Люди схожi на росiйську iграшку-сувенiр «Матрьошка». Люди

не тiльки «блєдi», мiй любий небоже, люди ще й «матрьошки». Я їду до Алiси. Довелося скасувати якихось двiйко занять. Її була правда - учнi зрадiли. Прикро братися до композицiї такої теплої п'ятницi. Я їду до Алiси, бо вона може

наламати дров. Якщо ще не наламала. Спочатку ти бачиш величезну «матрьошку», ти знайомишся з людиною, вивчаєш її, з'являється

iнша «матрьошка», потiм ще одна, а там - ще одна,

ще i ще, i тiльки в самому кiнцi ви побачите справжню людину. Маленьку

та беззахисну. I ця маленька може виявитися чим завгодно. У цьому

випадку краще бути оптимiстами. Будемо сподiватися на краще, еге ж?

Люди втомленi вiд людей-монстрiв.

Вона довго не вiдчиняла дверей. «Чого тобi?» Чемна Алiса.

Чекайте. Та це не Алiса. У дверях стояла дуже худа, навiть кiстлява, бiлявка. Вона стояла i бавилася зi своєю правою оголеною цицькою. Бiлявка була вбрана у вузькi темно-синi джинси iз заниженою талiєю. «Ти дзвонила? - спитав я. - Тобто ти дзвонила Майї, вiдповiдай!» Я вiдчував запах фарби, який не змився до кiнця з її витравленого волосся. Так, це була Алiса, хто ж iще. Її очi-пострiли повiльно вбивали мене все моє життя. Я дивився на неї i несподiвано зрозумiв, що вона по диявольському схожа на Мiтю Вронського. «Майже одне обличчя. Як я цього ранiше не помiчав?», - майнуло в моїй головi. «Дзвонила, то й що?» Алiса побачила та почула мене. Гречно дякую. «Говорила?» «Так. Не з нею. Iз якимось малолiтнiм опудалом, нахабним, як не знаю що». «Що ти йому сказала? - я не помiтив, як мої пальцi впилися в плечi Алiси. - Що ти йому сказала?» «Залиш мене у спокої. Що треба, то й сказала. Це - мої справи, пiшов ти».

Я вдарив її. «Це - моя справа, ти навiть не уявляєш, iдiотко, наскiльки це моя справа. Хутко кажи, що саме ти встигла натриндiти цьому хлопцевi, ну?» Я добряче труснув її, як у дитинствi трусив абрикоса пiд вiкнами сусiднього будинку. Бiле опудало щось лопотiло про стеження. Тонка бiлявка дивилася на мене чужими очима. У неї були рожевi щоки i такий вираз обличчя, немовби вона тiльки но вiдчула оргазм. Це створiння, котре тремтiло, хапало мiй погляд, котре блимало вiями, бiленьке, незграбне, не могло бути Алiсою. Нi, це була не вона. «Це - не ти», - сказав я їй, перехрестив її та вiдвернувся вiд тiєї, що не могла бути Алiсою. Цiєї митi, коли я зрозумiв, що Алiса втратила себе, я чiтко побачив, як в уповiльненому кадрi кiноплiвки, що я несподiвано знайшов самого себе. Я торкнувся щоки незнайомки вказiвним пальцем i тихо сказав комусь: «спасибi».

«а коли ти помреш,

то знайдуть мене все ж

i пiнцетом помiстять на шкло:

«звичайнiсiнька скабка, ти бачиш?»

«еге ж».

«нi, твоє це кохання було».

Я поспiшав знайти батька. Я не чув, як, надриваючи серце того, хто, либонь, був закоханий у неї в минулому, плакало бiленьке крихке створiння, як воно про щось благало, протягувало тоненькi рученята, як воно пристрасно кричало комусь у спину: «Не йди, прошу не йди, рiдний, не йди».