Ось як потрапив Авакум у дім доктора фізико-математичних наук Найдена Найденова. На перший погляд, випадково, принаймні якщо тут і була причина, то незначна,— в житті такі причини стоять лише на одну сходинку вище за випадковість.

Одного разу — це сталося десь так за місяць до його першої зустрічі з професором,— коли Авакум повертався додому з лісу, йому здалося, ніби з професорового будинку вийшов якийсь знайомий йому чоловік. У темряві Авакум не міг добре розгледіти його обличчя, тим більше що той був у низько насунутому на чоло капелюсі. Чоловік швидкою ходою дійшов до першого перехрестя, де його чекала машина з погашеними фарами. Світилися лише підфарники. Коли чоловік підійшов до машини, шофер завів мотор і відчинив дверцята. Машина рушила раніше, ніж чоловік плюхнув на сидіння.

Авакум не встиг розгледіти обличчя, не зміг прочитати номера машини. Проте постать, манера носити капелюха, хода чоловіка здалися йому знайомими. А що машина була «татра», свідчили обриси корпусу та характерний гул мотора.

Чоловік, якого Авакум начебто пізнав за одягом і ходою, не міг мати нічого спільного з паралізованим професором-пенсіонером. Уявити щось подібне здавалось навіть дивним. Та й «татра» тут була ні до чого.

І Авакум перестав думати про ту зустріч. В усякому разі, вирішив не думати. Адже його на певний час звільнили від оперативної роботи і заборонили навіть по-аматорському займатися подібними справами. Він поважав дисципліну, хоч у глибині душі й ставився зі скептичною іронією до деяких її формальних положень.

Так чи інак, важко припустити, щоб саме цей випадок з таємничим чоловіком став причиною знайомства Авакума з професором. А хіба помилка, якої він припустився при розкритті дужок, не випадковість? Навмисно чи ненавмисно, але з того вечора Авакум став частим гостем в особняку із заскленим еркером — крайньому будинку на вулиці Латина.

А вона, Прекрасна Фея, немов передчувала, що стрінеться того вечора з такою незвичайною людиною. Вона наділа небесно-блакитне плаття з шовкової тафти, бо воно найкраще гармоніювало з кольором її волосся — золотасто-русявого, мов нагріта сонцем живиця, приколола до грудей малесеньку білу троянду, напахтилася ніжними парфумами і майже не пофарбувала губ — вони і без помади мали колір гвоздики, яка щойно розпустилася. Плаття на ній було без викоту, зате щільно облягало її наче виточену фігуру, відверто окреслюючи досконалі форми. А втім, вона, усвідомлюючи свою чарівність, як усяка молода жінка, відчувала потребу показати себе. Руки її, оголені до плечей, були ніжні, навіть тендітні, і на відміну від того, що підкреслювало її плаття, чарівно жіночні. Вони здавалися спокійними і стриманими і ніби обмірковували свої рухи, перш ніж їх зробити.

Авакум ще перед тим, як почув ім'я дівчини з уст професора, вже знав, хто вона. Він пізнав Марію Максимову, як тільки вона з'явилась у дверях.

— О! — вигукнув він, підводячись зі стільця.— Кохана Дерев'яного принца! Який сюрприз! — І запанібрата подав їй руку. Вона належала до типу жінок, які не спонукають чоловіків поводитися з ними стримано й офіційно.

Авакум бачив її в ролі Принцеси в балеті Бартока «Дерев'яний принц». Пихата і легковажна красуня вважала за краще мати своїм коханим нехай навіть дерев'яного чоловіка, зате з короною на голові і з князівською мантією на плечах. Простий смертний її не цікавив — правда, він був молодий, але чого варта молодість без корони та князівської мантії? Вона мала б доскочити свого — з цією білою трояндою на грудях і в цьому платті з тафти, яке так спокусливо обпинало її стегна.

— Так,— сказала вона і подала йому маленьку гарну руку,— кохана Дерев'яного принца. Я та — дурненька.— І хтозна-чому не поспішала відняти руку, наче рука його була їй добре знайома.

Професор кашлянув.

— А це мій племінник Харі,— сказав він, киваючи на молодика, який стояв осторонь, напружено вдивляючись у вікно, немов чекаючи, що там, за склом, раптом з'явиться щось дуже цікаве і важливе. Але на вулиці було темно — скло впиралось у непроникну стіну ночі.— Харі,— повторив професор.— Харалампій Найденов, художник.

— Прикладне мистецтво,— додав Харі, не одводячи очей від вікна.

— Все одно художник. Він мій племінник. А вона, красуня, його наречена, познайомтесь!

Вони потиснули один одному руки. Рука Харі була м'яка і волога.

— Ваше ім'я я знаю,— сказав Авакум.

Харі кивнув. Це, видно, його не дуже цікавило.

— А наш новий знайомий — археолог,— мовив професор.— Археолог і математик-аматор.

— О! — вигукнула Марія.— Не заздрю вашій професії. Вічно копирсатися в старовині, мати справи з різними скелетами. Невже це не огидно?

— Ви плутаєте археологію з антропологією,— відповів Авакум.— «Різними скелетами» цікавиться антропологія.

— Помилилась! — весело засміялась Прекрасна Фея. її, здається, зовсім не бентежила помилка.— Справді, скелетами цікавиться антропологія. Пардон. Що вдієш. У балетній школі нас такого не вчили. Ні про які скелети взагалі.

— І слава богу! — кивнув їй підбадьорливо Авакум.

Вона була чарівна, хоч і переплутала науку про старовину з наукою про давно померлих предків. Її очі, які, видно, не знали, що таке сором, дивились на нього відверто, як очі дикунки, яка не усвідомлює свого безстидства, показуючись голою перед чоловіками.

— Але хіба ви знаєте, що таке, наприклад, па-де-труа і па-де-шез? — щебетала Прекрасна Фея.— Звідки вам це знати! — Розумні, суворі очі Авакума, що, здається, все бачать, викликали в неї дивну веселість.— Або, скажімо, що таке пірует?

— Уперше чую! — засміявся Авакум.

— Яке неуцтво! — ахнула вона.— А ще глузуєте з мене через цю свою антропологію! Ось, дивіться, я зараз покажу, що таке пірует. Дивіться і вчіться!

Вона вибігла на середину кімнати, трохи підняла кінчиками пальців плаття над коліньми і, ту ж мить зіпнувшись навшпиньки, завертілась. Це було так гарно, аж Авакум забув полічити, скільки обертів вона зробила. Її ноги в тілесного кольору панчохах були схожі на блискучі напнуті струни. А блакитне плаття над ними надавало їй ще більшого блиску.

— Чудово! — вигукнув професор з нестримним пафосом.— Чудово, моя дівчинко! — повторив він.— Я можу пояснити математично, як це робиться.

— О, дядечку, прошу тебе, не треба! — Прекрасна Фея притиснула руки до грудей.— Не турбуйся! — І, підійшовши до нього, ніжно поцілувала його в щоку.

— І я можу пояснити математично, як це робиться,— сказав Авакум. Він жартував, звичайно.

Їхні очі стрілися. Очі Прекрасної Феї дивились на нього не сердито, а тільки докоряли. Як-не-як тут її наречений, і натяк на поцілунок щонайменше нетактовний.

«Та вона; здається, гадає, ніби я сказав поважно»,— подумав Авакум, але йому не стало неприємно від цього непорозуміння. Він подивився на нареченого. Харі спокійно сидів і складав у себе на коліні якісь фігурки із золотого ланцюжка. Він так захопився цим заняттям, що, напевно, й не помітив піруету своєї нареченої; його бліде, трохи опухле обличчя не зраджувало нічого — ні ревнощів, ні захвату.

«Видно, мало спить»,— подумав Авакум.

— А зараз мій наречений покаже, нам, на що він здатний,— вигукнула Прекрасна Фея. Вона була невтомна цього вечора.— І ви побачите, який він чародій. Правда, Харі? — Обнявши його за шию, вона злегка притиснулась грудьми до його плеча і при цьому мигцем глянула на Авакума.— Правда, Харі? — повторила вона.— Ти ж покажеш їм, що вмієш?

Вона наче умовляла вередливу дитину.

— Ну, гаразд,— погодився Харі, втомлено зітхнувши, і, звільняючись від її рук, подивився на Авакума, наче хотів сказати: «Не дуже чіпляйтеся до неї, не варто». Потім повернувся до нареченої: — Що ти хочеш, щоб я зробив?

— Чоловічків.

Він знизав своїми похилими плечима. А вона підбігла до професорового столу й натиснула на кнопку дзвіночка.

— Сьогодні ввечері ми вас дечому навчимо! — сказала вона, дивлячись на Авакума. В її очах іскрилися запальні вогники.— А що ви щ є побачите! Навіть не уявляєте.

— Вчитися ніколи не пізно,— примирливо мовив Авакум. У дверях знов з'явився товстий кухар. Він був без фартуха, бундючився в полинялому, старому гусарському мундирі часів Франца Йосифа — без еполетів, з витертою сухозліткою, але з блискучими гудзиками, певно, начищеними питною содою. Він стояв виструнчившись, випнувши груди, і не зводив круглих очей з лиця Прекрасної Феї.

— Боцмане! — гукнула вона йому і взялася в боки.— Ти ще не засвідчив мені своєї поваги!

— До ваших послуг, ваше добродійство! — відрапортував колишній кок, і його м'ясисте обличчя раптом набрало суворого і навіть лютого виразу.

— Боцмане,— знову звернулась до нього Прекрасна Фея і кивнула на Авакума.— Якщо я звелю прив'язати цю людину до головної щогли корабля, ти це зробиш?

— Зроблю, ваше добродійство! — певно відповів боцман. Він мав вигляд людини, звиклої додержувати свого слова, яка знає, що каже. Але, глянувши краєчком ока на Авакума, додав: — Тільки не віддавайте мені такого наказу, ваше добродійство, бо їх милість викине нас усіх за борт, слово честі моряка!

— Он як? — удавано здивувалась Прекрасна Фея, і в її голосі забриніли нотки вдоволення.— Невже ця людина така страшна?

— Морський вовк! — переконано відповів боцман.— У мене, ваше добродійство, око досвідчене, і я пізнаю людей з першого погляду. З якими тільки типами мені довелося свого часу мати справу!

— Гаразд! — махнула вона рукою.— Не будеш прив'язувати його до щогли. Сказати по правді, мені зовсім не хочеться, щоб мене викинули за борт.— Вона усміхнулась і трохи помовчала.— Але ти, боцмане, ще не сказав, чим засвідчиш мені свою шану.

— Смачним шніцелем, ваше добродійство, золотавим, з хрусткою скоринкою, ніжним! А на гарнір картопля, підсмажена на чистому вершковому маслі.

— Чудово! — вигукнула Прекрасна Фея.— Приймаю твою шану, боцмане, з величезним апетитом. Сьогодні я голодна, як ніколи. А тепер спустись униз і принеси сюди шматок тугого тіста.

Коли кухар повернувся з тістом, Харі взявся демонструвати свою майстерність. З тіста й уламків сірників він менш як за п'ять хвилин виліпив дві фігурки. Одна — балерина з досить нецеремонно піднятою в піруеті спідницею. І хоч зроблено її було гротескно, вона певною мірою скидалася на Прекрасну Фею. Друга фігурка, яку Харі пофарбував у чорний колір, настругавши графіту з олівця, зображувала високого чоловіка в крисатому капелюсі і в широкому, в зборках пальті. Чоловік був трохи пригорблений, але тримав голову рівно й понуро дивився перед собою. Це взагалі була досить похмура постать, що, здавалося, не віщувала нікому добра.

— Балерина — це, зрозуміло, я! — сказала Прекрасна Фея. Вона тримала фігурку в руках і щиро раділа. Нескромно задерта спідничка зовсім не бентежила її. Прекрасна Фея навіть не помічала цього.— Дуже схожа на мене! — сміялась вона, вертячи мініатюрну танцівницю в руках.— Як добре схоплено! Ювелірна робота! — Потім вона перевела очі на фігурку похмурого чоловіка і притихла.

— Ця особа на вигляд не дуже щаслива,— зауважив професор.

— Не дуже щаслива? — сплеснула руками Прекрасна Фея. Вона хотіла сказати щось надто поважне і стала схожа на учня, який збирається вразити вчителя несподівано розумною відповіддю. Однак ця розумна відповідь так і не спала їй на думку, і вона безпорадно опустила руки.— Не знаю,— зітхнула вона.— Якби в цієї людини замість пальта була на плечах чорна мантія, а на голові — шолом чи просто чорна хустина, я б сказала, що це вісник смерті з якогось балету. Вам не здається?

Авакум розсміявся. Сміх його був щирий та веселий, але якийсь недоречний і короткий.

Марія здивовано глянула на нього. Можливо, їй слід було на нього образитись, бо зненацька уривати сміхом принцесу не годиться, навіть коли вона принцеса з балету «Дерев'яний принц». Отже, так чи інак, цей вчинок був непристойний. Але Прекрасна Фея, яка вже надумала була образитись на нього, раптом змінила свій намір, і обличчя її, звернене до Авакума, помалу почало прояснюватися. Неначе в ці хвилини розумна відповідь, нарешті спала їй на думку.

— Та це ж ви! — ахнула Прекрасна Фея. Радість відкриття була така велика, аж вона заплескала в долоні, дивлячись то на професора, то на свого нареченого.— Та це ж ви, правда? — Вона вся світилась. Її ніжна шия була сліпучо-білою, як троянда на грудях.

Підбігши до Авакума, Марія поклала руки йому на плечі й попросила:

— Будь ласка, підведіться!

Авакумові не лишалось нічого іншого, як виконати її прохання.

— Це справді він,— підтвердив професор.— Харі добре схопив. Є схожість. Але чому він вирядив його в це чудернацьке пальто і крислатий капелюх?

— Чому? — спитав Авакум, знов сідаючи на місце. При цьому він ненароком торкнувся руки Прекрасної Феї трохи вище ліктя, та вона не помітила цього і не відсторонилася.— Чому? — повторив він.— Дуже просто. Бо ці речі висять унизу на вішалці.

— Правильно,— кивнув Харі і гучно позіхнув.— Саме там я їх бачив,— сказав він, потираючи очі.— Чи не час нам вечеряти?

Ніхто, здавалося, не почув його запитання.

— Але чому ти назвала його вісником смерті? — спитав професор Прекрасну Фею.— В ньому справді є щось похмуре. Цієї похмурості, мабуть, надають йому зморшки біля рота й на чолі та сиві скроні. Проте я не бачу в ньому нічого такого, що давало б підстави говорити про якогось вісника загробного світу. Навпаки, наш археолог, на мій погляд, життєрадісна, сповнена енергії людина.

— Так,— задумливо мовила Прекрасна Фея.— Це правда. І все ж...— їй знову хотілося сказати щось поважне і дуже розумне, але вона цього разу не стала довго думати над тим, що її хвилювало, а тільки махнула рукою.

Чи слід казати, що ці люди скрасили і по-святковому урізноманітнили сіру та нудну буденність Авакумового життя? Адже де б не з'являлась Прекрасна Фея, серед яких людей не була б, вона завжди приносила з собою радість. Радість молодої крові, п'янку і збудливу, первісну і легковажну,— щиру радість, породжувану свідомістю того, що ти живеш.

Прекрасна Фея, звичайно, не належала до жінок, у яких Авакум міг би закохатися. Але чому неодмінно у все мав втручатися кохання? Не бувши закоханий у неї, він почав ходити на всі вистави з участю Прекрасної Феї, навіть відвідувати генеральні репетиції, а інколи й чернеткові вистави без декорацій. Показував швейцарові посвідчення якогось журналіста, і його пропускали. Влаштувавшись у залі, він клацав кінокамерою, і Прекрасна Фея мило всміхалась йому зі сцени. Так протягом кількох місяців він бачив Марію в різних партіях — і в ролі легковажної принцеси в «Дерев'яному принцеві», і Сплячої красуні, яка прокинулася від полум'яного поцілунку Дезіре. Авакум захоплювався хтивою Прекрасною Феєю у «Вальпургіевій ночі». А от -у балеті «Жізель» вона йому не сподобалась: сентиментальна і романтична Жізель була чужа її вдачі.

Тепер Авакумові, звільненому від оперативної роботи і законсервованому, було чим заповнити свій час. Він ходив на вистави та репетиції, знімав, проявляв плівки, краяв і монтував окремі частини, щоб вийшов «художній» фільм. Він перетворився на кінооператора, режисера та монтажиста, і це йому подобалося, тому що було нове.

А інколи ввечері зони зустрічалися в професоровому домі. Прекрасна Фея ніби навмисно робила все, щоб він не зводив з неї очей, щоб вона завжди була в його полі зору. Може, вона здогадувалась про ту жагу, яку запалила в ньому,— і від цього ставала ще веселішою. Вона не прикидалася непорочною — навпаки, давала зрозуміти, що може належати йому, і всілякими хитрощами влаштовувала так, щоб побути з ним наодинці під час ігор. Але тільки вони залишались самі, вона швидко цілувала його пустотливо, зводячи все до невинного жарту.

Харі вдавав, що нічого не помічає. Він ставився підкреслено байдуже до пустощів своєї нареченої — ніби то були якісь невинні витівки, чи, може, вважав Авакума за людину, на яку не варто звертати уваги. Хтозна! Харі був відомий художник, майстер оформлення виставкових залів та показових крамниць, мав силу-силенну замовлень і добре заробляв. Чого був вартий проти його популярності та багатства звичайний собі археолог, якого слід би провчити.

Власне, коли б не ця непохитна байдужість Харі, Авакум ніколи б не дозволив собі подивитись на його наречену очима чоловіка. Досить було б художникові поворухнути бровою, виявити найменшу тривогу — і Авакум ніколи більше не зайшов би в цей будинок або почав би дивитись на Прекрасну Фею, як на неживу річ.

Однак Харі був байдужісінький! Він розмовляв мало, мовчки майстрував щось із сірників та тіста. Інколи сідав по-турецькому на килимі осторонь від інших і викладав з кольорових намистинок химерні арабески та мозаїки. Він справляв враження напрочуд лагідної, заклопотаної і втомленої людини. Та коли його запрошували взяти участь у якійсь галасливій грі — не відмовлявся. Тоді по його губах перебігала, мов метка пташина тінь, трохи сумна й іронічна посмішка. Годі було зрозуміти, чому сумує ця людина і що вона вважає за смішне. Харі підводився зі свого місця, наче учень, не зовсім певний у своїх знаннях, одначе сповнений рішучості показати все, що знає, аби не засмучувати вчителя. І хоч він не вносив у гру запалу, але принаймні щиро намагався не заважати іншим.

Тільки одна гра захоплювала його цілком — карти. Взявши їх до рук, відчувши їх запах, він раптом змінювався, ставав зовсім іншою людиною. З його обличчя зразу ж зникала втома, зеленкуваті очі поблискували, наче морська вода, де відбилась небесна блакить. Обличчя напружувалось, м'язи підтягували припухлі щоки, окреслюючи тверде, гостре, вольове підборіддя. В такі хвилини впадало в очі, що він гарний або, певніше, колись був дуже вродливий.

Найчастіше його партнером був колишній кок. Авакум уникав грати в Карти з Харі. Зразу після їхнього знайомства він помітив у Харі огидну звичку шахрувати у грі. А що Авакум не терпів шахрайства, а викривати нареченого перед нареченою не випадало, то він оголосив себе поганим гравцем і взагалі перестав грати. Боцман, навпаки, нічого за ним не помічав. Він шалено атакував супротивника, вперто і завзято боровся, а коли все-таки потрапляв у спритно розставлені тенета, кричав, наче пасажир корабля під час його загибелі, вив, скреготав зубами і, як поблизу не було Прекрасної Феї, лаявся всіма мовами світу.

Отже, і з Харі кінець кінцем було весело в професорському домі.

Боцман також вносив свою частку в загальні веселощі. Він зворушливо грав на гітарі та на окарині [Окарина — глиняний або металевий музичний інструмент, схожий на флейту], співав незнаними мовами лютих піратських пісень, розповідав жахливі пригоди. В цих пригодах були бої з акулами та корабельні аварії на полінезійських рифах, сутички з людожерами та мандри безкраїми просторами Тихого океану на збитому нашвидкуруч плоту з кількох хистких дощок. Були, звичайно, і романтичні пригоди зі смуглявими мешканками Гавайських островів, але про них він розповідав мало із «зрозумілих» причин. Те, що йому важко було передати словами, він висловлював відповідними жестами: підморгував, витріщав очі, розмахував величезними і важкими, як гирі, руками. Розповідав він дуже переконливо.

Досить переконлива була і його біографія. Вона починалася в Аргентіні, куди емігрувала його родина після Ілінденського повстання. Потім років з тридцять він мандрував по всяких знаних і незнаних річкових та морських шляхах, а період, коли він кинув якір в австрійській Дунайській пароплавній компанії, охоплював кілька останніх років його бурлацького життя. Колишній кок, який умів вигадувати безліч карколомних пригодницьких історій, був дуже скромний і скупий на слова, коли ходилося про його власну «кар'єру». Морський вовк починав з мітлою юнги в руках, а закінчив на корабельному камбузі, чистячи картоплю. Тут, безперечно, не було ні краси, ні романтики. Проте з окремих речень, якими прохоплювався боцман, можна було зміркувати, що його великий життєвий досвід та широкі знання нічого спільного з кулінарною справою не мають. Коли одного разу, наприклад, зайшла мова про вартість єгипетського фунта (професор розв'язував якийсь ребус), колишній кок одразу ж визначив його валютний розмін у швейцарських франках, у фунтах стерлінгів, у доларах та шведських кронах, і то так легко, наче робив це не подумки, зіставляючи вартість різної валюти, а читав спеціальний банківський бюлетень. Іншим разом, коли вони з Авакумом завели розмову про Відень (Авакум жив там понад рік), виявилося, що боцман знає торгову Рінгштрасе як свої п'ять пальців, у всякому разі, набагато краще, ніж Нашмаркт, де містяться склади, що постачають пароплавам консервоване м'ясо та цвітну капусту. Така обізнаність з валютним розміном та установами на Рінгштрасе дивувала, бо виходила за межі професійних обов'язків людини, що більшу частину свого трудового життя провела біля кухонних казанів.

Тепер колишній кок служив у професора камердинером, економом і доглядачем. Бувши його далеким родичем по лінії якоїсь ще дальшої тітки, він, проте, почувався в домі своєю людиною, і навіть більше господарем, ніж служником. Звичний до дисципліни, він і тут шанобливо стояв перед «головним», слухав його, виструнчившись, але виконував доручення, враховуючи насамперед власний смак, і все робив із застереженнями. Таке панібратство шкоди дратувало професора, та більше розчулювало: накидання йому чужого смаку він наївно вважав за піклування про себе. Наприклад, він вимагав від боцмана, щоб той щодня перед кавою до обіду подавав йому склянку улюбленого мускату. Професор пив його поволі, маленькими ковтками і згадував при цьому свої молоді роки. Однак боцман здебільшого наповнював його склянку дешевою червоною «Гамзою».

— Ти мене замучиш цією бурдою,— обурювався професор.— Скільки разів я казав тобі, що не люблю такого вина!

— Так точно, ваше добродійство,— відповідав боцман, який відчував особливу і непереборну пристрасть до звертань на давній манір.— Ви справді замовили мені мускат, і був би я віслюк, коли б сказав, що вас не зрозумів. Але мускат, ваше добродійство, як часто пити, викликає печію, а в червоному вині є танін, вельми корисний для здоров'я. Тому я, заради вашого ж здоров'я, купую червоне, хоч, даруйте, і мені мускат подобається більше!

Він брехав, бо, безперечно, віддавав перевагу червоному вину перед білим. А що воно коштувало дешевше за мускат, то його можна було за ті самі гроші купити значно більше. До того ж це було для нього вигідно, бо й він пив це вино.

Та професор, який через свою самотність любив міркувати про життя та про людей, не поминаючи найменших дрібниць, думав так: «Груба моряцька душа, а здатна на глибокі й ніжні почуття! Моя дружина — земля їй пухом! — не хотіла поступитися жодною своєю примхою, а цей чоловік, колишній вештанець, авантюрний, щодень своєю охотою йде заради мене на жертви, а я й не підозрюю».

Розчулений і зворушений своїм відкриттям,— йому здавалося, ніби він розв'язав надзвичайно складний ребус,— професор викликав нотаря і в присутності боцмана та двох свідків продиктував свій заповіт. Перший та другий поверхи будинку він одписав Харі, а мансарду — колишньому кокові.

Боцман, що взагалі був веселун, став після такого заповіту ще веселішим. Він дедалі частіше тішив невибагливий слух професорів своєю мідноголосою окариною, співав із звірячим обличчям піратських пісень і радо прилучався до ігор, які влаштовувала вечорами Прекрасна Фея.

Отже, колишній кок сприяв тому, що в похмурому самотньому житті Авакума напровесні зайшла цілюща зміна.