«Ти читав таку дитячу казку, такий собi «Будиночок iз пряникiв»?» Батько неабияк зрадiв, коли я сказав йому, що хочу зайти до нього.

«То приходь сьогоднi, в мене вiльний день». «Менi здається,

чи ти смiєшся?», - запитав я його. Шкода, що телефоном

не видно виразiв облич. «Ти знаєш, мене знайшов дуже цiкавий

життєвий перiод, несподiвано, от наче весняна гроза. Жодних натякiв,

чисте небо, аж потiм тебе накриває вологим простирадлом».

«Це голос змiн». Я був переконаний, що це був голос змiн,

я почув їхнiй голос, величезних змiн у життi мого батька.

«Назва трохи тупувата. А хто автор? Ти будеш ставити дитячу

казку? Чи як це у вас називається, казка для дорослих, так?»

Батько любив вигадувати рiзнi нетрадицiйнi штуки. Поставити в академiчному

театрi казку, чом би нi? «Автори - брати Гримлiни».

Батько гигикнув. Його бiлий пес Ланс махнув хвостом i тицьнувся мордою

в горнятко з фiрмовою батьковою кавою. Кава з корицею. Лансовi чомусь

не сподобалося, вiн чхнув. «Так тобi й треба, не пхай усюди свого

носа, зараз нанюхаєшся корицi, i все, не почуєш звабливих

пахощiв кицьок, уже не кажучи про твоїх сучок». Батько, котрий

читає моралi Лансовi. Цiкава картина. Хоча, визнаю, що було б

набагато цiкавiше, коли б Ланс читав нотацiї батьковi. Ланс йому

не повiрив, особливо в частинi промови стосовно сучок. Вiн не хотiв

напружуватися та дослуховуватися до господаря. «Не зараз», -

вираз його пики був промовистий. Вiн хотiв, щоб його чухали, тому

бив мене по колiнi своєю важкою лапою.

«Казка - цiкава. Про дiтей, котрi набридли своїм батькам.

I тi вирiшили здихатися їх. Дiти втекли в лiс, але там знайшли коштовностi, повернулися героями, забезпечили всю родину, тому батьки їх вирiшили не чiпати». «Тату, ти розповiдаєш менi сучасний шизонутий американський мультфiльм чи казочку вiд порядних старомодних бюрґерiв?» «Присягаюся, це казка вiд класикiв казкоплiтства. Менi здається, що ти й Андрiй це мали читати в дитинствi». «Не пам'ятаю такого. Жахливий переказ. За це карати треба, за такi казковi iдеї». Батько посмiхався. «Менi здається, що мама могла б подати до суду i виграти його». «Мама багато на що здатна», - погодився батько. «Так, тим паче, що це зараз популярно. Права дiтей. Дитяча психiка. Вiдносини в родинi. Мама видавцiв по судах затягала б». «Це вже точно, я якось не думав у цьому напрямi».

«А в якому ти думав?», - запитав я. «Менi це показали. Цю книжку. На захист сучасного мистецтва. Я з деким сперечався щодо дитячих книжок, щодо рiвня добра в них, намагався довести, що класичне дитяче письменство - добрiше, вчить добра, от i отримав». Батько смiється, притримуючи своє чудове густе волосся довгими музичними пальцями. «Цiкаво, - розтягую слово я. -

Може, познайомиш свого неодруженого сина з цим деким?» «Нiзащо», - енергiйно вiдповiдає батько. «Тобто я вгадав, i цей дехто - жiнка?» «Тобто - нiзащо». Батько дивиться на

мене з-пiд лоба. У нього - грайливi очi. «Вас заарештовано.

Ви маєте право зателефонувати своєму адвокатовi, а ми -

мамi й повiдомити про декого», - пародiюю iнтонацiю перекладачiв,

що говорять за полiцейських в американських бойовиках.

Батько мене не боїться, а Ланс поставив двi лапи на колiна. «Не займай господаря», - кажуть його очi. Я цiлую Ланса в нiс, так, одного обеззброєно. «Тату, кажи мерщiй правду. Ти би бачив, як свiтиться твоє обличчя». «Правда?» «Правду i нiчого крiм правди!» «Нi, правда свiтиться?» «Ти менi, а я - тобi». «Е, нi. Зараз встану i перевiрю себе у дзеркалi». «Дзеркало мовчатиме, воно - пiдкуплений свiдок». «Кажи ж бо». Ми злетiли з табуретiв, давно ми не вовтузилися з батьком. Та вiн наче помолодшав рокiв на 10. Ланс нiчого не розумiє, пiдскакує, вiдстрибує, гавкає на нас. Телефонний дзвiнок вириває батька з моїх мiцних обiймiв, я бiльший борець, нiж батько. Кепсько б йому довелося, якби не телефон. Я вiдпускаю його, не звiр же я.

«Не влаштовуй i не драматизуй, це тобi не личить. Так поводяться iстерички, хочеш перетворитися на iстеричку? Припини це, ти робиш менi боляче, я не готовий втрачати тебе, тiльки не зараз. Не роби цього», - чую я батькiв агресивний голос. Вiн шепоче, мабуть, що не хоче, щоб я почув. Але я чую, бо це шепотiння - агресивне. Агресивнiсть - не притаманна батьковi риса. Цiкаво. Мабуть, що вперше я замислився над тим, що нiчого не знаю про життя батька. Уточнюю: про його особисте життя. Мама - вiдкритiша людина, а з батька iнформацiю треба витягувати потроху, обережно, пiнцетом, «як хiрургiчну нитку зi шва». Так, звiсно, каже Женя. То як i з ким живе батько? Хто i що йому подобається, крiм роботи?

Я знаю, що батько з повагою ставиться до матерi, може, це - єдине, на що здатен багаторiчний шлюб, шлюб похилого вiку? Але кохання в них немає давно. Першим менi на це вiдкрив очi Андрiй. «Та вони не сплять разом, ти не помiтив? Отаке лайно, брате. Не сплять. Коли закiнчується спiльний сон, немає спiльного засинання, то завершується спiльне життя. Розпочинаються два окремих життя на двох окремих лiжках». Так вiн вiдповiв на моє запитання, чи не здається йому, що вiдносини батька та мами досить прохолоднi.

Батько завжди подобався жiнкам, про це не раз згадувала й мама. То

хто дiлить лiжко з батьком? Iз ким вiн веде спiльне життя? Може - не постiйно, може - iнколи, але хтось дiлить з ним лiжко, я переконаний у цьому. Батько - людина творча, йому конче необхiднi чиєсь схвалення, тиха близькiсть, хай тимчасова, але присутнiсть. Так, вiн умiє втiкати, щоб побути наодинцi, але втiкає вiн тiльки тодi, коли йому є до кого чи до чого повертатися. I ось доказ - суперечка по телефону. Так розмовляють лише з близькою людиною, ми дозволяємо собi в розмовi з близькими людьми казна-що. Емоцiї вириваються з нас, наче гарпiї, готовi вчепитися у волосся близької людини.

«Це була та жiнка? Хтось турботливий, що дає моєму батьковi дитячi книжки?» Я iронiзую, бо я злюся. Батько спокiйно наливає собi кави, чухає Лансовi за вухами. «Нi, це була не жiнка.

Нi та, нi iнша». Аякже. Наче я не чув, хоча його голос звучить чесно. Проте хто, як не режисери, вмiє прикидатися? До того ж так переконливо, що до них дослухаються такi професiонали у прикиданнi, як актори? «Ти б не хотiв менi щось розповiсти? Ми так рiдко буваємо вiдвертими один iз одним. Майже нiколи не розповiдаємо один одному про якiсь iнтимнi речi. Наче соромимося. Два дорослих чоловiки, батько й син, навзаєм соромляться. Дивина, правда?» Батько дивиться на мене трохи злякано. «Ти щось конкретне маєш на увазi?», - несподiвано низько питає вiн. Наче в нього сiв голос.

Я не маю на увазi нiчого конкретного. Я так йому й кажу. Я кажу про те, що менi бiльше хотiлося би знати про його життя. Чи часто вiн почувається самотнiм? Чи, може, я успадкував вiд нього цю самотнiсть? Чи не сумує вiн за сiмейним життям, тим родинним життям, яке було в нашому дитинствi? Мама, батько й я - дружна сiм'я? Кому вiн узагалi вiрить, якщо не нам, своїм синам (я згадав Андрiя навмисно, аби батько вiдчув тотальну вiдповiдальнiсть перед нами, своїми дiтьми, бо множина у цьому випадку посилює ефект претензiй)? Мене наче прориває, я перекидаю бляшанку з корицею. Батько присiдає, починає її збирати. Вiн мовчить. Я його не кваплю.

«Гаразд. Я справдi познайомився з дiвчиною». Ага, це не я кричу, це кричить усе моє єство. Я його спiймав. Величезну рибину - батька. Спiймав, схопив, зараз вiн почне пручатися. Я його спiймав на зрадi. Слова «зрада» i «радiсть» мають спiльний корiнь. Мабуть, тому, що кому й зрада, а кому й солодка радiсть. «Це не те, про що ти думаєш. Себто елемент того тут, ясна рiч, присутнiй», - швидко виправляється батько, помiчаючи мiй прискiпливий погляд. «Так. Я iнколи залишаюся в неї. Але не тому, що надто жадаю з нею спати». Батько знизує плечима. У нього - виразнi рамена. «А чому ж?» «Через те, що вона хоче спати зi мною». «А, то ти просто ввiчливий, так?» «А я коли-небудь був неввiчливим?» «Та нi, май спокiй. Нiхто не закине тобi брутальностi. Я про те, що мама не була б у захватi вiд такої ввiчливостi, чи не так?» «Мама - доросла, вона розумiється на рiзних проявах увiчливостi. Я гадав, що й ти дорослий». Батько говорить сумно. Я спалахнув. Вiн має рацiю - зараз iз мене вилiзла вередуля-дитинка, котра думає, що її матусю образили i вiдчуває небезпеку для себе.

«Продовжуй. Ти з нею спиш, бо цього волiє вона, i що далi?» Батько розповiдає, як йому з нею весело, дуже весело, вiн не сподiвався, що колись йому аж так буде весело. «У неї стiльки енергiї» (тут вiн червонiє, напевно, бачить, що я думаю про незнайому звабницю i батька в одному лiжку, а я й думаю). «Вона повсякчас щось вигадує. Шаленi, цiкавi, розкутi iгри. У мене наче друга молодiсть. Шкода, я не можу розповiсти всi причини, з яких мене дивує така зустрiч, мене дивують такi стосунки з нею». В батька жвавiшають очi. О, як йому жвавiшають очi.

А вона - молодчина, розпалила його. Мого батька, сексуальний тип якого колись визначив Андрiй, що не вельми лестить батьковi. Андрiй його визначив як «скандинавський, тобто такий, трохи iнертний, кволий». Бачив би Андрiй цi очi. Латиноамериканський мачо, а не батько. «Не можеш? Та чому? Давай давай. Рухаймося вперед. Ви - на нашiй хвилi! Менi здається, що зараз мене, особисто, мало що здатне здивувати». «Я не хочу, щоб ти сприймав мене в такому тонi». «Вона гарна?», - питаю я. Батько вiдгукується. «Та нi, не скажу, що дуже гарна. Щось у нiй є, але вона не типова красуня. Взагалi то це питання не до мене. Все рiвно, гарна вона чи нi, мене вона вабить не зовнiшнiстю».

«А, тiлом, зрозумiло». «Нi, не тiлом. Хоча тiло в неї вправне. У будь-якому розумiннi цього слова. Вона - цiкава. Це - головне. З нею не нудно, вона здатна творити, грати, вдавати, слухати та змушувати слухати себе. Вона схоплює мої думки на пiвдорозi, розумiєш? Я усвiдомив, як яскраво можна вималювати жiночий образ, в мене завжди були проблеми iз розумiнням жiночих образiв, я черпаю з неї натхнення. Вона - дитина, вона - цинiк, вона справжня жiнка, дарма що в неї багато хлоп'ячого. Вона захоплює спалахами життя, вона випромiнює мiсячне сяйво, з нею я постiйно смiюся. В моєму вiцi цiнуєш веселе життя».

Батько згадав про свiй вiк. Тобто вона - молода. Гарна, при формах молода дiвка. Котра таке робить у лiжку, що батьковi весело. Й не сумно з нею. Акробатка. Лiжкова акробатка i хвойда. «Вона молода?» «Молода. Але не першої молодостi». Батько мене дивує, тепер вiн демонструє невластиве йому хамство. Непритаманний йому темперамент вiн уже продемонстрував. «Вона прив'язується до мене, а менi це нi до чого». «Вона - молода, i ти до нестями закоханий». «Я не закоханий, тим бiльше до нестями». Батько пирхає. Мене не обдуриш. «Авжеж, що ти не закоханий, тому ти кричиш на неї у слухавку, погрожуєш, не хочеш рвати стосункiв, не витримаєш, якщо вона кине тебе. Скажеш, що нi? Будь чесним. Не зi мною, сам iз собою. Будь чесним».

«Я говорив не з нею. Я тобi казав це. Не з нею. Ти все чув? Я маю на увазi, всю розмову?» «Я чув доволi. Досить, аби зрозумiти, що ти розмовляв iз близькою тобi жiнкою. Iз коханкою. Їй щось

не подобалося, тобi щось не подобалося. Милi посваряться, потiм помиряться, так?» «Не так». А тепер батько демонструє впертiсть.

Добре, залишаємо його в спокої, чи нi? «А з ким ти говорив?», -

мiй голос випереджає мої думки, долає мої сумнiви.

Ми поспiшаємо говорити. Завжди. Усi ми. От зараз батько вiдмовляється

зi мною розмовляти. «Я говорив не з нею. Я говорив не з

жiнкою. Я й так сказав забагато. Менi здалося, що я можу подiлитися

з тобою деякими речами, менi б не хотiлося помилитися в тобi, синку.

I ще одне. Тобi не потрiбно знати бiльше, просто повiр менi».

Вiн зiтхає, я помiчаю, що бiля його очей кольору джинсiв варенок та на лобi кривлять пики зморшки. Вiн утомився через цей допит. «Скандинавський тип, трохи кволий».

«Она хоть бывшая, но подданная русская, она такая же москвичка, как была», - довiрливо проспiвав Олєг Мiтяєв. Боже мiй, навiть тодi, коли нiчого менi не нагадувало про неї, коли я переймався долею iншої людини, коли на мене чекали вiдкриття, подарованi власним батьком. Одна випадкова фраза, пiсенний рядок, знову зворохоблював мої почуття. «Ти можеш це вимкнути?», - спитав я в батька. «Можу. Але менi здається, що кожен чує те, що сподiвається почути. Нi?» Я нiколи не говорив iз батьком про Алiсу, навiть мимохiдь, вiн її не знав. Вiн знав про iснування дiвчини, котра вдерлася в моє життя, але це його мало бентежило. Вiн був людиною, яка захоплюється та цiкавиться багато чим, насамперед, пов'язаним iз творчiстю, iз самого початку йому не була цiкавою дiвчина, в яку закохався його старший син. Батько вважав, що таких дiвчат у мене та Андрiя буде безлiч. У кiлькостi вiн не помилився, вiн схибив в аналiзi моїх почуттiв.

«А що б ти сказав, коли б я зараз почав вантажити тебе iсторiєю моїх почуттiв до Алiси?» «То її звуть Алiсою? Можна ж звати її Лiса. Смiшно». «Що смiшно?» «Нiчого, це менi - смiшно. Тобi смiшно не буде». «Подiлися, може, й менi буде смiшно, звiдки така впевненiсть, що менi не буде смiшно? Менi здавалося, що почуття гумору в нас схоже». «Не заводься. Краще не треба. Знаєш, я трохи втомився, довiв ти свого старого батька». «Бачиш, ти мене також не заспокоїв». I мiй батько хоче чути про себе, а не про iнших. Людськi пихатi створiння, закоханi у власне життя. Де ви, люди, що вмiють слухати? Агов, де ви? Люди, що створенi вислуховувати героїв? Я вас не бачу. Такi вже ви непомiтнi. Мене змушують мати мужнiй та сильний вигляд, переконливий, переможний, чоловiчий, тiльки тому, що нiкому не цiкаво спостерiгати мої слабкостi.

«То тобi з нею весело, - констатую я. - Тобто не сумно. До речi, де ти її надибав, не скажеш? Менi цiкаво, де зараз можна надибати такого веселого екземпляру. Зрозумiй мене правильно, я теж хочу скуштувати щастя, твiй син - одинак, не забув? Йому так само, як тобi, а може, й бiльше, потрiбна молода незакомплексована хвойда, такi собi лiки вiд нудьгування». Батько демонстративно зачиняє дверi, але наражається на перешкоду. Це -

мiй черевик. Модний, блискучий, австрiйський. «Зараз пошкоджу», - попереджає батько черевика, саме черевика, а на мене, бо на мене

вiн не дивиться. Ланс - однодумець батька. Вiн не вийшов мене

проводжати. I це пiсля того, як я дозволив йому заслинити мої

вишуканi iталiйськi штани. Я йому це запам'ятаю. Поводиться

як останнiй кiт.

«Ми запiзнались у пивницi». Про iсторiю знайомства батько

наважився розповiсти не черевикам, а менi. Може, подумав, що мої

черевики - нiмецькомовнi й не дотумкають. «Це теж було смiшно.

Вона сама до мене пiдiйшла. Я пив наодинцi коньяк, прокручував у головi варiанти трактування ролi. Розглядав спортивну мозаїку на стiнах. А тут вона. Скрутила таку мармизу, ти би бачив. Вона на мене довго дивилася, а потiм пiдiйшла. Схилилася надi мною, витягла звiдкись муху i сказала: «Ви не проти, якщо я втоплю її у вашому коньяку? Це її остання воля, бiдолашки. Її звуть Жужу, вона iз Францiї. З пiвдня Францiї. Це її заповiт. Вона невилiковно хвора». I вона поклала муху в мого келиха, ще й притопила її пальцями». Я сказав, що треба бути ненормальною людиною, щоб такого утнути. «А менi стало весело. Тож я спитав її: чи можна познайомитися з вами? Вона вiдповiла: «Авжеж. Теодозiй.» «Дуже приємно». «Але ви мене можете звати Телiсфором… Тобi хiба не смiшно? Бачу - нi». Сподiваюся, що вона не вб'є батька якось вночi. Бо їй раптово стане нудно. Очевидне куку, як на мене.

«Тату?» «Чого?» «Я тебе нiчим не образив?» «Нi, синку. Це я перевищив лiмiти вантажу. Вибач, старий». «Перевищив? То наша авiакомпанiя скачає з вас величезнi штрафи, не турбуйтеся, ми не залишимо це поза нашою пильною увагою, сер». Батько простягає менi руку, я потискаю її. Хай би хто вона була, однаково не заслуговує на те, щоб такий чоловiк, як мiй батько, вважав її цiкавою, зраджував заради неї дружину та просив вибачення в егоїстичних синiв. Ще й не гарненька, ще й не першої молодостi, ще й цiлковито ненормальна, ще й на iм'я, Боже мiй, як воно? Телiсфор. У наш час мати таке iм'я - Господня кара. Їй лiкуватися треба, а не солiдних чоловiкiв по барах чiпляти. «Телефонуй, гаразд?», - умовляє батько. «Та ти втомишся здiймати слухавку, старий», - запевняю його я. Але, як ведеться, спливло багато часу доти, доки в його хатi пискнув мiй дзвiнок. «Людi - блєдi». Отож бо й воно.