Вони добігли до будинку професора майже водночас.

Біля входу Прекрасна Фея наче завагалась на секунду і відступила назад. Харі, як племінник, мав зайти перший, але він важко дихав, притискав руку до серця і взагалі мав вигляд людини, що ледве тримається на ногах. Сидячий спосіб життя і постійне недосипання помітно підітнули його сили. Колишній кок, навпаки, виглядав набагато краще, навіть не здавався втомленим, хоч був значно старший за інших і двічі пробіг ту саму відстань; в очах товстуна був такий жах, аж Авакум відсторонив його і пішов перший.

Двері кабінету стояли отвором. Від великого дашка на поріг падала велика, у формі еліпса світляна пляма.

Професор сидів, як завжди, у своєму чудо-кріслі, маленький, зіщулений, страшенно худий і якийсь трагічно покірний та тихий. Руки його мертво звисали, наче відкручені від плечей, а голова нахилилась уперед. Верхній шийний хребець міцно напинав шкіру, і по-дитячому тонка шия професора здавалася в тому місці майже переламаною. Прозорі, як скло, очі, розплющені неприродно широко, оголювали білки і дивилися кудись злостиво та сердито. Верхня частина тулуба не повалилась на стіл і трималася рівно. її підтримувала напнута між підлокітниками крісла широка стрічка бандажа, яким професор, щоб руки залишалися вільними, оперізувався, мов льотчик ременями перед виконанням штопора або мертвої петлі. Тому верхня частина тулуба й не повалилася на стіл.

Побачивши все це через плече Авакума та Харі, Прекрасна Фея пронизливо скрикнула, позадкувала і заточилась. Авакум звелів колишньому кокові відвести її на кухню і дати води. А сам підійшов до професора, взяв його праву руку. Пульс остаточно і безнадійно завмер.

Поки він тримав цю мертву кисть, з холу почулись голоси та звук важких квапливих кроків, що глухо відбивались на вистеленому по дерев'яних сходах плюшевому хідникові. Авакум обернувся і вдруге за день був уражений — погляд його зустрівся із знайомим дружнім поглядом лейтенанта Петрова.

Проте лейтенант чомусь не здивувався.

— Мертвий? — спитав він тихо. Авакум кивнув.

— Нікого не випускати з будинку! — гукнув лейтенант у відчинені двері.

— Слухаю! Нікого не випускати з будинку! — відгукнулися знизу.

Лейтенант підійшов ближче і почав оглядати труп. На лівому боці хатнього професорового сурдута темніла волога липка пляма.

— Куля пробила ліве передсердя,— тихо сказав Авакум. Лейтенант підвів голову.

— Це видно по кольору крові та інтенсивності крововиливу,— додав Авакум.

Лейтенант зітхнув, дістав сигарети і запропонував їх своєму колишньому шефові. Потім підніс телефонну трубку і швидко накрутив номер полковника Манова. Вираз його обличчя був такий, наче він сам пробив кулею професорове огруддя і тепер чекав від правосуддя суворої і справедливої кари.

На другому кінці дроту, звичайно, були приголомшені. З тріскотнечі у мембрані та з того, як зблідло обличчя лейтенанта, неважко було здогадатися, що по дроті летіли жорсткі слова, досить образливі для його службової честі. Щоб якось оборонитись від ударів тих слів, лейтенант, скориставшись короткою паузою, одним духом випалив, що ось, мовляв, і Авакум Захов був за п'ять хвилин до вбивства у професоровім домі, й слава богу, знову тут. Ім'я Авакумове пролунало в його вустах із такою надією, наче він знайшов чудодійний рятувальний пояс. Такий магічний пояс, який може врятувати від загибелі навіть того, хто зазнав корабельної аварії в бурхливих океанських водах біля підступного рогу Горн. Правда, лейтенант уже двічі працював під Авакумовим керівництвом і добре знав ціну цій людині.

Почувши ім'я Авакум, на другому кінці дроту на мить затихли — так буває, коли у небі, прошитому блискавками, з'являється заспокійливий сонячний промінь. Жорсткі слова урвалися, напруга на проводі спала. Лейтенант, облизавши пересохлі губи, передав трубку Авакумові.

— Щасливий випадок послав тебе саме вчасно,— почав полковник. Голос його був удавано спокійний і здавався хрипким та холодним.

— Навпаки,— сказав Авакум.— Цей щасливий випадок лихо пожартував з мене, обманувши аж на п'ять фатальних хвилин.

— А ти візьми реванш,— запропонував полковник. Він начебто попустив вуздечку. В його голосі замість нот відчаю забриніла надія.— Неодмінно візьми реванш! Кінець кінцем це питання честі! Не дозволяй, щоб тебе так ошукали! Це не в твоєму дусі!

— Я, либонь, уже одвик від таких речей,— відказав Авакум. Він сказав це нерішуче, але серце його переповнилось радісним збудженням.

Полковник прокашлявся, помовчав.

— Слухайте, товаришу Захов,— сказав він сухо.— Наскільки я знаю, вас не викреслено з наших службових списків, і я...

— Слухаю вас,— промовив Авакум, нахиливши голову. Він давно чекав цих слів як найвищої радості. Під час консервації, яку він сприймав як вигнання, саме ці слова мали відіграти роль золотого ключика, що відчинив би перед ним браму раю. Та хтозна, чому зараз вони, прилетівши по дроті, не зігріли йому душу омріяним урочистим почуттям. Тривожне напруження охопило його, опанувало до решти, але це більш нагадувало сп'яніння. Тієї миті поняття «найвища радість» начебто зникло з його уяви.

— ...і я наказую вам,— вів далі полковник,— негайно почати слідство.— Він і не підозрював, що начальницький тон зовсім йому не личив. Є люди, що здаються смішними в накрохмалених манишках.— Негайно починайте слідство,— повторив він.— А я трохи згодом заїду до вас і дещо поясню.

Авакум поклав трубку і якийсь час стояв нерухомо. Під зеленим світлом від дашка в своєму чудо-кріслі професор скидався на утопленого, обплутаного огидними корчами.

— Лейтенанте Петров,— сказав Авакум.— Ви прийшли сюди десь за хвилину-півтори після нас. Не думаю, що ви і ваші люди опинились на цій вулиці і на цьому місці випадково. Ви вбігли в дім зразу ж після того, як зайшли ми, отже перебували весь цей час поблизу. До того ж ви вбігли сюди з виглядом людей дуже зацікавлених, без усякого виклику. Звідси легко зробити висновок, що ви наглядали за будинком і що, можливо, на вас поклали завдання охороняти будинок і, зокрема, професора. Я хочу знати дві речі. По-перше, відколи ви провадите спостереження?

— З учорашнього вечора, товаришу майор,— виструнчився по-військовому лейтенант. У його голосі пролунали бадьорі нотки. Якщо вже сам Авакум Захов узявся до цієї справи, можна сподіватися, що пощастить з'ясувати причини загибелі професора, якого вони не зуміли вберегти.

— По-друге, чи знає щось про це кухар? Чи знає він, що було вжито запобіжних заходів? І взагалі чи мали ви якісь зв'язки з цією людиною?

— Ніяких, товаришу майор. Я з ним не розмовляв, та мені й не доручали з ним говорити.

Авакум звелів викликати сержанта, який стежив за вхідними дверима. Сержант сказав, що коли Авакум з дівчиною та професоровим племінником вийшли, жодна жива душа не наближалась до дверей будинку. Він стояв за сосною — якраз навпроти вхідних дверей.

— А чи не проходив хтось у цей час неподалік? — спитав Авакум.

Сержант тріпнув головою. По обіді, відколи він заступив на пост, жодна людина не з'являлась біля будинку. Він весь змок, промерз і часто позіхав з утоми.

Авакум послав сержанта на кухню.

— Скажіть кухареві, щоб налив вам чарку коньяку.

А коли вип'єте, повідомте, що його заарештовано за лейтенантовим наказом, і надіньте на нього наручники. Потім викличте Харі, племінника професорового, і при ньому зробіть трус на кухні та в їдальні. Виявивши щось вогнепальне, повідомте мене, будь ласка.

Коли сержант вийшов, Авакум звернувся до лейтенанта:

— Накажіть обшукати весь будинок від горища до підвалу. А ви особисто зніміть, будь ласка, відбитки пальців на дверній ручці,— він кивнув на інкрустований замок,— і уважно огляньте підлогу та килим у кімнаті. Засвітіть люстру.

— Слухаю,— тихо промовив лейтенант.

Авакум поморщився і махнув рукою. Він був прискіпливий і вимагав від своїх підлеглих всього, на що вони тільки здатні, але його дратували зовнішні ознаки чиношанування. Усі ці «слухаю» і клацання закаблуками були йому не до душі. Вони нагадували про службову субординацію, а він дивився на свою роботу, як художник дивиться на картину, що над нею працює, шукаючи гармонії між холодними і теплими тонами. Що тут спільного зі службовим «слухаю» та вправним клацанням закаблуками?

Він підійшов до книжкової шафи, сів на пуф спиною до трупа. Якийсь час він ні про що не думатиме. Кілька хвилин у його свідомості буде біле поле — а для нього це однаково, що година міцного підбадьорливого сну. Та цього разу біле поле не з'являлось — Авакум відчував мертве тіло за спиною, у вухах відлунювали кроки лейтенанта, який ходив по кімнаті, і тихе постукування дощу по шибках.

Отак спливали хвилини.

Авакум міркував.

З учорашнього вечора органи держбезпеки взяли цей будинок під нагляд, щоб охороняти професорове життя.

В такому разі професор, очевидно, дуже цінна людина.

Проте є багато й інших людей, теж дуже цінних для суспільства, як і професор, але органи держбезпеки їх не охороняють. Отже, якщо вони все-таки поставили охорону, треба думати, що:

а) в даному разі раптово виникла якась безпосередня небезпека;

б) ця небезпека, оскільки вона виникла раптово, тісно пов'язана з професоровою діяльністю.

Отож, невідомих у цьому логічному рівнянні два:

1) характер професорової діяльності;

2) момент виникнення небезпеки. .

Навколо обох невідомих уже нагромадилось чимало даних, щоб визначити їх конкретне значення.

а) Зовсім недавно професор попросив Авакума дістати йому з книжкової шафи латинський словник і латинську граматику. Авакум знайшов обидві книжки. Ними ще ніхто не користувався, і, мабуть, тому аркушик, що визирав зі словника, привернув його увагу. Зім'ятий і списаний олівцем папірець, засунутий у нову книжку, і то не в будь-яку, а в латинський словник, звичайно, не міг не привернути його уваги.

Авакум вийняв папірець і став розглядати. Він лежав між сто п'ятдесят третьою і сто п'ятдесят четвертою сторінками. На сторінці сто п'ятдесят четвертій товстою червоною рисою було підкреслено дієслова Finio, ivi, itum . А на папірці вгорі стояли також написані червоним олівцем слова Professor, Labor, Finio i Vitocha. Під ними — графи типової шифрової таблиці зі словесним ключем над верхньою горизонтальною рисою. Навіть не дуже обізнана людина, кинувши погляд, відразу б здогадалася, що на папірці — розшифрована радіограма, складена способом заміщення з допомогою ключа для шифру «Princeps». Латинські слова означали: «професор», «робота», «закінчувати» і «Вітоша». Очевидно, складаючи цю шифрограму, застосували умовний код.

Коли Авакум перебіг очима папірець, у вухах у нього задзвеніло. Кров запульсувала у скронях. Якби він не бачив одного разу, як з будинку професора виходив полковник Манов, то, певно, подумав би тієї миті, що професор складає, а не розшифровує шифрограми. Однак, звісно, було б безглуздям припускати, що полковник Манов робить візити складачеві шифрограм для таємних радіопередач, і цілком розумно думати, що полковник відвідує розшифровувача радіограм, які передають таємні радіостанції.

Отже, Авакум відкрив того дня, що доктор фізико-математичних наук, аматор ребусів — секретний співробітник шифрувального відділу органів держбезпеки, так само як він, археолог,— секретний співробітник контррозвідки. З тією лише різницею, що спаралізований професор усе ж щось робив і жив, а він, здоровий, животів. У «законсервованому вигляді». Авакум замкнув це відкриття у своїй пам'яті й доклав усіх зусиль, щоб не думати про нього.

б) Професор сам розкрив свої карти цього ранку. Точніше — за обідом. Він сказав (Авакум добре пам'ятав кожне його слово): «Розв'язую, діти мої, складнющий ребус. Зроду ще не випадало такого розв'язувати!» Ребус! Авакум зразу здогадався, про який ребус мовив професор. Потім старий похвалився: «Треба сказати вам, діти мої, що я вже наполовину розв'язав його». І грозився до настання сутінків подолати ребус, навіть запевнив у цьому «дітей».

Отже, перше невідоме, а саме — характер професорової діяльності — знайдено: визначний математик допомагав контррозвідці. Не випадково досвідчені й талановиті математики — найкращі розшифровувачі.

Друге невідоме — момент виникнення небезпеки — визначалося само собою як аксіома. Якщо держбезпека взяла на себе охорону секретного розшифровувача, то, напевно, йому доручено термінове завдання, пов'язане з небезпекою, що загрожує безпосередньо державі.

Визначення невідомих у рівнянні приводило до цілком ясного й певного висновку.

Іноземна розвідка пильно і щоденно стежила за життям та роботою професора. Кухар удавав із себе комедіанта, придуркуватого авантюрника, грав вальси, співав ідіотських піратських пісень, а це тільки камуфляж, насправді ж він був очима та вухами іноземної розвідки. Та ось іноземна розвідка дізналась, і, мабуть, саме вчора, що органи держбезпеки доручили професорові терміново розшифрувати перехоплену надзвичайно важливу шифрограму, де були оперативні вказівки таємному агентові чи агентам. Боячись провалу, катастрофічного викриття, якщо професор розшифрує радіограму, іноземна розвідка вдалася в даному разі до небезпечного, але ефективного і радикального заходу — вбивства. Мертвий професор, виконане завдання чужоземного керівництва, застрахована від викриття агентура всередині країни — ось три мети, досягнені одним влучним пострілом у серце. Захід хитро обміркований і розумний.

— Товаришу майор,— тихо гукнув лейтенант. У його стриманому голосі була повага і водночас бриніли радісні нотки.

Авакум розплющив очі.

Лейтенант стояв перед ним, простигши руку вперед. На його долоні блищав невеличкий коричневий гудзик.

— Що це? — спитав Авакум спокійним, рівним голосом.

— Таких ґудзиків із зірками у нас не роблять,— відповів лейтенант. Та Авакума не здивувала його знахідка, і лейтенант пожалкував про радісні нотки.

— Справді, не роблять,— погодився Авакум і після невеликої паузи додав: — Покладіть гудзик на стіл і, будь ласка, спустіться вниз, на кухню, запросіть сюди Харі.

Коли Харі ввійшов у кімнату, Авакум показав рукою на стіл і спитав:

— Якщо не помиляюсь, це твій гудзик, Харі, так?

Харі обійшов труп, глянув на гудзик і знизав плечима:

— Мій,— сказав він.— Де ви його знайшли?

— Де ви знайшли гудзик, товаришу лейтенант? — спитав Авакум.

— Під кріслом,— відповів той.— Під тією мостиною, де стоять професорові ноги.

— Можливо,— сказав Харі.— Можливо, там. Учора я вкручував нову лампочку в люстру, і, коли злазив по розсувній драбині, гудзик, мабуть, відлетів.

— Трапляється,— всміхнувся Авакум.

— Я почав його шукати, але дядько мене нагнав, ти ж знаєш, який він запальний.

— Він був нервовий,— сказав Авакум.

— Був,— сумно всміхнувся Харі і трохи помовчав. Потім повернувся до лейтенанта.— Чи можу я взяти його? Це чеський гудзик, я купив його у Празі на виставці-ярмарку.

Лейтенант не відповів.

— Інакше доведеться змінити всі гудзики на піджаку,— пояснив Харі.— Я скоріш куплю собі новий піджак, ніж гаятиму час на кравців.

Лейтенант слухав його і дивувався. Стільки турбот через якийсь гудзик! Він був надто скромний, і, можливо, тому знайдений гудзик раптом заблищав у його уяві, мов щирий золотий червінець.

Авакум усміхнувся, але, глянувши на мерця, знов нахмурився. Харі був дріб'язкова людина, міщух. Він лічив кожну витрачену стотинку [Стотинка — сота частина лева], і якщо шахрував, граючи в карти, то щоб тільки не бути в програші.

— Харі,— звернувся до нього Авакум, ледве стримуючи обурення,— ти став власником цього чудового будинку, як же ти можеш жалкувати за дрібницею — гудзиком? — І подумав: «Тепер Прекрасна Фея, мабуть, поквапиться вийти за нього заміж, бо будинок справді чудовий!»

— Ха! — знизав плечима Харі і скривив зневажливо губи.— Дурниці! Який я власник? Мансарду дядько відписав цьому дебелому дурневі, що сидить там унизу,— морякові. Оце,— він постукав черевиком по підлозі,— старий хотів відписати якомусь математичному клубові. Разом з меблями та килимом.— Він глянув на мерця і насупився.— Старий був наївний чоловік, хоч і добре знав інтеграли. Як я вмовляв його залишити бодай килим... То що ж лишається мені від цього чудового будинку?

— Нижній поверх! — відповів Авакум, усміхнувшись про себе. Ця людина заслуговує, щоб її відверто обдурювали. В таких випадках совість заплющує очі.

— Нижній поверх! — Харі зітхнув і помовчав.— А ти знаєш, який податок треба сплатити за спадщину?

— Харі,— сказав Авакум,— завтра ввечері, якщо не помиляюсь, прем'єра «Сплячої красуні». Твоя наречена, ти ж знаєш, виконує головну партію. Чи не здається тобі, що її треба якнайшвидше відпровадити звідси?

— Я займусь гудзиком,— сказав лейтенант.— Сьогодні ввечері ми, як належить за інструкцією, складемо протокол, і завтра ви заберете його.

— Буду вам дуже вдячний,— вклонився Харі.

Потім вони поговорили про похорон та про формальності, пов'язані з ним, і вирішили, що все треба закінчити завтра до четвертої години дня.

Коли Харі вийшов, Авакум глибоко і з видимою полегкістю зітхнув, закурив сигарету і зморено сів у шкіряний фотель навпроти мерця.

Він усвідомлював, що лейтенант чекає на його розпорядження, а в голові у нього раптом утворилася якась порожнеча.

— Ну що ж,— почав Авакум і одразу ж умовк, не мов зайшов у безвихідь.— Ну що ж,— повторив він.— Робіть, як того вимагають святі правила слідства: загорніть цю дрібницю в папір і надішліть до управління, в науково-дослідну лабораторію. Кожну річ, яка не належала вбитому і не пов'язана з обстановкою, що оточувала його за життя, кожну таку річ, байдуже, чи то гудзик, чи стілець, шліть на лабораторне дослідження в управління. Таке моє золоте правило, і я, коли не помиляюсь, навчав цього й вас! — Він раптом скипів, що з ним бувало рідко, і випалив усе те роздратовано — всупереч звичці говорити спокійно. Та відразу ж відчув ніяковість, зрозумівши, що не має слушності. Адже лейтенант не дозволив Харі взяти гудзика — за що ж на нього сердитися? — Пробачте,— сказав він із щирим жалем,— цей мрець, як видно, нервує мене. Досі ніяк не збагну, чому він так сердито дивиться! Ви, лейтенанте, зніміть відбитки його великого пальця і великого пальця кухаревого. Зніміть також відбитки пальців на спинці крісла. І все це негайно в лабораторію.— Авакум злостиво і єхидно посміхнувся.— Ваш новий приятель забере свій гудзик, тільки як подасть заяву на ім'я начальника відділу і витратить чотири стотинки на трамвай. А для нього чотири стотинки дещо означають. А віддадуть йому гудзик чи ні,— Авакум помовчав,— залежить, звісно, від ходу слідства. Я думаю, принаймні тепер, що він його одержить.

Авакум не мав ніяких підозр проти Харі. Йому й на думку не спадало підозрювати його. А якщо він і виконав формальності щодо гудзика, то зробив це наче несамохіть, а чому — і сам не знав.

Коли лейтенант вийшов з кімнати, Авакум подумав: «Мабуть, через Прекрасну Фею. Ревнощі!» — і відчув, що його кинуло в жар, немов на нього війнуло з відчиненої розжареної печі. Ревнощі! Ревнують, коли кохають. А хіба він кохає? Ні, ця гра так само схожа на кохання, як вальс, приміром, на симфонічну музику!

Але далі, далі... Рівняння вже розв'язано, і висновок зроблено. Що ж далі? Хто вбивця?

Авакум заплющив очі, бо труп, звідки б на нього не дивитись, нервував його. Здавалось, мертвий професор мучився в своєму шкіряному бандажі і силкувався сповзти на підлогу, а бандаж заважав. Руки старого якось потворно звисали. Тепер флакончик з-під парфумів, який зберігався в шухляді столу, звичайно, ні до чого. Професор інколи виймав цей флакон, виймав затичку і вдихав аромат. Тепер навіть уявити важко, що ці руки були здатні на таке.

Отже, хто вбивця?

Зітхнувши, Авакум закурив.

До кімнати ввійшов сержант. Усе ще мокрий, він, одначе, мав тепер бадьорий вигляд. «Коньяк»,— подумав Авакум і кивнув йому:

— Доповідай!

Сержант сказав, що вони обшукали весь будинок від горища до підвалу, кухню теж, але чужих не викрили.

— Зате знайшли оце,— і подав Авакумові.— В гаманці у кухаря.

«Оце» було ощадною книжкою в подертій обгортці, від неї тхнуло лавровим листом і духмяним перцем.

Авакум розгорнув її. І хоч умів чудово владати собою, ледь не свиснув з подиву.

— П'ять штук,— мовив поважно сержант. Він стояв виструнчившись, і обличчя його радісно сяяло.— П'ять штук,— повторив він.

Поміж списаних цифрами сторінок ощадної книжки лежало п'ять банкнот по два долари кожна. Авакум перелічив — їх і справді було п'ять. Помацав, глянув на світло. Долари не фальшиві.

— А подивіться, який у цього бідака вклад! — обурився сержант, хоч і без тіні заздрощів.

Авакум глянув на останню цифру. На такі гроші колишній кок міг би купити «Волгу», і ще залишилося б.

— Склали протокол? — помовчавши трохи, спитав Авакум.

— Так точно,— виструнчився сержант.

— А як поводиться кухар?

— Плаче.— Сержант знизав плечима.— Ридма ридає, товаришу майор.

Авакум пройшовся по кімнаті.

— Негайно заарештованого в управління,— сказав він.— І не знімайте з нього наручників.

Отже, хто вбивця?

Труп справді здавався утоплеником, що заплутався в химерних корчах. Авакум відвів погляд і знову заплющився.

Убивця... Знайти його тепер не так важко, є сліди. Однак зараз важливіше — шифрограма. В ній комусь дали інструкцію — коло може замкнутися, і завдання, яке загрожує небезпекою державі, буде виконано.

Коли ж і де?

Може, це має статися в найближчі години, цієї ночі або завтра? А може, позавтра?

Певно, ворог сидить десь у темряві, слухає, як порощить у шибки дощ, і самовдоволено посміхається. Наче шахіст, він оголосив супротивникові мат і тепер має цілковите право спокійно викурити люльку.

Чи повернулась уже Прекрасна Фея додому? Завтра ввечері вона танцюватиме у «Сплячій красуні», і їй треба добре виспатися. А клятий дощ нехай іде, його шум заколисує.

А втім, навіщо гаяти час? Від професорського стола його відокремлюють яких два кроки. Він мусить ступити ці два кроки кінець кінцем і пересвідчитися на власні очі, що на столі шифрограми нема. Якщо це так, тоді той, хто сидить тепер десь у теплі, може спокійно курити люльку. Час працює на нього.

Авакум підвівся, обійшов труп і зупинився з лівого боку.

Весь стіл був перед його очима.

Телефон, арифмометр, попільничка, логарифмічна лінійка та срібна склянка з кольоровими олівцями не цікавили його.

Проте решту речей треба було уважно оглянути. Добре, що їх не так багато. Словник «Ларус», перший том Великої енциклопедії, «Теорія ймовірності» та давні знайомі — латинський словник та латинська граматика.

Від тих двох останніх книжок на нього ніби повіяло смертельним холодом — шифрограму, видно, було складено з умовних слів латиною. Щось складніше годі придумати.

Крім книжок, на столі в безладді лежали десятки чернеток, заповнених нескінченними колонками цифр.

Інколи, щоб розшифрувати, наприклад, три колонки п'ятизначних чисел, піднесених до десятого ступеня, доводиться робити тисячі обчислень, списуючи сторінки товстого зошита. На столі в хаотичному безладді лежала купа чернеток з обчисленнями. Але вони ні про що не промовляли. Все ні Авакум почав збирати розкидані чернетки, намагаючись додержувати певної системи, що насправді існувала тільки в його уяві.

І в ту мить, коли він уже усвідомлював марність своєї затії, помітив те, що найбільше його цікавило,— зошит, де він сподівався знайти умовні значення таємничих п'ятизначних чисел. Він лежав розгорнений біля арифмометра під стосом чистого білого паперу поруч із правою професорового рукою.

Авакум схопив цей зошит так нетерпляче, наче там чітко виписаними словами ясно і просто викладалася таємниця життя. Аркушики зошита були нанизані на спіраль з тонкого дроту. Одначе від першого збереглися тільки жалюгідні клапті поміж витками. Решта аркушиків — чисті.

Існував лише один списаний аркушик, та його відірвано.

Покінчивши з професором, убивця поквапився знищити те, заради чого мусив учинити саме вбивство.

Ось про що розповідав цей зошит.

Що ж було на видертому аркушику? Розкрита таємниця чи тільки її латинські символи?

У всякому разі, цей аркушик знищено. Не треба відзначатись особливою спостережливістю, щоб збагнути це: у кошику на сміття чорніли рештки старанно спаленого паперу, від якого зостався тільки попіл. Лейтенант, занадто захопившись гудзиком, не звернув уваги на спалений папір.

Гаразд, він його не помітив, то й що?

Авакум підносив сірника до сигарети, коли нагла думка примусила його руку здригнутися: адже професор майже не володав лівою рукою, і вона звичайно нерухомо лежала на столі. Через це він мусив усе робити правою — і писати, і притримувати нею для зручності папір або зшиток: щоб не втомлювалася рука і робота йшла швидше. А щоб притримувати в такий спосіб окремий аркушик або зшиток, йому доводилось натискати на них дужче, кистю руки, дужче, ніж людині, що володає обома руками. А коли сильно натискати кистю на папір, то і пальці дужче натискатимуть на олівець, бо м'язове напруження автоматично поширюється на всю руку. Регулювати м'язове напруження, щоб воно було одне у кисті й інше в пальцях, можна, але треба весь час скупчувати на цьому свою увагу. Якщо ж людина пише, їй таке не під силу. Тож олівець у професоровій руці мав натискати на папір дужче, як слід. А коли олівець дужче натискає на папір, неминуче лишаються сліди і на підкладеному аркуші.

Авакум вирвав перший аркуш із зошита і подивився крізь нього на світло лампи. То тут, то там на ньому видніли ледь помітні лінії та заглибини. І все ж то були сліди.

Тепер у того, хто сидів десь у теплі і радів своїй вправності, вже не було підстав спокійно курити люльку.

— Лейтенанте! — гукнув Авакум помічника, і коли той з'явився на порозі, сказав йому: — Цьому аркушеві із зошита ціни нема. Віднесіть його самі до фотохімічного відділу лабораторії і накажіть негайно зняти з нього фотокопію. Сподіваюсь, за годину все буде готове і найбільше через годину і десять хвилин я матиму задоволення бачити вас знову тут!

— Так точно! — всміхнувся лейтенант і цокнув закаблуками, хоч і був у цивільному. Він вважав великим щастям працювати під керівництвом Авакума, бо це, на його думку,, було однаково, що навчатися у вищій школі детективного мистецтва. Та й для послужного списку мало значення — з ким ти працював. Начальство зважає на це.

Авакум опустився в крісло і втомлено заплющив очі.