Загалом-то я відійшов від справ і заспокоївся. Минули часи, коли доводилося кришити чужі щелепи, влучати з пістоля мусі в око, перевдягатися на негра, жінку або восьминога та слухатись начальників. Тоді я носив козацькі вуса і мав великі амбіції, але потім сказав собі: «Годі. Обійдеться якось». І дійсно, обходилось. Обходилось, доки…
- Мамаю! - звернувся він до мене в пивниці.
Я звів очі. Мамай - моє службове ім’я. Тобто прізвисько, коли хочете. І якщо цей хлоп його знає, тоді він…
- Гуляйте, чоловіче, - сказав я ввічливо. - У мене вихідний. Вічний.
- Мамаю, я від Ляха, - він значуще подивився.
- А хоч би від Господа Бога, - відрізав я і замовив ще пива.
Хлопець всівся за мого столика, хоча я і не запрошував, - нахаба.
- А Лях сказав, що ви не зможете відмовити. Він сказав, що ви все одно почнете розпитувать про справу, а коли вже розпитаєте…
«Ти ба, - подумав я, - не зможу відмовити. А подивимось!» Але вголос сказав:
- Чого хоче цей брудний вбивця?
Хлопець здивовано звів брови. Молодий ще. Брудний вбивця - я і сам брудний вбивця, тому можу називати так Генерального писаря Української Галактичної Служби. Шпигуни завжди були вбивцями, тут уже нічого не поробиш. І Лях теж. Але в чомусь він мав рацію - я дійсно не зміг би не розпитати про справу.
- Ну! - сказав я. - Зараз очі на лоба вилізуть.
Хлопець кліпнув. Потім схаменувся:
- Та тут у нас таке діло, розумієте, один вуйко зник…
- Ну?
- Ну, і треба знайти.
- Вуйко, кажеш?
- Угу.
Я пхекнув.
- І через якогось там вуйка ви стали турбувати старого Мамая? Бреши та не забріхуйся.
- Собаки брешуть, - раптом огризнувся хлопець, але зразу виправився: - Тобто я не так хотів сказати.
Це вже мені більше подобалося. Я посміхнувся і посунув йому кухля.
- Давай, козаче, пий пиво і викладай як на сповіді.
Тут вже і він засміявся:
- Як на сповіді. Добра у вас сповідь. З пивом.
Ну звичайно, вуйко виявився не простим вуйком, а одним з лідерів Галактичного Українського Конгресу, скорочено ГУКу, а до того ж, фінансовим директором корпорації «Зоря», що важила багато мільярдів. ГУК був у тривозі, «Зоря» - у паніці. Тхнуло рекетом та політикою.
- Як тебе кличуть? - поцікавився я.
Він не зразу зрозумів, про що йдеться, настільки поринув у розповідь.
- Грицем.
- А прізвище?
- Завірюха.
- Ну і що ж ти, Гриць Завірюха, почав робити у першу чергу?
Він звів брови:
- А чом це ви вирішили, що саме я займався цією справою?
Я пхекнув. Теж мені таємниця. Кого б іще Лях прислав, як не самого винуватця.
- Ну?
Він мугикнув, щось зважив про себе і сказав:
- Взагалі-то я зразу пробігся по терористах. Вони присягаються, що не мають відношення.
- Коли це було?
- Три тижні.
- Рекет уже б об’явився.
- Так-так! - радісно підхопив Гриць. - Ми обнишпорили всю Землю, всі закутки.
- За три тижні нічого не знайшли?
- Ні, - він розвів руками.
Та-ак. Спеціалісти.
- А поліція що?
- Шукає, - він скривився. Поліцію в УГС заведено зневажати.
Я зразу розкинув у голові варіанти.
- Він полетів із Землі?
- Виключено. Ми перевірили.
- Під чужим прізвищем?
- Виключено. Того дня полетіло сто шістдесят п’ять землян, з яких дев’яносто сім жінок, п’ятнадцять дітей, п’ятдесят три чоловіки, всіх простежено, тридцять один вже повернувся, троє у відрядженні…
Так, зрозуміло. Хлопці таки добряче попрацювали. Але… але. Врешті, через це вони й прийшли до старого Мамая. Гриць розповідав, а я слухав і думу думав. Наче все зроблено як слід - систематично, з підходом. Відчувається школа. Але творчості нема. Нема тої творчості, що і повинна відрізняти працівників УГС. Навіщо ж інакше вона потрібна? Нишпорити по космодромах здатен кожен мент.
- Може, вбили? - перервав я хлопця.
- Навряд чи, - сказав він. - Його викрали. Розумієте, викрали з готелю, а якщо вбивати, то навіщо викрадать? Можна на місці.
Рація в його словах була.
- Коротше кажучи, на Землі його нема, в Галактиці його нема. Серед вбитих нема, серед живих нема. А де ж він?
Хлопець розвів руками. Файно. Агент УГС розводить руками. І все. Я мовчки підвівся і пішов з пивниці геть. Моя тачанка вірно чекала біля дверей.
- Грицю, Грицю, до роботи… - промурмотів я, відчиняючи дверцята.
- Що? - обізвався ззаду хлопець, що, як виявилось, ішов за мною.
- Нічого. Їдемо, - я вмостився на сидінні. - До УГС.
Щоб мене зустріли, як рідного, сказати не можна. Ляха не було, а решта дивилась на мене, як горобець на міліціонера.
Чули? Сам Мамай! Жива Легенда!
Невже я такий старий? Настрій зіпсувався. Так, тут працювали молоді хлопці, зовсім молоді, дужі, з козацькими вусами та білими рівними зубами. Вони зараз усі такі, ці молоді, приємно дивитись. А от без мене все одно не можуть. Не прожити Україні без Мамая.
Ми з моїм Грицем вмостились біля монітора. Замиготіли заставки: «зберігати в таємниці», «тільки для працівників УГС» і таке інше. Потім на екрані з’явився рудий вусатий огрядний дядько з капризним підборіддям та синіми очима, круглими, як ґудзики. Дійсно, вуйко собі та вуйко. Нічого більше про нього не скажеш.
- Ґедзь Пантелеймон, перший заступник кошового отамана Першого Коша Великого Возу Галактичного Українського Конгресу, фінансовий директор корпорації «Зоря». П’ятдесят три роки, одружений, троє дітей… - вголос читав мені Гриць, а я все вдивлявся в круглі очі зниклого вуйка та намагався вхопити там щось, бодай ниточку.
Де ж ти подівся, га?
- За свідченнями близьких людей, характер рівний, трохи бурчливий, ворогів не має, друзів багато, за свідченням службовців «Зорі», тямущий фінансист, добрий фахівець, як сказала одна пані, «хитрий хохол». На роботі і вдома взаємини рівні. Шкідливі звички: палить тютюн, п’є багато пива…
- Хіба це шкідлива звичка? - спитав я.
Гриць підняв очі від монітора, потім посміхнувся й почав знову:
- Погані звички: палить тютюн, п’є багато пива, уві сні дуже хропе…
- Дуже? - уточнив я.
- Дуже.
- Як саме?
Гриць знову звів очі:
- Так, що дружині доводиться спати в іншій кімнаті… - він вловив у моїх очах іронію і знову посміхнувся. - Ні, він і справді дуже хропе.
Нам показали зйомку номера в готелі після зникнення пана Ґедзя. Жодних слідів боротьби, жодного безладдя, ліжко зім’яте, ковдра відкинута, так, наче осьо спав чоловік, потім підвівся і вийшов. Єдине, що вся одежа лишилася в номері. Але з готелю пан Ґедзь не виходив, та й взагалі, за інформацією від адміністрації, з готелю того дня не виходив жоден голий чоловік.
«Лінгвісти, - подумав я. - Скажуть таке: не виходив жоден голий чоловік. Так, наче жінки виходили, а от саме чоловіків не було. Шляк би їх трафив, тільки мову псують».
- Слухай-но, - мені раптом спала на думку одна річ. - Коли він хропе, та ще й гучно, то, мабуть, сусіди чули це, га? Я гадаю, в готелях стінки не надто товсті.
- Не надто, - погодився Гриць. - Тому адміністрація вимушена була відселити всіх сусідів з бокових кімнат і навіть згори та знизу. Тобто чотири кімнати, що мають спільні перестінки або перекриття з кімнатою 211, тієї ночі були порожні.
Але швидко здаватися нас не привчили.
- Грицю, - попрохав я. - А у вас є план готелю?
Він мовчки натиснув кнопку, і на моніторі намалювався план. Кімнату 211 прикрашав жирний червоний хрест.
- Сусідів навпроти опитували?
- Так, навпроти жили двоє молодят з Харкова. Вони всю ніч займалися коханням, тому нічого не чули.
- Добре, - я подумки домалював до плану третій поверх, потім перший, підрахував… - А у кімнаті 110 хто жив?
Гриць на мить замислився, потім натиснув кнопку:
- Пані Стрейзанд, Кейптаун, 89 років, удова.
- Допитували?
Гриць здивовано звів брови:
- Ні. А навіщо? Ми допитували всіх, хто жив на шляху від 211-ї до виходу, а 110-а - це поверхом нижче і зовсім в інший бік.
Я зробив суворе обличчя.
- Знайдіть її, будь ласка, - і поки Гриць порпався з кнопками комп’ютера, пояснив: - Розумієш, 110-а має спільний кут з 211-ю, а старі пані завжди погано сплять, тому вона могла багато почути, як ти вважаєш?
- Тут на моніторі з’явилося обличчя старенької сивенької жінки зі жвавими очима. І подивившись в ці очі, я зрозумів, що не помилився.
- Хау ду ю ду? - чемно запитав Гриць.
- Хау ду ю ду, - відповіла жінка. - Вот’с хеппенд?
Гриць видобув з кишені посвідчення й тицьнув співрозмовниці в очі. Він відрекомендувався працівником Української Регіональної Поліції, у відповідь на що пані на моніторі раптом перейшла на щиру українську:
- О, дуже приємно. Мій прадід теж був українцем. Чим я можу допомогти шановному пану?
Ми перезирнулися. Гриць відкашлявся.
- Пані жили три тижні тому в готелі «Заграва»?
- Так, а то що? - жваві очі з цікавістю роздивлялися нас.
- А чи пані не чули вночі чогось дивного? З другого поверху.
- Чула, - охоче обізвалася та. - А я все гадаю, чи запитає мене хто, чи ні…
- І що ж ви чули? - не дуже ввічливо перервав її Гриць, але вона не образилася.
- О, то було дуже цікаво. Дуже, - жінка кокетливо поправила зачіску. - Першої ж ночі, як я там оселилася, до речі, непоганий готель і до того ж дешевий, я тепер завжди буду зупинятися там… Так от, першої ж ночі, як я оселилася, десь близько одинадцятої раптом звідкілясь згори почулося страшне гарчання. Ви знаєте, я не дуже розуміюся на зоології, але мені здається, що то був тигр.
Гриць посміхнувся.
- Дарма ви смієтесь. Справжнісінький тигр. Він так гарчав, як ото, знаєте, в зоопарку. Я злякалась та зателефонувала адміністратору. А вони чомусь засміялись. Отак, як ви. І знаєте, на мене це справило дуже погане враження - у них в готелі тигр, а вони сміються. Потім вони сказали, щоби я не хвилювалася і спокійно спала, а вони спробують це вирішити. Добре сказано - спокійно спати! Коли над вами так гарчить! Але потім гарчання припинилося.
- Коли це було? - швидко запитав Гриць. «Чіпкий хлопець» - подумав я.
- Коли? - перепитала пані Стрейзанд. - Мені здається, близько дванадцятої. Так-так, зараз я згадую, було двадцять на дванадцяту.
- Ви так точно запам’ятали?
- Аякже! - вона, здається, навіть обурилася. - Коли б над вами, добродію, всю ніч гарчав тигр, я гадаю, ви б теж запам’ятали.
- Дякуємо, пані Стрейзанд, - посміхнувся Гриць.
Вона стрельнула очима:
- Прошу. А що, власне, сталося?
Гриць брехав не замислюючись:
- Це і справді був тигр. Його вкрали з цирку і переховували в одному з номерів. Але це, зрозуміло, не повинно вплинути на репутацію готелю «Заграва».
- Та що ви кажете! - сплеснула руками жінка на моніторі. - А я вже гадала, може, мені причулося. Може, я, стара, вже зовсім з глузду з’їхала. А виходить…
- Дякуємо, пані Стрейзанд, - вставив Гриць. - Ви нам дуже допомогли.
- Прошу, - обізвалася та і зв’язок вимкнувся, не чекаючи на продовження.
Ми перезирнулися.
- Невже він і справді так хропе? - запитав Гриць у простір.
Я тільки значуще звів брови.
- Отже, Грицю, виходить, що він зник з готелю приблизно о пів на дванадцяту.
- Виходить, - погодився він.
У голові блукали деякі підозри, але я не поспішав їх висловлювати. Тому вирішив повернутися до покинутої справи.
- На чому ми зупинилися?
- Підстави для злочину.
- Ну, і які ж підстави?
- Жодних. За свідченням родини, пан Ґедзь взагалі не мав ворогів, ба навіть просто людей, які б погано до нього ставилися. На роботі - така сама картина, стосунки з керівництвом - дружні.
- Фінансові махінації?
- Кажуть, що нема.
Я недовірливо скривився.
- Ми перевіряли, - запевнив Гриць. - Дрібниці, ховали прибуток і таке інше. Всі так роблять.
- ГУК? - запитав я.
- Що ГУК? - Гриць спочатку не зрозумів, але потім виправився: - А-а. Справа в тім, що Галактичний Український Конгрес реальною політикою майже не займається, ну, тобто займається, але офіційна його структура, до якої належав пан Ґедзь, як нам пояснили, використовується фактично для прикриття - благодійність там, листування, конференції.
- Добре, - погодився я. - Оце так вуйко! Ні до чого не причетний! Чорта його красти? Брешуть вони. Через такого нікчему й поліцію не потурбували б, не те що вас.
Гриць знизав плечима:
- На жаль, це тільки офіційна інформація.
- Зрозуміло.
Чесно кажучи, мене це розлютило. Знайшли з ким гратися в хованки! Хочеш людину знайти - викладай все, як є. Не хочеш - іди до біса! Кому потрібні всі ці витребеньки: не причетний, не був, не помічено. Треба було іти до Ляха лаятись. Але спочатку…
- Грицю, - попрохав я. - Ану скажи, хто виходив з готелю близько дванадцятої і який вони мали вантаж.
Гриць знову натиснув якісь кнопки:
- За свідченням портьє, близько дванадцятої з готелю вийшла група ефіопських туристів.
- Вантаж?
- Без вантажу. А також двоє андромедян з валізами.
- Великі валізи?
- Портьє каже, величенькі. Але ці двоє в готелі не жили, вони зайшли в гості до 513-го номеру, і коли заходили, вже були з валізами.
- Важкі валізи.
- Здається, так. На коліщатках, - Гриць дивився на мене, немов щось метикуючи, а потім хлопнув себе по лобі. - Боже! І як я сам не здогадався!
- Скільки важив наш вуйко?
- Важив? - Гриць натиснув на кнопки. - Сто дванадцять кіл.
Я присвиснув.
- Ну добре. А зараз перевір для проформи, хто жив у 513-му та довідайся, коли й у якому напрямку з найближчих космодромів вилітали тієї ночі валізи вагою понад сто кіл. Здається, їх не повинно бути багато.
Гриць всівся зручніше і почав гамселити по клавіатурі. Я ж для спочинку сходив до бару та заправився пивом. Люблю його, грішним ділом, хоча УГС і вважає це шкідливою звичкою.
Поки я ходив, Гриць уже впорався. От нам би свого часу таку апаратуру. Звичайно, дядько, що жив у 513-му, жодного відношення до справи не мав, у нього очі на лоба полізли, коли Гриць показав свою фальшиву УРПешну корку. А з космодромів Землі того дня вилетіло 15 валіз за сто кіл вагою, причому сім з них летіло до Андромеди. Всі хазяї валіз - чоловіки, звичайно, яка жінка попре такий вантаж. Сім валіз до Андромеди везли семеро андромедян. Отак.
Гриць дивився на мене. Очі його палали.
- Ну що, козаче, де там твій фінансовий директор? - запитав я.
Він кивнув:
- Геніально! Коли він ще живий.
- Та живий. Зарізати і тут можна. Чорта його возить.
Я простягнув Грицеві пляшку пива. Він не відмовився.
- Так, - підсумував я, - починається друга серія. Тепер треба його звідти діставати.
А справа була в тім, що цивілізація Андромеди у стосунках із Землею поводилася дуже незалежно, навіть ексцентрично, коли завгодно. Хоча андромедяни і мали писемність, в їхній цивілізації вона не відігравала звичної нам ролі. «Ти мені друг, - пояснював їхній Президент нашому, - я тобі все віддам, нічого не пожалію. Ти мені ворог - я тебе вб’ю. Навіщо псувати папір?» Залізна логіка, чи не так? Саме через цю логіку з Андромедою не було підписано жодного папірця, який щось комусь гарантував би. Андромедяни не повертали нам злочинців, не давали політичного притулку, не підтримували дипломатичних стосунків, не засилали послів, а на наших не звертали жодної уваги. Вони взагалі все розуміли на рівні друг - не друг, і на будь-яку спробу з’ясувати подробиці тільки лапами розводили: мовляв, навіщо? Агенти, що працювали там, давали суперечливу, але абсолютно достовірну інформацію. Мене Бог милував від праці на Андромеді, але старий товариш Сагайдачний після року там видихнув: «Хріна розбереш!» І от тепер ці «друзі», судячи зі всього, вкрали нашого ріднесенького вуйка.
- До речі, а на дідька він їм знадобився? - спитав я у Гриця.
Він знову знизав плечима. Що то за чудова звичка для працівника УГС - низає плечима, і все. Золото - не хлопець!
- Українці на Андромеді є?
- Аякже! - відповів Гриць. - Вони навіть мають членство в ГУКу.
- А «Зоря» як?
Гриць замислився, наче пригадуючи:
- Відділення на Андромеді. І, здається, навіть не одне.
І тут над нашими головами пролунало з гучномовця:
- Лях викликає Мамая. Кабінет вісімсот перший. Повторюю…
Я звів очі. Ну що ж, добре, що викликає. Зараз я дам йому тирси за таку роботу. Дам, дам - дарма, що в начальство пропхався.
- Грицю, - сказав я підводячись, - зв’яжися з цією «Зорею» і з ГУКом, витруси з них душу, але хай зізнаються, які справи у них на Андромеді. Скажи, що ми не будемо шукати там їхнього вуйка, якщо вони не дадуть доброї наводки. Шахраї міжпланетні. Так, а іще перевір про всяк випадок тих двох, що вийшли з готелю - ім’я чи що воно там в них, - Гриць із сумнівом похитав головою. - Я розумію, що нічого не дасть, але ти все-таки перевір, для проформи.
Ми летіли на Андромеду. Я сидів, зручненько влаштувавшись у кріслі, і думав думу, за старою (шкідливою) звичкою попиваючи пиво. Гриць куняв поруч.
Я погомонів з Ляхом тоді, в кабінеті. Лях за цей час дуже змінився, обважнів, - певно, від тієї ж самої шкідливої звички, - набрав солідності і владного голосу.
- Не можете впоратись? - запитав я його.
Він посміхнувся:
- Хлопці молоді, старанні. Досвіду наберуться. Але ж у нас є золотий фонд. Такі люди, як ти, Мамаю.
- Психолог драний, - відповів я. - Ти не схожий на Мазепу, і на Лойолу не схожий. Ти схожий на війта, що під старість спився і розпустив громаду. Але я знайду твого клієнта. Я полечу на цю кляту Андромеду і знайду його там, просто щоб показати, як робляться справи, просто щоб хлопці не думали, що старі козаки всі зробилися такими лінивими кнурами, як ти.
- Він що, на Андромеді? - здивовано підвів брови Лях.
- Так, - сказав я. - Я за годину зробив те, із чим твої шмаркачі товклися три тижні. Ти мені даси надійний зв’язок на Андромеді, я привезу твого рудого вуйка і присягаюся, якщо мене ще раз потурбуєш, задавлю тебе голіруч. Прямо перед очі підлеглих.
Отак я йому тоді сказав, а тепер летів на Андромеду, щоби виконати першу половину погрози.
Гриць довго трусив «Зорю», ще довше - ГУК, але вони, немовби змовившись, твердили: нічого не знаємо, нічого не маємо, але вуйка нашого знайдіть. На них не вплинула навіть погроза залишити справу до бісової мами. Вони тільки дали адреси своїх представників на Андромеді і пообіцяли допомогу з фінансуванням за потреби. «Пиво будемо пити їхнім коштом, - сказав я, остаточно розлютившись. - Хай начуваються».
Я не мав сумнівів щодо того, чи знайдемо ми рудого вуйка. Знайдемо, звичайно. Хоча зачепитися абсолютно не було за що. Двоє андромедян, що вийшли тієї ночі з готелю, звичайно, записалися вигаданими іменами. А втім, навіть якщо б записалися справжніми, це б нічого не дало. На Андромеді, бачте, ім’я не є загальним ідентифікатором. Я б навіть сказав, що в них взагалі немає імен у нашому розумінні. Бо ім’я щирого андромедянина залежить від погоди, від пори доби, від настрою власника, від коефіцієнта переломлення атмосфери, від апетиту за сніданком і ще багато від чого, що нам тут просто не зрозуміти. На Андромеді за ім’ям можна було знайти тільки представників Землі, а решту… Отут саме і були головні суперечливості між даними агентури. Одні твердили, що андромедян треба відшукувати за кольором хвоста, інші - що за довжиною вух, треті - що їх взагалі відшукувати не треба, бо вони завжди самі з’являються, навіть коли не просиш. Єдиний, кого можна було сяк-так ідентифікувати, це Андромедянський Президент, та й те, здається, на Землю Президент прилітав не завжди один і той самий. Зрозуміло, що за таких умов відшукати там двох, які прилетіли з валізами три тижні тому… Здається, я трохи поквапився з погрозами.
На Андромеду я летів під виглядом заможного українського туриста, такого собі Петра Васильченка чи Василя Петриченка. Ні, таки, здається, Петра Васильченка. А Гриць, згідно з легендою, був моїм компаньйоном і трошки охоронцем - заможний турист за свої гроші міг собі дозволити найняти молодого хлопця в поміч і для розваги. Легенди розроблялись ретельно, бо андромедяни при всій їхній легковажності щодо власних імен, іноді влаштовували прибулим шмони за кращими земними традиціями.
Але цього разу нам пощастило, зореліт не шмонали взагалі. В порту нас зустрічав представник ГУКу, щоб допомагати у всьому - влаштуватись у готелі, їздити містом, показувати нам місцеві пам’ятки - ми ж туристи, та ще й впливові люди серед галактичного українства. Представник ГУКу в курсі не був, я наполягав на цьому, бо вважав, що зайве підстрахуватись не зашкодить. А ще цей дядько мав фінансувати пиво з грошей «Зорі», які були переведені на місцеве відділення ГУКу як раз для цієї справи. Тобто «Зоря» не підозрювала, що фінансуватиме саме пиво, але я заприсягся добряче пощипати їхні мільярди.
- Петро Васильченко, - відрекомендувавсь поставному дядькові з чорним на козацький манер стриженим чубом. Дядько зустрів нас, як і домовлялися, біля виходу із зорельота.
- Панько Боровий, - простягнув він мені руку. - Дуже радий.
Гриць ішов ззаду, не втручаючись в розмову «хазяїна».
- Бажаєте поснідати? - ґречно запропонував представник ГУКу.
Я, звичайно, не був проти, бо космічні подорожі завжди розбурхують апетит.
- Знаєте, пане Паньку, - сказав я, - я б із задоволенням покуштував вареників. У вас тут можна знайти вареники?
- О! - засміявся він. - З чим - з чим, а з варениками у нас тут проблем немає. Знаєте, андромедяни дуже вподобали їх. От ідіть за мною, подивитесь.
Ми пройшли до бару. Там стояли автомати, що крім іншого торгували варениками. Справжнісінькими. Хочете - із сиром, хочете - з картоплею, хочете - з вишнями, хочете - з капустою. А особливим успіхом користувалися вареники зі смаженою цибулею, хоч я, наприклад, їх не дуже люблю.
- Це чудово! - вигукнув я захоплено, дивлячись, як працюють автомати.
- Так, - погодився пан Панько. - Ми вважаємо це найбільшою перемогою місцевих українців.
І ми взялися до вареників.
Хитрі андромедяни і в цьому пішли далі за нас. Кожен пакунок з варениками мав два відділення. В одному містилися, як ви самі здогадуєтесь, пишні, гарячі, ласі вареники, а в другому - біла, холодна, наче щойно з льоху, сметана. Відвідувач легким рухом складав пакунок удвоє, вареники з’єднувались зі сметаною, і починався Процес.
- Пане Паньку, - почав я, витерши серветкою рота.
Представник ГУКу підняв обличчя. Над його губою біліли сметанні вуса.
- Стецько, з вашої ласки, - сказав він.
- Як це? - не зрозумів я.
Гриць пробурчав собі під носа:
- Набравсь.
- Стецько, - повторив представник ГУКу, - Стецько Боровий.
І тут я зрозумів:
- А ви що?… Теж?
Він посміхнувся:
- Так, я народився на Андромеді. А тут з іменами…
- Але ж ви українець! - перервав я його. - Українці завжди мали певні імена, прізвища.
- Так то на Землі, - розвів руками він. - А ми тут діаспора. У мене, наприклад, дружина андромедянка.
Я відчув холод у шлунку. Якщо місцеві вареники - теж діаспора… Але поки що вони поводилися добре.
- Слухайте, пане… - я зам’явся. - А з прізвищами у вас як?
Він ще раз посміхнувся, - певно, звик до розпитувань.
- От як раз із цим добре. На Андромеді прізвищ нема, тому прізвище в мене завжди одне й те саме. Я - Боровий.
Мені здалося, що останні слова він вимовив навіть з пихою.
Гриць нахилився до мене і зашепотів:
- От бачите! Був Панько, став Стецько, а буде ще чи Сірко, чи Бровко.
Я заспокійливо поклав йому руку на плече.
- Пане Боровий, - мовив я, - а можна, ми до вас так і будемо звертатись? Просто пан Боровий.
- Авжеж, - погодився він. - Мене всі так і кличуть. На Землі.
- Що ви нам запропонуєте подивитися тут в першу чергу? - спитав я, щоби зам’яти незручність.
Пан Боровий розквітнув:
- О! Та я для вас приготував цілу культурну програму. Ми з вами подивимось все і насамперед місцеві церкви. Знаєте ж бо, андромедяни дуже релігійні люди, і цим схожі на нас, українців. Тут що два квартали, то церква. Чудові витвори чудового мистецтва!
До всього пан Боровий ще був церковним фанатом.
Ми розмістилися в люксових апартаментах фешенебельного готелю, і Гриць одразу почав перевіряти кімнати на наявність підслуховування, а я пішов до ванної. Все одно, перевіряй - не перевіряй, у кімнаті про справи не поговориш. Для цього існує вулиця - найкращий захисник проти будь-якої апаратури. Втім, я не гадав, що до справи якимось боком причетні компетентні органи Андромеди. Просто зайве підстрахуватись ніколи не завадить.
За деякий час, давши нам відпочити з дороги, з’явився пан Боровий.
- Маємо ще кілька годин, - сказав він, - далеко поїхати не встигнемо, але тут зовсім поруч стоїть чудова капличка, це друга половина першої фази андромедянської цивілізації. Вона входить у сотню найцікавіших пам’яток планети, і якщо поквапимось…
Я подивився на Гриця, він - на мене.
- Знаєте, пане Боровий, - сказав я, посміхнувшись якомога приязніше, - ми обов’язково завітаємо до цієї каплички, але іншим разом. А поки що значно приємніше було б відвідати один з місцевих притонів. Є на Андромеді притони?
Боровий скривився так, наче відкусив хрону.
- Але духовність, - обурився він, - духовність, що завжди відрізняла українську націю…
Що ж, доводилося бути не дуже ввічливим. Я знову перервав балакучого пана:
- За рекомендаціями страхових компаній, вирушаючи в далеку подорож, душу годиться лишати вдома. Надійніше і безпечніше. Я сам завжди так роблю. Еге ж?
Не знаю, але здається, він образився. Проте настанова від начальства ГУКу в нього була однозначна: нас треба було проводити всюди і виконувати будь-які бажання.
Дорогою я виправдовувався:
- Розумієте, пане Боровий, мемуари, що я їх скінчую писати зараз, вимагають опису саме андромедянських притонів, а оскільки…
Щось дурніше, певно, складно було вигадати, але Боровий не слухав. Зрештою я замовк, зрозумівши, що дарма витрачаю енергію. Біля входу до першого ж досить зачуханого шинка Гриць нас кинув, пославшись на те, що забувся чогось у готелі. Я посміявся з його забудькуватості і лишився сам з паном Боровим. Гриць поїхав трусити місцеві філії «Зорі» та ГУКу. Ну, а ми прочинили низькі залізні двері і опинилися в задушливій п’яній атмосфері андромедянського шинка. Тут знову їли вареники з автоматів. Крім вареників, відвідувачі смакували темний, доволі смердючий напій, який я так і не наважився спробувати. За столиками грали у місцевий різновид карт та матюкалися місцевим різновидом матюків. У гравців від збудження здригалися хвости.
Пан Боровий заліз у найдальший куток і з відразою відвернувся до вікна. Я підійшов до шинквасу, біля якого товклося кілька досить підозрілих типів. Кишеньковий перекладач увімкнувся і загудів, відзиваючись на плетиво голосів. Найбільш годящим для справи мені здався сусідній андромедянин, в його очах горіла галактична жадоба до грошей, тому я без зайвих слів тицьнув йому під носа фотокартку зниклого вуйка.
- Цього дядька, - лаконічно мовив я, - два тижні тому привезли сюди у валізі. Якщо ти мені щось розкажеш про це, отримаєш тисячу.
Андромедянин нашорошив вуха. Здається, сума справила на нього враження. Потім він щось прорипів, і перекладач в кишені заговорив своїм картонним голосом:
- Мене кличуть Мізинець. Я якраз той, хто тобі потрібен. Я нічого не знаю про цього чоловіка і про валізу, але знайду їх, і ти даси мені тисячу. Так?
- Так, - підтвердив я.
Почувши моє підтвердження, андромедянин вшився. «Побіг шукати, - подумав я. - Мізинець. Цікаво, на вулиці він все ще Мізинець чи, може, Вказівний?» Я повернувся до пана Борового і потяг його до наступного шинка.
Пан Боровий невимовно страждав. Того вечора ми відвідали півтора десятки зачуханих пивниць у різних кінцях міста, і всюди я тицяв годящим, на мій погляд, андромедянам під носа фотокартку, і всюди говорив одну й ту саму фразу - про дядька, валізу та тисячу. Мені здалося, що наприкінці я вже зміг би її сам прорипіти по-андромедянському. І всюди хлопці бігли щодуж виконувати завдання. За дві години я навербував тут цілу мережу інформаторів. От цікаво буде, якщо всі вони разом його знайдуть. Доведеться «Зорі» брязнути капшуком. Чесно кажучи, з мого гіда був тільки зайвий клопіт, бо, сахаючись спочатку таких «бездуховних» установ, він згодом призвичаївся, а тоді став перехиляти чарочку за чарочкою, так що наприкінці вже добряче впився. Але навіть ідучи поруч і тримаючись за моє плече, щоби не впасти, пан Боровий не кидав величних промов про значення культури, релігії та невмирущого українського слова.
- Куди зараз? - питав я його.
- Туди, - вказував він пальцем і продовжував: - Нашому народові, бачте, завжди була притамана найвища справедливість. Українці з’явилися на світ не просто так, а як символ відродження цивілізації, як лицарі духу, що, підставляючи свої спини під всесвітнє лихо, намагалися викресати іскру справедливості з кам’яної породи вічності. Пам’ятаєте, як у Франка: «І я, прикований ланцем залізним, стою, а далі тисячі таких самих, як я».
- Еге ж, - погоджувався я. - За останніми розрахунками пуп Галактики знаходиться десь між Житомиром та Вінницею.
А втім, мій поводир жодного разу не загубив напрям, не заблукав, довіз мене назад до готелю і навіть своїми ногами дійшов звідти до таксі.
- Добраніч, - сказав він мені, тримаючись за стіну. - Але завтра вже я вас відведу до церкви. І навіть не заперечуйте. Бо нам, українцям…
Тут я попрощався і втік.
Гриць нічого не домігся. Тобто із «Зорею» та ГУКом. У мене взагалі склалося враження, що Грицю протипоказані контакти з офіційними установами.
- Курви! - лаявся він. - Сидять, нічого не роблять, знають, що до начальства далеко. Ото б настукати, щоб запам’ятали!
Що поробиш, молоді завжди переймаються тим, що не має відношення до справи.
Потім ми завітали до місцевого агента УГС. Йой! Тепер вже лаявся я, а Гриць тільки гмикнув. Тут він вже точно настукає. Що вони, курви, гадають, що коли начальство далеко, то й перевірити нема кому? У нас скоро усіх вуйків повикрадають з такою службою безпеки!
По обіді ми взяли пана Борового і подалися перевіряти вчорашні контакти. Наш гід виглядав сьогодні трошки стомленим, і коли почув, що доведеться знову іти по шинках, глибоко зітхнув.
- Невже ви з першого разу не запам’ятали? Невже ваші мемуари…
Я взяв його за руку:
- Тримайтеся мужньо, пане Боровий. Українці - горда нація.
І ми пішли. Заходили до шинків, що в них були напередодні, і чекали, поки з’являться завербовані агенти. Ми заходили в нові й обіцяли гроші андромедянам з каламутними очима. Ми діяли нахабно - їй богу, не було іншого виходу. Ми намагалися привернути до себе увагу місцевих спецслужб, якщо такі існують, ми намагалися привернути до себе увагу самих злочинців, примусити їх діяти і тим виказати себе. Ця важлива справа забрала решту дня й останні сили пана Борового. Але ввечері нам пощастило.
- Давай тисячу, - почув я рипучий голос перекладача біля входу до чергового пункту «культурної програми».
Поруч стояв похмурий андромедянин, що здався мені підозріло знайомим.
- Мізинець? - згадав я.
- Ні, - виправив він, і тут електронний перекладач запнувся, шукаючи синонімів до ймення співбесідника. Я почухав потилицю й вирішив, що краще зватиму його про себе Мізинцем.
- Давай тисячу, - сказав Мізинець.
Гриць штовхнув мене під бік. Невже спрацювало? Я видушив із себе найскептичніше гмикання з усього репертуару і, здається, Мізинець зрозумів його без перекладу.
- Знаю, де він. Покажу.
- Покажи.
- А тисяча?
- Покажу, - сказав я і дійсно видобув з кишені флуоресцентну андромедянську купюру. Щоб краще дійшов гумор, я покрутив нею перед носом співбесідника та заховав назад. - Віддам. Потім.
- Ясно, - сказав Мізинець.
Якби всі були такі кмітливі, наскільки легше було б працювати.
- Що таке? - отямився раптом від коматозного стану наш пан Боровий.
Гриць заспокійливо взяв його за руку:
- Знаєте, вам, мабуть, вже час додому.
- Ні-і, - п’яно-лагідно простягнув пан Боровий. - Я з вами.
В очах його блищала рішучість.
- Додому, - наполягав Гриць.
- Ні, - відмовився Боровий. - Я бачу, що у вас складнощі, і ніколи не покину земляків у біді.
- Додому…
Але тут я вимахнув рукою:
- Хай іде. Якщо доведеться молотити під дурника, згодиться.
- Точно, - підтвердив наш гід. - Згоджуся. Я на все згоджуся.
Мізинець нетерпляче тупцяв поруч.
- Ходімо?
- Не загуби поводиря, - наказав я Грицю, і ми рушили кривими вулицями в оточенні сірих похмурих стін.
Йшли довгенько. Шлях наш блукав провулками, немовби навмисне заплутуючи. Гриць нахилився до мого вуха:
- Може, це пастка?
- Якщо й так, я із задоволенням в неї попадуся, - я намацав під пахвою теплу кобуру та посміхнувся. Врешті, ми ж цього і домагались.
Пан Боровий мугикав щось під носа, він знову відключився.
Нарешті наш Мізинець зупинився і показав пальцем кудись поперед себе. Я ввімкнув перекладача.
- …там. Давай тисячу.
Ага, зараз. Я вдивився в пітьму. Ми стояли біля величенького подвір’я, серед якого виднівся одноповерховий будинок - показник заможності господаря, бо ж на Андромеді найпрестижнішими вважалися невеличкі хатки і величезні подвір’я, біс його знає, чому.
- Давай тисячу, - зарипів перекладач.
Я вдивлявся і не знаходив, чому, власне, наш вуйко повинен опинитися саме тут.
- Покажи його.
- Давай п’ятсот. Покажу, - почав клянчити Мізинець.
- Дулю тобі, - сказав я відверто. Не люблю торгуватись.
Електронний перекладач рипнув, немовби вагаючись, чи транслювати те, що почув, і зрештою не зважився.
Пан Боровий завів «Цвіте терен».
- Скажи йому, щоб замовк, - прорипів Мізинець. Гриць смикнув нашого гіда за руку, запала тиша, і в ній Мізинець рушив до паркану. Потім зупинився, спритно зачепився хвостом за верх і зник на тому боці.
Ми кинулися слідом. Найважче, звичайно, було висадити на паркан пана Борового, але й він врешті згадав дитинство, щоправда, подряпав руку і далі вже весь час її облизував, не можучи навіть заспівати. Все, що не робиться, - на краще.
Мізинець стояв біля вікна.
- Дивися, - сказав він.
Я зазирнув досередини через розкриту фрамугу і, зрозуміло, нічого не побачив. На жаль. Я не вмію бачити в пітьмі. Довелося видобути ліхтарика. Гриць тримав у руках пістоля, прикриваючи тил.
Перестрибнувши через підвіконня, жовтий зайчик електричного світла поскакав кімнатою, вихоплюючи кутки меблів, стіни, підлогу, поки завмер у кутку. Там стояла валіза.
Гриць зазирнув мені через плече і стиха присвиснув. Валіза була саме така, як треба. Величезна, чорна, на коліщатках. В неї досить просто було запхати людину, навіть таку огрядну, як наш вуйко. У мене закалатало серце. А Мізинець вже тицяв в очі якогось папірця.
- Що це?
Мізинець посміхався, якщо я правильно витлумачив гримасу на своєрідному андромедянському обличчі.
- Це квиток. Я його тут… позичив.
Промінь ліхтарика вистрибнув з кімнати і зупинився на величенькому яскравому папірці. Гриць виступив наперед і став уважно вдивлятись.
- Квиток, - повторив Мізинець.
- Бачу, - сказав Гриць і підвів голову. Очі його блищали. - Це квиток із Землі на Андромеду. Двадцять перше травня за нашим стилем. Саме той день. І вантаж. Сто п’ятдесят кіл.
У тиші, що запала після цих слів, можна було почути, як побігла кров по жилах. Вантаж. Валіза. Двадцять перше травня.
- Ну? - прорипів несподівано перекладач.
Я обернувся. Мізинець переможно і вичікувально дивився в очі. Так, треба було визнати, що свою тисячу він заробив. Флуоресцентна купюра зникла поміж складок андромедянської шкіри.
- До побачення, - сказав Мізинець і помахав лапкою.
- До побачення.
Ми лишилися втрьох перед розчиненим вікном. Пан Боровий облизував руку. Гриць насторожив пістоля.
- Уперед? - запитав він.
Я кивнув і теж дістав зброю. Пан Боровий лишився під вікном. Гриць прикривав мені спину. Жодна дошка не рипнула, повітря не сколихнулось, коли я здолав високе підвіконня. Обережно намацуючи перед собою підлогу, я рушив у дальній куток до валізи. В будь-якому разі спочатку треба було перевірити її. Ні, панове, хоча роки і беруть своє, але школа лишається школою. Я рухався, наче тигр, як у молоді роки, як у ту ніч, коли викрадав Чорний Гріш у банди Лисого. Грицю було чого повчитися. За якусь мить я спинився в кутку, не потривоживши бодай порошинки на меблях. Я простягнув руку, намацуючи замок валізи, і тут…
- Цві-те те-е-рен, цві-те те-рен, - загорлав під вікном на всю міць свого українського голосу пан Боровий. - Та й цвіт о-о-па-да-а-є…
Наступної секунди вся планета прокинулась і посунула в кімнату.
- Пробі! - заголосив перекладач. - Каравул!
Загрюкали двері, увімкнулося світло під стелею. Нас почали оточувати хвостаті андромедяни, і тут я, перекриваючи все, гавкнув:
- Прикрий!
А сам клацнув замками на кришці. Хтось штовхнув мене в спину. Я впав, зачепивши валізу, і на підлогу з неї посипались якісь книжки. Гриць уже опинився біля мене та схопив одну з них.
- Нічого не розумію, - пробурмотів він.
Я підхопився і, не звертаючи уваги на загальний галас, підняв ще одну. «Тисяча рецептів приготування вареників. З історією, етнографією, географією та бібліографією», - проголошував напис на обкладинці. Ми з Грицем витріщилися одне на одного, і тут нас скрутили.
- Вдерлися з метою пограбування, - сказали нам.
Довелося пощипати корпорацію «Зоря» на п’ятнадцять тисяч - по п’ять тисяч за кожного. Справу зам’яли.
Ми сиділи в шинку і лаялись на весь світ. Завзято лаялись. Сучий Мізинець привів нас до хати одного з найбільших андромедянських знавців кулінарії. Знавець подорожував до Землі і накупив книжок. Повну валізу. Сто п’ятдесят кіл. Знавець повернувся на Андромеду три тижні тому і навіть не встиг розібрати свої придбання, коли раптом вночі до його хати вдерлися троє невідомих з пістолями, і якби не пильність охорони, то викрали б найціннішу літературу, зокрема унікальне видання про вареники, з яким у руках одного з них і було злапано.
Ми довго лаялись. Лаялись на Мізинця, що обдурив нас, немов молодих, лаялись на всіх андромедян та їхню ідіотську планету, лаялись на кулінарів та авторів книжки про вареники. П’ятнадцять та плюс тисяча, всього шістнадцять. Мені не жаль було чужих грошей, жаль власної репутації. Отак по-дитячому ошукати, і кого - старого Мамая!
Коли нарешті наш словниковий запас вичерпався, до столика наблизився ще один андромедянин.
- Ви шукали дядька у валізі? - запитав він.
Гриць стримався. А я відчув бажання розбити свого келиха об цю андромедянську пику.
- Гуляй, - сказав Гриць.
За хвилину з’явився ще один.
- Ви платите тисячу, коли вам показати валізу?
Потім - ще двоє.
Тут я відчув, що наступного просто вб’ю.
- Годі! - стукнув я келихом об стіл. - Пане Боровий, гід ви чи не гід? Куди ви там збиралися нас вести? До церкви?
Боровий підскочив, наче на пружині.
- Так! До церкви!
- Ну то ведіть, дідько б вас ухопив!
Я відчував, що сидіння в шинку скінчиться ще одним криміналом. А крім того, треба було привести до ладу свої думки.
- Ходімо, - закрутився наш гід, - от ми з вами якраз знаходимось у чудовому місці. Тут зовсім поруч церква Андромедянської Матері, найбільша, найкраща і найстаровинніша на планеті. Свята музика, що нею супроводжують служіння місцеві жителі, у цьому храмі набирає особливої сили, і якраз зараз завдяки клопоту нового настоятеля нещодавно…
- Грицю, - сказав я, - ходімо до цієї Матері, інакше я тут всіх покусаю.
І ми рушили.
- Андромедянська церква, - нудив дорогою Боровий, - має багато спільного з нашою, і не стільки в архітектурі, скільки в самій побудові відправи. Зокрема, провідну роль, як я вже казав, у андромедян відіграє музика. Свята музика. Але ж ви і самі знаєте, яке ідеологічне навантаження лежить на церковній музиці й у нас, православних. У церковних хорах завжди збиралися найкращі голоси, бо тільки поєднання з Богом за допомогою музики…
Це, звичайно, було аж надто цікаво, але в усякому разі краще, ніж суперечки з алканавтами в шинку.
- …музика постає в них дещо іншою, вона навіть може здатися дещо незрозумілою незвичному вуху, але для витонченої андромедянської душі вона слугує головним засобом спілкування з вищою силою…
Під пана Борового добре міркувалося. Як під плюскіт хвиль. А міркувати було про що. Ні, звичайно, нічого страшного ще не трапилося. Погано, звичайно, замість мафії зіткнутися зі звичайнісіньким шахраєм, але головне зроблено - є галас, на нас звертають увагу, а значить, інформація дійде і до самих злочинців. І рано чи пізно вони почнуть діяти. А от тоді… Ну і падло цей Мізинець, га!
- Перед вами знаходиться головна будівля церкви Андромедянської Матері. Велична споруда, чи не так?
Я подивився. У величності цій споруді відмовити не можна було. Андромедяни будували одноповерхові церкви за тим самим принципом - що нижче, то краще. Але простір, що займала церква, розмах архітектора, сміливість в роботі з матеріалом - все свідчило про її неабияке значення. А ще біля церкви юрмилася сила-силенна андромедян.
- Пройдемо досередини, - завчено запропонував пан Боровий.
Підлога величної споруди заглиблювалась у землю, так що зала, до якої ми потрапили, мала звичну висоту, принаймні на психіку не тиснула. І люди, тобто андромедяни, тут вміщалися, і дихалось легко.
Пан Боровий знову завівся за музику, а я озирався навкруги і думав про своє. Наша пісня гарна й нова, починаймо її знову. Ми повернулися до самого початку. Це треба визнати. А ще треба спровокувати супротивника на активні дії - тільки так він себе викаже. От чорт, не дарма ж я завжди казав, що безпідставні злочини - найгірше, що може бути в нашій роботі. Безпідставні, цим все сказано. Але чекайте. На безпідставні дії треба відповідати безпідставними діями, чи не так? Клин клином. Так, у цьому щось є. Я озирався, немовби шукаючи підказки.
- …і от із загальною молитвою починається свята музика. Слухайте! - урочисто промовив гід.
І справді, почалася свята музика. Я почухав потилицю. Як на моє незвичне вухо, музикою це назвати було складно. Пан Боровий не даремно попереджав. Спочатку до нас долинуло булькотіння, потім воно урвалося і почалося ревіння, що зривалося іноді свистом і навіть стогоном. Воно народжувалось невідомо звідки і поступово дужчало, набираючи справжньої могутності. Це дійсно справляло враження, але щоб назвати це музикою… Пан Боровий, заплющивши очі, слухав і, здається, млів на повну катушку. Я ще раз вирішив прислухатись до велетенських звуків. Щось вони нагадували. То відчувалась шаленість бурі, а то ревіння реактивного двигуна, присвист, шелест листя і знову ревіння, і тепер це нагадувало голос тигра. Тигра… Стоп! Тигра! Боже! Я розсміявся так, що, здається, перекрив святу музику.
- Грицю! - стусанув я свого помічника у плече. - Грицю! Так це ж наш вуйко хропе!
Далі все було суто технічною справою. Не першина, слава Богу. Піф-паф, і ми вже сиділи в затишних кріслах зорельота. Бідолашний наш рудий вуйко. Він заснув у готелі «Заграва», а прокинувся на іншій планеті, без нитки на собі, в оточенні двох агентів служби безпеки з настовбурченою зброєю. І за цілу добу, що ми переховувалися та ганялися Андромедою, він так нічого і не зрозумів. Вуйко був виснажений - аякже, ці бандити годували його уколами, дуже смачно! А потім доба гонитви, поки ми нарешті потрапили на борт зорельота, під найкращий захист у світі - захист космічно простору.
- Я хочу пива, - сказав вуйко.
Стюардеса принесла пива. Ми з Грицем посміхаючись дивилися, як він, майже не відриваючись, вижлуктав два літри темного напою.
- Хлопці, - сказав вуйко, витерши вуса. - Так що це, виходить, мене вкрали, так?
- Так, - підтвердив Гриць.
- Ну треба ж! - сказав вуйко. - Хлопці, а знаєте, як заморився! За вами молодими бігати… Я трошки посплю, можна?
Ми перезирнулися. А вуйко наш солодко позіхнув, потім натиснув на кнопку, відкинувся в кріслі зручніше і захропів.