Лікар: людина, риба-тарань;

Ритмічні наші удари долонями – для тебе, Сфінксе. Ми співаємо тобі, Сфінксе. Ми хвалимо тебе, Сфінксе, з вечора до самого ранку.

Тільки не чує Сфінкс нас, бо помер Сфінкс, о, Сфінкс помер, величний звір. Сфінкс упав на пагорбах, крила свої склавши, впав Сфінкс.

Не ридав ніхто за Сфінксом, бо не було кому за Сфінксом ридати – пережив Сфінкс свою пам'ять, пережив Сфінкс.

І похований був Сфінкс там, де здох – на київських пагорбах, спочив Сфінкс, і ми його закопали.

Як вийшли ми, лопати свої тримаючи на плечах наших, несучи лопати свої на плечах своїх до автомобіля мого, яким привезли ми Сфінкса, бо здох Сфінкс, старий Сфінкс був, всохся Сфінкс. І як вийшли ми, йдучи сумні до автомобіля мого, то побачив я сім брам, і зрозумів я, що не дарма так сталося.

Сказав я напарникам своїм, їм обом сказав я:

"Бачите ці брами? Бачите їх?"

І сказали мені напарники, сказали мені вони:

"Бачимо ми ці брами. Це гаражі".

Так відповіли мені напарники мої, бо були мої напарники темного і куцого розуму, темного і куцого розуму напарники мої були, але інших у мене не було.

І сказав я собі, сам собі сказав:

"Як же таке може бути, що це гаражі? Не може бути такого, що це гаражі, бо не влізе ніяка машина у ці ворота, – сказав я сам собі. – А навіщо гаражу такі ворота, що в них машина не влазить? – сказав я собі. – Якщо в гаражі двері є, то в них мусить хтось заїздити, якщо гараж це справді. А перед цими брамами трава росте – велика трава росте перед цими воротами, і не їздять тут машини".

Пройшов я відстань до брам, і став я перед брамами, і стояв я, і дивився на брами ті, відчуваючи сум'яття в серці, і сльози в серці моїм були, і нерозуміння в серці моїм було, і злість була в серці.

Став я згадувати думки свої старі, і слова свої старі, і віками невживані слова став згадувати я, і ворушив я слова в душі своїй, як похоронні вінки на міському смітнику, ворушив я їх.

І дістав я маркер із кишені моєї, і написав я на одній із брам: "Із високих небес до глибоких глибин думки послала Богиня, з високих небес до темних глибин думки повернула Інанна… – написав я маркером на першій брамі. – Покинула небо, покинула землю, в темінь, у світ мертвих іде… " – написав я на брамі.

Помилувався я написом на першій брамі, і подумав я, що не довго йому тут бути, але не став я змінювати нічого в написі своєму, бо були то перші рядки гімну давнього, і знав я, що мусили вони тут бути.

Тоді побачив я, що світлим уже небо над нами стало і що люди пішли на роботи свої, і у маршрутки свої, і у трамваї свої, і йшли вони заклопотані, і ніхто не читав того, що я на брамі написав, і зрадів я. Зрадів я, бо не для них було оте, написане на брамі.

Пішов я до напарників своїх, і побачив я, що стали блідими їхні лиця, і тремтіли їхні руки, і ноги їхні в колінах тремтіли від страху. І сказали мені вони, напарники мої мені сказали:

"Де ти лазив? – сказали вони мені. – Де тебе носило? – сказали вони мені. – Ти хочеш, щоб нас люди побачили?"

Подумав я, що правду кажуть напарники, бо не варто людям бачити їх, хай люди йдуть у свої маршрутки спокійно, і не тремтять хай ноги їхні, бо починають вони кричати страшно, страшно кричати починають вони і руками махати, як бачать напарників моїх.

І зрозумів я, що винен перед напарниками своїми.

Закрив я їх у кузові автомобіля свого, в кузові їх закрив я, де нещодавно лежала мертва плоть Сфінкса, нашого звіра великого, що вночі подох, склавши крила свої на київських пагорбах.

Сів я за кермо, і завів я мотора свого, міцного, старого бензинового мотора завів, і став їхати.

Подумав я, проїхавши відстань, що не можна бути нам на великих вулицях, де ті маршрутки, на які люди поспішали, і трамваї, на які люди йшли, бо занадто багато їх там, маршруток і людей, і почують голоси їхні і стук сердець їхніх мої напарники, і не зможуть всидіти в моєму автомобілі, і тяжка година настане і мені, і людям, і тим маршруткам, у яких вони їдуть.

Повернув я автомобіля свого ліворуч і праворуч, і побачив парк, і проїхав парком, між дерев тонких, хворих міських дерев, проїхав парком відстань невеличку я, і повернув знову ліворуч і праворуч, та опинився я перед огорожею, і не зміг їхати далі.

І злість бухнула мені в голову, чорна злість бухнула, і небо стало страшного червоного кольору, і смерч покотився просторами Африки, і смерч той відчув я.

Поїхав я знову дворами, і проїхав відстань, і побачив я сім брам. І надпис маркером на першій із них казав мені, що Інанна спускається до підземного царства. І люди йшли повз надпис той, і ніхто не бачив його, ніхто не читав його, бо всі люди були невчені, а я написав шумерським письмом.

І повернув я навпаки: ліворуч і праворуч повернув я.

Їхав я відстань знову, керуючи автомобілем, крутив кермо я, і минав я в дворах дитячі гойдалки, схожі на крокодилів, дерев’яні гойдалки з крокодилячими зубами й очима, простенькі гойдалки, пофарбовані в зелене, і знав я, що смерч іде просторами Африки.

І напарники мої стогнали в кузові, дихаючи запахом здохлого сфінкса, птаха нашого великого, якого ми тільки оце поховали в старому урочищі, де мали спочивати такі, як він, старі потвори. Потвори старі, що на старість впали в маразм і рахували, скільки їм сардельок принесеш і скільки в тих сардельках молекул бензолу.

І вивернув я з глухого кута, і поїхав назад повз гойдалки дитячі у вигляді крокодилів, повз гойдалки поїхав я і повз деревця, під вікнами насаджені, повз танцмайданчики згорілі їхали ми, і проїхали ми відстань, і побачив я закритий ларьочок між машин, яких було багато в цих дворах, і подумав я, що десь уже цей ларьочок бачив я.

І думка не встигла полишити мою голову, коли знову я побачив сім брам, напис шумерською грамотою про Інанну, яка спускається до мертвих, для тих, хто розуміє, написаний.

Тепер уже ні ліворуч, ні праворуч не звертаючи кермо своє, прямо поїхав я, і знов бачив парк, і проїхав відстань, і минув той парк, і худі хворі дерева минув я, минули ми своїм автомобілем, де в кузові сиділи мої напарники і боялися.

І не довго ми їхали, не довго ми їхали тепер, і бачив я вулицю, вулицю побачив я, на яку слід повернути, щоб виїхати з дворів і поїхати далі, невеликими вулицями, де нема людей багато, щоб запах і тріск суглобів їхніх не почули напарники мої. І мали б ми вже виїхати, зовсім виїхати і поїхати собі, але зупинив я автомобіль свій, натиснувши гальмо педальне своє.

Спинив я автомобіль, бо побачив я невеличку будочку. І було на ній написано "Прийом вторсировини" – було написано на зеленій будці. І побачив я перед будкою три стільці, три стільці зі смітника стояли перед будкою, три стільці з м’якими сидіннями побачив я. І на двох стільцях, старих потертих стільцях зі смітника, сиділи два бомжі. Два брудні бомжі сиділи, чекаючи.

Впізнав я одного з бомжів, бо знав я його добре – бо не бомж то був, а бог Енкі. Бо давній бог Енкі, мудрий і могутній бог Енкі, сидів бомжем перед будкою "Прийом вторсировини" і тримав картату торбу в руках своїх.

Тоді сточив я назад і поїхав задом, знов минувши парк, де хворі дерева жили, і, минувши сім брам знову, спинився і побачив, що лице моє стало блідим і руки тремтять від страху, бо не міг бог Енкі сидіти тут просто так.

Тоді відкрив я двері і покликав дівчину, що йшла собі кудись.

Сказав я дівчині:

"Слухай! еее… – сказав я їй, – поможи-но мені вибратися з цього проклятого Отрадного, чуєш? Я тебе за це до метро підкину! Тільки щоб не по бульвару, бо там пробки, а мені немає часу", – сказав я дівчині з очима чорними і високим білим чолом.

"Та не бійся, – сказав я їй, – я тебе різать часу не маю, бо на роботу спішу. Вчора в гості заїхав – а вибратись і не можу".

Так сказав я дівчині з безсоромними вустами.

І засміялася вона, покліпала очима блудниці, і сіла вона в мій "пиріжок", вигинаючись безсоромно, і сміялася вона дзвінким сміхом, всідаючись. Всівшись, сказала вона:

"А я студентка! – сказала вона мені. – Я в Могилянці вчуся. Я тут теж ночувала в знайомої. Подружки моєї".

"Ага, – мовив я дівчині з чорним волоссям. – Так куди їхати?"

Стала вона казати мені, де ліворуч, де праворуч, і проїхали ми дві школи, й один стадіон проминули ми, і виїхали на маленьку вулицю, на маленьку вулицю, якою можна пробратися до метро.

І розказала вона мені, як її звати (а звати її було Юлею). І розказала, як звати її подружку (а подружку звати Маринка Чех).

Проїхали ми відстань, і висадив я біля метро

Прощалася зі мною вона і питала мене, як звати, але не сказав я їй ні як мене звати, ні навіть свого тутешнього імені не сказав їй, бо не треба їй, студентці з такими очима, нічого знати.

Напарники мої тремтіли в кузові, і мліли в кузові, і шкребли залізо кузова, бо чули людину, і капала слинка в них, і піт капав із них, бо чули вони її голос аж її смак відчували, але й боялися її, бо вони такі, напарники мої в Києві, але інших у мене тут нема.

З роботи мені на мобілку дзвонили, бо я маю мобілку і я роботу маю, бо я як людина маю вигляд, як людина ходжу і балакаю з людьми – як Кирило Мефодієвич, лікар.

Марина Чех: студентка;

"У чужому місті, як у чужому тілі", – подумала студентка Марина, хоча їй хотілося думати не про чуже місто, а про того хлопця, з квартири якого оце щойно вибігла, розтріпана і зла.

Квартира хлопця – хтозна-де, на якійсь далекій околиці, принаймні Марина раніше ніколи в цьому районі не бувала.

Марина взагалі мало де в Києві бувала.

Марина тут живе всього два місяці.

І їй тут погано.

"І просто ж сиділи… – подумала ще… – Ну навіть нічого не пили…"

Тобто пили чай. А він жалівся на свою депресію, оцю постійну осінню хандру, що нападає на людей, але він був хлопець нетерплячий, егоїстичний, тому казав "депресія". І ще багато чого казав, ну як люблять хлопці дівчатам жалітися. Казав: "Така запара, і всі мене кинули, жодного друга не лишилося, я навіть пива не пив уже два місяці, бо тупо нема з ким". Так казав, а вона слухала і кивала головою – так, як дівчата подібні речі слухають.

Ясно, що він перебільшував, хотів, щоб їй шкода стало, а вона розуміла, що він хоче, і шкодувала, але не настільки щиро, як йому хотілося б.

Тут Марина плюнула собі під ноги від злості і підфутболила каштан носком туфельки.

Осінь це.

Київ.

Хворі, руді каштанові дерева. Блискучі, лаковані каштани на асфальті – хочеться назбирати їх собі цілу торбу, тільки що з ними робити вдома?

Марина глибоко вдихнула холодне повітря.

Дурень!

Поїхала до нього, бо конспектів обіцяв цілу купу, бо він уже другий рік у магістратурі, в Києво-Могиляській академії, він і те знає і се знає, і ще в нього з інтернету повно інформації нарито, на флешку скине, казав. Поїхала, а що?

Марина просунула руку, протислася пальцями в рукав куртки і обсмикала порвану блузку.

Сиділи, чай пили.

Сиділи як люди.

І тут, раптом – в очі їй втупився, як сам не свій, зблід, змертвів, повітря так вдихає, як тоне, з-за столу встав – чашка дзенькнула, тенькнула, впала. До Марини ступив, як сновида, як обморочений, Марину – хап!

Вона ще один каштан підфутболила, полетів ой-йо як далеко, подивилася праворуч-ліворуч і зрозуміла, що пішла не туди і заблукала.

Район цей називався Воскресенка. Хрущовки-хрущовки… Дерева. Трамвай їде. Квадратний, як коробка, кутастий. Скрипить колесами… Ай-яй-яй… Де вони їх такі старі беруть, ті трамваї? Як ті трамваї їздять, не розваляться?

Заблудилася…

Вони тоді йшли – з цим хлопом, він її вів до себе – трамваїв не було.

Вони йшли – були великі супермаркети.

Вони від маршрутки йшли.

Добре, що там, у нього, хоч не роззувалася!

Як тепер вибратися з цієї, як там її?

Воскресенки.

Лівий берег. Київ.

Біля ларьочка стояв алкоголік і нюхав пластиковий стаканчик. За ларьочком починалося чи то трамвайне депо чи то що таке – трамваї стояли порожні. Такі кутасті, старі, квадратні, фарбовані в жовте і червоне, обмальовані негарними графіті.

Депо.

Кудись же вони звідси їдуть. Може, до метро?

"Вибачте, – звернулася до бомжа, що рився в смітнику, – ви не скажете…"

"Інанно! – перебив її бомж, обернувшись. – А ти що тут робиш?"

Марина подумала нерозбірливе і зле слово.

"Енкі! – сказала, бо це був її добрий знайомий, бродячий древній шумерський бог Енкі. – Я ж просила сто разів – ніякої "Інанни" на вулиці!"

Енкі був розумний дід, добрий дід, тільки трохи… ну як то – шумерський бог. Марининого хлопця він, наприклад, називав Гільгамешом. Спробуй вимови!

Артура називав Енкіду.

Заскрипіло, загриміло – трамвай із депо поліз.

"Ага, – сказав Енкі, – то це чемна дівчина Марина Чех гуляють Києвом? Чемна дівчина плакала, і в неї розмазана помада?"

"І що?"

"Витрись".

Хустинки в нього чистенькі. Він узагалі не бомж, він – шумерський бог.

"Що вчора робила?" – спитав Енкі, аби що спитати, бо трамвай хитало дуже, і Марина вже сильно поблідла, її захитує в транспорті, дуже незручно – до батьків їздити треба аж 300 з гаком кілометрів маршруткою. Зі Львова ближче було. Але Львів закінчився бакалавром, а магістерський диплом їй потрібен був київський. Так казала. А може, просто через те, що її хлопець пішов сюди – то і вона за ним.

"Були в Артура", – відповіла Марина, аби відповісти – її вже починало нудити.

"З ким?" – запитав Енкі, аби спитати.

"З Олегом. І Юля була".

"Юля?"

Олег – то був її хлопець. Артур – Олегів товариш, сусід зі Львова, а Юля – Маринина однокласниця й одногрупниця, у Львові і тут теж.

"А що"… – подумала Марина, згадавши Юлю і уявивши, що б та їй відповіла, якби розказати, як вона оце сьогодні, в цього придурка з його чаєм… Юля би сказала: "Та капець, яка пристрасть! Прямо дах зірвало хлопцю".

Подумавши так, розсердилася.

І нудити перестало, від злості.

"Юля, Юля… – бурчав тимчасом Енкі. – Часто – Юля".

"Вони – пара".

"Хто?"

"Юля й Артур".

"Давно?"

"З літа".

"Ти?"

"Що?"

"Помогла їм".

"Ну… я подумала – так буде всім краще. Олегу. Щоб усі ми разом тепер. Щоб я не ходила до Юлі, а він не валандався хтозна-де. Він із Артуром – дуже… прямо дивно, як вони… дружать".

"Так?" – перепитав Енкі. Побурчав, як ведмідь, черевом. Посовався на сидінні.

Люди дивилися на них – студентка магістратури і бомж. Вони ж не знали, що він не бомж.

"Живуть?"

"Ні. Вона – у Ворзелі, в гуртожитку. Він – на Подолі. Батьки йому купили квартиру".

Марина зі своїм хлопцем уже аж два місяці жила. Від самого першого вересня. Від самого початку життя в Києві.

"Довго ще?" – спитала про дорогу.

Енкі сказав.

Рипів трамвай.

Дорога взагалі довга-довга, коли вперше їдеш, коли Марина вперше їхала від метро "Берестейська" трамваєм до їхньої квартири з Олегом, то їй здавалося – проминула цілу вічність брудних дворів, закинутих заводів, будок із гральними автоматами, плакатів, реклами і покривлених тротуарів із калюжами.

Тепер – нічого, звикла щодня. Всього якихось 15 хвилин.

"Метро, – сказав Енкі. – Виходимо".

Вони вийшли і спустились по оббитих, вищерблених сходинах штовхатись у підземному переході, між брудних, темних стін, слабенького освітлення, запаху могили.

Продавали яскраві салатові шматяні квіти на могильні вінки, тапки, шкарпетки і журнали.

"Енкі, – спитала Марина, задивившись на обкладинку журналу і спинившись, -слухай… Інанна – вона в шумерів богиня чого?"

"Казав".

"Сходу сонця там… родючості… Слухай, а хіба пристрасть… ну… плотське кохання… воно не те… не її?… ну… якщо за логікою, якщо родючість…"

"А що сталося?"

"Та нічого".

Пішли далі. Метром ще їхати довго. Через пів-Києва.

"Ти куди зараз? До нас?" – спитала в Енкі.

"До річки. Жетон дати?" – в Енкі постійно купа тих жетонів, у смітті він їх знаходить, чи що?

Марина хотіла з ним піти до річки, тобто до Дніпра. Розвіятися, погуляти, але ж Олег там чекає. І думає щось. Дзвонив он – вона звук вимкнула.

Що би йому збрехати?

У вагоні метро стіни рекомендували найкращі курси з вивчення англійської мови, найкращих розробників і розкрутників сайту за один день, а ще – сходити до супермаркету "Космо" і купити шампунь із якоюсь новою формулою всередині.

Марина подивилася на стіни, подумала про щось: чи то про свою непристойну пригоду, чи то про богиню Інанну, а потім вже не думала, бо полізла через телефон до соціальної мережі й підвисла там, не помічаючи ні грамотних стін, ні мам із малими дітьми на руках, яким тре' було поступитися місцем.

На зупинці трамвая, як вийти з метро "Берестейська", горів синьою зіркою високий офіс "Київстару".

"Стемніло, – подумала Марина і погладила пальцями в кишені блискучий, слизький каштан. – Що ж Олегу збрехати?"

Хотілося кави.

Уявила собі теплу каву в кухлі. До кави уявилася маленька однокімнатна хрущовка, яку знайшов і винайняв для них Олег. А потім і сам Олег. Чорне стрижене волосся. Чорні очі. Смаглявий довгий ніс. Широкі плечі. Худий живіт. Червоний плетений светр із ромбами.

Можна правду розказати, але, по-перше, він піде і наб’є морду тому хлопу з Воскресенки, і повибиває йому зуби, і наробить собі проблем, а по-друге… було там щось таке… про що треба подумати, і щоб не заважали, щось – ух, класне! Секунда якась…

Приїхала маршрутка, що йде "по трамваю".

Марина стояла, хапаючись за поручень, щоб не впасти, і цілу дорогу до своєї зупинки думала, що збрехати і чи зайти зараз до магазину, чи не треба.

Краще б вона подзвонила Юлі.

У Києві "під’їзд" називають "парадноє". Марина ніяк не розуміла спочатку, що вони питають, коли питали.

У під’їзді не світилося.

Марина пройшла вздовж стіни з білими латками – де фарба пооббивана меблями, які носять по сходах. У дешевих будинках часто міняються жильці – знімачі дешевих квартир.

Марина присвітила собі мобільним, впихуючи у шпарину ключ.

У квартирі не світилося ніде.

У квартирі пахло хрущовкою, сміттям і смаженою рибою – сусіди знизу смажать.

Марина подумала, що квартира порожня, але Олег був – вона його побачила, як зазирнула в кімнату, він сидів перед вікном і дивився у двір.

Таке щось зловісне було в цій квартирі, темній і тихій, де нічого не шумить, ні брехунець, ні кулер комп’ютера, але Марина думала про себе, про те, що ж тоді було таке -мов якась деталь, відчуття, і ще думала, що збрехати.

Олег її нічого не питав, але вона сама мусила говорити, і вона стала говорити:

"О, ти чого без світла? А я з Юлею гуляла… Ми Подолом гуляли… Зайшли ще кави випили… Хочеш кави? Я зараз…"

Він мовчав.

Він дивися на неї, крізь неї, повз неї.

Вона стягнула чоботи, взула тапки з собаками і твердими підошвами, куртку знімати не стала – там рукав обірваний у блузці, хай потім.

Помила руки у ванні.

Він вийшов у коридор і спитав:

"Як Юля?"

"Та нічо…"

"Ти досі з нею була – весь час?"

Напевне, Юля йому дзвонила – вирішила Марина і вибрехалася:

"Ні. Потім я сама поїхала на Труханів. Там погуляла. В ліс зайшла – бач, рукав обдерла", – і зняла куртку.

Олег сказав:

"А".

І пішов у кімнату.

Ну й хай.

"Ти не знаєш – вона до… до… до нього поїхала?» – крикнув із кімнати, як вона вже на кухню зайшла.

На кухні робилося хтозна-що: посуд немитий, продукти між немитим посудом, книжки на підлозі, футболка на відкритій кватирці, і штора, обірвана з двох боків, висить так сумно.

Марина розсердилась і крикнула йому:

"Не ревнуй її до свого Артура!"

"Ти здуріла?" – спитав він і став у дверях кухні.

"Ця ваша дружба… Це вже занадто! Зараз я йому подзвоню і запитаю, в нього Юля чи ні!" – їй здалося, що він якось підозріло дивиться на обірваний рукав. Труханів – погана придумка, і вона бігом узяла телефон. Сердита і знервована.

Артур не брав трубки.

Поки вона дзвонила, Олег дивився на неї – так, ніби його вдарили чимось важким по голові.

Закипів чайник.

Марина пошукала, знайшла єдину чисту чашку, всипала туди розчинної кави і цукру.

"Постав", – сказав Олег.

"Чого?"

"Це ж його чашка".

Марина не витримала – лупнула чашкою об землю. Чашка розлетілася на шматки, кава… цукор…

Олег так мотнув головою назад, наче йому дихати не було чим, наче його за горло здавило, потім схопив її за руки, дивився, рвонув її, вдарив об скляні двері – двері задеренчали тоненьким склом у фігурні квіточки.

І тут задзвонила мобілка.

"Це Артур! – вирвалася Марина і хапнула мобілку. – Що?!"

"Слухай, Інанно, – сказав їй звідти Енкі, сто разів же просила його! – Ти там питала про пристрасть… Ну, пам’ятаєш?"

"Яку? Енкі, я тобі передзвоню, добре?"

"Почекай. Я зараз їду до Львова і буду «поза зоною досяжності» пару днів. Що ти мала на увазі? Що там сталося?"

"Та Енкі! Нічого не сталося. Енкі, я тобі за три дні передзвоню, добре? І розкажу. І побалакаємо, добре?"

"Марино, це не жарти. Я одразу не зрозумів, що ти питаєш. Марино, це – не жарти, кажу тобі. Що було?"

"Енкі! Ні-чо-го! – як цей старий дід не розуміє? От зараз вона стане тут перед знервованим Олегом усе розказувати. А ще шумерський бог! – Їдь спокійно, не переймайся, і передавай там привіт Енлілю і… кого там ще побачиш, у Львові! Все".

Олег дивився на неї – тут вона помітила, що в нього червоні, заплакані очі.

"Ти не знаєш?"

Що вона мусить знати? Зараз він розпитуватиме – і виявиться, що вона збрехала.

"Що? Знаю!"

"Я думав, ми поїдемо відразу".

"Куди?"

"Ну… в морг…"

І тут Марина зрозуміла, ще до того, як він сказав, – вона зрозуміла, вона вдихнула мокрого й гарячого повітря від чайника, відчуваючи горлом його, тримаючись, щоб не закричати, слухаючи, як до неї, до її вух, повільно пливуть крізь мокре гаряче повітря його слова:

"Артура ж зарізали… вночі… Треба ж і нам… Так?" – ці жахливі слова розбивались у повітрі на склади і повторювались їй у вухах якоюсь нереальною луною. Марина ступила назад, і хруснув під тапком осколок артурової чашки – так голосно…

Олег: студент магістратури;

Того дня, десь так після пар, ми сиділи з Оленкою, дівчиною дуже інфантильною і вихованою на Замковій горі в Києві, пили пиво на помин Артурової душі. Марина, моя дівчина, з якою ми живемо разом, зірвалася з пар, сказала, що їде до Львова на його похорон, а я думав, їхати мені туди чи ні, все одно є нічні поїзди, а в крайньому разі можна й літаком, але я поки ще не знаю, чи це треба.

Оленка сказала, що треба.

Хоча я їй пояснював: ну нащо, казав їй, ну нащо, ну що мені там робити? Стати в юрбі тих родичів і дивитися на його лице і той дурнуватий костюм, який на нього надягнуть? Я не казав "дурнуватий костюм", але так воно й буде.

А вона знову заперечувала, що треба, бо він був моїм найближчим другом, це я їй розказав, сам розказав перед тим, бо звідки їй знати, що він був моїм найкращим другом, хоча вона не зрозуміла, я думаю – чого їй мене розуміти? Мене навіть моя дівчина, Марина, не розуміє, вона он поїхала на похорон, а мені навіть не запропонувала: "Їдемо разом?" Якби вона покликала, я поїхав би з нею, але вона не сказала, вона говорила тільки про Юлю, свою подружку, однокласницю, одногрупницю, казала: "Як Юлі тяжко, ти подумай, як Юлі тяжко, вона ж Артурова дівчина була".

Я ненавидів цю Юлю, бо вона, сучка гуляща, не розуміла, який класний хлопець був Артур. Вона тягала його за собою по тих дорогих гадючниках, де сама бувала, вона примушувала його одягатися, як ідіота, в усе модне, вона зробила з нормального хлопця якогось прилизаного мажора, всього за пару місяців!

І якби ж вона хоч розуміла, який він класний! Я б на її місці просто щоранку Богу дякував, що мені таке щастя випало, а вона таскалась із ким попало, і навіть коли йому голову задурила – не перестала!

А Марина тепер мені: "Ой, їй так тяжко, їй так сумно…" І поїхала з нею.

Допив пляшку пива і кинув подалі в траву, ну то й що, що сміття, мені зараз глибоко плювати на всякі слиняві лозунги про чистоту природи. Тим паче, яка тут на Замковій горі природа?

Дівчинка Оленка подивилася на мене косо, але, розумничка, нічого казати не стала. Я забрав у неї з рук пляшку, все одно вона її не пила, а так, мусолила, і ковтнув…

Дві ночі не спав.

Дві дурні ночі, очі, як світлофор, і хоч дурненька дівчинка дивиться на мене, склавши губки, ніби зі мною все нормально, але я здогадуюся, що вона собі думає: думає, що я – п’яний придурок, і що верзу якісь дурниці, і не хочу їхати на похорон до найближчого друга, і сиджу тут з нею п’ю пиво, а сам маю дівку, падлюка така брехлива, але бач – дивиться на мене великими уважними очима, ніби оце мені страшно співчуває, страшно мене розуміє, ага, розуміє, аякже!

Якби не Юля, то він би досі був живий – не тягався б де попало ночами, не лазив би тими дурними підземними переходами. В Києві найгидкіше – оті підземні переходи. Хоча я мало в Києві жив, усього якихось пару місяців, але поки що не бачив нічого гидкішого за ці підземні переходи.

У нас у Львові вони теж не взірець архітектури, але не такі, в нас вони хоч чисті, а тут – ніби на підлогу налип увесь бруд із усієї київської жлобськості: ці підлоги, ці парапети – вся київська монументальна совковість, ці вибиті сходи, на яких сидять жебраки і, тягнучи перед себе коляски з важкими дітьми, спотикаються молоді мами, цей застарілий запах нужника. І спускаєшся туди, в запах нужника, в темряву, трохи розбавлену якоюсь одною, чудом не перегорілою, лампою, і тобі назустріч світять очі продавців, що розклали під стінами якийсь дешевий крам, і очі собак, які сплять під тими ж стінами на рештках картонних коробок.

Спускаєшся, як до могили.

Там його і зарізали.

Десь в одному з тих могильних страшних київських підземних переходів на нього напали в ніч із суботи на неділю і зарізали. І він ще повз, іще, стікаючи кров’ю, кудись повз, когось шукав, жити хотів, може, кричав щось, кликав когось, може, мене. Його кров… кров, та проклята ніч, ліхтарі, грязюка, і тіло повзе саме по собі ще пару сантиметрів, без душі, годне ще жити, а вмерле…

"Як ти думаєш, хто його? – спитала Оленка і додала ще, щоб здатись розумнішою, – насправді вбив?"

"Звідки я знаю? Кажуть – бомж. Алкоголік якийсь, приблуда, зек колишній, корочє, кончений чоловік, якому вже нічо' не страшно, нічого не треба… І тільки якої біди йому було нападати на міцного тверезого хлопця в підземному переході? Він навіть мобілку в нього не взяв, тільки якісь гроші, кажуть. Потім ще моя Марина йому на ту мобілку дзвонила – я дивлюся на неї, я знаю, що він мертвий, зарізаний, а вона йому дзвонить, ще й потім, як їй хтось подзвонив, крикнула: «О, це він!»

А він тоді вже в морзі був.

Може, найняв того бомжа якийсь Юлин дружок, приревнував, усяке буває… А чого – ні? "

"Ти так через це мучишся…" – каже тут мені Оленка, от я їй і видав.

Я сказав їй, що нема чого людині в душу лізти, якщо не просять, і що я не просив її. І не треба мені ні з ким поговорити, і не треба мені, щоб мене хтось вислухав, нічого мені такого не треба, бо все одно ніхто не зрозуміє, бо всі тупі, бо всі влаштовують похорон, обкладають його квітами, витирають сопливі носи свої хустинками в квіточку і кажуть, що життя продовжується і треба якось далі жити. А потім усякі забобони: не вертайся назад, не переганяй похорон, переверни табуретку, на якій стояла труна, помий руки після кладовища, і, все зробивши правильно, йдуть у якусь ригалівку напиватися на поминках до свинства, і жеруть салат із майонезом.

І ніяка скотина не зрозуміє, що тут смерть, що он квітка, бачиш, а я її порвав-порвав, і нема! Он трава є – а он нема її! Тому що, бачиш – смерть в усьому. Всюди смерть.

Нічого нема, розумієш? Все обман, все тимчасове!

І де поділося? Де он та хмара, що пішла? Де оця квітка, яку я пом’яв і розірвав? Де незайманість усіх дівок, які зі мною спали? І для чого цей увесь танець? Ти розумієш? Усе без змісту, абсурд, маразм, усе ворушиться, все звалено в купу, а для чого ця купа? Щоб хтось покопирсався пальцем, видобув Артура і придушив його, просто так. А завтра – мене? Придушить мене? Як Артура? Завтра і мене, як його, до моргу? Ти знаєш, як це: твій друг у морзі, твій сусід, із яким виросли, до якого в гості ходив вічно, його кімната, де ми сиділи, де компи паяли, розбирали, складали, в нього їх по три за раз було, де почався наш інтернет, де купа якихось роздруківок вічно, книжки… І там оце поприбирають, і його покладуть у труні? Ти знаєш, що це таке – бачити його там, у морзі? І його цей светр, і ця хустка на шиї дурна, жовта, і з кишені – тролейбусний квиточок, закомпостований!

Будемо ляпати язиками, будемо жити далі, складати щось із уламків, щоб гарно було, творчість чи там що – о! Я геній! Дивіться! Кланяйся всім, усі плещуть тобі, і все – пішов у ту чорну діру, в ту смерть, і якась скотина наступить на твою цю творчість, твої оці уламки світу, що, як дитячі кубики, ти в пірамідку тулив, бо воно нікому не треба, ніякій скотині не треба. А ти знай це і живи, і думай, от ще не вмер, день прожив, два прожив, і добре. Сиди і слухай своє серце, чи нормально воно б'ється, чи в боці ніде не болить, оглядайся, чи не крадеться за тобою бомж п’яний із ножем…

Отак я все це і видав їй, десь приблизно так воно з мене перло, хоч що їй за діло, вона і не розуміла нічого, напевно, і нащо їй таке розуміти, не треба нікому такого розуміти, хай собі живуть, поки живеться.

І я встав, вибачився, допив пиво – це через пиво, напевне, я їй видав ту всю чорнуху, і пішов собі між закинуті могили колишнього фролівського цвинтаря на Замковій горі, сів між могил і почав дивитися на будинки Києва, які видно було, нюхати мокру траву і хрести гнилі або іржаві – як якому хресту пощастило.

Мені ще треба було зайти сьогодні до нього в ту квартиру, де він жив, це на Подолі, забув нащо, дарма я пив ту самогонку вчора вночі.

"Олег!" – покликала мене Оленка, шукала, добра душа, я нічого не сказав.

Спакувала собі до наплічника обидві порожні пляшки з-під пива – дбає про природу – і пішла, ну й добре.

Тоді і я ще раз глянув на це кладовище, і став спускатись униз, до монастиря, туди, де, знаєте, джерело, що туристи вічно водичку беруть.

Отуди я став спускатися, бо подумав, що треба внизу сісти на вісімнадцятий трамвай, що йде з Контрактової до вокзалу і мусить десь тут проходити, наскільки я цей проклятий Київ уявляю. Почув іще, як трамвай там дзеленчить унизу і поскрипує, о, точно, подумав – і так і полетів, перевертаючись, втрапивши ногою в якийсь корінь, бо та проклята гора вся деревами поросла…

Що тут я сказав, то я краще пропущу, бо виховання не дозволяє, а потім попробував ногу – ніби не перелом, нічого, пройде, не страшно… і розридався там, прямо на заваленій сміттям стежці між дерев, сидів там і скулив, як паршиве блохасте щеня…

Наталі: продавщиця на базарі;

Сижу тут, йолкі-палки, вже час, під цим пам’ятником якомусь придурку, з парасольою. Сижу і жду. Бо той клоун, дєд той старий бомжуватий, сказав – жди, поки не прийду. А коли прийду – не знаю. Клоун! Анді… Енці… Як там його правильно?

Їсти хочеться, щоб я здуріла як!

І не одійдеш же – жди.

А дальше шо буде ще?

Мамка… сама справиться, я їй тіки в тягость, я ж понімаю, а от малу жалко. Ну, мамка, канєшно, її не покине. Мамка її любить. Але з мамкіним воспітанієм… Вже он мене, красіву, воспітала, хватить! Тепер малу мені буде калічить. А шо робить?

Я ж мєчтала, шо в інститут поступлю, висше образованіє мать буду, фірму сама открию свою. Кар’єру зроблю класну, малу в люди виведу. Я ж іще молода, йолкі-палки, в мене ж іще вся жизнь впєрєді була.

Всьо, кончилась жизнь.

Ну і нашо мені була та баба? Свєтка, блін, мені – піди-піди, мені вона помогла очінь. Ну так Свєтка ж за свого хахаля ходила, шоб він її не кинув, а я, як вже попала на дєньгі – то треба було йти до бувшої свекрухи, вона дєньгі в крєдіт дає. Але ж я дура – нє, пішла до тої баби, тіпа баба яйцем покачає і всьо, мені дєньгі ушами полізуть, чи шо? Нє, ну блін, чим думала?

А тепер сиди тут, на жарі, жди того старого клоуна!

Жалко малої. Хоть би мамка не оддала її свекрусі бившій. А вона може, мамка моя. Бо їй до сіх пір всьо мальчікі в голові да хіхонькі з дєвочками. Як ми з бившим мужем в неї жили – вєчно валандалась десь, не понятно, де ночувала. Тіпа шоб нас не стіснять, бо квартіра ж однокомнатна.

Хотя мамка в мене умна, не то шо свекруха. Свекруха жадна. Прийде до малої на дєнь рождєнія, сяде, руки складе й охає. Да всьо мене одчитує. Хоть би за столом помовчала. В людей празнік, а вона портить.

Ну але хоть малу любить. Її синок он і не прийде, і не гляне. Алкаш. Нада було його зразу кидать, як у роддомі лежала. Дзвоню йому – а в нього п’янки щовечора. Ну ладно, раз – я б ше поняла, а то – щовечора малу обмиває. Ще й мені брехав. Казьол!

А їсти хочеться! Щас умру! Щас когось покличу, попрошу шоколадку купить. Тільки попрілічнєй. Он того, навєрно, в старому светрі – по такій жарі! – і в жовтій хустці на шиї. Нічо мальчік. Високий. Худий тіки якийсь.

"Ей! Ей! Маладой чєлавєк! Вас як звать?"

"Артур", – ну й імячко!

"Купіть, – кажу йому, – купіть мені чіпсів, пожалуста. Я тут одного чєловєка жду і одійти не можу".

А він мені:

"Добре, куплю. Тільки ви тут побудьте, подивіться, має прийти дівчина. Вона постоїть, почекає, потім піде. Може, вас запитає, чи ніхто її не чекав, – то ви не кажіть, що я був. Я прийду через півгодини і принесу вам чіпсів".

За півчаса я умру!

Але ладно. Все одно вряд лі той клоун раньше припреться. Дєвушка якась. Странний пацан.

Я зі своїм бившим мужем на остановці познакомилась. Стою і чуствую – взгляд такий, в спину, оценівающій… І зразу ж так йому повірила, пішла з ним у парк в двінацить годин ночі говорить і пиво пить. Через тиждень мені сказав – я хочу з тобой жить разом, а через два – хочу, шоб ти мені дитя родила. Поженились. Я така дура влюбльонна була. Ну, хто ж знав, шо він алкаш?

О. А он і та дєвушка, навєрно. Бо дуже нєрвнічає. Нє, ну я би таких штанів в жизні не оділа! І блузки такої в глупі ромашки. Ше й на руках якісь вроді браслєтікі з бісєра. Нє, я люблю одіться красіво, щоб зразу було видно, шо красіва женщіна. А це – фіть-фіть, пугало городнє. А красіва ж дєвушка могла буть, якби їй нормальні туфлі і юпочку.

Вже й ушла? Нєрвна якась.

Щас нарешті той пацанчик, Артур, припреться, чіпси принесе.

Інтєрєсно, кому це пам’ятник? Чудік із зонтіком. Навєрно, якись маркіз чи барон. Навєрно, він порох придумав чи рєнгєновскі лучі. Тут, у Львові, люблять таку лапшу. Ми з мамкой не з сюдова. Ми з Рафаловки, це є такий городок біля Сарн, там тіпа наші корні. Сюда мамка на роботу приїхала, як із батьою розвелась. Давно вже. Я ше мала була, в школі училась. Так і живем. А шо їздить? Ми ж не цигани. А муж мій бивший гуцул був. Алкаш!

О. А он і мальчік мій суне, чіпси несе нарешті. По смерть його посилать… Ех, ну і влипла ж я, чесне слово, з цим усім.

"Прівєтік. Ну, давай".

"Я вам приніс піцу".

Піца лежала в красівій картонній коробочці і дуже вкусно пахла. І дєнєг же вона стоїть! Я ніколи в жизні такої не їла і даже не нюхала. Ну чо він мені її приніс? Тіпа на шось надєється? А чо – мона йому всьо пообіщать, аби тіки зара нікуди не йти. Все одно потім не найде.

А яка вкусна!

В жизні нічо такого вкусного не їла!

І дорога, навєрно.

Шо він там каже?

"Яка була та дівчина?"

"Да яка… обична… чорненька така… в джинсах, на руках такі – з бісєра, – на "чорненька" він сдєлав стойку, на "з бісєра" розслабився. Видно, облом, мальчік. – Ну, і в блузочці такій, у цвіточок".

"Нічого не питала?"

"Да нє. Ушла потом".

"Куди?"

"Да в ту вулицю, кажеться".

Ох і вкусна піца!

Ще пива, і можна було б жить.

Нада спитать для годиться про гроші, а то подумає, шо я якась некультурна.

"Скікі з мене?"

Він достав з кармана чєк і сказав, скікі. Я чуть не встялась. Де я стільки грошей зараз йому візьму? Ну вєчно в мене тєма грошей! Ну вєчно! І шо тепер дєлать?

А цей чудік крутить чек і дивиться на пам’ятник придурку з зонтіком.

"А очі в неї які?" – питає без усякого інтєрєса.

І тут я рішила обнагліть, все одно мені тірять нєчєво.

"Да обичні очі, – кажу. – Слухай, парніша… В мене таких грошей нема…"

А він так безразлічно:

"Да нема – то нема. Мені не треба. А шо ти тут робиш?"

Танцюю, блін.

"Да жду чєловєка".

"І довго ще будеш чекати?"

Він шо – в кафе мене пригласить собрався?

"Да пока не прийде".

"А він прийде?"

Точно собрався, видно, понравилась – он і на ти перейшов уже. Класний парніша, піцу подарив. Тільки пізно ми встрєтілісь.

"А шо?" – питаю.

Він зібрався шось казать, але тут по мене прийшли…

"Тобі, бачу, не скучно, Наталі! – сказав той клоун, якого я ждала. Анді, чи як його там звать. І взяв мене під руку. – Ну, пішли".

З ним був якийсь циган. Навєрно, забоявся сам іти. Думав, я тож приведу кого. А шо мені вже тєрять?

Даже з парнішою тим у жовтій хустці, Артуром, попрощатись не дав. Поволік. Вулиці за три притормозив трохи, я вже задихалася: жара – і так пертись. Питає:

"Ти нічого не відчуваєш ще?"

"Да нє".

"Ну, вже скоро".

Що скоро – питать не стала. Нічого харошого.

"Оце твій колега, – знову сказав на ходу і показав на цигана. – У нього немає імені. Можеш звати його Крадій".

Канєшно. Як же ще цигана називать? Всі вони ворюги. В мене один раз чуть малу не вкрали. Ми з нею по парку гуляли в неділю… Може, цей самий і крав. Колєга! Хароша мене жизнь жде!

Як дошли до проспекту Свободи, за пам’ятником Шевченку той клоун одкрив якийсь люк і сказав мені:

"Лізь".

Щас! Всю жизнь мічтала лізти в каналізацію в туфлях на платформі. Так йому і сказала.

"Наталі, – каже він мені, – по-перше, це не каналізація, а Полтва, а по-друге, забудь слово "не буду". Ти вже не людина, з учорашнього вечора. Я ж тобі казав – тепер ти не така. Тепер ти, наприклад, ніколи не постарієш і жити будеш довго-довго. Ну, скільки жити будеш, це від твоєї дочки залежить. Я тобі потім поясню. Але жити будеш не тут. І там усе не так, де ти віднині. Там треба слухатися наказів. І самій уміти наказувати. Он йому, наприклад", – показав на цигана.

Шось я очєнь сумніваюсь, шо цей ворюга-циган мене слухать буде.

"Анді…" – почала казати, а він перебив:

"Енкі, мене звати. Енкі – ясно?"

І тут мене хтось вроді покликав. Не те щоб мене, ну а вроді як і мене, і не те щоб кликав, а вроді як надо було на цей голос реагіровать.

"Неті!" – казав голос.

Я стала крутить головою, Енкі оживився:

"Що? Що?"

"Хтось вроді як мене кличе…"

Він засіяв.

"О! – сказав. – Це вже вони. Покійники. Полізли швидше!"

Ну, і ми полізли.

Юля: студентка Києво-Могилянської академії;

Юля прокинулася серед ночі у Львові, на третьому поверсі старого розкішного польського будинку з високими кімнатами, в квартирі батьків покійного Артура, в ніч після його похорону.

Юлю розбудило якесь брязкання під вікном, щось розбивалось, розліталося, хтось реготав грубим голосом.

Спочатку вона лежала, зіщулившись, перелякана зі сну.

Потім встала і помалу підійшла до вікна, відсунула слизьку шовкову штору скраю, з острахом подивилася, що ж там таке.

"Сєня, ну шо ти робиш?!" – закричали знизу.

Вона ще нічого не бачила, бо не розуміла, звідки голоси.

"Сєня, ну ти і клоун!" – закричав той самий дурний голос, і машина з підйомником повільно виїхала на освітлене місце з-за крони дерева, прямо під її вікном, так, що добре видно, як двоє в картузах стали викручувати з ліхтаря здоровенну лампу і вкручувати на її місце нову, при цьому вони брязкали і скреготіли залізом і чимось гриміли.

Юля нервово хихикнула, подумала – яка ж стала перелякана… І хотіла йти лягти, заспокоєна, коли один із них повернув голову і глянув на неї – а обличчя в нього не було, тільки чорна корчувата морда з вишкіреними білими зубами й очима, з яких світився вогонь.

Юля крикнула, і тоді другий повернувся до неї, побачив її, а перший легко підскочив угору до вікна, ніби мав крила, вчепився в стіну, ніби мав товсті пазурі, і вона побачила його – худого, чорного, з гострими іклами. Закричала пронизливо, кинулася до кімнати, але вони вже лізли через вікно, плутаючись у слизькій шторі. Юля вибігла до коридору, пошарпала непіддатливий замок вхідних дверей, відкрила і кинулась униз кам’яними сходами, завмираючи від жаху, що там вони вже чекатимуть біля брами. Але вони лізли у те вікно і не помітили, як Юля боса вискочила на вулицю, на холодний осінній приморозок, у якійсь доісторичній нічній сорочці з мереживом, що їй увечері дала Артурова мати, біжить униз по брукованій вузенькій львівській вулиці, до площі, до людей, і кричить, сама не чуючи свого крику.

Юля сіла віддихатися на лавку на трамвайній зупинці, вилізла на ту лавку з ногами. Тремтіла від холоду, нервово терла долоні і позіхала.

Думала, що все те їй наснилось, і вона вилетіла з теплої квартири на холод, у ніч, і як тепер вертатися назад?

Вулиці порожні.

Тільки коти шастають.

І ще в смітнику риється великий чорний пес.

Юля зіщулювалася, мотала шию в тоненьке мереживо і дивилася на пса, поки не зрозуміла, що то не пес.

Істота, що рилась у смітнику, була худим чорним чоловічком із гладкою шкірою, здоровенними кігтями на руках-лапах і такими зубами, що легко перекушували залізні банки, які знаходила у смітнику. Істота гарчала, як пес, а як знайшла і розгризла щось скляне – завила вовком і сипонула іскрами.

На її виття відповіли з провулків, і Юля зрозуміла, що цими створіннями повні вулиці. Істоти лазили по будинках, заглядали в чорні діри каналізації, стукотіли кігтями по дахах, перебігали дорогу і сипали іскри.

Хто вони такі?

Що тут роблять?

Найближча з них вилізла, нарешті, зі смітника і стала принюхуватися здоровенним пласким носом.

Юля побачила, що в неї немає очей.

І Юля зрозуміла, що істота винюхує її.

Юля бігла містом боса.

Юля не чула холоду, не відчувала болю, коли наступала на гостре.

Юля падала, її сорочка обляпалася, сорочка плуталась у колінах і заважала бігти.

Чорні істоти бігли вслід, сиплячи іскрами, хекаючи, як собаки, поклацуючи своїми здоровенними зубами, якими легко могли перекусити і залізо, і кості.

Юля плуталась у вулицях.

Юля боялася, що з нового повороту вискочить оте їй назустріч, але не вискакувало, тільки мчало вслід, і вона втікала, аж у грудях пекло.

Десь за третім поворотом, знову послизнувшись на трамвайних рейках, Юля закричала – ніхто не почув її, всі спали, жодне вікно не світилося в будинках.

Щойно вона закричала – страшно заволали її переслідувачі, так страшно, що зубами вкусила себе за язик і спазматично ковтала свою гарячу кров, не розуміючи нічого.

І ще кожен із них засвітився, вона вже бачила, де вони, їхні тіні лягали перед нею, далеко попереду.

Де люди?

Де хоч хтось?

Паніка вже не давала їй подумати, зрозуміти, навіщо їй люди.

Юля згадала якусь ригалівку, типу генделика, цілодобову і вічно повну алкоголіків.

Згадала і побігла туди, це ж недалеко, це десь між найтісніших вуличок найстарішого району цього порожнього старого Львова.

Годинник на Ратуші пробив третю годину ночі, і Юля здивувалася цим звукам – годинник б’є – аж спинилася на секунду.

Одразу їй занили ноги, побиті коліна, відчувся холод осінньої ночі і страх, і запершило горло, запекло в грудях, почав боліти прокушений язик.

Отих чорних не було. Тяжко дихаючи, Юля повільно пішла далі до тієї ригалівки, шастали злякані нею коти.

Нарешті штовхнула двері і зайшла до підвальчика.

Три худих довговолосих алкоголіки співали хором.

Інтелігентного вигляду пані пила, курила і читала книжку.

Решти Юля не встигла роздивитися в диму і тьмяному освітленні, коли пронизливо закричала дівчина з глибини, посипався на підлогу посуд, інтелігентна пані здивовано дивилася на Юлю, і Юля, мов уві сні, побачила, як на інтелігентну пані накинулись оті чорні істоти, рвучи її кігтярами, перекушуючи кості і вилизуючи чорну кров із підлоги.

Юля ступала вперед, кудись до чорних дверей, куди бігли всі, їй чомусь було погано видно, що відбувається, тільки скавучали демони, рвучи живу плоть, і хотілося жити.

Вона дійшла до дверей – кожен крок болів – ступила…

І вже не боліли ноги, не було сорочки, не було холоду. Довга сукня, сережки відтягували вуха, намисто ковзало по шиї, а на лоб з’їжджала якась діадема.

Юля знову бігла.

Тепер кам’янистою пустелею, на горизонті – гори, під ногами – чи то пісок, чи то дрібні камінці.

Її знову наздоганяли, вона бачила вогонь їхній, тільки поки що далеко.

Сильний вітер шарпав сукню, шарпав волосся, видував із сукні якісь дрібні підвіски, прикраси, камінці. Такий вітер, якого не буває.

Над горами лежав на спині перевернутий східний місяць, ріжками вгору, зовсім молодий місяць.

Від землі пашіло теплом.

Юля плакала, сама не знаючи, куди біжить, шепотіла: "Мамо…" Шепотіла: "Сховатися… не хочу… не можу…" Вітер вдував її шепіт назад до губ.

Спочатку вона побачила малу хатину і завернула туди. Як прибігла, зрозуміла, що це – хата її прабаби в далекому селі, маленька хата під шифером, а поруч сарайчик, із каміння складений. Кругом хати – дерев’яна низька загорожа і садок, потрісканий шифер даху поріс мохом, перед дверима збоку – лавка.

Тільки стіни хати потріскані, і пустельні сови вже встигли звити там собі гнізда, вікна забиті дошками, двері замкнуті, а всі дерева в саду – давно всохли від піщаного вітру пустелі.

Юля кричала і била долонями шорсткі двері.

Вилізла по драбині на плаский дах сарайчика, критий руберойдом, порослий по кутках травою, яка в пустелі висохла на сіно, і побачила далеко-далеко тих чорних істот.

Істоти бігли.

"Хто ви?!" – крикнула Юля, яка вже од відчаю втратила глузд.

І голос, яким говорив той, хто обзивав Сєню клоуном, відповів їй:

"Ми – демони-галла!"

"Нащо я вам?"

"У відплату! Відплату за Інанну!" – відповів той, і хоч Юля не знала, хто така та Інанна, вона прокляла її щирим волинським прокльоном, як її мати проклинала свою начальницю на роботі.

Бігти… Втікати…

Демонів не видно, але вони є, вона чує їхні кроки.

Голоси людей нізвідки кричать їй щось незрозумілою мовою, і невидимі руки кидають мокру глину їй услід, брудну глину на розкішну сукню. Невидимі, рвуть гостре важке намисто, що натерло шию.

"Інанна… – шепоче вона, – Інанна… Хто ти така, Інанно? Не хочу…"

І вона падає, засинає на перехресті якихось доріг.

У пустелі.

Пустельних доріг, що нікуди не ведуть.