Я надибала його в Iнтернетi, коли менi конче був потрiбен вiдпочинок

вiд реального збоченця П'єра, я шукала вiртуальних покручiв, легкого

партнера, нетупого, приємного, розкутого, бажано трохи старшого

вiд мене. Я надибала його в якомусь нездарному чатi. Вiн не вiрив,

що тут може з'явитися щось розумне (вiн мандрував Iнтернетом понад

п'ять рокiв, а це - неабиякий досвiд), я й не сподiвалася на

щось розумне. Розумного менi цiлком вистачало. Я сама була втiленням

розуму. В чатах я розслаблялася, з одним хлопцем ми розiгрували

знайомство та секс у лiфтi, з iншим - гралися в бiльярд. Йому

було цiкаво, чи є на менi трусики, чи вдягла я коротку спiдницю

i чи сподобається менi, якщо вiн спочатку розминатиметься зi мною

києм, а вже небавом укотить кулю. Пам'ятаю, як прискiпливо

ми з ним доходили, як зробити кия товстiшим, чим його обмотати. Нормальнi

доходжалi збоченцi, деннi раби офiсiв та корпорацiй.

Вiн був iнтелiгентним чоловiком, занадто довго не наважувався на контакт, але чимось мене зацiкавив. Вiдай, знанням. Я завжди прибрiхувала, мовляв, щось знаю, а вiн насправдi багато чого знав. Вiдверто кажучи, я закидала його листами, намагалася бути забавною, i вiн клюнув, усi вони клювали. Майже всi. Ясна рiч, що вiн не кликав мене до себе, в Москву, тiльки цього йому й бракувало. Його влаштовувало, що я перебуваю у Францiї, про свої мандри пересування я йому не розповiдала. На мене вiн не чекав, на вiдмiну вiд лiричного героя спiвака Сашка Пономарьова, що волає, як молодий олень: «Вiн чекає на неї-i-i-i-i, вiн чекає на неї-i-i-i-i, вiн, я-а-а-ак завжди, чекає на неї-i-i-i». До речi, трутень якийсь, а працюватиме хто?

У нього були дружина (у таких завжди бувають дружини), перспективний бiзнес, принципи i донька. За таких передумов для таких, як я, немає мiсця, звiсно, якщо чоловiк не хоче наразитися на великi прикрощi. Йому вони були не потрiбнi. Вiн був обережний, вiн майже нiчого не втратив, коли грянула росiйська серпнева фiнансова криза. Я ж була типовим форс-мажором. Проте нема ради, коли вiзу до Росiйської Федерацiї вiдкривати не потрiбно (у моєму становищi це суттєво важило), а рейс Прага-Москва був прямий, прямiшого не бува.

«Як це ти прилiтаєш? Коли? Сьогоднi? А чому з Праги?» «Забагато запитань, як на бiзнесмена. Не хочеш - не зустрiчай, слухай, я не можу довго говорити, в мене закiнчується картка». «Як я тебе впiзнаю?» «Я буду в бiлому, нiби медична сестра». «Iз хрестом?» «Аякже, хрест обов'язково буде, пiд одягом, ти його вiдразу намацаєш». «Боже мiй, яке неможливе кокетування». Вiн уважав це «неможливим кокетуванням», уявляю собi. Для мене це нормальна, навiть спокiйна, розмова, а для нього - неможливе кокетування. Боже, як отак вийшло, що стараннями досить нудних Адама та Єви з'явилося стiльки рiзних людей? Ми буваємо не схожими на власних батькiв, для когось це горе, для когось - щастя. Добре, що ми не схожi одне на одного.

Авжеж, вiн був «хохлом», Максим Енко (частину прiзвища ми

опустимо), в Москвi годi здибати «чистого росiянина», «хохли» всюди. Це - моя мафiя. Вiн мав звичайну iсторiю, типову для 80-х та 90-х. Провiнцiал приїздить до Москви, вiн розумний та нерозбещений, звик довiряти лише собi, в нього немає нiяких зв'язкiв, у далекому Свiтлорiчинську (скiльки таких мiстечок - численнi свiтловодськи, свiтлогорськи, свiтлоозерськи й таке iнше, а скiльки в них народжується перспективних росiйських бiзнесменiв, Матiр Божа…) залишається самотня мама. Вiн вступає до столичного вишу, вiн - хороший та порядний хлопчик, не полює на московських дiвчат iз так само московською пропискою. Це груба робота. Вiн вибирає сибiрячку. Секретарi ЦК, вони i в Сибiру - секретарi ЦК. Дарма що йому 19, їй трохи бiльше. Вона старша за нього рокiв на 4, це - незле, виходячи з того, що вiн не мав жiнок, лiпше потрапити в обiйми досвiдченої партнерки. Вона не дуже вродлива, i це так само незле, в неї був невеликий вибiр, але деякий досвiд був. Такi, як вона, не звикли розкидатися прихильниками. А вiн має вигляд розумного, симпатичного i… так, ви маєте рацiю, дуже перспективного.

Вони роблять ставки. Ставки зроблено, панове. Як часто ми радiємо

з виграшу, як часто забуваємо, що при виграшi завжди залишається

казино, так було, є i буде завжди, в нашому випадку у виграшi -

Доля (Бог, Карма, кому - що). Вони не програли, кожен отримав своє. Вiн - надiйний бiзнес, непорушну репутацiю, улюблену доньку. Вона - чоловiка-бiзнесмена, котрий вiдчуває певну залежнiсть вiд неї та вдячнiсть, чудову кар'єру. Вона - фахiвець з питань кредиту, жiноче щастя її не зраджувало. Їхнiй будинок чудово облаштовано, в кожного - автомобiль не з найдорожчих, але знаних i шанованих європейських марок (вiн не любить висовуватися, але може вразити iншим, як от - вином, що коштує трiшки менше вiд стандартного «Пежо»), дитина вчиться в найкращiй школi, кiлька вiдпусток на рiк, звiсно ж, за кордоном. Налаштоване життя, нiчого не поскрипує. Усе вчасно заливають якiсною оливою.

Авжеж, йому буває нудно. Його бiзнес не потребує його iдей, бiзнес став таким самим дорослим та досконалим, як i вiн. I трохи нудним. Нудьга його втомлює. Вiн опiкується донькою, мамою, колишнiми однокласниками, влаштовує вечiрки для спiвробiтникiв. Вiн намагається здолати нудьгування, через це вчиться на сомельє, читає книжки, опановує, як бути справжнiм гурманом, мандрує, зокрема - Iнтернетом, його цiкавлять люди, що не схожi на нього. Так вiн звертає увагу на мене. Ось чому зараз я лечу до Москви.

Вiн швидко впiзнає мене, дарує червонi троянди (я ненавиджу червонi троянди, але вiн цього не може знати). Вiдома танцiвниця, балерина Анна Павлова все своє життя боялася червоних троянд, i знаєте, чим вiддячили їй прихильники її таланту? Вони поставили спецiальний номер, таке собi друге життя її номера: «Лебiдь, що вмирає», свiтло з прожекторiв ходить сценою, наче висвiтлює тiнь великої танцюристки, а коли музика припиняє звучати, свiтло зупиняється на червонiй трояндi, що лежить на запиленiй сценi. Червона троянда символiзує мертву Анну Павлову, вони раз по раз крають її серце, але кого це хвилює, аби було ефектно та подобалося глядачам.

У машинi вiн протягує менi пакунок iз бананами, йогуртом та срiбною десертною ложкою. «Що це?», - питаю я, хоча розумiю, так вiн виказує свою стурбованiсть моєю виразкою. «Я знаю, що в лiтаках не приносять путньої їжi для хворих на виразку». Надзвичайно уважний. Смаглявий, симпатичний, худий. Здається старшим за свої «дещо за 30». Бiзнес молодить жiнок, але погано впливає на чоловiкiв. Щодо цього хтось провадив дослiдження? Напевне, що так, така тема не могла залишитися поза увагою дослiдникiв. Вiн прямує до готелю, робить гучнiше приймач, грає пiсня гурту «Високосный год», вона про таємних коханцiв. «Ти чула цю рiч?», - запитує вiн. Я її не чула. Тодi вiн зупиняється, щоб ми прослухали цю пiсню вiд початку до кiнця. Якщо це натяк, то дуже прозорий, менi здається, що такi штрихи не в його стилi. Життя покаже, що я не помилилася. А тодi я просто сказала, що менi сподобалася пiсня. До речi, цього разу я не збрехала. «Наша с ней основная задача - не застуканными быть на месте, явки, пароли, чужие дачи, и дома надо быть в 10, она прячет улыбку и слезы, она редко мне смотрит в глаза, мы спешим по разным дорогам на один вокзал».

Iз ним було добре. Усе начебто було добре, крiм одного, досить суттєвого: вiн навiть не спробував затягти мене до лiжка. Жартував на постiльну тему вiн обережно, натякiв не було, турбувався моїм здоров'ям, а не тiлом («тiльки не забудь куртки, дорога, - застудишся»). Таке ставлення не сподобається жоднiй жiнцi, якщо вона не фригiдна лесбiйка. Не те щоб я його конче хотiла (i менi не здавалося, що це негарно з мого боку), але те, що й вiн мене не жадав, мене дратувало. Тю, та такого, далебi, просто не могло бути. «Як я можу не сподобатися?» (Свирид Петрович Голохвастов. Мiстечковий Есквайр). Якось я його прямо запитала, це було в японському ресторанi, де я вкотре змусила його почервонiти. Ми сидiли, насолоджувалися їжею, аж раптом я побачила робiтника, котрий спокiйно мив вiкно.

Уявiть собi, ви перебуваєте в респектабельному ресторанi, в центрi величезного мiста, вдень, жерете, як остання капiталiстична падлюка, сушi i все таке iнше цiною бозна скiлькох мiнiмальних заробiтних плат, поруч у штучнiй затоцi плавають китайськi качки з жовтогарячими щiчками, ви дивитеся за вiкно, там людно й сонячно. Аж зненацька - те саме вiкно, якого можна дiткнутися вашим лiктем, починають мити. Змилини неначе стiкають у вашу тарiлку з китайським супом (зi спецiальними добавками за бажанням клiєнта, до рахунку додають доларiв 30). Менi стало весело, в мене народилася шалена думка, я торкнулася шиби, вирiшила полоскотати живота трудязi, «затєлєбєнькала», як кажуть в Одесi, пальчиками по шклу, i не моя вина, що вiн трохи потягся вгору, i моє лоскотання припало точнiсiнько на його пах. «Вiн мив вiкно, а вона лоскотала тонкими, гладенькими пальчиками його прутня, не оминаючи i його молодих яєць» (мабуть, так написали б еротичнi письменники, а може, й сам талановитий пан Мiлан Кундера).

Усi спочатку замовкли. Бiзнесовцi, їхнi закордоннi партнери, дорогi дiвчата на дорогому ж утриманнi, нiмецькi всюдисущi туристи, рекламна елiта. Iз випадкових людей тут була одна я. Навiть офiцiанти скидалися на менш випадкових од мене, ви би бачили їхнi пихатi пики. Потiм зареготала бiлявка з ультра-прямим волоссям. Захихотiв маленький та кругленький фiнський дiлець, котрому росiйський колега чи не з годину розповiдав, як у нього все схоплено на росiйських митних пунктах, i то - такою жахливою англiйською, яку тiльки можна собi уявити. Мийник вiкон усього цього не помiтив, бо єдиний iз нас робив справу, вiн працював. Максовi зачервонiли навiть вуха. «Що ти робиш, о Боже». Вiн хотiв пiдхопитися та втекти. Е - нi. Я хотiла зеленого чаю. Лiпше от цього, сорт «Хризантема», крихiтне горнятко з пелюстками хризантеми, жасмину та ще чогось, вартiстю жалюгiдних 20 доларiв. Простоволоса бiлявка прислала менi привiтальну чарку саке, деякi представники рекламної елiти дивилися на мене з неприхованою цiкавiстю.

I тодi я пiшла в наступ. «Невже ти не хочеш переспати зi мною?»

Вiн менi вiдповiв. Сказав, що, як на нього, коли вже спробував з однiєю

жiнкою, нiчого нового не слiд чекати вiд iншої. Жiнки -

однаковi, вiдчуття - однаковi, фiнал - однаковий, то й

навiщо так безпорадно витрачати свiй час? «Жiнки не можуть бути

однаковими», - обурилася я. Для мене кожний чоловiк був

чимось iншим. Вiн сказав, що в глобальному сенсi жiнки влаштованi

так само, а незначнi розбiжностi його не цiкавлять. «Набагато

цiкавiше слiдкувати чи спiлкуватися». «Ти iмпотент?», -

не стрималася я. З усього було видно, що на це запитання я

не дочекаюся вiдповiдi. Джентльмени на такi запитання не вiдповiдають,

бо ледi їм таких не ставлять. Йому належить ще одна генiальна

фраза. «Пiсля 20:00 я - не чоловiк». Це у вiдповiдь

на моє - чому ми нiколи не зустрiчаємося ввечерi.

«Як це?», - не мала спокою я. «Я про те, що належу

родинi». Коли ж би я ранiше знала, що вiн - нащадок Попелюшки.

Цiкаво, що в нього на що перетворюється, коли годинник вiдбиває двадцяту?

Я подумала, що в моєму життi це - перший чоловiк, котрий дожив вiку, умовно визначимо - «пiд 40», але пiзнав лише одну жiнку. Не скажу, що в нього був напрочуд щасливий вигляд, але й подоби нещасного та позбавленого чогось вiн теж не мав. Йому було доволi однiєї. За все життя - та сама жiнка, той самий запах, той самий дотик, та сама вагiна, тi самi цицьки. Це ж який потяг до стабiльностi, ненависть до змiн. Як вiн пережив крах Радянського Союзу? Одна жiнка фореве. Це або якiсь комплекси, про якi я не довiдаюсь (ха, хто ж тобi розповiдатиме про всi свої страхи, нема дурних), або якесь цiкаве збочення, або надобачливiсть. Пам'ятаю, як у перших числах сексуального часопису «СНIД-Iнфо», в рубрицi «Листи читачiв» (зазвичай їх базграють редактори), я прочитала допис парубка, що радив усiм замiсть презерватива використовувати зшиту у два шари накрохмалену марлю. Вiн писав, що за безпеку ручається. Було б цiкаво поглянути в очi випробувачцi, котра зазнала щастя, обмотаного двома шарами накрохмаленої марлi. Б-р-р-р. У «СНIД- Iнфо» замешкували цiкавi персонажi. Хтось не знiмав марлi, хтось ґвалтував помаранчi i всiх закликав чинити так само, коли кохана дiвчина поїхала на вiдпочинок. Хтось робив коктейлi зi сперми, а хтось стрибав, аби не стати в тяжi. Веселе таке товариство. Та ба - Максим Енко такого б не писав, це вже точно.

Менi кортiло побачити його дружину, i я її побачила, покликавши на побачення в один ресторан, назвалася фiнською журналiсткою, майже фанаткою росiйської кредитно-фiнансової полiтики. Я знала, що її банк спiвпрацює з фiнами. Тричi назвала її дуже розумною, пiдкреслила, що нам, корiнним фiнам, радiсно з того, що жiнки Росiї посiдають провiднi позицiї в такому чоловiчому свiтi, як банкiвський бiзнес. Це цiлком вiдповiдає нашим тубiльним, себто скандинавським, традицiям. Їй це лягло до душi, а кому б це не сподобалося. Отож вона прийшла, крутила шиєю, як чемпiонка iз синхронного плавання, та мене не було. Тобто була, але до неї не пiдiйшла. Пила мiнеральну воду, запиваючи це кавою, запиваючи все це горiлкою, i розглядала її.

Вiдверто кажучи, дивитися було нудно. Її теж не було. Цебто вона була нiяка. Я от що помiтила, бiльшiсть дружин чоловiкiв, котрi мене цiкавили, були нiякими. А надто порiвняно зi мною, вони менi програвали всiма боками. Невиразнi обличчя, важкi пiдборiддя, стовбуруватi або сухi ноги, простежуванi черевця, нерозрiзнюванi зачiски: дiлове каре, вузькi рiшучi або пухкi безвiльнi губи. Жiнки, що їх нiколи не помiтиш у юрбi, можеш лише звернути взiр на вбрання, що їм не пасує. Прецiнь саме в них постiйно були чоловiки, котрих тимчасово мала я. Споглядати її набридло, тому я вирiшила йти. Вона так само. Бралося на дощ. I - нагло - я побачила його авто, авто Макса. Вiн поспiшав до неї.

«Що ти тут робиш?», - замiсть привiтання волав вiн. «У мене мало вiдбутися iнтерв'ю», - сказала вона. «У тебе - й iнтерв'ю? Це з якого дива? А я подумав, що ти просто так вештаєшся дорогими ресторанами посеред робочого дня». Ти диви, вiн рахує копiйки щодо неї? Добре, що мене вiн не бачив, я сховалася за спиною вгодованого американця. На пiджак Максовi впало кiлька краплин. «Дощ», - щасливо всмiхнулася його дружина i пiдставила обличчя дощевi. «Чорт! - це вже вiн. - Це iталiйський пiджак, тонка робота, вишукана тканина. Цi плями не виведуться, його можна викидати на смiтник. А вона тут стоїть i радiє дощевi. Це все через тебе». I вони розiйшлися, кожен - до свого авто. Менi стало сумно. Свого пiджака, заплямованого краплями, вiн чомусь не зняв i не викинув.

Москва почала втомлювати мене, хоча я люблю такi мiста. Справжнi мегаполiси. Я подумала, що могла б тут працювати. А жити, припустимо, в Архангельському. Але працювати менi не хотiлося, ненормоване вiльне життя вiдволiкає тебе вiд роботи. Тобi простiше нудьгувати днями, нiж вставати о 7:00 ранку, вимикати будильника, чистити зуби, вмиватися, вдягатись i за 5 хвилин до 09:00 з'являтися в офiсi, офiцiйно посмiхаючись охоронцям. Пiвдня я могла проводити в московських книгарнях, блукати, знайомитися з новими книжками, пити погану каву. Пiвночi я могла тусуватися в клубах, в елiтних, у небезпечних, у таємних. Макс усюди мiг зробити перепустку, вистачало його дзвiнка. Вiн давав менi грошi. «Ти ж тут одна. До того ж… не працюєш, тому…» Я не брала, але дозволяла за себе платити. Грошi в мене були, хоча, слiд наголосити, що ранiше їх було бiльше.

Пiсля трьох кволих романчикiв (романят, ромашок, пiдроманцiв) зi

1) студентом театрального iнституту, дитиною видатного академiка, втраченим для всiх наркоманом, котрий ридав, опалюючи мої гостренькi пиптики своїм гарячим юним диханням та пекучими закоксованими слiзьми; 2) одним iз партнерiв Макса, морочливим дядечком по 50-х (суттєвими проблемами були його спроможнiсть та сильна алергiя на вiагру, така собi рiдкiсна аристократична хвороба, але кому вiд цього легше?); 3) ресторатором нормального вiку, що повсякчас прагнув любощiв лише у вбиральнi власного ресторану («тебе збуджують шахи? тут пiдлога викладена чорними та бiлими кахлями, це має тебе збуджувати, бо ти така «тiпа» Богиня iнтелекту»), крiм того, пробував усi свої новi страви на моєму випростаному тiлi, подеколи боляче тицявши виделкою в мої ребра, а то й - упившись зубами в моє тiло, водночас поглинаючи рожевих слимакiв, - я вирiшила, що час кудись утiкати.

Для мене не iснувало моральної проблеми: чи говорити Максовi.

Добре, що люди не мусять постiйно складати протоколи намiрiв. Електронної записки, яку я вiльна вислати з будь-якого куточка земної кулi, задосить. Не важливо, коли я її вiдправлю, коли вiн її отримає, це - не важливо. Жiнки однаковi, вiн це знає, пiзнаєш одну - пiзнаєш усiх. Я поцупила трохи грошей у ресторатора, це було справедливо - не на кожнiй жiнцi чоловiки вживають хрусткого печива, а вiн обожнював грецьке хрустке печиво. Треба вiддати йому належне, вiн вилизував усi крихти, а якщо вже бути цiлковито вiдвертою, то я кiлька разiв кiнчала, коли крихти потрапляли до мого пупка i його язик трахав його до самих нутрощiв. Навiщо йому так багато грошей? У нього все є для щастя: вбиральня, кахлi якої нагадують шахiвницю, тiла, на яких зручно ласувати новими стравами. А я мала взяти грошi на згадку про нього, про цю шахову пiдлогу та про крихке грецьке печиво на менi i в менi.

Летiла я недовго. Спиртного не розносили. Авiакомпанiї, боси авiакомпанiй, клята полiтика авiакомпанiй, здоровий спосiб життя, пропаганда, та вони всi знущаються з нас, людей, користувачiв. Спочатку вони роблять рейси, де не можна курити, вiдтак забороняють спиртне, потiм оголосять бiй сексовi у вбиральнях та пiд ковдрами зi штучної вовни, потiм штрафуватимуть за те, що ти роздивляєшся через iлюмiнатор хмарки, за те, що ти звернувся до стюардiв на «ти» (особливо по-єзуїтському це вчуватиметься англiйською, згадайте про їхнє унiверсальне «you»), зрештою, оголошуватимуть пасажирам, котрим украй потрiбно долетiти до мiсця призначення: «Перепрошуємо, мадам, мосьє, але в нас безпасажирський рейс. Пасажирам сiдати заборонено. Спiвчуваємо, i все ж - така полiтика нашої компанiї. Просимо утриматися вiд перельотiв. Дякуємо за увагу. Просимо iншим разом так само користуватися послугами наших авiалiнiй». А ще можна вдатися

до такого грайливого правила: якщо не купите чогось у нашому д'ютi-фрi,

то ми миттю знiмемо вас iз рейсу. Оце пришпил, так, зняти з рейсу

на висотi понад 10 000 метрiв.

Щоб не нудьгувати (про спиртне я, як остання дурепа, завчасно не подбала, а спати менi не хотiлося), я розглядала iнструкцiю щодо користування запасними виходами та кисневими масками. Тобто сценарiй для щорейсової пантомiми стюардiв. Впало в очi: «Виходьте з лiтака таким чином. Спочатку - ноги, потiм - голова». Треш-ролик. Спочатку з'являються вiдтятi сокирою ноги, аж потiм пишним перекотиполем постає голова. I починає спiвати голосом Лолiти Мiлявської чи Барбри Стрейзенд. Краще, Стрейзенд, хоча не суттєво. Добре, що поки вони не штрафують за реготання. До речi, срiбну десертну ложку я зберегла, вона чудова й зручна. Коли я дiстаю її, щоб поласувати, примiром, йогуртом, я тихо вiтаюсь: «Хай, Максе».