Потім пішли мінливі дні справжньої весни. Інколи, переваливши через гострі гребені Вітоші, пасма чорних хмар вкривали небо, і тоді на місто несподівано спадала злива. І так само несподівано, знов-таки з півдня, від Фракійської рівнини, налітав південний вітер і, мов необ'їжджевий жеребець, розвіваючи гривою, гнав чорні рвані полчища за синє пасмо Стара-Планіни. На околицях міста повітря пахло вологою молодою зеленню.

Тепер Авакум рідше блукав лісом. Уранці він працював над рукописами, які ще недавно був закинув, проявляв плівки. Потім ішов у майстерню, напинав робочий халат і, висвистуючи мелодії старовинних вальсів, заходжувався біля розбитих амфор та гідрій або відновлював напівстерті малюнки. Робота ладилась, і він не відчував, як спливали години серед цього мертвого світу мармурових скалок та викопаних із землі глиняних черепків. Неначе до нього повернулись колишні безтурботні дні. Тепер склеписте вікно над головою нагадувало Авакумові усміхнене фіалкове око. Раз до музею завітала група старшокласників якоїсь загальноосвітньої школи. З ними не було керівника, а вони дуже зацікавились експонатами, і Авакум залюбки погодився бути за екскурсовода. Коли вони підійшли нарешті до останнього експоната, було вже далеко за полудень.

Одна дівчинка, що, видно, мала математичний склад розуму, сказала, зітхнувши:

— А чи не здається вам, друзі, що час пролетів тут так швидко, як на космічному кораблі, наче ми просувались по залах із швидкістю фотонної ракети!

— Та-а-ак! — глибокодумно протяг найвищий на зріст хлопчик.— Сьогоднішній день! А ми його й не помітили. А що коли б це був урок з алгебри чи тригонометрії? Він здався б нам вічністю, навіть більше!

Авакум засміявся. Останнім часом він часто сміявся, як то було колись — ще перед його першою поїздкою в Момчилово. І раптом, хоч тільки-но сміявся і був у доброму гуморі, в душі ледь ворухнувся страх. Отак із ним завжди. Досить тільки з'явитися в його житті чомусь гарному, як воно одразу ж зникало, мов золотий слід від метеора. Прилітало повільно, як птах, що не дуже поспішає, а відлітало враз, із приголомшливою і нестримною швидкістю.

А в житті інших людей все діялось якраз навпаки. Гарне наставало швидко і майже невловно, пускало міцне коріння в землю, і ніяка сила не могла вирвати його звідти. В місті з'являлись нові бульвари, нові житлові квартали та заводи, нові театри... Все те росло з карколомною швидкістю. Все те служило людям. Вони раділи, їздили в нових автобусах, купували легковики, ходили в театр на «Дерев'яного принца» і плескали легковажній принцесі. Вони мали своїх легковажних принцес, свої нові квартали, автобуси і їздили на Копито [Копито — місце відпочинку на горі Вітоші]. Все те було щодня, майже постійно і зовсім не скидалося на золотий слід від метеора, що з'являвся час від часу в житті Авакума.

Те, що гарне в його житті перетворювалось на золотий, зникомий слід, звичайно, мало свої причини. Вони крились у ньому самому, в його характері, хоч великою мірою така метаморфоза залежала і від сил, що безпосередньо не впливали на інших людей, на багато інших людей з їх новими чудовими заводами, житловими кварталами та легковажними принцесами...

Так чи так, а золотий слід несподівано зник в один з останніх коротких листопадових днів.