От скажiть менi, це нормально - бути присутнiм на церемонiї вiдкриття алеї героїв о сьомiй годинi ранку? Сюрреалiзм. Алея героїв. ХХI сторiччя. Сьома година ранку. Урядова делегацiя з вашим покiрним слугою в'їжджає на територiю Запорiжжя. З мигалками, як дорослi. З виттям сирен, як належить. Можу собi уявити, як нас матюкали мешканцi цього чудового мiста. От щоб ви подумали, якби вам сказали, що ви маєте бути присутнiм на вiдкриттi алеї героїв у Запорiжжi? Що, язика проковтнули? А я подумав про вiйну. Бо в мого поколiння коли й були герої, то це - Вiктор Цой, Майк Науменко та герої Великої Вiтчизняної вiйни, їх бiльше.
Я думав: якi молодцi запорожцi. Заклали цiлу алею героїв (як воно звучить, вiдчуваєте?), навiть не одного, а купу героїв заклали. Мабуть, на честь рiчницi перемоги наших над нiмецько-фашистськими загарбниками! Супер! Пам'ять поколiнь i таке iнше. Я ще вчора цим перейнявся, коли думав про подарунок. Сувенiр, блiн. От що ти в цьому випадку будеш дарувати? Гуцульський нiж, вишиванку, полтавського рушника, портрет Тараса Григоровича, тарiлку, завбiльшки як телевiзiйна супутникова антена з зображенням столицi? А от i нi. Не вгадали. Я розмiрковував так. Вiдкривається алея героїв. Що вздовж алеї має бути? Дерева!
Як я намучився. Спочатку знайшов координати теплиць, що перебували на балансi нашої установи, потiм поговорив iз черговим, який сказав, щоб я пiшов за вiдомою адресою, та цим змусив мене шукати телефон свого керiвника. Тут було простiше, тому що я назвав iм'я нашого "Лаура Балаура". "Валерiй Леонiдович!" - ось що я йому сказав. Iнодi добре мати за керiвника таке вiдоме страховисько. Мене зустрiв черговий, який знову висловив незадоволення з приводу моєї майже нiчної появи. Iм'я Валерiя Леонiдовича йому нi про що не казало. Правильно, такi iмена бiльш вiдомi дрiбним керiвничкам, нiж рядовим робiтникам. Але тут я отримав, що хотiв. Чудовий маленький каштанчик. Менi здається, то була генiальна iдея. Вiд Києва - алеї героїв Запорiжжя - каштанчик. Втiлення символiзму.
Ще в машинi мене запитав заступник мiнiстра (якого мiнiстерства - невiдомо. Не панська це справа, представлятися. А я ще не вiдчував себе холопом настiльки, щоб усiх знати): "Ти вiд Валерiя? Ти щось придбав вiд нас алеї героїв?" Дожилися. Кожен заступник мiнiстра тепер буде менi тикати. Ох. "Купив", - сказав я, показуючи на пакунок, що лежить пiд моїми ногами. Пакунок виглядає так, наче в нього запаковано мертвяка-дистрофiка. "Що це?" Мабуть, не одному менi пакунок на це схожий. "Каштанчик". "Каштанчик? - посмiхається заступник мiнiстра. - Чудово. Просто чудово. Каштанчик". Заступник мiнiстра мною задоволений. Я задоволений собою та каштанчиком. Якби зараз було трохи пiзнiше, на годинку-другу, нiж сьома година ранку, життя б мене цiлком влаштовувало.
Аж ось ми вилазимо з машин. I вiдразу нашi носи тикають в запашнi хлiбини, такi твердi, що вiдразу зрозумiло: цi хлiбини для тикання носом дорогих гостей, а не для того, щоб їх їсти. Дiвчатка в червоних черевичках та квiтучих вiночках - мрiя схибнутої бджоли - щиро посмiхаються, вклоняються. Аякже - тримайсь, село, столиця припхалася. Дiвчатам довелося фарбуватися о шостiй ранку. Не помилюсь, якщо вони думають, що ми - козли. Iнакше кажучи: "Козли зi столицi - уклiн вам та паляниця!" Хтось iз них розсипав сiль. Довклонялася. От довiриш щось робити незграбнiй дурепi, матимеш потiм сварку. Розсипана сiль - до сварки. Якщо хто не знає. А от протиотрути я не знаю. Спробуйте, втiм, сказати: "Куди сiль - туди сварки й бiль". Я про всяк випадок таке кажу. Не завадить. Тобто гiрше не буде.
Маю ще чим iз вами подiлитися. Зазвичай на цих паляницях є сплетенi з тiста колоски. Так от. Нiколи не намагайтеся їх вкусити. Колись, дуже давно, в моєму життi з тестем, ми поперлись як видатнi бiзнесмени у складi урядової делегацiї до Полтави, де нам так само винесли (в мене таке враження, що й тi самi) паляницi. Я тодi не знав, що колоски роблять пiдступнi люди, тому вп'явся зубами. Все. Одного зуба втратив. То я вас попередив.
Пiсля дiвчат, солi та паляниць пiд закостюмленi руки нас хапає мiсцеве керiвництво (борони Боже, i ти, дiдьку, ав не хапай).
Це справжнє випробування. Вiд керiвництва смердить учорашньою горiлкою та ранковою цибулиною. Надихає вас така перспектива спiлкування? Керiвництво тягне нас, шепотить про проблеми, про успiхи, витягує на дорогу з каменюк. Це, мабуть, алея героїв. Подивимося. Неподалiк можна помiтити плиту. Могильну, чи що воно? "Це - алея героїв", - гордо проголошує мiсцеве керiвництво. I я розумiю, що садити мiй каштанчик нема куди. Поки що це розумiю тiльки я. Та ще особа з протокольного вiддiлу, яка задоволено потирає рученята, авжеж, бо за подарунок вiдповiдали не вони. Протокольна особа теж мiжнародник.
I менi її, особу, шкода. Бо я вже обiзнаний iз клятими умовами працi мiжнародникiв.
Мiсцеве керiвництво тягне нас до плити. Ми стоїмо бiля неї, мнемося. Багато хто зрозумiв, що ми пролiтаємо зi столичним подарунком. Не цього вiд нас чекали, ой, не цього. Я роблю вигляд, що мене все це стосується щонайменше. Тим часом на щось натягують червону стрiчку, в руки заступника мiнiстра якась спритна дiвчина вкладає ножицi. Заступник мiнiстра трохи розгублений, але наближається до стрiчки. Вiн розрiзає її, i вiдразу, наче оркестр, якому диригент вiдмахує, починає говорити пузате головне мiсцеве керiвництво.
Воно говорить: "Шановнi товаришi, шановне панство! Сьогоднi ми присутнi е-е-е-е на значущiй для всього мiста подiї: е-е-е-е-е вiдкриттi нашої алеї, бл, наших, бл, героїв. Ви, шановнi столичнi гостi, е-е-е-е зара станете на плиту, яка ще не охолонула е-е-е-е пiсля робiтника, бл, який, бл, не спав протягом всiєї темної ночi, намагаючись…"
Почалося. I всi ми будемо говорити належнi фрази, завдовжки як стрiчка на похоронному вiнку. Я вiдлетiв у iншi свiти. Я став думати про плиту, що ще не охолонула пiсля робiтника. А робiтник? Вiн iще не охолов? Захотiлося плакати. Я справдi дуже сентиментальний. Але вже говорить хтось iнший. Каже, що час пiти до центральної композицiї. Це вiн має на увазi величезну плиту, яку можна побачити в кiнцi алеї героїв. Наближаємося. Бачу: справдi, плита. Могильна каменюка. Точно така, як на Байковому цвинтарi поруч iз могилою мого дiдуся. Нею причавили останки якогось партiйного бонзи. Родичi та близькi грошви не пожалiли, встановили таку величезну каменюку, щоб не встав небiжчик.
На запорiзькiй плитi написано: "Слава героям мiста, директору "Моторсiч" (праворуч) та директору "Запорiзького алюмiнiєвого заводу" (лiворуч). Як це зворушливо. Я не знаю, хто i як, але я, грiшним дiлом, подумав, що пацанiв мочканули. А що? Я вже подумки склав промову. Щось таке-о: "На кого залишили мiсто, соколенята? Яка ж тварюка пред'яву вам пред'явила (пред'явити пред'яву - все нормально!)? Чому мовчить мiсцева преса? Про чеченських та палестинських терористiв вони пишуть, про те, як мочать росiйських губернаторiв, вони пишуть, а про своїх замовчують? Що, в нас нiкого не вбивають? I на це ми не здатнi, своїх героїв замочити? Чого не пишуть про синiв Вiтчизни, наче їх немає"? Ось тут я погарячкував. Їх же й справдi немає. У фiзiологiчному сенсi.
Дозвольте продовжувати, подумки. "У смертi всi рiвнi! Всi! Навiть горбунiв - i тих виправляє могила…" На цьому мiсцi я уявив, як було б доречно презентувати каштанчика. Якось знайшли б йому належне мiсце. У головах геройських небiжчикiв. Аж тут лунає тихий, сумний голос заступника мiнiстра, котрий повiрити не може, кiлька разiв перечитує iм'я героїв. "Сашок, Толян", - шепоче вiн. "Разом полювали", - тихо вiдгукається хтось невiдомий позаду мене. "Коли це трапилося?" - розпачливо питає вiн. Добре, що це промовив не я. Правильно, не треба поспiшати, лiзти поперед керiвництва. Як казала моя бабуся, розповiдаючи менi казочку: "Не треба "ку-ку", поки не "гав-гав". Тобто спочатку думай, а потiм лiзь iз дебiлкуватими запитаннями, може, хтось знайдеться бiльш нетерплячий, вилiзе. А ми цього разу в дамках. Хо-хо.
Головне мiсцеве керiвництво з усiх бокiв смердить цибулею, мабуть, нервується. I обережно починає зондувати рунт. Добре бути мiсцевим керiвництвом, легко прикидатися тупуватим провiнцiйним дядьком, ми, мовляв, маленькi люди, "унiверситетiв не канчалi", ага. "Вибачте, не зрозумiли ми. Що коли? Коли алею заклали?" Заступник мiнiстра мовчить, полiрує верхньою губою нижню. Його помiчник, який, на вiдмiну вiд шефа, менi представився, Єгор - вiдразу просiк, що подумав шеф. Вiн пролiзає до головного мiсцевого керiвництва, кривить носа, але пояснює йому, що пан заступник мiнiстра зрозумiв усе це так, що директори - померли. "Що з ними сталося"? - питає Єгор. Його запитання в тишi прорiзає повiтря.
"А що? - запитує головне мiсцеве керiвництво. - Десь є. Працюють. Або сплять. А що? Мають право! Множать славу регiону! Аякже! Хто ж iще? Хто ж це отут? Це ж i алея - їм, нашим героям! Щоб увiчнити! Щоб знали! Щоб молилися на тих, хто роботу дає! ВВП зроста тiльки завдяки їм". На цiй помпезнiй нотi головне мiсцеве керiвництво завершує свою промову. Незважаючи на його простецький вигляд та слова, головне мiсцеве керiвництво зрозумiло, що десь дало маху. Тому швидко змiнило тему. "А це-о, треба, ресторан, щоб це-о, щоб як в людей, те-о…" "Це-о, те-о. Тьху-о". "Китайоза", - це знову був Єгор.
Ви часто жерете горiлку о 8:30 ранку, га? Отож бо й воно. Нас завели та всадовили. Тодi ж до мене продерся Єгор. "Слухай, Сам сказав, щоб саме ти дарував їм нашого каштана, i хай вони роблять iз ним, що хочуть. На дрова, на що завгодно. Ти ж розумiєш, сам вiн iз таким подарунком вилазити не буде. Недоречно якось. Крiм того, вiн почувається зараз, як пiсля похорону друзiв. Якi ж козли навкруги. Про все треба дбати самому". Скаржиться вiн менi. Наче я про це не знаю.
Почалися тости. Про нас, про столицю, про регiон, про крайову славу, про героїв, про керiвництво держави (стiйма, наче проголошено: "За жiнок". Утiм, на мiй неупереджений погляд, керiвництво держави - тi ще суки). Дехто вже наблизив обличчя до салатiв. Єгор почав робити знаки. Ага. Треба проголошувати тост iз подарунком. Вони ж, мабуть, дивуються, всi цi люди, де ж це наш подаруночок?
Я полiз пiд стiл. Майже знудило. Дiстав каштанчик iз пакунка. Випростався. Став в агiтацiйно-плакатну позу видатного трибуна Володi Маяковського й виголосив таке:
"Каштан сягне аж до обрiю!
Символiзує Київ-мрiю!
На листi вiд дощу засяє блиск
I вкриє листям осiнь обелiск!"
Одного разу я вирiшив поговорити з воронням. Воно сидiло при дорозi. Я на нього каркнув, воно на мене. Я на нього ще гучнiше. А воно на мене. Я руки розвiв у боки i знову каркнув. I воно робить те саме. Я його вилаяв, i воно мене вилаяло. А потiм я побачив, як на мене дивиться жiночка, що вигулювала абрикосового пуделя, чоловiк, що валявся п'яний на травi, та хлопчики, якi йшли до школи, а їхнi рюкзаки тягнули їх додому, - всi вони офiгiли. Як зараз офiгiли тi, хто сидiв за цим столом. Бурхливi оплески? Так навiть Каденюка, першого космонавта України (якщо хто не в курсi), не вiтали!
На прохання головного мiсцевого керiвництва, вiд якого смердiло цибулею та горiлкою ще вiдчутнiше, нiж уранцi, але менi було все одно, бо коли в головi - горiлка, а в ротi побувала салатова цибулька, нюх притуплюється, я написав цього вiрша на серветцi. Я пишався собою. Це ж треба все так ув'язати. I каштан тобi, i Київ, i мрiї, i листя, i обелiск! Мене почали цiлувати. Цiлувати, уявляєте? Мене, запорiжцi, о дев'ятiй годинi ранку. П'яного. Це ж слайди мрiй дитинства мого. Правда, в дитинствi, ще й о дев'ятiй ранку, я не пиячив. Заступник мiнiстра скривив губи вбiк. Мабуть, так вони посмiхаються.
Був день, дехто переглядав салатовi сни, дехто зустрiв своїх друзiв, справжнiх героїв Запорiзького епосу, i згадував минулi часи, а я гуляв алеєю героїв. Чи вiдчував я тодi героєм себе? Мабуть, так. Я думаю, що й ви вiдчували б. Мiй млявий вiд сонця та спиртного стан спрямовував мої думки на лiричну тему, на галявинi пiпчилися два коти, голуб застиг iз гiлкою в дзьобi, повiтря несло веснянi пахощi, в носi щось дряпало, нив пах, дуже кортiло сексу. Так, i хто дасть трохи сексу героєвi? Зрозумiло. Ушиваюся геть.
На роботi мене зустрiчали таємничi погляди, з чого я зробив висновок, що багатьом людям вiдомо про мою запорiзьку пригоду. На столi в приймальнi лежав аркуш паперу формату А-4 з величезним вiдбитком чоловiчої ноги. От iще одна невеличка деталька про Миколу - Охоронця, що Має Мою Секретарку (Секретарки Немає - одинадцять), розмiр ноги - 44. Суко, чого ти тупцюєш на моєму столi? Що ти тут охороняєш, вурдалако у формi? Над столом загадково блимала лампа. Пiдморгувала менi, наче жiнка, якiй є що приховувати. "Знаю я твою таємницю, дурепо, тебе вкрутив цей козел, замацав оно все твоє крихке тiльце…"
"Приємно спiлкуємося?" - почув я голос вiд дверей. З них стирчала сива доглянута голова Геннадiя Євгеновича, радника з мiжнародних питань когось iз тутешнього крутого керiвництва. Як менi сказав Iгорко: "Цей схибнутий на французьких винах довб у бiлому шарфику в будь-який сезон, хоч як це паскудно, - твiй куратор". Вiка вiдгукувалася про Геннадiя Євгеновича наступним чином: "Геннадiй? Ну, не знаю, такий причесаний, доглянутий, гладенький. Здається, що навiть член у нього солодкий як льодяник, i що вiн сам його собi смокче, бо жлобиться з кимось дiлитися". Добре, що в той момент, коли вона промовляла свою тезу, я нiчого не пив i не їв.
"Начуваний, начуваний про твою поїздку. Молодець!" Геннадiй Євгенович улiз до приймальнi. Високий худорлявий красень. "Кажуть, ти далеко пiдеш, хлопче. Ще пару таких вчинкiв, i матимеш майже все, що можна тут мати. Дотепнiсть - важливий чинник для успiху". "А з ким це ти тут розмовляв? Я, грiшним дiлом, подумав, що з секретаркою, але…" Вiн вочевидь чекав на мою реакцiю. "Це я розмiрковував уголос. Про, ну, знаєте, про… iнвестицiйний клiмат". "Юначе, на роботi говорити про роботу - величезна вульгарщина. Пропоную пiти до буфету, там завезли новi iнкерманськi вина, не можу сказати, що смак неповторний, але, як на обiд, згодиться".
I ми пiшли до буфету. Геннадiй Євгенович щось натхненно розповiдав, притримував дверi жiнкам, щасливо їм усмiхався й навiть поцiлував руку скаженiй Наталi Петрiвнi (борони Боже торкатися цiєї скорпiоншi з вiддiлу контролю). Вiн розповiдав менi про свою поїздку до Францiї й сам себе постiйно перебивав нескiнченними: "О, як я радий вас бачити", "Iнно Василiвно, з минулим святом, то я до вас сьогоднi зайду? Яка ж ви шарманна жiнка", "Катерино Iванiвно, з днем янгола вас, дорогенька!", "Оленько, сподiваюся, що менi буде дозволено сказати вам, яка ви сьогоднi гарнюня?" Мене почало нудити. Можливо, все це я сприймав би якось iнакше, якби менi не розповiли…
iсторiю про Геннадiя Євгеновича та Нателлу Кирилiвну, або про те, як важко iнколи вiдрiзнити гiвно вiд шоколадок
Нателла Кирилiвна була легендою нашої установи. Звiсно, для створення та поширення легенди потрiбен неабиякий час. Тому в солiдному вiцi Нателли Кирилiвни сумнiватися не доводилося, хоча вона була струнка й доволi приємна дама. Нiхто взагалi не знав, що було первинним: наша установа чи Нателла Кирилiвна. Нiхто точно не знав, хто кого породив i хто був чиїм символом.
Педантична, зiбрана, вiчний редактор, котрiй довiряли тексти найвидатнiших керiвникiв, керманичiв, ватажкiв. Скiльки лайна вона вичитала за своє життя, ви собi навiть уявити не можете (я б точно втратив здоровий глузд i став аншлагiвцем, академiком смiху, одеським джентльменом або навiть членом клубу смiху). Вона вивiряла кожен текст. Роками.
Жодна описка, помилка чи навiть натяк на помилку не проходили повз її увагу. Суворi й вибагливi очi головного редактора. Очi, котрi такого набачилися за своє життя, що годi й помiтити в них слабкiсть i поблажливе ставлення до людства.
"Тi, хто не вмiє висловлюватися й писати рiдною мовою, обов'язково зазнають ганьби, коли намагатимуться опанувати iноземну", - говорила Нателла Кирилiвна, як завжди, озброєна червоним маркером, виправляючи помилки в однiй газетi державного значення (не будемо тут ганьбити чеснi iмена спiвробiтникiв цiєї газети, як i всiх iнших людей, причетних до появи перiодичних видань, книжок, брошур, iнструкцiй, нормативних актiв, некрологiв та поздоровлень i всього такого iншого. Бо задовольнити вибагливiсть Нателли Кирилiвни досi не вдавалося нiкому).
"Редактор, який не носить окуляри - це безвiдповiдальна, безграмотна, ледача й незiбрана особа, котрiй не можна доручити перевiряти навiть напис на туалетному паперi!" - так обожнювала висловлюватися Нателла Кирилiвна (до речi, якщо ви забули, то я нагадаю: Нателла Кирилiвна мала б шалений успiх у гостях у Олексiя та… Правильно! Полiни).
Що ж любила Нателла Кирилiвна? О, вона любила трiйцю. По-перше, - українську мову. I, як наслiдок, - свою редакторську роботу, роботу санiтара лiтератури! Роботу маленького мурашки, без якого загине лiтературний лiс. По-друге, видатну письменницю Марка Вовчка. А по-третє, - ви, можливо, будете збентеженi, дорогi друзi, - Геннадiя Євгеновича.
Як їй були до вподоби вишуканi манери Геннадiя Євгеновича.
Його елегантський шарм. Його трохи старомодна вимова, вмiння опускати вiї, а також широко розкривати свої сiрi вдумливi очi. Цi сивi скронi, цей бiлий шарф, ця посмiшка-натяк причаровували й не таких скутих панi, якою була, є й залишатиметься Нателла Кирилiвна. За такими Геннадiями Євгеновичами завжди в усi часи вбиватимуться жiнки, тримати й пестити їх у своїх жiночих мрiях, колисати у спогадах i потроху вичавлювати разом iз зiтханнями, сльозами та нiчними оргазмами.
Нателла Кирилiвна вважала Геннадiя Євгеновича особою, наближеною до божества. Iдеалом! Ви помiтили, як часто ми вважаємо iдеальними людей, самозакоханих до нестями? Якi помiчають нас тiльки тодi, коли ми чи хтось iнший скидаємо їх iз п'єдесталу, на який самi ранiше ставили? В очах Нателли Кирилiвни Геннадiй Євгенович був єдиним чоловiком, здатним культурно висловлюватися, не соромити державу, завжди i за будь-яких умов захищати Честь та Гiднiсть Жiнки. "Це - єдиний чоловiк, котрий ПIДВОДИТЬСЯ зi стiльця! Коли до кабiнету заходить жiнка!"
Одного разу Геннадiй Євгенович сидiв у своєму кабiнетi й розповiдав щось кумедне двом симпатичним жiночкам iз Мiнiстерства закордонних справ. Вони пили вишукане вино й смiялися його вишуканим жартам. Вiн був такий легкий, такий натхненний, такий молодий та елегантний. Вiн мружив очi, як кiт-хитрун, який точно знає, що завжди матиме самицю тодi, коли йому закортить. Проблема була в тому, що самицi його цiкавили тiльки як естетське задоволення. Але навiщо всiм про це знати, чи не так?
Аж тут постукали у дверi. Зайшла чарiвна Ганнуся, секретарка Геннадiя Євгеновича, як бiльшiсть секретарок, вона вже втратила всi надiїта iлюзiї, пов'язанi зi своїм шефом, але, як усi мудрi секретарки, тримала свої думки та язика при собi. Ганнуся принесла дуже важливий папiр.
Геннадiй Євгенович пробiг його очима, це був папiр, ним особисто складений, ним же завiзований, тобто це був бездоганний папiр. Зсунув брови, набурмосився, забув про присутнiсть двох чарiвних панянок i скористався селекторним зв'язком: "Паночко, Ганночко, а це що таке? Хто правив цей папiр? Хто тут, я питаю, поприбирав коми, виправив "i" та "и" (з кожним словом голос його пiдвищувався). Хто все це засрав маркером абсолютно неадекватного кольору? I цi мерзеннi виноски на полях? А що означає ця манiрна закарлючка? Це яке таке зарозумiле, Ганю, зiпсувало мiй текст"?
Ганя чемно iз тремтiнням у голосi вiдповiдає. "Хто-хто?" - обурюється Геннадiй Євгенович. "Нателла Кирилiвна?? Хто їй це дав? Це ж абсолютно безграмотна стара тупорила манда!" Коли вiн схаменувся й повернув своє обличчя з виразом: "Боже мiй, якi нездари тут працюють, доводиться рвати пупа та все вирiшувати самому" - до чарiвних панянок, в них були такi пики, наче запашний морс iз журавлини, який вони пили, раптово перетворився на сечу вiслюка.
…
Ленч був чудовим, якщо не брати до уваги той факт, що поруч зi мною насолоджувався кабачками-цукiнi та власним товариством i активно запивав усе це iнкерманським портвейном Геннадiй Євгенович. Вiн розповiдав менi, як чудово було в Iталiї, i як йому здається, що в минулому життi вiн був аристократом iз Венецiї.
Поруч iз нами розмовляли двi жiнки. Якби не гомiн зухвалого пiвня-Геннадiя, я б не звернув на них уваги, бо вони не несли вiдпочинку нi очам, нi мозку. Одна - коротко стрижена бiлявка з пiсним виразом обличчя. Iнша - Марiя Василiвна, про яку Васятко казав тiльки таке: "Марiє Василiвно, вам завжди було чим думати та на чому сидiти". Я хочу сказати, що субтильною цю жiнку назвати було не можна. Пухка брюнетка з пiднятим волоссям, закрiпленим чудернацькою шпилькою, що в неї якийсь заповзятливий китаєць навстромляв купу штучних чорних косиць, якi стирчали в рiзнi боки. Не шпилька, а товста волохата квiтка.
- Ти вже надумала, що подаруєш Борисовi? - питає Марiя Василiвна у бiлявки.
- Краватку. Вiн носить краватки, але всi такi нуднi, нiякi, ленiнськi…
- А якi краватки вдягав Ленiн?
- Ти що, не пам'ятаєш, Машо? В таку дрiбну крапку чи маленький квадратик. Нуднющi вiзерунки на чорному чи синьому тлi. Нi, коли вiн конспiрувався вiд царського нагляду, вiд жандармiв, тодi все це було нормально. Непомiтнi такi краватки. Але навiщо було продовжувати таке носити, коли вiн опинився при владi? I за кордоном же мешкала людина, бачила, як люди вдягаються. Не все в Шушенському цьому стирчав, поїздив, країни Скандинавiї, там люди зi смаком. Людську краватку вже б можна було собi придбати? Щось таке веселiше, яскравiше, у якiсь гвоздички. Куди цi Крупська й Арманд дивилися? Хоча що з них узяти, одна - фригiдна, iдейна, краватки - не її рiвень, iнша - iстеричка, таким узагалi не до краваток. Не везло йому на бабiв.
- А, щось таке пам'ятаю. Було. З фiльмiв. Але якби ти не сказала, якi в нього були краватки, я б нiзащо не згадала. Ти така спостережлива, i пам'ять у тебе хвацька, Людко.
- Та я, Машо, цифри забуваю, особливо свої роки (смiються).
А все iнше пам'ятаю дуже добре. Особливо - одяг. У мавзолеї ж ти московському була?
- Ну, була. Та давно вже.
- Вiн i в мавзолеї лежить у такiй от нуднiй краватцi. I мiняють йому одну нудну краватку на iншу, ще нуднiшу. Синю на чорну, чорну на синю, майже непомiтно, це як нахилятися треба, щоб цю рiзницю помiтити!
- Слухай, а чого вiн там у краватцi лежить?
- Як чого? Без краватки в труну таку людину нiзащо не поклали б. Ти що? Несолiдно. Я ж тобi кажу, що їх, мабуть, замiнюють майже щодня. Спецiально шиють чи купують. Помер вiн коли? А вони все шиють. Усе купують. От якби мiй Борис заповiв себе забальзамувати, я б так само морочилася з краватками. Купуй, вибирай, щоб сучаснi були. Лайно ж не повiсиш на шию рiднiй людинi? Стороннi, друзi ходити будуть. Навiщо щоб про мене казали: "От у Бориса жiнка - нечупара, стерво жадiбне, економить на ньому". - Ох, добре що мiй Юрасик краваток не носить.
- Тобi й мороки менше. Але чоловiки без краваток… Знаєш, це щось не те. Ти б навчала його культурi. Свого. Що ж вiн? Швендриком живе, швендриком i помре. В нього ж робота, посада, стежити за зовнiшнiм виглядом треба.
- Ой, не хочу я. До нього полiзеш - потiм вiдмиватися день. То яку краватку ти Борисовi вибрала?
- Я знайшла таку, щоб його трохи розворушити. Бо ходить iз таким виразом обличчя, наче пiдкову тримає у ротi, краєчками донизу.
- Кумцю, може, то вiн на щастя? - жiнки знову смiються.
- Так от. Вiд краватки залежить рiвень розкутостi. Йому ж iще п'ятдесяти немає, а вiн поводиться так, наче готує себе до найближчих рокiв нерухомостi, про iмпотенцiю мрiє, але то вже - нi! От якщо хтось носить постiйно тiльки сiрi краватки - знай. Або службист, або iмпотент. Чи жiнка дуже ревнива. Закомплексованiсть так i пре. А я Борисовi знайшла оригiнальну краватку. Уяви собi: оливкового кольору, а по нiй розкиданi величезнi доларовi купюри.
Краса, аж шлунок пече! Такий собi пришпил, але й коштує недешево. Не лайно ж дарувати рiднiй людинi!
Я сякаюся в серветку. Мене розпирає вiд смiху. Не розумiю, щоправда, хто займається тим, що нарiзає серветки такого розмiру, як презервативи для карликiв. Професiя - серветкозменшувач. Серветкорозмножувач шостого розряду. З однiєї може зробити щонайменше десять. Шмарклi на долонях. Геннадiй Євгенович вiдразливо дивиться на мене: "Якщо людина почувається недобре, не варто ходити на роботу. Сякатися, шмарклi розпускати. Вдома треба посидiти. Всiх дуп не повилизуєш". О, цiкаво. А в бiзнесi кажуть, що всiєї грошви не заробиш. "Iнфлуенца", - продовжує нудити Геннадiй. З викликом, прихованою загрозою та обуренням. Вiн так каже це слово "iнфлуенца", наче старигань-король кличе свою доньку, цноту якої вiн оберiгав усе життя, щоб вiддати її до буцегарнi за те, що вона вiддалася блазневi. Бiдна, бiдна принцеса Iнфлуенца.
Я їду додому. До себе додому. "Дудому", - як спiває Славко Вакарчук. Весна. Весною з жiнок вилупляються ноги, i, вiдчуваючи цю появу, у чоловiкiв прокльовуються члени. Весна. Весняний спермотоксикоз. Тягне дрочити. Кермо-член-кермо-член. Слава тобi, тому, хто вигадав автоматичну коробку передач. От i будинок. От i попустило. Хух.
До величезного контейнера зi смiттям пiдходить якесь створiння. Судячи з хустки, це жiнка, вона вдягнута в щось, що нагадує хутряну шубу, пошиту з брудних пацюкiв. Вона залазить туди, шурхотить, тупоче старезними чоботами, голонога, пилюка замiнює їй панчохи, вона витягає звiдти курточку, що колись була жовтого кольору. Витягує її, трусить. Знiмає шубу, вдягає куртку. Чобiтком намагається прибрати папiрцi, корiнцi та дощових хробакiв, схожих на шнурки вiд сандалет бiсенят, що попадали в калюжу. Вона оглядає себе з усiх бокiв. Їй пасує. Шубу вона викидає в контейнер зi смiттям, запинає хустку iнакше, прийшла весна.
З боку фургона, який залишили будiвельники, з'являється миршавий чоловiк у шапочцi, що має такий вигляд, наче в неї сякалася зграя янголiв. Вiн кричить: "Гей, Марусько, ти що, багатiйка, хутром вона розкидається. А ну, взяла шубу, гей, чула, що я кажу?" Жiнка зiтхнула, полiзла у смiтник, витягла шубу, схопила її за рукав i потягла, як циган ведмедя. Весна в моєму мiстi.