Не можу сказати, що Пiвденно-Африканська Республiка, куди я попрямувала, зустрiла мене люб'язно. По-перше, в мене вкрали фотоапарат. Ще в аеропорту Йоганесбурга. По-друге, я вiдразу помiтила колючий дрiт, яким було обнесено гарнi будиночки заможних (ще й яких заможних) бiлих людей. «У нас тут апартеїд навпаки», - сказав менi росiйський дипломат, у машинi якого я їхала до призначеного мiсця i котрий був переконаний, що на нас чекає пристрасний роман. На його обличчi це було написано кирилицею. Тут панував гострий дефiцит гарних бiлих жiнок, екзотикою ж вiн упився. «Вони мстяться. Вони жорстоко мстяться. Треба було повбивати їх усiх на хрiн, а не розпускати гуманiстичнi теревенi». Я не можу сказати, що росiйський дипломат був у всiх вiдношеннях приємною, а головне - доброю людиною.

«Колючий дрiт, вiтчизняна вiйна», - натомiсть протягла

я. «Колючий дрiт? I крiзь нього пропущено струм, щоб ти знала. Iнакше з ними не впоратися. Убивати струмом. Пiдсмажувати їхнi нахабнi чорнi зади». Дипломата звали Аркадiєм. «О, то ви - Аркадiй? Типове росiйське iм'я», - гмукнула я. Вiн важко розумiв iронiю, спрямовану на його свiтлу постать. «Так, справжнє академiчне росiйське iм'я. Тепер, у сучаснiй Росiї, це - рiдкiсть. Називають дiтей iменами латиноамериканських серiальних красенiв. Луїс-Альберто. Рiкардо-Альфредо. Тьху». Вiн був дуже задоволений собою. Пихатий мужлай. Вiн пiдчепив мене

в Дурбанському аеропортi. До речi, там вiн мав когось зустрiти, когось iз росiйського уряду. Але побачив мене i вирiшив урядовця не чекати. Я з ним переспала. З цiкавостi.

Уранцi вiн спiвав гiмн Радянського Союзу, я вiдчувала себе наче в пiонерському таборi чи на постаментi. Перше мiсце, фiгурне катання, 1984 рiк, здається, Сараєво, так? Золотi часи. Вiн спiвав, коли голився у ваннiй кiмнатi. Кожного Божого ранку. Спiвав iз початку й до кiнця, старанно витягуючи всi голоснi, спiвав з усiма повторами. «Союз нерушимый республик свободных сплотила навеки великая Русь, да здравствует созданный волей народов единый могучий Советский Союз». Я певна, що «Советский Союз» вiн спiвав винятково з великої лiтери. А ще, либонь, не варто наголошувати на тому, що Аркадiй був антисемiтом, а також расистом i шовiнiстом.

Цiкаво, що би вiн зробив, коли б дiзнався, що я коли-не-коли розкiшно

проводжу час в лiжку з одним кенiйським хлопцем на iм'я Соломон. Безтурботний, веселий Соломон, котрий завжди мав при собi сенсимiлiю. Втiм, травки тут було скiльки завгодно, але в Соломона вона була неперевершеної якостi. Та й коханцем Соломон був справним. Я поскубувала пружне волосся на грудях Аркадiя i часто думала: то що би було, якби вiн дiзнався про Соломона. Щонайiмовiрнiше - нiчого. Зовсiм нiчого. Позаяк кар'єра для Аркадiя була над усе, а скандалiв у дипломатичному середовищi не схвалювали. З iншого боку, людиною вiн був досить ризикованою, але не гадаю, що в поривi лютi спромiгся би нас повбивати.

Коли ми виїжджали на сафарi, це була типова розвага для дипломатiв i туристiв. Чоловiки полювали на левiв, антилоп чи африканських вепрiв. На хижакiв та копитних. А от Аркадiй знищував мавп. Довiрливих i нахабних мiсцевих мавп. Потiм спокiйно сплачував штрафи i шкiрився прямо в обличчя службовцям, що пильнували ладу пiд час сафарi. «Вони жеруть банани, а я їх сам люблю», - отак просто пояснював Аркадiй. Вiн убивав бананових споживачiв, конкурентiв. Банани Аркадiй насправжки любив, обожнював, горiлку заїдав тiльки ними. «Мабуть, вiн це робить, бо думає, що цi мавпи одного дня можуть перетворитися на негрiв», - по-фiлософському розмiрковував росiйський консул, складаючи свої пухкi губи трубочкою. Теж не найкращий друг чорношкiрих людей.

Мене Аркадiй звав «малою». Нiхто ранiше не смiв мене так називати, це розважало. «Не суньтеся до моєї малої». О, знав би вiн, як я сама вмiла пiдсовуватися. Цiкаво було жити з таким екземпляром. Павук. Неандерталець у вишуканому костюмi. Не розумiю, яким чином вiн потрапив до дипломатичного корпусу. Єдине, що вiн мiг робити на заздрiсть усiм працiвникам свого посольства (а вони вирiзнялися навичками пиячити, це для них було так само природно, як дихати), це пити горiлку. Вiн мiг видудлити лiтри горiлки, а очi його були ясними, вимова - чiткою та зрозумiлою. Про Зорана вiн не знав так само, як i про Соломона. Тобто Зорана вiн знав, а не знав про мене та Зорана. Аркадiй увiчливо вiтався з ним на всiляких раутах i прийняттях, обов'язкових для вiдвiдування. Раутами та прийняттями

був заповнений кожен день. Можна було обирати, куди саме йти. «Поколупаємося?», - питав Аркадiй. Це означало, що на вечiр заплановано понад три прийняття,

тож маємо обрати послiдовнiсть вiдвiдин.

Зоран був вiйськовим аташе Сербiї. Людина, закута в однострiй,

як у кайдани. Зовнi спокiйний, зусiбiч позитивний чоловiк, що цiнує

переваги шлюбного життя, виконує забаганки своєї дружини

та обожнює своїх дiтлахiв. Цупкi очi, цупкий розум, ще й якi

цупкi руки. Колишнiй комсомольський югославський лiдер виявився

борцем за незалежнiсть Сербiї. Та сама схема працювала на всьому

постсоцiалiстичному просторi. Iз сумлiнних платникiв комсомольських

внескiв одним рiшучим кроком - у послiдовнi та принциповi нацiоналiсти.

I той самий невгасимий вогонь завзяття в очах. Я знала Зорана

з дитинства, ми разом грали в тенiс, звiсно, що я це робила в лавах

юнiорської збiрної Радянського Союзу, а вiн - за Югославiю.

У Дурбанi ми так само здибалися на кортi. Зоране? Алiсо? «Ти пам'ятаєш,

як ти кинувся на одного словака, що вирiшив забити мене ракеткою пiсля

моєї впевненої перемоги?» У нас були спiльнi дитячi

спогади. Спочатку ми забивали одне одному на кортi, та незабаром вiн

став забивати менi в лiжку, якщо можна вважати лiжком спортивнi

мати. Можна було пiти в iнше мiсце, але на матах, на пiдлозi, в нього

швидше вставало, вiн звик до кохання в наметах. У лiжку вiн поводився

грубо, вiн просто зминав мене жужмом, як екскаватор. А як вiн лаявся,

Боже ж мiй, добiрне сербське лихослiв'я, вiн сипав ним праворуч i лiворуч. Вiн перевiряв руками всi дiрки, що iснували на моєму тiлi. Нiздрi, рот, вуха, пупок, анус. Дивуюсь, як вiн не залiз менi в очi. Мабуть, не вважав очi дiрками. Вiн був надзвичайно сильний, пiсля нього моє тiло приємно болiло та розквiтало синцями. «Знову забилася? Яка ж у тебе нiжна шкiра», - промовляв Аркадiй, обережно намащуючи мене мигдалевим кремом.

На одному з прийнять Аркадiєвi довелося познайомити мене зi своєю колишньою дружиною. Вiн не збирався цього робити, але я перша спитала про чорнявку, котра вивчала мене через шкло келиха з жовтуватою рiдиною американського вiскi. «Так, я знаю, хто це. Це - моя дружина. Дора. Вона - фiзик», сказав вiн. «Вона теж росiянка?», - спитала я, розглядаючи смагляву Дору в чорнiй вiдкритiй сукнi, її випуклi очi та тонкий нiс з горбинкою. Звiсно, що Дора

була росiянкою. «Iз Самари». Коли б якийсь iноземець послухав Аркадiя, то типовi мешканцi Росiйської Федерацiї в його уявi поставали б чорнявими, смаглявими i з трохи лупатими очами. I всi вони були слов'янами, а то як же ж! «Восток - дело тонкое, Петруха».

«Привiт», - утiм почула я хрипкуватий жiночий голос. М'яка долоня торкнулася моєї руки. Дора швидко облизнула губи. «Ну що, то це тепер ти витримуєш гидкий банановий присмак

його улюблених презервативiв? - це було її перше запитання. - Вiн так носиться з тими банановими презервативами. Клятi банани. Таке враження, що це йому їх смоктати. О, цей нестерпний банановий смак. Смак мого шлюбу». З Дорою нiкому не довелося б сумувати,

до того ж у нас були схожi смаки. Я не сказала їй, що банановi презервативи закiнчилися одразу, щойно вiн витяг першого. Я вмiла обстоювати свою точку зору. Але менi не хотiлося, щоб вона вiдчувала себе слабшою за мене. Iнодi менi подобалися жiнки. Сильнi жiнки. Рiдко, але таке зi мною траплялося. Я познайомила Дору iз Соломоном. За це приємне знайомство вона повiдомила, що Аркадiй використовує прiзвище матерi (Лукiн), а прiзвище його батька - Коваленко. I мене душив смiх щоразу, коли вiн бундючно заходився лаяти «хохлiв» на всi лади.

Моє життя складалося не лише з вечiрок. Я працювала, але то

була нудна праця. Вiдповiдати за iнформацiю. Я писала статтi про

життя-буття африканських народiв, про зулусiв. Усе одно смiшнi дописи

вiдбраковували. «Читачi не хочуть заздалегiдь знати, що цi хатинки

промазанi зулуською багнюкою, тому дуже смердять. Так не привабиш

туристiв, розумiєте, шановна?» Я писала про дiамантову промисловiсть. Писала про крокодилячi ферми та мiсцевi писанки - яйця страусiв, на яких зображували цiлi картини. Але за весь час моєї роботи в Дурбанi стався лише один кумедний випадок. Ось вiн. Менi здається, що то була субота. Так, саме субота, бо я вiдпочивала бiля басейну

в будинку Аркадiя, там мене знайшов знервований спiвробiтник нашого консульства. «В нас неприємностi. Наших морякiв мiсцева влада звинувачує у контрабандi». Теж менi, дивина. Не було того разу, щоб нашi моряки залишили країну без дiамантiв та золота. I от їхня полiцiя захотiла проявити неупередженiсть i принциповiсть. Готували операцiю, дипломатичному корпусовi довели до вiдома.

Завершилося це скандалом. Рiч у тiм, що тамтешнiй керiвник полiцiї вважав себе неабияким цiнувальником та знавцем культури слов'янських народiв. Тому твердо знав, що Тарас Шевченко - це видатний поет України, а от Алєксандр Пушкiн - «наше все» для росiян. Коли поскручували всiх морякiв та офiцерський склад бiлоснiжного лайнера «Тарас Шевченко», полiцаї були вельми здивованi з того, що жодних незадекларованих коштовностей не знайшли, натомiсть виявили спокiйних i пiдпилих приборкувачiв океанiв iз росiйськими паспортами. «Це що? Що це?», - волав керiвник мiсцевої полiцiї, тримаючи обiруч свою розпачливу голову; вiн не знав, куди собi приткнутися. А тим часом «Алєксандр Пушкiн», по самiсiнькi борти навантажений ювелiрною контрабандою, двi години як спокiйно прямував до Одеси, вийшовши вже з їхнiх територiальних вод.

«Та чому? Як це розумiти? Тарас Шевченко - ваш поет?», - звертався, нетямлячись, шеф полiцiї до української компетентної особи. «Наш», - легко погоджувався той. «Ось! - запально кричав полiсмен. - Так. А Алєксандр Пушкiн - великий росiйський поет?», - питався вiн росiйського консула. «Да, а чьто?», - зумисне по-московському тяг «а» консул. «Як що? То чому ж вашi кораблi названо навпаки?» Обличчя чiльного полiцiянта було таким червоним, як спромога взагалi стати червоним чорношкiрому обличчю. Українська компетентна особа та росiйський консул знизували плечима. «А що тут такого? Нормально названi кораблi», - чемно вiдказували вони. «Чому росiйський корабель нарекли на честь українського поета, а ваш - на честь росiйського? Логiчнiше ж навпаки…» Полiцiянта було

шкода. «А, ось ви про що, - правила наша компетентна особа. - Так це - дружба народiв у дiї», - добивала вона шефа полiцiї. А росiйський консул делiкатно поправляв йому краватку i, легко потицявши в неї пальцем, наче птах дзьобом, по-фiлософському зауважував iз класичною грiбоєдовською iнтонацiєю: «Горе от ума. Да-с, батенька». I посмiхався в сивi вуса.

Лесь писав менi листи, - якi вони були, я не пам'ятаю, либонь,

що вони були однаковi. Я не пам'ятаю навiть, як вiн до мене звертався i що приписував на завершення. А листи були немаленькi. Однаковi листи Леся, напевне, що сумнi, чуттєвi, осiннi. Я не вiдповiдала. Нащо? Iнколи я розмовляла з ним телефоном. «Iз ким ти так невиразно розмовляєш? - питався Аркадiй. - Iз батьками?»

Як менi було назвати Леся? Ким вiн був для мене? Щось на кшталт картинки, що висить на стiнi напроти дитячого лiжка. До неї звикаєш, урештi-решт забуваєш, а коли хтось звертає на неї твою увагу, помiчаєш, що з часом її барви змерхли. I все. Я не певна, що Аркадiй би второпав, коли б я сказала, що менi телефонує картинка, яка висить напроти мого дитячого лiжка у квартирi моїх батькiв.

Я не вiдповiдала на це запитання. Як i на багато iнших. Лесевi я вiдправила листiвку з краєвидами Дурбана. Надряпала якiсь теплi слова. Усi теплi слова схожi одне на одного. Так само я не вiдповiдала Аркадiєвi на запитання: «Ти мене зраджуєш?» Боже ж мiй, звiсно, що я його зраджувала, теж менi, невелике цабе, я всiх зраджувала, але я нiколи не зраджувала себе. Чи була я щасливою? Це вже навряд. Менi не подобалися щасливi люди, щастя ж бо йде не з iнтелекту. А я поважала iнтелект. Понад усе (можливо, крiм себе) я шанувала iнтелект. Ви помiчали, якi одноманiтнi вирази облич щасливих людей? Щасливi люди мають такий тупий вигляд. Iдiоти. Вони тупiшають навiч. Я сахалася вiд щастя, я хотiла мати розумний вигляд. За будь-яку цiну. Iдiотка.

Лесь сказав телефоном, що збирається сюди приїхати. «У мене буде концерт, уявляєш? Я знову зможу грати для тебе». Цього ще бракувало. В нього буде якийсь концерт, тому вiн приїжджає, щоб удертися в моє життя. Ненавиджу повернення та спогади. Я зрозумiла, що час для втечi настав. Мене чекало мiсце у Страсбурзi. Я не була прихильницею германоподiбної Францiї, але нiчого не урадиш. Час вирушати. Ельзас. Лесевi я нiчого не повiдомила. Хоче грати, то хай приїздить i грає, треба бути професiоналом, нiхто крiм мене не зможе розкрити йому очi на це життя.

Аркадiєвi я вирiшила влаштувати справжнє прощання, на свiй розсуд, про свiй вiд'їзд я не сказала i йому. Навiщо? Ми поїхали на крокодилячу ферму. Йому було весело, мабуть, що вiдчував незле розпочатий день. Вiн розчинив усi вiкна в своєму червоному джипi i поставив свою улюблену касету: «Ай-я-я-яй убили негра, убили негра, убили, ай-я-я-яй, ай-я-яй ни за что ни про что, суки, замочили». Кожен має своє бачення щодо дотепностi, в Аркадiя було таке. Соннi, ситi алiгатори порпалися у штучнiй загатi, ми дивилися на них, стоячи на пiдвiсному мiстку. Нiмецькi туристи активно висловлювали своє захоплення рептилiями. Остання нiмкеня - бабуся - зiстрибнула з мiстка i вчепилась iз запитаннями до фермера, що майже всунув своє вухо в її рота, прагнучи збагнути, що вона вiд нього хоче почути.

«Ти з кимось iще спиш?» - байдуже спитала я. Вiд несподiванки вiн досить рiзко крутнувся. «Шшшш-шшш, - дружньо зашипiла я до нього. - Шшшш. Май спокiй, любий». Дивно, що, аби заспокоїти собi подiбних, людина обрала звук, який видає змiя. Це так схоже на людей. Так. А потiм я стала потроху розхитувати мiсток. Потроху, вiдтак дедалi сильнiше, сильнiше. Вiн нiколи не тримався за поруччя. Це помилка, треба бути обачливим. Алiгатори заворушились. Їм було цiкаво. Менi також. Аркадiй верещав, як кастрований кiт. Зарепетували нiмецькi старигани. Фермер наче проковтнув свої звуки i тупо безпорадно махав руками. Менi було весело. Я мiцно трималася на ногах i розхитувала мiсток. «Па-а-а-а-а-рти-и-и-и-и-я Ленина, си-ла-а-а-а-а-а народная, нас к торжеству коммуниз-ма ведет!!!» Бувай, Аркадiю Коваленку, споживач бананiв, щирий росiянин. Бувай. Це була моя друга втеча.