Як завжди. Гуп-гуп-гуп. Колись Катерина говорила, що їй заважають спати краплини дощу. Я вважав це нiсенiтницею, тому що пiд дощ я спав, наче зачарований. Це була насолода - мати можливiсть спати досхочу, коли дощить. А вона чула биття краплин. Так само i я зараз. Чую її кроки. Може, в мене манiя? Я вiдкрив кватирку, луснув щосили. Вона здригнулась, але посмiхнулася менi. Розкута, навiть симпатична, хвойда з довгим волоссям, зiбраним у хвiст. Щоб їй нiщо не заважало, навiть власне волосся, бiжить i всмiхається ранку, а на iнших їй наплювати. А ще я подумав, що якби в мене була рушниця, я б неодмiнно влучив. Принаймнi спробував би влучити. Наприклад, у її задок, звабливий, такi короткi шорти, як лiкарська пов'язка, одна одмiннiсть: лiкарська пов'язка - на пiвобличчя, а цi шорти - на пiвдупи. Я б влучив. Вона б упала, всмiхнена, за її довгi ноги перечепилися б iншi побiгайцi. Так їм i треба. Суки, чого ж бо вам не спиться? «Та щоб тебе!!!» Нiхто мене не чує. Аж раптом - дзвоник у дверi. До бiса. Якого б це? Телеграма? Хто в наш час шле телеграми? Приязнi манiяки?

Це було гiрше за «якого б це». I наближене до манiяка. Бо це був Катеринчин Борис. Власною персоною. Забагато ранкових шокiв для пересiчних хiрургiв. «То ти не спиш? А я думав, що ти з роботи тiльки повернувся й залiг спати. I от зараз я прийду, а ти прокинешся через мене. А ти не спиш. Добре, що не спиш. Менi було трохи незручно до тебе йти. Якби було до кого… В цей час. А ти не спиш». Нервувався Бориско. Ох, i сволота. Знав, що мене розбудить, що я буду нещасний i причмелений, але все одно припхавсь i розбудив. Ще вдає з себе iнтелiгента. Делiкатничає. Теж менi. Ранковий делiкатес. «Ага. Не сплю. Через дiвчину». Навiть не збрехав я. «То вона пiшла?» «Втекла». Борис мовчав. Люблю ранкових мовчазних гостей. «Слухай, ти, може, помовчиш на кухнi? А я спробую поспати. В мене була важка нiч». «Катя мене зраджує«. Я був настiльки шокований, що не збагнув, чи вiн промовив: «Катя мене зраджує«чи «Кефiр мене збуджує«. «Що? Кефiр тебе збуджує?» «Нi. Кефiр мене не збуджує. А повинен?» «Не знаю». Цього ранку я був несподiвано вiдвертим iз шурином, чи хто вiн там менi?

Борис знову почав гратися в принципового партизана, якого захопили в полон. «Ти щось сказав». «Так. Катя мене зраджує«. «Катя тебе зраджує«. Пропапужив я. Борис ствердно хитнув рудою головою. Мовляв: правильно. Власне, я не знав, що менi йому зробити, пику набити чи що? Бо треба захистити сестру. Катька не може його зраджувати, вона не така. Вона занадто чесна. Вона непристосована до нечесного життя. Моя Катерина. Нечесне життя - там. А вона - тут. Я не розумiю, чому вона його обрала, але якщо вона вже щось або когось обрала, вона не зраджує. Примiром, вона нiколи не хотiла бути лiкарем, але вивчилась i працює лiкарем (i вона - чудовий лiкар!) тому що одного разу зробила свiй вибiр, тому що Катька гiпертрофовано вiдповiдальна. Так i з цим лайном - Борисом. Утiм, якщо вона його зраджує, то я все одно на її боцi, тому що вона моя сестра, а вiн менi - нiхто, нiщо, нiяк. «Не кажи дурниць, бо я ледь стримуюся, Борисе, в мене поганий настрiй, зараз я тобi затоплю в око, второпав? Iди краще, можеш чаю попити - i йди собi».

Натомiсть вiн всiвся у фотелi. Я його не запрошував, невже його запросив мiй фотель? Зрадник у моїй хатi. Борис навiть не всiвся, а впав. Я пильнував. Вiн крутив кистями рук м'якенько, наче схiдна танцюристка. Бiлi руки, схожi на черв'якiв, укритi рiдким рудим волоссям. Чого вiн сюди прийшов, Катеринчин Борис? Хто йому тут радий? Як каже Колобок. «Хто це одоробло, хто йому радий?» Може, вiн манiяк? А що, таке часто трапляється з людьми припилючених професiй, таких, як бiблiотекар. Бiблiотекар - манiяк. Поки ви розгублено тиняєтесь серед стелажiв, вiн бере книжку, розкриває її, швидко притуляє до вашого писку, вам бракує повiтря, ви - труп. Горе вiд розуму.

«Її не було на форумi, ти розумiєш? Ти там був. Катерини там не було». «А де вона була?» «Вона була не там. Сама менi про все розповiла. Я не хотiв це чути, якби ти знав, як я не хотiв це чути. Ти б також не схотiв. Але вона все розповiла. Навiщо рахуватися з моїми почуттями? Коли вона була з ним - не рахувалася, а зараз навiщо? Коли тобi болить бiльше - коли хтось робить чи говорить? Вона займається гiмнастикою, ти в курсi? Вправно займається. I промовляла все це так легко - наче гiмнастичнi вправи по килиму. По моїм почуттям. Наче вони створенi для її гiмнастичних вправ. Кому вони потрiбнi, мої почуття? Та нiкому. Чого ти так на мене дивишся?»

«А як менi на тебе дивитися? Як би ти на мене дивився, Борисе любий, якби я до тебе припхався вранцi й плiв казна-що? Про килими та гiмнастiв. Напевне, ти б менi зрадiв, це точно, еге ж? Подарував би щось приємне. А може, внiс би до своєї енциклопедiї як неповторний екземпляр неперевершеної людини». «Якщо ти менi не вiриш - спитайся в неї. Я б до тебе нiзащо не прийшов, хiба я собi ворог? Хiба я не розумiю, що ти мене не любиш, тому що менi заздриш, моїм академiчним знанням, я це добре розумiю. Але менi не треба, щоб ти мене любив. Менi треба, щоб ти любив її, щоб ти пояснив, що вона втрачає. Щоб змалював їй, з чим вона залишиться. Бо вiн здатний лише на те, щоб зiпсувати їй життя. Тому що вiн є хто? Пустий бiлявчик. Знаєш, є така булочка. Називається «Здобна Шелихвiстка». Просто булочка, суцiльне тiсто - без родзинок, крему, повидла - солодка й пуста. Здобна Шелихвiстка. То й вiн - здобний шелихвiст. А не Колобок». «Що ти верзеш? Якi шелихвости? Це нове слово для твоєї енциклопедiї? Хто це? Тваринка, комаха, риба? Той, хто їсть гелiкоптери? Хто це?» «Булка. Колобок. Я ж тобi кажу. А тобi все повз вуха. Колобок». «Який?» Я пошукав очима телефон, менi здавалося, що Борису необхiдна допомога квалiфiкованого лiкаря. «Який колобок? Ти зараз пишеш роздiл про народнi казки?» «Твiй». «Що?» «Моя Катерина спить iз твоїм Колобком». Щось упало. Прямо в мiй шлунок. То це ти, серце? «I я не пишу роздiл про народнi казки. Я зараз зупинився на лiтерi «Д». Дупа. «То Катерина спи… себто зустрiчається з Колобком? I сама тобi про це розповiла?» «Саме так». «I що ти вiд мене хочеш?» «Щоб ти врятував її вiд хибних крокiв. I поговорив iз цим. Я не зможу з ним говорити, я його зовсiм не знаю, про що менi з ним говорити?» «Я його теж не знаю». «Слухай, не ший мене в дурнi, є вже одна кравчиня - пошила. Я знаю, що вiн - твiй найкращий друг, то поговори з ним. Я ж не часто звертаюся до тебе по допомогу».

Я думав, коли i як. От що я думав. На питання «чому» навiть у мене було до бiса вiдповiдей. У Катерини, мабуть, теж було кiлька, хоча вистачило б навiть однiєї. Але скiльки вони це приховували вiд мене? Скiльки разiв я снiдав з Катериною, яка ледве виповзла з Колобкового лiжка? Скiльки разiв вона була нещира? Катько, але як ти могла? Я був наче вительбушена курка, все назовнi, все! А ти? Нещира, нещира, штучна. Чого менi це так болить? Скiльки разiв вiн брехав менi у вiчi? Мiй кращий друзяка Колобок. Зображував вiдстороненiсть, незацiкавленiсть, питав «тоякКатя?» Як, блiн, Катя? Так питають про щось абсолютно неважливе. Зневажливо, поблажливо, бо ж треба цiкавитися моїми родичами, якщо я їх познайомив… О, то це я їх познайомив… Чому ж я був таким неуважним, чому заслiпилися мiй розум, моє серце? Егоїст…

Як почати розмову з кращим другом, який спить iз твоєю сестрою? Сказати йому: «привiт» або краще: «привiт, старий», - i що далi? Про погоду? Про дупу Брiтнi Спiрс, про полiтичну ситуацiю в країнi, про цiни на пальне? Щось таке. «Привiт, старий. Ти бачив, скiльки вони хочуть за лiтру? Не бачив? О, то ти все проспав. З моєю сестрою». Нiсенiтниця. Блiн, це ж скiльки часу вони менi брехали? Всi цi Катеринчинi запитання про особисте життя Колобка. Вона в МЕНЕ це запитувала. Хоча хто, як не вона сама, краще про це знає? Особисте життя Колобка. Бiлявки, однаковi, фарбованi, примарнi, невиразнi. Всi фальшивi, як його особисте життя. А яке моє дiло? Куди я лiзу, чого? Я був глухий, менi було байдуже, чи маю право я щось починати?

«Привiт. Несподiвано ти. Раптова поява. Фу!» Я вiдсахнувся вiд стiни. «Ти чого? Я не тобi, я - Череваню». Колобок смiється, його друг, себто я, вiдреагував на «фу». «А тебе хитає, Андрiю? Краще б поспав, чого вештаєшся? Чи в тебе неприємностi?» Що вiдповiсти? «Так, у мене неприємностi, тому що ти спиш iз моєю сестрою». А яка це для мене неприємнiсть? Не зi мною ж вiн спить. Яка менi, в бiса, рiзниця? «Ти, може, пройдеш, агов? Старий, ти чого там закляк?» «Привiт». Нарештi я дещо з себе вичавив. Гей, де Той, хто користується мною? В мене щось забилося! «Я от думав, збиратися менi до офiсу чи нi. А ти й прийшов. Отже, спочатку ми вип'ємо кави, як тобi пропозицiя?» А що, нормальна пропозицiя. Мої руки заспокоювалися на широкому лобi Череваня. Теплий, щирий. «У тебе руки тремтять». Вказав на мої руки спостережливий Колобок. Вiн, мабуть, усе помiчає? Як Катерина пофарбувала волосся, якi в неї тендiтнi руки, яка в неї гарна шия, який у неї настрiй, те, що вона добирає бiлизну пiд колiр верхнього одягу, що б вона хотiла в подарунок…

«Андрiю, знаєш, коли вранцi несподiвано до тебе заходить друг пiсля важкого нiчного чергування; друг, який має третiй сон бачити в цей час; друг, у якого тремтять руки i який сприймає команду «фу» на свiй рахунок i мовчки п'є третє горнятко кави без цукру, в мене виникають питання. Чим я можу друговi зарадити? Я можу погратися з тобою в детектива, вгадувати, що й як, але чи не простiше буде, якщо ти мене сам про це проiнформуєш? Ну? То чим?»

Натомiсть щось сталося з моїми губами. Хтось, поки я заковтував каву, їх залiпив. «Ти». Наче потроху пiшло. Колобок шпигав мене очима. «Ти… Борис зайшов сьогоднi вранцi». «Борис? Цiкаво. То вiн тебе збудив?» «Нi. Не збудив. Я не спав. Через дiвчину». «То вiн ще вигнав твою дiвчину…» «Нi, вона втекла. Сама. Це та, що бiгає. Пам'ятаєш?» «Слухай, у тебе почався невроз. Ти б кiлька разiв поспав десь в iншому мiсцi, на кухнi, наприклад, усе б забулося. В мене таке враження, що не вона тебе, а ти сам себе будиш, а вона випадково з'являється в цей час. Себто в той час, коли вже ти сам себе розбудив». «Я не про це». «О'кей, поговоримо пiзнiше. То що Борис? Йому було лячно лущити горiшки на самотi, тому вiн припхався до тебе? Ми - маленькi мишки, ми точимо горiшки, черевця ми наб'ємо i удвох кота вб'ємо! Чи виникли проблеми з лiтерою «Д»? Примарилось якесь медичне слово?» «Ти знаєш про "Д"«. Засвербiло око. Невже я зараз рюмсатиму? «Ти звiдки знаєш про це кляте «Д», га, Колобок? Це вона тобi розповiла, Катерина»? «Може, й Катерина, а може, й нi. Чомусь пригадалася лiтера «Д». Я ж не знав, що в тебе така хвороблива реакцiя саме на цю лiтеру. Знав би - назвав би iншу. Скажiмо, «Б». Примарився Борису кипарис, пiд кипарисом ковтав барбарис Борис. Вгамуйся, Андрiйку».

Мене нервувала кава, Череваня - хвiст, а Колобок виглядав непохитним. «Я ж нiчого, Колобок. Я ж нiчого не кажу. I не сказав би. Ти ж мене знаєш, чи нi, га, Колобок? То чого ж ти нiчого менi не сказав? Ти менi друг чи хто? Я б тобi сказав. Я б тобi обов'язково сказав. Саме тобi, скотиняко! Нi НАТО, нi Буддi. А тобi - стовiдсотково сказав би, тому що ти - мiй друг». Колобок замислився над моїми тезами. Я сам би замислився, якби був здатний мислити. Але я не мiг вполювати свої думки, вони мчали, як навiженi. Як це зухвале дiвчисько, що псує мої ранки. Гуп-гуп. «А я не сказав». «Чому?» «Саме тому, що ти - мiй друг. А ще тому… В мене є правило, старий, досить просте: не дiлитися проблемами з тими, кому вiд тих проблем буде боляче, хто може тiльки заплутати чи заплутатись у проблемi, хто з однiєї проблеми намножить купку проблемок. А ще з тими, кого - ти вибач, брате, - це не стосується. Зрозумiло? Може, ще кави?»

Я мовчав. «Спочатку я не мiг тобi сказати, тому що не знав, що воно є. Що я мав би тобi розповiсти? Я трахнув твою сестру, друже? Я трахнув твою сестру, їй сподобалося?» Кава хлюпнула через краєчок. «Воно миється. Я маю на увазi скатертину. Не смикайся, Боже ж мiй, Андрiю! Хiба я мiг подумати, що тебе буде так колотити? Не переймайся. Сiдай туди… Потiм я не схотiв тобi говорити, тому що виявилося, що нам удвох добре. Навiщо тобi про це знати, що нам - добре? Ти мав би вiдчувати, що я - щасливий, що Катерина теж щаслива. Але навiщо тобi знати, через що ми щасливi?» «Нiчого, якщо мене знудить у твiй новенький порцеляновий унiтаз?» «Iди собi. Шкiдливо пити стiльки кави натщесерце». Це вiн менi говорить? Менi, лiкарю? Та кого вiн з себе вдає?

«Ти зараз до неї зiбрався? Навiщо, Андрiю? Чого тобi до неї пхатися? До того ж вона на роботi, ти хочеш там влаштувати показовий виступ?» «Чого б це вона на роботi?» «Того б це, що сьогоднi - четверте». «I? Та хоч сьоме». «Не сьоме, а саме - четверте. А це означає, що в неї клiєнтам призначено на першу половину дня. В неї прийом. Якщо про мене та про неї не хочеш думати, подумай про тих, хто наважився сьогоднi лiкувати зуби. Як ти вважаєш, цi люди заслуговують на неврiвноваженого дантиста?» «Гуманiст хрiнiв». Менi було зле, i я злився. Передовсiм на себе. Тому що в мене не було пiдстав злитися на Колобка. Я усвiдомлював це. Але я дуже на нього злився. Навiть не знаю, через що бiльше. Через те, що вiн спав з Катериною, чи через те, що вiн приховував це вiд мене. «Менi здається, що ти вже почав дещо розумiти, старий». I за цей тон я його зараз ненавидiв. «Куди ти пiдеш?» «Шукати одну людину. Бувай». Менi закортiло знайти Марину. Зараз. Неодмiнно зараз її знайти.

Навiщо менi була потрiбна Марина? Тому що вона - пряма. Яка ж пряма ти, Маринко. Я нiколи до тебе не бачив таких прямих жiнок, таких вiдвертих, таких вiдчайдушних. I як ти, така пряма, брешеш чоловiковi, маєш коханця, займаєшся коханням iз незнайомим чоловiком, з яким тебе звiв форум та гра в карти? Втiм, може, ти й не брешеш чоловiковi? Може, вiн про все знає, пiдбадьорює тебе навiть, дає поради, бо в нього теж є коханець, це вже я запам'ятав, бо таке не часто зустрiн… Як усе це можна поєднувати? Пряма, чесна Марина, в тебе має бути пряме та чесне життя! Неодмiнно має бути. Близько трьох кiлометрiв я впевнено крокував. Потiм зрозумiв, що впевнено крокую кудись. Я не знав, куди менi крокувати, де вона живе. Марина має жити бiля моря. Де вона працює - так само. В лiкарнi. В цьому мiстi шалена кiлькiсть лiкарень, я добре це знаю. Що зi мною? Я постiйно вiдшукую жiнок по лiкарнях. Лiкарiв, хворих, хворих, лiкарiв… Я зайшов у якусь забiгайлiвку. «Кави?» Самовпевнено спитав офiцiант, i мене ледь не знудило вiд самовпевненої офiцiантової кави. «Нi». Ковтнув повiтря. «Зелений чай i щось до чаю». «Канапку чи щось здобне?» «Здобне. Здобну шелихвiстку. Чи є у вас таке?» «Шали-що? Втiм, не хвилюйтеся, щось таке зробимо».

«Марат?» «Якщо ти не переконаний, що набираєш мiй номер, краще його не набирай! Привiт». Маратовi жарти. «Слухай, я…» «А чого ти не спиш? У тебе ж немає важких чи?…» Я знаю, що саме зараз вiн подивився на мою стендову фотокартку: до неї вiн дротиками крiпить папiрцi, на яких зазначає важких. Уся стiна напроти його столу залiплена фотокартками хiрургiв. Зараз вiн бачить мою голу, горду пику, не прикрашену кольоровими папiрцями. В мене немає важких. «У тебе немає важких!» Радiсно констатує Марат. «Слухай, я не через важких тебе турбую. Я на форумi…» «Трахав якусь бабу? Вона хоч нiчого?» «Нi. Нiкого я не трахав. Якщо ти не маєш на увазi зґвалтування кiлька сотень лiкарiв моєю доповiддю». «Но-но! Треба пишатися своїми доповiдями! Що там у тебе?» «Та нiчого такого. Просто я зустрiв твого…»

I кого я зустрiв? Блiн, чому я нiкого не запам'ятовую, дiрка в головi. «Мого кого?» Михась, Сашко? На чому цi козли спецiалiзуються? Думай, думай, Андрiю!!! «Андрiю, слухай, на вiдмiну вiд тебе, я, до речi, працюю. А може, я тобi снюсь? Ти менi точно не снишся, бо я не можу зараз спати. Я на роботi. От зараз пiду на «лiтучку». Мiг би не пiти, але я сам її скликав, отака байда, старий. То що в тебе?» «Та так. Нiчого. Йди, бо пролетиш зi своєю "лiтучкою"«. «Зовсiм нiчого? Зовсiм-зовсiм? Добре, о'кей. Менi здається, що в тебе щось не те з нервами, Андрiю. Але про це ми поговоримо згодом». «Слухайте, може, вам коньяку? Щось iз вами не те». Менi мариться, чи вiн менi пiдморгує? Офiцiанте? Може, вiн - коханець чоловiка Марини? А може, це вiн - чоловiк Марини? Що вони собi дозволяють? Що вони всi розумiють у моїх нервах? Ти де, га, Марино? Ти де? «У вас є дружина?» «Нi, в мене немає. А вам, мабуть, уже треба». Марино, суко, чого ти покинула мене?

«Пограбуємо Вiндрика в парадному. Коли вiн буде дивитися пошту. Бiля скриньок. Вiн думає, що все минеться? То - нi. Хай вiддає грошi. Вiндрик думає, що крутий, то ми йому яйця покрутимо». Регочуть. Пацани. Кумеднi малi пiдлiтки в широких штанях iз величезними торбами, котрi гойдаються, б'ють їх по юнацьких дупах. Доглянутi, з сучасними зачiсками. Чим вони так настовбурчують волосся? Вiск? Стирчить. Схоже, що все в них стирчить, як це волосся. Дехто з них на роликах. Дехто - на скейтах. Стрибають. Як можна стрибати з цими саквами на довжелезних мотузках за плечима? «Треба про все подумати завчасно. В Сергiя, здається, батько - мент. То хай нам пояснить, чи пiдпадаємо ми пiд кримiнальну вiдповiдальнiсть, чи нi?» «А що, можемо не пiдпадати?» «Дивлячись, як це квалiфiкують. Розумiєш, там для кожного злочину встановлено вiдповiдний вiк». «За вбивство гребуть iз чотирнадцяти рокiв». «Навiть з дванадцяти». «Та ти гониш, пацик». «Кого я гоню, теля?»

Вони чубляться. «Вбивати ми його все одно не будемо, але стусанiв вiн отримає вдосталь». Вони знову регочуть. Серед них двi дiвчинки. Одна - кудлата й тоненька, в короткiй спiдницi, їздить колами, не прислуховується до розмов. У рожевому. Iнша - з гострими очима, невисока на зрiст, мiцненька. В такому самому одязi, як хлопи. I на скейтi стрибає не нижче за них. Зараз промовляє: «Це дуже добре, що ми неповнолiтнi, якщо з розумом iз Вiндриком усе залагодити - нiякого суду не буде. Нiчого вони нам не зроблять. Навiть кримiнальної справи не зможуть порушити. Бо ми - мале-е-е-е-е-енькi-i-i-i-i, дядьку мiлiцiонере, не бийте, ми не зна-а-а-а-а-а-ли-и-и-и. Можна що завгодно коїти, звiсно, що нас не впiймають, але навiть якщо так - ми їх пошиємо в дурнi! Чи не класно я придумала?»

Я не знаю, як це вiдбулося, що зi мною сталося. Наче склався пазл. Клац. Чоловiк, якого я збирав у лiкарнi. Дiти на роликах та скейтах, що його зiштовхнули. Дамба затоки, де вона бiгає. Вона. Бiгає. Все через неї. Моє безсоння, моя безпораднiсть, моя лють та нiкчемнiсть. Немає сну, немає мрiй, немає Марини. Агов, то де ви всi? Втекли з нею? Нiчого в мене немає. В Катерини є Колобок, у Колобка - Катерина, в Бориса є лiтери. Принаймнi - «Д». А що є в мене? Гуп-гуп кожного ранку? Яка кримiнальна вiдповiдальнiсть за нещаснi випадки? Цi неповнолiтнi злодюжки. Клац. Домовитися з ними було надзвичайно легко. Солодкуватий запах трави вказував на те, що зiллячко їм до вподоби. Пропарений мозок, пiдготовленi. А в мене були й грошi, i цiкавi для них ампулки. Зрадiли навiть, ще б пак, таким зробити гидоту - радiсть. Та й що в порiвняннi з гоп-стопом у парадному - пересiчнi штовхання однiєї спортсменки? Отримає пару синцiв - второпає нарештi, що бiгати треба в безпечнiшому мiсцi. А не второпає - повторимо.

Дiвчинка «ЗвименеЯнголдзядя» (ох, цi менi янголи) ставила дорослi питання, вимагала уточнень, прагнула проштовхнути свiй сценарiй, домовлялася про суму. Аж очi запалали, наче пiсенна сосна. Для них усе це - пригода. «Штовхани цьоцю та отримай грошi, доцю». Як сталося, що їхнi власнi роки стали замалими для них, наче штанцi? «Налякаємо так, що вона забуде, як ногами ворушити, не те що бiгати, дядьку». Регочуть. «Не хвилюйтеся, ми вас не знаємо, дзядя, ми самi по собi, так, жартували, випадково все вийшло. I нам шкода. Дуже шкода. Та розслабтеся, вас знiмає прихована камера…» Регiт.