Отак я потрапив у дім професора Найдена Найденова, доктора фізико-математичних наук. Хіба я знав, що доля готує мені жахливу драму, де я мав грати роль безмовного свідка? Коли б я міг усе передбачити, то, безперечно, лишився б у Триграді і ходив би полювати на вовків. Таке полювання — для мужніх людей Г потребує неабиякої кмітливості. Тим більше що я давно мрію про вовче хутро. Зустрівся б, скажімо, зі своєю синьоокою приятелькою і у відповідь на її здивований погляд сказав би: «Хутро — абищиця. Цієї зими я настріляв стільки вовків! Не знаю, що робити зі шкурами, ніде їх зберігати. Хочеш, принесу тобі кілька шкур — зробиш гарний килимок. У таких килимках не заводяться блохи. Вони дуже зручні». Так сказав би я їй, коли б залишився в селі.

Бідолаха Найденов — професор, доктор фізико-математичних наук, пенсіонер — мав років шістдесят, був удівцем, самотньою, бездітною людиною. Він майже не виходив з дому, жив відлюдно, бо жахлива хвороба — частковий параліч ніг — примушувала його весь час сидіти.

Його будинок, схожий на маленьку віллу, виходив фасадом на вулицю, по другий бік якої тягнувся ліс. На першому поверсі містилась кухня і великий хол, а звідти кручені сходи вели нагору, де був кабінет професора — велика зручна для роботи кімната із заскленим еркером, і на мансарду з двох кімнаток, які дивились у ліс круглими, окутими жерстю слуховими вікнами.

У кухні жив далекий родич професора — колишній кок дунайського пасажирського пароплава, свого часу веселун і гульвіса, а нині старий парубок — лисий, з капшуками під очима. Він був за доглядальницю й кухаря при старому професорові. Кок одержував деякі кошти з провінції, від квартирантів, що мешкали в будинку, який дістався йому в спадщину. Цей червонощокий товстун жив безтурботно, цілими днями мугикаючи собі під ніс старі романси та віденські шансонетки тридцятих років.

Племінник професора — Харалампій Найденов, або просто Харі, як його всі звали,— мав на диво артистичні руки. З кількох соломинок він міг зробити китайського мандарина, слона, віслюка або жар-птицю. Харалампій закінчив факультет декоративно-прикладного мистецтва Художньої академії і славився як оформлювач показових вітрин та виставкових стендів. Високий, тонкий, рухливий і гнучкий, він був зтих людей, про яких кажуть, що вони аж киплять енергією. Де б Харі не був, він завжди щось робив, навіть коли це здавалося смішним і непотрібним: то стілець переставить, то скатерку на столі поправить або почне складати книжки, якщо його погляд випадково зупиниться на книжковій шафі. А коли Харі мусив сидіти на одному місці, то одразу ж виймав етюдник і малював або складав у себе на коліні різні фігурки з тонкого ланцюжка накладного золота. В ресторані в перерві між другою стравою та десертом його пальці машинально виліплювали з хлібної м'якушки півників та чоловічків, яких він, дивуючи офіціанта, лишав на столі.

Харі заробляв добре, але витрачав гроші дуже ощадливо, був навіть скупий і, здавалось, мав лише одну пристрасть — карти. Вони були його злий фатум, і не тому, що він надто азартно грав, а тому, що вдавався до махінацій, суворо засуджених мораллю картярів. Коли гравці викривали ці махінації (а таке траплялось раз у раз), то гра, звичайно, закінчувалася скандалом.

Махінації були його манією, його внутрішньою потребою. А втім, певною маніакальністю відзначався і дядько Харалампія, поважний доктор фізико-математичних наук. Він, коли не писав статей або підручників, використовував кожну вільну часину, розв'язуючи математичні ребуси. Вчений передплачував спеціальні зарубіжні часописи й постійно листувався з редакціями. Інколи сам складав ребуси з інтегральними та лінійними рівняннями, які навіть Авакумозі не завжди вдавалося розшифрувати.

Взагалі схильність до маніакальних захоплень була властива всьому їхньому родові. Покійний батько Харі, за фахом іхтіолог (всі вважали його серйозним і відданим науковим працівником), теж не був позбавлений химер. Під час відпустки чи в дні свят він надівав ранець, але вирушав не в поріччя, не на морський берег, що відповідало б його науковим інтересам, а блукав по дрімучих лісах, по монастирях та занедбаних каплицях, шукаючи старовинних бронзових свічників, іржавих замків та напівпрогнилих фрагментів олтарних іконостасів. Під час однієї такої подорожі по горах Странджі його вкусила гадюка, і він помер. Ось чому я думаю, що в них у роду з психікою не все гаразд. Одна річ бути ветлікарем дільничного масштабу і на дозвіллі ловити барвистих метеликів, і зовсім інша — бути іхтіологом, а збирати старі замки...

Так я думаю. А тепер мені хочеться сказати кілька слів про Прекрасну Фею. Я людина не романтична, але як виняток — бо інакше не можу,— дозволю собі поетичне порівняння. Прекрасну Фею можна порівняти за ніжністю з водяною лілією, а за жвавістю та гнучкістю — з пустотливим білим козенятком мого приятеля діда Реджепа. Це була якась чарівна квітка з Магометового раю правовірних, створена багатою фантазією східних поетів на славу ласолюбного аллаха. Така була Прекрасна Фея — водночас і лілія, і козенятко, але насамперед — жінка.

Та вона в житті зазнала багато лиха. Перше нещастя сталося, коли їй сповнилось вісімнадцять років. Її тільки-но призначили стажисткою в театр оперети і помічник диригента запропонував їй проїхатися з ним у його машині до Золотих мостів. Він був непоганий шофер, але відвернувся на мить (певне, думав про якісь свої контрапункти), і сталась аварія. Неуважність — то велика, а інколи й згубна вада водія. Не можна думати про різні гами, такти і контрапункти, сидячи за кермом.

Коли ж Прекрасній Феї минуло двадцять років, вона вийшла заміж за відомого інженера, який керував великім будівництвом. Він був років на тридцять старший за неї, і кажуть, було зворушливо дивитись, як молодість і зрілість закохано простували поруч. Та незабаром після весілля інженер несподівано помер.

Отже, життєвий шлях Прекрасної Феї не був усипаний трояндами. Але вона трималась мужньо. Жодного разу я не бачив цю жінку скорботною чи хоча б сумною, в похмурому туалеті. Навпаки, вона одягалась барвисто і наполягала, щоб навіть Харі носив жовте пальто.

Ось у який особливий світ увів мене Авакум. Серед цих людей з химерними звичками я здавався дуже прозаїчним. Та воно і справді так — інакше навряд чи я досяг би успіхів у ветеринарній справі. Людина з химерними звичками напевно не доб'ється успіхів у боротьбі за високі надої молока.

Той перший вечір, коли Авакум привів мене в гості до професора, промайнув наче сон літньої ночі, хоч закінчувався листопад і мрячив докучливий дощ.

Колишній кок приготував чудові шніцелі, а Харі вийняв з глибоких кишень свого демісезонного пальта дві пляшки витриманого червоного вина. Потім удвох з Авакумом вони перенесли поважного професора на руках до їдальні. Це було зовсім неважко, бо старий важив не більше п'ятдесяти кілограмів. Прекрасна Фея поцілувала професора в щоки і під час вечері слугувала йому, мов рідна дочка. Попри хворобу, професор був весела і втішна людина, розповідав старі анекдоти, а потім, по-старечому розчулившись, подарував своїй майбутній невістці гарний золотий перстень з мініатюрним смарагдом. Усі ми заплескали в долоні. Прекрасна Фея обняла старого і сплакнула в нього на грудях з радощів, а колишній кок заграв на старій гармонії церемоніальний марш моряків.

Потім усі ми зійшли на горішній поверх і розмістились у професорському кабінеті. Прекрасна Фея наділа білий обшитий рюшами фартушок і почала варити каву. Авакум з професором схилились над новим алгебраїчним ребусом, а Харі, закасавши рукава, взявся до роботи: він уже давно майстрував для свого дядька чудо-крісло. Це й справді мало бути чудо: і крісло для відпочинку, і письмовий стіл, і ліжко. Річ до того ж легко пересувалась, бо її «шасі» було на коліщатках.

Колишній кок почастував нас бісквітами з кремом, ми пили каву з лікером, а потім Харі запропонував пограти... в піжмурки. Я витріщив очі з подиву, бо мені здалося, що я не дочув. Тоді мене взяли на глузи. Але Прекрасна Фея тупнула ніжкою, і обличчя насмішників ураз споважніли. А вона мило глянула на мене і навіть ледь помітно всміхнулась. А коли чиясь наречена мило гляне на когось і .всміхнеться йому, то це, чував я від людей, може стати початком невеличкого роману. Ось чому мені здалося, що температура в кімнаті раптом підскочила градусів на двадцять. А втім, я випив перед тим повну чарку лікеру.

Захопившися своїми інтегральними ребусами, професор не звертав на нас ніякої уваги. Ми вийшли з кабінету, а він і не помітив. Потім Харі погасив світло, і гра почалася — проста, але дуже захоплива, бо все відбувалось у цілковитій темряві. Кожен з нас міг ховатися де схоче, по всьому будинку, від нижнього поверху до мансарди. Тільки на кабінет професора було накладено табу. У грі, звичайно, брав участь, ще й дуже активну, колишній кок. Незважаючи на свої дев'яносто кілограмів, він нечутно і спритно збігав східцями і, причаївшись у кутку, наче рись, чекав. А коли хтось із нас знаходив його, сплескував руками і, давлячись сміхом, хрипливо гудів, немов річковий пароплав.

Увесь цей час у мене було відчуття, ніби Авакум стежить за нами і завжди чудово знає, хто де сховався, але вмисно, цілком свідомо вдає з себе безпорадного, так, наче й справді не може знайти нас. Він грав цю роль дуже природно, як обдарований і з великим досвідом професіональний актор.

Цей вечір лишив у мене багато спогадів, та один випадок найглибше засів у моїй пам'яті. Заховавшись у комірчині за кухнею, я причаївся в темряві і раптом почув, що до дверей наближаються чиїсь легкі квапливі кроки. Потім двері відчинились, і на мене враз війнуло міцними і п'янкими парфумами Прекрасної Феї. Ті пахощі в душній маленькій комірчині подіяли на мене, як хлороформ,— здавалось, повітря випаровувалось, і я почав часто дихати, широко роззявивши рота.

Потім Прекрасна Фея обережно причинила двері, навпомацки підійшла до мене і, сівши поруч, обвила мою шию руками. Її волосся торкнулося моєї щоки, груди притиснулися до мого плеча, гаряче дихання війнуло в обличчя. Мені було так приємно, аж я заплющив очі. Отже, її недавня усмішка, примружений погляд не були випадковими — ту мить я відчув, що душа її тягнеться до мене.

Ба! Хто може вгадати примхи кохання?

Поки я роздумував, що б їй сказати, якими вишуканими словами висловити свою радість, вона зашепотіла щось, називаючи мене чомусь Авакумом... І раптом усе мені стало нещадно ясно, як сказав в одному зі своїх віршів Олександр Блок.

Щоб допомогти Прекрасній Феї вийти з незручного становища, я визволився з її обіймів і, не промовивши й слова, кулею вилетів з комірчини. І одразу ж наштовхнувся на щось рухоме і величезне, яке ту ж мить страхітливо заревіло.

То був колишній кок. Чи то від захвату, що знайшов мене, чи то з переляку, він заревів, мов поранений бик.

Але зненацька чиясь рука затулила йому рота, і я почув, як справжній Авакум сказав йому з досить грізними нотками в голосі:

— Перестань вити, дурню, бо заткну тобі пельку кухонним віником, чуєш?

Ось як закінчилася ця сцена.

Гра тривала ще трохи, але я вже брав у ній участь без особливої охоти і без колишнього ентузіазму. Хтозна-що могло ще скоїтися зі мною, бо в грі було багато всіляких несподіванок. Та й Прекрасна Фея час від часу позирала на мене лихо і глузливо.