Уночі похолодало. Ранком Авакум, піднявши штори на дверях веранди, яка виходила на вулицю, побачив побілілі від снігу верхівки старих сосон. Починався похмурий день, захмарене небо нависло над дахами будинків та деревами, у повітрі кружляли поодинокі сніжинки. Поступ зими вже відчувався в цьому околичному південно-східному кварталі міста.

Авакум голився, а на спиртівці тим часом варилась кава. Він виспівував ча-ча-ча і при цьому трохи піднімав то ліву, то праву ногу. Нарешті і його опанував легковажний настрій. Він почав навчатися модерних танців. От і тепер він ритмічно постукував підборами по паркету і поводив ледь зігнутими в ліктях руками, імітуючи розгарячілого жеребця. Раніш Авакум навчився боксу, фехтування, навіть вільної боротьби, вмів кататися на ковзанах, ходити на лижвах, спинатися на стрімкі скелі, а танці зневажав завжди, все життя. Модне свого часу танго відштовхувало його своєю сентиментально-солодкавою еротикою, а ультрамодних танців він не терпів через їх дешевий примітивізм, намагання наслідувати природно-примітивні любовні ігри відсталих племен. Авакумові було чуже все сентиментальне і фальшиве. Та тепер він піднімав то ліву, то праву ногу і весело виспівував крикливу мелодію ча-ча-ча. Позаминулий вечір вони втрьох — Прекрасна, Фея, Харі й він — провели у барі. Щоки Прекрасної Феї палали, очі блищали — такою вона ставала завжди, коли її викликали на біс або коли випивала більше одного келиха міцного вина. Тільки-но оркестр заграв каліпсо, вона сказала Авакумові: «Ходімо». Правда, спочатку це сказали її очі, але оскільки він удав, і до того ж дуже вдало, що не розуміє, вона вимовила це вголос і навіть підвелася зі стільця. «Починай, Харі!» — повернувся Авакум до її нареченого і підбадьорливо кивнув йому.

Женихові належало першим танцювати зі своєю нареченою. Так ведеться. Та Харі мовчки похитав головою і позіхнув. Він працював над ескізами болгарського павільйону на майбутній міжнародній виставці-ярмарку, і думки про цю термінову і складну роботу гнітили його з ранку до вечора. Він мав причини бути втомленим і дрімати, коли оркестр грав каліпсо. А от Авакум не міг похвалитися нічим таким, що бодай трохи нагадувало б страшенну заклопотаність Харі. Цього дня він не ходив до майстерні, рукопис про античні пам'ятки та мозаїку так і пролежав нерозгорненим на столі. А те, що Авакум просидів кілька годин з професором над одним ребусом з низкою ускладнених диференціальних обчислень, не давало підстав говорити глухим з утоми голосом: «Ах, ти ж бачиш, що я геть розбитий! Як же я танцюватиму з тобою, моя красуне, коли у мене все йде обертом перед очима?» Він не міг сказати ні цього, ні чогось такого, бо зовсім не скидався на розбиту з утоми людину та й не збирався вдавати страдника. Авакум тільки всміхнувся, одвів погляд від очей Прекрасної Феї, які запрошували його.

— Може, відкладемо до іншого разу? Щось немає настрою танцювати. Просто не хочеться.

Промовивши це, він чекав, що в очах Прекрасної Феї спалахнуть вогники образи та обурення, а чи трохи зблідне чоло, бо жінки страх не люблять, щоб їм відмовляли, коли вони запрошують на танець. Проте Прекрасна Фея сказала тільки: «Шкода» — і сіла на своє місце, мов учениця, що вичерпно відповіла на поставлене запитання. Певно, вона справді жалкувала, однак не збиралася сердитися через це. Вона знала, що і в чоловіків буває поганий настрій, що і в них є примхи.

— Для відшкодування своєї відмови пригости мене мигдальним тістечком,— сказала вона, зображуючи на обличчі запальну, веселу й чарівну усмішку.— А якщо ти мені ще раз відмовиш, то ми з Харі покараємо тебе — примусимо випити дві чарки джину.

Авакум не терпів цього гіркого напою, його пересмикувало на саму лише думку, що доведеться ковтнути тієї гидоти, а перспектива випити дві чарки й зовсім бентежила. Ось чому він вважав за краще навчитись танцювати. Це не бозна-яка важка річ, тим більше що він звернувся до приватного вчителя. Кінець кінцем вміння танцювати — теж свого роду капітал, усе може знадобитися розвідникові.

Увесь попередній день Авакум старанно займався, і справа успішно посувалась уперед.

Отже, він голився і виспівував ча-ча-ча. Ось уже і перший сніг притрусив землю. Незабаром білі зимові дні стануть чудовою дійсністю. Курити люльку, сидячи в кріслі, слухати, як у каміні потріскують дрова, і обмірковувати матеріал для наступного розділу «Античних пам'яток і мозаїки» — таке здавалося справді принадним. Скоро він закінчить книжку. Ще один нарис про нововідкриту римську мозаїку в Санданскі — і другий розділ рукопису буде готовий.

Авакум зняв зі спиртівки кавник. Мозаїка, знайдена в Санданскі, була така свіжа й чиста, ніби ще вчора коло неї шелестіли шовкові туніки матрон та знудьгованих гетер, а губи пошепки декламували сумну поему про сміливого і легковажного Фаетона. Але Земля зробила відтоді дві тисячі повних обертів навколо Сонця, колісниця Фаетона зберігається в музеї, а його сороковий правнук летить на космічному кораблі до Місяця. І... сороковий правнук не шепоче співних гекзаметрів.

Поголившись, Авакум роздягся, увійшов до ванної і, коли крижані струмені душу задзюркотіли по його плечах, пустився в дикий і темпераментний танок — суміш каліпсо та твіста.

З ванної Авакум вийшов свіжий та бадьорий. Цієї зими він неодмінно закінчить свою книгу — ночі довгі, а тиша — як срібло. Думки поринають у темряву і повертаються звідти посріблені, дзвінкі. Інколи вони дзвенять сумно, мов дзвони,— він запам'ятав цю скорботну срібну музику, наслухавшись її досхочу в минулі зими. К бісу, не хоче він більше цієї срібної музики, цих дзвонів. Краще хай буде вже каліпсо та твіст.

За скляними дверима похмуро і тихо. Старі сосни навпроти ліниво кивають йому білими шапками, злегка знизуючи вкритими інеєм плечима. Під сумною небесною банею повзе рідкий білястий туман, сутінки ніби гуснуть. І раптом усе оживає — в повітрі починає кружляти безліч сніжинок: вони зливаються в білому вирі, і вже не видно ні старих сосон, ні огорожі, ні тротуару навпроти.

Так гарно, що Авакум тихенько висвистує. Йому здається, ніби зараз танцює весь світ і лине над ним плавкий, життєрадісний і чарівний штраусівський вальс.

Це танцюється так: крок уперед, два кроки на місці, один-два-три, один-два-три! Буття починається з математики, воно і є математика. Завтра прем'єра: театр опери та балету поновлює постановку «Сплячої красуні». Марія виконує роль принцеси. Один-два-три, один-два-три. Завтра вони на прем'єрі. Увесь світ танцює, і над усім світом лине п'янкий веселецький вальс. Усе танцює серед білих гірлянд. І кожна квітка в цих гірляндах — то маленька Прекрасна Фея. Хто сказав, що світ не чудовий?

Так почався для Авакума ранок 29 листопада.

Він якраз зачиняв за собою вхідні двері, коли із снігової завіси вишмигнув Харі. Він був такий запорошений снігом, наче виліз із лантуха з борошном.

— Ходімо зі мною до дядька,— попросив він, кліпаючи мокрими віями. Йому, видно, довелося довго стояти під снігом.— Що тобі робити в такий час у місті? — провадив він, хоч Авакум не відмовлявся.— Тут у нас зима, а там сльота і бридота! І до того ж — май на увазі — я замовив боцманові на обід щось дуже смачне.

Авакум знизав плечима. Смачні страви не могли його спокусити, бо він зовсім не гурман. Проте на нього вплинула незвичайна наполегливість Харі — той ніколи раніш не запрошував його так настирливо.

— Що сталося? — спитав Авакум, намагаючись заглянути в очі Харі.

— Нічого особливого,— відповів той і, трохи помовчавши, додав: — По суті, нічого особливого, але мені здається, дядько сьогодні якийсь страшенно нервовий і збуджений. Чи не розв'язує задачу або ребус. Але весь час кричить: «Тихше, не галасуйте!» Ти ж знаєш, що він має звичку повторювати це, коли працює над чимось серйозним. А сьогодні він явно переборщує... просто нервує. Та й боцман теж — ходить темний, як хмара, бурчить і супить брови. Неначе обидва вранці встали з лівої ноги. Словом, атмосфера досить похмура. А я запросив на обід Марію, розумієш?

— Розумію,— всміхнувся Авакум.

— Утрьох нам буде веселіше,— сказав Харі.

Тихо падав сніг, і штраусівський вальс усе ще линув над світом.

— Ну що ж, ходімо,— сказав Авакум і, помовчавши трохи, додав: — Ти йди, а я піднімусь нагору, візьму апарат. Погода саме для знімання.

Цього разу професор навіть не подав йому руки. З накинутою на плечі вовняною шаллю, зіщулившись, старий сидів нерухомо в своєму чудо-кріслі, дивлячись перед себе невидющими очима. Він був схожий на зігнуту вдвоє мумію. На столі перед ним лежали розкидані енциклопедії, словники, математичні довідники і купи списаного паперу. Ручка арифмометра стирчала, прокручена на півоберта.

— Чи можу я вам чимось допомогти? — спитав Авакум. У цю мить він по-справжньому заздрив професорові.

— Тихше, не галасуйте! — кинув йому вчений, навіть не поворухнувшися і не глянувши на нього.

Авакум тихенько причинив двері.

Близько одинадцятої години прийшла Прекрасна Фея. Зі сніжинками на кучерях, розрум'янена з морозу, вона немов принесла з собою далеке живлюще дихання засніжених гір. Поки Харі допомагав їй скинути пальто і відносив на вішалку, вона постукувала по підлозі підборами і дзвінко сміялась,— мабуть, і сама не знала чому. Але від того здавалася ще вродливішою.

Авакум стояв у кутку, навівши на них об'єктив кінокамери, і всміхаючись, натис на кнопку.

Вона кинула нареченому «дякую», поцілувала його швидко в губи і, простигши руки, попрямувала до Авакума.

— За тобою борг з позавчорашнього вечора,— сказала вона.— Пам'ятаєш?

— Пам'ятаю,— відповів Авакум і вперше в житті відчув кволість у колінах.

— Боцмане!

У кухняних дверях заблищало червонощоке і спітніле обличчя колишнього кока. Побачивши в холі Прекрасну Фею, він ураз виструнчився.

— Чого бажаєте, ваше добродійство? — спитав він. Цього разу тон його здавався надто поважним для її жартівливої гри.

— Бери гармонію — і на палубу! — наказала Прекрасна Фея.

Коли він знов з'явився з гармонією у руках, Харі вже сидів у холі на єдиному стільці й спокійно курив сигарету.

— «Дунайські хвилі»! — оголосила Прекрасна Фея і поклала руку на плече Авакума.— Він уміє грати тільки вальси,— шепнула вона. І раптом спитала: — Ти танцюєш вальс?

— Оце танцюватиму вперше,— відповів Авакум. Кволість у колінах уже минула.

Колишній кок зібрав розтягнену гармонію, і пальці його забігали по старих жовтих клавішах.

«Щоб ти жив сто років! — промайнуло в голові Авакумові, й він повторив подумки: — Крок уперед, два кроки на місці!»

Тепер справді танцював увесь світ. Весняні води розбили кригу, і дзвінкі струмки задзюрчали серед розквітлих лук. У блакитному повітрі блищало срібне сонце, а по смарагдовому небосхилу пливли лілові хмари. Райдуга гойдалась то вгору, то вниз, розпускала і підіймала свої шлейфи і зненацька перетворювалась на грандіозний фейєрверк. А з вишини сіялися вниз, наче дощ, різноколірні краплини світла. Крок уперед, два кроки на місці! Хто сказав, що світ не чарівний? Струмки зливалися в тиху повноводу ріку, і в її блакитному дзеркалі відбивалось усміхнене синє небо. Що він тримає в руках? Частинку райдуги? Та чи ж може райдуга мати запах, кучері, гнучке тіло?

— Спокійніше, бо вилетимо надвір! — сміялась Прекрасна Фея.

Не вилетять. Він уперше відчуває не знану досі радість і, можливо, перебільшує. Відкриває для себе новий світ і, мабуть, здається смішним.

Він підводить Прекрасну Фею до стільця, де сидить Харі, й каже:

— Ось, Харі, твоя наречена. Танцюй тепер з нею ти, а я зніму вас на кінострічку, на пам'ять. Коли святкуватимете срібне весілля, ми втрьох прокрутимо фільм і досхочу посміємося!

— Боцмане! Давай щось із «Веселої вдови»! — збуджено кричить Прекрасна Фея. Очі її палають задерикувато, хоч їхній блиск не такий уже чистий.

Колишній кок розтягує гармоніку, і його обличчя стає лютим, наче він збирається розчавити когось своїми величезними лапами. Авакум не залишає кінокамери: Харі і Прекрасна Фея в об'єктиві.

Але тут з горішнього поверху лунає професорів голос:

— Тихше, не галасуйте!

Це схоже на сигнал пожежної тривоги. Якийсь час усі мовчать.

— Ходімо в ліс,— тихо пропонує Прекрасна Фея.— Хочете?

Обід пройшов весело. Веселий був якоюсь мірою і професор. Перше ніж випити свою каву, він сказав, пильно дивлячись на племінника та Прекрасну Фею:

— Розв'язую, діти мої, складнющий ребус. Зроду ще не випадало такого розв'язувати.— Він помовчав, відпив кави і додав: — Жахливий ребус! Однак мушу признатися, діти мої, я вже наполовину розв'язав його.— Хтозна-чому, але професор весь час дивився на них пильно, не кліпаючи.— А до вечора я його остаточно подолаю, цей клятий ребус. Будьте певні!

— Неодмінно, дядечку! — прощебетала Прекрасна Фея.— Ти неодмінно розв'яжеш цей ребус, ми всі певні, що ти його розв'яжеш. Правда ж, Харі?.

— Який може бути сумнів,— відповів Харі і позіхнув. Він знову щось креслив і майстрував, обмірковуючи проект майбутнього павільйону виставки.

Колишній кок допоміг професорові піднятись у кабінет.

Замість снігу пішов дощ. Краплини застукотіли по шибках сердито й уперто. Із запнутого хмарами неба спускалися ранні сутінки.

Колишній кок тихенько проспівав кілька іспанських пісень, ледве торкаючись пальцями струн старої гітари. І враз умовк, опустивши руки.

Мовчали всі. Чути було лише, як дощ періщить у вікна. І здавалось, ніби то тарабанять не краплини, а чиїсь кістляві пальці.

— Професорові зле,— сказав кухар.

— А що з ним? — байдуже спитав Харі.

— Зле йому,— не вгавав колишній кок. Він трохи посидів мовчки, ніби вслухаючись у самого себе, потім почепив через плече гітару і тихо, згорбившись, повільно пішов на кухню.

— Тут, по-моєму, стає холодно,— зауважила Прекрасна Фея.— Чи помітили ви, що стало значно холодніше? — Вона глянула на Авакума, але той саме дивився у вікно. По шибках стікали струмочки.

— Начебто похолодало,— кивнув Харі.

— Слухайте,— сказала Прекрасна Фея.— Чи не здається вам, що час уже йти звідси?

— Це ідея,— всміхнувся Харі.— Ми могли б піти в кіно, в нашому кінотеатрі йде якась весела картина.

— Куди завгодно, тільки звідси,— сказала Прекрасна Фея.— Невже вам таки не холодно?

Харі піднявся до дядька сказати, що вони йдуть, а Авакум тим часом зняв Прекрасну Фею, коли вона надівала пальто. Йому не хотілося розмовляти, і він намагався знайти собі якусь роботу. Коли на сходах показався Харі, він перевів апарат на нього, і бобина знов зашурхотіла.

— Тобі не надокучило? — незадоволено спитав Харі.

— Нам надокучило чекати на тебе! — тупнула ніжкою Прекрасна Фея.

— Тихше, не галасуйте! — почувся глухий голос професора.

«Професорові погано»,— згадав Авакум кухареві слова і відчув, що його проймає дрож. Адже професор літня, виснажена людина.

Коли всі троє вийшли на середину вулиці, на них раптом налетів шалений порив вітру, і вони повернулись, щоб сховати обличчя від дощу. І тоді разом чомусь глянули нагору, на професорову еркерну кімнату, ніби хтось силоміць привернув до неї їхні погляди. З-під величезного дашка високої настільної лампи струменіло м'яке зеленаве світло. Професор сидів у своєму чудо-кріслі, трохи нахилившись уперед, і сердито дивився на них.

— Б-р-р! Зимно! — здригнулась Прекрасна Фея і, повернувшися, швидко побігла назустріч дощеві.

«І зранку сьогодні так само дивився перед себе»,— подумав Авакум.

Якийсь час вони з Харі йшли мовчки, аж ось наздогнали Марію.

— Ви як на похороні,— запротестувала вона.— Чи не можна швидше?

Саме цієї миті вони почули у себе за спиною якесь лопотіння. За ними біг, вимахуючи руками і щось гукаючи, колишній кок. Але здалеку годі було щось розібрати.

Підбігши, він замало не впав. Обличчя кухареве було мокре, масивні щелепи тремтіли, і слова виривались на превелику силу.

— Верніться,— прохрипів він.— Ради бога... верніться! З ним щось скоїлося!.. Жахливе!..

— Що жахливе? — стенувся Авакум. Він схопив кухаря за зав'язки білого фартуха і міцно струснув.— Що жахливе? — повторив він.

— Допоможіть! — схлипнув колишній кок.— Професора вбито!