдського тіпа, з її упругіх форм повалив ядучий дим, і вже спустя десять сікунд вмєсто Тамари на полу красувалась тіки зеленовата клякса нечистот, в которій брєзгліво одпльовувався доктор.
- От же ж не можуть, суки, шоби хреста святого не обригать, - сокрушався він, питаясь привести себе в порядок, якшо так можна назвать розмазування потусторонньої жидкості по брюках.
Міша глотав слину, будто йому лічили зуби, но в остальному держався молодцом, як догадався доктор, професіонально глипнувши на штани ученіка в області таза.
- Тепер пора переступить чіртог, мій мальчік… Ступай за мною, - проронив доктор і толкнув двері, на которих свєркала нова бронзова табличка із лаконічним написом: Д.І.Крамар.
Канєшно жи, застукати дірєктора Дворца Піонерів в расплох не получилось. Наївно було полагать, шо цей посіпака тьми - настіки глухий пиньок.
- Признаюсь чесно, вам удалось мене німного здивувати! - восклікнув Дєніс Іванович, отсалютувавши доктору стаканчиком молока. Він розвалився в креслі, як старий гангстер, а ноги в новіньких блістящих туфлях схрестив на столі.
Доктор Падлюччо, принципіально не поздоровкавшись, підійшов до краю длінного дірєкторского стола й усівся на стуло, жестом показавши Міші, шоб і він не стовбичив, як осика.
- Не ожидав я, мілий доктор, шо ви наважитесь на це одчаяне глупство, ісполніне дішового героїзма. А впрочім, це у вашому характірі… А з Тамарою - це ви напрасно… І хто вас тіки учив так з женщинами обращацця? - Дєніс Іванович надмєнно хіхікнув. Потім мєдлєнно перевів взгляд на Мішу й іспитав на ньому дриль свого ацкого взгляда.
- Тобі ж, нещасний мальчік, я міг би тіки посочуствовать. Якби, канєшно, міг… - Довольний каламбуром, Дєніс Іванович убрав ноги зі столу, сів ровнінько й трохи нахилився вперед, як класний керівник. - Як кажуть у таких випадках амириканці, тобі просто не повезло, парінь…
Тим часом доктор глянув на часи й довольно хмикнув, попутно переконавшись, шо в кабінєті єзть тілівізор. Попередній хазяїн цієї должності все поривався викинуть бісовський ящик, которий з годами все сильніше його раздражав. Но, видно, не успів.
- Ітак, отважні дурачки, дозвольте для проформи запитати: чєм обязан? - вичекавши паузу, Дєніс Іванович водив глазами від доктора до Міші, будто слідив за ігрою в пінг-понг. - А впрочім, облишим еківоки. Якби ви не додумались до етого странного наскока, ми всіравно сьоні стрілись би. Причому саме в цьому кабінеті. Прикиньте, яка іронія судьби?
Мовчання гостей начинало напрягать Дєніса Івановича.
- Я так і думав, шо світська бесіда у нас навряд чи вийде. Чим же вас занять? Невже прийдеться знову іграть у шахмати?! - цього разу дірєктору Дворца Піонерів удалось розвеселити себе по-настоящому.
- Хоть як це странно і нілєпо, но фігури вже розставлені з утра. - Крамар звертався до Міші. - А ти, бідняга, нібось і не догадувався про це, правда? Я стіки років знаю твого наставніка, що можу допустить найгірше… Навірняка він парив тобі мозг загадками, а саме главне попросту забув сказать…
По цих словах Дєніс Іванович мєдлінно й урочисто, як на брачній церимонії, возвисився над столом.
- Не бачу повода тянуть різіну й жонглірувать словами. Начнем, пожалуй. Кстаті, - просіяв Крамар, - спиціально для вас, доктор, я припас один малінький, но ефектний сюрпризєц. Право же, як жалко, шо ізбранний - не ви, а який-то неповнолітній засранєц. Признайтесь, доктор, шо час од часу думаїте про це. Ну, шо ето не зовсім справедливо… Я ж угадав?!
Падлюччо тожи встав, надмірно виправивши спину.
- Як на те пішло, то і я признаюсь, шо заготовив для вас, Дєніс Іванович, одну пікантну неожиданность.
- Так-так-так-так-так… - оживився дірєктор Дворца Піонерів, імітіруя одного шибко культурного тілівидучого. Доктор отловив намьок:
- Ви абсолютно праві нащот того, шо мій сюрприз - теливізійного свойства. - Падлюччо знову глянув на часи. - Більше того, прямо щас його преподнесуть у прямому ефірі. Так шо, єслі вам інтірєсно, можите взглянуть… У новозтях на п’ятому каналі.
Злобно прищурившись, Дєніс Іванович нашарив на столі пульт і направив його на ящик.
- Ну-ну, полюбопицтвуєм.
Новини на п’ятому якраз кончались, - ведуча в студії об’явила, шо зара буде сюжетєц про культуру.
“Як стало ізвєсно п’ятому каналу від власного кариспандєнта, сьогодні на японському інтернет-аукционі “Мамуна” був виставлений унікальний лот - невідома раньше рукопісь третього чимпіона міра Хосе Рауля Капабланки, катора ніде і нікада не публікувалась. Єслі точніше - йдеться про тєкст шахматної партії, сиграної одним із вілічайших шахматних гєніїв світу. Ця рукопісь, свого часу подарена Капабланкою своїй другій жоні, княгині Ользі Чубаровій, много років пролежала в часних архівах і ніхто дажи не догадувався про її існування. Тим боліє парадоксальним можна щитать той факт, шо рарітєт був мгновєнно проданий на аукционі за 350 000 доларів. Нашому каріспандєнту вдалося встановити ще один удівітільний факт: калікционєром, которий виложив таку крупніньку суму бабла за аркуш паперу з шахматною нотациєю, являєцця дірєктор київського Дворца Піонерів Дєніс Іванович Крамар. Ми, канєшно, від усієї душі поздравляєм нашого співвітчизника з такою атлічною покупкою, і попитаємся в наступних випусках предоставить вам, дорогі зрітєлі, камінтарій цього істинного цінитиля шахмат, а такжи попробуїм вияснить, откуда у скромного чиновника стіки бабліща. Харошого вам дня!”
Доктор Падлюччо давився сміхом, - і нічо не міг із собою подєлать. Міша осторожнінько пирхав у кулачок, косо поглядуя на дірєктора.
Крамар жи, напротів, чомусь не радувався внізапній славі. Принаймні, када людина (дажи єслі вона не зовсім людина) так сильно гатить по лічному робочому столу, аж він трощицця в щєпкі, - це сложно розцінить, як приступ щастя.
Подальші мітаморфози, які заскочили врасплох доктора і його учня, лише потвердили це наблюдєніє.
Міші казалось, шо комната почала обертатись вокруг невидимої осі, центр якої постоянно зміщався. Від цього йому німножко захотілося ригать, чим він негайно й занявся. Ригаки, покідая його рот і носоглотку, прічудліво вращались разом із навколишньою плинною ріальністю. Часть риглів - случайно - обрушилась під час цього харавода прямо на туфлі Дєніса Івановича, внаслідок чого жуткій вой заглушив мальчіка.
Скрєжет і смрад заполонили приміщення, яке тепер більше нагадувало піщєру або ше якусь мрачну катівню. Все це такжи напоминало обичний глюк, ібо в каждій настаящій печері чи, тим більше, подвалі має бути якесь склепіння тіпа потолка; тут жи його попросту не було - погляд вихвачував з чорного пространства тіки якіто гіганські бурулькі.
Дірєктор Дворца Піонерів змінився обліком: типер він менше був похожий на службовця, хотя і до хелбоя явно не дотягував. При такому рості взагалі трудно визивать страх і повагу, дажи якшо одростить копита вмєсто п’яток, а морду заліпити чешуєю.
Внізапно Міша почув здавлений крик - і озирнувся. Доктор Падлюччо, каторого він буквально на мить випустив із поля зрєнія, любуясь общим ороговінням Дєніса Івановича, оказався в дальньому кутку цього ацкого сарая; мощні сталактіти опустились перед ним стіною, образувавши шото тіпа надьожних гратів. І хоть він питався звідти вибратись, Міші було понятно, шо з таким номером не впорався би сам Гуддіні.
Інфірнальний дірєктор помітно приободрився. Ізоляция доктора явно пішла йому на пользу й повисила самооценку.
- Ну шо жи, доктор, як бачите, і я умію пошутить.
Він підійшов до камінної рішотки.
- Для мене люди, єслі чесно, всігда були притиреною і нелогічною загадкою. Одним ти пропонуєш власть, гроші й всі соблазни плоті - а вони морду воротять і всю жизнь в якомуто гамні колупаюцця. А інші самі стають в очірідь, шоб швидше попасти у кіпящу сєру - із чистого любопицтва і безтолковості. Якшо ви всі - созданья божі, то як могло так получицця? Но потім, наблюдая за метаннями вашого небесного гінірала, я поняв, шо він і сам достаточно протіворічивий. Тада то я і предложив йому партєйку в шахмати сиграть… На інтірєс… - Дєніс Іванович, якого ми продолжим так називать чисто по інерції, заулибався власним спогадам. - Дак вмєсто того, шоби безропотно принять моє чисто ігрове прівосходство, він і сам рішив шукать лазєйки! Хто б міг подумать! На щастя, нєкоторі вєщі вам, людям, доручать ніззя. Він цього попросту не врахував! От і типер… Даремна суматоха, стіки нєрвів, іспорчена судьба… Вам, доктор, не обідно? А втім, не одвічайте. Напрасниє слова.
Крутнувшись на своїх огидних ратицях він щолкнв пальцями - і в центрі зала появився оригінальний столік із мраморною шахівницею да ікрустірованими клєтками.
- А вот і мій для вас сюрприз! Ви должни узнать цю дівну мебіль. - Мєтнувши бистрий взгляд на клєть, дірєктор воодушивився. - Да-да, це він! Той самий столік Старицького. На цих от клєтках бізумєц Чігорін кадато показав старіку мою ефектну партію в монастирі Святой Сабіни, чим тронув його зибкій ум. Я пощитав, шо буде символічно сьогоднішній риванш сиграть на ньому. Ради цього мені пришлось вступити в корупционну связь, і стирити його прямо із фондів вашого замічатільного музєя Тараса Шеченка. Втім, там і без мене тирять ізрядно…
Ще один щолчок пальцями - й на столику вистроїлись шахматні фігури. Тим часом Міша, забившись в угол, зажав голову мєжду коліньми й качався із сторони в сторону, - в його мозгу наростало якесь странне, небувале раніше, жженіє.
- Ітак, ісполним прєдначертане. - Торжествінно пробасив пекельний дірєктор.
Міша відчув, як якато сила штовхає його до столика, - й не став їй противитись. В глазах у нього все плавилось і свєркало радугою. Він дивився на фігури, словно крізь занавєску. На каждий ход Дєніса Івановича він одвічав миттєво, - в його ушах громко тікали незримі часи, намікая на цейтнот уже в началі гри.
Дірєктор же, напротів, не спішив. Він наслаждався каждим ходом, який усилював його редути і заставляв Мішиного караля тікать із одної сторони в іншу.
Через полчаса позиція упростилась.
Крамар мєдлінно зняв з доски свого фірзя й прошептав.
- Ну от і всьо. Готовте з доктором пожитки - вас жде дальня й не дуже приятна дорога. Всьо врем’я вниз, а там - направо.
Фєрзь опустився на дошку рядом з Мішиним каральом.
- Тобі мат, дружок.
Міша закрив глаза. Він прекрасно понімав, шо програв цю партію. Хоть і не здєлав у ній жодного самостійного хода. Він чуствовав, шо все навколо знову починає дрожать і тарахтіти - й приготовився до худшого.
З оціпеніння Мішу вивів странний крик. Странний, бо видався мальчіку вкрай недоречним в цю мить общєлюдського фіаско. Це був крик пінсіонєра, якому наступили в тролєйбусі на ногу, - такий же безпомощний і слабий.
Одкривши глаза, Міша побачив не сталактітовий морок, а самий обичний підвісний потолок. Дєніс Іванович, перевоплотившись обратно в плюгавого недомірка, сидів на ковроліні, ошаленіло уставившись на свої босі ноги, які слєгка диміли жуткою вонью. Доктор Падлюччо, возвишаясь над малишом, питався одчищать штани.
Тим часом двері в кабінєт дірєктора Дворца Піонерів распахнулись - і внутрь увалилась сйомочна група п’ятого канала.
* * *
- Я знаю, шо вчинив не дуже харашо, подвєргнувши твою ше неокрєпшу псіхіку такому іспитанью. - Доктор хлєбнув з бокала і затянувся тонкою сігарою. - Прости мене, мій мальчік. Я більше так не буду.
Дим подимався над двома старінними кожаними креслами, які розділяв тіки опецькуватий столик на витих ножках. Витянувши ноги до каміна, в якому затєйліво тріщали дубові поліняки, як то показують поляки по тілівізору в ночний прайм-тайм, доктор Падлюччо розширяв своє сознаньє, а Міша самозабвєнно смоктав крізь соломинку молочний кактейль.
- Да ладно Вам! Нам крєпко повезло - я так щитаю. - Міша, похоже, не сильно рефлєксірував по поводу нівіроятних приключєній, які йому довилося пережить протягом послєдніх суток. Впрочім, деякі вопроси не давали йому покоя. По-перше, ця странна партія, котору він продув. Собствінно, дажи не сама партія, а повна відсутність апокаліпсіса, которим так грозив йому і доктор, і цей обдрипаний дірєктор з магічними прохватами. Прєдвосхіщая його распроси, доктор Падлюччо сам ударився в дітальний отчот.
- Тебе, навєрно, хотя би чуточку цікавить, шо ж там случилось, в тому кабінеті, й чому ми вмєстє з людством не загриміли в тартарари… Прийшов нарешті час розставить все по полкам. Начнем із того, шо много год, проведених мною у пошуках сакральної партії, чимто напоминали перегонки чи ше якето перетягування каната. На каждому шагу я чуствував, шо мені в слєд ступає зловєща ратиця. І, відповідно, цей посіпака ада, з яким учора ти познакомився, не ісчизав із мого кругозора.
З чого би начать? Шоб не з початку, але і не з кінця… Начну з середини.
Хосе Рауль Капабланка, як ти вже знаїш, був ізбранний. Один із тих хранителів, которим Господь довірив тайну про метафізичний смисл шахматной ігри і сутність апокаліпсису. Таким жи був Чігорін. Чуть пожже - чудаковатий данець Бент Ларсен. І ти, мій малінький нівєжда, іще одне звіно цепі, котрому ше належить звякнуть, ісполняя своє призваніє.
- Постойте, доктор! - чуть не подавився Міша. - Як це: “ще прийдеться?” Ви хочите сказать, шо цей кашмар був тіки триніровкой? Фальстартом чи іще чимто подобним?
- Отнюдь. Но ти даремно питаєшся стрибать поперед мене… Да, не очінь умєсна поговорка… Ну її к пням. Дак слухай. Круг ізбранних - це люди, які були і єзть фрагмєнтами величної мозаїки, но не знали допуття, у чому їхня місія. Так, напрімєр, великому Чігоріну Господь одкрив страшне минуле людства - ту партію, котору проіграв у 1393 році од Різдва Христового домініканець Йоганн. Случилось це у Римі, й відтоді ціла епоха, яка должна була відкрити людству істіну да світло, вдруг обернулась темними віками середньовіччя. Ти й сам у курсі: костри для світочів, жистокость питок, казні в ім’я добра… Карочі, ацкі морди порєзвилися на славу. Чігорін получив це одкровення в тища восімсот сімсят читвертому году, - цю доленосну партію він скромно розкатав проти одного посрєцтвєнного ігрока з гусарською фамілією. Я вже казав тобі, шо тексти доленосних партій мають свойство воплощатись час од часу. Тоість, вони являюцця нерідко, опіріжая час і простір, а потім виринають у многочіслєнних повторах, як в телепрограмі. Частічно вся ця кутірьма должна запутать больно любопитних посланців пекла. Впрочім, шукать пояснень Божим планам - прєдєл зухвальства, і я совєтую його не переступать.
Уви, бєдний рускій мастєр, як це у них заведено, упав у соблазн. Чігорін размічтався, шо раз він получив такий кусок просвітлення - то упаде ще більше. В якийсь момент своєї жизні він страсно повірив, шо імінно йому поручено воплотить текст партії за будуще планєти. Він слідив за собою і був осторожним, постійно слухав колєбанія ефіра, - но так до старості почті шо ніфіга і не вловив. Оце “почті” сиграло ключову роль в нашій історії. Небесна канцилярія всо жи відкрила для Чігоріна маленьку толіку. А імінно - перед самою смертю він узнав, хто жи насправді втілить рокову для діавола партію. Тоість, він узнав про Капабланку. І шо він приїде в Київ, де буде йому знак. Де, собствінно, глаза його відкриюцця і разум озарицця. Все це Чігорін розпатякав Михайлу Старицькому, і той питався запихнуть цю аграмадну тайну в чохол літіратурного труда. Не дописавши п’єсу (чи шо воно було - це вже не звєсно), він помер, заповівши браду, Миколі Лисенку, оддати рукопісь кубінскому грандмастіру, який приїде в город із сиансом. Так і случилось.
Возможно, странний інцидент під час першого сианса, када у Капабланки сильно жгло в мозгу, - це й був той малозамітний міг істіни. А те, шо діавол ошивався зовсім поруч, - лиш свідчить в пользу моєї версії.
Казалось би, шо може бути проще, - поритись харашенько у архівах Капабланки, перелопатить все, шо він сиграв, і обнаружить клад. Повір мені, я так і здєлав. Думаю, шо й агенти пекла продєлали приблизно ту ж таки работу. І всьо напрасно.
Кілька разів я собирався просто скласти руки. Патаму шо маестро з Куби хоть і був напрочуд плодовітий, але творив у добу жосткого учота, й каждий чих гіганта подвєргся бурній докуминтації. Тим більше, шо ета партія не могла бути сиграна до 1912 года, тоість - пока він не получив благословіння просто в мозг на київській землі. Все прідєльно усложняв і той факт, шо Капабланка нікада не іграв у шахмати просто так. Дослідники щитають це странною пріхотью гєнія. Я ж розумів, шо старіна Рауль таким макаром подбав, шоб його тайну можна було розгадать.
- Доктор, не томіть. Скажіть лише, чи ви нашли її?
Падлюччо здєлав паузу на дим і два глотка.
- Нашов, мій мальчік. Це оказалось дуже просто. Все важне в цьому світі - дуже просте і льогке, як правільно подмітив Григорій Савич.
Для начала я припустив, шо єслі партії нима - це значить, шо вона заникана, і нада іскать ключ. Ето раз.
Потім, мислінно прокрутивши всі важні факти із жизні Капабланки, я кілька раз споткнувся об єдину вєщ, про яку нічого неізвєсно, - рукопісь Старицького. Точно відомо, шо Хосе Рауль спалив її. Навіщо? І тут мене будто прошибло током! Я поняв, шо ключ до тайни нада шукать у попелі, тоість - у проіграних партіях Капабланки. Якшо сопоставити цю догадку з його другим візітом у Київ - туман окончатільно розвіюється. Тада, у 1936 році, він сиграв у столиці два сианса, в которих проіграв тіки дважди! Причому одну партію він тупо здав якійто дівулі, тож круг моїх розисків зжався в точку. І ето два.
Найти ту партію, де чаплійона прижав до канатів якийто малінькій ачкарік, не составило труда - в архіві Дворца Піонерів збереглись усі тєксти.
Я чуть не поламався мозгом, питаясь розгадать, де там той ключ. Партія, говоря на чистоту, була бездарна. Капабланка чудовіщно вийшов із мітільшпіля - й малєц тіхнічно риалізував перевагу в ендшпілі. Учєбна така нудота. Я шукав подсказки в оддєльних ходах, питався уловить закономірність у прощотах, - но чисто шахматна логіка раз по разу заводила мене в тупік.
І от када розпука знову взялася трогать мене за жабри - я побачив отгадку. Не розгадав, не розшифрував, а імінно побачив!
Уставившись в бамажку, я застопорився на странній серії ходів Рауля, када він остаточно розвалив свою позицію. Чотири хода, із каторих три - каральом. Єслі точніше - каральом, каральом, турою, і опять каральом. Чотири букви. В латінскій нотациї - KKRK. Я просто прочитав це слово - і все поняв.
- Якето чеське слово паходу, - ляпнув Міша.
- Це ім’я. А точніше - прозвіще. Кікірікі. Так Капа називав свою другу жону, княгіню Ольгу Чубарову.
Доктор Падлюччо здєлав ще один глоток.
- Усе дальнєйше - дєло тєхніки й уловки джентльмена. Я полетів у Нью-Йорк і розискав старушку. Прецтавився рускім журналістом, каторий пише кнігу про Капабланку. Ми довго патякали про всяке, пили шампанське. Потім сходили в рускій ресторан і ше добавили. Вернувшись до княгіні в квартіру на Мангеттині, моя рука з діктофоном, скажу тобі, німного пошатувалась.
Када я поняв, шо момєнт настав, то вродіби нівзначай ляпнув: дєскать, напрасно ви оддали усі архіви Капабланкі мєсному шахматному клубу (а так воно й було). Бо все це дуже ценні вєщі. Й када би вдруг нашлась небачена бумашка з каракулями Хосе Рауля - то їй типер цени би не було. І шо ти думаїш? Ета амнезійна старушенция вдруг ляснула себе по лбу й сказала, шо в неї дето в закромах єсть один пам’ятний листочок, заниканий на чорний день. Када жи я почув історію про партію, катору збацали Капабланка з Тартаковіром, то похолов нутром. В прилівах чуств княгіня дажи показала мині цю рукопісь. І тут я вдруге чуть не скопитився, када побачив, шо ета партія страшно похожа на київську ігру Капабланки проти рибьонка. Тіки сиграна з переміною цвєта, з перестановками ходів у дибюті й абсолютно іншим рісунком ендшпіля.
- Заждіть, заждіть! Так значить, це її купив на аукционі чудовіщний Дєніс Іванович? - Міша вцепився руками в бильця кресла. - Но єслі це вона, тада виходе, шо всьо пропало?
Доктор Падлюччо закашлявся димом і затопав ногою.
- От довбень! Шо пропало? Єслі ти думаїш, шо ми сидим у пеклі, і власть у світі помінялась, то напрасно. Воно, канєшно, ще невідомо, як все обернецця, но мушу тебе успокоїть: те, шо ви сиграли у примарному подвалі, - пересічна галіматья, катора Граальом і не пахне.
- Но як таке могло случицця?!
Мінуту доктор размишляв над чимось, но потім всьо жи відповів:
- Не знаю, чи харашо я поступив, но каятись запізно. На слєдующий день я вновь призначив Ользі Євгеньївні встрєчу, шоб продовжить інтерв’ю. А за ночь один мій знакомий піріпльотчик поддєлав рукопісь. Мені осталось тіки отвлікти княгіню пустозвонством - і помінять бамажки.
Доктор Падлюччо знизав плечами.
- Але не цей галімий вчинок мені пече. Намного хуже, шо саме я порадив Ользі похвалицця пресі цим рарітєтом. Мовляв, оно шо в мене є, но нікаму не дам! Вона ж, бідняжка, була падка до того, шоб знову оказацця в центрі уваги. Як наслідок - внізапна смерть, яка случилась вскорє.
Дальше ти вже і сам все знаїш, нима смисла повторять. Архіви Ольги оказались в руках одного дєда. Хто надоумив його виставить цей тєкст на аукцион - не знаю, хотя й догадувався, шо рано чи пізно так і буде. По крайній мірі, я слідив за цим. Тому, када у нашому Дворці Піонерів появився новий дірєктор, я зразу жи згадав, як скучив за тобою!
(с) 2009
This file was created
with BookDesigner program
13.02.2009