Софія

Батько казав:

"Не можна, щоби рвалася династія! Вже твій дід був прокурор! А я? Ні, поступай на юридичний!"

Але мати казала:

"Ну чого ти кричиш? Воно дівчині треба? Ти хоч її худою стервою зробити, з отих?"

Софія поступила до Львівського державного коледжу декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша.

Батько сказав:

"Моя дочка буде без вищої освіти?"

А мати сказала:

"Ну чого ти кричиш? Поступить потім до Києва. Куди зараз таку малу дитину з дому відпускати по вокзалах і по квартирах?"

Сімнадцятилітня дитина нудилась, малювала, мріяла і читала.

Софія любила романи Віктора Гюго і Жан-Жака Руссо, Джона Ґолсуорсі, Жорж Санд і оповідання Алєксанра Гріна. Вона потроху зносила їх до своєї кімнати з батькової бібліотеки, виставляючи рядами на поличках, забираючи з тих поличок Фенімора Купера, Жюля Верна, Майна Ріда і Всеволода Нестайка.

Ще в її кімнаті був комп’ютер без інтернету, старе німецьке трофейне піаніно, мольберт, купа фарб, усякий художній мотлох у куточку біля вікна, вікно, що виходило на доглянутий загороджений сад (їхній сад, сад тих, хто жив у цьому старому львівському чотириповерховому будинку), кахляна грубка, і так, усякий дріб’язок, не вартий уваги – шафа, ліжко, ляльки і плюшеві медведики.

Коли батьків відвідували їхні чисто і пристойно одягнені гості, в яких черевики блищали навіть у найбільший дощ, вона теж виходила у велику кімнату. Гарно причесана, довге чорне волосся, біле обличчя, карі очі, акуратна новенька сукеночка – не дівчина, а лялька. Барбі. Виходила і сідала там або незручно ставала біля стіни… а, це ваша Софія? Така вже доросла? Так-так, і поступила?… Ну, скоро будете мати зятя!… Софіє, доню, занеси оце і оце на кухню і скажи пані Стефі, щоб уже різала качку.

Читала і мріяла.

Мрії були всі однотипні: приходить Він, цілує Софію і забирає до свого чудового замку, де сонце, море і люди. Що там далі в замку – Софія не дуже уявляла, але їй вистачало мріяти про поцілунок і про те, який отой Він буде.

Насправді її ще ніхто не цілував до того злощасного ранку і ніколи в неї "не було хлопця".

Вона мала подружку – сусідку з четвертого поверху. Веселу дівчину і яскраву, яка часто збирала в себе тусню з танцями, а що танцювати в квартирі мама не дає, то влаштовувалось це все у брамі – тобто в такій великій прохідній залі за сходами в під'їзді, через яку проходити до садка.

Софію вона теж раз туди витягла, і Софія простояла весь час під стіною, повна надії, що зараз її хтось запросить на танець. І хоч ніхто так і не запросив, але це почуття – можливість щастя – було таким чудовим, що Софія, хоч і відказувала: "Ай, ні", – але дуже хотіла, щоб сусідка ще її просила прийти.

"Тебе хлопці бояться", – казала сусідка, – "Будь попрощє".

А Софія нічого не відповідала, дивилась на себе у дзеркало – бліде чисте обличчя, великі карі очі, причісувала чорне пишне волосся і ходила по вулиці, дивлячись собі під ноги.

В дівчат попрощє мінялися хлопці, хтось там уже залітав чи боявся залетіти, а Софія все читала Жорж Санд, поки одного ранку не зрозуміла, що і їй непогано було би зробити тест на вагітність.

Потім подумала – тато мене уб’є.

Він був зовсім не Він-із-мрій, а сусід із третього поверху з дурнуватим іменем Артур. Програміст, зануда і тихий хлопець. ТОДІ він був п’яний. Де можна набратися так рано? Він знайшов її на Цитаделі, де вона малювала якусь руїну – бо Софія часто малювала львівські вулиці, парки, кущі і всяке інше, рано-рано, особливо в червні, коли сонце вже зійшло, а людей іще немає, щоб ніхто не заважав і не витріщався через плече, бо це нервує.

Він був п’яний, геть п’яний і дуже нещасний, такий нещасний, що Софії стало так шкода, і вона підійшла до нього, а він не тримався на ногах, повалив етюдник, чіплявся за Софію. Вона думала – який бідолашний… а потім… їй стало цікаво, і ще… – ні-ні, не думати про це! Ламати пальці, терти скроні, замружувати очі, щоб аж ішли зелені плями, прокушувати зубами губи – давити в собі істерику і казати самій собі: "Нічого не було!"

Бо другого дня він приніс їй пензлі… і все, що вона там позабувала, коли встала і пішла, втекла – і він ну геть нічого не пам’ятав, що сталося, тикав їй у руки етюдник і вибачався, питав:

"Я там до тебе чіплявся? Вибач!"

А потім іще раз прийшов, сказав:

"І ще твоя хустка… це ж твоя?…"

Але вона його вже зненавиділа – і як відрізала:

"Лиши її собі. Або викинь", – і зачинила двері з усієї сили, добре, що нікого вдома не було.

Потім вона побачила його через вікно, другого дня, як додому вертався – той клоун дурний зав’язав її жовту хустку собі кругом шиї, мов піонерський галстук, і так ходив вулицями.

"Ну і що мені тепер робити?" – подумала Софія, в короткий передих між двома довгими плачами.

А потім сіла до чорного піаніно і забренькала по клавішах одним пальцем.

Софія не любила те піаніно, але її ніхто не питав – поставили і забули.

Софія дивилася на нього і думала – це моя смерть.

І згадувала всякі страшні історії, з тих, що розказують пошепки: про те, як дівчинці купили піаніно, а продавці попередили, що воно ламається, треба раз на місяць викликати спеціаліста, і дали адресу. Спеціалістом виявилася древня бабця, яка закривалася в кімнаті і щось там із інструментом робила, після чого воно знову грало, як треба. А дівчинка все худла і хиріла. От батьки викликали ту бабцю і підглядають у щілиночку в дверях: що ж буде робить? А вона відкрила піаніно, витягла баночку з кров'ю, і п'є, і п’є – бо в клавішах піанінових були голочки. Вони з пальців дівчинці кров висмоктували.

І весь клас, слухаючи, блідне від жаху.

Ну, це крім рукавичок, що самі на піаніно грали, а потім дівчинку задушили, трупа, який ночами з піаніно вилазив, і клавіш, які заграли мелодію – братик умер, знову заграли – тітонька вмерла, і далі.

Софія засинати боялась в одній кімнаті з піаніно і ставила між ним і своїм ліжком два стільці, а на них вішала стару ковдру.

Тепер сіла і бренькала – бо вже нічого не страшно.

А чого боятися?

Життя все одно закінчилось.

А як батько дізнається?

Потім вона трохи заспокоїлась і почала сама до себе з цікавістю прислухатися – що в мені змінилося? Тепер я мушу бути якась не така? А яка?

А потім одного ранку вона прокинулась на світанку від жаху – я ж можу бути вагітна!

В найближчій аптеці з нею привітались і вона там нічого не купила – ще що подумають. Хай не думають.

Шкода, що зараз не носять капелюхів із вуалями, щоб закрити обличчя – і ніхто тебе не впізнає. А хто у вас придбав тест на вагітність? А не знаємо, якась панянка-незнайомка…

Купила біля університету імені Франка в якомусь непристойному, маленькому ларьочку – там студентів багато, може, вона і не собі бере.

"Так, – сказала собі Софія, – я – дочка прокурора, і в мене є здоровий глузд. Я все зможу".

І стала придумувати, де ж їй задіяти той тест. Ні в якому разі не вдома! Вдома ж стіни підглядатимуть, павуки батькові у вуха наплетуть, що вона робила, навіть якщо нічого і не буде. А може, й не буде – чого наперед паніку пороти?

Софія купила кави в автоматі, випила її, а пластмасове горнятко старанно протерла вологою паперовою серветочкою для взуття і сховала до сумки.

Лишилося знайти туалет.

До громадського туалету не підеш – там тітка, що гроші збирає, на тебе підозріло подивиться. Крім того, там черга, і всі нервові і злі.

Ні. Треба до дівок.

Дівками вона називала трьох, що жили у зйомній квартирі: страшненькій львівській квартирі, куди вхід по балкону, відкриваєш двері і опиняєшся одразу на кухні, а туалет спільний на кілька квартир – далі по балкону.

Одна з дівок – Ірина – була її одногрупниця, а дві інші – Ліда і Наталка – вчилися десь по університетах, але всі три були із Бродів.

Вдома була тільки Ірина.

Ірина спала.

Софія промимрила, що вона – в туалет, Ірині то було байдуже. В цій їхній квартирі був якийсь студентський прохідний двір, і дивно ще, що сьогодні тут ніхто чужий не ночував. А може, й ночував, але вже пішов.

Ірина лягла спати далі, промимривши:

"Як хочеш чаю, то зробиш собі".

В туалеті не було вікна, лампа скоро перегорить, напевно: поспівує, посвистує тоненько-тоненько, чути – тільки як прислухатись дуже. А може, то у вухах виспівує від переляку.

П'ять хвилин вона чесно не дивилась на смужечку тесту, читаючи вкладену в коробочку інструкцію і рекламу інших тестів – суперчутливих або тих, яких у коробочці по два… Навіщо їх у коробочці два?

Дві смужечки.

Дивилася на той тест, поки в очах не пішли якісь плями.

Смужечки не зникли.

На холодильнику, в дівок – яскраві прикольні фотки, причеплені магнітами. На столі в кухні – немитий посуд і колекція порожніх пляшок різної, цікавої форми. В одній – в'яла квітка. Пахне кавою, дезодорантом і цвілими стінами.

Софію нудило з того часу і до самої смерті, як тільки винюхувала десь щось схоже на запах мокрих стін чи плісняви.

Прийшла додому і сіла за піаніно, бренькати одним пальцем.

Не думала про дитину, відчувалось тільки, що сама хвора, що в ній якась страшна пухлина, яка буде їсти її і, врешті-решт, висмокче всю, уб’є.

"Спокійно. Без паніки, – сказав Здоровий Глузд. – Зробимо аборт, і все буде окей".

І другого ж дня Софіїн стіл завалився газетами з оголошеннями і рекламою – шукати приватного гінеколога, економити гроші, і за…е-е-е-е… тижні три-чотири… а скільки вони хочуть, ті гінекологи, за це?

Подзвонити вона не наважувалася: набрати номер ще сил вистачало, а далі вже тільки на те, щоби притиснути пальцем кнопку, яка перериває дзвінок. Що їм казати? Здрастє, зробіть мені аборт? А вони отак швиденько і зробили, ага… питання і… огляди якісь. Огляди вона собі уявляла досить приблизно.

А тоді приснився вперше отой сон – хлопчик у холодному осінньому листі.

Маленький хлопчик у тоненькій льолі, вона витягує його з листя, змерзлого маленького хлопчика, тулить до себе, щоб зігріти… А він її щось просить, ручки тягне, чіпляється…

Лежала годинами на дивані і дивилася в стелю.

Коли нарешті спромоглась на змістовні думки – озвався Здоровий Глузд:

"І як ти це собі уявляєш? Як? Ти збираєшся народити таємно від батьків? Як? Вони ж побачать, скоро вже побачать твій живіт – і що тоді? Виїхати в чуже місто? А яке? А як? Де ти там житимеш? Бомжувати по вокзалах? А ти взагалі бомжа колись живого бачила? Тільки по телевізору? Чи ти хочеш усе життя собі жирно перекреслити зараз? Навчання? Роботу? Заміжжя? – питав її Здоровий Глузд і додавав уже спокійно. – Все. Не парся, кобіто. В тебе ще буде багато дітей, колись. Давай, вирішуй проблему, і швидше, якщо не хоч більшої біди".

Софія перечитувала оголошення приватних гінекологів, уявляла, як там: брудно і жарко, і знову клала слухавку, як тільки чула голос лікаря чи його медсестри.

Потім наставала ніч, і вона вкотре ішла закинутим вокзалом, щоб там, на іржавих рейках, у купі холодного листя, знайти змерзлого синьоокого хлопчика, який знову просив її: "Візьми на руки… зігрій мене…"

Здоровий Глузд чекав завжди десь так десятої години ранку, щоби прокинутись і свердлити її своїм нудним голосом, до того ж, накрило токсикозами: навіть сам вигляд смаженого викликав нудоту, і та нудота множилася в ній. Ішла надвір – подихати розпеченим містом, у вузькі вулички, перетворені влітку на пательні. І марилося тоді, що стіни будинків із обох боків вулиці все тісніше здавлюють її. Кров у жилах стала важкою і ходила по ній важко, притискаючи до землі, і нудило, нудило…

Софія дивилася на жінок із малими дітьми – оці пережили, і ти витерпиш, казала собі, живі вони, і ти виживеш – казала ще, і Здоровий Глузд додавав: "Ходімо шукати того гінеколога, що за отією адресою".

Нарешті, вона якогось знайшла.

Але там була вивіска – "узд-кабінет".

"А що? – сказала Софія сама собі. – Зайду зроблю узі, може, там і розпитаю про аборти…"

Лікар три рази перепитав вигадане прізвище, записав у карточку і довго ялозив по її худому животу мокрим слизьким датчиком. Диктував медсестрі: тааак, тут сім тижнів, ембріон тут один, серце плюс… і ще далі якісь терміни і цифри… Потім повернув до неї екран апарата – он, дивись, он воно – в центрі, а оце темненьке – це серце, воно б'ється, бачиш?

Здоровий Глузд здох на пару тижнів. Як тільки він розкривав рота – рот йому затикався картинкою, де б'ється дитяче серце.

Маленький змерзлий хлопчик.

За тиждень Здоровий Глузд порозумнішав і поміняв орієнтацію. "Крім того, – сказав він, – аборт – це вже зараз. А народити – через багато місяців, до того часу можна щось придумати".

Софія повеселіла, припинила бренькати на піаніно і знову почала малювати.

Навколо неї все раптом стало величезним і неповоротким. Грандіозні меблі, здоровенні будинки – все м'яке, піддатливе, високе, готове задушити її, як тільки втратить пильність. Старі ведмеді, картатий плед і рипуче крісло, книжки з палітурками, що вкривались до ранку росою, як живі, за зачиненими дверима кімнати. За вікном тінистий садок, той, до якого пройти – тільки через замкнуті двері, треба мати ключ. У садку ніколи нікого, тільки рідко-рідко вигулюють чорного собаку сусіди з першого поверху. Сидіти на балконі, дихати садком, аж поки не почнуть літати кажани, тремтіти і дивитись, і дивитись… І балкон буде коливатися в такт диханню… Софіє, тобі зле, доню? Не чіпайте її – їй зле, вона отруїлась несвіжими оселедцями…

Після десятого тижня вагітності токсикоз відступив. "Лишилося всього два тижні, ще можна зробити аборт", – сказав Здоровий Глузд, але рот йому був заткнутий тою самою картинкою.

Софія купила в кіоску журнал "Твой малиш", задля освіти, і взагалі – тре ж хоч щось почитати на цю тему.

Ховала журнал від мами, як найнепристойніше, що тільки може бути.

Але там нічого цікавого – багато реклами підгузників і дитячого харчування… оце вони їдять? Оцим їх годують? Статті "Как увєлічіть лактацию", "Кормім грудью до двух лєт", а нащо ж тоді оті баночки з дитячим харчуванням? "Малиша укусіл камарік?" – дякую, ще не укусіл, "Пріданоє в раддом" – діти оце носять? А навіщо їм оці такі… що це? І взагалі – Софія думала, що дітей у пелюшки сповивають, а тут нафотографовано чогось у картинках і квіточках, із рукавами, з якимись рукавицями… "Расказ щаслівой мами" починався тим, що "я всєгда знала, что у мєня будєт дєвачка", ну й знай собі… "Десять спосабав сказать мужу, што ти бєрємєнна"… таааак… "сдєлай букет со сваїх тестов, укрась іх лєнтамі… " букет штинятиме трохи сечею, але то таке… і взагалі, навіщо Софії це читати – вона ж то казати "мужу" не збирається… не вистачало ще цього!

Тим паче, що батько сказав якось за вечерею:

"Бачив сьогодні Артура, з третього поверху. З дівкою".

"В нього дівка є? Та не кажи!" – перебила мати така здивована, бо Артур і дівка – то було несумісне, бо він тільки комп’ютери любив.

"Є. Юля. Вже з місяць, як є. Мені батько його казав".

Потім Софія і сама побачила ту Юльку з вікна батькового кабінету. Вульгарна дівка в міні. Блискуча сукня, очиська наквецяні синім. Персні на пальцях, на шиї якась біжутерія. Зачіска – фарбована, лакована, липка…

І їй навіть не було боляче, вона від вагітності впала в якесь отупіння, в якусь ведмежу сплячку, ніби весь час потроху дрімала, і все, що навкруг неї робилося, сприймала погано з того напівсну.

Сонно жила і не думала, що далі робити.

Та все ж і просто – житиму, житиму, житиму, поки зможу жити, поки нічого не помічатимуть, а вони зайняті, і ще можна нашити собі з блузок смішного одягу з торочками, шлярами і стрічками, хай думають, що так треба, бо художниця.

А як стане вже ясно, що от-от помітять її чималий живіт – тоді поїде до материного двоюрідного брата в далеке село. Туди автобус не ходить, а добратися можна тільки електричкою, і то – від найближчої станції пішки йти кілометрів чотири, і все вгору.

В дядька – дві дочки, але їх немає, вони у Львові живуть.

Дядько старий, підсліпуватий, глухуватий. Софію він любить. Поживе в нього. Там видно буде. Може, вернеться до Львова перед самими пологами, поживе в готелі, народить у пологовому і, з дитям, – до нього, скаже, що знайшла. Або назад до батьків.

Придумає.

До того ще довго.

Тимчасом можна пити чай із м’яти, сидіти на балконі і дивитися, як у маленькому гіллястому садку настає осінь.

Старі іграшки.

Всесвітній смуток.

Піаніно.

Вона вже була на шостому місяці, і штани перестали застібатися, зв’язувала їх мотузочкою, одягала светри такі, щоб пишненькі, і вдома намагалася поменше бути, щоб зайвий раз на очі не потрапляти.

Стала ходити на вокзал – сидіти в залі очікування між циганами і туристами, між бідними жіночками і студентами – і їй там було дуже добре. Люди весь час різні. Люди між собою балакали. Про них можна було складати історії або уявляти, як вони десь там живуть у себе в Бродах, у Стрию чи в Сарнах. Люди були дуже бідними, брудними і смерділи. Стіни в залі, де чекають на електрички, були теж брудними. І лавки брудні і липкі. І в повітрі літала всяка підла інфекція. Але так час минав легше.

Одного вечора, вже десь у середині жовтня, повертаючись із вокзалу додому, втрапила на якийсь концерт на вулиці, на честь якогось свята. Було дуже холодно, і змерзлий самодіяльний співак блеяв у мікрофон: "До друуууузіііів прийдииииии". Біля сцени тинялися Ліда, Ірина і Наталка – дівчата з тої квартири, і якимось дивом Софія опинилася в них на кухні, де пахло цвіллю. Щоб не нудило, Софія пила гарячу каву і гаряче вино, слухала дівчачі розмови про хлопців, про те, хто з ким спав, із ким хто цілувався, і всяке таке.

А потім Ірина пішла спати, а Наталка – кудись у гості… Чи то через ту скляночку вина, чи то через холод… але от так взяла і сказала Ліді:

"А знаєш, я вагітна".

"Ти шо??!! І шо будеш робити? Родити?" – закричала Ліда, зробила такі очиська і встала зі стільця.

Софія розказала свій чудовий план, за участю материного двоюрідного брата.

"Ну ти дивна кобіта, – сказала Ліда, а до того довго мовчала і скоса якось так дивилася на Софію. – Тобі тре' було матері одразу все розказати. Вона б тебе завела – швиденько б зробили аборт, ніхто б нічого і не помітив".

Софія подумала, що мати б її тоді на все життя зненавиділа, як підлу брехуху і брудну розпусницю.

"Це ж не материна проблема".

"А він тебе заміж узяти не може?"

Софія подумала, що просити Артура про таке – самій себе зневажати до смерті.

"Та, я думаю, не треба".

"Ну як хоч, але мені здається, що твій дядько подзвонить твоїм батькам на другий день".

Софія подумала, що вона наперед попросить дуже, щоб не казав, що вона його переконає.

"Ну, тоді я піду від дядька".

"Та він тебе не відпустить".

Софія промовчала.

"Крім того, ти ж маєш на учот стати. Ти знаєш?"

Софія подумала, що Лідка щось вигадує.

"Ти не знаєш? В мене невістка, братова жінка, недавно родила. Треба йти в жіночу консультацію до свого лікаря участкового. Він тобі випише карточку, будеш щодватижні ходити – здавати аналізи і важитись, мірятись. Без цього не можна – родиш якось виродка, не дай Бог, або потім якісь проблеми будуть. Ти ж сама не лікар".

Ліда вчилася в медінституті.

Ліда бачила, що Софія їй не вірить.

"Не хоч – не вір, мені шо? Тільки тебе ж у пологовий не приймуть без обмінної карти. Це така книжечка, і там усе написано – всі твої аналізи за всю вагітність: і з вени, і так – щоб не було анемії, щоб знати, чи ти нічим не хвора, чи нирки в нормі, знаєш, нирки як відмовляють, то що буває? Смерть! І всі узі твої, всі за всю вагітність, щоб знати, чи дитина лежить голівкою, чи ніжками, чи не обвилась пуповина кругом шийки… Без цієї книжечки тебе не пустять! В пологовому ж немовлята родяться, там інфекції бути не повинно – а звідки вони знають, що ти не хвора на СНІД?"

Софія подумала, що вона сама точно не знає, хвора чи ні.

"А всякий там туберкульоз, гепатит, сифіліс! Ти ж із вулиці до них! Пошлють тебе в черговий пологовий, в обсервацію, з бомжами родити!"

Софія подумала, що дні бідної кріпачки Василини, яка таємно від батьків народила дитя, минули давно, а вона й не знала.

"Та я щось придумаю. Скажу, що загубила цю… як її?"

"Та Софіє, не видумуй! Скажи батькам правду. Ну що вони тобі зроблять? Ну можеш у нас пожити пару днів, поки перекричаться".

Софія згадала свого тата – прокурора. І свою аскетично чесну матір, схожу на стару ікону. Від матері Софія приховувала навіть, коли в неї місячні, щоб не турбувати її такою вульгарною річчю.

Згадала і стала дивитися на скатерку, щоб не видно сліз.

"Ну чого ти плачеш? Ну сама подумай! Ти така цікава, Софіє! Ну на крайняк, можеш бабі все розказати – баби знаєш, як онуків люблять? Хай вона матері скаже… "

Софія шкодувала, що завела балачку на цю тему. Тепер Ліда щоразу, як її бачитиме – відводитиме в куток і співчутливо питатиме: ну як?

Вмерти можна!

Софії вже тільки швидше втекти звідти. Ну його все. Ліда провела її аж униз, по сходах, бо тобі треба обережненько, може, тобі таксі викликати? І дивилася, як Софія йде.

Почався дощ, і добре, що йти було недалеко.

Вдома нікого не було – пішли в гості, а на сходах сидів Артур.

"Привіт! – сказав їй. – А я ключ забув… Приїхав із Києва – він там вчиться, – а нікого нема. Можна у вас посидіти?"

"У нас теж нікого нема".

"Та я знаю…"

Зайшли.

Зняли взуття.

"Хочеш чаю?"

Сіли.

"Це в тебе піаніно?"

Піаніно. Я чув, ти грала? Гарно, піаніно – такий звук, знаєш, живий, пружний, не те, що в мене, хоч і колонки класні. Так?

Зовсім темно, світла трохи – від лампи на її столі, біля комп’ютера без інтернету, вона не відповідала, давно вже йому нічого не відповідала, а він питав, питав, різне питав.

У неї пальці тремтіли, але він не помітив.

Вона думала – чого він не говорить того, за чим прийшов?

Вона відкрила кришку піаніно і стала бренькати одним пальцем, і тоді він сказав:

"Я… пам’ятаю, що тоді сталося… того ранку. Я збрехав тобі. Просто… в мене не стало духу… "

А вона мовчала.

Він сказав:

"Ти… вибач".

Вона мовчала, бо думала: "Ну чого він не спитає, чи вона не вагітна, як воно їй було весь цей час жити? Ну чого він не здивується, що вона йому піддалась, що не опиралася? Ну що – йому все це байдуже? І чому він не скаже: "Йди за мене заміж"?

Він мовив:

"Я розумію, що ти думаєш про мене… просто я… "

В неї серце перестало битися – що "я"?

Але він мовчав, не говорив нічого, а як нарешті і сказав, то лише:

"Он моя київська адреса – ти напиши мені листа, добре?"

І лишив, як на сміх, клаптик той, паперовий, паперовий лист, як у минулому столітті! Їх же ніхто вже давно не пише!

Вона на другий день написала йому – про те, що вагітна, дуже сухо, і про те, що його ненавидить.

Потім зрозуміла, що ніколи такого листа не надішле, бо насправді – любить його.

Любила з дитинства – сусід із третього поверху, програміст, у садку гуляє, до нього ходять все такі дивні хлопці – з такими якимись неземними очима. Вона ще в ляльки гралась, а вже чоловіка ляльки Барбі – такого дубового, з пластмасовим волоссям на голові, годного тільки стояти з Барбі поруч, не лялька, а мебля; – а вона його називала Артуром і шила йому одяг, як і ляльці, бо їй його робилося жаль, бо він навіть і не лялька, а меблі для Барбі. Вона розкладала на своєму комп’ютері пасьянс на програміста з третього поверху – якщо зійдеться, то я сьогодні побачу його з вікна. Якщо зійдеться – Артур про мене подумає…

На Високому Замку і дощ, і вітер.

Хай собі буде.

Зуби стукотять, чи то від нервів, чи то від холоду.

Хай собі.

Софія плакала, і губи тремтіли – чи то від сліз, чи од вітру.

Софія – з відчаю – готова була битися головою об землю, притискала руки до грудей і так плакала, аж самій страшно.

Добре, що зараз не було ніяких туристів чи поляків.

Софія зрозуміла, поки йшла сюди, саму себе: вона ж сподівалася на диво всі ці п'ять місяців, сподівалася, що її – таку – побачить Артур, і все зрозуміє, і все виправить. І вона буде щаслива. І все мине, пройде, тільки згадувати і сміятися. Вона вірила в своє щастя – тільки почекай. І чекала. Придумала ту дурну баєчку про дядька. Ну звичайно ж, вона не поїде до нього ніколи! Не наважиться! Це ж ясно.

А він прийшов і питав дурне, і лишив той папірець, як на сміх!

І що далі робити? Як радила Ліда? Чи втікати з дому кудись? Та куди втікати?

І справді – сама ж винна, сама ж дурна. Хіба вона цього від початку не знала?

Тільки як далі жити?

З ним – в одному будинку.

І батьки теж знатимуть усе.

Щодня вона – батьки – він – вона – батьки – він – і ще всі їхні сусіди. І всі все знають. І Ліда питатиме – ну як? І плітки про Софію. І хі-хі про Софію.

Здоровий Глузд запитав:

"Ну що? Догралась? Дожилась, судячи про світ по старих книжках?"

Софія нічого йому не сказала, тільки ще подумала про той дурний лист до Артура – він же лежить на столі, де вона його кинула… ще мати зайде і побачить. Треба додому, треба сховати подалі.

Спускалася з Високого Замку вночі, потемки. Отупіла від сліз, не розуміючи, що робить.

Переступала, сама не бачила – куди, сама не розуміла – куди, як умираюча кішка.

Спустилась аж біля залізничної станції, в Підзамчому. Здивувалася – рейки. Звідки рейки? Пішла по рейках.

Щось світлом засліпило в обличчя, загуло страшно. Вона спинилася, дивлячись уперед. Поїзд? Звідки? Навіщо? "Теж мені, Анна Карєніна, – подумала з відразою до себе. – Знайшлась тут… А…" – і припинила думати назавжди.

Вона потім не відразу звикла до себе.

Вона все-таки лишилась вагітна.

Спочатку були тільки предмети, теплі предмети, і дивне світло, яке мінилося.

Потім стали приходити жінки.

Жінки сідали поруч, вона плела, дзенькаючи спицями, шкарпетки і шарфи, а вони думали про свої нещастя, і вона їх потішала.

Жінки ховали обличчя, жінки були в білому одязі.

Жінок часто було забагато, але бувало, що жодної.

Потім вони йшли і зникали в темних коридорах.

Пізніше вона зрозуміла, що вона – їхній сон. Вона їм сниться.

Час тут був дивний, дні і ночі різної довжини, і ніяк не зрозуміти, чи то часу зовсім нема, чи то він просто якийсь не такий. Тому вона не знала, скільки минуло – чи сто років, чи всього два дні, перед тим, як з'явився Артур.

Він нічого не казав, тільки дивився на неї, як вона плете, дзенькаючи спицями, як підходять до неї жінки.

Часом вона гуляла цими теплими залами зі стінами, де гарні орнаменти мозаїкою, і він ішов услід.

Разом вони чогось чекали.

Поки в неї народиться дитина?

І знов не відомо, скільки збігло: сто років чи дві хвилини, до того, як з'явилась та жінка. Там лунали думки жінок іще до того, як вони прийдуть. Зазвичай вона чула їхні думки, але оту першим почув Артур. І злякався.

Вона ж просто здивувалася – та жінка теж була нещасною, але вона не так мислила… їй не снилось – вона була жива.

Жива?

Як вона може йти сюди жива?

Софія зовсім не була на неї сердита, навіть коли вона крикнула щось до Артура, навіть коли він так болісно закрив очі і відвернувся… Софія пішла до неї і раптом… зрозуміла, що ця жінка щось робить не так, щось не так, якщо не зупинити її, то зірветься Сонце і сказиться Земля, розлетиться Місяць на шматочки, і уламки нашого світу, разом із бездомними душами, вічність квилитимуть у різних кінцях Усесвіту, нещасні і змерзлі…

Софія не знала, як її зупинити, вона закричала, і якісь тварюки кинулися з щілин до тої, кинулися звідусіль…

Але що вони там робили, Софія вже не встигла побачити, бо відчула щось гаряче внизу живота і збагнула, що вони з Артуром дочекались…

Олег

Хотілось чаю, і боліла нога.

Було страшно холодно. Що зі мною сталось, і де це я сплю?

Я заплющив очі і став нюхати, чим пахне навколо мене. Пахло сухою, прілою травою і гнилим лежаним листям. Напевно, осінь.

Тоді відкрив очі і побачив, що далеко внизу світяться ліхтарі – отже, я не в горах, у місті, тільки от – де саме?

Почав пригадувати, як мене звати, і тут накотилося: так, це ж правда, він помер насправді, насправді Артур помер, і це не сон був.

Устав, постогнав, я ж підвернув тут ногу – спочатку ми сиділи з тією інфантильною дівчинкою, пили пиво, а потім я пер униз на якийсь дурний трамвай і підвернув ногу. Ах ти ж зараза! Спустився обережно, внизу стояв якийсь дід і чекав, поки його собачка покакає.

"Перепрошую, – сказав я діду, – котра година? Вже десята є?"

"Та де, – відповів дід, по-львівськи розтягуючи "е", і я насторожився, – вже дванедцята зараз буде".

Щось мені в дідові не подобалося. Таких дідів у Києві нема.

"А що це за вулиця?" – уточнив, бо хто його зна, де я спустився з тої Замкової гори, де ми з отою інфантильною дівчинкою пили пиво, і я їй щось дурне казав, здається.

"Вітовського".

"Яка?"

"Вітовського, – повторив дід, – а отамо Сахарова…"

"Це що – Львів?"

"Та Львів. Ото Цитадель, а там – кагебе. Впізнав?"

Я то впізнав, але, може, мені хто пояснить, як цілком нормальний, майже тверезий студент магістратури може заснути на Замковій горі в Києві, а прокинутись на Цитаделі у Львові?

Якщо, звичайно, це справді Львів і дід мені не бреше.

Я перейшов дорогу і пішов попід стіною кагебе. Стіна могутня, і сумніви мої геть розвіялись: тільки у Львівського кагебе такі стіни і таке якесь воно – створене навівати страх. Коли тут і в ясний день ідеш, то якось не по собі, а коли вночі – то зовсім капець.

Раз у житті бачив тут якийсь рух – брама відкрита, світиться, і люди. То було, коли до Львова приїжджав Іоанн-Павло Другий, а то завше тихо, мертво. Навіть ніяка травина з бруківки не стирчить.

Я ще якийсь був трохи причмелений, чи то від сну, чи то від пива – класно, подумав, знач не треба мучитись вибором, зараз піду додому спати, а раненько завтра – до Артура на похорон.

До речі, про похорон – може, це мене та інфантильна дівчинка так? Добула якихось знайомих – завезіть оцього до Львова, йому треба на похорон, а вони і вивалили мене десь, щоб відлежався, як привезли…

Треба буде їй подзвонити, чи що?

Трамваї, напевне, перестали вже ходити… тре було спуститись із тої Цитаделі в інший бік, до музею народного мистецтва, чи якось так той музей називається, мене туди одна дуже настирлива дівка тягала – ах, картини Труша, ти мусиш побачити картини Труша! Хотіла мене "долучити до мистецтва", але ну її, разом із Трушем.

Хто, до речі, такий, той Труш?

Видно, малював щось, якщо картини є…

Та ну його.

Отже, трамваї не ходять… Як же мені додому?

І тут зі старого депо, воно там, на розі, за кагебем, виїхав старий трамвай.

Я трохи ошаліло на нього подивився, бо депо те давно зачинене, і трамваїв там не держать. А тут виїхала така поторча – як воно на рейках тримається? Як воно взагалі купи тримається? Все деренчить і труситься, от-от розсиплеться, такі тільки на старих листівках, що туристи купують, можна побачити. Оце-то да!

Я аж підійшов роздивитись його ближче, і трамвай, заскреготавши так, що, думаю – зараз йому і кінець, загальмував біля мене і відкрив двері.

Я спочатку подумав – ой, ні.

А потім зайшов і сів.

Ну коли ще випаде нагода таким мотлохом проїхатись?

Хоч зупинку-дві проїду, ближче до центру, може, там ще яка маршрутка ходить…

Трамвай дуже деренчав і розхитувався, щось там у нього під черевом натужно вищало і постукувало, скла у вікнах не було.

На площі Івана Франка раптом повернув на якусь вуличку і поїхав далі. Куди він везе? Десь на кінцеву четвертого, чи що? І не зупиняється, пре, як дурний.

Якраз як я став уже панікувати, трамвай почав гальмувати – так само тяжко і скрипучо, як минулого разу, і, нарешті, спинився, двері відчинились. Там якийсь пам’ятник стояв чуваку в капелюсі і з парасолем, я тільки що хотів вискочити, аж тут пам’ятник заворушився, обтрусив із себе якихось пташок, що на ньому сиділи і зайшов до трамваю.

"Вітаю", – сказав мені пам'ятник залізним голосом, усідаючись навпроти і усміхаючись залізним обличчям.

Трамвай ізнову поїхав, у вікна без скла дуло холодним вітром.

"Вітаю, – сказав я пам’ятнику. – А ти хто?"

"Іван Труш. Художник, – увічливо зняв капелюха пам’ятник. – А як ваше ім'я?"

"Олег. Студент".

"Дуже приємно".

"А ви той самий Труш, що картини в музеї – "Лісова пожежа", чи щось таке?"

"Захід сонця у лісі?"

"І що ви тут робите?"

"Їду трамваєм".

"Куди?"

"До кав'ярні".

Да – подумав я, їде пам’ятник пити пиво і ще й дивиться на мене, нібито я ненормальний, а він – цілком природне явище. В нас пам’ятники постійно п’ють пиво ночами.

Тимчасом трамвай розвернувся і пер якимись вулицями, де ніколи в житті не було рейок.

"Тут же немає рейок", – сказав я Трушу.

"То не біда. Колись були. Наш трамвай їздить усюди, де є або колись були рейки. Хіба ви не знали?"

Ага, я ж тут щоночі з пам’ятниками катаюся, стид мені того не знати, правда?

"А куди він нас везе?"

"Вас – не знаю. А мені на Площі Ринок виходити", – він на мене уважно подивився, примруживши очі, аж мені захотілося спитати, чи він недобачає, але спитав інше:

"А ви багато картин намалювали?"

"Коло шести тисяч. А ви, пане, перепрошую, нелюд – чи ні?"

"Хто?"

"Вибачте, але ви, здається, людина".

"А що?"

"Просто люди нашим трамваєм дуже рідко їздять. Наш трамвай – для нелюдів. Люди – тільки в дуже спеціальних випадках. Чого ви тут?"

"Не знаю".

"Можливо, у вас щось трапилось?"

Яке йому діло?

"У мене друга зарізали".

"О… Я вас розумію… Знаєте, мої друзі теж усі померли раніше за мене. Я лишився сам, знаєте… І тоді повірив у смерть…" – і це все говорив бронзовий пам’ятник!

Я знову втупився у вікно, трамвай хитало, будинки повз нас їхали – дивні такі будинки, я їх не впізнавав, деяких я взагалі ніколи не бачив, та їх, таких, і не буває у Львові – з віконницями. Якщо це віконниці.

"Ви, перепрошую, де будете сходити?" – спитав Труш.

"Та не знаю".

"Якщо ви не проти – я запрошу вас до нашої компанії, до кав’ярні, там буде сьогодні Франко, він дуже розумна людина, і, можливо… О. Ми вже й приїхали".

В кав'ярні, розташованій на першому поверсі будинку, якого не було ніколи на площі Ринок, стоять столи, висять лампи – все, як у ілюстраціях до "Кнайп Львова" в хорошому виданні. За столами сидять пані і панове в костюмах початку минулого століття і п'ють щось, грає музика – приємна, світло теж приємне, й Іван Труш веде мене до столика в зручному місці – і протягів нема, і не біля дверей, і не серед зали, і не біля вбиральні, дуже хорошого столика. І сидять там якийсь чубатий красень в лаптях і косоворотці – що він тут робить у лаптях? – і з ним юний інтелігент із блідим обличчям та ще дівчина в блискучій золотій сукні з глибоким вирізом, із яскраво нафарбованими устами, з високою зачіскою і мундштуком без цигарки, який вона то гризе, то розмахує ним.

Дівчина одразу втупилась у мене, розглядала, аж трохи рота відкрила.

"Це Олег, – представив мене Труш. – Він студент".

"Садітєсь-садітєсь, – заметушився той, що в лаптях, і простягнув руку. – Очєнь пріятно. Сєрґєй Єсєнін".

Єсенін, значить.

"Антонич, – представся блідий інтелігент, – Богдан-Ігор".

Панянка манірно сказала:

"А я – панянка Лахудра… А чого це ти обзиваєшся москальским іменем? Назвався б Олег, – наголосчила на "о" а не на "е".

Я не бачив особливої різниці.

"Панянка Лахудра – теж людина", – попередив мене Труш.

Я сів біля Єсеніна і понюхав те, що мені налили. Пахло приємно.

"Ізвінітє, ви знаєтє рускій?" – спитав мене Єсенін.

"Знаю".

"Будєтє мнє пєрєвадіть, патаму что у нас с уважаємим ґаспадіном Антоничєм діскусія, а ета Лахудра врєт, еслі пєрєводіт".

Лахудра засміялась.

"А пана Франка немає?"

"Буде ще, почекай. Він казав учора, що зайде ще десь – перед тим, як іти сюди: ви ж розумієте, його всюди чекають… Але не бійтесь – він прийде. Он і пан Юрій уже тут, а пан Юрій ніколи не помиляється і не приходить, коли немає того, хто йому треба", – і Антонич показав на якогось пана, що знімав капелюха при вході. Щось у тому панові було не так – ніби звичайний собі чоловік, трошки старий, середніх років, а щось не так.

"Пан Юрій – шпигун", – пояснив мені Труш.

"Американський?"

"Навряд. Розумієте – пан Юрій ходить тут, зазирає, а потім пише про нас. Він шпигун".

Тут я зрозумів, що в тому панові було не так – його одяг був неновий. Ретро-одяг, який носили на початку минулого століття, але дуже не новий, буцімто довго лежав десь, вицвілий, ветхий одяг.

"Він теж людина?"

"Здається, людина. Але не бійтесь, решта – справжні нелюди".

Нелюди пили, їли цукерки, балакали і сміялись.

"Олеже, а в тебе є дівчина?" – спитала Лахудра.

"Є".

"Ненавиджу дівчат!"

І нащо воно мені, що вона любить, а що ненавидить? Я повернувся до Єсеніна, щоб перекладати його на українську для Антонича, але Єсеніну було цікаво, чого вона ненавидить дівчат, і, крім того, він любив послухати українську: не знаю, чому, але мова його страшно веселила, він тішився, як малий.

"Твоя дівчина тебе дістає, правда ж? Правда ж, їй і те не подобається в тобі, і те? Правда?"

"Та ні", – подумав я. Її дратувало тільки, що я по дівках ходив, воно й зрозуміло, мені би теж не сподобалося.

"Та ні, – сказав Лахудрі. – В мене нормальна дівчина."

"Нормальна? Це ти її просто ще не роздивився! Нема нормальних дівчат! Кожна з них хоче тільки вийти заміж і завести собі хату і подушки! І тебе – але не живого, а такого, знаєш – цуцика, що сміття виносить і гроші заробляє. Такого, знаєш – ідеального мужа, складеного з маминих і цьоціних балачок при кавусі і винці. Вони навіть до сексу не здатні, а якщо здатні, то заведуть собі коханця, бо така в них натура! За те я їх ненавиджу! Вони такі дурні, а готові перекроїти весь світ під свої примітивні уявлення, вони хочуть повиснути на тобі паразитом і жерти-жерти, пити кров, енергію, тягнути гроші! Вони б вимерли всі або передушили одна-другу, якби зникли чоловіки…"

"Амазонки", – сказав Антонич.

"Що?" – обернулася Лахудра, блиснувши переливчастою сукнею.

"Амазонки он жили", – він заглянув у кухлик свій, побачив, що кухлик порожній.

"Амазонки? – нахилилась до нього Лахудра і почухала йому носа своїм мундштуком. – А хто зрадив і загубив амазонок? Своя! Через чоловіка! О, і як правильно робили греки, що закривали їх у жіночій частині дому і не випускали звідти! О, які праві були середньовічні сеньйори, що бенкетували без жінок! Жінки – тільки для краси і здалеку. Не пускайте їх у свою душу. Вони знищать її! От у мене друзі тільки чоловіки".

"І вистачає?"

"Ще й як! Я вільна! Я не хочу заміж".

Антонич засміявся.

Прийшов офіціант із обличчям покійника і приніс великий кавник, який пахнув, одначе, карамеллю і сіном, дивний такий запах. Що вони там п'ють?

"Чуєш? – штрикнула мене Лахудра мундштуком. – Не пускай їх у свою душу! Не одружуйся, міняй їх часто… вони такі дурні і доступні… А душу відкривай тільки друзям. Ті ніколи не зрадять і ніколи ніде не подінуться. Будуть завше".

Я видер у неї з рук мундштук і розламав його.

Стало тихо-тихо. Нелюди дивились на мене з усіх боків – і чоловіки, і жінки, і дівчата, і музики, і офіціанти з білими обличчями.

"Його найкращого друга зарізали", – пояснив Іван Труш.

"Сочуствую, – потиснув мені руку Єсенін, – ето очєнь тяжело… Ви, навєрноє, теперь боітєсь смєрті?"

Я не встиг нічого відповісти, бо хтось сказав за мене:

"Ви же чіталі сказанія о ґільґамєше, Сєрґєй Алєксанровіч? Наш Алеґ – тєпєрь, как ґільґамєш, послє смєрті сваєґо друґа Енкіду".

"Да, я чітал, – сказав Єсенін і повернувся до Антонича. – А ви?"

Я переклав.

"Я – ні, – сказав Антонич. – Або вже забув".

Той, хто пояснював, сів до нас – міцний сивий чоловік в окулярах і картатому, цілком сучасному піджаку. Якщо вірити Трушу, то цей, виходить, теж шпигун, тільки підглядає за світом людей, видаючи себе за одного з них.

"Мене звати Кирило Мефодійович", – відрекомендувався мені, сідаючи, бо решта його, здається, і так знали. Лахудра сказала, що їй тре’ витерти очі, і зникла.

"Бачите, пане Антоничу, коли вірний побратим Гільгамеша помер, то цей герой ніяк не міг повірити в його смерть, а коли, нарешті, повірив, то злякався смерті". І спитав мене: "Ви теж боїтеся?"

Прийшов звідкись і починає мені казати, чого я боюсь. Я відповів:

"У нього вуха на другий день, після смерті, стали чорні…"

Всі замовкли і трохи так посиділи.

"Я вам допоможу, – встав Кирило Мефодійович. – Ходімо зі мною".

Я запитально глянув на Труша – можна довіряти цьому пану? Труш кивнув – нічого, мовляв, чувак свій, іди, не бійся.

І я пішов.

Кирило Мефодійович відкрив якісь дверцята у вхідному коридорчику, і ми почали спускатися сходами – вниз-вниз-вниз.

"Куди ви мене ведете? – спитав я картату спину. – В пекло?"

"Не нервуйте так, юначе, – лунко озвався він. – До пекла ви ще встигнете і без мене. А зараз ми просто знайдемо одного нелюда, який добре розбирається в житті і в смерті. От ви й запитаєте в нього все, що захочете!"

Ми пройшли підземеллям із дерев'яною стелею – то, напевне, була підлога тої самої кав'ярні, бо дуже вже дошки скрипіли і прогиналися – зверху ж ними ходили все мерці, герої або пам’ятники. За тим підземеллям знов були дверцята у вузенький цегляний коридор.

Зі стелі крапало. Під ногами хлюпало. Я спитав:

"Це каналізація?"

Він, не обертаючись, відповів:

"Ні. Це древні підземні ходи. Вони з’єднують між собою всі будинки у Львові. Просто ніхто цього не знає".

"А навіщо?"

"Навіщо? Не знаю. Така традиція, Ці ходи рились при закладці будь-якого будинку Львова, із самого початку міста. Від часів короля Данила".

"Досі не завалилися?"

"Не всі. Нелюди ними постійно користуються. Особливо вдень".

Я собі уявив, як удень, коли ти, наприклад, ідеш собі до університету на пари, і сонечко тобі світить, і голуби літають і клюють коржика, і туристи фотографуються на тлі статуї Діани – десь там у нетрях міста бродять нелюди по своїх нелюдських справах. Аж здригнувся.

З мокрого ходу ми заходили до підвалів якихось будинків, з підвалів – до тунелів. У підвалах пахло котами, в тунелях – по-різному. Часом нам зустрічались якісь нелюди, деякі підсвічували собі ліхтариками, деякі пробирались потемки, перед деякими йшов слуга і ніс гасову лампу або чадний смолоскип, із якого крапало.

Нарешті вийшли тими переходами у великий зал, де склепіння було – гігантським куполом, по якому світились лампи. Іноді – рядами, іноді – просто так. Дуже високо. Під ногами там шастало. Стін видно не було.

"Прийшли", – сказав Крило Мефодійович.

"Що це таке?"

"Ми під землею, там, де колись було кладовище. Там, нагорі, у звичайному світі – нові вулиці. А під землею – бач – лишилися кості".

Я придивився і побачив, що світяться, справді, не лампи, а кості. Кістяки. Вони лежали в різних позах – скорчені, розкинуті, перевернуті, тільки жоден не по-людськи, не так, як кладуть у труну.

Кістяки світились.

Я хотів запитати, чи вони живі, бо ворушилися. Я задивився на них і не помітив, звідки взявся той карлик.

Невеликий такий чоловік, із бородою, в гострій середньовічній шапці, як то чарівників малюють у дитячих книжках, він ішов до нас, припадаючи на праву ногу, а руки мав занадто великі.

"То до мене?" – махнув своєю ручищею у мій бік, і я від здивування низько йому вклонився.

Карлик лупнув на мене очима, як я кланяюсь, подумав, напевне: "Прийшов якийсь у спортивній куртці – і кланяється". Очі в нього були недобрі.

"Пане Боїме, – сказав Кирило Мефодійович. – Цей юнак – людина… Представтесь, юначе!".

"Олег". – згадав я Лахудрині поради і наголосив на "о". Цей пан Боїм явно або поляк, або якийсь давній українець. Нема чого його дратувати.

"Пане Боїме, – сказав нелюд, що мене привів, застібаючи свій картатий піджак, – я поважаю ваше рішення, після знищення кладовища, ніколи не балакати з людьми, але в цьому випадку тільки ви можете нам допомогти. Цей юнак випадково став причетний до товариства шумерських богів, – пан Боїм здригнувся, – і в результаті – він не може сам вибратися зі свого відчаю. Ви мене розумієте?"

Пан Боїм гмукнув, мовляв, розумію, що ж тут незрозумілого.

"Він пережив смерть близького друга. Прошу вас – можете не балакати. Просто дайте йому відповіді".

Поки Кирило Мефодійович говорив, я трохи вже звик до темряви і побачив: те, що шастає під ногами, – це миші, але не сірі, а різнобарвні і кам'яні.

Такі цікаві мишки – блискучі і дуже прудкі. Що вони їдять, цікаво?

"Добре, пане Карле, – сказав Боїм. – Я відповім йому на три питання. Хто його виведе?"

"Виведе Труш".

"Скажете, щоб чекав біля Ванькі".

"Дякую, друже".

Боїм уклонився, а Кирило Мефодійович уже десь зник у темряві, навіть не махнувши рукою мені на прощання, навіть нічого не сказавши. Лишив мене тут із цим Боїмом. Слово якесь знайоме… Каплиця так називається – чи якась вулиця? І чого він говорив "пане Карле"?

"Питай свої три питання", – непривітно мовив мені він.

Що ж мені в нього спитати такого?

"Питай, тільки добре подумай, бо я відповім на те питання, яке ти задаси, я не стану думати, що ти там мав на увазі. І швидко, бо в мене немає часу – я, бач, доглядач цього кладовища, мені ще ворон сьогодні годувати".

"Ворон? – подумав я. – Яких іще ворон? Які ж тут ворони, якщо миші кам'яні?"

"І, якщо я їх не погодую, то ті ворони нападуть на кості, а кості моїх покійників дуже слабкі і не можуть боронитися, коли ворони голодні. Ясно? І не топчись – дивись собі під ноги, бо ще наступиш на мишу. А будуть кусати – мовчи і не дригайся. Вони багато крові не вип'ють".

Від таких заявок мені стало зовсім нецікаво його будь-що питати, хіба – де тут двері?

"Чого помер мій товариш?" – сказав я.

"Чого? Того, що його ножем зарізали. Кров'ю стік твій друг, нікого в переході в той час не трапилось, а якби й трапилось – то толку мало би було, бо той зек-душогуб стояв і пантрував його, аж поки помер. Вже як переконався, що мертвий – тоді пішов".

Я аж охнув від такого цинізму. Та, в принципі, це ж доглядач кладовища, що йому смерть?

"Та я знаю, від чого він помер! Я ж не те питаю! Я питаю – чого так сталося?"

"Чого? Просто сталося – не треба було лізти до порядних дівок, у яких, до того ж, батько – прокурор. Поліз – і має собі смерть. Чи то сама під поїзд кинулась, чи то ні, не розбереш, але знайшли в неї на столі, в кімнаті, лист – писала йому, як ненавидить, і винуватила його у всіх бідах своїх. Ну а батько її – прокурор, і сам розумієш – єдина доня. А тут виявляється ще, що вагітна вона була, що, може ж, і руки на себе наклала. Коли її мати голосила – то аж мені трохи теє було, хоч я вже і наслухався. А батько не голосив, у батька інше – мститися захотів. Ну от і помстився. Довго йому хіба треба, щоб знайти душогуба, йому – прокурору? От і все. Не треба вже було твоєму другу ходити ночами одному, якщо знав, що таке діло на його совісті".

Тут мені здалося, що серце в мені стало холодне і порожнє. Голова запаморочилась, я лапнув себе по грудях – там сиділа велика, важка, холодна миша і пила з мене кров.

"Не рухай мишку! – крикнув пан Боїм. – Давай питай останнє, що маєш питати, і йди вже".

Я вже вірив, що цей пан Боїм, доглядач неіснуючого кладовища, знає все на світі. Тільки відповідає він, зараза, на ті питання, які я ставлю, ніби зовсім не розуміє, що я маю на увазі.

Як би це точніше сказати, щоб і не нахабно – і щоб він не відкрутився? А в принципі, яка різниця: зухвало-не зухвало…

"Як мені не померти? Що зробити, щоб не померти самому? Щоб не померти так, як він… тобто – не як він, а взагалі, щоб не померти? Щоб самому керувати, коли йти, а не щоб це вирішував випадок… – він дивився на мене мовчки, видно, вийшло все-таки нахабно. – Ну… десь так…"

Тоді карлик обережно зняв із мене ситу мишу і тримав її у великих руках.

"Як жити, поки хочеться? А просто. Чуєш – шумить? Це тече наша підземна річка Полтва. Зараз на годинку-другу вода в ній стане така, що все, що нею помиєш, ніколи не зноситься, не щезне, не пропаде, не вмре. І от якраз зараз у тій річці виросте водорість. Така вона буде невелика, схожа на квітку. За годинку-другу та водорість зів'яне і піде на дно. Добудь її собі, висуши, розітри, випий із нею чай – і ніколи не помреш, аж поки сам не захочеш".

І пішов.

Ворон своїх годувати, напевне.

Я обернувся на шум води підземної річки, обережненько ступав, щоб не подавити кам’яних мишей. Кістяки мені підсвічували, повертали за мною зубасті, окасті кості голів. Річка знайшлася швидко – вона пінилася, текла під землею, під склепінням, але мала вузькі кам'яні береги, і по берегах її росла якась така пружна біла трава.

Я полапав пальцем піну.

Піна, як жива, полізла вгору по руці.

Ой, ну її.

Піду краще по берегу, подивлюсь, що там далі.

Водорість… так усе просто – випив чайку, і вже нічого тобі не страшно, і ніякий зек-бомж… і ніяка труна…

Так усе просто!

Тільки де ж вона?

І я таки нахилився, до річки, а пружна біла трава схопила мене за руки, за одежу, за лікті: трава була не трава, а тонкі пальці, білі, худі, гнучкі, як гумові.

Аж пересмикнувся весь од відрази, встав і йшов, поки трава по вузьких берегах не закінчилася зовсім. Не стало її.

Та й берег помінявся – перетворився на вузький прохід у цьому тунелі. Цегляний, мощений, мокрий, жаби сиділи по ньому і скакали в річку, як я підходив.

А у воді було безліч якоїсь живності, і то були не жаби і не риби, а щось таке слизьке, довге, схоже на червів, але з людськими головами.

"Ви хто?" – спитав у червів, нахилившись до самої води, вимочивши коліна в твань із цегляного берега.

Черви не відповіли, або я не почув – бо вони ніби роззявляли і закривали роти, мовби щось казали. Голови в них були зморщені, мокрі, сиві довгі патли крутились, як водорості, гругом голів.

По склепінню, над головою в мене, вже давно не було кістяків, але тьмяне світло все-таки струмувало звідкись.

Потім зрозумів, що то світилася вода.

І навіть не вода, а щось із-під води, щось по дну. Придивився – і справді, там, під червами з людськими головами, побачив гарні водорості, схожі на квіточки – то вони й сяяли.

Це ж вона і є – та сама водорість, моє спасіння від маячні і несправедливості цього світу! Тільки от як її звідти дістати, цікаво?

Знімати одяг і лізти туди, між черви й жаби, геть не хотілося. Тоді я зняв куртку і, вибравши, де сухіше, ліг животом на вузький бережок. Глибоко всунув руку в ту воду, полапав трохи туди-сюди, і – так! Єсть! Таки дотягнувся до вершечків цих квіточок підводних.

Обережно став рвати одну, придивляючись, а тимчасом десятки дивних черв'яків із людськими головами з усіх боків попідпливали до мене, заглядали в очі і все щось казали, але нічого не чути було – бо ж казали у воді. Очі в них були людські – з повіками, з зіницями, але дуже маленькі. Поки я сопів, обережно тягнучи рослину з дна, щоб не порвати її, щоб була достатньо довга (може, з короткої чай неефективний?), то вони дібралися аж до самих очей моїх, тільки у воді. Думав – зараз кинуться руки кусати, тим паче, роти в них були добряче зубасті, в декого зуби – навіть вставні, золоті. Тільки дуже маленькі.

Але я вже витяг її, вирвав майже з коренем, устав – живіт мокрий, рука по лікоть теж, вода крапає… та ну його! Пішов швидше далі, а черви пливли і пливли за мною, цілим табуном. Бридкі тварюки.

Але нічого!

Я понюхав квіточку – пахла болотом.

Дивна така квіточка, як лілія, тільки дуже дрібненька, і з колючками.

Тепер я герой?

Тепер нічого не страшно мені?

Тепер можна кричати на всю цю підземну річку – так, щоби кістяки, і ворони, і миші…

Чого ж мені не хочеться?

Якось мене ця квіточка не тішить.

Краще би подумати, як вибратись із цієї… що це таке?

Мусить бути вихід для річки, десь вона випливає на поверхню – геть брудна, ми з хлопцями колись дивилися – така печерка, і з неї витікає річка Полтва, дуже смердюча.

Тільки я йду проти течії.

Отже, мусять бути якісь сходи нагору – бо сюди ж лазять технічні працівники і дігери.

Мені навіть хтось розповідав, як лазив, здається. Розказував, що там є багато сходів металевих, драбин нагору, до люків… А тут не було.

Я вже не йшов, а стояв, слухав, як крапає вода.

Заціпенів. Не хотілось нічого, тільки чаю, і щоб цього не було – річки цієї, і всього. В очах літали мухи, боявся, що зараз булькну у воду і там мене розірвуть черви своїми золотими зубами.

Тут і приплив той човен.

Невеличкий такий, дерев'яний, у ньому сиділо двоє міцних мужиків у кепках-бейсах, один із веслом, другий із бородою і в куртці.

"Сідай, студенте! – крикнув перший, що з веслом. – Підвеземо! Тобі куди?"

Я сказав:

"До Ваньки", – бо там мав чекати мене вірний Іван Труш, чудесний художник, треба буде сходити до музею, подивитись його картини.

"Скачи! Довеземо!"

Я обережно поліз у човен – на дні валялись якісь сітки мокрі. Що вони тут ловлять? Жаб?

"Тільки ляж на пузо, – сказали, – бо тут низько. Ти головою об арку черкатимешся".

Я ліг, і човен хитало, десь у мене під пузом росла та водорість і плавали істоти з сивими патлами.

Недовго ми й пропливли, аж вони мене поторсали: "Вставай! Приїхали вже. Оно сходи".

"Дякую", – сказав їм услід, як виліз. Вони, здається, не почули. Співали собі якогось марша, польською мовою.

Я поліз по сходах і вибрався на якусь вулицю. Було ще темно. Мерзли мокрі пузо і рука. Накинув куртку, але не дуже помогло.

Пройшов щось може з два квартали і повернув у провулочок, поки зрозумів, нарешті, де я. Та й не дивно – це місто було не наше, це було місто нелюдів. Будинки весь час змінювалися, ніби переливались. Вікна в них то світяться, то темні, деякі зовсім вибиті, деякі дошками закриті. Нелюди вулицями бродять із песиками, з парасолями, з букетиками квітів. Нелюди різних епох: наших трохи зустрів, але небагато. Багато було поляків. З численних кав’ярень – смачно пахло їжею.

Трошки поблукавши, вибрався, нарешті, на площу, де стоїть пам’ятник першодрукарю Івану Федорову. Пам'ятника не було. Зате на трамвайній зупинці чекав мене вірний товариш Труш. Я зрадів йому, як рідному.

"Трамвая ще не було, – сказав мені після того, як привітався. – Радий, що ви встигли. Якби запізнились – лишились би тут, із нелюдами, навічно. А що це таке?"

Я тримав квітку.

"Це квітка".

"Звідки?"

"З Полтви. Неприємно там – плавають якісь черви, з людськими головами. Ви не знаєте, хто це такі?"

"То не черви. То всі ті, хто лазив у підземну річку і втопився. Знаєте, різне буває – дощ або раптовий скид води, це все-таки каналізація".

"І досі там живуть?"

"Ну, не зовсім – живуть. Радше плавають".

Тут із-за рогу вийшла панянка Лахудра в своїй золотій сукні.

"О, Лахудра! – привітався я з нею. – Що скажеш?"

"А що це в нього за квітка?"

Я заховав квітку за спину.

"Не тобі".

"Скоро буде трамвай? – спитала Лахудра в Труша і, не чекаючи відповіді, знову повернулася до мене. – А ти знаєш, що українці – прямі нащадки шумерів?"

До чого тут шумери?

"А я думав, ти вмієш тільки заздрити дівчатам, що вони хлопців мають, а ти – ні".

"Та ти хоч знаєш, хто такі шумери?"

"І знати не хочу".

"А це такий народ. Жили багато тисяч років тому в Межиріччі. Про Вавилон ти хоч учив? То десь там. От усі вважають, що вони вимерли, а вони і не думали – вони втекли і жили в наших степах, а потім… про трипільську культуру чув?"

"Лахудро, відчепися зі своїми псевдотеоріями".

"Та ти що! Там же, в цій, як її, трипільській культурі, – цегла зроблена так само, як шумерська, з соломою. І тобі – тобі!!! – сором цього не знати, бо твоя дівчина… Тобто твоя покійна дівчина…"

"Що ти мелеш?"

"А ти й не знаєш? Вона ж умерла! Її цієї ночі вбили".

"Слухай – ти навіть не в курсі, як її звати і хто вона така!"

"Ха! Хто вона така – та Марина Чех, і її нині вночі вбили! Що – ні? Я дуже багато знаю. Не віриш мені? А чув про цивілізацію Кам’яної Могили? Ага! Це в Запоріжжі, вчені розкопали. Там було багато клинописних табличок, і з тих табличок – а їх розшифрували – видно, що тут жили люди, які були провінцією Шумера. Звідси і йде Еней, який заснував Рим… Еней, бо ті, що в Кам'яній Могилі, шанували Енліля, одного з шумерських богів… А плахти! На шумерських малюнках люди вбрані в плахти!… Ну а у фольклорі, то взагалі… "

"Ох, як ти все валиш в одну купу! Ну до чого тут Еней?!"

Вона підійшла до мене близенько і поклала руку на плече. Рука була худа і пахла пивом.

"А Пушкіна читав? Про царівну й сім богатирів? Там же зашифрований давній міф про Інанну, шумерську богиню плодючості і плотського кохання, яка спускається в підземне царство. Спускається, проходячи СІМ воріт, а тоді її вбивають".

"Так царівну якраз і не вбили".

Зовсім близенько до мене нахилилась, в очі втупилася своїми здоровенними очиськами – десь я її вже бачив, чи то танцювала по тих дискотеках, що я пропадав колись… Хто вона така?

"Так і з Інанною… – шепотіла. -Не все так просто… Ти ж не читав міфу, правда?"

І тут Лахудра спритно вихопила в мене з рук квітку і кинулася тікати. Я схопив її за сукню, але вона легко вискочила з сукні, вона була в слизькому топі і в зелених шовкових штанах, блискучих, як зміїна шкіра.

"Еееей!" – і шугнув за нею, але вона вже сховалася в підвалах, між нелюдів, яких було багато-багато, і Труш, схопивши мене за руки, витяг назад на площу.

Я би плакав, якби не така злість:

"Це ж квітка із Полтви!!! Це ж квітка із Полтви!!! Я ж її добув!" – і далі я так став обзивати Лахудру, так нещадно кромсав її сукню, що не помітив, із якого боку приїхав трамвай. Із трамвая вийшов Іван Федоров, привітався з Трушем, глянув на мене і подався до свого постаменту, виростаючи з кожним кроком.

"Ну от, Ваня вернувся. Скоро вже світанок, – сказав Труш. – Не бійся, Олегу, може воно і на краще".

Йому, звичайно, було видніше, але я вив і хитався, і бився головою об трамвайний бік. Я ж ту квітку сам добув із дна Полтви! Мене ж миші їли, і ті кістяки на мене дивилися… І пан Боїм, злий чоловічок, доглядач неіснуючого кладовища…

А от Лахудра ніяких небезпек не переживала, нікуди не лазила… Падлюка брехлива!

"Не бійся! – потішав мене Труш. – Лахудра не зможе скористатися твоєю квіткою. Вона зостанеться тепер між нелюдів".

"Але житиме, скільки захоче!"

"…і все буде молода і гарна. Тільки, знаєш, нелюди і так живуть, скільки хочуть".

"Тобто – якби я лишився з нелюдами, то я б ніколи не помер?"

"А тобі би хотілося лишитися з нелюдами?"

Елфі

Львівські бабці, які люблять годувати ворон, голубів і горобців крихтами й сухарями, дуже дивувалися – що це за горобець такий? Весь у пилюці, зі стріпаним пір'ям, літає сюди-туди, інші горобці то битися з ним пробують, то познайомитись – він не реагує, втікає, тільки пурхає по місту, як ошалілий.

Два рази його мало не задавила машина, шість разів виганяли з магазинів і ресторанів, і один – із лікарні. Щоразу це створювало паніку і біганину.

Врешті-решт, уже ввечері, той скажений горобець заснув, примостившись іззаду на якомусь трамваї, і трамвай завіз його до депо.

Прокинувшись, горобець покліпав очима, покрутив голівкою, нічого не побачив і не зрозумів, де він, тоді відлетів трохи від трамваю, вдарився там об землю і став невисоким парубійком, коротко стриженим, у чорній курточці і з гострим носом.

Юнак – його, до речі, звали Елфі – трохи постояв, подивився спочатку в небо, потім на телевізійну вишку на Високому Замку, почухав очі, підстрибнув два рази і пішов потроху вибиратися з депо.

На вулиці він зустрів людей, що жували смажені пиріжки, і запитав їх, котра година і як йому вийти на Личаківку вулицю.

Йому відповіли, що вже десята і трамваї не ходять – це він і сам знав, бо тільки з депо, – і пояснили, довго махаючи руками і пиріжками, куди повернути і на що орієнтуватися.

Тримаючи в голові повороти й орієнтири, Елфі, майже не заблукавши, дійшов до Личаківської вулиці всього за якісь півтори години і став думати, як би йому пролізти на цвинтар.

Потім він таки проліз туди через одну таємну дірку, якою ходять усі, кому лінь обходити, і почав милуватися старовинними надгробками. Йому треба було дочекатись, коли ж студенти, злодійкувато озираючись, підуть до своїх гуртожитків, розказувати там, присьорбуючи чайок, як вони бачили те, чого насправді ніколи не буває; і коли з'явиться таємниче тьмяне світло під однією з монументальних плит.

Десь тут.

Або тут.

Годині так о першій або о другій ночі Елфі зрозумів, що він або повний ідіот, або Марина чогось не доказала. Бо ні світла, ні таємничих дідів із уламками корони в сплутаному сивому волоссі не було.

Взагалі нічого цікавого не було, навіть привидів мандрівних. Одні студенти.

"Так, – подумав Елфі. – Так. Тільки без паніки. Я просто щось не так роблю. А що? ТАК… Спокійно. Все повинно бути просто. Я мушу знайти цих дідів, бо хто ж їй допоможе, як не я? Навіть переживати за її бідну голівоньку нема кому…"

І Елфі, юнак-горобець, став насвистувати похмуру пісеньку, яку – він чув – часом наспівувала Маринка – і яка своїм похмурим мотивом якраз пасувала до його настрою.

Від найближчої могили, почувши пісеньку, з панічними криками втекли дві дівки.

Якийсь добродій у капелюсі, що солідно прогулювався, ніби йому тут не ніч і не кладовище, а Стрийський парк у неділю, проходячи повз Елфі, незадоволено покректав:

"Розспівалися тут".

Потім зупинився, прислухався і вернувся.

"А що ви, власне, тут робите?"

"Гуляю, – відповів Елфі. – А ви?"

Чоловік пересмикнув плечима, заклав руки за спиною і знову пішов. Потім повернувся.

"Перепрошую, а хто це вас навчив співати цей гімн?"

"Це не гімн. Це улюблена пісенька однієї моєї знайомої".

"Хм… Хм… А як її звати?"

"Її звати Марина Чех. А що?"

"Он як…"

І знову зібрався йти. І таки не пішов.

"А як вона себе почуває?"

"Не знаю. Думаю, погано. А що?"

"Ви, здається, мене тут шукали?"

"Та ні, навряд. А ви хто?"

"Якщо ви від Марини, то я – Енліль".

Заплутують чесних горобців! Елфі хотів сердито спитати в цього вчителя на пенсії, де він дів сьогодні свою корону і довге сиве сплутане волосся, але передумав. Замість того уточнив:

"Скажіть-но, а з-під якої плити ви вилізли?"

"Ану юначе, не грубіть старшим! Що за вигадки? Яка плита? Я поки ще, на щастя, маю хату свою і не ночую під плитами!"

"Та мені яка різниця? Я питаю, бо услід за вами з-під тої самої плити має лізти Нана, а потім – Енкі. Мені потрібен Енкі. Бо ви мені не допоможете".

"Хм… Це вам Інанна наша дорога сказала, що не допоможу?"

"Ні. Це мені сказала Марина".

"Тааак. А яка вам треба допомога?"

"Не мені, а їй. Вона в біді".

"Якусь контрольну завалила?"

"Пане, мені потрібен Енкі. Скажіть, будь-ласка, де його знайти?"

Старий тупнув ногою, махнув руками, але тут одна зі статуй на старовинних надгробках змахнула руками з себе нічних метеликів, зі скрипом звелась на ноги з колін, зітхнула і сказала:

"Панасе Дмитровичу, ну перестаньте ви в бутилку лізти! Скажіть йому, де знайти Енкі".

"А ти мовчи!"

"Панасе Дмитровичу, – ласкаво продовжувала статуя, відганяючи нічних метеликів, – ну хіба ви не бачите, що Інанна потрапила таки до Царства Мертвих, а цей бідолаха сам не знає, хто він такий?"

Елфі образився, хотів сказати, що добре відає, хто він такий – він горобець, а от статуя, напевно, не знає. Хотів сказати, що Марина йому доручила знайти тут Енкі, якщо не буде її у Львові нині вдень, а її нема – він добре шукав, хотів сказати, але так і замовк, рота розкривши, бо Панас Дмитрович повільно знімав капелюха і шепотів:

"Земля їй пухом, сердешній".

Що він має на увазі?

Статуя тупала сердито кам’яними ногами:

"Перестаньте ламати комедію, Панасе Дмитровичу. І не думайте сунути свою онучку на нову богиню, бо ще не час! Скажіть йому, де Енкі, а то я скажу!"

Енкі, тимчасом, їв тараню, якраз віддирав від неї бік, коли сушена рибка повернула до нього сушену голівку і пролепетала:

"Рятуй Інанну!"

Енкі вдавився і закашлявся.

Потім із розмаху кинув рибу об землю – вона ожила і підпливла до його очей – риба плавала в повітрі, як у воді.

"Ти хто така?"

"Я… хм… ну… довго пояснювати. Там, на Личаківському цвинтарі, Енліль робить злу справу. Давай швидше, бо загине твоя Інанна!"

"Що він із нею робить?"

"Хто? А… Та нічого. Просто… Розумієш, вона все-таки пішла у ваше Царство Мертвих. І не може вийти".

Енкі встав і притис руки до вух.

"Оце так-так! Оце дає дівка!"

"Немає часу! Полетіли!" – сказала риба, і вони полетіли – чи попливли, не розбереш, бо і не так, як пташки, і не так, як риби.

Енліль якраз запхнув юнаку-горобцю Елфі в рота кляп, перевірив, чи добре він зв’язаний, підняв із землі і обтрусив свого капелюха, на якого начіплялося якоїсь трави, і пішов собі.

Зв’язаний Елфі, тимчасом, ударився об землю і перетворився на горобця.

Енліль нічого не побачив: він був дуже задоволений, як у нього все гарно вийшло, і вирішив на честь такої радості попити сьогодні трохи темного пива – Енліль любив пиво і знав один генделичок у центрі старого міста, де його продавали цілу ніч, аж до ранку. Насвистуючи стародавнього гімна на свою честь, який реставрував із глиняної таблички і поклав на музику Енкі, він потихеньку пішов до тої самої дірки в загорожі, якою ще недавно пробрався на кладовище бідолашний горобець у подобі людини.

"І де ти його подів?" – спитав Голос над вухом.

"Кого?" – впізнав Голос Енліль.

"Труп", – відповіла статуя.

"Ай-яй-яй. Як ти могла про мене таке подумати, га?"

"Тоді де хлопець?"

"Пішов собі додому. Звідки я знаю, де він?"

"Та ти що! Прийшов, погуляв серед ночі і пішов собі додому?" – саркастично сказав новий Голос.

"Послухай, Енкі…" – спокійно і стримано почав Енліль, бо він знов упізнав голос.

Енкі слухати не став, він накинувся на дідка з прокльонами і звинуваченнями, причому, для зручності і для точнішого вираження своєї думки, перейшов на шумерську. Єдиним словом, яке Елфі впізнав, було Інанна, і то він не розумів, що це означає.

Статуя теж не розуміла, про що вони. Коли діди видохлись, вона скористалась моментом:

"Він того бідолашного вбив! І що тепер буде?"

"А ти помовч!" – гаркнув на неї Енліль, і Елфі вирішив, що пора з'явитись і, нарешті, передати те, що Марина просила.

Він відлетів подалі, знову вдарився об землю, перетворився на юнака і прибіг до них, схопив Енкі за руку:

"Марина просила переказати вам – ви ж Енкі, так? – Марина просила переказати вам, що її треба рятувати. От".

"Коли ти її бачив?" – швидко спитав Енкі, а Енліль потихеньку позадкував і втік із цвинтаря через відому дірку.

"Бачив у Фастові, на вокзалі – вона мене покликала і мовила – йди на Личаківський цвинтар, якщо не знайдеш мене у Львові. Я дуже ретельно шукав: її нема".

"Що робити? – мучився Енкі. – Де ж вона зараз, тепер спробуй знайди!"

"А що її шукати? – здивувалася статуя. – Висить на гаку за сьомими воротами".

"Жива?"

"Мертва, звичайно!"

Енкі схопився за свої вуха.

"Та без паніки, – рипіла статуя з темряви, – Софія народжує якраз… Ловиш думку?"

"Хто така Софія?"

"Та які ж ви повільні, шумерські огризки, чесне слово! – втрутилася рибка-таранка. – Подуй на мене, і я вже попливу, зроблю все, як там по міфу розписано… ну ти ж знаєш, правда?"

"По міфу вас повинно бути двоє".

Рибка обпливла в повітрі навколо Елфі, оцінююче оглянула його.

"Не треба. Обійдусь і сам… Давай – дуй, і я пішов".

Рибка приготувалась. Енкі почухав вуха, набрав у груди цвинтарної ночі і подув…

Софія з мукою подумала, що більше вона не витримає.

Софія не відомо скільки часу – бо часу не було – металася в холодних простирадлах на великому ліжку, куди вона лягла, щоби народжувати, бо у всіх фільмах, які вона бачила, і книжках, які читала, породілля лежить на ліжку і народжує.

Тому вона вляглася в ліжко і з жахом дивилась на Артура, а він – на неї.

Спершу Софія просто плакала від страху, а потім почала голосно стогнати від болю, а біль ставав дедалі сильнішим і частішим, вона не бачила з нього виходу, не знала, чи правильно робить, чи це якась біда, і все йде якось не так… а як?

Лежала в холодних білих простирадлах, дивилася на тіні над собою. Коли надходила перейма – закушувала губи, замружувала очі і стискала руки в кулаки, наскільки могла їх стиснути. Спочатку здавалося, що так нібито легше, потім здаватися перестало.

Артур мовчав і дивився на неї.

Перейми ставали щоразу страшнішими, і кінця їм не було. Скільки ж це триватиме? Вона била ногами по холодній постелі, вигиналась і кричала, аж зривався голос. Софія була мокра від поту, весь час хотілося пити, а випити нічого не могла, бо відразу ж вивертало, вона не розуміла, що з нею робиться, вона не знала, що зараз у ній відбувається, вона думала, що при пологах сильно болісно тужить – і жінка, тужачись, із криком народжує дитя. Вона думала – це недовго, хвилин так 20-30. Вона у фільмах бачила. Без подробиць. Тепер її корчило, біль був, немовби хтось викручував її – важку, з животом – намагався скрутити, вичавити, і вона знов натхненно, з усієї сили, кричала.

Вона й не помітила, як у ворота, над якими на гаку висів труп Марини Чех, запливла маленька рибка-тарань.

"Ну як?" – спитала риба.

"Більше не можу… – лепетала Софія, не розуміючи, хто її питає. – А-А-А!!!"

Риба, тимчасом, махнула хвостом і розсипалась, перетворившись на чоловіка в світло-синьому лікарському костюмчику.

"Так-так, – сказав чоловік. – Глянемо, що в нас тут… Ай-яй-яй, хто так народжує? Ану розведи ноги – ти ж душиш свою дитину!" – і впхав пальці в Софію.

Софія рвонулась і заричала по-звіриному, бо це було ще болючіше, ніж усе, що до цього. Їй здалося, що в неї зовсім немає живота, ніг – тільки гарячий вогонь, здоровенна рана.

"Ну-ну, вже все… – сказав чоловік, що зробився з риби. – Зараз будемо народжувати… Ану потужся… – Софія потужилась. – Не так… не в голову. На мене потужся".

Софія відчула, що з неї щось тече, злякалась, і від страху стало раптом легше.

"Так, – мовив лікар. – А тепер знімемо з гака тіло цієї дівчини, оживимо її і будемо народжувати. Вставай".

"Ні… Не…" – залепетала Софія.

Не тому, що не хотіла оживляти Марину – їй було байдуже, – а тому, що боялась собі навіть уявити, як вона встане.

"Що значить "не"? Як це – "не"? Ніяких "не". Хочеш народити – то будь така хороша, вставай, а інакше – що ж, мучитимешся".

"Я… я… зараз… тільки я не можу встати… А-а-а-а-А-А-А", – перейма знову повернулась, "легше" закінчилось.

"Встати – просто: давай, на бочок… Не розумію, чого ти взагалі лежала весь цей час – так набагато більше болить. Походила б, то воно тобі і не так боліло. Вставай – вставай…"

Софія зрозуміла, що вона стоїть – і глянула вниз.

"Не туди, – сказав лікар. – Он вона".

Щось синюшне, ніби в тумані, виступало перед нею, вона торкнулась долонями чогось м'якого і холодного, дихнула, зітхнула…

І я впала вниз, із воріт, стрибнула і вдарилася колінами.

Не було вже ні похмурої кімнати, де горить вогонь, не було жінок у білому. А було багато якогось світла, я задивилася в те світло…

Я згадала, що десь тут був Артур. Але якийсь чоловік, одягнутий, як лікар, помахав мені рукою – йди сюди… Я пішла до нього, згадуючи, хто я така…

Софії, тимчасом, було байдуже до мене, до всього світу. Софія була щаслива. Софія усміхалась, дихала легко і, заплющивши очі, долонями торкалась до тоненьких ніжок свого сина, що лежав у неї на грудях, уткнувшись мокрим малим носиком в її худу, маленьку цицю.

"І що далі?" – спитала статуя.

"Он вона, йде", – відповів Енкі, і всі, хто був на цвинтарі, побачили мене.

Тобто – нас.

Бо я з того світла, з тої темряви, звідти, де я була, я прийшла не сама.

Їх багато за мною стояли – і дихали страхом. Їхні кігті цокали об тверду землю. Вони нюшили холод плоскими носами, винюхуючи собі поживу, вони клацали зубами, які легко могли перекусити скляні пляшки і людські кості.

Малі демони-галла, ім'я їм – страх, стояли за мною тісним гуртом.

І двоє великих демонів-галла – худих і чорних, палаючи вогнем із очей і пащек, стояли за моїми плечима.

"Ох!" – прошепотіла статуя.

"Мене саму не випустили… – пояснила я всім, хто був на цвинтарі. – Сказали – віддай нам голову за голову, щоб не порушувати рівноваги… Інакше не можна – світ розлетиться і сонце… Щось там із сонцем зробиться. Я прийшла… Але вони теж".

"І що робити?" – спитав хтось із тих, на цвинтарі.

"Я тепер маю когось віддати їм. У викуп. За себе".

Всі, хто був на цвинтарі, замовкли, і я відчула їхній підленький страх, кожного – за свою шкуру. Крім статуї – вона не боялась, але вона мені і не могла допомогти нічим, бо була нежива.

"За міфом, – почав Енкі, і слова його були ненатурально дзвінкі. – За міфом ти маєш віддати їм свого чоловіка".

Я висипала з долонь пил – я його тримала, я його навіщось несла звідти.

"Я ж не заміжня. У мене нема чоловіка".

"А Олег? – підленько спитав Енкі. – Він у тебе в депресії… жити не хоче…"

"Неправда! – палко заперечила статуя. – Ще й як хоче! Що вчора він у нелюдів виробляв… І все заради того, щоб жити вічно і не вмерти".

"В кого?"

"У світі нелюдів, – пояснила. – Там, де людей нема. Де живе ота вся… хм… романтика… Ну розумієш, голоси підворіть, підвальні стогони, каналізаційні потвори, привиди нічого міста, колишні мери, герої, відомі поети, ну і всі, хто там є".

"Що він там робить?" – справді, як він там узагалі опинився?

Але демони затупали ногами, закричали страшним голосом, засичали, як чайник, коли закипає, язики полум'я метнулись від них угору, обпаливши листочки крайнім деревцям. Один із великих демонів-галла – ім'я їм страх – прохарчав:

"Голову за голову, Інанно! Швидше вирішуй, Інанно! Віддавай нам за себе викуп, Інанно! А то ми тебе назад потягнемо, Інанно! Чуєш, Інанно? Давай викуп!"

І тоді оті двоє, що стояли і балакали зі мною, відступили назад.

І я на них глянула.

І я подумала…

Оці двоє. Вони ж любили мене, але свою шкуру – набагато більше.

І я подумала – Юля… вона не любила його, а я любила, і тепер вона, а не я, буде оплакувати його… і я сказала демонам:

"Беріть Юлю".

Обернулась до них і повторила:

"Беріть Юлю".

…В одному з будинків вулиці, на якій міняли ліхтарі, в позиченій нічній сорочці спала Юля…

…У відділку міліції дрімав черговий, йому і не снилось, що за жах він скоро побачить в одному поганому, цілодобовому генделику…

Я прокинулась.

Плями хмар повзли по стіні, пахло квітами-геранями, в кімнаті гудів комп’ютер. Брехунець за стіною на кухні розказував прогноз погоди. Хтось смажив, пахло цибулею.

Серце калатало шалено, але стишувалось, усе минало.

Хвилинку я щасливо завмирала, закривши очі, відчуваючи, як уся стала повітряна, м'яка, сонячна, світла… Нічого насправді не було.

Сон.

До речі, де це я?

Ну зовсім незнайома кімната, а проте не лікарня і не витверезник, хоча я там ніколи не бувала, але навряд чи там такі гераньки на вікнах і такі картинки, вишиті хрестиком, на стінах висять. І не морг. Як я тут опинилася?

Хтось на кухні мугикав пісеньку – голос дівочий.

Я обережно виглянула в коридор, побачила вішалку, де висіла чиясь червона тепла куртка і стояли мої черевики, а тоді потихеньку пішла на кухню – хто його знає, де я? На кухні побачила чудесний білий холодильник, кошичок із яблуками на столі, дві чисті табуретки і Уляну, нашу сердобольну одногрупницю, якій я колись слала есемеску, щоб та зустріла Юлю з поїзда, як ми їхали на похорон до Артура – а я запізнилась.

Я спочатку так зраділа – Уляна, Уляся, жива, хороша дівчина… А потім перестала радіти, бо це значить, що я у Львові.

І як я тут опинилась?

"А, встала? -Уляна була хоч і привітна, але якась невесела. – Сідай, я вже посмажила картоплю".

Я сіла і подивилась на картоплю.

Картопля була смажена.

"Ну і зачіска в тебе, – сказала Уляна, – де це ти так? – проклятий Крадій, ще довго я це чутиму! – А як там Юля?"

"А що – Юля?"

"Ти ж мені вчора казала, що з нею якась там біда… що вона в лікарні… і ти розкажеш…"

"Так? А в якій лікарні?"

"Ти ж учора сама говорила – у лікарні швидкої допомоги… ти ж казала… ти що – забула? Ти прийшла вчора серед ночі…"

"Я сама прийшла?"

"Ти щось пила?"

"Ні… е-е-е-е… не знаю… Провал якийсь у пам'яті… Я три ночі не спала… здається… Вчора був похорон?"

"Чий похорон?"

"Артура. Ну… Юлиного хлопця… " – ну не мій же, чесне слово, хоча хто його знає, я теж, здається, помирала. Якщо нічого не плутаю.

"А… Вчора, так".

"Ну тоді, значить, я три ночі не спала… Так що ж із Юлею?"

"Не знаю – ти казала, що вона в лікарні".

Ми дивились одна на одну, і кожна з нас думала, що друга якась дурна, коли я нарешті трохи прочумалась:

"О! Ми ж можемо подзвонити в цю лікарню…"

"А номер?"

"А довідкова?"

Уляна позичила мені куртку. Я довго добиралася від неї до центру, а потім пересіла на іншу маршрутку і поїхала на Топольну. Уляна жила хто зна де, а лікарня була на іншому боці хто зна де. Рябіли тіні дерев, летіло листя, хтось тримав пластмасові квіти, певно, віз на могилку, хтось не поступався місцем вагітній жінці і доводив сам собі подумки, що він робить правильно, жінка молода і крепка – постоїть. Люди говорили про ціни на картоплю, по мобілках про те, що "скоро буду", про "що купити – бо я заїду в магазин", про "ти брехун, і шкода, я ту твою есімеску витерла!"

Люди ворушились і ходили, дихали і були брехливі, злі і чудесні.

Біля лікарні стояла швидка допомога. І не одна. Я дуже боюся цих машин – вони мені, як привид смерті… Про це я вже казала, правда?

Цікаво, що ж там сталося з Юлею?

Піднялась ліфтом у реанімацію, тобто на той поверх. У ліфті хтось приліпив до стіни пару листівок-ікон… Чого я сюди прийшла?

"Ви родичка?" – запитала мене медсестра. Медсестра була якась сіра і дуже замучена. Тяжко, мабуть, працювати в реанімації. Пацієнти весь час помирають. Родичі їхні…

"Сестра, – збрехала я, і додала, побачивши, що вона на мене дивиться, – двоюрідна сестра".

Тоді вона крикнула комусь у глибини реанімації:

"Кириле Мефодійовичу!"

І задивилась у вікно, забувши про мене геть.

Вийшов лікар, і мені здалося, що я сплю, що це все не насправді, бо насправді такого не буває.

"Так ви її сестра?" – перепитав мене він.

"А ви лікар?" – перепитала я Кирила Мефодійовича.

"Так, я лікар. Це добре, що ви прийшли, нарешті. Я вам дам списочок ліків, що їй треба купити. Купите".

"Що з нею?"

"Знайшли її в тому кафе цілодобовому, де цієї ночі невідомі маньяки з гострими зубами і кігтями влаштували…"

"Маньяки?"

"Ну, оскільки міліція їх так і не знайшла, а свідчення очевидців… Та що можуть сказати очевидці, правда ж?"

"Вона… помре?"

"Я постараюсь її вилікувати. Ти ж допоможеш?"

"Як?"

"А он списочок – ліки купиш? І батьків повідом… хай приїдуть".

"Ну я… і все?"

"І більше не повторюй таких штучок, Марино-Інанно. Не для того ти шумерська богиня, щоб бавитись. Це не іграшки зовсім – спроваджувати на той світ невинних людей".

"Там були… демони-галла…" – від цих слів у мене горло стало – як пил і сміття, і голос сухий.

"Демонам я віддав сина Софії. Голову за голову".

Розум мені сказав – він усе одно не міг би жити. Розум мене не втішив.

"А якби ні?"

"Якби не віддав – її син жив би серед нелюдів. Тут, у Львові. Тепер житиме з нею. Там, де вона".

"А де вона?"

"Там, де ти її бачила."

"У світі померлих?"

"Між світами".

"Де?"

"Там, де гуде! – розсердився Кирило Мефодійович. – Не все так простенько, як ти собі придумала".

"А хто ви такий?"

"А подумай".

І він уже пішов, обернувся на ходу:

"І списочок не загубіть, щоб до вечора всі ліки тут були. Віддасте їх медсестрі".

Спустилась униз ліфтом. Ліфт їхав аж так низько, що можна було не йти по тих здоровенних сходах, аркою. Біля ліфта стояла швидка допомога. Когось готувалися звідти витягти, вже і ноші підвезли.

Маршрутка до центру все потрапляла в пробки, і я сіпалася в такт її сіпанню, дивилась у вікно і думала про Кирила Мефодійовича.

Біля Оперного театру на якихось низьких сходах чи порозі біля стіни сидів мій хлопець, Олег, і кидав камінці на дорогу.

Я закричала водію: "Зупиніться!" – вийшла з маршрутки, і побігла, і сіла біля нього.

"Що ти робиш?" – спитала.

"Кидаю камінці, – він подивився на мене. – А ти жива?"

"А що?"

"Мені казали… Хоча… Добре, що жива".

"Хто казав."

"Лахудра."

"Хто?"

"Он тобі камінці – можеш покидати".

"Куди?"

"Отам, під тою дорогою, тече Полтва. Тільки її не видно. Я кидаю в неї камінці".

"Навіщо?"

"В річку приємно кидати камінці. Навіть коли річки не видно… Скільки всього є, чого не видно, правда? Але ж воно все одно є… Ти мене розумієш? Багато речей, яких ми не бачимо, існують, незалежно від того, що ми про них нічого не знаємо. От – люди".

Я подивилася на людей, на всіх, хто на нас озирався, кому було діло – чого ми тут сидимо:

"Люди думають, що ми навмисне їх дражнимо, тому тут сіли. Або що ми обкурені. Або нічого не думають, просто глянули – і забули. А насправді не так".

"Ти не розумієш мене. Я про інше. От річка – ти її не бачиш, а вона – тече. Ти в щось не віриш, а воно все одно є".

"А в що ти не віриш?"

"Коли ти їх не бачиш – люди ж не стають інші. Коли вони помирають… вони теж не стають інші. Просто ми їх більше не бачимо".

Я подумала про те, що він сказав.

"Я його бачила, там, де він зараз".

Олег швидко повернувся до мене:

"Ти була?… Що він казав?"

"Я з ним не балакала".

Олег знову кидав камінці в Полтву, якої не було. Ми довго мовчали, а потім він заговорив якось так тихо і хрипко, як після крику:

"Пива б йому занести…"

"Я вже занесла… Слухай, а він тобі казав про якусь дівчину, яку звали Софія?"

"Софія? Його сусідка? Та він її любив. Із дитинства. Тільки… якось… усе сказати не встигав…"