Дрімота майже здолала Авакума. Йому здавалось, ніби він знов поринає в холодну зеленаву глибочінь, і чекав, що от-от пролунає знайомий сміх, ніжний та веселий... Коли зненацька все це зникло у вихорі якихось нестерпних згуків, наче на голову посипався крижаний град.

То дзвонив телефон. Ніколи ще він не дзеленчав так дзвінко і настирливо.

Авакум підвівся з крісла, де задрімав, увімкнув світло і зняв трубку.

Ту ж мить, пробивши скло на веранді, щось просвистіло повз його вухо, й зі стіни навпроти посипалися шматочки тиньку.

Авакум інстинктивно нахилився, підповз навколішки до дверей на веранду і запнув їх важкими оксамитовими шторами.

Потім випростався. За вікном могли вистрелити знов, але навряд чи в нього тепер влучать. Авакум узяв ніж і видовбав кулю зі стіни. Головка її була гостра, як шило.

Авакум посміхнувся — ця штучка могла, звичайно, пронизати його. Завтра ввечері Прекрасна Фея розкланювалася б зі сцени, а він не міг би плескати їй. Не довелося б йому більше згадувати і про глибокий вир біля виноградника діда Седефчо, і про сріблясті бульбашки. А втім, сріблястих бульбашок ніколи й не було, вони існували тільки в його уяві.

Та чому в нього стріляли?

Людина, що раділа зі своєї спритності, тепер уже не сиділа, спокійно покурюючи люльку. Вона блукала навколо будинку, де жив Авакум, примушувала когось дзвонити йому по телефону і цілила йому в голову з безшумного пістолета.

Авакум глянув на годинник. Наближалась північ.

У каміні ще тліли жарини. Підкинувши дров, він присунув до вогню крісло, натоптав люльку й закурив.

А за вікном ішов дощ.

Чому ж усе-таки в нього стріляли? Адже він не так багато знав у цій справі, А те, що знав, нічого не важило. Все це знали і полковник, і лейтенант, і навіть перемерзлий сержант. Добре, що він примусив його випити чарку коньяку. Проте в них ніхто не стріляв. Коли б таке сталось, його неодмінно повідомили б. Напевно в них ніхто не стріляв. А коли стріляли тільки в нього, отже, гадають, що він знає щось дуже важливе, чого інші не знають.

Полум'я в каміні затанцювало. Авакум простяг ноги до вогню. Навіть заради самої цієї насолоди — грітися біля вогню та слухати, як потріскують дрова в каміні,— навіть заради цього гостра куля не повинна була його пронизати.

Отак він просидів з півгодини.

І раптом його охопив якийсь нестримний шал діяльності. Він вийняв плівку з кінокамери і кинувся з нею в комірку за кухнею, де обладнав собі невеличку фізико-хімічну лабораторію. А вже хвилин через двадцять, намотавши проявлену плівку на бобину проектора, натиснув на пускові кнопки. На стіні навпроти засяяло усміхнене обличчя Прекрасної Феї...

Авакум прокрутив плівку кілька разів, часом сповільнюючи, а то й зовсім зупиняючи її. Очі в нього палали, як У лихоманці.

Потім, одягнувшись і взявши електричний ліхтарик та туристську сокирку, Авакум вийшов.

Сіяв дощ із снігом.

Пригинаючись і пильно вдивляючись у темряву, Авакум рушив навпростець до останнього будинку на вулиці Латина.

Піднявши вранці штори на дверях веранди, Авакум побачив, що падає пухнастий, тепер уже справжній зимовий сніг.

Лейтенант Петров прибув точно о восьмій годині. Авакум налив йому чашку гарячої кави, а сам підійшов до дверей, ближче до світла, щоб розглянути матеріали лабораторних досліджень, які приніс лейтенант.

Отже, колишній кок останнім торкався бронзової ручки дверей, Харі останнім торкався спинки чудо-крісла, а на гудзику із зіркою лишився слід професорового великого пальця.

— Лейтенанте,— сказав Авакум,— ви, здається, обіцяли , художникові повернути його гудзик? Пригадуєте? Гадаю, офіцер повинен додержувати свого слова, навіть даного такому дріб'язковому і жадібному суб'єктові, яким, на жаль, є наш художник. Ви надто по-джентльменському трималися з ним учора ввечері, і зараз вам доведеться спокутувати свою надмірну гречність непередбаченою прогулянкою. Візьміть з лабораторії цей знаменний гудзик і віднесіть його Харі. Попросіть у нього пробачення за вчорашню неприємність і повідомте, що похорон його дядька переноситься на завтра — на десяту годину ранку. А цей лист,— він узяв зі столу запечатаний конверт,— будь ласка, передайте полковникові Манову особисто.— Трохи помовчавши, Авакум зауважив: — До п'ятої години дня ви вільні і навіть можете потанцювати десь, як і годиться молодій людині. А о п'ятій десять ми з вами зустрінемося при вході в зоологічний сад. Запам'ятали?

Лейтенант вийшов.

Авакум постояв біля скляних дверей, задумливо дивлячись на повільний лет сніжинок. Тоді підкинув дров у вогонь, натоптав люльку тютюном і знов сів до свого рукопису про античні пам'ятки та мозаїку.

Опівдні він вийшов з дому. Пообідав у Російському клубі. Згодом навідався до Академії наук і просидів дві години в бібліотеці. Рівно о п'ятій десять Авакум зустрівся при вході в зоологічний сад з лейтенантом Петровим.

Вони поручкались і якийсь час ішли разом. На землю сипав густий, пухнастий сніг.

— Лейтенанте,— тихо промовив Авакум.— Візьміть п'ять машин з радіопередавачами і поставте їх при вході в театр опери та балету через десять хвилин після початку вистави. А зараз ідіть до касирки театру і попросіть у неї два квитки, що замовив для мене секретар академії. Один квиток залиште собі, а другий дасте мені при вході в театр за дві хвилини до початку вистави. Запам'ятали? Лейтенант кивнув.

— І ще,— вів далі Авакум.— Візьміть п'ять співробітників, які супроводитимуть машини з радіопередавачами. Дайте їм фотоапарати, журналістські посвідчення і накажіть увійти до зали після другої дії... Все.

Він махнув рукою і повільно пішов до парку.

Ніжний Дезіре вкляк перед Сплячою красунею і святобливо, з безмежною любов'ю торкнувся губами її уст.

Ту ж мить музика сповістила про повернення весни.

Спляча красуня прокинулась. Прокинулось від довгого сну і сонне царство короля Флорестана.

В антракті Авакум сказав лейтенантові:

— Накажіть своїм людям пильно стежити за першим рядом. Там сидять троє з букетами. Треба запам'ятати, у кого з них які квіти. Після вистави пошліть своїх співробітників на машинах слідом за ними і накажіть їм підтримувати безперервний зв'язок з вами. А ви їхатимете слідом за мною і чекатимете розпоряджень.

Він передав записку Прекрасній Феї. «Харі шкодує, що не може провести вас додому, бо у нього дуже важлива і пильна справа, й попросив це зробити мене. Чекатиму вас біля вашої вбиральні».

І поспішив повернутися до зали.

Спляча красуня і ніжний Дезіре викопували сонячний гімн всепереможного кохання. Крилаті квіти — добрі феї, зачаровані чаклуном, захоплено вітали дівчину. Всі були дуже щасливі. Спляча красуня і Дезіре натхненно виконували свій весільний танок.

Якесь таксі проїжджало повз театр, коли Авакум з Прекрасною Феєю виходили з під'їзду. Авакум махнув рукою, і машина зупинилась.

Дорогою Авакум сказав, що вона танцювала цього вечора блискуче, що він просто зненавидів Дезіре, а коли той поцілував її, відчув непереборне бажання скрутити йому в'язи.

Ці слова розсмішили Прекрасну Фею. Вона поклала свою руку на його і злегка її потиснула.

Коли вони під'їхали до її будинку, Прекрасна Фея попросила Авакума взяти букети й віднести в кімнату, бо в неї страшенно замерзли руки. Він із задоволенням погодився, взяв букети, розплатився з шофером і відпустив таксі. А Прекрасна Фея, хоч Авакум мав провести її тільки додому, зовсім не здивувалась, що він одпустив таксі.

Або, можливо, не звернула на це уваги.

Коли вона порпалась у торбинці, шукаючи ключа від кімнати, Авакум вигукнув:

— Що я наробив! Відпустив таксі! У мене було таке відчуття, ніби я приїхав додому, от я й відпустив його.

— Правда,— сказала Прекрасна Фея.— Але в мене є телефон, і ми цю справу якось улаштуємо. Можна викликати таксі зі стоянки.

— Дякую,— кивнув Авакум.

У кімнаті було тепло й затишно, пахло парфумами. Лійко було застелене покривалом із золотастого шовку.

— Принесіть квіти сюди,— сказала Прекрасна Фея, відчиняючи двері до ванної.

Авакум поклав їх у раковину вмивальника і спитав:

— Що ви робите з цими квітами?

— Нічого,— відповіла вона, скидаючи пальто, і знов повторила: — Нічого. Я не дуже кохаюся в квітах, але завжди зберігаю їх для Харі — він потім забирає ці букети і малює натюрморти. Якось я викинула один букет, і Харі дуже засмутився.

Вона підійшла до дзеркала й поправила зачіску.

— Який телефон стоянки таксі? — стурбовано спитав Авакум.

— Почекайте,— усміхнулась Прекрасна Фея.— Я зараз скажу. Сідайте.

Вона зникла у ванній і через кілька хвилин вийшла в строкатому японському кімоно. Наблизившись до Авакума, розгорнула поли, і перед його очима блиснули її груди — округлі, свіжі, як у дівчини.

— Ось тобі номер,— дзвінко розсміялась вона.— Вмієш читати? — і сама обвила руками його шию.

Все це було чарівно і п'янило. Поки він знімав з неї кімоно, вона куйовдила йому волосся. «Навіть та кирпата офіціантка не була така безсоромна»,— подумав Авакум.

Потім вона лежала на зім'ятому золотастому покривалі, і Авакум відчував, що в його душі теж щось зім'ялось — щось золотасте і красиве. «Прекрасна Фея»,— подумав він і гірко всміхнувся.

— Послухай,— звернувся він до неї.— У мене в пальті є пляшка чудового вина. Нам треба цокнутися за успіх «Сплячої красуні».

— Келихи у ванній,— тихо сказала Прекрасна Фея.

А далі відбулося ось що.

Вона вихилила до дна свій келих і за п'ять хвилин заснула глибоким сном,— краплі, що Авакум додав їй у вино, діяли надійно і швидко. Тоді він увійшов до ванної, порився в квітах і в букеті червоних гвоздик знайшов те, що шукав. Кінострічка була акуратно намотана на зелені стеблини. Вія залишив стрічку на місці, поправив квіти, вийшов з кімнати і надів пальто.

Прекрасна Фея міцно спала, злегка сапаючи. Те, зім'яте в Авакумовій душі, знов завдало йому болю.

Сівши в машину поруч з лейтенантом, Авакум спитав:

— Хто з трьох кинув букет червоних гвоздик?

— Уявіть собі,— відповів лейтенант,— той самий шофер, що підбив нашого старшого шифрувальника. Це він кинув на сцену букет червоних гвоздик.

Авакум помовчав. Неприємне почуття в його душі не проходило.

— Негайно арештуйте його,— звелів Авакум.— Повідомте полковника Манова, щоб закінчував приязну розмову з Харі й відпустив його. Оточіть потай цей будинок. Харі прийде сюди, але довго не затримається. Коли він вийде з парадного, арештуйте його і одразу ж надіньте наручники.— Він усміхнувся в темряві й додав: — Та й квит.

Потім вийшов з машини і повільно попрямував на вулицю Латина.

Тихо, наче уві сні, падав густий і пухнастий сніг.

Мені потрібні були деякі подробиці для цієї розповіді, і я спитав Авакума:

— Як ти дізнався, що вбивця — Харі? Це подробиці, звичайно.— І потім додав: — І як ти розгадав справжнії! зміст шифрограми? Яку роль відігравала в цій історії Прекрасна Фея?

Авакум розповів мені:

— Тієї ночі я не спав, усе думав, що ж я знаю таке, чого не знають полковник і лейтенант, і дійшов висновку, що воно може стосуватись тільки Харі і Прекрасної Феї. Тоді я згадав про гудзик, який Харі загубив у кімнаті професора. Він сказав, що загубив його «вчора», і я спитав себе, чому він вимовив слово «вчора». Плівка була в кінокамері, і я міг негайно перевірити, чи справді все відбулося «вчора». Я переглянув фільм. На кадрах, які я зняв уранці в день убивства, на піджаку Харі були всі гудзики. Тільки на останньому знімку одного з них не було. Я взяв сокирку і пішов на те місце, звідки хтось послав кулю. Розкопавши землю, я знайшов у ній приблизно на глибині десяти сантиметрів блискучу загострену кулю. Потім я ввійшов у будинок професора і оглянув стіни біля кабінету. В коридорі навпроти дверей поряд з вікном, що виходить на захід, я помітив електричну розетку. Коло неї стояв шезлонг і біля нього — маленький столик. У цьому куточку професор інколи відпочивав улітку. Тепер шезлонг стояв якось неприродно щодо столика та кімнати. Очевидно, хтось недавно його переставив, аби щось узяти. Певно, здогадуєшся, про що йдеться? Харі ввійшов у кімнату, вистрелив дядькові в груди заздалегідь подряпаною кулею, потім повернувся і вистрелив у вікно, цілячись у щось поблизу на тому боці вулиці. Після цього вирвав аркушик з професорського зошита з розшифруванням радіограми, але в цю мить професор в агонії схопився за нього. Харі з жахом відсахнувся. Гудзик, зачепившись за ручку арифмометра, відірвався і впав на мостину, під крісло. Можливо, Харі не помітив цього тієї миті, а як і помітив, то був надто схвильований або зляканий, щоб гаяти час на якийсь гудзик, шукаючи його біля тіла свого дядька, що тіпалося в агонії. Харі ж не запеклий убивця.

На гудзику лишився відбиток професорового пальця. Харі підбіг до шезлонга, де він заздалегідь сховав портативний магнітофон із записом типової для професора репліки: «Тихше! Не галасуйте!» Увімкнувши магнітофон, він збіг униз сходами, а коли кухар покликав нас і ми втрьох повернулися назад, Харі, скориставшись нагодою, забрав апарат...

Та закінчімо з Харі. Його завербувала іноземна розвідка у Відні, куди його посилали з якоюсь виставкою. Там вія програв у карти величезну суму. «Доброзичливці» запропонували йому гроші за «дрібні» послуги, і Харі погодився. Отже, він став шпигуном зовсім не з політичних міркувань. Раз попавши в пастку, він мусив танцювати під дудку хазяїв до кінця. Його шпигунство геть позбавлене будь-якого ідейного грунту. Так він став агентом «Гермеса». Влітку Харі дістав наказ від «Гермеса» ліквідувати професора, але все барився — чи то через м'якотілість, чи просто не випадало нагоди.

Тебе цікавить кухар? Він зовсім не причетний до цієї історії, хоч спекулював валютою, використовуючи для цього свої колишні зв'язки з моряками.

Шофер — головний агент «Гермеса». Насправді він зовсім не шофер, а шляховий інспектор у Смоленському окрузі. Добре замаскований давній політичний ворог нашої влади, Це він туманної ночі проти двадцять сьомого листопада робив знімки оборонної споруди «Момчил-2».

Ти думаєш, мабуть, що Прекрасна Фея — ланка, яка сполучала Харі з шофером? Що й вона — агент «Гермеса»? Ба ні! Прекрасна Фея, сама того не підозрюючи, грала роль «поштової скриньки». Харі й шофер не були знайомі, але кожен з них знав Прекрасну Фею: Харі — як свою наречену, а шофер — як балерину театру опери та балету. «Гермес» наказував шоферові підносити балерині букети квітів після вистав, ховаючи в них секретні мікроплівки, і водночас вимагав від Харі зразу ж забирати ці букети у Прекрасної Феї начебто для натюрмортів.

І нарешті — радіограма. Flores Vitochae Aurorae. Після того, як я встановив, що Харі — вбивця професора, мені було неважко вгадати, що він живе на вулиці Вітоша. Аврора — це ім'я Сплячої красуні, яку танцює Марія. Своєю радіограмою «Гермес» наказав шоферові передати знімки споруди «Момчил-2» Аврорі, тобто Прекрасній Феї, в букеті квітів — Ріогез.

Але коли? Ясно, що на прем'єрі «Сплячої красуні». То що ж тут важкого?

Я теж гадаю, що важкого тут нема нічого.

Значно важче, наприклад, відгадати почуття Балабапихи або поставити мат такому нахабі, як той зубний лікар, що про нього я згадував на початку цієї розповіді.

Ну, нічого, я ще колись покажу йому свої ветеринарні кліщі!

І неодмінно піду полювати на вовків. А коли принесу синьоокій вчительці з десяток вовчих шкур, вона, напевне, зовсім забуде свого боягузливого і жалюгідного зубного лікаря.

Правда ж?