Володимир Владко

Сивий Капiтан

ЧАСТИНА ПЕРША

Загадковий автомобiль

Роздiл перший

1. ЗАЛIЗНИЧНА КАТАСТРОФА

Швидкий поїзд Торенсiя-Корсехона-Веракрус мчав на повний хiд. З важким гуркотом вiн пролiтав над стрiлками i перехрестями рейок. Будинки станцiй ледве встигали блимнути зеленими й червоними вогниками - i зразу потому зникали в нiчнiй темрявi. А поїзд мчав далi й далi, залишаючи за собою довгий золотий хвiст з рухливих неспокiйних iскор. Вони згасали не одразу, а довго ще крутилися в повiтрi i лише потiм повiльно опускалися на темну землю, мов малесенькi яскравi зiрочки.

В купе одного з вагонiв сидiло три чоловiки. Кругленький вусатий iберiєць з великим животом i червоним обличчям уже вчетверте перегорнув набридлi сторiнки вечiрньої газети, лiнькувато позiхнув i ще раз поглянув на своїх сусiдiв. Невисокий стрункий юнак, що сидiв проти нього, все так само задумливо дивився у вiкно. Час вiд часу, коли за темним вiкном пролiтали вогники сигнальних лiхтарiв, юнак придивлявся уважнiше i мружив потiм очi. Розгорнута книжка лежала на його колiнах.

Другий сусiд, худорлявий чоловiк у широкому зеленуватому пальтi, нерухомо сидiв вiддаля. Можна було подумати, що вiн заснув, вiдкинувшись на спинку дивана. Проте вiн не спав, i вусатий iберiєць уже кiлька разiв помiчав, як худорлявий крадькома вивчав своїх супутникiв.

Червонолиций iберiєць позiхнув, цього разу вже удавано байдуже. Але тут-таки, немов умощуючись зручнiше, вiн трохи повернувся до худорлявого сусiда тим боком, де на лацканi його пiджака був пришпилений великий золочений фалангiстський значок. З задоволенням вiн помiтив, що бистрий погляд худорлявого чоловiка на якусь мить спинився на блискучому значку - i потiм знову сховався пiд повiками. I тепер вусатий iберiєць почував себе значно легше, безпечнiше.

Юнак усе ще дивився у вiкно. Недбалим рухом вiн закрив книжку в барвистiй обкладинцi. Червонолиций iберiєць скоса поглянув на обкладинку i з задоволенням погладив вуса. Минуло ще кiлька хвилин. Нарештi юнак вiдвернувся од вiкна. Вiн узявся було за книжку, але спинився, почувши голос кругленького сусiда:

- Молодий чоловiк читає Бласко Iбаньєса? Дуже, дуже похвально! Справжнiй великий письменник. Звiсно, не можна було б рекомендувати читати всi його твори, особливо - молодi. Але взагалi... ах, Iбаньєс! Яка невичерпна фантазiя, яка блискуча, соковита мова!

Юнак ледве помiтно всмiхнувся, але промовчав. А iберiєць не вгавав; мабуть, вiн дуже залудився, i йому кортiло з кимсь поговорити.

- Молодий чоловiк далеко їде?

- Так, - коротко вiдповiв юнак.

- До самого Веракруса?

- Навiть далi. Аж за море. Попливу на теплоходi "Росiя"...

- I куди ж саме? Адже то радянський теплохiд, так? Чи не до Радянського Союзу, не до бiльшовикiв збирається молодий чоловiк?

Червонолиций iберiєць iронiчно, хоч i трохи здивовано, пiдвiв брови.

Весела iскорка майнула в очах юнака. Пiдкреслено байдуже дивлячись у вiкно, в темному склi якого було ясно видно вiдбиток здивованого обличчя iберiйця, вiн сказав:

- Саме туди я й їду. До Москви.

- О-о!.. - почув вiн вигук украй враженого iберiйця. Не повертаючись, юнак бачив у вiкнi, як його спiвбесiдник сплеснув руками i злякано озирнувся в бiк худорлявого чоловiка в широкому пальтi. А втiм, той сидiв, як i ранiше, цiлком нерухомо й неначе спав. У всякому разi нiщо не свiдчило, що вiн чув цю неймовiрно зухвалу з погляду кожного жителя фалангiстської Iберiї вiдповiдь юнака. Червонолиций пасажир недовiрливо перевiв погляд на свого дивного спiвбесiдника. Вагаючись, вiн спитав ще:

- Е... молодий чоловiк iберiєць, чи не так?

- Не зовсiм, - вiдповiв юнак. Вiн повiльно вiдвернувся од вiкна, подивився прямо в обличчя спантеличеного сусiда i спокiйно додав: Росiянин.

Обличчя вусатого iберiйця почервонiло ще бiльше, потiм раптом зблiдло. Вiн оторопiло дивився на юнака, який уже не мiг стримувати далi посмiшку. Тодi iберiєць ще раз боязко зиркнув убiк, де все так само нерухомо сидiв мовчазний чоловiк у широкому пальтi, кашлянув i рiшуче взявся знов за газету. Бiльше вiн уже не пiдводив Очей, не запитував нi про що, вдаючи, що заглибився в читання. Хтозна, може, цей дивний юнак - божевiльний?.. Ну, то, зрештою, його справа; але ж не можна поряднiй людинi компрометувати себе розмовою з такою людиною, - розмовою, за яку можна поплатитися якщо не в'язницею, то принаймнi досить неприємними допитами в полiцiї... Краще триматися осторонь, далi вiд грiха!..

А серце Олеся спiвало. Нарештi, нарештi все це закiнчується! Позаду роки перебування у фалангiстському полонi, важка праця в концентрацiйному таборi, знущання жандармiв... Усе, все позаду!

Подумати тiльки, як вiн страждав, коли в списку першої партiї товаришiв, що поверталися на Батькiвщину, не знайшов свого прiзвища! Так, Олесь щиро радiв за друзiв, яким пощастило вирватися з табору, з фалангiстської Iберiї, радiв вiд усiєї душi. Але ж як сумно було думати, що вiн мусить сам ще залишатися тут, у полонi... Юнак не втрачав надiї, що настане i його час, вiн твердо знав, що рiдна країна пам'ятає про нього, як i про iнших своїх синiв, яких доля завела в пазури фалангiстiв, i не забуде, не покине його. Проте - коли ж, коли?.. Потiм вiд'їжджала ще одна партiя... i в нiй теж не було Олеся...

Нарештi поїхали всi його товаришi. Олесь лишився сам. Чому так трапилося, не знав нi вiн, нi хтось iнший. Казали, що його прiзвище переплутали з якимсь iншим, з прiзвищем людини, яка давно вже виїхала на Батькiвщину. I тепер треба було доводити, що Олесь дiйсно має прiзвище Гайдуков, що його мали давно вже звiльнити, що все це - чиясь злочинна помилка... Спробуй доведи це людям, якi й без того непримиренно вороже дивляться на тебе тiльки тому, що ти росiянин, що ти - радянська людина!

Але все на свiтi має свiй кiнець. Пiсля незлiченних перевiрок та доброго десятка упереджених допитiв жандармерiя змушена була таки звiльнити Олеся. Йому видали транзитне посвiдчення на переїзд до морського порту Веракруса - дорогоцiнний папiрець, що лежить зараз у бумажнику в кишенi юнака. У Веракрусi вiн мусить звернутися до агентства англiйської пароплавної компанiї, щоб його переправили до iншого, вже не фалангiстського порту на цьому суходолi, так домовлено з агентством. А в тому iншому порту стоїть, навантажуючись, теплохiд "Росiя" - наш, радянський теплохiд! I тодi - все позаду, вiдкриється давно жаданий шлях до далекої Батькiвщини.

Чиновник жандармерiї, який видавав транзитне посвiдчення, холодно попередив Олеся:

- Цей документ дiйсний три доби. Якщо за цей строк ви не залишите межi Iберiї, вас арештують як державного злочинця, що порушує закон. I судитимуть. Звертаю вашу увагу ще на одну важливу обставину: в такому разi ви пiдлягаєте покаранню в звичайному порядку, незалежно вiд пiдданства.

О, Олеся не треба було пiдганяти, попередження було цiлком зайвим! Того ж таки вечора вiн уже сидiв у поїздi, який мчав на схiд, на схiд, на схiд...

Кiнець полону, кiнець неволi, в яку вiн потрапив юнгою разом з усiєю командою теплохода "Комсомолiя" аж три роки тому. Жахливi три роки, про якi краще не згадувати... Звiсно, немає лиха без добра: за цi три роки Олесь добре вивчив iберiйську мову, i тепер нiхто з його тутешнiх спiвбесiдникiв не мiг i подумати, що Олесь не житель Iберiї. Так, було спочатку й тут, у вагонi, з тим червонолицим сусiдом, який, видно, добре-таки злякався, дiзнавшись, що його спiврозмовник - росiянин.

Нещасна, затуркана фалангiстами людина! Та, зрештою, хiба ж можна її в чомусь звинувачувати? Роки панування фалангiстiв в Iберiї дали свої наслiдки. Люди боялися одне одного, бо за найменшою пiдозрою жандарми кидали їх у в'язницi i концентрацiйнi табори. Та не треба було навiть i пiдозри, досить було просто необачного слова, до якого мiг. причепитися жандарм чи таємний агент. А тут раптом - прилюдна розмова з росiянином, який їде аж до Москви, столицi Радянського Союзу, про який взагалi й згадувати заборонено... Бiдолаха сусiд, як вiн, мабуть, лає себе за те, що необережно почав цю розмову!

За вiкном майнули вогнi. Якась станцiя, i чималенька, якщо зважити на кiлькiсть вогнiв. Але поїзд не спинився й тут. Прогуркотiли стрiлки, невеличкий мiст миготнув освiтленим залiзним плетивом ферм - i знову темрява... глибока темрява, як у всiй цiй забитiй, поневоленiй фалангiстами i жандармами країнi...

Товстий iберiєць, наче заспокоївшись, куняв у кутку. Худорлявий чоловiк, здавалося, спав. Проте нi: Олесь помiтив, що той, як i ранiше, крадькома поглядає в його бiк. Ну й хай собi! Олесь давно вже зрозумiв, що це - детектив, таємний агент полiцiї, приставлений до нього. Навiть не вмiє чисто працювати, такого одразу розпiзнаєш. Та й взагалi, даремно вiн стежить: три доби, про якi попереджав чиновник жандармерiї, ще не минули, детективовi нема до чого присiкатися...

Юнак пiдвiвся, сперся руками на пiдвiконня, торкнувся лобом скла. За вiкном глуха нiч, нiчого не видно. А поїзд мчить, безупинно мчить далi й далi...

I раптом Олесь вiдчув, як щось з силою штовхнуло його в бiк. Сигнальний лiхтарик за вiкном стрибнув униз, потiм угору. Страшенний гуркiт, скрегiт металу обiрвали розмiрений до того стукiт колiс. Дзенькнула i вилетiла з вiкна шибка. Олесь не встиг нiчого зрозумiти, як неймовiрна, непереборна сила штовхнула його знову до вiкна. Здавалося, хтось викидає юнака з вагона. Ще сильний поштовх... зляканий вигук вусатого iберiйця - це було останнє, що виразно розчув Олесь.

Далi все змiшалось. Щось ударило Олеся по головi, гострий бiль пронизав його руку. В обличчя вдарила мокра запашна трава... Звiдки трава? Ще удар, i знов гуркiт, одчайдушнi крики, сухий трiск, наче ламаються дошки, дзвiнкий скрегiт залiза, i ще вигуки, болiсний стогiн... Звiдкись вистрибнув язик яскравого полум'я, десь мов прогримiв вибух... Усе це майнуло одне за одним у свiдомостi юнака... Чи то була вже не свiдомiсть, а божевiльне, кошмарне марення?..

Олесь котився вниз з насипу, нiчого не розумiючи, вже майже нiчого не вiдчуваючи. Висока м'яка трава пiд тим насипом покiрно прийняла його безживне тiло. А над ним усе ще лунав страшний гуркiт i скрегiт, з яким переверталися вагони швидкого поїзда i скочувалися, перекидаючись, з насипу, на щастя, з другого боку.

Потiм стало тихо, напрочуд тихо пiсля того, що вiдбулося. Тiльки раз у раз долинав чийсь стогiн i збудженi вигуки з того боку насипу.

Минали хвилини. Раптом зверху, з горiшньої частини насипу, швидко скотилась униз чиясь темна постать. Вона спинилася поблизу юнака. Яскравий промiнь електричного лiхтарика забiгав навколо, прорiзуючи темряву. Вiн щось немовби шукав. Ось цей промiнь торкнувся нерухомого тiла Олеся, напiвсхованого в густiй травi, i враз спинився, наче зачепившися за нього. Темна постать обережно пiдкралася до юнака. Лiхтарик яскравiше освiтив обличчя з заплющеними очима, кров на порiзаному склом лобi. Людина, що пiдiйшла, задоволено хмикнула.

Коли б тут був стороннiй спостерiгач, вiн би з подивом помiтив, як цей чоловiк у широкому пальтi став навколiшки i спритними руками обмацав тiло Олеся. Потiм вiн вийняв з кишенi юнака маленький бумажник i уважно переглянув усе, пiдсвiчуючи собi лiхтариком. Затримавши погляд на якомусь папiрцi, чоловiк у широкому пальтi знов задоволено хмикнув, поклав папiрець назад у бумажник, а самий бумажник - собi в кишеню. Мабуть, це й було те, що вiн шукав, бо пiсля цього чоловiк неквапливо щiльнiше загорнувся в своє широке пальто й сiв бiля Олеся, загасивши лiхтарик. I наче задрiмав.

Так минуло кiльканадцять хвилин. Двi постатi пiд насипом лишалися нерухомими. До Олеся не поверталася свiдомiсть, чоловiк, що сидiв бiля нього, немов спав. Та чи так це було насправдi?

Мабуть, нi. Бо раптом темна постать у широкому пальтi рвучко пiдвелася. На шосе, що бiгло вздовж залiзницi, то наближаючись до насипу, то вiддаляючись од нього, показалися слiпучi фари автомобiля. Машина явно наближалася сюди. Яскраве свiтло фар вихопило з мороку високу постать худорлявого чоловiка, наче вирiзьбило його силует на темному фонi насипу. Чоловiк упевненим рухом пiднiс руку. В нiй спалахнув лiхтарик. Вiн гойднувся вгору i вниз, угору i вниз Чоловiк вимагав спинити машину.

В темрявi не було видно корпусу автомобiля, здавалося, що з густого мороку насуваються самi слiпучi фари. Проте ось зашарудiли м'якi шини. Автомобiль загальмував. Чоловiк бiля шосе чекав з пiднесеною рукою.

З машини вийшло двоє. Вони попрямували до того, хто подавав їм такi виразнi сигнали. Один з них, високий i огрядний, у синьому комбiнезонi механiка, пiдiйшов ближче. Другий, менший на зрiст, у шкiрянiй куртцi, що виблискувала в свiтлi фар, залишився трохи позаду.

- Що трапилося? - спитав механiк, пильно вдивляючись у кiстляве нахмурене обличчя чоловiка в широкому пальтi.

- Залiзнична катастрофа, - коротко вiдповiв той. - Поранило людину, бачите? Ви вiзьмете її й мене в машину i вiдвезете до найближчої жандармерiї. Негайно!

Чоловiк у широкому пальтi говорив тоном незаперечного наказу. Механiк ще раз уважно подивився на нього, потiм озирнувся на того, що стояв трохи вiддалiк, а тепер повiльно наближався, тримаючи руки в кишенях шкiряної куртки.

- Чому ж до жандармерiї? - м'яко втрутився вiн. - Адже в таких випадках людину вiдвозять до лiкарнi.

- Тому, що я так кажу, - вiдрубав чоловiк у широкому пальтi. - I раджу не гаяти часу на зайвi розмови!

Вiн роздратовано вiдкинув борт пальта i вказав на зiрчастий значок агента полiцiї на лацканi свого пiджака.

- Тепер розумiєте? Ну, мерщiй!

Механiк усе ще дивився на свого супутника. Той спокiйно пiдiйшов до тiла юнака, нахилився. Пiджак Олеся розстебнувся. На джемперi в променях фар виблискував малесенький комсомольський значок, що його юнак так старанно зберiгав у полонi, ховаючи вiд жандармiв, i тепер надiв, вирушаючи на Батькiвщину. Агент полiцiї нетерпляче гукнув:

- Я кажу - мерщiй! Ви що, не знаєте, як треба виконувати розпорядження полiцiї?

Чоловiк у шкiрянiй куртцi, немов не чуючи його, помахом руки пiдкликав до себе механiка.

- Валенто, це поранений комсомолець, - пiвголосом мовив вiн. - Дивно, як вiн тут опинився... Ми вiзьмемо його, але самого. Заспокойте цього агента. Не треба галасу.

- Єсть! - охоче вiдгукнувся механiк. Вiн повернувся, пiдiйшов до агента полiцiї i ввiчливо вклонився йому:

- Дозвольте, шановний пане, провести вас до машини. Мiй товариш забере пораненого злочинця. Пробачте, все це вийшло так несподiвано... ми до ваших послуг... Прошу!

Агент задоволено кивнув: такий тон вiдповiдi був значно звичнiшим для нього. Вiн зробив крок до слiпучих фар автомобiля i, не спиняючись, уже спокiйнiше кинув:

- Отак буде краще. Бо iнакше...

Його фраза лишилася незакiнченою. Важкий мiцний кулак механiка, як ковальський молот, опустився на його голову. Навiть не зойкнувши, агент поточився i впав на землю.

Механiк насмiшкувато глянув на нього, зачекав кiлька секунд. Агент не ворушився.

Тодi механiк повернувся i пiдiйшов до свого супутника, який спокiйно чекав. Вони вдвох пiдняли безживне тiло юнака i понесли його в машину. Через кiлька секунд автомобiль, все ще невидимий у густiй темрявi, плавно рушив. Вiн об'їхав тiло агента полiцiї, що лежало в пилюцi на краю шосе, i так само плавно почав набирати швидкiсть.

I знову пiд насипом стало темно. Тiльки вгорi перебiгали люди з лiхтарями в руках та долинали вигуки i стогiн поранених.

2. БЛИСКУЧИЙ ПОЧАТОК ПАРАДУ

Як i повiдомлялося в газетах, входити до центральної частини столицi з самого свiтанку було заборонено для всiх, хто не мав спецiальної перепустки. Полiцейськi патрулi перерiзали всi провулки i вулицi, якi вели до Авеню-дель-Прадо, вулицi Алькали та майданiв Кастелара i Кановас. Що ж до парку Ель-Ретiро, то вiн був закритий для звичайної публiки ще з учорашнього дня.

I це нiкого не дивувало, бо iберiйцi давно вже звикли до жорстокого свавiлля фалангiстського уряду, який, боячись народу, вiдгороджувався вiд нього шерегами вимуштруваних, вiдгодованих полiцаїв i жандармiв. А на сьогоднi був призначений великий вiйськовий парад, що його приймав сам каудiльйо, генерал Фернандес в оточеннi всього свого почту. Ось чому головна магiстраль, уздовж якої мусили проходити частини, Авеню-дель-Прадо охоронялися ще пильнiше, нiж завжди. Тут були розставленi найвипробуванiшi жандарми та агенти полiцiї. Вздовж мостової, вiддiляючи її щiльною живою стiною вiд широких тротуарiв, стояли цепи фалангiстiв у чорних сорочках з золотими нашивками. А далi на пiвнiч, ближче до майдану Кастелара, охоронцiв було ще бiльше: адже там, на балконi великого будинку, розташувалися пихатi, прикрашенi цiлим розсипом орденiв генерали, i серед них - сам каудiльйо Фернандес, повновладний диктатор пригнобленої країни.

Маленькими чорними оченятами, що пiдозрiло виблискували з-пiд позолоченої каски, Фернандес вглядався в те, що вiдбувалося на майданi, зрiдка проводячи рукою в бiлiй рукавичцi по своїх чорних вусах. Час вiд часу вiн кидав убiк якесь зауваження - i його вiдразу шанобливо занотовували ад'ютанти: кожне слово диктатора, хай невиразне, хай пустопорожнє, мусило бути навiки закрiплене для iсторiї, як мудра, незаперечна iстина, обов'язкова для всiх.

Так само час вiд часу Фернандес пiдносив угору руку, лiнькувато вiтаючи вiйськовi колони. I тодi, враз виконуючи команду пильних агентiв, що уважно стежили за найменшим рухом диктатора, по широкому майдану прокочувалися старанно завченi вiтальнi вигуки:

- Еввiва каудiльйо!

- Слава Фернандесу!

- Хай живе великий Фернандес!

Словом, усе вiдбувалося, як i завжди пiд час парадiв, за заведеним раз i назавжди суворим порядком, який затискував найменший прояв живої думки, живих почуттiв, замiнюючи їх завченими вiтаннями i славослiв'ям.

Пройшла вже пiхота, слiдом за нею завзято прогарцювала кавалерiя, рушили, нарештi, механiзованi частини - самохiднi гармати i танки. Репродуктори, що весь час вихваляли фалангiстськi вiйськовi частини, аж захлиналися вiд казенного захоплення.

- Погляньте на цi чудовi гармати i танки, iберiйцi! - лунав уже захриплий голос з репродукторiв. - Погляньте, i ваше серце радiтиме! Хiба зможе хто спинити залiзну ходу цих могутнiх машин, керованих надiйними руками смiливих фалангiстських воїнiв? Вони натхненi iм'ям великого Фернандеса, вони несуть це священне iм'я в своїх серцях,- хто й коли змiг би спинити їх?..

- Звiсно, з цiєї чиновної публiки - нiхто, - крiзь зуби тихо сказав своєму сусiдовi невисокий кремезний чоловiк у натовпi. Сусiда подивився на нього, але промовчав.

- Звернiть увагу, iберiйцi, як упевнено посуваються цi важкi танки, який м'який їх потужний рух, - захлинався голос з репродукторiв.

- Наче змащений олiєю, вiдiбраною в наших голодуючих дiтей, - так само тихо, як i ранiше, додав знову кремезний.

Цього разу його сусiда вiдповiв пошепки:

- Замовчи, Педро. Твої дотепи нiчого не дадуть. Навiщо ризикувати? Почує якийсь полiцейський собака й арештує, тiльки i всього. Бережи краще сили для iншого, друже.

- Але ж огидно слухати таке нахабне вихваляння! - не вгавав перший.

- Наче ти не звик до нього? - знизав плечима другий. Тодi перший глибше засунув жилавi руки в кишенi пiджака i похмуро погодився:

- Гаразд, хай буде по-твоєму, Фредо...

Голос iз репродукторiв щось вигукував, проте натовп на тротуарах Авеню-дель-Прадо загомонiв. Люди витягували шиї, намагаючись краще роздивитися, що вiдбувається на мостовiй. Що трапилося? Чому загомонiли люди, чому враз заметушилися жандарми й агенти полiцiї, чому ланцюги фалангiстiв вiдступили на крок до тротуарiв, вiдтiсняючи спинами натовп?

Два найближчi танки раптом спинилися. їхнi потужнi мотори замовкли. Ущух залiзний гуркiт, який сповнював досi повiтря. А за тими двома танками спинилися й iншi, що йшли позаду. В чому рiч? Можливо, це трапилось тiльки тому, що випадково спинилися переднi?.. Але нi: ось завмерли мотори i тих, що вже виходили на майдан Кастелара i були далеко попереду. Що ж таке? Чому сталась затримка?

Раптом змовк i захриплий голос з репродукторiв. Мабуть, з того мiсця, де сидiв диктор-спостерiгач, теж стало помiтно, що танки несподiвано спинилися. На вулицi враз стало тихо. Тiльки збуджено, хоча й приглушено, гомонiли люди.

- Усi спинилися! - весело вiдзначив кремезний чоловiк.

Ось один з агентiв полiцiї швидко стрибнув на мотоцикл, що стояв бiля рогу. Вiн натиснув на педаль стартера, раз, вдруге, втретє... Нiяких наслiдкiв, мотор не працював!

- Бач? - здивовано сказав кремезний. - Фредо, дивись, здається, нiби спинилися всi мотори... не лише в танках, а й у мотоциклах... мабуть, i в автомобiлях теж... От тобi й непереможнi, от тобi й натхненi iм'ям великого Фернандеса!..

Агент полiцiї, що все ще не мiг завести свiй мотоцикл, люто поглянув у бiк кремезної людини. Вiн, очевидно, розчув зухвалi слова, але не мiг розiбратися, хто саме насмiлився вимовити їх. Агент мовчки насторожено переводив погляд з одного на другого, на третього... Якийсь чолов'яга з натовпу, вкрай зляканий можливiстю потрапити пiд пiдозру, вирiшив будь-що очистити себе в очах роздратованого агента i на весь голос загорлав, не зводячи переляканих очей з агента:

- Еввiва каудiльйо! Слава великому Фернандесу!

Це вийшло так кумедно, так разюче недоречно, що навiть похмурий, стриманий Фредо посмiхнувся, а кремезний Педро голосно зареготав. Агент, остаточно розлютований, зiскочив з мотоцикла i кинувся до нещасного винуватця недоречного смiху. Але той i сам уже збагнув, що його вiтальний вигук був не до дiла; вiн швиденько шмигнув мiж сусiдами назад i сховався за їх спинами. Тодi агент, втративши надiю спiймати порушника спокою, рiшуче наблизився до Педро.

- А чого це ви смiялися тут?.. - загрозливо почав вiн, владно простягаючи до нього руку. Проте в цей час гомiн раптом посилився:

- Дивись! Дивись!

- Що це за дивна машина?

- Така велика!..

Фредо вiдчув, як Педро схопив його за руку:

- Слухай, Фредо Вiкторе!.. - голос його схвильовано уривався. - Можеш вважати мене за останнього дурня, якщо зараз не станеться щось надзвичайне!

Ближче до тротуару, на якому вони стояли, мiж шеренгою фалангiстiв у чорних сорочках i застиглою колоною важких танкiв повiльно рухалась дивовижна машина. Велика, як двоповерховий автобус, сiро-зелена, уся немовби металева, лише з кiлькома круглими вiконцями, крiзь якi не можна було нiчого розгледiти всерединi, - машина ця нагадувала велетенську довгасту й приплюснуту зверху краплину води, скеровану товстим кiнцем уперед. Великi колеса можна було тiльки вгадувати пiд металевими щитами, що зливалися з кузовом. Зверху було щось подiбне до поруччя, яке оббiгало весь кузов навколо.

А втiм, головне, що дивувало людей, був самий факт: адже чудний автомобiль упевнено рухався серед застиглих танкiв. Як це вiн вiльно посувався вперед, коли спинилися геть усi машини?

Небачений автомобiль повiльно їхав уздовж тротуару, по самому краю мостової. Його сiро-зелений бiк майже торкався великих дерев, якими так густо була обсаджена з обох бокiв Авеню-дель-Прадо. Фалангiсти, якi досi стояли ланцюгом ближче до мостової, перед деревами, змушенi були тепер вiдступити на самий тротуар. Гомiн у натовпi дедалi наростав:

- Дивись! Отам, нагорi!

- Що це таке?

У верхнiй частинi автомобiля вiдкрився невеличкий люк, кришка якого повiльно вiдходила вбiк. З люка сантиметр за сантиметром висувалася гнучка блискуча металева паличка. Автомобiль їхав так само повiльно.

- Антена, - коротко зауважив Фредо Вiкторе.

3. ТАЄМНИЧИЙ "ЛЮЦИФЕР"

Автомобiль майже спинився. Його колеса ледве оберталися. З маленької антени, яка хиталась над автомобiлем, раптом зiрвалися блискучi блакитнуватi iскри. I одразу в мовчазних до того вуличних радiорепродукторах щось зашарудiло, затрiщало. Потiм з них пролунало пронизливе завивання, подiбне до звуку сирени. Натовп тривожно замовк.

I в цьому мовчаннi залунав дужий виразний голос. Це говорив уже не той захриплий казенний диктор, який прославляв, захлинаючись, танки й панцерники диктатора Фернандеса. Це був зовсiм iнший голос - упевнений, чiткий i рiвний. Вiд спокiйних смiливих слiв, що лунали в повiтрi, у кожного слухача враз перехоплювало подих: адже чи не за кожне з них першого-лiпшого iберiйця жандарми негайно кинули б до в'язницi, закатували...

- Слухайте мене всi, хто досi змушений був слухати найманого фалангiстського диктора, - говорив виразний голос. - Слухайте тепер мене, людину, яка не боїться анi кривавого уряду Фернандеса, анi його кровожерних собак - жандармерiї та полiцiї! I хай нiхто не пробує спинити мою промову, що лунає з урядових репродукторiв. З цього нiчого не вийде. Сильнi коливання мого радiопередавача пiдкорили собi, заглушили урядову радiостанцiю, вона не може завадити менi. Отож слухайте, iберiйцi!

Проте люди i без того збуджено слухали, затамувавши подих.

- Насамперед, - вiв далi спокiйний голос, - я хочу захистити вiд можливої кари солдатiв i механiкiв вiйськових автомашин i танкiв. Вони нi в чому не виннi. Мотори їхнiх машин цiлком справнi. Усi машини спинив я вiдомим тiльки менi способом. Жодна автомашина чи танк не рушить з мiсця, доки я не дозволю цього. Диктор щойно прославляв непереможнiсть цих машин, твердячи, що нiхто i нiщо їх не спинить. Як бачите, це брехня. Така сама брехня, як i все, що твердить вам кожного дня уряд кривавого Фернандеса. Я спинив усi машини, навiть не виходячи з мого "Люцифера", з винайденого i збудованого мною могутнього апарата, який проїжджає зараз перед вами вздовж Авеню-дель-Прадо...

- "Люцифер"!

- Ця машина зветься "Люцифер"!

- Дивна назва!

- Жахлива назва!

Перекриваючи гомiн натовпу, який не мiг стримати вигукiв збудження, мужнiй голос вiв далi:

- Я навмисно назвав мiй апарат "Люцифером". Хай монахи й попи твердять, що це назва сатани, диявола! Це не так! Люцифером називають зiрку, що з'являється на ще темному нiчному небi перед сходом сонця. Люцифер - це значить свiтлоносець!

- Ти чуєш, Фредо? - багатозначно прошепотiв Педро. - "Зiрка, що з'являється перед сходом сонця"... Що вiн має на увазi?

Натовп загомонiв знову, тепер уже стривожено. Бо фалангiсти i жандарми вирiшили, нарештi, що саме їм слiд робити. Безладними вигуками "геть!", "нема чого слухати!" вони намагалися заглушити радiо. Та де там! Гучний голос перекривав усе:

- Тi, хто знав мене ранiше, називали мене Сивим Капiтаном. Я прийняв це iм'я i носитиму його надалi. I кожна поява мого "Люцифера" буде й для самого кривавого Фернандеса, i для його найближчих поплiчникiв грiзним нагадуванням про те, що наближається час неминучої розплати за їхнi злочини! А для народу, для вас, iберiйцi, поява мого "Люцифера" кожного разу свiдчитиме, що пiсля темної ночi фалангiстського свавiлля надходить свiтанок, який принесе вам визволення з-пiд ярма Фернандеса i його зграї! Пам'ятайте це, iберiйцi!

Голос замовк. Великий сiро-зелений автомобiль сунув далi. Вiн рухався надзвичайно м'яко i плавно, особливо якщо зважити на його незвичайнi розмiри.

Вдалинi пролунав кiнський тупiт. Назустрiч автомобiлевi, що посувався в напрямi до майдану Кастелара, мчали вершники, озброєнi гвинтiвками i ручними кулеметами. Мабуть, генерали з почту Фернандеса i полiцiя вирiшили таки вжити заходiв. Броньованi автомобiлi, танки стояли нерухомо, спиненi таємничим Сивим Капiтаном, наче прикутi до мостової. Але в розпорядженнi полiцiї i вiйськового командування лишалася жива сила - кiннота. I от чи не цiлий ескадрон вершникiв мчав уздовж Авеню-дель-Прадо повз застиглi на мiсцi танки i панцерники до "Люцифера", тримаючи напоготовi зброю.

Ще не наблизившись до загадкового автомобiля, офiцер, який командував загоном вершникiв, вигукнув короткий наказ. Йому пiдкорилися не тiльки вершники, а й фалангiсти та жандарми, якi до того тiснилися до тротуарiв. Усе це вiдбулося протягом кiлькох секунд.

Перетинаючи шлях "Люциферовi", впоперек вулицi, припавши на одне колiно, став цеп солдатiв, озброєних ручними кулеметами i автоматами. Кiлька десяткiв iнших солдатiв i фалангiстiв оточили дивний автомобiль з бокiв, також нацiлюючись у нього з кулеметiв i автоматiв. Навiть ззаду живий ланцюг замкнувся шеренгою жандармiв та полiцаїв, що тримали напоготовi пiстолети. Тепер автомобiль посувався, оточений з усiх бокiв озброєними людьми, якi чекали дальших наказiв, ладнi негайно вiдкрити вогонь. Дивно, але автомобiль Сивого Капiтана не тiльки не збiльшив швидкостi, а, здавалося, навiть зменшив її...

Люди з тротуарiв кинулися врозтiч до найближчих ворiт i пiд'їздiв, адже було цiлком ясно, що ось-ось почнеться стрiлянина.

Офiцер, що командував загоном, виїхав наперед, стримуючи коня, який намагався стрибнути вбiк вiд велетенського автомобiля. Пiднявши руку, офiцер голосно вигукнув:

- Командування наказує вам спинитись! Iнакше по машинi буде вiдкрито нищiвний вогонь!

Автомобiль рухався далi, мов нiхто в ньому i не чув цього погрозливого наказу. Кiнь офiцера гарцював перед машиною, то вiдступаючи до цепу солдатiв, то знову наближаючись до "Люцифера".

Знову пролунав знервований вигук офiцера:

- Ще раз наказую: спинiться, бо вiдкрию вогонь! Попереджаю востаннє!

"Люцифер" так само повiльно, але неухильно рухався вперед, прямо на цеп солдатiв, що перетинали вулицю. Тодi офiцер, пригнувшись до шиї коня, швидко вiд'їхав убiк. Вiн вихопив шаблю i змахнув нею у напрямi до загадкового автомобiля.

- Вогонь!

I враз заторохтiли безладнi пострiли, наче сухий горох перекочувався по залiзу. Кулеметники давали короткi черги, намагаючись вцiлити у вiкна автомобiля. У шаленiй стрiлянинi потонули зляканi вигуки людей, що тиснулись у воротах i пiд'їздах будинкiв. Солдати i фалангiсти стрiляли зблизька, промахнутися було неможливо. "Люцифер" мусив бути прошитий кулями наскрiзь! А втiм, через кiлька секунд стрiлянина вщухла - навiть без якоїсь команди. Солдати здивовано переглядалися.

Величезний автомобiль, таємничий "Люцифер", так само повiльно i невблаганно рухався вперед. Його округлий кузов лишався непошкодженим, i на ньому так само тьмяно виблискували склянi вiконця, на яких непомiтно було жодного слiду куль. Проте не могли ж усi цi незлiченнi кулi не влучити. Навiть думка про таке здавалася безглуздям. Тодi в чому ж рiч?..

- Вiн броньований! - вигукнув хтось iз фалангiстiв.

Нi, це було не так.

Мостова по обидва боки таємничого автомобiля i перед ним була густо всипана блискучими маленькими шматками металу. Це лежали кулi, якi навiть не змiнили свого вигляду, не деформувалися, не розплющилися...

Офiцер, який командував загоном, розгубився. Нiколи за все життя вiн не бачив нiчого подiбного. Кулi не брали дивного автомобiля! Коли б вiн був навiть броньований, то все одно на його кузовi мусили б залишитися принаймнi подряпини. Та й кулi обов'язково деформувалися б. Чому кулi не пошкодили машину?.. I що робити далi? Офiцер вагався.

Тим часом сiро-зелений краплиноподiбний автомобiль наблизився вже впритул до нерухомого досi ланцюга солдатiв, що, як i ранiше, стояли впоперек вулицi. Вiн сунув прямо на них, не звертаючи, мов i не було перед ним нiякої перепони. Та йому й нiкуди було звертати, бо праворуч середина мостової була захаращена безпорадними танками i броньовиками, а лiворуч заважали високi дерева, що росли вздовж тротуарiв. Розгубленiсть солдатiв тривала недовго. Ще мить - i цеп солдатiв не витримав, розсипався, солдати побiгли геть вiд "Люцифера", не приховуючи свого переляку.

Офiцер, який залишився збоку, безпорадно озирнувся. Вiн мусив виконати наказ командування, спинити дивовижну машину, але як, коли вогнестрiльна зброя виявилася безсилою?

Його розгублений погляд спинився на високiй людинi в цивiльному одязi, що швидко наближалась. Офiцер побачив, як незнайомець швидким звичним рухом вiдвернув лацкан пiджака, показуючи малесенький позолочений значок таємної полiцiї, прикрiплений пiд вилогою. Цей високий горбоносий чоловiк з пронизливими очима, мабуть, звик наказувати, бо наступної секунди офiцер уже розчув його владний голос, звернений до нього:

- Накажiть стрiляти по шинах! По шинах!

Офiцер одразу зрозумiв, що то була вiрна порада. Шини ж не бувають броньованими! I якщо пробити гуму кулями, машина змушена буде спинитися - на пробитих шинах не можна рухатися.

На весь голос офiцер гукнув солдатам, якi ще лишалися по боках "Люцифера":

- Стрiляти по шинах! Вогонь!

Знову заторохкотiли ручнi кулемети i автомати, б'ючи прямо в шини автомобiля. I знов-таки "Люцифер" не спинився. Не було помiтно, щоб хоч одна з його шин була пробита якоюсь кулею. Зате по боках його з'явилися новi розсипи куль, що лежали на асфальтi, наче це були не смертоноснi кулi, а якiсь малесенькi мирнi iграшки...

Широко розплющеними вiд здивування очима офiцер поглянув на високого горбоносого незнайомця: що ж тепер робити? Той стояв бiля дерева, стискаючи в безсилiй лютi кулаки. Вiн теж подивився на офiцера i навiть зробив крок уперед, немов хотiв щось сказати. Але не встиг, завмерши на мiсцi.

Голосно i виразно, на всю вулицю, з автомобiля пролунало:

- Я, Сивий Капiтан, раджу припинити спроби пошкодити мою машину. Ви вже переконалися, що нiякi кулi неспроможнi вразити її. "Люцифер" захищений таким панциром, який вам i не снився. I запам'ятайте ще одне. Кулi вiдлiтають вiд "Люцифера" назад, не завдаючи йому шкоди. Якщо хтось кине в машину гранату, буде гiрше. Це все, що я хотiв сказати.

Автомобiль почав прискорювати хiд. Великий, здавалося б, неповороткий, вiн швидко їхав уздовж вузенького коридора, що лишався мiж зупиненими танками i броньовиками та деревами бiля тротуару. Тепер уже нiхто не насмiлювався спиняти його. Вершники залишилися позаду, фалангiсти i жандарми притискувалися до дерев, ховалися за ними. Люди, що втекли ранiше до ворiт i пiд'їздiв, з цiкавiстю виглядали звiдти на загадкову машину таємничого Сивого Капiтана, який наважився вийти на двобiй з озброєними силами диктатора Фернандеса, його полiцiєю i жандармерiєю,- i красномовно довiв свою перевагу, не зробивши жодного пострiлу...

Раптом сталася несподiванка. Якийсь завзятий фалангiст вистрибнув з-за дерева, де вiн ховався, i жбурнув пiд колеса автомобiля Сивого Капiтана ручну гранату. Хiба ж вiн не чув виразного попередження власника "Люцифера"? Зразу потому фалангiст кинувся назад i причаївся знову за стовбуром товстого дерева. Що ж, то було добре для нього самого, що вiн сховався. А для iнших?..

Усi, хто напружено, широко розкривши очi, стежив за цiєю подiєю, побачили, як граната, перевертаючись у повiтрi, полетiла в напрямi до сiро-зеленого велетня. Але вона не долетiла до нього.

Майже бiля самого кузова, недалеко вiд колiс, граната на якусь невловиму мить спинилася, немов задумавшись, повисла в повiтрi. I враз потому вона полетiла назад, нiби чиясь мiцна рука перехопила її i жбурнула в те саме мiсце, звiдки вона вилетiла на початку. Перевертаючись у повiтрi, граната долетiла до товстого дерева, за яким ховався фалангiст, що кинув її, ударилася об дерево i вибухнула. Залунали вигуки переляканих людей, почувся стогiн поранених. А непошкоджена машина Сивого Капiтана, прискорюючи хiд, мчала далi й далi.

Ось вона промчала по майдану Кастелара. Навiть звiдси, з Авеню-дель-Прадо, видно було, як, штовхаючи один одного, з балкона до середини палацу кинулися i сам пихатий каудiльйо Фернандес, i його генерали. I куди подiлися награна поважнiсть i самовпевненiсть диктатора! Переляканий, вiн бiг, кумедно перебираючи коротенькими нiжками; його чимале черевце трусилося пiд розшитим золотом парадним мундиром, довга шабля з усипаною дiамантами рукояткою ковзнула з пiхов, а висока позолочена каска впала з голови. Хтось з почту наскочив на неї i збив ногою з балкона. Каска злетiла вниз i покотилася пiд колеса "Люцифера", який саме цiєї митi проїжджав повз палац. Це була масивна позолочена металева каска з високим султаном. I з нею трапилася теж дивна рiч.

Каска котилася ближче й ближче до колiс "Люцифера". Але замiсть того, щоб скотитися по асфальту пiд колеса, вона раптом спинилася, хитнулася з боку на бiк, ставши сторч на султанi, а потiм покотилася вже назад до тротуару, геть вiд загадкової машини, наче її погнав сильний подув вiтру. Таємничий "Люцифер" вiдштовхнув каску каудiльйо Фернандеса, навiть не дав їй доторкнутися до своїх колiс, немовби вiдчуваючи огиду до парадної цяцьки, яка належала кривавому диктатору...

Прискорюючи хiд, "Люцифер" мчав далi. Перед ним тепер був вiльний шлях.

Сiро-зелена машина швидко повернула за рiг i зникла.

I майже зразу несподiвано загуркотiли танки i панцерники на майданi Кастелара i Авеню-дель-Прадо. Включенi мотори самi почали працювати, бо Сивий Капiтан, мабуть, припинив на них свiй вплив. Та далеко не всi мотори були включеними. Деякi танки i броньовики не рухались з мiсця, а тi, в яких мотори почали працювати, вiдразу важко посунули i врiзалися в сусiдiв.

Знову почалася панiка. За хвилину парадна Авеню-дель-Прадо була захаращена машинами, якi налiзали одна на одну. Вигуки водiїв танкiв, лайка командирiв, зойк i стогiн поранених - усе змiшалося в один незрозумiлий дикий гамiр. Переляканi люди тiкали в напрямi парку Ель-Ретiро. Тепер уже нiхто не спиняв їх, нiхто не думав про наведення порядку. Разом з публiкою тiкало чимало й фалангiстiв i жандармiв: адже кожен розумiв, що першої-лiпшої хвилини може вибухнути якийсь танк, i це накоїть ще бiльше лиха...

4. АГЕНТИ ПОЛIЦIЇ НЕРВУЮТЬСЯ

А втiм, два чоловiки з глядачiв на тротуарi не пiддалися загальнiй панiцi. Вони все ще стояли, притиснувшись до дверей великого пiд'їзду, i спостерiгали цю жахливу картину. То були Педро Дорiлья i Фредо Вiкторе. Педро схвильовано говорив:

- "Зiрка, що з'являється перед сходом сонця..." Ну, скажи менi, Фредо, як ти розумiєш усе це? Видно, що ця дивна машина не боїться нiчого, це ясно. Дивись, перед тобою поламанi танки й броньовики, якi диктор щойно називав непереможними. А цей самий Сивий Капiтан спинив їх, як дитячi iграшки. Вiд його "Люцифера" вiдлiтають назад, не завдаючи йому шкоди, кулi i гранати... Хм... "Зiрка, яка з'являється перед сходом сонця..." Але яке ж сонце вiн мав на увазi, Фредо, говорячи такi слова?..

- Не тут про це треба говорити, Педро, - тихо вiдповiв Фредо Вiкторе.

- Але хiба ж важко зрозумiти, що в цього Сивого Капiтана одна мета, одна справа з...

Педро на пiвсловi замовк. Прямо в очi йому дивився гострим пронизливим поглядом високий горбоносий чоловiк у цивiльному одязi. Позаду нього стояв уже знайомий Педро агент полiцiї, той самий, який свого часу був роздратований голосним смiхом Дорiльї. Агент, витягнувши шию, щось тихо говорив високому чоловiковi в цивiльному одязi. Педро розчув кiлька слiв:

- Зразу пiзнав... тодi, в натовпi... говорив рiзнi...

Високий чоловiк з сухим худорлявим обличчям усе ще пронизливо дивився на Педро, мов вивчаючи кремезного робiтника. Потiм, не виймаючи рук з кишень пiджака, вiн спокiйно i навiть дещо глузливо спитав Педро:

- Чого ж ви спинилися? Дуже цiкаво знати вашу думку про те, в кого це одна мета i одна справа з державним злочинцем Сивим Капiтаном? Прошу, продовжуйте, я готовий слухати!

Педро швидко озирнувся. Вони стояли осторонь вiд iнших людей. З одного боку тротуару, ближче до пiд'їзду, був вiн з Фредо; з другого боку, бiля мостової, - агент i цей горбоносий чоловiк, який теж, очевидно, мав якесь вiдношення до полiцiї. Рiшення прийшло вiдразу. Педро знав, що Фредо, як i вiн сам, готовий до всього.

- Ви хочете знати, що я скажу далi? - спитав вiн високого незнайомця. I притому цiлком вiдверто?

Горбоносий чоловiк презирливо знизав плечима i продовжував з цiкавiстю розглядати Педро. Мабуть, незнайомець був дещо здивований смiливим поводженням свого спiврозмовника: адже вiн звик до iншого - до того, що люди розгублювалися i втрачали рiвновагу, як тiльки переконувалися, що мають справу з агентами всесильної полiцiї кривавого каудiльйо.

- Так, так, говорiть, я слухаю вас, - повторив вiн. Його права рука виразно поворушилася в кишенi пiджака.

- Ось що я мав на увазi! - раптом вигукнув Педро, кидаючись уперед на незнайомця. Той вихопив з кишенi руку з пiстолетом. Але було вже пiзно. Важкий кулак Педро Дорiльї, робiтника-вантажника, вдарив високого чоловiка у скроню. Змахнувши руками, горбоносий без звуку впав на тротуар. Його автоматичний пiстолет глухо вдарився об асфальт. Педро озирнувся. Вiн побачив, що Фредо Вiкторе, не гаючи часу, зробив те ж саме з агентом полiцiї.

- Сюди, Фредо! - гукнув Педро. - Цей пiд'їзд має другий вихiд. А там прохiдний двiр. Пiдбери пiстолет того полiцая, - додав вiн, хутко пiднiмаючи пiстолет горбоносого. - Це нам згодиться якщо не зараз, то потiм. Та швидше, поки нiхто не прийшов на допомогу цим собакам!..

I вони зникли за важкими дверима, не оглядаючись на двох агентiв полiцiї, що лежали непритомнi на тротуарi.

Роздiл другий

1. ДОРУЧЕННЯ МIГЕЛЯ ХУАНЕСА

У приймальнiй начальника iберiйської державної полiцiї детектив Мiгель Хуанес, головний iнспектор управлiння розшуку, на хвилинку затримався перед великим дзеркалом, щоб поправити галстук, який i без того бездоганно застиг плескатим метеликом пiд туго накрохмаленим комiрцем. Iз прозорого прямокутника дзеркала на Хуанеса дивилося чисто, аж до синяви виголене обличчя енергiйної i рiшучої людини. Густi брови, гострий погляд пронизливих, глибоко посаджених очей, якi вмiли помiтити найменшi деталi пiд час заплутаних розслiдувань; горбатий i тонкий, як у яструба, нiс i висунуте вперед квадратне пiдборiддя, що свiдчило про силу характеру i невблаганну, залiзну волю їх власника,- все це могло правити за зразок тих неодмiнних рис, якi мусять вiдзначати видатного детектива. Прямий продiл, що роздiляв на двi рiвнi частини чорне блискуче волосся, i коротка, добре обкурена люлька, з якої завжди пiдiймався в повiтря ароматний сивий димок, доповнювали це виразне обличчя, якому мiг би, напевне, позаздрити сам уславлений Шерлок Холмс.

Мiгель Хуанес не затримався перед дзеркалом анi на мить довше, нiж треба було, щоб торкнутися пальцями галстука i змахнути пушинку з плеча свого елегантного темно-сiрого костюма; i нiхто б не сказав, що за цi кiлька секунд Хуанес звернув увагу на щось iнше - наприклад, на кiлькох чиновникiв, що чекали прийому в начальника полiцiї i одразу кинули перешiптуватися, побачивши детектива, або на закоханий погляд секретарки, яка не зводила захоплених очей з його високої стрункої постатi. Мiгель Хуанес не цiкавився або принаймнi не виявляв нiякої зацiкавленостi до таких дрiбниць. Мiгель Хуанес добре знав собi цiну.

Вiн невимушено вiдчинив важкi дверi кабiнету i ввiйшов, з ввiчливостi вийнявши люльку з рота. Назустрiч йому пролунав густий басовитий голос:

- А, Хуанес! Заходьте, заходьте, друже мiй, я саме збирався викликати вас.

Начальник iберiйської державної полiцiї Карло Кабанерос, огрядний, з обвислими щоками червонувато-синього кольору i малесенькими очицями, майже начисто позбавленими вiй, сидiв у зручному шкiряному крiслi за великим письмовим столом. Голена кругла голова його виблискувала, як жовта бiльярдна куля. Очi не вiдриваючись дивилися на прибулого гострим, добре знайомим усiм службовцям полiцiї поглядом, який, здавалося, мiг просвердлити людину наскрiзь. Але цього разу лютi очицi мали iнший вираз - начебто в них виблискувало щось дружнє.

Мiгель Хуанес вклонився. I враз вiдчув тупий бiль у лiвiй скронi, на якiй, хоча й старанно запудрений, усе ж таки виднiвся чималий синець. Не стримавшись, Хуанес потер скроню рукою, намагаючись зробити це непомiтно. Та вiд зiркого погляду начальника трудно було щось приховати.

- А що це з вами, Хуанес? Покажiть-но! О, синець, та ще й який! Зчiпки у вас така прикраса? Здається, вчора її ще не було?

Детектив випростався:

- Невеличка неприємнiсть, пане Кабанерос. Довелося затримати одного пiдозрiлого. Пiд час тiєї iсторiї на Авеню-дель-Прадо. На жаль, була дуже велика метушня. I йому пощастило, скориставшись з неї, вдарити мене. От i все.

- Хто ж був той зухвалець? Ударити в скроню - та ще й кого! - нашого провiдного детектива! Ну, сподiваюсь, вiн дiстане тепер урок, гiдний такого нахабства, хе-хе, так, Хуанес?

Детектив зам'явся. Видно було, що ця розмова була йому не дуже приємною.

- Кхм... на жаль, цей чоловiк встиг утекти в тiй метушнi, - вiдповiв вiн стримано. - Звiсно, я його виявлю згодом. Бо добре запам'ятав його обличчя...

- А ще краще, мабуть, кулак, хо-хо-хо! - зареготав начальник полiцiї. Мiгель Хуанес дозволив собi не приєднатися до цього смiху: на його думку, дотепи та жарти шефа iнодi бували досить сумнiвними i в усякому разi неделiкатними. Певна рiч, вiн не сказав нiчого, але Кабанерос помiтив, що смiється один. Його обличчя враз змiнило вираз.

- Ну, ну, Хуанес, я ж тiльки пожартував, - промовив вiн. - Певен, що вiн од вас не втече. Проте все це дрiбницi, друже мiй, порiвняно з головним. Я, власне, i збирався викликати вас саме в зв'язку з учорашнiми подiями на Авеню-дель-Прадо... Та сiдайте, сiдайте! I можете курити.

Начальник полiцiї схрестив на грудях свої коротенькi пухкi руки i вмостився зручнiше в крiслi.

- Мушу вам сказати одразу, Хуанес, що уряд дуже незадоволений нами. Цебто полiцiєю, - продовжував вiн. - Менi переказували, що сам каудiльйо гнiвається! Ви розумiєте, що це значить i для мене, i для всiх нас? Каудiльйо гнiвається, Хуанес! Вiн каже: "На яких чортiв менi потрiбна така полiцiя, яка дозволяє подiбнi зухвалi вчинки божевiльних науковцiв?" А полiцiя - це я, розумiєте?

- Ну, щодо вашого дозволу... - почав був Мiгель Хуанес, але Карло Кабанерос враз обiрвав його:

- Так сказав каудiльйо, Хуанес! I нема чого сперечатися! I тут не до жартiв, ось що! Коли вже каудiльйо гнiвається, ми мусимо негайно зробити все, що вiд нас залежить. I навiть те, що не залежить вiд нас, все одно! Моя голова менi ще потрiбна, запевняю вас. Отож перед тим, як каудiльйо вiдiтне її, я напевне допоможу вiдлетiти кiльком iншим головам неподалiк вiд мене... коли вони не доведуть, що можуть добре працювати. Ось що!

Мiгель Хуанес вирiшив промовчати, поштиво схиливши голову, яку вiн також вважав ще потрiбною собi. З цього приводу вiн не розходився в думках з шефом.

- Слухайте, Хуанес, - вiв далi начальник полiцiї, трохи заспокоюючись пiсля вибуху лютi, - справа дуже серйозна. Цей самий Сивий Капiтан, чи як його там, наробив багато галасу. Вiн зiпсував, звiв нанiвець найурочистiший парад! Закордонне радiо вже вчора ввечерi передавало огидний наклеп, начебто машина цього клятого Сивого Капiтана так налякала всiх, що сам каудiльйо слава йому! - немовби тiкав з балкона разом iз почтом. Який ганебний наклеп, га, Хуанес? Адже всi знають, що каудiльйо не тiльки не зробив i кроку з балкона, а навiть мужньо стримував окремих малодушних з почту, подаючи зразок вiдваги i витримки. Незважаючи на небезпеку, яка загрожувала йому, Хуанес! Ми всi бачили це i можемо ствердити незрiвнянний героїзм нашого великого Фернандеса!

- Слава каудiльйо! - шанобливо вiдповiв Мiгель Хуанес, урочисто пiдводячи праву руку.

- Слава каудiльйо! - не менш шанобливо вiдгукнувся Карло Кабанерос, повторюючи його жест.

Кiлька секунд тривала пiднесена пауза, пiд час якої обидва молитовно дивилися вгору. Нарештi начальник полiцiї опустив руку i заговорив дiловим тоном:

- Так от, давайте, Хуанес, зважимо все. Або ми схопимо цього Сивого Капiтана, або...

Вiн виразно провiв ребром пухкої долонi по шиї.

- Ясно, чи не так, Хуанес? Каудiльйо не любить жартувати. Коли б ще не це радiо... А так справа набуває поганого характеру. Тим бiльше, що, наскiльки можна собi уявити, Сивий Капiтан не обмежиться, очевидно, однiєю вчорашньою вихваткою, а намагатиметься й далi робити всiлякi капостi. Ми не можемо допустити цього, Хуанес! Ви розумiєте?

Детектив схили" голову: так, вiн добре розумiє! Карло Кабанерос важко зiтхнув:

- Звiсно, велика провина лежить на нашiй секретнiй службi. Вона прогавила все. Адже десь там вiн будував свою машину, йому хтось допомагав, а ми нiчого про те не знали! Гаразд, скажемо, що це вже в минулому. Але й зараз теж не краще. Ця велика автомашина має, очевидно, свою команду. В її членiв є родини. Отож можна знайти кiнцi i про все дiзнатись. А тодi - хлоп, i накрили, Хуанес! Це було б ще ефектнiше!..

Раптом начальник полiцiї випростався в офiцiальнiй позi. Його коротка жирна рука вказала прямо на Мiгеля Хуанеса, що вiд несподiванки здригнувся.

- Пане головний iнспектор управлiння розшуку! За домовленiстю з мiнiстерством внутрiшнiх справ вас призначено особливо уповноваженим по лiквiдацiї злочинця, вiдомого пiд iм'ям Сивого Капiтана!

Мiгель Хуанес виструнчився. Карло Кабанерос тим же тоном вiв далi:

- Вам надається право використовувати наявнi сили полiцiї i жандармерiї. Щодня ви мусите iнформувати мене про наслiдки. Вiдповiдаєте ви особисто перед урядом i самим каудiльйо... хоча й через мене поки що. Зрозумiло?

- Так точно, пане Кабанерос, - вiдчеканив Мiгель Хуанес з готовнiстю, хоч поки що вiн розумiв тiльки одне: начальник полiцiї знайшов спосiб перекласти вiдповiдальнiсть на iншого, а саме на нього, Мiгеля Хуанеса.

- Можете сiсти, пане особливо уповноважений, - вказав начальник полiцiї на крiсло. Голос його помiтно пом'якшав. Мабуть, вiн був задоволений своїм блискучим шаховим ходом.- Це велика честь для вас, мiй друже. В разi успiху - а я не маю сумнiвiв, що ви його досягнете! - вам забезпечено орден Бiлого Орла. Каудiльйо вмiє нагороджувати. Ну, певна рiч, є й чимала вiдповiдальнiсть, гм... Одне слово, вiтаю вас, мiй друже! Пам'ятайте, що Сивий Капiтан - небезпечний ворог. Уже тепер навколо його iменi поширюються всiлякi безглуздi плiтки й чутки. Якщо вiн викине ще кiлька таких колiнець, це стане полiтичною справою! Крiм того, каудiльйо висловив побажання, щоб ми захопили дивну автомашину Сивого Капiтана. її обладнання може бути використане для вiйськових потреб. Отже, спробуйте зробити це, Хуанес. Моя допомога вам забезпечена. Ви, певна рiч, можете просто знищити той "Люцифер" разом з його Сивим Капiтаном. Але краще захопити злочинця живим, а його машину - непошкодженою. Та ви самi прекрасно це розумiєте, так, Хуанес?

Новоспечений особливо уповноважений не встиг вiдповiсти, бо на столi приглушено задзвонив телефон. Пухка рука начальника взяла трубку, недбало пiднесла до вуха.

- Алло! - мовив Карло Кабанерос неуважно. - Що таке? - I в ту ж мить брови його полiзли на лоб, очi збентежено забiгали по кiмнатi.

- Що? - закричав вiн. - Що за безглуздi жарти? Хто це? Я питаю, хто це насмiлюється...

Мiгель Хуанес здивовано поглядав на свого шефа: надто вже швидко змiнився до того спокiйний i навiть лагiдний тон його спiврозмовника. Але ось той помiтив стримане здивування детектива. Рвучким рухом вiн натиснув кнопку бiля телефонного апарата. I тодi настав час розгубитися i особливо уповноваженому. Бо з маленького репродуктора гучномовного телефону, включеного Кабанеросом, чiтко залунав мужнiй голос, такий знайомий пiсля вчорашнiх загадкових подiй на Авеню-дель-Прадо!

- ...повторюю, нiхто з вами не жартує, пане начальник полiцiї. З вами говорить Сивий Капiтан. Я хотiв спочатку тiльки довiдатися про вашi враження вiд першого знайомства з моїм "Люцифером". Але тепер це мене вже не цiкавить, бо я знаю, що й радiо, i газети цiлого свiту - крiм пригнiченої фалангiстами Iберiї, певна рiч! - розповiдають про всi подробицi моєї появи на парадi. Отже, нi вам, нi урядовi не допоможе те, що ви заборонили iберiйським газетам друкувати бодай слово про мене i мого "Люцифера". Крiм того, раз з'явившись, я буду з'являтися i далi, незалежно вiд вашої волi й бажання. I саме про це я хочу дещо сказати вам, якщо ви бажаєте послухати мене.

- Так, так, прошу, говорiть, - видавив iз себе, вiдсапуючись од безсилої лютi, начальник полiцiї. Вiн уже трохи опанував себе. Його налитi кров'ю очицi впилися в обличчя Мiгеля Хуанеса, мов чогось вимагаючи. Проте досвiдченому старшому iнспекторовi управлiння розшуку не треба було нiчого пояснювати. Вiн вiдiйшов убiк, до маленького столика, на якому стояло ще кiлька телефонiв, зняв трубку одного з них i тихенько вiддав якесь розпорядження. Пiсля цього вiн знову прислухався до голосу Сивого Капiтана, не вiднiмаючи, проте, трубку свого телефону вiд вуха.

- Так от, слухайте мене, пане Кабанерос, - продовжував спокiйно таємничий Сивий Капiтан. - Мiж iншим, не раджу вам утруднювати себе i вашу агентуру розшуками, звiдки я до вас дзвоню. Не варто витрачати на це дорогоцiнний час iберiйської полiцiї, я охоче допоможу вам. Я розмовляю з автомата номер три тисячi п'ятнадцять. Це майже за мiстом. Отож поки ви встигнете надiслати сюди когось я закiнчу розмову, майте на увазi!

Швидким рухом Мiгель Хуанес зняв трубку ще з одного апарата i вiддав наказ. Потiм прислухався до першої трубки, коротко вiдповiв i поклав її. Начальник полiцiї, який неспокiйно стежив за його дiями, побачив, як детектив упевнено кивнув головою. За мить крiзь вiдчинене вiкно до них долинув гуркiт потужних полiцейських мотоциклiв, що зразу ж таки почав вiддалятися. Тодi кивнув задоволено головою i Кабанерос. А голос з репродуктора говорив так само спокiйно i врiвноважено:

- Моя розмова з вами триватиме недовго. Наскiльки я розумiю, ви збираєтесь розпочати полювання на мене та на мiй "Люцифер". Мушу вам сказати заздалегiдь, що то буде марна робота. Ви не досягнете успiху. Не шукайте i моїх спiльникiв, їх у мене немає. Не намагайтеся зв'язати мене з комунiстами, бо я не маю нiчого спiльного i з ними. Я iсную сам по собi, нi на кого не спираючись, бо в мене досить власної сили. Але тi, хто намагатиметься пошкодити менi, хай винуватять потiм самих себе. Майте це на увазi, пане Кабанерос! Зараз для мене iснує тiльки одне: мої старi й дуже переконливi рахунки з Фернандесом i його зграєю Я змушу вашого каудiльйо розплатитися повнiстю за цими рахунками, йому нiщо не допоможе! Розплатяться i його поплiчники, нiкуди не втечуть. А щодо решти, тих, хто тiльки змушений був виконувати накази клiки Фернандеса, щоб зберегти на плечах власну голову, - я не маю на них зла. Хай вони нiчого не бояться з мого боку... звiсно, доти, поки вони не стануть менi на перешкодi. Того, хто свiдомо стане на моєму шляху, щоб завадити менi, - я не пожалiю, запевняю вас!.. Ага, сюди наближаються надiсланi вами полiцейськi на мотоциклах? Значить, ви все ж таки вирiшили спробувати схопити мене? Ай-ай-ай, пане начальник полiцiї, я ж вас попереджав, що це нi до чого не приведе!.. Цей перший раз я вам дарую. Але нагадую: надалi не пожалiю нiкого, хто спробує напасти на мене!

Голос замовк. Почувся сухий трiск: то, мабуть, Сивий Капiтан поклав трубку. Начальник полiцiї люто жбурнув на важiль i свою. Вiн запитливо дивився на Мiгеля Хуанеса, його пальцi стиснулися в кулаки.

- Чули? Бачите, що виходить? Вiн глузує з нас! Мiгель Хуанес розвiв руками.

- Чортзна-що! Цього разу вiн мав рацiю: мотоциклiсти, мабуть, не встигли схопити його...

- Зараз я перевiрю, пане Кабанерос. - Хуанес простягнув руку до телефону.

- Не треба! Вiн вислизнув з наших рук. Ну, зажди, голубчику! Ти, я бачу, спритний, але й ми дещо вмiємо... Досить розмов, Хуанес! Ви зрозумiли все, що я вам сказав?

- Так, пане Кабанерос.

- Негайно починайте. Пам'ятайте: вiд вашої енергiї залежить усе. Або або! I боронь боже розповiсти комусь про цей ганебний випадок, про це знущання! - Його палець вказав на репродуктор. - Боже мiй, якби дiзнався каудiльйо... Яка неймовiрна зухвалiсть! До дiла, Хуанес! Я вже розпорядився, щоб вам негайно передавали всi вiдомостi й рапорти вiд агентiв, що стежать за появою "Люцифера", чорти б забрали його разом з тим Сивим Капiтаном! Iдiть, Хуанес, i пам'ятайте: не лише наша кар'єра - цiлiсть наших голiв залежить вiд вашого успiху. Не хочу нагадувати, що ваша голова злетить ранiше за мою! Сивий Капiтан мусить бути спiйманий або знищений!

Мiгель Хуанес вклонився i вийшов з кабiнету. Вiн усе зрозумiв. I цього разу, проходячи по приймальнiй, вiн справдi не бачив навколо нiкого i нiчого...

2. РОЛЬ ХОСЕ ФРЕНКО

Поступово Хуанес почав опановувати себе. Так, справа дуже небезпечна. З якого боку за неї братися? Попередження Сивого Капiтана були досить недвозначнi. Очевидно, ця людина жартувати не збирається... Проте слова начальника полiцiї також не лишали сумнiвiв: вiн не задумається анi на хвилину i пожертвує головою нового особливо уповноваженого для того, щоб врятувати свою власну вiд гнiву каудiльйо. В цьому Хуанес був так само певний. Вихiд один: треба братися до дiла, треба щось вигадати...

По дорозi до свого кабiнету Мiгель Хуанес зайшов до вiддiлу рапортiв i донесень. Там вiн узяв матерiали агентури, про якi говорив Кабанерос Тих матерiалiв було вже чимало: пiдштовхнута суворим наказом, агентура працювала швидко, колiщатка великого i складного полiцейського апарату вже крутилися на повний хiд. Тим краще!

Детектив, не переглядаючи, поклав папери до кишенi: зараз не було для цього часу. Вiн швидко попростував до кабiнету, де його чекав вiрний i надiйний помiчник, агент Хосе Френко.

Це був невисокий, мiцно збудований чоловiк з червоним обличчям п'яницi. Саме цей надзвичайно тупий, без натяку на iскорку думки вираз обличчя, який ховав пiд собою неабияку кмiтливiсть, дуже цiнив у своєму помiчниковi Мiгель Хуанес. О, вiн добре знав цю незамiниму людину.

Трудно було б знайти двох бiльш протилежних зовнi людей, нiж старший iнспектор управлiння розшуку та його довiрений помiчник. Стрункий, завжди пiдтягнутий i елегантний Мiгель Хуанес виглядав справжнiм аристократом поруч з неохайним, зарослим рудуватою щетиною, куцим Хосе Френко з його завжди вiдвислою нижньою щелепою. I чимало хто щиро дивувався: що, справдi, так зв'язувало видатного детектива з його помiчником, який незмiнно справляв на людей, що не знали його ближче, враження недоумкуватого, пришелепуватого, iнодi - просто дурня?..

Цього разу Френко зустрiв Мiгеля Хуанеса радiсним вигуком i сяючим вiд задоволення обличчям.

- Знайшов! Знайшов-таки, пане Хуанес!

- Кого знайшли, Френко? - холодно i навiть велично запитав Хуанес, сiдаючи за стiл.

- Того зухвалого комунiста, що вдарив вас учора на Авеню-дель-Прадо.

- Навiть комунiста?

- Так, пане Хуанес; пiсля вчорашнього випадку у цьому не може бути сумнiвiв.

- Хто ж вiн такий?

- Робiтник Педро Дорiлья. Двiчi був арештований за пiдозрою в участi в пiдпiльних комунiстичних органiзацiях.

- I обидва рази звiльнений? - недовiрливо примружив очi Мiгель Хуанес.

- Так... - запнувся Хосе Френко. - У жандармерiї кажуть, що не було точних доказiв...

- Як завжди, жандармерiя плете дурницi, - презирливо зауважив Хуанес. Досi не розумiє, що другий арешт за пiдозрою - це вже справжнiй доказ. Передайте туди, що ми вимагаємо негайно його арештувати. Я вимагаю!

- Але жандармерiя може i не...

- Робiть, як я кажу, Френко.

- Єсть!

- Можливо, вiн знає щось про того Сивого Капiтана, - продовжував задумливо Хуанес. - Адже вiн так нахабно тримався там, на парадi...

Детектив замислився. Френко терпеливо чекав, не зводячи погляду з його обличчя.

- Гм... можливо, це допомогло б менi!.. Ага, ви ще не знаєте, Френко. Я призначений особливо уповноваженим у справi Сивого Капiтана. Особливо уповноваженим, розумiєте? Менi доручено будь-що спiймати цього злочинця.

- О!.. - Хосе Френко вiдкрив рот i застиг так з виразом захопленого здивування.

- Закрийте рот, Френко. Ви надто звикли до машкари дурня.

- Єсть!

- Так, доручено спiймати,- продовжував Мiгель Хуанес.- Але як це зробити, ось у чому питання, Френко. Ми ж нiчого не знаємо про цього Сивого Капiтана...

- То треба взнати, пане Хуанес.

- Але як? - зiтхнув особливо уповноважений. - Ось, маєте, я взяв рапорти агентiв про мiсця, де помiчено його машину. Думаєте, це допомагає? Нi! Вона з'являється то там, то тут, подивiться самi.

Мiгель Хуанес перекладав рапорти один за одним, незадоволено пихкаючи люлькою. Хосе Френко уважно стежив з-за його плеча.

- Бачите, скiльки пунктiв, Френко? В деяких машина Сивого Капiтана протягом доби побувала й двiчi. Що ж це нам дає? Нiчого. Якi висновки можна зробити? Нiяких. Враження таке, нiби Сивий Капiтан їздить там, де йому заманеться. А хiба я можу перекрити всi цi шляхи i всюди поставити жандармiв?.. Та ще й невiдомо, чи спинили б вони його... - Мiгель Хуанес згадав, як вiдлiтали вiд "Люцифера" на Авеню-дель-Прадо кулi, як вiдкинула машина вiд себе гранату, i ще раз важко зiтхнув.

Хосе Френко навшпиньках одiйшов вiд стола. Вiн узяв з настiнної шафи карту, повернувся з нею i розклав на столi.

- А це навiщо? - насупився Мiгель Хуанес. - Хiба ми й без вашої карти не знаємо, де розташованi всi цi пункти?

Його помiчник значуще хмикнув:

- Знаємо, пане Хуанес, але краще все ж таки вiдзначити. Може, щось i з'ясується. Зробiть таку ласку, пане Хуанес, переказуйте менi пункти з рапортiв, а я їх тут позначатиму...

Мiгель Хуанес знизав плечима: завжди цей Френко щось вигадує. Проте вiн не став заперечувати. Знов перекладаючи рапорти агентiв, особливо уповноважений перелiчував один за одним пункти, де з'являлася машина Сивого Капiтана, а його помiчник ставив на картi акуратнi хрестики червоним олiвцем. Раптом Хуанес зауважив:

- Слухайте, Френко, що я помiтив! Адже це данi не за одну добу, а за кiлька. Значить, агенти помiчали машину i ранiше, тiльки не звертали на неї уваги. А тепер, дiставши розпорядження, згадали. Ось чому однi й тi самi пункти iнодi згадуються двiчi. Як вам це подобається?

- Тим краще, пане Хуанес, тим краще, - буркнув Хосе Френко, продовжуючи вимальовувати хрестики.

Нарештi роботу було закiнчено. Френко задоволено випростався

- Ну, i що? - пiдвiв на нього очi Мiгель Хуанес

- Подивiться самi на це пiвколо. Начебто десь усерединi й є лiгво нашого звiра, пане Хуанес, - вкрадливо вiдповiв Френко - Ви ж хотiли довiдатися, де його шукати, i тому перечитували рапорти перелiчували пункти. Я одразу зрозумiв вашу думку, тому й хрестики ставив... Дуже дотепна думка, насмiлюся сказати дуже!

Хуанес недовiрливо глянув на Френко про яку дотепну думку той говорить? Товстий, немов обрубаний палець його помiчника вказував на якесь мiсце карти:

- Адже ви саме це мали на увазi, пане Хуанес? Цей лiс?

Детектив ще деякий час мовчки дивився на карту. Кiлька десяткiв маленьких червоних хрестикiв... Вони й справдi утворювали грубе пiвколо... Хуанес знов поглянув на Френко. Той все так само поштиво дивився на нього, i слiду розумної думки не можна було помiтити на його тупому червоному обличчi.

Так, хрестики створюють пiвколо... i всерединi його... Раптом Хуанес стукнув кулаком по картi:

- Звичайно, Френко, це так! Вихiдна точка для дiй є! Ось вона. Слухайте мене, Френко, уважно. I мовчiть, не перебивайте.

- Єсть, пане Хуанес! - Нижня щелепа Френко вiдвисла ще бiльше.

- I закрийте рот. Це мене дратує, Френко. Так. Ми з вами звернули увагу на те, що всi цi пункти розташованi наче пiвколом.

- Цiлком правильно, пане Хуанес.

- Кожне пiвколо мусить мати центр. Ви можете його вказати на картi?

Хосе Френко слухняно схилився над картою. I вiдповiв:

- Єсть, пане Хуанес. Геометричним центром цього пiвкола буде великий лiс Фонтiверос мiж Кастеляною i Тортозою... десь бiля Вiнароса...

Так. Все ясно, Френко! Ви швидко схоплюєте думку

- Ви думаєте, пане Хуанес що...

- Нi, я нiчого не думаю Все зрозумiло. Зараз я вам поясню. Зараз!

Хосе Френко мовчки, з величезною повагою дивився на енергiйне обличчя свого начальника, що набрало натхненного виразу Мiгель вiдкинувся на стiльцi й недбало випустив великий клубок диму Вiн примружив очi вдаючи цiлковиту байдужiсть, як i личило талановитому детективовi, для якого така проблема була всього-на-всього незначною дрiбничкою.

- Так от, Френко, - розвивав свою думку, неуважно дивлячись на димок люльки, Мiгель Хуанес. - Ми маємо незаперечнi вiдомостi, що "Люцифер" невiдомого поки що нам Сивого Капiтана з'являється в рядi мiсць, розташованих майже правильним пiвколом навкруги великого лiсу Фонтiверос. Тiльки iнодi "Люцифера" помiчали в iнших мiсцях... як, наприклад, учора в столицi. Проте це зовсiм не заважає основнiй, провiднiй думцi. Висновок такий. Десь усерединi Фонтiвероса є його лiгво, в якому завжди переховується "Люцифер". Там, мабуть, мусять бути i його склади палива, i ремонтна майстерня, i всякi iншi речi. Одним словом - база. Звiсно, не дуже легко шукати все це серед шести тисяч гектарiв лiсу... проте... проте для розумної людини немає нiчого неможливого, Френко, чи не правда?

Мiгель Хуанес знову примружив очi. Але й з-пiд опущених повiк вiн бачив, що Хосе Френко не зводить з нього шанобливого погляду, навiть сяє вiд захоплення своїм начальником яка, мовляв, свiтла, талановита голова Хуанес задоволено посмiхнувся

- Я не сказав вам ще одного, Френко, - мовив вiн виймаючи люльку з рота. - Ви вже знаєте, що я призначений особливо уповноваженим у справi лiквiдацiї Сивого Капiтана.

- Так, пане Хуанес.

- Я призначаю вас моїм безпосереднiм помiчником i цього разу. Вiрю, ви зможете бути на щось придатнi. Ви вмiєте принаймнi не заважати, коли в мене народжуються iдеї. I в недалекому майбутньому, коли я одержу орден Бiлого Орла вам також дещо перепаде. Ви задоволенi, Френко?

- Завжди до ваших послуг, пане Хуанес! У дверi постукали.

- Увiйдiть! - недбало кинув Мiгель Хуанес.

Увiйшов черговий.

- Термiнова телеграма. Начальник вiддiлу рапортiв наказав негайно передати її вам, пане особливо уповноважений!

Черговий вручив Хуанесу телеграму i вийшов. Детектив розгорнув папiрця i прочитав:

"Агент № 418 доповiдає появу розшукуваного автомобiля захiднiше Вiнароса. Автомобiль з великою швидкiстю пiвгодини тому проїхав на захiд у напрямi Фонтiвероса. Назад не проїжджав".

Хуанес пихнув люлькою i мовчки передав телеграму Френко. Той прочитав її i так само мовчки запитливо глянув на свого начальника. Хуанес нахмурив брови. Тодi вiн повiльно заговорив, мовби радився сам з собою:

- Близько години тому Сивий Капiтан розмовляв з начальником полiцiї по телефону. Тсс, Френко, про це нiхто не мусить знати! Говорив вiн з автомата номер три тисячi п'ятнадцять, тут, з околицi столицi. Минуло всього пiвгодини - i його автомобiль уже бачили бiля Вiнароса... за двiстi - двiстi п'ятдесят кiлометрiв вiд столицi. Гм... Виходить...

- Жоден автомобiль не може так швидко проїхати цю вiдстань, - зауважив Хосе Френко.

- Це я й без вас знаю, - буркнув Мiгель Хуанес. - Доводиться припустити одне з двох. Або Сивий Капiтан ще й досi лишається в столицi, а його "Люцифер" поїхав до Фонтiвероса без нього, або по телефону з начальником полiцiї говорив не Сивий Капiтан, а хтось iнший. Проте я ж чув: то був той самий голос, який лунав i вчора... Гм... Так чи iнакше, вибирати нема з чого. Головне - не марнувати часу, Френко.

- Так, пане Хуанес.

- Ви тiльки й кажете, що "так", Френко! - незадоволено скривився його начальник. - Хоч би раз вимовили щось путяще, таке, що могло б допомогти справi...

- Пробачте, пане Хуанес!

- Гм... Вигляд Сивого Капiтана нам невiдомий, шукати його зараз серед мiльйонiв iнших людей у столицi - безглуздя... принаймнi не арештувавши перед тим вашого Педро Дорiлью, чи як його там... i не довiдавшись у нього чогось. Френко, негайно наказ про арешт Дорiльї! Вiд мого iменi, як особливо уповноваженого!

- Єсть, пане Хуанес.

- Далi розпорядiться, щоб на аеродромi приготували для мене лiтак. Я тим часом вiддам усi iншi накази... Доведеться використати й вiйськовi частини. I негайно повертайтесь. Ми вилетимо разом. До Фонтiвероса, Френко! Я надумав дещо... Здається, Сивий Капiтан не вислизне з пастки, яку я йому влаштую!..

Роздiл третiй

1. ПРОБУДЖЕННЯ ОЛЕСЯ

Олесь вiдкрив очi - i зразу ж таки знов заплющив їх вiд яскравого свiтла, яке заслiпило його. Щось заважало на головi, мов стягувало лоба. Хлопець спробував пiдвести руку i здивувався: рука пiдводилась дуже повiльно, непевно. Здавалося, що на нiй висить важкий тягар. I, щоб подолати той тягар, треба напружувати всi сили. А їх чомусь так мало...

Нарештi слабка рука торкнулася лоба. На ньому наче якась пов'язка чи бинт... Що трапилось?

Хотiлося спати. Олесь знову потихеньку вiдкрив очi. Свiтло вже не здавалося таким слiпучим. Мабуть, то було лише одразу, з незвички. Вiн обдивлявся навколо себе - i все бiльше дивувався.

Справдi, де це вiн? Крихiтна довгаста кiмнатка з округлою стелею. Такий вигляд мають маленькi каюти на кораблях або ще купе в поїздах. Вузеньке лiжко з подушечкою, на якiй ледве вмiщується голова... I ця подушка не звичайна, а надута повiтрям. А над ним, угорi, ще одне лiжко, таке саме вузеньке. Зовсiм наче морська каюта... I як же болить голова, як важко її повертати, вона наче налита свинцем...

Навiть вiкна в цiй кiмнатцi теж незвичайнi. Вони не прямокутнi, а овальнi, з товстими рамами i ще товщим склом - помiтно, як воно виступає з округлої металевої рами. Чи видно взагалi щось крiзь таке грубе скло? Ой, як хочеться пити! I губи сухi-сухi, позапiкалися...

Тiльки тепер Олесь помiтив на столику бiля свого лiжка невеличкий графин з водою i склянку. Ось воно - те, що йому зараз найбiльш потрiбно!

Вiн простягнув руку: як хороше, вона стала вже слухнянiшою! А чому ж графин не пiдiймається, хiба вiн такий важкий? А, зрозумiло. I графин, i склянка не просто стояли на столику, а були закрiпленi в пружних пiдставках. Значить, це все ж таки якийсь корабель? Але як сталося, що вiн потрапив на корабель? Нiчого не можна зрозумiти, навколо самi загадки...

Вода була приємна, прохолодна, з якимсь освiжаючим присмаком.

"Виходить, я на кораблi", - подумав ще раз Олесь. Вiн витяг i другу руку з-пiд легкої пухнастої ковдри, якою був накритий, i прислухався. Навкруги було тихо, якщо не зважати на якийсь ледве чутний м'який гул. Чи це гудуть, майже непомiтно вiбрують самi стiни?.. Чи, може, то працюють якiсь мотори? Але ж так нечутно, що й не збагнеш, чи пливе цей корабель, чи стоїть на мiсцi.

Ось Олесь вiдчув, як його лiжко гойднулося. Ще раз... ще... Виходить, цей загадковий корабель таки пливе. Це його гойднули хвилi. Дуже легко, але все ж таки гойднули. А втiм, коли так, чому тi хвилi не гойдають бiльше? Адже все навколо знов заспокоїлося i стало так само тихо, тiльки отой невиразний, ледве чутний гул... Нi, нiчого, нiчогiсiнько не можна зрозумiти!

Ну добре, чи не допоможе дiлу, якщо вiн спробує пригадати все по порядку? Що з ним сталося взагалi?..

Легко, майже зовсiм нечутно вiдчинилися дверi. Хлопець рвучко повернув голову.

До кiмнати ввiйшов високий огрядний чоловiк у синьому комбiнезонi. Вiн поглянув на юнака - i на його широкому вилицюватому обличчi засвiтилась посмiшка. Пiд чорною смужкою коротко пiдстрижених вусiв заблищали два рядки мiцних бiлих зубiв. Великi темно-карi очi дружньо дивилися на юнака. Хто це такий?

- Ну, здрастуй, друже,- привiтно мовив незнайомець.- Нарештi ти опритомнiв. А то я вже турбуватися почав: що ж це таке? Спить i спить... Давай знайомитися, чи що. Мене звуть Валенто Клаудо. А тебе?

- Олесь, - через силу вiдповiв юнак. Говорити було також чомусь важко, язик ледве повертався в ротi, немовби вiн став набагато бiльший, нiж звичайно.

- Олесь? Дивне iм'я! Ну, нiчого, давай руку!

В цьому чоловiковi в синьому комбiнезонi, який носять звичайно технiки або механiки, в його лагiдному басовитому голосi з щирими дружнiми iнтонацiями було щось таке приємне, що вiдразу приваблювало до себе. Валенто Клаудо був великий, мiцний, i в кiмнатцi вмить стало тiсно, наче вiн заповнив її всю. Але рухався цей чоловiк на диво легко. I широка рука його, що обережно потиснула слабку руку Олеся, теж була приємна, ласкава. Юнак усмiхнувся.

- Чого смiєшся? - удавано суворо спитав Валенто Клаудо i при цьому зробив таку звiрячу гримасу, що Олесь i зовсiм розсмiявся. - Чого смiєшся? Хiба я такий уже смiшний, що не можна стриматися? Га?

- Нi, ви не смiшний. А дуже симпатичний, - щиро вiдповiв юнак.

- Якщо я справдi симпатичний, тодi називай мене по-товариському, на "ти", як я тебе. Згода?

- Згода, - охоче вiдповiв Олесь.

- Так. Перше дiло зроблено. Значить, тебе звуть Олесем? А звiдки в тебе таке чудне iм'я? Принаймнi я нiколи ще не чув такого. Хто ти, звiдки?

- Я росiянин. Тому в мене й iм'я таке.

- Що? Росiянин? - вiдверто здивувався Валенто. - А як же ти потрапив сюди? Що за дивна рiч!

- Я їхав поїздом, - непевно почав Олесь. Щось заважало йому, гальмувало, наче на свiдомостi лежала важка, непрониклива ковдра. - їхав поїздом... - ще непевнiше повторив вiн.

- Та чув уже, що поїздом, - нетерпляче зауважив Валенто. - А звiдки? Куди?

Олесь мовчав. Думки його гарячково стрибали. Звiдки вiн їхав? Куди? Поїзд... це вiн пам'ятає. Поштовх, гуркiт... А що було перед тим? Треба згадати... дуже треба... Хiба ж можна не пам'ятати, звiдки вiн їхав?.. Поїзд... а перед тим - темно, i нiчого не видно, наче все завiшане чорною пеленою... Нема! Нiчого нема перед поїздом, нiчого не було! Ой, як це страшно! Звiдки?.. Куди?..

Валенто запитливо дивився на юнака. Обличчя його похмурнiшало.

- Не знаю! - з одчаєм вихопилося в Олеся. - Може, додому... Не знаю... нiчого не знаю, не пам'ятаю!

- Не пам'ятаєш? - здивовано повторив Валенто. - Слухай, хлопче...- В його голосi забринiли нотки пiдозрiння.- А ти не брешеш?

- Нi! Клянусь, нi! Я не знаю, що зi мною... Я хочу згадати - i не можу. Повiрте менi, я кажу правду!

I така щирiсть була в словах i голосi юнака, такий сум, так чесно дивилися його свiтло-сiрi, майже прозорi очi, що Валенто тiльки руками розвiв:

- Справдi, нiбито не брешеш... Але, мушу сказати, виходить зовсiм незрозумiла iсторiя... Олесь, росiянин... а як опинився тут - не пам'ятаєш. Дуже дивно! Кажеш, додому їхав? - раптом пожвавiшав вiн. - В Радянський Союз?

- Мабуть, так, - знову непевно вiдповiв Олесь. Видно було, що згадувати йому страшенно важко, нiби й фiзично боляче. На обличчi його з'явився вираз страждання, вiн зблiд.

- I ти комсомолець? - спитав Валенто.

- Так... А звiдки ви знаєте?

- Не дивно знати, коли в тебе на джемперi комсомольський значок, усмiхнувся Валенто. - Дивно iнше: з якого це часу люди розгулюють по фалангiстськiй Iберiї з комсомольськими значками на джемперi, хоч i пiд пiджаком?..

Олесь безпорадно дивився на Валенто: йому не було чого вiдповiсти... Вiн нiчого не знає, нiчого не пам'ятає...

- Слухай, Олесю, - вiв далi тим часом його спiврозмовник, наче з'ясовуючи щось сам для себе, - ти кажеш, що їхав додому. Гаразд. Але тодi в тебе є, мабуть, якiсь документи? З нашої благословенної країни жандармерiя так легко не випускає нiкого... та ще й до Радянського Союзу, овва! Мусить же в тебе бути посвiдчення чи перепустка, дозвiл, нарештi? Чи не так?

Олесь кивнув головою.

- А де ж вони тодi? Роздягаючи тебе, я переглянув усе, що було в кишенях. Нiяких документiв не знайшов. Може, вони десь схованi? Зашитi, чи що?

Олесь все так само безпорадно дивився на нього.

- Теж не знаєш? Так, так... Нi, ти, мабуть, не брешеш, - раптом розсмiявся Валенто Клаудо. - Бо кожен, хто бреше, вигадує звичайно щось хоч трохи переконливе. А з тобою виходить таке безглуздя, що й ради не даси... Ну, гаразд, спробуємо з iншого боку. Стiй, стiй! - гукнув вiн, наче щось згадав. I хитро спитав: - Якщо ти росiянин, тодi звiдки ти так добре знаєш iберiйську мову? Ну, кажи!

- Не знаю, - важко зiтхнув Олесь. Ах, як хотiлося йому вiдповiсти хоч що-небудь ясно, таке, що довело б його щирiсть! Але нiчого, нiчого вiн не пам'ятає...

Валенто безнадiйно махнув рукою:

- Знову те ж саме! Слухай, хлопче!

Вiн сiв на друге лiжко навпроти Олеся.

- Можливо, тобi пощастить згадати щось, коли я тобi розповiм, як ми знайшли тебе i як ти опинився тут. Ти ж тодi був непритомний i, очевидно, також нiчого не пам'ятаєш. Слухай.

Валенто коротко розповiв Олесевi про те, як вони знайшли його бiля мiсця залiзничної катастрофи, як агент полiцiї наказав везти непритомного юнака до жандармерiї.

- Ну, той агент був трохи неввiчливий, тому ми вирiшили делiкатно заспокоїти його, щоб вiн вiдпочив i отямився, - лукаво пiдморгнув Валенто, а тебе забрали до нашої машини. Що ти скажеш на це? Чому агент хотiв забрати тебе до жандармерiї? Що ти накоїв?

Олесь знизав плечима: i цього вiн не знає, не пам'ятає...

- Знову не можеш вiдповiсти? Що ж з тобою робити, зрештою?

- Може, я пiзнiше згадаю, - нерiшуче сказав юнак. - Але я, слово честi, нiчого не зробив поганого, запевняю вас! Дайте менi трохи одужати... Ви кудись пливете... дозвольте менi поки що лишитися на вашому кораблi... бо я ж не знаю й сам, що менi робити тепер... коли я нiчого не пам'ятаю...

Думки Олеся плутались; йому хотiлося сказати так багато, але навiть те, що вiн говорив, виходило незграбним. I вiд того на душi ставало ще гiрше. Адже й сам вiн на мiсцi цього нового знайомого дивувався б не менше i, мабуть, не вiрив би тим недоладним поясненням... А Валенто Клаудо ще й такий добрий, привiтний, вiд нього не хотiлося б щось приховувати. Ось i зараз на його широкому веселому обличчi грає така ясна посмiшка...

- Мабуть, у тебе, хлопче, взагалi дуже погана пам'ять. Адже ми умовилися з тобою говорити по-дружньому, по-простому, на "ти". Хiба ти забув? Дивись, щоб я бiльше не чув вiд тебе "викання". Це по-перше. А по-друге, звiдки ти взяв, що ми кудись пливемо?

- Та я ж на кораблi... i лiжко гойдається...

Клаудо голосно розсмiявся:

- Еге, та ти спостережливий, я бачу! Тiльки цього разу не вгадав. Ти зовсiм не на кораблi i нiкуди не пливеш. I до моря звiдси далеченько. Хоч ми до нього й наближаємось.

- А де ж я? - спитав Олесь здивовано.

- Згодом дiзнаєшся. Не поспiшай. Скажу лише, що ти - серед добрих людей. Вони вирiшили допомогти тобi - i все. Хоч, правду сказати, я вже й не знаю, як ми зможемо тобi допомогти, коли ти нiчого не пам'ятаєш про самого себе... Ну, гаразд, хай Капiтан розбереться. Як вiн вирiшить, так i буде... а ось i вiн сам!

Дверi кiмнати розчинилися. Через порiг переступив чоловiк у коричневiй шкiрянiй куртцi. Валенто Клаудо одразу пiдвiвся з лiжка, на якому сидiв, i випростався.

Чоловiк у шкiрянiй куртцi спинився посеред кiмнати, заклавши руки за спину. Вiн був середнього зросту, у чоботях, без шапки. Кучеряве волосся вiльно спадало на його високий блiдий лоб. Серед того каштанового волосся бiлiло велике сиве, наче срiбне, пасмо. Чисто виголене обличчя чоловiка з крупним, енергiйно окресленим ротом було спокiйне i впевнене. Сiрi очi пiд густими, кошлатими, немов зламаними пiд кутом бровами дивилися серйозно i вдумливо.

Мимоволi Олесь зробив рух, щоб хоч сiсти на своєму лiжку. Вiн не зводив очей з прибулого, який мав вирiшити його долю. Але чоловiк у шкiрянiй куртцi спинив його.

- Не треба, - мовив вiн. Голос його звучав м'яко, але владно. Вiн трохи повернув голову до Клаудо.

- Отже, Валенто? - так само коротко запитав вiн.

- Дуже цiкава i малозрозумiла iсторiя, Капiтане, - вiдповiв той. Хлопця звуть Олесем...

Той, кого звали Капiтаном, дещо здивовано поглянув на Клаудо.

- Так, Капiтане, - ствердив Валенто. - Вiн росiянин. Не заперечує, що комсомолець. Але найголовнiше - вiн нiчого не пам'ятає про себе. Нi звiдки їхав, нi куди, нi як вiн потрапив на поїзд - нiчогiсiнько! Проте добре знає iберiйську мову, немовби народився тут. Здається, що говорить правду. Хоча все це дуже дивно.

Чоловiк у шкiрянiй куртцi, слухаючи Валенто Клаудо, все так же мовчки дивився на Олеся, нiби вивчав його. Вiн пiдiйшов до юнака, не вiдриваючи вiд нього уважного погляду. Здавалось, його щось вразило у виглядi Олеся, бо вiн навiть трохи нахилився над лiжком. Десь у глибинi сiрих очей Капiтана немов ховався ледве помiтний вогник, який то спалахував, то згасав. Ось той вогник спалахнув ще раз, сiрi очi звузилися i знов розширилися. Капiтан одiйшов i звернувся до Клаудо:

- Змiнiть пов'язку, Валенто. Хворому можна встати з лiжка. Але потрiбен догляд. Доручаю це вам.

Клаудо кивнув головою.

- У лiсi можна буде вийти на свiже повiтря. Все.

- Єсть, Капiтане! - чiтко, майже по-вiйськовому вiдповiв Клаудо.

Чоловiк у шкiрянiй куртцi повернувся й вийшов з кiмнати. Олесь вражено дивився йому вслiд.

- Валенто, хто це такий? Це начальник? - спитав вiн.

- Це - Капiтан, - вiдповiв Клаудо дуже серйозно, з помiтною пошаною. Вiд нього залежить усе. Коли б вiн сказав менi висадити тебе звiдси, я виконав би його наказ негайно, хоча, правду кажучи, ти менi чимсь подобаєшся. I я навiть побоювався, що вiн саме так накаже... Але нiбито щось у тобi привернуло його увагу. Не знаю, що саме, хiба ж його розгадаєш?.. Та, зрештою, те, що вiн наказав, менi приємнiше. Буду доглядати тебе, Олесю. А що далi, знов-таки вирiшить Капiтан. То його справа.

- Якщо вiн - Капiтан, значить, я на кораблi, - розсудливо зауважив юнак.

Проте Клаудо знову посмiхнувся:

- Нiчого не значить! Зачекай, я тобi кажу, про все довiдаєшся згодом... якщо дозволить Капiтан, звiсно. Ну, а тепер давай вставати. Адже Капiтан так наказав. Та й чого тобi лежати, справдi? Ну, впав, ну, розбив трохи голову. Але ж ноги й руки цiлi? Отож вставай! Змiнимо, до речi, пов'язку, i ти почуватимеш себе краще.

Олесь обережно пiдвiвся. Мабуть, i справдi краще не лежати бiльше. Та й голова вже не болить так сильно, як ранiше.

Юнак, ще непевно переступаючи, пiдiйшов до овального вiкна з товстим склом, яке з самого початку привернуло його увагу. Це скло було напрочуд прозоре. А за ним...

2. ТИ - НА "ЛЮЦИФЕРI"!

Перед Олесем вiдкрилася дивна картина. Хутко, як повз вiкно швидкого поїзда, проносилися стовпи, дерева, кущi. Далеко на обрiї синiв великий лiс i начебто повiльно повертався. Ось той лiс пiвколом заходить лiворуч, туди, куди разом з цiєю невеличкою кiмнаткою-каютою посувався й сам Олесь. Промайнув якийсь невеличкий будиночок, мабуть ферма. Олесь не встигав нiчого розгледiти як слiд, - усе, що було ближче, пролiтало з неймовiрною швидкiстю... нi, це не мiг бути поїзд, жоден поїзд так не мчатиме! Крiм того, не чути нi гуркоту, нi перестуку колiс на стиках рейок... Нi, це, безумовно, не поїзд. А що ж тодi?

Олесь озирнувся, цупко тримаючись руками за товсту раму вiкна. Вiн вiдчував, що голова його йде обертом - чи вiн був ще надто слабий, чи то так вплинуло на нього побачене... а може, i те, i друге разом. Головне - вiн нiчого не розумiв, усе це було таке дивне. Де вiн, зрештою? Що це за дивна машина, в якiй вiн їде? I чому так лукаво посмiхається Валенто Клаудо?

Не поїзд, не корабель... Може, автомобiль? Але де ж в автомобiлях бувають такi кiмнатки-каюти? Знов-таки, для автомобiля надто велика швидкiсть... I не штовхає нiчого, не гойдає, хоч це властиво кожнiй, навiть найкращiй машинi, та ще на такiй неймовiрнiй швидкостi.

Вiн вiдчував, що остаточно розгублюється, i з благанням звернувся до Валенто Клаудо:

- Скажи менi, де я? I хто ви такi?

- Усе взнаєш, про все довiдаєшся, Олесю... коли прийде час.

Раптом за дверима пролунав мелодiйний дзвiнок. Обличчя Клаудо враз посерйознiшало.

- Приїхали, - мовив вiн. - Ти можеш вийти надвiр, Олесю. Чи, може, ти ще надто слабий?

- Нi, нi! - заперечив юнак. - Я з радiстю вийду!

Та хiба ж можна було вiдмовитися вiд цього запрошення, коли йому так хотiлося якнайскорiше про все дiзнатися?

Клаудо вiдчинив вузенькi дверi. Олесь побачив неширокий прохiд, як коридор. Праворуч i лiворуч були такi самi вузенькi дверi, як i тi, з яких вiн щойно вийшов. I стiни, i пiдлога зробленi з якогось невiдомого Олесевi твердого, наче метал, матерiалу. Але то був i не метал, бо вiн зовсiм не дзвенiв пiд ногами...

Трохи далi той коридор перетворювався на невеличкий майданчик, що закiнчувався пiвкруглими скляними дверима. За ними було ясно видно широку каюту з великими овальними вiкнами. Там стояли якiсь апарати з рукоятками i важелями, виднiлися численнi циферблати, складнi великi й маленькi прилади. Загалом усе це нагадувало пiлотську кабiну сучасного великого лiтака, так багато було в тiй каютi обладнання. Ця схожiсть з пiлотською кабiною лiтака пiдкреслювалася ще й тим, що в переднiй частинi каюти, бiля великого вiкна, стояли два широкi крiсла, а за ними можна було помiтити й штурвали. Бiля одного з крiсел стояв той самий чоловiк у коричневiй шкiрянiй куртцi, що заходив недавно до Олеся. Вiн уважно дивився у вiкно, наче до чогось приглядаючись. Капiтан!

Клаудо повернув праворуч. I Олесь побачив перед собою вiдчиненi дверi. А за ними - трава, зелене листя дерев... Лiс!

- Можеш вийти i вiдпочивати, - мовив Клаудо. - Свiже повiтря тобi зараз дуже потрiбне. Тiльки не вiдходь далеко, краще побудь тут поблизу. Коли чогось треба буде, поклич мене. Я почую.

I вiн пропустив юнака, а сам повернувся в машину.

Надворi було дуже тихо, так тихо, що шелестiння листя на деревах здавалося голосним. Олесь спустився по драбинi вниз i сiв на траву. Справдi, вiн був iще надто слабий; той невеличкий шлях, що його вiн пройшов коридором, стомив юнака. А втiм, вiн зараз не помiчав цього.

Олесь сидiв на травi обличчям до загадкового автомобiля. Очi юнака широко розкрилися вiд здивування. Та хiба ж цей дивний апарат можна було назвати автомобiлем?..

Його велике довгасте тiло нагадувало велетенську краплину води. Спереду виднiлися великi овальнi вiкна,- мабуть, тiєї самої пiлотської каюти, де стояв бiля штурвала Капiтан. Далi вiкна ставали меншими i тягнулися вздовж усього корпусу споруди. То були вiкна окремих кают, вирiшив Олесь. Деякi з них закритi глухими щитками. Сам корпус помiтно звужувався в заднiй частинi i закiнчувався чимсь подiбним до широких риб'ячих плавцiв. Один з плавцiв був поставлений вертикально, два iнших розташованi майже паралельно землi. Олесь одразу вирiшив, що то стабiлiзатори для того, щоб апарат зберiгав стiйке положення на великих швидкостях.

"Коли це автомобiль, то вiн мусить мати й колеса", - подумав ще Олесь.

Так, дивна машина мала колеса, хоч вони й були майже схованi пiд плескатими щитами. З-пiд тих щитiв виднiлися краєчки товстих гумових шин. Щити опускалися майже до самої землi, й будь-яка перешкода - навiть камiнь на дорозi - мусила б завадити їм. Та й весь дивний автомобiль так низько сидiв на землi, що трава закривала собою весь просвiт мiж його велетенським корпусом i грунтом,

"Як же ця машина взагалi може їхати? Та ще й так, що не вiдчувається найменшого поштовху? Дивно, дивно..." - думав вражений Олесь.

Як-то чотири колеса, що на них стояла машина, витримували на собi всю її вагу, та ще й, очевидно, досить велику, i гумовi шини на них зовсiм не прогиналися?.. I чому знизу, звiдкись з-пiд корпусу машини, весь час долинає рiвний шиплячий звук, такий рiвний i монотонний, що Олесь спочатку i взагалi його не помiчав, а розчув тiльки тепер, вiдрiзнивши той шум вiд одноманiтного шелестiння листя?..

Сiро-зелена, без найменшого виступу, мов зроблена з велетенської монолiтної брили невiдомого вiдшлiфованого металу, машина, здавалося, була не тiльки страшенно важкою, а ще й украй неповороткою. А насправдi вона рухалася так швидко, що її не наздогнав би, на думку Олеся, жоден звичайний автомобiль! Вiн добре пам'ятав, як пролинали за вiкном стовпи й дерева...

Iз-за передньої частини машини вийшло двоє людей у таких самих темно-синiх комбiнезонах, як на Валенто Клаудо. Не звертаючи нiякої уваги на юнака, вони пiдiйшли до одного з колiс i схилилися бiля нього. З їх рухiв Олесь зрозумiв, що вони щось перевiряють. Ось один з них коротко гукнув:

- Давай!

I одразу потому здивований Олесь побачив, як велике, сховане пiд металевим щитом колесо почало, мов само по собi, швидко крутитися, залишаючись на мiсцi, легко й безшумно, як дзига. Та як же це так? Коли б тi двоє ще пiдняли корпус машини домкратом, тодi звiльнене колесо могло б крутитись. Але нiхто не пiднiмав корпусу, Олесь бачив на власнi очi.

Знову пролунав дзвiнок, але вже не так мелодiйно, як першого разу, а уривчасто, навiть тривожно. Мов по командi, люди в синiх комбiнезонах, що перевiряли колесо, скочили i побiгли до дверей. Олесь усе ще сидiв, нiчого не розумiючи, як з дверей висунулася голова Клаудо, який сердито гукнув:

- Ти що ж, не чуєш сигналу? Негайно до машини!

Олесь схопився й побiг до сходiв. Валенто Клаудо простягнув йому мiцну тверду руку згори. Олесь пiднявся по драбинцi - i йому здалося, що не тiльки рука Клаудо тягне його до дверей, а й самi схiдцi наче пiдштовхують його вгору, пiдiймаються разом з ним. Щойно юнак опинився поряд з Клаудо, як дверi за ним самi плавно засунулись. Олесь устиг ще подивитися назад: там, де щойно були дверi, тепер матово одсвiчувала гладенька, наче полiрована, суцiльна стiна.

Пролунав ще дзвiнок - цього разу короткий, нiби обiрваний. I водночас, мов у вiдповiдь, на скло вiкон насунулися глухi щитки. Стало темно. Проте нi: тiєї ж хвилини яскраво засяяли довгастi плафони на стелi. Олесь тривожно озирнувся.

Вiн лишився сам. Валенто Клаудо, який тiльки-но стояв поруч, зник. Та й усi iншi люди з команди машини, мабуть, розiйшлися по своїх мiсцях. Що йому тепер робити? Iти до своєї каюти? Але чи вiн розпiзнає, якi саме дверi ведуть до неї?

Пiдлога пiд юнаком м'яко здригнулась. Проте чи поїхав автомобiль, чи то просто запрацювали його потужнi двигуни, Олесь не знав. I найнеприємнiшим було те, що вiн так само не знав, що йому робити...

Тримаючись за стiну, вiн дивився крiзь напiвкруглi склянi дверi, що вели до великої каюти з приладами. Там, у тiй каютi, спиною до юнака перед штурвалом сидiв у крiслi Капiтан.

Овальнi вiкна в тiй каютi також були закритi щитками. Але в каютi було напiвтемно, плафони в нiй горiли не так яскраво, як тут. I в тiй напiвтемрявi ясно було видно невеличкий, теж овальний екран, на який дивився Капiтан. Екран свiтився рiвним зеленуватим свiтлом i здавався навiть звiдси, з освiтленого плафонами коридора, дуже яскравим. На ньому щось пересувалось, рухалося. Два такi самi екрани свiтилися праворуч i лiворуч вiд Капiтана, трохи нижче вiд центрального екрана Капiтан напружено вдивлявся в центральний екран, який був прямо перед ним. Одна його рука тримала штурвал, друга лежала на похилому пультi з численними рукоятками i кнопками

Що на тих екранах? Що пересувається i рухається на них невиразними звiдси тiнями, як на екранах телевiзора?..

Олесь тихо пiдiйшов ближче до скляних дверей, що вели до пiлотської каюти. I в цю мить пiдлога пiд ним знов здригнулася. Похитнувшись, Олесь натиснув рукою на скло дверей. I вiдчув, як те грубе й мiцне зовнi скло м'яко продавилось пiд його рукою, немов еластична, туго натягнута плiвка. Враження було таке, наче його рука сперлася на пружну гуму. Олесь здивовано скрикнув.

Капiтан швидко озирнувся. Брови його були насупленi. Олесь похолов. Що вiн наробив! Вiн завадив цiй суворiй, владнiй людинi, вiд якої залежала його доля!

Та, на ще бiльше здивування юнака, Капiтан, побачивши його, нiчим не виявив свого незадоволення. Навпаки, не знiмаючи рук з штурвала i пульта, вiн зробив такий рух головою, наче кликав юнака увiйти до каюти. Олесь не вiрив очам.

Але Капiтан повторив той самий жест. Вiн натиснув якусь кнопку на пультi - i дверi перед Олесем безшумно розчинилися. Ще крок - i збентежений юнак був у каютi. Капiтан уже не дивився на нього, заглиблений у спостереження на екранi. Олесь почув його спокiйний, владний голос:

- Тобi доведеться побути тут. Зараз ми всi дуже зайнятi Сiдай сюди. I тихо!

Рука його вказала на крiсло, поруч з тим, у якому сидiв вiн сам. Олесь слухняно сiв. Очi юнака загорiлися цiкавiстю: бути тут, у цiй таємничiй каютi, поряд iз самим Капiтаном, бачити, як вiн керує машиною! Та про це вiн i мрiяти не смiв!

Олесь вп'явся очима в центральний екран. Мов у кольоровому кiно, перед ним розгорталася мальовнича картина лiсу. Товстi високi дерева, а мiж них неширокий шлях... i бiльше нiчого... До чого ж так уважно придивляється Капiтан?

I враз зображення на екранi здригнулося, наче почало розпливатись, як буває це на матовому склi фотоапарата, коли навмисно збивати на ньому фокус. Це Капiтан повертав одну з рукояток на пультi. Зображення на екранi майже зовсiм розпливлося. Потiм знову з'явилися контури дерев, стовбурiв. Але тепер цi стовбури стали немовби прозорими, крiзь них щось видно... Та нi, це неможливо, такого не буває!

Крiзь прозорi, наче склянi товстi стовбури дерев було видно людей у вiйськовiй формi. Ховаючись за деревами, цi люди, мабуть, вважали, що їх не бачать. Ось вони поступово наближаються, перебiгаючи вiд одного дерева до iншого. Ближче й ближче... Вони тримають напоготовi автомати, а дехто тягне за собою кулемети...

Зображення, час вiд часу розпливаючись, кожного разу, мов розчиняючи черговий ряд дерев, показувало те, що робиться далi й далi за стовбурами, в глибинi густого лiсу. Галявина... На нiй стоїть артилерiйська батарея - i жерла гармат дивляться немов прямо сюди, наче нацiлюючись на Олеся!..

Юнаковi перехопило подих вiд хвилювання. Вiн мовчки перевiв погляд на Капiтана. Олесь не смiв про щось запитати, дивлячись на його суворе похмуре обличчя, бачачи цi насупленi брови, стиснутi зуби. А на екранi ще вiйськовi, ще, ще... Вони сунуть сюди...

- Та що ж це таке? - вихопилося нарештi в Олеся. Його нерви не могли бiльше витримувати всiх цих фантастичних картин. - Де я? Куди я потрапив?..

Очi його благально дивилися на нерухому постать чоловiка, що сидiв у крiслi поруч з ним, упевнено тримаючи руки на штурвалi i пультi, на цього суворого, мовчазного Капiтана з сивим пасмом у волоссi.

- Де я? - спитав знов Олесь. Губи його тремтiли вiд хвилювання. - Хто ви такий?

Чоловiк у шкiрянiй куртцi повернув до нього голову. Сiрi очi вiдсвiчували сталевим вiдблиском, коли вiн сказав:

- Мене звуть Сивим Капiтаном. Ти - на моєму "Люциферi". Оцi всi жандарми i солдати женуться за мною i моїм "Люцифером", щоб схопити мене або знищити. I ти зараз побачиш, Олесю, що з того вийде!

Роздiл четвертий

1. ПАСТКУ ЗАКРИТО

Переглянувши останнiй, щойно прийнятий радистом лiтака рапорт, Мiгель Хуанес не стримався вiд задоволеного вигуку. Прекрасно, кращого не можна й бажати!

- Френко, "Люцифер" у наших руках! Пастку закрито, вiн не вислизне!

Так, пастку було мiцно закрито. Цього разу об'єднанi сили iберiйської полiцiї i жандармерiї дiяли бездоганно. Чiткий i складний оперативний план, старанно розроблений особливо уповноваженим Хуанесом i його вiрним помiчником Френко, здiйснювався в усiх деталях. Власне, тепер уже можна було вважати, що план здiйснено. Про це свiдчили численнi рапорти i донесення, надiсланi Хуанесу, i красномовнi позначки на картi, що лежала на столi. Мiгель Хуанес дивився на карту i задоволено потирав руки.

Ось великий лiс Фонтiверос, той самий лiс, де, за всiма ознаками, розташована база таємничого "Люцифера". До лiсу веде кiлька дорiг. Найголовнiша, з пiвночi, це дорога, якою проїхав i зник десь у глибинi лiсу таємничий автомобiль Сивого Капiтана. Ще двi дороги увiходять до лiсу зi сходу й заходу. Це тi шляхи, якими можна вибратися з Фонтiвероса. Можна якщо вони не перетятi, певна рiч.

Є ще одна дорога, яка веде на пiвдень. Але вона зразу за лiсом пiдiймається вгору, до скелястої пустелi Хоравенте. На цiй безлюднiй дорозi немає нi перехресть, нi розгалужень. Петляючи мiж гострими скелями, вона тягнеться понад сто кiлометрiв i виходить на такий самий скелястий берег моря, на край урвища, де колись був стародавнiй замок, вiд якого тепер лишилися руїни. Втекти по цiй четвертiй дорозi не можна, хiба що. стрибнути з урвища в море. Отож про неї можна не думати.

А решта дорiг, якими мiг би врятуватися з лiсової пастки "Люцифер", надiйно перетята. Там уже розмiщенi непрохiднi загородження з колючого дроту i звалених стовбурiв. Але й цього мало. Мiгель Хуанес добре пам'ятав усi несподiванки пiд час вiйськового параду на Авеню-дель-Прадо i майданi Кастелара.

Здоровий глузд i ясний практичний розум пiдказали Мiгелевi Хуанесу прекрасну iдею. Так, "Люцифер" невразливий для маленьких куль i ручних гранат. У цьому вiн переконав ся на власнi очi. Хай це буде якась там електрика: вона вiдштовхує вiд таємничого автомобiля кулi i гранати. Гаразд. Дуже легко збагнути: кулi - малесенькi, хоч i мають велику швидкiсть. Гранати бiльшi, але позбавленi швидкостi. Одне на одне. Але хiба ж може щось протистояти доброму артилерiйському снарядовi? Електрика? Пхе! Тридюймовий снаряд нiякою електрикою не спиниш! Це дуже переконлива рiч, яку слiд тiльки влучно випустити з жерла гармати.

Ось чому за розпорядженням передбачливого Мiгеля Хуанеса по всiх дорогах, якi вели з лiсу Фонтiверос, перетятих, як ми вже знаємо, непрохiдними загородженнями, стояли ще й вiйськовi артилерiйськi гармати. Хай "Люцифер" зможе навiть перестрибнути через тi загородження, припустимо таку нiсенiтницю, хай! Але, побачивши перед собою гармати, Сивий Капiтан, який би вiн не був нахабний i божевiльний, все одно змушений буде спинитись. Адже це - вiрна смерть!

Тiльки на однiй дорозi Хуанес вважав зайвим ставити артилерiю, то був уже згаданий ранiше шлях, який вiв через пустелю Хоравенте, серед її крутих скель до урвища над морським берегом. Там нiкуди не звернеш, нiкуди не дiнешся аж до самого моря. А далi урвища теж не поїдеш, то була безвихiдна пастка, створена самою природою. Хай тiльки Сивий Капiтан поткнеться туди i вiн уже не вислизне з рук полiцiї.

Вся величезна пiдготовча робота по блокуванню лiсу Фонтiверос була зроблена протягом однiєї доби. Мiгель Хуанес цiлком резонно вирiшив поспiшати, бо, звiсно, нiхто не мiг передбачити, скiльки часу проведе Сивий Капiтан у тому лiсi. Зараз головне було знати, що "Люцифер" i досi перебуває десь у центрi лiсу, не чекаючи нападу. А це Хуанес точно знав: численнi спостережнi пости полiцiї i жандармерiї, розташованi при всiх виходах з лiсу, регулярно сповiщали рапортами, що "Люцифер" проїхав ще вчора кудись усередину Фонтiвероса i бiльше не з'являвся. Прекрасно!

Невiдомим лишалося тiльки одне: чи присутнiй зараз на "Люциферi" сам Сивий Капiтан. Адже вiн розмовляв телефоном з начальником полiцiї в столицi вчора усього за годину до того, як його автомобiль уже в'їжджав до лiсу Фонтiверос. Якщо вiн протягом доби не дiстався до свого автомобiля якимсь iншим засобом, то на "Люциферi" зараз немає тiєї людини. Що ж, це на краще: якийсь помiчник, що керує автомобiлем зараз, коли немає самого Сивого Капiтана, не зможе проявити великої рiшучостi... Його легше буде переконати в безнадiйностi становища.

- Фонтiверос! - стримано вигукнув Хосе Френко.

Мiгель Хуанес поглянув у вiкно лiтака. Так, он ясно видно темно-зелену широку смугу. Фонтiверос! Мета їхнього польоту - велика, добре влаштована пастка, де перебуває "Люцифер", команда якого не уявляє навiть про свiй стан. Далеко-далеко, на самому обрiї, за жовтою плямою пустелi Хоравенте, можна було розрiзнити ще й синю смужку моря. Чудово! Гул моторiв раптом почав стихати: лiтак, роблячи широке пiвколо, йшов на посадку.

2. У ЛIСI ФОНТIВЕРОС

Щойно Мiгель Хуанес поважно вийшов з лiтака, як до нього пiдiйшли iнспектори полiцiї та жандармерiї, що вже чекали його. Один з них, найстарший чином, що легко можна було встановити по вигаптуваному золотом кашкету, шанобливо приклав руку до розкiшного головного убору й урочисто промовив:

- Дозвольте доповiсти, пане особливо уповноважений: об'єднанi збройнi загони полiцiї та жандармерiї разом з артилерiйськими вiйськовими пiдроздiлами напоготовi. Всi вашi розпорядження щодо блокування лiсу виконано. Командири загонiв i пiдроздiлiв чекають наказу про початок дiй.

- Наказую починати загальний наступ до середини лiсу, - розпорядився Мiгель Хуанес. З задоволенням вiн побачив, як його спiврозмовник негайно ж пiднiс руку, даючи сигнал. Iншi iнспектори швидкими кроками розiйшлися до машин.

- Ось ваш автомобiль, - доповiв Хуанесу старший iнспектор, вказуючи на потужний всюдихiд. - Де саме волiє бути пан особливо уповноважений пiд час операцiї?

- На чолi головного загону, бо я особисто провадитиму переговори з оточеними злочинцями.

Старший iнспектор ще раз шанобливо пiднiс руку до кашкета i вiдступив убiк. Мiгель Хуанес у супроводi Хосе Френко пройшов до зеленого автомобiля-всюдихода. Сiдаючи поряд з шофером, вiн наказав:

- На головний шлях!

Автомобiль плавно рушив до лiсу. Його потужний двигун глухо рокотав, наче незадоволений тим, що йому не дозволяють показати схованi в ньому можливостi. Звiсно, тих можливостей було значно бiльше, нiж потребувала лiсова дорога, що починалася зараз-таки за аеродромом.

Це був досить широкий шлях, прокладений уздовж просiки. Хуанес занотував, що вiд нього вбiк вiдгалужувалися тiльки вузенькi дорiжки, непридатнi взагалi для їзди машиною, а тим бiльше для величезного "Люцифера". Товстi стовбури високих дерев здiймалися по боках просiки: лiс дедалi густiшав. Де ж приготованi загородження, що мають перетинати шлях? Де батареї, що мають вiдкрити вогонь, коли "Люцифер" все ж таки спробує прорватися?.. А, ось вони!

Серед дерев Мiгель Хуанес помiтив довгi стволи гармат: усi вони були скерованi в глиб лiсу, вздовж шляху. Солдати-артилеристи, якi чекали бiля гармат, тримали шлях пiд прицiлом. Так, тут усе гаразд.

Автомобiль посувався далi. Раптом вiн стишив хiд. Попереду посеред дороги стояв полiцейський, застережливо пiдвiвши руку. Позаду нього виднiлася велика загорожа, що перетинала шлях. Зроблена з товстенних стовбурiв, навалених вiд одного краю просiки до другого i переплетених колючим дротом, ця загорожа справдi була непрохiдною. Тiльки в середнiй її частинi замiсть стовбурiв були поставленi мiцнi "їжаки" iз схрещених двотаврових залiзних балок, якi можна було вiдтягувати вбiк i звiльняти вузенький проїзд.

Полiцейський, що стояв посеред дороги, запитливо дивився на всюдихiд: вiн мав суворий наказ не пропускати нiкого далi, в глиб лiсу. Але це, вiдчував вiн, пiд'їхало начальство.

- Особливо уповноважений полiцiї! - гукнув йому шофер всюдихода, висунувшись у вiконце. - Звiльнити проїзд!

Полiцейський слухняно козирнув, повернувся й побiг до загородження. На ходу вiн робив якiсь поквапливi знаки.

З-за стовбурiв показалися й iншi полiцейськi, яких до того не було помiтно. Вони вмить вiдтягли вбiк два залiзнi "їжаки", звiльняючи шлях. Автомобiль особливо уповноваженого обережно проїхав через вузенький отвiр i знову прискорив хiд. Мiгель Хуанес озирнувся: "їжаки" вже стояли на мiсцi, перетинаючи шлях. Тут також усе гаразд, механiзм пастки, влаштованої ним, працює бездоганно. I Мiгель Хуанес задоволено посмоктав свою люльку, наповнюючи кабiну машини ароматним димом.

Тепер iз всюдихода було лише зрiдка видно невеличкi групи полiцейських радистiв, що чергували бiля переносних радiостанцiй. Це були пости спостереження, якi повиннi були негайно сповiщати командування операцiї в разi появи "Люцифера". А втiм, приймач всюдихода мовчав, значить, усе було в порядку, донесень не надходило.

Великий лiс справляв враження цiлком безлюдного, бо тих радистiв можна було побачити, тiльки добре придивившись. А крiм них, тут уже не було нiкого. На якусь хвилину Хуанесовi навiть здалося, що в лiсi мало живої сили. Але вiн одразу ж вiдiгнав цю думку, бо й справдi, що могли б протиставити солдати чи полiцейськi "Люциферовi"? Тiльки рушницi, кулемети та ручнi гранати, якi для таємничого автомобiля нiякої небезпеки не становили. Нi, нi, все гаразд, люди тут не потрiбнi, - хiба що тiльки для спостереження. Все зроблять загородження на шляхах, а в разi крайньої потреби - гармати!

Тiльки ближче до самої середини лiсу, за наказом особливо уповноваженого, було розмiщено кiлька груп солдатiв з частин спецiального призначення, озброєних важкими кулеметами. Цiлком можливо, що крупнокалiбернi розривнi кулi зможуть вразити "Люцифер", подолавши його загадковий невидимий захист.

Всюдихiд посувався далi й далi. Шофер уважно вглядався вперед, напружено тримаючи баранку. Так само уважно вглядався вперед i Мiгель Хуанес. Вiн вiдчував, що наближаються вирiшальнi хвилини. Споконвiчна лiсова тиша, яка оточувала їх, здавалося, була насичена тривогою. А лiс дедалi густiшав. Вiд шляху, яким посувався всюдихiд, уже не вiдгалужувалися нiякi дороги, лише з бокiв iнодi виднiлися вузенькi стежки. I всюди заплутанi кущi, товстi дерева - все це справдi утворювало непрохiднi хащi. Так, непогану схованку обрав собi цей Сивий Капiтан! Коли б не спостережливiсть Хуанеса, нiхто б i не подумав, що в цьому дикому лiсi може ховатися його "Люцифер"!

- Наближаємось до центральної частини, пане особливо уповноважений, тихо мовив шофер, не повертаючи голови.

Лiс попереду наче враз порiдшав. Мiж деревами ясно видно було велику галявину. А на нiй... на нiй стояв сiро-зелений "Люцифер"! Так, так, це вiн, помилки не може бути, бо ж його не можна не впiзнати одразу!

Всюдихiд зовсiм уповiльнив хiд. Хуанес вiдчув, як позаду нього важко дихає Хосе Френко. Ще кiлька секунд - i детектив поклав руку на плече шофера.

- Стоп! - ледве чутно наказав вiн, наче побоюючись, що його можуть почути на загадковiй машинi Сивого Капiтана.

Велетенська, довгаста, вона, здавалось, лежала на травi, немов, у неї зовсiм не було колiс. Двоє людей у комбiнезонах поралися бiля передньої її частини. Ще один сидiв на землi. Мiгель Хуанес не зводив погляду з машини.

Раптом люди в комбiнезонах випросталися, нiби прислухаючись, i одразу ж пiдбiгли до драбинки, що вела до вiдчинених дверей "Люцифера", пiднялися нею i зникли всерединi. Той, що сидiв на землi, за якусь хвилинку теж пiдвiвся й пiшов за iншими. Драбинка наче сама вскочила всередину машини, i дверi зачинилися, немов засунулися. Перед очима Хуанеса лише тьмяно виблискувала матова поверхня "Люцифера". Помiтили! Ну, тепер це байдуже, все йде гаразд!

Мiгель Хуанес озирнувся. Його зiркий погляд помiтив кiлька груп солдатiв, озброєних важкими кулеметами. З "Люцифера" їх, безумовно, не було видно, бо вони ховалися за деревами. Добре, дiї розгортаються точно за планом. "Люцифер" нiкуди не вислизне з пастки!

Хуанес навмисно перечекав ще хвилину, стримуючи нервове збудження. Ось вiн перед ним, орден Бiлого Орла, нагорода i слава людини, яка знешкодила злочинного Сивого Капiтана! Тепер потрiбнi цiлковитий спокiй i витримка. Треба вжити всiх заходiв для того, щоб виконати волю каудiльйо i взяти "Люцифер" непошкодженим. Та коли в цього Сивого Капiтана залишилася хоч малесенька частинка розуму, вiн мусить, мусить зрозумiти, що в нього нема iншого виходу, нiж покiрно здатися. Слiд тiльки все йому розтлумачити, довести, що вiн у пастцi.

Нахилившись до мiкрофона радiостанцiї, Мiгель Хуанес неголосно наказав:

- Тримати всi сили напоготовi! Починаю переговори.

Вiн знав, що це його розпорядження прийняте всiма iнспекторами, якi керують загонами. Курок зброї зведено, тепер досить одного його слова, щоб та зброя почала дiяти.

Особливо уповноважений вийшов з усюдихода i рушив уперед, до "Люцифера", який не подавав нiяких ознак життя. Мiгель Хуанес не ховався. Вiн iшов, не виймаючи рук з кишень плаща.

Вiн iшов, майже фiзично вiдчуваючи на собi погляди десяткiв очей - i його вiрного Хосе Френко, i шофера всюдихода, i солдатiв, що виглядали з-за дерев. Усi цi люди дивляться на нього, вони захопленi мужнiстю i вiдвагою Хуанеса, який, не виймаючи рук з кишень, спокiйно наближається до страшного "Люцифера". Дурнi! Вони не вмiють логiчно мiркувати, як робить це вiн, славетний Мiгель! Адже людина, яка розмовляє так, як цей Сивий Капiтан говорив по телефону з начальником полiцiї, напевне належить до категорiї так званих iнтелiгентiв; вiн просто не зможе заподiяти шкоди тому, хто отак спокiйно йде до нього. Це ж цiлком ясно!

А втiм, звiсно, певна обережнiсть не завадить. Мiгель Хуанес спинився, не доходячи до "Люцифера" крокiв iз двадцять.

Вiн ще раз оглянув загадковий автомобiль. Тепер, зблизька, "Люцифер", який усе ще стояв нерухомо, наче завмер, здавався ще бiльш важким i неповоротким.

Мiгель Хуанес нарештi вийняв руки з кишень плаща. Вiн пiднiс їх, склавши рупором, до рота i гучно прокричав:

- Гей, там, на "Люциферi"! Слухайте! Ви чуєте мене?

На кiлька секунд запала тиша. її порушувало тiльки щебетання безтурботних лiсових пташок. Потiм на даху таємничого велетенського автомобiля з'явилася якась чорна округла рiч, що нагадувала плескатий гучномовець. З "Люцифера" раптом залунав голос. I Мiгель Хуанес здригнувся, вражений: це був знайомий йому мужнiй голос Сивого Капiтана. Цього детектив нiяк не чекав. Як мiг опинитися тут Сивий Капiтан? Як вiн дiстався з столицi до середини Фонтiвероса, коли полiцейськi застави не пропускали сюди жодної людини?..

Та мiркувати з цього приводу не було часу. Зрештою, зараз це не змiнює становища.

- Я слухаю, - чiтко пролунав голос з "Люцифера". - Чого вам треба тут?

Мiгель Хуанес перевiв подих. Треба було створити враження найбiльшого спокою i впевненостi.

- За дорученням уряду я прибув сюди для переговорiв з вами, - почав вiн. - Якщо ви й є той самий Сивий Капiтан, який...

Голос з "Люцифера" обiрвав його мову:

- Менi нема чого говорити з представниками кривавого фалангiстського уряду. Можете повертатися назад.

Он як? Цей нахаба насмiлюється отак вiдповiдати? Ну, гаразд!

- Я просив би вас подивитися навкруги, - насмiшкувато i так само впевнено заперечив Мiгель Хуанес. - Ви оточенi з усiх бокiв. Усi дороги з лiсу перетято загородженнями, подолати якi неможливо. Бiльше того, за тими загородженнями розташованi збройнi вiйськовi сили. У вас немає виходу!

- Я не боюся ваших збройних сил, - вiдповiв спокiйно Сивий Капiтан.

- Так, я знаю, вашу машину не вражають анi кулi, анi ручнi гранати, незворушно продовжував Мiгель Хуанес, передчуваючи ефект, який справлять його подальшi слова. - Але цього разу на вас скерованi стволи артилерiї. I я попереджаю вас про це тiльки тому, що не бажаю вашої загибелi, пане Сивий Капiтан. Зрештою, я маю певнi iнструкцiї. Одне з двох: або ви припините опiр i здастесь, або ж я накажу вiдкрити по "Люциферу" артилерiйський вогонь. Це - вiрна загибель, бо ви будете знищенi разом з вашою машиною. Обмiркуйте це!

- Можете наказувати вашим солдатам робити що завгодно. Це мене не цiкавить. I бiльше нам нема про що говорити, - пролунала презирлива вiдповiдь.

- Востаннє пропоную здатися! Не будьте божевiльним! - закричав розлютований Мiгель Хуанес, втрачаючи самовладання. - Це ж самогубство!

Йому нiхто не вiдповiв. Загадковий "Люцифер" лежав посерединi великої галявини, як нерухома металева брила, як незграбний довгастий дирижабль, що впав на землю. Що ж робити? Справдi стрiляти? Так, якщо Сивий Капiтан не погоджується на переговори, треба його знищити...

Саме цiєї митi Мiгель Хуанес помiтив, що у виглядi таємничої машини щось змiнюється. Вона все так же нерухомо лежала на галявинi, але висока трава навколо неї враз чомусь заворушилася, зашелестiла. Здавалося, що сильний вiтер раптом почав вiяти вiд машини в усi боки. Водночас почулося гучне низьке шипiння, наче звiдкись з середини машини виходило стиснене повiтря. Так, так, це якийсь вiтер, бо Мiгель Хуанес почув, як рвонуло назад поли його плаща. Тепер вiн побачив i колеса дивного автомобiля, бо їх уже не закривала полегла трава.

Але - що це таке? Якась фантасмагорiя! Детектив, не вiрячи своїм очам, ясно бачив, що колеса велетенської важкої машини, їх товстелезнi гумовi балони не торкаються землi. Автомобiль нi на що не спирався, вiн немовби висiв у повiтрi. Ось одне колесо повiльно крутнулося на пiвоберта в повiтрi i знову спинилось. А важке краплиноподiбне тiло "Люцифера" все одно залишалось на мiсцi...

Вперше за весь час так талановито задуманої операцiї Мiгель Хуанес розгубився. Справдi, що ж робити? Зiрвалися всi надiї на те, щоб якнайточнiше виконати велiння каудiльйо i захопити "Люцифер" не пошкодженим. Провадити далi будь-якi переговори нi до чого, це ясно. Так, "Люциферовi" немає куди втекти, вiн у пастцi. Але ж ось вiн висить у повiтрi! Чи не обiцяє це якихось нових ускладнень?..

Блискавична думка майнула в головi детектива: шкода, що вiн не розпорядився поставити артилерiйськi гармати ближче до цiєї галявини, щоб вони одразу могли накрити своїм вогнем "Люцифер". Ну, все одно, з лiсу вiн не вийде, в цьому можна бути цiлком певним! Треба вiддати по радiо наказ, щоб замаскованi гармати негайно вiдкривали вогонь, щойно "Люцифер" з'явиться перед ними. Час розмов минув, треба дiяти, рiшуче i безжально знищити цю немов начинену таємницями машину й її божевiльного Капiтана!

Мiгель Хуанес великими кроками попростував назад, до свого всюдихода, щоб негайно ж передати по радiо новий наказ. Але не встиг вiн дiйти до машини, як почув збентежений вигук Хосе Френко:

- Вiн рухається, пане Хуанес! Рухається!

Детектив озирнувся. Так, "Люцифер" повiльно рушив з мiсця. Куди Сивий Капiтан хоче скерувати його? А, байдуже, адже на першiй-лiпшiй дорозi, що веде з лiсу, його чекають нацiленi гармати.

В цей час заторохтiли частi пострiли. То, виконуючи попереднi накази, солдати, озброєнi важкими кулеметами, зблизька обстрiлювали "Люцифер", намагаючись влучити насамперед у гумовi його балони.

Кулi, не долiтаючи до "Люцифера", падали в траву. Автомобiль Сивого Капiтана залишався непошкодженим. Вiн неквапливо рухався по галявинi, потроху повертаючи. Куди?..

Холодне шаленство поступово охоплювало Мiгеля Хуанеса.

- Гаразд! - тупнув вiн ногою. - Ти сам обрав собi долю, божевiльний чоловiче! Iди, йди назустрiч смертi!

I, не гаючи анi хвилини, особливо уповноважений полiцiї нахилився до мiкрофона радiостанцiї й наказав обслузi артилерiйських гармат вiдкрити нищiвний вогонь, як тiльки вона побачить сiро-зелений автомобiль.

3. БОЖЕВIЛЬНИЙ АВТОМОБIЛЬ

Тим часом "Люцифер" устиг зробити по галявинi майже пiвколо, скеровуючи свiй неквапливий рух до однiєї з дорiг, яка була немов продовженням тiєї, що нею приїхав сюди всюдихiд Мiгеля Хуанеса. Вона також тягнулася вздовж неширокої просiки.

- Що то за дорога? - спитав Хуанес шофера. - Куди вона веде?

Шофер знизав плечима:

- До пустелi Хоравенте. Отак, крiзь лiс, прямо до скель.

- Проїжджа?

- Така, як i та, що нею ми їхали. Подекуди двi машини не роз'їдуться, пояснив шофер.

- Вiн наче знає, що всi iншi шляхи перетято, - зауважив ззаду Хосе Френко. - I вибрав оцей.

- А що це йому допоможе? - люто огризнувся Хуанес. - Адже вiн все одно опиниться над урвищем. Хiба ми цього не врахували?

- Так-то воно так, пане Хуанес, але все ж таки краще було б нам... почав був несмiливо Хосе Френко. Проте детектив одразу обiрвав його:

- Не скиглiть, Френко! Вiн не може вислизнути! А скажiть, - спитав вiн шофера, - звернути до моря там можна?

- Нi, - вiдповiв шофер.

- А з урвища над морем можна з'їхати?

- Нi, там шлях обривається. До моря можна спуститися тiльки пiшохiдними стежками.

- Чуєте, Френко? Саме так, як ми й передбачали. Ну, друже, - звернувся знов Хуанес до шофера, - давайте слiдом за ним. I не вiдставати! Я хочу бути поблизу, коли Сивий Капiтан спиниться.

"Люцифер" уже встиг вийти на просiку i, збiльшуючи швидкiсть, вiддалявся вiд галявини.

- Вперед! - гукнув Хуанес.

Всюдихiд рушив. Вiн легко перетяв галявину i помчав слiдом за "Люцифером".

- Бiльше газу! - нервово наказав Хуанес. - Здається, вiн тiкає вiд нас!

Шофер натиснув на педаль. Справдi, "Люцифер" уже зникав за поворотом.

- Швидше, швидше! - не вгавав Хуанес.- Скiльки тут до пустелi?

- Кiлометрiв двадцять, не бiльше. Але далi дорога не така пряма. Чимало поворотiв...

- То й краще. Нам легше подолати їх, нiж йому.

Мiгель Хуанес вiдкинувся на спинку сидiння. Потужний двигун всюдихода переможно загув, наче радiючи з того, що йому дають можливiсть показати себе. Тремтяча стрiлка спiдометра повiльно, але впевнено посувалася праворуч: сiмдесят... вiсiмдесят... дев'яносто кiлометрiв на годину... уже близько ста...

- Ось вiн!

Далеко попереду, там, де, здавалося, дерева починали рiдшати, показалися знайомi обриси "Люцифера". Але тiльки показалися. Вiдстань мiж обома автомобiлями не зменшувалась. Сивий Капiтан пiдтримував, очевидно, таку саму швидкiсть, що й всюдихiд Мiгеля Хуанеса. Дивно: як мiг вiн на такiй карколомнiй швидкостi маневрувати важким i незграбним "Люцифером", долаючи всi цi повороти? Адже Мiгель Хуанес бачив, як напружено тримає кермо його шофер, вiдчував, як час вiд часу шоферовi доводиться пригальмовувати на крутих поворотах, щоб всюдихiд не занесло, не вдарило об якесь дерево край дороги...

- Ще газу! - коротко наказав Хуанес.

Стрiлка спiдометра наблизилася до ста десяти. На лобi шофера виступили крупнi краплини поту.

Раптом Мiгель Хуанес помiтив, що вiдстань мiж двома автомобiлями наче зменшилася. Так, так, Сивий Капiтан зменшував швидкiсть! Ага, це - кiнець лiсу. Починається пустеля!

- Шукає повороту, щоб не опинитися над урвищем, - промовив збуджено Хосе Френко.

- Не вийде, не вийде, - злорадно вiдповiв Хуанес. - Тепер перед ним тiльки один шлях, до моря. Так? - злорадно повернувся вiн до шофера. Той мовчки кивнув головою, не зводячи очей з дороги.

Так, звернути було нiкуди, це не потребувало доказiв.

Дрiмучий лiс Фонтiверос залишився позаду. Дорога вибiгла в пустелю Хоравенте - велике кам'янисте плато, на якому наче рукою невiдомих гiгантiв були накиданi брили i скелi. Вони нагромаджувалися де-не-де цiлими горами, стирчали там i тут окремими гострими стрiмчаками. Це був величезний природний заповiдник скель та бескидiв, створений в незапам'ятнi часи примхливими i слiпими стихiями. Жодного дерева, жодного куща: все випалене спекою, вiд якої трiскалося камiння. I серед цих скель та бескидiв звивалася вузенька, така ж сама кам'яна дорога, що була прокладена тут дуже давно, ще за часiв середньовiччя, вiд великого замку, який височiв над урвищем на березi моря, до лiсу Фонтiверос i далi в глиб країни. Давно вже вiд того замку лишилися самi руїни, але дорога, збудована руками тисяч невiльникiв, все ще iснувала, хоч i не вела вже нiкуди. Вона звивалася серед скель, обходячи бескиди, час вiд часу звужуючись так, що й справдi не можна було б роз'їхатися двом машинам. I таки справдi, ця дорога не мала вiд лiсу Фонтiверос i до самого урвища над берегом моря жодного вiдгалуження: та й для чого вони були б тут, у цьому мертвому краю, в цiй спаленiй пiвденним сонцем кам'янiй пустелi, де не лишилося нiчого живого?..

Мабуть, Сивий Капiтан не знав, що ця мертва дорога не зможе привести його нiкуди, крiм нової пастки, ще безнадiйнiшої, нiж та, яку вiн зоставив за собою в серединi лiсу Фонтiверос? Але, так чи iнакше, Сивий Капiтан скерував свою машину в безвихiдь...

Дивно було тiльки одне: "Люцифер" навiть на цiй звивистiй i вкрай небезпечнiй дорозi, що крутилася гадюкою помiж скель i стрiмчакiв, не лише не зменшував швидкостi, а, навпаки, ще збiльшував її. Подеколи великий сiро-зелений корпус його зовсiм зникав мiж скелями, бо всюдихiд Хуанеса не встигав пiдтримувати однакову вiдстань. I коли б не певнiсть, що з цiєї пекельної, наче вигаданої кимсь дороги немає куди звернути, Хуанес мав би пiдстави нервувати: адже досить було б опинитися по iнший бiк якогось кам'янистого пасма, щоб одразу уникнути погонi.

По зблiдлому обличчю шофера всюдихода раз у раз збiгали краплини поту i вiн не мав часу витирати їх, бо всю його увагу вiдбирав небезпечний шлях, по якому йому наказано було розвивати якнайбiльшу швидкiсть. А шофер добре знав, що таке наказ всевладної полiцiї! I вiн вiв машину далi й далi, час вiд часу шепочучи пересохлими губами слова якоїсь напiвзабутої молитви...

- Ей, ти там! Легше! Треба краще тримати кермо, бо так можна й кiсток не зiбрати! - раптом скрикнув Мiгель Хуанес, бо саме цiєї митi пролунало огидне сухе рипiння: всюдихiд черкнув заднiм крилом об скелю, що виступала на поворотi. Пригальмувавши, шофер витер пiт з чола.

- Пробачте, пане особливо уповноважений, - пробурмотiв вiн. - Надто важка дорога... а ви ж вимагаєте великої швидкостi...

- Якщо по цiй дорозi може мчати та важка, незграбна машина, то ви мусите птахом летiти, - жорстко вiдповiв Хуанес.

Всюдихiд кидало з боку на бiк, але шофер уже не насмiлювався зменшити швидкiсть. А "Люцифер", який iшов попереду весь час метрiв на триста чотириста, нiби й не помiчав нi вибоїн, нi бугрiв. Вiн мчав рiвно i впевнено, просковзуючи помiж скель так спритно, наче керування ним не становило нiяких труднощiв...

Так минали хвилини. I ось, нарештi, змучений шофер всюдихода полегшено зiтхнув. Дорога вирiвнялася. Вiн показав рукою на похмурi руїни, що з'явилися праворуч. Величезнi стiни з масивних кам'яних брил i досi гордо пiдносилися вгору, хоча в них i зяяли безформнi отвори. Зубчастi башти по краях стирчали, мов застиглi кам'янi вартовi вiкiв. Сюди й вела дорога, якою линув "Люцифер", а слiдом за ним i всюдихiд Хуанеса та Френко.

Але загадковий автомобiль пронiсся мимо замку, мимо його мертвих руїн. Вiн мчав далi, вперед i вперед.

- Куди ж вiн рине, божевiльний? - не стримав вигуку Мiгель Хуанес.

А "Люцифер" не зменшував швидкостi, наче його керiвник i гадки не мав, що за кiлька сот метрiв його чекає прiрва. Бiльше того, вiдстань мiж "Люцифером" i всюдиходом почала виразно зростати: виходить, божевiльний автомобiль ще збiльшував швидкiсть. А тим часом стрiлка спiдометра на всюдиходi вже вперто тремтiла на позначцi "120".

- Та що ж це? - шепотiв збуджений Мiгель Хуанес, не зводячи очей з "Люцифера". - Зiрватися в море з кручi збирається, чи що? З глузду з'їхав?

Мiсцевiсть пiдiймалася вище й вище. "Люцифер" не зменшував швидкостi. Вiн мчав угору, наче навмисно розганяючись. Раптом вiн зник з очей: у тому мiсцi дорога перевалювала за бугор - i сiро-зелене тiло автомобiля сховалося за перевалом. Хуанес зцiпив зуби: а раптом вiн чогось не передбачив?..

- Мерщiй! Повний газ! - вигукнув вiн шоферовi. Але той i без нагадувань натискував щосили на педаль. Всюдихiд злетiв на перевал - i Мiгель Хуанес охнув, схопившись за раму вiдчиненого вiкна машини.

Прямо перед ним розкинувся безмежний морський простiр. Море немов пiдiймалося звiдкись знизу i синьою пеленою розкидалося на всю широчiнь горизонту. I зовсiм близько, за якихось сто чи пiвтораста метрiв, видно було гостру лiнiю урвища.

- Стоп! Стоп!- несамовито заволав Хуанес.

Шофер скинув газ i натиснув на педаль гальмування. Щось заскреготiло, шини зашипiли по камiнню. Поволi повертаючи кермо, шофер завертав машину лiворуч. Добре, що вiн зробив це, бо iнакше автомобiль не встиг би спинитися перед безоднею. А так вiн, описавши широке пiвколо, застиг усього за кiлька метрiв вiд краю урвища. Враз стало тихо, так тихо, що, здавалося, можна було почути калатання власного серця. Що ж сталося? Де "Люцифер"?

Мiгель Хуанес розгублено озирнувся в усi боки. "Люцифер " зник!

Позаду праворуч височiли похмурi руїни замку, їх високi вежi видно було й за перевалом I злiва, i справа над урвищем здiймалися стрiмкi скелi. Серед них проходу не було. Назад "Люцифер" не повертався. Отже...

Вийшовши з машини, Мiгель Хуанес пiдiйшов до самого краю урвища i подивився вниз.

- Височенько, - почув вiн за спиною голос Хосе Френко. - Метрiв двiстi... i самiсiнькi скелi внизу...

Френко мав рацiю. Урвище наче ножем обрiзало високе кам'яне плато, на якому вони стояли. Далеко внизу був морський берег, але не той пiщаний i лагiдний, що радує око людини. Нi, химернi накопичення гострих скель безформними купами вкривали весь цей берег. Морськi хвилi сердито розбивалися об тi скелi, розкидаючи вгору i в усi боки бiле мереживо пiни. Коли б "Люцифер" упав звiдси на скелi, вiд нього лишилися б самi уламки. Проте внизу не було нiчого, крiм скель. Де ж подiвся автомобiль Сивого Капiтана?

Хуанес подивився на Френко, той вiдповiв йому таким же розгубленим поглядом. Обидва мовчали, не знаходячи слiв.

Свiдоме самогубство?.. Сивий Капiтан вирiшив загинути разом iз своїм "Люцифером", щоб не потрапити до рук полiцiї?..

Поступово Мiгель Хуанес опановував себе. До нього поверталася здатнiсть логiчно мислити. Вiн повiльно заговорив, наче зважуючи кожне слово:

- Нi праворуч, нi лiворуч проїзду немає. Виходить... Виходить, вiн злетiв униз. Iнакше не може бути!

Хуанес ще раз глянув на далекий скелястий морський берег внизу i похитав головою:

- Але коли б вiн упав на скелi, ми побачили б його рештки. Проте їх нема...

- Нема, - погодився Хосе Френко.

- Отже, можна припустити тiльки одне. Зiрвавшись з урвища, "Люцифер" з великою швидкiстю по iнерцiї описав дугу, пролетiв над скелями i впав прямо в море...

- Але його не видно й там, - зауважив Хосе Френко.

- Не кажiть дурниць, Френко, - сердито вiдповiв Мiгель Хуанес. - Як його можна було б побачити? Коли б ми з вами на цьому всюдиходi зверзлися в море, ми що, попливли б, по-вашому? Ясно, що потонули б одразу.

- Це так,- покiрно ствердив Хосе Френко.

- А "Люцифер" був незрiвнянно бiльший i важчий вiд нашого всюдихода... Я кажу "був", Френко, бо його вже нема Вiн лежить тепер на морському днi. Сивий Капiтан - це божевiльна людина Це - манiяк, ось хто вiн був, кажу я вам. Вiн вирiшив не здаватися, незважаючи нi на що. I покiнчив самогубством. Хiба це не ясно?

Хосе Френко мовчав Мабуть, для нього це було чомусь не так ясно, як для його начальника Та Мiгель Хуанес зараз не цiкавився думкою свого помiчника Вiн задумливо дивився вниз.

Море простягалося до далекого обрiю, - спокiйне, безмежне тiльки внизу на скелi набiгали невтомнi хвилi. Десь удалинi бiлою плямою на густiй синявi застигло вiтрило якоїсь яхти. Спокiй, цiлковитий спокiй панував навколо, тиша стояла над урвищем, бо сюди навiть не долинав шум хвиль, якi розбивалися об скелi.

Хосе Френко нерiшуче переступив з ноги на ногу.

- Що ж, пане Хуанес, - сказав вiн нарештi. - Сивий Капiтан тепер уже принаймнi нiколи не псуватиме нiкому настрою... наше завдання все ж таки виконане, якщо вiн загинув iз своїм "Люцифером>.

- Так, завдання виконане, - погодився Мiгель Хуанес. - "Люцифер" бiльше не iснує. Ходiмо, Френко!

Роздiл п'ятий

1. ОСОБЛИВО УПОВНОВАЖЕНИЙ МIРКУЄ

Свою доповiдь начальниковi полiцiї Мiгель Хуанес добре обмiркував i обговорив з Хосе Френко заздалегiдь, ще повертаючись у лiтаку до столицi. Дивним для нього самого було тiльки одне - те, що цього разу вiн чомусь не вiдчував у собi тiєї приємної радостi перемоги, яка з'являлася звичайно пiсля успiшного завершення чергової складної операцiї. Щось нiби муляло всерединi i заважало цiлковитому задоволенню. Що саме?

Сумнiви в загибелi "Люцифера"? Нi, бо що глибше Хуанес обмiрковував становище, то бiльше переконувався, що мiсця для будь-яких сумнiвiв не лишалося. "Люциферовi" не було куди подiтися iнакше, нiж злетiти в море i, певна рiч, потонути. Звiсно, краще було б захопити загадковий автомобiль Сивого Капiтана в свої руки й виконати тим самим висловлене каудiльйо побажання. Мiгель Хуанес добре розумiв, у чому полягав сенс того побажання генерала Фернандеса. Адже, що там не казати про злочиннiсть i божевiльнiсть вчинкiв Сивого Капiтана, одне лишалося цiлком ясним: цiй людинi вдалося створити надзвичайно досконалу машину, невразливу для куль, та ще й обладнану майже чудесними електричними приладами. Захопити таку машину, використати її як зразок, щоб збудувати необмежену кiлькiсть таких самих "Люциферiв" i озброїти ними полiцiю i вiйсько - та це зробило б владного каудiльйо диктатором не лише Iберiї, а, можливо, i цiлого континенту.

- Ах, шкода, Френко, - зiтхнув ще раз Мiгель Хуанес. - Як би ми в такому разi вiдзначилися. Адже каудiльйо - слава йому! - любить нагороджувати тих, хто вiрно служить його великiй особi. I все через упертiсть, божевiльнiсть цього Сивого Капiтана. Ну навiщо йому було стрибати в море? I собi не допомiг, i нам не дав прославитися...

Хосе Френко задумливо потер своє неголене пiдборiддя:

- А може, пане Хуанес, ще щось i вийде?

- Що саме, Френко? Що може вийти, коли "Люцифер" потонув i лежить на днi морському?

- От, я ж i кажу: лежить на днi моря. Спокiйно лежить, немов чекає, пане Хуанес...

Особливо уповноважений запитливо глянув на свого вiрного помiчника: нiбито вiн на щось натякає, чи що?.. Але наступної ж таки хвилини Мiгель Хуанес кинувся до штурманської рубки i заволав не своїм голосом:

- Негайно зв'язати мене по радiо з портовим управлiнням Картанези. Ну, так, так, Картанези, хiба ви не чуєте, йолопе? Давайте! Кажу ж, негайно!

Через кiлька хвилин вiн уже розпоряджався:

- Наказую негайно надiслати групу найдосвiдченiших водолазiв на узбережжя пiд урвищем, де стоять руїни стародавнього замку! Так, так, звiдки починається шлях через пустелю Хоравенте до лiсу Фонтiверос. Водолази мають старанно обшукати морське дно пiд тим урвищем. Мета: знайти великий автомобiль, що затонув там. Пiд вашу особисту вiдповiдальнiсть, пане начальник порту. Що, на якiй вiдстанi вiд берега? Скiльки вистачить можливостi опускатися, розумiєте? Майте на увазi, це завдання державної ваги! I одразу ж таки рапортуйте про наслiдки - особисто менi, в управлiння державної полiцiї!

Повернувшись до кабiни, Мiгель Хуанес радiсно ляснув свого помiчника по плечу:

- Молодець, Френко! Як ви сказали: спокiйно лежить, немов чекає, га? Ну, хай почекає трохи, ми його знайдемо, той "Люцифер", це не голка!

I все ж таки повного задоволення не було. Чому?

"Люцифер" знешкоджено, прекрасно... Є шанси, що водолази вiдшукають його в морi i витягнуть на берег, спецiалiсти вивчать його будову i механiзми. Самогубство Сивого Капiтана не дасть тих наслiдкiв, на якi вiн сподiвався, машина потрапить-таки до рук каудiльйо. А вивчити її можна буде i без участi загиблого конструктора. Та чи ж справдi загиблого? Ось у чому рiч!

I знову Мiгель Хуанес починав - уже вкотре! - перевiряти свої мiркування.

Яким чином Сивий Капiтан мiг опинитися в Фонтiверосi тодi, коли Мiгель Хуанес безуспiшно намагався домовитися з ним? Те, що Хуанес чув там той же самий голос, який лунав перед тим у кабiнетi начальника полiцiї, було безумовним. Але як Сивий Капiтан дiстався до Фонтiвероса? "Люцифер" не мiг, нiяк не мiг проїхати вiдстань вiд столицi до Фонтiвероса за такий короткий час. А крiм того, численнi пости полiцiї i жандармерiї на шляхах, що вели до Фонтiвероса, не пропустили б Сивого Капiтана в лiс, обов'язково затримали б його. I все ж таки то був його голос, який Хуанес чув на галявинi. "Люцифер" мiг би за такий короткий строк дiстатися до Фонтiвероса, якби вiн мав крила й швидкiсть лiтака. Але ж це автомобiль, бодай i дуже вдосконалений, а не лiтак. Як же тодi? Загадка лишалася нерозв'язаною...

Мiгель Хуанес знов починав мiркувати вголос, поглядаючи на Хосе Френко.

- Слухайте, Френко. Ми маємо врахувати навiть такi можливостi, якi з першого погляду здаються неймовiрними, розумiєте. Наприклад, отаке. А що, коли в командi "Люцифера" була ще одна людина з таким самим голосом, як у Сивого Капiтана? Та не вилуплюйте ваших дурних очей, все може бути. Це ж загадка, гiдна найскладнiшого детективного роману. Ну, розумiєте? Двоє з однаковими голосами. Такими однаковими, що їх важко розрiзнити.

- Розумiю, пане Хуанес, - покiрно обiзвався Хосе Френко.

- Тодi слухайте далi. Один з них розмовляв по телефону з начальником полiцiї в столицi, а другий був у "Люциферi", який у той же час уже перебував поблизу Фонтiвероса. I той другий вiдповiдав менi там, на галявинi. Розумiєте, один лишався в столицi, а другий - на "Люциферi"... I, значить, один з них, той, що я його умовно називаю другим, загинув разом з "Люцифером", стрибнувши в море. Другий, а не перший Тодi все розв'язується

- Що розв'язується пане Хуанес?

- Та загадка ж голосiв Усе стає ясним

- А хто ж загинув разом з "Люцифером"?

- Я вже який раз вам кажу: другий!

- Так, пане Хуанес Але хто ж насправдi цей другий?

Мiгель Хуанес злiсно сплюнув

- А менi звiдки знати? Або Сивий Капiтан або не Сивий Капiтан, одне з двох Слухайте Френко, iдiть ви пiд три чорти з вашими запитаннями! Ви просто заважаєте менi мiркувати!

Цього разу Хосе Френко промовчав А Мiгель Хуанес вiв далi, розвиваючи свої дотепнi припущення:

- Отже, постає ще одне запитання: хто з тих двох загинув разом з "Люцифером"? Перший чи другий? Сивий Капiтан чи хтось iнший? Якщо Сивий Капiтан, то справа полегшується. Вiн, як ви свого часу вiрно сказали, Френко, бiльше не псуватиме нам настрою. Але може бути й iнше. Разом з "Люцифером" мiг загинути той, хто мав схожий iз Сивим Капiтаном голос. Той, другий. Тодi Сивий Капiтан залишився живим i десь перебуває, можливо, в столицi... I це було б вкрай погано. Бо безглуздям було б думати, що ця вперта людина не вигадуватиме й далi щось злочинне Тодi нас чекають суцiльнi неприємностi, Френко. Головне ж, ми не знаємо, хто вiн такий насправдi... I виннi в цьому ви, Френко!

- Я?.. - Хосе Френко не змiг приховати свого здивування.

- Так, ви. Хiба я не казав вам одразу арештувати того Педро Дорiлью, вашого знайомого з Авеню-дель-Прадо? Чому вiн досi не арештований? Я певен, що цей Педро Дорiлья щось знає про справжню особу Сивого Капiтана. Хiба ж ви не пам'ятаєте, як вiн тодi нахабно тримався? Отже, Френко, я вимагаю вiд вас негайних заходiв Щоб завтра-таки я мав уже наслiдки його допиту. Зрозумiли? Цей Дорiлья - дуже енергiйна людина, наскiльки я пам'ятаю, гм... Та ви й самi мабуть, не забули про деякi неприємнi наслiдки вашої з ним зустрiчi, чи не так?

Хуанес добре знав свого помiчника i тому не додав бiльше жодного слова. Вiн i без того побачив як на низькому лобi Френко набрякла товста жилка, а обличчя загрозливо почервонiло Тепер Мiгель Хуанес мiг бути певним Педро Дорiлья буде арештований i до того ж негайно

2. НЕСПОДIВАНИЙ ЛИСТ

Приїхавши з аеродрому, Мiгель Хуанес перечекав ще кiлька хвилин перед тим, як iти з доповiддю до начальника полiцiї, хоча й знав, що той нетерпляче його чекає. Вiн ще раз ретельно обмiркував становище, зважив усi слабкi сторони майбутньої доповiдi. I коли вiдповiдi на всi можливi запитання були вже складенi, наважився увiйти.

Так, Карло Кабанерос чекав на свого особливо уповноваженого. Одразу було помiтно, який вiн зацiкавлений. Маленькi оченята на товстому обличчi майже горiли вiд нетерпiння, принаймнi так здалося Хуанесу.

- Отже, сiдайте i доповiдайте, - вимовив начальник полiцiї, не зводячи погляду з детектива. - Коротко i ясно.

- Доручення каудiльйо, - слава йому! - виконане, - промовисто почав Мiгель Хуанес, пiдносячи урочисто руку i на хвилинку спиняючись, як належало в таких випадках.

- Слава йому! - луною вiдiзвався начальник полiцiї, так само пiдносячи руку. I одразу сердито додав: - Доповiдайте менi, доповiдайте!

- Слухаю, пане Кабанерос. "Люцифер" був оточений у Фонтiверосi. За розробленим мною планом я почав переговори з Сивим Капiтаном. Але вiн вiдмовився здатись i зробив спробу вирватися з лiсу. Я гнався за ним слiдом. Автомобiль Сивого Капiтана мусив спинитися над урвищем. Та чи внаслiдок власної необережностi, чи намагаючись будь-що вислизнути з наших рук, Сивий Капiтан скерував машину в море, зiрвався з урвища i потонув. Водолази за моїм наказом зараз розшукують "Люцифер", щоб виконати i цю частину доручення: машина таки опиниться в наших руках, пане Кабанерос!

- Гм... - сухо обiзвався начальник полiцiї, i Мiгель Хуанес здивовано поглянув на нього: нi, аж нiяк не такої стриманої вiдповiдi чекав уславлений детектив пiсля своєї переможної доповiдi. Щось тут не так. Але - що саме?..

- Гм... - повторив начальник, все так само не зводячи пильного погляду з Хуанеса. - Значить, "Люцифер" потонув? Ви певнi цього?

- Цiлком, - твердо вiдповiв Хуанес. Вiн розумiв, що мусить тепер виявляти якнайбiльше впевненостi.

- Ви бачили на власнi очi, як вiн упав у море з урвища i потонув? допитувався начальник полiцiї.

Хуанес вiдчував якусь загрозливу небезпеку, але не мiг збагнути, звiдки вона насувається на нього. Йому лишалося тiльки вести й далi свою лiнiю, хоч вiн i розумiв, що йдеться вже не про орден.

- Власне, цього я не бачив, бо "Люцифер" у ту мить був за перевалом шляху. Але всi данi говорять саме за це, пане Кабанерос. Iнакше не може бути! Йому нiкуди було бiльше подiтися.

В останнiх словах Хуанеса вiдчутно прозвучала вже не горда впевненiсть, а скорiше благання повiрити йому. I все одно начальник полiцiї дивився на нього так само холодно i навiть пiдозрiливо. Так, так, пiдозрiливо: нарештi Мiгель Хуанес знайшов слово, яке точно характеризувало неприємний вiдтiнок, що весь час вiдчувався у ставленнi шефа до нього. Нi, так не говорять з людиною, яку чекають пiдвищення i нагороди. Нi, не про орден Бiлого Орла зараз буде мова!..

Детектив спiймав себе на тому, що вiн мимоволi втратив той незалежний вигляд переможця, з яким зайшов кiлька хвилин тому до кабiнету начальника. Вiн сидiв напружившись i чекав, бо знав уже, що над його головою збираються хмари. Що скаже начальник?..

Карло Кабанерос не поспiшав. Вiн усе так само запитливо й пiдозрiливо дивився на свого особливо уповноваженого. В очицях його грав недобрий вогник. Начальник полiцiї вiдкинувся в крiслi й постукав короткими пухкими пальцями по краю стола.

- О котрiй годинi, кажете ви, потонув "Люцифер"? - нарештi перепитав вiн, знову нахиляючись над столом.

- О п'ятiй годинi сорок хвилин, пане Кабанерос, - iз зусиллям, але все ще чiтко вiдповiв Хуанес. I побачив тодi, як начальник полiцiї недбало взяв iз стола невеличкий папiрець i простягнув йому.

- О п'ятiй годинi сорок хвилин? - ще холоднiше повторив вiн. - Гм... ану, познайомтеся з цим рапортом, Хуанес.

Не вiрячи собi, Мiгель Хуанес читав - i друкованi на машинцi лiтери стрибали в нього перед очима:

"Розшукувана машина помiчена схiднiше Кастелона близько Вiльяноса двадцятiй годинi. Iнспектор Кастелонського управлiння..."

- Не може бути! - вихопилося в розгубленого детектива. - Не може бути! Це якась помилка. Адже я на власнi очi...

- Ах, на власнi очi? - зловiсно примружився Кабанерос. - I ви вважаєте, що вони у вас є, нездаро? Ану, прочитайте ще й цей рапорт!

Другий папiрець наче стрибнув через стiл i затремтiв у пальцях особливо уповноваженого. В ньому було написано:

"Розшукуваний автомобiль помiчено двадцятiй годинi сорок п'ять хвилин по дорозi на Пеньякерк. Спроби спинити машину не дали наслiдкiв зв'язку великою швидкiстю автомобiля. Iнспектор Пеньякеркського управлiння...".

- Теж, мабуть, не може бути? Га, Хуанес? - насмiшкувато зауважив начальник полiцiї. - Нi, пане особливо уповноважений, не тiльки може бути, а так воно, на жаль, i є. I перед тим, як я вирiшу, що менi з вами робити, я хочу довiдатися про все, що насправдi вiдбулося в Фонтiверосi, без найменшого слова прикраси, а так, як воно насправдi було. Ану, говорiть, говорiть, я послухаю.

Всi пiдготовленi фрази доповiдi вже вилетiли з приголомшеної голови Мiгеля Хуанеса. Затинаючись, даремно шукаючи якiсь виразнi слова, що могли б краще переконати грiзного начальника, вiн розповiдав усе, як було: i те, що вiдбувалося в Фонтiверосi, i обставини поїздки слiдом за "Люцифером" серед скель i бескидiв пустелi Хоравенте, i про те, як таємничий автомобiль зник одразу з очей, i про свої роздуми й мiркування. Тепер перед начальником полiцiї сидiв уже не видатний, завжди впевнений у собi, уславлений детектив Мiгель Хуанес, а маленький службовець, який тремтiв за свою шкуру i намагався будь-що виправдатися.

Вiн закiнчив свою розповiдь i благально подивився на шефа: що чекає на нього зараз?..

Грiзний начальник полiцiї не квапився вiдповiдати. Деякий час вiн помовчав, мов зважуючи все. I тодi заговорив несподiвано тихо-мирно, - так тихо-мирно, наче в кабiнетi точилася дружня бесiда, наче й не вiн щойно вичитував Мiгелю.

- Так, тепер я бачу, що ви розповiли все щиро, Хуанес, без вашої звичної похвальби, - мовив вiн. - Ваше щастя, що я, немов передчуваючи все це, затримав донесення i нiчого не доповiв каудiльйо...

- Дякую, пане начальник, - поквапливо вклонився Хуанес.

- Мене тепер цiкавить, як пояснити, що "Люцифер", зiрвавшись з кручi в море, не потонув, а, як бачите, з'явився знову? Рапорти - рiч незаперечна. Що ж, на вашу думку, "Люцифер" може плавати?

Хуанес безпорадно розвiв руками:

- Коли б вiн плавав, то я, певне, побачив би його в морi з тiєї кручi, пане Кабанерос. Адже з неї видно все навколо на десятки кiлометрiв. Але в морi не було нiчого, зовсiм нiчого, крiм одного вiтрильника, та й то дуже далеко.

- То як же все це пояснити?

Мiгель Хуанес мовчав. Вiн розгублено провiв рукою по спiтнiлому лобi. Що вiн мiг вiдповiсти? Адже ще в лiсi вiн, вiдверто кажучи, вiдчув, що вперше в життi зiткнувся з нез'ясовними речами, з чимсь у повнiй мiрi фантастичним. I що далi розгорталися подiї, то неймовiрнiшою ставала ця фантастика.

Обидва спiврозмовники заглибились у мiркування. В кабiнетi було зовсiм тихо, лише одноманiтно постукував маятник великого годинника в кутку кiмнати.

Начальник полiцiї знизав плечима i повiльно простягнув руку до коробки з товстими сигарами, що стояла на столi. Обережно, майже любовно зняв з сигари прозору обгортку, понюхав сигару. Друга його рука простяглася за сiрниками.

- Як не мiркуй, а все одно...

Задзвонив телефон, - один з цiлої батареї апаратiв. Начальник полiцiї, не дотягнувшись до коробки сiрникiв, узяв трубку, одразу, як завжди, безпомилково визначивши, котрий з апаратiв дзвонить.

- Алло! Хто? Так, так, я слухаю вас, пане мiнiстр... О, безумовно, вживаємо всiх заходiв. Можу вiдповiсти: за даними нашого агентурного спостереження, "Люцифер" перебуває зараз десь у районi Пеньякерка, на узбережжi моря... так, звiдси кiлометрiв пiвтораста, ви цiлком вiрно зауважили, пане мiнiстр... Що? Що?

Кругле обличчя Карло Кабанероса враз побагровiло. Одна рука щiльно притискувала телефонну трубку до вуха, друга безжалiсно м'яла дорогоцiнну сигару.

- Ви особисто чуєте голос Сивого Капiтана?.. Через урядову радiостанцiю? Але ж цього не може бути, пане мiнiстр! Пробачте, зараз, зараз перевiрю, пане мiнiстр. Пробачте! На все добре, пане мiнiстр!

Вiн жбурнув трубку на апарат. Олов'янi очицi люто вп'ялися в Хуанеса. Товсте обличчя, здавалося, ось-ось бризне кров'ю. Рвучким рухом начальник полiцiї розстебнув, майже розiрвав комiр розшитої золотом куртки. Вiн задихався, його верескливий голос зривався.

- Ганьба! Мiнiстр глузує з нас! Загрожує звiльнити... Вiддати пiд суд!.. Боже мiй, невже i каудiльйо слухає?.. Що ж тепер буде? Мiнiстр каже... каже, що Сивий Капiтан зараз промовляє по радiо... через державну станцiю. Ввiмкнiть приймач!

Бiльше Карло Кабанерос не мiг говорити. Йому перехопило подих. Вiн упав на спинку крiсла i, широко розкривши рота, тiльки важко дихав. Розчавлена судорожними рухами його пальцiв сигара валялася на пiдлозi.

Мiгель Хуанес неслухняними руками включив радiоприймач. Вiн вiдчував, як сiпаються йому губи, - i не мiг цього спинити. Це було вже занадто! Це було суцiльне божевiлля!

Але з репродуктора радiоприймача вже лунав знайомий обом твердий, мужнiй голос Сивого Капiтана:

- ...Уряд i полiцiя гадали, що їм буде дуже легко спiймати мене чи навiть знищити, - говорив той голос, продовжуючи, очевидно, свою промову. Це не так. Я не боюся нi фалангiстського уряду Фернандеса, нi його жандармiв та полiцiї. Не вiрте, iберiйцi, нi зараз, нi потiм брехливим повiдомленням! Спроба полiцiї захопити мене i мiй "Люцифер" не дала й не могла дати наслiдкiв. Полiцейським собакам Фернандеса не вдалося бодай трохи зашкодити менi чи моїй машинi. Зараз я, як звичайно, перебуваю на "Люциферi" i говорю з вами через столичну радiостанцiю, пiдкоривши її генератор моїми потужними хвилями...

Раптом мигнуло електричне освiтлення - раз, другий. Що таке?

А голос Сивого Капiтана продовжував:

- Моїми устами говорять усi тi, кого замучив фалангiстський уряд, усi тi, кого фалангiсти Фернандеса вигнали з батькiвщини, хто страждає зараз по в'язницях та концтаборах. Хай цей голос нагадає всiм, що...

I враз стало тихо. Згасли електричнi лампи в кабiнетi, й водночас увiрвався голос у репродукторi. Мертва тиша в суцiльнiй темрявi, що навалилася, мов важка ковдра, дратувала i пригнiчувала.

- Якого чорта?.. - почав Карло Кабанерос люто. - Якого чорта згасла електрика, хотiв би я знайти?..

Знову задзвонив телефон.

- Алло! Так, це я, - почув Хуанес у темрявi голос начальника. - Так, слухаю. Ага, ось воно що! Справдi, це, мабуть, єдиний спосiб припинити кляту промову злочинця - вимкнути струм з освiтлювальної мережi мiста... Так, так, нiчого не вдiєш, я погоджуюсь. Добре, добре... Бувайте!

Знову стало тихо. Але тiльки на мить, бо начальник полiцiї уже заговорив, зриваючись на крик:

- Ви бачите, що доводиться робити через ваше нехлюйство, Хуанес? Єдиний вихiд: вимкнути струм у мережi, бо без струму не працюватимуть приймачi. Ви уявляєте собi, що наробили, нездаро? Я й сам не знаю, чому не вiддаю наказу кинути вас у табiр, щоб ви там зрозумiли цiну собi. Паршиве щеня, ось ви хто! Нiкчема!

Вiн замовк на хвилинку, вiддихуючись i гучно сопучи. Мiгель Хуанес покiрно мовчав. Навiть нiчого не бачачи в темрявi, вiн уявляв собi розлючене обличчя начальника.

"Хай лається, хай, - майнуло йому в головi. - Може, тими лайками i обiйдеться справа. Головне - не дратувати його бiльше..."

Детектив добре знав характер свого шефа. I справдi, коли Карло Кабанерос по паузi заговорив знову, його голос уже помiтно пом'якшав. Принаймнi вiн уже не кричав - i то було добре.

- Ну, гаразд, якщо я одразу не ув'язнив вас, Хуанес, то зроблю ще одну спробу. Може, ви на щось усе ж таки придатнi. Будемо говорити вiдверто. Я не знаю, чи чув каудiльйо сьогоднiшню зухвалу промову Сивого Капiтана... але якщо вiн її чув, то ви, мабуть, розумiєте, що вiн зараз говорить про нас? I що чекає мiнiстра внутрiшнiх справ, отож i мене, як начальника полiцiї? Ну, запевняю вас, що в такому разi насамперед вiдповiдатимете ви, пане особливо уповноважений...

Мiгеля Хуанеса пересмикнуло. Так, вiн добре це розумiє- ще з тiєї хвилини, як почув вiд шефа про своє несподiване призначення... А начальник полiцiї безжалiсно продовжував:

- Ви знаєте мене, Хуанес. Я не iдеалiст якийсь, щоб думати про вашу долю, коли дiло йтиме про врятування моєї власної голови. Отже, вам ясно, що у вас є один єдиний вихiд - будь-що спiймати або принаймнi знищити "Люцифер" разом з його власником. Я не караю вас тiльки тому, що ви менi ще потрiбнi. Потрiбнi або для того, щоб ви виконали завдання, або для того, щоб ваша голова замiнила мою. Тому я допоможу вам усiм, що є в моєму розпорядженнi...

Мiгель Хуанес мовчав пригнiчений. Вiн бачив, що начальник полiцiї вирiшив зробити з свого головного iнспектора, чи то особливо уповноваженого, приречену жертву, яка в разi потреби захистить його перед гнiвом каудiльйо...

- Так, я охоче допоможу вам, - вiв далi його шеф. - Сьогоднi ж уночi я поставлю на ноги всiх наших агентiв, щоб ми негайно мали всi можливi вiдомостi. Адже ми й досi не знаємо, хто вiн такий, цей Сивий Капiтан, i звiдки вiн узявся... Не знаємо, по сутi, нiчого про людину, яка ховається пiд таким назвиськом. До речi, ви мусите негайно витягти все, що можливо, з тiєї людини, про яку доповiдали менi... як його?..

- Педро Дорiлья, пане начальник.

- Так, можливо, вiн щось знає. I - думати, думати, Хуанес! Той "Люцифер" - не шпилька, не голка. Його будувало чимало людей, вiн, очевидно, має якусь базу... i там також є люди. Значить, ми можемо довiдатися спочатку про них, а потiм - i через них...

Хуанес поволi опанував себе. Мозок його вже гарячково працював. Справдi, "Люцифер" - не голка. Хтось мусить знати про нього... вiн мусить десь брати пальне, наприклад... ремонтуватися... А, ось вона, щаслива думка!

- Пане начальник, дозвольте доповiсти!

- Говорiть, говорiть, Хуанес! Я не ворог вам... менi треба тiльки, щоб ви добре зрозумiли серйознiсть становища.

- Базою "Люцифера", пане начальник, може бути тiльки Фонтiверос. Усi данi свiдчать про це. Iнакше - чого б вiн з'являвся в районi того лiсу так часто? Чого б вiн ховався там тодi, коли ми оточили його?

- Так, так, Хуанес, продовжуйте. Тут є щось варте уваги.

- Насамперед треба розшукати ту базу. Тодi ми розставимо навколо неї батареї гармат, влаштуємо вовчi ями...

- Фугаснi мiни треба поставити, Хуанес. Щоб вiн, як поїде, так одразу i... Що це таке?

Мiгель Хуанес прислухався. Почулося, нiби грюкнула вiконна рама. В кабiнетi було, як i ранiше, темно, електрику й досi не ввiмкнули. Вiтер?.. Нi, сьогоднi дуже тиха погода...

Мовчки, зважуючи кожен рух, Хуанес вийняв з кишенi електричний лiхтарик, з яким вiн нiколи не розлучався, i обережно пiдiйшов до вiкна. Бiля нього вiн включив лiхтарик, скерувавши його прямо на вiкно. Яскраве бiле свiтло залило раму, вiдбилося вiд скла. Нiкого i нiчого, як i слiд було чекати. Адже кабiнет начальника полiцiї мiстився на шостому поверсi!..

За вiдчиненим вiкном було тихо. У цю пiзню нiчну годину тут не проїжджали вже навiть окремi автомашини, крiм полiцейських службових. Зовсiм тихо, а втiм... Чи причулося це знервованому Хуанесу, чи... наче звiдкiлясь долинало рiвне одноманiтне шипiння, от як буває, коли з балона пiд тиском виходить повiтря... i це рiвне шипiння немовби вiддалялося, зникало... ось його вже зовсiм не чути... А може, нiякого шипiння й не було, усе це тiльки здалося? То, мабуть, нерви... яке там шипiння, звiдки? Причулося, i все... воно щось нагадувало, щось неприємне, дратуюче, незрозумiле... нi, нi, вiн же стоїть у кабiнетi начальника державної полiцiї, тут не може бути нiчого з тих неймовiрних загадкових подiй...

- Чого ви там затрималися, Хуанес? - гукнув начальник вiд стола. Милуєтеся краєвидом?

- Усе гаразд, пане Кабанерос, - вiдповiв детектив, повертаючись. Навiщо повiдомляти шефа про свої неяснi вагання, показувати своє нервове збудження? Начальство цього не любить.

- Ну й добре. Так про що ми говорили? А, про фугаснi мiни! Обов'язково, Хуанес! Використати всi засоби! Чим скорiше ми висадимо в повiтря цей "Люцифер", тим краще. Менi здається, що...

Раптом у кабiнетi спалахнули електричнi лампи: станцiя ввiмкнула, нарештi, струм. Обидва спiврозмовники на мить заплющили очi, заслiпленi пiсля суцiльного мороку, що панував у кiмнатi, яскравим бiлим свiтлом. Ще за кiлька секунд почав працювати радiоприймач, який так i лишався ввiмкненим. З репродуктора полинули звуки якоїсь веселої танцювальної музики.

- Еге, це вже краще, нiж той голос! - пiдморгнув начальник полiцiї Хуанесу. - Ну, пiдiб'ємо пiдсумки нашої розмови. Я обiцяю, як i сказав вам, допомагати всiма засобами. Завтра ж вранцi ми... Стривайте, що це таке? Це ви впустили папiрець?

Очi Мiгеля Хуанеса поглянули туди, куди був спрямований здивований погляд шефа. Мiж столом i вiкном, до якого вiн кiлька хвилин тому пiдходив, на пiдлозi лежав невеличкий бiлий конверт. На ньому було щось написано.

- Це ви загубили? - запитав Карло Кабанерос.

- Нi, пане начальник... - розгублено вiдповiв детектив.

Вiн зробив крок, нахилився, пiдняв конверт - так обережно, наче то була бомба. На конвертi широким чiтким почерком було написано:

"Начальниковi державної полiцiї".

- Це вам, пане начальник, - розгублено мовив Хуанес, подаючи шефовi конверт.

- Менi? Звiдки це взялося? Що за чортовиння? - бурмотiв Карло Кабанерос, обережно все ж таки беручи загадковий конверт. Вiн розкрив його i голосно прочитав, дедалi бiльше багровiючи вiд лютi:

"Пане начальник! Досi я милував тих, хто, не усвiдомлюючи

небезпеки, намагався напасти на мене. Подiї на Авеню-дель-Прадо

i далi, в лiсi Фонтiверос, стверджують це. Ви не зробили

висновкiв з моїх попереджень. Нагадую вам ще раз, що надалi я

безжалiсно каратиму тих, хто насмiлиться шкодити менi. За

пролиту кров, за смерть вiдповiдатимете ви. Пам'ятайте це!

Сивий Капiтан".

- Що ж це таке? - забурмотiв збуджено начальник полiцiї. - Виходить, тут, у моєму кабiнетi, хтось був? Але ж тодi вiн мiг... мiг, користуючись з темряви... - Його товстi короткi пальцi безпорадно хапалися за револьвер, витягали його з кобури невiдомо навiщо, бо в кабiнетi, залитому електричним свiтлом, напевне вже не було нiкого.

Мiгель Хуанес, пересилюючи свою власну розгубленiсть, пiдiйшов до розчиненого вiкна i визирнув у темряву.

Далеко внизу виднiлися вуличнi лiхтарi. Вони горiли мирно i спокiйно. На вулицi не було майже нiкого; тiльки вартовi полiцейськi походжали перед будинком. Шостий поверх... Влiзти, пiднятися сюди знизу по рiвнiй залiзобетоннiй стiнi було явно неможливо. Хуанес перевiв погляд угору. Може, спустилися з даху? Нi, i це неймовiрно. Над тим поверхом, де мiстився кабiнет, було ще три, i така сама рiвна стiна - без балконiв, без архiтектурних оздоб...

У темному синьому небi лагiдно мерехтiли далекi зiрки. Нiщо не пояснювало загадкову появу таємничого листа.

Начальник полiцiї безпорадно клiпав очима, дивлячись то на лист Сивого Капiтана, то на свого збентеженого пiдлеглого. Нарештi вiн люто стукнув кулаком об стiл.

- Гаразд! - вигукнув вiн. - Менi тепер нема чого втрачати! Якщо ми не знищимо Сивого Капiтана, каудiльйо знищить мене! Гаразд. Побачимо, хто кого. До роботи, Хуанес! Негайно!

Роздiл шостий

1. СТРИБОК У БЕЗОДНЮ

Все, що вiдбувалося потiм, Олесь пам'ятав неясно, подiї розгорталися немов у якомусь туманi.

- Ти побачиш, що з того вийде, Олесю! - сказав йому Сивий Капiтан тодi i одразу немов зовсiм забув про хлопця, пильно вдивляючись в екран. Там, у зеленуватому свiтлi, пересувалися озброєнi кулеметами люди, загрозливо нацiлювалися в бiк "Люцифера" довгi стволи гармат. Усе говорило про готування нападу, про небезпеку. Але - дивно! - навiть найменшого хвилювання не мiг помiтити Олесь на блiдому обличчi людини з сивим пасмом у каштанових кучерях. Тiльки гнiвно зсунутi кошлатi брови i напружена пильнiсть людини, перед якою раптом виникли несподiванi перешкоди, що їх треба подолати, виказували його стан. Проте не хвилювання, а, навпаки, тверда впевненiсть вiдчувалася в усiй постатi Сивого Капiтана. Руки його лежали на рукоятках керування, вiн, як завжди, невимушено сидiв у широкому крiслi перед штурвалом.

Олесь чув ту розмову, що вiдбувалася мiж Сивим Капiтаном i високою людиною в плащi, яка вийшла з-за дерев, хоча таємничий екран виявив i показав її значно ранiше, ще тодi, коли вона була поза товстими стовбурами. Потiм "Люцифер" рушив, спочатку повiльно, а тодi дедалi швидше й швидше. Вiн мчав уздовж просiки, напрочуд точно дотримуючись її середини; легко, навiть не зменшуючи швидкостi, величезний автомобiль повертав там, де повертав шлях. I знов Олесь дивувався. Адже не вперше доводилося йому їздити на автомобiлi, та нiколи досi не вiдчував вiн такої легкостi i плавностi руху, коли не можна було помiтити анiнайменшого струсу чи поштовху вiд нерiвностей дороги. Здавалося, автомобiль Сивого Капiтана просто пролiтав над вибоїнами, буграми i камiнням.

Раптом спалахнув ще один, менший, зеленкуватий екран. Олесь зрозумiв одразу: то було щось схоже з тим невеличким дзеркальцем, у якому водiй звичайного автомобiля бачить, не обертаючись, дорогу позаду машини. В цьому меншому екранi швидко бiгли, вiддалялися дерева по боках просiки, а вдалинi ясно видно було вiдкриту автомашину вiйськового типу, яка мчала навздогiн "Люциферовi", не вiдстаючи вiд нього. Не треба було довго думати, щоб догадатися: то погоня! Олесь поглянув на свого сусiда. Сивий Капiтан подивився на менший екран раз, другий, недбало знизав плечима i знов почав вглядатися в бiльший екран, який показував дорогу перед "Люцифером".

Лiсова просiка закiнчилася несподiвано швидко. Тепер перед очима Олеся розгорталися iншi краєвиди.

Дорога значно повужчала, вона гадюкою звивалася помiж гострих скель: досить було, здавалося юнаковi, найменшої необережностi в керуваннi, щоб машина врiзалася в тi скелi, якi пiдступно висувалися з-за кожного повороту. Кожен водiй одразу збавив би тут швидкiсть машини до найменшої, але не так робив Сивий Капiтан. "Люцифер" майже летiв цiєю вкрай небезпечною скелястою дорогою. Олесь вiдчував, як його тiло час вiд часу кидає вбiк, вiн хапався навiть за поруччя свого крiсла, щоб утриматися в ньому. Раз у раз юнак несмiливо, скоса поглядав на Сивого Капiтана, але обличчя того, холодне i владне, лишалося таким самим впевненим, руки так само твердо тримали штурвал керування, iнодi натискуючи на допомiжнi рукоятки. Як вiн встигає стежити за всiма цими загрозливими, небезпечними поворотами, як вiн умудряється, не зменшуючи швидкостi, долати їх?..

I раптом очi Олеся широко розкрилися вiд здивування: Сивий Капiтан зняв обидвi руки з штурвала, повертаючи водночас два якiсь регулятори на пультi керування. Зняв - i не торкався штурвала! Лишив його на такiй небезпечнiй дорозi, де поворот виникав слiдом за поворотом! Це ж загибель!

Але штурвал, залишений водiєм, i далi плавно, м'яко повертався то в один, то в другий бiк, наче ним керували чиїсь невидимi руки. I автомобiль, величезний "Люцифер", як i ранiше, бездоганно повертав то праворуч, то лiворуч, проробляючи повороти, обходячи загрозливi гострi скелi i тримаючись весь час посерединi вузької дороги!

Сивий Капiтан помiтив розгубленi погляди Олеся, який уже нiчого не розумiв i тiльки безпорадно дивився на дивний штурвал, що поводився, наче жива iстота, i самостiйно, без чиєїсь допомоги, керував машиною. Ледве помiтна посмiшка освiтила суворе обличчя Капiтана. Але це тривало якусь мить - i твердi, впевненi руки його знову лягли на штурвал, посмiшка зникла, немов її й не було зовсiм. "Люцифер" мчав далi... i Олесевi тепер здавалося, що Сивий Капiтан не керує штурвалом, а тiльки тримає на ньому руки, мов контролює, як той сам повертається залежно вiд напряму дороги. А може, все це лише здавалося юнаковi? Стiльки несподiванок, стiльки вражаючих дивних подiй довелося йому пережити за останнiй час, стiльки неймовiрного i справдi фантастичного оточувало його тепер, що Олесь вiдчував, як змiшалося все в його свiдомостi...

Минали хвилини - i ось через весь екран простяглася довга синя смуга. Вона пролягла на обрiї, спочатку вузенька, потiм ширша й ширша. Та це ж море! Море, до якого вони наближалися!

"Люцифер" ще збiльшив швидкiсть, пiдкоряючись ледве помiтному руховi ноги Сивого Капiтана, який натиснув на педаль. Тепер стало видно надбережнi скелi, до яких вiн мчав. Тi скелi зростали, пiдiймалися. А синя смуга моря ховалася за них - i ясно було, що машина з величезною швидкiстю линула до урвища. Олесь знов учепився руками за поруччя крiсла: вiн не мiг подолати вiдчуття близької небезпеки. Чи ж встигне "Люцифер" спинитися перед тими скелями, перед прiрвою? А може, там починається спуск? Тодi все одно треба гальмувати...

Але автомобiль не гальмував, не спинявся. Зляканий вигук зiрвався з уст юнака. Ось вони, скелi, ось уже видно, що далi дороги немає, нiчого немає, крiм безоднi, за якою яскраво синiє море!.. Що ж буде, що буде?..

Великим стрибком на страшнiй, неймовiрнiй швидкостi "Люцифер" перелетiв через скелi, навiть не торкнувшись їх гострих, зубчастих країв. Описуючи широку, плавну дугу, вiн летiв униз, у море. Знизу майнули бiлi баранцi на хвилях... вони наближалися невмолимо швидко... якщо "Люцифер" не розiб'ється об хвилi, падаючи з такою швидкiстю в море, то вiн обов'язково потоне, потоне, це вже кiнець, нiщо не врятує його...

Рiзноколiрнi вiзерунки закрутилися перед очима Олеся, попливли прилади i циферблати, рукоятки i екрани, затанцювало все навколо. З кволим стогоном юнак безсило вiдкинувся на спинку крiсла i заплющив очi. Втомлений мозок ще не повнiстю оправився вiд попереднiх вражень i не витримав цього нового страшного напруження. Олесь знепритомнiв...

2. РОЗПОВIДЬ ВАЛЕНТО КЛАУДО

Вiн прийшов до пам'ятi у вже знайомiй йому маленькiй каютi, на тому ж таки вузькому лiжку. Бiля нього сидiв Валенто Клаудо - i його добре, лагiдне обличчя було стурбоване, вiн не зводив погляду з обличчя юнака. Щойно Олесь повiльно розплющив очi, Валенто обережно поплескав його по плечу.

- Нарештi, - мовив вiн, посмiхаючись. - Нарештi, хлопче, ти опритомнiв. Ех ти, орел! А менi, мiж iншим, здавалося, що ти взагалi мiцний! Ну, як ти себе почуваєш?

- Добре, - вiдповiв Олесь, нiяково посмiхаючись. Йому було соромно, що все так сталося.

- Ну, то й гаразд, що добре, - вiв тим часом Валенто Клаудо. - Все ж таки, бери ось, випий оце. - Вiн простягнув юнаковi склянку з якоюсь жовтуватою рiдиною. - Воно мусить тебе пiдбадьорити, змiцнити...

Олесь повiльно пив ароматну й солодкувату рiдину i дивився на руки Валенто. Якi вони мiцнi й великi, справжнi руки робiтника - i в той же час спритнi й лагiднi. Ось Валенто взяв його зап'ястя, трохи притиснув, шукаючи пульс, - i зробив це так м'яко, так обережно i вмiло, наче був досвiдченою медичною сестрою!

- Випив? Ну, я бачу, все стає на своє мiсце, та й пульс у тебе вже рiвний, - ще раз поплескав вiн юнака по плечу. - Можеш сiдати i навiть вставати. Досить вилежуватися! У нас тут, знаєш, усi чимсь зайнятi, всi мають своє дiло. Один ти нероба, тiльки й того, що лежиш, наче безнадiйно хворий. А насправдi ти в повному порядку, лише вдаєш хворого, ач, який хитрий! Але я тебе наскрiзь бачу, не будь я Валенто Клаудо! Сiдай!

Олесь сiв на лiжку. Справдi, вiн тепер вiдчував себе набагато краще.

- А тепер вставай, вставай негайно! - навмисно суворо наказав Валенто, роблячи вже знайомий юнаковi грiзний вираз обличчя. Олесь ледве не пирснув зо смiху - такий кумедний був той вираз! Тим часом Валенто Клаудо пiдiйшов до вiкна. - Еге, та ми вже пiд'їжджаємо, - мовив вiн, наче юнак знав, про що йде мова.

- Куди пiд'їжджаємо, Валенто?

Олесь i собi подивився у вiкно. За прозорим грубим склом вiн побачив дикий пустельний пейзаж. Вони їхали широким степом, порослим рiдкою пожовклою травою. Де-не-де пiдносилися рудi скелi - i так безлюдно було навколо, що здавалося, нiби нiколи тут i не ступала людська нога. Анi будинку, анi дерева - самий голий степ i скелi... А "Люцифер" помiтно уповiльнював швидкiсть.

Валенто повернувся до Олеся. Тепер його обличчя стало серйозним, навiть сумним. Та й голос бринiв незвично, коли вiн заговорив:

- Це мiсце, хлопче, не має назви. Воно не позначене на картi. Але настане час - i тут, у цьому скелястому степу, височiтиме величний пам'ятник. Бо це мiсце шанує кожен чесний iберiєць, як священну згадку про прекрасних людей, що любили народ бiльше за власне життя...

Вiн замовк. Олесь нiчого не розумiв i тiльки запитливо поглядав на Клаудо.

- Зажди трохи, Олесю, - сказав Валенто. - Я спитаю Капiтана. Якщо вiн дозволить, я вiзьму тебе з собою. Зажди тут! - i вийшов з каюти.

"Люцифер" спинився. Вiн стояв серед голого степу, в мiсцi, яке нiчим не вiдрiзнялося вiд iнших, повз якi вiн щойно проїжджав. Що ж це таке? Що мав на увазi Клаудо, коли говорив таким пiднесеним голосом про це зовнi нiчим не примiтне мiсце?..

Пролунав уже знайомий юнаковi мелодiйний дзвiнок, який, мабуть, був сигналом про зупинку i вихiд з "Люцифера". Дверi каюти розчинились, i в них показалася мiцна, кремезна постать Валенто.

- Ходiмо, Олесю, - сказав вiн. - Капiтан дозволив менi взяти тебе з собою.

Вони пройшли коридором. Олесь побачив, як з iнших дверей з'явилося ще кiлька чоловiк у таких самих робочих синiх комбiнезонах, як у Валенто Клаудо. Цi люди вийшли з автомобiля i повiльно рушили кудись убiк вiд шляху - слiдом за Сивим Капiтаном, який, мабуть, вийшов ранiше за них. Валенто мовчки пропустив Олеся перед собою, а потiм м'яко взяв юнака за руку i пiшов туди, куди вирушили його товаришi.

Капiтан iшов крокiв за п'ятнадцять попереду. Як i завжди, вiн був без кашкета, вiтерець ворушив його кучеряве каштанове волосся з срiблястим сивим пасмом. Вiн iшов рiвними, впевненими кроками, вибираючи шлях помiж камiнням i скелями. I тепер Олесь побачив, що в руках Сивого Капiтана був чи не цiлий оберемок квiтiв - червоних та бiлих троянд i гвоздик. Що це могло означати?..

Валенто трохи нахилився до юнака її тихо заговорив:

- Цi скелi, Олесю, бачили те, що навiки залишиться в серцi iберiйського народу. Вони бачили славних героїв, якi вiддавали життя за волю i щастя народу; бачили злочинцiв i вбивць, якi, засукавши рукава на скривавлених руках, байдуже розстрiлювали тих героїв... А, ти не знаєш цього! То слухай, я розповiм тобi.

Голос Валенто звучав глухо i схвильовано.

- Ще тодi, коли кривавий Фернандес захоплював владу, вiн знав, що зможе перемогти й утриматися тiльки в тому разi, якщо безжально знищить тих, хто стояв йому на перешкодi. А на перешкодi йому стояли чеснi люди. То були люди, якi розумiли, що Фернандес несе на багнетах своїх прислужникiв i наймитiв кiнець народнiй волi, несе народовi злиднi й лихо. Цi люди вирiшили боротися проти Фернандеса до кiнця. I вони перемогли б, вони вигнали б з країни i самого Фернандеса, i його поплiчникiв, коли б фалангiстському генераловi не допомагали зброєю чужоземнi фашисти, якi пiдтримували його. А в чесних людей не вистачило зброї - i вони змушенi були вiдступати перед озброєними до зубiв головорiзами Фернандеса...

Валенто на хвилину замовк - i Олесь не смiв порушити мовчання, бо вiдчував, як тяжко його друговi згадувати й говорити.

- Патрiоти вiдступали, - вiв далi Валенто Клаудо. - Вони змушенi були вiдступати в цей степ, вiдстрiлюючись iз-за скель. А фалангiсти оточували їх. I не було вже нiякого виходу... Патрiоти вiдстрiлювались до останнiх патронiв. Але скiнчилися й вони, тi лiченi патрони... Патрiоти не могли навiть кинутися в рукопашний бiй, бо назустрiч їм били автомати й кулемети фалангiстiв. Що лишилося їм робити? I вони вийшли з-за скель назустрiч убивцям, тримаючись за руки i спiваючи пiсню патрiотiв... Фалангiсти не задумалися нi на мить. Вони вiдкрили автоматний i кулеметний вогонь, впритул розстрiлюючи чоловiкiв i жiнок, старих i молодих, заливаючи суху землю гарячою кров'ю людей, в яких не лишалося нiякої зброї, крiм гордої пiснi патрiотiв... Люди падали бiля цих скель i вмирали... А тих, хто не мав щастя вмерти вiдразу, фалангiсти добивали пострiлами в голову...

- Мерзеннi вбивцi! - вихопилося в Олеся, що вiдчував, як збуджено, схвильовано стукотить його серце.

- Так загинули майже всi патрiоти, оточенi фалангiстами серед цих скель, - продовжував похмуро Валенто Клаудо. - Випадково врятувалися лише поодинокi люди, якi знепритомнiли вiд ран i фалангiсти вважали їх мертвими... Скiльки врятувалося тодi патрiотiв? Може - п'ять, може десять... iз кiлькох сотень тих, що загинули тут... Один з них лежав отам, бiля тiєї високої скелi. Вiн опам'ятався вночi, коли фалангiсти вже пiшли. Побачив навколо себе гори трупiв, гори мертвих друзiв... i хотiв залишитися серед них i померти разом з ними, померти, як i вони... бо навiщо людинi жити, коли вмерли тi, кого вона любила i хто любив її?.. Але тiєї ж ночi сюди прийшли селяни, що прочули про той жахливий розстрiл. Вони поховали мертвих i винесли звiдси кiлькох живих... в тому числi i цю людину...

- I це був ти, Валенто! Я знаю, це був ти! - збуджено вигукнув Олесь. Вiн i сам не знав, звiдки виникла в нього ця впевненiсть, але юнак усiєю душею й серцем-вiдчував, що то був Валенто Клаудо: стiльки суму, стiльки щирого глибокого почуття бринiло в його голосi...

- Хiба це, Олесю, має значення? - гiрко посмiхнувся Валенто. - Хай то був я, - що змiнюється вiд цього?.. Загиблих друзiв i товаришiв не врятуєш, не повернеш до життя... Ну, досить про це, тепер ти знаєш, що то за мiсце... i чому воно священне i для мене, i для всiх тих, хто любить народ Iберiї, пригнiчений кривавим Фернандесом i його поплiчниками...

- I тут буде ще великий пам'ятник, буде, Валенто, я вiрю в це! - палко сказав Олесь, стискаючи мiцну руку свого друга i заглядаючи йому в очi.

Валенто Клаудо мовчки схилив голову. Вони йшли поруч слiдом за iншими, наближаючись до високої скелi, яка немов панувала над сусiднiми. Ось Сивий Капiтан спинився бiля неї. Спинилися й iншi у глибокому, урочистому мовчаннi. Нiхто не рухався, всi мов завмерли, дивлячись на похмуру скелю.

На нiй, високо над землею, був викарбуваний простий хрест, а пiд ним слова:

"Живi - безсмертним!"

Рука невiдомого патрiота зробила в скелi цей напис, увiчнивши ним любов i повагу людей, якi залишилися жити, до тих, хто вiддав своє життя в iм'я народу i став безсмертним..

Мовчання тривало. Нарештi Сивий Капiтан високо пiднiс руки з бiлими й червоними трояндами i гвоздиками, наче простягаючи їх до похмурої скелi, яка була свiдком героїчної загибелi патрiотiв. Широким жестом кинув вiн угору запашнi квiти. Вони злетiли в повiтря i рясним яскравим дощем упали до пiднiжжя скелi, вкривши барвистим килимом суху землю бiля нього

I знов тривало урочисте мовчання, яке було справдi красномовнiшим вiд усяких слiв. Олесь вiдчув, як здригнулася рука Валенто Клаудо, яку вiн усе ще тримав, i побачив як по щоцi його друга скотилася важка сльоза.

Сивий Капiтан рвучко повернувся i, не дивлячись нi на кого, рушив назад, до "Люцифера". I так само мовчки всi кинули останнiй погляд на високу скелю, повернулися i пiшли слiдом за ним. Лише бiля автомобiля Валенто Клаудо сказав Олесевi:

- Сьогоднi, хлопче, роковини з дня загибелi патрiотiв...

Олесь мiцнiше стиснув його руку. Юнак зрозумiв чимало нового для себе за цей короткий час, слухаючи схвильовану розповiдь Валенто i потiм, стоячи в мовчаннi бiля високої похмурої скелi. Вiн зрозумiв, якi благороднi, глибокi почуття єднали людей, що оточували мовчазного i суворого Сивого Капiтана; вiн побачив мужню й щиру душу Валенто Клаудо, яку той вiдкрив перед ним, i вiдчув ще бiльшу повагу i симпатiю до нього i його товаришiв...

Як шкода, що вiн не знає нiчого нi про них, нi про оповитого похмурою таємницею Капiтана, нi про самий "Люцифер" з його чи не фантастичними можливостями! Хто цi люди, що скупчилися навколо Сивого Капiтана? Може, теж волелюбнi iберiйськi патрiоти, як i Валенто Клаудо? Напевне, так. Яку мету мають вони перед собою? Визволення своєї батькiвщини з-пiд ярма жорстокої фалангiстської диктатури? Але ж хiба спроможнi кiлька людей, бодай у їх розпоряжденнi й є "Люцифер", зробити щось вирiшальне в боротьбi з такою страшною силою, як фалангiстська органiзацiя, що обплутала цiлу країну, та ще й спирається на полiцiю, жандармерiю i вiйсько?..

Заглиблений у мiркування, юнак i не помiтив, як опинився бiля самого "Люцифера", перед легкою драбиною, що вела до його дверей. Раптом вiн несподiвано почув своє iм'я. Це звертався до нього Сивий Капiтан, що спинився у дверях машини.

- Зайди до мене, Олесю, - сказав вiн, - я хочу з тобою поговорити.

Голос його звучав дружньо, очi дивилися на юнака привiтно, i все ж таки Олесь вiдразу розгубився. Про що може говорити з ним ця людина, яка по сутi тримає в своїх руках його долю? I що станеться, якщо Сивий Капiтан накаже йому залишити "Люцифер"?..

Проте Валенто Клаудо вже пiдштовхнув його:

- Iди, хлопче: коли Капiтан щось каже, то треба виконувати негайно! Чуєш?

3. ЗАЛИШТЕ МЕНЕ У ВАС!

Усе ще вагаючись, Олесь вiдчинив прозорi дверi, що вели до кабiни керування "Люцифером", i спинився. Сивий Капiтан уже сидiв у крiслi бiля пульта керування i щось записував, тримаючи на колiнах товстий зошит. Вiн пiдвiв голову, почувши кроки, й уважно подивився на юнака, немов приглядаючись, вивчаючи щось у ньому. Це тривало, можливо, всього секунду чи двi, але Олесь знову, як i тодi, коли Капiтан уперше зайшов до каюти, де вiн лежав з пов'язкою на головi, вiдчув, що ця людина дивиться на нього з якоюсь незрозумiлою зацiкавленiстю. Як i тодi, в глибинi гострих сiрих очей Капiтана наче спалахнув ледве помiтний вогник, - спалахнув i сховався. Що це означало, Олесь не розумiв, але вiн ладен був присягтися, що в тому уважному поглядi не було нiчого неприязного i навiть байдужого.

- Сiдай, Олесю, - мовив нарештi Капiтан, закриваючи зошит i повертаючись усiм корпусом до юнака. Його рука вказала на друге крiсло поруч з ним.

Олесь слухняно сiв. Вiн з повагою дивився на Сивого Капiтана. Йому дуже подобалося i викликало безмежне довiр'я це енергiйне, вольове обличчя з тонкими, мужнiми рисами i впевненим прямим поглядом сiрих очей з-пiд кошлатих густих брiв.

- Давай, друже мiй, поговоримо про твої справи, - почав Капiтан. - Ти вже нiби одужав i вiдпочив. Скажи менi, ти й зараз нiчого не пам'ятаєш про себе? Ну, хто ти, звiдки й куди їхав?.. Тiльки не хвилюйся, просто спробуй згадати. Ти розумiєш i переконався вже, мабуть, що я не ворог тобi, правда?

О, в цьому Олесь був певний, - i вiн з готовнiстю кивнув головою.

- Так от, чи не пощастить тобi щось згадати про себе?

Голос Капiтана звучав дуже щиро: так може говорити, думав Олесь, тiльки той, хто хоче допомогти, як справжнiй старший друг i товариш. А втiм, що мiг вiдповiсти збентежений юнак? Вiд усiєї душi вiн прагнув згадати бодай що-не-будь про себе й своє минуле - i не мiг! Проклята сiра пелена, проклята важка ковдра, яка вкрила собою все те, що було з ним ранiше, придушила, пригнiтила його пам'ять!

- Не можу... нiчого, нiчого не пам'ятаю, - болiсно вимовив вiн, з благанням дивлячись прямо в очi Капiтановi, наче намагаючись хоч тим поглядом переконати його в своїй щиростi. - Повiрте менi, я не обманюю вас... менi нема чого приховувати... але я нiчого не пам'ятаю... i не розумiю, звiдки це взялося...

Сивий Капiтан лагiдно поклав йому руку на плече:

- Я вiрю тобi. Iнакше ти не був би тут, зi мною, на моєму "Люциферi". Розумiєш? Адже мене нiхто не примушував брати тебе, коли ти лежав там, на дорозi, бiля залiзницi... та ще й залишати тут, у машинi, виходжувати тебе пiсля потрясiнь, якi ти пережив.

- Я можу тiльки дякувати вам... як рiдному батьковi, - вихопилося в Олеся вiд чистого серця. Капiтан ледве помiтно здригнувся, але зразу опанував себе.

- Дякувати менi не треба... в мене були на те свої причини. Як ти сказав? "Як рiдному батьковi", так? Ну, ото й стався до мене саме так, згода?

Дивна, немовби й зовсiм невластива цiй твердiй, мужнiй людинi розчуленiсть забринiла в тих словах Сивого Капiтана, а рука його ще лагiднiше поплескала по плечу юнака, який, не замислюючись анi на мить, вiдповiв:

- Хiба можу я не погодитися, якщо ви дозволяєте?

- От i добре. А те, що ти втратив пам'ять, не страшно, це тимчасове явище. Таке з тобою трапилося внаслiдок потрясiння, якого ти зазнав пiд час залiзничної катастрофи. Вченi називають такий стан людини амнезiєю. Мине деякий час, ти остаточно заспокоїшся й одужаєш, до тебе цiлком повернеться пам'ять. Запевняю тебе: що менше ти думатимеш про свою хворобу, то скорiше вона покине тебе. Певна рiч, я не знаю, як саме це станеться. Iнодi в таких випадках пам'ять повертається до людини вiдразу, а iнодi потроху, поступово. Але повертається обов'язково! Головне, повторюю, не думай про це, не хвилюйся. Все буде гаразд - i дуже скоро, от побачиш!

Вiн говорив так переконливо, що не можна було не повiрити його словам. Олесь слухав Капiтана i вiдчував, наче щось зiгрiвається в його душi, наче починає розходитися той безнадiйний морок, який огортав її весь цей час. А Сивий Капiтан говорив уже далi - так само дружньо i спiвчутливо:

- Отож, будемо вважати, що з цим ми покiнчили. Але постають ще й iншi питання, якi нам з тобою треба вирiшити. Насамперед, що ти думаєш робити далi?

Це запитання було для Олеся чи не найважчим. Та хiба i в нього самого думки не поверталися весь час до одного i того ж: яка доля чекає його тепер, що мусить вiн робити?.. Чи можна було знайти на все це вiдповiдь?.. Юнак безпорадно дивився на свого спiврозмовника, який, мов розумiючи його стан, продовжував:

- Ти потрапив до мене випадково. Вiрнiше, я примушений був узяти тебе на "Люцифер", щоб не залишати в руках агента полiцiї, яка чомусь дуже цiкавиться тобою. Я добре знаю, що таке фалангiстськi жандарми, знаю, що кожен, на кого вони полюють, вартий допомоги. Тому я вирiшив допомогти й тобi. Але - що робити з тобою тепер?

Вiн задумливо дивився на Олеся, немов зважуючи всi можливостi.

- Можна, наприклад, залишити тебе в якомусь мiстi чи селi. Проте мiсцевi жандарми одразу зацiкавляться тобою, запитають, хто ти й звiдки. Документiв у тебе немає. Вони затримають тебе, почнуть з'ясовувати i кiнець кiнцем довiдаються, що ти той самий юнак, якого полiцейський агент загубив пiд час залiзничної катастрофи. Ну, далi твоїй долi можна буде тiльки спiвчувати... Бо сказати, що я допомiг тобi втекти вiд полiцiї, хай навiть i не з твоєї волi, - це значить ще бiльше утруднити твою долю. Ти ж бачиш, як "прихильно" ставиться до мене полiцiя... Що ж робити?..

Капiтан запитливо поглянув на Олеся, наче вагався. Зате юнак уже зробив свої висновки i палко промовив:

- Дозвольте менi залишитися тут, у вас!

- Залишитися на "Люциферi"? - немовби здивувався Сивий Капiтан. - Але ж ти мав уже змогу переконатися, що полiцiя завзято полює i на мене, й на мiй "Люцифер"...

- Їй легше схопити мене самого,- резонно зауважив Олесь.

- Це, звичайно, так, - погодився Капiтан. - З цього погляду тобi безпечнiше бути на "Люциферi", нiж будь-де... принаймнi доти, доки ти на згадаєш, у чому тебе звинувачує полiцiя i як ти можеш захищатися...

Вiн замовк, мiркуючи. Олесь не зводив з нього очей i гарячково думав: цiєї хвилини вирiшується його доля, Сивий Капiтан може погодитися залишити його тут, а може й вiдмовити... треба, треба негайно довести йому, що вiдмовити не можна, треба упросити його, треба... I юнак швидко, плутано заговорив:

- Залиште мене тут, у вас! Я знаю, що не можу бути вам корисним поки що, бо нiчого не вмiю... але обiцяю, клянуся вам робити все, що ви скажете... виконуватиму яку завгодно роботу... тiльки не кидайте мене напризволяще... мене схопить полiцiя... i тодi... - Вiн не знаходив слiв, плутався в них, i тiльки його великi очi горiли пристрасним благанням.

- Але ж ти не знаєш нiчого нi про мене, нi про мiй "Люцифер"...

- Зате я вiрю вам усiм серцем... i поважаю вас!

- Ти не знаєш тих, з ким я зв'язав свою долю, з ким тобi доведеться тут жити...

- Я знаю Валенто! I коли iншi такi, як вiн, я певен, що полюблю їх, як його!

- Ти не уявляєш собi, який небезпечний i важкий шлях я обрав. Передi мною великi труднощi i небезпеки, Олесю! Мене чекають, можливо, загрозливi несподiванки... навiть великий смертельний риск...

- Я не боюсь з вами нiчого! Дозвольте менi залишитися, прошу вас! Ви казали, щоб я ставився до вас, як до рiдного батька, правда?

- Так, - коротко вiдповiв Сивий Капiтан. Але в цю мить Олесь помiтив, як раптом змiнився вираз його обличчя. Немовби в ньому з'явилося дивне страждання, сiрi очi потемнiшали, зволожилися. Це тривало якусь мить, тiльки одну невловиму мить, - але було, було!

- От я й прошу вас, як рiдного батька: не кидайте мене, залиште на "Люциферi"!

Сивий Капiтан пiдвiвся. Обличчя його знову набуло звичного вигляду людини, яка твердо знає те, чого вона хоче. Голос його лунав упевнено й рiшуче, коли вiн мовив:

- Гаразд, Олесю. Ти вже не маленький, з тобою можна говорити, як з дорослою людиною. Я залишу тебе тут. Тiльки обiцяй менi, що ти ще подумаєш, коли довiдаєшся, хто я i якi мої намiри. Тодi ти зможеш змiнити своє рiшення.

- Нiколи, нiколи я не змiню його!

- Гаразд, побачимо. Тодi тобi треба знати, що...

Вiдчинилися дверi. На порозi з'явився Валенто Клаудо. Вiн тримав у руцi якийсь папiрець. Обличчя його було збуджене.

- Пробачте, Капiтане, - сказав Валенто, - ось лист, який щойно одержали.

Сивий Капiтан узяв папiрець. Його сiрi очi швидко пробiгли по рядках. Нiщо не змiнилося в його обличчi, коли вiн вiдповiв:

- Значить, Валенто, ми мусимо допомогти йому.

- Спасибi, Капiтане! - вихопилось у Валенто Клаудо з виразним полегшенням.

- Дякувати нема за що, - спокiйно зауважив Капiтан. - Берiть з собою Олеся, Валенто, i йдiть до каюти. Хлопець втомився вiд нашої розмови. Хай вiдпочине... Через двi години ми будемо бiля столицi i зробимо те, що вiд нас залежить.

Вiн одвернувся, вважаючи розмову закiнченою, i впевнено поклав руки на рукоятку пульта керування.

Валенто Клаудо й Олесь вийшли з кабiни. I в ту ж мить залунав дзвiнок, який сповiщав команду "Люцифера", що автомобiль вирушає в путь.

Роздiл сьомий

1. ПОЧАТОК РОЗМОВИ

Вони сидiли один бiля одного на вузенькому лiжку в маленькiй каютi, яка потроху ставала вже для Олеся звичною. Юнак уже знав, що ця каюта належала його новому друговi, знав, що в таких самих каютах жили на "Люциферi" й iншi члени команди, по двоє в кожнiй. Тим лiжком, яке тепер було вiддане Олесевi, ранiше користувався один з механiкiв машини, що недавно через хворобу змушений був лягти до лiкарнi.

У каютi точилася розмова. Власне, то була не розмова, бо говорив весь час Валенто Клаудо, а Олесь захоплено слухав його, спершись лiктями на колiна i поклавши на долонi пiдборiддя. Пiдлога каюти разом з лiжком раз у раз легко погойдувалась - i юнак розумiв, що "Люцифер" кудись мчить з великою швидкiстю. Олеся не дивувала вiдсутнiсть поштовхiв, властивих руховi кожного автомобiля: адже вiн перебував не на якомусь звичайному автомобiлi, бодай i дуже удосконаленому, а на "Люциферi", який мав фантастичну здатнiсть мчатися з величезною швидкiстю, навiть не торкаючись колесами дороги. Чим пояснювалася ця незрозумiла здатнiсть, - юнак, звiсно, не знав, як не мiг би вiн пояснити й iнших чудодiйних властивостей дивної машини, де все вражало i здавалося неймовiрним: i тi екрани, на яких стовбури дерев наче танули i ставали прозорими, вiдкриваючи оковi спостерiгача те, що приховувалося за ними; i загадковий штурвал у кабiнi Сивого Капiтана, який самостiйно, немов розумна iстота, повертався i керував машиною без дотику рук водiя, та ще й на вузькiй, звивистiй дорозi; i те, що "Люцифер" мiг стрибнути з кручi в море - i залишитися непошкодженим... та хiба мало було тут чудес технiки, з якими чи не на кожному кроцi стикався вражений Олесь, кожного разу майже не вiрячи своїм очам?..

Та все це зараз вiдiйшло нiби на другий план, було вiдтiснене в уявi юнака iншим, тим, що неквапливо, рiвним голосом розповiдав йому Валенто Клаудо. Валенто говорив стримано, спокiйно, але Олесь вiдчував, що пiд тiєю зовнiшньою стриманiстю приховується хвилювання щирої людини, душа якої не може залишатися спокiйною, коли нею оволодiвають згадки про страждання iнших. Олесь не зводив очей з Валенто, слухаючи його розповiдь. Вiн бачив, як час вiд часу хмурнiшає обличчя його друга, як на нього мов набiгає тiнь,i тодi хмурнiшав i сам юнак, вiдчуваючи, як глибоко хвилює його доля того, про кого розповiдав Валенто. I от що розповiв Валенто Клаудо Олесевi.

2. ЕРНАН I АЛЬВАРЕС

Талановитий iнженер i дослiдник Ернан Рамiро привернув до себе увагу товаришiв i професорiв ще задовго до того, як вiн блискуче закiнчив фiзичний iнститут у столицi. Це було задовго й до того, як державну владу в Iберiї захопила чорна фалангiстська партiя на чолi з генералом Фернандесом. Коли б тодi Ернана Рамiро спитали, хто такi фалангiсти, - молодий студент тiльки недбало вiдмахнувся б: що йому до тих фалангiстiв, якi про щось шалено галасують, комусь погрожують, чогось домагаються? Це щось таке, зв'язане з полiтикою. А саме полiтика завжди була чимсь цiлком стороннiм для Ернана Рамiро, бо всi його iнтереси поглинала наука, її глибина, її сяючi неозорi обрiї, до яких ведуть людину надiйнi щаблi математичних висновкiв, смiливих i дотепних логiчних побудов, - непорушнi щаблi, створюванi завжди нестримним, охопленим одвiчною жагою пiзнання людським розумом.

Вiдважний людський розум, озброєний наукою, розкриває перед нами найглибшi вражаючi таємницi Всесвiту, сягаючи далеко поза найвiддаленiшi галактики. I той же самий допитливий людський розум проникає в найтоншi загадки атомного ядра, дослiджуючи те, що й зовсiм недоступно людському оку, грунтуючись виключно на теоретичних мiркуваннях. I тодi захоплене людство довiдується про непорушну єднiсть усього, що створює невичерпний Всесвiт, вiд гiгантських космiчних сонць, що велично линуть у неосяжному холодному просторi, до найменшої частки атомного ядра, до важкого протона i байдужого до всього нейтрона. Все пов'язане непорушними науковими законами, все складає одне величезне цiле - без кiнця i без краю.

Хай багато чого ще не знає наука, хай щоразу стикається вона з новими й новими загадками й таємницями природи,- смiливий людський розум поступово розкриває їх, з'ясовує й переможно просувається далi й далi. Що з того, що людство нiколи не зможе до кiнця пiзнати таємницi матерiї, бо вона невичерпна? Це ж тiльки краще для людини, бо завжди, скiльки б не iснувало людство, виникатимуть перед нею, перед її свiтлим розумом новi й новi проблеми, питання, завдання. Значить, завжди, перед людством будуть широко вiдчиненi дверi до дальшого, ще глибшого пiзнання свiту й природи. Що може бути прекраснiшим для людського розуму, нiж такi величнi, невичерпнi перспективи?..

Так мiркував, так палко доводив друзям пристрасний молодий студент Ернан Рамiро. I якою жалюгiдною, не вартою уваги рiччю здавалася йому жорстока i дрiб'язкова полiтика, що нею займаються рiзнi там партiї та угруповання, - фалангiсти, соцiалiсти, анархiсти, комунiсти тощо! Це все, як презирливо казав Ернан Рамiро, призначене для натовпу, для задоволення його мiзерних побутових потреб, для задоволення честолюбства полiтичних ватажкiв. Хiба можна порiвнювати цi мiзернi, обмеженi iнтереси з захоплюючими своєю величчю прагненнями скерованої в невичерпне майбутнє науки?.. Та лише сама енергiя атомного ядра дасть людству незрiвнянно бiльше, нiж обiцяє йому не тiльки одна якась полiтична партiя, а й усi вони, разом узятi! А енергiя атомного ядра, в свою чергу, то лише малесенька частка тiєї неймовiрної сили й могутностi, яку дасть людству наука... Про що ж тут далi говорити?..

Таємницi далекого Всесвiту, хоч якi велетенськi вони були, не приваблювали Ернана Рамiро.

- Я - людина практична, мене цiкавить те, що можна використати, посмiхаючись, казав вiн. - А Всесвiт, космос тощо, певна рiч, хоч i дуже красивi й романтичнi, але надто далекi; я ж хочу займатися тим, що, зрештою, принесе в мої руки практичну користь. Великий космос цього менi не дасть. А малесеньке атомне ядро, механiка - дадуть!

Саме в цiй галузi вiн i працював. I працював не як студент, який покiрно i слухняно виконує вказiвки професорiв, побоюючись самостiйностi. О нi! Ернан Рамiро був злiплений з iншого тiста. Побудова нових смiливих теорiй i найскладнiшi, найтоншi експерименти, якi злякали б декого з досвiдчених дослiдникiв, - ось що тягло Ернана Рамiро до себе, наче магнiт. Ще студентом вiн написав оригiнальну наукову працю пiд назвою "Деякi особливостi подiлу електричних сил в атомному ядрi", пiдкрiплену разючими наслiдками його власних експериментiв на цю тему. Навколо працi студента Ернана Рамiро розгорнулися пристраснi науковi суперечки, вона була невдовзi перекладена на iншi мови i надрукована в наукових журналах багатьох країн.

I ця ж таки праця поклала фундамент мiцної дружби мiж Ернаном Рамiро i Анхело Альваресом, теж студентом, який не менш пристрасно захоплювався iншою галуззю новiтньої технiки - електронiкою i автоматикою. То була дружба двох ентузiастiв науки, дружба, що грунтувалася не тiльки на взаємних симпатiях i повазi, а й на спiльному переконаннi, що в результатi такого єднання можна досягти надзвичайних наслiдкiв. Анхело Альварес, який полюбляв точнi й стислi формулювання, одного разу так висловився з приводу цього:

- Архiмедовi потрiбен був важiль, щоб перекинути земну кулю. Застарiла технiка! Ми з Ернаном зробимо це легше. Вiн дасть потрiбну енергiю, а я засоби керування тiєю енергiєю. Тримайся, стара Земле!

Ернан Рамiро не заперечував. Так само, як Анхело вiрив у його здiбностi фiзика-атомника, так i Ернан захоплювався конструкторським талантом Альвареса i чудодiйним умiнням його справдi золотих рук. Наполеглива праця Ернана Рамiро тiльки обiцяла разючi наслiдки в майбутньому; тим часом Анхело Альварес вражав усiх уже тепер чи не кожною своєю новою роботою, новою конструкцiєю. Здавалося, що досить йому було зацiкавитися певною iдеєю, як вона без найменшої затримки перетворювалася в його свiдомостi на закiнчену механiчну систему. Насвистуючи нескладну мелодiйку, вiн легко, майже недбало накидав на шматку паперу прозорi штрихи рисунка чи ескiза. I за тим рисунком або ескiзом одразу можна було будувати бездоганний механiзм, який починав працювати майже без налагоджування чи пiдгонки.

- Ти, Анхело, i сам як той автомат, - жартував Ернан. - Досить вкинути в тебе iдею, як ти у вiдповiдь майже негайно викинеш з себе готову конструкцiю! Твоя механiчна черепашка - твiй прообраз, бо ти так само автоматично знаходиш вiрний шлях, як i вона.

Вiн мав на увазi чудодiйну механiчну "черепашку, виготовлену Альваресом, ще коли вiн був студентом-першокурсником, у години дозвiлля, як забавку. Але та забавка примушувала всiх, хто бачив її в дiї, розгублено розводити руками i без кiнця дивуватися.

Уявiть собi невелику округлу рiч завдовжки не бiльше п'ятнадцяти сантиметрiв на малесеньких, непомiтних зовнi, колiщатках, прикриту зверху овальним блискучим панциром, що надавав їй подiбностi до черепашки, хоч, правда, тiльки з одним скляним оком, яке мiстилося у переднiй частинi панцира.

Анхело Альварес ставив свою черепашку посерединi кiмнати й казав:

- Ну, дитино, побiжи пiд крiсло на тому кiнцi кiмнати. Як я гукну, ти й побiжиш, гаразд? А щоб тобi було на чому продемонструвати свiй розум, я поставлю рiзнi перепони. I вiн розставляв на шляху черепашки стiльцi, клав на пiдлогу книжки тощо. Потiм голосно гукав:

- Вперед, черепашко!

I механiчна черепашка бадьоро вирушала в путь. Вона неквапливо, як i належить черепашцi, повзла по пiдлозi намiченим напрямком, самостiйно спиняючись перед перешкодами; на хвильку немов замислювалася перед ними, потiм повертала, обходила нiжку стiльця чи книжку i повзла далi до заздалегiдь вказаного крiсла, до своєї мети. Нiхто нею не керував, нiхто не торкався її, - а вона повзла й повзла, вибираючи собi шлях, наче розумна жива iстота!

Коли черепашка майже досягала мети, Альварес несподiвано грiзно гукав:

- Стiй! Тут не можна!

I черепашка слухняно спинялась. Вона застигала на мiсцi, мов мiркуючи. А тодi повертала, обходячи те мiсце, на яке їй забороняв ступати володар, i повзла далi, аж доки не залазила пiд призначене крiсло. Анхело весело кричав їй:

- Назад, дитинко, до мене!

Вкрай враженi глядачi бачили тодi, як черепашка поверталася i так само неквапливо вирушала в зворотний шлях, до свого господаря. Вона так само обережно обходила всi перешкоди, прямуючи до Альвареса, який зустрiчав черепашку оплесками i додавав:

- Ну, друзi, я думаю, що й ви похвалите її, чи не так?

Не варт, мабуть, говорити, що всi присутнi охоче нагороджували розумну механiчну черепашку бурхливими оплесками, наче вона розумiла й це.

На всi запитання друзiв про будову черепашки Альварес недбало вiдповiдав:

- Нiчого дивного. Трошки фотоелементiв, трошки мiкрофонiв, трошки напiвпровiдникових приладiв, трошки реле - i все. От коли Ернан дасть менi потрiбну атомну енергiю, - тодi ви й справдi побачите чудеса автоматики й електронiки! О, ми з ним таке збудуємо, що й не снилося свiтовi!

Весь iнститут ходив дивитися й на iнше чудо технiки - механiчнi руки, сконструйованi i збудованi Анхело Альваресом, коли його друговi треба було провести небезпечнi експерименти з штучними радiоактивними речовинами. Ернан Рамi-ро мусив манiпулювати тонкими iнструментами з-за бетонної стiни, щоб на нього не вплинули шкiдливi випромiнювання. Альварес прийшов друговi на допомогу, яка справдi була неоцiненною.

Ернан всовував кистi рук у своєрiднi стальнi рукавички, зробленi наче з металевої луски, - вони дещо нагадували залiзнi рукавички стародавнiх рицарiв. Складна система важелiв вiд тих рукавичок проходила крiзь канали в бетоннiй стiнi i закiнчувалася двома механiчними руками, кожна з яких мала по три стальнi пальцi. Крiзь перископ Ернан бачив те, що вiдбувалося за бетонною стiною, де були такi самi iнструменти, як i тi, що стояли перед ним. Вiн брав цi iнструменти своїми руками в металевих рукавичках - i стальнi руки за стiною точно повторювали кожен рух його пальцiв, брали такi ж самi iнструменти, манiпулювали ними обережно й безпомилково.

Смiючись, Альварес пропонував кожному бажаючому поголити його бритвою, яку триматимуть металевi руки, - такий вiн був упевнений у точностi їх рухiв... Щоправда, на цю операцiю охочих не знайшлося.

3. АРЕШТ ЕРНАНА РАМIРО

Закiнчивши iнститут, обидва друзi не розiйшлися, як це частенької трапляється. Навпаки, їх дружба ще змiцнiла. Саме в той час в Iберiї державну владу захопили фалангiсти з допомогою своїх чужоземних спiльникiв, потопивши в кровi опiр прогресивних партiй i патрiотiв. Ернан Рамiро був так заглиблений у дослiдження в своїй лабораторiї, що лише згодом дiзнався про полiтичнi подiї в країнi: адже все це його не цiкавило. Правда, коли Анхело Альварес принiс до лабораторiї газети з наказами генерала Фернандеса, Рамiро нахмурився: надто вже все це виглядало брутально i жорстоко. Але у вiдповiдь Альваресу, який тривожно спитав його, чи не позначиться все це на їхнiй роботi, вiн рiшуче сказав:

- Цi полiтикани нi чорта не розумiють у наших справах. Це для них надто тонка матерiя. Що б там не дiялося, ми будемо, Анхело, займатися своїм. Ми з тобою були й будемо поза полiтикою, ми живемо в iншому свiтi, якого все це не стосується!

Анхело знизав плечима: вiн був не так певен, що становище не змiниться. Та, зрештою, вiн надто звик до рiшучостi свого друга, щоб сперечатися, тим бiльше, що до полiтики вiн ставився майже так само, як i Рамiро. I вони наполегливо продовжували свою працю, про напрям i мету якої нiхто, крiм них, не знав. О, як помилявся Ернан Рамiро i разом з ним його друг Анхело Альварес! Але це вони зрозумiли тiльки значно пiзнiше!..

Минув рiк, другий. Напружена праця тривала. Нi їй, нi дружбi пристрасних дослiдникiв не завадило те, що Ернан Рамiро одружився з своєю лаборанткою, тихою i спокiйною Хуанiтою. Та й що могло змiнитися? Як i ранiше, чи не двi третини їх життя проходило в лабораторiї, як i ранiше, Хуанiта була надiйною помiчницею Ернана Рамiро i Анхело Альвареса. А що вона стала дружиною Ернана, то це ще бiльше змiцнило їх взаємини, бо тепер у Анхело замiсть одного друга стало двоє, однаково близьких його серцю. А незабаром у те його щире серце ввiйшла ще одна малесенька iстота: у Ернана i Хуанiти народився син, сiроокий пустун Лорхе. I невiдомо було, хто любив цього хлопчика бiльше, - Ернан, Хуанiта чи Анхело, який прив'язався до Лорхе, наче до власного сина.

А тим часом фалангiсти дедалi ширше й глибше поширювали свою владу, пiдкоряючи собi одну за одною всi галузi життя країни. Хтозна, чи помiчали це дослiдники, з головою зануренi в працю, в якiй вони чiтко розрiзняли вже контури своєї заповiтної мрiї, втiленої в складних розрахунках i безлiчi не менш складних рисункiв, накреслених умiлою рукою Анхело. Праця забирала майже весь їх час; а те, що лишалося, було присвячене спiльному улюбленцевi, жвавому i пустотливому Лорхе.

Вперше дослiдники вiдчули довгу руку фалангiстiв, яка намацала їх i наче зависла над їхньою працею, коли вони несподiвано одержали розпорядження подати до мiнiстерства науки вичерпнi вiдомостi про характер i мету своїх дослiджень. Прочитавши цей категоричний наказ, Ернан Рамiро похмуро всмiхнувся:

- Бач, мiнiстерство науки! Ну, я їм вiдповiм. Хай розбираються!

Вiн написав у вiдповiдь, що займається деякими теоретичними проблемами ядерної фiзики, пов'язаними з використанням атомної енергiї, - i вирiшив, що з цим покiнчено. На жаль, сталося не так.

Через деякий час до лабораторiї з'явився якийсь чоловiк в окулярах i з фалангiстським значком на лацканi пiджака; вiн показав повноваження мiнiстерства науки i зажадав, щоб його ознайомили з точним напрямом дослiджень i документацiєю лабораторiї. Вiн поводився, як людина, що навiть i думки не припускає про можливiсть опору його вимогам. Бiльше того, з його запитань можна було вiдразу зрозумiти, що цей чоловiк знає значно бiльше, нiж написав Ернан Рамiро в своїй вiдповiдi мiнiстерству науки. Ставало ясним, що фалангiсти про щось пронюхали. Звiдки? Невже ж серед технiчних працiвникiв лабораторiї знайшовся такий, що iнформував їх?.. Певна рiч, нiхто з тих технiчних працiвникiв не знав справжнiх задумiв i мети Рамiро i Альвареса; але деякi деталi працi могли наштовхнути зацiкавлених осiб з мiнiстерства науки на непотрiбнi друзям догадки.

Так чи iнакше, непрошений гiсть з мiнiстерства науки викликав у запального Ернана Рамiро таке обурення, що iнженер, незважаючи на застережливi погляди й знаки Хуанiти й Альвареса, майже виштовхнув його за дверi, виразно попередивши, що взагалi не радить йому бiльше з'являтися в лабораторiї.

- Бо це може загрожувати вам, пане, деякими особистими неприємностями, - додав Ернан дуже багатозначно.

А втiм, людину в окулярах, мабуть, трудно було збентежити, бо вона не менш значуще вiдповiла, виходячи:

- Спасибi за попередження, але гадаю, що ви, пане Рамiро, наражаєтесь на значно бiльшi неприємностi.

- Геть! - закричав Ернан Рамiро.

Вiн iще стояв посеред кiмнати, важко дихаючи, коли почув тихий голос Хуанiти, яка говорила Альваресу:

- А тепер, Анхело, давайте негайно збирати всi креслення й записи. їх не можна лишати тут. Якщо фалангiсти почали щось робити, то вони вже не вiдступляться.

- Що ти хочеш сказати, Хуанiто? Що ти маєш на увазi? - здивовано спитав Рамiро, враз забувши про своє збудження.

- Всi креслення й записи треба сховати в надiйному мiсцi, - так само тихо пояснила Хуанiта. - Ти, Ернан, поводишся, наче мала й нерозумна дитина. Навiщо ти вигнав цього чоловiка? Хiба ти не розумiєш, що це нiчого не дасть, бо в їх руках - сила? Що ти можеш протиставити їм? Ах, Ернан, Ернан!..

Вона сказала це дуже переконливо, - так переконливо, що Рамiро не знайшов одразу, що вiдповiсти. Вiн перевiв погляд на свого друга: Анхело не дивився в його бiк, а слухняно збирав креслення i складав їх на великий стiл.

- Значить, ви обидва проти мене? - палко вигукнув Ернан. - Що ж, на вашу думку, я мусив скоритися цим пройдисвiтам? Адже ясно, що вони мають на метi накласти свої бруднi лапи на нашу працю!

- Ми не проти тебе, навпаки, за тебе, Ернан, - мовила Хуанiта. - Але треба було дiяти iнакше... Ну, тепер не варт про це говорити, дiло зроблене. Нам лишається тiльки добре сховати креслення й записи. Звiсно, не в лабораторiї, а десь в iншому мiсцi. I заздалегiдь пiдготуватися, вирiшити, що саме казати, коли вони знову прийдуть. А це станеться незабаром...

Вона мала рацiю. Фалангiсти не марнували часу. Тiєї ж ночi до лабораторiї з'явилася жандармерiя в супроводi того самого чоловiка в окулярах. I поки уповноважений мiнiстерства науки задавав арештованим Ернану Рамiро i Анхело Альваресу стандартнi запитання вiдносно вiку, професiї, мiсця народження тощо, жандарми старанно обшукували примiщення i збирали всi аркушики паперу, де було хоч що-небудь написане. Коли вони скiнчили, чоловiк в окулярах недовiрливо поглянув на зiбране i спитав Ернана:

- А де ж основнi записи вашої наукової працi?

- Це все, - твердо вiдповiв iнженер.

- Ну, якщо ви не хочете говорити зараз, то ми знайдемо засiб зробити вас балакучiшим, - недбало кинув чоловiк в окулярах.

- Подивимось, - презирливо вiдповiв Рамiро.

- I ви також твердите, що тут усi записи? - перепитав чоловiк в окулярах Альвареса. Той мовчки кивнув головою.

- Гаразд, - зловiсно мовив уповноважений. I ще додав: - Раджу вам, пане Рамiро, попрощатися з вашою дружиною й сином. Вас обох з паном Альваресом перевезуть до слiдчої в'язницi, де будь-якi побачення забороненi.

Щось наче холодною важкою рукою стиснуло серце Ернана. Вiн подивився на мовчазну Хуанiту, що встигла ввiйти до лабораторiї з внутрiшнiх кiмнат, де вони жили. Вона тримала за руку зляканого Лорхе - тiльки три днi тому хлопчиковi сповнилося шiсть рокiв. Iнженер поцiлував сина, притиснув до грудей дружину. Хуанiта сказала тiльки одну фразу:

- За мене не турбуйся, Ернан.

їх вивели. Того разу Ернан Рамiро бачив Хуанiту з Лорхе востаннє. Та хiба ж вiн мiг тодi знати це?..

4. МИ ДIЗНАЄМОСЯ ПРО ВСЕ!

Потяглися довгi днi ув'язнення. Найважчим для Рамiро i Альвареса була вiдсутнiсть звичної любимої працi. Нiхто, звiсно, не заважав дослiдникам думати; але їм не давали нi шматка паперу, нi олiвця. Регулярно через кожнi два-три днi їх викликали на допити. I це теж було вкрай одноманiтним, бо весь допит щоразу крутився навколо одного й того ж: у чому полягала робота дослiдникiв i де схованi записи. Рамiро i Альварес трималися стiйко, повторюючи попереднi вiдповiдi.

Ернан Рамiро твердо знав: його можуть розiп'ясти, але вiн не вiддасть у бруднi лапи насильникiв-фалангiстiв наслiдки своєї багаторiчної працi! Вiн був певен, що й Анхело не скориться.

Та ось друзiв розлучили, перевели в окремi камери. Перед розлукою вони стиснули один одного в обiймах:

- Тримайся, Анхело!

- Прощай, Ернан!

I знов - хiба мiг Ернан Рамiро знати, що й справдi Анхело Альварес прощався з ним назавжди, що нiколи в життi вiн не побачить уже свого вiдданого друга?..

Вже на третiй день пiсля того Ернана Рамiро викликали на черговий допит. Слiдчий одразу сказав йому:

- Немає рацiї далi вiдмовчуватися, Рамiро. Ми знаємо все. Нам вiдомий не тiльки напрямок вашої роботи, а й мета.

Ернан Рамiро здивовано поглянув на слiдчого. Той спокiйно продовжував:

- Ваш друг Анхело Альварес розповiв нам усе.

- Ви брешете! - вихопилось в iнженера.

- Подивiться.

Слiдчий показав йому верхню частину протоколу. Рукою Анхело там було написано:

"Вважаючи, що дальший опiр недоцiльний, я вирiшив розповiсти тут усе, що складало змiст моєї спiльної працi з Ернаном Рамiро. Нашою метою було..."

Дальшi рядки закривала рука слiдчого, який спокiйно спитав iнженера:

- Сподiваюсь, ви впiзнаєте почерк Альвареса?

Рамiро мовчав, безпорадно дивлячись на протокол. Так, безумовно, це був почерк Анхело Альвареса, вiн не мiг не впiзнати його! Але як же сталося, що друг...

- Гадаю, тепер ви розумiєте, наскiльки недоцiльне ваше мовчання? - вiв далi слiдчий. - Тим часом вам досить лише пiдтвердити свiдчення Альвареса й ознайомити спецiалiстiв, яких ми призначимо, з наявним станом роботи в лабораторiї, i всiм цим неприємностям, - слiдчий обвiв широким помахом руки навколо, що, очевидно, мусило означати в'язницю, - буде кiнець. Подумайте, Рамiро! Вас чекає слава, загальне визнання, особиста подяка каудiльйо слава йому! - найкращi умови подальшої працi, ордени i вiдзнаки... Все буде до ваших послуг!

Ернан Рамiро слухав слiдчого, а в мозку його билася одна думка, одна-єдина: "Анхело, Анхело, як мiг ти скоритися, зрадити, вiддати їм нашу таємницю!.. О Анхело, я так вiрив тобi!.."

Слiдчий нахилився через стiл до Рамiро:

- Вам навiть нiчого зараз не треба писати, - продовжував вiн умовляти iнженера. - Це все формальностi. Тiльки скажiть нам, де саме ви сховали рисунки й науковi записи...

I тодi Ернан Рамiро випростався. Наче вогонь виблиснув у його очах. Вiн зрозумiв! О Анхело, як мiг я сумнiватися в тобi, мiй друже, мiй брате!

- Досить, пане слiдчий, не витрачайте марно часу, - мовив вiн презирливо. - Все ясно. Вам не пощастить обдурити мене цiєю фальшивкою, вказав вiн на протокол, нiби написаний рукою Анхело Альвареса. - Заберiть її геть i можете далi не вмовляти мене, бо все одно я нiчого вам не скажу!

Слiдчий люто глянув на нього. Мабуть, вiн уже вважав, що виграв складну гру, i тому тепер йому було особливо досадно.

- Це ваше останнє слово? - спитав вiн iще.

- Останнє.

- Що ж, побачимо. В нас є ще деякi засоби, - загрозливо процiдив слiдчий i натиснув кнопку дзвiнка, викликаючи охорону. - Ми ще побачимося, Рамiро, - кинув слiдчий, коли Ернана виводили.

Але чомусь слiдчий не поспiшав з новим викликом Ернана Рамiро на допит. Минали днi, - тоскнi, одноманiтнi, заповненi самими думками, тривожними i плутаними. Так, слiдчий зiрвався останнього разу, коли, пригнiчений повiдомленням про несподiвану зраду Альвареса, Ернан i справдi вже мiг скоритися. Слiдчий видав себе, запитуючи Рамiро про мiсце схованки рисункiв i записiв! Коли б Анхело розповiв насправдi, то вiн сказав би й про це. Значить, протокол його допиту був фальшивкою, за допомогою якої слiдчий хотiв зламати опiр Ернана!

З цього нiчого не вийшло. Гаразд. Але тепер, напевне, слiдчий намагатиметься таким самим способом вплинути на Анхело. Ернан уявляв собi, наче бачив на власнi очi, як Альваресу теж показують протокол допиту його друга, як Анхело приголомшено дивиться на той протокол, написаний нiбито справдi рукою Ернана: адже фалангiстськi шантажисти й пройдисвiти вмiють добре пiдроблювати почерки, Ернан уже пересвiдчився в цьому. I тепер слiдчий вдруге вже не зробить помилки... А що, як Анхело повiрить фальшивому протоколу i скориться?.. Вiд самої думки про це Ернан Рамiро зривався з мiсця й починав несамовито бiгати по вузькiй камерi. Вiн ладен був битися головою об стiну, але що це дало б? Тодi, у слiдчого, вiн засумнiвався в своєму друговi; чи ж не засумнiвався й Анхело в ньому? I нiчим, нiчим вiн не може зарадити справi, не може повiдомити Анхело, вiн безсилий у цiй клятiй кам'янiй клiтцi!..

Слiдчий кинув наприкiнцi розмови ту загрозливу фразу про якiсь iншi засоби. Що вiн мав на увазi?.. Та невже ж цi мерзотники, переконавшись, що Рамiро i Альварес нiчого не скажуть, вирiшать заподiяти якесь лихо Хуанiтi... чи маленькому Лорхе?.. Нi, нi, це неможливо, навiть у бездушних вбивць є якiсь залишки совiстi, iснують межi, яких нiхто не може перейти! I все ж таки, - що мав на увазi слiдчий, промовляючи тi свої останнi слова, що звучали, як одверта погроза?..

Минуло ще кiлька днiв i кiлька безсонних ночей. I нарештi Ернана Рамiро знову викликали на допит.

- Чи не передумали ви, Рамiро? Востаннє раджу вам облишити опiр. I ми забудемо всi неприємностi, - сказав йому слiдчий.

Iнженер уперто хитнув головою:

- Нi! Я нiчого не скажу.

- Побачимо, побачимо, - майже спiвчутливо мовив слiдчий. I вiд цiєї несподiваної iнтонацiї, яка звучала тут, у в'язницi, наче глузування, в Ернана Рамiро похололо в душi. Нi, нi, не може бути, цього не може бути, нi!

Але це було так.

Слiдчий натиснув кнопку дзвiнка. Ввiйшло два охоронники. Слiдчий кивнув їм на Ернана. Охоронники стали позаду iнженера й поклали йому на плечi мiцнi руки. Слiдчий подзвонив iще раз.

Знову вiдчинилися дверi. Ернан Рамiро рвонувся з стiльця, на якому сидiв. Але важкi руки охоронникiв утримали його на мiсцi. Глухий стогiн, схожий на приглушене ридання, вихопився з грудей Ернана. Хуанiто, моя Хуанiто!..

Двоє фалангiстiв у чорних сорочках ввели до кiмнати Хуанiту. Мабуть, їй самiй важко було йти, бо вони тримали її пiд руки. Хуанiто, що вони зробили з тобою, моя любов, моє щастя!..

Хуанiта ледве стояла на ногах. Подертi рукави плаття не прикривали багрових синцiв на її нiжних руках. На схудлому обличчi застиг вираз страждання. Великi смутнi очi спочатку нiби не бачили Ернана. Проте ось у них спалахнула радiсть. Хуанiта похитнулась, простягла вперед руки:

- Ернан!

Вона ледве не впала. Фалангiсти пiдтримали її - i вона повисла на їх руках. Тiльки великi очi, очi любої Хуанiти наче наблизилися до Ернана, вони горiли пристрасним почуттям, вони немов прагнули перелити в Ернана мужнiсть i силу.

Наче крiзь вату, Ернан Рамiро почув розмiренi слова слiдчого, зверненi до нього. Слiдчий говорив:

- Як бачите, Рамiро, ваша впертiсть привела до того, що ми змушенi були арештувати вашу дружину й довiдатися в неї про схованi вами креслення i записи...

- Але я нiчого, нiчого їм не сказала, Ернан! - вигукнула Хуанiта.

- Так, можу ствердити це, - озвався слiдчий. - Ваша дружина вiдмовилася говорити щось про рисунки та записи, бо, очевидно, й досi перебуває пiд вашим впливом, Рамiро. I ви бачите на власнi очi, до чого це призвело. Адже ми з свого боку змушенi були, хоч це й дуже прикро для нас, вжити деяких заходiв впливу на неї. Щоправда...

- Мерзотники! Кати! - не стримав обуреного вигуку Ернан Рамiро. - Ви мордували жiнку, ви мучили її! Та я... - Вiн знову рвонувся з стiльця, i знову дужi руки охоронникiв спинили його. Краплини поту виступили на лобi iнженера.

- Щоправда, - вiв далi слiдчий, нiби й не чув вигуку Рамiро, - це поки що теж не дало наслiдкiв. Але в нас є час... i засоби теж... Так от, Рамiро, ви можете вибирати: або скажете нам те, що ми вимагаємо, або ми кiнець кiнцем дiзнаємося про все самi вiд вашої дружини. Попереджаю вас, ми не спинимося, поки не одержимо потрiбних вiдомостей. А ви, здається, любите вашу дружину...

- I тому не кажи їм нiчого, Ернан! Будь мужнiм, Ернан, не кажи нiчого! Благаю тебе...

Рука одного з фалангiстiв брутально затулила Хуанiтi рот. Люба, рiдна Хуанiто, хiба ж усi тi рисунки й записи вартi твоїх страждань?.. Навiщо вони менi, коли я бачу, як тi кати мучать тебе, моє життя, моя любов, Хуанiто?!

- Отже, Рамiро, я чекаю вашої вiдповiдi, - пролунав сухий i холодний голос слiдчого.

Ледве ворушачи пересохлими губами, iнженер прошепотiв:

- Я згоден... я скажу вам усе... тiльки вiдпустiть її...

- Ернан! Ти не зробиш цього! Ернан!

Хуанiта несподiваним ривком звiльнилася з рук фалангiстiв i кинулася до чоловiка. Але вона була надто слаба. Ступивши крок, вона впала б на пiдлогу, коли б її знов не пiдхопили фалангiсти. Та вона все ще повторювала:

- Нi... ти не зробиш цього, Ернан... не зробиш!..

Слiдчий махнув рукою. Фалангiсти вивели Хуанiту з кiмнати...

- Я ручуся вам, Рамiро, що ми одразу вiдпустимо вашу дружину, як тiльки ви дасте нам потрiбнi вiдомостi, - сказав слiдчий, посуваючи до себе папiр. - Я слухаю вас, говорiть!

I тодi Ернан Рамiро скорився. Вiн розповiв про все - i про змiст своєї роботи, i про таємне мiсце в садку бiля їх будинку, де вiн з Хуанiтою i Альваресом закопали пiд магнолiєю креслення та науковi записи. Як мало все це важило для нього зараз, коли перед очима стояло змучене, схудле обличчя любимої дружини!..

Повернувшись до камери, Ернан Рамiро довго сидiв на лiжку, обхопивши голову руками. Так, от i закiнчилося все,- боротьба за те, щоб не вiддати в бруднi лапи фалангiстiв свiй винахiд, мрiю цiлого життя i його, i Анхело Альвареса, наслiдки багаторiчної наполегливої працi... Вiн скорився, вiддав усе, щоб врятувати вiд катування Хуанiту: хiба ж мiг Ернан зробити iнакше? Хiба осудить його за це Анхело? О Хуанiта, звiдки в неї така твердiсть, що вона вистояла i жодного слова не сказала фалангiстам, якi мучили її, та ще й закликала чоловiка не скорятися, - така завжди тиха, лагiдна Хуанiта... Зате тепер усе позаду, всьому кiнець...

Проте це був не кiнець.

Наступного дня Ернана Рамiро знов привели на допит. Слiдчий вороже глянув на нього з-пiд насуплених брiв i сказав:

- Я бачу, Рамiро, що ви й далi вважаєте за можливе водити нас за нiс.

Ернан дивився на нього, нiчого не розумiючи. В чому рiч? Адже вiн сказав усе, нiчого не приховав.

- Ви насмiлилися дати менi брехливi вiдомостi про мiсце схованки креслень i записiв, - продовжував слiдчий. - Ми перекопали чи не весь сад i нiчого не знайшли.

- Креслення i записи закопанi пiд магнолiєю, як я i сказав вам, ствердив Ернан.

- Не брешiть! Там нiчого немає. Чи скажете ви, нарештi, де ви їх сховали?

- Клянуся, що вони там. Я сам закопував їх пiд магнолiєю! Може, ви в чомусь помилилися, не там шукали...

- Не базiкайте нiсенiтницi, Рамiро! Не вам учити нас шукати! В усьому садку не лишилося сантиметра неперекопаної землi. Кажiть, де креслення й записи?

Ернан мовчав. Його пальцi були стиснутi до бiлого. Що вiн мiг сказати? Тепер вiн розумiв: креслень i записiв немає пiд магнолiєю, де вiн їх тодi закопав, тому що Хуанiта пiсля його арешту переховала їх. Це було єдине пояснення. Навiщо вона зробила це? Невiдомо. Та сказати про це слiдчому означало б наразити її на новi муки, новi страшнi допити. I Ернан мовчав.

- Отже, не хочете вiдповiдати? - погрозливо зауважив слiдчий. - Ну, що ж, ми спитаємо про це вашу дружину, Рамiро.

- Нi! Не робiть цього! Я розповiм усе. Я напишу все заново, нiчого не приховаю! Тiльки залиште Хуанiту, залиште!

Проте слiдчий байдуже махнув рукою:

- Нам потрiбнi креслення i записи. Поновлюючи, ви можете щось приховати. А нам потрiбно все. Скажете, де ви їх сховали?

Ернан безпорадно схилив голову. Слiдчий подзвонив.

- Вiдведiть його, - сказав вiн охоронникам. I кинув Ернановi наостанок: - Ви самi виннi, Рамiро, в тому, що ми змушенi далi допитувати вашу дружину. Але ми дiзнаємося, про все дiзнаємося, запевняю вас!

5. ВIДЧАЙ I ПОРОЖНЕЧА

Про те, що сталося потiм, Ернан Рамiро довiдався лише значно пiзнiше, в концентрацiйному таборi, куди його зрештою перевели пiсля року перебування у в'язницi. Слiдчий помилився, вiн нi про що не дiзнався!

Дивними, заплутаними шляхами дiстаються до вiдрiзаних од свiту довiчно ув'язнених людей звiстки! Кружним шляхом - вiд одного до другого й третього - мандрують тi звiстки, доки не дiйдуть до того, хто роками чекає їх, може, i краще було б тiй людинi зовсiм не знати нiчого, щоб не розiрвалося на шматки її серце, щоб невимовний бiль не розкраяв душу...

Слiдчий помилився. Хуанiта не сказала нiчого навiть пiд допитом третього ступеня, коли її катували безжалiснi фалангiстськi звiрi. Вона не витримала мук, вона померла пiд час чергового допиту, шепочучи побiлiлими губами:

- Ернан... Лорхе...

Помер i Анхело Альварес, який ще в слiдчiй в'язницi захворiв на сухоти. Переведений до концентрацiйного табору, вiн сконав протягом двох мiсяцiв. А маленький Лорхе?..

Пiсля арешту Хуанiти його вiддали до дитячого будинку, створеного фалангiстською полiцiєю для належного, з її погляду, виховання дiтей державних злочинцiв i довiчно ув'язнених. Це виховання було таким дбайливим, що маленький Лорхе, звиклий до пестощiв нiжної матерi, зiв'яв пiд муштрою фалангiстських опiкунiв, як тендiтна квiтка, позбавлена свiтла й вологи. Його не стало вже через пiвроку. А втiм, чи ж не такою самою була доля й переважної бiльшостi дiтей, якi потрапляли до тих будинкiв?..

Свiт, колись такий широкий, сповнений мрiй, прагнень, смiливих поривань i надiй, став тепер для ув'язненого номер 467 517, колишнього iнженера Ернана Рамiро, порожнiм. Був колючий дрiт табору, були стiни барака, була безглузда праця в каменоломнi, яка притуплювала свiдомiсть. I бiльше нiчого. Порожнеча в душi й серцi. Так минали мiсяцi, сiрi, одноманiтнi, так минув рiк, пiвтора. Iнодi ув'язнений номер 467 517 мимоволi згадував жорстокi, вкрай безсердечнi слова, якi промовив слiдчий, повiдомляючи його про переведення до концентрацiйного табору:

- Ви впертi, Рамiро. Але не менше упертi й ми. Ви вiдмовилися дати нам потрiбнi вiдомостi. То ваша справа. Ми могли б покiнчити з вами. Але не робимо цього. В концентрацiйному таборi ви матимете час усе добре обмiркувати. Ми не турбуватимемо вас нагадуваннями, ми терплячi. Здоровий глузд пiдкаже вам зрештою, що немає рацiї чинити дальший опiр. Ми мiцнiшi. Сила в наших руках. Табiр i його каменоломнi пiдтвердять вам це. I коли вони допоможуть вам зрозумiти, що краще скоритися, повiдомте нас. Ми чекатимемо, хоча б це тяглося й десятки рокiв.

"Краще скоритися", - сказав слiдчий... Мабуть, справдi, краще було б скоритися, тiльки тодi, з самого початку. А тепер - навiщо йому все те, що здавалося колись таким привабливим, важливим, дорогим? Навiщо й саме життя?.. Втрачене все: любима Хуанiта, маленький Лорхе, вiрний друг Анхело, зникли без слiду всi науковi записи, всi креслення... Порожнеча, суцiльна порожнеча! Чим мiг би вiн заповнити її навiть у тому разi, коли б скорився, пiшов на службу кривавим пройдисвiтам-фалангiстам? Адже тепер йому все байдуже, нiщо не зможе захопити його, запалити, як тодi, ранiше... нiщо, крiм, можливо, помсти катам. Але для цього треба було б вирватися звiдси, з-за колючих дротяних загорож концтабору. Та хiба ж це можливо?..

6. СПРАВУ РАМIРО ЗАКРИТО

Так звана "справа iнженера Ернана Рамiро" тим часом лежала на полицях управлiння полiцiї разом з сотнями й тисячами iнших "справ". Вона була закрита й передана до архiву лише тодi, коли полiцiя одержала вiд адмiнiстрацiї концтабору короткий рапорт, у якому зазначалося:

"Повiдомляємо, що ув'язнений номер 467 517 загинув пiд час перевезення партiї робочої сили з нашого табору до нових каменоломень на островi Сан-Карло. Морський транспорт уже виходив з гаванi, коли раптом у воду звалився недбало закрiплений якiр, потягнувши ланцюг за собою. Важкий ланцюг, розмотуючись, збив за борт ув'язненого номер 467 517, який перебував поблизу. Транспорт було негайно спинено, але знайти потерпiлого не вдалося. Очевидно, вiн був поранений чи вбитий ударом якiрного ланцюга i зразу ж таки потонув, про що й повiдомляємо".

Цей рапорт був пiдшитий до папки, що мала назву "Справа iнженера Ернана Рамiро". На самiй же папцi з'явився розмашистий напис червоним олiвцем:

"Справу закрити, передати до державного архiву. Ув'язненого номер 467 517 (вiн-таки iнженер Ернан Рамiро) вважати померлим".

...У рапортах i справах державної iберiйської полiцiї не знайшла, певна рiч, свого вiдбитку маленька i зовсiм незначна подiя, що мала мiсце через два тижнi пiсля перевезення партiї ув'язнених на морському транспортi до нових каменоломень на островi Сан-Карло. Ця, можливо, й справдi не варта уваги полiцiї подiя полягала в тому, що пiзно ввечерi до маленького будинку на околицi мiстечка Карданова, де жила старенька тiтка Хуанiти, пiдiйшов невисокий чоловiк у плащi з пiднятим комiром, у глибоко насунутому капелюсi. Чоловiк озирнувся, переконався, що поблизу нiкого немає, i тодi обережно постукав у вiкно.

Через хвилину вiкно вiдчинилось, i з нього визирнула стара жiнка, яка недовiрливо i боязко вдивлялася в напiвтемряву. Чоловiк мовчки зсунув капелюха назад i промовив усього кiлька слiв. Стара жiнка скрикнула вiд несподiванки й сплеснула руками. Чоловiк зробив знак перестороги i рушив до дверей будинку.

Вiн пробув там близько години - i за цей час у вiкнi маленького будинку лише на кiлька хвилин загорiлося свiтло, яке потiм знову погасло. Через годину чоловiк вийшов з будинку, так само пiднявши комiр плаща i глибоко насунувши капелюха. Хода його була непевна, вiн похитувався, наче трохи п'яний чи приголомшений якоюсь несподiваною i вражаючою звiсткою.

Чоловiк iшов i йшов, не дивлячись навколо, заглиблений у тяжкi думки. Вiн навiть не помiтив, коли вийшов на одну з центральних вулиць. Тiльки сигнал автобуса, що обганяв його, повернув, мабуть, чоловiка до дiйсностi. Тодi чоловiк озирнувся, наче згадуючи, де вiн.

Було вже досить пiзно, на малолюднiй вулицi горiли подекуди лiхтарi. Чоловiк наблизився до одного з них, ще раз озирнувся. Поблизу нiкого не було. Тодi вiн вийняв з кишенi конверт, розкрив його i повiльно, слово за словом ще раз перечитав листа. Ось що було написано в ньому:

"Мiй любий, мiй єдиний Ернан! У мене немає змоги

порадитися з тобою, але я знаю, певна, що ти схвалиш зроблене

мною. Не може бути сумнiву, що вони шукатимуть креслення й

записи. Ти, звiсно, не скажеш, де вони схованi, i Анхело також

не скаже. Будь певен, що i я не видам нашої таємницi! Але ми

сховали цi папери надто поспiшно, їх можуть знайти пiд

магнолiєю. Тому я переховала їх. Тепер вони закопанi у

сусiдньому саду, бiля лiвого кута альтанки, яку видно з вiкна

лабораторiї. Там ти їх i знайдеш, коли повернешся. Я вiрю i

знаю, що цi люди, якими б вони бездушними i жорстокими не були,

не заподiють тобi шкоди, бо сподiваються використати твiй

талант у своїх цiлях. Ти повернешся, Ернан, i перехованi мною

папери допоможуть тобi закiнчити працю. Не думай про нас з

Лорхе: у нас вистачить терпiння дочекатися тебе! Ти повернешся,

Ернан, повернешся, хоч я й не знаю, коли це станеться... Любий

мiй, що б не трапилося, пам'ятай про те, як любила й любить

тебе твоя Хуанiта i як вона палко хоче, щоб ти завершив свою

працю. Нiкому й нiколи твоя Хуанiта не розкриє схованки,

креслення й записи чекатимуть тебе, коли б ти не повернувся!

Ах, любий мiй, яка я щаслива, що можу зберегти їх для тебе!

Цiлую тебе мiцно i вiрю в тебе, вiрю, що ти закiнчиш свою

працю, якою ми так пишалися, мiй Ернан!

Твоя Хуанiта".

Чоловiк одвiв вологi очi вiд листа i подивився вдалину. Поодинокi лiхтарi неспроможнi були розiгнати нiчну темряву, запiзнiлi перехожi поспiшали кудись вулицею. їх чекали затишнi будинки, родини - дружини й дiти, якi любили їх. Чоловiк стояв бiля лiхтаря. Йому не було куди йти. Його нiхто не чекав. Вiн був один, на самотi з своїми думками, з своїм сумом - i з цим листом у руках, листом вiд Хуанiти, яка до останньої хвилини вiрила, що її Ернан повернеться. Вiд Хуанiти, яка вiддала життя для того, щоб Ернан закiнчив свою працю, якою вона пишалася разом з ним... Хуанiто!

Чоловiк у плащi з пiднятим комiром труснув головою. Вiн раптом вiдчув, що йому жарко, i зняв капелюха. В його каштановому волоссi ясно вирiзнялося широке сиве пасмо. Чоловiк сховав лист у кишеню i пiшов уздовж вулицi, в нiчну темряву, в невiдоме майбутнє, до працi в iм'я тiєї, хто в останньому своєму листi закликав його перемогти...

***

Валенто Клаудо замовк. Олесь широко розкритими очима дивився на нього, на його виразне добре обличчя, на якому зараз був незвичний сум i глибоке хвилювання.

- Значить, Ернан Рамiро врятувався? - спитав нарештi Олесь. - Але як?

- Хiба це має значення, хлопче? Врятувався - i все. Тiльки знає про це лише кiлька чоловiк. Тепер у тому числi i ти, - задумливо вiдповiв Валенто Клаудо.

- I його називають Сивим Капiтаном? - не вгавав збуджений Олесь. Через те сиве пасмо у волоссi, так? I вiн закiнчив свою працю, збудував цей чудесний "Люцифер"? Значить, саме "Люцифер" вiн задумав колись збудувати, працюючи з Анхело Альваресом? I йому допомогли тi креслення, якi зберегла для нього Хуанiта? Так, Валенто? Та скажи ж, нарештi, так? Яка надзвичайна людина! Як треба його поважати, в мене просто слiв немає, щоб висловити своє захоплення! Валенто, говори, що ж далi, говори!

Валенто Клаудо пiдвiвся. Вiн подивився просто в очi юнаковi, наче бажаючи прочитати його думки. А тодi коротко мовив:

- Те, що було ранiше, ти вже знаєш, Олесю. Я розповiв тобi. А те, що буде далi, ти побачиш на власнi очi. Адже ти залишаєшся з нами, я чув? Ну, значить, будеш нашим товаришем. До речi, мушу тобi сказати, що це менi дуже подобається, друже мiй!

I вiн мiцно потиснув юнаковi руку.

Роздiл восьмий

1. У РОБIТНИЧОМУ КВАРТАЛI СТОЛИЦI

Двоє людей швидкими кроками йшли вузенькою вуличкою робiтничого кварталу столицi. Невисокий стрункий юнак у звичайному цивiльному одязi, трохи повернувши голову до свого високого i кремезного супутника, уважно прислухався до його слiв. Кремезний чоловiк, дивлячись на одноманiтнi бруднi будинки, поблизу яких не можна було знайти не лише зеленого деревця, а й жодної травинки, говорив:

- Те, що ти бачив у центрi мiста, друже мiй, то тiльки бундючна вивiска, пишнi декорацiї для влаштування парадiв та замилювання очей чужоземним туристам. Палаци, розкiшнi готелi, пам'ятники... Самому лише славнозвiсному каудiльйо їх у центрi столицi поставлено вже аж чотири... щоб добронравнi iберiйцi всюди могли милуватися з його пишних вусiв, розсипу орденiв на грудях i загального гордовитого вигляду великого Фернандеса, слава йому, тьху!

Високий чоловiк так енергiйно сплюнув убiк, що його молодий супутник мало не пирснув зо смiху: так контрастувало це з попереднiми висловами хвали каудiльйо.

- Там, - продовжував високий чоловiк, наче й не було нiчого, - ти, звiсно, можеш насолоджуватися прохолодою бiля фонтанiв у парках i садках, там по блискучому асфальту линуть найновiшi автомашини, там вiтрини розкiшних магазинiв, рiзноколiрнi неоновi реклами, дзеркальнi дверi ресторанiв... Усе там! А всього лише за кiлька кварталiв - отаке захоплююче видовище!

Вiн вказав рукою на купку напiвголих дiтей, що гралися серед брудної курної вулицi, на подерту бiлизну, що сохла, звисаючи з вiкон прямо над головами прохожих, на закопченi стiни злиденних будинкiв, з яких позвалювалася штукатурка, залишивши по собi безформнi зяючi дiрки й плями.

- Чудове видовище! I отак живуть люди з року в рiк, у гонитвi за нужденним шматком хлiба, отак зростають у пилюцi й брудi. Та що до цього великому каудiльйо? Адже чужоземнi туристи не заїжджають сюди, їх приваблює в Iберiї пiвденна екзотика, великi ресторани, розваги в центрi столицi... Е, стiй, не треба так поспiшати!

Малесенький хлопчисько, живiт якого ледве прикривала куца сорочка, єдиний його одяг, розiгнавшись, ткнувся в ноги високого чоловiка. Той розсмiявся, схопив хлопчика мiцними руками, пiдняв i поставив на тротуар:

- Бач, герой який! Ледве не збив мене з нiг. Ну, iди собi, iди, якщо ти так поспiшаєш!

I лише згодом розгублений хлопчик, що так i стояв на тротуарi, не зводячи захопленого погляду з великого, як брила, лагiдного незнайомця, помiтив у себе в брудному кулачку чудесну цукерку, яку встиг всунути йому цей дивний чоловiк.

- Ти от сказав, що тебе дивує вигляд цих дiтей, Олесю, - продовжував тим часом говорити з своїм супутником високий кремезний чоловiк, крокуючи вздовж вулицi. - А з чого б їм виглядати iнакше? Так, вони виснаженi, бо ж несолодко живеться дiтям робiтникiв у нашiй щасливiй Iберiї, яка щодня з ранку й до вечора прославляє iм'я свого благодiйника, великого каудiльйо! Дуже несолодко... ще гiрше, нiж дiтям обiдраних селян; тi хоч дихають свiжим повiтрям, а не пилюкою брудних вулиць. Але, запевняю тебе, друже, них дiтей, зрештою, виручає одне - здорова пролетарська кров. Утiха, звiсно, не надто велика, але має своє значення. От я коли-небудь покажу тобi, яким колись був я у такому вiцi. У мене десь є фотокартка того часу, хоч i не знаю, звiдки батьковi пощастило дiстати грошей на таку розкiш, як фотографування... Навряд чи по тiй картцi можна було б пiзнати мене - i не тому, що картка погана. То само по собi. Проте такий я там нещасний, самi кiстки та шкiра... сам дивуюся, звiдки потiм усе це взялося!

Валенто Клаудо (бо це був вiн) розправив широкi плечi й випростався. I справдi, важко було уявити, що цей мiцний чоловiк, який мiг правити за зразок атлетичної будови, був колись таким самим хворобливим, виснаженим i блiдим хлопчиком, як тi, що зустрiчалися тут, у робiтничому кварталi столицi, чи не на кожному кроцi. Олесь з повагою глянув на крутi бiцепси Валенто, якi здувалися пiд рукавами його пiджака. А скiльки довелося пережити цiй людинi!

Клаудо помiтив погляд юнака i усмiхнувся.

- От i зараз, - продовжував вiн, - я покажу тобi одну дiвчину, яка буде свого часу, гадаю, теж непоганим зразком людської породи, хоч тепер вона поки що й слабенька. Бач, це я кажу про Марту. У цiєї дiвчини теж справжня пролетарська кров. Це дочка Педро Дорiльї, вантажника, мого давнього приятеля, з яким нас багато що зв'язує...

- Вiн теж патрiот? I бився разом з тобою?

- Який же iберiйський робiтник не є патрiотом, Олесю? - докiрливо вiдповiв Валенто Клаудо. - Чи ти думаєш, що робiтники зможуть колись примиритися з фалангiстським режимом, остаточно скоритися? Нi, друже мiй, такого бути не може! Фалангiстам пощастило захопити владу, розгромити робiтничi органiзацiї, потопити опiр у кровi... але зажди, дай час! О, фалангiсти ще вiдчують, що таке народний гнiв! Та й Капiтан...

Вiн раптом обiрвав мову, наче вирiшив, що сказав щось зайве.

- Що Капiтан? - нетерпляче перепитав Олесь.

- Нiчого, нiчого, настане час - узнаєш сам, - вiдмахнувся Валенто. - Ми не про це говорили з тобою. Так от, Педро Дорiлья, як я тобi казав, мiй старий приятель. Колись ми з ним були на вiйнi, вкривалися в окопах одним рядном. Тодi ми й зiйшлися. Це - хороша, чесна людина. Тiльки один є в нього недолiк. Це те, що вiн завжди, скiльки я його знаю, якось цурався полiтики й полiтичних справ, стояв осторонь вiд них. I не з обережностi, а просто, як вiн пояснював менi, не мав до них смаку... Вважав, що полiтика - то не його дiло, i все. I нiяк я не мiг йому втлумачити, що так не годиться.

- Але ж, Валенто, так само ставився до полiтики, як ти розповiдав менi, й Капiтан... тобто, Ернан Рамiро, - зауважив Олесь i вiдразу ж спинився. Бо Валенто Клаудо несподiвано суворо глянув на нього i вiдповiв якимсь чужим для юнака холодним i застережливим тоном:

- Ти, друже, Капiтана не чiпай. Те, що вiн робить i вирiшує, не нам з тобою оцiнювати. Бо це - Капiтан, а не хтось iнший! Це людина, яка створила "Люцифер". Кожне його слово - закон. I ми мусимо беззастережно виконувати його, зрозумiй це раз i назавжди.

Здивований Олесь мовчав. Так, вiн безмiрно поважав Сивого Капiтана. Спочатку його вражала твердiсть цiєї загадкової мовчазної людини. Потiм у юнака почала народжуватися щира й глибока пошана до надзвичайного технiчного таланту Капiтана. А ще пiзнiше Олеся остаточно захопила трагiчна iсторiя iнженера Ернана Рамiро, i вiн усiєю душею вiдчув, як його серце сповнюється спiвчуттям i симпатiєю до стiйкої, незламної людини, що пройшла такий важкий життєвий шлях i не скорилася, не здалася, а знайшла в собi сили для продовження початої колись складної i важкої працi.

Звичайно, Олесь не знав нiчого про намiри Сивого Капiтана, про мету, досягнення якої об'єднувало творця i командира "Люцифера" з тими людьми (в тому числi i Валенто Клаудо), що складали екiпаж чудесного автомобiля. Та хiба ж могли бути сумнiви в тому, що тi намiри й мета були благородними?

Але одна справа - глибоко i щиро поважати й навiть любити Сивого Капiтана, i зовсiм iнша - дивитися на нього, немов на якусь надприродну людину, кожне слово якої є таким непорушним, чи не священним законом, що про нього нiчого не можна й говорити, а тiльки виконувати. Навпаки, якщо ти поважаєш i любиш людину, то ти просто зобов'язаний щиро говорити їй про те, що, на твою думку, можна було б зробити краще. Це ж звичайне i ясне правило. Нi, тут щось не так, якось воно у Валенто виходить дивно, не по-справжньому. Проте зараз про це говорити не можна було. Що ж, треба вiдкласти розмову до iншого, слушнiшого моменту. Але ми ще поговоримо про все це, Валенто, ось побачиш, поговоримо i, можливо, навiть переконаємо тебе!..

2. ВИКИНУТА НА ВУЛИЦЮ

А Валенто Клаудо, мовби вiн i забув уже про недоречне з його погляду зауваження Олеся, вiв далi своїм звичним, дружнiм тоном:

- Отакий, кажу я тобi, був єдиний недолiк Педро Дорiльї, вiд якого, скiльки менi вiдомо, вiн не вилiкувався й досi. Ну, це не завадило все ж таки нам з ним бути добрими приятелями. Звiсно, тепер ми зустрiчаємося рiдко, але час вiд часу бачимося, згадуємо про минуле... i навiть iнодi мрiємо про майбутнє, он як! Дуже добрий вiн чолов'яга, з чесною, щирою душею, той Педро Дорiлья... Та ти й сам це вiдразу вiдчуєш, Олесю. I ото мене повiдомили, що йому загрожує небезпека... дуже дивно, тим бiльше, що, як я вже сказав, полiтичними справами Педро нiколи не займався. Не розумiю, в чому тут рiч. Але все одно, треба його попередити i, можливо, допомогти. От ми майже й прийшли...

Вони завернули за рiг вулицi. I раптом голос Валенто обiрвався.

- А що ж це робиться? - здивовано вигукнув вiн.

Обидва вони спинилися, враженi несподiваним видовищем, що вiдкрилося перед їх очима.

Посеред тротуару, перед старим засмальцьованим вiд багаторiчної кiптяви будинком стояли, наче безпритульнi, злиденнi хатнi речi: невеличка шафа, скриня, маленький стiл, два лiжка, кiлька стiльцiв, на яких лежали наспiх заповненi клунки. На одному з стiльцiв сидiла дiвчина рокiв вiсiмнадцяти, схиливши голову на руку. Чорнi її кучерi розсипалися i впали вниз, закриваючи обличчя. Бiля дiвчини стояло кiлька лiтнiх жiнок, якi нiби втiшали її.

- Та що це значить? Адже це - Марта! - вихопилося в Клаудо.

Швидкими кроками вiн пiдiйшов до дiвчини. Жiнки розступилися перед ним. Олесь слiдкував за Валенто. Вiн i зовсiм нiчого не розумiв: якщо це та сама Марта, про яку щойно розповiдав йому Клаудо, то чому ж вона сидить тут, на вулицi, на своїх речах?

- Марто! Що сталося? Чому ти сидиш тут? Де батько? - спитав Валенто Клаудо у дiвчини, торкаючись своєю великою рукою її тоненького плеча. Дiвчина пiдвела голову i враз зiрвалася з мiсця. Сльози бiгли по її обличчю, але це не зменшувало його принадностi. Чорнi аж до синього кучерi ще бiльше вiдтiняли нiжну бiлiсть личка, на якому пiд пухнастими, красиво вигнутими бровами горiли великi темно-карi, майже чорнi очi. Дiвчина кинулася до Валенто Клаудо, обхопила його могутню шию руками, притиснулася до його високих грудей, немов благаючи захисту.

- Ах, дядю Валенто, дядю Валенто! - тужно говорила вона, захлинаючись вiд ридання. - Коли б ти знав!.. Чому ти не прийшов ранiше... може, все сталося б iнакше... а тепер я така нещасна, така нещасна...

- Та що трапилося, любонько? - намагався втiшити її Валенто, гладячи неслухнянi кучерi. - Заспокойся, розкажи все як слiд. Де батько? Що з ним?

Та якщо досi дiвчина хоч i незв'язно, але все ж таки щось говорила, то тепер вона тiльки гiрко плакала, безсила щось сказати. Вона лише щiльнiше притискалася до Валенто Клаудо, який розгублено озирався навколо, не знаючи, як втiшити Марту. А в неї виривалися тiльки окремi слова:

- Батька... батька... забрали... ой, дядю Валенто!.. Нема батька!

Тодi Валенто Клаудо повернув голову до лiтнiх жiнок, що оточували їх i з жалем поглядали на дiвчину.

- Та скажiть хоч ви кiнець кiнцем, що тут сталося?

Жiнки, немов тiльки й чекали цього запитання, враз заговорили, перебиваючи одна одну:

- Її батька арештували жандарми...

- Повезли на машинi...

- Вiн якраз повертався додому з роботи пiсля нiчної змiни, а тут його вже чекали...

- Налетiли, наче тi хижаки...

- I враз схопили! Накинулися i спереду, i ззаду. Як вовки!..

- А потiм зробили трус у кiмнатi, все перевернули догори ногами...

- А домовласник, як дiзнався про те, враз i викинув Марту з хати. Мовляв, якщо Педро арештували, то вiн не хоче рискувати своїм добрим iм'ям... Ще можуть вийти неприємностi для нього...

- Та вiн бреше, не в тому рiч! Ясно, платити за квартиру тепер нема кому, от вiн i викинув...

- Куди ж їй тепер, бiдолашнiй, подiтися? От i сидить тут на речах...

Марта мовчки плакала, все ще ховаючи обличчя на грудях Валенто Клаудо, який поступово починав розумiти, що скоїлося з його старим другом. Обличчя його спохмурнiло.

- Так, - сказав вiн, нарештi, крiзь зуби. - Так, виходить, Педро Дорiлья все ж таки не обiйшовся без полiтики... Тiльки в чому тут рiч? Ну, це з'ясуємо потiм. Значить, ти, Марто, залишилася сама на вулицi?..

Дiвчина так само мовчки кивнула головою i заплакала ще гiрше...

- Ну, заспокойся, заспокойся. Адже сльозами тут не допоможеш. Треба щось робити.

На хвилинку Валенто Клаудо замислився. Рука його машинально погладжувала кучерi Марти. Здавалося, дiвчина послухалася його i потроху заспокоювалась. Вона вже не плакала, лише час вiд часу її тонкi плечi здригалися.

- Слухай, Марто, - мовив Клаудо, наче вирiшивши щось. - Насамперед тобi треба влаштуватися. Не жити ж тобi посеред вулицi?

- Менi нема куди йти, - сумно вiдповiла дiвчина. - Хiба ж ти, дядю Валенто, забув, що в нас немає в мiстi родичiв... жили ми з батьком удвох, а тепер... - її голос увiрвався вiд нового вибуху ридань.

- Зажди, зажди, так не можна, - бурмотiв схвильовано Клаудо. - Ми ж умовилися з тобою, що ти заспокоїшся... бо ж так ми нi до чого не додумаємося. Чуєш, Марто?.. Ну?.. Досить! От, от, так уже краще. Звiсно, я все це знаю, дитинко. Хм... ну, тодi ось що. Дивись, Марто, зi мною прийшов один хлопець. Я зовсiм i забув про нього в цьому гармидерi. От, ми ще з ним порадимось. Iди сюди, Олесю! Вiн, знаєш, Марто, хлопець непоганий, тямущий... Та ти подивися на нього!

Клаудо жартiвливо примусив Марту повернути голову до Олеся. Дiвчина на мить глянула на юнака з-пiд довгих вiй - i знову сховала обличчя.

- Що ж ти мовчиш, Олесю? Е, та я бачу, що й ти розгубився!

I справдi, юнак не мiг вiдшукати жодного путнього слова. Вiн розумiв, що мусить заговорити, що Валенто недаремно звернувся до нього: треба було вiдвернути думки Марти вiд того, що її мучило, якось розважити її. Але, як на лихо, вiн не мiг нiчого вигадати.

- Цього хлопця, Марто, звуть Олесем... трохи дивне для нашого з тобою вуха iм'я, але, зрештою, це неважливо, все одно, як, скажiмо, Алексо. Можеш так i називати його, тобi буде зручнiше...

Марта ще раз крадькома глянула на Олеся - юнаковi здалося навiть, що з деякою цiкавiстю. А Валенто Клаудо вже щось вирiшив.

- Слухайте, тiтонько, - звернувся вiн до однiєї з лiтнiх жiнок, що вже не раз i собi витирала сльози, дивлячись на Марту. - Допоможiть нам. Адже ви самi бачите, яке тут дiло... Ви ж не вiдмовите в допомозi дiвчинi, яка потрапила в бiду? Давайте ми залишимо у вас цi речi, скажiмо, на якусь добу, а там усе з'ясується, гаразд? Ось вам, тiтонько, трохи грошей, щоб хтось перенiс до вас речi. А ми пiдемо. Нам треба ще багато чого обмiркувати. Ходiмо, ходiмо, Марто, все буде гаразд. Бувайте, тiтонько, спасибi вам! А ми, Марто, пiдемо з тобою насамперед до їдальнi, поснiдаємо. Ти ж, напевне, ще нiчого не їла?..

3. ЯК БУВ СХОПЛЕНИЙ ПЕДРО ДОРIЛЬЯ

В маленькiй їдальнi на сусiднiй вулицi було в цей час безлюдно. Валенто Клаудо посадив Марту й Олеся за столик у кутку зали i замовив їм їжу. А собi взяв лише склянку кислого червоного вина.

Незабаром юнак i дiвчина з апетитом їли, зрiдка поглядаючи одне на одного. Олесь вiдчував деяку розгубленiсть: i як то вiн не мiг знайти жодного пiдходящого слова там, на вулицi? Адже Марта, мабуть, вважає його зовсiм дурним, незграбним... I коли зрiдка дивиться на нього, то немов вивчає... погляне - i одразу ж знову вiдведе погляд... Цiкаво, що ж вона справдi думає про Олеся?..

Валенто Клаудо сидiв навпроти них, маленькими ковтками пив вино, добродушно посмiхався i жартiвливо говорив:

- Люблю дивитися, як їсть молодь. От, наче й зовсiм не хотiли, вiдмовлялися... А поставили перед ними їжу - дивись, звiдки й апетит узявся! Не те, що ми, старики... Ну, доїли? Добре, добре! Що ж, хай вам дадуть iще по чашцi кави, а ми тим часом поговоримо про деякi невiдкладнi справи. Треба ж щось вирiшити. А щоб вирiшувати, слiд зважити на все, що сталося ранiше.

Валенто Клаудо вiдставив свою склянку, обiперся на лiктi i вже цiлком серйозно сказав:

- З речами ми розпорядилися. Але ти, Марто, досi не розповiла менi докладно про те, що сталось. Я чув тiльки тих тiток, а вони ж нiчого не знають, крiм самого факту. От, скажи менi, дiвчино, в чому тут рiч? Наскiльки я знаю, Педро досi нiчим не привертав до себе уваги полiцiї. I раптом - обшук, арешт... Як це зрозумiти, Марто? Батько щось накоїв?

Марта розвела руками:

- Коли б я знала, дядю Валенто!.. Це ж сталося так несподiвано... Батько щойно повернувся з роботи, як його i схопили. А за що - звiдки менi знати?

Валенто замислено подивився на неї:

- Та я й не сподiвався, що ти надто багато знаєш. Тим бiльше, що навряд чи Педро дуже змiнився за тi два мiсяцi, якi я його не бачив. Не думаю, щоб вiн раптом почав займатися полiтичними справами i зацiкавив своєю особою жандармерiю, та ще в такiй мiрi, щоб його заарештували... I все ж таки мусить бути якась, хоч найменша причина для всього цього... Слухай, Марто, а вiн останнiм часом не розповiдав тобi чогось незвичайного? Ану, згадай!

Дiвчина подумала трохи i вiдповiла:

- Повернувшись з вiйськового параду на Авеню-дель-Прадо, батько розповiдав про появу там якогось казкового велетенського автомобiля, що спинив рух усiх машин, i панцерникiв, i танкiв... i що той автомобiль не могли пошкодити нi кулi, нi гранати... але про це гомонiли всi сусiди. Тiльки та й рiзниця, що батько був на тому парадi особисто i розповiдав про те, що бачив на власнi очi. I про те, як вiн чув голос якогось Сивого Капiтана, що керував тим автомобiлем, i...

Вона спинилася, боязко озирнулась навкруги. I тiльки переконавшись, що в їдальнi нiкого, крiм них самих, немає, закiнчила пошепки:

- I погрожував урядовi... i фалангiстам теж...

- Е, дитинко, це все бачив i чув не лише Педро, а й тисячi iнших людей, що були на парадi, - вiдмахнувся Валенто. - За це не арештовують, бо тодi треба було б посадити у в'язницi десятки тисяч людей. Гаразд, згадуй далi. А що говорили жандарми, ти не чула?

Раптом Марта сплеснула руками.

- Ой, як же я зразу тобi цього не сказала! От, коли жандарми вже заарештували батька i повели його до свого чорного автомобiля, то iншi з них почали обшукувати нашу кiмнату. А я стояла й плакала... Вони лаялися, що нiчого не знайшли, а тодi один з них, мабуть старший, ну, нiби їхнiй начальник, огидний такий, з червоною, як у п'яницi, пикою, сказав, що вони все одно витягнуть з батька те, що їм потрiбно, що головне вони все ж таки зробили, схопили нарештi людину, яка має щiльнi зв'язки з Сивим Капiтаном...

- Що? - здивувався Валенто Клаудо. - Це що ж вони, про Педро?

- Я тодi нiчого не зрозумiла, бо дуже хвилювалась. А тепер розумiю, що вiн говорив саме про батька. А яке ж вiн має вiдношення до того Сивого Капiтана? Та батько знає про нього не бiльше, нiж усi iншi люди, що були на парадi... От бачиш, i ти теж дивуєшся, дядю Валенто!

Справдi, Валенто Клаудо був украй здивований. Вiн недовiрливо поглядав на Марту, зовсiм забувши про недопите вино.

- Слухай, Марто, - мовив вiн нарештi. - Чи не переплутала ти чогось? Справдi, може, вони казали це про когось iншого, а не про Педро? Адже це якась нiсенiтниця. Педро Дорiлья - i Сивий Капiтан! Мабуть, ти помилилася, дiвчинко!

Вродливе обличчя Марти спалахнуло. Вона скоса поглянула на Олеся й ображено вiдповiла:

- Дядю Валенто, менi ж не п'ять рокiв, я не дитина. Тодi я, правда, дуже хвилювалася. Але тепер що бiльше згадую, то бiльше переконуюсь, що старший жандарм говорив саме про батька. Адже вiн наче втiшав iнших i самого себе з приводу того, що вони нiчого не знайшли в нашiй кiмнатi. I казав, що найголовнiше вони все ж таки зробили - арештували того, хто чимало знає про Сивого Капiтана. I цi слова я пам'ятаю дуже добре!

Валенто Клаудо помiтно вагався. I Олесь добре розумiв його, бо й сам був дуже здивований. Адже з того, що Валенто розповiдав йому про свого старого друга, виходило, що Педро Дорiлья взагалi нiколи не цiкавився полiтичними справами, а тим бiльше нiчим не був зв'язаний з Сивим Капiтаном. Хiба ж Валенто не знав би про iснування якихось таких зв'язкiв, коли б вони насправдi iснували?.. Дивно, дивно! Що ж це все може означати?..

Але ось Валенто рiшуче крутнув головою:

- Щось тут не так, друзi мої! Проте нам зараз цього не розв'язати. Збирайтеся, пiдемо поговоримо з тим, хто, на мою думку, може справдi розiбратися, в чому тут рiч, i вирiшити, що нам робити далi з Мартою... та iз Педро також. Безумовно, зав'язалася якась плутанина. Ти ж розумiєш, Олесю, що Педро Дорiлья нiколи не мав нiяких стосункiв з нами... якщо не зважати на те, що ми з ним давнi друзi...

- З ким ти сказав, дядю Валенто? - перепитала Марта, здивувавшись у. свою чергу. - З ким то - з вами?

Валенто Клаудо хитро посмiхнувся:

- А тобi одразу все треба знати? Зажди, згодом довiдаєшся. Не поспiшай. I, мiж iншим, ось що я хочу сказати з приводу усього цього... гм...

Вiн пiдозрiливо оглянувся. Але в їдальнi, як i ранiше, не було нiкого, крiм них. Тiльки в дальньому кутку порався старий офiцiант. Переконавшись, що нiхто його не почує, Валенто Клаудо закiнчив, усе ж таки знизивши свiй гучний голос:

- То, напевне, полiцiя i жандарми вже збилися з нiг, шукаючи декого... Ми з Олесем добре знаємо, кого саме, - пiдморгнув вiн юнаковi. - I ти незабаром довiдаєшся, Марто, якщо цей "хтось" не заперечить... Еге, от вони, тi жандарми i полiцаї, й кидаються всюди, сподiваючись щось винюхати. Та навряд чи їм пощастить у цьому, навряд!..

4. ХОСЕ ФРЕНКО НАТРАПИВ НА СЛIД

Не будемо говорити, чи мав Валенто Клаудо рацiю, висловлюючи таку думку. Але в одному вiн не помилявся.

Особливо уповноважений державної полiцiї по розшуку i лiквiдацiї "Люцифера" Мiгель Хуанес не спав уже третю добу. Використовуючи свої широкi повноваження i допомогу самого начальника полiцiї, вiн поставив на ноги всю агентуру, всю таємну службу, щоб довiдатися бодай що-небудь про особу загадкового Сивого Капiтана та про мiсце, де мiг переховуватися його "Люцифер".

Найбiльш небезпечним i таємним, на його погляд, було те, що ось уже кiлька днiв жоден з агентiв та iнспекторiв не повiдомляв про "Люцифер". Загадковий сiро-зелений автомобiль нiде не з'являвся. Було ясно, що "Люцифер" десь переховується. Але - де саме? В усякому разi, не в Фонтiверосi, де весь час чергували полiцейськi пости.

Так само не надходило нiяких вiдомостей i про особу самого Сивого Капiтана, незважаючи на найсуворiшi накази Хуанеса i грiзного начальника державної полiцiї, що вимагали вивчити всi архiви, всi картотеки i з'ясувати, хто саме ховається пiд тим назвиськом. Отож Мiгель Хуанес не мав досi нiяких нових матерiалiв i мiг лише обмiрковувати - в котрий вже раз! тiльки те, що було йому вiдомо i ранiше. Але ж вiдомо було так мало!..

Особливо уповноважений мав усi пiдстави нервуватися... Його начальник, наполегливий Карло Кабанерос, чекав вiд нього рiшучих дiй. I Хуанес добре знав, що його може врятувати тiльки вирiшальний перелом. Бо ж на начальника полiцiї в свою чергу натискував мiнiстр внутрiшнiх справ, якому загрожував жорстокою карою сам всевладний каудiльйо, генерал Фернандес... I все це сходилося в однiй точцi, в особливо уповноваженому Мiгелi Хуанесi. Було вiд чого збожеволiти: адже першим, з кого знiмуть голову в цiй справi, безумовно був вiн, Хуанес! О, щодо цього особливо уповноважений не мав анiнайменшого сумнiву!

Мiгель Хуанес нищив цигарки одну за одною, забувши про свою мальовничу люльку. Вiн куйовдив волосся - i вiд акуратного колись, блискучого його продiлу не залишилося й слiду. Вже в сотий раз Мiгель Хуанес схилявся над картою, що лежала на столi, поцяткована безлiччю умовних позначок, i голосно мiркував, без кiнця повторюючи давно вже вiдомi йому речi, немовби шукаючи в них порятунку:

- Фугаснi мiни розставленi вздовж шляхiв - iз пiвдня, i зi сходу... так, з пiвдня i сходу! їхнi запальники встановленi на вагу легкового автомобiля. Значить, вони, безумовно, мусять вибухнути пiд вагою "Люцифера", щойно вiн опиниться на такому мiнованому шляху... А чому ж вiн не опиняється, хотiв би я знати, чорт його забирай!.. А якщо вiн опиниться там, проте не натисне колесами на запальники? Адже я сам, на власнi очi бачив, як його колеса висiли в повiтрi, наче зовсiм i не торкаючись землi... Ой, сказитися можна вiд усього цього!.. Ну, гаразд, далi. Входи до лiсу охороняються заставами, якi нiкого туди не пропускають, бо на тих фугасних мiнах можуть злетiти в повiтря, крiм "Люцифера", i звичайнi автомобiлi, i навантаженi вози селян... Крiм "Люцифера"?.. А звичайно, "Люцифер" благополучно проскочить над ними, а хтось iнший злетить у повiтря, i так воно й буде, якщо дiло пiде по-старому... Хай воно все буде прокляте, це дiло!..

Нервово подзвонюючи пляшкою об склянку, Хуанес налив собi вина й випив. Мабуть, i ця порцiя нiчого не дасть, як не дали нiчого й кiлька попереднiх... Що там далi на картi?..

- В трьох пунктах навколо центральної галявини встановленi замаскованi гармати кинджальної дiї. Кинджальної, так... Вони пробивають, як масло, навiть панцир танка. А своїм вогнем вони перекривають цiлу галявину й озеро на нiй. Тiльки б з'явився той клятий "Люцифер", тiльки б вiн з'явився! Але його, на жаль, немає... Крiм того, по берегах озера встановленi електричнi мiни. Досить замаскованому саперовi натиснути кнопку контакту, щоб у повiтря злетiв цiлий шматок тiєї галявини - разом з "Люцифером", певна рiч... I всi тi приготування, всi пастки - нi до чого... А втiм, мусить же вiн з'явитися, мусить! А чому обов'язково мусить?..

Думки Мiгеля Хуанеса пiшли iншим шляхом. Вiн запалив нову цигарку й вiдкинувся на спинку крiсла.

- Звiсно, вiдкинути вiд себе кулi, навiть великого калiбру, цей триклятий "Люцифер" може, я в цьому пересвiдчився на власнi очi. Гаразд. Але хотiв би я побачити, як то вiн вiдкине вiд себе вибух фугасної чи електричної мiни? Е, брешеш, на це не вистачить нiякої фантастики! Так, так! Бiльше того, "Люцифер" може, припустiмо, пiрнути пiд воду... адже саме так сталося тодi, коли вiн стрибнув у море. Правда, я цього не бачив, проте це єдине, що можна припустити. Фу, я, здається, i справдi божеволiю, бо припускаю зовсiм неймовiрнi речi! А втiм, хай вiн пiрне. Тодi для того, щоб "Люцифер" не виринув назад, є теж досить надiйнi речi, вони лежать прихованi на березi озера: глибиннi бомби! Френко порадив тут непогано, слiд вiддати йому належне! Нiбито все передбачене? Так, усе, якщо... якщо Сивий Капiтан з'явиться там. Але хто дасть менi гарантiю, що вiн справдi повернеться до Фонтiвероса? Ми вирiшили, що десь там є його база. А де вона? Найстараннiший обшук лiсу не дав нiяких наслiдкiв. Бази не знайдено. Може, вона пiд землею?.. Знов ти робиш божевiльнi припущення, Мiгелю! А що менi лишається робити, коли я вiдчуваю, що моя голова ось-ось лусне... перед тим, як її буде вiдтято за наказом начальника полiцiї... чи самого каудiльйо, боронь мене боже!.. I ще той Френко десь зник... Завжди вiн зникає саме тодi, коли найбiльше потрiбен. Гей, Френко!

Вiдповiдi не було. Мiгель Хуанес люто стукнув кулаком по столу:

- Ну, дiстане вiн од мене на горiхи, як повернеться!..

Вiн прикрив стомленi, почервонiлi очi рукою. Добре було б хоч трохи поспати... та де там! Хiба ж заснеш, коли кожен нерв натягнений, мов та струна, аж тремтить...

Мабуть, саме вiд того, що Мiгель Хуанес був справдi дуже знервований, легкий стукiт у дверi здався йому барабанним дробом, вiд якого особливо уповноважений пiдскочив у крiслi.

- Увiйдiть! - гукнув вiн роздратовано.

У дверях з'явилася знайома кремезна постать його помiчника. Хуанес зловiсно посмiхнувся:

- А, Френко! Нарештi ви прийшли. Ви що ж, гадаєте, що маєте право отак зникати чорти його знають куди, навiть не попередивши мене? Хочете, щоб я з вас рагу зробив? Може, скажете, що знов допитували вашого Педро Дорiлью, так? Нiчого дотепнiшого не вигадаєте?

Дивно, але Хосе Френко, зайшовши до кабiнету особливо уповноваженого i старанно зачинивши за собою дверi, не виявляв нiякого страху навiть i пiсля сердитих слiв свого начальника. Вiн насмiлювався ще й посмiхатися. Маленькi його очi лукаво поглядали на Хуанеса. I вiн неприпустимо нахабно мовчав!

- Та що це таке? - розсердився остаточно Мiгель Хуанес. - Я тут божеволiю вiд напруження над усiма тими планами, якi не хочуть здiйснюватися, а ви тим часом десь вештаєтеся, та ще й по-дурному посмiхаєтесь, коли я вас питаю? Майте на увазi, що ваш дурний вигляд починає нестерпно дратувати мене. Закрийте рот, Френко! Навiть коли ви й довiдалися щось вiд вашого Педро Дорiльї, це все одно не виправдує вашої довгої вiдсутностi. Ну, доповiдайте, зрештою!

Хосе Френко з виглядом уболiвання розвiв руками:

- На жаль, пане Хуанес, Дорiлья - надто вперта людина. Вiн i досi не хоче признатися нi в чому... незважаючи на всi заходи.

- I це все, що ви маєте сказати менi? Нездара! Я вижену вас iз служби, Френко! Ви - нероба! Огидний ледар, ось ви хто! За весь час нiчого не дiзнатись!

- Пробачте, пане Хуанес, дещо я все ж таки взнав.

- Вiд Дорiльї?

- Нi, з iнших джерел. Агентурних, пане Хуанес. От, прошу ознайомитися з цим рапортом.

Френко подав папiрець. Мiгель Хуанес вихопив його з рук помiчника i гарячково взявся читати. В донесеннi було сказано, що чимало рокiв тому в фiзичному iнститутi столицi навчався, а потiм працював як науковий спiвробiтник якийсь Ернан Рамiро. Ця людина вiдзначалася неабиякими науковими здiбностями. Найближчi його товаришi жартiвливо називали Ернана Рамiро... Сивим Капiтаном!

Дiйшовши до цього мiсця, Мiгель Хуанес вражено подивився на Хосе Френко.

- Он як! - тiльки й змiг вiн вимовити.

- Так, пане Хуанес, читайте далi, - посмiхнувся Френко. I його по-дурному вiдкритий рот зараз чомусь зовсiм не дратував особливо уповноваженого. Навпаки, Хуанес люб'язно сказав:

- Е... закурюйте, Френко! Ось цигарки.

- Дякую, пане Хуанес.

Далi в рапортi писалося:

"Це назвисько виникло, наскiльки менi вiдомо, цiлком випадково, бо Ернан Рамiро нiякого вiдношення до морських або вiйськових справ не мав. Пояснювалося воно лише тим, що з самого дитинства у волоссi Ернана Рамiро над чолом було сиве пасмо. В фiзичному iнститутi Ернан Рамiро займався проблемами використання атомної енергiї. Крiм того, вiн разом з своїм товаришем Анхело Альваресом розробляв проект якоїсь складної транспортної машини..."

- "Люцифер"! - вигукнув Мiгель Хуанес. А Хосе Френко тiльки значуще вклонився своєму начальниковi.

"Переїхавши до iншого мiсця роботи, - повiдомлялось у донесеннi, - я вже не мав нiяких дальших вiдомостей про Ернана Рамiро. Чув тiльки, що в нього були якiсь великi неприємностi, що вiн був арештований. Але точно не знаю. А втiм, на пiдставi вищезазначеного висловлюю думку, що розшукуваний Сивий Капiтан i iнженер Ернан Рамiро - одна й та сама особа".

На цьому рапорт закiнчувався.

Мiгель Хуанес навiть не намагався стримати радостi: нарештi, нарештi з'явилися на свiт деякi вiдомостi про загадкову особу Сивого Капiтана! Тепер, вхопившись за цю нитку, можна буде збирати подальшу iнформацiю, яка, напевне, приведе полiцiю куди слiд! Не гаяти часу, негайно починати розслiдування!

Особливо уповноважений знову вiдчув грунт пiд ногами. Обличчя його набуло поважного вигляду, рука пригладила скуйовджене волосся. Будемо починати! I вiн звернувся до свого помiчника:

- Це, безумовно, дуже важливi вiдомостi, Френко. Але вони потребують негайної перевiрки. Можливо, нам пощастить дiзнатись про постiйне мiсцеперебування цього iнженера...

Хосе Френко випростався з переможним виглядом:

- Вже зроблено, пане Хуанес! Я не витрачав даремно часу, пане Хуанес...

- Що? Ви встановили мiсцеперебування Ернана Рамiро?

- Так, пане Хуанес. Вiн проживав ранiше на вулицi Сагасти, номер вiсiм, третiй поверх. Ось довiдка з адресного бюро! Звiдти й можна буде починати розшуки. А ще ж допоможуть архiвнi данi полiцiї, оскiльки вiн свого часу був арештований... Є ниточка, пане Хуанес, а вона вже до чогось нас доведе!

Мiгель Хуанес цього разу забув про рангову рiзницю i радiсно простягнув своєму помiчниковi руку:

- Френко, я беру назад свої слова! Ви таки цiнний працiвник, вiтаю вас. I... закрийте все ж таки рот, Френко!.. Я знайду спосiб вiдзначити вас.

- Дякую, пане Хуанес!

- На вулицю Сагасти, Френко! Я хочу особисто почати розслiдування! Викликайте машину, їдьмо!

Роздiл дев'ятий

1. ОБIЦЯНКА СИВОГО КАПIТАНА

I знов Олесь сидiв у кабiнi керування "Люцифером", жадiбно вдивляючись в рухи Сивого Капiтана, який працював з приладами. Скiльки їх тут! Маленькi й великi рукоятки, важелi, циферблати i покажчики, екрани, на яких спалахують i згасають зеленкуватi прямi й ламанi лiнiї, кольоровi лампочки, однi з яких горять рiвним спокiйним свiтлом, а iншi лише час вiд часу запалюються i наче пiдморгують, щоб звернути на себе увагу... Це iндикатори, якi сигналiзують про дiю тих чи iнших складних механiзмiв i приладiв, розташованих десь усерединi велетенської машини, що нею так упевнено i спокiйно керує Сивий Капiтан. От коли б дiзнатися про її таємницi, про те, як вона влаштована! Що ж, може, настане й такий час, про який Олесевi поки що лишається тiльки потай мрiяти.

Тим часом усе складалося якнайкраще. Коли вони з Валенто Клаудо i Мартою повернулися, Капiтан уважно вислухав розповiдь Валенто про долю давнього приятеля механiка, Педро Дорiльї. Клаудо закiнчив так:

- Я, звiсно, не знаю, Капiтане, можливо, що Педро Дорiльї i вiдомо щось про вас... тiльки я нiколи не чув, щоб ви згадували про нього. I тому менi все це здається якоюсь плутаниною. Ясно лише одне: Педро арештували, а Мартi вiд цього дуже погано. Що зробити - не знаю...

Настала довга пауза. Олесь тривожно вглядався в обличчя Капiтана, який щось наче обмiрковував. I вiн знав, що так само тривожно i стурбовано дивляться на Сивого Капiтана i Валенто, i Марта: що скаже, що вiдповiсть ця владна, загадкова людина, як поставиться вона до долi дiвчини?.. I що буде з батьком Марти?

Нарештi Капiтан заговорив:

- Ви маєте рацiю, Валенто. Я нiколи досi не чув iменi Педро Дорiльї. Думаю, що й вiн нiчого не знає про мене. Крiм, певна рiч, того, що вiдомо всiм пiсля нашої появи на Авеню-дель-Прадо. Очевидно, полiцiя цього разу схибила, вона не зможе нiчого дiзнатися вiд вашого друга. Але в тому, що вiн арештований, винен все ж таки я. Бо полiцiя шукає мене i тому арештовує кожного, на кого падає хоч найменша пiдозра. Я не хочу, щоб через мене страждали. I тому твого батька, Марто, визволю я сам.

- Ви?.. - радiсно вихопилося в дiвчини. На її щоках спалахнув яскравий рум'янець хвилювання, яке досi їй щастило приховувати.

- Так, - ствердив Сивий Капiтан. - До звiльнення твого батька я залишаю тебе тут, у мене. Звiсно, якщо ти не заперечуєш...

- Ой, та як же я можу заперечувати! Я така вдячна вам!

- То й добре. Валенто, у вас немає бiльше запитань? Все ясно?

- Так, Капiтане, - тамуючи радiсть, яка все ж таки вiдчувалася в його голосi, вiдповiв Клаудо.

- Гаразд. У нас мало часу. Ми вирушаємо.

2. ДЖЕРЕЛО ЕНЕРГIЇ "ЛЮЦИФЕРА"

I от "Люцифер" мчав тепер кудись на всю швидкiсть. Як i ранiше, захоплений юнак з неприхованим iнтересом стежив за всiм, що вiдбувалося в цiй чудеснiй машинi.

Мабуть, саме обличчя його досить красномовно говорило про характер i напрям думок, бо Сивий Капiтан, поглянувши, мов ненароком, на Олеся, ледве помiтно посмiхнувся i сказав:

- Менi здається, Олесю, що в тебе назбиралося вже чимало запитань до мене. Воно й зрозумiло, бо ти побачив тут багато нового для себе. Так?

Олесь мовчки кивнув головою: звiсно, так.

- Я навiть скажу тобi, що тебе зараз найбiльше цiкавить, - вiв далi Капiтан, уже не ховаючи посмiшки, яка так рiдко з'являлася на його суворому i рiшучому обличчi.- Ти хотiв би довiдатися про те, як влаштований "Люцифер". Я не помилився? Ну, тодi запитуй.

Юнак був вражений. Звiдки Сивий Капiтан мiг догадатися про його таємнi думки й бажання? Олесь набрав повнi груди повiтря i одразу ж спитав:

- Яка сила рухає "Люцифер"? Адже це не бензин, я певен. Бо хiба ж вiн може давати таку потужнiсть? Та й скiльки його було б потрiбно...

- Бачу, що ти вже задумувався над цим i дiйшов сам деяких висновкiв,схвально мовив Сивий Капiтан.- Я справдi використовую в "Люциферi" не бензин, а iнше, незрiвнянно могутнiше джерело енергiї. Будемо сподiватися, що ти зрозумiєш мої пояснення, хоч я певен, що все це здається тобi складним i... дещо фантастичним. Таким самим фантастичним, як це здавалося багатьом моїм друзям, коли я ще тiльки мрiяв збудувати "Люцифер"... Власне, я прагнув тодi створити душу й серце його, винайти джерела потужної енергiї для нього... а сам "Люцифер" як досконалу машину, його будову розробляв мiй друг...

- Анхело Альварес! - не стримав вигуку Олесь. О, вiн добре пам'ятав хвилюючу розповiдь Валенто Клаудо про iнженера Ернана Рамiро i його вiрного друга Анхело Альвареса!

- Так, Анхело Альварес, - сумно повторив Капiтан. Похмура тiнь пробiгла по його обличчю, коли вiн по паузi заговорив знов. - Коли б не конструкторський талант Анхело, "Люцифер" не iснував би. Тiльки завдяки його детальним i точним кресленням та блискучим технiчним розрахункам менi вдалося втiлити в життя смiливу iдею створення такої складної й досконалої машини. Я тiльки здiйснив його задум...

- Але ж для цього потрiбне було те джерело могутньої енергiї, яке ви винайшли? - зауважив несмiливо Олесь.

- Так, воно було потрiбне. I воно знайшлося. Чи знаєш ти щось про внутрiшньоатомну енергiю, Олесю? Чув про це?

- Звичайно, чув! - радiсно ствердив юнак. Ще б йому не знати про це! Велетенська енергiя, яка звiльняється при руйнуваннi атомного ядра, енергiя, що її можна використати для страшних атомних бомб, якi несуть загибель усьому iснуючому. Але ту саму енергiю можна використати i для мирних потреб, якщо звiльняти її поступово i пiдкорити потребам людини в атомних реакторах, одержуючи за її допомогою електрику... Еге, це Олесь добре знав! - Так ви використовуєте для "Люцифера" внутрiшньоатомну енергiю, руйнуючи атомне ядро? - збуджено заговорив вiн, охоплений бажанням виявити свою обiзнанiсть. - Як у атомному реакторi, так? Тодi я все розумiю!

- Стривай, Олесю, - м'яко, хоч i трошки насмiшкувато, пролунав голос Сивого Капiтана, - не поспiшай. Я нiчого не говорив тобi про руйнування атомного ядра. Я сказав лише про атомну енергiю.

- Та хiба це не все одно?

- Нi. Я ж кажу тобi, не поспiшай. I не червонiй так. Це ж не твоя провина, що про руйнування атомного ядра писалося й пишеться багато, а про iнший, зворотний процес, навпаки, дуже мало.

Голова Олеся немовби паморочилася: який то зворотний процес? Складання атомного ядра, чи що?

- Отже, слухай уважно. Я спробую пояснити це якнайпростiше. Ти знаєш, що всi елементи складаються з атомiв. Але й атоми в свою чергу складаються з найпростiших i найлегших атомiв водню. Руйнуючи атомне ядро, фiзики розщеплюють ядро складного, важчого елементу - i таким чином перетворюють його на ядра менш складних, легших. При цьому видiляється певна кiлькiсть енергiї. Коли б ми з тобою поступово руйнували i далi одержанi елементи, перетворюючи їх на легшi й легшi, то дiйшли б зрештою до водню. Це зрозумiло тобi? Не надто складно?

Олесь ствердно кивнув головою: вiн вирiшив тепер бiльше мовчати, так буде безпечнiше.

- Такий один процес, руйнування атомного ядра, - вiв далi Сивий Капiтан. Вiн поглянув на пульт управлiння машиною, де спалахнула яскрава червона лампочка якогось iндикатора, швидким рухом перевiв праворуч маленьку рукоятку, вiд чого червона лампочка одразу згасла, а замiсть неї спокiйним свiтлом засвiтилася зелена. - Але є й другий процес, зворотний. Скажи, Олесю, як ти гадаєш, що сталося, коли б ми знайшли спосiб складати, сполучати два чи чотири атоми якогось легкого елемента? Як тобi здається?

Тепер уже треба було вiдповiдати. I юнак непевно сказав:

- Мабуть, утворився б важчий елемент. I все.

- В тому-то й рiч, що далеко не все, - ледве помiтно за своєю звичкою посмiхнувся Сивий Капiтан. - Розрахунки вчених давно показали, що в такому разi вага новоствореного елемента не була б точною сумою ваг складових елементiв. Виникає якась рiзниця. Новий, важчий елемент був би трохи легшим, нiж загальна вага тих ядер, з яких його складено. Куди ж подiлася рiзниця? Адже саме про неї i йде мова. Вона при складаннi атомiв видiляється як вiльна енергiя - i досить велика. Тепер ти розумiєш, що я мав на увазi, говорячи про складання атомiв?

- Ви вмiєте це робити?

- О, не тiльки я! Отаке складання атомiв водню з одночасним видiленням велетенської енергiї науцi досить вiдоме, воно має назву термоядерної реакцiї. На цьому явищi побудовано страшнi водневi бомби, набагато сильнiшi за атомнi. Атомнi реактори, де використовується енергiя вiд руйнування атомного ядра, iснують. Цю енергiю наука приборкала, - не цiлком, правда, але все ж таки дещо опанувала її. А термоядерну енергiю ще нi. Бо весь час вважалося, що для здiйснення термоядерної реакцiї, для складання атомних ядер потрiбнi дуже високi температури, приблизно такi, як на Сонцi. Менi пощастило встановити i довести, що це не так. E iншi способи, якi не потребують високих температур. Користуючись таким способом, вiдомим тiльки менi, я можу провадити термоядерну реакцiю повiльно - i керувати тiєю велетенською енергiєю, яку вона дає. Оце й є джерело енергiї, якою живиться мiй "Люцифер" г всi його механiзми та прилади...

Олесь дивився на Сивого Капiтана, широко розкривши вiд здивування очi. Це було щось справдi фантастичне! Вiн чув про колосальну силу водневих бомб, у яких дiє термоядерна реакцiя, пiд час якої видiляється нечувана кiлькiсть енергiї, дикої i свавiльної. Вiн чув, що наука тiльки мрiяла про те, що колись поступово опановуватиме ту гiгантську енергiю для мирних потреб. А Сивий Капiтан, який так просто говорить про все це, уже знайшов такий спосiб... Так от у чому полягав винахiд iнженера Ернана Рамiро! Ось чому фалангiстський уряд так уперто намагався захопити цей винахiд у свої руки!

Тим часом Сивий Капiтан говорив далi, так само невимушено i спокiйно, наче мова йшла про звичайнi речi, яким вiн не надавав нiякого особливого значення:

- Ось тобi, Олесю, i вiдповiдь на твоє запитання. Складна, хоч i невеличка, машина всерединi мого "Люцифера" весь час виробляє електричну енергiю майже в необмеженiй кiлькостi. I хоч потреби "Люцифера", тобто всiх механiзмiв i приладiв у ньому, надзвичайно великi, - тiєї енергiї вистачить на все. Для цього треба лише мати водень, правда, не звичайний, а його окрему вiдмiну, так званий дейтерiй. Це досить рiдкiсна вiдмiна, але я можу за допомогою тiєї ж самої енергiї здобути її в достатнiй кiлькостi. А в машинi, про яку я згадував, атоми дейтерiю сполучаються i перетворюються на атоми гелiю. Енергiю ж, що виникає пiд час цього, я забираю для своїх потреб. Бач, як просто?

Та Олесь прекрасно розумiв, що все це зовсiм не просто, а так складно, що й уявити собi важко. Сказати тiльки - видобувати гелiй, перетворюючи на нього той водень-дейтерiй! Власне, навiть не так, бо тут важливий не гелiй, а велика кiлькiсть енергiї, що видiляється при цьому. Втiм, скiльки ж для цього потрiбно того дейтерiю?..

- Ну, чого ж ти мовчиш? - запитав його Капiтан знову. - Я хочу знати, чи зрозумiло те, що я розповiв тобi?

- Я-то зрозумiв, а от уявити собi все це не можу, - чесно визнав юнак. - Мабуть, тут потрiбнi були б спецiальнi знання з фiзики, чи що... тодi, можливо, воно легше укладалося б у головi. А так... думаєш - i все новi й новi запитання виникають.

- Наприклад?

- Ну от, ви кажете, що всерединi "Люцифера" водень... чи той дейтерiй весь час переробляється, щоб дiставати енергiю...

- Так. I що ж тут неясного?

- Якщо це вiдбувається весь час, то для цього треба дуже багато дейтерiю. А я за весь час не бачив, щоб на "Люцифер" щось навантажували. А водень, я знаю, як i кисень, перевозять у спецiальних важких металевих балонах...

- Менi, Олесю, дейтерiй потрiбен не для того, щоб його спалювати, як спалюють водень, - посмiхаючись, вiдповiв Капiтан. - Менi вистачає дуже невеличкої кiлькостi його. Ну от, щоб тобi стало зрозумiлiше, у такому металевому балонi, про який ти щойно згадував, для мого "Люцифера" вмiщується запас енергiї приблизно на пiвроку.

- Що? - аж вигукнув здивований Олесь. - На пiвроку? На таку велетенську споруду, як "Люцифер"? Невже це може бути?

- Значить, може, коли я так кажу, - знизав плечима Сивий Капiтан. - Я ж тобi весь час тлумачу, що я не спалюю дейтерiй, а перетворюю його на гелiй. I перетворюю притому дуже маленькими порцiями, бо iнакше мiй "Люцифер" вибухнув би, як бомба. Проте i тих маленьких порцiй менi цiлком досить, бо вони дають у моє розпорядження практично невичерпну кiлькiсть енергiї. Я використовую цю енергiю i для реактивних двигунiв "Люцифера", якi його рухають, i для подолання земного тяжiння, для утворення антигравiтонiв... А, та й це також для тебе невiдома, отже, i незрозумiла рiч!.. Я можу пояснити тобi, в чому тут справа, тiльки не певен, чи не втомився ти, чи не забагато всього цього для тебе на перший раз...

Справдi, голова Олесевi майже йшла обертом. Атомний розклад, зворотний процес складання атомiв, термоядерна реакцiя... перетворення водню-дейтерiю на гелiй... величезна енергiя, що видiляється при цьому... одного балона водню-дейтерiю вистачає для гiганта "Люцифера" на пiвроку... Вiд того, що розповiв йому сьогоднi Сивий Капiтан, можна було запаморочитися не лише Олесевi, який мав тiльки вiддалене, приблизне уявлення про використання атомної енергiї i пов'язанi з цим процеси. А тут iще виникає нова розмова про реактивнi двигуни та ще про якiсь невiдомi й зовсiм загадковi антигравiтони...

Та юнак був вражений не тiльки цiєю зливою науково-технiчних вiдомостей, що звалилася на нього i мало не приголомшила. У сьогоднiшнiй несподiванiй розмовi Олесь не впiзнавав Сивого Капiтана, бачив його зовсiм не таким, яким звик бачити ранiше. Досi перед ним була сувора i мовчазна людина, овiяна суцiльною таємницею. Тодi, перший час, Олесь навiть побоювався зустрiчi з загадковим Сивим Капiтаном, упевненим i владним керiвником "Люцифера", якому беззаперечно пiдкорялися всi, хто його оточував, на чолi з Валенто Клаудо. Бо ж i сам Валенто не раз уже казав Олесевi про те, що кожне побажання Капiтана, кожне розпорядження - наказ i закон для команди.

Потiм вiдбулася перша розмова про долю Олеся, коли юнак здивовано вiдчув у рiшучому i владному голосi Капiтана дружнi й навiть лагiднi iнтонацiї, яких ранiше той суворий голос був наче взагалi позбавлений. Далi - розповiдь Валенто Клаудо про трагiчну iсторiю iнженера Ернана Рамiро i його друга Анхело Альвареса, яка розкрила перед Олесем те глибоко людяне, що ховалося до того пiд стриманим, холодним i навiть дещо зверхнiм виглядом цiєї урiвноваженої i зовнi неприступної людини з спокiйним i вдумливим поглядом гострих сiрих очей. Це людяне полягало в тому, що владний i замкнутий для всiх, мовчазний Сивий Капiтан наче пiд неприступним залiзним панциром ховав пiд своєю твердою рiшучiстю i дiями людини незламної волi вистраждану, скривавлену вiд тяжких ран душу Ернана Рамiро, якого жорстока доля руками фалангiстських катiв позбавила дружини, сина, друга, - всiх, кого вiн безмежно любив, хто був для нього найдорожчим у свiтi. Що залишилося в життi для Ернана Рамiро, який став Сивим Капiтаном? Тiльки праця, тiльки здiйснення тих натхненних задумiв, якi володiли ним i його другом Анхело Альваресом, якими захоплювалася i Хуанiта, що беззастережно вiддала життя для збереження таємницi свого Ернана... Але немає Хуанiти, немає й Анхело, загинув маленький Лорхе... Чим сповнене тепер життя Сивого Капiтана, який був колись Ернаном Рамiро?.. Чого вiн прагне тепер, коли блискуче здiйснив свої смiливi задуми i створив чудесний "Люцифер"?..

I ще одного Олесь не мiг збагнути. Чому Капiтан з самого початку так прихильно поставився до нього? Чому вiн не тiльки залишив його на "Люциферi", а й виявив стiльки пiклування про долю чужого йому юнака? Справдi, для цього аж нiяк не можна було знайти пiдстав, особливо якщо згадати про дивну, якщо не пiдозрiлу, поведiнку Олеся з самого початку. Адже вiн нiчого не змiг сказати про себе i своє минуле. Як сталося, що Капiтан i Валенто повiрили йому? З яких причин такий неговiркий, похмурий i суворий Сивий Капiтан вiв з ним ту першу розмову про його долю, яка так зворушила Олеся, i тепер так охоче i докладно розповiдає юнаковi про свiй винахiд, про будову "Люцифера"? Нiякого пояснення тут вiн знайти не мiг, це лишалося такою ж нерозв'язною загадкою, як i чимало iншого, з чим зустрiчався Олесь на "Люциферi", тiльки не з галузi науки i технiки, а з найскладнiшого, що є на свiтi, з людських взаємин...

3. ДАЛЬШI ЗАПИТАННЯ ОЛЕСЯ

- Що сталося, Олесю? - почув вiн раптом, наче прокидаючись, дещо стурбований голос Капiтана. - Замiсть того, щоб вiдповiсти менi, ти чогось замислився. Може, й справдi пiдеш вiдпочити?

- Нi, нi, - палко заперечив юнак, проводячи рукою по лобi. - Я таки замислився трохи, але не тому, що втомився. Навпаки, менi дуже хочеться ще слухати вас, щоб бiльше зрозумiти. Я зовсiм не втомився, а радий слухати ще й ще. I про реактивнi двигуни, i про подолання земного тяжiння... адже ви саме так сказали?.. Тим бiльше, що про реактивнi двигуни я знаю дещо. А от про земне тяжiння... при чому тут воно?..

Сивий Капiтан пiдвiвся в крiслi i вказав Олесевi на великий екран, на якому добре видно шлях, що розстилався перед "Люцифером". Цього разу автомобiль мчав нерiвною мiсцевiстю, дорога час вiд часу круто пiдiймалася вгору, щоб потiм знижуватися в долину чи глибокий яр. I знов Олесь вiдзначив про себе: як м'яко i плавно рухається ця чудесна машина!

- Ти, мабуть, помiтив, Олесю, що iнодi "Люцифер" не спирається на колеса, а наче висить у повiтрi? - таким запитанням почав свою дальшу розповiдь Сивий Капiтан.

- Аякже! Ще тодi, в лiсi, коли вперше вийшов з машини, я побачив, як колесо "Люцифера" вiльно крутилося в повiтрi, не торкаючись землi.

- Тодi ти бачив одне вiльне колесо. Але моя машина може не торкатися грунту всiма чотирма колесами...

- Це буває на ходу? Коли "Люцифер" швидко мчить?

- Нi, незалежно вiд того. Просто коли це потрiбно. От дивись, що зараз станеться. Бачиш вдалинi цю велику загорожу, що перетинає шлях?

Олесь придивився. Далеко попереду вiн i справдi помiтив високу загорожу з колод, оповитих колючим дротом. Вона перетинала їм дорогу.

"Люцифер" мчав до неї, не уповiльнюючи швидкостi. Загорожа з товстенних колод, здавалось, линула ближче й ближче до нього. Адже руху "Люцифера" Олесь не вiдчував зовсiм, автомобiль наче стояв застиглий на мiсцi, а рухалися, мчали повз нього всi навколишнi речi.

Ще мить - i "Люцифер" наскочить на загорожу, розiб'ється в дрiзки! Олесь здригнувся, треба гальмувати, гальмувати негайно, бо iнакше...

Рука Сивого Капiтана торкнулась невеличкої рукоятки на пультi керування. I враз велика загорожа, яка була вже перед самим "Люцифером", мов провалилася вниз. То плавно пiдстрибнув угору велетенський автомобiль, пролинувши над колодами загорожi, над колючим дротом, не зменшуючи при тому своєї швидкостi...

Олесь полегшено зiтхнув. Ну й стрибок! Мiцнi нерви мусять бути у людини, що подорожує цiєю дивною машиною.

- Здається, на тебе справив враження цей невеличкий стрибок, - говорив тим часом Сивий Капiтан. - Чекай, тобi доведеться побачити чимало ще дивнiших речей.

- А як же... як же "Люцифер" мiг перескочити через ту загорожу? Мов на крилах!..

- Я включив спецiальний пристрiй - генератор антигравiтонiв. Весь корпус "Люцифера" почав вилучати цi елементарнi частки - i внаслiдок того машина втратила вагу, мов вiдштовхнулася вiд землi. Не розумiєш, Олесю? Пояснювати тобi все це було б надто складно. Я скажу тобi тiльки ось що. Земне тяжiння - отже, i наша вага! - викликається особливими елементарними частками, гравiтонами. А мiй генератор вилучає такi ж самi частки, але скерованi в зворотному напрямi, антигравiтони. Вони гасять дiю звичайних гравiтонiв, а вiд того зникає i тяжiння, вага. Для цього потрiбна дуже велика кiлькiсть електричної енергiї. Але я вже говорив тобi, що в мене її достатньо. Вистачить i на генератор антигравiтонiв, i на реактивнi двигуни, що рухають "Люцифер"...

Олесь дивився на Капiтана, мов зачарований. Ця людина справляла на нього враження всевладного чудодiя, якому все пiдкоряється, який може зробити все, що тiльки побажає. I розповiдав Сивий Капiтан так просто, нiби в усiх тих неймовiрних властивостях його "Люцифера" не було нiчого дивного, наче вiн говорив про звичайнiсiнькi речi... А йшлося про такi технiчнi i науковi чудеса, що розповiдь про них здалася б не лише Олесевi, а й багато декому ще чарiвною, хоч i дуже красивою казкою, коли б та розповiдь не точилася тут, на самому "Люциферi", де цi чудеса були незаперечною дiйснiстю... Антигравiтони, реактивнi двигуни, що рухають "Люцифер"... Раптом Олесевi промайнула думка: усi такi двигуни, як-от на реактивних лiтаках, наприклад, видають пiд час роботи страшенний шум. А тут усе тихо, лише iнодi виникає легке шелестiння чи шипiння. Як же так?.. I Олесь спитав про це.

Сивий Капiтан тiльки посмiхнувся:

- Звичайнi реактивнi двигуни працюють за рахунок безперервних вибухiв при згоряннi пального, друже мiй. Тому й утворюється такий шум. А в мене працює електрика. Вона дає теж своєрiднi вибухи, але вони не створюють звукових коливань, тiльки оте шипiння, яке ти чув. Зажди, згодом, сподiваюся, ти все це зрозумiєш. Я охоче розповiдатиму тобi про все, що стосується "Люцифера", але не зразу, а поступово, в мiру того, як ти помiчатимеш щось нове, незрозумiле для тебе. Обiцяю тобi це, Олесю!..

I знову Олеся вразила щирiсть його слiв. Чому, чому Сивий Капiтан так охоче розповiдає йому все це? Чим завоював юнак його симпатiї i прихильнiсть? Де пояснення цьому?.. Можливо, краще було б просто запитати про це його самого. Але на такий вчинок Олесь не мiг наважитися, щось заважало йому, щось зв'язувало...

4. СЕРЦЕ I ДУША "ЛЮЦИФЕРА"

"Люцифер" линув уперед i вперед. Пiсля обiду Олесь знову сидiв з Сивим Капiтаном у кабiнi керування, наче це було вже так заведено, i слухав його розповiдь про будову дивної машини. I поступово у нього дедалi бiльше розкривалися очi на все те, що вiдбувалося навколо, на таємницi i загадки, якi оточували його в "Люциферi". Звiсно, все це Олесь уявляв собi тiльки поверхово. Але крок за кроком перед ним вимальовувалась прекрасна гармонiйна система, за якою був побудований чудесний апарат.

Десь всерединi мiститься серце велетня - складна, невiдома людству машина, винайдена Сивим Капiтаном ще тодi, коли вiн був Ернаном Рамiро. Та машина сполучає атоми водню-дейтерiю i перетворює їх на атоми гелiю. За яким принципом працює машина, як вона влаштована, знає тiльки сам Сивий Капiтан, та ще, можливо, хтось з його найближчих помiчникiв - i бiльше нiхто в свiтi. Але машина працює автоматично - це по-перше; по-друге, вона дає при цьому гiгантську кiлькiсть енергiї, що видiляється при термоядернiй реакцiї. I тiєю енергiєю живляться незлiченнi складнi механiзми, апарати i прилади, якими "Люцифер", мабуть, наповнений вщерть.

Частково та енергiя витрачається на реактивнi двигуни, частково на той генератор антигравiтонiв, про який Сивий Капiтан сказав лише загальними словами, бо це надто складна рiч для сприймання людини, необiзнаної досконало з сучасною фiзикою. Третiм, головним, споживачем енергiї було не менш фантастичне пристосування, що паралiзує дiю зброї i машин-переслiдувачiв "Люцифера". Це пристосування здавалося Олесевi одним з найдивовижнiших винаходiв, якi будь-коли з'являлися на свiтi.

Сивий Капiтан мiг витрачати енергiю в необмеженiй кiлькостi i пiсля того, як задовольнялися потреби реактивних двигунiв "Люцифера" i генератора антигравiтонiв, що гасили земне тяжiння i позбавляли машину ваги. Складна система дротiв обвивала все велетенське тiло "Люцифера", ховаючись пiд його сiро-зеленою оболонкою. В разi потреби до цiєї системи дротiв, що утворювала собою гiгантську електромагнiтну шпулю, одним поворотом важеля на пультi керування вмикався електричний струм високої напруги. I тодi "Люцифер" одразу перетворювався на величезний електромагнiт, навколо якого пульсувало магнiтне поле нечуваної сили. Жодна металева рiч не могла наблизитися до цього електромагнiту, пробитися крiзь його надпотужне поле. Кулi втрачали свою вбивчу силу, потрапляючи в те поле, i безсило падали вниз, на землю.

Але й цього було мало. Вмикаючи ще бiльшої сили струм, збiльшуючи потужнiсть магнiтного поля, Сивий Капiтан мiг досягати ще дивнiшого ефекту. Тодi кулi навiть починали вiдштовхуватися вiд "Люцифера" i летiли назад, у тому напрямку, звiдки прилетiли. Кулi, випущенi в "Люцифер", перетворювалися на зброю, скеровану проти тих, хто стрiляв!

Так само за допомогою потужних електричних генераторiв високої частоти Сивий Капiтан мiг спиняти на вiдстанi звичайнi автомобiлi i всi машини з моторами внутрiшнього згоряння. Адже такi мотори мають електричне запалювання. Надзвичайно потужне ультракороткохвильове випромiнювання "Люцифера" намагнiчувало всi металевi частини й системи електричного запалювання навколишнiх моторiв на досить великiй вiдстанi. Запалювання переставало працювати, i мотори автомобiлiв, броньовикiв i танкiв перетворювалися на мертве, безпорадне накопичення деталей, - доки Сивий Капiтан не припиняв дiю свого надпотужного ультракороткохвильового генератора.

Саме так сталося i пiд час великого вiйськового параду в столицi, на Авеню-дель-Прадо, про який розповiли Олесевi Валенто Клаудо i Марта, дiвчина, певна рiч, зi слiв свого батька. Всi фалангiстськi вiйськовi машини, хоч якi вони були потужнi, безпорадно спинилися пiд впливом ультракороткохвильового генератора "Люцифера". Сивий Капiтан довiв цим, що вiн може бути незаперечним господарем становища.

Коли Олесь слухав розповiдь про цей нещасливий для фалангiстiв вiйськовий парад, його вразила одна обставина. Адже й справдi Капiтан мiг тодi зробити все, що завгодно, - i нiхто б не насмiлився чинити йому опiр. Чому ж Ернан Рамiро не здiйснив тодi свого давнього намiру, не помстився на Фернандесi та його поплiчниках? Вiн мав для цього всi можливостi, кривавий каудiльйо не встиг би втекти. Чому Капiтан не зробив цього?..

I одного разу, коли Сивий Капiтан особливо охоче, як здавалося юнаковi, розповiдав йому про механiзми "Люцифера", зокрема, про ще не використанi ним поки що можливостi надпотужного генератора ультракоротких хвиль, Олесь якось майже мимоволi поставив йому це запитання. Спитав - i злякався: а що, коли Ернан Рамiро скаже, щоб вiн не втручався не в свої справи?..

Проте Сивий Капiтан спочатку тiльки задумливо поглянув на Олеся, наче зважуючи, чи зможе юнак зрозумiти його вiдповiдь. А тодi мовив - i Олесь здивовано зауважив, що в його спокiйному, врiвноваженому голосi помiтно бринять дедалi виразнiшi нотки стримуваного гнiву. Немовби першої-лiпшої хвилини той гнiв мiг вихопитися назовнi, незважаючи на витримку i звичне самовладання Ернана Рамiро.

- Чому я не помстився тодi, - питаєш ти, Олесю? Iншими словами, чому я не використав можливостi одним ударом убити i самого Фернандеса, i його найближчих поплiчникiв там, на майданi Кастелара? Так, я мав цю можливiсть. Одна моя електрична мiна, електричний снаряд - i вiд тiєї зграї на балконi й пороху не лишилося б! Ти не знаєш, що таке мої електричнi мiни, та я й не хотiв би, щоб ти побачив їх дiю, Олесю... Але...

Вiн на хвилинку замовк - i юнак побачив, як спохмурнiло його обличчя, коли вiн заговорив далi.

- Але хiба ж це можна назвати помстою? Хiба є щось страшне в самiй смертi? Нiчого! Тiльки дурнi бояться померти, зрозумiй це, Олесю! Якщо смерть приходить одразу, в нiй немає нiчого страшного, бо за якусь мить людина просто перестає щось вiдчувати, наче глибоко заснула. I все! Людина перестала iснувати, її немає. I вона навiть нiколи не зрозумiє, що померла. Що ж, отаку легку смерть я вважав би достатньою для цих мерзотникiв? I вважав би, що то - помста?..

Ернан Рамiро провiв рукою по чолу, вiдкинувши волосся. Вiн помiтно хвилювався.

- Достатня помста за невимовнi страждання, яких цi кати завдали багатьом i багатьом невинним людям? Муки, яких зазнав не тiльки я, а й... О, ти не знаєш, Олесю, що таке повiльне конання на каторжнiй роботi, коли в тебе попереду немає анiнайменшого просвiтку, сама чорна безнадiйнiсть... I вiдомо тiльки одне: незабаром ти помреш так само, як померли твої друзi, твої рiднi, твої любимi, - в тяжкому стражданнi, закатованi фалангiстами...

Олесь боявся проронити слово. Вiн проклинав себе за те, що необережно спитав про помсту. Та хiба ж вiн знав, що це так вплине на Ернана Рамiро?..

А Капiтан уже вiв далi, стискаючи кулаки:

- Нi, смерть була б надто легкою карою для фалангiстських злочинцiв! Я мiг би спопелити їх там, на майданi Кастелара. Але не такою має бути моя велика помста. Вони повиннi вiдчути її перед смертю не менше, нiж вiдчували їхнi жертви! О нi, я маю на увазi не фiзичнi муки, це було б надто примiтивно. Нi, вони мусять вiдчути, як усi зневажають їх, як вiдвертаються вiд них, наче вiд зачумлених! Вони захочуть пити - i нiхто не дасть їм води, вони благатимуть їжi - i нiхто не дасть їм шматка хлiба! Бо всi, всi зрозумiють, ким насправдi є цi негiдники на чолi з Фернандесом, нiкчемнi людцi, сильнi тiльки проти слабих, позбавленi совiстi й душi! I ти побачиш, Олесю, як я й мiй "Люцифер" допоможуть людям зрозумiти це, побачиш. Це й є той шлях, який я обрав собi, шлях месника, що звалить, зрештою, на голови фалангiстської зграї тяжку лавину людської ненавистi. Я розбуджу всiх! Я надихну всiх на помсту! I з задоволенням побачу, як та всенародна помста розчавить фалангiстiв!

Раптом Сивий Капiтан спинився, наче обiрвавши мову. Можливо, вiн вирiшив, що сказав надто багато. Та й справдi, нiколи досi не траплялося, щоб Ернан Рамiро говорив з Олесем про такi речi! Капiтан мiг охоче розмовляти з юнаком про "Люцифер" i його властивостi, про технiку, механiзми, про науковi питання. Але вiн досi завжди уникав того, щоб торкатися чогось особистого, такого, що стосувалося б його внутрiшнього свiту, думок, почуттiв. Адже навiть тодi, коли Капiтан вирiшив познайомити Олеся з iсторiєю Ернана Рамiро, - вiн не сам зробив це, а доручив Валенто Клаудо... I раптом такий вибух пристрастi, якого юнак i сподiватися не мiг, запитуючи Капiтана.

Це вражало, примушувало замислитися. Досi Сивий Капiтан здавався Олесевi надзвичайно стриманою людиною, для якої наче не iснувало нiчого, крiм пристрасного захоплення своїм створiнням, "Люцифером". Та й розповiдь Валенто Клаудо свiдчила теж про те, що Ернан Рамiро протягом усього життя був заглиблений виключно в науковi й технiчнi питання - i нiщо iнше, крiм дружби з Анхело Альваресом та любовi до дружини Хуанiти й сина Лорхе, для нього не iснувало. А може... може, на Ернана Рамiро саме й вплинула трагiчна загибель людей, яких вiн щиро любив?.. Може, саме через це в його душi народилася жагуча ненависть до фалангiстiв, яка, очевидно, настiльки бурхлива, що iнодi проривається крiзь панцир стриманостi, як сталося це й зараз?..

Але було ще й iнше в тiм, що кiлька хвилин тому говорив Сивий Капiтан, i це не могло лишитися для Олеся непомiченим.

Цiлком зрозумiло, що Капiтан говорив "я", "менi", коли розповiдав про тi чи iншi чудеснi властивостi "Люцифера", створеного саме ним. Проте чому вiн так уперто, наполегливо говорив i тепер: "Я мiг би", "Я обрав собi", "Я розбуджу всiх", "Я надихну"... тощо? Як поєднати пiдкреслену стриманiсть Сивого Капiтана, що уникав будь-яких розмов на особистi теми, стояв наче осторонь вiд усяких проявiв почуттiв, з оцим вибухом пристрастi, таким стихiйним, таким особистим, що охоплений ним Капiтан мiг говорити тiльки про власнi намiри, власнi бажання, немов якийсь незаперечний володар, для якого не iснувало нiчого, крiм його всесильної, всеперемагаючої особи?.. "Я", "я" - i знов "я"...

То була дивна, незрозумiла для юнака суперечливiсть в образi Сивого Капiтана, який складався в уявi Олеся. Вона гнiтила його, як щось чужорiдне, щось таке, з чим не мiг погодитися весь внутрiшнiй свiт юнака, вихованого на зовсiм iнших принципах. Тому Олесь нiяково мовчав. I невiдомо, скiльки часу тяглася б та пауза, пiд час якої Капiтан нервово походжав по каютi, а Олесь тiльки час вiд часу пiдiймав на нього очi, коли б Ернан Рамiро не промовив так само раптово, як i замовк перед тим:

- Наша розмова, Олесю, пiшла не в той бiк. Ми ж умовлялися з тобою говорити про "Люцифер", чи не так?

- Пробачте, Капiтане, я не хотiв... - почав був юнак.

- Нiчого, нiчого, все гаразд, - перебив його Ернан Рамiро. - Можливо, i краще, що про це зайшла мова. Принаймнi тепер ти знаєш дещо, хоча й дуже мало, про мої намiри... А зараз займемося дiлом. Менi треба дещо обчислити й перевiрити. Отож я тебе не затримую. Можеш iти, коли хочеш. А можеш побути й тут, тiльки з умовою вже не розмовляти, не заважати менi.

- Я побуду тут, Капiтане, якщо дозволите.

- Гаразд.

Ернан Рамiро натиснув двi кнопки в стiнi бiля центрального пульта керування. Частина стiни ковзнула вниз, i на нiй опинився складний прилад, що висунувся з нiшi в стiнi. То була лiчильна електронна машина, потрiбна Капiтановi для обчислень.

Олесь уже давно встиг помiтити, що на "Люциферi" людинi не доводилося витрачати фiзичної сили майже нi на що. Всi механiзми працювали автоматично, для цього слiд було в разi потреби тiльки натиснути на маленькi кнопки чи повернути рукоятки. Ця складна система працювала справдi бездоганно, жодного разу Олесевi не довелося помiтити навiть найменшої нечiткостi. Та її й не могло бути, бо будь-яка, мабуть, i непомiтна з першого погляду несправнiсть призвела б, напевне, до аварiї, якщо не до непоправної катастрофи: згадати хоча б про ту велику швидкiсть, з якою мчав "Люцифер" тодi, серед гострих скель пустелi Хоравенте, по вузькiй i звивистiй кам'янистiй дорозi. Коли б тодi вiдмовив у дiї хоч якийсь з автоматичних приладiв або бодай на мить виключився!.. Загибель була б неминучою!

5. ОГОЛОШЕНИЙ ПОЗА ЗАКОНОМ

Раптом думки Олеся увiрвалися. Вiн помiтив легке погойдування пiдлоги, яке свiдчило, що машина уповiльнювала хiд. Можливо, "Люцифер" закiнчує свою подорож, прибув туди, куди вела його воля Сивого Капiтана. Ось машина зовсiм спинилась.

А втiм, навколо немає нiчого примiтного, нiчого цiкавого, що вiдрiзнялося б вiд попереднiх картин на телевiзiйному екранi. "Люцифер" весь час iшов, обминаючи мiста i великi села: Капiтан навмисно не хотiв привертати до себе уваги. I тут так само, як було i перед тим: поле, телеграфнi стовпи, гай на обрiї, зовсiм безлюдно, тiльки десь удалинi кiлька невеличких хатинок. А поблизу - роздорiжжя; тут, очевидно, перехрещувалися дороги з пiвночi на пiвдень i зi сходу на захiд. Чому "Люцифер" спинився тут?..

Юнак поглянув на Капiтана. Але той, нахмуривши кошлатi брови, мов чекав чогось i сам, вiдiрвавшись вiд обчислень на машинi. Чого саме?

Олесь почув сигнальний дзвiнок. Це означало, що вiдкриваються зовнiшнi дверi "Люцифера". А, ось що! Он Валенто Клаудо легко вискочив з машини й швидко попрямував до дороговказу на перехрестi дорiг - невисокого стовпчика з розчепiреними дошками, що стирчать у рiзнi боки, вказуючи напрям до того чи iншого мiста. Невже ж Валенто хоче перевiрити правильнiсть маршруту "Люцифера"? Дивно, дивно...

Тим часом Валенто Клаудо пiдiйшов до дороговказу, спинився бiля нього, наче уважно до чогось придивляючись. Ось вiн читає якусь об'яву на бiлому аркушi паперу. Мабуть, об'ява була зовсiм свiжа, недавно прилiплена, бо коли Валенто взявся за її край i потягнув, аркуш легко вiдiрвався вiд стовпчика. Розмахуючи тим аркушем, Валенто Клаудо уже повертався до машини.

Знов пролунав сигнальний дзвiнок, i "Люцифер" рушив, поступово прискорюючи хiд. У кабiну керування ввiйшов Валенто Клаудо. Вiн простяг Капiтановi аркуш паперу - зiрване ним з дороговказу оголошення.

Валенто став бiля штурвала, а Сивий Капiтан голосно, чiтко вимовляючи кожне слово, почав читати:

"До вiдома населення.

Останнiм часом на територiї Iберiї з'явився злочинець,

який називає себе Сивим Капiтаном i вiдзначився зухвалими

антиурядовими вихватками. Насправдi це збiглий в'язень,

колишнiй iнженер Ернан Рамiро, обвинувачений у багатьох

державних злочинах i засуджений на довiчне ув'язнення.

Оскiльки цей непоправний злочинець i далi намагається

провадити антидержавну дiяльнiсть, вiн оголошується поза

законом.

Кожному, хто приставить вищезазначеного Ернана Рамiро (вiн

же Сивий Капiтан) до найближчого вiддiлення полiцiї чи

управлiння жандармерiї живим або мертвим, - буде видано

винагороду в сумi 100 000 пезет.

Кожен, хто має вiдомостi про мiсцеперебування

вищезазначеного Ернана Рамiро (вiн же Сивий Капiтан), або його

автомобiля пiд назвою "Люцифер", або його спiльникiв, - повинен

негайно пiд страхом суворого покарання повiдомити про це

полiцiю чи жандармерiю, за що одержить винагороду в сумi 25 000

пезет.

Особливо уповноважений

державної полiцiї

Мiгель Хуанес".

Дочитавши до кiнця, Капiтан зiм'яв у руцi оголошення i жбурнув його в куток, а потiм ще й витер носовою хусткою руки, наче вони були забрудненi афiшею. Олесь з нiмим запитанням в очах дивився на нього. Мовчав i Валенто Клаудо, тримаючи в своїх великих, могутнiх руках штурвал.

Нарештi Капiтан заговорив. Кошлатi брови його зiйшлися на перенiссi, нахмурене обличчя стало жорстоким. I хоча вiн намагався говорити стримано, не виказуючи свого обурення, - гiркота й гнiв, великий, наростаючий гнiв вiдчувалися в його словах, гiркота й гнiв, яких не могли приховати нi зовнiшнiй спокiй, нi суворе, металiчне звучання голосу. Олесевi здавалося: ще хвилина - i Сивий Капiтан не витримає цього внутрiшнього напруження, крiзь його звичний панцир стриманостi прорветься знов, як це одного разу вже трапилося, той вибух полум'яної пристрастi, на якi була здатна ця дивна, суперечлива людина.

- Отже, менi оголошено вiйну не на життя, а на смерть, - сказав Ернан Рамiро похмуро. - Державний злочинець, оголошений поза законом, - i кожен, хто схоче, має тепер право вбити мене та ще й одержати нагороду... Що ж, мушу все ж таки вiддати належне державнiй полiцiї та її особливо уповноваженому Мiгелевi Хуанесу. Вони швидко встановили моє справжнє, багатьма забуте iм'я. Все правда - крiм одного. Я нiколи не був державним злочинцем i не пам'ятаю за собою жодного злочину взагалi... якщо не брати до уваги моєї вiдмови працювати на фалангiстський уряд...

- Оце й є ваш головний злочин, Капiтане, - вiдгукнувся Валенто Клаудо. - Вам би простили й забули все, коли б не було цього!

- Так. Ви маєте рацiю, Валенто. Ну що ж, на вiйнi - як на вiйнi, каже старе прислiв'я, - невесело посмiхнувся Сивий Капiтан. - Я вже казав не раз, що не хотiв би шкодити нiкому, крiм справдi винних у злочинах... Проте тепер вибору не лишається. Iдучи до своєї мети, я змушений i захищатися, i одразу довести всiм, що зi мною не можна жартувати. Це допоможе людям обрати потрiбний шлях: або зi мною, або...

Щось вкрай невмолиме, жорстоке виблиснуло в його гнiвно примружених очах.

- Фернандеса все одно нiщо не врятує, вiн сплатить за все своєю головою... так само, як i його поплiчники, - вiв далi Ернан Рамiро. - Вони сплатять ще бiльшою цiною, бо знову женуть на смерть тих, кому доведеться безпосередньо виконувати накази уряду... i гинути при цьому, бо я вже нiкому тепер не даруватиму... Фернандес i його клiка штовхають мене на це. Що ж, вони сплатять i за це теж! Сплатять не самою смертю, а чимсь значно бiльшим!..

Вiн подивився в очi Олесевi - i вiд того суворого погляду юнаковi стало не по собi. Вiн-бо згадав те, про що зовсiм недавно говорив йому Капiтан. I говорив так само впевнено i владно... тiльки тепер було ще й те нове, що Рамiро недвозначно загрожував смертю всiм, хто й далi пiдкорятиметься урядовi. I знову те ж саме "я хочу", "я зроблю"... Так, так, ось Капiтан ще й додає:

- Я змушу зрозумiти кожного, що йти проти мене рiвнозначно самогубству. Змушу вже не словами, а дiлами!

Олесь мимоволi опустив очi. Йому хотiлося зiбратися з думками, але вони розбiгалися. Юнак вiдчував, бачив, як перед ним вiдкриваються якiсь новi риси Сивого Капiтана, невiдомi досi. Чи, може, тi риси народжувалися в Капiтана пiд впливом обставин? Хтозна, хто може вiдповiсти на це...

Ернан Рамiро наче вiдчув, що Олесь розгубився. Його тон раптом змiнився, коли вiн несподiвано спитав:

- Що скажеш, Олесю? Ти маєш час вирiшити. Ти бачиш, що перебування зi мною на "Люциферi" не обiцяє тобi нiчого доброго. Отже, я повторюю своє запитання: чи не бажаєш ти залишити мене? Я можу доставити тебе, скажiмо, кудись на кордон, щоб ти не мав сутичок з полiцiєю... Вiдповiдай!

- Я вже давно вiдповiв вам, - палко вiдгукнувся Олесь. - Доки ви дозволите, я буду тут, з вами!

Рука Сивого Капiтана торкнулася волосся юнака i лагiдно погладила його.

- Добре, Олесю, - вiдповiв вiн. I враз голос його набув знов суворостi i рiшучостi.

- Ви казали, Валенто, що Марта добре знає керiвника пiдпiльної патрiотичної органiзацiї Фредо Вiкторе? - спитав вiн.

- Так, Капiтане. Її батько, Педро Дорiлья, - давнiй друг Фредо Вiкторе.

- Вiн комунiст, цей Вiкторе?

Валенто завагався.

- Можливо, Капiтане... я напевно не знаю, але...

- Гаразд, зараз це не має значення. Олесю, поклич Марту i приходь разом з нею до моєї каюти. Я чекатиму там на вас. Ми поговоримо, поки Валенто лишатиметься за штурвалом. Є важливi справи, що стають тепер невiдкладними. I вiд них залежить багато що i для нашої спiльної мети, i зокрема для батька Марти...

Роздiл десятий

1. АЛЕКСО I МАРТА

Шумнi й галасливi вулицi столицi. Люди поспiшають по тротуарах, переганяють одне одного, невгамовний потiк перехожих ллється по широких проспектах та бульварах, збивається щiльним натовпом на перехрестях, з нетерпiнням чекаючи, доки спиниться рух автомобiлiв i дасть можливiсть перебiгти на другий бiк.

Хiба є тут час спинити погляд на комусь одному? У всiх мало часу, всiх чекають якiсь термiновi справи, кожному немає дiла до iншого. Хiба здивує тут перехожого залита золотом форма гоноровитого офiцера iберiйської фалангiстської армiї? Хоч би як високо вiн пiдносив голову у пишному кашкетi, хоч би як пiдкручував вуса та гордо тримав срiбний ефес шаблi, все це не цiкавить нiкого, нiхто не звертає на нього уваги. Для гордовитого офiцера тiльки й лишається насолоди, що оглянути себе з нiг до голови у великiй дзеркальнiй вiтринi розкiшного магазину, пiдкрутити ще раз вуса та грiзно подивитися на кiлькох солдатiв, що скромно проходять краєм тротуару. Чи досить поштиво вони повертають, наче по командi, до нього голови, чи бездоганно чiтко пiдкидають, наче механiчнi ляльки, вимуштруванi руки до кашкетiв?..

Раптом офiцер не стримав задоволеної посмiшки. Назустрiч йому йшло двоє молодих людей, юнак i дiвчина, зодягненi в форму ЗФМ - загонiв фалангiстської молодi. Власне, та форма не була дуже пишною, i якщо казати про самий костюм, то мало привертала до себе уваги. Звичайнi захисного кольору сорочки i такi ж штани в юнака i спiдниця у дiвчини. Але загальний пiдтягнутий вигляд, чорнi форменi берети з золоченими фалангiстськими значками на них - ось що радувало серце офiцера. А коли юнак i дiвчина ще й завзято вiдкозиряли йому, приклавши правi руки до беретiв i не зводячи з нього очей, - офiцерське серце i зовсiм розтало. Пiдвiвши руку, вiн з готовнiстю вiдповiв на урочисте вiйськове вiтання молодих людей i додав захоплено, хриплим басовитим голосом:

- Молодцi! Прекрасна виправка!

- Еввiва каудiльйо! - в один голос чiтко i виразно вiдповiли обоє фалангiстським вiтальним вигуком.

Хтось з перехожих озирнувся: знову еввiва, знов каудiльйо? Чого б це?.. А, то ж тi муштрованi молодцi з ЗФМ! То хай собi вигукують, хай марширують, не треба нi придивлятися, нi прислухатися. Це ж такi хлопцi й дiвчата, що з ними не слiд зв'язуватися, їм у столицi все дозволено, їм протегує сам каудiльйо. Як вирiшать, що на них не так, мовляв, поглянули, поставилися непоштиво, або й просто захочуть причепитися, - будуть неприємностi. Хай їм грець! Далi, далi вiд цих скажених цуценят, породжених фалангiстськими собаками!

А молодi люди йшли далi своїм шляхом, немов не помiчаючи насторожених поглядiв перехожих. Вони жваво розмовляли, зиркали у вiтрини магазинiв, час вiд часу весело смiялись, не забуваючи, проте, козиряти кожному зустрiчному офiцеровi, незалежно вiд його чину, нiби знаходили в цьому особливу приємнiсть для себе.

Стрункий сiроокий юнак з бiлявим волоссям i лукавим, хоч i добродушним, виразом обличчя все частiше схиляв голову до своєї чорнявої супутницi i щось швиденько шепотiв їй. I щоразу вона ледве стримувалась, щоб не пирснути зо смiху. Проте потiм дiвчина одразу напускала на себе серйознiсть, навiть робилась суворою, кидала на юнака сердитий погляд темно-карих очей i докiрливо говорила тоном, який їй зовсiм не пасував:

- Досить, Алексо! Це стає просто неможливим. Згадай про свiй одяг, кинь жартувати! Невже ти не можеш бути серйозним?..

Але в її глибоких очах пiд пухнастими, красиво вигнутими бровами в той же час стрибали веселi вогники, що явно суперечили суворим словам. Юнак у вiдповiдь мовчки виструнчувався - якраз вчасно, бо назустрiч їм уже йшов якийсь офiцер, яких тут, у центральнiй частинi столицi, було так багато, нiби вся iберiйська армiя складалася з самих офiцерiв. Козирнувши офiцеровi, юнак одразу ж таки знов шепотiв щось своїй супутницi, i вона знов удавала, що дуже сердиться на нього. А смiх, нестримний молодий смiх, здавалося, струмiв з її очей.

I все ж таки дiвчина дедалi бiльше серйознiшала, брови її почали хмуритися. Ось вона у вiдповiдь на новий жарт свого супутника вже майже й не посмiхнулась. I юнак спинився, бо вiдчув, що дiвчина рiшуче взяла його за руку. Вона виразно, пiдкреслено серйозно сказала:

- Слухай, нарештi, Алексо. Я дуже люблю жарти i спочатку охоче смiялася з твоїх жартiв. Але всьому буває край. Невже ти не пам'ятаєш, що нам треба бути дуже обережними? Забув, що все це небезпечно? Хочеш провалити справу?

Юнак зашарiвся. Так, справдi, вiн надто розiйшовся, надто вже легко давалися йому жарти й дотепи з приводу надутих фалангiстських офiцерiв... Щоправда, почасти в цьому була винна i його сувора супутниця, адже вона так весело смiялася, коли вiн жартував. А якому ж юнаковi не приємно вiдчувати, що дiвчинi подобається його дотепнiсть? От вiн, мабуть, i справдi втратив почуття мiри. Бiльше цього не буде!

- Пробач, Марто, - вiдповiв вiн з дещо винуватим виглядом. - Я обiцяю тобi, що тепер усе буде гаразд.

Вони рушили далi. Деякий час обоє мовчали, зосереджено дивлячись перед собою. Олесь (а це був вiн) нiби замислився. Марта два чи три рази крадькома поглянула на нього i непомiтно посмiхнулась: вiн був невпiзнанний у формi ЗФМ! Мимоволi вона кинула погляд i на своє вiдображення у вiтринi, повз яку вони проходили. Е, вона теж справжня ЗФМiвка! Непогано вигадав Клаудо! Це ж вiн вирiшив одягти їх обох у цю форму i попередив:

- Якщо ви будете зодягненi, як отi пихатi фалангiстськi стручки, то до вас уже напевно нiхто не причепиться. Це дiло вiрне, я й сам їх завжди обходжу стороною. Тiльки пам'ятайте одне: треба козиряти всiм офiцерам. Тодi все обiйдеться. Ану, прорепетируйте менi, i цiлком серйозно!

Валенто Клаудо не помилявся: форма загонiв фалангiстської молодi оберiгала їх вiд усякої небезпеки. Козиряли офiцерам вони старанно й чiтко; i спочатку це навiть розважало їх. Тепер те козиряння вже набридло, але його, певна рiч, доводилося дотримуватись.

Так, усе йшло гаразд. I все ж таки почуття якоїсь прихованої тривоги не зникало, особливо у Марти. Поки вони йшли по центральних кварталах, форма оберiгала їх вiд неприємних несподiванок. Iнакше стало, коли Олесь i Марта пiдiйшли до робiтничих кварталiв. Офiцерiв тут було дуже мало, лише зрiдка можна було побачити когось у вiйськовiй формi. Зате звичайнi зустрiчнi з досить одвертою неприхильнiстю поглядали на чорнi берети з золоченими значками: форма фалангiстської молодi не користувалася популярнiстю в цих районах!..

Нарештi Марта знайшла вихiд. Вони якраз повернули за рiг вулицi. Дiвчина озирнулась: нiхто на них не дивився, перехожих у цьому тихому, спокiйному провулку не було.

Тодi дiвчина зiрвала з своєї голови чорний берет з золоченим фалангiстським значком i подала його Олесевi:

- Сховай у кишеню, а в другу поклади свiй. I швидко! Так буде краще. Iнакше ми можемо потрапити в якусь неприємнiсть. Тут живуть робiтники, вони не дуже люблять "стручкiв", як каже Валенто. А решта, - вона вказала на їх захисний одяг, - не приверне уваги...

Справдi, тепер на Олеся i Марту не звертали уваги, бо без беретiв i значкiв вони перетворилися на звичайних молодих людей, хiба що трохи краще зодягнених, нiж iншi.

- Тiльки не здумай козирнути тепер якомусь офiцеровi, - попередила ще Олеся, лукаво посмiхаючись, Марта. - Бо тодi буде погано, вiн обов'язково причепиться за порушення форми...

Це застереження було дуже слушним. Адже Олесь за звичкою, якої вже набув за час прогулянки по центральних вулицях столицi, щойно хотiв вiдкозиряти якомусь поручиковi - i майже в останню мить спинився, стиснувши руку в кишенi. Мимоволi вiн намацав у кишенi те, що дав йому на всякий випадок Сивий Капiтан, виряджаючи його з Мартою в цю небезпечну подорож. Капiтан тодi сказав йому дуже серйозно i переконливо:

- Май на увазi, Олесю, тобi не буде в кого шукати захисту в разi небезпеки. Навпаки, тобi доведеться самому в разi потреби захищати ще й Марту. Будь обережний! Я вiрю, що ти пам'ятатимеш про небезпеку i все обiйдеться добре. Але на всякий випадок вiзьми цю рiч, вона може врятувати вас обох. Тiльки пам'ятай: користуватись нею можна лише тодi, коли iншого виходу вже не буде. Це дуже серйозна зброя, Олесю!

2. КОШИК АПЕЛЬСИНIВ ТIТКИ БАРБАРИ

Марта спинилась. Вона вказала Олесевi на великий цегляний будинок, що зовнi аж нiчим не вiдрiзнявся вiд iнших.

- Вiн живе тут. Але його не так легко побачити стороннiй людинi. Я ж тобi казала.

- А ти пам'ятаєш усе, що треба?

- Ще б пак! Хiба я вперше тут?

Вони пiднялися на п'ятий поверх вузькими брудними сходами. Марта постукала в дверi не так, як звичайно, а розмiрено, наче за якоюсь умовною абеткою: три довгi удари, потiм пауза, потiм ще два короткi. Зсередини нiхто не вiдповiдав. Тодi Марта постукала вдруге. Знову тиша. Дiвчина нервово закусила губу.

- А що, коли i його... - почала вона i не закiнчила. Але Олесь зразу зрозумiв її тривожну думку. Марта хотiла сказати: "А що, коли i його заарештували?.." Що ж, тодi дуже погано, дуже. Бо руйнуються задуми, Олесь з Мартою не зможуть виконати доручення, вiд якого залежало так багато...

Нарештi за дверима почулися кроки. Жiночий голос запитав:

- Кого треба?

- Тiтка Барбара передає кошик апельсинiв для маленького Анунсiато, - не задумуючись вiдповiла Марта, хоч з нею й не було нiякого кошика з апельсинами.

- Анунсiато немає дома, - промовив голос за дверима.

- Бджоли дуже боляче кусаються, каже старий дiд, - ще впевненiше сказала Марта, хоч це для кожного слухача здавалося б цiлковитою нiсенiтницею. Але Олесь розумiв, що цi фрази - умовнi i служать для того, щоб переконатися: прийшла своя людина, а не стороння.

Справдi, пiсля того дверi розчинилися. На порозi стояла пiдстаркувата жiнка в чорнiй хустинi. За нею в глибинi коридора виднiлася постать невисокого кремезного чоловiка, який уважно приглядався до того, що вiдбувалося бiля вхiдних дверей. Олесь не встиг зробити й кроку, як Марта кинулася до того чоловiка.

- Ой, я так хвилювалася, дядю Фредо! - скрикнула вона, обiймаючи його. - Я постукала, а нiхто не вiдповiдає... i я подумала, що полiцiя схопила й вас, арештувала, як батька...

- Нi, нi, дiвчинко, даремнi страхи. Мене, знаєш, не так-то й легко арештувати, я горобець стрiляний, - заспокiйливим тоном вiдповiв чоловiк, у той же час запитливо дивлячись на Олеся. - А це хто такий з тобою?

- Це один хлопець... вiн цiлком надiйний, дядю Фредо, не турбуйтеся... так я вам зараз усе розповiм! - завагалася Марта. - Його звуть Алексо. I вiн росiянин. Алексо, чого ж ти стоїш? Це ж i є дядя Фредо, Фредо Вiкторе! кинула вона Олесевi. Юнак незграбно вклонився: вiн вiдчував себе трохи нiяково.

- Росiянин? - здивовано перепитав Фредо Вiкторе, ще уважнiше вдивляючись в Олеся.

- Так, - ствердив юнак.

- I комсомолець, - додала Марта.

- Ну, якщо росiянин, та ще й комсомолець, то й зовсiм не слiд стояти на порозi, - посмiхнувся Вiкторе. - Заходьте, друже. Цiкавий, цiкавий i несподiваний вiзит... Ну, ходiмо до кiмнати. I негайно розповiдай усе, Марто.

3. ЗАСТЕРЕЖЕННЯ ФРЕДО ВIКТОРЕ

В кiмнатi було тихо й затишно. Вони сiли бiля столу, i Марта почала розповiдати. Олесь тим часом з iнтересом крадькома розглядав Фредо Вiкторе. Ось вiн який, цей керiвник пiдпiльної органiзацiї iберiйських патрiотiв у столицi, мужня людина, що, ховаючись вiд полiцiї i жандармiв, керує антифалангiстським рухом!

Юнаковi дуже хотiлося б знайти в зовнiшностi цього чоловiка щось надзвичайне, що одразу вiдрiзняло б його вiд iнших, щось притаманне лише видатнiй людинi. I нiчого такого Олесь не знаходив у звичайному, навiть буденному виглядi чоловiка, який сидiв перед ним i уважно слухав розповiдь Марти.

Коли б Фредо Вiкторе йшов у натовпi робiтникiв, нiхто, напевне, не звернув би на нього уваги. Середнього зросту, кремезний, з простим худорлявим обличчям, коротко пiдстриженим волоссям, у якому густо срiблилася сивина, рiдкими, теж сивуватими вусами над тонкими блiдими губами людини, що знала чимало важких, голодних днiв у своєму нелегкому життi, в непоказному сiрому пiджаку - Фредо Вiкторе аж нiяк не був схожий на того, яким малювався в романтичнiй уявi Олеся. Не тiльки суворий i владний Сивий Капiтан, а навiть хоч i добродушний, але рiшучий Валенто Клаудо - i той здавався юнаковi показнiшим для того, щоб скупчувати навколо себе людей, керувати їх вчинками, надихати на боротьбу.

Мабуть, тiльки вдумливi й уважнi очi, що спокiйно дивилися з-за невеличких окулярiв у простiй металевiй оправi, не пропускаючи, здавалося, найменшої дрiбнички, - мабуть, тiльки цi свiтлi очi справдi прикрашали таке звичайне, мало-примiтне обличчя типового робiтника одного з заводiв столицi.

Цi очi лише iнодi вiдривалися вiд збудженого вродливого обличчя Марти, що схвильовано розповiдала про те, що вiдбулося з нею протягом останнiх днiв, - вiдривалися для того, щоб швидко поглянути на юнака, коли йшлося про нього. I тодi Олесь не мiг позбутися враження, що погляд свiтлих очей Фредо Вiкторе немов одразу проникає в найпотаємнiшi його думки i почуття.

Фредо Вiкторе слухав Марту, нi словом не перебиваючи її. Тiльки тодi, коли дiвчина дiйшла в своїй розповiдi до того, як вона потрапила на "Люцифер", i вперше згадала iм'я Сивого Капiтана, - Фредо Вiкторе спинив її, пiднявши руку, i здивовано спитав:

- Це ти серйозно, Марто? Не помиляєшся? Той самий Сивий Капiтан, що...

- Той самий, дядю Фредо, той самий! I вiн такий суворий, похмурий i сумний. Вiн обiцяв урятувати батька. Сказав, що бере на себе вiдповiдальнiсть за його арешт. Мовляв, батько потрапив до в'язницi лише тому, що полiцiя чомусь вбачає в ньому спiльника Сивого Капiтана. А коли так, то вiн, Сивий Капiтан, i мусить допомогти батьковi, врятувати його. Хiба це не благородно з боку Сивого Капiтана, дядю Фредо, ну, скажи?

Фредо Вiкторе задумався, потер пiдборiддя долонею своєї великої робочої руки. Вiн, видно, вагався.

- Гм... - нарештi вiдгукнувся вiн. - Що ж, я буду дуже радий, якщо йому пощастить зробити це... хоч i не знаю, як саме. Дивна вiн людина, той Сивий Капiтан! Надто вже вiн покладається на свої власнi сили. Це було помiтно з самого початку, ще з появи його на парадi на Авеню-дель-Прадо... Чого вiн хоче зрештою, чого прагне? Говорив вiн тодi так неясно, туманно...

Олесь вiдчув, що настала його хвилина. Користуючись тим, що Фредо Вiкторе замовк, наче шукаючи вiдповiдi на свої думки, вiн зауважив:

- Сивий Капiтан хоче, щоб iберiйський народ звiльнився вiд фалангiстського ярма. Вiн наказав менi передати це вам такими словами, щоб ви зрозумiли його намiри.

Фредо Вiкторе пiдвiв на юнака запитливий погляд.

- Хороша мета, хорошi намiри, - мовив вiн. - Але в який спосiб Сивий Капiтан гадає здiйснити їх?

- У нього є "Люцифер", могутня, непереможна машина! - палко вiдповiв Олесь, якого майже образила холодна реплiка Вiкторе. Як, сумнiватися в можливостях Сивого Капiтана i його надзвичайного "Люцифера"? I вiн додав: Уряд i всi його сили нiчого не зможуть зробити з "Люцифером"! Уже тепер це ясно, а згодом це зрозумiють усi!

Вираз обличчя Фредо Вiкторе залишився таким самим непроникним. Вiн спокiйно мовив:

- Отож, як я тебе зрозумiв, Алексо, Сивий Капiтан i надалi час вiд часу з'являтиметься на своєму "Люциферi", аж поки всi не зрозумiють, що вiн невразливий. А тодi фалангiсти, усвiдомивши це, скоряться i вiддадуть владу народовi. Так, виходить?

Щось iронiчне, насмiшкувате вiдчувалося в тому спокiйному тонi, яким говорив Фредо Вiкторе. Вiн, мабуть, знав заздалегiдь, що на його запитання не можна знайти позитивної вiдповiдi, i тому продовжував, наче не помiчаючи розгубленостi Олеся. А юнак i справдi розгубився, бо нiяк не чекав таких iронiчних слiв у вiдповiдь...

- Нi, друже мiй, тут щось не так, - вiв далi Фредо Вiкторе. - Ти кажеш: "Люцифер". Що ж, "Люцифер", як менi здається, досить непогана машина...

- Коли б ви знали всi її властивостi! - палко вихопилося в Олеся. - Ви б тодi зрозумiли...

Фредо Вiкторе посмiхнувся...

- Та я й без того вiрю, бо бачив "Люцифер" пiд час вiйськового параду. Галасу й безладдя вiн тодi наробив чимало. Я навiть погоджуся, що в його появi було чимало доброго, бо Сивий Капiтан дiєю свого "Люцифера" скомпрометував вiйськову силу фалангiстiв... i це має неабияке значення...

- От, ви ж самi кажете, що...

- Так, кажу, що "Люцифер" дуже непогана машина. Мабуть, навiть надзвичайний витвiр технiки. Все це так. Але це все ж таки тiльки машина. А хiба машина сама може вирiшити те, до чого, як ти сказав, прагне Сивий Капiтан, хiба вона може визволити народ з-пiд ярма фалангiстiв... так само, як i одна людина, хоч би вона й мала в своєму розпорядженнi отаку надзвичайну машину? Ти, юначе, сказав менi, що ти - комсомолець. Так от, що ти скажеш про це як комсомолець ?

Запитання було поставлене дуже серйозно. Олесь завагався. Вiн вiдчував, як запитливо дивиться на нього Марта, як чекає вона вiд нього переконливої вiдповiдi: адже вони з нею стiльки говорили про це пiсля останньої розмови з Сивим Капiтаном, коли вiн вперше ясно сказав про свою мету... Але вiдповiдi не було, Олесь розумiв це...

- Мовчиш? - продовжував Фредо Вiкторе так само спокiйно, немовби у ваганнях Олеся не було для нього нiчого несподiваного, немовби iнакше юнак i не мiг поводитися. - Ну от, як тобi здається, товаришу комсомолець, чи може взагалi щось зробити одна людина проти цiлого державного ладу? Чи матиме така людина рацiю, якщо вирiшить вийти на бiй сама з цiлим ладом?

- Нi, - чесно визнав Олесь. Совiсть i гiднiсть комсомольця не дозволяли йому дати iншої вiдповiдi. Але тут-таки вiн додав: - Проте Сивий Капiтан не один! У нього є помiчники, його команда. I вiн має в своєму розпорядженнi, крiм того, ще й "Люцифер"!

Та хiба ж можна скидати з рахiвницi цю надзвичайну машину! Олесь немов знов почув голос Сивого Капiтана, що пояснював йому дивовижнi властивостi "Люцифера".

Але Фредо Вiкторе тiльки недбало махнув рукою:

- Команда - це всього кiлька чоловiк. "Люцифер" - усього-на-всього добре задумана i вдосконалена машина. А лад, державний лад - це велетенська сила. I боротися проти нього можна лише за допомогою великої маси людей, натхнених патрiотичними почуттями. Так робимо ми, патрiоти, що в пiдпiллi готуємося до вирiшальної боротьби з фалангiстським режимом, з його полiцiєю, жандармерiєю i навiть вiйськом... хоч заздалегiдь знаємо, що переважна бiльшiсть солдатiв буде з нами, коли настане грiзний час, бо вони - теж простi люди, хiба що зодягненi у вiйськову форму... Ми готуємося, наполегливо готуємося, щоб, коли настане той час, вийти справдi грiзною для фалангiстiв, непереможною силою, разом з усiма робiтниками, усiма чесними людьми країни. I тому ми вiримо в нашу майбутню перемогу, впевненi в нiй. А Сивий Капiтан...

Фредо Вiкторе зiтхнув:

- Я вiрю, що Сивий Капiтан має найкращi намiри, що вiн також чесна людина. Але те, що вiн хоче зробити, неможливо, доки вiн залишається один. Уряд, державний лад завжди будуть сильнiшими за нього. Людина, хай i найталановитiша, не може нiчого зробити сама, без пiдтримки, без допомоги народу. Оцього, менi здається, ваш Сивий Капiтан не враховує. Вiн волiє провадити якусь самостiйну боротьбу. Але така боротьба самотужки не завжди приносить користь загальнiй справi. Iнодi - i навiть часто! - вона може, навпаки, зашкодити... Як би не трапилося так i з Сивим Капiтаном, от чого я побоююся, друзi мої...

Олесь мовчав. У ньому боролися два почуття. Звiсно, вiн i сам добре знав те, про що говорив цей непоказний чоловiк з вдумливими ясними очима. Хiба ж не знав Олесь Гайдуков законiв класової боротьби? Але, з другого боку, Олесь був захоплений чудовим витвором Ернана Рамiро i Анхело Альвареса, їх "Люцифером", який нiчого не боявся: нi нападу людей, нi свинцевої зливи куль. Хiба ж може щось протистояти невразливому "Люциферовi"? I хiба не має права розраховувати на перемогу людина, талант якої допомiг їй збудувати таке технiчне чудо? Людина з такою залiзною волею, з такою непохитною рiшучiстю, як Сивий Капiтан?.. Кому ж тодi й вести боротьбу з фалангiстським ладом, якщо не такiй людинi?.. Так, почуття Олеся були цiлком на боцi Сивого Капiтана. А розум? Розум нагадував, що iснують незалежнi вiд романтичних почуттiв закони класової боротьби. I тi закони стверджують, що одинаки, якими б героїчними вони не були, нiколи не можуть досягти вирiшальних успiхiв у боротьбi з цiлим державним ладом. Закони класової боротьби доводять, що тiльки великi маси трудящих, тiльки органiзований народ може здiйснити революцiю...

Думки роздвоювалися, Олесь не мiг знайти для себе вiдповiдi на них. Сумнiви оволодiли ним, i вiн розгубився остаточно. Серцем вiн лишався цiлком з Сивим Капiтаном, а розумом схилявся до тверезих i переконливих мiркувань Фредо Вiкторе, який тим часом говорив далi:

- Менi не доводилося бачити Сивого Капiтана. Лише раз я бачив його "Люцифер". Добра, добра машина, нiчого не скажеш!.. I один раз менi довелося почути його голос. То було на Авеню-дель-Прадо, коли "Люцифер" уперше з'явився в столицi. I голос, слiд вiдзначити, у Сивого Капiтана приємний, мужнiй, упевнений. Проте нiяк не можу сказати, що мене задовольнив змiст його промови... Ще тодi не задовольнив. А тепер, коли я вислухав твою розповiдь, Марто, менi стало й зовсiм сумно.

- Чому, дядю Фредо? - несмiливо спитала дiвчина, що поступово втрачала ту дещо нервову бадьорiсть, з якою вона прийшла сюди. Марта бачила вагання Олеся, його нерiшучiсть, коли Фредо Вiкторе спокiйно i врiвноважено викладав йому свої мiркування. I хоч вона не читала нiколи полiтичних книжок, як Олесь, хоч розмови про закони класової боротьби були для неї малозрозумiлi, але дочка звичайного iберiйського робiтника вiдчувала в словах Фредо Вiкторе сувору правду. I це пригнiчувало її, бо ж Сивий Капiтан обiцяв звiльнити її батька. А коли Фредо Вiкторе має рацiю, коли Сивий Капiтан iде невiрним шляхом, хто ж тодi допоможе їй, хто врятує батька?.. її вродливе обличчя зблiдло, вона благально дивилася на Фредо Вiкторе, наче заздалегiдь боялася того, що вiн скаже.

- Чому? - повiльно, мов мiркуючи, повторив Вiкторе. - А ось чому. Вiн надто багато бере на свої плечi, цей Сивий Капiтан. Мабуть, вiн занадто самолюбивий, а може, й самозакоханий...

Цього Олесь уже не мiг стерпiти. Вiн рiшуче, заперечливо крутнув головою.

- Ви не знаєте його iсторiї, його долi... - почав вiн.

- А це й не обов'язково, - спинив його Фредо Вiкторе. - Яка б не була його доля, ми говоримо не про те, що було ранiше, а про те, що вiдбувається тепер. Повторюю, Сивий Капiтан, як на мою думку, надто самолюбивий, вiн чує тiльки свiй власний голос i керується лише ним. Такi люди легко збиваються з шляху - навiть тодi, коли вони натхненi найкращими намiрами! - i iнодi, не помiчаючи того, стають такими самими, як i тi, з ким вони починали боротьбу. Бо вони вiдiрванi вiд простих людей, вiд народних мас i до того ж самозакоханi!.. Що з тобою, Марто? Тобi погано?..

Дiвчина нервово стискала руки. її сполотнiле обличчя було схвильоване. Губи беззвучно ворушилися, немов вона хотiла щось сказати - i не могла.

- Що з тобою, Марто? - стурбовано повторив Вiкторе.

У вiдповiдь Марта рвучко кинулася до нього i заговорила - палко i благально:

- Не треба так про Сивого Капiтана, дядю Фредо, не треба! Вiн же обiцяв врятувати батька. А ви кажете таке, що менi страшно й подумати. Нiби Сивий Капiтан буде такий, як i... тi, проти яких вiн зараз... нi, дядю Фредо, я не знаю, мабуть, я не розумiю всього цього, але не кажiть так, не кажiть! Бо хто ж тодi допоможе моєму бiдолашному батьковi?.. Полiцiя замордує його, я нiколи бiльше не побачу мого татуся... Дядю Фредо, скажiть, що Сивий Капiтан визволить його! Я ж вiрю вам, дядю Фредо! Ви завжди говорили правду - i завжди все було так, як ви казали. Скажiть, що ви цього разу помилилися, що Сивий Капiтан врятує тата!

Вона благала Фредо Вiкторе, вона не зводила своїх глибоких темних очей з його зворушеного обличчя, - i в тих очах тремтiли гарячi, прозорi сльози, що великими краплинами падали на руки Фредо.

- Марто, люба моя дитинко, - заговорив нарештi Фредо Вiкторе, скориставшись миттю, коли Марта переводила подих, - заспокойся, не треба плакати. I просити не треба... - Голос його був лагiдний i м'який, немовби й не вiн щойно так суворо говорив про Сивого Капiтана. - Марто, ти ж просто не зрозумiла мене. Я не сказав жодного слова про те, що Сивому Капiтановi не вдасться визволити Педро. Ти помилилась.

- Це правда, дядю Фредо? Правда? - палко запитала Марта, пiдводячи голову. В її очах свiтилася надiя, хоча по щоках i котилися сльози. Губи тремтiли, але вже складалися в посмiшку.

- Якщо Сивий Капiтан обiцяв щось, то напевно вже зробить усе можливе, твердо вiдповiв Фредо Вiкторе. - Менi здається, що вiн дуже наполегливий. I, як я вже казав, самолюбивий. А тому обов'язково виконає обiцяне.

- Ой, спасибi, дядю Фредо! - радiсно вигукнула Марта. I, забувши вже про всi свої тривожнi сумнiви, швидко заговорила: - Тодi ви мусите одразу й допомогти цiй справi, дядю Фредо. У мене є до вас прохання вiд Сивого Капiтана.

- Його прохання? Вiдносно моєї допомоги? - здивувався Фредо Вiкторе.- А в чому рiч, дитино?

- Так, так, у нас два доручення до вас. Одне передам я, а про друге вам скаже Алексо.

Фредо Вiкторе уважно поглянув спочатку на Марту, потiм на Олеся - i юнак нiяково засовався на стiльцi: щось йому здавалося, що друге доручення не увiнчається успiхом...

- Що ж, говори, я слухаю, Марто, - почув вiн голос Вiкторе.

- Сивий Капiтан каже, що ви, дядю Фредо, мусите знати, де саме ув'язнено батька. I коли Сивий Капiтан узнає це, то може звiльнити його. Адже вам вiдомо, дядю Фредо, де перебуває зараз батько? Ну хто може знати це краще за вас!..

- Щодо цього, то полiцiя, напевне, краще могла б вiдповiсти Сивому Капiтановi на його запитання, - посмiхнувся Фредо Вiкторе. - Але, звiсно, йому не зовсiм зручно звертатися до неї по довiдки... Ну що ж, Марто. В цiй вправi я справдi можу допомогти. Якраз учора я одержав точнi вiдомостi, що твого батька ув'язнено в Сан-Сальвадорi.

- О! - враз посумнiшала Марта. Вона багато чула про Сан-Сальвадор, велику в'язницю, куди полiцiя пересилала ув'язнених патрiотiв з усiх кiнцiв Iберiї. Не раз їй доводилося й самiй бувати бiля залiзних ворiт Сан-Сальвадора, куди вона їздила разом з жiнками i дочками заарештованих, що приносили передачi для рiдних. Величезний кам'яний мiшок з високими стiнами, оточений вежами з озброєними вартовими... похмура сiра споруда, що слiпо поглядала на навколишнiй свiт малесенькими загратованими вiконцями... Важко було навiть уявити собi, щоб хтось мiг утекти звiдти.

- Кiлька днiв Педро тримали в полiцiї, - розповiдав Фредо Вiкторе. Допитували, звiсно... ну, а потiм уже перевезли до Сан-Сальвадора. Там вiн ув'язнений в окремiй камерi номер триста шiсть у другому корпусi...

- Ви знаєте навiть такi подробицi? - щиро здивувався Олесь.

- Менi багато чого доводиться знати, друже мiй, - стримано вiдповiв Вiкторе. - Як бачиш, Марто, його вважають за дуже важливого арештанта, якщо тримають в окремiй камерi... у фалангiстiв не так уже багато вiльного мiсця у в'язницi! I як Сивий Капiтан зможе витягти його звiдти, не уявляю собi... хоч, певна рiч, усе на свiтi можливо, - поспiшно додав вiн, помiтивши, як знову посмутнiла дiвчина. - Ну, а в тебе яке доручення до мене, Алексо? перевiв вiн погляд на Олеся.

Ось воно! Ну як говорити, коли заздалегiдь не вiриш в успiх? Та нiчого не поробиш, треба виконувати доручення. I Олесь почав, хоч i вiдчував дедалi бiльшу нiяковiсть, бачачи, як холодно поглядає на нього Фредо Вiкторе.

- Сивий Капiтан доручив менi передати вам таке. Вiн вважає за можливе допомогти вашiй справi, очоливши боротьбу проти уряду. Для цього треба насамперед, щоб ви випустили широке оголошення, яке повiдомить усiх, що патрiотичний рух тепер очолив Сивий Капiтан...

- Он як! - iронiчно вiдгукнувся Фредо Вiкторе. - Ну, далi?

- Сивий Капiтан певен, що такий захiд з одного боку пiднесе дух патрiотiв, а з другого вплине й на фалангiстiв. Бо й тi, i другi вже знають, якою непереможною силою є "Люцифер"...

- Угу, - так само iронiчно пробурмотiв Фредо Вiкторе. - I що ще?

- Сивий Капiтан надалi передаватиме вам свої побажання i поради щодо того, як саме найкраще пiдтримувати його дiї.

- I це все?

- Все. Я передав вам слово в слово те, що говорив Сивий Капiтан. Ти ж пам'ятаєш, Марто? Я нiчого не забув?

- Нi, - якось байдуже ствердила дiвчина. Здавалося, що ця частина розмови вже не цiкавила її.

- Так... - Фредо Вiкторе постукав пальцями по столу, мов зважуючи щось. - Так... i Сивий Капiтан чекає вiд мене вiдповiдi на його пропозицiю?

- Я передам йому все, що ви скажете.

- Тодi передай ось що, друже мiй. Ми, патрiоти, вважаємо, що й сам Сивий Капiтан, i його "Люцифер" можуть бути корисними нашому визвольному руховi, нашiй справi. Члени пiдпiльного комiтету лише вчора обмiнювалися думками з цього приводу, тому я й беру на себе смiливiсть так висловитись: адже я сам не вирiшую нiчого, для цього є комiтет, обраний патрiотами. Але участь Сивого Капiтана в нашiй спiльнiй справi не може бути такою, як вiн собi уявляє. Нiхто не може особисто очолювати народний рух, нiкому нiколи не буде надано можливостi особисто вирiшувати шляхи боротьби i наказувати так, як йому забажається. Для країни цiлком досить одного генерала Фернандеса, якого ми мусимо скинути. Обзаводитись якимсь новим каудiльйо, новим диктатором - нi до чого, бодай у нього на початку й були б найкращi намiри. Оце i є моя вiдповiдь, - звiсно, лише попередня, бо я висловлюю зараз тiльки свою думку, комiтет обговорить пропозицiю Сивого Капiтана на найближчому засiданнi. Та я, - i тут у свiтлих очах Фредо Вiкторе на мить спалахнув насмiшкуватий вогник, - я гадаю, що комiтет пiдтримає мою думку.

Олесь помовчав. На душi було якось тоскно. Невже ж не можна знайти якiсь шляхи до єднання, до спiльної боротьби?.. I Олесь запитав, старанно пiдбираючи слова:

- Пропозицiю Сивого Капiтана ви вiдкинули. Проте ви сказали, що участь його в боротьбi була б корисною. Яка ж саме тодi участь?

Фредо Вiкторе дивився прямо в очi Олесевi:

- Як i кожного патрiота, що прагне всiма своїми силами, всiма своїми можливостями допомогти спiльнiй справi. Один - рушницею, другий - палким словом, третiй - виконанням першого-лiпшого доручення комiтету тощо. Сивий Капiтан може бути корисний своїм "Люцифером". Але не як диктатор, що хоче щось наказувати комiтетовi, а, навпаки, як патрiот, що виконуватиме сам вказiвки комiтету, обраного для керiвництва нашим рухом. Додам iще, що ми добре розумiємо ту велику користь, яку може принести участь Сивого Капiтана в нашiй справi. Тому передай йому, що я охоче/ зустрiвся б з ним для переговорiв. Але пiдкреслюю: не на пiдставi його пропозицiй, якi цiлком неприйнятнi для нас, а для того, щоб обговорити, як саме Сивий Капiтан може дiяти на користь спiльнiй справi пiд керiвництвом комiтету. I знов Олесь вiдчув, що вiн не може знайти нiяких заперечень, такi переконливi, такi обгрунтованi були слова цiєї людини, яка дiйсно знала, що вона говорила, i мала твердi позицiї в розмовi... Як же важко, як важко, коли в тобi самому роздвоюються думки, коли твоя душа, твої почуття i симпатiї належать однiй людинi, Сивому Капiтановi, овiяному ореолом трагiчної долi i прекрасних, благородних поривань,- а розум змушений визнати цiлковиту рацiю суворих i переконливих заперечень другої людини, Фредо Вiкторе, за яким стоїть сила колективного досвiду патрiотiв i глибоке розумiння полiтичної сутi справи... Як бути, до якого висновку прийти?

4. БЛИСКАВКА В ПРОВУЛКУ

Вони йшли назад, наближаючись до центральних вулиць столицi. Обоє мовчали, замисленi. Марта тривожно мiркувала: справдi, яким чином зможе Сивий Капiтан визволити її батька з кам'яних мурiв Сан-Сальвадора, цiєї неприступної фортецi фалангiстської полiцiї? Але ж вiн сказав, що врятує батька, сказав! Значить, вiн може, бо iнакше б не говорив... Та коли ж це буде?..

В Олеся роїлися iншi думки. Мало того, що вiн був просто пригнiчений усiм почутим вiд Фредо Вiкторе i на що в нього самого аж нiяк не могло знайтися гiдної вiдповiдi, - його непокоїло ще й iнше. Як вiн наважиться передати все це Капiтановi? Якi б слова вiн не пiдiбрав, усе одно суть лишається тiєю самою: Фредо Вiкторе вiдкинув пропозицiї Капiтана. I хоч вiн i пiдкреслював, що висловлює лише свою особисту думку,- не могло бути нiяких сумнiвiв, що пiдпiльний комiтет ствердить ту вiдмову... А може, ще щось вийде, якщо Капiтан погодиться зустрiтися з Фредо Вiкторе? Може, вони дiйдуть якоїсь згоди? Та нi, й на це в Олеся було дуже мало надiї, бо надто вже рiзними були цi двоє людей, протилежнi своїми характерами, як вогонь i крига...

Раптом заглиблений у свої мiркування Олесь почув чийсь басовитий окрик:

- Що це за безладдя таке? Ану, стiйте!

Перед ними стояв високий, огрядний офiцер в якомусь, мабуть, високому чинi, про що свiдчили золотi нашивки на його мундирi. Офiцер аж сопiв од лютi, його очi роздратовано виблискували, товстi руки впиралися в боки. Вiн владно кричав:

- Хiба личить членам загонiв фалангiстської молодi подавати приклад такої непошани до офiцерiв? Неподобство! Пробiгають повз офiцера армiї, не вiддаючи йому честi! Це що ж таке? Можливо, ви мене не помiтили? - I вiн гордовито випнув уперед залитi золотом груди й хитнув блискучою каскою.

Це було вже серйозною неприємнiстю. I Олесь, i Марта знали, що роздратований офiцер мiг затримати їх i направити з першим зустрiчним полiцаєм до найближчого штабу ЗФМ - для накладення стягнення...

- Де вашi берети? Чому порушуєте форму? - аж кипiв офiцер. Вiдповiдайте!

Думки Олеся стрибали, мов у лихоманцi. Що робити?..

- Це випадково, пане офiцер... - заговорив вiн, нарештi, якнайсмиреннiшим тоном. - Ми щойно вийшли i...

Але офiцер навiть слухати не хотiв.

- Iдiть зi мною, - наказав вiн, перебиваючи Олеся. - Якого ви загону?

Ще гiрше? Що сказати?

- Сорок другого, - випалив Олесь перше, що майнуло в головi.

- Сорок другого? - перепитав офiцер, недовiрливо поглядаючи на юнака. Гм... щось я вас не пам'ятаю, хоч саме вчора провадив там огляд. Мабуть, брешете, аби вислизнути, щоб вас не покарали!

Коли б вiн знав!..

- Ну, iдiть зi мною, - знов наказав офiцер. - Зараз усе з'ясуємо. Зi мною жартiв не буде. Я вам обом покажу, що таке дисциплiна!

Кiнець, кiнець! Остаточний провал! I треба ж було назвати цей злощасний номер! Тепер їх почнуть допитувати, дiзнаватися, а вiдповiдати буде нiчого... Провал, та ще й який!

У вiдчаї Олесь озирнувся. Офiцер, мабуть, щоб скоротити шлях до штабу ЗФМ, вiв їх через якийсь провулок. Нi попереду, нi позаду нiкого бiльше не було. Лише на тому боцi провулка якийсь робiтник у кепцi байдуже дивився на них, чухаючи потилицю.

"Хай буде, що буде!" - раптом вирiшив Олесь.

Швидким рухом вiн вихопив з кишенi довгасту плескату коробочку, яку дав йому перед виходом з "Люцифера" Сивий Капiтан. "Це серйозна зброя, Олесю. Користуватися нею можна тiльки тодi, коли вже немає iншого виходу", - так сказав Капiтан. Ну що ж, зараз iншого виходу немає.

Все тривало лише кiлька секунд. Олесь пам'ятав: перевести оцей малесенький запобiжник, скерувати куди слiд передню частину з отвором. Потiм - натиснути кнопку...

Офiцер озирнувся на нього.

- Отож, iз сорок другого? Ясно, що бреше... - почав вiн i в ту ж мить вiдсахнувся. Вiн побачив скеровану на нього руку юнака з плескатою коробочкою, схожою на маленький пiстолет з коротким дулом. З тiєї коробочки вилетiло, крутячись, чорне кiльце розмiром з невеличку монету. Воно вдарилося об залитi золотом груди офiцера. В ту ж саму мить спалахнув яскравий виблиск, наче мигнула блискавка. I нiякого звуку! Кiльце зникло в тому виблисковi, розлетiлося найдрiбнiшим порохом, мов зроблене з тонкого скла. Вiд нього просто нiчого не лишилося. А офiцер незграбно змахнув товстими руками, похитнувся i важко поточився на землю, широко розкривши рота i безпорадно хапаючи ним повiтря.

- Ось твiй берет! - кинув Олесь приголомшенiй усiм цим Мартi. Тiкаймо!

Через кiлька секунд вони вже завертали за рiг провулка. Там Олесь озирнувся. Тiло офiцера лежало на тротуарi все так само нерухомо. Робiтник у кепцi зникав уже за протилежним рогом провулка: видно, його нiяк не приваблювала перспектива давати комусь свiдчення про дивну подiю, що вiдбулася на його очах.

Стримуючи гаряче дихання, Олесь i Марта вийшли на людну вулицю, змiшуючись з перехожими...

Роздiл одинадцятий

1. НОВА ПАСТКА МIГЕЛЯ ХУАНЕСА

Читач, мабуть, уже догадався, що раптовий налiт Мiгеля Хуанеса з Хосе Френко на колишню квартиру Ернана Рамiро по вулицi Сагасти не дав, та й не мiг дати нiяких втiшних для полiцiї наслiдкiв. Сивого Капiтана там, звичайно, не було. Пощастило знайти лише кiлька старих фотографiй, де був зображений Ернан Рамiро таким, яким його знали товаришi по роботi в фiзичному iнститутi. Цi картки були аж надто давнi, навряд чи вони допомогли б впiзнати Ернана Рамiро, якого треба було знайти i арештувати. А саме цього i не вдавалося зробити.

Все ж таки Мiгель Хуанес залишив бiля квартири Ернана Рамiро секретних агентiв. Хоч усi данi свiдчили за те, що розшукуваний тут нiколи не з'являється, не слiд було нехтувати найменшою ниточкою, що могла навести на слiд.

Отож, залишалася тiльки одна можливiсть - чекати появи "Люцифера" у лiсi Фонтiверос.

Сама собою напрошувалася думка, що десь у тому великому лiсi, мабуть, мiстилась база "Люцифера". Не могла ж така велика машина обiйтися без технiчного огляду, ремонту, заправлення пальним тощо. Тiльки - де ж схована та база?

Агенти Мiгеля Хуанеса обшукали весь лiс, пройшли i промацали його з пiвночi на пiвдень i з заходу на схiд. Нiде не було знайдено нiяких майстерень, нiяких складiв, - нiчого, схожого на базу!

Було вiд чого збожеволiти! В лiсi бази немає, це факт. Але що ж тодi притягало Сивого Капiтана в той лiс? Не їздив же вiн туди милуватися природою!.. I взагалi, де ховається "Люцифер" останнi кiлька днiв?.. А дорогоцiнний час iде, кожного наступного дня можна чекати вибуху гнiву роздратованого каудiльйо - слава йому! - i тодi... Про те, що станеться "тодi", Мiгель Хуанес намагався не думати взагалi.

Що робити?

I Мiгель Хуанес за порадою Хосе Френко дав розпорядження розклеїти по всiх мiстах i селах, по всiх шляхах оголошення, в якому пропонувалася велика нагорода тому, хто приставить Сивого Капiтана живим чи мертвим. Та й це нiчого не дало. Навiть якихось пiдозрiлих не щастило затримати, бо нiхто не повiдомляв нi про що полiцiю. Iберiйцi читали оголошення, вигукували старанно "слава каудiльйо!", якщо помiчали поблизу когось з полiцiї чи фалангiстiв у їхнiх чорних сорочках. Але - мовчали!

За весь час до рук Мiгеля Хуанеса, точнiше його вiрного помiчника Хосе Френко, потрапив тiльки один "пiдозрiлий": то був уже знайомий нам Педро Дорiлья. Але всi допити його також не дали бажаних наслiдкiв. Та й справдi, що ж мiг сказати Педро Дорiлья, коли вiн знав про Сивого Капiтана значно менше, нiж тi, що його допитували? Так чи iнакше, Хуанесу не хотiлось випускати з рук хоч єдиного, хто, на його думку, мав якесь вiдношення до невловимого i невразливого Сивого Капiтана. Ось чому Педро Дорiлью було передано до в'язницi Сан-Сальвадор - "до запитання", як висловився Хосе Френко. А може, вiн на щось буде потрiбен у майбутньому? Там буде видно, а тим часом хай посидить! Звiльнити завжди встигнемо,- таке було випробуване правило iберiйської державної полiцiї.

Всi цi днi справа стояла на мiсцi. I тому легко можна уявити собi, як зрадiв Мiгель Хуанес, коли Хосе Френко з поважним виглядом вручив йому термiнове повiдомлення. Лiтери стрибали в очах особливо уповноваженого, коли вiн швидко перебiгав поглядом рядки повiдомлення:

"Пiвгодини тому "Люцифер" проминув секретнi застави пiвнiчно-захiдного краю Фонтiвероса. Автомобiль прямує головною дорогою до центральної галявини. Доповiдаю, що фугаснi мiни, встановленi на тому головному шляху, з невiдомої причини не вибухнули. Електричнi мiни ввiмкнути не встигли, оскiльки, по-перше, "Люцифер" iшов з великою швидкiстю, по-друге, сподiвалися на дiю фугасних мiн. За даними спостереження, "Люцифер" i досi перебуває бiля озера на центральнiй галявинi. Чекаю ваших розпоряджень. Уповноважений № 614".

Пальцi Мiгеля Хуанеса тремтiли вiд збудження. Нарештi, нарештi! Тепер вiн уже не випустить "Люцифера", будьте певнi! Вiн кинув повiдомлення на стiл, схопив плащ i гукнув Хосе:

- За мною, Френко! До Фонтiвероса!

Вони помчали до аеродрому, де Мiгеля Хуанеса завжди чекав спецiальний лiтак.

2. ВАМ ЛИШАЄТЬСЯ ТIЛЬКИ ЗДАТИСЯ

У Фонтiверосi Хуанес нетерпляче вислухав короткий рапорт уповноваженого № 614, який зводився до того, що "Люцифер" i досi стоїть на центральнiй галявинi бiля озера.

- Рiвень озера саме зараз пiдiймається, - почув мiж iншим Хуанес, але не звернув уваги на цi слова. Потiм особливо уповноважений оглянув фугаснi мiни, якi чомусь не вибухнули, хоч були в цiлковитому порядку. Та мiркувати з приводу того, чому саме вони не вибухнули, зараз не було часу. Треба було дiяти.

- Перекажiть моє розпорядження по заставах i замаскованих батареях, нетерпляче наказав Мiгель Хуанес. - Як тiльки я пiднiму руку, негайно вiдкривати вогонь по "Люциферу". Пiсля того ж сигналу сапери мусять негайно включити електричнi мiни на шляху вiдступу "Люцифера". Я зараз сам їду до центральної галявини...

Раптом Мiгель Хуанес обiрвав мову. Щось таке незрозумiле говорив тодi мiсцевий уповноважений вiдносно озера в лiсi?.. Про рiвень води, який пiднiмається, чи що?

Якась нiсенiтниця...

- Слухайте, що ви там казали про рiвень води в озерi? - спитав вiн.

- Що саме зараз вiн пiдiймається, - вiдповiв уповноважений.

- Як так пiдiймається? Вперше чую про таке.

- Я також був здивований, коли помiтив це явище, - знизав плечима уповноважений. - Вирiшив перевiрити, бо гадав, що то якийсь випадок.

- I що?

- Тричi приходив сюди. I кожного разу рiвень води був рiзний.

- Пiдвищувався? Може, до озера стiкає вода пiсля дощiв?

- У тому-то й рiч, пане особливо уповноважений, що рiвень змiнювався i в той, i в другий бiк. Першого разу вода доходила до стежки, що наближається до озера. Другого разу рiвень знизився майже на пiвтора метра. Я не повiрив своїм очам, вимiряв рiвень i поставив позначку. А на третiй раз рiвень знов пiднявся до стежки. Моя позначка опинилася пiд водою!

- А дощi були тут за цей час?

- Протягом тижня - жодного.

- Може, озеро має якiсь пiдземнi джерела?

- Менi це невiдомо, пане особливо уповноважений. Адже озеро досить велике, хто його знає... якась загадка природи...

"Загадка природи"! Немовби й без того Мiгелевi Хуанесу було мало рiзних загадок, пов'язаних з тим клятим Сивим Капiтаном! Але цього разу таємниче явище стосувалося тiльки самої природи. Отже, не варт про нього думати, хай цим займаються вченi, їм все одно бiльше нема чого робити. А перед Мiгелем Хуанесом стоять значно важливiшi завдання!

- До машини! - розпорядився вiн. - I обережно, нам треба непомiтно наблизитися до "Люцифера"... Що таке, Френко? - спинився Мiгель Хуанес, побачивши, що його помiчник зробив якийсь застережливий знак.

- Вiдносно мiн, пане Хуанес, - мовив той стиха. - Як би не пiдiрватися на них нам самим... Адже тут їх до бiса понатикано!

Мiгель Хуанес запитливо поглянув на мiсцевого уповноваженого: справдi, як би не вийшло такої неприємностi. Але той заспокiйливо зауважив:

- Небезпеки немає, пане особливо уповноважений. Фугаснi мiни закладенi на пiд'їздах до лiсу. А тут є тiльки електричнi, якi вибухають лише тодi, коли їх за наказом включать сапери.

- Будемо сподiватися, що власної iнiцiативи вашi сапери не виявлять, похмуро вiдгукнувся Хуанес. - Що ж, їдьмо!

Вони вирушили. Щойно автомобiль заглибився в лiс, як зникли будь-якi ознаки того, що тут готується пастка для "Люцифера". Нiде не було видно жодної людини, всi застави i секретнi пости були старанно замаскованi. Мiгель Хуанес добре знав, що всi його розпорядження ретельно виконанi. В полiцiї i жандармерiї не заведено наказувати двiчi про одне й те ж саме, особливо пiд час надзвичайних заходiв.

Автомобiль спинився. Хуанес з мовчазним запитанням подивився на шофера: в чому рiч?

- Тут шлях повертає i виходить прямо до озера, - пояснив шофер. - До того мiсця, де стоїть "Люцифер", пане особливо уповноважений. Якщо ми повернемо, то вони нас одразу помiтять. А ви ж наказали, щоб...

- Гаразд, гаразд, розумiю, - спинив його Мiгель Хуанес, який уже ледве володiв собою, так хотiлося йому почати дiяти. - Ми вийдемо тут. Френко, ви зi мною! Ви матимете честь бути присутнiм при моїй останнiй спробi вплинути на цього божевiльного. Ах, як же добре було б захопити його живцем!.. Так, так, я сподiваюсь, що тепер уже нiщо не врятує Сивого Капiтана, ми за цей час багато чого навчилися!.. Вперед!

Ховаючись поза деревами, Мiгель Хуанес у супроводi Хосе Френко наближався до центральної галявини. Праворуч вiд себе вiн помiтив двi замаскованi гармати кинджальної дiї, прихованi за товстими стовбурами. їх стволи були скерованi на галявину. З-за кущiв виглядали не менш ретельно замаскованi солдати. Мiгель Хуанес схвально кивнув головою: все напоготовi, все гаразд!

Хосе Френко обережно торкнувся рукава свого начальника.

- Навколо "Люцифера" люди, пане Хуанес, - прошепотiв вiн збуджено. Наче щось лагодять в машинi... це ж нам на руку!..

Справдi, на фонi великого сiро-зеленого автомобiля легко вирiзнялися кiлька постатей людей у синiх комбiнезонах. Двоє поралися бiля вiдчиненого люка в переднiй частинi машини, третiй стояв на даху автомобiля, говорячи щось першим. Ясно, цi люди навiть не пiдозрюють, що вони в кiльцi мiн i гармат!

Швидким поглядом Мiгель Хуанес оцiнив обстановку. Так, "Люцифер" стояв на самому березi досить великого озера, розташованого в центральнiй частинi лiсу. Дрiбнi хвилi добiгали майже до самих колiс передньої частини автомобiля. Можна було дивуватися, чому Сивий Капiтан спинив машину так близько вiд води, та ще й передом до озера. Але Хуанес, певна рiч, не мав з свого боку нiяких заперечень щодо цього: так ще краще, "Люциферовi" довелося б маневрувати, розвертатися, щоб покинути це незручне мiсце. Отже, час дiяти!

Одним жестом Мiгель Хуанес наказав Хосе Френко залишатися тут, бiля дерев, а сам невимушеною ходою, мов прогулюючись, вийшов на галявину. Нi, нi, вiн не зрадить себе, не видасть нiчим свого хвилювання! Вiн буде спокiйним i владним, як i належить бути незаперечному господаревi становища!

Не встиг особливо уповноважений пройти й кiлькох крокiв, як зрозумiв, що люди в синiх комбiнезонах одразу помiтили його. Вони обернулися до нього, випростались, немов чекаючи чогось. Очевидно, вони були дуже враженi його несподiваною появою.

Якщо визнати щиро, то Мiгель Хуанес i сам милувався собою. Ззаду на нього дивилися полiцейськi й солдати, якi, безумовно, захоплювалися смiливiстю особливо уповноваженого.

Хуанес наближався до загадкового автомобiля. З досадою вiн помiтив, як люди в синiх комбiнезонах зникли в дверях "Люцифера", що враз зачинилися за ними. Проте один чоловiк залишався на даху. Вiн приглядався до постатi Хуанеса i нiбито не мав намiру покидати дах. Гаразд, Мiгель Хуанес поговорить з ним!

То був високий, оглядний чоловiк, також у синьому комбiнезонi, що, мабуть, правив за форму в Сивого Капiтана. Чисто виголене широке обличчя цього чоловiка не виявляло нiяких ознак здивування чи занепокоєння. Це трохи не подобалося Хуанесу, тут було щось незрозумiле... а втiм, очевидно, цей чоловiк просто звик добре тримати себе в руках, не показувати своїх почуттiв. Так, зараз Мiгель Хуанес звернеться до нього.

Але не встиг вiн зробити ще й кроку далi, як почув голос чоловiка з "Люцифера":

- Чи не досить, пане Хуанес?

Як? Вони знають його iм'я? Знають i в обличчя? А чоловiк у синьому комбiнезонi спокiйно вiв далi - i Мiгелевi Хуанесу здалося, що в його голосi досить виразно звучать насмiшкуватi нотки.

- Ми дозволили вам, пане Хуанес, пiдiйти до "Люцифера" вже досить близько. Час спинитися, щоб не трапилося якихось неприємних для вас несподiванок. А чому ви залишили вашого колегу там, за деревами? Проте це ваша особиста справа. Отже, що вам потрiбно?

Мiгель Хуанес остовпiв. Виходить, що вони давно вже бачили його i Хосе Френко? Його поява не була несподiваною для них? Вони бачать Хосе Френко там, за стовбурами дерев? Знов безглузда фантастика? Е нi, тепер нiчого не вийде! Знов-таки, це вам не минулий раз!

За мить Мiгель Хуанес опанував себе. Що ж, ця людина нiби сама викликає його на переговори. Тим краще! Хай живе чемнiсть!

Привiтно знявши капелюха, Мiгель Хуанес гречно вклонився i голосно мовив, змусивши себе навiть посмiхнутися:

- Бачу, що менi немає потреби називати себе. Я дуже радий. Дозвольте поцiкавитися, з ким маю честь?..

- Киньте гру в пiжмурки, пане Хуанес, - перебив його чоловiк у синьому комбiнезонi. - Ви прийшли сюди щось сказати нам? То й кажiть. Що вам потрiбно?

Мiгель Хуанес майже розсердився: яка неввiчливiсть! Проте - чого ж можна чекати вiд якогось механiка чи технiка? I вiн холодно зауважив:

- Я волiв би говорити з так званим Сивим Капiтаном.

- Капiтан зайнятий i доручив менi вислухати вас, - не менш холодно вiдповiв чоловiк з даху.

Он як! Ну, побачимо, що ви зараз заспiваєте!

- Одного разу я вже робив вам деякi пропозицiї. Тепер я вдруге i востаннє пропоную вам здатися, - промовив Мiгель Хуанес, чiтко вимовляючи кожне слово. - Пiдкреслюю: востаннє!

- Минулого разу ви одержали вже вiдповiдь.

- Визнаю: тодi я недооцiнив ваших можливостей. I зробив з цього потрiбнi висновки. Тепер передбачено все. Прошу передати вашому начальниковi те, що я зараз скажу. Будемо говорити вiдверто. У вас немає iншого виходу. Галявина оточена гарматами. За моїм першим сигналом ви будете обстрiлянi. Спроби втечi не дадуть нiчого. Всi шляхи замiновано...

- Але мiни не завжди вибухають, - зауважив чоловiк у синьому комбiнезонi.

- Ви правильно вiдзначили, фугаснi мiни вибухають не завжди. Я в цьому пересвiдчився сьогоднi. Проте мова йде зараз про електричнi мiни, якi встановлено на всiх шляхах, що ведуть з лiсу. Вони вже неодмiнно вибухнуть, як тiльки сапер натисне кнопку контакту.

- Припустимо, - погодився чоловiк на даху.

- Але я не хочу зайвих жертв. Зрозумiйте, що вам лишається тiльки здатися. Вiд iменi уряду я обiцяю вам...

- Не варт обiцяти того, що вiд вас не залежить, пане Хуанес, - перебив його чоловiк у синьому комбiнезонi. - Ви сказали достатньо. Зараз я доповiм про це Капiтановi. Вам доведеться зачекати.

З цими словами вiн зник всерединi "Люцифера", наче провалився.

Мiгель Хуанес вiдчув, як його поступово охоплює лють. Надто вже зухвало поводився цей чоловiк! Але вони мусять зрозумiти, що в разi вiдмови приреченi. Кожна розумна людина на їх мiсцi здалася б. I тодi Хуанес здобуде перемогу! Вiд самої думки про це в нього швидко забилося серце. А якщо нi... ну, тодi все одно, можна буде задовольнитися знищенням "Люцифера".

3. ЗНИЩЕННЯ "ЛЮЦИФЕРА"

Раптом Мiгелевi Хуанесу здалося, що великий корпус "Люцифера" похитнувся. Так, так, от вiн гойднувся ще раз! Що таке?..

А, ось у чому рiч! То прибувала вода в цьому чудернацькому озерi. Справдi, вона дедалi бiльше заливала низькi береги, вона вже вiдрiзала "Люцифера" вiд сушi. Машина стоїть у водi... чи вже спливла i погойдується на її поверхнi?.. А може, "Люцифер" сам потроху, непомiтно з'їхав у воду? Хтозна, Хуанес, захоплений своїми мрiями, не помiтив цього. Одне безумовно: "Люцифер", незважаючи на свою велику вагу, тримався на поверхнi води. Що це, нова вихватка Сивого Капiтана?.. Адже вiн чомусь не вiдповiдає...

- Егей, там, на "Люциферi"! - гукнув Мiгель Хуанес.

У лiсi вiдгукнулася луна; але з боку "Люцифера" не долинуло у вiдповiдь жодного звуку. Тiльки ледве чутно було, як плюскотять об береги маленькi, дрiбнi хвильки. Та що вони, глузують з нього, цi нахаби на автомобiлi Сивого Капiтана?.. Вiн намагався зробити якнайкраще, вступив з ними в переговори... правда, сподiваючись дiстати похвалу каудiльйо за непошкоджений "Люцифер", але то вже справа самого Мiгеля Хуанеса. Сивий Капiтан не тiльки не хоче здаватися, вiн ще й затiває щось... Нi, нi, досить вагань! Краще знищити "Люцифер", нiж наражатися ще на якiсь несподiванки!.. Хай скажуть своє слово гармати!

Мiгель Хуанес швидко пiшов до дерев: було б дуже нерозумно залишатися тут, бо сюди ж наведенi гарматнi стволи. Хосе Френко аж висунувся з-за дерева, за яким ховався: вiн тремтiв вiд збудження, вказуючи рукою в бiк "Люцифера":

- Пане Хуанес! Пане Хуанес! Вiн тоне! Чи занурюється в воду? Погляньте самi!

Хуанес озирнувся: цього ще бракувало! Справдi, "Люцифер" швидко занурювався у воду. Вона доходила вже до середини його масивного корпусу. О нi, цього разу не вийде, це знайомий трюк!

- Вогонь! - несамовито заволав Мiгель Хуанес.

I майже в ту ж саму мить (принаймнi так йому здалося) вдарили пострiли гармат. Артилеристи таки були напоготовi! Але вони стрiляли надто високо. Їх гармати були наведенi ще заздалегiдь, тодi, коли "Люцифер" стояв на березi. А тепер над водою виднiлася тiльки його верхня частина. Снаряди пролетiли вище i розбили кiлька дерев на тому боцi озера. Прокляття!

- Вогонь! - знов закричав Хуанес, не пам'ятаючи себе вiд лютi. Точнiше!

I знов прогримiли пострiли. Артилеристи нашвидку змiнили прицiл. Проте снаряди, як i ранiше, пролетiли вище, бо "Люцифер" занурювався в воду несподiвано швидко, наче то був не автомобiль, а пiдводний човен. Ось вiд нього над поверхнею води залишився тiльки самий верх, та ще поруччя на ньому... Мiгель Хуанес люто тупнув ногою об землю: прямо на його очах "Люцифер" ще раз намагався сховатися пiд водою! Стрiляти, негайно стрiляти, поки ще його видно!

Проте артилеристи й так стрiляли не вгаваючи. Снаряди врiзалися в воду й вибухали, пiдкидаючи вгору цiлi водограї. Серед тих водограїв i пiняви вже нiчого не можна було розiбрати. Але нi: напружений погляд Хуанеса помiтив, як з води високо пiдкинулася в повiтрi якась рiч... I вiн одразу впiзнав її!

- Поруччя "Люцифера"! Поруччя! - закричав вiн, не приховуючи радостi. Влучили!

Так, то було поруччя з верхньої частини загадкового автомобiля, зiрване снарядом. Чудово! Розрахунки особливо уповноваженого справджувалися: "Люцифер" може вiдкидати вiд себе кулi, але проти гарматних снарядiв вiн безсилий, вони можуть, можуть вразити його! Коли б пострiли були влучнiшими... Може, пощастить ще щось помiтити? Нi, те поруччя було єдиним трофеєм, крiм нього, на збаламученiй поверхнi озера не залишилося нiяких слiдiв "Люцифера", який встиг-таки зануритися. А може, вiн потонув?.. Та нi, тепер можна було зробити якийсь висновок: Сивий Капiтан з самого початку мав на метi повторити те, що вiн уже зробив один раз, стрибнувши в море.

- I повторив-таки, хай вiн буде проклятий! - злiсно процiдив крiзь зуби Мiгель Хуанес.

Але нi! Там, у морi, Сивий Капiтан мiг утекти, прослизнути пiд водою i виринути десь в iншому мiсцi. Лiсове ж озеро, хоч i дуже велике, - не море, тут далеко не вiдпливеш, i в усякому разi на сховаєшся. А, вiн знов хотiв обдурити Мiгеля Хуанеса, цей Сивий Капiтан? Нi, цього разу нiчого не вийде! Цього разу все передбачено!

Особливо уповноважений повернувся до Хосе Френко. Його енергiйне обличчя було сповнене рiшучостi: почату справу треба доводити до кiнця!

- Дайте наказ кидати глибиннi бомби, Френко, - розпорядився вiн. - Ми дiстанемо його i пiд водою!

Хосе Френко незграбно вiдкозирнув i швидко пiдiйшов до польового телефону. Мiгель Хуанес дивився на поверхню озера, по якiй ще пробiгали неспокiйнi хвилi. Вiн згадував: здається, ще тодi, коли вiн уперше разом з Хосе Френко вивчав карту Фонтiвероса, його вразило, що велике озеро, яке займало центральну частину лiсу, таке глибоке. Неправильної форми концентричнi кола на озерi, нанесенi на ту карту, свiдчили про те. що озеро глибшає чи не вiдразу, наче провалля. Чим це можна пояснити? - таке питання вже тодi виникло в Мiгеля Хуанеса. Але вiн зразу ж таки й вiдкинув його, як зайве. Головний iнспектор вiддiлу розшуку державної полiцiї нiколи не вважав за потрiбне займатися питаннями, якi не стосувалися безпосередньо справи. Так було i тут.

Згадавши про це, Мiгель Хуанес незадоволено скривився. Чорти його знають, що в цiй справi з Сивим Капiтаном має значення, а що - нi. Але глибоке озеро чи нi, змiнюється в ньому рiвень води чи не змiнюється, - все це було зараз другорядним. Так чи iнакше, а "Люциферовi" втекти звiдси немає куди. Глибиннi бомби дiстануть його незалежно вiд глибини. Та де ж, зрештою, той катер? Чого вiн затримується? А, ось, нарештi, з'явився!

Невеличкий моторний катер прудко зробив широке пiвколо i пiдiйшов до того мiсця берега, де стояв Мiгель Хуанес. Командир катера, приклавши руку до кашкета, вiдрапортував:

- Моторний катер БМ-15 готовий до виконання операцiї, пане особливо уповноважений! Дозвольте починати?

- А для чого ж вас ще викликали сюди? - нетерпляче огризнувся Хуанес; йому зараз було не до офiцiальних ввiчливостей. - Негайно кидайте бомби, вздовж i впоперек, поки не влучите!

- Єсть! - коротко вiдповiв командир, ледве помiтно знизавши плечима, i вiддав команду.

Загув потужний мотор, катер швидко вiдплив од берега. На його кормi Мiтель Хуанес побачив верхiвки чотирьох глибинних бомб, що лежали в м'яких гнiздах. Ну, подивимось, подивимось, як "Люцифер" реагуватиме на цi ляльки!.. Напевне ж, вiн на них не чекає!..

На вiдстанi метрiв п'ятнадцяти вiд берега за знаком командира з катера було скинуто першу бомбу. I зразу ж катер стрiлою вiдлетiв убiк. Це було зроблено якраз вчасно, бо за пiвхвилини вода в тому мiсцi, куди скинули бомбу, здулася, немов велетенський пухир, каламутно-зеленуватим горбом. Цей горб здувався вище й вище - i нарештi, наче не витримавши велетенського внутрiшнього напруження, що випинало його з озера, раптом луснув. Замiсть нього виник високий стовп брудної води з намулом i водоростями, що повiльно пiдносився в повiтрi. Водночас пролунав потужний глухий удар, якому вiдповiла розкотиста луна в лiсi. Так, глибинна бомба - це серйозна зброя!

Мiгель Хуанес i Хосе жадiбно дивилися, як команда катера скидала одну по однiй iншi три бомби. Щоразу по лiсу прокочувалися i завмирали вдалинi глухi удари,, щоразу у високих стовпах води злiтали вгору водоростi й оглушенi риби. Четверта бомба вибухнула з помiтним запiзненням: мабуть, її запальник було встановлено на бiльшу глибину.

Моторний катер уже мчав до берега по новi глибиннi бомби, як Мiгель Хуанес збуджено вигукнув, вказуючи рукою:

- Єсть! Френко, влучили! Влучили-таки! Дивiться, он воно!

На вершинi останнього брудного водяного стовпа, що поволi осiдав униз, розсипаючись на мiльярди бризок, темнiла якась велика округла рiч. Вона повiльно поверталася в повiтрi, падаючи у воду.

- Назад! - скрикнув Мiгель Хуанес командировi катера не своїм голосом. - Назад! Виловiть цю штуку i негайно привезiть її сюди, менi. Негайно!

Катер круто повернув назад.

Ось двоє з його команди зачепили ту круглу рiч багром i почали втягувати її на катер. Та вона була надто велика, i тому командир катера, очевидно, вiдмовився вiд такої думки. Катер знову повернув до берега, тягнучи за собою на буксирi щось кругле, чорне й блискуче. Зараз, зараз катер наблизиться, можна буде сказати з певнiстю, що це...

- Колесо! - вигукнув Френко.

- Колесо "Люцифера"! - переможно закричав i Мiгель Хуанес, ледве не стрибаючи вiд захвату.

Катер пiдiйшов до берега. Через хвилину блискуче чорне колесо уже лежало на травi. Зламана вiсь стирчала вгору. Товстелезна гумова покришка, здавалося, не була пошкоджена.

Особливо уповноважений нарештi перемiг! "Люцифер" таки потрапив до пастки, з якої йому не судилося вийти, вiн навiки залишиться там, у глибинi лiсового озера!

- Ще бомб! Продовжити бомбардування! - наказав Мiгель Хуанес командировi катера, ставлячи ногу на колесо, мов перед ним лежав живий повалений ворог.

Не гаючи часу, команда моторного катера навантажила новий запас глибинних бомб i вiдпливла вiд берега. Мiгель Хуанес невiдривно стежив за рухами катера, очi його переможно сяяли. Нарештi, нарештi вiн досяг свого! Як же це здорово, що вiн догадався, передбачив таку можливiсть, приготував глибиннi бомби! Е, дорогий Сивий Капiтане, ти не схотiв використати пропозицiї, не схотiв пiдкоритися! Що ж, тим гiрше для тебе, бо фокус iз зануренням у воду вже не зiграв. Ти ж бо мав справу не з кимсь, а з самим Мiгелем Хуанесом, який недарма старанно i терпляче обмiрковував свої плани!

Хосе Френко пiдiйшов до свого начальника. Його налите кров'ю обличчя теж сяяло вiд задоволення.

- Пане Хуанес, - сказав вiн, вказуючи на те мiсце в озерi, де нещодавно вибухнула четверта глибинна бомба. - Пане Хуанес, менi здається, що з "Люцифером" тепер i справдi покiнчено. I Сивому Капiтановi вже не вийти на поверхню...

Хуанес поглянув туди, куди вказував Френко.

З води в тому мiсцi один за одним виринали великi повiтрянi пузирi. Вони виринали з глибини, здувалися на поверхнi озера i повiльно, лiнькувато лопались. Вiд них до берега йшли такi ж повiльнi й лiнькуватi хвилi, блискучi й немов змащенi олiєю. Та так воно було й справдi. Ось виринув ще один пузир. Було ясно видно, як вiд того мiсця, де вiн наче луснув, по поверхнi скаламученої води почала розходитись велика жирна пляма,- ширше, ширше, в усi боки... То було, безумовно, якесь масло, рiдке, жовтувате й блискуче.

Знiвечений, покалiчений вибухами потужних глибинних бомб, досi непереможний i невразливий, "Люцифер" Сивого Капiтана не врятувався! Вiн лежав зараз на днi озера, глибиннi бомби досягли його пiд водою, вони не тiльки одiрвали те колесо, а й пошкодили корпус автомобiля, якщо не зруйнували його вщент. З розбитого "Люцифера" на поверхню води виринало повiтря i масло - значить, пошкодження були дуже серйознi, такi серйознi, що машинi справдi вже не пiднятися з дна озера...

На мить Мiгель Хуанес уявив собi, як там, у темнiй глибинi, задихаються люди, позбавленi повiтря, як захльостує їх холодна вода, що рине в пробоїни, як люди борсаються, шукаючи порятунку... нi, нiщо вже не допоможе їм! Що ж, вони самi пiшли на це, самi обрали собi таку долю...

Особливо уповноважений повернувся до Хосе Френко.

- Нехай! - уперто мовив вiн. - Краще добити "Люцифер" i його команду остаточно, нiж залишити їм будь-яку можливiсть врятуватися. Мертвий ворог це безпечний ворог, Френко! Хай катер скидає всi наявнi бомби. Всi до одної!..

Вiн замовк. I, наче у вiдповiдь на його рiшучий наказ, пролунав ще один вибух глибинної бомби, першої з нової черги, що її почав скидати катер БМ-15...

ЧАСТИНА ДРУГА

Не на життя, а на смерть!

Роздiл дванадцятий

1. МIНИ НА ДОРОЗI

Повернувшись на "Люцифер", Олесь точно й докладно розповiв Капiтановi про все, що сталося з ним i Мартою пiд час перебування в столицi,- i про бесiду з Фредо Вiкторе, певна рiч. Ернан Рамiро слухав його мовчки i зосереджено. Олесь розповiдав i бачив, як хмурнiшає обличчя Сивого Капiтана, мов на нього насувається дедалi густiша тiнь. Одного разу юнак навiть сам спинився: йому здалося, що Ернан Рамiро хоче перебити його. Це сталося тодi, коли Олесь переказував слова Фредо Вiкторе про пiдпiльний комiтет i його керiвнi вказiвки, обов'язковi для всiх патрiотiв, у тому числi й для людини, яка володiє "Люцифером". Але й цього разу Сивий Капiтан стримався, промовчав i тiльки ще бiльше насупився.

Коли Олесь закiнчив, Ернан Рамiро пiдвiвся i сказав:

- Спасибi, ти виконав доручення. Не твоя вина, що цi люди не розумiють, з ким мають справу. Але про це потiм. Можеш iти, вирушаємо.

I це було все, що визнав за потрiбне вiдповiсти Сивий Капiтан! Мабуть, вiн не помiтив, який збентежений був Олесь, розповiдаючи йому все це, як гаряче хотiлося юнаковi почути вiд нього щось таке, що допомогло б йому розiбратися в складних думках i почуттях, яким вiн не мiг дати ради!.. Але Капiтан вважав достатнiми кiлька цих стриманих, гордовито кинутих слiв. I Олесь залишився з своїми глибокими сумнiвами.

"Люцифер" знову вирушив у дорогу. Куди саме - це було невiдомо i для Олеся, i для Марти, якi сидiли, розмовляючи, у каютi Валенто Клаудо. Раптом пролунав глухий удар, вiд якого струсонулася пiдлога i затремтiли стiни. I вiдразу швидкiсть "Люцифера" зменшилася. Крiзь незачиненi дверi каюти долинув чийсь збуджений голос:

- Алонсо, до ручного насоса!

Хтось пробiг по коридору, пролунали стурбованi голоси.

Марта злякано дивилася на Олеся, мов чекаючи вiд нього пояснень. Але юнак i сам нiчого не розумiв. Вiн ще прислухався до неясного вiдгомону голосiв, який чути було в каютi, i рiшуче пiдвiвся:

- Пiду до Капiтана! Треба ж довiдатися, в чому рiч...

Але Ернана Рамiро не було в кабiнi керування. Замiсть нього за штурвалом стояв Валенто Клаудо, який не стiльки керував машиною, скiльки напружено стежив за показаннями приладiв. I коли Олесь тривожно звернувся до нього, Валенто навiть не вiдповiв, а лише вiдмахнувся: не заважай, мовляв, i без тебе клопоту багато!.. Виходить, сталося щось серйозне.

Сивий Капiтан увiйшов до кабiни швидкими, енергiйними кроками. Обличчя його було зосереджене, кошлатi брови гнiвно нахмуренi. Побачивши в кабiнi Олеся, вiн тiльки кивнув головою i вiдразу звернувся до Клаудо:

- Iдiть до резервуарiв, Валенто. Там треба весь час доглядати. Автомат ще довго не працюватиме. Стежте за ручними насосами.

Клаудо вийшов. Капiтан зайняв його мiсце за штурвалом. Олесь запитливо дивився на нього. Сказати щось вiн не насмiлювався, надто вже Капiтан був похмурий.

Але Ернановi Рамiро, мабуть, зараз було не до нього. Вiн помiтно нервував - i це найбiльше непокоїло юнака, бо досi йому не доводилось бачити Капiтана таким. Замiсть того, щоб спокiйно i впевнено вести машину, лише зрiдка поглядаючи на циферблати приладiв, цього разу Капiтан раз у раз переводив рiзнi перемикачi, натискував на важелi й рукоятки, мов нiщо не могло задовольнити його. Найчастiше вiн спиняв погляд на маленькому свiтному циферблатi бiля самого пульта керування, i кожного разу на його обличчi з'являвся вираз незадоволення.

Олесь i собi зазирнув на той циферблат. Стрiлка на ньому нервово хиталася з боку в бiк. Вона то кидалася лiворуч, майже до нуля, то повiльно, нiби з зусиллям, вiдсувалася праворуч, щоб потiм знову рвучко пересунутись лiворуч. Це свiдчило про якусь затяжну несправнiсть, бо Олесь пам'ятав, що та стрiлка звичайно стояла ранiше майже нерухомо мiж цифрами "3" i "4".

Раптом Рамiро заговорив - наче сам й собою. Голос його звучав незвично глухо: так говорить людина, яка ледве стримує себе вiд гнiву.

- Вони почали проти мене вiйну, мерзотники! Так пiдступно, жорстоко! Розставити на дорогах мiни, щоб знищити "Люцифер"!.. Знищити машину, рiвної якiй немає в свiтi! Хiба це не дикунство?.. Я завжди знав, що фалангiстськi вбивцi не здатнi на чесну боротьбу, вони надто тупi, надто боягузливi для цього. їхня зброя - пiдступнiсть, вони гiршi вiд гадюк! Вони намагаються вкусити нишком! Що ж, я мушу терпiти це, чи що? Я, який на десять голiв вищий вiд них усiх?.. А тi пiдпiльники на чолi з уславленим Фредо Вiкторе ще вважають, що я зобов'язаний з чимсь рахуватися, чекати якихось вказiвок вiд комiтету чи вiд когось ще... Дурницi! То не для мене, не для людини в надзвичайному становищi, не для господаря "Люцифера"! I я доведу це. Фалангiсти оголосили мене поза законом,- гаразд, тепер я змушу всiх зважати на мої власнi закони!

Погляд його впав на Олеся, нiби щойно помiтив юнака.

- А, ти тут? - мовив Капiтан. - От бачиш? Та ти не знаєш, у чому справа... Вони, цi негiдники, поставили в рiзних мiсцях мiни. I серед тих мiн є такi, що вибухають не вiд натиску на них, а, мабуть, вiд самого коливання повiтря чи вiд звуку... не знаю ще; ручуся тiльки, що колеса "Люцифера" не натиснули на них, бо вiн iшов над шляхом, пiдтримуваний потоком антигравiтонiв. I все ж таки одна мiна вибухнула! Добре хоч, що з запiзненням, уже пiд кормою машини. Але та мiна все ж пошкодила автоматичний апарат, який подавав водень для реакцiї сполучення!

Тепер Олесь починав розумiти, що сталося. А Сивий Капiтан говорив далi:

- Подача водню ручним насосом дуже непевна, час вiд часу виникає нестача водню. А це призводить до зменшення кiлькостi необхiдної для дiї всiх апаратiв енергiї... зокрема електромагнiтного генератора, вiд справної дiї якого залежить безпека "Люцифера", його електричний захист, що вiдштовхує кулi й снаряди... Розумiєш?

Олесь кивнув головою.

- I взагалi, я мушу зараз витрачати значно бiльше водню, - вiв далi вже спокiйнiше Капiтан; розмова про улюблену ним технiку, очевидно, допомагала йому опановувати себе. - Мiни можуть бути всюди, значить, треба вести "Люцифер", нiде не торкаючись колесами грунту. Для цього потрiбна налагоджена, чiтка подача водню, бо генератор антигравiтонiв теж пожирає багато енергiї...

- А машинi весь час не вистачає водню, - додав Олесь мимоволi, поглядаючи на маленький свiтний циферблат, на якому все так само стрибала i кидалася лiворуч неспокiйна стрiлка.

Ернан Рамiро здивовано поглянув на юнака, наче вражений його зауваженням. На мить його обличчя просвiтлiло, насупленi брови розiйшлися. Але тiльки на мить.

- Ти розумний хлопець, Олесю, - промовив вiн з вiдтiнком схвалення. Не пам'ятаю, щоб я колись говорив тобi про цей прилад i значення того, що вiн показує. Значить, ти сам устиг додуматися? Добре, добре! Тодi ми використаємо це не вiдкладаючи. Зараз менi потрiбнi всi сили, кожна пара рук. Ставай сюди. Ти допомагатимеш менi. Хочеш?

Запитання було явно зайвим, весь вигляд Олеся свiдчив про це. Капiтан ледве помiтно посмiхнувся.

- Стеж за стрiлкою. Як тiльки вона опускатиметься нижче риски з цифрою "2", не кажучи вже про наближення до нуля, вiдкривай цiєю рукояткою кран додаткового резервуара водню. А я займуся iншим. Ми скорiше дiстанемося бази, де полагодимо пошкодження!

Чи ж варт говорити, з якою готовнiстю Олесь приступив до виконання першого свого обов'язку на "Люциферi"?.. I на хвильку навiть подумав: є й користь з того, що "Люцифер" пошкоджено! Те пошкодження незабаром полагодять, це безсумнiвно. А зате вiн, Олесь бере участь у керуваннi машиною.

Коли б юнак тiльки знав, що чекає його попереду!

2. СЛОВО МАЄ ГЕНЕРАЛ ДА ХУРАНIТО

Все схилялися перед Мiгелем Хуанесом в управлiннi полiцiї. Низькi поклони чиновникiв, старанне козиряння полiцейських агентiв, дверi, що немов самi широко розчинялися перед особливо уповноваженим, перешiптування при його появi, заздрiснi погляди - все це свiдчило про те, що де-де, а тут напевне знають, з ким мають справу! Та навiть коли б в управлiннi звiдкись прочули, що Мiгеля Хуанеса призначають начальником державної iберiйської полiцiї, - i тодi не можна було б виявляти до нього виразнiших ознак шанування i запобiгливостi.

Недбало вiдповiдаючи на вiтання, i не виявляючи, як тiшиться його душа цiєю п'янкою атмосферою, Мiгель Хуанес невимушено увiйшов до кабiнету начальника полiцiї заздалегiдь готовий вислухати нову серiю заслужених комплiментiв. Чуття не обмануло його. Карло Кабанерос чи не кинувся йому назустрiч, незграбно перевалюючись на коротеньких товстих нiжках, затягнених у червонi рейтузи.

- А, Хуанес, нарештi! Де ж це ви пропадаєте, друже мiй? - почув вiн знайомий хриплий голос, якому начальник даремно намагався надати лагiдного вiдтiнку. - А я чекаю вас, уже кiлька разiв дзвонив вам. Вiдпочивали, мабуть? Розумiю, розумiю...

- Так, пане Кабанерос, - ствердив, сiдаючи в крiсло, Мiгель Хуанес. Надто втомився за останнi днi. Але...

- Звичайно, звичайно, - перебив його начальник, - я ж кажу, що розумiю. Ми з вами заслужили вiдпочинок, Хуанес! I я нiколи б не турбував вас, коли б не виклик мiнiстра внутрiшнiх справ.

Мiнiстра? Самого мiнiстра внутрiшнiх справ, правої руки каудiльйо, пихатого генерала Франческо Альдумеро да Хуранiто?.. Мабуть, на обличчi Мiгеля Хуанеса надто ясно виявилося здивування, бо начальник полiцiї, посмiхаючись, ствердив.

- Так, так, друже мiй, нас викликає сам генерал Альдумеро да Хуранiто! Пiвгодини тому дзвонив його ад'ютант i передав цей виклик. Бiльше нiчого поки що не можу вам сказати, бо не знаю й сам. Мiнiстри, бачте, не повiдомляють, навiщо вони викликають. Але менi здається, що це може бути пов'язане з врученням орденiв... вам, ну й менi також,- додав вiн, скромно опускаючи свої тьмянi очицi.

Ага, он що! Значить, Карло Кабанерос, цей старий, досвiдчений лис, таки використав становище, добився, щоб i його було нагороджено орденом за успiшне закiнчення справи Сивого Капiтана. Гаразд, Мiгелевi Хуанесу не шкода, хай начальник також одержить орден, чорт з ним!

- Отож їдьмо, дорогий мiй Хуанес. За чверть години ми повиннi бути у мiнiстра! А вiн не звик чекати...

...Солодке хвилювання охоплювало душу Мiгеля Хуанеса, коли виструнчений ад'ютант мiнiстра вiдчинив перед ним i начальником полiцiї важкi дверi кабiнету мiнiстра внутрiшнiх справ Iберiї генерала Франческо Альдумера да Хуранiто. їх не примусили чекати й хвилини у великiй приймальнi. Ад'ютант мiнiстра клацнув каблуками блискучих лакованих чобiт, вiд чого нiжно задзвенiли срiбнi шпори, i запобiгливо, як i належить добре вимуштруваному ад'ютантовi, неголосно сповiстив:

- Мiнiстр чекає на вас, панове. Прошу!

Вони ввiйшли.

У великому кабiнетi мiнiстра панувала похмура урочистiсть. Важкi завiси на вiкнах скрадали свiтло, товстий м'який килим на пiдлозi приглушував звуки. Далеко в глибинi кабiнету, бiля протилежної стiни, височiв масивний письмовий стiл, за яким сидiв чоловiк у гаптованому золотом генеральському мундирi. Блискуча полiрована поверхня стола була залита яскравим свiтлом настiльної лампи; в тому свiтлi слiпуче виблискували й золотi нашивки на грудях чоловiка в генеральському мундирi. Але вище грудей свiтло лампи не сягало, непроникний темний абажур залишав обличчя того чоловiка в тiнi, що рiзко контрастувала з сяючою поверхнею стола.

Мiгель Хуанес i ранiше чув про цю звичку генерала Франческо Альдумеро да Хуранiто. Казали, що генерал не переносить денного свiтла i ховається вiд нього за глухими гардинами кабiнету; що вiн не любить показувати своє обличчя, яке лякає людей своїм жорстоким виразом, i тому майже нiколи не з'являється публiчно, волiючи лишатися в пiвтемрявi свого кабiнету i звiдти керувати величезною армiєю чиновникiв, полiцейських i жандармiв фалангiстської Iберiї. Таким був генерал Альдумеро да Хуранiто, мiнiстр внутрiшнiх справ, найближча особа i помiчник всевладного каудiльйо.

Начальник полiцiї i особливо уповноважений пiдiйшли до письмового стола мiнiстра i застигли в шанобливiй позi.

- Здрастуйте, пане начальник полiцiї, - пролунав iз-за столу безбарвний, глухий голос, позбавлений, здавалося, будь-яких людських iнтонацiй. - Це й є той особливо уповноважений, який виконував доручення в справi Сивого Капiтана? Е... Мiгель Хуанес, здається?

- Так точно, ваше превосходительство, - з поклоном пiдтвердив Карло Кабанерос.

- Що ж, сiдайте, панове. Е... поговоримо...

Тепер, коли очi Мiгеля Хуанеса звикли до пiвтемряви, яка панувала в кабiнетi, вiн мав можливiсть переконатися, що й справдi обличчя генерала Альдумеро да Хуранiто не викликало симпатiї. Воно дуже нагадувало череп, обтягнутий жовтою сухою шкiрою, на якiй не було й слiду поростi. Довга голова звужувалася вгору, тонкi блiдi губи не прикривали великих жовтих зубiв; i холоднi колючi очi наче ховалися в глибинi того черепа пiд припухлими повiками, лише час вiд часу визираючи звiдти.

- Годину тому мiй ад'ютант дзвонив до пана Мiгеля Хуанеса, - говорив тим часом мiнiстр, - щоб дiстати потрiбну менi довiдку. Але пана Хуанеса не було ще в управлiннi. Мабуть, пан Хуанес дещо втомився останнiм часом, йому був потрiбен вiдпочинок?

Щось у цьому голосi було явно неприємне, якийсь вiдтiнок глузування, чи що. В усякому разi не вiдчувалося, щоб мiнiстр починав розмову у вiтальному тонi, хоч i говорив з тим, хто мусив одержати орден за успiшне знищення невловимого "Люцифера"... Щось тут було не так. Мiгель Хуанес вiдчув це зразу. Вiн завагався, не знаючи, що вiдповiсти. Його виручив начальник полiцiї.

- Деякi термiновi справи, ваше превосходительство, - запобiгливо зауважив вiн. - У нашiй роботi завжди трапляються несподiванки, якi потребують негайних операцiй.

- Так, так, - недбало мовив генерал, - несподiванки... Краще б їх було менше, ваших несподiванок, пане Кабанерос. - Його тьмянi очi гостро поглянули на Хуанеса i знову сховалися пiд повiками. - От про це й буде мова, якщо вже ви знайшли час вiдiрватися вiд вашої напруженої працi i завiтали до мене...

Думки Мiгеля Хуанеса розбiгалися. Вiн сидiв у крiслi перед столом генерала i напружено розмiрковував: що це значить? Може, щось змiнилося, з'явилися якiсь новi обставини, невiдомi їм обом досi? Але що саме трапилося? I головне, що спитати нiчого не можна, треба покiрно чекати, доки всевладний мiнiстр не скаже сам, у чому справа...

- Сьогоднi ранком я ще раз переглянув вашi звiти, - вiв далi мiнiстр, допитливо поглядаючи то на начальника полiцiї, то на Мiгеля Хуанеса, наче вiн невiдривно стежив за реакцiєю на його слова. - Зокрема ви добре зробили, панове, що використали глибиннi бомби...

Мiгелевi Хуанесу здалося на мить, що все стає на мiсце: адже мiнiстр нiбито хвалить їх? Вiн навiть скромно схилив голову.

- Я тiльки не певен, чи не надто потужнi бомби ви вжили, панове, продовжував мiнiстр немовби задумливо.

"Що це значить? Як це глибиннi бомби можуть бути надто потужними? стрибали в головi особливо уповноваженого гарячковi думки. - Вiн глузує з нас обох! Може, вiн незадоволений з того, що газети й радiо надто розхвалили полiцiю, волiв би, щоб тi похвали йшли на його особисту адресу? Чорт їх розбере, тих генералiв i мiнiстрiв, їм завжди мало слави i почестей! Оце воно й є, ось воно, пояснення!" - вирiшив у думцi Хуанес. Ну що ж, кiнець кiнцем це не так уже страшно. Хай вiзьме собi з тiєї слави, скiльки йому треба, все одно i їм щось залишиться...

- Пробачте, ваше превосходительство, менi, вiдверто кажучи, не ясна ваша думка, - шанобливо вiдiзвався Карло Кабанерос. - Адже так чи iнакше, а операцiю проведено успiшно. I той успiх...

- Та що ви менi одне й те ж торочите вже котрий раз: успiх! успiх! раптом наче розсердився мiнiстр. - Менi балаканина нi до чого! Менi дiло потрiбне, факти, ось що!

- Але...

- Мовчiть! Коли б ви працювали як слiд, коли б у вас по-справжньому була поставлена служба, коли б у вас були надiйнi агенти й iнформатори, а не мотлох, ви й самi давно вже зрозумiли б, що нiякого успiху нема. Так, так, нема! I на вашому мiсцi, пане Кабанерос, я не робив би зараз вигляду ображеного iндика! А коли ви й справдi iндик, то вам не слiд займати далi посаду начальника державної полiцiї.

Iншим разом Мiгель Хуанес радiв би, що може бути свiдком того, як хтось з великого начальства дає такого доброго прочухана його самовпевненому i пихатому шефовi. Але зараз особливо уповноваженому було не до того; вiн добре розумiв, що в цiй справi начальник полiцiї i вiн сам зв'язанi одною мотузкою. I те, що стосувалося Кабанероса, в однаковiй мiрi било й по ньому... Коли б хоч знати, в чому рiч, звiдки насунулася на них ця грiзна хмара?

А генерал Альдумеро да Хуранiто вже остаточно кинув свiй до того стриманий, майже байдужий тон. Вiн викрикнув:

- Ага, мовчите? Ви гадали, що все так i обiйдеться, панове? Нi, не вийде! Ану, що ви скажете з приводу цього?

I мiнiстр кинув через стiл начальниковi полiцiї папiрець, який лежав доти перед ним.

- Читайте вголос! - зловiсно наказав вiн.

Вкрай розгублений начальник полiцiї взяв папiрець i почав читати. Його голос уривався, товстi короткi пальцi тремтiли. I Мiгель Хуанес, слухаючи змiст папiрця, вiдчував, як пiд ним хитається пiдлога. То був рапорт начальника жандармського управлiння на iм'я мiнiстра внутрiшнiх справ Iберiї, в якому писалося:

"За вашим особистим наказом, ваше превосходительство, жандармерiя провела ретельне обслiдування озера Фонтiверос. Спецiально викликаний загiн вiйськових морських водолазiв надзвичайно старанно обшукав усе дно озера. Доповiдаю, що пiд час обстеження на днi озера не знайдено жодного уламка, жодної речi, яку можна було б зв'язати з "Люцифером". Не знайдено також жодного трупа будь-кого з команди. Обстеження озера тривало двi доби. Для остаточної певностi, за вашою вказiвкою, пущено також вiйськовi драги. Їх робота теж не дала нiяких наслiдкiв. Знайдено лише окремi шматки оболонки глибинних бомб. Оскiльки озеро обстежене цiлком, дальшу роботу водолазiв i драг припинено. Чекаю ваших розпоряджень".

Начальник полiцiї, який втратив одразу всю свою самовпевненiсть, не пiдводив очей вiд рапорту, наче намагався вiдшукати в ньому ще щось заспокiйливе. Мiгель Хуанес не розумiв нiчого. Це якась фатальнiсть, нiсенiтниця, цього просто не може бути! Але ж ось вiн, рапорт начальника жандармерiї, - суперечки зайвi... Звiсно, жандармерiя завжди рада пiдкласти свиню полiцiї, вислужуючись перед мiнiстром i каудiльйо. I полiцiя, коли трапляється слушний випадок, теж не лишається в боргу перед жандармерiєю. Але цього разу полiцiю було побито, безнадiйно побито - i насамперед її начальника i особливо уповноваженого... А над Мiгелем Хуанесом гримiв роздратований, лютий голос генерала Альдумеро да Хуранiто:

- Ви що ж, пане начальник полiцiї, гадали, що досить скласти бучну доповiдь, отакий красномовний звiт про вашi надзвичайнi успiхи - i кiнець справi, га?.. Мовляв, раз-два, i є ордени та премiї i вам, i вашому розрекламованому особливо уповноваженому? Е нi, всiм тим ви могли задурити голови якимось йолопам з канцелярiї каудiльйо, - слава йому! - а не менi. Я вас наскрiзь бачу! Менi балаканини не треба! В мене ще тодi, зразу, як ви надiслали пишний рапорт, виникли пiдозри: надто вже гладко все це у вас вийшло. Але я промовчав, бо вирiшив перевiрити. I перевiрив! Добре перевiрив, як бачите! Де ваш "Люцифер", який, за звiтом, має лежати, розтрощений глибинними бомбами, на днi озера, га? Може, вiн цiлком розчинився у водi, наче грудка цукру, га? Може, його так пошкоджено, що вiд нього нiчогiсiнько не залишилося, самий порох, непомiтний у водi? Га? Та вiдповiдайте, хай вас чорт вiзьме! Де були вашi очi? Нездари! Знову випустили Сивого Капiтана, дали йому вислизнути крiзь пальцi?

Начальник полiцiї розгублено розвiв коротенькими товстими ручками: що вiн мiг вiдповiсти?

- Вiдповiдайте, коли вас питають! - гримiв мiнiстр.

- Ваше превосходительство... адже в моїй доповiдi все було саме так, як рапортував менi особливо уповноважений... якщо це не пiдтверджується, то винен вiн... за обдурювання мене, як його начальника... - спробував вiдвести вбiк удари Карло Кабан ерос. Мiгель Хуанес похолов: весь час вiн з острахом чекав такого ходу свого пiдступного шефа!..

На щастя, генерал Альдумеро да Хуранiто навiть не звернув уваги на цей хiд. Вiн з новою силою накинувся на начальника полiцiї:

- Киньте базiкати, шановний пане! Ви вiдповiдаєте передi мною i перед каудiльйо! А хто там вiдповiдає перед вами, менi байдуже. Де докази загибелi "Люцифера", я вас питаю? Де?

Раптом Мiгель Хуанес стрепенувся: адже є, є такi докази! Тiльки - чи ж може вiн втрутитися в розмову двох таких високопоставлених осiб, як мiнiстр внутрiшнiх справ i його власний шеф?.. Зрештою, Карло Кабанерос, очевидно, теж згадав про це одночасно з своїм особливо уповноваженим, бо схопився за ту згадку, як за рятiвну соломинку:

- А колесо, ваше превосходительство? Колесо, що його вибух глибинної бомби вiдiрвав од "Люцифера" i викинув на поверхню? Хiба ж то не доказ, ваше превосходительство?

Проте мiнiстр тiльки вiдмахнувся вiд нього, як вiд настирливої мухи, що дратує своїм дзижчанням:

- Та замовкнiть ви з вашим колесом! Я чув уже про нього, чув! Я вас питаю - де "Люцифер", а ви менi торочите про якесь там колесо. Хiба ви не розумiєте, що наробили всiєю тiєю бучею про знищення Сивого Капiтана i його "Люцифера"? Га? Всi певнi, що з Сивим Капiтаном справу закiнчено: i газети, i населення... i сам каудiльйо,- слава йому! Чуєте, сам каудiльйо! Чи уявляєте ви собi, що це значить? Вiн, улюблений наш каудiльйо, - слава йому! - наказав нагородити вас обох орденами i грошима! А за що? За чистiсiньку липу, га? I що буде потiм? Ви подумали про це? А незабаром знову появиться той "Люцифер", Сивий Капiтан, щоб вiн луснув i провалився крiзь землю; проголосить знов якусь зухвалу промову... що тодi буде, га? Що зробить зi мною каудiльйо? I що я тодi зроблю з вами? О, вiд вас пороху не залишиться, будьте певнi! Ви обдурили самого каудiльйо! Сивий Капiтан знов вислизнув з ваших рук! Це ясно як день. "Енергiйна державна полiцiя на чолi з її начальником"!.. "Особливо уповноважений полiцiї"... Бучнi назви - i бiльше нiчого... Ви - мотлох, дрантя, ось ви хто, панове!

Обидва - i начальник полiцiї, i його особливо уповноважений - давно вже не сидiли в крiслах. Вони стояли, виструнчившись перед столом грiзного мiнiстра, й безпорадно клiпали очима. Все пропало, всi надiї, всi блискучi перспективи, якими вони тiшилися всього пiвгодини тому... З прославлених державних дiячiв, з переможцiв Карло Кабанерос i Мiгель Хуанес раптом перетворилися на малесеньких агентiв, яких безжалiсно розносить грiзне начальство. Та коли б справа обмежувалася тiльки цим! Але обидва добре розумiли, що повисли над самiсiнькою прiрвою. Якщо "Люцифер" справдi з'явиться десь знову, тодi... тодi навiть страшно уявити собi, що станеться з ними.

I все ж таки... "Люцифер" нiкуди не випливав з озера! Вiн поринув тодi у воду i не з'являвся бiльше на поверхнi. Все озеро було як на долонi. Мiгель Хаунес мiг поклястися в цьому! А коли б "Люцифер" виринув, то його чекали заздалегiдь наведенi гармати. Хiба ж можна бути передбачливiшим, ще бiльше врахувати всi можливостi?..

Та всi цi докази нiчого не давали. Генерал Альдумеро да Хуранiто лютував i лаявся, пропускаючи повз вуха безпораднi пояснення, якими намагався виправдатися червоний, наче той буряк, начальник полiцiї. Нарештi мiнiстр закричав на весь голос:

- Досить! Досить дитячих розмов i виправдань! Я знаю тiльки одне: "Люцифер" не мiг розчинитись у водi. Ви не виправдали державного довiр'я. I тому тепер я мушу виправляти вашi помилки, братися сам до дiла. Ну, тiльки спробуйте наплутати щось! Ось мiй перший наказ. Посилити нагляд за озером: ваш "Люцифер" ховається десь там поблизу. Далi. Не знiмати гарматних батарей. Бiльше того: розставити новi замаскованi артилерiйськi пости по всiх навколишнiх шляхах. I де б не з'явився цей клятий "Люцифер" - негайно його розстрiляти! Нiяких переговорiв iз Сивим Капiтаном! Досить, уже набалакались! I щоб ви, панове, з цього часу не говорили газетним репортерам жодного слова. Хай газети вважають, що й справдi з Сивим Капiтаном покiнчено!.. А коли вiн з'явиться, тодi - зразу! - i мiнiстр зробив виразний жест, наче прихлопнув щось на столi. - Розумiєте? Майте на увазi: або нова поява Сивого Капiтана буде його останньою появою, або це буде вашим останнiм завданням. Здається, я досить ясно висловився, панове?

Начальник полiцiї i його особливо уповноважений покiрно мовчали, схиливши голови. Або - або... третього виходу перед ними не лишалося.

- Отже, я бiльше вас не затримую, панове. На все добре. Голос мiнiстра звучав уже знов так само сухо й безбарвно, як i на початку розмови. Генерал Франческо Альдумеро да Хуранiто, права рука всевладного каудiльйо, лише дуже зрiдка дозволяв собi виявляти якiсь почуття чи емоцiї, якщо взагалi вони в нього були. I тепер на розгублених, незграбно задкуючих Карло Кабанероса i Мiгеля Хуанеса знову холодно дивилося застигле жовте обличчя зловiсного черепа, що ховався в глибокiй тiнi, яку вiдкидав глухий абажур настiльної лампи.

Коли ж вiдвiдувачi вийшли, мiнiстр натиснув кнопку електричного дзвiнка. Таким самим безбарвним голосом людини, яка на вагу золота цiнить кожне своє слово, вiн наказав ад'ютантовi:

- Домовтеся з мiнiстром оборони про негайне секретне розпорядження усiм збройним силам армiї i флоту: де б не з'явився "Люцифер", розстрiляти його без нiяких переговорiв.

Стежачи неуважним поглядом за стрункою постаттю ад'ютанта, який беззвучно виходив з кабiнету, генерал Альду-меро да Хуранiто пробурмотiв:

- Полiцiя i жандармерiя своє робитимуть. Але введемо на всякий випадок у гру й вiйськову силу... воно не завадить...

Роздiл тринадцятий

1. ПIД ВОГНЕМ ГЛИБИННИХ БОМБ

З того моменту, як Олесь став бiля циферблата, вiн уже не виходив з кабiни керування. "Люцифер" промчав по Фонтiверосу, не торкаючись дороги колесами. Ось чому не вибухнула жодна з фугасних мiн, розставлених саперами за планом Мiгеля Хуанеса! Проте Сивий Капiтан, а разом з ним i Олесь ясно бачили на екранi ще й замаскованi в лiсi артилерiйськi гармати, i, звичайно, це не полiпшувало настрою Капiтана.

Олесь не запитував, чому Ернан Рамiро вiв "Люцифер" саме сюди, в середину лiсу Фонтiверос, де чи не на кожному кроцi були розставленi для нього пастки. Очевидно, на те були якiсь важливi причини.

А на центральнiй галявинi, бiля самого озера, "Люцифер" безпорадно спинився. Стрiлка циферблата, бiля якого пильнував Олесь, притиснулася до нуля i не вiдходила вiд нього. До вiдказу вiдкритий кран додаткового резервуара не допомагав. У ньому вже не залишилося водню.

- Не встигли! - спокiйно констатував Сивий Капiтан. - Це наслiдок перебiльшеної витрати водню... а може, ще й пошкодження трубопроводiв, якими подається водень, зараз не можна нiчого певного сказати. Тепер треба замiнювати балон. Залишайся тут, Олесю. Стеж за екраном.

Вiн вийшов з каюти. Олесь лишився сам. Пересуваючи регулятор телевiзiйного екрана, вiн бачив солдатiв, що ховалися за кущами й деревами, бачив довгi стволи гармат, скерованi до галявини, на якiй стояв "Люцифер". А ось iз-за дерев з'явився той високий худорлявий чоловiк з горбатим носом, якого Олесь уже бачив i чув ранiше, а за ним - куца кремезна постать з круглим червоним обличчям.

Саме тодi, коли юнак розглядав цих двох людей, що наближалися до галявини, Сивий Капiтан повернувся до кабiни. Олесь розчув, як Капiтан, увiходячи, кинув через плече в коридор:

- Треба виграти ще кiлька хвилин, Валенто! Електромагнiтний генератор не дiє через брак водню, "Люцифер" беззахисний... Лише кiлька хвилин, поки я пiдготую занурення. Поговорiть з ним про щось, розумiєте?

Здаля долинув стриманий, притишений голос Валенто Клаудо:

- Єсть, Капiтане!

Не звертаючи цього разу нiякої уваги на Олеся, Ернан Рамiро схилився бiля пульта i почав щось лагодити, тримаючи перед собою переносний iндикатор, який весь час спалахував - раз червоним, раз зеленим свiтлом.

Олесь чув розмову Валенто Клаудо, який стояв на даху "Люцифера", з тiєю худорлявою людиною, яку вiн називав Мiгелем Хуанесом. Звiдкись юнак пам'ятав це iм'я... А, саме так було пiдписане те оголошення, що обiцяло високу нагороду за приставлення до полiцiї Сивого Капiтана живим чи мертвим!..

Валенто, говорячи з Хуанесом, явно вигадував час. Це було необхiдно, бо коли б особливо уповноважений вiддав наказ стрiляти по "Люциферу" тепер, коли не дiяв електромагнiтний захист,- кулi й снаряди досягли б мети, i тодi... Нi, про це краще не думати!..

Нарештi Ернан Рамiро полегшено зiтхнув. Вiн випростався, натиснув кнопку сигнального дзвiнка, сповiщаючи тим Валенто Клаудо, що можна закiнчувати вимушену розмову. I вiдразу ж пiсля цього "Люцифер" повiльно, майже непомiтно рушив з берега у воду. Олесь розумiв i це: Капiтан навмисно дав найповiльнiший хiд, бо хотiв використати першi хвилини, щоб ворог на березi не встиг одразу зорiєнтуватися. А тодi вже "Люцифер" почав швидко занурюватись!

"Чи встигнемо? Чи встигнемо? - билася в головi юнака думка. - Адже генератор електромагнiтного захисту все ще не дiє; якщо почнуть обстрiл, "Люцифер" буде пошкоджений, коли не знищений..."

I от пролунали пострiли, якi примусили Олеся зблiднути. Йому здалося, що все загинуло, що от зараз автомобiль буде розстрiляно... нiщо не зможе врятувати "Люцифер" вiд смертоносної, нищiвної дiї снарядiв, коли не працює електромагнiтний захист! Швидше, швидше пiд воду, в цьому єдиний порятунок! Невже загинемо через те пошкодження вiд пiдступної мiни, що зiпсувала систему подачi водню?.. Нi, нi! Хоч сухий трiск, який пролунав угорi, доводив, що щось було таки пошкоджене пострiлами, "Люцифер" дедалi швидше занурювався. I прилади не сигналiзували про новi несправностi в механiзмах машини.

Туманна темно-зеленкувата смуга затягла екран цiлком. "Люцифер" занурився i тепер опускався нижче й нижче пiд воду. Звуки пострiлiв долинали вже ледве чутно, мов крiзь товсту ковдру. Нарештi вони вщухли зовсiм. Стало тихо, так тихо, наче весь свiт залишився десь далеко-далеко.

Нестримна радiсть охопила Олеся. Врятувались! Йому хотiлося палко потиснути руку Ернану Рамiро, подякувати йому. I в той же час було трохи дивно: чому ж навiть тепер, коли "Люцифер" спокiйно плив у глибинi озера, нi Сивий Капiтан, нi Валенто Клаудо не зрадiли? Чому на їх зосереджених обличчях не помiтно анiнайменшого полегшення?

- Треба спробувати ще раз, Валенто, - тихо сказав Ернан Рамiро. - На ручному насосi ми далеко не заїдемо...

- Єсть, Капiтане, - як завжди, вiдповiв Клаудо i вийшов.

Ручний насос?.. Отже, автоматичну подачу водню до центрального механiзму не полагоджено? Доведеться й далi витрачати збiльшену кiлькiсть водневого палива? Он стрiлка покажчика знову стрибає, мов у лихоманцi...

I ще подумав Олесь про те, що тепер прийшли новi турботи. Чи довго зможе пробути "Люцифер" пiд водою? Адже кисню в них мало. А як не вистачить?.. Треба буде пiдiйматися на поверхню озера, де чекають нацiленi гармати? Нi, пiдiйматися не можна, це ясно; I залишитися пiд водою - теж безперспективно. Що ж тодi робити? Тут - не море, не вiдпливеш пiд водою далеко вбiк, щоб виринути там, де ворог не чекає. Це ж просто озеро, хоч i досить велике. Значить, рано чи пiзно, а доведеться все ж таки виринати...

- Як же ми пiдiймемося на поверхню? - несмiливо запитав Олесь Сивого Капiтана. - Вони ж нас...

Ернан Рамiро пiдвiв на юнака свої сiрi очi. Мабуть, вiн про щось наполегливо думав, бо деякий час не вiдповiдав, мов намагався усвiдомити, про що його питають.

- На поверхню? - нарештi мовив вiн. - Я не збираюся пiдiйматися на поверхню озера, Олесю.

- Але...

- Ти ще багато чого не знаєш, - сказав Ернан Рамiро. - Зачекай, незабаром...

Дальшi його слова потонули в несподiваному оглушливому гуркотi. Немов одночасно з усiх бокiв загримiв тривалий i гучний грiм. Весь корпус "Люцифера" кинуло вбiк. Олесь ледве втримався на ногах. Уперше за весь час перебування на "Люциферi" вiн побачив, як зблiдло обличчя завжди врiвноваженого i стриманого Сивого Капiтана.

- Глибинна бомба! - вигукнув Ернан Рамiро. - Вони бомбардують мене! Вони хочуть знищити мене тут, на днi озера! А, значить, вони захлопнули свою пастку?.. Нi, ми ще поборемося!

Вiн нахилився над пультом керування, тримаючись однiєю рукою за штурвал, i натиснув другою на важiль прискорення ходу. Спалахнули сигнальнi лампочки. Стрiлка на покажчику подачi водню враз притиснулася до нуля,центральний механiзм забирав пальне без залишкiв. Але зараз Ернан Рамiро не звертав на це уваги i продовжував натискувати на важiль. Вiдчулося ритмiчне здригання пiдлоги. "Люцифер", тремтячи всiм корпусом, ринувся вперед. Куди?..

I ще раз ударив страшний грiм. Нiби вiн пролунав тепер ближче, нiж ранiше, чи це тiльки здалося? Капiтан швидко повернув штурвал. Якусь мить вiн прислухався, наче перевiряючи за гуркотом напрям, у якому треба вести "Люцифер", i знов швидким, рiшучим рухом крутнув штурвал. "Люцифер" кудись повертав, хоч його i кидало з боку на бiк, повертав i сунув далi й далi пiд водою... Ще вибух глибинної бомби - десь немов позаду...

I тодi гримонув четвертий вибух, найсильнiший з усiх! Стiна, бiля якої був Олесь, наче зiрвалася з мiсця i вдарила його по головi. В очах потемнiло, нiби згасли всi лампочки.

Шум моторiв "Люцифера" немов захлинувся. На мить машина спинилася, потiм знову почала працювати, - нерiвно, уривчасто, з перебоями.

Ернан Рамiро, вчепившись у штурвал, керував "Люцифером", що гойдався з боку на бiк i сiпався вперед i назад, наче людина, яка раптом утратила рiвновагу. На щоцi Капiтана Олесь помiтив червону смугу, з якої сочилася кров. Мабуть, вiн ударився об щось пiд час того жахливого вибуху. Олесь почув голос Ернана Рамiро:

- Iди знов до циферблата, Олесю. I, як i ранiше, пiдтримуй подачу водню краном додаткового резервуара. Ми йдемо пiд водою наослiп. Стеж за покажчиком.

Десь позаду ще кiлька разiв пролунали вибухи. Але вони були надто далекi i вже не лякали. "Люцифер", очевидно, вiддалявся вiд небезпеки. А втiм, переслiдувачi також можуть пересунутися з своїми бомбами в цей бiк озера. Зрештою, воно ж не таке велике, щоб можна було довго ховатися... Що думає Капiтан? Ну, можна допливти до протилежного берега. А потiм?

Мовчки; схилившись над картою, що лежала на пультi, - Олесь i не помiтив, коли та карта опинилася на ньому, - Ернан Рамiро керував "Люцифером". Час вiд часу, коли центральна машина давала помiтнi перебої, наче захлиналася, Капiтан морщив лоба, немов вiдчував вiд того фiзичний бiль. Та ось вiн полегшено зiтхнув i випростався.

- Гаразд, - мовив вiн. - Якщо все пiде добре, то можна вважати, що небезпека минула. Справа тепер у запасах повiтря. Це найголовнiше, що загрожує нам. Поновити запаси його немає де... поки не вийдемо на поверхню. Але цього довго ще чекати.

"Значить, ми будемо пiд водою, поки вороги не стомляться i не перестануть чекати нас! - подумав Олесь. - Можливо, Капiтан хоче навiть створити у них враження, що "Люцифер" загинув?.. Тодi вони дадуть нам спокiй..."

Сивий Капiтан тим часом присунув до себе мiкрофон.

- Валенто! Валенто! - заговорив вiн. - Як чуєте мене?

- Нормально, Капiтане, - пролунала з репродуктора вiдповiдь.

- Нiкого не поранило пiд час вибухiв?

- Нi, Капiтане, з людьми все гаразд.

- А з машиною? З механiзмами?

- Точно встановити важко, Капiтане. Думаю, що пошкоджене, якщо не вiдiрване зовсiм, праве заднє колесо. Бо в тому мiсцi корпусу з'явилася досить велика теча. Алонсо зараз забиває її. Крiм того, пробито резервуар з мастилом, яке через отвiр вийшло назовнi...

- Один резервуар чи обидва?

- Один, Капiтане. Правий.

- А що з стисненим повiтрям? Прилад показує зменшення тиску.

- Ще не перевiряв, Капiтане. Зараз вiзьмуся. Можливо, теж пошкоджено балони, бо вони мiстяться з того ж боку.

- Негайно перевiрте, Валенто. Треба знати, скiльки ми маємо часу на пiдводне плавання.

- Єсть, Капiтане!

Ернан Рамiро знову нахилився над картою. Олесь зазирнув i собi через його плече.

То була якась своєрiдна карта, нарисована вiд руки. Тонкi лiнiї створювали на нiй неправильної форми концентричнi кола. В одному мiсцi кола обривалися, i звiдти йшли двi паралельнi звивистi лiнiї, якi то наближалися одна до одної, то вiддалялися. Власне, i картою цей своєрiдний рисунок не можна було назвати.

Капiтан зосереджено вивчав лiнiї рисунка, раз у раз поглядаючи на показання приладiв. Раптом його руки мiцнiше стиснули штурвал. Здавалося, що Ернан Рамiро весь напружився. Ось вiн повернув маленький вимикач бiля пульта - i враз екран перед ним залило яскравим зеленуватим свiтлом. Якiсь неяснi контури позначилися на ньому; вони нагадували округлi скелi чи горби...

- Пiшли тепер униз, - мовив Капiтан крiзь стиснутi зуби. Вiн уважно вглядався в екран. Олесь розгублено подивився на нього: куди вниз?..

- Можеш залишити прилад, Олесю, - наказав Ернан Рамiро. - Зараз машина працюватиме рiвнiше, бо витрата водню зменшилася. Вiдпочинь, подивися на екран. Тут знайдеться дещо цiкаве для тебе.

З неприхованим подивом юнак наближався до екрана. Вiн уже бачив, що мiж неясними контурами скель щось рухалося, - швидке i вертляве. Темнi округлi тiнi пропливали по екрану, однi повiльно, iншi, навпаки, наче кудись поспiшали. Зненацька щось майнуло перед очима. Що це? В'юнке, срiблясте... Ну, ясно, можна ж було одразу зрозумiти!

- Риба! - викрикнув Олесь.

- Так, риба, трохи здивована нашою появою в їхньому царствi, - вiдповiв Сивий Капiтан. - Я ввiмкнув прожектор, i тепер ми з тобою бачитимемо те, що вiдбувається навколо "Люцифера". Свiтло менi зараз потрiбне, бо далi пливти наослiп не можна. Доведеться зробити кiлька поворотiв, а деякi з них ще й крутi...

- То виходить, що це вже не озеро, а щось iнше? - розкрив рота вiд здивування Олесь.

- Так, - вiдповiв Сивий Капiтан спокiйно, нiби нi йому, нi "Люциферовi" не загрожувала нiяка небезпека. - Ми вийшли з озера i пливемо зараз великим пiдземним каналом, яким природа з'єднала озеро Фонтiверос з морем!

2. ПОВIТРЯ! ПОВIТРЯ!

З того часу, як Ернан Рамiро вимовив цi знаменнi слова, минуло вже три години. А як багато за цей час змiнилося!

Насамперед уже через кiлька хвилин пiсля розмови Капiтана з Валенто знов спалахнула сигнальна лампочка, яка привертала увагу до телефону. I коли Ернан Рамiро увiмкнув репродуктор, з нього залунав стривожений голос Клаудо:

- Я перевiрив балони з стисненим повiтрям, Капiтане...

- I з'ясували, що вони пошкодженi?

- Так, Капiтане. Два балони з чотирьох вийшли з ладу, в них не залишилося повiтря. Це той самий вибух глибинної бомби, що пошкодив i колесо, i резервуар з маслом.

Настала довга пауза. Лише пiсля неї Капiтан наказав уже без тiнi вагання:

- Переведiть автомат подачi повiтря на найповiльнiший режим. Будемо заощаджувати повiтря, скiльки зможемо; перед нами ще довгий шлях.

- Єсть, Капiтане.

- I повiдомте всiх, що становище вимагає уваги. Якнайменше рухiв, Валенто! Оголошується голодний повiтряний режим!

- Єсть, Капiтане!

Олесь слухав цю розмову, i мимоволi йому ставало моторошно. Страшно було уявити собi, що "Люцифер" з усiєю командою не має зараз нiякої можливостi вибратися назовнi... Вони були не тiльки пiд водою, а ще й пiд землею, пiд грубезними скелястими шарами грунту, якi утворювали цей таємничий канал.

Тепер Ернан Рамiро впевнено вiв пошкоджений "Люцифер" за картою. Але Олесь розумiв, якого самовладання вимагала вiд Капiтана ця впевненiсть! Адже канал раз у раз робив повороти, i це вимагало надзвичайної майстерностi, щоб великий i малоповороткий у водi "Люцифер" виконував усi потрiбнi маневри, проходячи подеколи впритул бiля скелястих стiн каналу...

"А автоматичне керування машиною? - подумав раптом Олесь. - Те саме керування, яке так чудово працювало тодi, пiд час поїздки звивистою дорогою в пустелi Хоравенте? Чому не застосувати його i тепер, адже це дуже полегшило б справу?.."

I вiдразу здогадався сам, не запитуючи Сивого Капiтана, який з зосередженим, напруженим обличчям вдивлявся в екран i стежив за вузькими поворотами каналу.

Все пояснювалося тим самим пошкодженням, якого завдала "Люциферовi" пiдступно поставлена полiцiєю мiна. Машинi весь час бракувало водню, його не вистачало для нормальної роботи всiх складних i численних механiзмiв. Насамперед не працював електромагнiтний генератор, лишаючи "Люцифер" беззахисним перед кулями й снарядами. Далi, мабуть, не дiяла i складна система автоматичного керування машиною, яка теж вимагала великої кiлькостi енергiї. Тому Капiтан i змушений був вести "Люцифер" за допомогою штурвала, - iншого виходу не лишалося...

А коли було пройдено вузьку, найнебезпечнiшу частину каналу з тими частими поворотами i "Люцифер" вийшов на вiдносно широкий шлях пiд водою,Сивий Капiтан коротко розповiв юнаковi про те, як було вiдкрито цей канал, своєрiдний витвiр невичерпної на вигадки природи.

У концентрацiйному фалангiстському таборi ув'язнений № 467 517, який мав колись iм'я Ернана Рамiро, познайомився з iншим ув'язненим, старим професором геологiї. Вся провина того професора перед урядом генерала Фернандеса полягала в тому, що його єдиний син брав участь у русi патрiотiв i був розстрiляний. Фалангiстам того було замало, й вони кинули до табору батька розстрiляного патрiота, незважаючи на його похилий вiк. Старий професор уже не мiг працювати на каменоломнях, вiн покiрно конав на сирих дощатих нарах. I, мабуть, давно вже помер би, коли б iншi ув'язненi не доглядали за ним.

Якось увечерi професор, якому Ернан Рамiро принiс його порцiю злиденної табiрної їжi, розповiв про дивне явище, що спостерiгалося в лiсi Фонтiверос, - про змiни рiвня води в лiсовому озерi. Про це явище знали, звiсно, мiсцевi жителi, але вони давно звикли до нього i не звертали уваги на те, що зацiкавило професора. А його найбiльше вразило те, що загадкове озеро змiнювало свiй рiвень перiодично. Це означало, що змiни рiвня не залежать вiд дощiв або iнших мiсцевих причин. Професор дослiдив перiодичнiсть змiн рiвня i встановив, що вони збiгаються з часом припливiв i вiдпливiв у морi. Виходило, що велике озеро Фонтiверос, розташоване принаймнi за двiстi кiлометрiв од моря, якось було зв'язане з морем. Але як саме?

Тодi ж таки старий професор прийшов до висновку, що мiж озером i морем мусить iснувати якийсь канал. Але на поверхнi землi каналу не було, отже, лишалося припустити, що вiн проходить пiд землею. То була смiлива думка, i професор не наважувався висловити її публiчно доти, поки йому не пощастить перевiрити своє припущення. Вiн збирався провести потрiбнi дослiдження, але не встиг: його кинули до концтабору. Питання лишилося нерозв'язаним, хоч професор i був певен, що не помиляється.

- Нiчим iншим ту змiну рiвня води в озерi пояснити не можна, - закiнчив професор свою розповiдь. - Шкода, що я не встиг завершити свої дослiдження... тепер це вже нiкому не цiкаво в нещаснiй Iберiї... а тим часом той пiдземний канал, якщо вiн справдi iснує, був би єдиним у цiлому свiтi явищем такого характеру.

Ув'язнений № 467 517 гiрко посмiхнувся, почувши цi слова. Хiба тiльки один старий професор не закiнчив своєї роботи? Хiба тiльки його уявлюваний пiдземний канал був би цiкавим науковим вiдкриттям?.. Адже ув'язнений № 467 517 знав i iнших наукових працiвникiв, роботу яких було обiрвано фалангiстським урядом,- i ще яку важливу роботу.

Але розповiдi старого професора ув'язнений № 467 517 не забув, хоч вона й дуже мало стосувалася його спецiальностi. Так уже був влаштований його розум, що всмоктував у себе цiкавi факти. Але, певна рiч, тодi йому й на думку не спадало, що та розповiдь стане в пригодi Сивому Капiтановi з його "Люцифером"...

- А проте дуже згодилася, - зауважив Олесь. - Iнакше я й не знаю, як можна було б врятуватися з того озера...

- А, он ти про що, - посмiхнувся Ернан Рамiро. - Нi, друже мiй, цього було б замало. Розповiдь старого професора дала менi значно бiльше... правда, тут допомiг iще один випадок. Проте це вже потiм, та ти й сам побачиш, що я маю на увазi.

Олесь з захопленням поглянув на нього: скiльки несподiванок, скiльки новин, таємниць i загадок приносить кожен день перебування на "Люциферi"! А Сивий Капiтан говорить так, нiби це все тiльки початок. Який раз уже вiн зауважує, що Олесевi доведеться ще чимало взнати. I яка надзвичайна сила волi, наполегливiсть i винахiдливiсть вiдзначають усе, що робить Сивий Капiтан! Коли б iще пощастило позбутися тих глибоких сумнiвiв, якi зародились у юнака пiсля бесiди з Фредо Вiкторе, як це було б прекрасно!..

Раптом Олесь судорожно зiтхнув. Йому хотiлося набрати в легенi бiльше повiтря, вiльно i широко вдихнути його. Але чомусь це не виходило. Чи нi, навiть не так. Вiн дихав глибоко, на всi груди, проте не вiдчував полегшення. Враз стало жарко, на чолi виступив пiт. I ще ось закрутилося в головi... коли б пiдвестися на ноги, мабуть, вiн не змiг би зберегти рiвноваги...

- Ой! - зiтхнув вiн ще раз, стискаючи руки.

- Що з тобою? - стурбовано спитав його Ернан Рамiро. - Ти зблiд, Олесю!

- Я не знаю, - вiдповiв юнак, намагаючись перебороти кволiсть, що враз охопила його. - Менi чомусь жарко... i важко дихати... та це пусте, не звертайте уваги...

- Так, розумiю, - тихо мовив Сивий Капiтан. - Ти не звик до таких речей, до змiн у тиску повiтря та його складi. Нiчого не вдiєш, доведеться триматись, Олесю. У нас немає iншого виходу. Залишається ще принаймнi година... бо "Люцифер" не може зараз пливти швидше.

Вiн знов натиснув на кнопку гучномовного телефону. Спалахнула сигнальна лампочка.

- Слухаю, Капiтане, - долинув з репродуктора хрипкий голос Валенто Клаудо.

- Як iз запасами повiтря, Валенто?

- Заощаджую, Капiтане. В межах голодної норми, як ви наказали. Автомат подає не бiльше трьох чвертей лiтра на хвилину.

Ернан Рамiро поглянув на показання приладiв.

- Треба ще зменшити витрати, Валенто. Переведiть автомат на пiвлiтра на хвилину. Це тяжко, знаю, але iнакше нам не вистачить.

- Єсть, Капiтане!

Олесь злякано поглянув на Сивого Капiтана: як, ще зменшити подачу повiтря? Що ж тодi буде, коли й зараз уже так важко?..

Чоло Ернана Рамiро блищало, на ньому виступили краплини поту. Вiн провiв по обличчю рукою, витер тi краплини. Мабуть, йому теж було нелегко. Ось вiн знову натиснув кнопку. Репродуктор вiдповiв iншим голосом:

- Пост машинiста слухає, Капiтане.

- Менi не подобається ваш голос, Сiмоне. Як у вас з повiтрям?

- Усе гаразд, Капiтане. Звiсно, трохи душнувато, але терплю.

- Тримайтеся, Сiмоне. Менi довелося ще зменшити подачу повiтря. Як гвинт? Його таки зiгнув той вибух?

- Так, Капiтане, гвинт зiгнуто i деформовано.

- Значить, прискорити хiд не можна?

- Це було б великим риском, Капiтане.

- Гаразд. Будемо йти так.

I знов Ернан Рамiро схилив голову над картою. Його дихання стало важчим, рухи помiтно уповiльнились. Олесевi здалося, що лампочка над пультом затьмарилась, її свiтло пожовтiшало. I стрiлка покажчика подачi водню мов затяглася туманом... Нi, нi, це тiльки так здається, то зраджують очi, то все через нестачу повiтря! Треба триматися!

Зусиллям волi юнак примусив себе пiдтягнутись. От i добре, бо й лампочка вже горить яскраво, як i ранiше, i стрiлку покажчика видно чiтко! Тримати себе в руках, тримати будь-що!

Але чому ж та стрiлка раптом змiнює колiр, з червоної стає зеленою, потiм повiльно сiрiє i знов червонiє?.. Проте все це вже не має значення... тiльки б от стеля не спускалася нижче, бо вона й без того чомусь нависла майже над самою головою... i повiтря таке липуче, липуче... мов густий теплий кисiль... i руки теж важкi, млявi... та що це, справдi, дiється з ним?..

Зiбравши всю свою волю, Олесь пересилив себе. Тiльки тепер вiн помiтив, що стоїть, спершись обома руками на стiну i натиснувши лобом на той самий циферблат, за яким вiн мусив стежити. Що це? А Сивий Капiтан? Юнак перевiв погляд у бiк Ернана Рамiро й остаточно опам'ятався, бо те, що вiн побачив, було вкрай загрозливим.

Голова Ернана Рамiро повiльно схилялася на пульт керування. Здавалося, вiн засинав або втрачав поступово свiдомiсть.

Олесь зiрвався з мiсця. Чи, вiрнiше, з великим зусиллям переставив одну за одною важкi, мов налитi свинцем, ноги i схопив Ернана Рамiро за плече, струсонув його:

- Капiтане! Капiтане! Що з вами?

Рамiро стрепенувся, пiдвiв голову. Його очi безживно подивилися на юнака, немов не впiзнаючи його. Але це тривало якусь мить. Ось у тих сiрих очах уже засвiтився розум. Капiтан провiв рукою по чолу, нiби вiдганяючи щось. Потiм увiмкнув гучномовний телефон, прислухався.

Репродуктор мовчав.

Капiтан рвучко натиснув ще якусь кнопку. Задзеленчав дзвоник, що мав привернути увагу викликуваного. Але репродуктор усе ще мовчав. Тодi Капiтан голосно вигукнув у мiкрофон:

- Сiмоне! Сiмоне! Вiдповiдайте!

Тiльки тодi з репродуктора долинув здавлений голос:

- Єсть, Капiтане... пробачте, чомусь не зразу почув ваш виклик. Слухаю, Капiтане!

- Будемо рискувати, Сiмоне! Давайте всю можливу швидкiсть! Треба, щоб iнтенсивної роботи гвинта вистачило всього на десять - п'ятнадцять хвилин.

- Єсть, Капiтане!

Ернан Рамiро рiзко крутнув головою, вiдганяючи, видно, кволiсть, що знов насувалася на нього.

- Валенто! Валенто! - вигукнув вiн у мiкрофон, натискуючи iншу кнопку.

- Єсть, Капiтане, слухаю вас!

- Давайте бiльше повiтря! Зразу дайте лiтрiв п'ять! I далi тримайте повну норму. Нам нема бiльше чого втрачати...

- Єсть, Капiтане!

Гострi очi Ернана Рамiро, знов блискучi й яснi, вп'ялися в зеленуватий свiтлий екран. Темнi тiнi й контури, що пропливали досi по ньому повiльно i мляво, поворухнулися, побiгли швидше, ще швидше... Раптом Олесь вiдчув, що йому стало легше дихати. Немов новi сили вливалися в нього з кожним подихом. Усе навколо прояснилось. А тiнi й невиразнi контури скель на екранi вже линули зовсiм швидко, аж мигтiли на ньому!

Весь - увага, весь - напруження, Сивий Капiтан вiв "Люцифер" пiдземним каналом, уже не поглядаючи на карту, а лише невiдривно дивлячись на екран. I так само напружено дивився на екран Олесь, який розумiв, що Ернан Рамiро поставив зараз на карту все: iснування "Люцифера", життя всiх, хто був на ньому. На такiй швидкостi показання орiєнтовної карти каналу були б зайвi, у Капiтана все одно не вистачило б часу робити складнi розрахунки, якi встановлювали б мiсцеперебування "Люцифера", Лишалося вести його, керуючись лише тим, що було видно на екранi. Потужний прожектор кидав уперед яскравий промiнь свiтла, хоча той промiнь не мiг далеко пробити зеленувату товщу води. Тому при найменшiй змiнi напряму скелястi стiни каналу виступали наче прямо перед "Люцифером", i кожного разу доводилося круто повертати, щоб не врiзатися в камiння. То був риск, страшний риск, бо незначного запiзнення в керуваннi було досить, щоб "Люцифер" розбився об скелi. Але, як сказав Сивий Капiтан, йому вже не було чого втрачати. Риск розбитися об пiдводнi скелi урiвноважувався риском задихнутися вiд нестачi повiтря! Значить, вперед, уперед будь-що!

Так минали в мовчаннi хвилини смертельної небезпеки. Ритмiчне здригання пiдлоги свiдчило, що машина працює рiвно й чiтко. Тiльки б не зламався зiгнутий, деформований вибухом глибинної бомби гвинт... тiльки б вiн витримав!..

I раптом знов стало важко дихати. Олесь похитнувся. Невже ж... невже знов?..

Тривожно задзвонив сигнальний дзвоник. Голос Валенто Клаудо з репродуктора коротко доповiв:

- Запас повiтря скiнчився, Капiтане. Останнiй балон порожнiй.

В голосi Валенто не було нi страху, нi безнадiйностi. Вiн повiдомив про це, як про звичайну рiч.

- Що ж, будемо триматися так, - вiдповiв Рамiро, не повертаючи голови вiд екрана.

У висках Олеся стукотiло. Широко розкривши рота, вiн намагався вхопити якнайбiльше повiтря. Це не допомагало. Ноги тремтiли, пiдгиналися. Юнак знов сперся на стiну. Бiльше стежити за покажчиком, та й взагалi щось робити вiн не мiг. Цього разу брак повiтря позначався гострiше, мабуть, давалася взнаки попередня втома i гостре отруєння органiзму вуглекислотою.

Перед очима спалахували рiзноколiрнi iскри; виблискуючи, вони пливли одна за одною, мов отi швидкi тiнi на екранi, набiгали одна на одну, вибухали вогнистими водограями, розсипалися на блискучi бризки...

Пiдвiвши трохи голову, Олесь знову побачив напружене, блiде обличчя Ернана Рамiро. Капiтан вдивлявся в екран. Чи здалося це Олесевi?.. Немов свiтло екрана пояскравiшало! Невже вихiд? Вихiд з пiдземного каналу?.. Та хiба ж можна вiрити зараз якимсь вiдчуттям, зараз, коли голова йде обертом, коли все пливе перед очима, коли вже зовсiм немає сил?.. I все ж таки екран свiтлiшає, свiтлiшає...

- Що... то...

Бiльше Олесь не змiг сказати нiчого. З глухим стогоном вiн поточився на пiдлогу.

Проте юнак ще, мов увi снi, бачив, як Капiтан важко пiдвiвся на своєму крiслi перед пультом. Хитаючись, вiн зробив кiлька крокiв до великих важелiв другого пульта, натиснув усiм тiлом на них i повернувся назад.

"Люцифер" здригнувся. Його нiс почав пiднiматися вгору

На екранi вже не було тiней. Нерiвне, хвилясте свiтло заливало його, воно ставало з кожною секундою яснiшим, яскравiшим. Темно-зелений колiр екрана дедалi свiтлiшав, наче робився прозорiшим.

I раптом на екранi мов щось плеснулося. Засяяло бiле денне свiтло. Ще кiлька разiв плеснули хвилi, щоразу повертаючи екрановi блiдо-зеленуватий його колiр. Але нарештi хвилi зникли, "Люцифер" остаточно виринув на поверхню моря, виринув!

Спалахнули сигнальнi лампочки, задзеленчав на всю потужнiсть дзвоник. Мов зрадiлi, прилади сповiщали всiх, усiх, що перiод страшної небезпеки минув, що повернулося життя, сонце, широкий свiт!

Пiдвiвшись на весь зрiст, Ернан Рамiро голосно крикнув у мiкрофон, натиснувши перед тим усi сигнальнi кнопки телефону, що викликали рiзнi пости керування:

- Вiдкрити люки! Нагору, друзi!

Ледве помiтно здригнулась пiдлога. Машина спинялася. "Люцифер" м'яко погойдувався на хвилях.

Ернан Рамiро пiдiйшов до нерухомого Олеся. Якусь мить вiн уважно дивився на юнака. Потiм каштан нахилився, взяв юнака на руки i понiс до виходу, притискуючи його голову до грудей.

Олесь усе чув, йому здавалося, що вiн навiть бачить усе навколо, тiльки дуже-дуже невиразно, усе плуталося, наче у тяжкохворого. В головi шалено стукотiло, кров билася в скронях нерiвними, уривчастими ударами. Дверi, коридор, iще дверi... вiдчиненi навстiж дверi, за якими яскраве свiтло, сонце... i запашне, чисте, прозоре повiтря морського простору... I люди в синiх комбiнезонах навколо нього.

Олесь сидiв на палубi, в яку тепер перетворився дах "Люцифера", i жадiбно дихав. З кожною секундою до нього поверталося життя. Раптом юнак згадав:

- А Марта? Що з нею?

Хтось торкнувся його плеча. То був Валенто Клаудо. Вiн показав рукою Олесевi назад. Там, бiля зламаного поруччя, сидiла Марта. її обличчя було ще блiде, але вона вже посмiхалася юнаковi. В темних глибоких очах сяяла радiсть.

Спокiйнi хвилi набiгали на сiро-зеленi боки "Люцифера", плюскотiли, розбивалися бiлою мережаною пiною. Десь далеко на обрiї синiв берег. Бiлi хмарки неквапливо пливли по прозорому синьому небу. Олесь подивився на них, зiтхнув на повнi груди i щасливо посмiхнувся, як дитина, що прокинулася, нарештi, вiд важкого кошмарного сну:

- Як гарно!.. Як хороше жити й дихати!..

Роздiл чотирнадцятий

1. ПIДЗЕМНА БАЗА "ЛЮЦИФЕРА"

Весела, легка музика, пiд тихi звуки якої так вiльно розмовлялося, раптом припинилась. Олесь подивився на годинник: за хвилину буде перша година дня. Вiн спинив Марту, що вже простягла руку до приймача, щоб вимкнути його.

- Стривай, Марто. Зараз же передаватимуть останнi новини. Чи не почуємо чогось цiкавого?

Справдi, ось залунав голос диктора. Вiн сказав звичнi фрази про початок передачi останнiх новин по радiо. Потiм повiдомив про якийсь великий вiйськовий парад, що дуже мало цiкавив i Олеся, й Марту. Вони неуважно прислухалися до голосу диктора, який так незвично було слухати в невеличкiй каютi "Люцифера", де вони сидiли вдвох.

Пiдперши рукою голову, Олесь слухав диктора i водночас згадував подiї останнiх днiв. Страшна подорож у пiдземному каналi лишилася позаду, як примарний сон.

Були ще важкi чверть години, коли "Люциферовi" довелося знов зануритись, щоб пройти пiд водою невеличку вiдстань до входу в печеру, зовсiм вiдрiзану вiд поверхнi землi. Дiстатися до неї з суходолу було неможливо. Тому-то Ернан Рамiро i обрав її свого часу як надiйний захисток i сховище. Але саме цього разу дiстатися до тiєї печери було дуже важко: адже на "Люциферi" вже зовсiм не лишилося запасiв стисненого повiтря i спускатися пiд воду довелося тiльки з тим повiтрям, що було в каютах, провентильованих пiд час перебування на поверхнi моря.

Певна рiч, того повiтря не могло вистачити для нормального дихання на час переходу, хоча Капiтан знов повiв "Люцифер" пiд водою на рискованiй швидкостi. I Олесь знову вiдчув, як вiн починає задихатися. На щастя, "Люцифер" уже виринав з води. А ще за кiлька хвилин вiдчинилися люки, ї струмiнь свiжого, вогкого повiтря прилинув до кают, наповнюючи стомленi, змученi легенi, - так само, як тодi, пiд час першого виходу на поверхню моря. Тiльки тепер уже не було яскравого денного свiтла. У великiй печерi панувала темрява, в якiй спочатку нiчого не можна було розгледiти.

Лише чути було, як плюскотiли дрiбнi хвилi, набiгаючи на береги.

Та ось пiд бiлим слiпучим свiтлом увiмкненого на "Люциферi" прожектора виблиснули верхiвки округлих скель, стало видно, як здiймались i опускалися хвилi чорної води, як круто пiдносилося вгору склепiння печери. Коли око трохи звикло до того незвичного примарного освiтлення, Олесь, на велике своє здивування, побачив на березi немов маленьке мiстечко. Стояли невеличкi будиночки, якiсь машини нерухомо простягали вперед залiзнi лапи. I все це було темне, похмуре, мертве.

Але хтось iз команди "Люцифера" був уже на березi. I раптом той берег залило електричним свiтлом. Це сталося наче в чарiвнiй казцi! Враз спалахнули потужнi лiхтарi, засвiтилися вiкна в будинках... Зникло враження дикого безлюддя, похмурого запустiння.

I коли б не важке кам'яне склепiння печери, можна було б i зовсiм забути, що все це знаходиться пiд землею. Загальна картина дуже нагадувала освiтлений вночi морський берег у хмарну й безвiтряну нiч...

Це й була схована вiд людей, вiд усього зовнiшнього свiту таємнича база "Люцифера", влаштована Ернаном Рамiро у вiдкритiй ним печерi. Колись ця печера мала вiльний вхiд, до неї можна було потрапити вплав, з моря. Той вихiд був дуже вузький, i Ернан Рамiро, вже пiсля того, як до печери були привезенi потрiбнi машини та обладнання, вирiшив завалити його, залишивши тiльки пiдводний прохiд. Таким чином, печера зовнi стала цiлком вiдрiзаною вiд свiту.

Тут були розташованi склади i майстернi Сивого Капiтана, тут зберiгалися запаси рiдкого водню-дейтерiю й повiтря, прiсної води i продовольства. Тут Ернан Рамiро, його команда i сам велетенський "Люцифер" мали змогу переховуватися стiльки, скiльки було потрiбно.

Все це згодом розповiв Олесевi Валенто Клаудо, коли Капiтан наказав командi вiдпочивати пiсля важкого переходу з озера Фонтiверос принаймнi двi доби. Отже, часу на розмови вистачало. I пiд час тiєї розмови юнак довiдався ще про одну чудесну рiч, що вразила його своєю неймовiрнiстю. Було це так.

Якось Валенто Клаудо розповiв Олесевi про великi запаси, зробленi Капiтаном у печерi-базi, про наявнiсть у нiй удосконалених машин, якi дозволяли не лише ремонтувати "Люцифер", а й виробляти для нього запаснi частини. Слухаючи розповiдь, юнак здивувався: адже все це коштувало великих грошей, усе це треба було десь придбати! Де ж Капiтан мiг узяти кошти? Вiн же не багач якийсь, та й дорогоцiнних скарбiв у нього не було...

- Хiба ж не так, Валенто? - спитав вiн. Валенто Клаудо у вiдповiдь значуще посмiхнувся.

- Капiтановi не потрiбнi звичайнi скарби. Вiн має дещо бiльше, нiж будь-якi скарби. I коли б вiн захотiв, то мiг би стати найбагатшою людиною в свiтi.

Олесь недовiрливо подивився на нього: чи не жартує Валенто? Але в тонi Клаудо не було й натяку на жарт.

- Тобi це здається дивним, бо ти й досi ще не уявляєш собi, що то за людина Капiтан! Я так тобi скажу: у нього в головi вмiстилося все, що знає свiт, а ще бiльше такого, чого свiт не знає. Якщо Капiтан чогось захоче, то так воно й буде. Якщо вiн вирiшив досягти чогось, то його не зможе спинити нiщо! Бо в його руках не тiльки найвища сила - знання, а ще й умiння використати цi знання. Тому я й кажу тобi: Капiтан може все!

В словах Валенто Клаудо звучало щире й глибоке переконання. Олесь вiдчував це. Але щось у тiй мовi було таке, що викликало пiдсвiдомий опiр в душi юнака. Звичайно, Олесь i сам вважав Ернана Рамiро за надзвичайну людину, рисами i властивостями якої вiн захоплювався. Великий талант винахiдника, тверда воля i рiшучiсть, завдяки яким Сивий Капiтан смiливо йшов до накресленої мети i перемагав найбiльшi труднощi, сувора стриманiсть, пiд якою ховалася чуйна душа i м'яке, спiвчутливе серце, вiдрiзняли вiд iнших цю благородну горду людину, що зазнала в своєму життi так багато тяжкого i трагiчного. I це не могло не викликати поваги i глибокої симпатiї до Сивого Капiтана. Все це так.

Але те, що говорив Валенто Клаудо, було уже чимось iншим. У ньому вiдчувалося якесь беззастережне схиляння перед Капiтаном, покiрне визнання в постатi Ернана Рамiро дивної надлюдської сили, чи не всемогутностi. I так ставляться до Сивого Капiтана всi, хто його оточує на "Люциферi"; для них кожне його слово - незаперечний закон. I Капiтан звик до такого ставлення, звик до слiпого пiдкорення людей його волi. А що говорив про це Фредо Вiкторе?.. Ех, як усе це складно, як важко в усьому розiбратися...

Мабуть, на обличчi Олеся досить красномовно позначилися сумнiви й вагання, що охопили його. Бо Валенто Клаудо уважнiше подивився на хлопця:

- Так от, я поясню, в чому тут рiч. Капiтан усе тобi розповiдає, не робить нiяких секретiв вiд тебе, то я думаю, що можу розповiсти про це також. Ти знаєш, що Капiтан умiє перетворювати однi речовини на iншi?

- Аякже: адже в центральнiй установцi "Люцифера" атоми водню сполучаються i перетворюються на гелiй. Ще й величезна енергiя при цьому видiляється, - ствердив упевнено Олесь. - I що з того? При чому тут багатство?

- Але ж Капiтан умiє й далi сполучати речовини. Не тiльки з водню робити гелiй, а ще з того гелiю добувати важчi й важчi елементи. Для цього потрiбно дуже багато енергiї, проте її в нього скiльки завгодно. Що, й досi не розумiєш? Ех, ти! Отак, перетворюючи одну речовину на iншу, Капiтан може доходити й до створення золота!

- Що? Золота? - вихопилося у вкрай здивованого юнака. - Як стародавнi алхiмiки - робити штучне золото!

- Не знаю, чи так, як стародавнi алхiмiки, - широко посмiхнувся Валенто, - можливо, вони й робили якесь штучне золото. А Капiтан може створювати золото з iнших речовин. I не штучне, а цiлком справжнє. I, до речi, стiльки, скiльки йому треба. А ти кажеш кошти, скарби!.. Все це для Капiтана дрiбницi, якi його мало цiкавлять...

Так перед Олесем вiдкрилася ще одна таємниця, яка пояснювала дуже багато. Валенто Клаудо розповiв йому далi, як Ернановi Рамiро доводилося перемагати найрiзноманiтнiшi труднощi в перiод побудови "Люцифера". Спочатку, коли вiн щасливо врятувався з фалангiстської катiвнi, з концтабору, i розшукав записи i креслення, схованi його дружиною Хуанiтою, йому здавалося неможливим продовжувати роботу по створенню "Люцифера". Адже в Ернана Рамiро не було нiяких коштiв, крiм невеличкої суми грошей, яку заховала разом з паперами завбачлива Хуанiта. Та й працювати вiн не мав де, бо ж позбавлений був можливостi повернутися до наукової лабораторiї, де його негайно схопили б полiцейськi шпиги. Не мiг вiн влаштувати десь i власної лабораторiї, бо це також привернуло б увагу всюдисущих фалангiстських агентiв i так само закiнчилося б провалом.

Тому Ернан Рамiро вирiшив покинути Iберiю. Вiн потай перейшов кордон з одним лише чемоданом, у якому лежали дорогоцiннi папери. Понад рiк вiн прожив у невеличкому мiстечку в сусiднiй країнi, будуючи першу дiючу модель своєї машини для видобування термоядерної енергiї. Мiсцевi жителi не звертали на нього уваги, бо ставилися до невiдомого чужинця як до дивака, що вперто працює над чимсь схожим на вiчний двигун. Ернан Рамiро охоче пiдтримував такi думки про себе, так було безпечнiше i спокiйнiше. А коли перша модель була збудована, Рамiро використав її для дальшого сполучення атомiв, створення дедалi важчих елементiв. Вiн поставив собi за мету спочатку створити золото, яке дало б йому можливiсть розгорнути ширшу роботу, що потребувала, зрозумiло, великих коштiв.

I вiн досяг своєї смiливої мети, цей невтомний i пристрасний дослiдник, який умiв переборювати труднощi i наполегливо йти по намiченому шляху! Пiсля того, як його установка почала давати Ернановi Рамiро золото в необмеженiй, по сутi, кiлькостi, все пiшло незрiвнянно легше. Можна було вже будувати "Люцифер", замовляючи окремi його частини i вузли на рiзних пiдприємствах. Справа полягала тiльки в тому, щоб власники пiдприємств не догадалися, для чого замовленi частини i яке призначення вузлiв. Та власники пiдприємств, як i завжди це буває, були зацiкавленi лише в самих замовленнях, що приносили їм прибутки: вони охоче взялися б за виготовлення навiть безглуздих деталей для якогось вiчного двигуна, аби замовник акуратно сплачував їм грошi...

Частини i вузли майбутнього "Люцифера" прибували до Ернана Рамiро з рiзних пiдприємств. А вiн сам уже, за допомогою кiлькох механiкiв, якi теж не знали, що вони роблять i з якою метою, поступово складав дивну, чудернацьку, з їх погляду, машину. Лише згодом Ернан Рамiро запросив до себе трьох своїх колишнiх помiчникiв-механiкiв, що свого часу працювали з ним у лабораторiї. То були надiйнi люди, патрiоти, якi брали участь в опорi фалангiстам. Серед них був i Валенто Клаудо...

З цими випробуваними, вiдданими йому людьми Ернан Рамiро закiнчив складання "Люцифера". I тодi вiн покинув чужоземну країну на своєму велетенському автомобiлi так само таємно, як i прибув до неї. Нiхто, звичайно, не знав про повернення Ернана Рамiро i в самiй Iберiї. Фалангiстська влада вважала, що вiн давно загинув, як сповiщали полiцейськi рапорти. А сам Рамiро вирiшив до певного часу не вiдкривати таємницi, взявши собi iм'я Сивого Капiтана.

Ернан Рамiро привiв "Люцифер" до великої печери на березi моря, тiєї самої, де зараз вони розмовляють. I сюди ж поступово були привезенi всi потрiбнi запаси. Минув деякий час, i внаслiдок наполегливої, самовiдданої працi самого Капiтана та його помiчникiв ця печера перетворилася на потайну базу, до якої можна було потрапити тiльки пiд водою. I нiхто, а тим бiльше фалангiстський уряд з його полiцiєю i жандармерiєю, не мiг навiть припускати, що таємничий "Люцифер" має схованку пiд цими скелястими берегами, та ще й таку, з якої можна вийти i в море, i до лiсового озера в Фонтiверосi.

Олесь уже знав, що тут, у цiй базi, зберiгалися запаси пального, продукти i все iнше, потрiбне "Люциферу" i його командi. А добре обладнанi майстернi давали змогу полагодити пошкодження машини, так, як робилося це й зараз.

Їх було, до речi, вже не так i багато, тих пошкоджень, як здавалося спочатку. Вибух глибинної бомби зламав вiсь правого заднього колеса i вiдiрвав його. Той самий вибух пошкодив корпус машини в тому мiсцi, де були розташованi балони з стисненим повiтрям i мастилом, а водночас, зрозумiло, порушив i систему електромагнiтного захисту; вiн-таки, той злощасний вибух, вивiв з ладу автоматичний пристрiй, що подавав водень-дейтерiй до центральної установки, яка постачала "Люцифер" енергiєю. Якщо додати до цього списку зламанi одним з артилерiйських снарядiв поруччя на даху машини, то тим i обмежувалися пошкодження.

Пiсля того, як команда перепочила двi доби, почався ремонт "Люцифера", що забрав ще чотири доби. Тодi було поновлено запаси рiдкого водню, повiтря, мастила тощо.

А сьогоднi ранком вiдремонтований "Люцифер" уже знову вирушив кудись. Куди? Цього, як i завжди, не знав нiхто, крiм Капiтана. Команда не звикла допитуватися про його намiри. Можливо, знав щось Валенто Клаудо, найближчий помiчник Сивого Капiтана. Але саме сьогоднi i вiн був на диво мовчазний i навiть уникав розмов з Олесем. Чому б це?..

Раптом Марта обiрвала думки юнака i показала на приймач, про який Олесь i зовсiм забув, заглибившись у свої мiркування.

- Чуєш, Алексо? - збуджено мовила Марта. - Це ж про нас!

Справдi, диктор говорив:

- "...урядове повiдомлення про загибель державного злочинця Ернана Рамiро, який називав себе Сивим Капiтаном, та його автомобiля "Люцифер" i всiєї команди, пiдiбраної з таких самих злочинцiв. Слухайте це повiдомлення! Внаслiдок енергiйних заходiв державної полiцiї i жандармерiї, якi здiйснював особливо уповноважений полiцiї Мiгель Хуанес, автомобiль Сивого Капiтана (вiн же Ернан Рамiро) був оточений бiля центрального озера в лiсi Фонтiверос. У зв'язку з тим, що так званий Сивий Капiтан вiдмовився здатись, його автомобiль було обстрiляно i пошкоджено, через що вiн затонув. Для бiльшої певностi в озеро були скинутi глибиннi бомби, якi остаточно зруйнували машину державного злочинця. Це доведено тим, що на поверхню озера пiсля вибухiв глибинних бомб випливли окремi частини зруйнованої машини. Уряд твердою рукою подолав зухвалi вихватки так званого Сивого Капiтана пiсля того, як цей злочинець вiдмовився вiд гуманних пропозицiй про здачу. Така ж доля чекатиме й кожного, хто насмiлиться заважати урядовi i провiднiй фалангiстськiй партiї в їх постiйному пiклуваннi про створення нової Iберiї пiд проводом великого каудiльйо, генерала ФернанДеса, який веде iберiйський народ i країну до нових перемог i всебiчного процвiтання! Особливо уповноваженого полiцiї, вiдомого детектива Мiгеля Хуанеса за зразкове виконання важливих завдань уряду нагороджено, за наказом великого каудiльйо, орденом Бiлого Орла i грошима в сумi двiстi тисяч пезет..."

Олесь мимоволi посмiхнувся: "Мiгеля Хуанеса, того горбоносого чиновника з полiцiї, - нагороджено, а "Люцифер" у повному порядку, i його команда може слухати повiдомлення про власну загибель! Дивовижне становище! I що тiльки буде, коли той каудiльйо Фернандес дiзнається про справжнiй стан речей? Орден Бiлого Орла заберуть назад у того Мiгеля Хуанеса, чи що?.. Смiхота!..

2. ПРИРЕЧЕНИЙ МIНОНОСЕЦЬ

В цю мить пролунав сигнальний дзвiнок, що сповiщав про пiдняття на поверхню моря. Через хвилину Олесь уже стояв на палубi "Люцифера", з насолодою вдихаючи на повнi груди свiже, аж гостре морське повiтря i дивлячись на пiнявi хвилi та далекий берег, що синiв на обрiї. Вiдкрите море! Куди ж це пливе "Люцифер"?..

Несподiвано поруч з ним пролунав голос Сивого Капiтана:

- Я бачу, що тобi подобається ця картина, Олесю?

Ернан Рамiро стояв бiля юнака, заклавши руки в кишенi, у високих чоботях, без шапки, в коричневiй шкiрянiй куртцi. Завжди блiде його обличчя трохи порожевiло вiд морського вiтру, що розвiвав його каштановi кучерi. I сиве пасмо в тих кучерях, мов срiбна стрiчка... Яснi сiрi очi запитливо дивилися на юнака з-пiд густих кошлатих брiв. Щось було сьогоднi в тих очах незвичне, якийсь неспокiй, якась немов турбота... чи, навпаки, прихована погроза?.. Хiба мiг хто-небудь догадатися, що саме криється пiд завжди стриманим виглядом цiєї загадкової людини?.. А може, це тiльки здалося Олесевi? Мабуть, так, бо голос Сивого Капiтана звучав дружньо i невимушено.

- Дуже гарно тут! Менi взагалi бiльше подобається бути на поверхнi, нiж пiд водою, - весело вiдгукнувся юнак. I додав лукаво: - Зокрема, для таких небiжчикiв, як ми з вами, Капiтане!

- Що таке? Яких небiжчикiв? - перепитав Рамiро, пiдводячи брови.

- А, та ви ще цього не знаєте! - засмiявся Олесь i коротко переказав Капiтановi те, що чув по радiо. Вiн сподiвався, що Ернан Рамiро у вiдповiдь принаймнi посмiхнеться, але сталося iнакше. Капiтан нахмурився. Вiн вийняв одну руку з кишенi i поклав її на поруччя, стиснувши його так, що побiлiли пальцi.

- Вони таки хочуть моєї загибелi, - крiзь зуби промовив вiн. - Але не дiждуться! Досi я був м'якосердим... навiть надто м'якосердим1 Я хотiв покарати тiльки тих, хто найбiльше винний,- самого Фернандеса i його кубло. Я сподiвався, що досить кинути iскру надiї в народi - i люди запаляться бажанням помсти кривавим фалангiстам. Цього не сталося... люди не розумiють того, що я хочу їм допомогти. Значить, потрiбне iнше. Гаразд! Я знаю, що менi лишається робити!

Щось досi незнайоме Олесевi забринiло в його голосi: владне, сухе i погрозливе.

- Якщо люди не розумiють моїх слiв, менi доведеться розтлумачити їм дiєю. Якщо вони одразу не кинулися менi допомагати, пiдтримувати мене, значить, вони ще не розумiють моєї могутностi. Гаразд, я доведу їм, на дiлi покажу мою могутнiсть, хоча б i цiною життя тих, хто опиняється на моєму шляху. I почну робити це негайно! - Голос Сивого Капiтана набув ще бiльшої владностi. - Моя помста Фернандесовi та його зграї буде, як я й попереджав, безжальною. Але, крiм того, зараз треба, щоб усi зрозумiли: я просто стиратиму з лиця землi всiх тих, хто заважатиме моїй великiй помстi! Iншого шляху в мене не лишається. Вони хочуть моєї кровi, тож хай ллється їхня кров разом з кров'ю тих, хто досi не зрозумiв, на чий бiк треба стати. Озирнися, Олесю!

Юнак швидко повернув голову туди, куди дивилися примруженi очi Ернана Рамiро. Не далi як за кiлометр вiд "Люцифера" плив, легко розрiзаючи гострим носом пiнявi хвилi, сiрий присадкуватий вiйськовий корабель. Його середня частина була немов зрiзана, палуба в цьому мiсцi зовсiм наближалася до поверхнi води, i здавалося, що морськi хвилi можуть першої-лiпшої хвилини залити її. Двi широкi труби випускали густий дим, що розстилався довгою темною хмарою позаду корабля. Мiноносець на повну швидкiсть мчав прямо на "Люцифер".

Ернан Рамiро нахилився до тонкої переговорної труби, що правила за стовпчик поруччя, i неголосно промовив:

- Увага, Валенто! Мiноносець наближається. Будьте напоготовi !

Олесь побачив прапор на кормi корабля. То був чорно-синьо-оранжевий прапор фалангiстської Iберiї. Ось на щоглi мiноносця з'явилися ще й маленькi барвистi прапорцi. Сигнали!

Сивий Капiтан проговорив стиха, наче сам до себе:

- Вiн запитує, хто ми. Гаразд, незабаром вони самi впiзнають мене!..

Мiноносець тим часом наближався на повну швидкiсть. Ось уже на його низькому борту стало видно окремi постатi офiцерiв у бiлих, розшитих золотом куртках, з бiноклями в руках. Сивий Капiтан усе ще нерухомо стояв на мiсцi, схрестивши руки на грудях. I так само лишався на мiсцi й "Люцифер", тихо погойдуючись на хвилях.

"Та що ж Капiтан хоче зробити? - подумав Олесь, який не мiг зрозумiти намiрiв Ернана Рамiро. - Чому ми стоїмо? Навiщо? Адже так вони зможуть напасти на нас..."

- Гей, на суднi! - долинув до нього гучний голос з мiноносця, пiдсилений мегафоном. - Хто ви такi?

Сивий Капiтан повернув голову. Вiтер заворушив його кучерями.

- Нечемно запитувати iнших, не назвавши спочатку самих себе, - голосно i спокiйно вiдповiв вiн, презирливо дивлячись на мiноносець, наче перед ним був не грiзний морський вiйськовий корабель, а якийсь рибальський човен.

Секунду панувала мовчанка, що порушувалась лише тихим плюскотом хвиль. Офiцери на мiноносцi були здивованi незалежною, навiть задерикуватою вiдповiддю...

- Пропоную негайно вiдповiдати, коли запитує урядовий мiноносець "Сан-Себастiан"! - погрозливо пролунав владний голос з корабля. Його власник знайшов-таки форму вiдповiдi, яка водночас i сповiщала про назву мiноносця, i лишалася наказом.

- Це вже краще, - ще глузливiше вiдгукнувся Ернан Рамiро. - А ми туристи, що подорожують у своїх власних справах i не мають бажання розмовляти будь з ким.

- Що за судно? Як називається? - не вгавав загрозливий голос з мiноносця.

Ернан Рамiро зневажливо знизав плечима:

- "Свiтлоносець", приватний корабель, якщо ви вже так наполягаєте, сказав вiн.

У вiдповiдь з мiноносця долинув ще грiзнiший вигук:

- Виверти не допоможуть вам! Ми впiзнали вас! Тримаємо ваш "Люцифер" пiд наведеними гарматами! Здавайтеся негайно! За хвилину вiдкриємо вогонь!

Сивий Капiтан з насмiшкуватим здивуванням розвiв руками:

- От дивно! Та хiба ж вам не вiдомо з урядових повiдомлень, що "Люцифер" разом з його командою знищено? Чи у вас немає радiо?

I зразу потому вiн, не змiнюючи пози, тихо проговорив у переговорну трубку:

- Вниз, Валенто! Враз!

Пiдштовхнувши Олеся, Ернан Рамiро зник разом з ним у люку. Кришка люка автоматично зачинилася за ними. Нiбито Олесь встиг iще почути пострiли, але напевно сказати не мiг, бо всi звуки разом ущухли: "Люцифер" швидко занурювався, мов його щось тягло вниз.

Ернан Рамiро спинився тiльки в кабiнi керування. Олесь iшов слiдом за ним. Капiтан зловiсно посмiхався, пiдходячи до пульта. Кiлька швидких рухiв - i вiн знову одiйшов на середину кабiни. Валенто Клаудо стояв бiля другого крiсла i запитливо дивився на Капiтана.

- Досить, Валенто, - коротко розпорядився Ернан Рамiро. - Я вже увiмкнув генератори. Можна йти вгору.

В цю мить "Люцифер" немов пiдстрибнув. Весь його велетенський корпус пiдкинуло вгору. Олесь схопився за дверi, щоб не впасти. Оглушливий гуркiт покрив усе. Ернан Рамiро стискував кулаки, наче погрожував ними комусь нагорi:

- Знову глибиннi бомби? Гаразд! Зараз вони зрозумiють: нiщо, нiякi бомби менi не страшнi. О, вони самi накликали на себе лихо! Хай же тепер вiдчують на собi i тяжкiсть моєї кари! То буде уроком для iнших!

Вiн схопив важелi керування. "Люцифер" затремтiв i ринувся вперед. Здалека долинув гуркiт нових вибухiв. Але вони стали дедалi тихшими. Не знаючи, що "Люцифер" швидко вiдпливав убiк, мiноносець кидав одна за одною глибиннi бомби на тому мiсцi, де занурився корабель Сивого Капiтана.

Мовчки, з нахмуреним, гнiвним обличчям Ернан Рамiро керував "Люцифером". Ось вiн натиснув великi важелi, що регулювали занурення й пiдняття. Нiс "Люцифера" пiшов угору. За кiлька секунд на екранi з'явилася поверхня моря. Ернан Рамiро мовчки передав керування Валенто Клаудо i швидко вийшов з каюти. Олесь iшов слiдом за ним. Що задумав зробити Капiтан? Про яку помсту, про яке лихо говорив вiн щойно? Навiщо вiн пiшов на такий риск вивести "Люцифер" на поверхню моря, де його можуть розстрiляти з гармат?..

Люк на палубi був уже вiдкритий. Сивий Капiтан вийшов нагору i спинився бiля поруччя, ще мокрого вiд морської води. Недобре прищуленi його очi дивилися на фалангiстський вiйськовий корабель.

Мiноносець був уже близько. По його палубi перебiгали люди, метушилися бiля гармат i механiзмiв. Звичайно, вони зразу помiтили, що "Люцифер" виринув iз води. З труб "Сан-Себастiана" повалили густi хмари диму. Корабель описав пiвколо i ринув прямо на "Люцифер". Водночас почали опускатися нижче й нижче стволи його гармат, готуючись намацати цiль. Ернан Рамiро наче не помiчав загрози, що насувалася, вiн спокiйно дивився на "Сан-Себастiана", не роблячи жодного руху й не виймаючи рук з кишень.

Олесь розгублено поглядав то на нього, то на мiноносець. Що ж станеться зараз? Адже ворог ось-ось почне обстрiл? З такої вiдстанi не можна промахнутися, снаряди влучать у "Люцифер"... а Капiтан нiчого не дiє, вiн залишає "Люцифер" пiд загрозою неминучого розстрiлу... та невже ж Капiтан розгубився, вагається? Але ж тодi - цiлковита загибель, кiнець...

А стволи гармат все опускалися. Ось вони вже опинилися на рiвнi якоїсь уявлюваної прямої лiнiї, що з'єднувала "Сан-Себастiан", вкритий стальним панциром грiзний мiноносець - з беззбройним "Люцифером", що лiнькувато погойдувався на хвилях. Зараз, зараз пролунає оглушливий залп, що рознесе "Люцифер" на шмаття...

I раптом гармати мiноносця спинилися, застигли в незакiнченому русi, наче в них застопорилися механiзми. А "Сан-Себастiан" замiсть того, щоб затриматися на тому курсi, при якому його гармати були б наведеними на "Люцифер", чомусь продовжував повертатись, мов по iнерцiї. Олесь почав догадуватися, в чому рiч.

- Ха-ха-ха! - пролунав коло нього сухий, короткий смiх, у якому не було нiчого веселого. Навпаки, той смiх звучав погрозливо, в ньому вiдчувалися водночас i гнiв, i глузування. Олесь озирнувся: то смiявся Сивий Капiтан, схопившись за поруччя.

- Ха-ха-ха! - пролунав iще раз той холодний смiх. I Ернан Рамiро заговорив голосно й чiтко, так, що кожне його слово долiтало до людей на мiноносцi. - Ви не чекали цього? Ви думали, що так легко буде розстрiляти мiй "Люцифер"? Даремнi сподiвання, фалангiстськi наймити!

Вiн трохи нахилив голову до переговорної труби:

- Вперед, Валенто!

"Люцифер" ожив. Його металевий корпус завiбрував вiд руху потужних механiзмiв. Нiс повiльно повернув у бiк "Сан-Себастiана". "Люцифер" почав наближатися до мiноносця.

Олесь зрозумiв: дiєю своїх скерованих генераторiв, їх електромагнiтними коливаннями Сивий Капiтан спинив усi механiзми на мiноносцi, як спиняв ранiше мотори танкiв i автомобiлiв. Грiзний досi "Сан-Себастiан" став безпорадним! Вiн не мiг бiльше самостiйно рухатися, ним не можна було керувати, вiн став iграшкою морських хвиль.

Метрiв за сто вiд мiноносця "Люцифер" знову спинився. Звiдси було видно всю безпорадну метушню, яка почалася на палубi "Сан-Себастiана". Мабуть, люди на мiноносцi не розумiли, що сталося, чому застопорилися всi механiзми. Звiдти долiтали збудженi, сердитi вигуки, чиясь роздратована команда, свистки.

У цьому гаморi несподiвано пролунав одинокий сухий пострiл. Куля, випущена з пiстолета, просвистiла десь угорi, над "Люцифером". Сивий Капiтан, не звертаючи на це нiякої уваги, пiдвiв руку. Широким, владним жестом вiн простягнув її в напрямi мiноносця. То був виразний знак того, що вiн хоче щось сказати. На "Сан-Себастiанi" це зрозумiли. Враз на палубi мiноносця стало тихо, люди завмерли там, де стояли, змовкли вигуки i галас, якi досi долинали з вiйськового корабля.

- Чи чуєте ви мене? - запитав гучно Ернан Рамiро.

- Що ви хочете сказати? - долинула вiдповiдь з "Сан-Себастiана". Голос був той самий, що його Олесь чув ранiше, але в ньому не було вже анi впевненостi, анi погрози. Навпаки, в ньому вiдчувалася розгубленiсть.

- Менi нема про що довго з вами говорити, - спокiйно i владно, з вiдтiнком явного презирства промовив Сивий Капiтан. - Насамперед не витрачайте даремно куль з гвинтiвок чи пiстолетiв. Не долетiвши до мене, всi кулi впадуть у море. Якщо ви пiзнали мiй "Люцифер", то, сподiваюсь, можете згадати i про таку його властивiсть, про яку ви, напевне, чули.

Вiдповiдi не було. Стривожене мовчання панувало на "Сан-Себастiанi".

I голос Ернана Рамiро ставав дедалi загрозливiшим, вiн дзвенiв, немов метал, у цiй дивнiй тишi.

- Я знешкодив вашу зброю. Електромагнiтними хвилями моїх генераторiв я спинив усi електромеханiзми на вашому кораблi. Вашi гармати застигли, нерухомi, бо їхнi механiзми також вiдмовилися працювати, покiрнi менi. Все це зробив я. Але це не все, що я зроблю з вами!

Здавалося, багатозначна тривожна тиша ще поглибилася, i нiхто на "Сан-Себастiанi" не наважувався її порушити.

- Ви хотiли розстрiляти мене - за це ви загинете самi! I так буде з усiма, хто надалi спробує заважати моїй великiй помстi. З цього часу я вважаю всi розмови зайвими. Хай тепер говорять не слова, а дiї! Ваш Фернандес оголосив менi вiйну - гаразд, я прийняв її. Йому все одно нiщо не допоможе, а ви, що виконуєте його накази i полюєте на мене, загинете самi. Тi з вас, хто випадково залишиться живий, зможуть передати мої слова iншим: хай опам'ятаються, поки є ще час! Рiвно через п'ять хвилин "Сан-Себастiан" злетить у повiтря вiд вибуху його власних снарядiв i бомб! Я, володар технiки, людина, яка не боїться нiкого i нiчого, бо нею керує святе почуття помсти катам, - тепер єдиний, хто має право наказувати всiм! Я не хотiв вашої загибелi. Але ви самi накликали її на себе. Хай ваша доля навчить iнших. Такий мiй вирок.

Нахилившись до труби, Ернан Рамiро наказав:

- Поставте охоронну завiсу, Валенто! Приготувати електричну мiну!

- Єсть, Капiтане! - долинула глуха вiдповiдь з труби.

- Iди вниз, Олесю, - не повертаючись до юнака, кинув Ернан Рамiро. Це був холодний наказ. Це був зовсiм незвичний для юнака тон, у якому не лишалося й тiнi тих дружнiх iнтонацiй, що до них Олесь звик протягом перебування на "Люциферi".

Спускаючись у люк, Олесь ще раз поглянув на Сивого Капiтана. Ернан Рамiро нерухомо стояв на палубi, заклавши руки в кишенi шкiряної куртки, нахмуривши брови, не зводячи погляду з приреченого ним на загибель мiноносця. Рiзкi, глибокi зморшки з'явилися на його обличчi, що враз немов постарiшало. Вiн щось тихо шепотiв. А на палубi "Сан-Себастiана" метушилися зляканi люди...

Олесь iшов коридором до своєї каюти, вiдчуваючи, що в головi у нього все переплуталося; вiн не мiг дати ладу стрибаючим думкам. Так, фалангiсти оголосили вiйну Сивому Капiтановi. Вони будь-що намагалися знищити його разом з "Люцифером". Що ж, старе прислiв'я каже: "На вiйнi - як на вiйнi". Щоб тебе не вбили, ти мусиш убивати сам. Це ясно. I коли досi Ернан Рамiро з якихось причин уникав сутичок, не вiдповiдав ударом на удар, то це було дивним проявом незрозумiлої м'якостi, якщо не нерiшучостi. Сьогоднi Сивий Капiтан вийшов у наступ сам. I це було закономiрно, бо ж Олесь бачив, що нiякi попередження не допомагали, фалангiсти все одно нападали. А що їм лишалося робити? Не могли ж вони допустити, щоб Сивий Капiтан на своєму "Люциферi" вiльно з'являвся, де йому було завгодно...

Проте нiколи досi Олесь не чув, щоб Капiтан сам говорив про себе такi речi, якi йому довелося почути зараз. "Володар технiки" - ну, це так, Капiтан тримає в руках могутнi знаряддя технiки. Вiн месник - i має право помститись за те, що зробили з ним фалангiсти. Але "єдиний, хто має право наказувати всiм"... адже саме так вiн сказав! Страшнi слова! Та хiба ж може людина проголошувати таке про себе?.. I знов у пам'ятi Олеся виникли iншi слова, якi вiн чув пiд час тiєї бесiди з Фредо Вiкторе: "самолюбство", "самозакоханiсть"... "нам нi до чого заводити собi ще одного диктатора"... Де ж правда, хто допоможе Олесевi розiбратися в усьому цьому складному i дивному, що розгортається навколо нього?.. Звернутися до Валенто Клаудо? Але це також нiчого не дасть, бо Сивий Капiтан для Валенто - найвищий авторитет i особа, дiї якої навiть не пiдлягають обговоренню. Марта?.. Справдi, що думає про все це чорноока дiвчина з її безпосередньою вдачею, з ясним поглядом на речi, проста й щира? Де вона?..

3. ЧИ Ж МАВ РАЦIЮ ОЛЕСЬ?

Марта все ще сидiла в маленькiй каютi, де Олесь залишив її, коли пiшов нагору, почувши сигнальний дзвiнок. З першого погляду вiн побачив, що дiвчина чимсь дуже стурбована. Вона схопилася з мiсця й кинулась до Олеся:

- Алексо, що ж це буде? Невже Капiтан здiйснить свою погрозу?

Значить, вона все чула? Так, звичайно, чула, бо все, що робилося зовнi "Люцифера", вловлювали чутливi мiкрофони, розмiщенi пiд його оболонкою; досить було в першiй-лiпшiй каютi повернути вiдповiдний вимикач, щоб схований у стiнi репродуктор вiдтворив навколишнi звуки.

- Це жахливо, Алексо, - схвильовано говорила Марта. - Адже на тому кораблi стiльки людей, матросiв... Хiба ж вони виннi, що їх командири наказують їм стрiляти? Це ж такi самi люди, як i ми! Тiльки що їх примусили йти на вiйськову службу!.. А Капiтан хоче їх усiх знищити...

Он що, виходить, турбувало Марту? Власне, про це Олесь i не подумав... Зрештою...

- А що ж, по-твоєму, мусить робити Капiтан? - заперечив юнак. - Чекати, поки вони розстрiляють "Люцифер" i нас з тобою?

Проте цi доводи не дiяли на Марту.

- Не знаю, не знаю, - повторювала вона. - Але ж i так не можна, це надто жорстоко!..

Олесь не встиг бiльше нiчого сказати, бо цiєї митi "Люцифер" навально ринув уперед, так раптово, що юнак змушений був схопитися за одвiрок. Олесь кинувся до вiкна, враз забувши не тiльки про сказане Мартою, а й про свої сумнiви. Адже зараз мусить здiйснитися те, про що говорив Капiтан, треба поглянути у вiкно!

Марна спроба! Глуха кришка засунула вiкно ззовнi. А пiдлога каюти ритмiчно здригалася в такт працi потужних двигунiв. "Люцифер" розвивав чи не найбiльшу швидкiсть! I ось цiлком несподiвано те розмiрене здригання припинилося, наче завмерло. Здавалося, що "Люцифер" на якусь мить напружився всiм своїм велетенським корпусом i зiтхнув глибоким i глухим зiтханням, як гiгантська тварина. А тодi поновилось ритмiчне здригання, знов запрацювали двигуни. Олесь вiдчув, що якась сила притискує його до стiни: "Люцифер" круто повертав убiк.

Аж тодi здалека пролунав гучний громовий вибух. Вiн долинув звiдкись, наче згори - розкотистий i довгий. Йому вiдповiли iншi, слабiшi, коротшi. А потiм враз стало тихо, нестерпно тихо, як буває це тiльки пiсля оглушливого гуркоту...

Застигла на мiсцi Марта дивилася на Олеся широко розкритими очима: вона не розумiла, що робиться з юнаком, як може вiн радiти з жахливого вироку Капiтана, що безжалiсно вирiшив знищити сотнi людей на кораблi. Проте Олесь не помiчав її здивування i обурення. Всi його сумнiви цiєї хвилини вiдiйшли кудись убiк: адже якщо вiйну оголошено, то треба наступати, перемагати. А це була перемога!

Вiн уявляв собi те, що вiдбувалося зовнi. "Люцифер" випустив електричну мiну. Яка вона - невiдомо. Але та мiна влучила в "Сан-Себастiан", приречений фалангiстський мiноносець, що насмiлився полювати на "Люцифер", намагався знищити його глибинними бомбами. А вони, цi фалангiсти, думали, що це буде дуже легко, що Сивий Капiтан не зможе захищатися, що вони захоплять його зненацька! Нi, вийшло зовсiм навпаки, Капiтан i його "Люцифер" справдi могутнiшi за ворогiв!

Електрична мiна висадила в повiтря "Сан-Себастiан", вiд неї вибухнули склади снарядiв i бомб, якi були на борту мiноносця. Про це свiдчили i коротшi, слабшi вибухи, якi було чути пiсля першого, найгучнiшого. О, тепер фалангiсти вже напевно знатимуть, з ким мають справу! Сивий Капiтан на дiлi довiв, який вiн могутнiй i непереможний!..

"Люцифер", знищивши ворогiв, уже знов нестримно линув кудись, злегка погойдуючись на морських хвилях, пiдкорений єдинiй волi свого господаря, володаря технiки, Сивого Капiтана... єдиного, хто має право наказувати... Якi страшнi цi слова, що їх вжив сам Ернан Рамiро!.. Ну, та все одно, не в словах справа. Головне те, що Сивий Капiтан перемiг, що вiн показав фалангiстам свою могутнiсть, i тепер не лише вони, а й усi тi, хто пiдкоряється їм, уже напевне змушенi будуть замислитися перед новими нападами на "Люцифер".

Так думав захоплений Олесь, якому не хотiлося зараз навiть згадувати про свої вагання i сумнiви. Чи ж мав вiн рацiю?..

4. ОЛЕСЬ МОВЧИТЬ

Чи ж не забув Олесь про свої попереднi сумнiви, та ще й пiдкрiпленi критичними зауваженнями стриманого Фредо Вiкторе?

Визнаємо, - про тi зауваження, як i про власнi сумнiви, - Олесевi не хотiлось i згадувати. Безумовно, взагалi Фредо Вiкторе мав рацiю. Але ж то взагалi, для звичайних людей, для звичайних умов. Сивий Капiтан був незвичайною людиною, його "Люцифер" не мав нiчого рiвного собi на цiлому свiтi. А яка велика душа була в Ернана Рамiро, який благородний намiр священної помсти ставив перед собою Сивий Капiтан, вiдважний, впевнений, непереможний Сивий Капiтан, саме iм'я якого поступово перетворювалося для Олеся на символ нещадної боротьби проти кривавого фалангiстського ладу! Немає сумнiву, Сивий Капiтан переможе, вiн здiйснить свої намiри, досягне своєї мети!..

I раптом хiд думок Олеся обiрвався, наче хтось зненацька вхопив юнака за плече i спинив його. Намiри Сивого Капiтана, його мета... А що знає про це Олесь? Боротьба проти клiки Фернандеса, помста фалангiстам - це не мета, це скорiше можна назвати шляхом до якоїсь мети. Ну, скажiмо, Капiтан знищить Фернандеса i його поплiчникiв. Гаразд. А тодi? Що тодi, коли Сивий Капiтан помститься?.. Так, так, вiн помститься, це напевно, iнакше не може бути. Але що тодi?..

Мимоволi у вухах Олеся знов прозвучали дивнi, сповненi якогось погрозливого змiсту слова, що їх Сивий Капiтан твердо i самовпевнено промовив тодi, перед знищенням "Сан-Себастiана": "Я, володар технiки, людина, яка не боїться нiкого i нiчого... єдиний, хто має право наказувати всiм..."

Хiба не дають цi слова якоїсь вiдповiдi? О нi, такого не може бути! Сивий Капiтан сказав їх у запалi, вражений жорстокими вчинками ворога, який готувався вже розтрощити "Люцифер" артилерiйським вогнем. У тих словах не можна шукати вiдповiдi на запитання про намiри й мету Капiтана. I все ж таки...

Чиясь рука легко торкнулася плеча Олеся. Юнак рвучко обернувся. То була Марта, яка тихо увiйшла до каюти. Вродливе її обличчя було сумне, великi очi дивилися схвильовано, наче тим поглядом дiвчина шукала в Олеся захисту.

- Що сталося, Марто?

- Нiчого не сталося, Алексо. Менi страшно... я боюся...

- Чого страшно, Марто? - здивовано подивився на неї юнак. - Що тебе лякає? На "Люциферi" нема чого боятися, останнi подiї блискуче довели це!

- Не те, Алексо, зовсiм не те...

- А що ж тодi?

Марта озирнулась, наче хотiла переконатися, що її нiхто, крiм Олеся, не чує. I тихо, майже пошепки сказала:

- Я боюся Капiтана...

- Що?.. - навiть розгубився трохи вiд несподiванки юнак. - Що ти верзеш, Марто? Боятися Капiтана, який так добре ставиться до нас обох?.. Боятися людини, яка вирiшила допомогти твоєму батьковi, визволити його з в'язницi... нi, ти щось плутаєш, Марто!

Дiвчина схилила голову. В усiй її постатi з безпорадно опущеними руками було щось таке зворушливе, що в Олеся стиснулося серце: бiдолашна Марта, з нею щось не гаразд, треба допомогти їй, але перед тим потрiбно з'ясувати, що ж саме її турбує.

- Слухай, Марто, - розсудливо почав Олесь, - розкажи менi, в чому справа. Щось трапилося? Може, Капiтан був чимось роздратований i гримнув на тебе? Та кажи ж нарештi! Чим вiн тебе так перелякав, що ти й слова вимовити не можеш? Я не розумiю.

Марта пiдвела на нього сумний, докiрливий погляд.

- Я бачу, що ти й справдi нiчого не розумiєш, - мовила вона.

- Так поясни тодi менi! Що трапилося? I що тебе перелякало?

- Нiчого не трапилося, я тобi вже казала. I нiщо мене не перелякало, я не з таких. Тобi вже час знати це.

Дiйсно, важко мати справу з дiвчатами! Щойно в Марти був такий кволий, зворушливий вигляд - i одразу на тобi! Говорить так, начебто Олесь завинив, докоряє, немов образилась...

А Марта вже вела далi, не чекаючи на запитання:

- Так, Капiтан обiцяв визволити мого батька, i я йому дуже вдячна за це. I ставиться вiн до мене добре, хiба я заперечую? Не в тому рiч, Алексо.

- А в чому ж тодi?

- У ньому самому є щось таке, чого я боюся. Щось страшне. Не знаю... ну, як тобi пояснити, Алексо, коли ти не розумiєш цього, не розумiєш, правда?

Вона тоскно дивилася на Олеся, пальцi її нервово перебирали носову хусточку. Юнаковi дуже хотiлося заспокоїти Марту. Але що мiг вiн вiдповiсти, коли й справдi все це було для нього незрозумiлим? Тому вiн тiльки сказав, як мiг, най-лагiднiше:

- Марто, мила, краще ти просто подiлися зi мною своїми думками. Ну, от, розкажи все-все, що ти думаєш.

- Не знаю, чи зумiю, Алексо, - тихо мовила дiвчина. - Але менi так хочеться, щоб ти зрозумiв... бо з ким же менi ще подiлитися тут?.. - Вона несмiливо знов пiдвела погляд на Олеся, стурбований, сповнений щирого прохання погляд її вологих темних очей.

- Слухаю, Марто, люба, слухаю тебе! - вихопилося в юнака. - Ну, кажи, що ти знайшла такого страшного в Капiтанi?

- Нi, я почну не з цього, Алексо, так менi буде легше. От вiзьми Валенто: я знаю, що вiн добре ставиться до мене...

- А Капiтан хiба погано? - обурено перебив її Олесь.

- Та не поспiшай, дай сказати. Коли Валенто щось говорить, то я знаю, вiдчуваю, що це в нього йде вiд душi. Вiд хорошої, доброї душi людини, яка любить i мене, i тебе, й iнших своїх товаришiв, i я знаю, певна, що на його руку завжди можу обiпертися, можу довiритися йому всiм серцем; не розмiрковуючи, це зважуючи. Хiба не так, Алексо?

- Так, звичайно. А ти хочеш сказати, що Капiтан iнший? Не бачу в цьому нiчого дивного. Бо й на нього i ти, i я можемо смiливо покластися, вiн мужнiй i благородний. Тiльки Капiтан не такий простий, як Валенто, вiн незрiвнянно складнiший. Хiба ж ти не чула, скiльки йому довелося перенести за своє життя? Тому вiн i став загартований, твердий, як сталь...

- Нi, нi, ти помиляєшся, - палко перебила юнака Марта. - Це правда, що Капiтан багато пережив. Але хiба мало пережив Валенто? Ти ж це знаєш.

- Знаю, - похмуро погодився Олесь. Вiн наче знов почув проникливий голос Валенто Клаудо, що розповiдав йому про долю розстрiляних iберiйських патрiотiв.

- Справа не в тому, хто скiльки пережив, - наполегливо вела далi дiвчина, - а в тому, яка в людини душа. Один може дуже багато пережити i вистраждати, але все одно вiн добре ставитиметься до людей, любитиме їх. А iнший...

Вона замовкла, збираючись з думками.

- Що iнший?

I раптом Марта заговорила тихо, майже пошепки, наче сама боялася своїх слiв:

- Алексо, Капiтан не любить людей! Вiн гордий, самовпевнений, холодний. I жорстокий! Для нього на свiтi є тiльки одне: те, що вiн вирiшив...

- А що вiн вирiшив, на твою думку?

- Помста - i ще... не знаю! Звiдки менi знати? Хiба його можна зрозумiти? Але вiн, як той гравець у шахи...

- При чому тут шахи? - здивувався Олесь.

- Я, мабуть, дуже дурна, Алексо. Але завжди, коли я дивилася, як грають у шахи, менi було шкода пiшакiв i iнших фiгур...

- Та що ти верзеш? Як так шкода?

- Ну зрозумiй трошки, Алексо! Гравець хоче виграти партiю, вiн хоче завдати мат противниковi. I коли вiн надумав, як це зробити, тодi вiн безжалiсно вiддасть i пiшакiв, i iншi фiгури, i навiть королеву, аби за рахунок цього дати мат. Але ж пiшаки й iншi шаховi фiгури - дерев'янi, вони не вiдчувають того, що їх життям гравець розпоряджається отак безжалiсно. А коли б вони були живi? Що тодi?

- Он як ти мiркуєш, - задумливо мовив Олесь. - Живi пiшаки... гм... i гравець, що розпоряджається їхньою долею... - Здається, юнак починав розумiти, що мала на увазi Марта. А вона продовжувала так само палко:

- Так i Капiтан. Вiн веде свою гру. Вiн прагне помститись... як, я не знаю. Мабуть, жорстоко. А люди навколо нього - все одно, що пiшаки в складнiй грi. Вiн ставиться до них зверхньо, йому вони нiщо. Потрiбнi йому, - хай живуть. Зникла в них потреба, - вiн, не задумуючись, знiме їх з дошки... знищить, як отих людей на мiноносцi! А хiба вони були в чомусь виннi? Просто вони заважали Капiтановi, стали на його шляху... Коли б вiн любив людей, вiн не мiг би так робити! I я боюся його, вiн страшний, Алексо!

Олесь мовчки здивовано поглядав на Марту. Нiколи вiн не думав, що ця завжди мовчазна й несмiлива дiвчина, весь свiт якої, здавалося, обмежувався турботами про долю батька, може отак мiркувати. Вона говорила, i щось нове, доти незнайоме поступово вiдкривалося перед юнаком. Немовби Марта примусила його побачити те, про що вiн сам не наважувався подумати; вiн вiдчував, що дiвчина водночас, хоч, мабуть, i не бажаючи цього, виявила якiсь його власнi потаємнi, ще й досi не яснi для нього самого думки, тривожнi, плутанi. Цi думки краще всього було б вiдкинути геть, бо вони були важкими, неприємними, змушували далi й далi заглиблюватися в них, згадувати про те, що так спокiйно i впевнено говорив тодi їм Фредо Вiкторе. Але Олесь не мiг позбутися їх, ба, раз прийшовши, тi тривожнi думки не лишали його, мабуть, саме тому, що в якiйсь неяснiй, неусвiдомленiй формi вони вже iснували i ранiше в глибинах його душi.

- Ти мовчиш, Алексо?.. А я так сподiвалася, що ти зрозумiєш мене, що менi буде легше, коли я подiлюся з тобою всiм цим...

Лагiдний, нiжний голос дiвчини звучав ще тихiше, нiж ранiше. Сумнi очi шукали в обличчi юнака спiвчуття, допомоги. Що сказати їй, як пiдбадьорити, як втiшити, коли й самому Олесевi так тривожно, коли Марта пробудила в ньому давнi неяснi сумнiви?..

- Ти мовчиш, Алексо? - повторила вже зовсiм пошепки Марта, нiби остаточно втрачаючи надiю. - Ти лишаєш мене отак?..

- Нi, Марто, нi! - вигукнув Олесь. Вiн схопив вузеньку руку дiвчини, одразу вiдчувши, як похололи її тонкi пальцi. - Нi, Марто, я не мовчу! Я не лишаю тебе - i не залишу нiколи! Як ти могла подумати таке? Я розумiю тебе, i ми будемо з тобою разом... i я зроблю все, все, що вiд мене залежатиме, щоб ти... щоб ми з тобою... ну ж, Марто, не треба плакати, все буде гаразд, дай менi руку, посмiхнися трошки, Марто... отак, iще трошки, iще!.. Бач, наскiльки краще, коли ти посмiхаєшся?..

Вони сидiли поруч. Олесь дивився в ще вологi очi Марти, тримав її руку, бачив її кволу, ще непевну посмiшку, плутано щось говорив i думав: як хороше вiдчувати, що є дiвчина, для якої ти радий був би зробити все, все на свiтi.

Роздiл п'ятнадцятий

1. МЕЛОДIЯ СРIБНИХ ДЗВОНИКIВ

Дивними, сповненими розгубленостi й неясних тривог були цi днi для Олеся. I не тiльки тому, що на нього справила велике враження остання розмова з Мартою.

Так, подiї останнього часу: полювання полiцiї на "Люцифер", безжалiснi намагання знищити i чудову машину, й її винахiдника - не могли не вплинути на Сивого Капiтана. Але хiба ж можна було чекати вiд нього такої разючої змiни, яка сталася?

Куди подiлася звична м'якiсть i лагiднiсть Капiтана в розмовах з Олесем, якi так чарували юнака? Ернан Рамiро, який досi, зустрiчаючи хлопця, завжди знаходив для нього ласкаве слово, тепер нiби зовсiм не помiчав його.

Ранiше з командою "Люцифера" Сивий Капiтан завжди говорив стримано, впевнено, дещо владно, але то був голос i тон старшого товариша, якого поважали. Тепер Сивий Капiтан тiльки наказував - коротко, уривчасто, як повновладний господар, який навiть не мiг припустити, щоб хтось насмiлився заперечувати чи не виконати його категоричного наказу. Бiльше того. Вже кiлька разiв Олесь помiчав, як Сивий Капiтан нервово стискував кулаки, погрозливо насуплюючи кошлатi брови, коли, на його думку, якийсь наказ виконували не досить чiтко. Цього також, безумовно, не бувало ранiше. Невже ж його справдi зробило таким жорстоким прагнення до помсти, що цiлком опанувало ним?..

Ернан Рамiро тепер весь час перебував або в своїй каютi, або в кабiнi керування, бiля приладiв. На другий день пiсля загибелi "Сан-Себастiана" Олесь вирiшив був, як i ранiше, зайти до кабiни керування i спитати про щось Капiтана. Та щойно вiн вiдкрив рота, як Рамiро, не повертаючи навiть голови, сухо одрiзав:

- Я не кликав тебе, Олесю. Коли ти будеш потрiбен, тебе покличуть. Iди.

Схиливши голову, нiчого не розумiючи, юнак вийшов. Хiба вiн чим завинив перед Сивим Капiтаном? Хiба ж той сам не дозволив йому звертатися до нього коли завгодно?..

За цi днi вiдбулося кiлька стрiмких, блискавичних поїздок "Люцифера" в рiзнi кiнцi країни. Здебiльшого вирушали вночi: мабуть, Капiтан не хотiв наражатися на небезпеку зустрiчi з пiдступними ворогами. Та то було лише здогадкою Олеся, який, певна рiч, нiчого не знав про намiри Ернана Рамiро i про мету тих поїздок. Можливо, щось сказав би Валенто Клаудо, але кремезний механiк був надто зайнятий, щоб розмовляти з юнаком.

Тiльки протягом останнiх двох дiб, коли "Люцифер" стояв у печерi-базi, дiставшись до неї пiдводним ходом з моря, Валенто Клаудо разiв зо два забiгав до Олеся, та й то лише для того, щоб весело ляснути його по плечу й обмiнятися кiлькома словами. Чи помiчав Валенто якiсь змiни в Капiтанi, для Олеся лишалося невiдомим. Власне, i тут, у печерi, також тривала напружена праця, яка забирала весь час i Валенто Клаудо, i всiєї команди.

Олесь бачив, як навантажують на "Люцифер" якесь спорядження, як у рiзних частинах машини замiнюють деталi або навiть цiлi механiзми. Як сказав мимохiдь Валенто, Сивий Капiтан здiйснював у "Люциферi" певнi удосконалення, але якi саме, Олесь не знав. Люди тут лише керували роботою механiзмiв, що робили за них мало не все. Було щось дивне й подеколи страшнувате для незвиклого ока, коли якийсь складний механiзм самостiйно виробляв з шматка металу замовлену йому деталь, а закiнчивши роботу, клав свiжу, блискучу деталь поряд себе, подавав сигнал свистком чи лампочкою, що запалювалася на ньому, i немов покiрно чекав дальших розпоряджень...

Власне, мiркував Олесь, iнакше тут i не могло бути. Коли б Ернан Рамiро не потурбувався про наявнiсть усiх цих механiзмiв i автоматичних машин, хiба ж змiг би вiн упоратися з потребами ремонту i постачання величезного "Люцифера"? Та тодi б тут потрiбнi були сотнi майстрiв i робiтникiв! Тiльки цi розумнi машини, автоматичнi верстати i механiзми й робили можливим швидкий ремонт i лагодження того, що псувалося або виходило з ладу на "Люциферi". Особливо тепер, коли не припинялося полювання на автомобiль i часто доводилося лагодити пошкодження, заподiянi "Люциферу".

Час вiд часу юнаковi було незручно, нiяково, що вони з Мартою нiчого не роблять у той час, коли всi навколо напружено працювали. Але тут нiчого не можна було вдiяти: до чого б серед тих складних машин i механiзмiв могли прикласти свої недосвiдченi руки Олесь з Мартою? Колись, правда, Капiтан сказав юнаковi, що згодом дiло знайдеться i для нього; але то було давно, ще тодi, коли Сивий Капiтан помiчав його i говорив з ним...

Тепер Олесь говорив тiльки з Мартою. Дедалi бiльше часу проводили вони разом. Дiвчина охоче розповiдала йому про своє життя, i Олесь слухав Марту з непослабним iнтересом. Вiн i не помiтив, з якого часу рiшуче все, навiть найдрiбнiшi деталi з життя дiвчини почали глибоко цiкавити його, так само, як кожен жест, кожна посмiшка здавалися йому дорогими i близькими, сповненими якогось важливого змiсту. Одне тiльки засмучувало Олеся пiд час таких розмов: це те, що вiн не мiг так само щиро i безпосередньо розповiсти Мартi про себе. Дiвчина здивовано поглядала на юнака.

- Та невже ж ти й справдi нiчого не пам'ятаєш про своє минуле? Ну, спробуй згадай хоч що-небудь!

Проте непроникна пелена ще не спала з пам'ятi Олеся. Тiльки й лишилося згадки, що про поїзд, який кудись мчав на повному ходу... гуркотiння, чорне провалля i нiчого бiльше...

I зараз, коли вони вдвох сидiли бiля приймача в каютi Олеся, слухаючи одноманiтнi мелодiї танцювальної музики, хлопець невтiшно схилив голову на руки. Як важко усвiдомлювати, що в тебе невiдомим чином зникло минуле! Коли б вiн тiльки знав, як пригадати його!..

А тут iще та дратiвлива музика, що, здається, вся цiлком складається з виючих труб та оглушливих барабанiв, хрипких вигукiв якоїсь несамовитої жiнки i котячого виску пронизливих дудочок...

Раптом Олесь здригнувся. Що це? Що за дивна змiна?

В репродукторi зникло виття i барабанний гуркiт. Крiзь сухе потрiскування атмосферних розрядiв звiдкись, дуже здалеку, наче з якогось iншого свiту, долинали м'якi мелодiйнi звуки, нiжний передзвiн. Цi лагiднi звуки несли з собою щось рiдне, до болю в серцi знайоме: вони виринали один за одним, створюючи виразну мелодiю, хоч i коротеньку, хоч i нескладну... i та мелодiя раз у раз повторювалася, примушуючи серце солодко стискуватись водночас вiд туги i вiд радостi... Та що це? Чому в грудях раптом стало так гаряче, чому в Марти схвильоване, сяюче обличчя, немов i вона вiдчуває те ж саме?

Пальцi дiвчини завмерли на ручцi приймача, наче вона боялася необережним рухом сполохнути цю нiжну, ледве чутну мелодiю, яку вигравали далекi срiбнi дзвiночки. Тихо-тихо, чи не самими губами Марта заговорила:

- Як приємно, Алексо, як нiжно звучить цей сигнал, правда? Я всього раз чи два в життi чула його, у Фредо Вiкторе... бо це ж так далеко вiд нас i спiймати по радiо дуже важко... Алексо, ти ж знаєш цей сигнал? Дядя Фредо казав, що це уривок з якоїсь пiснi, пiснi про Москву i про Радянську країну, так, Алексо?..

По Москву? Про Радянську країну? Так, так, ось воно: "Широка країна моя рiдна!.. Широка країна моя рiдна!" Сигнал, позивнi московської радiостанцiї!

- Москва! Рiдна Москва!

Кiсточки пальцiв, якими Олесь стискував край лiжка, побiлiли вiд напруження. Москва!.. Вiн переводив широко розкритi очi з Марти на приймач, знов на Марту, хотiв щось сказати, щось вигукнути - i не мiг.

- Алексо! Що з тобою? Ти зблiд! Тобi погано? Алексо! Та скажи, в чому рiч!

Олесь насилу вимовив:

- Зажди... зажди, Марто... я зараз, зараз...

Щось велике, ще не усвiдомлене, але таке велике й важливе, що закривало собою все iнше, - поволi пiдiймалося з глибини душi Олеся. Воно заповнювало груди, воно нездоланною, могутньою хвилею заливало душу, груди, голову, яка немовби йшла обертом. Один за одним поставали ще неяснi образи, картини. Вони напливали гарячими поштовхами, змiшувалися, зникали - i знову виникали, дедалi яснiшi, барвистiшi... I водночас потроху зсувалася та важка, непроникна пелена, яка досi огортала чорною ковдрою те, що юнак марно намагався згадати. Свiтлi проблиски розривали ту пелену, як гостре яскраве промiння сонця прорiзує iнодi густi хмари. Пелена розступалася неохоче, вона одразу змикалася i зливалася знов, щойно пригасав ще нестiйкий проблиск пам'ятi. Але зате й проблискiв ставало дедалi бiльше, вони краяли важку сiру пелену на шматки, розштовхували її, вiдкриваючи, немов ясне чисте небо, широкi краєвиди i картини того, що Олесь уже вiдчаявся був згадати...

Радянська країна... рiдне мiсто... заллятi сонцем вулицi, якими вiн хлопчиськом повертається зi школи... прощання з батьком i матiр'ю, коли вiн вiдпливав юнгою на теплоходi... потиск батькової руки й короткi обiйми, як i належить чоловiкам... i сльози матерi, її поцiлунки, вiд яких було i трохи соромно, i невимовно приємно... плавання в далекi краї... напад фалангiстського вiйськового корабля... полон... концтабiр... довге-довге чекання... вiд'їзд багатьох товаришiв... i знов чекання... i нарештi дозвiл приїхати на Батькiвщину... поїзд... довгоноса людина в широкому пальтi... гуркiт залiзничної катастрофи... Валенто i Сивий Капiтан...

Усе це пролинуло майже враз, обганяючи одне одне, заливаючи яскравим свiтлом минуле юнака, наче хтось крутнув електричний вимикач, i вiд цього зникла темрява, i стало видно все-все, хоч доторкнися рукою.

Олесь боявся поворухнутись: а що, коли раптом вiн знов усе забуде? Вiн обережно повернув голову лiворуч, праворуч, мов перевiряючи, чи мiцно тримається в нього пам'ять, чи не зникає щось? I тодi вiн помiтив, як тривожно дивиться на нього Марта. А, та й правда, адже вона не розумiє, що сталося!

- Марто, люба, все минуло! Я пам'ятаю! Все, чисто все пам'ятаю! До мене повернулася пам'ять!

Вродливе обличчя дiвчини засяяло щирою радiстю.

- Ти згадав, Алексо! Справдi? I тепер тебе нiщо не мучитиме? Згадав, хто ти i що з тобою було ранiше?

- Так, Марто, так! Усе знаю, все згадав. Я одужав, Марто!

- Та ти й не був хворий, Алексо, я ж тобi казала, тiльки ти не вiрив менi, що все буде гаразд!

- Ой Марто, як хороше! I яка ти розумна, яка гарна!

Вiн скочив i кинувся до дiвчини. Схопив її в обiйми i палко поцiлував, вкладаючи в цей поцiлунок усю свою безмiрну радiсть. Марта зашарiлася, вона соромливо пручалася, хоч очi, великi й блискучi, зраджували її i красномовно говорили про таку ж саму радiсть i хвилювання.

- Та зажди, зажди, Алексо! Та що ж ти робиш? Ну, стривай! Я ж тобi кажу, Алексо, - викрикувала вона, ледве переводячи подих.

Але Олесь не чув нiчого i схаменувся тiльки тодi, коли раптом почув здивований голос Валенто Клаудо:

- Оце так картина! Як я бачу, ти, юначе, часу не гаєш. Та й Марта теж тиха-тиха, а бач, що воно виходить!

2. НЕ ЗАПИТУЙ МЕНЕ, ОЛЕСЮ

Тепер настала черга почервонiти й юнаковi. Справдi, якось воно вийшло трохи не так... Валенто Клаудо стояв бiля дверей i похитував головою, поглядаючи то на Олеся, то на Марту, якi почували себе дуже нiяково. Першою опанувала себе дiвчина. Вона кинулася до механiка й обхопила його шию руками:

- Дядю Валенто, та ти ж зрозумiй, що сталося! Алексо все згадав!

- Що згадав? - не зрозумiв одразу Клаудо.

- Все про себе, що з ним ранiше було. Ми слухали радiо, i раптом менi пощастило спiймати московськi дзвоники, як вони вiдбивали мелодiю... Алексо враз зблiд, i я подумала, що вiн захворiв... а вiн каже менi мовчати, а сам такий блiдий i напружений... а потiм усе й згадав, розумiєш, дядю Валенто? I тодi ми обоє дуже зрадiли... Ну, i тодi Алексо...

- Гм... - трошки недовiрливо пробурмотiв Клаудо, все ще запитливо поглядаючи на Олеся.

- Це правда, Валенто, - дивлячись йому просто у вiчi, мовив юнак. - Я не знаю, як саме це сталося, але я згадав усе. I тепер ти, нарештi, повiриш менi, що я нiчого не хотiв вiд тебе ховати. Бо тепер я можу розповiсти про себе все-все... все життя!

- Отак-таки зразу й згадав усе? - перепитав iще Валенто.

- Не знаю... може, i не одразу, а за кiлька хвилин. Я не можу сказати, як це було. Але зараз нiби я нiколи нiчого й не забував.

- Ну, тодi менi лишається тiльки поздоровити тебе, Олесю, - широко посмiхнувся чесний Валенто Клаудо. Вiн вiдкрив обiйми: - Iди-но сюди, я теж розцiлую тебе! Можливо, це тобi й не буде так приємно, як попереднiй поцiлунок, але...

I вiн притиснув до себе юнака.

- А тепер розкажи менi, хоча б i коротенько, що ж саме ти згадав про себе? - спитав, вiдпускаючи Олеся, Валенто. Вiн сiв на лiжко, уважно вдивляючись у схвильоване обличчя юнака.

Але як розповiсти коротенько про цiле життя? Збиваючись, перестрибуючи з одного на iнше, Олесь говорив про те, що згадувалося найпершим, що здавалося найважливiшим. I хоч це була й дуже кострубата, незв'язна розповiдь, обидва його слухачi, i Марта, i Валенто Клаудо, слухали, не пропускаючи жодного слова. Адже перед ними був тепер i той самий, i дещо iнший Олесь. Той самий, бо вiн лишався звичним для них, безпосереднiм, жвавим юнаком; iнший - бо з його розуму спала пелена, яка заважала йому, пригнiчувала. Олесь пам'ятав! Вiн пам'ятав усе-все, наче й не страждав нiколи вiд того чорного провалля в пам'ятi!

Раптом юнак спинився. Вiн глянув на Марту, потiм на Валенто Клаудо, трохи завагався i нарештi мовив:

- I як же менi хочеться додому! Ой, i сказати не можу! От коли не пам'ятав нiчого, то було якось по-iншому. Здавалося, є десь дiм, далеко-далеко... наче в туманi, невиразно. А зараз так ясно бачу любу мою Батькiвщину, така вона мила моєму серцю, що аж стискається все всерединi... I коли тiльки менi пощастить її побачити?..

Справдi, коли таке може статися? I хiба ж тут залежить щось вiд волi самого Олеся, закинутого долею у бурхливий вир подiй, заплутаних i складних?.. Звiсно, нi; йому лишається тiльки чекати i мрiяти, мрiяти про далеку Батькiвщину, про повернення до неї, рiдної...

Валенто Клаудо спiвчутливо поглянув на юнака:

- Все прийде в свiй час, друже! Бач, хоча ти й не вiрив, а сталося так, як тобi казали i я, i Капiтан: адже пам'ять до тебе повернулась? I далi теж буде все прекрасно... До речi, ти вже сказав Капiтановi про новину з тобою? Нi? Ех, ти, а вiн напевно дуже зрадiв би, почувши про таку приємну подiю!..

Капiтан?.. Олесь трохи розгублено подивився на Марту. її очi були опущенi.

- А чого ж, i справдi, ти досi не сказав Капiтановi про це? - вiв далi Валенто, не помiчаючи, як з обличчя юнака потроху збiгала радiсть.

- Ну... коли б же я мiг?.. - повiльно сказав Олесь. - I я не знаю, чи буде це йому зараз цiкаво... можливо, Капiтану воно й нi до чого...

- Як так? Що ти говориш? - щиро обурився Валенто. - Та як ти взагалi можеш казати таке? Капiтан, який так любить тебе...

Олесь ще раз подивився на Марту. Вона нiби нiчого не чула. Тiльки її тонкi пальцi, що нервово перебирали край накинутої на плечi хустки, виказували її внутрiшнє напруження. I тодi Олесь швидко сказав, наче кинувшись у воду:

- Капiтан нiкого не любить. Вiн не любить людей.

Валенто Клаудо не змiг приховати свого подиву. Мабуть, вiн нiяк не чекав таких слiв. Його рот вiдкрився, потiм закрився, наче вкрай обурений механiк не мiг знайти слiв. I вже пiсля того Валенто вибухнув:

- Ти... ти говориш таке! Та як ти насмiлюєшся судити Капiтана, який врятував тебе? Капiтана, який ставиться до тебе, мов до рiдного сина! Вiн не любить людей, га? I це ти кажеш про людину, яка держить тебе при собi, яка на твоїх очах вирiшила ще й допомогти моєму друговi, Педро Дорiльї? Нi, це нi на що не схоже! Марто, чи ти чула таке?

I тодi настала хвилина, коли доброго i чесного Валенто Клаудо наче вразило громом. Бо саме тодi, коли вiн перевiв погляд на Марту, чекаючи, що дiвчина висловить принаймнi таке ж саме обурення словами Олеся, як i вiн сам,- вона, все ще не пiдводячи очей, тихо мовила:

- Я, мабуть, дуже дурна, дядю Валенто, але Алексо сказав те, що думала й я. Менi весь час страшно, дядю Валенто! Ти розумiєш, я знаю, що тепер усе моє життя залежить вiд Капiтана. Бо вiн обiцяв звiльнити батька, а... а потiм наче зовсiм забув про це. I жодного разу не згадав про свою обiцянку... А мiй любий татусь сидить у в'язницi, його, може, катують...

- Дурницi! - знов спалахнув Валенто Клаудо. - I твого батька нiхто не катує, i Капiтан, напевне, добре пам'ятає про все. З якої це речi ти вимудрувала, що Капiтан не виконає своєї обiцянки? Хiба досi вiн не робив усе так, як казав? Ти даремно хвилюєшся, Марто. Капiтан не терпить несправедливостi, вiн радий був би всiм допомогти i зробити всiм краще... Капiтан знає все, от що!

Олесь побачив, як Марта на мить пiдвела погляд на Валенто. В очах її стояли сльози. Звичайно, вона хвилюється, вона звикла ставитися до Валенто Клаудо, як до кращого батькового друга, чиї слова й думки завжди були для неї дуже вагомими, вона просто не наважується сказати Валенто те, що говорила так щиро Олесевi. Ну, гаразд, тодi вiн скаже це сам! I, не думаючи бiльше нi про що, юнак палко заговорив:

- Капiтан знає все, ти кажеш, Валенто? I коли вiн щось сказав, то все це цiлком вiрно й буде виконано, так?

- Звичайно. Та яка тебе муха вкусила, хлопче? Що ти маєш на увазi? - в голосi Валенто Клаудо бринiло щире здивування.

- Тодi, виходить, вiрно й те, що Капiтан оголосив себе володарем, єдиним, хто має право наказувати всiм i вирiшувати долю людей? Вiн хоче помститися фалангiстам, добре. Але вiн посилає на морське дно сотнi людей, якi були виннi лише в тому, що ними розпоряджалися офiцери, командири мiноносця, так? За що Капiтан убив їх, скажи, Валенто? I чи не про те, що може саме так статися, говорив тодi Фредо Вiкторе? Кажи, Валенто! Бо це не лише, мої думки, так думає й Марта. Ну, вiдповiдай нам щиро, як завжди, як ми звикли говорити з тобою!

Валенто Клаудо аж вiдсахнувся вiд несподiванки, так здивував його раптовий спалах Олеся.

- Ну, знаєш... - уже нерiшуче пробурмотiв вiн, не знаходячи потрiбних слiв.

- Нi, ти скажи! - наполягав Олесь. Юнак добре розумiв, що розмова набула дуже гострого характеру i невiдомо, чим вона скiнчиться. Та вiн помiтив, що Валенто Клаудо вагається, вагається... О, мабуть, i в його душi, десь у глибинi, теж ворушаться сумнiви...

- Скажи, Валенто!

Обличчя Клаудо спохмурнiло. Здавалося, що в ньому борються складнi почуття. Нарештi вiн вимовив:

- Я знаю Капiтана давно, хлопче. I знаю його серце... як i всi ми тут, на "Люциферi". А скiльки часу знаєш його ти, щоб мати право не лише мiркувати так про нього, а й засуджувати його?

Гiркота й бiль бринiли в словах Валенто. Серце Олеся стислося: вперше вiн бачив доброго й щирого, завжди життєрадiсного i бадьорого механiка таким непевним себе, вперше чув такий глибокий докiр у тому, що вiн говорив. Кинути б усе, не засмучувати б бiльше цю хорошу, чесну людину... та нi, раз почавши, Олесь зобов'язаний не здаватися, а довести до кiнця свої думки!

- Я не засуджую його, - твердо вiдповiв юнак. - Я кажу тобi, Валенто, про те, що свого часу говорив нам з Мартою Фредо Вiкторе. А ти ж сам казав, що Вiкторе справжня людина, яка добре розбирається в усьому. I ти бачиш, що слова Фредо Вiкторе справджуються... Капiтан робить так, як i передбачав Вiкторе. А ти сам, Валенто, хiба не бачиш цього?

Клаудо мовчки дивився на Олеся. Вiн помiтно вагався, i це мiг би прочитати на його обличчi кожен. Чесний i щирий Валенто не вмiв приховувати своїх почуттiв. Вiн шукав i не знаходив вiдповiдi, тiльки обличчя його дедалi бiльше хмурнiшало. Наче з останньою надiєю, вiн перевiв засмучений погляд на Марту. Але й дiвчина дивилася на нього так само запитливо, як i Олесь. Тодi Клаудо безпорадно махнув рукою, важко повернувся i мовчки зробив крок до дверей каюти. Серце Олеся стугонiло: невже ж, невже Валенто так i пiде, нiчого не сказавши? Йому важко, дуже важко, бо ж слова його друзiв, i Олеся, i Марти, глибоко вразили його... кинутися б до нього, втiшити... та нi, не можна, не можна пiддаватися почуттю! Справа надто серйозна!

I вже в самих дверях Валенто спинився. Тримаючись за ручку дверей, але ще не вiдчиняючи їх, вiн повернув голову до юнака й дiвчини, що дивилися на нього, затамувавши подих. Сумно, з великою непiдробною щирiстю вiн мовив:

- Я не можу вiдповiсти тобi, Олесю... Все це так несподiвано для мене... Та скажу тобi, що я й сам багато чого не розумiю. Але я вiрю, як i завжди вiрив: Капiтан знає, що робить! Я звик до цього. Iнакше не можу. А ще я хочу попросити тебе, Олесю... краще не запитуй мене про такi речi! Капiтан зробить усе, що обiцяв, вiн допоможе, вiн врятує Педро Дорiлью. Бо вiн Капiтан! А щодо iншого... не питай, Олесю! Особливо в такi хвилини, як зараз, коли ми маємо вирушити... вирушити в бiй...

- У бiй? - водночас вихопилося i в Олеся, i в Марти.

- Так. Хiба ви не знаєте, що кожен виїзд "Люцифера" тепер означає можливiсть жорстокого бою? Адже на нас полюють i жандармерiя, i полiцiя, i вiйсько... Хiба тут можна говорити про щось iнше, щось зважувати, про щось сперечатися? Треба просто виконувати накази... поговоримо колись згодом, я обiцяю тобi це, Олесю...

Дверi за ним зачинилися.

Марта розгублено дивилася на Олеся.

- Знов сутички, знову бiй?.. - тихо мовила вона. I, не чекаючи вiдповiдi, додала: - А йому ж так важко на душi, ти бачив, Алексо?

- Бачив, Марто. I за це я ще бiльше люблю його! Бо вiн чесна людина i вiдповiв нам те, що справдi думав...

Олесь спинився. В коридорi пролунав сигнальний дзвiнок, який звичайно закликав команду "Люцифера" готуватися до вiдплиття. Ще кiлька секунд - i величезне тiло машини здригнулося. Затремтiла пiдлога. "Люцифер" рушив з пiдземної бази, вiн занурювався у воду, щоб глибоким каналом вийти у вiдкрите море. А потiм... хто мiг сказати, що мав на думцi Сивий Капiтан, куди вiн вирiшив скерувати "Люцифер", для якої мети?..

Марта тихо торкнулася руки Олеся. Голос її цього разу був особливо м'який, лагiдний i рiдний:

- Ти сказав, що тепер ще бiльше любиш дядю Валенто, Алексо?

- Сказав, бо так воно й є. А що?

- А я додам, що й я тепер ще бiльше люблю тебе, Алексо. Бо ти смiливий i рiшучий... i сказав усе те, що думав... i що думаю я... i, якщо ти справдi хочеш цього, тодi...

- Що тодi, Марто?

- Тодi ми справдi будемо з тобою разом... бо доля зв'язала нас, i нам немає бiльше на кого покластися, немає кому бiльше звiритися... Так, Алексо?

- Так, Марто! - палко ствердив юнак.

Роздiл шiстнадцятий

1. ДIЮТЬ ЕЛЕКТРИЧНI МIНИ

Справдi, що ж саме вирiшив зробити тепер Сивий Капiтан? Можливо, щось про це мiг знати Валенто Клаудо, як найближчий його помiчник. Але Валенто мовчав. Його досi життєрадiсне, енергiйне обличчя, готове ранiше першої-лiпшої митi освiтитися веселою посмiшкою, блиснути снiжно-бiлими зубами пiд тоненькою чорною смужкою акуратно пiдстрижених вусикiв, тепер лишалося весь час зосередженим i похмурим.

Та й з чого б мав Валенто Клаудо посмiхатися, коли, як вiн i сказав тодi Олесевi, "Люцифер" вирушив на новi жорстокi бої. Заради чого точилися вони, тi бої?

Таке запитання Олесь ставив собi не раз. Але вiдповiсти на нього, звiсно, не мiг. Коли б Капiтан мав на метi просто прорватися кудись у певне мiсце, скажiмо за кордон, його дiї були б iншими. Адже "Люцифер" не дотримувався якогось певного напряму, навпаки, вiн весь час змiнював напрям свого пересування по країнi, немов прагнучи не лишити жодного району її, де б люди не визнали його страшну силу. А може, це й стало тепер головним намiром Сивого Капiтана?..

Адже ж сказав вiн тодi, перед знищенням мiноносця "Сан-Себастiан", тi жорстокi слова:

"Я доведу, я на дiлi покажу мою могутнiсть, хоча б i цiною життя тих, хто опиняється на моєму шляху!"

Ернан Рамiро сподiвався, що його поява негайно ж змiнить становище в країнi. Вiн вважав, що дiї "Люцифера", як факел, запалять серця людей i надихнуть їх на рiшучу боротьбу проти фалангiстiв. Цього не сталося. I Рамiро пояснював для себе це тiльки одним: тим, що люди недооцiнюють силу його "Люцифера" i, навпаки, продовжують переоцiнювати силу фалангiстiв i їх полiцiї та жандармерiї, особливо тепер, коли їх пiдтримували ще й вiйськовi частини. Ернан Рамiро був ображений i розгнiваний. Вiн вирiшив, очевидно, i справдi показати на дiлi свою могутнiсть. I дiяв саме так.

"Люцифер" з'являвся в околицях столицi несподiвано, мов блискавка, незважаючи на всю пильнiсть i завбачливiсть жандармських i вiйськових постiв. Вiн з'являвся невiдомо звiдки, завдавав нищiвного удару i зникав знов, наче провалювався в безвiсть, аж до нової своєї появи, до нового безжалiсного удару. I шлях його, в якому не можна було знайти нiякого певного напряму, нiякої певної мети, був позначений руйнацiєю, пожежами й смертю.

Це вiдбувалося, наприклад, так.

Вартовi бездоганно замаскованої артилерiйської вiйськової застави № 314 щойно змiнилися. Вже сутенiло. Вартовi зачекали, поки офiцер, що змiнявся, передав командування заставою заступниковi i, як i кожного разу, зайняли свої пости. Так було i вчора, й позавчора, i кiлька днiв тому. Чергування, яке, здавалося, було зовсiм безглуздим, чергування в безлюднiй мiсцевостi, в неробствi, без розваг було дуже нудним для солдатiв. Але на вiйськовiй службi треба виконувати те, що вiд тебе вимагає командування, i знати, що твої настрої i твої мiркування нiкого не цiкавлять, за винятком хiба що найближчих товаришiв, якi нудяться не менше вiд тебе.

Офiцер, що змiнявся, позiхаючи сказав своєму заступниковi :

- Сподiваюсь, ви хоч книжку якусь узяли з собою? Страшенно нудно стiльки часу нiчого не робити!..

- А може, щось i трапиться? - заперечив той, бо в глибинi душi сподiвався, що саме йому пощастить взяти участь у якiйсь важливiй операцiї.

Перший офiцер кволо махнув рукою.

- Е нi, про це киньте й думати, друже, - мовив вiн. - Тут не може трапитися нiяких несподiванок. Адже нашi пости, як вам вiдомо, розташованi ланцюгом i з'єднанi телефонним зв'язком. Коли б щось сталося хоч за сотню кiлометрiв, ми одразу дiзналися б по телефону. Нi, не ждiть. Бувайте здоровi, до ранку!

I вiн вийшов, радий, що може зайнятися нарештi чимсь корисним, цiкавiшим, нiж безглузде вартування.

Нова змiна, як ми вже сказали, зайняла пости. Спостерiгачi перевiрили стан стереоскопiчних труб i iнших апаратiв. Так, усе лишалося таким самим, як i ранiше, пiд час попередньої змiни. Безлюдний шлях звивався i зникав на пiвночi за дальнiм пагорком, а на пiвднi ховався у великому лiсi, що ледве помiтно маячив темно-синьою смужкою десь на самому обрiї. Порожнiй i безлюдний шлях, яким пiсля попереджень полiцiї нiхто не їздив, здавався особливо нудним i мертвим.

Батарея, яка мала завдання розстрiляти "Люцифер" при першiй же його появi, була добре замаскована, так умiло, що навiть досвiдчений командир дивiзiону ледве розпiзнав її, та й то вже зовсiм наблизившись до неї. Два старi, обскубанi стоги сiна, що незграбно стирчали трохи осторонь дороги, ото було й усе, що бачило в цьому мiсцi людське око.

Проте в тих стогах були захованi чотири скорострiльнi автоматичнi гармати. Двi з них дивилися своїми жерлами на пiвнiч, двi - на пiвдень. Досить було натиснути на сигнальну кнопку, щоб тi гармати засипали шлях в обидвi сторони смертоносними снарядами. А сигнальна кнопка мiстилася тут-таки, поруч з телефонним апаратом, який з'єднував цю батарею з сусiднiми постами, поруч з стереоскопiчною трубою, роги якої раз у раз поверталися з пiвдня на пiвнiч i з пiвночi на пiвдень.

Такi самi замаскованi артилерiйськi застави були встановленi по багатьох пунктах. I всi вони мали однакове завдання: негайно вiдкрити нищiвний вогонь по "Люциферу", де й коли б вiн не з'явився.

Минуло близько години. Черговому офiцеровi, який ретельно перевiряв обидва напрями, дивлячись у стереоскопiчну трубу, здалося, що його прилад повертається не так легко, як досi. Вiн уже збирався покликати технiка i наказати йому перевiрити i, можливо, змазати шарнiри, як у ящику телефонного апарата нiби щось зашарудiло. Офiцер здивовано поглянув у той бiк. Коли б то був сигнал, то з ящика пролунав би пронизливий зумер. А що це за шарудiння, невиразне й сухе?.. Може, щось зiпсувалося в телефонi?

Вiн узяв телефонну трубку, пiднiс її до вуха. Так, дивне шарудiння долинало з неї! Немовби хтось шепотiв здаля: чути було чийсь приглушений голос, який швидко-швидко щось говорив, але всi слова зливалися в одноманiтне гудiння, не можна було нiчого розiбрати.

- Алло! - гукнув офiцер. - Алло! Що таке? Говорiть яснiше й повiльнiше. Не поспiшайте так, мов на пожежу! Алло! Чуєте?

У вiдповiдь вiн почув далекий голос, що, старанно вимовляючи склади слiв, заїкаючись, так i не спромiгся нiчого сказати до пуття. Офiцер розсердився:

- Та що ви там, говорити розучилися, чи що? Я не розберу жодного слова! Повiльнiше, чiткiше, кажу я вам! Це пiвдень чи пiвнiч?

У трубцi щось забулькало, затрiщало. Але тепер офiцеровi пощастило розiбрати кiлька окремих слiв:

- Пошкоджено... хвилин тому... пiвнiч... лишився сам... усi iншi...

- Що за дурниця, чорти б їх забрали! - аж вилаявся з досади офiцер. Чи то говорить пост "Пiвнiч", чи щось про пiвнiчний напрям хочуть сказати? А коли щось пошкоджено, то треба негайно полагодити! Чортзна-що! Ей, ви там! заволав вiн знову у трубку.- Що сталося? Не можна нiчого...

Вiн раптом спинився, i трубка випала з руки. Офiцер почув зляканий вигук сержанта, який замiсть нього дивився в окуляри стереоскопiчної труби:

- "Люцифер"! "Люцифер"! Виїздить з лiсу, пане офiцер!

Офiцер припав до окулярiв, вiдштовхнувши сержанта. Так, навiть у сутiнках було ясно видно, як з боку лiсу Фонтiверос до застави вздовж шляху рухається краплиноподiбний витягнений корпус великого автомобiля. Сумнiву не було: це "Люцифер"! Рука офiцера намацала кнопку й натиснула її. Сигнал подано! Але, не довiряючи й цьому, офiцер ще закричав на весь голос:

- Вогонь! Вогонь! Негайно!

Це було зайвим. Ще до того, як до вартових бiля гармат, скерованих на пiвдень, долинув голос офiцера, вони вже натиснули на механiзми затворiв. Клацнула сталь. Але... але пострiлу не сталося! У мертвiй тишi брязнув другий затвор. I друга гармата також не вистрiлила! А величезний сiро-зелений автомобiль, страшний "Люцифер" наближався, здавалося, з неймовiрною швидкiстю, його зображення в окулярах стереоскопiчної труби зростало щомитi...

- Вогонь! - люто закричав офiцер.- Пiд суд! Розстрiляю на мiсцi! Вогонь!

Артилеристи заметушилися бiля затворiв, щоб замiнити снаряди, якi, очевидно, дали осiчки, - обидва водночас. Проте затвори не вiдкривалися! У складному механiзмi скорострiльних гармат щось заїло, затвори немов прикипiли. I найдавнiшим було те, що це трапилося знову одночасно в обох гарматах.

Повернути в потрiбному напрямi двi iншi гармати, що були нацiленi на пiвнiч?.. Але на це вже не вистачало часу. Артилеристи стояли як укопанi. Вони почули владний гучний голос, що гримiв у повiтрi, мабуть, пiдсилений гучномовцями. То був голос з "Люцифера", який наближався до батареї, схованої в стогах.

- Отже, ви готувалися розстрiляти мiй "Люцифер"? Ви не зважили на мої попередження й продовжуєте допомагати фалангiстськiй полiцiї полювати на мене? Ну, що ж, ви самi приготували собi смерть!

"Значить, вiн бачить нас, незважаючи на все маскування!" - промайнула в чергового офiцера блискавична думка. Вiдчай охопив його, бо вiн, як i iншi, чув тривожнi розповiдi про долю знищеного Сивим Капiтаном мiноносця "Сан-Себастiан". Невже ж i з його батареєю станеться щось подiбне?..

Офiцер побачив, як з короткої товстої труби, що стирчала над дахом жахливого автомобiля, з'явилося наче голубувате полум'я. Пострiл?.. Але слiдом за тим полум'ям не показався дим i не чути було нiякого звуку.

На батареї все завмерло. I офiцер, i кожен з солдатiв, що невiдривно дивилися в бiк "Люцифера", бачили, як iз загадкової труби вилетiло невелике дивне кiльце. Воно крутилося в повiтрi, наче кинуте в напрямi батареї. Воно чимось нагадувало невеличку надуту камеру автомобiльного колеса i здавалося цiлком мирною рiччю, такою неприродною в цих загрозливих обставинах. Наче хтось, бавлячись, жбурнув сюди цю камеру.

За мить чорне кiльце впало на найближчий стiг сiна i враз розсипалося на дрiбнесенькi частинки, на майже невидимий порох. Замiсть нього у вечiрньому небi спалахнула сяюча голуба куля, немов зiткана з iскристого полум'я. I довгi слiпучi iскри летiли вiд неї в усi боки.

Все, до чого доторкувалася сяюча куля, загорялося жарким полум'ям. Але й це тривало лише кiлька секунд, бо куля розiрвалася, вибухнула, заливаючи все навколо неймовiрно жарким свiтлом, що проникало крiзь очi аж до самого мозку.

Це було останнє, що встигли побачити в своєму життi солдати i черговий офiцер замаскованої артилерiйської застави № 314.

За кiлька хвилин "Люцифер" уже зник, залишивши за собою тiльки палаючi стоги сiна.

2. РОЗПОВIДЬ САПЕРА

Такою була перша поява "Люцифера" в зонi артилерiйських батарей, розставлених на пiдступах до лiсу Фонтiверос i по iнших шляхах цього великого району, де, на думку фалангiстського командування, можна було найскорiше чекати Сивого Капiтана. I поява ця була тiльки початком тих страшних подiй, якими Ернан Рамiро вiдповiв на оголошену йому вiйну.

Виринувши того дня близько вiд морського берега, "Люцифер" протягом вечора промчав понад триста кiлометрiв на пiвнiч. На його шляху виявилося шiсть замаскованих батарей. I жодна з тих батарей не встигла зробити по ньому й пострiлу, хоча кожна з них тримала гармати заздалегiдь наведеними в обидва напрями шосе. Кожну з батарей чекала доля застави № 314.

Незважаючи на встановлений мiж заставами телефонний зв'язок, жодна з них не попередила дальшу про раптову появу "Люцифера", а тим бiльше про те, що трапилося з нею самою. Всюди з невiдомої причини в найкритичнiшу мить псувалися телефони, а гармати вiдмовлялися стрiляти, хоча ще за кiлька хвилин до того все було в повному порядку.

Так тривало до пiзньої ночi. А ранком "Люцифер" з'явився знову.

Мов не знаючи про небезпеку, Сивий Капiтан наче навмисне обрав цього разу шлях, де були розставленi електричнi мiни, розташованi пiд проїжджою частиною шосе. Цi мiни були з'єднанi дротами з добре замаскованими спостережними постами. Досвiдченi сапери сидiли на тих постах за кiлометр вiд шосе. Виконуючи суворий наказ командування, вони не зводили очей з бiлої стрiчки великого шосе. Населенню було заборонено навiть пiдходити до того шосе, яке з'єднувало лiс Фонтiверос з районом столицi. Командування оголосило, що на всiй цiй вiдстанi провадитимуться великi вiйськовi маневри. I цього було, звичайно, досить, щоб нiхто не насмiлювався наближатися до заборонених дiлянок: iберiйцi добре знали, чим загрожує кожному порушення розпоряджень фалангiстської влади.

Сапери, заохоченi обiцянками щедрої нагороди тому, на долю кого впаде знищити "Люцифер", невсипно стежили за шляхом. Досить було в разi появи розшукуваного автомобiля натиснути на кнопку контактiв, як враз вибухне мiна, з'єднана з саперним постом дротами. Слiд було тiльки вибрати слушний момент, коли "Люцифер" опиниться саме над закладеною мiною, мiсце якої кожен з саперiв добре знав за непомiтними для стороннього ока прикметами. Крiм того, помiж електричними були розставленi й звичайнi фугаснi мiни, якi автоматично дiяли вiд найменшого натиску на поверхню шосе. Полiцiя i жандармерiя, посиленi вiйськовими частинами, вжили всiх заходiв, щоб знищити зрештою "Люцифер". Вони нiби передбачили все.

Але насправдi дiло обернулося iнакше.

Ось що розповiдав потiм, пiд час допиту, чинам вищого командування один з чергових саперiв, якому довелося того дня на власнi очi побачити таємничий "Люцифер".

- Мiй спостережний пост мiстився в маленькому гайку метрiв за шiстсот вiд шляху, що оперiзує гайок, а потiм знов вiддаляється вiд нього. Отож я бачив дуже далеко, кiлометрiв на чотири-п'ять в обидва боки.

Змiнивши свого попередника, я в польовий бiнокль оглянув усе навколо. Нiчого пiдозрiлого не помiтивши, я поклав бiнокль, перевiрив акумулятори i контакти. Все було в порядку.

Пiсля цього я знов оглянув свою дiлянку. Менi було вiдомо, що, крiм моєї електричної мiни, на цiй дiлянцi встановлено ще кiлька фугасних мiн. Оскiльки вони дiяли автоматично, я не стежив за ними та й не знав точно мiсця, де вони розташованi.

Потiм я зв'язався з сусiднiми постами, як i було передбачено iнструкцiєю, за якою я мусив час вiд часу повiдомляти сусiднi пости про обстановку на моїй дiлянцi, а також дiзнавався вiд них, чи не виникає небезпеки в тому чи iншому напрямi. Телефон працював справно, на сусiднiх постах було все гаразд.

Все виглядало спокiйно.

Але раптом я помiтив у бiнокль вдалинi, з правого боку шосе, там, де шлях повертав до мого гайка, якусь темну плямку. Вона рухалася вздовж шосе i наближалася до мене. Спочатку я здивувався, бо знав, що в тому напрямi мiститься сусiднiй пост, з якого мене, за iнструкцiєю, негайно мусили повiдомити телефоном про з'явлення будь-якого транспорту, та ще й такого, який рухається в мiй бiк. Але все вiдбувалося надто швидко, i я не мав часу на мiркування.

Пляма хутко зростала, i через кiлька секунд я вже розглядiв, що то "Люцифер", загальний вигляд якого був менi добре вiдомий з фотографiй. Так, то був вiн! Я не мiг помилитися, бо впiзнав його довгастий сiро-зелений корпус! Автомобiль швидко мчав по шосе, наближаючись до того мiсця, де була закладена моя електрична мiна.

Тримаючи руку на контактнiй кнопцi, я вже без бiнокля стежив за рухом машини, щоб не прогаяти потрiбної митi. Автомобiль рухався зовсiм безшумно. Я добре пам'ятаю, як подумав про це, бо близько вiд мене цвiрiнькали якiсь пташки, i нiщо не заглушало того цвiрiнькання, так було тихо.

До моєї мiни автомобiлю лишилося не бiльше як з пiвкiлометра, як раптом я побачив перед "Люцифером", так метрiв за сто перед ним, чорний стовп диму, який виринув з-пiд землi, грибом розкинувся в повiтрi i повiльно почав осiдати вниз. Тодi до мене долинув i звук вибуху. Я зрозумiв, що то вибухнула фугасна мiна. I це дуже здивувало мене, бо та мiна вибухнула ще перед тим, як автомобiль опинився над нею. Значить, вiн не встиг натиснути на грунт, чого ж тодi вона вибухнула?..

Знов-таки думати менi було нiколи. Я побачив, як "Люцифер", не зменшуючи швидкостi, пролетiв, мабуть, по iнерцiї, над великою воронкою, що утворилася в землi вiд вибуху фугасної бомби. Менi здалося, що "Люцифер" пролетiв над тiєю воронкою, наче на крилах, зовсiм не спираючись на грунт колесами, бо вiн навiть не гойднувся при цьому.

Так чи iнакше був уже час дiяти, бо до моєї електричної мiни "Люциферовi" лишалося не бiльше трьохсот метрiв. Я приготувався натиснути кнопку, щойно автомобiль наблизиться до мiни на п'ятдесят метрiв, зважаючи на його швидкiсть. Але я не встиг нiчого зробити!

Моя мiна вибухнула сама, без мого втручання, ранiше, нiж я встиг натиснути на контактну кнопку! Вибухнула тодi, коли мiж нею i "Люцифером" залишалося ще метрiв iз двiстi! То був страшний вибух, менi здалося, що в тому мiсцi розiрвалася не одна, а кiлька мiн. Я нiколи не бачив нiчого схожого на цей вибух. На мить "Люцифер" закрило вiд мене величезною хмарою диму, викинутої землi й уламкiв камiння. А потiм я побачив, як сiро-зелена машина наче вистрибнула з тiєї хмари, хутко повернула i почала вiддалятися вiд мого спостережного поста... мабуть, аж нiяк не пошкоджена.

Я довго дивився вслiд "Люциферу", нiчого не розумiючи, мов очманiлий. Як мiг вiн висаджувати в повiтря секретнi мiни, i фугаснi, i електричнi, навiть не торкаючись їх, не доїжджаючи до них за сотнi метрiв?.. Я не знаю цього. Все те, що я бачив тодi, менi здається якимсь чудом або сном. Але все це було саме так, як я розповiв вам, панове. Я нiчого не додав i нiчого не забув...

3. КОМIТЕТ УХВАЛЮЄ РIШЕННЯ

Певна рiч, цей сапер не розумiв нiчого в тому, що вiдбулося тодi на його очах на шосе, як не розумiли нiчого й iншi сапери, мiни яких "Люцифер" одну за одною висаджував у повiтря того дня. Дивовижний автомобiль, сама назва якого вже ставала символом чогось грiзного i нездоланного, мчав над воронками вiд висаджених мiн, крiзь хмари диму й пороху. Надвечiр його слiд знову загубився, немов вiн розтанув у синьому присмерку, i не можна було зрозумiти, де вiн мiг подiтись. Принаймнi жоден з полiцейських чи вiйськових постiв не надсилав командуванню нiяких повiдомлень.

А тим часом командування нервувало. I воно мало для цього пiдстави.

Адже ще перед тим як зникнути, "Люцифер" несподiвано з'явився, наче вродився серед чистого поля, не помiчений жодним з спостережних постiв, зовсiм близько, всього кiлометрiв за п'ятдесят вiд столицi, бiля виїзного штабу управлiння жандармерiї, який звiдси керував операцiями проти Сивого Капiтана в центральному районi. Створення цього штабу було останнiм заходом мiнiстра внутрiшнiх справ, який зважав на можливiсть того, що Сивий Капiтан з якоїсь причини вирiшить знов з'явитися в столицi. А це було дуже небажано.

Спростовувати незлiченнi чутки, якi ходили по столицi, що нiбито "Люцифер", всупереч попереднiм повiдомленням, не знищено, генерал да Хуранiто вважав не лише зайвим, а й шкiдливим. Проте ще шкiдливiшою була б поява Сивого Капiтана в столицi, бо слiд було чекати, що вiн обов'язково вчинить якусь акцiю, небезпечну для уряду. А це дасть вкрай небажаний розголос i за межами країни, бо генераловi Альдумеро да Хуранiто було добре вiдомо, як чекають на новини ласi до сенсацiй закордоннi кореспонденти газет i телеграфних агентств.

Отож виїзний штаб жандармерiї мав своїм завданням керувати дiями вiйськових i полiцейських частин, розмiщених навколо столицi, щоб за всяку цiну затримати "Люцифер", якщо вiн з'явиться в цьому районi. А тих озброєних частин набралося тут чимало! I всi вони були зв'язанi з штабом i телефоном, i телеграфом, i радiо, а отже, мали можливiсть негайно повiдомити керiвникiв штабу в разi появи "Люцифера" в першому-лiпшому пунктi цього району.

Все було налагоджено якнайкраще. Штаб мав точнi вiдомостi про стан речей в усiх напрямах на вiдстанi чи не стокiлометрового радiуса вiд столицi. Цiлком зрозумiло, що в самому штабi не доводилося турбуватись про власну небезпеку: надто вже мiцне кiльце озброєних застав було розташовано навколо нього.

Тим несподiванiшим i жахливiшим виявилося те, що сталося цього вечора.

Штаб жандармерiї розмiстився в бараках вiйськового мiстечка, оточеного загорожами з колючого дроту. I в звичайний час, коли тут розташовувалася вiйськова частина, входити до мiстечка було заборонено. А тепер по всiх проїздах вартували ще й численнi патрулi.

Як мiг "Люцифер" раптом опинитися бiля самого штабу, не помiчений нiким з тих жандармiв? Це лишалося нез'ясовним.

Факт лишався фактом: "Люцифер" з'явився перед бараками штабу жандармерiї, наче з неба впав, наче Сивий Капiтан з цiлковитою певнiстю знав, що саме тут, у цих непоказних дерев'яних бараках, перебувають тi, хто керує безпосереднiми операцiями проти нього.

Нiхто по сутi не встиг нiчого зрозумiти, як "Люцифер" уже пiдiйшов майже впритул до баракiв, до штабу жандармерiї, звiдки нiхто не встиг навiть вийти, i без попередження чи будь-яких розмов викинув одне за одним два смертоносних чорних кiльця. Одне, крутячись у повiтрi, впало на бараки штабу, друге перелетiло через них i потрапило в юрбу переляканих жандармiв i полiцаїв, що тiкали свiт за очi, побачивши страшний автомобiль Сивого Капiтана. Вони вже чули про те, як "Люцифер" напередоднi знищив одну за одною кiлька артилерiйських батарей разом з усiєю їхньою обслугою. Спроба втечi не врятувала нiкого й тут, бiля штабу.

З шаленим гуркотом перше чорне кiльце розiрвалося в бараках, якi одразу спалахнули жарким полум'ям, створивши вогняну пастку для всiх тих, хто був всерединi. Друге кiльце, з якого також вихопилася сяюча куляста блискавка, що вiдразу ж вибухнула, убила на мiсцi i рознесла на шматки бiльшiсть з юрби жандармiв i полiцаїв. Врятуватися пощастило лише декому з них, та й то вони дiстали тяжкi опiки.

I вже зовсiм незрозумiлим здавалося те, що пiсля цiєї страшної подiї "Люцифер" зник так само раптово i безслiдно, як i з'явився. Нiхто не помiтив нi напряму, в якому вiн пiшов, нi якихось його слiдiв. Жахливий автомобiль наче просто розтанув у повiтрi, мiж загравою палаючих баракiв штабу i чорними вечiрнiми тiнями, що швидко насувалися з заходу...

- Прокляття! - вилаявся начальник полiцiї Карло Кабанерос, пiднявши голову вiд рапорту про подiї того вечора i втупившись червоними вiд безсонної ночi очима в розгублене обличчя свого особливо уповноваженого, що сидiв навпроти нього. Але Мiгель Хуанес тiльки безпорадно розводив руками: вiн уже втратив здатнiсть дивуватися будь-чому, пов'язаному з Сивим Капiтаном та його "Люцифером".

- Божевiлля! Справжнє божевiлля! - люто стукнув сухим кулаком по полiрованiй поверхнi великого письмового столу генерал Альдумеро да Хуранiто. - Що ж я доповiм каудiльйо? Адже цього вже нiяк не приховаєш вiд iноземних газет...

I справдi, становище ставало загрозливим навiть для всесильного мiнiстра внутрiшнiх справ. Приховати таку подiю вiд кореспондентiв неможливо. Спроби спростувати їх сенсацiйнi повiдомлення були б дурницею. Коли ж цi повiдомлення з'являться на сторiнках iноземних газет, коли їх передаватиме закордонне радiо - а в усьому цьому не могло бути нiякого сумнiву, - то не можна ж примусити мовчати iберiйськi газети. Все одно населення слухатиме закордоннi радiостанцiї, читатиме iноземнi газети, одне слово, знатиме про все це. Хiба ж можна за таких умов замовчувати подiї, наказати iберiйським газетам нiчого не друкувати про них, а iберiйському радiо не згадувати про тi подiї в своїх передачах?.. Та це ж було б приводом для нових i нових сенсацiйних кореспонденцiй за кордон! Нi, не годиться. Тодi, виходить, нiчого не лишається, крiм...

Генерал Альдумеро да Хуранiто натиснув кнопку дзвiнка.

- Повiдомте департамент преси, що я дозволяю газетам i радiо iнформувати населення про новi жахливi дiї державного злочинця Ернана Рамiро, вiдомого пiд назвиськом Сивого Капiтана, - мовив вiн сухо i спокiйно ад'ютантовi. - Напрямок i характер повiдомлень має безпосередньо витiкати з тiєї квалiфiкацiї, яку я щойно дав. Треба ще пiдкреслити що уряд вживає усiх заходiв для того, щоб знешкодити цього злочинця i захистити населення, яке, безумовно, страждає вiд його дiй. Все. Можете йти.

Мiнiстр внутрiшнiх справ обрав свою лiнiю поведiнки...

Наступного ранку всi столичнi газети вийшли з сенсацiйними новинами.

I так само, як усього тиждень тому газети, захлинаючись повiдомляли про загибель Сивого Капiтана i перемогу полiцiї так i тепер вони захлиналися, описуючи в усiх деталях свавiльнi й кривавi дiї цього державного злочинця, який намагається пошкодити i урядовi, i цiлому iберiйському народовi.

Столиця вирувала вiд збудження. Люди розхоплювали газети, шукали в кожнiй з них якихось новин. На перехрестях у садах i скверах, у кафе i ресторанах, в аристократичних кварталах i робiтничих передмiстях - всюди не вщухали розмови про одне й те ж саме. I ранiше про Сивого Капiтан говорили чимало, ще вiдтодi, як вiн iз своїм "Люцифером" уперше з'явився пiд час вiйськового параду на Авеню-дель Прадо. Проте навiть неупереджений i не дуже уважний слухач одразу помiтив би рiзницю в тих розмовах. Тепер характер i настрiй розмов змiнився, змiнився докорiнно.

Якщо ранiше, до подiй останнiх днiв, переважна бiльшiсть людей так чи iнакше виявляла певнi симпатiї до таємничого Сивого Капiтана, то тепер це дивне iм'я здебiльшого викликало страх i побоювання. Жандармiв i полiцаїв, що їх знищив "Люцифер", не шкодував нiхто. О, тут серед iберiйцiв iснувала чи не одностайна єднiсть! "Собацi - собача й смерть!" - було загальною думкою.

Але, крiм жандармiв i полiцаїв, крiм мерзенних фалангiстiв, пiд час нападiв "Люцифера" загинуло чимало i мирних людей, молодих iберiйцiв, яких фалангiстський уряд змусив зодягти вiйськову форму. За що загинули вони? Хiба виннi були вони в тому, що їх примушували полювати на "Люцифер"? А втiм, Сивий Капiтан, очевидно, не робив нiякої рiзницi мiж жандармами i полiцаями, з одного боку, i нi в чому не винною молоддю в вiйськовiй формi, яка тiльки змушена була виконувати накази командирiв, можливо, i внутрiшньо протестуючи при цьому.

Люди мiркували так: фалангiстський уряд генерала Фернандеса принiс їм злиднi й жорстокiсть. Але що кращого можуть дати жорстокi вчинки цього самого Сивого Капiтана? Вiн вийшов на боротьбу з урядом Фернандеса? Добре. Але, якщо вiн i переможе, що принесе вiн народовi, коли вже й зараз його дiї залишають кривавi слiди?..

...В невеличкiй кiмнатi одного з сiрих i непоказних будинкiв на робiтничiй околицi столицi було тiсно й накурено. Фредо Вiкторе обвiв уважним поглядом присутнiх. Обличчя його було похмуре i втомлене. Кiлька годин обговорення далися йому взнаки, тим бiльше, що питання було надто важливе i викликало чимало суперечок. Тепер стало ясно, що втомився не тiльки вiн один. Суперечки потроху вщухали, основнi лiнiї думок намiтилися.

Фредо Вiкторе пiдвiвся i постукав олiвцем по столу, закликаючи до уваги. Та коли б вiн i не зробив цього, все одно присутнi одразу б замовкли, чекаючи, що нарештi скаже голова пiдпiльного комiтету патрiотiв, який досi здебiльшого слухав присутнiх, лише зрiдка вставляючи те чи iнше зауваження, наче невтомно вбирав, у себе думки i настрої членiв комiтету.

- Що ж, товаришi, будемо вирiшувати справу, - мовив Фредо, не пiдвищуючи голосу, як завжди, спокiйно i рiвно. - Ми подiлилися думками, висловилися. Здається, можна пiдвести пiдсумки обговорення i прийти до спiльних висновкiв. Так?

- Так, - пролунали вигуки.

- Частина товаришiв спочатку зайняла непримиренну позицiю. Мовляв, у нас немає нiчого спiльного з Сивим Капiтаном, самолюбивим i властолюбним iндивiдуалiстом, який став на шлях терору i тим самим перестав чимсь вiдрiзнятися вiд першого-лiпшого претендента на диктаторство. На думку тих товаришiв, треба забути про можливу користь, яку мiг би принести нашому руховi Сивий Капiтан з його "Люцифером", бо з ним, мовляв, нема про що говорити, вiн - чужа i зовсiм стороння нам людина. Це - один з крайнiх поглядiв декого з членiв комiтету. Але не бiльшостi. Скорiше, меншостi, як я помiтив. Бiльшiсть, на мiй погляд, дотримується iншої думки...

- Скоритися i нав'язати собi на шию умови Сивого Капiтана, якi вiн пропонував тобi? Так, чи що?

- Нi, не так. I ви знаєте добре, що на це я перший не погодився б, чiтко зауважив Фредо Вiкторе. - Бiльше того, я, як менi здається, можу ще гострiше схарактеризувати тi особливостi Сивого Капiтана, якi заважають йому стати справдi прогресивним дiячем, що принiс би велику користь трудящим нашої країни... iм'я якого ввiйшло б в iсторiю...

- Ану, скажи, скажи, - iронiчно зауважив хтось.

Фредо Вiкторе знизав плечима:

- Будь ласка. Сивий Капiтан, вiн же Ернан Рамiро, насамперед не полiтичний дiяч, вiн дуже мало тямить у полiтицi взагалi. Його розум - це розум видатного вченого, фiзика, технiка, одне слово, людини науки, яка все своє життя пишалася саме тим, що вона стоїть осторонь вiд полiтики, вище її. Життя i трагiчна доля його близьких змусили Ернан а Рамiро зрозумiти, що за наших часiв нiхто не може лишатися поза полiтикою. I вiн сам теж, особливо пiсля того, як йому вдалося збудувати свiй "Люцифер"... машину, силу й мiць якої вiн, до речi, перебiльшує. Але це iнша справа. Для самого Ернана Рамiро "Люцифер" є втiлення могутностi й непереможностi. Вiн переконаний, що з допомогою "Люцифера" може досягти всього, чого йому забажається. Чого ж саме? До чого прагне Сивий Капiтан? Ви здивуєтеся, коли я скажу: по сутi, нi до чого! Вiн хоче помститися Фернандесовi та його клiцi, гаразд. Але хiба це - полiтична мета? Нi! Вiн хоче, як каже, визволити народ з-пiд ярма фалангiстiв. Але - як? Вiн i сам не знає цього, сподiваючись, що народ, переконавшись у могутностi його "Люцифера", пiдiйметься проти фалангiстського ладу... а Фернандес i його поплiчники, побачивши це, покiрно поступляться мiсцем для iншої, демократичної влади...

- Дитяча витiвка! - вiдгукнувся той самий голос.

- А я хiба кажу, що це розумно? - посмiхнувся Фредо Вiкторе. Звичайно, все це нiсенiтниця. Але чого ж iншого ви хотiли б чекати вiд Ернана Рамiро? Адже вiн, хоч i видатний, талановитий вчений, не має, як ми бачимо, найменшого уявлення про основнi закони розвитку суспiльства, про класову боротьбу й її суворi основи. Йому здається, що для виправлення суспiльного лиха, для подолання фалангiзму досить доброго бажання, пiдкрiпленого силою "Люцифера". Полiтично мовлячи, це - прекраснодушний лiбералiзм, вiдсутнiсть будь-яких чiтких полiтичних позицiй. На жаль, з такими дрiбнобуржуазними, iнтелiгентськими поглядами досить часто доводиться зустрiчатися саме серед учених... хоч вони й прекрасно володiють своєю спецiальнiстю, але лишаються iнодi полiтично неписьменними... Сам по собi Ернан Рамiро, очевидно, чесна й порядна людина. Але дуже самолюбна, навiть самозакохана, а до того ж i запальна. В усьому, що не стосується науки й технiки, вiн керується не розумом, а почуттями. В цьому його плутанiсть i суперечливiсть, що призвели вже до складного становища... а можливо, i ще бiльше ускладнять його. Бо без чиєїсь допомоги Ернан Рамiро, дiючи наослiп, не знаючи справжнього шляху боротьби, в запалi своєї стихiйної зненавистi до фалангiстiв може заплутатися ще бiльше, навiть принести чимало лиха... самозакоханий, заслiплений бурхливими почуттями, вiн i справдi може спробувати захопити владу, стати диктатором... замiсть Фернандеса...

- Що ж тодi робити? Ти й сам бачиш, що вiн - чужий!

- Не чужий, а плутаний i суперечливий, - вiдрiзав Фредо Вiкторе. - I ми мусимо не вiдмахнутися вiд нього, а спробувати вплинути на цю плутану людину. Хiба можна недооцiнювати тiєї користi, яку мiг би дати загальнiй справi Сивий Капiтан, коли б пощастило вплинути на нього, коли б вiн став на справжнiй шлях боротьби? Хiба ж важко уявити собi, який разючий ефект дав би прихiд талановитого i, якщо хочете, по-своєму могутнього Сивого Капiтана до наших лав? Припустiть на хвилину, що вiн зрозумiв безнадiйнiсть, приреченiсть своєї запеклої iндивiдуальної боротьби з фалангiзмом. Припустiть, що вiн з його "Люцифером" не витрачає сили на безглуздi бiйки з полiцiєю i жандармерiєю, на знищення кiлькох десяткiв ворогiв, на мiсце яких уряд Фернандеса завтра ж поставить сотнi iнших. Припустiть, нарештi, що вiн виступає разом з нами у вiдповiдний момент на вирiшальний бiй. Хiба ж ви не погодитеся, що це значною, дуже значною мiрою допомогло б нашiй перемозi?.. Що скажете, товаришi?

- Припустити можна, але здiйснити таке не вдасться. Вiн чужа людина. Його вчинки доводять це, - вiдгукнувся той самий непримиренний голос.

- Якщо можна припустити, то треба й спробувати, - твердо вiдповiв Фредо Вiкторе. - Ми мусимо вжити всiх заходiв, щоб могутня зброя Сивого Капiтана, його "Люцифер", його технiчнi здiбностi, талант i вмiння послужили нашiй загальнiй справi. Було б злочином перед народом не зробити цього, бо це заощадить нам чимало жертв пiд час вирiшальних боїв, день яких наближається. Хоч яким це здається важким, треба спробувати вплинути на Сивого Капiтана...

- То, може, ти, Фредо, i зробиш це?

- А хоч би й я! Я згоден взяти на себе переговори з Сивим Капiтаном. Через деяких вiдомих менi людей я можу запропонувати йому такi переговори. Звiсно, я не можу ручитися за їх успiх...

- Ще б пак!

- Але в разi згоди комiтету я зроблю це. Признаюся, що i в мене не дуже багато надiї на позитивнi наслiдки. Проте тодi ми чесно зможемо визнати, що зробили все, залежне вiд нас. А якщо будуть позитивнi наслiдки, то ще краще. В усякому разi, товаришi, я вважаю, що ми не маємо права не використати всiх можливостей. Справа надто важлива! Отож, якщо немає заперечень, я ставлю на голосування цю пропозицiю. Хто за те, щоб ще раз спробувати дiйти згоди з Сивим Капiтаном i доручити менi провадити з ним переговори, прошу пiднести руки!

Пропозицiя Фредо Вiкторе була ухвалена одностайно. За неї голосували навiть тi кiлька членiв комiтету, якi весь час перед тим викрикували про недоцiльнiсть будь-яких розмов з Сивим Капiтаном. Вдумливi i переконливi слова голови комiтету примусили їх погодитися з тим, що треба зробити ще одну, бодай i не дуже надiйну спробу.

Справа наближення перемоги, справа згуртування сил народу в його боротьбi проти фалангiстського режиму примушувала погодитися з Фредо Вiкторе. Це розумiв кожен.

Розумiв, проте, чи вiрив у те, що Фредо Вiкторе досягне успiху?

Мабуть, нi. Голова пiдпiльного комiтету усвiдомлював це, тим бiльше, що i в нього було чимало сумнiвiв.

Але, як сказав Фредо Вiкторе, справа була надто важлива, - i вiн iшов на цей крок.

Роздiл сiмнадцятий

1. ЄДИНИЙ ЗАКОН - ЦЕ МIЙ ЗАКОН!

Вечiрнi газети не принесли жителям столицi нiяких важливих новин, вони лише знов i знов повторювали те, що було видрукувано в ранкових. Люди чекали якогось офiцiйного урядового повiдомлення в справi Сивого Капiтана. Але уряд усе ще мовчав. I це ще бiльше нервувало.

Увечерi з якихось невiдомих джерел по мiсту поповзли чутки про те, що через деякий час по радiо передаватиметься важливе повiдомлення мiнiстерства внутрiшнiх справ. I хоча нiхто не знав, чи мають цi чутки реальнi пiдстави, чи є вони чиєюсь вигадкою, бiля радiоприймачiв i вуличних репродукторiв збиралися люди й чекали: кожному хотiлося першому довiдатися про тi заходи, якi уряд збирається вжити проти людини, оголошеної поза законом.

I от настав час передачi вечiрнiх новин. Диктор своїм випестуваним голосом промовив кiлька вступних слiв i потiм урочисто повiдомив:

- Увага, увага! Зараз ми будемо передавати повiдомлення мiнiстерства внутрiшнiх справ про державного злочинця, так званого Сивого Капiтана. Слухайте, слухайте!..

Слухачi насторожилися, перезирнулись: ось воно! Чутки не були марними!

Але їх чекала несподiванка. Та не лише їх, а й самого мiнiстра внутрiшнiх справ!

Голос диктора враз наче захлинувся. В репродукторах щось хрипко зашарудiло, пролунав пронизливий свист, схожий на виття сирени, тривожної, пересторожливої. I тодi репродуктори заговорили знову, проте вже зовсiм iншим голосом, дещо напруженим, але чiтким i ясним:

- Так, слухайте повiдомлення про так званого державного злочинця Сивого Капiтана! Тiльки це повiдомлення робитиме не мiнiстерство внутрiшнiх справ злочинного генерала Фернандеса, якому, по сутi, нема чого й сказати, а сам Сивий Капiтан! Слухайте, люди, з вами говорить Сивий Капiтан, який .через голову фалангiстського уряду звертається до всiх! Слухайте, це говорить Сивий Капiтан!

Юрби слухачiв завмерли бiля репродукторiв. Десь задзвонили тривожнi дзвiнки телефонiв, десь забiгали й заметушилися полiцаї й жандарми. З гаражiв вихопилися мотоцикли й автомобiлi, в них на ходу стрибали озброєнi агенти, розганяючи прохожих пронизливими сигналами. Можливо, вони поспiшали до радiостанцiї, до радiопередавача столицi, щоб спинити його роботу, щоб обiрвати промову Сивого Капiтана?

Тим часом голос з репродукторiв не замовкав. Тi, хто чув Сивого Капiтана ранiше, помiчали навiть деякi змiни в його голосi, що звучав тепер напружено, загрозливо, позбавлений спокiйного, дещо презирливого забарвлення, яке було властиве йому тодi. Так, це говорив той самий Сивий Капiтан, але разом з тим i не той!

Цей голос лунав усюди в столицi, лунав з усiх репродукторiв, з усiх приймачiв. Чути його було i в маленькiй каютi "Люцифера", де бiля приймача сидiли i, дивлячись одне на одного, слухали промову Капiтана Олесь i Марта.

- ...Так, говорить Сивий Капiтан. Той самий Сивий Капiтан, якого покiрнi фалангiстському урядовi газети i радiо намагаються весь час зобразити божевiльним i жорстоким злочинцем. Вiн говорить з вами цього разу сам, iберiйцi! Я нiколи не був злочинцем, нi тодi ще, коли мене звали Ернаном Рамiро, нi пiсля того, як я став капiтаном мого "Люцифера". Весь мiй злочин полягає в тому, що я вiдмовився вiддати мої винаходи в руки фалангiстiв, вiдмовився скоритися їм i галасувати "Еввiва каудiльйо". Я волiв працювати на користь науки, а не кривавого фалангiзму. Ось за що фалангiсти переслiдують мене. Хiба ви не розумiєте цього, iберiйцi? Згадайте всiх тих, кого замучили фалангiсти тiльки за вияв незадоволення, за намагання протестувати проти злочинiв їхнього уряду! Так само фалангiсти бажали б замучити, знищити i мене. Але я досить сильний для того, щоб не скоритися їм!

Сивий Капiтан зробив маленьку паузу, наче пiдкреслюючи нею всю вагомiсть останньої фрази.

- Фалангiсти знов напали на мене. Вони вимагають, щоб я здався, вiддав у їхнi бруднi руки мої винаходи. А коли я вiдмовився, вони вирiшили знищити мене i мiй "Люцифер". Вони почали полювати на мене. I я змушений був захищатися, змушений був теж вжити зброю, але таку, проти якої не може встояти нiхто. Мою зброю! З газет i радiо ви вже знаєте, яка страшна i смертоносна та зброя! Але в моєму розпорядженнi є багато й iнших засобiв нападу, якi я поки що не вважаю за потрiбне застосовувати. А проти куль, мiн i гармат, що їх виставив на мене уряд Фернандеса, мiй "Люцифер" мiцно захищений, i ви знаєте це також. Час зрозумiти всiм, що я непереможний i нiщо не може перешкодити менi, нiщо не в силi завадити здiйсненню моїх намiрiв!

I знову настала виразна пауза. Олесь боявся проронити бодай одне слово. В його головi вирували, перебиваючи одна одну, гарячковi думки: ось зараз, зараз Капiтан з'ясує все, вiн розповiсть про свої благороднi намiри, розкаже, що вiн не хоче нiкому лиха, а помщається тiльки фалангiстським злочинцям, якi завдали йому стiльки горя... всi зрозумiють Ернана Рамiро, побачать, яка в нього велика душа, вiн приверне до себе симпатiї всiх! Ах, як хотiлося цього юнаковi! Вiн скаже, Сивий Капiтан скаже!

Але сталося зовсiм не так. У тишу, що панувала навколо репродукторiв, почали падати важкi, суворi, наче кам'янi слова. I в кожному з них звучала неприхована погроза. Це було й те, чого пристрасно чекав Олесь, i в той же час зовсiм, зовсiм не те!.. Сивий Капiтан говорив:

- Настав час, коли розмови стають зайвими. Того, хто досi не зрозумiв моєї непереможностi, я примушу зрозумiти силою. Я, Сивий Капiтан, що ранiше носив iм'я Ернана Рамiро, проголошую себе месником, який примусить фалангiстiв на чолi з Фернандесом i його кублом сплатити своєю брудною кров'ю за кров чесних людей, пролиту ними. Цiєї моєї помсти нiхто i нiщо не спинить! I тi, хто заважатиме менi, загинуть самi. Припинiть допомогу фалангiстам, люди! Бо я змушений буду знищувати всiх, хто допомагатиме урядовi полювати на мене! Я оголошую закони i накази кривавого уряду Фернандеса неiснуючими. З цього часу єдиний закон в Iберiї - це мiй, закон святої помсти!

Ще раз Сивий Капiтан спинився, погрозливо вигукнувши останнi слова. Олесь затамував подих. Вiн чув, як поруч з ним важко дихає вражена Марта.

А Ернан Рамiро - чи та людина, яка народилась останнiми днями замiсть колишнього Ернана Рамiро,- вiв далi:

- Щоб уникнути зайвого кровопролиття, я пропоную Фернандесовi i його мiнiстрам, полiцiї i жандармерiї негайно припинити боротьбу зi мною. А всiм, хто слухає мене, наказую, щоб вони своїми дiями допомагали менi, а не виконували розпорядження фалангiстiв. Бо я тепер буду безжалiсним. Це стосується насамперед солдатiв i офiцерiв, яких я закликаю не виконувати наказiв командування, а слухати мене, провiсника великої помсти. Я принесу народовi волю i щастя, допоможу встановити демократичну владу, уряд, який вiн сам обиратиме. Але для цього треба насамперед знищити фалангiстське кубло, i я вимагаю, щоб усi ви пiдтримали мене в боротьбi з урядом. Обiцяю мою подяку i щедру нагороду всiм, хто негайно перейде на мiй бiк. I водночас востаннє попереджаю: неминуча смерть, загибель чекає тих, хто стане на перешкодi здiйсненню моїх намiрiв. Пам'ятайте, люди, що тепер я єдиний, хто має право наказувати, i розповiдайте про це один одному!

Здавалося, що останнi слова своєї промови Сивий Капiтан сказав в абсолютнiй тишi. Та чи не було так i насправдi? Чи не всi, хто слухав його, завмерли вiд несподiванки бiля репродукторiв, враженi страшними погрозами, приголомшенi тим, що Сивий Капiтан оголосив себе єдиним володарем країни? Що ж тепер буде? Громадянська вiйна? Проте нi; адже в громадянськiй вiйнi клас воює проти класу. А тут було зовсiм iнше: Ернан Рамiро, користуючись могутнiстю свого "Люцифера", його смертоносною зброєю i справдi непереможнiстю, своїми власними силами збирався помститися фалангiстам. Правда, вiн закликає народ стати на його бiк, обiцяючи йому волю i щастя, обiцяючи демократичний лад. Та, зрештою, хто з попереднiх диктаторiв Iберiї не обiцяв того ж самого, захоплюючи владу? Хiба ж не обiцяв такого красномовними словами i теперiшнiй володар Iберiї, кривавий генерал Фернандес?..

Це пам'ятали всi. Хiба ж можна вiрити словам людини, яка прагне влади? Та ще й такої, що з перших крокiв починає проливати кров?.. Адже це обiцяє мало доброго, тим бiльше, що Сивий Капiтан з перших своїх крокiв уже оголошує себе по сутi повновладним диктатором. Нi, все це виглядає дуже погано...

2. ЯК ЖЕ БУТИ ТЕПЕР?

Ще страшнiшим, ще загрозливiшим здалося все це Олесевi, який не пропустив жодного звуку iз сповненої гнiву й образи промови Капiтана. I хоч у тiй промовi не було слова "диктатор", воно само собою виникло в свiдомостi юнака. Та й як iнакше можна зрозумiти Капiтана? Який iнший висновок можна було зробити з усього, що вiн сказав?

Сивий Капiтан - диктатор! Ернан Рамiро, саме iм'я якого пiсля розповiдi Валенто Клаудо стало звучати для Олеся символом благородних поривань, незламної мужностi, втiленням найкращих людських рис i непоборної стiйкостi, - Ернан Рамiро - диктатор! Яке огидне, чуже слово! За ним для юнака завжди стояло уособлення жорстокостi, свавiлля, небажання нi на що зважати, крiм власної пихи i самолюбства, сп'янiння владою. Диктатор...

Нi, це неймовiрно... але ж Олесь чув це на власнi вуха!

Так, Ернан Рамiро свого часу зазнав багато лиха вiд фалангiстського уряду, вiд полiцiї, жандармерiї. Тiльки залiзна мужнiсть допомогла йому врятуватися з фалангiстських катiвень, тiльки надлюдська витримка i наполегливiсть дозволили йому здiйснити свою мрiю i збудувати чудесний "Люцифер", стати знов незалежним господарем власної долi. Навiщо вiн створив "Люцифер"? Чи тiльки для того, щоб здiйснити свою давню мрiю, яку вiн виплекав разом з Анхело Альваресом i Хуанiтою? Певна рiч, i для цього теж.

Але, напевне, Ернан Рамiро зробив це i для того, щоб довести фалангiстському урядовi, що вiн не боїться його i може помститися за себе i за своїх друзiв. Усе це так, усе це можна зрозумiти...

А потiм...

Потiм, з самого початку подiй, коли полiцiя почала переслiдувати його, в Рамiро з новою силою спалахнула нестримна палка лють проти фалангiзму. В ньому, як живi, воскресли нестерпно тяжкi спогади про те, що вчинили фалангiсти з ним самим... нi, бiльше того, що вчинили вони з його другом Анхело Альваресом, вiрною дружиною Хуанiтою i маленьким сином Лорхе! То були жахливi спогади людини, яка втратила все, що любила, для чого жила. I лють, яка спалахнула в серцi Ернана Рамiро, перетворилася на всевладну жадобу страшної помсти фалангiстам. Адже тепер Ернан Рамiро мав для цього необмеженi можливостi!

Олесевi думалося, що така людина, як Ернан Рамiро, яка втратила в своєму життi всiх близьких, мусила полюбити, як живу iстоту, своє дивовижне творiння, напiвфантастичний "Люцифер". Фалангiстська полiцiя завдала шкоди "Люциферовi", в якому для Ернана Рамiро скупчилося все те, що залишалося для нього вiд щасливого минулого, в чому вiн знайшов для себе вiдраду i новий змiст життя. Це ще бiльше розлютило Ернана Рамiро. I тодi Сивий Капiтан вирiшив, що й вiн мусить вжити зброю! Роздратований i розгнiваний, вiн прийняв на себе роль месника, який має помститися фалангiстам за все-все. А що далi розгорталася боротьба, то бiльше Ернан Рамiро втрачав свою звичну стриманiсть, владу над собою. Вiн розпалювався бiльше i бiльше. Спробувавши могутнiсть своєї зброї на дiлi, Сивий Капiтан наче сп'янiв i кинув думати про все, крiм помсти фалангiстам. Ця думка цiлком оволодiла ним, i вiв, захоплений нею, дiйшов зрештою до того, що оголосив себе фактичним диктатором.

Так уявляв собi Олесь те, що сталося з Ернаном Рамiро. Мiркування юнака допомагали зрозумiти ту разючу змiну, яка сталася з Сивим Капiтаном. Зрозумiти - так, але не примиритися з тiєю змiною! Надто-бо вже поважав Олесь свого рятiвника, надто багато симпатiй викликав у нього Ернан Рамiро, щоб можна було лишатися спокiйним, стороннiм у цiй справi! А що ж робити?..

Тiльки одне: як чесна людина, Олесь зобов'язаний допомогти Капiтановi зрозумiти те, чого той, заслiплений гнiвом, не помiчає. Хай Капiтан спочатку, можливо, i не схоче прислухатися до таких слiв. Але все одно треба зробити це! Вiн зрозумiє, вiн замислиться, вiн побачить, що обрав помилковий, безперспективний шлях! Але як, яким чином пiдiйти до Капiтана, умовити його вислухати те, що так палко хоче сказати йому Олесь?..

Юнак сидiв на своєму вузенькому лiжку, опустивши голову й обхопивши її руками. Вiн не помiчав, як Марта вже кiлька разiв намагалася привернути його увагу, але даремно. Та ось Олесь пiдвiв голову i сам подивився на Марту, мов збирався щось у неї спитати.

- Щось вирiшив, Алексо, нарештi? - лагiдно спитала вона.

- А звiдки ти знаєш, що я вирiшував якесь питання? - здивувався юнак.

- Не так важко догадатися, коли людина сидить чи не пiвгодини мовчки, про щось мiркує i при тому не звертає нiякiсiнької уваги на тебе,посмiхнулася Марта. Але в голосi її Олесь вiдчув ледве вловимий докiр.

- Ой, пробач, Марто, - винувато мовив вiн. - Я й справдi дуже замислився. I все про те ж саме... Ну, ти знаєш, про що, правда ж?

- Знаю, - ствердила коротко дiвчина.

- I я прийшов ось до якого висновку, - продовжував Олесь. - Я мушу поговорити з Капiтаном, з'ясувати йому все...

- Та вiн i уваги на тебе не зверне, - знизала плечима Марта.

- От побачимо. Тобi невiдомо, який вiн був вразливий до всiх цих подiй, якi так вплинули на нього. I вiн зрозумiє, вiн не може не зрозумiти, я певен цього!

Марта мовчала, опустивши голову, як вона завжди це робила, коли уникала вiдповiдi, неприємної спiврозмовниковi.

- Ти не згодна? Ну, скажи, невже ж можна так i залишити це все? Адже Капiтан помиляється, вiн робить не так, як треба було б! I, крiм мене, тут нiхто йому не скаже, навiть Валенто...

Олесь раптом спинився. Валенто... але ж саме Валенто може допомогти йому, попросити Капiтана, щоб той вислухав... iнакше й справдi нiчого не вийде. Капiтан просто не помiчає Олеся, заглиблений у свої похмурi думки...

- Марто, ти бачила, де Валенто?

- Недавно пройшов до заднього примiщення.

- Прошу тебе, дуже прошу: поклич його сюди! Менi конче треба з ним поговорити, i краще це зробити тут... де нiкого бiльше нема.

- Такий секрет? - знов посмiхнулася дiвчина.

- Нi, нi, нiяких секретiв, принаймнi вiд тебе. Але не запитуй поки що в мене нiчого. Поклич Валенто i незабаром про все довiдаєшся.

Та на цей раз Олесевi не пощастило здiйснити свiй намiр. Щойно Марта вийшла з каюти, як юнак почув гарматний пострiл. I раптом пронизливо задзеленчав сигнальний дзвiнок, що кликав кожного з команди на своє мiсце. За мить засунулися непроникливими завiсами вiкна, гойднулася i затремтiла пiдлога. "Люцифер" рушив. А водночас з тим пролунало ще кiлька пострiлiв.

Що трапилося?..

3. БРОНЬОВИКИ ВИХОДЯТЬ В АТАКУ

По-рiзному поводяться люди пiд час небезпеки, сильних нервових зворушень, пiд впливом тяжких обставин. Дехто набирається нових сил, якi пiдтримують його, хоч би якi важкi складалися умови; дехто запалюється люттю, забуває про страх i небезпеку, в запалi кидається вперед, готовий вмерти або подолати перешкоду, а дехто втрачає мужнiсть, втрачає смак до боротьби i радий був би тiльки одному: кинути все й податися геть.

Щодо Мiгеля Хуанеса, то вiн був здатний виявляти свої здiбностi детектива, шукати розв'язань тих чи iнших проблем i енергiйно дiяти лише тодi, коли вiдчував певнi шанси на успiх. Якщо тих шансiв, на його думку, не було, вiн вiдчував утому навiть вiд найменшого зусилля, охоче передавав справу комусь iншому або, в разi можливостi, просто кидав її. Отож вiн належав до третього типу людей, про яких ми щойно говорили.

Коли б можна було передати комусь чи кинути справу Сивого Капiтана, Мiгель Хуанес так i зробив би. Але це було неможливо, вiн мусив будь-що вести її далi - з одчаєм, з внутрiшнiми прокляттями, але вести. Тут-таки зауважимо, що начальник полiцiї Карло Кабанерос щодо цього мало чим вiдрiзнявся вiд свого особливо уповноваженого. Його перевага полягала в тому, що Кабанерос за своїм становищем мав змогу лаятись i зривати лють на Хуанесi, а Хуанес був позбавлений i такої можливостi. Лишався ще, правда, Хосе Френко, на якого Мiгель Хуанес. мiг нагримати досхочу. Але яка вже там приємнiсть у тому, щоб лаяти людину, яка сприймає це як належне, покiрно i смиренно, не вiдповiдаючи анi словом, анi жестом?..

Мiгель Хуанес мiг тепер тiльки механiчно виконувати накази начальства, так само, як Карло Кабанерос тiльки сумлiнно виконував розпорядження i вказiвки мiнiстра внутрiшнiх справ.

Що ж до цiєї владної особи, то на генерала Альдумеро да Хуранiто подiї вплинули зовсiм не так. Вiн бачив на своєму вiку чимало - i не випадково каудiльйо цiнив його саме за те, що генерал да Хуранiто нiколи не розгублювався i не пiддавався настрою. Вiн добре знав, що в полiтицi все залежить вiд витримки i наполегливостi. Той, хто володiє собою i має запас терпiння, завжди має також i найбiльше шансiв на успiх.

Павутиння, зiткане павуком, може бути розiрване вiтром чи комахою i раз, i другий, i третiй, це неважливо. Холоднокровний, наполегливий павук терпляче лагодить його, змiцнює ще бiльше, ще стараннiше: i можна бути певним, що згодом жертва таки заплутається в його сiтях, безнадiйно заплутається i потрапить зрештою в пазури хижака.

Сидячи в центрi свого хитромудрого, широко розкинутого павутиння, генерал Альдумеро да Хуранiто зважував усi можливостi, аналiзував становище. Хiд його мiркувань був такий:

"Сивий Капiтан володiє надзвичайною зброєю, починаючи вiд його електромагнiтної завiси, яку не можуть пробити нi кулi, нi гранати, i кiнчаючи смертоносними чорними кiльцями, якi вiн викидає з "Люцифера". Що то за кiльця - не знає нiхто. Майже всi, кому довелося їх побачити, були вбитi на мiсцi. Вченi висловлюють припущення, що ця невiдома досi зброя має в своїй основi так званi надпровiдники, в якi закладено великий електричний потенцiал. Вони несуть в собi електричну силу великої потужностi. Кiльця зробленi з крихкого матерiалу i тому розпадаються, зiткнувшись з чимось. I звiльнений електричний заряд убиває все навколо, дiючи, наче блискавка... так, усе це треба врахувати i поставити перед ученими вiдповiднi завдання, як зробив уже генерал вiдносно деяких новин у галузi снарядiв i гранат, що ними, здається, можна буде дошкулити "Люциферовi"... Поки що противниковi пощастило досягти деяких успiхiв, не будемо закривати на це очi. У кiлькох сутичках вiн вийшов переможцем. Треба називати речi своїми iменами, нема чого ховатися перед самим собою. Гаразд. Тi успiхи обов'язково мусять сп'янити Сивого Капiтана, така вже природа цiєї запальної людини... Значить, вiн стане необережним, надто впевненим у своїх силах. Добре, оце й є його слабке мiсце, яке слiд повнiстю використати. Готувати пастку за пасткою непослабно, терпляче. Хай вiн руйнує їх одну за одною, це навiть краще. Кiнець кiнцем, сп'янiлий вiд успiхiв, вiн обов'язково в якомусь мiсцi втратить потрiбну пильнiсть i потрапить у чергову пастку. Тодi вже смiятимуся я!.."

Саме за цим принципом i дiяв мiнiстр внутрiшнiх справ, спокiйно ставлячись до невдач i наполегливо змiцнюючи пiдступну сiтку численних пасток для "Люцифера".

Коли голос Сивого Капiтана залунав раптом з усiх репродукторiв столицi, генерал да Хуранiто тiльки на хвильку нахмурився. Схвильований i розгублений начальник департаменту преси i радiо, що стояв перед його письмовим столом, запропонував був негайно вимкнути трансляцiйнi лiнiї, а також струм з електросiтки, як це було зроблено першого разу. Але мiнiстр внутрiшнiх справ тiльки похитав головою, незадоволено зиркнувши на начальника департаменту колючим поглядом з глибини западин свого жовтого черепа. Звiсно, промова Ернана Рамiро по радiо досить неприємна рiч. Але треба знайти добре в кожному лиховi. Нi в якому разi не вимикати лiнiї i електроструму, нi. Є кращi можливостi, дотепнiшi.

Генерал да Хуранiто холодно сказав:

- Не треба. Так чи iнакше, населення вже ставиться недовiрливо до цього Сивого Капiтана, вiн не вплине на слухачiв, принаймнi так, як йому хотiлося б. Хай поговорить. А ми тим часом теж дещо зробимо. Ви вiльнi, пане начальник департаменту. Зараз я матиму розмову з вiйськовим мiнiстром.

Отже, голос Сивого Капiтана безборонно лунав з репродукторiв, на здивування всiх, хто вважав, що уряд негайно припинить цей виступ. Тим часом кiлька броньованих вiйськових автомобiлiв з найдосконалiшими радiопеленгаторами виїхали до району передавача i вiдразу ж почали свою роботу.

Технiки-оператори спритно працювали з рухомими рамками пеленгаторiв, шукаючи найкращої чутностi голосу Сивого Капiтана. I це було навiть не важко, бо генератор "Люцифера" був дуже потужний! Кiлька пеленгаторiв одночасно з рiзних бокiв ловили напрям, з якого линули радiохвилi "Люцифера", потужнi коливання його передавача, що пiдкоряв собi не тiльки радiостанцiї столицi, але робив антенами кожну металеву рiч у зонi його дiї. А водiї автомобiлiв, виконуючи вказiвки технiкiв-операторїв, поступово i обережно скеровували свої броньованi машини ближче й ближче до уявлюваного центра, звiдки линули потужнi коливання. Слiдом за цими машинами безшумно посувалися iншi броньовики, озброєнi скорострiльними гарматами, що могли випускати за хвилину добрий десяток розривних i бронебiйних снарядiв.

У цих броньовиках були не лише водiї та артилеристи. За наказом генерала да Хуранiто, в кожному з них сидiли також iнспектори таємної полiцiї, випробуванi в багатьох каральних операцiях. Цi iнспектори мали спецiальнi категоричнi iнструкцiї: пересуватися швидко, але непомiтно за вказiвками пеленгаторiв; не пiдходити надто близько до "Люцифера"; вiдкривати масовий артилерiйський вогонь тiльки напевне, але не гаючи жодної секунди пiсля того, як "Люцифер" опиниться в полi зору; пам'ятати, що будь-яка затримка дуже небезпечна: противник мусить бути захоплений зненацька.

Це передумова успiху операцiї!

Очевидно, на "Люциферi" не чекали небезпеки: автомобiль стояв схований серед густого лiсу i навiть не захищений потужною електромагнiтною завiсою. Броньовики встигли пiдiйти до нього досить близько. Вони пiдкрадалися нечутно i обережно, схованi густими лiтнiми сутiнками. На "Люциферi" їх не помiчали.

Перед головним iнспектором таємної полiцiї, що керував операцiєю, постало питання: за iнструкцiєю вiн мусив розпочати обстрiл тодi, коли "Люцифер" опиниться в полi його зору. Але автомобiль Сивого Капiтана був схований за густими деревами. Радiолокатори показували мiсце його перебування дуже чiтко, i скорострiльнi гармати були вже наведенi. Проте оком "Люцифера" не видно, а пiдкрадатися ближче не можна, бо тодi Сивий Капiтан зможе помiтити броньовики... Доводилося порушити iнструкцiю.

Головний iнспектор вирiшив дiяти. Вiн подав сигнал.

Скорострiльнi гармати враз почали обстрiл "Люцифера". Артилеристи, певна рiч, не бачили противника, але це було не важливо, бо локатори так точно показували його на своїх екранах, що промахiв бути не могло. їх i не було.

Загримiла перша серiя пострiлiв, друга... Затрiщали високi дерева. I все ж таки снаряди не влучили в "Люцифер", бо на їх смертоносному шляху стояли густi й товстi стовбури дерев. Снаряди трощили тi стовбури, вибухали в них, не долiтаючи до "Люцифера".

- Вогонь! - нетерпляче викрикував головний iнспектор, гарячково вдивляючись у розiрвану виблисками вибухiв темряву крiзь оглядову щiлину броньовика.

Знов прогримiла серiя пострiлiв. Тепер уже треба було закiнчувати справу будь-що. Iнакше Сивий Капiтан може сам перейти в наступ i, напевне, так i зробить. Коли б пощастило пошкодити його прокляту загадкову машину бодай одним пострiлом, влучити хоч одним розривним снарядом!

- Вогонь! Вогонь! - вигукнув зблiдлий головний iнспектор. Вiн розумiв, що зараз на карту поставлено все...

Але пострiлiв бiльше не було. Обстрiл раптово припинився. Стало тихо, разюче тихо пiсля попереднього гуркоту. Лише ледве чутно працював приглушений мотор броньовика, - це головний iнспектор чув добре. Та ще напiвголосно лаявся найближчий артилерист: вiн метушився бiля затвора гармати, який враз заїло, вiн бiльше не вiдкривався, не рухався, наче заклепаний. Те ж саме вiдбувалося i з iншими гарматами. Всi вони немов зiпсувалися в одну мить.

- Назад! Повний хiд назад! - загрозливим шепотом наказав головний iнспектор водiєвi. В його головi промайнули жахливi розповiдi про те, як безжалiсно Сивий Капiтан знищував артилерiйськi батареї. - Назад! Давай!

Водiй переключив важелi, натиснув на педаль газу. Марна спроба! Важка машина лишалася нерухомою. Мотор, стриману механiчну пiсню якого було щойно виразно чути, тепер заглух, був мертвий. Повторювалося те ж саме, що вiдбулося колись на Авеню-дель-Прадо!

Головний iнспектор конвульсiйно перехрестився, хоч i не вiрив нi в бога, нi в чорта. Що буде, що буде тепер? Може, Сивий Капiтан не побачить броньовика серед цих високих кущiв? Може, врятує темрява?.. Бо, якщо вiн помiтить, тодi кiнець. Чорне кiльце... електрична мiна... слiпучий вибух таємничої блискавки... так, саме так розповiдали щасливi одинаки, яким удалось врятуватися з деяких артилерiйських батарей, знищених Сивим Капiтаном. I немає куди втекти... а може, вистрибнути з броньовика i сховатися в кущах?..

Але й на це вже не було часу.

Крiзь оглядову щiлину броньовика головний iнспектор, руки якого тремтiли вiд переляку, помiтив, як з лiсу, з-за густих дерев висунулася велика чорна тiнь. Округла i загрозлива, вона повiльно пересувалася вздовж лiсової дороги. "Лю-цифер"! У мертвiй тишi було виразно чути, як шарудiло вiття кущiв, якi чiпляв, сунучи повз них, величезний корпус "Люцифера".

"А може, ще не помiтить, - беззвучно, самими губами шепотiв головний iнспектор, - ось-ось вiн пройде далi, ми залишимося позаду... хоч би не. помiтив, хоч би..."

Раптом темряву прорiзав промiнь потужного прожектора, що спалахнув на даху страшної великої машини. Цей промiнь, схожий на довгий блискучий палець, хитнувся в мороцi, переметнувся лiворуч, залив свiтлом найближчi дерева, вирiзьблюючи на них кожну гiлку, кожен листок. Потiм вiн перестрибнув праворуч, майнувши всього за два-три метри вiд броньовика, звiдки на нього з ляком дивилися широко розкритi очi головного iнспектора i водiя. Тут промiнь наче завагався, коливаючись на мiсцi. Якщо вiн зараз посунеться хоч на метр...

Головний iнспектор почув бiля себе здавлений вигук водiя:

- Намацає!.. Намацає!..

Не повертаючись, головний iнспектор мiцним коротким ударом кулака в обличчя примусив водiя замовкнути. Не вистачало тiльки, щоб на "Люциферi" почули цей вигук!

Тим часом промiнь почав посуватися далi й далi, промацуючи темряву. I ось в його яскравiй, аж слiпучiй свiтловiй плямi показалися округлi риси одного з застиглих вiйськових броньовикiв. Довгi стволи спарених скорострiльних гармат нерухомо стирчали з його передньої частини, все ще скерованi туди, де ранiше стояв "Люцифер". Промiнь мов здригнувся i спинився...

I в ту ж, здавалося, мить на темному корпусi "Люцифера" спалахнуло голубувате сяйво, а ще через кiлька секунд на мiсцi свiтлової плями, що її утворював на броньовику промiнь прожектора, виникла слiпуча вогняна куля, яка враз потому й розлетiлася в усi боки гострими полум'яними язиками. I тодi вже з корпусу броньовика виповзли клуби жовтого вогню й чорного диму, що розривали той корпус на шматки. То вибухнули розривнi снаряди. Струменi палаючого бензину звивалися вгору й розстелялися, запалюючи кущi. Головний iнспектор здригнувся: отак хвилину тому могло бути i з тим броньовиком, у якому знаходився й вiн сам... смерть у вогнянiй залiзнiй коробцi... а може, вона, та смерть, ще чигає й на нього?.. Адже вiн неспроможний i на крок вiдсунутися, ухилитися вiд неї, якщо його броньовик буде помiчено...

Промiнь прожектора вже одiрвався вiд клубiв жовтого диму i довгих язикiв полум'я, що вкривали мiсце, де хвилину тому стояв потужний вiйськовий броньовик з його командою. Тепер промiнь повiльно, але впевнено посувався далi лiворуч, наче свiдомо намацуючи те, що ховалося в темрявi.

- Та що ж, невже вони бачать у цьому мороцi? - знов так само беззвучно прошепотiв головний iнспектор. - Адже саме там стоїть дальший броньовик... i вони шукають його...

Так, безжалiсне свiтло прожектора вихопило з густої темряви другий броньовик, такий самий безпорадний i нерухомий, як i перший. А через кiлька секунд i тут звивалися вогнянi змiї палаючого бензину, розлiтався на шматки важкий панцир i здригалося повiтря вiд вибухiв снарядiв...

Безшумно, мов тiнь, линув "Люцифер" далi. Ще мить - i вiн зник з вузького поля зору, яке вiдкривалося перед очима головного iнспектора крiзь оглядову щiлину його броньовика. I навколо стало б зовсiм темно, коли б там, де недавно ховалися в високих кущах броньованi вiйськовi автомобiлi, не палав неспокiйним, мiнливим вогнем розлитий бензин. I було б зовсiм тихо, коли б поруч з головним iнспектором не чути важкого, уривчастого дихання водiя, який уже опам'ятався пiсля удару, що на час позбавив його свiдомостi. Та ще нестримно тремтiли руки в самого головного iнспектора i дрiбно-дрiбно цокотiли зуби...

А за кiлька хвилин пролунали новi вибухи, i новi спалахи запалили один за одним жовтими загравами темне небо над лiсом, який, за задумом мiнiстра внутрiшнiх справ, мав стати могилою "Люцифера". То Сивий Капiтан безжалiсно винищував iншi броньовики, позбавленi захисту, безпораднi i нерухомi...

Саме тодi головний iнспектор, не пам'ятаючи себе вiд страху, обережно вiдчинив важкi дверi броньовика i вислизнув з нього. Слiдом за ним видряпався й водiй, з розбитим до кровi обличчям. Обидва вони довго бiгли серед кущiв, налiтаючи наослiп на стовбури дерев, падали, пiдiймалися i знов бiгли геть з жахливого лiсу, геть вiд "Люцифера", бiгли, доки ще несли їх ноги, забувши про все на свiтi, крiм одного: втекти, втекти якомога далi, сховатися, не бачити i не чути-нiчого...

I тiльки ранком, коли головний iнспектор добрався, обiдраний i залитий кров'ю, до найближчого полiцейського поста, вiн недоладно, уривчасто розповiв про те, що вiдбулося вночi на його очах, про загибель панцерникiв, про всю велику операцiю, яка закiнчилася цiлковитим провалом. Тiльки з рапорту цього чоловiка, який випадково врятувався i уникнув неминучої смертi, i можна було встановити незаперечнi факти, що стосувалися ще одної, чергової невдачi, провалу задумiв генерала Альдумеро да Хуранiто...

Роздiл вiсiмнадцятий

1. ХАЙ ВАЛЕНТО ЗРОЗУМIЄ ВСЕ!

Нiчнi подiї не пройшли безслiдно i для "Люцифера".

Але перед тим, як говорити про це, слiд було б задуматися, яким чином Сивий Капiтан при всiй його проникливостi й запобiгливостi припустився такої разючої помилки, такої неприпустимої недбайливостi? Адже, спинивши "Люцифер" у лiсi, бодай i глухому, бодай i безлюдному, збоку вiд проїжджих шляхiв, де за десятки кiлометрiв не було нiяких населених пунктiв, вiн захопився промовою до населення i не вжив заходiв вiд раптового нападу. На верхнiй палубi "Люцифера" цього разу не чергував вартовий спостерiгач, що ранiше було обов'язковим пiд час кожної зупинки десь у глибинi країни. Навiть найвипробуванiшу електромагнiтну завiсу, яка охороняла б машину вiд куль i спиняла дiю моторiв ворогiв, не було включено. Чим пояснити все це?

Невже хитромудрий павук, генерал Альдумеро да Хуранiто мав рацiю, розраховуючи на те, що успiхи, здобутi в попереднiх сутичках з полiцiєю i вiйськовими частинами, присплять пильнiсть Ернана Рамiро, позбавлять його звичайної обережностi i полегшать полювання на нього? Адже треба визнати, що цiєї ночi лише щастя врятувало "Люцифер" вiд загибелi i знищення. Досить було одному тiльки розривному снарядовi з броньовикiв влучити, i вiн учинив би такi пошкодження всерединi машини, що пiсля того її можна було б безборонно знищити вкiнець. Одна лише обставина врятувала цього разу "Люцифер" i самого Ернана Рамiро: це те, що навколо автомобiля був густий лiс, а головний iнспектор, що керував карною операцiєю, не наважився пiдiйти ближче. Замiсть того, щоб завдати непоправної шкоди автомобiлю i вивести його одразу з ладу, снаряди влучали в дерева. Затримка дала змогу Сивому Капiтановi включити електромагнiтну завiсу, спинити двигуни броньовикiв i знешкодити гармати. Бо iнакше...

А втiм, як ми вже сказали, ця сутичка все ж таки не пройшла для "Люцифера" безслiдно.

Кiлька осколкiв розривних снарядiв, що вибухали, влучивши в ближчi дерева, пошкодили оболонку корпусу машини. Тi пошкодження, не дуже значнi, бо суто зовнiшнi, досвiдченi майстри з команди полагодили ще до ранку.

Але один осколок пробив заслiнку iлюмiнатора i самий iлюмiнатор кабiни керування i поранив руку Ернана Рамiро.

Бризнула кров. Не втрачаючи присутностi духу, Сивий Капiтан здоровою рукою включив електромагнiтну завiсу, подав командi тривожний сигнал. Валенто Клаудо, що вбiг до кабiни на виклик Капiтана, одразу ж прийняв керування "Люцифером". Ернан Рамiро мовчки, люто зцiпивши зуби, перев'язав поранену руку i став бiля пульта керування, вiдсторонивши Валенто Клаудо. I так само мовчки, холоднокровно i безжально розстрiляв виявленi вiйськовi панцерники своїми страшними електричними снарядами.

А тодi Капiтан знов передав керування "Люцифером" Валенто Клаудо i пiшов до своєї каюти. В дверях вiн промовив холодно, крiзь зуби:

- Так буде i далi. Якщо i цього їм мало, якщо й тепер вони не зважать на мої вимоги i не пiдкоряться, я ще яснiше доведу їм, що таке справжня могутнiсть!

Крiзь вiдчиненi дверi своєї каюти Олесь почув цi слова. I ще вiн помiтив, як Ернан Рамiро, проходячи коридором, трохи повернув голову i невидющими очима поглянув у його бiк. У юнака раптом виникло рiшення, хоч вiд цього i закалатало враз шаленими ударами серце:

"Якщо вiн щось скаже, хоч на мить спиниться, я спробую викласти все, що думаю. Хай буде, що буде! Я повинен розповiсти Капiтановi, повинен!"

Та Ернан Рамiро, мабуть, не помiтив Олеся. Його невидющий погляд сковзнув далi. Блiде обличчя було застиглим, як гiпсова маска. Капiтан був занурений в роздуми, для нього зараз наче нiчого й не iснувало, крiм власних думок. I юнак не наважився нiчого сказати...

Та хiба ж можна сподiватися, що вiн згодиться вислухати? А коли б i згодився, що важитимуть для нього слова хлопця, якого вiн iз жалостi залишив при собi?.. Нi, в таку можливiсть трудно було повiрити. I все ж таки...

Олесь визирнув з каюти. В коридорi немає нiкого. Капiтан, мабуть, зараз вiдпочиватиме. До кабiни, де чергує бiля пуль7 та Валенто Клаудо, вiн найближчим часом не повернеться, тим бiльше, що в нього поранена рука. Валенто, милий Валенто, хоч ти й вiдмовився тодi говорити, але ж не може бути, не може, щоб i на тебе це не впливало! В тебе щире серце, ти добрий, чесний i чутливий, нам треба, конче треба поговорити з тобою, саме з тобою!

Тихими кроками Олесь пройшов коридором i зазирнув крiзь прозорi дверi кабiни керування.

Ось вiн, Валенто, у своєму незмiнному синьому комбiнезонi, той самий Валенто, який так лагiдно схилявся над лiжком Олеся i весело, щиро розмовляв з ним, утiшав i пiдбадьорював юнака в тяжкi години, коли Олесь був таким безпорадним. Валенто, дорогий, не вiдмовся й зараз бути таким самим другом, ти ж не мiг змiнитися, як Капiтан! А якщо ти й справдi так любиш Капiтана, як говорив, тодi й тобi мусить бути боляче, тодi й ти мусиш без побоювань зробити все для того, щоб вплинути на Капiтана, який помиляється, незважаючи на свiй свiтлий розум...

Валенто озирнувся. На його широкому обличчi з'явилася радiсна посмiшка.

- Олесю, ти? - мовив вiн. - Заходь, заходь.

Юнак увiйшов. Вiн не знав, з чого починати. Звичайно, значно краще було б, коли б ця розмова виникла якось сама собою, пiд час тих невимушених дружнiх розмов у маленькiй каютi, якi так любив Олесь i де так легко говорилося про все. Але годi й думати про дозвiлля в цiй напруженiй обстановцi, коли на кожному кроцi чекають небезпеки, коли навколо робиться таке, що страшно й згадувати.

- Щось у тебе, хлопче, такий змучений вигляд, - мовив Валенто Клаудо, приглядаючись до Олеся. - Чи не занедужав ти, часом? Май на увазi, на це я згоди тобi не давав. Ану, кажи, в чому рiч?

Ет, навiщо думати про якiсь там пiдходи, пiдготовки! Чи не краще почати одразу, отак, як кидаються в холодну воду, анiж вагатися i притупцьовувати на березi, боязко пробуючи ту воду?.. I Олесь кинувся.

- Я не хворий, Валенто. Мене мучать роздуми. I я хочу поговорити з тобою.

- Про що?

- Про те, про що ми недавно вже розмовляли... пiсля сутички "Люцифера" з "Сан-Себастiаном". Тодi я говорив тобi...

Валенто Клаудо, нахмурившись, перервав юнака:

- Так, i тодi ж я просив тебе...

- Ти сказав, щоб я не запитував тебе про такi речi, - не дав йому закiнчити Олесь, який вiдчував, що вже не може спинитись: йому конче, конче треба було зламати опiр свого друга. - О, я все пам'ятаю! I ти знаєш, з того часу я не Запитував тебе.

- Дуже мало було "того часу", - похмуро зауважив Валенто.

- Але ж скiльки подiй вiдбулося! - вигукнув Олесь. - I я не можу, не можу бiльше мовчати! Коли б Капiтан не був такий вiдлюдний, коли б вiн не вiдгороджувався вiд мене тим погордливим мовчанням, коли б вiн не вдавав, що навiть не помiчає мене, я сказав би йому сам. Але це неможливо. I так само неможливо мовчати далi! Якщо ми з тобою любимо i поважаємо Капiтана, ми не маємо права мовчати, Валенто! Ти ж сам чув, що вiн говорив по радiо? Вiн погрожував усiм саме так, як погрожують...

- Замовкни, Олесю! - суворо сказав Валенто Клаудо.

- Нi, я не замовкну! - палко заперечив юнак. - Я мушу сказати тобi те, що думаю. Спростуй, доведи, що я неправий, коли зможеш... I не кажи, будь ласка, що я не маю, мовляв, права судити Капiтана, що я невдячний або ще щось! Я люблю i поважаю Капiтана, ти знаєш це, Валенто. Коли б менi було байдуже, я нiчого не казав би. Але в тому-то й рiч, що менi не байдуже, мене все це мучить i не дає спокою... а тебе хiба нi, Валенто?

Клаудо не вiдповiв, вдивляючись в екран.

- Ага, ти не можеш заперечувати, бо й сам бачиш, вiдчуваєш, як i я! наче зрадiв Олесь. - Валенто, милий, я пам'ятаю, як Капiтан i вся команда "Люцифера" виходили тодi до могили розстрiляних фалангiстами патрiотiв... I пам'ятаю все те, що ти розповiдав менi про життя й долю Ернана Рамiро... Тодi я готовий був поклонитися Капiтановi, такий вiн був благородний, вищий вiд усiх, надзвичайний! А тепер? Що сталося з ним? Тепер вiн оголосив себе мстивим диктатором, який сiє навколо смерть! А за що вiн воює? Ти скажеш, повториш його слова: вiн хоче помститися i має на це право! Вiн хоче знищити Фернандеса i його поплiчникiв. А ким вiн сам стає, не помiчаючи цього? Таким самим диктатором! Це так, Валенто; так! Вiн сам сказав це сьогоднi. А ти мовчиш? Ти ж говорив менi, що ти республiканець, Валенто. Твої друзi померли в боротьбi проти Фернандеса. А тепер що виходить? Ти допомагаєш iншому диктаторовi, Валенто?.. I мовчиш?..

Нахмурившись, стиснувши мiцнi щелепи, Валенто Клаудо невiдривно дивився на екран, тримаючи в напружених руках важелi керування. Олесь чув, як вiн важко дихає. Час вiд часу вiн наче поривався щось сказати, але знов вiдвертався. Олесь розумiв: чесний i щирий Валенто дуже хвилювався i не мiг приховати цього.

- Я хотiв сказати про це самому Капiтановi, але вiн, я знаю, i слухати мене не схоче, - ще палкiше продовжував юнак. - Ти сам бачиш, яким вiдлюдним, холодним став Капiтан. У ньому щось наче зламалось, вiн мов уже не довiряє нiкому, вiн прислухається тiльки до голосу помсти, прагнення до якої оволодiло ним. Капiтан став зовсiм iншою людиною... вiн або збожеволiв, або...

- Замовкни, Олесю! -з зусиллям, глухо мовив Клаудо.

- Нi! Якщо вiн не збожеволiв, то перетворився на жорстоку, безсердечну, мстиву людину, сп'янiлу вiд велетенської сили, яку дає йому "Люцифер". Тiльки навiть цiєї сили йому не вистачить, Валенто.

- Ти повторюєш те, що говорив тобi Фредо Вiкторе...

- А хiба це не вiрно? Я кажу те, в чому я певний. Фредо Вiкторе, мабуть, комунiст. А я комсомолець. Комунiсти i комсомольцi думають однаково, в них одна мета, однi й тi ж самi оцiнки i прагнення, Валенто! I вони чесно висловлюють їх, не боячись нiчого i нiкого. А ти боїшся не тiльки сказати це, а навiть i подумати, ховаєш свої думки й сумнiви. Якщо ти справдi любиш i поважаєш Капiтана, Валенто, хiба ж ти маєш право мовчати, а не допомогти йому розiбратися в тому, в чому вiн заплутався? Скажи, хiба не так?

I знов Валенто Клаудо деякий час мовчав, не повертаючи голови до Олеся, який не зводив з нього погляду, схвильовано чекаючи: що ж вiн почує зараз?..

Нарештi Клаудо заговорив - повiльно, мов пiдбираючи слова.

- Я вислухав тебе, Олесю. I знову можу сказати тобi поки що тiльки одне: не запитуй мене про такi речi! Менi важко i без твоїх запитань...

Серце Олеся пiдстрибнуло. Вiн зрадiло сказав:

- Тодi виходить...

- Нiчого не виходить, - рiшуче перебив його Валенто. - Я звик вважати, що Капiтан краще за всiх знає, що робить. Ти питав, чи люблю я його, чи поважаю? Та навiщо про .таке питати? Як i кожен з нас, я багато чим зобов'язаний Капiтановi. I глибоко шаную його. Вiн - це вiн, Олесю! I цим усе сказано. Вiн має право помститися фалангiстам так, як схоче. Так, Капiтан останнiм часом змiнився. I менi дуже важко бачити це. Але я не хочу, не можу, розумiєш ти, не можу судити його. Вiн надто багато пережив, ти знаєш це. I не запитуй мене бiльше! Я не хочу кривити душею. Менi важко, але я вiрю, все ще вiрю, що Капiтан краще вiд мене i вiд тебе знає, яким шляхом йому йти. Мабуть, я надто прив'язався до тебе, хлопче, що дозволяю собi такi розмови з тобою... I досить! Хай навiть Капiтан у чомусь помиляється, це буває з усiма. Але вiн сам згодом зрозумiє все. А я... я звик виконувати його накази i вiрити йому...

В голосi Валенто Клаудо бринiв неприхований бiль. Та хiба ж могло це спинити зараз Олеся, примусити його замовчати i не висловити до кiнця те, що було для нього самого i для Валенто також - у цьому юнак був певен! найболючiшим?

- Гаразд, я розумiю тебе, Валенто, - мовив вiн, користуючись з того, що Клаудо на хвилинку спинився. - Але вислухай востаннє те, що найважливiше зараз. I тодi я пiду, навiть не вимагаючи вiд тебе вiдповiдi.

Валенто не вiдiзвався, наче даючи тим Олесевi мовчазний дозвiл говорити.

- Зрозумiй, Валенто: те, що робить останнiм часом Капiтан, називається злочином! Вiн похваляється вбивати всiх, хто не допомагатиме йому. Вiн хоче, щоб його боялися, щоб його накази i заклики виконували пiд загрозою помсти. А мститися вiн умiє! Значить, вiн i сам вiдчуває, що це єдиний спосiб примусити слухатися себе. Засiб залякування! А хiба ж не так самiсiнько робить генерал Фернандес та його поплiчники? В чому ж полягає рiзниця, Валенто? Генерал Фернандес спирається на своїх поплiчникiв, на жандармiв i полiцейських, на фалангiстiв. А на кого спирається Капiтан, загрожуючи вбивати, знищувати всiх, хто не приєднується до нього? На тебе, Валенто, на команду "Люцифера". Ви допомагаєте йому, новому диктаторовi! I кров тих, кого вiн убиває, i на твоїх руках, Валенто!

Це було вже занадто. Валенто Клаудо рвучко повернувся до Олеся. Очi його палали гнiвом. Здавалося, вiн ледве стримується.

- Досить! - гнiвно крикнув вiн. - Замовкни! Ти не смiєш так говорити зi мною. Iди, я не хочу бiльше слухати тебе. Iди!

Вiн тремтiв од гнiву. Олесь твердо витримав його спопеляючий погляд, не схилив голови, не вiдвiв очей. Юнак був рiшуче переконаний, що говорить правду, чисту правду.

I вiн перемiг: Валенто Клаудо першим вiдвiв погляд, не витримав напруженого мовчазного поєдинку!

Тодi можна йти.

Раптом Клаудо заговорив знов. Голос його звучав уже не гнiвно, не гостро, коли вiн сказав:

- Iди ж, Олесю. Я не можу бiльше говорити з тобою зараз. Менi надто важко... Можливо... можливо, ми з тобою ще поговоримо згодом, не знаю... але не тепер. Ти смiливий, добрий хлопець, i я не шкодую, що люблю тебе. Iди, залиш мене...

Олесь вийшов у коридор. Думки його розбiгалися. Так, Валенто знов не сказав йому нiчого певного. Навiть весь час спиняв його, уникав прямої вiдповiдi. А з другого боку, що вiн мiг сказати? Валенто ж визнав, що йому самому дуже тяжко. I звичайно, вiн сказав щиру правду. Значить, у глибинi душi вiн погоджується з Олесем. А тодi...

Що саме означало те "тодi", Олесь не знав ще й сам. Але в одному не лишалося сумнiву: тепер вони з Мартою були на "Люциферi" не самотнi!..

2. НIЧНА ЗУСТРIЧ

Два днi минули без будь-яких пригод. Пiсля сутички з броньованими автомобiлями Сивий Капiтан провiв "Люцифер" до пiдземної бази для того, щоб полагодити пошкодження вiд осколкiв снарядiв, виявленi в корпусi машини. Хоч вони були й незначнi, але Капiтан вважав, що в такiй напруженiй обстановцi, коли щохвилини слiд було чекати нових i нових пiдступних дiй полiцiї, "Люцифер" мусить бути в бездоганному станi.

I тiльки ввечерi третього дня "Люцифер", виринувши з моря, опинився поблизу дикого скелястого берега, безлюдного i пустельного. Але й тут були свої мало кому вiдомi проходи серед скель, користуючись якими Валенто Клаудо, що, мабуть, добре знав цю мiсцевiсть i тому чергував бiля штурвала, без нiяких труднощiв вивiв машину на суходiл.

Олесь з цiкавiстю стежив, як Валенто вибирав для громiздкого "Люцифера" шлях серед величезних брил дикого камiння, що височiли праворуч i лiворуч, а час вiд часу, здавалося, й зовсiм сходилися попереду. Нарештi вiн не витримав.

- Ну звiдки ти можеш знати, чи є далi якийсь прохiд? - спитав вiн свого друга. - Адже якщо скелi не пустять далi машину, що тодi робити? Серед цього камiння й розвернутися не можна, щоб поїхати назад...

Валенто ледве помiтно усмiхнувся.

- Тому Капiтан i доручив менi керування, бо знає, що я тут не заплутаюсь, - вiдповiв вiн, не повертаючи голови. - Коли б ти народився в цьому краї, Олесю, та провiв тут своє дитинство, i ти б не заплутався.

- Ти народився тут? - недовiрливо перепитав Олесь. - Але ж я не бачу нiде жодної хати, жодної ознаки людського житла.

- Тепер немає, - спокiйно ствердив Валенто. - Бо тi, хто жив тут ранiше, були рибалками. А рокiв з п'ятнадцять тому, пiсля землетрусу, злякана риба пiшла кудись в iншi мiсця. Рибалкам не стало чого робити, i вони також подалися звiдси. Тепер тут тiльки де-не-де можна зустрiти невеличкi ферми, та й то значно далi вiд берега, там, де зникають скелi й починаються гаї. Тому тут, як бачиш, i полiцiї немає, не було кому приготувати нам хитромудрi пастки й мiни.

- А звiдки, ти й це знаєш?

- Бо на "Люциферi" включено електричнi мiношукачi, хлопче. Як же iнакше? Ти ж не хочеш злетiти в повiтря вiд вибуху? Ну, i я також. А нашi мiношукачi влаштованi так, що вони запалюють i висаджують будь-яку мiну на вiдстанi близько пiвкiлометра перед машиною. Вибухiв немає - значить, i мiн немає. Зовсiм просто, як бачиш. Електрика - дуже слухняна, ретельна сила. Коли їй щось доручиш, вона виконає безвiдмовно.

Електрика!.. Як широко i всебiчно використав її Ернан Рамiро, створюючи свiй "Люцифер"! Хоч Олесь i знав уже багато про надзвичайнi властивостi цiєї дивовижної машини - iз розповiдей самого Капiтана, i з власних спостережень, - але не переставав дивуватися. А головне - електрика, яка тут лежала в основi всього, яка слухняно працювала в незлiченних складних приладах i апаратах - вiд найменших i наймирнiших аж до страшної зброї Ернана Рамiро, електричних мiн, що несли з собою знищення всього довкола...

Або взяти хоча б тi електричнi снаряди у формi чорного кiльця, що ними Ернан Рамiро висаджує в повiтря цiлi артилерiйськi батареї i будинки. Цi снаряди "Люцифер" викидає з широкої труби на даху, схожої на короткий мiномет; вони створюють пiсля вильоту щось подiбне до кулястої блискавки, яка, розриваючись i вибухаючи, знищує навколо все живе i викликає водночас вибухи артилерiйських снарядiв.

Що то за дивовижнi кiльця-блискавки, нiхто не знає. Проте ясно одне: i ця зброя "Люцифера" побудована на використаннi електрики. Але й це ще не все. Пiсля того, як Сивий Капiтан у своїй промовi по радiо згадав про те, що в його розпорядженнi є ще й iншi смертоноснi види зброї, крiм електричних мiн, Олесь спитав про це Валенто Клаудо. I дiстав вiдповiдь, яка дуже вразила його.

- В руках Капiтана є така сила, Олесю, - з глибоким переконанням сказав Клаудо, - що ти й уявити собi не можеш. Як тобi здається, коли Капiтан володiє таємницею водневого перетворення атомiв, чи складною справою була б для нього атомна бомба або принаймнi атомний снаряд? Повiр менi, це дрiбниця для нього! Але Капiтан вiдмовився вiд використання такої зброї, бо вона надто широко дiє i, крiм того, дуже шкiдливо впливає на людей. Ну, ти ж чув про отруйний вплив на людину штучних радiоактивних речовин, що виникають пiсля атомних вибухiв?.. Був час, коли Капiтан майже вирiшив озброїти "Люцифер" гарматою, яка викидала б - за його висловом! - чистi атомнi снаряди...

- А це що таке - чистi снаряди? - здивувався Олесь.

- Ну, це такi снаряди, в яких атомнi вибуховi речовини пiдiбранi особливим способом i тому пiсля вибуху майже зовсiм не дають штучних радiоактивних елементiв. Значить, вони знищують тiльки вибухом, а не наступною дiєю на людей... Капiтан добився такого пiдбору речовин, але виготовлення подiбних снарядiв вiдклав: навiщо вони йому, коли "Люциферовi" цiлком вистачить електричних мiн? А втiм, коли б виникла потреба, то ми на "Люциферi" мали б i тi снаряди, i багато чого iншого... Думаю, що Капiтан, якби захотiв, мiг кожного дня дивувати свiт якимись технiчними новинами...

Та й без того на "Люциферi" було з чого дивуватися, було чим захоплюватися, особливо для юнака, який завжди бiльше за все цiкавився технiкою. I Олесь щиро, не ховаючи цього, захоплювався тим, що бачив. Вже пiзнiше, коли "Люцифер" вибрався iз скель i Валенто включив електричну захисну завiсу, команда, за винятком чергового, вiдпочивала. Юнак довго ще лежав на своєму вузенькому лiжку в каютi i перебирав у пам'ятi все, що знав про чудесне творiння Ернана Рамiро. I не помiтив, як заснув.

Йому здавалося, що вiн тiльки на хвилинку заплющив очi, що й не спав зовсiм, як почув над своєю головою збуджене шепотiння. Хтось тихо й тривожно кликав його:

- Алексо!.. Алексо!.. Та прокинься ж, Алексо!

Хто це? А, та звiсно, Марта. Хто ж iнший називатиме його так? Але чого це дiвчина така збуджена?

- Що трапилося, Марто? - мовив Олесь, пiдiймаючись на лiктi.

Дiвчина нахилилася над Олесем i швидко заговорила, вiрнiше, зашепотiла, наче побоювалася, що її хтось почує. I дуже важко було зрозумiти змiст її уривчастих слiв.

- Алексо, вiн вiдмовився!.. Вiн не хоче! Вiн каже, що йому не потрiбна нiчия допомога... що його могутнiсть нездоланна!

- Та хто каже? Про кого ти!?

- Капiтан! Фредо, мабуть, хотiв його переконати, а вiн... Ой Алексо, це ж недарма Фредо вирiшив переконувати його! А вiн, Капiтан, усе своє та своє, i нiяк...

Остаточно прокинувшись, Олесь сiв на лiжку. Це було щось дуже серйозне, хоч юнак поки що й не розумiв нiчого. При чому тут Фредо? Про що говорить Марта? її вродливе обличчя при свiтлi маленької лампи, що горiла в каютi, здавалося дуже блiдим, очi були розширенi, наче з переляку чи вiд великого хвилювання. I губи болiсно скривленi, наче вона ледве стримувалася, щоб не заридати.

- Зажди, Марто. Що сталося? Розкажи не поспiшаючи. I заспокойся. Ну, кажи, тiльки потроху, щоб я все зрозумiв.

Олесь лагiдно погладив руку дiвчини i вiдчув, як тонка рука тремтить пiд його пальцями.

- Ну ж, розповiдай. Заспокойся, люба! Я слухаю.

Поступово Марта опанувала себе. Вона почала розповiдати все по порядку, як було. I обличчя юнака дедалi бiльше хмурнiшало: так, усе це остаточно з'ясовувало тривожне i невтiшне становище...

Ось що розповiла Марта.

Вона вже збиралася лягти спати в своїй каютi, що мiстилася поруч з каютою Капiтана. Було вже пiзно, крiзь iлюмiнатор пробивалося срiбне свiтло мiсяця. I раптом Марта почула, як по коридору хтось пройшов, постукав у дверi каюти Капiтана. Потiм голос Валенто сказав:

- Капiтане, час!

Капiтан щось вiдповiв, пiсля чого вони обидва вийшли з "Люцифера". I в свiтлi мiсяця Марта побачила, як Капiтан спинився бiля машини, а Валенто Клаудо швидко пiшов до великої скелi, звiдки назустрiч йому хтось вийшов. Хто?.. За хвилину Марта ледве не скрикнула: то був Фредо Вiкторе! Спочатку дiвчина не повiрила своїм очам: звiдки може взятися тут, у цiй пустелi, Фредо Вiкторе? Але то був вiн, його швидка хода i особливе, властиве тiльки йому розмахування однiєю рукою. А коли вiн пiдiйшов ближче, Марта виразно розгледiла при мiсячному свiтлi i його обличчя.

Фредо разом з Валенто Клаудо пiдiйшов до Капiтана i привiтався з ним. Капiтан i Фредо почали розмовляти, а Валенто став трохи осторонь, не втручаючись у бесiду, навiть вiдвернувся i лише час вiд часу обертався, мов почувши щось, що вразило його.

Про що говорили Капiтан i Фредо Вiкторе, Марта не могла довiдатися, бо товсте скло iлюмiнатора, крiзь яке вона дивилася, не пропускало звукiв. Але вона бачила, що спочатку говорив Фредо Вiкторе, а Капiтан тiльки коротко вiдповiдав йому. Потiм заговорив Капiтан, не так, як вiн звичайно говорив, а якось наче збуджено, неспокiйно. I тепер уже Фредо Вiкторе тiльки коротко щось зауважував, бо Капiтан говорив наполегливо, не даючи йому змоги й часу заперечувати.

Розмова тривала досить довго. I Валенто не брав у нiй нiякої \ частi, хоч Мартi й здавалося, що вiн кiлька разiв немов поривався щось сказати. Але наче стримував себе.

А потiм Капiтан знизав плечима, отак, як вiн умiє це робити, презирливо i незадоволено, сухо кивнув головою i пiшов. Фредо Вiкторе сказав iще щось у спину Капiтановi, наче вигукнув. Але той не обертаючись пiшов до машини. Фредо Вiкторе якось сумно (це Марта добре бачила!) подивився йому вслiд, похитав головою, потиснув мовчки руку Валенто Клаудо i пiшов назад, до великої скелi, де його хтось чекав. А Валенто рушив слiдом за Капiтаном.

За хвилину Марта знов почула в коридорi кроки двох людей. Перед дверима каюти Капiтана вони спинилися. Було тихо, так тихо, що Марта, здавалося, чула, як пульсує кров у її скронях.

Раптом збуджений, якийсь неприродний голос Капiтана промовив:

- Скiльки ж то треба було б чекати, поки вони пiдготуються? I це вiн називає спiлкуванням, i допомогою! Нi, це менi не потрiбно! Вiн, як i ранiше, не розумiє, яка в мене сила!

Валенто Клаудо мовчав. Але Капiтан, мабуть, i не чекав нiякої вiдповiдi, вiн немов просто думав уголос, наче радячись сам з собою. За мить вiн сказав iще:

- "Люцифер" нездоланний, а вони не розумiють цього. Бачте, вони вирiшили переконати мене! В чому? Зайва балаканина! Їх справа - пiдкоритися i виконувати те, що скажу я. А не радити менi i, тим бiльше, не ставити своїх умов. Досить!

Пiсля цих роздратованих, гнiвних слiв знову настала коротка пауза. Валенто Клаудо так само мовчав. I тодi Капiтан сказав iще, вже трохи iншим тоном:

- Iдiть, Валенто, до кабiни керування. Нам тут бiльше нема чого робити, вирушаймо.

Голос Валенто Клаудо вiдповiв - уперше за весь час:

- А Кристобаль, Капiтане?

- Так, так, Кристобаль, це вiрно. Ну що ж, треба зробити це. Вiн надiйна людина.

- Так, Капiтане.

- Гаразд. Менi треба ще з пiвгодини, щоб закiнчити обчислення. А через пiвгодини берiть їх обох i йдiть. Скажiть їм, що це мiй наказ. Згодом я їх поверну до себе... коли закiнчиться гаряча пора. Це все, Валенто.

- Єсть, Капiтане!

Дверi каюти Капiтана зачинилися, а Валенто Клаудо пройшов назад, мабуть, до кабiни керування. Марта зачекала ще трохи. Все було знов тихо. I тодi, переконавшись, що Валенто щось робить у кабiнi керування, дiвчина прибiгла сюди i розбудила Олеся, щоб розповiсти йому про все це.

Нахмурившись, юнак дивився в її обличчя, на якому зараз було стiльки тривоги. Вiн мовчав, намагаючись розiбратися в безлiчi думок, що тiснилися в- його головi. Тепер вiн усе зрозумiв.

Фредо Вiкторе зробив спробу особисто переконати Ернана Рамiро в потребi з'єднати сили. Капiтан вiдповiв на це рiшучою вiдмовою. Отже, вiн твердо вирiшив воювати самостiйно... без пiдтримки патрiотiв республiканцiв, без згоди з ними... вирiшив бути повновладним володарем, диктатором... Так, це зрозумiло, хоч i зовсiм не втiшно...

Але що ж то за Кристобаль? I кого саме, iдучи до нього, Валенто мав узяти з собою... i нiбито залишити там?..

Блискавична догадка промайнула в головi юнака. Та невже?..

- Марто! Це ж про нас з тобою!

- Що? - не одразу зрозумiла дiвчина.

- Валенто має взяти нас з тобою звiдси i залишити в того Кристобаля!

- Чому?

- Мабуть, Капiтан вирiшив, що ми йому зараз заважатимемо... Не знаю. Але саме про нас було те сказано. Це ж тiльки ми - двоє, непотрiбнi на "Люциферi".

Марта здригнулася. Вона схопила руку Олеся:

- А батько?

- Що батько? - не зрозумiв Олесь.

- А що буде з моїм батьком? Вiн же обiцяв звiльнити, врятувати його! А тепер...

- Не знаю. Нiчого не знаю. Але слухай, що я тобi... Олесь не встиг закiнчити.

Дверi каюти вiдчинилися. Увiйшов Валенто Клаудо. Його обличчя було серйозне, зосереджене. Вiн навiть не здивувався тому, що побачив у каютi Марту, не пожартував, як звичайно, а просто сказав:

- А, i ти тут, Марто? Гаразд. Одягайтеся, друзi. Нам з вами треба зробити невеличку прогулянку до одного мого давнього друга. Тiльки швидко, будь ласка! Так наказав Капiтан!

Роздiл дев'ятнадцятий

1. ЩО ТАКЕ В'ЯЗНИЦЯ САН-САЛЬВАДОР

Коли б спитати у когось iз iберiйцiв, що то за мiстечко Кодуранца i де воно знаходиться, напевно, мало хто дав би вiдповiдь, хоч вiд того мiстечка до столицi було всього-на-всього вiсiмдесят кiлометрiв. Та хiба ж мало було в країнi отаких самих невеличких мiстечок, про якi нiколи нiчого не було чути, якi нiчим не вiдрiзнялися вiд десяткiв, а може, й сотень iнших?.. Кодуранца - нiбито знайома назва, але в нiй нема нiчого виразного, мабуть, якась глуха провiнцiя...

А коли б ту ж саму людину спитати про Сан-Сальвадор, навiть не спитати, бо хто ж питав би про такi речi в фалангiстськiй Iберiї, а просто згадати цю назву,- людина та одразу зрозумiла б, про що йде мова, хоч, напевне, i не виявила б бажання пiдтримувати розмову на цю небезпечну тему.

Сан-Сальвадор - так називалася велика в'язниця для полiтичних ув'язнених, що мiстилася саме на околицi Кодуранци. Сказати, що хтось потрапив до Сан-Сальвадора, означало майже те ж саме, що й повiдомити про безслiдне зникнення людини. Рiдко, дуже рiдко хто повертався з цiєї центральної в'язницi до своїх рiдних. Частину ув'язнених з Сан-Сальвадора згодом пересилали до концентрацiйних таборiв, частина не витримувала жорстоких "допитiв третього ступеня", що в перекладi на людську мову означало безжалiсне катування з метою добитися вiд ув'язненого тих зiзнань, якi бажанi були полiцiї i жандармерiї. Значну частину страчували у внутрiшньому дворi Сан-Сальвадора, страчували середньовiчним жахливим способом: вiдрубуванням голови сокирою. Фалангiстський уряд вважав, що страта людини мусить психологiчно впливати на всiх iнших, на все населення країни, i тому поновив цей давно забутий в усiх цивiлiзованих країнах кривавий спосiб.

Та й звiльненi в'язнi пiсля перебування у в'язницi, пiсля допитiв i катувань ставали вже неповноцiнними людьми i найчастiше незабаром помирали вiд тяжких хвороб, набутих у страшнiй фалангiстськiй катiвнi.

У цю в'язницю було кинуто i Педро Дорiлью.

Велика будiвля в'язницi Сан-Сальвадор ще здалека впадала в очi кожному, хто тiльки наближався до Кодуранци. Кiлькаповерхова, складена з брил дикого каменю, вона була оточена ще й високим кам'яним муром. На кожному розi того муру височiли спостережнi пости з кулеметами. Озброєнi до зубiв вартовi обходили будiвлю в'язницi вздовж широкої смуги, що вiддiляла її вiд високого муру. А на самому мурi були встановленi ще дроти, якi перебували також весь час пiд електричним струмом високої напруги. Найменший дотик до тих дротiв спалював людину на мiсцi.

Зрозумiло, що проникнути до в'язницi iншим способом, нiж через головний вхiд, було неможливо, так само, до речi, як i вийти з неї. Про це всi знали.

Отже, зовсiм не для того, щоб пересвiдчитися в цьому, їхав сюди начальник державної полiцiї Карло Кабанерос у супроводi свого особливого уповноваженого Мiгеля Хуанеса. I не про загальну неприступнiсть в'язницi Сан-Сальвадор iшла мова у нього пiд час конфiденцiальної розмови, для якої його кiлька днiв тому викликали до мiнiстра внутрiшнiх справ, всесильного генерала Альдумеро да Хуранiто. Але пiсля тiєї розмови начальник державної полiцiї негайно вiдрядив до Кодуранци Мiгеля Хуанеса з чiткими i незламними iнструкцiями, яким зобов'язана була пiдкорятися i тутешня полiцiя, пiдсилена на цей раз вiйськовими пiдроздiлами, i комендант самої в'язницi. А тепер i сам Карло Кабанерос, супроводжуваний Мiгелем Хуанесом, який тiльки вчора вночi повернувся до столицi з вичерпною доповiддю про зроблене ним у Кодуранцi, прибув сюди для остаточної особистої перевiрки.

Начальник державної полiцiї тримався дещо урочисто. На це давали йому право не тiльки попередня розмова з генералом Альдумеро да Хуранiто, але й важливiсть особливих завдань, покладених на нього пiд час тiєї розмови. Вiн багатозначно сказав Мiгелевi Хуанесу, пiд'їжджаючи до Кодуранци:

- Ми з вами, Хуанес, без зайвої скромностi кажучи, знаємо нашу справу. Але мiнiстр! О, це справдi надзвичайна людина! Таке знання психологiї людини, така смiливiсть!.. I ми з вами мусимо вважати за велику честь те, що саме нам доручено виконати його задум! Ну, показуйте. I кажiть при тому одразу, як ви самi уявляєте собi те, що має тут вiдбутися.

Вони їхали вже вулицями мiстечка. Мiгель Хуанес указав рукою на тротуари. На них виднiлися дивнi безформнi споруди, наче хтось збирався тут щось будувати i накидав на тротуарi безлiч рiзних матерiалiв. Бiля стiн лежали брили камiння, дерев'янi колоди, мiшки з пiском тощо. Але проїжджа частина вулицi була цiлком вiльна.

- Щойно "Люцифер" з'явився б тут, - негайно ж з усього цього були б зробленi високi непрохiднi барикади впоперек вулицi. А водночас за телефонним сигналом такi ж самi барикади були б спорудженi i на всiх iнших вулицях, якими в тому чи iншому напрямi можна виїхати з мiстечка, - доповiв Мiгель Хуанес.

- Хо-хо, - реготнув задоволено Карло Кабанерос, - вiн тiльки в'їде до пастки, а тут - раз! - i захлопнулося! I виходу немає, хо-хо! Так, так...

- Тiльки б вiн з'явився, пане начальник, - зауважив Мiгель Хуанес.

- А у вас лишаються щодо цього сумнiви, дорогий мiй? - насмiшкувато вiдгукнувся Кабанерос. - Е, киньте це! Можна голову дати на вiдсiч, що Сивий Капiтан з'явиться, спробує звiльнити свого спiльника! Але тут-таки вiн i застряне, ручуся вам, хо-хо!

Хуанес покiрно схилив голову: це було б прекрасно, нема чого й казати. Але стiльки вже несподiваних ускладнень виникло досi з "Люцифером", що особливо уповноважений не став би ручатися нi за що.

- Гармати? - спитав його Кабанерос, указуючи на темнi тiнi в воротах будинку.

- Так, пане начальник. Їх привезли сюди позавчора. I спецiальна обслуга при них.

- Так, так! Цi гармати вже не вiдмовляться стрiляти по "Люциферу", хо-хо! Ви не оглядали їхнi затвори, Хуанес?

- Нi, пане начальник, не мав часу. Та це й не входило, за iнструкцiєю, до моїх обов'язкiв.

- Шкода, шкода! Бо, за наказом генерала, тi затвори термiново виготовлено з якогось особливого сплаву, який не пiддається намагнiчуванню. Отож Сивий Капiтан може скiльки йому завгодно впливати на них своєю електрикою, - вони все одно стрiлятимуть! Та й снаряди для цих гармат так само вже не стальнi, боже борони! їх зроблено з пластмаси, чи що, добре не знаю, але вони також не магнiтнi! - i їх "Люцифер" не вiдкине вiд себе, хо-хо! Хай тiльки з'явиться, а ми вже йому тут покажемо, якi пiдготовлено для нього подаруночки!..

Начальник полiцiї їхав далi i всюди пересвiдчувався, що маленька Кодуранца справдi встигла перетворитися на озброєний табiр, на фортецю, з тiєю тiльки рiзницею, що фортеця звичайно готується з метою не впустити нiкого всередину, а пiдготовка в Кодуранцi була розрахована, навпаки, на те, щоб не випустити звiдси противника.

Кожна вулиця, кожне перехрестя в районi в'язницi Сан-Сальвадор були перетворенi на пiдступнi пастки. Не лишалося жодного проходу чи проїзду до в'язницi, де б не чергували з учорашнього вечора озброєнi люди, де б не причаїлися i не стояли напоготовi гармати, де б не можна було першої-лiпшої хвилини спорудити неприступнi барикади, якi робили неможливим рух проїжджою частиною вулицi.

Автомобiль Карло Кабанероса спинився нарештi бiля важких, окованих залiзом ворiт в'язницi. Цi ворота самi могли б витримати навiть артилерiйський обстрiл. Вузенькi залiзнi дверi праворуч вiд ворiт служили звичайним проходом для службовцiв та охоронникiв. Бiля тих дверей стояло двоє озброєних вартових з автоматами.

- Ви бачите, пане начальник, i тут усе готово, - зауважив Мiгель Хуанес. Карло Кабанерос важко вилiз з автомобiля i озирнувся. Так, так... Його досвiдчене око помiтило над високим кам'яним муром ще кiлька темних тiней. Свiтло тьмяно вигравало на матових стволах крупнокалiберних кулеметiв, що дивилися з мурiв униз.

Залiзнi дверi з готовнiстю вiдчинилися перед знатними вiдвiдувачами. Черговий охоронник провiв їх далi кам'яним коридором, що перетинав товстий зовнiшнiй мур. Тут на них чекав незмiнний помiчник Мiгеля Хуанеса Хосе Френко. Його червоне пикате обличчя аж сяяло вiд старанностi i службового запалу, рука наче прилипла до козирка кашкета.

- Маю честь вiтати пана начальника! - вiдрапортував вiн.

- А, i ви тут, - недбало кинув Кабанерос. Мiгель Хуанес, схиливши шанобливо голову, доповiв йому:

- На час своєї вiдсутностi я доручив Хосе Френко догляд за виконанням iнструкцiй. Певен, що додаткова перевiрка не завадить, пане начальник.

- Гаразд, гаразд, показуйте, що тут i як, - благодушно вiдповiв Кабанерос.

Хуанес зробив знак рукою. Хосе Френко пропустив їх уперед i пiшов слiдом.

- Як гранатний загiн? - спитав Кабанерос.

- Розташований групами по призначених мiсцях, - чiтко вiдповiв Мiгель Хуанес. - Перевiрено? - коротко запитав вiн у Френко.

- Так точно, пане Хуанес, - вiдрапортував той. I вже тихо, хитро посмiхаючись, додав: - I собi я також узяв на всяк випадок двi оцi iграшки.Вiн указав на двi ручнi гранати дивної неправильної кулястої форми, що висiли в нього на поясi. Вони були непоказнi, сiрi, незграбнi.

Це була така сама технiчна новинка, як i протимагнiтнi затвори на гарматах. За наказом запобiгливого генерала Альдумеро да Хуранiто, конструктори вiйськового заводу термiново виготовили пробну серiю ручних гранат з оболонками без металу. Їх оболонки були зробленi з дуже твердої пластмаси. Слiд було сподiватися, що електрична завiса "Люцифера" нездатна буде вiдкинути вiд себе цi немагнiтнi гранати.

Вiдвiдувачi йшли тепер уже коридором самої в'язницi. Великий кам'яний будинок в'язницi був, власне, тiльки гiгантським футляром, всерединi якого, на певнiй вiдстанi вiд мурiв, мiстилися камери для ув'язнених. З рiзних бокiв проходили залiзнi платформи з поруччям, переходи, куди вiдчинялися дверi камер. Навiть коли б ув'язненому пощастило продовбати кам'яну стiну своєї камери, на що потрiбнi були б роки роботи, все одно вiн опинився б не за стiною в'язницi, а в якомусь з внутрiшнiх коридорiв i залiзних проходiв, де постiйно чергували жандарми. Нi, втекти з Сан-Сальвадора було неможливо, це було вiдомо кожному. Тому iсторiя в'язницi за весь час її iснування не знала подiбних випадкiв.

- Чи не бажає пан начальник оглянути камеру Педро Дорiльї? - спитав Мiгель Хуанес. - Вона тут, поблизу.

Карло Кабанерос мовчки кивнув головою. Хосе Френко подав знак охороннику, що стояв неподалiк. Той звичними безшумними кроками пiдiйшов до залiзних дверей, на яких висiла табличка з написом "№ 306", i вiдсунув невеличку, також залiзну, заслiнку. Вiдкрилося маленьке вiчко. Начальник полiцiї з цiкавiстю зазирнув у нього.

В довгастiй без вiкон камерi, що освiтлювалася яскравою електричною лампочкою пiд стелею, бiля пригвинченого до пiдлоги столу на пригвинченому табуретi сидiв нерухомо кремезний чоловiк в арештантському одязi. Пiдперши голову руками, вiн дивився прямо перед собою, в кам'яну стiну, глибоко замислившись. Мабуть, вiчко вiдкривалося дуже тихо, бо ув'язнений не почув нiчого i навiть не повернув голови. То був Педро Дорiлья.

Начальник полiцiї тихо запитав:

- Так вiн нiчого й не сказав досi, не зiзнався нi в чому?

- Дуже вперта людина, пане начальник. Мовчить, - так само тихо доповiв Хосе Френкр.

- А може, i справдi нiчого не знає, чорти його розберуть, - вже голоснiше мовив Карло Кабанерос, випростовуючись. Охоронник засунув знов вiчко заслiнкою.

Начальник полiцiї пiшов далi. Недбало махнувши рукою в бiк камери № 306, вiн мовив:

- А зрештою, все одно, знає вiн щось чи не знає. Нам вiн зараз потрiбен для iншого. Як принада, хо-хо! Мiж iншим,- звернувся вiн до Мiгеля Хуанеса,чи помiтили ви, який вiн мiцний? По такiй шиї треба дуже добре вдарити, щоб перерубати її зразу, навiть важкою сокирою, хо-хо!..

Мiгель Хуанес непомiтно скривився: його iнтелiгентна натура не переносила подiбних жартiв. Зате Хосе Френко дозволив собi широко посмiхнутися: вислiв начальника полiцiї прийшовся йому до смаку...

Широка залiзна платформа привела почесних вiдвiдувачiв на внутрiшнiй двiр - мiсце кривавої страти ув'язнених. Автоматичнi дверi тут розчинялися лише тодi, коли два охоронники одночасно натискували на рукоятки з обох бокiв. Це було зроблено всюди в Сан-Сальвадорi, щоб ув'язнений, якщо йому пощастило б вирватися з рук охорони, сам не змiг вiдчинити дверi. Начальник полiцiї оглянув двiр з великим помостом посерединi i задоволено кивнув ще раз головою: все було гаразд.

- Тепер можна зайти i до коменданта в'язницi, - мовив вiн зовсiм благодушно, - бо вiн i образитися може, що ми вирiшили зробити огляд самi, без нього. А тодi вже й поїдемо назад. Наче тут усе пiдготовлено добре, до нашого повернення ранком нiчого ж не трапиться, га?

- Будьте певнi, пане начальник. - Мiгель Хуанес поглянув у бiк Хосе Френко. Той виразно поклав руку на одну з привiшених до пояса гранат. I Хуанес закiнчив з певнiстю: - Все напоготовi - i зовнi, i всерединi в'язницi, пане Кабанерос!

А коли вони, вже пiсля розмови з комендантом Сан-Сальвадора, виходили з ворiт, Мiгель Хуанес подiлився з Карло Кабанеросом своїми думками:

- Педро Дорiлья, пане начальник, звiсно, сам по собi не має значення. Як ви слушно сказали, це тiльки принада в нашiй пастцi. Але ж напевно в Сивого Капiтана є якiсь спiльники, що сповiщають його про все те, що робиться в столицi...

- Так що з того?

- Боюся, пане начальник, як би тi спiльники не повiдомили його i про цi нашi готування. Тодi все це знов може не дати наслiдкiв. Адже не такий вiн дурний, щоб свiдомо лiзти в пастку заради якогось Педро Дорiльї...

Карло Кабанерос з жалем подивився на свого особливо уповноваженого:

- Хуанес, я не впiзнаю вас! Хiба мало ми з вами говорили про характер Ернана Рамiро, Сивого Капiтана? Про його впевненiсть i самолюбство? Саме на цьому й обгрунтував свiй задум генерал да Хуранiто, друже мiй! Ах, яка вiн прониклива, розумна людина! Вiн зрозумiв одразу, якi саме риси вдачi слiд використати в Ернана Рамiро. Вдарити по самолюбству, ось що! Роз'ятрити його! Це на нього впливає, як червона хустина на бика, хо-хо! I тут помилки бути не може. Ручуся вам, що мiнiстр має рацiю: Ернан Рамiро вже напевно прочитав наше оголошення! Недарма я розпорядився розклеїти його навiть у найглухiших куточках, хо-хо! I це оголошення, також ручуся вам, довело Сивого Капiтана до сказу. Тепер вiн, мабуть, мчить на своєму "Люциферi" до столицi, до Кодуранци, до Сан-Сальвадора, щоб довести всiм, який вiн вiдважний, як, мовляв, його нiщо не може спинити, коли вiн щось вирiшив. А вирiшив вiн звiсно що: захистити свого спiльника, допомогти йому, врятувати його! Хо-хо-хо! А нам цього й треба, тiльки цього!

2. IДИ ГЕТЬ, ВАЛЕНТО КЛАУДО!

Мiсяць заливав своїм прозорим, химерним свiтлом скелi i окремi високi сосни, повз якi проходив Валенто Клаудо. Слiдом за ним iшли Олесь i Марта. Глибокi чорнi тiнi падали вiд дерев на стежку, i тодi здавалося, що вона зникає, що юнак i дiвчина йдуть кудись у невiдомий, примарний край, звiдки крiзь тишу сюди лише зрiдка долинав тужливий крик якогось нiчного птаха. Та й справдi, хiба знали вони, куди вiв їх Валенто?

З того самого часу, як вони вийшли з "Люцифера", Валенто Клаудо вперто мовчав. Хоч Олесь кiлька разiв i звертався до нього, вiн вiдбувався уривчастими вiдповiдями i знов замовкав. Юнак вiдчував, що його щось дуже засмучувало. Так минали хвилини. Гнiтючий важкий настрiй не покидав i Олеся. Вiн чув, як час вiд часу поруч з ним зiтхає Марта, i тодi юнак лагiдно торкався її плеча; дiвчина повертала до нього голову й коротко кивала, наче кажучи: так, так, ти хочеш мене пiдбадьорити, я розумiю, але не треба, це все одно нiчому не допоможе... i знов схиляла голову, занурюючись у свої думки.

Так вони йшли далi й далi.

I тiльки коли перед ними вiдкрилася широка долина, в якiй серед купи дерев можна було помiтити невеличкi будiвлi якоїсь небагатої ферми, Валенто Клаудо спинився i повернувся до своїх супутникiв. Мабуть, якраз у цей час вiн прийшов до певних висновкiв у важких роздумах, що володiли ним досi.

Вiн указав на темний силует ферми:

- От ми майже i дiйшли. Послухайте тепер, що я вам скажу.

Валенто Клаудо говорив стримано, старанно добираючи слова. I це також не було схоже на його звичайну манеру розмовляти з Олесем i Мартою.

- Тут, на цiй фермi, живе мiй старий приятель Кристобаль Гомец. Ви його, звiсно, не знаєте, та це не має значення, вiн хороша й чесна людина. Я звик вiрити йому, як самому собi. I вам слiд також у всьому вiрити йому. Ви на деякий час залишитеся у нього. В цiй мiсцевостi рiдко й мало хто буває, отже, тут для вас буде цiлком безпечно.

- А навiщо нам лишатися у нього? - спитав Олесь.

Валенто нахмурився.

- Зажди, я все скажу. Не перебивай. Мабуть, ви й самi бачили, що останнiм часом "Люциферовi" доводиться потрапляти в складнi становища. Капiтана навiть поранило. Таке може статися з кожним iз нас. I з вами також... Капiтан не хоче, щоб ви зазнавали риску. Тому вiн вирiшив, щоб деякий час ви не були на "Люциферi"... доки все це закiнчиться...

- Чим закiнчиться, Валенто? - знов не витримав Олесь.

- Я сказав тобi вже: зажди, не перебивай мене. Отже, такий наказ Капiтана. I на твоєму мiсцi, Олесю, я не сперечався б i. не ставив такi запитання. Капiтан-бо ще раз показав, що вiн пiклується про тебе... I про Марту, ось що.

- А про мого батька? Адже вiн обiцяв? - вихопилося тепер у дiвчини, наче болiсний крик.

- Те, що Капiтан обiцяв, вiн виконає, - твердо вiдповiв Валенто Клаудо.

Марта змовчала, схиливши голову.

- А коли все скiнчиться, тодi ми зустрiнемося з вами, - вiв далi Валенто. - I все буде гаразд...

- Гаразд? - гостро перепитав Олесь. - Незважаючи на те, що Капiтан таки вирiшив залишитися осторонь вiд усiх, хто ненавидить фалангiстiв? Вiн же вiдмовився вiд пропозицiї Фредо Вiкторе, так? - Юнак вiдчув, як застережливо сiпнула його за рукав Марта, але вже не мiг спинитися. - Капiтан таки хоче бути мстивим диктатором i вбивати всiх, хто опиниться на його шляху? Так, Валенто? Чого ж тодi вiн помилував Фредо Вiкторе, який теж не погоджується з Капiтаном ?

Валенто Клаудо вражено дивився на Олеся. Вiн спитав:

- Звiдки ти знаєш про це, хлопче? А, мабуть, чув, як Капiтан розмовляв зi мною в коридорi... Так от, я вже не раз казав тобi не вести зi мною таких розмов. Вони нi до чого. Я не можу судити Капiтана, а ти тим бiльше. Скажу тобi тiльки одне; ти невдячний. Так, так! Капiтан врятував тебе, поставився .до тебе, як до свого сина... я довго дивувався, чому це так сталося... i лише згодом довiдався, бо вiн якось сказав менi, що ти чимсь нагадав йому маленького Лорхе... очi в тебе такi, чи що... а ти...

Голос Валенто увiрвався. Вiн хвилювався, вiн не знаходив потрiбних слiв, тiльки очi його з докором дивилися на юнака. Але й Олесь був не менш схвильований i вражений. Ось чим пояснювалося те, що Капiтан так лагiдно, так прихильно ставився до нього, так турбувався про його долю! А вiн, i справдi...

- Валенто, я... Валенто, я дуже-дуже поважаю Капiтана... i я зовсiм не хотiв, щоб ти... я хотiв тiльки... - Слова плуталися в розгубленого несподiваним вiдкриттям Олеся, вiн нiяк не мiг сказати те, що хотiлося, щоб Валенто зрозумiв його. Адже все це не так, Олесь зовсiм не невдячний, навпаки, саме тому, що вiн дуже поважає i шанує Капiтана, саме тому вiн i...

Валенто махнув рукою:

- Ми ще встигнемо поговорити про все це, Олесю, - мовив вiн, уже опанувавши себе, - а зараз у нас надто мало часу, менi треба повертатися. Отож ходiмо до Кристобаля. От здивується старий друг, раптом побачивши мене! Зрадiє не менше, нiж я!.. Це справжня, чесна людина, яка нiколи в життi не поступалася своєю совiстю. Зараз ви обоє побачите його, мого старого Кристобаля Гомеца, який так само завжди радий допомогти менi, як i я йому. Ходiмо, менi не терпиться скорiше обняти його!

Швидкими кроками Валенто прямував до ферми, яка немов мирно спала в густiй тiнi розлогих дерев, що оточували її. Невисокий кам'яний будинок з маленькими темними вiкнами, з грубо врiзаними дерев'яними дверима був непоказний, навiть нужденний на вигляд. Та й яким ще мiг бути в фалангiстськiй Iберiї вигляд будинку звичайного селянина-фермера, зобов'язаного сплачувати численнi податки i мiсцевi збори, якими обкладала його щедро i державна, i провiнцiальна влада?..

Залишивши Марту й Олеся за кiлька крокiв вiд будинку, Валенто Клаудо ще шепнув їм:

- От подивитесь, як зрадiє старий Кристобаль, побачивши мене! Останнього разу я був тут давненько, мiсяцiв зо два тому. Ех, шкода, що треба швидко повертатися! Не встигнемо й погомонiти як слiд...

Вiн пiдiйшов до вiконця, найближчого до дверей, i постукав. Прислухався: вiдповiдi не було. Валенто постукав ще раз, уже по-iншому, кiлька довгих ударiв i кiлька коротких.

Зсередини долинув голос:

- Хто там?

Валенто Клаудо обернувся до супутникiв i хитро кивнув їм головою: мовляв, ось зараз побачите! I весело мовив:

- Кристобалю, вiдчиняй! Це я, Валенто Клаудо, твiй давнiй друг. Приймай гостя, старий, та навiть не гостя, а гостей!

Проголосивши це, Валенто знов обернувся до Олеся й Марти i сповiстив їх:

- Зараз вибiжить старий. То добре, що ми його застали вдома, бо коли вiн зразу не вiдгукнувся, я був подумав, що вiн кудись подався...

Проте дверi не вiдчинялися. Тодi Валенто гукнув iще раз, уже iз здивуванням:

- Гей, Кристобалю, чого ти вовтузишся? Чи, може, одягаєш святкове вбрання для зустрiчi гостей? Не треба, друже, ми люди свої!.. Ну, от i добре, - додав вiн задоволено, помiтивши, що важкi дерев'янi дверi повiльно вiдчиняються.

У темному отворi з'явилася висока постать. Але чоловiк цей не виходив з хати, а нерухомо стояв на порозi, сторожко вдивляючись у пiвтемряву. I вiн тримав у руках напоготовi велику мисливську рушницю, це Олесь бачив уже ясно.

- Он який ти став обережний, Кристобалю, - засмiявся Валенто Клаудо, з рушницею виходиш! Ну, вона зараз нi до чого, iди сюди, краще обiйми мене, друже!

Вiн зробив крок до дверей. I раптом спинився мов укопаний. Бо чоловiк, що стояв у дверях, швидко пiдвiв рушницю i холодно, застережливо мовив:

- Не пiдходь! Стiй, де стоїш!

- Та що з тобою, Кристобалю? Не впiзнав мене, чи що? Це ж я, Валенто Клаудо, чуєш? Протри очi, старий... чи ти збожеволiв ?

Чоловiк у дверях так само холодно вiдповiв:

- Я бачу, що це ти, Валенто. Але нам нема про що з тобою говорити. I з твоїми супутниками теж. Iди своїм шляхом, чоловiче, i чим скорiше, тим краще.

- Та ти збожеволiв, Кристобалю, їй-бо! - вже обурено гукнув Клаудо. Що ти верзеш?

- Нi, я не збожеволiв, Валенто. Ти був моїм другом, i я завжди був радий бачити тебе й приймати у себе. Але те минуло. Бо тодi ти був людиною, яку я любив i поважав. Разом з тобою ми билися проти фалангiстiв, захищаючи республiку, захищаючи народ. А тепер ти хто? З ким ти? Мовчиш? Я скажу тобi: ти проти народу, отож i проти мене. Iди геть, Валенто!

- Кристобалю, я не розумiю тебе, - вже розгублено заперечив Клаудо. Про що ти говориш? Я - проти народу, проти тебе?.. Ти щось плутаєш, друже...

- Нi, я не плутаю. Я кажу те, що є насправдi, як звик це робити. Не прикидайся, Валенто!

- Та хiба ж я прикидаюсь? Я просто не розумiю тебе... мов це й не ти зовсiм, Кристобалю...

- О нi, це я, Кристобаль Гомец. А от ти вже не той Валенто Клаудо. Разом iз твоїм Сивим Капiтаном ти йдеш проти народу, бо прирiкаєш його на новi страждання. Хiба я неправду кажу?

В нiчнiй тишi голос високого чоловiка звучав чiтко i суворо, хоч помiтно було, що вiн говорить з великим внутрiшнiм болем. Мабуть, чимало довелося передумати й перебороти в собi цiй людинi, щоб говорити так давньому друговi...

Валенто Клаудо хотiв щось вiдповiсти, але Кристобаль Гомец спинив його помахом руки:

- Мовчи, Валенто! Твiй Сивий Капiтан проголосив себе месником: то його справа. Але вiн намагається стати господарем країни, вiн сам це сказав! I якщо йому це вдасться, вiн, мабуть, буде не кращим вiд генерала Фернандеса. Бо ж i тепер уже вiд його руки ллється кров невинних людей. А тим часом i фалангiсти розстрiлюють таких самих невинних людей. Фернандес i твiй Сивий Капiтан помщатимуться один одному, сперечатимуться за владу, а люди, простi люди будуть через це гинути? Так, Валенто? Сивий Капiтан з твоєю допомогою нищить людей своїми блискавками, а фалангiсти тим часом страчують заарештованих робiтникiв, єдина провина яких полягає в тому, що їх пiдозрюють у спiвчуттi твоєму Капiтановi! Нi, нам бiльше не по дорозi з тобою, Валенто Клаудо.

- Кристобалю, адже я твiй друг...

- Друг?.. Ти був другом i Педро Дорiльї, чи не так? Марта, яка весь час тримала руку Олеся, здригнулася.

- Ти називав себе його другом, - продовжував гнiвно Кристобаль Гомец, а його, Педро Дорiлью, завтра вранцi стратять полiцаї, стратять через тебе i твого Сивого Капiтана. А в чому вiн винний, скажи, колишнiй його друже?..

Олесь ледве встиг пiдтримати Марту, яка тихо зойкнула i поточилася.

- Що? - несамовито вигукнув Валенто Клаудо. - Педро Дорiлью завтра стратять?

- Ти знаєш це не гiрше вiд мене, Валенто, - так само холодно i безжально мовив Кристобаль Гомец. - Адже про це говориться в полiцейських оголошеннях, розклеєних усюди. А якщо не знаєш, можеш подивитися. Полiцейськi собаки побували й тут, причепили он там таке оголошення...

Його рука вказала на придорожнiй стовп. Справдi, на ньому бiлiв аркуш паперу. Валенто Клаудо кинувся до нього.

Ще мить - i вiн голосно читав, розбираючи при мiсячному свiтлi текст, надрукований великими чорними лiтерами:

"Вiд державної полiцiї.

Оголошення.

Пункт перший. З метою охорони населення вiд злочинних дiй так званого Сивого Капiтана (вiн же Ернан Рамiро) полiцiя провела низку арештiв його спiльникiв...

Пункт другий. Кожен, хто буде викритий як спiльник цього небезпечного державного злочинця, буде безжально страчений...

Пункт третiй. Завтра, о дев'ятiй годинi ранку, у в'язницi Сан-Сальвадор буде страчено через вiдрубання голови першого з виявлених спiльникiв Сивого Капiтана Педро Дорiлью..."

- О проклятi!..- вихопилось у Валенто.

Олесь, вражений i розгублений, тримав у своїх руках Марту, яка тремтiла вiд ридання. Валенто Клаудо зробив рух, наче хотiв зiрвати оголошення.

- Стiй! - спинив його рiшучий голос Кристобаля Гомеца. - Не роби цього. Я не хочу, щоб завтра заарештували й мене. Iди геть, Валенто Клаудо! Ти знаєш: коли я щось сказав, то моє слово тверде. Облиш мене i не приходь сюди бiльше нiколи. В iншому разi я вже не розмовлятиму з тобою, ти зустрiнеш мою рушницю. Я сказав усе, Валенто Клаудо.

I вiн зник усерединi будинку, щiльно зачинивши за собою важкi дверi. Якусь мить Валенто стояв мовчки, стискаючи мiцнi кулаки. Потiм вiн ще раз вигукнув:

- О проклятi негiдники!

Його погляд спинився на Мартi, яка ридала, припавши головою до грудей Олеся. Вiн глухо пробурмотiв, опановуючи себе:

- Марто... дитинко...

Дiвчина не пiдводила голови, здригаючись вiд нестримного ридання.

Валенто провiв рукою по головi. До нього поверталося самовладання.

- Нi, цього не буде, цього не може бути! - вигукнув вiн. - Швидше назад, до Капiтана! Ще є час!..

Про який час мовив Валенто? Адже незабаром свiтатиме, хiба ж можна встигнути щось зробити?

- Швидше, швидше! Дiвчинко, заспокойся! Не можна витрачати анi хвилини! Бiжiмо до Капiтана! А, ти не знаєш, не знаєш, на що ще здатний "Люцифер"!.. Швидше!

Вiн схопив Олеся й Марту за руки й потяг за собою.

- Ще є час, ми встигнемо! Швидше!..

Вони бiгли що було сили туди, де стояв схований мiж скелями "Люцифер", де нiхто ще не знав про страшне оголошення, бiгли, задихаючись, слiдом за Валенто, який уже не вибирав дороги i тiльки час вiд часу повторював:

- Ще є час... ми встигнемо... швидше, швидше!..

I мiсяць, який спустився вже зовсiм низько, здавалося, бiг разом з ними над обрiєм, щоб допомогти їм своїм примарним свiтлом, допомогти бiгти якнайшвидше. А Валенто хапав повiтря широко розкритим ротом i уривчасто кидав, мов пiдганяючи сам себе:

- Ще є... є час... ми встигнемо... встигнемо!..

Роздiл двадцятий

1. ПЕРЕД ЛИЦЕМ СМЕРТI

Менша стрiлка великого годинника на стiнi вже впритул пiдiйшла до цифри 9. Бiльша, хвилинна стрiлка, наближалася до цифри 12. А телефоннi апарати вперто мовчали, не подаючи нiяких ознак життя!

Сивий Капiтан не з'являвся.

Начальник полiцiї, який разом з Мiгелем Хуанесом приїхав знов до Сан-Сальвадора ще о сьомiй годинi, нервово постукував кiнчиками пухких пальцiв по краю стола i час вiд часу переводив неспокiйний погляд з телефонних апаратiв на годинник i назад. Та невже й цього разу справа зiрветься?..

Все було напоготовi. Всi пости чекали з'явлення "Люцифера", щоб вiдразу одрiзати йому можливiсть вiдступу i розстрiляти його зблизька. Всi пости мали категоричний наказ: негайно сповiстити центральний пункт про появу "Люцифера". А центральний пункт мiстився тут, у кабiнетi коменданта в'язницi. Навiть це запобiгливий Карло Кабанерос добре обмiркував.

- Там буде стрiлянина, - мовив вiн ще вчора Мiгелевi Хуанесу, - там, де з'явиться "Люцифер", вiн, чорти б його вхопили, може, чого доброго, викинути якусь електричну мiну. Одним словом, навiщо нам рискувати? Краще зайняти позицiю за мiцними мурами, воно, знаєте, безпечнiше. А вони справляться самi. Повiдомлять же нас негайно, ми будемо знати й тут. Навiть зможемо вiдразу iнформувати мiнiстра.- Вiн мав на увазi встановлений у кабiнетi коменданта додатковий телефон прямого зв'язку, який з'єднував Сан-Сальвадор з мiнiстерством внутрiшнiх справ.

Мiгель Хуанес, певна рiч, не мав нiяких заперечень проти такого рiшення Кабанероса. Тут, у кабiнетi коменданта в'язницi, було значно затишнiше. Тiльки б задзвонив якийсь iз телефонiв! Тiльки б Сивий Капiтан вдерся в пiдготовлену для нього пастку!

Карло Кабанерос все ще не втрачав надiї. Хитра психологiчна гра, яку проводив генерал Альдумеро да Хуранiто, мусила дати, нарештi, бажанi наслiдки! Ось iще хвилинка, пiвхвилинки, ще кiлька секунд - i якийсь з телефонiв обов'язково задзвонить. Не може бути, щоб справа провалилася, не може бути, щоб самолюбний Ернан Рамiро не спробував звiльнити Педро Дорiлью!

I все ж таки телефони мовчали.

До кабiнету увiйшов комендант в'язницi. Вiн виструнчився по формi й доповiв:

- Пробачте, пане начальник, якщо не буде вашого наказу вiдкласти виконання вироку, час вести ув'язненого на страту. У нас все готове.

Вiдкласти виконання вироку? Нi, про таке не може бути й мови! Тим бiльше, що, зрештою... Ну, так, Сивий Капiтан не наважився на спробу врятування Педро Дорiльї, очевидно, вiн, зрозумiв, що це було б безнадiйною справою. Що ж, страта Педро Дорiльї, оголошеного державним злочинцем i спiльником Ернана Рамiро, сама по собi доведе двi речi. Перше: уряд i полiцiя не жартують, а й справдi вирiшили безжально карати всiх, хто зв'язаний з Сивим Капiтаном. I друге: страта покаже, що Сивий Капiтан нездатний виконати свою урочисту обiцянку допомагати тим, хто приєднається до нього. Це теж має значення. Гаразд!

Карло Кабанерос кинув останнiй погляд на мовчазнi телефоннi апарати i вiдповiв комендантовi в'язницi:

- Розпочинайте! Ми з паном Хуанесом також будемо присутнi на стратi.

На внутрiшньому дворi, що мiстився всерединi величезного кам'яного будинку в'язницi i був таким чином цiлком вiдрiзаний вiд зовнiшнього свiту, зiбралося вже чимало людей. Неподалiк вiд високого ешафота з великою дерев'яною колодою окремою купкою стояли чиновники, присутнiсть яких при стратi була обов'язковою за законом: прокурор, чини жандармерiї. Ближче до дверей головного входу юрмилися всюдисущi кореспонденти з фотоапаратами в руках: ясно, газети не могли залишити поза увагою таку сенсацiйну страту. Ще далi, бiля мурiв, тiснилися неминучi в таких справах цiкавi, яким удалося дiстати перепустку на криваве видовище. Цi були найбiльш збудженi; вони напружено всмоктували в себе кожну деталь, кожну рису, кожен рух прокурора чи когось ще з офiцiальних осiб. Адже вони з насолодою передчували, як пiсля страти будуть, захлинаючись, розповiдати про все це iншим цiкавим, що не потрапили сюди.

Не дивлячись нi на кого, Карло Кабанерос, супроводжуваний Мiгелем Хуанесом, пройшов до одного з мурiв двору i спинився там, звичним театральним жестом спираючись на позолочений ефес шаблi.

Комендант в'язницi подав знак.

Вiдчинилися автоматичнi дверi головного входу. З них з шаблями наголо вийшли жандарми. Слiдом за ними йшов огрядний католицький патер у довгiй сутанi, набожно пiдвiвши голову з чисто виголеною на макiвцi круглою рожевою тонзурою i тримаючи в коротеньких руках великий чорний хрест. Губи його весь час ворушилися, очi дивилися вгору, в блакитне ранкове небо: вiн зосереджено, наче не помiчаючи нiкого навколо, молився господу богу за грiшну душу людини, яку мали стратити. Адже за кожну таку душу патер акуратно одержував вiд комендатури в'язницi кругленьку суму песет...

По юрбi цiкавих пробiг шепiт: на ешафот зiйшов кат - високий, широкоплечий чоловiк з сокирою в руках. Обличчя його ховала зловiсна маска. Вiн став на ешафот, спершись обома руками на сокиру.

I раптом стало тихо. Всi дивилися в бiк головного входу, звiдки вийшов Педро Дорiлья. Вiн iшов легкими повiльними кроками в своєму арештантському одязi, кремезний i мiцний. Схудле, змучене допитами i катуванням обличчя його було спокiйне. Опинившись у дворi, вiн подивився навколо. Погляд його впав на високий ешафот i ката на ньому. Презирлива посмiшка з'явилася на губах Педро Дорiльї, коли вiн побачив, як метушаться кореспонденти, як вони нацiлюються на нього фотоапаратами.

Процесiя посувалася далi. Не спиняючись, патер пiдiбгав однiєю рукою довгу сутану й спритно зiйшов дерев'яними сходами на ешафот: видно було, що вiн добре звик до встановленого церемонiалу i проробляв його далеко не вперше. Тут патер став поруч з високим катом, який так само недбало, у звичнiй, завченiй позi спирався на свою блискучу, гостро виточену сокиру. Кат чекав: його черга мусила прийти пiзнiше. Спочатку представник святої католицької церкви мав потурбуватися про душу засудженого на страту.

Патер повернувся i простягнув до Педро Дорiльї чорний хрест.

- Примирися з господом богом, чоловiче, - солодким, єлейним голосом промовив вiн. - Тяжкi грiхи твої, о заблудла вiвця! Проте милiсть господня всеосяжна. Помолися разом зi мною, преклони колiна перед святим хрестом. I господь бог простить тобi, прийме душу твою безсмертну в лоно своє, якщо ти хоч в останню хвилину твого земного життя покаєшся, сину мiй!.. Преклони колiна, примирися з волею божою, визнай свої грiхи!..

В тишi, яка панувала на внутрiшньому дворi в'язницi, було виразно чути кожне слово патера. Кат переступив з ноги на ногу: мабуть, йому дуже набридли такi промови.

- Помолися разом зi мною, сину мiй! - продовжував патер завченi заклики. - Всемилостивий господь бог дивиться на тебе з висоти свого святого престолу. Покайся, i душа твоя очиститься перед смертю, увiйде до вiчного життя, де немає анi болю, анi печалi. Преклони колiна i молися зi мною! Кайся, сину мiй!..

Педро Дорiлья спокiйним рухом одвiв убiк чорний хрест разом з рукою його власника, з неприхованою огидою глянув на лицемiрне обличчя патера з його єлейно стуленими губами i голосно мовив:

- Менi нема чого каятися. Посуньтеся, панотче, не заважайте вашому сусiдовi робити свою справу.

Патер, сплеснувши руками, наче в одчаї вiд такої впертостi закоренiлого грiшника, вiдсахнувся, але зразу ж таки дiловито перехрестив своїм чорним хрестом засудженого, хоч той уже не дивився на нього. А тодi, знов стуливши губи, вiдiйшов убiк. На цьому його обов'язки офiцiального представника святої католицької церкви закiнчувалися.

Педро Дорiлья нерухомо стояв на ешафотi, мов замислився про щось, вiдоме тiльки йому самому. Кат випростався, зробив ледве помiтний рух головою. Два його помiчники з'явилися на ешафотi позаду засудженого. Вони поклали мiцнi руки на плечi Дорiльї, щоб вести його до плахи, бiля якої чекав кат.

Несподiваним рвучким рухом Педро Дорiлья вiдштовхнув обох зразу, хоч цi люди, мабуть, були не слабшi вiд нього самого. Вiн випростався на весь зрiст, очi його виблиснули.

- Е, мабуть, його даремно вивели з вiльними руками, - пробурмотiв начальник полiцiї, мимоволi вiдступаючи на крок ближче до муру. - Як би не почав опиратися...

Нi, Педро Дорiлья не збирався чинити опiр. Навiщо? Навколо було стiльки озброєних ворогiв, що про це не варто було й думати. Але вiн не хотiв i того, щоб його хтось вiв, пiдштовхував, стримував. Як вiдважна людина, що перед розстрiлом зриває з свого обличчя боягузливу пов'язку i готова дивитися прямо в очi смертi, так i Педро Дорiлья хотiв мужньо i твердо дiйти до неминучого зараз кiнця. У нього вистачить рiшучостi, вiн не втратить самовладання перед усiма цими людцями, що зiбралися сюди полоскотати нерви кривавою стратою!

Помiчники ката завагалися, наче зважуючи мiць могутнiх м'язiв своєї жертви.

А Педро Дорiлья стояв самотнiй на ешафотi, вiн високо пiдвiв голову i наче вглядався вдалину, шукав когось запалими стомленими очима. Стiльки думок, стiльки спогадiв налинуло на нього в цю останню хвилину! За невловиму мить пролiтають вони одна за одною, цi гарячi, нестримнi думки, нiби все життя з незбагненною швидкiстю проноситься перед ним. I серед тих думок була одна, яка пiдкоряла собi всi iншi, найболючiша, найвразливiша думка про єдину, любиму доньку, чорнооку Марту.

Де вона зараз? Що з нею? Як житиме вона сама без нього, серед чужих людей?..

Доню, доню, хоч би востаннє поглянути на тебе, побачити твоє миле, ще таке дитяче личко, притиснути до серця, поцiлувати! Донечко, люба, хоча б хвилинку побути з тобою!

Та навколо самi чужi, холоднi, лютi вороги, цiкавi людцi, якi зiйшлися сюди, щоб розважитися, на власнi очi побачити, чи не здригнеться перед сокирою ката зацькована, змучена людина в строкатому арештантському одязi. Не буде цього! Вiн триматиметься мужньо, хоч би для цього треба було зiбрати останнi сили, вiн не здригнеться, оточений байдужими ворогами. Тримайся, Педро Дорiлья, тримайся так, щоб Фредо Вiкторе, старий i випробуваний твiй друг, взнавши про останнi твої хвилини, мовив зворушено: "Так, Педро не здав, вiн пройшов останнiй шлях з честю, як i належить мужньому робiтниковi!"

Схудле обличчя Педро Дорiльї просвiтлiло, немов його осяяло якесь тепле внутрiшнє свiтло. Тепер вiн вiдчував себе iнакше, вище вiд усiх тих, хто оточував його зараз у цьому замкненому кам'яному мiшку. Вiн обвiв поглядом людей внизу, якi вороже, але з неприхованою цiкавiстю дивилися на нього, пiдвiвши голови. їх цiкавило, мабуть, що ще зробить цей кремезний, непримиренний ув'язнений.

А, ви чекаєте, хижаки, звiрi! Ви хочете ще щось побачити, почути? Гаразд! Педро дасть вам таку приємнiсть, тiльки зробить це по-своєму, як вiн вважає за краще. I гучно, чiтко вимовляючи кожне слово, Педро Дорiлья заговорив, гнiвно кидаючи цi важкi слова в огиднi, ворожi обличчя людей, що скупчилися навколо ешафота.

- Ось вам моє останнє слово, кати! Запам'ятайте його! Ви вбиваєте мене, як убили ранiше сотнi й тисячi iнших чесних людей в країнi. Тi люди боролися з вами, з кривавими фалангiстами, вони загинули за священне дiло!..

- Спинiть його! - гукнув обурено начальник полiцiї. Та жандарми лише перезирнулися: як спинити? Адже ця людина зараз нiчого вже не боїться, нiяких погроз, бо вона стоїть перед неминучою смертю...

Педро Дорiлья помiтив, як помiчники ката посунулися до нього. Е нi! Не вийде, панове!

- Не пiдходьте! - гнiвно гукнув вiн. - Спинити мене вам усе одно не вдасться! А коли скiнчу, можете робити що завгодно... та нiчого вам i не треба буде робити, я не опиратимуся. Зрозумiли? Отож i краще. Так от, панове, - продовжував вiн, i в мужньому його голосi забринiла виразна гiркота, - я шкодую тiльки про одне. Надто мало, майже нiчого не зробив я для того священного дiла, за яке вмирали мої друзi. I коли б знов передо мною вiдкрилося життя, о, я вже знав би, як його використати! Для боротьби з вами, безжальної боротьби не на життя, а на смерть, от для чого використав би я тодi своє життя! Тепер можете страчувати мене, панове. Але рано чи пiзно народ стратить самих вас! На вас, гнобителiв i кровопивць, впаде його гнiв! Хай живе вiльний народ!

Начальник полiцiї люто лаяв коменданта в'язницi:

- I часто у вас бувають отакi сцени? Чортзна-що! Хiба можна припускати таке? Це що вам, трибуна для антидержавних промов чи ешафот? Неподобство! Я вам покажу!

Комендант щось намагався пояснити, але Карло Кабане-рос не хотiв його й слухати, вкрай розлютований тим, що йому довелося побачити й почути. Вiн обiрвав коменданта грiзним наказом:

- Досить! Кiнчайте вже! Страчуйте його!

Та й без того наказу помiчники ката вже самi наскочили на Педро Дорiлью, схопили його за руки i потягли до плахи. Педро не чинив нiякого опору. Це було б нi до чого. Вiн зробив останнє, що мiг зробити, вiн висловив катам те, що думав. Хай кiнчають.

Вiн ступив кiлька крокiв до широкої плахи, бiля якої стояв напоготовi кат з сокирою, i спинився тут, щоб востаннє на повнi груди вдихнути повiтря. Пiдвiвши голову, мов не помiчаючи зусиль помiчникiв ката, якi намагалися схилити його до плахи, напруживши мiцне своє тiло, Педро Дорiлья дивився на чисте блакитне небо, щоб ще раз перед смертю побачити не огиднi обличчя ворогiв, а бiлi яснi хмарки, на якi так любили дивитися вони з Мартою...

Мимоволi Мiгель Хуанес, як i чимало iнших присутнiх, також подивився вгору, куди скерований був останнiй погляд Педро Дорiльї, на небо, глибоке, бездонне небо над кам'яним двором в'язницi. I здригнувся. Нi, вiн, мабуть, марить, вiн збожеволiв, то дається взнаки безсоння, тривожна нiч i втома останнiх днiв!.. Такого ж не може бути!

Невiдомо звiдки, справдi, з чистого ясного неба на тюремний двiр насувалася темна тiнь. То було щось дивовижне, воно нагадувало дирижабль, довгасте, важке... i те "щось" збiльшувалося в розмiрах щомитi, зростало на очах! Воно хутко, невпинно падало на двiр, де мала вiдбутися страта, спускалося нижче й нижче, наче прямо на людей, якi вже кинулися врозтiч до стiн, шукаючи порятунку, лементуючи, задихаючись.

- "Люцифер"!..

2. ПОРЯТУНОК З ПОВIТРЯ

- "Люцифер"! - вигукнув Мiгель Хуанес. У розпачi вiн вiдмахнувся руками, мов вiд страшного привида.

- "Люцифер"! - лунало навколо в дикiй метушнi i панiцi, що охопила стадо зляканих тварин, на яке враз перетворився натовп у тюремному дворi.

З одчайдушними криками, вкрай переляканi несподiваною появою "Люцифера", люди, якi досi почували себе господарями становища, кинулися до дверей головного входу. Але дверi не вiдчинялися. Люди стукотiли в них кулаками, кричали, та дверi не пiддавалися, хоч як натискували жандарми i охоронники на рукоятки з обох їх бокiв. Дверi наче заїло. Мабуть, то була магнiтна дiя електричних приладiв "Люцифера".

А сiро-зелений корпус величезної машини опускався нижче й нижче, i дивно було, яка нез'ясовна сила тримала його в повiтрi. Ось вiн спинився над ешафотом. Товстi його колеса лiнькувато поверталися, "Люцифер" висiв у повiтрi всього за два-три метри вiд поверхнi ешафота, не пiдтримуваний нiчим, не спираючись нi на що. I крiзь шаленi крики людей внизу було чути напружене шипiння якоїсь великої машини, рiвне i безнастанне, мов звiдкись виходив пiд тиском могутнiй струмiнь пари.

Високий кат у масцi давно вже загубив свою сокиру, зiскочив з ешафота i кинувся до юрби переляканих чиновникiв i жандармiв, якi все ще намагалися вiдчинити важкi дверi, знайти вихiд з заклятого двору. Слiдом за ним, пiдiбгавши до пояса довгу чорну сутану, побiг патер, безпорадно розмахуючи непотрiбним хрестом; один за одним втекли помiчники ката.

На ешафотi лишився сам Педро Дорiлья. Вiн не мiг нiчого зрозумiти, все це сталося так раптово, так неймовiрно. Широко розкритими очима вiн дивився на "Люцифер", який упав з неба немов навмисно в останнi хвилини, останнi секунди. Адже, можливо, ще мить - i Педро Дорiлья вже нiчого не встиг би побачити, нiчого не змiг би почути... Вiн вiдчув, як тремтить усе його тiло. Чого з'явився тут "Люцифер", Педро Дорiлья не думав; та хiба ж вiн зараз спроможний був взагалi про щось мiркувати? Вiн знав тiльки одне: сталося дивне чудо, смерть, яка була досi неминучою, вiдiйшла кудись убiк, вiн знов вiльно дихає, бачить сонце, небо... чує одчайдушне лементування натовпу внизу. Але це його не обходить, бо не може, просто не може вже бути щось страшнiше вiд того, що було з ним перед тим...

Червоне, налите кров'ю обличчя Карло Кабанероса перекосилося, на ньому з'явилися якiсь сiрi плями. Губи його стрибали, коли вiн, запинаючись i зовсiм уже не думаючи приховати страху, швидко-швидко бурмотiв, сiпаючи Мiгеля Хуанеса за руку:

- Та вiдчинiть... вiдчинiть тi проклятi дверi... мерщiй!.. Вiн спалить нас тут живцем...

Хуанес гарячково оглядався: не може ж бути, щоб звiдси, з цього кам'яного двору, що раптом перетворився на пастку для всiх, не було ще якогось виходу! I раптом вiн вiдчув, як слабшає, стає млявим усе його тiло: немає надiї... Бо ж вiн побачив, як метушиться бiля головного входу комендант в'язницi, також намагаючись вiдчинити дверi. Якщо й вiн не бачить iншого виходу, вiн, комендант в'язницi, значить, надiї немає, нема порятунку...

- Ой, вiн зараз стрiлятиме! Тими електричними мiнами! - лементував бiля Мiгеля Хуанеса тоненьким, дивним для його дебелого тiла голоском прокурор. Допоможiть! Допоможiть!

Та його нiхто й не слухав. Пiд ногами ошалiлих, охоплених панiкою людей трiскотiли й ламалися кинутi кореспондентами фотоапарати й лампи-блискавки, сплющувалися оздобленi золотом пишнi кашкети полiцейських, жандармiв i чиновникiв. А самi цi люди, збожеволiлi вiд жаху, нещодавно такi поважнi й пихатi чиновники, жандарми й кат, з обличчя якого давно звалилася таємнича маска, i його помiчники, католицький патер, який загубив у метушнi свiй великий чорний хрест, - усi цi сполотнiлi людцi, бiльше схожi тепер на злякане, озвiрiле стадо двоногих тварин, юрмилися по найдальших кутках тюремного двору. Вони вiдштовхували один одного, пробивалися кудись, самi не знаючи куди, притискувалися до кам'яних стiн, немов намагаючись вдавитися в них, шукали виходу, стукотiли в залiзнi дверi, до вперто не вiдчинялися.

I враз стало тихо, так тихо, нiби в усiх раптом перехопило подих вiд безмежного переляку. Згори залунав насмiшкуватий, холодний голос Сивого Капiтана, стократно пiдсилений репродуктором.

- Чого ж ви так злякалися, панове? Адже ви певнi були, що знищите мене разом з "Люцифером" пiд час першої ж моєї появи. I раптом така панiка. Ай-ай, шановнi панове, на небагато ж вас вистачило! Боїтеся? Та стiйте вже, не метушiться! Поки що я не збираюся нiчого поганого з вами робити, надто ви мiзернi боягузи. Але майте на увазi: якщо хтось з вас зважиться на якусь дiю проти мене чи моїх людей, пощади не буде! Ви в моїх руках! Стояти по мiсцях, панове!

Голос Сивого Капiтана замовк. Люди у дворi завмерли - кожен там, де опинився цiєї митi. I тiльки сотнi зляканих очей вп'ялися в нерухомi обриси "Люцифера": що хоче зробити Сивий Капiтан?

У боковiй стiнцi "Люцифера" безшумно вiдчинилися дверi. Водночас з них прямо на ешафот упали сходи.

По них легко збiгло вниз двоє людей у синiх комбiнезонах. Один з них вмить опинився бiля плахи, де стояв приголомшений усiм, що вiдбувалося навколо нього, Педро Дорiлья, i голосно гукнув:

- Педро! Давнiй мiй друже!

Дорiлья здригнувся. Цей голос... знайомий голос Валенто Клаудо!.. I це ж вiн сам... Нi, то було вже занадто, все навколо стрибало i змiшувалося, виростало i зменшувалося, мов у якомусь калейдоскопi, у чудернацькому фантастичному фiльмi, де не можна було збагнути, що до чого i звiдки береться. Нерви Педро Дорiльї не витримали, вiн похитнувся, як людина, що втрачає рiвновагу, i поточився, майже втрачаючи свiдомiсть.

Але його пiдхопили мiцнi дружнi руки. I ось Педро Дорiлья уже обiймав свого приятеля i нескладно, хвилюючись, вiдчуваючи, як зволожуються його очi, говорив:

- Валенто, менi здається... здається, що все це тiльки дивний сон... звiдки?.. Звiдки ти з'явився?.. так несподiвано, адже це був уже кiнець... i я думав... гадав, що... ну, iще хвилина... Валенто, друже!

Пiдтримуючи Дорiлью, Валенто Клаудо iшов з ним до "Люцифера", до сходiв. Мiцний, мужнiй Педро, який ще кiлька хвилин тому кидав смiливий виклик катам i, гордовито випроставшись, презирливо дивився на них з ешафота, такий незламний i твердий,- тепер наче втратив усю свою силу, важко переступав з ноги на ногу, мов хворий. Мабуть, усю свою силу, всю витримку вклав вiн тодi в тi хвилини, коли наближався неминучий кiнець, щоб вистояти, не здатися. I тепер дiяла бурхлива реакцiя, слабiсть, яка прийшла на змiну нервовому напруженню.

- Менi аж соромно, Валенто, - кволо говорив вiн, - я раптом став такий слабий... але я досi тримався добре, Валенто, запевняю тебе! А от зараз... ти ж наче з неба впав...

- А хiба ж не з неба? - весело вiдгукнувся Валенто Клаудо. - Звiсно, з самiсiнького неба, Педро. I з подарунком для тебе, друже. Та ще з яким! О, цей подарунок чекає на тебе там, всерединi,- вказав вiн рукою на "Люцифер". - Тримайся, друже! Адже ти не хочеш, щоб твоя донька побачила тебе слабим, га?

- Марта! - вигукнув радiсно Педро Дорiлья. - Марта!

Вiн вiдчув, як знов прилили сили в його руки, як змiцнiли враз ноги - i все тiло, щойно слабке й кволе, налилося новою енергiєю, що прилинула невiдомо звiдки. Вiн вирвався з рук Валенто Клаудо, бо хiба ж потрiбна була йому зараз чиясь допомога, коли поблизу чекала на нього зустрiч з любою донькою? - i, стрибаючи враз через кiлька схiдцiв, як нестримний у своєму запалi юнак, вбiг у дверi "Люцифера".

- Марто! Донечко! Марто! - гукав Педро Дорiлья.

Звiдкись зсередини до нього долинув дзвiнкий i схвильований дiвочий голос:

- Тату! Нарештi!

А люди в синiх комбiнезонах уже також зникали слiдом за Педро Дорiльєю в розчинених дверях величезної машини, загадкового "Люцифера", який усе ще нерухомим громаддям висiв у повiтрi, не торкаючись грунту, наче вiн не бажав забруднитися об цю гидку, споганену фалангiстами, жандармами i полiцейськими землю...

Мовчки, затамувавши подих, притискуючись один до одного, боячись поворухнутися, стежили за всiм цим чиновники i жандарми знизу. Можливо, все це ще обiйдеться, можливо, й справдi жахливий Сивий Капiтан цього разу не вживе своєї смертоносної зброї, вони вцiлiють, врятуються з кам'яної мишоловки?..

Мiгель Хуанес стояв разом з iншими, поряд з Карло Кабанеросом, який важко, уривчасто дихав. Раз чи два начальник полiцiї немовби тихо щось шепотiв Хуанесовi, але той нiчого не чув. З того часу, як панiку натовпу змiнила паралiзована нерухомiсть, Мiгель Хуанес вiдчув, що до нього повертається свiдомiсть, повертається можливiсть думати, мiркувати. Нiбито Сивий Капiтан, справдi, з невiдомих причин вирiшив помилувати тих, хто був присутнiм у тюремному дворi. Чи то на нього так вплинув успiх його появи тут, чи щось ще, хтозна. Ясно, що вiн не знав про влаштовану йому в Кодуранцi пастку, iнакше вiн обов'язково помстився б. А втiм, якщо Ернан Рамiро не знав про пастку, чому тодi вiн не з'явився ранiше, чому вiн обрав цього разу такий спосiб - впасти прямо з неба? Хтозна... Але вiн таки з'явився, прилетiв сюди... i тим самим уникнув небезпеки вiд усiх тих гармат i засiдок, що були приготованi навколо Сан-Сальвадора. Йому весь час щастить! Прилетiв, прилетiв, як на крилах...

Тiльки цього й бракувало! Нанiвець звелися всi хитромудрi приготування... проте, хто ж мiг припустити таку можливiсть, хто передбачив би, що машина Сивого Капiтана здатна ще й лiтати в повiтрi?..

Так само, як вiн прямовисно спускався, так само "Люцифер", мабуть, i знiметься в чисте небо. Як? А чорти його знають як! I нiщо його не спинить, як не спинило й тодi, коли вiн летiв сюди. Тому й спостережнi пости нiчого не сповiстили. Зрозумiло, адже вони стежили за шляхами, за вулицями Кодуранци, за тим, що вiдбувалося на земнiй поверхнi, а не на небi. Коли хтось i бачив "Люцифера" у польотi, то, напевно, i на думку йому не могло спасти, що летить дивна машина Сивого Капiтана, а не якийсь звичайний лiтак чи дирижабль, нарештi. Е, та що там тепер думати про це! Все одно справи вже не полагодиш, принаймнi за цих обставин.

I ще одна думка прорiзала мозок Мiгеля Хуанеса: ось де ховалася загадка таємничого листа, який тодi так несподiвано з'явився, наче з повiтря, у кабiнетi начальника полiцiї! Так, так, тепер можна, все пов'язати! I коли б вiн сам, уславлений детектив Мiгель Хуанес, краще помiркував, вiн би додумався до всього ще тодi. Справдi: вiн чув за вiкном те дивне шипiння, але не зв'язав його з таким самим шипiнням, яке вразило його вперше, в лiсi Фонтiверос, коли вiн наближався до "Люцифера" на лiсовiй галявинi. Але ж це своєрiдне шипiння, мовби з парового казана, де трiснула якась труба, свiдчило про дiю механiзмiв, двигунiв "Люцифера". Отож i тодi, коли з'явився таємничий лист, легко було догадатися, що його вкинуто у вiкно кабiнету начальника полiцiї з "Люцифера", який летiв над столицею, ховаючись у нiчнiй темрявi. Дуже просто, коли знаєш, у чому справа...

Коли знаєш, у чому справа... Звичайно, коли б ранiше знати про здатнiсть "Люцифера" лiтати, то можна було б зовсiм iнакше пiдготуватися. Не витрачати сили й вигадки на всi тi вуличнi застави i барикади, а зiбрати поблизу Сан-Сальвадора добрi зенiтнi гармати та й зустрiти Сивого Капiтана по-справжньому. Коли б знати...

А тепер, ну що можна зробити тепер? Вжити ручнi гранати з пластмаси? Цiлком можливо, це могло б дати ефект. А втiм, слушна хвилина давно минула, зараз Сивий Капiтан господар становища. Висловлюючись образно, вiн тримає пiд прицiлом увесь цей тюремний двiр з усiма, хто тут є. Коли б пощастило вiдчинити тi триклятi автоматичнi дверi, о, тодi пiд захистом мiцних кам'яних мурiв в'язницi стали б у пригодi i ручнi гранати. Але ж Сивий Капiтан, мабуть, намагнiтив дверi й засуви. I якщо вiн кине сюди, в цю мишоловку, електричний снаряд, тодi... Е, не варт про це й думати!

Так гарячково мiркував Мiгель Хуанес, перебираючи в головi всi можливостi, зважуючи їх, вiдкидаючи одну по однiй, аж поки вичерпав усе.

Зовсiм iнший напрям мали думки в його помiчника Хосе Френко. Нiде правди дiти, спочатку й вiн перелякався не менше, нiж iншi. I нi про якi можливостi вiн не думав, а робив те ж саме, що й усi. Власноручно Хосе Френко намагався будь-що вiдчинити залiзнi дверi головного входу, прикладаючи до цього всю силу своїх довгих мускулястих, хоч зовнi й незграбних рук. Тi намагання, певна рiч, нiчого не дали i не могли дати: на честь Хосе Френко слiд вiднести те, що вiн одним з перших зрозумiв їх безнадiйнiсть i, вилаявшись, вiдступився вiд дверей.

Тут-таки йому майнула думка: а що, коли б пiдiрвати проклятi дверi ручною гранатою? Адже на його поясi й досi висiли аж двi з тих нових пластмасових гранат, призначених для подолання електромагнiтного захисту "Люцифера". Та де там, до дверей не можна було й приступитися, не те щоб пiдiрвати їх. А умовити ошалiле стадо збожеволiлих жандармiв i чиновникiв про таке й думати не доводилося, бо хто ж з них був зараз здатний прислухатися навiть до найпереконливiших слiв?..

Хосе Френко знайшов собi мiсце в кутку двору i звiдти дивився на те, що вiдбувалося. Вiн бачив, як Валенто Клаудо допомагав Педро Дорiльї пiдiйти до дверей "Люцифера", бачив, що носова частина машини висить майже над самим ешафотом. Ешафот... кам'яний ешафот... коли б опинитися з того боку, притиснутися до нього... там було б цiлком безпечно, навiть коли б Сивий Капiтан i вжив свою зброю! I як тiльки нiхто не додумався до того, що там по сутi й є найбезпечнiша схованка для спритної людини? Чи не перебiгти туди, поки нiхто iнший не встиг?..

Хосе Френко змiряв поглядом вiдстань, яка вiддiляла його вiд намiченого мiсця. Озирнувся на сусiдiв... усi погляди були скерованi на "Люцифер"...

Останнiй з команди машини вже зник усерединi. Дверi в величезному сiро-зеленому корпусi мов самi втягнули до себе сходи i зачинилися за ними. Майже зразу посилилося шипiння, що линуло звiдкись з нижньої частини "Люцифера". I звiдти рвонув гарячий подув вiтру, який пружною хвилею прокотився в усi боки, здiймаючи з землi порох i кидаючи його в обличчя й очi людей, що дивилися на "Люцифер".

Сiро-зелена довгаста машина гойднулася i повiльно почала пiдiйматися прямо вгору, як повiтряна куля, яку поступово вiдпускали. Ось просвiт мiж колесами "Люцифера" i грунтом збiльшився до двох метрiв... до двох з половиною...

- Спинiть його! Спинiть! - хрипло гукнув Карло Кабанерос, хапаючи Мiгеля Хуанеса за руку. Голос його увiрвався вiд лякливого збудження. Що таке? Кого спинити? Чи не збожеволiв начальник полiцiї, наказуючи спинити "Люцифер"?..

Нi, не про машину Сивого Капiтана кричав Карло Кабане-рос. Його тремтяча рука вказувала на iнше. Тепер бачив це i Хуанес.

З протилежного кутка двору вибiг Хосе Френко. Вiн прямував до ешафота. В руцi вiн тримав одну з своїх пластмасових гранат i на ходу замахувався нею вгору. Вiн хоче кинути гранату? В "Люцифер"? Незважаючи на загрозливi попередження Сивого Капiтана?..

З усiх бокiв залунали збудженi застережливi вигуки:

- Стiй!

- Спинiть його!

- Вiн погубить нас усiх!

Але Хосе Френко не чув нiчого. Вiн таки вирiшив кинути свою гранату i наближався з нею до "Люцифера", користуючись тим, що зверху, з вiкон машини його вже не можна було побачити.

Що сталося з помiчником Мiгеля Хуанеса? Несподiваний прояв смiливостi й вiдваги? Раптове вирiшення пожертвувати собою для того, щоб вразити, нарештi, "Люцифер"?

Нi те i нi iнше.

Хосе Френко мiркував просто, i на це наштовхнула його попередня думка про безпечне мiсце за ешафотом. Якщо вiн спроможеться жбурнути гранату знизу в носову частину "Люцифера", то вона, напевне, дуже пошкодить машину, можливо, i її керування. А тодi, жбурнувши гранату, вiн впаде за кам'яний ешафот. Хай тодi Сивий Капiтан вживе свою зброю. Йому, Хосе Френко, вона буде не страшна, вiн лежатиме за кам'яною загорожею, наче в надiйнiй тiнi. А що станеться з iншими у дворi, то байдуже. Хай загинуть, чорт їх забирай, усi тi начальники. Вiн, Хосе Френко, залишиться в живих, це напевно. I тодi вже його, а не когось iншого щедро нагородить каудiльйо!

- Стiй!

- Спинися, Френко!

- Стiй!

Пiзно! Широко розмахнувшись, Хосе Френко жбурнув свою пластмасову гранату вгору, прямо пiд переднi колеса "Люцифера", що не встиг ще пiднятися бiльше як на три-три з половиною метри. Поки граната летiла вгору, Хосе Френко стрибнув убiк, шукаючи захисту за ешафотом. I раптом вiн обiмлiв. Помилка, трапилася страшна помилка!

З того боку ешафота, де вiн розраховував сховатися за прямовисною кам'яною його стiною, були другi сходи, яких вiн не бачив з протилежного кiнця двору. Мiсця для того, щоб сховатися, не було!

З пронизливим, одчайдушним вереском Хосе Френко побiг назад, нiчого вже не тямлячи вiд раптового нападу тваринного страху. Вiн не бачив, як кинута ним граната пролетiла бiля самого колеса машини, перевернулася в повiтрi ще раз... Чи вiдштовхне її електромагнiтна завiса "Люцифера", як вiдштовхувала вона вiд себе перед тим кулi й iншi гранати?..

Нi!

Гучний вибух струсонув повiтря. З-пiд переднiх колiс "Люцифера" вихопилося полум'я i чорний дим. Щось просвистiло в повiтрi. Ще, ще...

Пролунав стогiн. Хосе Френко лежав на землi з розбитою головою: великий шматок одiрваної вибухом оболонки машини наздогнав його i врiзався в череп.

Iншi шматки летiли в рiзнi боки. Хтось бiля Мiгеля Хуанеса упав, лементуючи:

- Вбили! Вбили!

Може, то був Карло Кабанерос? Хуанес не знав цього, оглядатися не було часу.

Мiгель Хуанес бачив, як велетенський корпус "Люцифера" рiзко струсонувся, мов хтось раптом пiдштовхнув його знизу. На блискучiй поверхнi мiж переднiми колесами з'явився великий темний отвiр, з країв якого звисали подертi шматки оболонки. Звiдти виринула хмарка сiрого диму, виблиснули яскравi блакитнi iскри, наче при короткому замиканнi проводiв.

"Люцифер" спинився. Передня його частина опустилася нижче задньої, мов поранена, безсила. Гучне шипiння ще посилилося. "Люцифер" здригався, тремтiв. З темного отвору мiж колесами виринали одна за одною димовi хмарки, прорiзуванi iскрами. Потiм цi окремi iскри злилися в блакитне полум'я, слiпуче й жарке, що вибивалося з отвору.

Раптом "Люцифер" рвучко пiднявся вгору, нiби стрибнув одразу на кiлька метрiв. I знов спинився. Чи вiн втратив керування, став безпорадним?..

Нi, "Люцифер" почав знов повiльно пiдiйматися. I водночас вiн потроху повертався, скеровуючи нiс у бiк охопленого новою панiкою людського натовпу в тюремному дворi. Щоправда, то були не такi впевненi, чiткi рухи, як ранiше, корпус машини все ще здригався, йому було немовби важко, як пораненiй людинi. Але "Люцифер", усiм корпусом наполегливо повертався так, щоб передня частина його дивилася прямо на юрбу в дворi.

I тодi залунав гучний голос Сивого Капiтана. Вiн також був зовсiм не такий, як перед тим. Нестримне роздратування, гнiв i лють бринiли в погрозливому голосi.

- Ви насмiлилися пошкодити мiй "Люцифер"? Незважаючи на мої попередження? Гаразд! Ви накликали на себе смерть. Готуйтеся її зустрiти!

Роздiл двадцять перший

1. МИ ЛЕТИМО, МАРТО!

Все, що вiдбувалося цiєї бурхливої, сповненої неймовiрних подiй ночi, як i наступного свiтанку, важко було звести докупи, уявити собi як щось реальне. Наче тривав якийсь довгий складний сон, у якому напливали химернi видiння, несподiванi й вражаючi. Кожне з них було незаперечним фактом, бодай той факт i викликав граничний подив, приголомшував. Але разом усього цього було надто багато, - немов час украй ущiльнився, i через те одна нiч вмiстила в собi стiльки подiй, що свiдомiсть вiдмовлялася сприйняти їх як реальнiсть

Олесь, правду кажучи, i не намагався тодi розмислювати над тим, що дiялося навколо нього i з ним самим. Не тiльки тому, що на не в нього не лишалося часу, а й тому, що кожного разу та чи iнша подiя наче втягувала його в себе, робила безпосереднiм учасником, вражала, пригнiчувала або навпаки, захоплювала

Схвильована розповiдь Марти про нiчну зустрiч Сивого Капiтана i Фредо Вiкторе, яка остаточно з'ясувала погордливу й самонадiяну позицiю Ернана Рамiро, що вiдмовився вiд будь-якої спiлки з патрiотами-республiканцями i вирiшив дiяти самостiйно; рiшуче й жорстоко...

Наказ Капiтана про усунення Олеся й Марти з "Люцифера", хоч нiбито й тимчасово... це говорило про те, що Ернан Рамiро добре усвiдомлював собi ту небезпеку, на яку вiн наражав i себе, i своїх помiчникiв, виходячи на одчайдушний бiй з фалангiстами. Вiн не хотiв рискувати життям юнака i дiвчини, непричетних до його задумiв i дiй, це так. Але це ж саме свiдчило й про те, що Рамiро був внутрiшньо не такий впевнений у своїй нездоланностi, як показував у своїх промовах...

Гнiтюча подорож з Валенто Клаудо до самотньої ферми Кристобаля Гомеца, де вони з Мартою мусили лишитися, i несподiвана, вражаюча змiна у вiдношеннi цього чоловiка до свого давнього друга Валенто... Як вплинуло це на Валенто Клаудо, що, напевно, з тяжким внутрiшнiм болем вiдчув, як починають вiдвертатися вiд нього тi, кого вiн любив i поважав, з ким був зв'язаний дружбою цiле життя!

Жахлива об'ява полiцiї про страту Педро Дорiльї, яку Валенто читав уголос при мiсячному свiтлi, про страту, що мала вiдбутися наступного ранку, ридання Марти... i раптове рiшення Валенто Клаудо негайно повертатися, бiгти до "Люцифера", щоб розповiсти про це Капiтановi, його впевненiсть у тому, що ще можна встигнути врятувати Педро Дорiлью, хоч це й звучало неправдоподiбно, просто неймовiрно.

Повернення на "Люцифер", коротка доповiдь Валенто Клаудо похмурому Капiтановi, яку вiн робив, задихаючись пiсля нестримного, вiдчайдушного бiгу кам'янистими стежками, ледве освiтленими останнiм промiнням призахiдного мiсяця... Суворий i рiшучим вираз обличчя Капiтана, коли вiн мовчки слухав Валенто Клаудо, не зводячи з нього пильного погляду примружених сiрих очей, i коротка, владна команда Ернана Рамiро, його рiшення, якого так напружено чекала Марта, чекала з гарячими сльозами на очах...

А тодi... Тодi сталося неймовiрне!

"Люцифер" вирушив, але зовсiм не так, як звичайно, м'яко i майже непомiтно. Нi, цього разу пiдлога затремтiла значно дужче, весь корпус машини наче напружився в зусиллi. "Люцифер" гойднувся. Олесь вiдчув, немов його тiло враз стало важчим. Ще гойдання, i дивне враження, як то буває в лiфтi, який стрiмко починає пiдiйматися вгору, дедалi прискорюючи швидкiсть.

Вiдчутна вiбрацiя пiдлоги тривала. Проте дрiбно й напружено тремтiла не лише пiдлога, а й весь величезний корпус "Люцифера", нiби вiн iз зусиллям долав якийсь опiр. Такого Олесь ще нiколи не вiдчував навiть i тодi, коли "Люцифер", збираючи всi рештки своєї механiчної сили, плив пiдземним каналом. Може, то Капiтан вирiшив одразу набрати якнайбiльшу швидкiсть, адже в нього дуже мало часу, i тому включив механiзми на повну потужнiсть?

Олесь пiдiйшов до iлюмiнатора, зазирнув у нього i скрикнув вiд здивування, схопившись руками за його краї.

- Що з тобою, Алексо? - злякалася Марта, яка, мабуть, не помiчала нiчого з тих явищ, якi привернули увагу Олеся. Адже нею володiла зараз одна думка, одна турбота: про долю її батька, над яким нависла страшна загроза смертi. Вона сподiвалася ще, вона гаряче хотiла вiрити, що Капiтан здiйснить свою обiцянку, врятує батька, але як, яким чином вiн зможе зробити це? Залишалося так мало часу... Як дiстатися до нього, як зламати опiр охорони, хоч би Капiтан i дуже хотiв зробити це?..

- Що сталося, Алексо? - повторила вона занепокоєно. - Щось не так, якась затримка? - Цього дiвчина боялася бiльше за все.

- Iди сюди. Поглянь сама! - коротко вiдiзвався Олесь, не обертаючись. Вiн не мiг вiдiрватися од видовища, яке вiдкривалося перед його очима в iлюмiнаторi.

Марта недовiрливо наблизилася, глянула - i так само скрикнула, вражена.

У свiтанковiй iмлi далеко-далеко пiд ними пливли поля, горби, гаї. Де-не-де блимали поодинокi жовтавi вогники: то, мабуть, на фермах прокидалися селяни для нового трудового дня. Свiтлою змiйкою звивалася примхлива рiчка. Як округлi блюдця, повнi срiблястого молока, виблискували ставки. Вони повiльно пропливли внизу й зникли позаду. Звiдкись збоку виникла тонесенька, мов акуратно викреслена на рельєфнiй картi лiнiя залiзницi. Вона раптом розгалузилася на багато iнших лiнiєчок, серед яких яскраво горiли вогники: очевидно, то була станцiя. А за нею темною плямою вгадувався великий лiс, що скидався на пухнастий килим, який турботливо вкривав тиху, сплячу землю.

Зi сходу небо помiтно свiтлiшало, на його фонi вже вирiзьблювалися легкi хмаринки, а позаду, на заходi, догоряли останнi зiрки, особливо яскравi тепер, коли переможний свiтанок уже готувався змести їх з небосхилу.

- Ми летимо! - захоплено сплеснула руками Марта.

- Летимо! - вiдгукнувся в тон їй Олесь.

Так ось що мав на увазi Валенто Клаудо, коли говорив їм ще бiля ферми Кристобаля Гомеца, що "Люцифер" може встигнути на допомогу Педро Дорiльї, що є ще час i вони не знають, на що здатний могутнiй "Люцифер"!

Капiтан поспiшав. Вiн зважив, мабуть, що звичайним шляхом "Люцифер" не зможе подолати велику вiдстань до Сан-Сальвадора за той обмежений час, який ще лишався до намiченої страти. Та й по дорозi могли трапитися якiсь затримки, адже всюди можна було чекати на пiдступнi засади ворогiв. I тому вiн обрав iнший, швидкий i несподiваний для тих ворогiв шлях, - повiтряний. Капiтан одразу пiдняв "Люцифер" у повiтря: тим i пояснювалася напружена дiя механiзмiв.

"Пiдняв у повiтря"... Це легко сказати, але як же трудно усвiдомити той несподiваний факт, що "Люцифер" здатний не тiльки їхати по землi й проминати над нею, не торкаючись її колесами, не тiльки плавати по водi й пiд водою, а ще й вiльно лiтати в повiтрi! Лiтати без крил... Тут Олесь раптом спинився i, наскiльки було можливо, зазирнув в iлюмiнатор лiворуч i праворуч: а може, у "Люцифера" й крила з'явилися?.. Нi, крил таки не було. Як же "Люцифер", хоч i сповнений технiчних таємниць, може лiтати?

Олесь на мить замислився i майже вiдразу знайшов вiдповiдь на це питання. Вiн згадав, що Ернан Рамiро свого часу розповiдав йому про антигравiтони, як за допомогою генератора антигравiтонiв "Люцифер" може перемагати земне тяжiння й линути над землею. Дуже просто: якщо "Люцифер" може вiдриватися за допомогою антигравiтонiв вiд землi бодай на метр, - а це Олесь бачив на власнi очi! - то чому, посиливши дiю генератора, вiн не мiг би злiтати й вище? Чому вiн не мiг би просто летiти в повiтрi, високо над землею, адже це по сутi одне й те ж?

"Дуже просто"... Згадавши про цi легковажнi слова, якi ледве не вихопилися у нього вголос, Олесь вiдчув нiяковiсть. Та де ж там "просто"? Навпаки, надзвичайно складно, так складно, що нiхто, крiм Ернана Рамiро, досi й гадки не мав про таке! А вiн, Сивий Капiтан, не тiльки вiдкрив це, але й здiйснив, втiлив у своєму справдi чудесному "Люциферi".

Повернувшись до Марти, Олесь мовив:

- Ну, тепер ти сама бачиш, що Валенто Клаудо мав рацiю: ми встигнемо. I Капiтан таки виконає свою обiцянку! Ти бачиш, Марто, вiн справдi все може. Хiба не так? Вiн допоможе твоєму батьковi, вiн врятує його, я певен цього!

Марта уже опанувала себе пiсля першого захоплення польотом "Люцифера". Очi її знов посумнiшали. Вона тихо спитала:

- Але як? Навiть коли ми встигнемо... не запiзнимося...

Дiвчина не закiнчила думки, надто вже страшною вона була. Та Олесь зрозумiв.

- Встигнемо, Марто, це ж ясно. Що саме зробить Капiтан, я, звiсно, не знаю, але щось зробить таке, що вразить усiх. Недаремно ж "Люцифер" впаде на них прямо з неба!..

2. НОВЕ РIШЕННЯ ЕРНАНА РАМIРО

Ми вже знаємо, що так i сталося. "Люцифер", який спустився на тюремний двiр Сан-Сальвадора прямо з неба, врятував Педро Дорiлью, приголомшивши всiх своєю несподiваною появою.

Важко ушкоджений гранатою, "Люцифер", мов величезна брила, нависав над кам'яним двором, над завмерлим вiд страху натовпом фалангiстiв. На нерухоме тiло Хосе Френко, що лежало посеред двору, не дивився нiхто. Всi погляди були зверненi на "Люцифер", на грiзну машину, яка нерiвними, наче судорожними рухами повiльно пiдносилася вгору, все ще мов нацiлена передньою частиною вниз, на скам'янiлу юрбу.

Що зробить Сивий Капiтан, гнiвний голос якого ще звучав у вухах кожного з тiєї вже напiвмертвої вiд жаху юрби? Вище i вище пiдiймався "Люцифер", потроху вiддаляючись вiд двору. Може, вiн так i зникне, може, вiн нездатний через пошкодження застосувати свою зброю? Але чому ж вiн усе ще тримає пiд прицiлом носової частини цей тричi проклятий кам'яний мiшок, з якого немає виходу? Тремтячi й переляканi, фалангiстськi наймити почували себе приреченими. I все ж таки десь глибоко в душi у них ще ховалася надiя: а може... може...

Даремнi сподiвання!

Всi вони встигли ще побачити застиглими осклiлими очима, як з носової частини "Люцифера" одне за одним вилетiли в напрямi до них двоє чорних кiлець. Потiм слiпучий виблиск блакитного полум'я спалахнув на мiсцi тих кiлець. Але нiхто вже не встиг нi заплющити заслiпленi очi, нi почути гуркотливого вибуху, який струсонув кам'янi мури тюремного подвiр'я в'язницi Сан-Сальвадор. Для тих, хто був у ньому, не iснувало вже нiчого.

А втомлений "Люцифер" поволi пiдiймався, хоч i з зусиллям, хоч i якимись ривками, над в'язницею, над її величезним кам'яним корпусом, всерединi якого, там, де було неприступне тюремне подвiр'я, клекотiло й вирувало полум'я, звивалися клуби чорного диму.

Вище й вище в небо, далi й далi вiд зловiсного Сан-Сальвадора злiтав поранений "Люцифер"; все ще покiрно, хоч i з помiтним зусиллям, здригаючись i наче стогнучи, вiн виконував те, чого вимагав вiд нього Сивий Капiтан, який, зцiпивши зуби, напружено вiв його. Куди?

Цього не знав поки що навiть Валенто Клаудо, який вже з хвилину стояв бiля дверей кабiни керування, не наважуючись вiдвернути увагу Капiтана вiд апаратiв. Хто-хто, а Валенто добре розумiв, у якому складному i загрозливому становищi вони перебувають. Адже вiн щойно закiнчив поверховий огляд тих пошкоджень, яких завдав "Люциферу" i його численним механiзмам вибух гранати.

Нарештi Валенто Клаудо наважився:

- Капiтане...

Ернан Рамiро трохи повернув до нього блiде, напружене обличчя. Його гострi очi на мить спинилися на Клаудо. Тiльки на одну мить, i потiм знов Капiтан перевiв погляд вперед, у тому напрямi, куди летiв "Люцифер". Але Валенто Клаудо не мiг позбутися враження, що Капiтан за цю мить наперед дiзнався про все те, що вiн збирався розповiсти.

- Доповiдайте, Валенто. Я слухаю.

- Не дуже добре, Капiтане, - обережно почав Валенто Клаудо.

- Це я знаю. Точнiше.

- Розiрвана оболонка корпусу. Пошкоджено систему електромагнiтної завiси, вона не дiє, Капiтане.

Валенто спинився. Таку доповiдь йому було дуже важко робити.

- Далi?

- Антигравiтонна дiя передньої частини також порушена. "Люцифер" тримається тiльки дiєю заднього генератора.

- Так. Це збiгається з показаннями iндикаторiв. Полагодити принаймнi систему електромагнiтної завiси на ходу можна? Ви з'ясували?

Валенто безпорадно розвiв руками:

- Неможливо, Капiтане. Надто велике пошкодження, вибухом вирвано цiлi шари обмотки корпусу. Без бази не обiйтися.

Вiн бачив, як ворухнулися зцiпленi щелепи Ернана Рамiро.

- Велика пробоїна в оболонцi, Валенто?

- Загалом близько квадратного метра, Капiтане.

- Полагодити на ходу можна?

Валенто Клаудо помiтно вагався. Нарештi вiн вiдповiв:

- На ходу нi, Капiтане. Пластира такого розмiру в нас немає. Роботу треба провадити на землi.

- На землi? I дати себе при тому розстрiляти? Так, Валенто? - Вперше за весь час розмови в голосi Ернана Рамiро забринiло помiтне роздратування.

Валенто знов розвiв руками: вiн не мав вiдповiдi, яка могла б задовольнити Капiтана.

Настала пауза, довга й болiсна. Капiтан уперто дивився вперед, не знаходячи розради. Мовчав i Валенто, розумiючи, що вiн не може запропонувати нiякого виходу. Адже тiльки на базi, тiльки там можна полагодити цi серйознi пошкодження. Але...

Ернан Рамiро порушив мовчання першим. I його слова були саме про те, про що не наважувався говорити Валенто Клаудо.

- З такою пробоїною "Люцифер" не може не тiльки зануритися пiд воду, щоб дiстатися бази, але й пливти по поверхнi води. Значить, це виключено.

- Так, Капiтане, - ствердив Валенто Клаудо те, що, як вiн знав, було найдошкульнiшим в їх становищi.

- Лишається тiльки посадка на землю, - продовжував Ернан Рамiро. Куди?

Пiд ними, далеко внизу, пливла земля фалангiстської Iберiї, i всюди на тiй многострадальнiй землi на них могли чекати i, напевне, чекали пастки, розставленi полiцiєю i жандармерiєю. Опинитися на тiй землi означало неминучу загибель, бо позбавлений електромагнiтного захисту "Люцифер" був безпорадний проти нападу на нього. Та й залишатися надовго в повiтрi також було небезпечно: перша-лiпша зустрiч з якимсь лiтаком була б фатальною для "Люцифера". Адже тепер машина Ернана Рамiро не мала нi електромагнiтного захисту, нi потрiбної маневреностi...

Крiм того, "Люцифер" зараз тримався в повiтрi тiльки за допомогою одного генератора антигравiтонiв, розмiщеного в заднiй його частинi. Цей генератор весь час приймав на себе подвiйне навантаження i дуже розiгрiвався. Отже, вiн також мiг вийти з ладу. Треба було якнайшвидше лагодити пошкоджений генератор, а для цього не обiйтися без посадки на землю. Де?..

Де знайти такий шматок землi, таку бодай крихiтну дiлянку, де "Люцифер" зустрiв би друзiв, якi стали б на його захист i оборону на час ремонту або хоч не виказали його? Немає таких друзiв у "Люцифера", у Сивого Капiтана, i навiть у самого Валенто Клаудо не стало їх за останнiй час. Гiркий досвiд з Кристобалем Гомецом красномовно довiв це...

I знов Валенто Клаудо мимоволi згадав про нiчну зустрiч Капiтана з Фредо Вiкторе.

"Капiтане, Капiтане, чи вiрний ви шлях обрали? Чи не слiд було прийняти пропозицiї Фредо Вiкторе? Ми ж лишаємося самi, самi серед незлiченних ворогiв!.." - цi слова готовi були вже вихопитися в Валенто Клаудо. I знову вiн стримався, не змiг подолати вимог шанобливої дисциплiни: не можна, не можна висловлювати якiсь сумнiви, докоряти чимось Капiтановi, коли й без того йому тяжко, коли створилися такi складнi, загрозливi умови!..

Валенто Клаудо мовчав. Мовчав i Сивий Капiтан. Про що думала ця загадкова людина? Чи згадувалися їй трагiчнi сторiнки далекого минулого, чи, навпаки, в уявi Капiтана малювалося майбутнє? Чи розум його був зайнятий складним вирiшенням питання про те, як i де дiстати можливiсть полагодити пошкодження "Люцифера", щоб знову скеровувати його в бiй проти запеклих ворогiв?..

Мабуть, останнє, бо Ернан Рамiро рiшуче струсонув головою, мов вiдкидаючи непотрiбнi сумнiви й роздуми. Його руки енергiйно повернули штурвал керування. Сонце, яке досi лило своє вже гаряче промiння крiзь правий iлюмiнатор, наче стрибнуло назад, скоса зазирнуло ще раз до кабiни i зникло. "Люцифер", пiдкоряючись Капiтановi, круто повернув на пiвнiч.

Майже звичайним своїм урiвноваженим голосом - хiба тiльки, що дзвенiла в ньому все ж таки якась неприродна напруженiсть! - Ернан Рамiро наказав, повертаючись до Валенто Клаудо:

- Ставайте за штурвал, Валенто. Держiть цей курс. Вам вiн мусить бути знайомим. Ми летимо на острiв Тарквенiдо. Там навряд чи хтось заважатиме нам. А я тим часом сам огляну пошкодження. Все зрозумiло?

Валенто Клаудо кивнув головою:

- Так, Капiтане! Курс на острiв Тарквенiдо. Вiн узяв штурвал. Капiтан прийняв рiшення, а його обов'язок - точно й неухильно виконувати наказ.

3. КУРС НА ОСТРIВ ТАРКВЕНIДО

Далеко на пiвнiч вiд суходолу, кiлометрiв за сто вiд берега Iберiї, майже загублений серед вiдкритого моря, лежав невеличкий острiв, яким нiхто з давнiх-давен не цiкавився. Стратегiчної цiнностi вiн не являв; позбавлений якихось природних багатств i розташований досить далеко вiд суходолу, острiв цей не збуджував апетиту могутнiх iмперiалiстичних держав. Щоправда, повз нього пролягав морський шлях на пiвнiчний схiд, але майже нiколи пароплави не кидали якоря бiля його берегiв. Адже на маленькому островi не було нiчого, крiм рибальського селища, та й скелястi береги не приваблювали нiкого. Офiцiально острiв Тарквенiдо належав Iберiї, цього нiхто не заперечував. Та навiть жадiбний i корисливий фалангiстський уряд, який не обминав i найменшої можливостi визиску, лише зрiдка надсилав сюди якогось з третьорядних своїх уповноважених, щоб спробувати ще раз зiбрати податки з нужденних рибалок. Цим i обмежувався звичайний зв'язок уряду з маленьким скелястим островом Тарквенiдо.

З усiх поглядiв, Сивий Капiтан не мiг зробити кращого вибору в їхньому становищi.

Справа полягала лише в тому, щоб благополучно добратися до острова Тарквенiдо, не звернувши на себе уваги спостережних морських постiв. Тому Сивий Капiтан, незважаючи на збiльшену витрату свого дорогоцiнного за цих умов пального, вiв "Люцифер" на великiй висотi. Це збiльшувало шанси на те, щоб пролетiти непомiченими, коли мати на увазi оптичне спостереження. Але у прибережнiй смузi, можливо, iснували також радарнi пости, а для їх радiолокацiйних приладiв висота вже не мала значення. I це, очевидно, було зараз найбiльшою небезпекою.

Зрозумiло, чому на "Люциферi" панував тривожний настрiй. Ернан Рамiро знов сам узявся за керування, використовуючи всi можливостi, всю потужнiсть пошкоджених механiзмiв для того, щоб проминути загрозливу прибережну смугу на якнайбiльшiй висотi, далi вiд населених пунктiв. Вiн особисто перевiрив перед тим розмiри i характер пошкоджень машини. Все збiгалося з словами Валенто Клаудо; та й наперед можна було знати, що зiрке око його випробуваного помiчника не пропустить нiчого. Стан "Люцифера" був тяжкий.

I головне, що на ходу нiчого не можна було полагодити, всi роботи потребували посадки!

- До того, як "Люцифер" приземлиться десь у безпечному мiсцi, нiчого не можна вдiяти, - понуро говорив Валенто Клаудо Олесевi, сидячи в маленькiй каютi. Його великi руки не знаходили собi мiсця, вони нудьгували за працею, мов знали, як потрiбна зараз пораненiй машинi їх вправна допомога. - Капiтан лишився сам бiля штурвала, вiн намагається зараз бути на самотi... такий похмурий, зосереджений, що аж сум бере дивитися на нього...

- Вiн, мабуть, дуже засмучений, що машина пошкоджена. Адже для нього "Люцифер" все одно, що жива iстота, - зауважив Олесь.

- Та це я й сам знаю, - нетерпляче вiдповiв Валенто. - Але ж ти не уявляєш собi, як тепер складно вести "Люцифер" у повiтрi, коли машина працює через силу, i в той же час уважно стежити за всiма показаннями приладiв. Це ж мiг би робити я i тим полегшити дiло. А вiн не хоче...

- Валенто, я знаю, чому це!

Валенто Клаудо запитливо поглянув на юнака:

- Чому?

- Тому, що Капiтан хоче зараз бути якнайбiльше зайнятий. Щоб у нього не залишалося нi часу, нi можливостi думати про щось iнше, крiм самого керування. Бо йому дуже боляче, ти розумiєш?

- Що ж, можливо, ти й маєш рацiю, - погодився по паузi Валенто. - Але ж i я хочу щось робити, а не сидiти отак, склавши руки, поки ми проминемо прибережну смугу. Та й пiсля того до острова Тарквенiдо ще буде не близько... Ех! - важко зiтхнув вiн. - Хоч би вже проскочили, на душi б полегшало!..

Хоч би проскочили... Олесь добре розумiв побоювання свого друга: адже Валенто Клаудо розповiв йому i про тяжкi пошкодження "Люцифера", i про рiшення Капiтана вiдносно курсу на острiв Тарквенiдо, i про небезпеки, якi поставали, коли б їх помiтили радарнi пости. Вiн говорив з юнаком, нiчого не приховуючи, дiлячись з ним всiма своїми побоюваннями i думками, так, як нiколи досi не розмовляв. Нiхто з них не згадував зараз про попереднi суперечки, Олесь бiльше не поривався нi в чому переконувати Валенто Клаудо, а той немовби забув про це. Але юнак усiєю душею вiдчував, що в тому й не було вже нiякої потреби. Нiчна зустрiч з Кристобалем Гомецом наче зламала, докорiнно змiнила щось у Валенто. Можливо, неабияку роль у цьому зiграли й нелегкi розмови його з Олесем. Але переламним пунктом стала зустрiч з старим другом, який так рiзко засудив вчинки i Сивого Капiтана, i самого Валенто Клаудо.

О нi, жодним словом, жодним звуком Валенто не виявляв тiєї гострої боротьби почуттiв у своїй душi, яка володiла ним, вiд якої кровоточило його серце. Жодного слова докору або засудження чогось у Капiтанi не вихопилося в нього: для цього Валенто Клаудо був надто чесною, надто вiдданою людиною, яка не вмiла кривити душею.

Навпаки, Олесь помiчав, що тепер Валенто говорить про Капiтана з якимсь особливо теплим спiвчуттям i любов'ю, хоч у його словах i вiдчувалася прихована гiркота. Немовби Валенто Клаудо раптом позбавився звички дивитися на Капiтана звiдкись знизу, вважаючи кожне його слово незаперечним законом, проявом мудростi надзвичайної людини, яка не може помилятися. Немовби Валенто Клаудо побачив у Капiтанi, крiм усього iншого, ще й простi людськi риси, навiть певнi хиби, яких вiн ранiше нездатний був помiтити, - i це, не шкодячи великiй повазi, додало до його ставлення ще й теплоту, i спiвчуття. Бо ж вiн любив Капiтана! I чи не найтяжчим для Валенто тепер було те, що вiн змушений був визнавати рацiй тих, хто засуджував погордливi вчинки Капiтана. Визнавати, мучитися через це i не мати змоги змiнити стан речей. Адже саме Валенто Клаудо найкраще знав характер Ернана Рамiро i тому розумiв, що вiн, раз обравши свiй напрям, уже не змiнить його, а пiде далi й далi тим обраним шляхом, нiкуди не звертаючи.

Значить, тим самим шляхом мусить iти й Валенто - до кiнця, яким би той кiнець не був. Свою щиру душу й велике серце такi люди, як Валенто Клаудо, вiддають тiльки раз i вже неспроможнi потiм змiнити ставлення, змiнити почуття, що б не сталося.

Так розумiв Олесь свого друга, який у цей час неуважно стежив крiзь скло iлюмiнатора за далекою рельєфною картою земної поверхнi, що повiльно пропливала внизу. Куди подiлася звична життєрадiснiсть, куди зникла весела посмiшка Валенто Клаудо, його жартiвливiсть i добрий настрiй? Звiдки взялися цi глибокi зморшки на враз змарнiлому вилицюватому обличчi? I очi втратили блиск... Де знайти Олесевi якiсь слова розради, щоб хоч трохи втiшити Валенто, вiдвернути його вiд гнiтючих тяжких думок?..

Раптом Валенто Клаудо стрепенувся.

- Нi, не можу далi так, - глухо мовив вiн. - Пiду до нього. Спробую зайти. Якщо не пустить, хоч дивитимуся з-за дверей. Все ж таки краще, нiж сидiти тут, осторонь...

Вiн вийшов.

Олесь залишився сам. Але через якусь хвилину дверi знов розчинилися, й голос Марти спитав:

- Алексо, ми з батьком хочемо зайти. Добре?

- Дивне запитання, - вiдгукнувся юнак, знизуючи плечима. - Звичайно, заходьте.

Вiн дивився на веселе, радiсне обличчя Марти, на якому яскравими вогниками горiли її великi чорнi очi, i майже заздрив дiвчинi: все, все одiйшло зараз вiд неї далеко - i сумнiви, i турботи, i гнiтючий настрiй. Нею володiло одне щастя. Марта знов знайшла батька, вiн бiля неї, вiн врятований! Бiдолашна, вона й гадки не має про той загрозливий стан, у якому перебуває тепер "Люцифер", а разом з ним i всi вони... Та навiщо засмучувати її?

- Сiдай, тату, - вже розпоряджалася Марта. - Алексо нам зараз розкаже про все, що тебе цiкавить. Правда ж, Алексо, ти розкажеш? Бо я ж не знаю нiчого.

Олесь знову знизав плечима:

- Не думаю, щоб я знав набагато бiльше за тебе. Особливо зараз.

Вiн вiдчував на собi уважний, запитливий погляд Педро Дорiльї, i вiд цього йому було нiяково. Можна було не говорити Мартi про труднощi, якi їх чекають, але яке вiн мав право не сказати правди батьковi дiвчини?

А Марта вже безтурботно питала:

- Ну, наприклад, куди ми летимо? Ти ж, мабуть, це знаєш? Валенто сказав тобi?

- На якийсь острiв Тарквенiдо.

- Тарквенiдо? - перепитав Педро Дорiлья здивовано. - Навiщо? Адже, скiльки я пам'ятаю, це маленький пустельний острiв у вiдкритому морi!

- Саме тому Капiтан i обрав його. Щоб ми там полагодили пошкодження, яких зазнав "Люцифер" вiд вибуху гранати...

- I справдi, ми летимо над морем! - сплеснула руками Марта. - Як красиво! Тату, ти лише глянь!

Олесь визирнув в iлюмiнатор. Справдi, землi вже не було видно, пiд ними розкинулася зеленкувато-синя морська поверхня. А вiн i не помiтив! Виходить, загрозлива прибережна смуга позаду? Проскочили?..

I зразу ж таки вiн згадав: нiчого ще втiшного, бо невiдомо, помiтили їх чи нi. Це з'ясується тiльки згодом...

Вони довгенько розмовляли. Марта жваво i навiть жартiвливо докоряла Олесевi, що вiн чомусь дуже заклопотаний i наче стурбований, а це, мовляв, зовсiм не личить йому. Звичайно, дiвчина просто неспроможна була зараз вiдчути в стриманих вiдповiдях юнака те, що вiн i справдi глибоко занепокоєний, що йому важко вiдповiдати їй. Марта була цiлком захоплена своїм щастям, своєю радiстю.

Зате її батько дедалi уважнiше дивився на Олеся i немовби розумiв, що в словах юнака звучить щось бiльше, нiж звичайна стриманiсть. Принаймнi обличчя його вже не посмiхалося, як було в першi хвилини розмови. Нарештi, вiн спитав прямо:

- А чому Сивий Капiтан не скерував "Люцифер" до його бази, де ремонт був би значно легшим? На островi Тарквенiдо немає нiчого, що допомогло б йому.

Олесь завагався. Вiн не знав, чи має право говорити щось про пiдземну базу. Але тут його виручила Марта, яка вiдповiла:

- Тату, як ти не розумiєш? База "Люцифера" мiститься пiд землею, i дiстатися туди можна тiльки пiд водою. Ну, а як же "Люцифер" може зануритися пiд воду, коли в нього отака велика дiрка в корпусi? Його заллє вода!

- Розумiю, - озвався Педро Дорiлья. I додав: - Тодi справа серйозна... Ти, Марто, побудь тут, а я вийду, спитаю дещо Валенто. - Вiн подивився на Олеся, i юнак з усiєю очевиднiстю побачив, що Дорiлья справдi дещо зрозумiв.

Але вiн не здiйснив свого намiру.

У дверях, що розчинилися, показалася висока постать Валенто Клаудо.

- А, ви всi тут? - якимсь нерадiсним, тьмяним голосом мовив вiн. - Можу вас поiнформувати. Iдемо на посадку. Все гаразд.

Проте вже з самого його вигляду Олесь зрозумiв, що з справами у них далеко не все "гаразд".

Роздiл двадцять другий

1. ДАЙ МЕНI РУКУ, ОЛЕСЮ!

Вони зiйшли сходами на землю: Педро Дорiлья, Марта i Олесь, супроводжуванi Валенто Клаудо.

"Люцифер" стояв мiж двома високими пiвденними соснами на узгiр'ї, розлогi крони яких нiби прикривали своїми широкими крилами велетня вiд майже вертикального сонячного промiння. Його механiзми, мабуть, були вимкненi, бо величезний корпус громiздко спирався на колеса. Не було чути й звичного шипiння, яке свiдчило б про роботу механiзмiв. Поранений "Люцифер" неначе вiдпочивав, припавши до землi.

Непорушна тиша панувала навколо, тiльки здалеку долинали раз у раз розмiренi удари морського прибою: Капiтан обрав мiсце для стоянки машини недалеко вiд берега.

- А тепер трохи почекаємо, бо Капiтан сказав, що вiн сам зараз вийде сюди, - мовив Валенто Клаудо. Здавалося, що вiн нi до кого не звертався, а говорив наче сам з собою, вiдповiдаючи на власнi думки. Олесь ще раз поглянув на нього: Валенто був таки чимсь пригнiчений, неуважний. З кишенi його комбiнезона висувалася рукоятка великого пiстолета, який йому, очевидно, заважав, бо Валенто час вiд часу роздратовано засовував його глибше в кишеню. Навiщо Валенто озброївся тим пiстолетом?

- Нам що, доведеться йти кудись? - спитав його Педро Дорiлья.

Валенто Клаудо навiть не повернув голови в його бiк, а лише коротко вiдповiв:

- Зараз довiдаєшся.

У дверях "Люцифера" показалася знайома струнка постать Сивого Капiтана. Вiн на мить спинився на сходах, тримаючись рукою за поруччя, i пiдвiв голову. Погляд його гострих сiрих очей немов шукав чогось у небi, чистому синьому небi, де високо-високо наче завмерли нерухомi бiлi хмаринки.

Вiн був такий самий, як i завжди, у шкiрянiй куртцi, без шапки, кучеряве волосся з сивим пасмом вiльно спадало на високий лоб. Такий самий i не такий...

Худорляве його тонке обличчя змарнiло, навколо запалих очей лягли глибокi тiнi. Двi рiзкi зморшки з'єднали нiздрi з краями рота, i це надавало блiдому обличчю вираз засмученостi, хворобливої втоми. Тiльки очi свiтилися, як i ранiше, внутрiшнiм полум'ям, що немов вилучалося з них; але погляд Ернана Рамiро втратив властиву йому твердiсть i впевненiсть, вiн горiв якимсь нездоровим лихоманковим вогнем, неспокiйним i тривожним.

- Вiн хворий! - стурбовано, самими губами прошепотiла Марта, стискаючи руку Олеся.

Ернан Рамiро повiльно спустився сходами на землю i знов пiдвiв запитливий погляд угору. Що вiн шукає в небi? Адже там немає нiчого, крiм сонця i хмаринок.

Мабуть, i Капiтан переконався в цьому. Вiн уважно, мов вивчаючи, подивився на Марту. Якась неясна подоба посмiшки промайнула на його обличчi.

- Гадаю, що тепер ти вже цiлком заспокоїлася, дiвчино, - сказав вiн. Радий за тебе. I за вас також, Педро Дорiлья, - повернув вiн голову до її батька.

- Я глибоко вдячний вам, Капiтане, - вiдповiв Педро, - ви врятували менi життя.

Ернан Рамiро неуважно махнув рукою:

- Я зробив те, що обiцяв вашiй дочцi. Тут нема про що говорити...

- Але через це ваш "Люцифер" зазнав пошкоджень, - зауважив Педро Дорiлья наполегливо, - потрапив у скрутне становище. Це менi дуже прикро. I коли б у моїх силах, я...

Сивий Капiтан спинив його:

- Про це також не варт говорити. Бо таке могло трапитися i в iншому мiсцi, незалежно вiд вас, Дорiлья. Не про те зараз мова. Вам доведеться десь знайти притулок i для вас самого, i для Марти. На "Люциферi" ви залишатися далi не можете...

Вiн перевiв погляд на Олеся. I юнаковi раптом здалося, що той погляд якось дивно потеплiшав, на одну лише невловиму мить, але потеплiшав.

- I з тобою, Олесю, ми теж зараз розлучимося. Пам'ятаєш, я колись сказав тобi, що ти ще зможеш зробити вибiр, лишатися на "Люциферi" чи нi?

- Я тодi ж таки вiдповiв вам, Капiтане: лишатися! - твердо вiдповiв юнак.

- То було давно, багато змiнилося з того часу, - втомлено зауважив Ернан Рамiро. - I тому я вже не запитую тебе. Ти теж не можеш бiльше бути на "Люциферi".

- Чому? - вихопилося в Олеся.

- Незабаром сам зрозумiєш... - i наче мимоволi вiн ще раз поглянув на небо. Але одразу й продовжував: - Ви пiдете разом з Валенто до рибальського селища. Вiн влаштує вас там... на якийсь час. Потiм побачимо. Ви взяли ракетний пiстолет, Валенто?

- Так, Капiтане, - безрадiсним тоном вiдповiв Клаудо, дивлячись собi пiд ноги.

- Отож у разi потреби ви зможете дати сигнал. Мабуть, цього й не доведеться робити. А коли все влаштуєте, повернетеся сюди. Все ясно?

Цiлком несподiвано для всiх, а насамперед, мабуть, для Ернана Рамiро, Валенто Клаудо мовив:

- Вони й самi могли б дiйти, Капiтане. А менi краще б одразу взятися за роботу... Адже "Люцифер"...

Вiн сказав це, нiби пересилюючи себе, бо ще нiколи не заперечував Капiтановi.

Брнаи Рамiро здивовано поглянув на нього i зсунув кошлатi брови. Голос його враз набув владного тону:

- Я вже сказав усе, Валенто. Ясно?

- Так, Капiтане.

Дисциплiна перемогла: Валенто здався, хоч увесь вигляд його свiдчив, що вiн пiдкоряється проти волi. Ернан Рамiро все ще дивився на нього, i Олесевi знов здалося, що в цьому поглядi з'явилося щось дивовижно тепле, дружнє. I знов це тривало якусь мить.

Раптом Рамiро перевiв погляд на юнака. Хвильку вiн мовчав, нiби обмiрковуючи щось, а потiм сказав:

- Менi шкода розлучатися з тобою, Олесю. Нi, нi, мовчи, - тут-таки заперечив вiн, помiтивши, що юнак немов хоче вiдповiсти йому. - Менi хотiлося б, щоб ти краще взнав мене перед тим, як виносити присуд... Так, можливо, тодi ти iнакше оцiнював би дещо...

- Але ж, Капiтане...

- Я вже сказав тобi, мовчи. Дай менi руку!

Олесь знiяковiло простягнув Ернановi Рамiро руку. Вiн вiдчув мiцний потиск i побачив дивний сум в його сiрих очах, якi невiдривно дивилися прямо на нього. Та що ж це робиться? Та хiба ж можна отак пiти, не сказавши, як схвильовано б'ється серце, сповнене поваги й любовi до цiєї сумної людини, погляд якої, теплий i батькiвський, мов проникає в саму Душу!

- Капiтане, я... я хочу...

- Мовчи. Олесю. Бiльше нiчого не треба...

I знову цей глибокий, невимовний сум у поглядi! Нi, не тiльки в поглядi, а й у словах Капiтана, що йдуть, здається, вiд самого серця, змученого, скривавленого серця Ернана Рамiро. Нiколи, нiколи досi не чув Олесь в голосi Капiтана такої безмежної скорботи, як зараз! Ернан Рамiро говорив мов у снi:

- Як жаль, як жаль, що все обернулося так!.. Скiльки мрiй i прагнень сповнювало душу!.. А життя пройшло, минуло марно... навiщо, навiщо ж було все?.. Для помсти? А де ж вона, та помста? Хiба я досяг чогось? Нi, нiчого, i все минуло, i все марно... i нiякої користi нi для кого... то навiщо було все це?..

Олесь вiдчував, що не може далi володiти собою. Ось зараз вiн кинеться до Капiтана, обiйме його, скаже, як вiн... Але Ернан Рамiро раптом замовк. Вiн рiзко труснув головою, мов вiдганяючи од себе щось, що заважало йому, мучило.

- Iдiть, друзi, - сказав вiн, вказуючи рукою на далекий берег. - Уже час. Iдiть!

I зразу ж таки увiрвав мову i прислухався. До розмiреного одноманiтного шуму морського прибою, що весь час долинав сюди, виразно примiшувалося зараз iще щось, якесь гудiння, що дедалi гучнiшало, наближалося, зростало. Лiтак! Безумовно, це лiтак!

Валенто Клаудо незграбно переступив з ноги на ногу, кашлянув i нерiшуче почав:

- Капiтане, дозвольте...

- Нiчого не дозволяю! Я сказав усе, що треба було, Валенто. Iдiть, я кажу, вже час!

То був знову владний i невблаганний голос Сивого Капiтана, який не припускав заперечень.

- Єсть, Капiтане!

Валенто повернувся до Педро Дорiльї, Марти i Олеся.

- Пiшли! Такий наказ Капiтана... - сказав вiн безнадiйним тоном людини, яка змушена скоритися...

Вони йшли вниз з узгiр'я один за одним: попереду Валенто Клаудо, похнюплений, з важко опущеними руками, а за ним iншi. Олесь iшов останнiм. Вiн обернувся й поглянув назад.

Ернан Рамiро нерухомо стояв бiля величезного корпуса "Люцифера" i невiдривно дивився їм услiд. Мабуть, вiн побачив, що Олесь озирнувся, i пiдняв руку, наче востаннє вiтаючи його... чи прощаючись з ним, хтозна?.. Юнак також пiдняв руку в останньому вiтаннi. Йому хотiлося б висловити в цьому мовчазному жестi всi тi бурхливi почуття, якi володiли ним зараз. Адже знов, як i ранiше, вiн побачив у Сивому Капiтанi ту людину, яка притягала до себе його палкi симпатiї, яка так щиро й тепло ставилася до нього тодi, в першi днi його перебування на "Люциферi"... Немовби Капiтан у цi хвилини прощання розкрив залiзний панцир, що вiдгороджував його i вiд Олеся, i вiд iнших людей.

Марта обернулася до юнака. В очах її стояли сльози.

- Алексо, менi його так шкода... вiн був зараз такий сумний... i менi чомусь здається, що я вже нiколи не побачу Капiтана...

Вона говорила уривчасто, схвильовано:

- I тепер менi здається, що... що нiчого в ньому немає страшного... вiн, мабуть, зараз такий самiтний... i йому дуже, дуже тяжко... вiн так говорив, що менi плакати хотiлося...

- Тобi плакати хотiлося... А що ж тодi сказати менi? - глухо обiзвався Олесь, не дивлячись на неї. - Я ж так докоряв, засуджував його...

- Лiтак! - вигукнув Педро Дорiлья, показуючи вгору.

У небi справдi з'явився лiтак. Вiн виринув з того ж боку, звiдки прилетiв свого часу "Люцифер", i робив тепер широке пiвколо над островом Тарквенiдо. То був не пасажирський лiтак, а невеличка вiйськова машина, яка нагадувала своїми обрисами винищувач. Всього хвилину чи двi треба було йому для того, щоб вивершити те широке пiвколо, - i винищувач уже зник у зворотному напрямi. Поступово затихло i його гудiння. I знов у тишу, мабуть, таку звичну на цьому пустельному островi, вривався тiльки то наростаючий, то затихаючий рiвний гул морського прибою.

Поява вiйськового лiтака не давала Олесевi спокою. Чого вiн прилiтав сюди? I саме пiсля того, як на островi опинився "Люцифер"? Чи немає тут якогось зв'язку?

Юнак згадував побоювання Валенто Клаудо вiдносно того, що "Люцифер" може помiтити якийсь радарний пост, розташований у прибережнiй смузi суходолу. Невже так i є? Треба спитати Валенто, що вiн думає з цього приводу.

Прискоривши ходу, Олесь пiдiйшов до Валенто Клаудо, який iшов попереду, низько схиливши голову. Що це? Вiн щось говорить, наче розмовляє сам з собою? Олесь прислухався, тим бiльше, що Валенто, здавалося, не помiчав нiкого. Так i є, з уст Валенто Клаудо раз у раз зривалися окремi слова, незв'язанi i безладнi. Олесь розiбрав:

- Замiсть лагодити... могли самi... не розумiю... а, вiн знав!.. значить, навмисно... каже, сказав усе... Нi, не все, зовсiм не все!.. А що зробиш... коли вiн такий упертий...

Так людина говорить у снi, в тяжкому снi, коли її мучать кошмари, коли нею володiють невiдчепнi марення. Але ж Валенто Клаудо не спить, вiя говорить свiдомо! Олесевi стало моторошно, i вiн непевно запитав:

- Валенто, про що ти говориш? I з ким?

З тривогою Олесь побачив, як Валенто Клаудо повiльно, мов через силу повернув до нього голову, подивився на нього наче невидющими, якимись скляними очима.

- А, це ти, Олесю, - вiдiзвався вiн, нарештi. - Хiба я говорив щось?

- Звiсно, говорив, тiльки я не розчув. Чи ти думав уголос? - спробував юнак сказати якнайбадьорiшим тоном.

- Мабуть, що так, - нехотя погодився Валенто.

- А про що ти так напружено думав? - не вгавав юнак, якому дуже хотiлося вивести свого друга з цього гнiтючого стану. - Що на тебе так вплинуло?

Це було сказано необережно, легковажно, i Олесь зразу вiдчув це, бо Валенто немов спалахнув.

- Вплинуло? I ти ще питаєш? А ти сам не бачив, не чув? - швидко, перебиваючи сам себе, заговорив вiн. - Капiтан вiдправив вас усiх з "Люцифера", це зрозумiло. Але навiщо, чому вiн наказав менi йти а вами? Хiба ви самi не дiйшли б? А коли я спробував щось сказати" що вiн вiдповiв? Ти думаєш, це випадково? Нi, вiн хотiв, щоб мене там не було, ось що! А хто лагодитиме "Люцифер", як не я? Лагодити треба негайно, час не жде, а вiн вiдiслав мене!..

- Тодi чому ж Капiтан зробив так? - вдалося Олесевi вставити запитання в потiк слiв Валенто.

- Хiба я знаю чому? Хiба його можна зрозумiти? А ти думаєш, вiн не знав заздалегiдь, що має прилетiти отой лiтак? Ти хiба не пам'ятаєш, як вiн поглядав у небо? Вiн чекав, чекав, що лiтак з'явиться, Я тобi це точно кажу!

- То, виходить, що нас таки помiтили з якогось радарного поста i надiслали лiтак?

- А, та це цiлком ясно, - вiдмахнувся Валенто Клаудо. - I Капiтан знав, що помiтили. Я тобi кажу, вiй знав, що з'явиться той лiтак. I тому пiдганяв нас, говорив, пам'ятаєш: "Iдiть, бо вже час", ти пам'ятаєш це, Олесю?

- Але ж тодi треба було б, навпаки, негайно лагодити "Люцифер", якщо вiн знав, що нас помiтили i можуть надiслати за нами погоню, - непевно зауважив Олесь.

- Ото ж бо воно й є! - роздратовано вигукнув Валенто. - А замiсть того Капiтан вiдiслав мене, та ще й невiдомо навiщо... я ж тобi весь час тлумачу це! Чого вiн зробив так, ти можеш менi сказати?

- Нi, - визнав Олесь. Справдi, все це здавалося принаймнi дивним. Капiтан знає, що "Люциферовi" загрожує напад, i не вживає заходiв, щоб пiдготуватися, а навпаки, вiдсилає того, хто мiг бути найкориснiшим у цiй справi, свого помiчника Валенто Клаудо...

- Нi, я цього не розумiю, - зiтхнув юнак.

- I я не розумiю, - сердито ствердив Валенто. - Але вiн саме так наказав, ти ж чув? Значить, вiн знав, що робить, У нього була якась мета. А яка?..

Олесь мовчав. Одна думка, ще неясна, ще туманна, народжувалася у нього в головi. Але та думка здавалася юнаковi неможливою, страшною, неймовiрною. I вiн боявся не тiльки висловити її, а навiть припустити, щоб вона виразнiше оформлялася. Нi, нi, цю жахливу думку треба вiдiгнати геть, не згадувати про неї!..

Юнак озирнувся. Далеко на узгiр'ї, яке вони покинули, виднiвся "Люцифер", все такий самий нерухомий, наче прип'ятий до землi. Звiдси, здалека, вiн здавався не таким великим, як зблизька. А двi людськi постатi бiля нього виглядали й зовсiм iграшковими.

- Море! - скрикнула Марта.

Справдi, вони вже пiдходили до берега. Мiж бескидiв вiдкривався широкий морський краєвид, безкрая й тиха, наче лiнькувата поверхня моря простягалася до самого обрiю, далекого i недосяжного. Там, десь за тим обрiєм, ховалася Iберiя. Як добре, що сюди не дотягнуться скривавленi лапи фалангiстського уряду, що цей тихий, пустельний острiв вiддiлений вiд нього морем, таким лагiдним, синiм, спокiйним, з чистим, також синiм небом над ним, де у величавiй височинi пливуть тiльки вiльнi хмарки, i бiльше нiчого...

Нiчого?

Валенто Клаудо спинився як укопаний. Слiдом за ним завмерли й iншi, дивлячись туди ж, куди скерований був Його застиглий погляд.

Ще далеко, ще над самим обрiєм, але вже досить виразно й чiтко в синьому, такому чистому i спокiйному небi виднiлися чорнi цятки. їх було кiлька, вони, здавалося, не мали в собi нiчого загрозливого, просто - кiлька чорних цяток у небi.

Але тi цятки на очах зростали. I вiд них уже долинало потужне ревiння моторiв, спочатку слабке, ледве чутне, але дедалi гучнiше, безнастанне i настирливе.

Лiтаки!..

2. ОСТАННIЙ БIЙ "ЛЮЦИФЕРА"

Ескадрилья фалангiстських вiйськових лiтакiв держала курс на острiв Тарквенiдо. I не доводилось гадати, з якою метою вона летiла сюди. Це було ясно й так.

Радарнi пости помiтили "Люцифер", засiкли його напрям, коли вiн пролiтав над прибережною смугою. Телеграфнi рапорти сповiстили про це уряд. Розвiдувальний лiтак, що зробив пiвколо над островом, надiсланий був для того, щоб остаточно з'ясувати мiсцеперебування пошкодженого "Люцифера". I вiдразу пiсля того, як лiтак сповiстив про наслiдки своїх спостережень, сюди вирушила цiла ескадрилья бойових лiтакiв, яка могла мати тiльки одну мету знищення "Люцифера".

Ернан Рамiро передбачав це! Вiн знав - i це було видно тепер з його слiв i вчинкiв! - що йому не пощастило пролетiти прибережну смугу непомiченим. Мабуть, ультракороткохвильове випромiнювання радiолокацiйних приладiв, яким радарнi пости намацували в просторi "Люцифер", було вiдзначене його чутливими апаратами. Ернан Рамiро звернув на це увагу, зробив висновки. А передбачити пiсля того, що навздогiн "Люциферовi" будуть негайно надiсланi бойовi лiтаки, було вже нетрудно. Капiтан знав, що має вiдбутися! Вiн знав це ще перед тим, як повести "Люцифер" на посадку, зважив на все, i ще в повiтрi вiддав Валенто Клаудо наказ супроводжувати Педро Дорiлью, Марту i Олеся, яких вiн не хотiв залишати при собi.

Чому Капiтан зробив це? Бо вiн уже не вiрив, що вийде переможцем, як завжди перемагав ранiше. Тому що вiн наочно побачив приреченiсть "Люцифера", який не мав тепер змоги захищатися й нападати водночас i на полагодження якого не було нi часу, нi можливостей. Але чому ж тодi вiн сам, разом з рештою команди, лишався на ньому? Адже дальший опiр став безнадiйним...

Всi цi думки вихором промайнули в головi Олеся за тi кiлька секунд, коли вiн дивився на зловiснi чорнi цятки, що линули сюди з-за моря. Вiн швидко обернувся: а що ж робитиме тепер Капiтан? Чи помiтили на "Люциферi" цю страшну загрозу, яка насувалася на нього? А втiм, коли й помiтили, що може тепер вдiяти Капiтан?..

До "Люцифера" було звiдси досить далеко. Але Олесь ясно бачив не тiльки його витягнений корпус, а й малесенькi силуети людей, що зайнятi були чимсь бiля передньої частини. Невже ж вони не помiчають? Тодi треба їх сповiстити, звернути їхню увагу на наближення лiтакiв! Може, випустити ракету, адже Валенто має з собою ракетний сигнальний пiстолет...

Юнак знов повернувся, вже до Валенто Клаудо, швидко говорячи, як у лихоманцi:

- Валенто, треба сигналiзувати, треба...

I спинився, побачивши, що Валенто i без його слiв уже вийняв пiстолет i пiдносив його вгору, в напрямi "Люцифера". Але не вистрiлив, бо мiцна рука Педро Дорiльї раптом лягла на його плече:

- Стiй, Валенто! Не стрiляй, - мовив наполегливо Педро.

Валенто Клаудо рвучко повернув голову:

- Чому?

- Не гарячкуй, Валенто. Цим ти тiльки допоможеш лiтакам, вказуючи їм напрям "Люцифера". Та й пiзно вже, поглянь!

Справдi, лiтаки вже наближалися до самого острова. Вони на ходу перешиковувалися, утворюючи одну вигнуту лiнiю, заходячи один за одним. Обстрiлювати чи бомбардувати вони збиралися?..

Валенто Клаудо опустив пiстолет. Вiн переводив погляд з лiтакiв на "Люцифер" - i знов на лiтаки, що сповнювали повiтря шаленим гуркотом. Вiн стискував кулаки, лють, змiшана з вiдчаєм, охоплювала його.

- А, вони все одно добре вже знають, де "Люцифер", вони прямують просто на нього! - проговорив вiн крiзь зцiпленi зуби й знов пiднiс пiстолет. I повiльно знов опустив його.

"Люцифер" одiрвався вiд землi! Так, так, ось уже ясно видно просвiт мiж його корпусом i краєм узгiр'я! Значить, Капiтан вирiшив-таки щось зробити, вiн бачить лiтаки, що сунуть на нього! Мабуть, вiн винайшов якийсь спосiб боротьби!..

Але що це? Хоч "Люцифер" i пiдносився вгору, дедалi збiльшуючи швидкiсть, на узгiр'ї пiд ним лишалися люди. Один, другий, третiй... а там же не було щойно нiкого, крiм команди "Люцифера". Тодi хто ж це?

Здалеку не можна було розгледiти нiчого, крiм малесеньких силуетiв, якi деякий час лишалися нерухомими, а потiм швидко перебiгли пiд дерева, наче шукаючи захисту. Та в чому ж рiч, що то за люди?..

- Хто це? - мимоволi вигукнув вражений Олесь.

У вiдповiдь вiн почув здавлений, неприродний голос Валенто Клаудо:

- То нашi люди... Капiтан лишив їх на землi i знявся на "Люциферi" сам один... лишив їх, як i мене.

А "Люцифер" тим часом, пiдносячись вище й вище, наче сковзнув у повiтрi вбiк вiд тiєї уявлюваної лiнiї, якою линули вниз нападаючi лiтаки. То був смiливий i спритний маневр, бо який би намiр не мали пiлоти лiтакiв, обстрiляти "Люцифера" чи скинути на нього бомби, - все одно вiн вийшов з прицiлу, опинився збоку. Лiтаки ж, що розвинули велику швидкiсть, не могли вже повернути слiдом за ним. Вони пролинули над високими соснами, пiд якими ще з хвилину тому перебувала їх вистежена мета, i знов почали набирати висоту, в той же час повертаючи в напрямi, куди звернув "Люцифер".

- Все одно, все одно це тiльки вiдстрочка... вони швидкохiднiшi... i Капiтан не може їх спинити, бо генератори пошкодженi, не працюють, бурмотiв пересохлими губами Валенто Клаудо. - I вiн один на "Люциферi"... сам... а я тут...

Олесь добре розумiв те, що думав Валенто. Коли б система електромагнiтної завiси не була пошкоджена, коли б потужнi ультракороткохвильовi генератори працювали, Капiтан мiг би не лише захиститися вiд пострiлiв, але й спинити двигуни лiтакiв. Мiг би... Але зараз у нього такої змоги не було!

Лiтаки з надривним ревiнням проробляли один за одним складний маневр. Вони злiтали вище й вище; в той же час вони, вихиляючись так, що їхнi крила ставали пiд прямим кутом до землi, робили крутий вiраж з таким розрахунком, щоб той вiраж закiнчився якраз над "Люцифером" i перерiзав йому шлях. Бо тодi досить буде влучної черги з крупнокалiберних кулеметiв, i справа закiнчиться.

Дивно, але Ернан Рамiро наче вiдмовився вiд дальшої спроби вислизнути з-пiд смертоносного обстрiлу, який мав вiдбутися. Вiн вiв "Люцифер" по прямiй лiнiї, нiкуди не звертаючи, просто у море. Вiн немов забув про напад лiтакiв, якi, описуючи в небi широку й плавну криву лiнiю, линули наперерiз йому. "Люцифер" летiв далi й далi в море.

- Та вiн же не зможе вiдiрватися вiд них! Що вiн робить? - вигукнув Педро Дорiлья, не вiдриваючи погляду вiд лiтакiв, що неухильно наближалися до "Люцифера".

Валенто Клаудо мовчав, стиснувши зуби. Вiн краще за всiх знав i розумiв, що порятунку не було, що "Люцифер" приречений, а разом з ним i Сивий Капiтан. Олесь почув iще, як поруч з ним голосно схлипнула Марта, вчепившись у його руку.

Лiтаки наближалися. Вони ще не стрiляли, вичiкуючи, мабуть, найвигiднiшої позицiї. Їх потужне ревiння то гучнiшало, коли вiдходили хвилi морського прибою, то наче згасало в його наростаючому шумi.

I раптом на тому мiсцi, де щойно був перший, головний лiтак, спалахнула яскрава блискавка. Нiби клубок слiпучого полум'я вкрив лiтак. А ще через мить той клубок полум'я обгорнувся чорним важким димом.

Другий за чергою лiтак не мав часу змiнити курс. Вiн iшов точно слiдом за першим i врiзався в чорну димову хмару, яка залюбки поглинула його. Поглинула, щоб у ту ж, здавалося, мить розколотися новим вилиском полум'я i викинути з себе якесь чорне шмаття, уламки, що стрiмко полетiли вниз, у море.

- Отак їх! Отак! - з шаленою люттю скрикнув Валенто Клаудо, в якому спалахнула нова надiя. - Одного за одним, Капiтане! Одного за одним!

I Олесь вiдчув, як i в нього також гарячково застугонiло серце. Смiливий, вiдважний Капiтан! Вiн вийшов на безнадiйний, здавалося б, бiй i один проти кiлькох швидкохiдних лiтакiв переможно вiв його! "Люцифер", важко поранений i знесилений, не мiг захищатися, як ранiше, не мiг швидко маневрувати. Але в нього лишалася його електрична зброя, страшнi електричнi кiльцевi снаряди, i Ернан Рамiро мужньо використовував їх. "Люцифер" нападав! Уже двох лiтакiв немає. Коли б Ернановi Рамiро вдалося й далi продовжувати напад... коли б йому пощастило...

Проте лiтакiв було надто багато, Ернан Рамiро не мiг протистояти нападовi цiлої ескадрильї. Лiтаки встигли змiнити курс, вони вже промайнули повз чорну димову хмару i летiли майже паралельно "Люциферовi". Черги довгих жовтих iскор з'явилися на двох з них: то крупнокалiбернi кулемети почали обстрiл "Люцифера".

Один з цих двох лiтакiв тут-таки й спалахнув, як попереднi: електричний снаряд Ернана Рамiро досяг i його. Але на його мiсцi опинився ще один, i з нього в напрямi "Люцифера" також простягнулися одна за одною жовтi iскри. Нападаючих було надто багато, i кожен з них тут-таки займав мiсце попереднього збитого.

Останнiй бiй "Люцифера" закiнчувався.

Сполотнiлий вiд хвилювання Олесь бачив, як одразу в двох мiсцях з корпусу "Люцифера" вирвалися чорнi клуби диму. Вони виринали зсередини, їх наче зносило, стирало вiтром, але крупнокалiбернi кулi вже прошивали оболонку, позбавлену електромагнiтного захисту. То був початок кiнця.

"Люцифер" загойдався. Вiн наче пiрнув передньою частиною вниз, потiм на хвилинку випростався якимись страшними судорожними ривками, такими несхожими на його звичний плавний рух. А тодi вiн полетiв униз, швидше й швидше, немов його з силою притягала синя поверхня моря.

- Вiн падає, падає! Його збили! - закричала Марта., ховаючи обличчя в долонях: дiвчина не могла бiльше дивитися на це жахливе видовище.

Повiльно перекидаючись носом униз, нiби нацiлюючись в море, "Люцифер" падав. Але ще перед тим, як торкнутися хвиль, вiн раптом наче розколовся, розпався на двi окремi частини. Потужний вибух розкраяв корпус "Люцифера", довгi язики вогню вирвалися з нього, знялися вгору, вiдокремились i на якусь мить залишилися в небi сяючим ореолом, немовби то була непокiрна, вiльнолюбна душа Ернана Рамiро, яка не хотiла гинути разом iз змертвiлими уламками в морi...

Спокiйна й мирна до того морська поверхня здибилася, завирувала й закипiла, розступившись перед тим, що ще хвилину тому було могутнiм, хоч i тяжко пораненим "Люцифером". Високi пiнявi хвилi гнiвно й квапливо побiгли вiд того мiсця, що стало могилою Ернана Рамiро, загадкового Сивого Капiтана, який знайшов тут завершення своєї трагiчної долi. Хвилi бiгли далi й далi, в усi боки, немов кудись поспiшали, немов вони несли з собою сумну звiстку про загибель "Люцифера" i його непримиренного, самолюбивого i владного творця...

3. ПРАПОР У МОРI

Лiтаки, знову зiмкнувшись, зробили над морем одне широке коло, ще одне. їхнi пiлоти переконувалися, що цього разу з "Люцифером" справдi покiнчено. А тодi лiтаки повернули геть вiд острова Тарквенiдо, бо їх справа була зроблена, i взяли курс на суходiл. Незабаром вони знов перетворилися на маленькi чорнi цятки в далекому синьому небi i, нарештi, зникли за обрiєм.

Стало напрочуд тихо. Так тихо, що це важко було переносити. I морський прибiй уже не шумiв так, не налiтав довгими, вкритими сивою пiною хвилями на прибережне камiння. Чи, може, то лише здавалося так Олесевi, який i досi не мiг вiдвести очей вiд моря, що поглинуло знiвеченi останки "Люцифера"...

Педро Дорiлья сидiв на скелi, похмуро дивлячись на хвилi, Марта глухо плакала, не соромлячись своїх гiрких слiз i не ховаючи мокрого обличчя. Час вiд часу вона повторювала:

- Навiщо, навiщо я так говорила про нього... навiщо?.. - i плакала ще гiрше.

Валенто Клаудо, як i Олесь, невiдривно дивився в морську далечiнь, завмерлий, скам'янiлий вiд горя, як втiлення скорботи й суму. Вiн не бачив i не чув нiчого навколо себе: Капiтан, його Капiтан загинув!..

Так, Ернан Рамiро загинув. Вiн принiс себе в жертву для того, щоб врятувати своїх товаришiв. Тепер Олесевi все-все було зрозумiло, з'ясувалося все, на що досi юнак не мiг знайти вiдповiдi. Це було тяжко усвiдомлювати, але все стало на своє мiсце до останньої, найдрiбнiшої деталi.

Ернан Рамiро ще в "Люциферi", пiд час польоту сюди, побачив, що порятунку немає. Його вистежили, йому не вдалося здiйснити свiй задум i привести "Люцифер" для лагодження в безпечне мiсце.

Попереду була неминуча загибель. Кинути "Люцифер", своє улюблене дiтище, Ернан Рамiро не мiг: надто багато працi, сподiвань i згадок було пов'язано з ним. Що ж лишалося перед ним, який вихiд?

Тiльки останнiй бiй, тiльки горда смерть людини, яка нiколи i нi за яких обставин не здається, а йде назустрiч долi!

Марта i Педро Дорiлья були на "Люциферi" стороннiми людьми, Капiтан зразу ж таки вирiшив висадити їх на островi i вiдправити далi вiд приреченого "Люцифера". А разом з ними i Олеся... того Олеся, що чимсь, як розповiдав Валенто, нагадував Ернану Рамiро маленького сина Лорхе... Олесь згадав зворушливе прощання Ернан а Рамiро, його теплi, схвильованi слова, що звучали так дивно, так душевно, останнi слова Сивого Капiтана, зверненi до нього, - i якийсь клубок пiдступив до його горла... О Капiтане, коли б ви знали, як зараз сумно, як тоскно Олесевi, немов вiн втратив найближчу, найрiднiшу людину!..

Так, Ернан Рамiро вирiшив врятувати i Марту, i її батька, i Олеся. А разом з ними i Валенто Клаудо, свого вiрного i вiдданого помiчника. Тому вiн i наказав Валенто йти разом з ними. I розгнiвався, коли Валенто Клаудо спробував сперечатися й нагадувати, що вiн потрiбен для лагодження "Люцифера".

Яке лагодження? Хiба можна встигнути щось зробити до того, як настигне погоня, як буде зроблений напад? Для лагодження пробоїни, генератора, електромагнiтного захисту потрiбно багато часу. А погоню буде надiслано негайно, це ж ясно. Тому Капiтан i поглядав, прощаючись, весь час на небо, шукаючи там першого вiсника наступної атаки, розвiдувального лiтака. Вiн на все зважив у цi останнi хвилини! Так само, як зважив вiн i на долю iнших його помiчникiв i товаришiв по "Люциферу", напевно, так само...

Олесь уявляв собi, як Капiтан, помiтивши, що наближається ескадрилья лiтакiв, наказав усiм вийти з "Люцифера". Просто наказав, нiчого не пояснюючи. Вiн-бо знав, що його наказ буде виконано без будь-якого обговорення, без роздумiв, як завжди. А тодi, залишившись на "Люциферi" сам, вiн включив механiзми i знявся в повiтря, раптово знявся на свiй останнiй безнадiйний бiй, жертвуючи собою для врятування iнших. Нiщо вже не могло допомогти йому самому, тiльки гордiсть людини, що нi за яких умов не здається ворогам, вела його вперед, надавала йому сили!

I знов Олесь вiдчув, що якась тепла хвиля пiдiймається в його душi, захльостує його i примушує стискуватися серце, сповнене поваги до цiєї надзвичайної людини, яка була не лише гордою, владною i навiть свавiльною, але знайшла в собi силу пожертвувати власним життям, рятуючи товаришiв. Вiн сумно схилив голову...

Бiля юнака пролунав голос Валенто Клаудо, похмурий i безбарвний, позбавлений будь-якого життя:

- Ви лишайтеся тут, чи що, Педро. Або йдiть до селища, все одно. А я повернуся до узгiр'я, там нашi ж... дiзнаюся, що вони й як. Повернуся згодом, тодi знайду вас... тут або в селищi, однаково. Мабуть, уже з ними повернуся...

Педро не вiдповiв, а Олесь вiдгукнувся:

- Але ж Капiтан наказав...

- Ти менi не згадуй зараз про Капiтана, - несподiвано гостро перебив його Валенто Клаудо. Юнак здивовано поглянув: що сталося? Хiба вiн щось сказав не так?

Валенто все ще тримав у руцi великий ракетний пiстолет, з якого вiн хотiв нещодавно подати сигнал про наближення лiтакiв. Вiн неуважно дивився на нього, наче не знаючи, що з ним робити. А тодi кинув пiстолет на землю:

- Це ще заважає тут, - буркотнув невдоволено. Потiм перевiв вiдсутнiй, наче чимсь заклопотаний погляд на Олеся.

- Капiтана немає, розумiєш? - сказав вiн чiтко. - I нема чого говорити про нього. Досить уже! Набалакалися!

Не кажучи бiльше й слова, Валенто повернувся i швидкими кроками пiшов у напрямi узгiр'я. Юнак розгублено дивився йому вслiд.

- Не засмучуйся, Алексо, - звернулася до нього Марта. її вологi ще очi спiвчутливо дивилися на Олеся. - Бач, Валенто такий розстроєний... Йому, напевно, дуже боляче, ти розумiєш, Алексо...

- Розумiю. А хiба менi не боляче? Всiм...

- Що тiльки нам тепер робити, Алексо? - вела далi Марта смутно. - Ми тут нiкого не знаємо... i куди подiтися?..

Олесь мовчки знизав плечима...

Вiн знов уже дивився на море, безкрає, спокiйне, тихе; наче i не було воно свiдком того, що сталося тут. Вiчне, то бурхливе, то лагiдне море, чого тiльки воно не бачило? Минули тисячi й сотнi тисяч рокiв, а воно, мабуть, все таке ж саме. Минуть iще тисячi рокiв, а воно залишиться таким самим синiм i незворушним, бо що для нього всi подiї, людськi радостi й горе, сум i надiї, грозова злива чи гаряче сонце?.. Все проходить, все минає, не лишаючи слiду на широких грудях моря, як i кораблi, що пропливають ним, як i отой корабель, що пливе зараз звiдкись з пiвдня, держачи курс на пiвнiчний схiд... Куди, до якої країни пливе вiн, цей корабель?..

На твоєму борту, невiдомий корабель, люди. Вони не знають i нiколи не взнають про те, що сталося над маленьким островом, повз який ти пропливаєш, щоб згодом вiддалитися. Який край чекає на тебе, великий бiлий корабель, що пливе вже зовсiм близько, який прапор майорить на твоїй кормi в подувах легкого бризу, що дме з острова Тарквенiдо?..

I враз наче гаряча хвиля залила серце Олеся, вiн здригнувся i завмер, вчепившись руками в скелю. Весь свiт у цю мить скупчився для нього в малесенькiй плямцi, яка червонiла на кормi бiлого корабля. Нi! Нi! В таке щастя не можна повiрити! Адже ж це вiн, рiдний, рiдшiй червоний прапор!..

Як божевiльний, Олесь звiвся, пiдскочив i, шалено розмахуючи руками, нестямно заволав:

- Наш! Наш, радянський корабель, Марто, Педро! Наш!

- Що з тобою, Алексо? Що сталося? - занепокоїлась Марта.

- Наш! Радянський корабель у морi! - кричав Олесь. - Вiн пливе повз острiв! Наш порятунок!

- Де? Де? - вмить опинилася бiля нього Марта. Вона вдивлялася в море, прикривши очi вiд сонця тонкою смаглявою рукою.

- Червоний прапор! Хiба ж ти не бачиш? Он, на кормi! - продовжував несамовито вигукувати юнак.

- Ой, бачу, Алексо! Батьку, батьку, поглянь! Червоний, це ж значить радянський, так, Алексо?

- А який же ще? Вiн вiзьме нас на борт, вiн врятує нас! Бо це наш, радянський корабель!

Марта рвучко повернулася до Олеся:

- Так хiба ж вiн знає, що ми тут? Вiн пройде мимо, Алексо.

- Нi!

Олесь кинувся до ракетного пiстолета, що лежав на землi, кинутий Валенто Клаудо. Як добре, що Валенто лишив його тут!

- Радянський корабель не може пройти мимо, коли вiн бачить, що хтось подає йому сигнал бiди, - говорив юнак, зводячи курок. - А двi ракети одна за одною, це саме такий сигнал! Ось!

Вiн пiдняв руку з пiстолетом, натиснув на спуск. Вклав другу ракету, вийняту з рукоятки, ще раз вистрiлив. Двi червонi лiнiї простягайся з берега в напрямi корабля, два червонi сигнали, що закликали на допомогу i водночас указували, в якому мiсцi перебувають тi, хто просить допомоги.

- Дивись теперь! Дивись! - вигукнув Олесь.

Бiлий корабель, наче не помiчаючи сигналiв, сунув тим самим курсом, повз острiв.

- Вони не бачать нас, Алексо, - боязко сказала Марта.

- Ти так думаєш? Гаразд, на всякий випадок я дам ще сигнали, зараз, зараз!

Вiн знов перезарядив пiстолет, радiючи, що в його рукоятцi був запас ракет. I знову з острова в напрямi бiлого корабля простягайся двi тривожнi червонi лiнiї.

Але, мабуть, вони були вже зайвими. Бо майже водночас бiлий корабель подав свiй сигнал-вiдповiдь: довгий i протяжний гудок розлiгся над морем.

- Вiн спиняється, спиняється! - щосили радiсно гукнула Марта, не тямлячи себе вiд радостi.

Так, бiлий корабель спинявся. Деякий час вiн ще посувався вперед, але дедалi повiльнiше. I ось вiн зовсiм спинився. Було видно, як з нього спускали шлюпку.

- Я все розповiм нашим, вони вiзьмуть нас, - збуджено говорив Олесь, i вас, i Валенто, й iнших... - i раптом спинився.

Болiсна думка прорiзала його свiдомiсть. Так, корабель вiзьме всiх... всiх, крiм Сивого Капiтана, який навiки залишиться в глибинах синього моря, де вiн знайшов свою загибель разом з його чудесним створiнням, "Люцифером"... Наче живе, постало перед юнаком тонке обличчя Ернана Рамiро, з його гострими свiтлими очима, з шапкою кучерявого волосся, серед якого бiлiє сиве пасмо... i лагiдна усмiшка, що так прикрашала це суворе обличчя, i голос Ернана Рамiро, дружнiй, теплий...

Це живе обличчя вимальовувалося перед Олесем на синьому фонi моря, таке ясне, таке чiтке. А потiм воно почало танути, стало туманним i, нарештi, зовсiм прозорим, як згадка, як невимовно сумна i в той же час близька й рiдна згадка про дороге й миле, що нiколи не залишає нас, хоч i навiки зникло з нашого життя...

Бiла шлюпка наближалася до скелястого берега острова Тарквенiдо, бiла шлюпка з червоним радянським прапором на кормi...

1959