— Подаруй мені своє фото!

— Навіщо? Для колекції?

— Для колекції.

— Ні.

— Чому ні?

— Бо тоді ми розлучимось.

— Ми й так розлучимось.

— Все одно не подарую!

— То тримай на вічну пам'ять! Через триста років глянеш: «Более, яка я стала стара й некрасива!» А так вмерла б щасливою.

Я вручаю їй фото і порівнюю з оригіналом. Один до одного. Дівчинка 17 років строго по моді травня 97-го — два постаменти, приклеєні ремінцями до пронизливо-блискучих ніг, вище дзвоника спіднички щось трохи довше за ліфчик. Посередині голий пупок — можна взяти її на руки, налити туди коньяку і, випивши за вічне кохання, закусити лимоном. Проте, пити не станемо — геть вічне кохання!

— Знаєш, чому я з тобою зустрічаюсь? Я мовчу.

— Бо ти мені нічого не забороняєш.

— Чого б я забороняв? Китайці казали: хочеш оволодіти — відпусти.

— А що ще казали китайці?

— О, то були дуже мудрі люди. Вони багато чого казали.

— А чому ти кажеш: були?

— Бо ж Китаю давно немає — у січні його зніс цунамі з усім населенням. Майже з усім. Тих, що лишилися, забрали інопланетяни. Для дослідів. Такі симпатичні — з ріжками, на тарілках. Чи це; ще не ввели до шкільної програми?

— Ще не встигли.

— Як погано, що ти не читаєш пресу!

Я підчепив Яну прямо в басейні. На доріжці. У неї була статура плавчихи — прямі плечі, блюдця грудей і відшліфовані водою сідниці, розрізані, як яблуко, чорним ножем купальника. Проте ніякою плавчихою вона не була. І навіть плавала так собі. Просто Бог подарував їй таке тіло.

— Що ти робиш завтра? — спитав я, коли ми вибрались з басейну на вулицю.

— Здаю екзамени з історії. Я нічого не знаю. Зовсім!

— Ну, хоча б, хто цей дядько, ти знаєш? — дістаю з кишені п'ятірку.

— Мазепа?

— Хмельницький! Мазепа — на десятці!

Переляк в очах стирає виною, як класну дошку ганчіркою. Права нога копає постаментом пісок.

— То ти вчитель?

— Я схожий на вчителя?

— Навряд чи. А чим ти займаєшся?

— Справою.

— Якою?

— Хіба нині хтось пояснює, якою справою він займається? Головне, що вона мені подобається, і ми можемо взяти хоча б оце таксі й поїхати в «Чотири сезони».

— Але як тебе звати?

— Зви мене просто — Пілотом.

* * *

Ясна річ, що Петрові все це, як звичайно, не сподобалось. Особливо вік моєї знайомої. Почісуючи великого пасторського носа, він виголосив:

— Кримінальна справа. Спокуса неповнолітньої. Загримиш за ґрати.

— Стривай, ще за часів СРСР в Україні можна було виходити заміж у 17 років…

— Заміж — так, але не заводити коханців.

— Сподіваюсь, про вік вона бреше. Судячи з її знань, вона сиділа в кожному класі по два роки.

— Боже, то вона ще й дурна! Наступного разу ти познайомишся з мавпою в зоопарку і теж запросиш її в «Чотири сезони». Аби тільки збагатити статевий досвід.

— А що — запрошу.

— Ти аморальний!

— Увесь світ — аморальний. Чого, ти думаєш, жінкам так смакує купатися в шампанському? Бо їх тішить, що якийсь дурень зіпсував на них цілий вагон делікатного напою? Тричі ні! їм подобається, що бульбашки проникають під трусики і ласкаво лоскочуть клітор!

Петро не витримує і заходиться в реготі. Мабуть, уявив цю картину. Вигляд у нього точнісінько, як в американського пастора з глухого села, якому прихожанин припхав на сповідь врятовану від жінки порнографічну брошуру.

* * *

Щиро кажучи, мій новий роман не був позбавлений суто наукового інтересу. Захоплення натураліста, поглинутого дослідженням нового ссавця. Чим, справді, я гірший за того ж Петра, який недавно встановив, що прабатьківщиною жаб є Полісся і що саме на теренах України ці земноводні досягають за сприятливих умов радіації найбільших у світі розмірів?

Я теж міг би заснувати якусь нову науку на кшталт психокібернетики чи етнобіології. Я навіть знаю, як вона б називалася: жінкознавство. Так-так — точна чудова назва, що передає саму суть предмета суперечки. Мене б усі знали. Мною І пишалися. Я з'являвся б у пристойному товаристві в елегантному смокінгу, і будь-де мене супроводжував би захоплений шепіт: «Хто? Хто це?!» «О, це той самий — ви читали його останню монографію "Порівняльна характеристика типів жіночих сідниць Дніпро-Бузького межиріччя"? Ні? Ви багато втратили! А "654 способи досягнення оргазму з самками виду homo sapiens лісо-степової смуги України"? Читали? То справді інтелектуальний бестселер!»

Яна була б безцінним екземпляром моєї колекції. Мене просто зомбував феноменальний ефект, за яким інформація з навколишнього світу переломлювалася в системі дзеркал її мозку. Вона була впевнена, що Гоголь народився до нової ери і написав «Енеїду» («не ту, другу, а першу, на яку якийсь Вергілій змавпував пародію»), що Кравчук з 45-го по 91-й рік партизанив з УПА на Волині, а потім з боєм захопив Київ, що є дві України, і справжня знаходиться в Америці, а Грузія — на загадковому континенті Гондвана, де, крім неї, більше нічого немає, що футбол винайшли в Канаді, а Христос — то чергове втілення Будди і Магомета. І лише одного вона не знала: хто тепер є українським президентом. І навіть запевняла, що у нас взагалі немає президента. Скільки я не переконував її, що таки є, вона вбивала мене одним убивчим аргументом: «Якби у нас був президент, я б це помітила!»

Крім того, вона стверджувала, що висить у школі на почесній дошці як отаман шкільної банди, що її тато — звір, і не розмовляє з мамою чотирнадцять років, хоч і живе у сусідній кімнаті, дошкуляючи сімейству смородом свого допотопного самогонного апарата, і що саму Яну виховувала тітка, заняття якої — торгівля гашишем на оптовому ринку. У мене б просто рознесло голову, якби я спробував вичавити з цих монологів екстракт істини. Проте я не алхімік, і потяг до істини у мене значно слабший за звичайний статевий.

* * *

— Навіщо ти збрехав, що Китай знищив цунамі? — зло запитує Яна у Гідропарку, де ми граємо в настільний теніс.

— Я збрехав?

— А хто — я? — кулька лускає по моїй половині столу. — Сьогодні я купила на вулиці оцю футболку, і перекупка стверджувала, що вона з Китаю.

— Футболка?

— Перекупка, я кажу! Не прикидайся! Хто з вас брехун?

Стрибок кульки.

— Ні я, ні вона. Ми обоє — апостоли істини. Просто твоя китаянка — одна з небагатьох, що врятувалися від катастрофи. Тепер ці нещасні животіють торгівлею на київських вулицях. Ти ж не питала її про катастрофу?

— Я посоромилась.

— От бачиш — істина вимагає безсоромства.

Вона кидає ракетку на стіл. Ракетка гримить, як гладіаторські піхви. Кулька в останній раз стрибає по полю і зіскакує на асфальт. Янині руки обпікають мою шию. Я чую, як кульки за сусідніми столами перестукуються дедалі рідше і зовсім змовкають. Тиша. Раптом спалахують оплески. «У-у-у!!» — виє тенісний майданчик. Здається, ми всіх обіграли.

* * *

Ми лежимо на пляжі.

— Коли я залишуся з тобою на ніч? Що я відповім — що немає часу?

— Почекай трохи. Кілька днів. Прошу.

— Знаєш, як називають тих, хто може, але не хоче? Мерзотниками. Ти — мерзотник!

— А ти — двієчниця. Однак з тобою зустрічаюся? По-моєму, ми гарна пара.

По піску повз нас з дурним сміхом пробігає нудистка. Пусті цицьки її теліпаються, як вуха у такси. За нею женеться голий сатир. Немов доганяє поїзд. Зарослий дикою шерстю живіт його летить витягнутим у руках чемоданом.

— У них теж не було часу, — каже Яна. — Тепер час є. Але нічого іншого вже немає… — Слухай! — раптом вигукує вона. — А може ти просто збоченець і боїшся зізнатися?

— Не вигадуй. Єдине моє збоченство в тому, що я люблю, коли жінки лягають в постіль на високих підборах. Але те саме подобається всім чоловікам.

* * *

Ми йдемо додому. Разом з нами до станції метро марширують сотні жіночих ніг — молодих, здорових, технологічних, немов виготовлених на токарному верстаті, відшліфованих, покритих лаком. Ціла дивізія, корпус. Ні, армія ніг. Яка то трагедія — жити на Батьківщині найкрасивіших у світі жіночих ніг і не мати часу! Навіть на ту пару, що крокує поруч!

Уже біля свого дому Яна каже:

— У мене феноменальна властивість влипати в історії. («Одначе, вона культурна дівчина! Я вже навчив її слова "феноменальна"».) Ти знаєш, що двічі мене ледь не зґвалтували? А тепер ще й маніяк причепився.

— Маніяк?

— Справжнісінький. Він, як і ти, старший за мене на десять років. Але п'ять з них відсидів. Проходу не дає: «Будеш моєю і все!» Я боюся! Пілоте, я справді боюся. Я навіть тобі боялася розказати…

Я легенько поплескую її по руці:

— Ну, який же це маніяк. Не бійся. Це закоханий. Ні в яких маніяків я, звичайно ж, не вірю. Жіноча хитрість дівчинки, якій сьогодні не хочеться спати одній.

Немає часу. Постійно немає часу.

* * *

Я вже ставлю ногу на першу сходинку свого під'їзду і виймаю з кишені ключ, як раптом мене зупиняє окрик:

— Стій!

Повільно обертаюся через ліве плече…

— Ти ніколи більше з нею не будеш зустрічатися. Зрозумів?

Колись я вже казав, що нагадую щось середнє між Тарзаном і Конаном-варваром. Проте цей щось середнє між Конаном і Голіафом. Рудуватий, на голову вищий за мене і разів у півтора ширший. Як і все, що більше, він здається собі ще й сильнішим. До того ж тримає руку в кишені, і я не знаю, що в нього там.

— Ти помиляєшся, — кажу я йому, намагаючись бути якомога ввічливішим, якщо він, звичайно, розуміє, що це таке. — У мене з нею нічого серйозного.

— Ніколи! Зрозумів?

Він ішов за мною від самого Яниного будинку. Як я його не помітив? Голос мій стає ще добродушнішим:

— Ти помиляєшся. Повір…

Я розвожу руками і посміхаюсь. Мабуть, моя посмішка зараз ще чарівніша, ніж у борця за мир. У китайців було старе гарне прислів'я: якщо ти сильний, вдавай, що слабкий. Він повертається і йде геть.

Однак він знає, де я живу. Я ще не вирішив, що треба зробити, але впевнений, що найкращі рішення приходять раптово.

Вдома я вмикаю відео. На екрані, як завжди, круговерть повітряного бою. Крихітний радянський винищувач з роздутими ніздрями (німці називали його «пацюк») втікає від «мессершмітта». Шансів ніяких. Але він над самим лісом і сповзає ще нижче, ледь не черкнувши верхівки лопатою крила. У «мессершмітта» не вистачає висоти і… Над лісом розпускається квітка вибуху. Тепер я знаю, що робити.

* * *

Його справа може знаходитися в кількох місцях. У суді, райвідділі міліції, комп’ютері Міністерства внутрішніх справ. Можливо, в прокуратурі. З будь-якого з цих місць її можна роздобути з деякою спритністю рук. Проте робити цього не варто, бо там будуть знати, що я нею цікавився. Тому найпростіше запитати Яну. Зателефоную завтра. Сьогодні вже надто пізно.

* * *

— За що він сидів? — запитую я Яну. — Добре. Дуже добре. Хочеш від нього позбавитися? Ні, від тебе нічого не потрібно. Просто призначити побачення і не прийти.

Я називаю місце і час.

Пролітає тиждень. Потім ще один. Рудий більше не приходить. Яна дивиться на мене такими ж очима, як колись, мабуть, дивилась на нього.

— Що ти з ним вчинив?

Я сміюся. Сміюсь від усієї душі:

— Ти думаєш? Так? Невже я не казав тобі про свої принципи? Я теж поважаю Кримінальний кодекс. Насильство — прерогатива держави. Нехай вона сама й відповідає за нього перед Богом.

— Тоді як?

— Чи не ти розказувала мені, що у Рудого рве мости, коли щось не так? Перший свій строк він відсидів за те, що від розпачу розбив магазинну вітрину. У нього було щось на зразок екзистенційної кризи (потім я поясню тобі, що це таке). Він не знав, куди подіти себе від розпачу і самотності — так він тобі це описав?

Ти призначила йому побачення біля універмагу «Три слони» і не прийшла. Через півгодини Рудий став розносити на друзки вітрину разом з усіма слонами, що були в ній виставлені. Ще через три хвилини між міліцейським патрулем і охороною магазину зав'язалась невелика дискусія на тему, кому належить його душа. Перемогла держава. Тепер йому буде виставлено рахунок — років два, мабуть. Я погано розбираюсь у юриспруденції…

Яна мовчить, немов бачить перед собою чарівника. Тоді я закінчую:

— Як сказали б китайці: його збило не ударом шаблі, а вихором від її замаху.

— Але ж коли його випустять, він прийде до мене?

— Не бійся. Саме тоді, коли його тягли до машини, я помахав йому рукою. Він це бачив. Він прийде до мене.

* * *

…Немає часу. Фатально немає часу. Я відкриваю ранкову газету. Кава пахне життям. На сторінці кримінальної хроніки мене вітає дівчинка, яку я добре знаю: «Розшукується. Пішла з дому. Була одягнута. 1979 року народження». Як і будь-яка жінка, вона применшувала вік. На рік. Виходить, їй все ж таки було вісімнадцять. Нарешті маєш своє фото.

Можливо, я щось повинен би відчути. Але я давно навчився майже нічого не відчувати. Та й чому я маю щось відчувати? Чому на цьому загальному похороні, яким живе світ, я зобов'язаний робити вигляд, що засмучений? З пісною пикою стояти біля гігантської світової труни і, роздираючи хусткою пустелю очей, привселюдно оголошувати, що зараз поллється дощ? Скільки їх народжується цієї миті? Особливо китайців. Вони ж рекордсмени народжуваності, ці китайці. А отже, і смерті. Панове! Загальний траур по нещасних китайцях, всесвітніх рекордсменах смерті! Чи у вас не вистачає співчуття на таку силу-силенну маленьких жовтих людей? Які ж ви аморальні, панове!

Тисячі здорових, немов виготовлених на токарному верстаті жіночих ніг зараз непомітно перетворюються на зморщені старі ковбаси. Чому я повинен печалитися за єдиною парою, яка вже досягла досконалості?

— Петре, навіщо з'являються ці маленькі дурні дівчатка, пусті мізки яких не втримують навіть примітивних думок? Що каже біологія? — запитую я увечері, коли ми сидимо в мене дома і блукаємо каналами бездонного телевізора, десь у височині над яким пролітають безіменні супутники зв'язку.

Петро ставить гранчак на килим:

— Маса. Популяції потрібна маса. Поряд з такими розумними, високоінтелектуальними особистостями, як ти чи я, вона потребує звичайних дурнів, завдання яких вірити всьому, що їм скажуть, і служити полем для розгону. Це, як аеродром для літака. Звичайно, не хотілося б у таке вірити, але, мабуть, то правда. Печально, чи не так?

— Печально. Нічого більш втішного ви, звичайно ж, придумати не змогли…

— Більш втішне придумає віце-прем'єр з гуманітарних питань. А я ніколи не стверджував, що наука — всесильна.

* * *

Опівночі мене будить телефонний дзвінок.

— Привіт з того світу! Ти коли-небудь займався коханням з покійниками?

Чути так, немов у трубці* завелося маленьке: чортеня.

— Яна! Невже?

— А хто ж? Я чекаю тебе на дні лісового озера і згораю від жаги… Тут так холодно та темно, а я так змерзла…

Чортеня в трубці зарюмсало і заскиглило.

— Тільки не переконуй мене, що покійникам стали видавати мобільні телефони. Як ти знайшлася — з міліцією чи без?

— Я сама загубилась і сама відшукалась — ну, як ще можна було пробитися до такого черствого і холодного типа, як ти?

— Кажи, де ти є і як тебе знайти.

(* Автор знає, що патріотичнішим нині є слово «слухавка», але, керуючись внутрішніми переконаннями, пише, як йому подобається.)

Вона називає адресу. Я відчуваю, як усередині мене все дрижить від бажання дотягнутися до її сідниць, розрізаних, немов яблуко. Але відповідаю:

— Це недалеко від твого будинку. Сподіваюся, за сім хвилин ти доберешся пішки. Навіть на високих підборах. У мене немає ніякого бажання займатися коханням з покійниками.

Київ, липень 1997 р.

Из цикла «Рассказы, не ставшие историческими»