Джеймс КРЮС

МIЙ ПРАДIДУСЬ I Я,

або ж

ВЕЛИКИЙ ХЛОПЧАК I МАЛИЙ ХЛОПЧАК

Вельми повчальнi й кориснi пригоди,

розказанi Шкiрянiй Лизбет

у рибальськiй коморi на островi Гельголандi,

прикрашенi вiршами мого дiдуся i моїми

i старанно викладенi на паперi для дiтей будь-якого вiку

______________________________________________________________________

Автор цих двох повiстей -- видатний дитячий письменник iз ФРН, лауреат Мiжнародної премiї iм. Г.К.Андерсена. Його юний герой на прiзвисько Хлопчак, спiлкуючись iз прадiдусем, пiзнає багатство i складнiсть навколишнього свiту. ______________________________________________________________________

Переклад з нiмецької Лiсняка Юрiя Яковича

ЗМIСТ

ДЕНЬ ПЕРШИЙ

Кульгавий Йонатан

Жiноча абетка

Чоловiча абетка

"Сi" та "Йо", або Чудовi днi Неаполя

Розумна панi Януцiс

ДЕНЬ ДРУГИЙ

Байбачок Максик

Глофпофтамп!

Абетка звiрiв

Морська яхта

ДЕНЬ ТРЕТIЙ

Старе дерево в далекiй долинi

Долина Сiмземель

Хить-хить-хатки

Цiсар Целестiн

Химерний шпак

ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Веселий капiтан порту

Хатка мишенятка

Стоножич i жук-скарабей

Чаклун Корiлло

ДЕНЬ П'ЯТИЙ

Оповiдка про трьох оповiдачiв

Замок Десьтак

Королiвство Нiде

ДЕНЬ ШОСТИЙ

Прiзвиська пана Зiнгера

Старий дивак

Жук-поет

ДЕНЬ СЬОМИЙ

Павiльйон iз порцеляни

Повчальна абетка

Лiсова абетка

Прадiдусева абетка ______________________________________________________________________

ДЕНЬ ПЕРШИЙ,

у який я познайомлю вас iз своїми сестричками Аннекен

та Йоганнекен, горiшньою бабусею, прадiдусем та собою.

Цього дня показано, як складаються абетковi вiршi,

й наведено два приклади.

Висловлено також кориснi вiдомостi про абетку,

про те, як ми говоримо, та про швидку допомогу

зламаному пiдборовi.

Мiй прадiдусь був дуже розумний. Доживши до шiстдесяти п'яти рокiв, вiн витяг на берег човна й вершi, якими все життя ловив морських ракiв-омарiв, i заходився майструвати. Вiн майстрував для дiтей дзиги й вiршi, а це, погодьтеся, дуже розумне дiло.

Коли менi було десять рокiв, прадiдусевi було вже вiсiмдесят чотири. Але вiн iще майстрував -- правда, частiше вiршi, нiж дзиги.

Жив вiн на островi Гельголандi, нагорi, у своєї дочки, а моєї бабусi. Я називав її горiшньою бабусею, бо дiм її стояв високо, на скелях Гельголанду.

Другу свою бабусю, що жила внизу, на березi бiля пiднiжжя скель, я називав долiшньою бабусею, але про неї мова буде згодом. Зараз я розповiдатиму про горiшню бабусю, що в неї жив прадiдусь. Вони мали свiй будинок на Трафальгарськiй вулицi, нагорi. Але прадiдусь майже щодня з ранку до вечора порався в рибальськiй коморi, що стояла навпроти будинку по другий бiк вулицi. Я навiдував його там, коли тiльки мiг. Ми майстрували вдвох, але не дзиги, а вiршi..

Якось мої сестрички Аннекен i Йоганнекен захворiли на кiр. Звiсно, це прикра хвороба, але температура в них швидко спала, нiчого не болiло, i вони були навiть радi, що хворiють. До школи ходити не треба, можна цiлий день гратись у ляльки, а до того ж iще й сусiди та родичi приносять усякi ласощi.

Та найбiльшу вигоду з того кору мав я. Адже це заразна хвороба, тож мене вирядили геть iз дому. Послали на Трафальгарську вулицю до горiшньої бабусi та прадiдуся.

-- Здоров, Хлопчак! -- гукнув прадiдусь, коли я прийшов з усiм своїм манаттям. -- Що, хочеш помiняти судно?

-- Так, капiтане! -- вiдповiв я й пiднiс лiву руку до плетеної шапочки. Хлопчак, або Хлопчачок, -- це так мене прозивають.

-- Салютують правою рукою, -- сказав прадiдусь. -- Крiм того, я не капiтан. Капiтан стоїть онде на дверях! -- i показав на горiшню бабусю, але та тiльки невдоволено похитала головою й буркнула: "Казна-що".

Моя горiшня бабуся, що жила нагорi, на скелях острова, була дуже поважна жiнка. А вiдколи її чоловiк, мiй дiд, купив справжнього катера з мотором i почав плавати на ньому з острова до материка й назад, вона стала ще поважнiша.

-- Той катер скоро нас iз торбами пустить, -- сказала вона, коли ми якось по обiдi сидiли в кухнi. -- Досi, поки мали тiльки шлюпку, щороку вистачало мотка мотузки, кiлькох дощок, двох вiдер фарби та латки-другої на вiтрило. А тепер стiльки всього треба, господи, щомiсяця витрачаємо цiлий капiтал!

-- Зате ж i заробляємо вп'ятеро бiльше, -- засмiявся прадiдусь.

-- Заробляємо? -- закричала горiшня бабуся. -- Ти це називаєш заробляти? Та я кожну марку, що вiн приносить, мушу зразу потратити на харчi! Цiкаво менi знати, хто їх поїдає на катерi, отi гори провiзiї! Ними б можна прогодувати сiмдесятьох сiмох голодних домовикiв!

-- Ой лихо, -- шепнув менi прадiдусь. -- Як вона почала про домовикiв, то не змовкне до страшного суду. Тiкаймо!

Вiн пiдвiвся й сказав:

-- Я йду до майстернi, Маргарето, i малого вiзьму з собою.

-- Авжеж, хочете вшитись i зоставити мене саму з моїми клопотами! -- вигукнула бабуся. -- Чисто по-чоловiчому! I хлопця до цього привчаєте, щоб iз нього виросло таке саме ледащо, як i ви.

Я нiколи не втручався в суперечки старших. Я тiльки сказав: "Бувайте, бабусю!" -- i вслiд за прадiдусем вислизнув iз кухнi.

-- Коли захочете кави з гарячими булочками, вертайтесь о четвертiй!-- пролунало нам навздогiн. -- Бо я до ваших Содома й Гоморри анi ногою!

-- А що таке Содом i Гоморра?

-- То були такi двоє мiст, де весь час панував розгардiяш. Про це можна прочитати в бiблiї.

-- А чого це бабуся раптом згадала тi Содом i Гоморру? -допитувався я.

-- Та то ж вона мою майстерню так називає. Ну, надягай шапку. Зараз пiдемо через вулицю.

На островi завжди вiяв вiтер, а в Трафальгарську вулицю вiн удирався просто з моря. Восени, коли над островом завивали пiвнiчно-схiднi вiтри, на вулицях так дуло, що малому хлопцевi, як-от я, можна було зiпертись на вiтер, мов на стiну, i не впасти.

Правда, того дня -- хоча вже був кiнець вересня -- погода була непогана. Та все ж поки я, ступнувши чотири кроки, перетнув вулицю й разом iз прадiдусем увiйшов до рибальської комори, щоки мої вiд вiтру встигли почервонiти.

Я зразу кинувся до драбини й подерся нагору, до прадiдусевої майстернi, де стояла токарня. Але прадiдусь гукнув:

-- Назад, Хлопчак! Ми будемо внизу.

-- Та я тiльки вiзьму одну чи двi дзиги -- погратись! -- вiдповiв я й подерся драбиною далi.

-- Стережися! Там, нагорi, Шкiряна Лiзбет!

-- Шкiряна Лiзбет? -- злякано скрикнув я. I помаленьку почав спускатись.

-- Ти ж знаєш, що наша рибальська шлюпка лежить на березi, -сказав прадiдусь. -- А коли шлюпка не на водi, Шкiряну Лiзбет заносять до комори. Адже так?

-- А справдi! -- погодився я й швиденько спустився з останнiх щаблiв.

Шкiряна Лiзбет була, власне, не якась там лиха жiнка. То була шкiряна лялька з людину завбiльшки; колись прадiдусь заплатив за неї в Гамбурзi на ярмарку великi грошi. Вона вже багато-багато рокiв лежала в невеличкiй каютi нашої рибальської шлюпки, що, звичайно, так i називалася -- "Шкiряна Лiзбет". Та лялька була нiби талiсманом, що захищав шлюпку, i тому її дуже шанували. Але дорослi часто розказували нам, дiтям, такi страхи про неї, що ми трохи побоювалися її. Тiльки прадiдусь нiяких страхiв не розповiдав. Вiн казав: "То все дурнi вигадки. Просто шкiряна лялька, та й годi. I крапка!"

I все ж, коли я полiз на драбину, вiн захотiв трохи наполохати мене. Але я добре знав чому: прадiдусь хотiв заманити мене у вершiвню. Бо як я вже заб'юсь нагору, в токарню, витягти мене звiдти не так легко. Тож я пiшов за ним до вершiвнi, де стояли круглi й чотирикутнi кошики з дерева та мотузяної сiтки, що тодi сягали менi до грудей. То й були вершi, в якi ловлять омарiв, їх опускають на довгих мотузках на морське дно й лишають там на цiлу нiч. Мотузки прив'язують до довгої линви, внизаної корковими поплавцями, i по тiй линвi вранцi знаходять, бо вона плаває на поверхнi, схожа на величезний разок намиста iз кминових перепiчок. На кiнцi в неї -- великий поплавець iз барвистим прапорцем. Мiй прадiдусь за свiй вiк зробив дуже багато верш. Вiн часто й лагодив їх, коли якi пошкодить буря. Майстерня, де вiн їх робив чи лагодив, називалась вершiвнею; ото там ми з ним i розмiстилися вигiдненько.

-- Сiдай на корки! -- мовив прадiдусь.

Я сiв на стосик довгастих коркових пластин, iз яких вирiзають кминовi перепiчки для линви з вершами. Прадiдусь узяв у руки одну таку пластину, що стояла коло стiни, вийняв короткого широкого ножа й почав вирiзати поплавцi та кидати в кошик для бiлизни.

-- Я обiцяв Крiшоновi Кульзi повний кошик поплавцiв, -- сказав вiн. -- А заразом можна розмовляти й навiть, коли хочеш, вiршувати!

-- Так, так, давайте звiршуємо щось! -- зрадiв я.

-- Спершу я розкажу тобi одну оповiдку. А тодi для розваги трохи повiршуємо. Ну як, хочеш послухати оповiдку?

Ще б пак я не хотiв! Прадiдусь умiв дуже гарно розповiдати. Вiн спочатку спитав мене, як по-справжньому звуть Крiшона Кульгу. Але я того не вiдав. Майже всiх на нашому невеликому островi я знав тiльки на прiзвисько.

-- Насправдi Крiшона Кульгу звуть Крiстiан Бродерс. Але всю їхню родину вже рокiв зо сто прозивають Кульгами. I знаєш чому?

-- Не знаю.

-- Ну що ж, дiзнаєшся з моєї оповiдки.

I прадiдусь розповiв менi таке.

КУЛЬГАВИЙ ЙОНАТАН

Йонатан Бродерс був рибалка; правда, ловив вiн не рибу, а омарiв. Вiн трохи накульгував та ще й заїкався, а тому не любив бувати на людях, волiв лишатись на самотi зi своїм човном.

Якось у травнi, потрусивши поставленi на нiч вершi, вiн вертався з уловом на Гельголанд. I раптом йому почувся з моря чийсь жалiбний крик. Вiн приклав руку дашком до очей, бо сонце слiпило, i побачив удалинi якусь чорну рисочку на водi. Та рисочка не була схожа на людину -- скорше вже на морську змiю. Але Йонатан не вiрив у морських змiй. Тому вiн, не довго думаючи, рiшуче повернув човен i поплив до чорної рисочки.

Йонатан швидко розгледiв, що то просто колода, i дуже зрадiв, бо на островi Гельголандi дерева обмаль i воно дуже дороге.

Та що ближче пiдпливав Йонатан до тiєї колоди, то виразнiше чув -знову й знову -- жалiбне волання. Озирнувся ще раз -- адже за веслами вiн сидiв обличчям до корми -- i жахнувся, побачивши, як з води виринула голова й двi тонкi бiлi руки вхопилися за колоду, а вона перевернулась i вислизнула з тих рук.

Тодi Йонатан налiг на весла щосили i гребкiв за сотню доплив до колоди. А людина, що була в водi, виринала чимраз рiдше. Саме коли вiн укинув весла в шлюпку, голова знову з'явилась над водою. Йонатан правою рукою вхопив її просто за волосся, тодi перехилився через борт, лiвою рукою пiдхопив людину пiд пахву, а потiм правою -- пiд другу i насилу-насилу, геть засапавшись, утяг до човна дiвчину. Вона розтулила рота, хотiла щось промовити, але тiльки застогнала.

"Н-н-не г-г-говорiть! -- затинаючись, сказав Йонатан. -- Це д-д-ду-же стомлює!"

Дiвчина, хоч була ледь притомна, неначе всмiхнулася з Йонатанового заїкання, i рибалка це добре помiтив. Вiн почервонiв i не сказав бiльше нi слова. Мовчки скинув iз себе товсту куртку, згорнув її, пiдклав дiвчинi пiд голову, а цератяним плащем укрив її.

Потiм вiн перейшов на нiс човна, вийняв з-пiд лавки мотузку, зробив на нiй зашморг, накинув на колоду, туго затяг, через обидвi лавки та через дiвчину перелiз у корму й там прив'язав морським вузлом другий кiнець мотузки.

Дiвчина, блiда на виду, весь час стежила за ним великими очима, а коли його погляд падав на неї, ледь помiтно всмiхалась. Але Йонатан, що майже не знався з жiнками, вiд збентеження тiльки супився й був радий, коли нарештi сiв за весла спиною до дiвчини.

Рiвномiрними змахами, вкладаючи в них усю силу, вiн погрiб до острова. Пливти довелось добрячих три години -- адже вiн тяг на буксирi важелезну колоду. Iнколи вiн крадькома озирався на свою дивну пасажирку. Але дiвчина вже заплющила очi. Вона заснула.

Коли аж надвечiр шлюпка зарипiла днищем по пiску коло берега, врятована вiд поштовху прокинулась, розплющила очi й кволим голосом промовила:

"Д-д-дякую в-вам!"

Йонатан спантеличено обернувся.

"Що в-ви с-с-сказали?" -- швидко спитав вiн.

"Я... я... я с-сказала: "Д-дуже д-д-дякую!" -- вiдповiла дiвчина. А потiм, видно, її знову здолала млiсть: вона заплющила очi й довго не розплющувала їх.

Але рибалка вiдтодi дивився на неї зовсiм iншими очима, її заїкання звучало для нього райською музикою. Бо на всьому островi нiхто, крiм нього, не заїкався, а тепер доля принесла йому на хвилях вродливу дiвчину, що заїкалась точнiсiнько як i вiн. I це страшенно схвилювало його. Серце в нього шалено закалатало, руки затрусились. Вiн узяв непритомну дiвчину на руки, широко розставляючи ноги, переступив через борт на берег i вiднiс мокру незнайомку до свого домочка, що стояв на пiвнiчному кiнцi острова бiля пiднiжжя високої скелi. Всiм людям, яких зустрiчав дорогою, вiн гукав:

"У мо-мо-морi врятував!"

Йонатанiв будиночок був бiлий, з зеленими дверима та вiконницями i з яскраво-червоним черепичним дахом. Йонатан жив там iз своєю сестрою Гiнтьє. Та аж очi вирячила з подиву, коли брат внiс у дiм мокру непритомну дiвчину.

"Що це таке?" -- злякано вигукнула вона.

"У мо-мо-морi врятував! -- вiдповiв Йонатан i обережно поклав дiвчину на канапу. А тодi потягся й радесенько додав: -- В-в-вона теж за-заїкається!"

"Що? -- спантеличено перепитала Гiнтьє. -- Заїкається? Тобто як? Вона ж напiвмертва! Ти її з води витяг?"

Йонатан кивнув головою.

"А де омари?"

"В ч-ч-човнi".

"Ну, то йди принеси! -- наказала Гiнтьє. -- А я тим часом подбаю про цю бiдолашечку!"

Йонатан слухняно вийшов, але на порозi ще раз оглянувся на врятовану й зiткнувся з двома сусiдками, що вже бiгли до них iз укривалами, подушками та лiками.

"От телепень!" -- сердито гукнули обидвi. А потiм шуснули повз Йонатана до кiмнати й пошепки сказали Гiнтьє, що про врятовану вже говорить весь острiв. Йонатан за подушками, укривалами та спiдницями нiчого не бачив; вiн зiтхнув i пiшов. Подався назад на берег, щоб витягти з води колоду й забрати омарiв.

За кiлька днiв дiвчина помалу оклигала й розповiла, що вона живе на сусiдньому островi. Вона з братом пливла в човнi, й погода була по-весняному чудова, -- коли раптом де не взялась пiдступна хвиля й перекинула човен. Що сталося з братом, вона не знала, бо коли човен тонув, її затягло пiд воду. Аж за кiлька хвилин вона виринула, ледве притомна, i чiплялась за плавучу колоду, поки зовсiм знесилилась. А тодi, на щастя, нагодився Йонатан.

Слухаючи дiвчину, всi переконалися, що вона справдi заїкається, а крiм того -- що вона вподобала Йонатана, бо щоразу, як вiн входив, вона жвавiшала й ставала балакучою.

Сусiдок це дивувало.

"Вона ще, мабуть, не отямилась як слiд", -- казала та сусiдка, що з лiвого боку.

"А то невже б вона вподобала кульгавого заїку!" -- додавала та, що з правого.

"А втiм -- хтозна, може, вона й сама кульгава!" -- хихотiла лiва сусiдка.

I справдi: коли врятована дiвчина уперше встала, всi побачили, що вона трохи накульгує.

"Я ж казала!" -- засмiялась лiва сусiдка.

А права зашепотiла, прикриваючи рота рукою:

"Яке брело, таке й стрiло!"

Насправдi врятована дiвчина доти не кульгала й не заїкалась; i те, й те почалось у неї тiльки пiсля пригоди в морi. I тому вона з усiєї сили намагалась позбутися обох цих вад. Насамперед спробувала вiдучити себе вiд заїкання. Говорила тiльки зовсiм повiльно, а часом, узявши в рот камiнець, ставала над морем, де шум хвиль заглушував її голос, i проказувала довгi вiршi.

На це лiкування вона часто брала з собою i Йонатана. Вона казала собi: "Хай i вiн разом зi мною вiдучується заїкатись. За одним заходом!"

I Йонатан, хоч вiн усе життя думав, що заїкатиметься вже довiку, несмiливий кульгавий Йонатан раптом справдi твердо повiрив, що може вiдвикнути вiд заїкання. Взагалi його не можна було впiзнати. Вiн жартував, хоч доти з ним такого не бувало; вiн смiявся в вiчi Гiнтьє, коли та за звичкою починала бурчати, i попiдруч водив дiвчину, що вже дозволяла йому називати її просто на iм'я -- Перке, по всьому острову, бо ходити сама вона через кволiсть iще не могла.

Обидвi сусiдки день у день перетирали на зубах їх обох. Але не могли заперечувати, що Перке i Йонатан заїкаються щодень менше. До початку червня вони вже заїкалися тiльки тодi, коли дуже хвилювались, а до кiнця мiсяця й зовсiм перестали заїкатись.

Але найдивовижнiше було те, що разом iз заїканням припинилося й кульгання. Обом сусiдкам це просто в головi не помiщалось.

"Якiсь чари!" -- казали вони.

Але на їхнi теревенi не зважав нiхто -- навiть забобонна Йонатанова сестра Гiнтьє, i сусiдки невдовзi навiки посварилися з нею.

Поки Перке видужувала, надiйшла звiстка з її острова, що брат її живий. Коли вони перекинулись, вiн спромiгся доплисти до берега, а сестру мав за неживу, бо сам бачив, як її затягло пiд воду. А дiзнавшись про її чудесне врятування, одного дня в серединi липня приплив по неї вiтрильним човном.

Йонатана, що вже звик до веселої дiвчини, це засмутило. Його сестра Гiнтьє також бурчала, бо вона, щиро кажучи, була трохи ледача й нехлюйна, а тому Перке помалу взяла на себе ледь не всю роботу в домi.

"Але вiльному воля", -- сказали обоє, i Перке попливла з братом додому, хоча обличчя в неї було дуже невеселе.

"От i нема її", -- зiтхнув Йонатан, сидячи в кухнi з сестрою пiсля прощання.

"А сумна була, -- буркнула Гiнтьє. -- По-моєму, навiть плакала".

"То чому ж не зосталася?" -- спитав Йонатан.

"Бо так не годиться, -- вiдповiла Гiнтьє. -- Якби вона була твоєю дружиною, тодi б могла й зостатись, а так..."

"То, може, вона б i захотiла стати моєю дружиною?" -- вигукнув Йонатан спантеличено.

"А ти хiба не питав її про це?

"Нi, Гiнтьє, нi!"

"Ох, дурню! Швидше наздожени її та спитай! Позич у швагра човна з вiтрилом! Баран, недотепа, телепень!"

Поки Гiнтьє за звичкою бурчала, Йонатан збiгав до швагра, взяв у нього ключа вiд повiтки, побiг туди й узяв там стерно вiд човна, прибiг на берег i сам зiпхнув важкого човна у воду. Потiм пiдняв усi вiтрила й поплив навздогiн за Перке та її братом.

Десь через годину вiн побачив їхнього човна, а через двi години й вони помiтили його в зорову трубу i спустили вiтрила. А ще за пiвгодини Йонатанiв човен iз хлюпотом пiдплив борт у борт до їхнього i вони зчалили обидва човни линвами.

I зразу Йонатан перестрибнув до їхнього човна й спитав, вiд хвилювання знову заїкаючись:

"П-п-перке, т-ти п-пiдеш за мене за-за-за-замiж?"

Дiвчина побiлiла на обличчi, як вiтрило їхнього човна, й вiдповiла, на жаль, теж почавши заїкатись:

"П-п-пiду, Йо-йо-йонатане!"

Брат Перке реготав до слiз, дивлячись на те заїкувате сватання. Але їм обом це не вадило.

Згодом, одружившись, вони бiльше нiколи не заїкались i не кульгали, й дiти їхнi, семеро хлопцiв та чотири дiвчини, теж усi були здоровi й дужi. Тiльки прiзвисько "Кульги" лишилось на островi за всiєю родиною, хоча по-справжньому вони Бродерси!

Прадiдусь трохи помовчав, уважно дивлячись на мене, i нарештi сказав:

-- Тепер ти знаєш, чому Крiшон, що для нього я оце вирiзаю поплавцi, прозивається Кульга: по своєму дiдовi Йонатановi.

-- А чому Йонатан, переставши заїкатись, перестав i кульгати?

-- Розумне запитання, Хлопчачок! -- сказав прадiдусь. -- У ньому -- вся мораль моєї оповiдки.

-- А чому?

-- Бо ти з неї можеш збагнути, що людина завжди буває така, як вона говорить, ходить i взагалi поводиться. Спочатку Йонатан був несмiливий та сором'язливий i тiльки через це кульгав та заїкався. А коли вiн позбувся несмiливостi, то воднораз позбувся й заїкання та кульгання, бо ноги мав здоровi. В тому, як ми говоримо, виявляються риси нашої вдачi. У кожного своя мова, так, як i погляд та хода. Оце i є мораль нашої оповiдки.

-- Прадiдусю! Може, тепер повiршуємо? -- спитав я.

-- Давай повiршуємо. Але в мене зринула одна думка. Iсторiя з Йонатаном, як щойно пояснив я тобi, стосується мови. Що, коли ми весь цей тиждень, поки ти житимеш у нас, оповiдатимемо оповiдки й складатимемо вiршi тiльки про мову?

-- О-о-ох! -- зiтхнув я. -- Так це ж нудота. Як граматика в школi.

-- Чого б то? Невже оповiдка про Йонатана Бродерса була нудна?

-- Нi, прадiдусю, нi!

-- От бач, про що ж тодi суперечка? То вирiшили: про мову?

-- Вирiшено! -- погодивсь я.

I ми почали готуватися до складання вiршiв. Тобто пiднялися в токарню, до Шкiряної Лiзбет, узяли по сосновiй дошцi й по товстому теслярському олiвцю i сiли в рiзних кутках, щоб не пiдглядати один у одного.

-- Якi вiршi складатимемо? -- спитав зi свого кутка прадiдусь.

-- Абетковi, -- зразу вiдповiв я.

Вiн погодився, бо абетка стосується мови. Адже абетка -- це нiби коробка iграшкових кубикiв, iз яких складаються слова. Тому якраз до речi було на початку тижня складати абетковi вiршi.

Такi вiршi ми вже складали частенько. Тому тепер нам треба було тiльки придумати назву: про що будуть вiршi.

Прадiдусь сказав:

-- Я звiршую "Чоловiчу абетку" на хитромудрий лад.

-- Гаразд, -- вiдповiв я. -- А я -- "Жiночу абетку", але на простий лад.

-- Згода!

I ми заходилися вiршувати.

Прадiдусь умiв це робити краще за мене. Та вiн узявся за вiрш на хитромудрий лад, а я -- на простий, i впорались ми майже одночасно.

Кинули жеребок, кому читати першому, i я виграв. Отож я й прочитав iз соснової дошки свою "Жiночу абетку".

Жiноча абетка

А, Бе, Ве -- прекраснi дами,

Гарне в кожної iм'я.

Цiлий вiк у дружбi з нами

Вся абетка з А до Я.

Альма, Берта, Вiолета,

Як ви знаєте, мабуть, -

Доньки славного поета,

Що у Гамбурзi живуть.

Гертi, Дорi, Ельзi, Євi,

Жаннi, Зельмi та Iнгрiд

Личать кофточки рожевi,

Ще й пошитi так, як слiд.

А Йоганна, Клара, Лотта,

Магда, Неллi вже давно

У недiлю та в суботу

Ходять в гостi чи в кiно.

Ольга, Паулiна, Рута

Люблять коржики пекти,

А Сузанна, Теа, Ута -

Марципани та торти.

Фаннi, Хельга, Цiлла, Чiта,

Шейла, Ютта -- досi в нас,

А Ядвiга на край свiта

Перебралась у свiй час.

А, Бе, Ве -- прекраснi дами,

Гарне в кожної iм'я.

От якби ще стiльки саме

Мати лiтер пiсля Я!

-- Чудово, Хлопчак! -- сказав прадiдусь. -- Цього разу ти змайстрував кращого вiрша, нiж я.

Я запишався, хоча й не дуже повiрив. Адже я склав усього-на-всього простого абеткового вiрша. А прадiдусь обрав собi хитромудрий лад. Тобто вiн мав гарненько перелiчити за абеткою чоловiкiв, якi справдi жили на свiтi або були в книжках, а це нелегке дiло.

Але для мого прадiдуся то була дурничка. Вiн трохи вiдсунув дошку вiд очей, бо був далекозорий, i повiльно прочитав свою "Чоловiчу абетку".

Чоловiча абетка

Ахiлл -- то був герой колись,

Герої не перевелись.

Брут тиранiї не любив,

Тому вiн Цезаря убив.

Веласкес малювать умiв

Не лиш iспанських королiв.

Геракл великий був силач,

Але й його здолали, бач.

Дефо недарма в свiтi жив,

Нам Робiнзона залишив.

Ейнштейн був фiзики знавець

I грав на скрипцi, як митець.

Жавер -- ви знаєте його?

Про нього написав Гюго.

Єнс Єнсен -- швед; чув часто я

У Швецiї таке iм'я.

Зевес -- так бога звали греки

Колись, у давнинi далекiй.

Iван -- був цар у росiян,

Ще звався Грiзним той Iван.

Йоганнес Кеплер був вiдомим

На всю Європу астрономом.

Кант був фiлософ знаменитий,

Шанований у всьому свiтi.

Лаокоон жив не тепер,

У Трої жив, за Трою вмер.

Марат, революцiонер,

Колись вiд рук убивцi вмер.

Наполеон здобув пiвсвiту,

Та росiян не змiг скорити.

Омар Хайям рядки свої

Назвав по-перськи "рубаї".

Перро-француз писав казки,

Їх досi люблять малюки.

Ростан Едмон, окрiм "Орляти",

Ще й iнших п'єс створив багато.

Сiндбад, що плавав довго в морi,

Зазнав пригод багато й горя.

Тутанхамон був фараон,

В Єгиптi мав державу й трон.

Улiсс (чи Одiссей), згадай,

Старим вернувся в рiдний край.

Франклiн уславивсь на весь свiт -

Придумав вiн громовiдвiд.

Харон, як вiрити поету,

Возив померлих через Лету.

Церера -- то була богиня,

Вона -- мала планета нинi.

Чайковський музику писав,

Та музика -- сама краса!

Шаляпiну, спiвцю й артисту,

Всi знають, вистачає хисту.

Юпiтера за бога мали,

Планету потiм так назвали.

Ягайло був литовський князь,

Що в битвах побував не раз.

Я вже хотiв заплескати в долонi, коли ми почули знадвору:

-- Кава холоне!

-- Бабуся кличе! -- сказав прадiдусь. -- Вона дожидає нас iз гарячими булочками. Ходiмо!

Ми взяли кожен свою дошку пiд пахву, понадягали шапки, щоб перейти через вулицю, чемненько сказали Шкiрянiй Лiзбет "до побачення" й пiшли в дiм, де горiшня бабуся на мою честь подала каву в кiмнатi. Гарячi булочки пахли розкiшно. Та перше нiж допастися до них, я прочитав бабусi обидва вiршi й пояснив їй, чому такi абетковi вiршi особливо важкi для складання. Та вона тiльки сказала:

-- Їж i пий, а то булочки вихолонуть.

А тодi обережно взяла обидвi дошки й винесла в сiни.

-- Розумiєш, -- сказав прадiдусь, -- вона зовсiм не знається на поезiї. Я завжди це казав, хоч вона й моя дочка.

-- Нiчого, ще навчиться, -- заспокоїв я його й заходився їсти.

Пiсля кави, коли горiшня бабуся пiшла до себе в кухню, ми взяли дошки пiд пахви, гукнули бабусi, що булочки були дуже смачнi, й потюпали через вулицю назад до рибальської комори. Дорогою прадiдусь був дивно мовчазний. Крiм того, вiн примружував очi та випинав нижню губу. З цього я побачив, що вiн придумує якусь нову оповiдку. I справдi -- тiльки-но ми зайшли до вершiвнi, як вiн сказав:

-- Сiдай. Зараз я тобi розкажу ще одну оповiдку. Я сiв на корковi пластини, а прадiдусь примостився на вершi й почав таку оповiдку:

"СI" та "ЙО",

або ЧУДОВI ДНI НЕАПОЛЯ

Ця пригода сталася понад сто рокiв тому. Отже, вона, мабуть, правдива. Крiм того, розповiдав її моряк. А моряки, як вiдомо, не брешуть нiколи чи майже нiколи.

Отже: понад сто рокiв тому жив у Гамбурзi хлопець на iм'я Андреас. Вiн був великий мастак латати вiтрила, найкращий в усьому портовому мiстi. Тому його залюбки брали в плавання на великi трищогловi кораблi. На тих кораблях вiн не мав iншої роботи, як латати вiтрила, а коли корабель розвантажувався тиждень й бiльше в чужоземнiй гаванi, Андреас мiг сходити на берег i роздивлятись там усе досхочу.

Якось вiн поплив на вiтрильнику "Любонька" до Неаполя. Вiтер був ходовий, днi погожi. Тiльки на широтi Бiскайської затоки попали в шторм, i Андреаса вдарило об гострий край даху рубки, вiд чого в нього лишився шрам на лiвiй щоцi.

Коли вони через тиждень увiйшли до неапольської гаванi, капiтан Карстен Петерсен сказав молодому латальниковi вiтрил:

"Ми простоїмо тут два тижнi, Андреасе. Коли хочеш, можеш трохи повештатись по Неаполiтанському королiвству".

"Гаразд!" -- вiдповiв Андреас, узяв свою матроську торбу, в якiй зберiгав сувенiри з багатьох рейсiв, i зiйшов на берег.

Коли вiн вийшов на площу, яка називається П'яцца Вiтторiя, то побачив там силу людей, що, за iталiйським звичаєм, дуже галасували. На п'єдесталi богинi квiтiв Флори стояв якийсь чоловiк у розкiшному барвистому мундирi й щось кричав до тих людей по-iталiйському.

Андреас пропхався крiзь натовп аж до статуї, бо хотiв краще роздивитися пишно вбраного чоловiка. Ну, й випробувати, чи зрозумiють його самого, коли вiн заговорить по-iталiйському. Бо вiн знав двоє iталiйських слiв. Одне слово -- "сi", що означає "так", а друге -"йо", що означає "я".

Андреас дочекався слушної митi, й коли чоловiк на п'єдесталi неначе запитав щось таке, на що нiхто не мiг вiдповiсти, голосно гукнув: "Йо!"

А вся рiч була в тому, що неаполiтанський король помер, i його син, принц Анджело, вже два тижнi як десь пропав. Нiхто не знав, де його шукати. Тому окликач питав людей, чи не знає хто, де принц. I коли Андреас вигукнув: "Йо!" -- кожен подумав, що цей юний моряк знає, де можна знайти принца.

"Вiн у Неаполi?" -- спитав окликач.

Андреас вiдповiв: "Сi!" А це означає: "Так!"

Окликач дуже здивувався й спитав: "Може, вiн тут, на майданi?"

"Сi!" -- гукнув Андреас.

"Але хто ж тут принц?" -- почали питати люди й стали оглядатись на всi боки, шукаючи його.

"Йо!" -- гукнув Андреас. А це означає: "Я!"

Юрба здивувалась i спершу не повiрила. Проте пишно вбраний окликач спустився з п'єдесталу, пiдiйшов до Андреаса, обдивився його з усiх бокiв i сказав: "Чорнявi кучерi зробились бiлявими. Дивно! Але в нього на щоцi довгий шрам, достоту як у нашого королевича. Отже, це напевне принц Анджело!"

"Сi!" -- вiдказав юний моряк, бо розiбрав тiльки iм'я "Анджело" й вирiшив, що так буде "Андреас" по-iталiйському.

А люди вже тиснулися з усiх бокiв, щоб роздивитись вiднайденого принца зблизька. Андреас подумав, що неаполiтанцям просто цiкаво подивитись на матроса-чужоземця. Тому вiн казав то "сi", то "йо", потiм розв'язав свою матроську торбу й став показувати всiм сувенiри, якi привозив з кожного рейсу. Показав невеличкого костяного слоника з Iндiї, намисто з горiхових шкаралупок, добуте на Ямайцi, ебенового сфiнкса з Єгипту та перламутрову люльку з островiв Фiджi. Але найбiльше враження на глядачiв справив ляльковий матросик iз Гамбурга, що вимовляв: "Агов!", коли йому натиснути на животик. Коли неаполiтанцi побачили тi коштовностi з матроської торби, в них розвiявся будь-який сумнiв у тому, що Андреас -- це принц Анджело. Його провели до королiвської карети, що стояла на краю майдану, i сказали обшитому золотими позументами вiзничому, що це вiднайдений королевич, який привiз зi своєї подорожi повну торбу коштовностей.

"Сi, йо!" -- гукнув Андреас i пiд радiсний крик люду сiв у карету, яка негайно вiдвезла його до палацу. Там його перевдягли в розкiшнi шати, начепили йому на груди двадцять сiм орденiв, так що його аж хилило наперед, а потiм вивели на балкон, щоб вiн показався народовi.

Андреас не дуже розумiв, що означає все це, але йому було страх весело, i вiн хутенько вийняв iз торби лялькового матросика, який так сподобався людям на майданi. I коли двоє надзвичайно вишуканих слуг вивели його на балкон, вiн хутенько надавив ляльцi на животик. Матросик слухняно гукнув до люду перед палацом своє "Агов!"

Слуги з довгими й ще довшими чорними вусами стримали усмiшку, бо королiвськi слуги мусять лишатися завжди поважними. Та коли Андреас удруге надушив на животик матросиковi й той удруге пропищав: "Агов!", тодi й вуса помiтно затремтiли, а довгi обличчя розтягла вшир усмiшка. Поважнi лакеї пирснули й зареготали так, що їхнi золотi позументи та шнури зателiпались, мов кiнцi корабельних линв на вiтрi.

Натовп, що стояв перед палацом i дививсь угору на балкон, теж оглушливо зареготав -- таким кумедним видався всiм новий король з обома слугами. В жiнок текли по щоках сльози, а огряднi чоловiки тримались руками за черево, боячися, щоб воно не луснуло вiд смiху.

Нареготавшись досхочу, люди попiднiмали руки й загукали: "Хай живе король Анджело!" А Андреас милостиво махав з балкона рукою, гукав "сi" та "йо" й знову натискав на животик матросиковi, а той вискав: "Агов!" Люди знову починали реготати, i врештi весь натовп перед палацом хором заволав: "Хай живе король Анджело Агов! Хай живе король Анджело Агов!"

I Андреас пiд iм'ям Анджело Агов справдi став неаполiтанським королем. Щодня вiд десятої до першої години вiн мусив правити королiвством. А що вiн завжди казав тiльки "сi" або "йо", то його мiнiстри були дуже ним задоволенi. Бо мiнiстри люблять, коли королi кажуть "так".

Дванадцять днiв Андреас прожив у розкошах та радощах. Коли камердинер уранцi питав по-iталiйському, чи бажає його величнiсть поснiдати, Андреас вiдповiдав "сi!", i йому зразу приносили на золотiй тацi чашку шоколаду, грiнки з бiлого хлiба, яблучне желе, грейпфрути, оливки, шинку, сир пармезан i смаженi анчоуси.

Пiсля снiданку Андреас казав "сi". Приходили слуги й добрих двi години одягали його. Зачiсували, робили манiкюр, пудрили, чистили щiткою, обвiшували орденами; але витерпiвши все це, вiн мiг у супроводi всього двору перейти до тронної зали й там королювати.

За правлiння короля Анджело Агова Неаполь став найвеселiшим мiстом Iталiї; там щодня справляли свято. Одного разу до палацу запросили на бенкет i команду корабля "Любонька". Але морякiв посадили так далеко вiд короля, що вiн не мiг поговорити з ними, i нiхто з них не впiзнав у вичепуреному й напудреному королi за чiльним кiнцем столу їхнього латальника вiтрил Андреаса.

На тринадцятий день того королювання, коли Андреас саме сидiв у троннiй залi й правив королiвством, зненацька двоє гвардiйцiв-вартових втягли до зали чорнявого кучерявого хлопця, що лаявся на всi заставки, шалено крутив очима й простягненою рукою показував на короля Андреаса.

"Цей хлопець, -- пояснили вартовi по-iталiйському, -- твердить, нiби вiн справжнiй король Неаполя. Вiдпустити його чи..."

"Сi!" -- гукнув Андреас, урвавши гвардiйцiв на пiвсловi.

Всiх придворних спантеличила така вiдповiдь.

"Справдi вiдпустити?" -- перепитали гвардiйцi.

Андреас удруге промовив "сi", а це, як вiдомо, означає "так". Усi в троннiй залi спантеличилися ще дужче. Але найдужче з усiх здивувався чорнявий хлопець. Вiн нерiшуче пiдступив до трону й спитав по-iталiйському, чи можна йому лишитися в палацi.

"Сi!" -- вiдповiв Андреас.

"Але ж два королi не можуть правити одночасно! -- зауважив чужий хлопець. -- Один iз нас мусить пiти звiдси. Хто саме?"

"Йо!" -- вiдповiв Андреас.

А це, як вiдомо, означає "я".

Тодi всi в залi розгублено закрутили головами. Тiльки головний двiрський церемонiймейстер тримав свою напудрену голову рiвно й гiдно, як завжди. Вiн пiдiйшов до чорнявого хлопця й сказав: "У нього шрам на лiвiй щоцi. Та й кучерi чорнi. Видно, справжнiй король таки оце".

"Сi!" -- озвався Андреас iз трону.

Отодi вже всi збилися з плигу. Кричали, бiгали, жестикулювали руками й ногами, як умiють тiльки в Неаполi. Лиш Андреас на тронi лишався спокiйний i вдоволено дивився на той гармидер, бо навiть не здогадувався, про що йдеться.

Коли чужий хлопець уклонився йому й показав на корону та скiпетр, Андреас вручив йому те й те, пропустив хлопця на трон i низько йому вклонився, бо вже бачив, як це роблять мiнiстри.

Всiх у троннiй залi це так здивувало, що придворнi враз умовкли, пороззявляли роти й витрiщились на обох хлопцiв. Але чорнявий, видно, не бачив тут нiчого незвичайного. Йому вся ця iсторiя здалася скорiш кумедною, i вiн так зареготав, що й усi довкола не змогли стримати смiх. Уся зала аж двигтiла вiд реготу. У жiнок текли по щоках сльози, а огряднi чоловiки тримались за черево, боячися, щоб воно не луснуло зi смiху. А коли Андреас iще збiгав по свою матроську торбу та показав справжньому королевi лялькового матросика, тодi захитались вiд смiху навiть напудрована перука головного церемонiймейстера i в усiх сiмнадцятьох дверях тронної зали з'явились запудрованi обличчя палацової обслуги.

Отже, королювання короля Анджело Агова скiнчилось так, як i почалося, -- реготом. Але Андреасовi довелося скинути пишне вбрання й залишити палац. I вiн вважав, що так i треба: адже наступного ранку його корабель мав вийти в море. Вiн сказав новому королевi: "До побачення", -- поцiлував його на iталiйський манiр в обидвi щоки, дiстав вiд нього розкiшний, оздоблений самоцвiтами кинджал для своєї матроської торби й пiшки покинув королiвський палац.

Коли вiн виходив брамою, варта вiдсалютувала йому рушницями, а лейтенант-гвардiєць мовив:

"Минулися чудовi днi Неаполя!"

"Сi!" -- вiдповiв Андреас.

I подався в гавань, на корабель "Любонька". Останню свою нiч у Неаполi вiн проспав на своїй койцi в кубрику.

Але за ту нiч iсторiя з фальшивим королем розiйшлась по всьому Неаполю, тож коли вранцi "Любонька" виходила з гаванi, всi неаполiтанцi стояли на причалi, галасували, свистiли, розмахували капелюхами й гукали:

"Хай живе Андреас Агов! Хай живе Андреас Агов!"

Капiтан Карстен Петерсон i вся команда зчудовано витрiщились на латальника вiтрил i спитали:

"Що це за люди?"

"Давнi знайомi", -- вiдповiв Андреас, вийшов на корму й почав кивати неаполiтанцям та гукати "сi!", "йо!", а потiм тричi натиснув на черевце свого лялькового матросика, i той тричi пропищав: "Агов!"

Незабаром вони вийшли в чисте море, i Андреас почав, як звичайно, латати вiтрила, пошкодженi пiд час розвантажування.

Коли один матрос розповiв йому, що вся команда "Любоньки" була на бенкетi в короля, Андреас нестямно зареготав i довго не мiг угамуватись.

"Подумай лишень! -- гукнув Андреас. -- Я оце тiльки збагнув, що був королем Неаполя".

Докiнчивши оповiдку, прадiдусь устав з вершi й запитливо подивився на мене.

-- Ну, чи сподобалася тобi оповiдка?

-- Ще й дуже. Але менi хочеться спитати: невже справдi з двома словами можна обiйти весь свiт?

-- Знов розумне запитання. Тому я спробую дати тобi розумну вiдповiдь: хто має щастя, дотепну голову, добрий розум i бадьоре серце, той може багато чого досягти в свiтi двома словами. Але з самих лише двох слiв пуття небагато. Ти знаєш вiрша про панi Януцiс, що я склав рокiв кiлька тому?

-- Нi, прадiдусю, не знаю!

-- Тодi я розкажу його тобi напам'ять.

Ходячи туди й сюди по вершiвнi, прадiдусь проказав вiрша. Вiн був такий:

Розумна панi Януцiс

В маленькому грецькому мiстi

Накульгує панi Януцiс.

В руцi вона держить пiдбора,

Питає у всiх: "Пух папуцiс?"

Минула вже шоста година,

Надворi помалу смеркає.

Питає вона: "Пух папуцiс?"

Це просто "Де швець?" означає.

Невчасно пiдбор вiдiрвався

В сердешної панi Януцiс,

Не може шевця розшукати.

I знову, i знов: "Пух папуцiс?"

Кульгає, питає, шукає,

Минула вже й сьома година.

Отак на одному пiдборi

Все мiсто вона обходила.

Та в мiстi шевця не знайшлося

Для бiдної панi Януцiс,

I марно вона там ходила,

Питаючи всiх: "Пух папуцiс?"

Минула дев'ята, десята,

I зовсiм надворi вже темно,

I панi Януцiс набридло

Шукати шевця надаремно.

Мiстечко отак обходивши,

Стомилася панi Януцiс.

I врештi вона перестала

Питати в людей: "Пух папуцiс?",

I сiла спочити на лаву,

Та ноги гарненько розтерла,

А потiм, подумавши трохи,

I другий пiдбор геть вiддерла.

Отак без шевця обiйтися

Додумалась панi Януцiс:

Вiддерла пiдбора, та й годi,

Немовби справдешнiй папуцiс.

I далi пiшла без пiдборiв,

Ураз переставши кульгати.

Як мати одного пiдбора,

То жодного краще не мати.

-- Тепер бачиш, -- сказав прадiдусь, докiнчивши вiрша, -- iнколи двома словами взагалi нiчого не досягнеш. Бо де шевця немає, там зi слiв "Де швець?" пуття нiякiсiнького.

-- Це точнiсiнько як iз папугою, -- сказав я. -- Ви знаєте вiршика про папугу, прадiдусю?

-- Нi, Хлопчачок, не знаю. Там теж iдеться про двоє слiв?

-- Авжеж!

-- Ну, то розкажи!

Я пiдвiвся з коркових плиток, уклонився й продекламував:

Колись папугу навчили

"На добранiч!" гукати щосили.

Тепер вiн, коли свiтає,

Також "На добранiч!" гукає.

-- Мудрий вiрш, -- сказав прадiдусь. -- З нього випливає: те, що ти кажеш, треба ще й розумiти. А нi, то краще мовчи.

Вiн примружив очi й випнув нижню губу. Очевидно, йому знову спала на думку якась оповiдка. Але в цю мить на вулицi хтось тричi свиснув. То був мiй друг Геннiнг: вiн прийшов кликати мене гратися. Я не знав, що менi робити, бо в прадiдуся саме прокльовувалась думка i в такi хвилини його не можна перебивати. Та коли Геннiнг засвистiв знову, прадiдусь раптом iз звичайним своїм виразом обличчя сказав:

-- Твiй друг Геннiнг прийшов. Iди до нього, тiльки щоб вернувся вчасно на вечерю. А то бабуся розсердиться!

Я пообiцяв прийти вчасно й вибiг надвiр. А прадiдусь гукнув услiд менi:

-- Завтра я розкажу тобi оповiдку про байбачка Максика!

-- Добре, прадiдусю! -- гукнув я у вiдповiдь. А тодi вибiг до Геннiнга, що хотiв погратися зi мною в Колумба у котромусь iз човнiв на березi.

Звичайно, на вечерю я запiзнився, ще й дуже. Але горiшня бабуся нiтрохи не сердилась. Того вечора вона взагалi була дуже лагiдна й трошечки замислена. Тому менi було дозволено пiзнiше лягти спати та ще й погортати в лiжку чотири дiдовi "Моряцькi щорiчники", в яких друкують усякi оповiдки та репортажi про мореплавство. Аж о десятiй годинi бабуся пiднялась нагору вимкнути свiтло. I спитала, яку можна знайти риму до слова "поки".

Я вiдповiв:

-- "Уроки", бабусю!

Вона трохи подумала й сказала:

-- "Уроки" пiдiйде. Спи солодко, Хлопчак!

-- На добранiч, бабусю! Ти що, теж вiршi складаєш?

-- Ет, не вигадуй! Ще цього менi бракувало! Лягай i спи!

Грюк! Вона зачинила дверi й погупала до своєї спальнi. А я замисливсь: нащо їй рима до слова "поки"? Та не встиг здогадатись, як уже заснув.

ДЕНЬ ДРУГИЙ,

коли я познайомлю вас iз Джоннi-Свистуном,

моєю долiшньою бабусею та долiшнiм дiдусем

i собакою Ураксом.

На прикладi байбака й тарганiв показуємо,

що слова -- це одежа, в яку вбирають свiт.

Цього дня було складено два

найхитромудрiшi в свiтi абетковi вiршi.

Тут-таки оповiдається про пташину кiмнату,

комiрчину на горищi та тришаровий пудинг.

Уранцi прадiдусь прийшов розбудити мене. Насупившись, вiн сказав:

-- Нiзащо не можу пригадати, яку оповiдку хотiв розказати тобi сьогоднi.

-- Про байбачка Максика, прадiдусю!

-- Так, справдi!

Прадiдусеве обличчя прояснiло, вiн примружив очi, випнув нижню губу, замислено подивився на "Моряцькi щорiчники", що лежали на нiчному столику, й нарештi сказав:

-- Розповiм краще зараз, а то знов забуду.

-- Але ж горiшня бабуся чекає нас до снiданку!

-- Тихо! Тихо! Не перебивай! Я саме в такому настрої. Сядь як слiд i слухай!

Я скрутив подушку, пiдмостив пiд спину, гарненько зiперся на неї, а прадiдусь сiв на краєчок лiжка й почав свою оповiдку.

БАЙБАЧОК МАКСИК

Коли падає перший снiг i сарни та зайцi шукають пашi пiд бiлим укривалом, тодi байбаки на полонинах залягають у нори й засинають. Вони сплять так, як умiють спати тiльки байбаки, i аж у березнi чи квiтнi вилазять соннi на повiтря, щоб качатись на схилах гори та скубти свiжу травицю.

Але той байбачок, якого звали Максик, жив у дерев'янiй клiтцi в оселi однiєї селянської родини. До нього там ставились дуже ласкаво, щодня годували його. I все ж Максик тужив за горами, полонинами, за вiльним життям. I от якось у груднi, коли господиня забула взяти дверцята клiтки на защiпку, байбачок вiдчинив їх, вибiг iз хлiва i щодуху помчав на велику гору, що височiла за селом.

Максика дуже здивував холодний бiлий пух, що лежав повсюди й так чудно припiкав йому лапки. Ось йому зустрiлась бiлочка Августа, i Максик спитав: "Скажи, Августо, що це за бiлий пух i чому ним посилана земля?"

"Невже ти не знаєш, що це снiг? -- здивувалася бiлочка. -- Кожної зими, коли ви, байбаки, спите пiд землею, з неба падає снiг. I щороку навеснi, коли кiнчається ваш зимовий сон, налiтає теплий вiтер i розтоплює цей снiг на воду".

"Кумедiя! -- вiдказав Максик. -- А я весь час думав, нiби снiг такий, як пiсок. Я й гадки не мав, що вiн вогкий. Чого лишень не дiзнаєшся, коли не спати взимку!" -- i побiг далi на гору.

Вибiгши десь на чверть висоти схилу, вiн зустрiв сарну Карлу, що жалiбно стогнала.

"Що таке, Карло? -- спитав байбачок. -- Чого ти так стогнеш?"

"Ох, ох, ох! -- зiтхнула сарна. -- Я впала на льоду й забила лiву передню нiжку!"

"А хiба на льоду є горби?" -- сторопiло запитав Максик.

"Ти що, дурний? Таке питаєш! -- здивувалася Карла. -- Лiд гладенький i слизький! Того ж я й упала!"

"Чому це лiд слизький?" -- допитувався Максик.

"Чи я знаю чому? -- вiдказала сарна. -- Пiди на замерзлий ставок та й випробуй сам!"

Максик хотiв iще щось запитати, та Карла вже пошкутильгала далi шукати пашi.

Тодi Максик побiг до замерзлого ставка, що справдi був рiвний та блискучий, як дзеркало. Вiн спробував пробiгтись по ньому, але послизнувся на льоду -- всi чотири лапки роз'їхались у рiзнi боки -й радий був, коли вибрався на землю.

"Кумедiя, -- сказав байбачок, -- я весь час думаю, що лiд шершавий i сухий, наче вапняковий камiнь. А вiн насправдi гладенький i мокрий! I чого лишень не довiдаєшся, коли не спати взимку!" А тодi знову подрiботiв мiж ялицями на гору.

Тим часом вiн устиг зголоднiти. Але нiде не видно було нi травинки. Аж раптом вiн угледiв Карла-Теодора, чорного крука, що сидiв на вершечку скелi й бив крильми.

"Агов, Карле-Теодоре! -- гукнув байбачок. -- Ти не знаєш, де б тут пашi знайти? Я хочу їсти, а трави нiде нема!"

"Паша є в лiсника! -- кракнув крук. -- Отам праворуч вiд дороги є вiдчинена клуня, i в нiй повно сiна".

"У лiсника? Так це ж отой розбiйник з чорною бородою!" -- жахнувся Максик.

"Що ти плетеш! -- засмiявся крук. -- Лiсник не розбiйник, а добрий чоловiк, вiн узимку пiдгодовує звiрiв, щоб не голодували".

Максик хотiв спитати в крука ще щось, та Карл-Теодор уже полетiв геть.

"I чого лишень не дiзнаєшся, коли не спати взимку!" -- подумав байбачок i побiг до вiдчиненої клунi праворуч вiд шляху, де лежало запахуще сiно.

У клунi вiн сiв на пiдлозi, побажав сам собi смачного й почав з насолодою хрумкати сухi стебельця. А наївшись, лiг у сiно й мiцно заснув.

Та зненацька його розбуджено, i, зчудовано заклiпавши очима вiд яскравого свiтла, вiн побачив перед собою приязне обличчя чоловiка, що держав його на руках.

"Ой лишенько! -- подумав байбачок. -- Тепер вiн напевне забере мене до себе додому й замкне в клiтцi".

Проте чоловiк не подався додому, а, сидячи в клунi з Максиком на руках, почав щось ласкаво говорити йому. На жаль, Максик не розумiв людської мови.

Трохи згодом чоловiк зсадив байбачка додолу, i той щодуху чкурнув геть.

"Кумедiя, -- думав вiн, бiжачи, -- це ж, напевне, лiсник. А я, дурень, весь час гадав, нiби вiн лихий розбiйник iз чорною бородою. Чого лишень не дiзнаєшся, коли не спати взимку!"

Потiм байбачок побiг далi на гору, бо вже недалеко було до тiєї полонини, де колись була його нора.

Вже зовсiм близько вiд тiєї полонини йому стрiвся сарнюк Вастль.

"Овва! -- здивовано сказав Максик. -- Що це ти робиш у цих мiсцях, Вастлю? Адже тут поблизу колиба, а ти ж боїшся людей!"

"Та невже ти не знаєш, що взимку в колибах нiхто не живе?" -- й собi здивувався сарнюк.

"Нiхто? -- перепитав Максик. -- А де ж корови та люди?"

"Корови в долинi, в селi, по стайнях, -- вiдповiв Вастль, -- та й пастухи, доярки та сировари теж там!"

"Як цiкаво!" -- вигукнув байбачок i хотiв уже розпитувати сарнюка далi, але той побiг собi, й Максик знову зостався сам.

"Кумедiя, -- промурмотiв вiн, -- а я весь час думав, що вiд колиб треба держатись якнайдалi! I що взимку там нема нiкого -- цього нiхто менi не казав. I чого лишень не дiзнаєшся, коли не спати взимку!" Потiм без страху обнюхав колибу й побiг далi на гору.

Тим часом знявся вiтер, сипонув снiг. Що вище забирався Максик, то дужче шаленiли вiтер та снiговиця. Раз у раз йому доводилось лапкою змiтати снiжинки з очей, i взагалi в холодi та вогкостi було дуже неприємно.

Врештi байбачок добiг до рiдної полонини, але завiрюха вже була така, що вiн не бачив нiчого за два кроки вiд себе.

"Може, зима й гарна, -- мiркував вiн, -- але в норi все-таки затишнiше. Якби ж то я знав, де вхiд до моєї давньої оселi!" I враз Максик почув iз якоїсь дiрки в землi далеке хропiння.

"Гм... -- подумав вiн. -- Здається, тут спить байбачок! -- I трохи залiз у ту дiрку. Там йому дещо здалося знайомим, i вiн гукнув: -Агов, агов, хто тут живе?"

Хропiння стихло, i голос, теж нiби знайомий Максиковi, сердито озвався:

"Хто там? Хто це перебиває мiй зимовий сон?"

"Я, байбачок Максик! -- вiдповiв наш утiкач. -- Я шукаю зимового нiчлiгу!"

"Хто, хто? -- гукнуло з глибини нори. -- Максик? Не може того бути! Мого брата Максика впiймали люди, i вiн сидить десь у клiтцi".

"Та нi ж бо! Я тут! -- закричав на все горло Максик. Бо вiн раптом здогадався, що потрапив у свою давню оселю. Вiн ще прислухався, що чути з глибини, й гукнув: -- Здоров був, брате Мукi!"

Потiм байбаки обнялись по-байбачому переднiми лапками й вiдсвяткували свою зустрiч. Аж до пiзньої ночi обидва сидiли, гомонiли, розповiдали. Максик розказав братовi про всi свої пригоди, а пiд кiнець сказав:

"Ти знаєш, братику Мукi, можна дiзнатись багато, коли не спати взимку. Але в цю пору в норi все-таки затишнiше!"

За десять хвилин обидва вже лежали в глибокому снi й хропли нiби навзаводи. I так вони хропли до березня чи квiтня, сплячи так мiцно, як умiють тiльки байбаки.

Прадiдусь аж зiтхнув iз полегкiстю, коли докiнчив оповiдку.

-- Коли в мене такий настрiй, я мушу зразу розповiдати або вiршувати, -- сказав вiн. -- А то голова заболить або нежить почнеться.

-- Прадiдусю, -- сказав я, -- коли ти розповiдав, кiлька разiв хтось наче пробував вiдчинити дверi. За ними хтось стояв?

-- Ет, Хлопчак, дурниця. То вiтер. Хто б там стояв за тими дверми? В домi нема нiкого, крiм горiшньої бабусi. А вона оповiдками не цiкавиться.

-- А й правда! -- погодився я. Але в ту ж мить побачив, як тiнь, що падала на шибку в дверях, зникла. А за хвилину бабуся гукнула зi сходiв:

-- Де ви там? Доки я вас чекатиму зi снiданком!

Тодi в мене майнув здогад. Але я нiчого не сказав, а лишив свою пiдозру в думцi.

Поки я вмивався та вдягався, ми з прадiдусем розмовляли про байбачка Максика.

-- З цiєї оповiдки ти можеш зрозумiти, -- сказав прадiдусь, -- що з таких слiв, як "снiг", чи "лiд", чи "лiсник" мало пуття, коли не знаєш того, що цими словами називається. Це достоту так, нiби мати смичок, але не мати скрипки.

-- Прадiдусю, -- спитав я, -- адже й у твоєму вiршi про тарганячу газету є отаке не зовсiм зрозумiле слово?

-- Нi, Хлопчак, таргани в моєму вiршi просто вихваляються словом, якого зовсiм не розумiють, та ще й перекрутили його. Ось послухай цього вiрша ще раз.

I прадiдусь почав:

Глофпофтамп!

Усiм вiдоме те, що бджоли,

Здається, хтозна вже вiдколи

Свою газету видають.

А те, що таргани кухоннi -

Газети власники законнi,

Не всiм вiдоме ще, мабуть.

Слово день у день

В нiй одне лишень:

"Глофпофтамп!"

Хоч серед тарганiв шкодливих

Чимало хлопцiв є кмiтливих,

Учених в мовi не однiй, -

Створiння мудрi, що й казати, -

Але читати i писати

Вони не вмiють, хоч убий.

Пишуть, та дарма,

Глузду в тiм нема:

"Глофпофтамп!"

Надумавшись, цi хлопцi гарнi

Прийшли якось-то до друкарнi

I так сказали друкарям:

"Газету надрукуйте, люди,

Для тарганiв, а що в нiй буде -

То вже дарма, байдуже нам".

От друкар узяв,

Та й надрукував:

"Глофпофтамп!"

Тепер вони газету мають,

Та тiльки грамоти не знають -

Нiхто, хоч би тобi один.

Все ж окулярiв накупили

I ну читать її щосили,

Щодня по декiлька годин.

Та одне лиш там

Видно й вам, i нам:

"Глофпофтамп!"

Як бджоли й комарi побачать

Оту газету тарганячу,

Вiд смiху падають вони.

В нiй змiсту жодного не видно,

Але поважно i солiдно

Її читають таргани.

Подив у очах,

Захват у голосах:

"Глофпофтамп!"

-- Кумеднi цi таргани, -- сказав я. -- А що воно може означати, прадiдусю, оте "глофпофтамп"?

-- Мабуть, "головпоштамт". Але сам розумiєш -- таргани навряд чи можуть уявити собi головний поштамт. Речi, про якi говориш, треба спершу побачити. А то слова будуть такi порожнi й кумеднi, як твої штани й сорочка на стiльцi.

-- То виходить, слова -- це одежа, в яку одягають увесь свiт?

-- Атож, приблизно так воно й є. Без мови свiт був би голий, як ти оце тепер. А завдяки мовi вiн стає пристойний i чепурний, як ти завдяки одежi.

-- Панове, чи. довго ще менi чекати? -- гукнула знизу бабуся. -Какао прохолоне!

Я хутенько одягся, i ми пiшли до кухнi. На снiданок були молочнi булочки з какао -- моя улюблена страва вранцi.

Ми знов завели розмову про абетковi вiршi. Горiшня бабуся мовчала й удавала, нiби вони її зовсiм не цiкавлять. Але раптом сказала:

-- Носитеся зi своїми абетковими вiршами! Велике дiло. Якби я схотiла, то й сама могла б їх складати. Я просто не хочу. Не маю часу на такi дурницi. Життя для цього надто важке, та ще коли маєш моторного катера!

"Ой-ой-ой! -- подумав я. -- Зараз почне бiдкатись!"

Але вона не бiдкалась. Навпаки, сказала:

-- Коли хочете придумати щось справдi складне, то звiршуйте такого вiрша, щоб у ньому кожне слово починалося з iншої лiтери та ще й за абеткою.

-- Ого! -- вигукнув я. -- Цього нiхто в свiтi не зумiє. Занадто важко.

-- Так, -- пiдтвердив прадiдусь. -- Занадто важко.

Тодi горiшня бабуся покепкувала з нас: мовляв, на щось справдi путяще ми нездатнi.

Цi слова тяжко вразили нашу вiршувальницьку честь. Але ми нiчого не вiдповiли, а подались до рибальської комори. Там прадiдусь сiв мiж вершами й заходився вирiзати поплавцi для Крiшона Кульги. За роботою вiн супився й випинав нижню губу. Але чомусь не починав нової оповiдки. Тiльки сказав:

-- А думка горiшньої бабусi зовсiм непогана. Але такого вiрша скласти важко, ох як важко!

-- Авжеж, -- погодився я. -- Дуже важко. Цього нiхто не зумiє!

Прадiдусь кивнув головою i знову випнув нижню губу.

-- Прадiдусю, -- тихо спитав я, -- можна менi пiти нагору, трохи погратися дзигами?

Прадiдусь кивнув головою i примружив очi. Я тихенько вийшов i пiднявся нагору, до Шкiряної Лiзбет. Сьогоднi я зовсiм не боявся її. Я був надто заклопотаний. Бо в головi у мене вже накльовувався такий вiрш, де кожне слово починається з iншої лiтери в абетковому порядку. Я тiльки хотiв заримувати його, а потiм здивувати прадiдуся.

Я взяв чисту соснову дошку та теслярського олiвця й зразу почав з великим запалом вiршувати. Я хотiв показати горiшнiй бабусi, на що здатен.

Я списав усю абетку згори донизу на дошцi й до кожної лiтери почав дописувати слово. Врештi, поморочившись довгенько, я таки справдi склав вiрша. Тодi я на радощах обняв Шкiряну Лiзбет, пустив дошку повзком по драбинi й швидко спустився вслiд за нею.

-- Прадiдусю, прадiдусю! -- гукнув я. -- Подумайте лишень: вийшло! Я склав абеткового вiрша, такого, як хоче бабуся!

-- А ти складав вiд А до Я? -- спитав прадiдусь.

-- Аякже! Вiд А до Я.

-- Гм, -- гмукнув прадiдусь. -- Дивне дiло! -- Потiм примружив очi, пильно глянув на мене й спитав: -- А як ти гадаєш, навпаки -- вiд Я до А -- теж можна скласти?

-- Нi, нiзащо в свiтi! Це неможлива рiч!

-- Гм! -- знову гмукнув прадiдусь. -- А як по-твоєму, що звiршував я на оцiй дошцi?

-- Не знаю, прадiдусю!

Але враз у мене виринув здогад. Я спитав:

-- Невже вiд Я до А?

-- Так, так! -- гукнув прадiдусь i забiгав по вершiвнi. -- Я склав вiрша вiд Я до А. Кожне слово починається з iншої лiтери в абетковому порядку.

-- Ого, прадiдусю, якi ми молодцi!

-- Так, я й сам би не повiрив! Але давай уже читати. Починай ти!

Прадiдусь iз поважним обличчям зiперся на одвiрок, а я взяв дошку й гордо прочитав труднющого вiрша. Вiн був такий:

Абетка звiрiв

Андреас

Бачив

Влiтку

Гори,

Д

Е

Є

Жуки,

Зайцi,

I

Їжаки,

Й

Кроти,

Лисицi,

Мишок

Нори.

Одна

Презлюща

Рись

Сичала,

Тихенько

Ухкала,

Фирчала:

"Х-хто х-ходить?

Це х-хода

Ч-чия?

Ш-ша!

Ща!

Ю!

Я!

-- А щоб було видно, що це справжнiй вiрш, я перепишу його у вiсiм рядкiв:

Андреас бачив влiтку гори,

Де є жуки,

Зайцi, i їжаки,

Й кроти, лисицi, мишок нори.

Одна презлюща рись сичала,

Тихенько ухкала, фирчала:

"Х-то х-ходить? Це х-хода ч-чия?

"Ш-ша! Ща! Ю! Я!"

Прадiдусь сказав:

-- А бодай тобi, та й гарно ж ти звiршував! Ото бабуся подивується! А тепер послухай мого вiрша.

I почав:

Морська яхта

Яхта

Юргенса

Щодня,

Швидкохiдна,

Чепурна,

Цiлу

Хвилю -

Ф

Утiв

Триста -

Стрiмко

Розтина,

Пружисто.

Обвозила

Нас

Морями:

Лондон,

Кадiс,

Йокогама...

Їй

Iще iти й iти -

Зостається

Ж не

Єдине:

Едiнбург,

Дубровник,

Гавр,

Варна,

Балтiмор,

Афiни.

Цього прадiдусевого вiрша я також напишу ще раз у вiсiм рядкiв:

Морська яхта

Яхта Юргенса щодня,

Швидкохiдна, чепурна,

Цiлу хвилю -- футiв триста

Стрiмко розтина, пружисто.

Обвозила нас морями:

Лондон, Кадiс, Йокогама,

Їй iще iти й iти -

Зостається ж не єдине:

Едiнбург, Дубровник, Гавр,

Варна, Балтiмор, Афiни.

-- Прадiдусю! -- сказав я. -- Ох i гарно ж у вас вийшло!

-- Як вийшло, так вийшло, -- вiдповiв прадiдусь. -- Але ходiмо вже до бабусi. Пора обiдати!

Ми понадягали шапки, взяли дошки пiд пахви й через вулицю, де того дня гуляв дужий вiтер, рушили додому. Горiшня бабуся ще куховарила, коли ми ввiйшли до кухнi. Вона мовила:

-- Гайда звiдси! Тут вам нема чого робити.

-- Що ви, бабусю! -- гукнув я. -- Ми склали два чудовi вiршi!

-- То поставте дошки тут. Я подивлюсь. А вас щоб тут не було! Обiдатимемо у вiтальнi.

Прадiдусь i я знизали плечима, вийшли до вiтальнi й почали гортати "Моряцькi щорiчники". Але я не втерпiв i вибiг ще раз до кухнi.

Горiшня бабуся сидiла там за столом i писала.

-- Ви вiршуєте? -- спитав я.

-- Ет, вигадаєш! -- спалахнула вона. -- Звiдки в мене час на вiршування? Я записую кулiнарного рецепта!

-- А ви вже прочитали нашi вiршi, бабусю?

-- Так, -- вiдповiла вона, -- глянула одним оком. Непогано! Я б не повiрила, що таке можна зробити. Та коли не мусиш дбати про чоловiкiв i про моторний катер, то є час на такi речi. А я, бiдолашна жiнка, мушу день i нiч надсаджуватись, i варити, i латати, i прати...

-- I записувати кулiнарнi рецепти, -- докинув я.

-- Аякже, -- пiдхопила бабуся, -- I записувати кулiнарнi рецепти теж доводиться.

Але вона мовила це трохи збентежено, i я здогадувався чому. Та не сказав нiчого, а слухняно понiс миску з картоплею в лушпайках до вiтальнi.

Потiм ми пообiдали.

Пiсля обiду прадiдусь лiг поспати. В такому вiцi складний вiрш, мабуть, утомив його. А я скористався цiєю нагодою, щоб провiдати своїх хворих сестричок Аннекен i Йоганнекен.

Зайти до них я не мiг, бо кiр -- хвороба заразна. Тому я засвистiв на вулицi, а вони пiдбiгли до вiкна й хихотiли там та кривлялись, як звичайно роблять маленькi дiвчатка. Дивилися собi на кiнчик носа, щоб очi сходились докупи, або начiсували волосся на обличчя, або випинали губи дудочкою.

З пiвгодини я витримував усе це й дивився з вулицi на них. Та коли нагодився Джоннi-Свистун i почав реготати до слiз iз моїх дурненьких сестричок, я розсердився й крикнув їм, щоб вони щезли з вiкна. I вони справдi щезли. Але спочатку висолопили язики.

Джоннi-Свистун сказав:

-- Дiвчиська всi дурнi. Ходiмо на берег, пограємось у краб'ячi перегони.

Я залюбки погодився й пiшов iз Джоннi вузенькими вулочками горiшнього селища до сходiв, що зигзагами спускались у дiл попiд червоним кам'яним урвищем. Ми з'їхали вниз по залiзничному поруччю, бо так, по-перше, швидше, а по-друге -- цiкавiше.

В долiшньому селищi ми пiшли не завулочками, а широкою Кайзерiвською вулицею, що веде до причалiв. Там уже висiли на каштанах маленькi зеленi їжачки. Але Джоннi сказав, що каштани ще не достигли. Вiн завжди знав такi речi. А ще вiн знав, що каштановi дерева бувають дуже старi, й розповiв менi, нiби в Iталiї є одне таке дерево, що стовбур його має в обводi шiстдесят метрiв.

-- Те дерево росло ще за часiв Нерона! -- докинув Джоннi.

-- Невже? -- здивувався я.

-- Точно! Менi вчитель розказував, -- вiдповiв Джоннi.

Ну, коли вчитель розказував, то напевне правда. Але дивно все-таки! Поки ми йшли вниз Кайзерiвською вулицею, менi не сходило з думки те дерево.

I раптом Джоннi спитав:

-- Хлопчак, чому ти примружуєш очi й випинаєш нижню губу?

-- Хiба?

-- Тепер уже нi, але щойно так робив.

-- Ой, Джоннi, це означає, що в мене є якась думка! Менi треба чимскорiш до моєї долiшньої бабусi! А в краб'ячi перегони пограємося завтра!

I я побiг. Джоннi-Свистун зовсiм сторопiв i гукнув менi навздогiн, що так робити нечесно, а завтра вiн не схоче гратися. Та менi було байдуже. Менi спало на думку, як скласти оповiдку про каштанове дерево. I я хотiв записати оповiдку.

Долiшня бабуся жила в великому жовтому будинку, перед яким росли три могутнi каштани. Вона була куди веселiша за горiшню бабусю. Крiм того, в неї був собака -- сенбернар Уракс.

Коли я прийшов, Уракс лежав у сiнях i куняв. Та як тiльки побачив мене, то завиляв хвостом, стрибнув до мене й поклав переднi лапи менi на плечi, мало не поваливши мене.

-- Молодець, молодець, Ураксе! -- гукнув я. -- Тiльки не заважай менi. У мене є одна думка.

Собака зрозумiв мене вмить. Вiдчепився вiд мене й тiльки тихенько прослизнув у дверi вслiд за мною, коли я зайшов до пташиної кiмнати.

Там стояли пiд скляними ковпаками набитi тирсою птахи: кулички, чайки, горобцi, одна вивiльга й двi морськi чайки. Серед тих птахiв сидiла моя долiшня бабуся й гаптувала подушку.

-- Добридень, бабусю! Менi треба паперу й олiвця! -- вигукнув я.

-- Ти що, знов хочеш вiршувати? Твоя голова ще замала для цього. Ти можеш набути головний бiль на все життя. Нездорово в такi юнi лiта вiршувати.

-- Та нi, бабусю, я тiльки хочу записати одну оповiдку, що почув вiд Джоннi-Свистуна! -- гукнув я.

-- Джоннi-Свистун тобi не товариш! Учора вiн вилаяв старого боцмана з причалу негарним словом. Про це вже весь острiв знає.

-- Так боцман iз причалу сам лається негарними словами! -вiдказав я. -- Хiба вiн має право так лаяти Джоннi?

-- А якими ж словами лаявся боцман?

-- Як дасте паперу й олiвця, я напишу.

-- Ну гаразд, вiзьми в секретерi паперу й олiвець.

Я шаснув до секретера, i Уракс услiд за мною; взяв кiлька аркушiв паперу та довгого олiвця й написав на маленькому папiрчику тi негарнi слова, що ними лаявся боцман з причалу.

Долiшню бабусю глибоко обурили цi слова. З обурення вона навiть уколола голкою великого пальця.

А я побiг iз папером та олiвцем на горище й зачинив дверi перед носом в Уракса. Коли записуєш оповiдки, треба бути самому. Собаки при цьому заважають. (А от коти -- нi.)

Коло невеличкого круглого вiконця на горищi я вмостивсь на старому матрацi, поклав на колiна альбом "З iсторiї Нiмеччини" й почав писати оповiдку про каштанове дерево. Час вiд часу я розгортав альбом i списував з нього те, що менi пiдходило.

Коли вже смеркло i я майже дописав свою оповiдку, на горище прийшов мiй долiшнiй дiдусь i сказав, що я зiпсую тут собi очi, та вже й годi вiршувати. Уракс, що ввiйшов за ним, гавкнув i, як звичайно, поклав менi на плечi переднi лапи, так що списанi аркушi посунулися з моїх колiн i розсипались по пiдлозi. Я так розсердився, що ляснув Уракса. Але долiшнiй дiдусь сказав, що Уракс не хотiв зробити шкоду, а коли його бити, вiн почне боятись людських рук.

-- Твої аркушi можна розiбрати внизу, в кiмнатi, -- сказав вiн. -Ти зразу й прочитаєш менi свою оповiдку?

-- Так вона ж iще не готова, дiдусю! -- вiдказав я.

-- Тим лiпше, Хлопчак, тодi я допоможу тобi докiнчити її.

Я зрадiв, зiбрав аркушi, поклав альбом "З iсторiї Нiмеччини" на матрац i спустився з дiдусем та Ураксом у пташину кiмнату.

Мiй долiшнiй дiдусь мав чорного кучерявого чуба, нiби негр. Напомацки той чуб був схожий на овечий смушок. Вiн любив грог i був дуже добродушний.

Моя оповiдка сподобалась йому. Але не вся. Тому ми вдвох виправили її i вдвох-таки придумали для неї кiнець. Уракс стояв поруч i завзято молов хвостом, нiби й вiн щось тямив у складаннi оповiдок.

Коли ми нарештi впорались, бабуся принесла дiдовi грогу, а менi -тришаровий пудинг.

Цей пудинг мав такi кольори, як прапор нашого острова. Долiшня бабуся сама придумала його рецепт якось уночi, в лiжку. Тому пудинг i називався "Анна". Зiсподу вiн був зелений вiд маренки, посерединi червоний вiд полуниць, а зверху бiлий вiд збитого бiлка. Того вечора я з'їв його повну миску. Бо писання нагонить апетит.

Потiм я, скрутивши свою оповiдку дудочкою, взяв її пiд пахву й побiг скiльки духу в горiшнє селище. I все ж я запiзнився на вечерю. Горiшня бабуся страшенно насварила мене.

Коли я сказав їй, що вже з'їв у долiшньої бабусi цiлу миску пудингу, вона розсердилася ще дужче.

-- Ну як можна робити отакi дурницi -- давати дитинi цiлу миску пудингу! -- закричала вона. -- Цього ж вистачило б сiмдесятьом сiмом домовикам! I що собi думає та долiшня бабуся? Куди це годиться! Скажи й ти щось, тату! Невже я сама мушу всьому давати лад?

-- Так, так, -- пробурчав прадiдусь iз-пiд вусiв. -- Цiла миска пудингу -- це трохи забагато для дитини, правда, правда!

-- От бач! -- переможно вигукнула горiшня бабуся. -- Твiй прадiдусь теж сварить тебе!

-- Ну що ти, Маргарето, я зовсiм не сварив його! Я тiльки сказав...

-- I досить! Не захищай хлопця! А тепер, Хлопчачок, у лiжко! I щоб зразу вимкнув свiтло! Та не бери з собою "Моряцького щорiчника"! Ну, гайда!

Я вирiшив, що краще послухатись, бо горiшня бабуся аж кипiла. Сказав "добранiч усiм", збiг нагору, роздягнувся й заснув так швидко, що зовсiм забув ще раз перечитати свою оповiдку.

ДЕНЬ ТРЕТIЙ,

у який трохи докладнiше розказано

про Джоннi-Свистуна.

Тут-таки з'ясовано, як змiнюються мови

i чому теля "воно", а не "вiн" i не "вона".

Наведено вiрша про "вiн-вона-воно"

й опис майже справжньої аварiї.

Пояснено, чому коробки з-пiд капелюшкiв,

повнi дiамантiв, не слiд брати в рятувальнi човни

i чому ми з прадiдусем лаццаронi й туттi-фруттi.

Коли вранцi прадiдусь зайшов до мене в спальню, я був уже вмитий i одягнений, бо менi кортiло швидше прочитати йому свою оповiдку. З нетерплячки я за снiданком з'їв тiльки три булочки з маслом, i горiшня бабуся дуже здивувалася.

-- Це через оте дурне об'їдання пудингом учора ввечерi, -- бурчала вона. -- Твоя долiшня бабуся -- нерозумна жiнка. Так i скажи їй, коли знову пiдеш до неї.

-- Ну що ти, Маргарето, -- докiрливо мовив прадiдусь. -- Хiба так можна? Хлопчак, ходiмо в наш Содом i Гоморру!

-- Можна, можна! Так i перекажи їй, як я сказала! -- гукнула горiшня бабуся навздогiн нам. -- Це їй тiльки на користь буде, як трохи проти шерстi погладити.

-- Жiнки не можуть без сварнi! -- промурмотiв прадiдусь крiзь зуби, а потiм ми пiшли через вулицю до рибальської комори. У вершiвнi я зразу вийняв з кишенi свої аркушi й сказав:

-- Моя оповiдка називається "Старе дерево в далекiй долинi".

-- Помалу, помалу, не квапся так! -- гукнув прадiдусь. -- Коли щось розповiдаєш або читаєш, не можна так накидатись на слухача, треба це робити поволеньки. Сядь як слiд на корок! Отак, а тепер починай!

I я повiльно прочитав прадiдовi ту оповiдку, що її написав удвох iз долiшнiм дiдусем.

СТАРЕ ДЕРЕВО В ДАЛЕКIЙ ДОЛИНI

В однiй далекiй, вiдлюднiй долинi стоїть старе-престаре дерево, таке грубе, що чотири чоловiки насилу обхопили б його стовбур. Листя на тому деревi розчепiрене, нiби п'ять пальцiв на людськiй руцi, а пишна крона навеснi вкривається бiлими свiчками суцвiть. Потiм замiсть них виростають схожi на їжачкiв зеленi плоди.

У сиву давнину, коли дерево ще було молоде, до тiєї вiдлюдної долини якось заблукали, полюючи на ведмедя, двоє людей -- батько й син. Батько, одягнений у ведмежу шкуру, звався Уракс. А син, що мав на собi гарненьку курточку з козячого хутра, мав iм'я Урасик. Осiннiй день був сонячний, i обидва лягли спочити в холодку пiд деревом. Та ледве-но вони заплющили очi, як довкола щось почало загрозливо стукати й трiскати. Уракс, батько, вмить зiрвався на ноги й ухопився за важезний кий. Вiн подумав, що десь поблизу суне ведмiдь або вовк. Урасик також пiдскочив i вхопив товсту ломаку, що лежала на землi.

Та роззирнувшись навкруги, вони не побачили нiякого небезпечного звiра. Зелена долина мирно дрiмала пiд сонечком. Але стук i трiскiт не стихали. То стукне лiворуч, то лусне праворуч...

Уракс i Урасик повертали голови з боку в бiк, нiби сарни, що зачули небезпеку, i їм уже стало трохи моторошно.

Та зненацька Урасик вигукнув: "Та! Та! Тук! Тук!" -- тобто: "Тату, тату! Диви, диви!"

Старий могутнiй Уракс у ведмежiй шкурi, що стояв, зiпершись на кий, глянув туди, куди показував пальцем син, i побачив, як з гiлля дерева падають шипуватi зеленi плоди, стукають об землю i з лускотом розбиваються.

Тодi Уракс iз Урасиком засмiялись, i хлопчик у козячому хутрi побiг збирати блискучi темно-брунатнi кульки, що випадали з розтрiснутих зелених шкаралупок.

"Крак! Крак! -- сказав Урасик, показавши на тi кульки.

Тато Уракс кивнув головою, показав на дерево й сказав: "Крак-древо", -- тобто трiскуче дерево. Коли обидва надвечiр рушили додому, Урасик мав у кишенях своєї козячої куртки темно-брунатнi кульки. В їхнiй лiсовiй печерi вiн показав тi кульки своїй матерi Урiанi й сестричцi Урусi й сказав: "Та, та, тук, тук, крак-древо!" -тобто: "Гляньте, гляньте, оце впало з трiскучого дерева!"

Вiдтодi дерево в долинi називали "крак-древом", i всi дiти, що жили в печерах по довколишньому лiсi, восени збирали брунатнi кульки та бавились ними.

Багато часу минуло -- цiла тисяча рокiв. Люди покинули печери й побудували собi дерев'янi хати. Про дерево в далекiй долинi вже нiхто й не згадував.

Та одного дня на початку листопада через ту далеку долину їхала в запряженому волами вiзку жiнка з дочкою. Мати, вдягнена у вовняну сукню й пiдперезана поясом з великою золотою пряжкою, звалась Туснельда. Донька в червоному плащику з овечої шкури -- Туся. Вони їхали вже багато днiв i поїли всi свої припаси. Було холодно, в гiллi дерева свистiв листопадовий вiтер.

Мати зупинила волiв, зсадила з вiзка Тусю й сiла з нею в захистку пiд стовбуром, що став уже грубезний, могутнiй. Вони хотiли трохи перепочити вiд труського вiзка та завивання вiтру.

Туся сказала: "Глад!" Це означало: "Я голодна!"

Але мати, на жаль, не могла дати їй нiчого, навiть жменьки проса, щоб пожувати. Аби забавити доньку, вона показала на брунатнi кульки, рясно розсипанi в травi, й почала качати їх, як крем'яхи.

"Це кракси!" -- сказала вона, бо пригадала, що колись вичитала таке слово в списаному шкiряному сувої прапрапрапрапрабаби. Туся, що думала тiльки про їжу, зразу вхопила одну кульку, а побачивши, що пiд трiснутою кулькою бiлiє щось схоже на зерня з горiха, зразу обчистила шкаралупку й укинула бiле ядерце в рот.

Туснельда перелякалась: а що як донечка отруїться? Та не встигла нагримати на малу, як сталося щось куди страшнiше. До дерева пiдбiг страшелезний дикий кабан iз гострими iклами. В матерi з переляку аж серце спинилось.

Але кабан, що в цих вiдлюдних краях ще не бачив людини, поводився зовсiм мирно. Обнюхав Туснельдину пелену i вдоволено засопiв, коли Туся почухала йому в щетинi.

Здоровезний звiр заходився вишукувати своїм рилом брунатнi кульки та смачно хрупати їх. Аж за годину -- видно, наситившись, -- вiн подрiботiв геть.

У Туснельди камiнь вiдпав вiд серця, i не тiльки тому, що минулась небезпека. Тепер можна було не боятись i голоду: вона знала, що брунатнi кульки в зелених шипуватих шкаралупах можна їсти. Вона пригорщами наносила їх у вiзок, i, їдучи далi, мати i донька чистили тi кульки i їли досхочу. А ввечерi, приїхавши додому, розповiли Тусиному татовi й братам про свою пригоду, показали плоди того дерева й пiдсмажили їх на вогнищi в хатинi.

За тисячу рокiв людський розум, звичайно, став тонший, а мова -точнiша. Тисячу рокiв тому казали просто -- "крак". Тепер же один плiд називали "кракс", а багато -- "кракси". Краксом називали й саме дерево, i всi дiтлахи, що жили в дерев'яних хатинах на околицi, восени збирали кракси й ласували ними.

Минуло багато часу -- ще цiла тисяча рокiв. Люди покинули дерев'янi хатини й побудували на горах кам'янi замки. Про дерево в далекiй долинi вже нiхто не пам'ятав. I ось одного дня пiд кiнець жовтня через ту вiдлюдну долину проїздив верхи один рицар зi своїм сином. Рицар, що мав на собi блискучий срiбний обладунок, звався Вольфгард фон Бальдевайн, а його синок у брязкучiй кольчузi -Вольфик. Тато Вольфгард, що навчив свого сина не тiльки їздити верхи, фехтувати, стрiляти з лука та полювати з соколом, а ще й римувати, користався цiєю поїздкою, щоб утовкмачувати синовi прекрасне мистецтво вiршування.

Вольфик саме почав складати вiрша. Почав зi слiв:

Як ми ганяли коней пасти...

Тодi став пiдшукувати риму, i погляд його впав на дерево, що за двi тисячi рокiв виросло в справжнього велетня. Вiн спитав у тата, як те дерево називається. Але рицар не знав того; раптом вiн пригадав один пергамент свого прапрапрапрадiда, де згадувалося про дерево з пальчастим листям i зеленими шипуватими плодами. Той прапрапрапрадiд згадував у пергаментi й назву дерева, але рицар Вольфгард фон Бальдевайн уже не пам'ятав її точно. Вiн думав, думав, бо назва крутилась на язицi, але так i не мiг згадати. Аж через пiвгодини пригадалась йому та назва. Та що синок недавно питав у нього риму до слова "пасти", вiн переплутав одне й друге i назвав плоди того дерева не "кракси", а "касти". Так вiн i сказав синковi.

"Ой! -- вигукнув Вольфик. -- Який чудовий випадок! Тепер я маю прегарну риму до "пасти"!"

I, їдучи далi, докiнчив свого вiршика:

Як ми ганяли коней пасти,

То бачили великi касти...

Тато Вольфгард був дуже задоволений сином. Коли вони надвечiр приїхали до замку й сiли в великiй рицарськiй залi за вечерю, Вольфиковi довелося проспiвати свого вiршика пiд звуки лютнi, i йому завзято плескали в долонi не лише дами та пани, а й служники та служницi.

Вiд того дня дерево в долинi називали вже не "крак" i не "кракс", а "каста", бо завдяки рицарському вихованню розум людський став витонченiший i мова теж. Слово "кракс" не тiшило слуху спiвцiв.

Воно здавалося грубим, неоковирним. А от "каста" -- тонше, милозвучнiше, його легше проспiвати. Отож вiдтодi почали казати "каста", i всi дiти, що жили в замках на довколишнiх горах, часто восени їздили верхи в долину та спiвали пiд розлогим деревом.

Минуло багато часу -- цiла тисяча рокiв. Люди покинули замки, побудували собi кам'янi мiста. Про дерево в далекiй долинi вже нiхто й не згадував.

Але одного дня, теплого осiннього дня, якась дама, гуляючи з донечкою по тiй далекiй долинi, з подивом побачила старезне, велетенське дерево. Дама, що носила пишну, схожу на дзвiн сукню, напнуту на обручах, звалась Лаура. А донечка в шовковiй кофточцi та довгiй спiдничцi з тафти -- Лаурiночка. Обидвi мали в правiй руцi уквiтчаний вiвчарський цiпочок, а в лiвiй -- вiяло.

Сiвши спочити пiд деревом, вони побачили в травi шипуватi зеленi плоди, в яких ховалися брунатнi кульки.

"Ой, якi чарiвнi!" -- прощебетала Лаурiночка.

"Справдi чарiвнi", -- погодилась панi Лаура.

Обидвi поклали свої цiпочки та вiяла й почали кидати одна однiй брунатнi кульки.

Лаурiночка спитала матiр, як називаються цi плоди. Та панi Лаура не могла пригадати зразу, їй тiльки згадалось, що вона натрапляла на їхню назву в однiй книжцi своєї прапрапрапрабабусi. Згадалось їй i те, що такi дерева ростуть десь у Гюлiстанi, тобто в Туреччинi. А що панi Лаура любила говорити в риму, то сказала:

Вони ростуть у Гюлiстанi

I називаються кас...тани.

"Ох, каштани! Яка мила назва! -- вигукнула Лаурiночка, бо вона була трохи шепелява. -- Дожвольте менi, матушю, нажбирати їх i вжяти додому -- гратишя! Каштани!"

"Назбирай, пташечко моя", -- вiдповiла панi Лаура.

Отак i вийшло, що Лаурiночка принесла додому в кишенях шовкової кофточки чотири брунатнi кульки. I всiм розповiла, що вони називаються "каштани".

Сестричкам та гувернантцi-француженцi тi каштани дуже сподобались, i вони всi поїхали в далеку долину та назбирали їх повний кошик.

Вiд того дня старезне дерево почали називати каштаном. I всi дерева, що мають листя, розчепiрене, нiби пальцi на руцi, називаються так.

Отже, назва дерева за три тисячi рокiв чотири рази змiнилась. Але саме дерево в далекiй долинi росте й досi, воно тiльки стало ще вище й грубше.

Коли я дочитав свою оповiдку, прадiдусь вигукнув:

-- Ого, та й складна ж оповiдка! Ти справдi написав її сам?

Я признався, що деякi мiсця списав iз альбома "З iсторiї Нiмеччини" i що менi допомагав долiшнiй дiдусь.

-- Але придумував оповiдку я сам!

-- Так, це легко помiтити. Бо ти уявляєш собi розвиток мови занадто просто. Насправдi вона розвивалася куди повiльнiше й спокiйнiше. Мов рiчка, до якої звiдусюди стiкаються струмки, ручаї та потiчки. Але до одного ти додумався слушно: що кожна доба живе по-iншому, по-iншому думає й по-iншому говорить, нiж попередня! Та, звичайно, люди не вигадують слiв навмання. Кожна рiч потребує такого слова, що пiдходило б до неї. Гном має одне iм'я, квiтка -- iнше, а трава -- ще iнше. Це доводить мiй вiрш про долину Сiмземель.

-- А який це вiрш, прадiдусю?

-- Слухай! Зараз розкажу.

Я зручненько сiв i почав слухати вiрша, якого ще не чув.

Долина Сiмземель

В краю, де гори синi,

Долина є мiж скель.

Стоять у тiй долинi

Сто гномiвських осель.

А гномiв звуть Посiймачок,

Котигорошок, Пiвгачок,

Гора найвища -- Стрiмчачок,

Долина -- Сiмземель.

В тiй Сiмземелi пишнiй,

Найкращiй iз долин,

Один є сад розкiшний,

Увесь у квiтах вiн.

Тi квiти звуться Мовпушок,

I Вiдкомах, i Вiдкiшок,

I Барвиквiт, i Конюшок,

А садiвник -- Мовдзвiн.

У нього дiло -- квiти,

Насаджуй та плекай,

А в гномiв -- боронити

Вiд вiтру весь той рай.

Вiтри там звуться Невгавай,

I Дминестiй, i Вдудуграй,

А найбуйнiший -- Вивертай,

Синок Мовдзвонiв -- Кай.

В долинi тiй веселiй

Гуляє вiн щодень,

Збирає всякi зела,

Якi є там лишень.

Тi зела звуться Деньудень,

I Стулигуб, i Нiтелень,

I Ледвеледь, i Живлишень,

I Дiньбомдзеньдзелень.

Хто хоче разом з Каєм

Долину обiйти,

Хай чобiтки взуває

Й бере з собою тих

Дiтей, що звуться Топтунець,

I Смiюнець, i Кректунець,

I Дрiбудрiбудрiбунець,

А може, й так, як ти.

-- От бач, -- сказав прадiдусь, докiнчивши вiрша, -- слова, що мають пiдходити до якоїсь речi, треба добре обдумувати. Наприклад, нашої Шкiряної Лiзбет нiяк не могли називати Регiною. Це iм'я просто не пiдходило б їй. А коли ти почуєш слово "Пiвгачок", то зразу здогадаєшся, що це назва чогось маленького, грайливого, тобто гномика. А слово "Мовпушок", наприклад, звучить зовсiм iнакше. Його треба вимовляти з надутими щоками: "Мов-пу-шок!" Чуєш? Звук округлий, повний, доспiлий, мов велика пишна квiтка. Правда?

-- Так, прадiдусю! Але скажiть: хто придумав усi слова, якi є на свiтi?

-- Ха-ха, Хлопчак! їх не придумував хтось один, їх придумували всi люди. Мова -- це скарбниця народу. В нiй зберiгаються всi спогади i весь досвiд за багато тисяч рокiв. А скарбники, що охороняють тi скарби, та ведуть їм лiк, та змiтають з них пилюку, -- то вченi, мовознавцi, дослiдники мови! Вони позбирали всi слова й упорядкували їх, як колись на рiчцi Євфратi в хить-хить-хатках.

-- У хить-хить-хатках? А що це таке?

-- Ну, це нелегко пояснити. Дуже довга iсторiя. Чи вистачить нам часу до обiду?

-- Мабуть, вистачить.

-- Гаразд, тодi я розкажу тобi все достоту! Сiдай на корок та наставляй вуха, бо ця оповiдка зовсiм непроста!

Я сiв на корковi пластини й уважно вислухав прадiдусеву оповiдку.

ХИТЬ-ХИТЬ-ХАТКИ

Колись давно -- сто чи, може, й двiстi рокiв тому -- по рiчцi Євфрату плив за водою корабель, на якому була цiла компанiя вчених-мовознавцiв. Цi вченi подорожували вже три роки, дослiджуючи всi мови свiту, щоб скласти словник кожної мови й гарненько впорядкувати їх усi. I ось, пропливаючи попiд тим берегом, де колись стояло мiсто Вавiлон, вони побачили щось дуже дивне.

На березi височiв чималий пагорб, а впоперек його гребеня лежали довгi колоди, що вистромлялись далеко на обидва боки й скидались на величезну гойдалку. Але найчуднiше було те, що на самих кiнцях тих колод стояли двi невисокi хатки, збудованi з камiння, i що тi хатки справдi легенько хитались пiд вiтром угору-вниз, як дiти на гойдалцi.

"Що це таке?" -- в один голос вигукнули вченi.

"Це останнi рештки Вавiлонської вежi, -- пояснив капiтан судна -старий араб. -- Вона стояла тут".

"А що це таке -- Вавiлонська вежа?" -- спитав учений-китаєць.

Капiтан пояснив йому:

"Коли люди будували Вавiлонську вежу, що мала сягати неба, бог нiбито розгнiвився на таке зухвальство. I за нiч повкладав їм у голови рiзнi мови, так що вони бiльше не могли зрозумiти один одного й у страшенному переполоху розбiглись на всi боки".

"Так-так, -- сказав китаєць. -- Я вже пригадав цю iсторiю. Про неї розказано в Бiблiї. Але що ж сталося з вежею?"

"А з вежею сталося таке, -- пояснив старий араб. -- Коли люди розбiглись, то вежа -- i цеглянi мури, i риштовання, й драбини -лишилась у безлюдному Вавiлонi. Налiтали вiтри, дощi, пiщанi бурi, смерчi, за спекотними днями йшли холоднi ночi. Дерев'яне риштовання струхло, мури завалились, недалека пустеля засипала рештки вежi пiском та землею, i врештi вона обернулась в оцей положистий пагорб. Тiльки одну частину вежi пощадили вiтри, сонце й пустеля. То були десять довгих колод iз чорного дерева, що лежали на самому вершечку, мiцно позв'язуванi ликом. Спочатку то була пiдлога восьмого поверху вежi, їхнє дерево тверде й тривке, i вони витримали все, не згнили й не поламались".

"А що ж то за хатки на кiнцях колод?"

"Тi цеглянi будиночки з пласкою покрiвлею колись були сторожками на восьмому поверсi".

"Цiкаво, цiкаво!" -- загукали вченi хором i, хитаючи головами, задивились на ту велетенську гойдалку: пагорб, через нього перевисають колоди з червоного дерева, а на їхнiх кiнцях, наче дiтлахи на гойдалцi, стоять два цеглянi будиночки й тихо погойдуються вгору-вниз пiд вiтром.

"Каравани, що проходять мимо, називають їх хить-хить-хатками, -сказав капiтан. -- I всi кораблi, що пропливають рiчкою, тричi трохи спускають вимпел на щоглi, коли минають пагорб".

"Дивний збiг, -- сказали вченi. -- Саме в цьому мiсцi людей нiбито надiлено рiзними мовами, i саме повз це мiсце пропливаємо ми, шукаючи, де б упорядкувати всi численнi мови".

"А може, це й є те мiсце, якого ми шукаємо!" -- вигукнув один з учених, англiйський лорд.

"Безперечно! -- хором загукали всi вченi. -- Це те мiсце, якого ми шукаємо! Пане капiтане, ми тут зiйдемо на берег!"

Корабель пристав до берега, вченi зiйшли з нього, рушили до пагорба, пiднялись на вершину i, балансуючи руками, пробралися по колодах до цегляних будиночкiв. Iшли по двоє: один лiворуч, другий праворуч, -- щоб не порушувати рiвноваги тiєї гойдалки. Невдовзi половина вчених уже сидiла в лiвiй, а друга половина -- в правiй хить-хить-хатцi.

"Ну от, -- сказав найстарший з учених. -- Зараз почнемо наводити лад у рiзних мовах свiту. Ми сидимо в цих хатках нiби на терезах, i це допоможе нам точно виважити закони мови".

I вченi розпочали нараду, перемовляючись iз хатки в хатку.

Коли вони не могли погодитись на чомусь i той чи той сердито рушав, балансуючи руками, до вершини пагорба, хить-хить-хатки починали рiзко хитатись, i всi вченi скрикували зi страху, що вони впадуть i повбиваються. Тому розсерджений учений негайно вертався до своєї хатки, вiдновлював рiвновагу гойдалки й кiнець кiнцем погоджувався з iншими.

Пiд час цiєї наради мовознавцi харчувалися судновими запасами, що їх приносили на берег матроси, а вони пiдтягували їх до хаток на довгих мотузках. Звичайно, i тодi треба було дбати про рiвновагу. Коли в лiвий будиночок пiднiмали п'ятдесят фунтiв в'яленої баранини, то в правий пiдтягували кошика з пiвсотнею фунтiв оливок. А коли праворуч пiднiмали тридцятикiлограмове барильце вина, то лiворуч тягли тридцятикiлограмовий мiшок кукурудзяних коржикiв.

Коли минув отаким чином тиждень, усiм мовам бiльш-менш дали лад. Пiд кiнець iще треба було порадитись, якi iменники мають бути чоловiчого, якi жiночого i якi середнього роду. Це було нелегке дiло.

Англiйцi не бачили тут нiчого складного. "Ми, англiйцi, -пояснював худющий лорд iз довгою конячою головою, -- вважаємо, всi слова, якi не позначають живих iстот, -- середнього роду. Тож нам i нема потреби сперечатись, якого роду яке слово. Будь-який неживий предмет у нас не "вiн" i не "вона", а "воно". I готово! О'кей!"

Отак упорядкували англiйську мову, i кощавий лорд, балансуючи, пройшов з лiвого будиночка на гребiнь пагорба, а з правого так само пройшов плечистий американець iз широким пiдборiддям, аби не порушилась рiвновага хить-хить-хаток.

Китайськi вченi зробили ще хитрiше. Вони лишили iменники такими, як є: мовляв, розумнi люди самi розберуть, котрий iменник якого роду.

"Вiзьмiть, наприклад, слово "чi", -- сказав учений у жовтому шовковому халатi й показав павука, що бiг по колодi. -- Слово "чi" має два значення: "павук" i "сокира". Коли ми маємо на увазi павука, то згадуємо, що вiн тче павутиння, а ткачами звичайно бувають чоловiки. Тому павук -- чоловiчого роду. А сокира буває гостра, мов язик у жiнки. Отже, вона -- жiночого роду. Все!"

Таким мудрим способом умить навели лад серед китайських iменникiв, i з обох хаток пройшли до вершини пагорба по одному вченому в шовковому халатi. Iншi вченi, що розв'язали справу так само, як китайцi, подалися за ними.

Французи, iталiйцi, iспанцi погодились на тому, щоб iменники були тiльки чоловiчого та жiночого роду. Один чорнявий, кучерявий молодий учений з Неаполя сказав: "Наше слово "бамбiно" означає "дитя". Дитя -це морока для матерi, але радiсть для батька. Отже, "бамбiно" -чоловiчого роду. А слово "страда" означає "вулиця". На вулицi смiються, плачуть, теревенять -- i все це iнколи одночасно. Чисто по-жiночому. Отже, "страда" у нас -- жiночого роду".

Так без великих труднощiв дiйшли згоди iталiйцi, французи, iспанцi та португальцi. Злiва й справа по четверо темнооких учених пройшли по колодах до вершини пагорба, i в хить-хить-хатках зосталися тiльки росiяни, голландцi, нiмцi та деякi iншi вченi.

Голландцi домовилися першi. Вони подiлили свої iменники теж на двi купи, але не так, як iталiйцi. Оскiльки вони держалися думки, що чоловiк i жiнка живуть разом; то й об'єднали чоловiчий i жiночий рiд докупи. А решту слiв вiднесли до середнього роду. Дитя чи курча -- це середнiй рiд. Готово! Klaar! In orde! [1] Отаким практичним способом домовились голландцi, i їхнiй подiл прийняло ще багато вчених, що пройшли справа й злiва на вершину пагорба. ------[1] "Ясно! В порядку!" (Голландське) ------

Настала черга росiян. Вони подiлили iменники гарненько на чоловiчий, жiночий та середнiй рiд, а розрiзняти їх вирiшили по закiнченню. Коли слово кiнчається на приголосну -- це здебiльшого чоловiчий рiд, коли лiтерою "а" чи "я" -- здебiльшого жiночий, коли "е" чи "о" -- середнiй. Наприклад: "хлiб" -- чоловiчий, "вода" -жiночий, "море" i "небо" -- середнiй. Хорошо! Точка!

Минув якийсь час, поки росiяни подiлили свої слова. Але зрештою впорались i з цим, i бiльшiсть учених, якi ще сидiли в цегляних хатках, зробили за прикладом росiян i, зберiгаючи рiвновагу, пройшли справа та злiва на середину пагорба, а потiм iз полегкiстю спустились у дiл.

Тепер нагорi, в хить-хить-хатках, зосталися тiльки тi вченi, котрi говорили по-нiмецькому: нiмцi, австрiйцi та швейцарцi, по троє в лiвiй i правiй хатцi.

На превеликий жаль, цi шестеро вчених нiяк не могли дiйти згоди. Майже через кожне третє слово виникали суперечки, i не раз гойдалка з колод починала так сильно хитатися, що обидвi хатки аж з мiсця зсовувались, i тi вченi, котрi вже стояли пiд горою, перелякано розбiгались, бо думали, що вони впадуть.

На щастя, шестеро вчених у хатках швидко вгамовувались, але, на жаль, ненадовго. Бо незабаром знов спалахувала суперечка.

"Сокира -- чоловiчого роду! Бо сокира подужає наймiцнiше дерево!" -- гукав солiдний швейцарець iз лiвої хатки.

"Нi, жiночого! -- заперечував австрiєць iз правої хатки. -- Бо сокира гостра, як жiночий язик!"

"Усе не так! -- пискливе озвався нiмецький професор теж у правiй хатцi. -- Сокира -- i те, i те. Вона допомагає жiнцi в господарствi й чоловiковi на роботi. Треба, щоб сокира була середнього роду!"

I знову хить-хить-хатки сильно розгойдувались, i знов ученi внизу розбiгались на всi боки. Вони боялися, що хатки попадають їм на голови. А крик угорi ставав усе запальнiший:

"Павук... Вiн... Вона... Воно... Вулиця... Вiн... Нi, вона!.. Воно!.."

Той крик аж розполохав усiх птахiв у околицi.

Коли вченi, що стояли бiля пiднiжжя пагорба, побачили, що хатки розгойдуються дедалi дужче, вони вирiшили врятувати життя своїм шiстьом колегам нагорi й допомогти їм при розподiлi iменникiв. Вони назбирали на березi Євфрату плескатих камiнцiв, надряпали на кожному нiмецький iменник i скидали тi камiнцi на купу. Купа вийшла чимала. Потiм попросили, щоб iз кожної хатки спустили їм мотузку й поприв'язували до тих мотузок по великому порожньому кошевi метрiв на два вiд землi. Третiй кiш поставили бiля купи камiнцiв зi словами. Коло цього коша став найвищий з учених -- негр iз Африки, що мав зрiст два з половиною метри.

"Панове! -- гукнув вiн. -- Я беру всю справу в свої руки. А то шановнi швейцарцi, австрiйцi та нiмцi, боюсь, нiколи не дiйдуть згоди! Будь ласка, гукайте менi згори, якого роду яке слово! Слова чоловiчого роду я кидатиму в правий кошик, жiночого -- в лiвий, а середнього -в оцей, що стоїть передi мною! Ну, починаймо!

Високий негр узяв з купи камiнець i голосно гукнув: "Берг!" (Гора.)

Згори хором вiдповiли: "Вiн!"

I камiнець полетiв у правий кошик.

"Танте!" (тiтка) -- гукав африканець.

Ученi вiдповiли: "Вона!"

Камiнець полетiв у лiвий кошик.

"Шiф!" (судно) -- гукнув негр.

Згори й звiдусiль залунало: "Вiн!", "Вона!", "Воно!" Але найгучнiше гукали: "Воно!" I високий учений кинув камiнець у кошик перед собою.

Далi пiшло куди жвавiше -- слово за словом, камiнець за камiнцем. Але незабаром у лiвому кошi назбиралось забагато камiнцiв, так що гойдалка з лiвого боку почала вiдчутно перехилятись униз. Вчений-негр швидко кинув у правий кiш три повнi жменi камiнцiв, не дивлячись, якi слова стоять на них. Але тепер гойдалка перехилилась на правий бiк. Шестеро вчених у хатках зарепетували на гвалт: вони боялись упасти. Тодi високий африканець навмання кинув жменю камiнцiв у лiвий кiш i зразу ж набрав другу жменю. Але цього разу гойдалка врiвноважилась, i чорношкiрий учений, зiтхнувши з полегкiстю, бездумно висипав ту жменю в кiш перед собою.

Випадково африканцевi тодi попали в жменю всi слова, що позначають частини людського тiла. Так i вийшло, що цi слова в нiмецькiй мовi навперемiшки то чоловiчого, то жiночого, то середнього роду. "Шенкель" (стегно) -- вiн, "ваде" (литка) -- вона, а "кнi" (колiно) -- воно. "Гальс" (шия) -- вiн, але "аксель" (плече) -- вона, а "кiн" (пiдборiддя) -- воно. "Мунд" (рот) -- вiн, "назе" (нiс) -- вона, "ор" (вухо) -- воно. "Шедель" (череп) -- вiн, "штiрн" (лоб) -- вона, "генiк" (потилиця) -- воно, "фус" (ступня) -- вiн.

Спочатку вченi хотiли повибирати хибнi камiнцi й повикидати у вiдповiднi кошi. Та це було, по-перше, важке дiло, по-друге -- нудне, а по-третє -- небезпечне, бо гойдалка могла знов захитатись. Отож, зiтхнувши, лишили все як було i тiльки всi дальшi камiнцi розподiляли особливо старанно.

Та коли в ученого-негра зрештою потомились руки, вiн упустив кiлька камiнцiв, що належали до лiвого коша, в кiш перед собою. Так i вийшло, що в нiмецькiй мовi слова "вайб" (жiнка), "медхен" (дiвчина), "фройляйн" (панна) i "гун" (курка) --середнього роду, хоча слiд би -жiночого.

Над цим багато вчених стурбовано хитали головами. Але кiнець кiнцем вони були радi, коли розподiлили й нiмецькi iменники й останнi шестеро вчених покинули хить-хить-хатки та по троє обережно пройшли колодами до вершини пагорба.

Радi й задоволенi тим порядком, що його навели, всi вченi знов сiли на корабель i попливли Євфратом униз до Басри й далi, до Перської затоки, а тодi чимшвидше роз'їхались по своїх країнах -- писати про нововпорядкованi мови грубезнi книжки.

А хить-хить-хатки й далi погойдувались пiд вiтром, аж поки одного дня приїхали американськi вченi-археологи, велетенськими кранами познiмали їх iз пагорба разом з колодами й вiдкопали в пагорбi половину Вавiлонської вежi. Вiдтодi хить-хить-хаток нема. Але кожен словник i кожна граматика -- це доказ, що колись вони були на свiтi.

Коли прадiдусь докiнчив свою оповiдку, я спитав:

-- А справдi таке колись сталося?

-- Любий мiй Хлопчачок, -- вiдповiв прадiдусь, -- якщо в оповiдцi є змiст, то вона правдива й тодi, коли насправдi розказаного не було. Зрозумiв?

-- Нi, не зрозумiв!

-- Дарма! В десять рокiв ще не обов'язково розумiти все. Їсти хочеш?

-- Як вовк, прадiдусю!

-- Слава богу! Тепер горiшня бабуся вже не матиме причин сердитись за той пудинг. Надягай шапку та ходiм додому.

Так ми й зробили. Понадягали шапки, вкутали шарфами шиї, перейшли через нешироку Трафальгарську вулицю, на якiй того дня вiтер аж ревiв, i вернулись додому обiдати.

На обiд була смажена скумбрiя з картопляним салатом, i горiшня бабуся поводилась сумирно, мов ягнятко. Вона бiльш i словом не згадала про пудинг, тiльки спитала, де ж дошки з новими абетковими вiршами.

-- Сьогоднi ми не записували вiршiв, а розказували просто з голови, -- пробурчав прадiдусь, бо вiн непохитно вiрив, що горiшня бабуся не тямить у поезiї.

-- Пiсля обiду ми знов вiршуватимемо на дошках, -- сказав я примирливо. -- Тодi принесемо вiршi сюди!

-- Гаразд, -- байдуже сказала горiшня бабуся.

Але менi здалося чомусь, що їй зовсiм не байдуже!

Пiсля обiду прадiдусь, видно, не мав настрою вiршувати. Бо вiн з'їв аж п'ять скумбрiй. Але заради мене вiн пiднявся нагору, до Шкiряної Лiзбет, у токарню, взяв свiжу дошку та теслярського олiвця й важко лiг на стружки.

-- Сьогоднi менi чогось не хочеться складати абетковi вiршi, -сказав вiн. -- А що як спробувати вiрша про "вiн-вона-воно"? Якраз би пасували до оповiдки про хить-хить-хатки.

-- Про "вiн-вона-воно" -- це занадто легко, прадiдусю! Краще про "я-ти-вiн-вона-воно"!

-- Згода, Хлопчачок! Я складу такого вiрша, щоб перша строфа починалася iз "я", друга -- з "ти", третя -- з "вiн" i так далi.

-- Я теж, прадiдусю!

-- Чудово, Хлопчак, от i погодились.

Прадiдусь примружив очi й випнув нижню губу, i я, мабуть, зробив так само, бо й менi вже набiгла думка!

На жаль, коли наїсися смаженої скумбрiї, вiршується дуже поволi. Аж через три години ми впоралися з цим -- я навiть швидше за прадiдуся.

Ми пожеребкувались, кому читати першому. Виграв прадiдусь. Вiн вiдсунув дошку трохи далi вiд очей i зi свого стружкового ложа прочитав менi вiрша про "я-ти-вiн-вона-воно":

Цiсар Целестiн

_Я_ цiсар -- цiсар Целестiн

У цiсарськiй коронi.

Я в цiм краю сиджу один

На цiсарському тронi.

_Ти_ цiсар -- цiсар Целестiн,

Живеш собi щасливо,

Їси ти вдосталь лагомин,

П'єш марки "Цiсар" пиво.

_Вiн_ цiсар -- цiсар Целестiн

У цiсарськiй столицi.

Щодня вiзити робить вiн

Царицi-цiсарицi.

_Вона_ тодi його веде

У чепурну кiмнатку

Й на руки цiсарю кладе

Маленьке цiсарятко.

_Воно_ смiється любо так,

У нього кругле личко,

I пломенiють, наче мак,

Його рум'янi щiчки.

_Ми_ -- владарi над краєм цим,

Вся цiсарська родина.

Стоїть над озером наш дiм,

Кругом росте шипшина.

_Ви_ в добрiй згодi живете

На тронi й коло трону,

Та часто в руки даєте

Синочковi корону.

_Вони_ й назовсiм вiддадуть

Цей дорогий гостинчик,

I стане цiсарем, мабуть,

Маленький Целестiнчик.

-- Кумедний вiрш, прадiдусю! -- сказав я.

-- А ти знаєш, чому вiн кумедний?

-- Нi...

-- Бо в ньому щоразу треба надягати iншу маску. Як у театрi.

-- Не розумiю.

-- Рiч ось у чому: коли в моєму вiршi стоїть "я", то йдеться про самого цiсаря, що носить корону.

-- Звiсно, прадiдусю.

-- А де стоїть "ти", там iдеться про когось такого, що має право казати цiсаревi "ти", -- скажiмо, про його брата, герцога!

-- А, тепер розумiю, прадiдусю! Той, про кого сказано "вiн", уже дальший вiд цiсаря, але знає його, -- наприклад, слуга.

-- Атож! Але читай уже свого вiрша.

Я пiдвiвся, став як слiд, уклонився й прочитав iз соснової дошки свого вiрша:

Химерний шпак

_Я_ маю удома ручного шпака.

_Ти_ знаєш, ця птаха дурненька яка!

_Вiн_ довго дивився, як грається Труда:

_Вона_ колiщатко качала повсюди.

_Воно_ все котилось, а шпак торопiв;

_Ми_ все ж розумнiшi, мабуть, вiд шпакiв.

_Ви_ знаєте, в чiм їх рiзниця з людьми?

_Вони_ мають голови меншi, нiж ми!

-- Просто казково в тебе вийшло! -- похвалив прадiдусь захоплено. -- Але щодо великих i малих голiв -- це таке дiло... От, наприклад, у найрозумнiшого на островi чоловiка, доктора Шлюмпа, голова маленька. А в найдурнiшого -- Гайна-Яйце -- величезна голова з водянкою.

-- Але ж я не навсправжки, прадiдусю! -- вигукнув я. -- То ж я жартома так написав!

-- Вибач, Хлопчачок. Жартувати не забороняється.

Раптом на вулицi хтось пронизливо свиснув i гукнув:

-- Агов, Хлопчак!

То був голос Джоннi-Свистуна. Вiн зразу ввiйшов до комори, видерся драбиною нагору й сказав прадiдовi, що я обiцяв йому погратися сьогоднi в краб'ячi перегони.

-- Обiцянки треба дотримувати, -- вiдказав прадiдусь, i ми з Джоннi вийшли. Я був радiсiнький, бо пiсля стомливого вiршування краб'ячi перегони -- чудовий вiдпочинок.

Я взяв обидвi дошки, занiс їх додому, до горiшньої бабусi, а потiм iз Джоннi-Свистуном рушив проти вiтру на берег.

Джоннi пробував свистiти, але вiтер був такий сильний, що вмить зривав йому звуки з губiв. Власне, Джоннi вмiв свистiти не краще за iнших хлопцiв. Прiзвисько "Свистун" вiн успадкував вiд свого дiда Мiхеля -- той щовечора стояв на причалi й висвистував матроськi пiснi. Бiля цього причалу, на якому Мiхель-Свистун звичайно висвистував "Ла-Палому" або "Самотнього матроса", ми з Джоннi й збирались улаштувати краб'ячi перегони. Для цього ми забродили босонiж у неглибоку воду, вишукували мiж водоростями та камiнням крабiв-самiтникiв, що живуть у мушлях, i клали їх на який-небудь камiнь, що виглядав з води.

Краби-самiтники спочатку лежали принишкнувши в своїх домочках, та раптом смугастi мушлi починали ворушитись, кiлька тоненьких червоних лапок, укритих волосками, вистромлялися з-пiд мушлi, i краб iз своїм домочком на спинi повз по каменю, аж поки не звалювався з його краю в воду. Той, чиї краби першi попадають у воду, вигравав.

Здебiльшого перемагав Джоннi, бо вiн ретельно вибирав крабiв. А я завжди брав перших-лiпших, тому менi часто попадався такий дурний, що не мiг навiть знайти краю каменя.

На жаль, того дня перегонiв у нас не вийшло: вiяв сильний вiтер, i на берег накочувались великi буруни. Високi хвилi наближалися, розбивались на пласкому березi в бiлу пiну, яка з шурхотом повзла по берегу вище, викидали на пiсок водоростi, пляшки, скiпки та дохлих рибинок, злизували їх назад i знов викидали.

Така погода не годилася для краб'ячих перегонiв. Крiм того, морський вiтер продимав на нас усi куртки та светри, тож ми невдовзi сховались у нашу шлюпку -- "Шкiряну Лiзбет" i почали гратись у корабельну аварiю. Вдавали, нiби пливемо рятувальним човном по бурхливому морю. Джоннi кермував, а я мусив заспокоювати пасажирiв. То була небезпечна плавба: нам загрожували акули й меч-риби. Я мусив раз у раз гукати: "Спокiйно, спокiйно, панове!" Та й Джоннi за стерном було нелегко.

Але, як смеркло, ми нарештi допливли до рятiвного берега. Прорвалися крiзь прибiй i з небезпекою для життя витягли з води мiльйонерку, що випала з човна в прибiй. За це вона подарувала нам коробку з-пiд капелюшкiв, повну дiамантiв, а крiм того кожного з нас нагороджено золотим орденом; Джоннi вирiзав тi ордени складаним ножиком iз викинутих на берег коркових поплавцiв.

Коли я прийшов додому вечеряти й показав горiшнiй бабусi свiй орден, вона тiльки сказала: "О господи!" -- бо поплавець, на жаль, був трошки в смолi. Але прадiдусь похвалив Джоннi й мене, бо ми врятували з прибою мiльйонерку. Тiльки коробка дiамантiв страшенно обурила його.

-- Коробок з дiамантами нiхто в рятувальнi човни не бере! -вигукнув вiн. -- У такому човнi дорогий кожен дюйм мiсця! Туди беруть барильця з водою, ящики з сухарями та запаснi весла. Оце справжнi коштовностi для жертв корабельної аварiї. Дiаманти викидають за борт! Бо це тiльки зайвий баласт! -- Прадiда просто-таки розгнiвили тi дiаманти.

Але горiшня бабуся тiльки похитала головою й ущипливо сказала:

-- Ви говорите так, наче вас щойно самих змило в море. З такими думками не жартують. Краще згадайте про наш моторний катер. Хтозна, чи вiн тепер не в морi! А тепер гайда в лiжко обидва! "Моряцькi щорiчники" у вiтальнi.

Ми з прадiдусем слухняно вийшли з кухнi, взяли по два щорiчники й пiднялись нагору до своїх спалень, у яких було дуже затишно, хоч надворi завивав вiтер i вiконницi стукотiли.

Коли я вже лежав у лiжку й читав оповiдку про матроса, що знав тюленячу мову, за дверима почулась тиха хода, потiм дверi рипнули, i до мене прослизнув прадiдусь iз дошкою пiд пахвою.

-- Хлопчак, -- сказав вiн, -- а я пiсля обiду склав ще одного вiрша, дуже важкого. Хочеш послухати?

-- Авжеж! Це теж вiрш про "я-ти-вiн-вона-воно"?

-- Звичайно. Вся премудрiсть "я-ти-вiн-вона-воно" в шести рядках. Слухай же!

Прадiдусь прокашлявся й розказав коротенького вiршика:

_Я_ -- цiсар,

_Ти_ -- мiй щирий-друг,

А _вiн_, _вона_, _воно_ -- знайомi.

_Ми_ маєм найвiрнiших слуг,

_Ви_ всiх вiтаєте навкруг,

_Вони_ живуть не в нашiм домi.

-- Ну, Хлопчак, як тобi подобається? -- спитав прадiдусь, гордо пiдпершись дошкою.

Я сказав, що вiрш короткий i влучний! Це потiшило прадiдуся. Вiн сказав "добранiч" i потихеньку вийшов.

Але, на жаль, горiшня бабуся щось помiтила. Я почув, як вона, гупаючи ногами, збiгла по сходах i розкричалась:

-- Ви вже й уночi починаєте вiршувати? Чи ви вже з глузду схибнулись? У моєму домi таких богемних звичаїв не буде, чули? Ми простi люди з моторним катером, а не якiсь там лаццаронi й туттi-фруттi!

-- Ох, Маргарето! -- простогнав прадiдусь. -- Не вживай чужоземних слiв, коли не розумiєш їх!

Але те зауваження тiльки пiддало жару бабусi.

-- Справдешнi туттi-фруттi -- обидва! -- повторила вона. -- Й лаццаронi! Я знаю, що кажу! Давай сюди оту дошку -- i гайда в лiжко!

Я почув, як прадiдусь почовгав геть, а сам хутенько вимкнув свiтло i вдав, нiби сплю.

Але горiшня бабуся тiльки на мить просунула голову в дверi, сказала "добранiч" i спустилась униз, до своєї спальнi.

А я скоро заснув, не дочитавши оповiдки про матроса, що знав тюленячу мову.

ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ,

у який я познайомлю вас зi своїм горiшнiм дiдом,

дядьками Гаррi та Яспером i чотирма золотими рибками.

Виникає сильна пiдозра, що горiшня бабуся потай вiршує.

Надходить радiсна звiстка про те,

що прибуває наш моторний катер.

З'ясовується, мiж iншим, що малi слова

так само важливi, як великi,

i що моряки -- страшеннi ласуни.

На ранок вiтер трохи вщух. Правда, вiдчиняючи вiкно, я чув, що прибiй ще шумить на березi, але вiконницi вже не торохтiли, а внизу, на Трафальгарськiй вулицi, стрибали горобцi. Отже, вiтер був невеликий. За снiданком бабуся не називала нас нi "фруттi", нi "лаццаронi", а тiльки сказала:

-- Вiрш про "я-ти-вiн-вона-воно" стоїть у сiнях.

Прадiдусь моргнув менi. Це означало: "Буря минула!" Ми обмотали шиї шарфами, понадягали шапки, щоб iти через вулицю; прадiдусь узяв пiд пахву дошку з вiршем, а я -- "Моряцький щорiчник".

-- Нащо тобi книжка? -- спитав прадiдусь.

-- Я хочу прочитати вам оповiдку про матроса, що знав тюленячу мову.

-- Молодець, Хлопчак! Але до рiзницi мiж мовами ми ще не дiйшли. Крiм того, про це я розповiм тобi iншу оповiдку. Кращу вiд твоєї, що в книжцi.

Я вiднiс "Щорiчник" назад у вiтальню.

Ми перейшли вулицю, на якiй, сердито цвiрiнькаючи, спурхнули три горобцi, й пiднялись по драбинi в токарню, до Шкiряної Лiзбет. Прадiдусь уже хотiв був поставити свою дошку до iнших списаних вiршами, та раптом примружив очi, придивився до дошки зблизька й запитливо глянув на мене:

-- Ти що, ставиш моїм вiршам оцiнки?

-- Нi, прадiдусю, а що?

-- Ось тут пiд вiршем стоїть "три-чотири".

-- Ага! Це горiшня бабуся! -- переможно вигукнув я.

-- Що це означає?

-- Я, прадiдусю, вже давно догадувався, що вона потай цiкавиться вiршами!

-- Господи! -- щиро жахнувся прадiдусь. -- Що це ти вигадав, Хлопчак! Коли твоя горiшня бабуся почне вiршувати, це буде так, нiби риба захотiла лiтати!

-- А є летючi риби, прадiдусю!

-- Бувають, бувають! Але ж твоя горiшня бабуся -- не летюча риба! Скорiш уже долiшня бабуся! Про ту я б повiрив!

-- Помиляєтесь, прадiдусю, ще й дуже! Долiшня бабуся як вогню боїться вiршування. Ви ж знаєте, яка вона весела й мила. Але думати вона любить не дуже. А горiшня бабуся не така весела, зате думає бiльше!

Прадiдусь здивовано глянув на мене й сказав:

-- Таке мале, а вже таке розумне!

Потiм вiн звiв розмову на iнше й почав шукати оцiнок на всiх дошках. I справдi, пiд усiма вiршами стояли цифри. Я дiстав п'ятiрку за "Химерного шпака", а прадiдусь -- за вiрша про яхту. А взагалi здебiльшого стояли четвiрки й часом "три-чотири".

-- Ну, коли цi оцiнки справдi ставила горiшня бабуся, то вона дещо тямить у вiршуваннi! Але я не повiрю, не повiрю нiзащо!

-- А я вам доведу!

-- Ну що ж, Хлопчак, я буду радий. Менi ще тiльки вiсiмдесят чотири роки, я ще можу вчитися розуму...

Говорячи, прадiдусь виймав iз-за шафки для iнструментiв довгастi дерев'янi таблички рiзної форми, з написами, i приставляв їх до лави. То були таблички з назвами суден -- колись їх прикрiплювали до корабельного носа.

-- Звiдки вони у вас, прадiдусю?

-- Цi таблички я сам вирiзьбив i розмалював. Але вони не вигаданi: я копiював таблички з назвами справжнiх суден, коли був юнгою в Гамбургу. По цих табличках я розповiм тобi про твого двоюрiдного дiда Арнольда Рiкмерса.

-- Це той дядько Арнольд, що був у Гамбургу капiтаном порту?

-- Так, Хлопчак, той самий дядько Арнольд. Бач, вiн теж знався на мовi!

Прадiдусь вийняв з-за шафки останню табличку, дуже довгу, напис на нiй був: "Гамбурзька громада".

-- Отак, -- мовив вiн. -- Тепер я можу почати оповiдку про дядька Арнольда Рiкмерса. Сядь на стружки, щоб краще бачити таблички. Через цi таблички я, як виняток, розкажу тобi оповiдку тут, нагорi.

Як цiкаво! Я сiв на купу м'яких стружок, i прадiдусь за допомогою табличок розказав менi таку оповiдку:

ВЕСЕЛИЙ КАПIТАН ПОРТУ

Капiтан порту -- це неабияка персона, а коли це ще й капiтан величезного гамбурзького порту, можна сказати не вагаючись, що це велика людина. Багатьох колишнiх капiтанiв гамбурзького порту й досi пам'ятають у народi. Але жоден iз них не зостався в пам'ятi гамбуржцiв так, як капiтан Арнольд Рiкмерс.

До того вiн був капiтаном корабля й плавав здебiльшого з Гамбурга до Пiвденної Америки. Та якось його пароплав попав у великий шторм, на ньому звалило щоглу, i Арнольд Рiкмерс позбувся лiвої ноги. Вiдтодi вiн уже не мiг ходити в далекi плавання. Але вiн був добрий моряк, пiдготований в усiх питаннях мореплавства, i його в п'ятдесят рокiв призначили капiтаном гамбурзького порту.

Його дружина Теодора -- вiн називав її просто Тео -- дуже зрадiла новiй чоловiковiй службi, бо сподiвалася, що тепер капiтан частiш буватиме дома. Та вона, на жаль, помилилась. Бо ранiш, коли капiтан пiсля кожного рейсу дiставав кiлька тижнiв вiдпустки, вона весь цей час мала його для себе. А тепер вiн день у день бував у порту, i вона не раз зiтхала: "Тепер у тебе двi дружини, Арнольде: гавань i я, i менi здається, що гавань ти любиш дужче".

Звичайно, капiтан казав, що це дурниця. Порядкувати великим портом -- для цього треба бiльше часу й працi, нiж щоб утримувати в порядку кухню. Там є причали з кранами, склади, катери, рiчковi судна. А головне -- великi океанськi пароплави, що їх вводять до гаванi й виводять iз неї потужнi буксири. Крiм того, вiн має дбати про паспорти для чужоземних морякiв та про хитромудрi справи митницi.

"Все це -- в моїх руках", -- мовив капiтан не без гордостi, а потiм показав дружинi список великих суден, що мали прибути наступного дня до гамбурзького порту. У тому списку були французький пасажирський пароплав "Наполеон", двоє суден, що ходили до островiв Пiвнiчного моря -- "Королева Луїза" та "Хай щастить" -- i великий рятувальний буксир "Буря".

Капiтанова дружина засмiялась, побачивши той список, i сказала:

"З цих назв можна скласти цiлу фразу".

"Як це?" -- спитав капiтан Рiкмерс.

"Як переставити їх, -- вiдповiла дружина, -- то можна сказати: "Буря на Наполеона, i хай щастить королевi Луїзi!"

Ця думка дуже потiшила капiтана порту, бо вiн був уже в таких лiтах, коли чоловiки знову починають читати казки й розважатись кумедними iграми.

"А ти знаєш, Тео, -- сказав вiн, -- якщо судна прибудуть одночасно, я справдi зможу розставити їх у такому порядку, щоб утворилась ця фраза. Але звiдки взяти iншi слова? Адже нема таких суден, що називались би "На" чи "I"!

"А чого не назвати так буксири? -- пiдказала дружина. -- Адже вони шмигають мiж пароплавами в гаванi, достоту як маленькi слова в реченнi мiж великими!"

"Ну, ти ж i придумаєш!" -- сказав капiтан i заговорив про щось iнше.

Але наступного дня, коли вiн дивився зi своєї заскленої вежi на гамбурзький порт i бачив, як до гаванi одне за одним входять судна "Буря", "Наполеон", "Хай щастить" i "Королева Луїза", йому згадалася дружинина думка, i весь наступний тиждень вiн раз у раз ловив себе на тому, що пробував скласти фразу з назв прибулих суден.

Коли буксири пiдводили до причалiв гамбурзькi пароплави "Моряцький привiт" та "Бургомiстр Росе", капiтан мурмотiв: "Моряцький привiт бургомiстровi Россу!"

Коли привели для ремонту пожежнi судна "Нiч" i "Свiтло", вiн посеред дiлової розмови раптом сказав: "Крiзь нiч до свiтла!" Судновласники, з якими вiн саме розмовляв, здивувались i не знали, що й подумати.

Мало-помалу отаке складання фраз зробилось у нього невiдчепною звичкою, i найкумеднiше було те, що весь персонал гамбурзького порту заразився нею. Коли одного дня на верфi поставили ремонтувати великi крановi судна "Воля", "Сила" i "Влада", докери, смiючись, гукали: "Воля дає силу i владу!"

Коли бiля митного причалу пришвартувалися пасажирськi пароплави "Зiрка", "Рiо", "Промiнь" та "Одеса", митники перемовлялися з усмiшкою: "Зiрка над Рiо, промiнь для Одеси!"

Зрештою таким складанням фраз заразилося все мiсто, i ще нiколи мореплавських повiдомлень у газетi не читали так пильно, як тодi, коли кожен гамбуржець намагався скласти фразу з назв прибулих суден.

I ось настала пора спустити зi стапелiв нову серiю буксирiв. Усе було готове для цього. Тiльки назв новим бiлим пароплавчикам iще не дали. Не могли вирiшити: дати їм назви мiст, чи квiток, чи риб. Тому питали думки в кожного. Мiж iншим, спитали й капiтана порту Арнольда Рiкмерса. I капiтановi згадалося те, що придумала його дружина.

"Панове, -- сказав вiн. -- Ви знаєте, що наше мiсто вже два тижнi розважається, складаючи з назв прибулих кораблiв цiлi фрази. Знаєте й те, що найбiльш вдалими з них розважають гостей мiста, коли катають їх по гаванi. Зробiть же людям приємнiсть -- полегшiть їм таке складання. Назвiть буксири "Для", "За", "На", "Пiд", "Перед", "I", "Та", "Або". Це буде одна з принад нашого порту".

Керiвники буксирного пароплавства сторопiли. А потiм гучно зареготали. Всi вони були в тому вiцi, коли чоловiки знову починають читати казки та розважатись кумедними iграми, а тому сприйняли капiтанову пропозицiю цiлком серйозно.

Того дня, коли мали "хрестити" буксири, половина мiста, як звичайно, була в порту. Як то завжди буває пiд час спуску кораблiв на воду, безкоштовно частували пивом, копченими ковбасами й гамбурзькою юшкою з вугрiв. Тiльки саме "хрещення" було для всiх глядачiв величезною несподiванкою.

Тео, дружина капiтана. порту, розбила пляшку шампанського об форштевень першого буксира й голосно вигукнула: "Називаю тебе "Крiзь". Люди здивувались, А коли панi Теодора Рiкмерс оголосила iншi назви, по черзi вигукуючи: "Називаю тебе "I", називаю тебе "Без", називаю тебе "Бiля", -- всi стали перезиратись i перемовлятися: "Химернi "хрестини", еге?"

Та декотрi вже зрозумiли, нащо буксирам дають такi дивнi назви, i вiдтодi цi люди щодня приходили в порт дивитись, як прибувають судна. I четвертого дня пiсля спуску буксирiв на воду це завзяття було винагороджене. Бо два буксири саме втягували до гаванi два пароплави. Один називався "Мiсто Бремен", другий -- "Широкий шлях". Для цих пароплавiв капiтан порту вiдрядив буксири "Через" i "Є". Отож люди, що стояли на причалах iз великими бiноклями в руках i читали по порядку цi назви, складали їх у фразу: "Через мiсто Бремен є широкий шлях". А прочитавши, захоплено смiялись, передавали бiноклi сусiдам i виспiвували на весь голос: "Через мiсто Бремен є широкий шлях!"

"Гамбурзький ранковий вiсник" надрукував цю фразу наступного дня на першiй сторiнцi. Ще там було зазначено, що iдея пана Арнольда Рiкмерса "просто чудова" i що складання фраз iз назв щойно прибулих суден напевне принадить до Гамбурга дуже багато туристiв.

Капiтана Рiкмерса потiшила ця похвала в газетi, i вiдтодi вiн часто приходив додому ранiше та обговорював з дружиною список кораблiв, що мали прибути наступного дня до порту. I майже щодня їм щастило скласти з тих назв фразу. Правда, не всi вони бували такi гарнi, як першого дня. А проте бували приємнi несподiванки, i не минало дня, щоб на пiрсах та причалах порту не юрмилось пiвсотнi, а то й сотня людей з бiноклями, що спостерiгали прибуття пароплавiв. Дiйшло до того, що декотрi готелi в гаванi вивiсили оголошення: "Кiмнати з видом на прибуття суден. Видаються позичкове бiноклi".

Одної весняної недiлi, коли до гаванi насунули сотнi цiкавих, капiтановi порту пощастило скласти навiть невеличкого вiршика:

В Амстердам через Гавану

Шлях iз Рiо капiтану.

Ця заримована фраза так потiшила гамбуржцiв, що вони гучним радiсним криком вiтали вервечку суден, якi повiльно входили до гаванi. А коли ще й капiтан порту з'явився на другому поверсi своєї заскленої вежi, вони замахали йому руками й залунали оплески. "Ранковий вiсник" другого дня надрукував цiлу статтю з заголовком: "Гамбург ушановує капiтана порту".

Тi фрази, що їх капiтан Рiкмерс складав iз назв кораблiв та буксирiв, стали незабаром однiєю з дивовиж Гамбурга, i йому часом навiть надавали в розпорядження те чи iнше судно, щоб вiн мiг скласти таку фразу для якихось надзвичайних гостей.

Капiтан iз дружиною виявляли в цьому неабиякий хист. Наприклад, одного дня, коли по гаванi катали ста двадцятьох учителiв давньогрецької мови, учасникiв з'їзду, вони спромоглися навiть скласти рядок гекзаметра, i то з самих назв пароплавiв, не скориставшись навiть буксирами. Товариство викладачiв грецької мови за це нагородило його пам'ятним знаком з написом "За Елладу", який. присуджується тiльки раз на рiк.

За час своєї служби капiтан Рiкмерс одержав ще багато орденiв та iнших вiдзнак; крiм того, його обрали почесним громадянином Гамбурга й Амстердама та членом "Товариства нiмецької мови".

Та не треба думати, що за складанням таких фраз вiн занедбував свої капiтанськi обов'язки. На службi вiн був дуже точний i сумлiнний, i коли був зайнятий важливiшими справами, то часто пропускав навiть чудовi нагоди скласти фразу. Але час вiд часу однаково складав щонайзабавнiшi фрази i таким чином спонукав майже всiх гамбуржцiв так цiкавитися своїм портом, як iще нiколи.

Коли капiтан Рiкмерс у шiстдесят п'ять рокiв пiшов на пенсiю, весь Гамбург сумував, прощаючись iз ним. Усi газети надрукували статтi, в яких висловлювали жаль, що його не буде, а бургомiстр iз сенатором вiддали йому офiцiйний прощальний вiзит, коли вiн востаннє порядкував життям величезного гамбурзького порту зi своєї заскленої вежi.

Новий каштан порту був чоловiк молодий i честолюбний; вiн не любив забавок i домiгся, щоб усi тридцять буксирiв перейменували й не складали бiльше нiяких фраз. Вiдтодi буксири називались уже не "Вiд", "Iз", "До", "Пiсля", а "Обов'язок", "Вiрнiсть", "Честь", "Обачнiсть" та "Завзяття".

Але "Спiлка християн-мореплавцiв" дбайливо зберегла таблички з давнiми назвами, i коли капiтан Рiкмерс зi своєю дружиною Теодорою святкували золоте весiлля, молодi матроси склали з таких табличок вiтання подружжю в садку перед капiтановим будиночком.

А коли капiтан у вiсiмдесят рокiв помер, за його труною йшли тисячi гамбуржцiв i його могилу теж прикрасили табличками, їх i досi можна побачити на одному гамбурзькому кладовищi. А на надгробку є такий напис:

Капiтана, що пiд дубом

Цим високим спочиває,

Як людину добру й мудру

В мiстi кожен пам'ятає.

Скiнчивши оповiдку, прадiдусь прихилив останню табличку до стiни й сказав:

-- А тепер допоможи поставити їх назад за шафку!

Я пiдвiвся з купи стружок i почав подавати таблички прадiдусевi, а той запихав їх за шафку. За роботою ми розмовляли про дядька Арнольда та його фрази.

-- А як ти гадаєш, -- спитав прадiдусь, -- якого буксира найчастiш уживав дядько Арнольд складати фрази?

-- Мабуть, буксира "I"!

-- Точно! А як ти вгадав?

-- Бо наш учитель каже, що ми вживаємо це слово в. шкiльних творах надто часто.

-- А чому, як ти гадаєш?

-- Бо воно всюди пiдходить!

-- Звичайно, пiдходить. I я тобi поясню чому: бо словом "i" можна поєднати найнеймовiрнiшi речi. Наприклад, можна спокiйно сказати: "Корона i маринований оселедець". Або: "Комар i носорiг". Або: "Парасолька й сiм омарiв". А спробуй-но те саме iз словом "або". Звучатиме зовсiм не так: "Корона або маринований оселедець". Так нiхто не скаже. Та й "Парасолька або сiм омарiв" -- теж не звучить. Тiльки слiвце "i" може з'єднати що завгодно й з чим завгодно. Iншi маленькi слiвця -- вужчi фахiвцi. Однi стосуються тiльки часу, як наприклад, "поки" чи "коли", iншi -- мiсця, як-от: "тут", або "там", або "сюди" чи "туди". А декотрi наводять причину.

Прадiдусь уже запхав за шафку табличку й випростався, закректавши.

-- В моїх лiтах навiть нахилятись важко, -- зауважив вiн. -Сядьмо тепер та повiршуймо трохи.

-- Добре, прадiдусю! Може, про всiлякi слова, якi є на свiтi?

-- Згода, Хлопчак, -- сказав прадiдусь i, випнувши нижню губу та примруживши очi, взяв чисту дошку.

Я не хотiв перебивати йому думок, а тому навшпиньки пiдiйшов до стосика чистих дощок. Та раптом вiн вигукнув:

-- У мене є двi думки! Одна для себе, а друга для тебе!

-- Якi ж це думки, прадiдусю?

-- Слухай уважно: я складу вiрша про три країни. В однiй можна говорити самими iменниками, в другiй -- самими дiєсловами, а в третiй -- самими сполучниками.

-- Чудово! А якого ж вiрша маю скласти я?

-- Дуже довгого! Вiзьми якусь фразу -- наприклад: "Хатка мишенятка", -- i додавай до неї по кiлька слiв, щоб урештi вийшла дуже довга фраза!

-- Так хiба ж вона заримується, прадiдусю?

-- Коли почнеш розумно, то заримуєш! Можна скласти вiрша iз запитань i вiдповiдей. Тодi рими наче самi приходять!

-- Ну гаразд, прадiдусю, я спробую!

Ми сiли кожен у своєму кутку з дошкою та теслярським олiвцем i заходились вiршувати.

Спочатку все йшло чудово. Але потiм вiршування пiшло важко. У прадiдуся теж, здається, були свої труднощi. Вiн пiдвiвся й почав ходити туди й сюди, а коли помiтив, що i я затнувся, то раптом спинивсь передi мною й сказав:

-- Ох, Хлопчачок, ми, здається, заблудились у наших вiршах. I тепер за деревами не бачимо лiсу. Може, помiняємося? Ти допишеш мого вiрша, а я -- твого.

-- От добре! Я згоден!

Ми помiнялись мiсцями, кожен перечитав чужого вiрша, а тодi взялись дописувати їх так завзято, що менш як за десять хвилин упорались.

-- Розумiєш, -- сказав прадiдусь, -- у вiршуваннi не можна напружено вимудровувати рядки, як робили ми в першiй половинi своїх вiршiв. Треба завжди нiби трошечки гратися, щоб ця гра тiшила, тодi вiршi попливуть легко.

-- Кому починати? -- спитав я.

-- Сьогоднi тобi, Хлопчак!

I я прочитав нашого спiльного вiрша про три країни:

А

В А-ландiї жив Адерах,

Король народу азiв,

Що мали перснi на руках

I намиста з топазiв.

Пекли з картоплi деруни

Й варили юшку з кiльки,

А розмовляли всi вони

Iменниками тiльки.

Бувало, аз кричить: "Мороз!",

"Спекота!" -- нарiкає,

Та ще не чули, нiби хтось

Там "мерзне" чи "впрiває".

Б

В Бе-ландiї жив Бердомах,

Владар народу брорiв;

Вони ходили в ковпаках

I в капцях без пiдборiв.

Тi брори, як то вже бува,

Також свiй клопiт мали:

Вони самi дiєслова

В розмовi уживали.

"Мороз" чи "спека" -- слiв таких

В тiм краї не водилось,

"Замерз", "упрiв" -- отак у них

Одвiку говорилось.

В

В Ве-ландiї жив Вiзорах,

Великий герцог ведiв,

Що всi держали у клiтках

Приручених ведмедiв.

Усе було у них чудне,

Й химерну мали мову:

Займенник -- слово головне,

Прийменник -- додаткове.

В тепло кричали всi: "Я -- за!"

В холодний день: "Я -- проти!"

I жоден схвально не казав

Про суш, вiтри та сльоти.

Та сталась в мiсяцi маю

Пригода нещаслива:

Пройшла у кожному краю

Страшенна з громом злива.

I азiв сiк густенний град,

А брорiв громом било,

А ведiв ледь не всiх пiдряд

В калюжах притопило.

А пiсля тої бурi три

Змiшалися народи,

I де ранiше жив котрий,

Тепер добрати годi.

До азiв веди враз прийшли,

До ведiв збiглись брори,

Зате вже ази зайняли

В Бе-ландiї всi гори.

Всi три народи почали

Кордони геть стирати,

А потiм за мету взяли -

Слова трьох мов змiшати.

Вiдтодi в краї завели

Такий звичай здоровий:

Вживають i старi й малi

Усi частини мови.

Яку ж науку цi рядки

Нам можуть пiдказати?

Без дружби всi ми -- черепки

З розбитого горняти.

-- Чудово ти довiв до кiнця мого вiрша! -- сказав прадiдусь. -Нiчого не треба й пояснювати, кожен зразу помiтить, що всi слова у фразi важливi -- i малi, й великi.

-- А тепер прочитайте, як ви дописали мого мишачого вiрша, прадiдусю!

-- Зараз прочитаю.

Прадiдусь трохи вiдсунув дошку вiд очей, примружив їх i прочитав:

Хатка мишенятка

Я знаю мишенятко,

Є в мишенятка хатка.

Така гарненька хатка

В малого мишенятка.

Ви хочете спитати,

Яка завбiльшки хата?

Та хатка невеличка -

З гнiздо перепелички.

Така гарненька хатка

В малого мишенятка,

Та хатка невеличка -

З гнiздо перепелички.

Ви хочете спитати,

Iз чого тая хата?

Вся хатка дерев'яна,

Покрiвля череп'яна.

Така гарненька хатка

В малого мишенятка,

Вся хатка дерев'яна,

Покрiвля череп'яна,

Та хатка невеличка -

З гнiздо перепелички.

Ви хочете спитати:

А де стоїть та хата?

Стоїть вона на полi,

Де пашi є доволi.

Така гарненька хатка

В малого мишенятка,

Стоїть вона на полi,

Де пашi є доволi,

Вся хатка дерев'яна,

Покрiвля череп'яна,

Та хатка невеличка -

З гнiздо перепелички.

Ви хочете спитати,

Де поле те шукати?

За лiсом, коло рiчки,

Там, де ростуть порiчки.

Така маленька хатка

В малого мишенятка,

Стоїть вона на полi,

Де пашi є доволi,

За лiсом коло рiчки,

Там, де ростуть порiчки,

Вся хатка дерев'яна,

Покрiвля череп'яна,

Та хатка невеличка -

З гнiздо перепелички.

Що ж видно з тої хати

Малому мишенятi?

Iз хати видно луки,

Дуби, ялини й буки.

Така гарненька хатка

В малого мишенятка,

Стоїть вона на полi,

Де пашi є доволi,

За лiсом коло рiчки,

Там, де ростуть порiчки,

Iз хатки видно луки,

Дуби, ялини й буки,

Вся хатка дерев'яна,

Покрiвля череп'яна,

Та хатка невеличка -

З гнiздо перепелички.

А вам цiкаво знати,

Як мишенятко звати?

Звуть мишенятко Томом,

Воно зве хатку домом.

Така гарненька хатка

В малого мишенятка,

Стоїть вона на полi,

Де пашi є доволi,

За лiсом коло рiчки,

Там, де ростуть порiчки,

Iз хатки видно луки,

Дуби, ялини й буки,

Звуть мишенятко Томом,

Воно зве хатку домом,

Вся хатка дерев'яна,

Покрiвля череп'яна,

Та хатка невеличка -

З гнiздо перепелички.

-- Ой лишенько, прадiдусю! -- вигукнув я. -- Фраза вийшла така довга, як морська змiя.

-- Але, щиро кажучи, таких довгих фраз в оповiдках не повинно бути. Бо це вийде так, нiби ти на невеличкий човник наклав вантаж цiлого пароплава. Тож човник, ясна рiч, потоне. Так не годиться. Котра година?

-- Скоро дванадцята!

-- Час обiдати! Бери свою дошку, ходiмо додому.

Вдома, у горiшньої бабусi, пахло гороховою юшкою, i це менi не сподобалось. Бо я не люблю горохової юшки. Я зайшов з обома дошками в кухню, приставив їх до буфета й невесело принюхався до плити. Виявилося, що на закуску буде фруктовий пудинг, i це трохи заспокоїло мене.

Бабуся через плече спитала, якi вiршi ми складали, i я розповiв їй, що ми вiршували вдвох -- один починав, другий кiнчав.

-- А хiба можна й так? -- здивувалась горiшня бабуся, мiшаючи горохову юшку.

-- Ще й як можна, бабусю! Бачте, поет часом може заблудитись у власних вiршах. Тодi вiн починає напружено вимудровувати рядки, а це недобре. Треба завжди нiби трошечки гратися, щоб ця гра тiшила, тодi вiршi попливуть легко.

-- Щира правда, -- зiтхнула горiшня бабуся. -- Це я добре знаю.

-- А, то ви теж вiршуєте? -- спитав я.

-- Таке вигадав! Хто ж мовить про вiршування? Я говорю про куховарство! Йди до вiтальнi, обiд зараз буде готовий.

Я вийшов з кухнi набурмосений, i зразу по тому горiшня бабуся подала до вiтальнi обiд.

Я давився гороховою юшкою, а щоб бабуся цього не помiтила, говорив про вiршування. Прадiдусь теж пiдтримував розмову з усiєї сили, бо вiн хотiв вивiдати, чи бабуся щось тямить у вiршах.

-- Нашою мовою трохи легше вiршувати, нiж iншими! -- зауважив вiн.

-- Чому це? -- спитала горiшня бабуся.

-- Бо в нашiй мовi слова можна переставляти на всякi лади.

-- Не розумiю, -- буркнула бабуся.

-- А ось ми зараз випробуємо! Вiзьмiть, наприклад, таку фразу: "Горохова юшка -- дуже поживна їжа для родини".

-- Щира правда! -- погодилась бабуся i скоса зиркнула на мене. Я примусив себе хутенько проковтнути три ложки юшки. А прадiдусь сказав:

-- Спробуймо змiнювати фразу, переставляти слова!

Поки прадiдусь i горiшня бабуся набирали собi по другiй тарiлцi юшки, я, зiтхнувши з полегкiстю, поклав ложку й почав перебудовувати речення:

-- Горохова юшка -- поживна їжа для родини. Горохова юшка для родини -- поживна їжа. Горохова юшка -- поживна родинна їжа. Поживна їжа для родини -- горохова юшка. Для родини горохова юшка -- поживна їжа. Для родини...

-- Годi, а то вiдiб'єш менi апетит! -- гукнула горiшня бабуся. -Вже кишки в животi перевертаються. I взагалi за столом щоб нi слова про вiршування. I щоб юшку виїв до дна, а то солодкого не дiстанеш!

Довелося знову брати ложку й давитися юшкою. А прадiдусь зловтiшне поглядав на мене. По-перше, тому, що я мусив доїдати юшку, а по-друге -- бо тепер мав за доведене, що горiшня бабуся не знається на вiршуваннi.

Але щодо цього я мав iншу думку. За пудингом виявилося, що я не помилився. Бо прадiдусь сказав:

-- Фруктовий пудинг -- дуже смачний. Але для вiршiв вiн не годиться.

I тодi горiшня бабуся здивувала його, вiдповiвши:

-- А я читала в "Гамбурзькому листку для чужоземцiв" вiрша нижньонiмецькою говiркою, що так i називається: "Фруктовий пудинг"!

-- Шкода, що ти не знаєш його напам'ять, -- насмiшкувато сказав прадiдусь.

-- Чом не знаю? Знаю! -- гукнула бабуся. I справдi -- проказала напам'ять довгого вiрша, в якому раз у раз повторювалися слова: "Фруктовий пудинг, фруктовий пудинг!"

Поки вона декламувала того вiрша, прадiдусь весь час держав перед собою наповнену ложку, не пiдносячи її до рота.

Горiшня бабуся, звичайно, помiтила це -- i, тiльки-но доказавши вiрша, сказала:

-- Та їж, нарештi, пудинг! Ти менi зовсiм голову заморочив! Вiдколи ви з Хлопчаком вiршуєте, то почали жахливо поводитись за столом. Вiд завтра щоб за їжею нi слова! Затямте! Добру їжу треба шанувати так само, як вiрша.

-- Ох ти господи! -- вигукнув прадiдусь. -- Якi розумнi речi говоряться часом у цьому домi!

Вiн важко встав з-за столу, i обiд скiнчився.

Я хотiв був допомогти бабусi прибрати зi столу, але вона погнала нас, чоловiкiв, назад до нашого Содому i Гоморри, бо в кухнi волiла бути сама.

Прадiдуся так здивувала її поведiнка, що вiн забув узяти нашi дошки. I я теж забув. Але я забув навмисне, бо хутенько прослизнув до кухнi й глянув, чи не поставлено ще оцiнок.

У коморi прадiдусь сказав:

-- Я вже шiстдесят два роки знаю твою горiшню бабусю, Хлопчак, але що вона знає напам'ять вiршi з "Гамбурзького вiсника для чужоземцiв", сьогоднi довiдався вперше!

Похитавши головою, вiн сiв на ослiнчик, пiдтяг до себе старого кошика для бiлизни, взяв у руку широкого короткого ножа i заходився вирiзати корковi поплавцi для Крiшона Кульги. I зразу примружив очi й випнув нижню губу. Тому я тихенько сiв на стосик коркових плиток i став чекати оповiдки.

I прадiдусь почав, без довгого вступу, нову оповiдку. Вона називалася:

СТОНОЖИЧ I ЖУК-СКАРАБЕЙ

У вогкому закутку садка, де ростуть мокрець та незабудки, жив самотнiй стоножич на iм'я Томас. Жуки, черв'яки, слимаки та iнша жива дрiбнота в околицi дуже шанували його, бо вiн мав добре серце, прегарнi манери й чарiвну ходу. Годi описати словами, як легко й грацiйно Томас переставляв свої дев'яносто шiсть нiг. (Чотири ноги вiн, на жаль, утратив невiдомо де.) Здалека й зблизька збiгалась та дрiбнота подивитись, як вiн вiдбуває свою славнозвiсну ранкову прогулянку мiж своєю нiркою в землi та молоденькою берiзкою.

Томас не дрiботiв, не виступав, не марширував i не плазував. Вiн нiби котився на оксамитових колiщатках -- така плавка, тиха й грацiйна була його хода.

Одного дня в садку з'явився жук-скарабей, що мав звичку лiчити, вираховувати, дослiджувати та вимiряти. Коли Томас вийшов на свою прогулянку, той скарабей бiг за ним на вiдстанi трьох своїх довжин аж до берiзки й назад до нiрки, потiм сховався пiд грибом i на цiлих три днi заглибився в надзвичайно складнi обрахунки.

На третiй день жук закiнчив тi обрахунки i негайно подався до Томаса, щоб сказати йому результат.

"Шановний пане стоножичу, -- сказав вiн. -- Ви знаєте, що ваша хода славиться серед живої дрiбноти?"

"Це в мене спадкове, -- скромно вiдповiв Томас. -- Мiй батько був вiдомий скороход, а мати -- директриса комарячої балетної трупи. Моя хода -- це просто успадкований хист".

"Помиляєтесь, -- вiдказав скарабей. -- Ваша хода, любий мiй, -- це шедевр розрахунку. Вона тому така гармонiйна, що вам бракує чотирьох нiжок".

"Тобто як?" -- здивувався Томас.

"А ось послухайте. Це дуже проста рiч. Звичайна стонога спочатку переставляє нiжки вiд першої до шостої, потiм вiд сьомої до дванадцятої, потiм вiд тринадцятої до вiсiмнадцятої, потiм вiд дев'ятнадцятої до двадцять четвертої, потiм вiд двадцять п'ятої до тридцятої, потiм... Але ви вже зрозумiли, правда?"

Томас кивнув головою трохи розгублено, бо вiн, щиро кажучи, не зрозумiв нi слова.

"А останнi нiжки, вiд дев'яносто сьомої до сотої, -- провадив жук, -- цi останнi нiжки звичайна стонога тягне, бо чотири не дiлиться на шiсть. Адже рух нiжок стоноги -- це є практичне застосування подiльностi на шiсть. I тому набути гарної ходи може тiльки та стонога, нiжки котрої дiляться на шiсть. Розумiєте, правда?"

Томас кволо, безтямно кивнув головою.

"Рух ваших нiжок, -- сказав жук, -- рух ваших нiжок -- це шедевр математики. Бо ви спочатку переставляєте нiжки вiд першої до третьої. Дуже розумно: адже дев'яносто шiсть дiлиться на три. Ви мене розумiєте, правда ж?"

Томас ледве спромiгся кивнути, так спантеличився.

"Таким чином ви переставляєте чотирнадцять разiв по три нiжки, далi двiчi по шiсть i нарештi знову чотирнадцять разiв по три. Це такий дивний, надзвичайний спосiб, що я негайно мушу повiдомити про нього вчених жукiв. Бувайте здоровi!"

Скарабей побiг собi, а стоножич Томас лишився з очманiлою головою в своїй нiрцi. Вiн мурмотiв: "Тричi по чотирнадцять... Нi, чотирнадцять разiв по три, шiсть разiв по двi... нi, двiчi по шiсть... чи все-таки шiсть разiв по двi? Що вiн сказав? Як же це?"

Сердешний стоножич зовсiм збився з пантелику. Вiн сидiв удома й мурмотiв числа до полудня, марно намагався перелiчити власнi ноги, позбувся апетиту i аж надвечiр наважився вийти на свiже повiтря.

Та що це, господи боже? Iдучи, Томас перевалювався з боку на бiк, шкутильгав, спотикався, волочив нiжки i, пройшовши ледве пiвметра, вже так утомився, що не мiг iти далi й насилу залiз у свою нiрку. Весь цей час вiн думав про скарабеєвi обрахунки, почав рахувати свої нiжки й стежити за їхнiм рухом, а ходити зовсiм розучився.

Звiстка про нещастя iз стоножичем зi швидкiстю вiтру розiйшлася серед живої дрiбноти. Жуки, слимаки та черв'яки приходили втiшати його й радити, як вилiкуватись. Та нi сiк iз молочаю, нi пилок iз мокрецю, нi чебрець, нi крiп не допомогли Томасовi.

Його дев'яносто шiсть нiжок, що на них вiн досi так грацiйно ковзав по землi, раптом стали для нього проблемою. Вони переплутувались i зачiпались одна за одну при кожному кроцi, i врештi вiн, зовсiм занедужавши, перестав виходити надвiр. Лежав сумний у своїй нiрцi, i вся дрiбнота гадала, що близький його кiнець.

Та одного ранку, коли Томас виповз iз нiрки на сонечко, вiн побачив мiж незабудками молоденьку стонiжку, що рухалась майже так само грацiйно, як вiн у найкращу свою пору. I в ритмi своєї ходи прегарно спiвала таку пiсеньку:

Три по шiсть -- це вiсiмнадцять!

Треба день у день вправляться,

Поки виробиш ходу.

П'ять по шiсть -- це буде тридцять,

На травi роса iскриться,

Глянь -- по квiтах як я йду!

При звуках цiєї пiсеньки серце стоножича аж застрибало в грудях. Стежачи очима за прекрасною стонiжкою, вiн теж почав вихилятись у ритмi пiснi, i несподiвано стоножич Томас став легконоге ковзати по землi, як у найкращi свої днi. Тiльки хода його була тепер iще грацiйнiша, нiж доти. Вiн просто-таки плив над землею -- такi плавнi були його рухи. Поплив поруч прекрасної стонiжки, чемно вiдрекомендувався їй i почав пiдспiвувати:

П'ять по вiсiм буде сорок,

Ми зумiли дуже скоро

Нашу пiсеньку знайти.

Шiсть по вiсiм -- сорок вiсiм,

Вдвох iдiмо лугом, лiсом,

Ми до пари -- я i ти!

Двi з половиною години стоножич iз стонiжкою кружляли, спiваючи, по садку, i вся жива дрiбнота в околицi захоплено дивилась на них. Тiльки скарабей-математик сердито ворушив рогами, бо тепер Томас переставляв нiжки зовсiм не так, а куди складнiшим способом. I тому жук попросив стоножича рухатися трохи повiльнiше, щоб можна було краще спостерiгати їхнiй рух. Але Томас вiдказав: "Я не маю часу на математику. Я щойно заручився!" I поплив зi своєю стонiжкою далi, а врештi одружився з нею пiд червоно-бiлою парасолькою мухомора.

Докiнчивши оповiдку, прадiдусь уже мовчки вирiзав далi корковi поплавцi.

Нарештi вiн поклав ножа в кошик i сказав:

-- Мораль у цiєї оповiдки досить дивна: "Вчись, як треба писати. Та коли пишеш, забудь про цю науку!"

-- Це ж так, як у плаваннi, прадiдусю: спочатку треба навчитись, як рухати руками й ногами, але потiм ними треба рухати не думаючи! А то марна буде наука. Пливтимеш погано й можеш потонути. Хiба ж нi?

-- Добре порiвняння! I коли ходиш, i коли пливеш, i коли пишеш -завжди те саме: спочатку навчись, а потiм наважся, i все пiде добре!

-- А хiба цього не доводить i ваш вiрш про чаклуна Корiлло, прадiдусю?

-- Нi, Хлопчак, цим вiршем я доводжу щось зовсiм iнше. Але воно теж стосується сюди. Ану прокажи вiрша! Ти ж пам'ятаєш його?

-- Аякже! Вiд початку до кiнця.

I я почав:

Чаклун Корiлло

На свiтi жив один чаклун -

Корi, Кора, Корiлло.

Вiн у чорнильницi сидiв

I чаклував з чорнилом.

Коли ним хтось писав листа

Злости, злоста, злостиво,

Перо виводило не те,

Що думав вiн у гнiвi.

Писав до сина чоловiк

З Тiльзi, з Тiльза, з Тiльзiта:

"Гультяю, довго будеш ти

Ганьбу менi робити?"

Перо ж виводило у ту

Хвили, хвала, хвилину

Такi примирливi слова;

"Ти молодець, мiй сину!"

Тодi всмiхнувся наш чаклун

Корi, Кора, Корiлло.

Чорнильницю вiн переплив,

Сьорбнув ковток чорнила.

А то писав один поет

В столи, в стола, в столицi,

Якi у нашому краю

В троянд рожевi лиця.

Такий вiн захват виливав

У слi, у сла, у словi!

Готова ж пiсенька була -

Про буряки столовi.

Тодi всмiхнувся наш чаклун

Корi, Кора, Корiлло,

Чорнильницю вiн переплив,

Сьорбнув ковток чорнила.

Декрет почав один король

Складi, складу, складати:

"Того, хто з мене кепкував,

Укинути за грати!"

А потiм сам же прочитав

Декрi, декра, декрета:

"Того, хто з мене кепкував,

Я маю за поета!"

Тодi всмiхнувся наш чаклун

Корi, Кора, Корiлло,

Чорнильницю вiн переплив,

Сьорбнув ковток чорнила.

Як ти не вiриш, що таке

Бува, бувi, буває,

То спробуй сам; i, може, це

Тебе переконає.

-- Ну, Хлопчачок, ти втямив, хто такий чаклун Корiлло?

-- Чортик iз чорнильницi!

-- Так, звичайно, вiн! Але, власне, це й щось iнше, а саме: добрий дух нашого розумiння й помiркованостi.

-- Тобто як, прадiдусю?

-- А подумай сам: ось наш чоловiк iз Тiльзiта. Вiн розсердився на свого сина. I хоче написати йому гнiвного листа. Але, взявши перо в руку, раптом збагнув, що син, власне, не зробив нiчого страшного, вiн просто дуже молодий, а взагалi славний хлопець. Враз виринає Корiлло, дух розумiння та помiркованостi, i замiсть гнiвного листа виходить приязний iз легеньким дружнiм докором.

Або вiзьми поета. Вiн хотiв написати чудесного вiрша про трояндовi личка та лiлейнi коси. Але, вiршуючи, помiтив, що багато краще знає бокатi, поживнi буряки...

На жаль, прадiдусь не змiг говорити далi, бо дверi до комори несподiвано рипнули i ввiйшов Крiшон Кульга. Вiн спитав, чи готовi його поплавцi, й розповiв, що в морi вже видно наш моторний катер i ввечерi вiн прибуде до гаванi.

То була велика новина. Я зразу побiг без шапки й шарфа до горiшньої бабусi, сповiстити її. I застав її на тому, як вона ставила пiд вiршем про мишку п'ятiрку. Але я вдав, нiби нiчого не помiтив, i горiшня бабуся сказала:

-- Я виправила тiльки одне слово, написане з помилкою. Що там сталось? Чого ти так захекався?

-- Катера вже видно, бабусю!

-- Ой лишенько! Знову треба буде грiшми трусити! Вже прибули? Ти сам їх бачив?

-- Нi, я чув вiд Крiшона Кульги! Катер прибуде ввечерi!

-- Ой лишенько! Раз у раз несподiванки! Повiднось менi зараз оцi дурнi дошки в комору! Тепер не до жартикiв! I зразу бiжи принеси вiд пекаря Люрса тридцять гарячих булочок! А тодi йди до Ганса-Брикетника, скажи йому, що катер везе для нього вугiлля! Та купи менi три пачки прального порошку! А прадiдовi скажи, хай швидше йде сюди! Та...

Що бабуся хотiла сказати ще, не знаю. Коли прибував наш катер, вона метушилась, як горобець у бурю. Тому я чимшвидше вибiг, принiс тридцять гарячих булочок, а тодi гайнув на берег, щоб устигнути до причалу, поки прибуде катер.

Катер, що крiм мотора мав iще й вiтрила, з попутним вiтром уже о п'ятiй годинi пополуднi ввiйшов у гавань. Коли вiн iз приглушеним мотором запливав у промiжок мiж двома причалами, я, стоячи на кiнцi захiдного причалу, широко розкинув руки й закричав:

-- З прибуттям вас! Гарячi булочки чекають!

Мої дядьки Гаррi та Яспер, що стояли на палубi, засмiялись. Горiшнiй дiдусь, що в товстiй зеленiй куртцi стояв за стерном, тiльки кивнув головою. Дядько Гаррi тримав у руках якусь чотирикутну скляну посудину. Тiльки як катер пiдплив зовсiм близько, я розгледiв, що то маленький акварiум, у якому плавали чотири золотi рибки.

-- Це для твоїх сестричок! -- гукнув Гаррi. Але, на жаль, у ту ж мить ступив крок уперед, не дивлячись пiд ноги, перечепився через линву, похитнувся i впустив акварiума. Вiн гупнув на палубу, забряжчало скло. Акварiум розлетiвся на тисячу скалок, i на слизьких планках палуби застрибали чотири золотi рибки.

-- Рятуйте! -- закричав я на всю горлянку. -- Лови рибок, Гаррi! А то попадають у море!

Дядько Гаррi почав хапати руками рибок, урiзався об скляну скалку, крикнув: "Ой!" -- але досить швидко половив усiх рибок i поклав у кишеню. Коли катер пiдплив до самого причалу, вiн перестрибнув iз поруччя на причальний трап, видерся до мене нагору, гукнув: "Бiжiмо!" -- i помчав на своїх лелечих ногах до шинку "Джерело", що стояв недалеко вiд причалу. Я схвильовано хекав услiд за ним. У шинку Гаррi гукнув:

-- Пуншеву вазу! Швидше! Швидше! Налийте води! Ну, живо, живо, хлопцi! У мене в кишенi чотири золотi рибки!

Пiт Джерело, шинкар, зрозумiв, чого хоче дядько Гаррi. За хвильку вiн винiс велику кулясту скляну вазу, в якiй звичайно робив пунш, але тепер наповнив її дощовою водою. Поставив вазу на стiл, i дядько Гаррi видобув по однiй iз кишенi всiх чотирьох рибок i повкидав їх -- плюсь, плюсь, плюсь, плюсь -- у вазу. Слава богу -- рибки були ще живiсiнькi! Вони спершу заметались у водi туди й сюди, та хутко заспокоїлись i почали плавати колами та хапати хлiбнi крихти, що їх кришив у воду Пiт Джерело.

-- Урятували! -- зiтхнув дядько Гаррi й замовив мiцного грогу для себе та лимонаду для мене, а тодi розказав людям, що зацiкавлено позводилися з-за столикiв, про свою пригоду з акварiумом.

Усi засмiялись.

Те нове прiзвисько -- "Гаррi Золота Рибка" -- надзвичайно сподобалося всiм. Ще того ж вечора i прiзвисько, i всю пригоду з рибками вже знали в багатьох оселях нашого острова. Коли я з горiшнiм дiдусем та обома дядьками прийшов на Трафальгарську вулицю в горiшньому селищi, сусiди вже почули про все, i горiшня бабуся, що зустрiла нас на дверях, почала нарiкати:

-- Ой лишенько, я вже чула вiд Поя Сливки, що сталося! Ти поранився, Гаррi? Як можна бути таким необережним?

Але враз вона побачила пуншеву вазу iз золотими рибками, що її нiс дядько Яспер, i вигукнула:

-- Таж акварiум цiлий! Що тi люди плещуть?!

-- Люба моя Маргарето, -- зауважив прадiдусь, що саме з'явився в сiнях за її спиною, -- це ж не акварiум, а пуншева ваза! Мабуть, у Пiта Джерела позичили хлопцi.

Горiшнiй дiдусь i обидва дядьки кивнули головами i повз бабусю, що не переставала нарiкати, ввiйшли в будинок.

Вечеря того дня була така ситна, що нею могли б наїстися сiмдесят семеро голодних домовикiв. Дядько Яспер з'їв яєчню з шiстьох яєць iз салом, а горiшнiй дiдусь висьорбав повну миску молочної юшки. Ми з прадiдусем їли всього потрошку, бо коли катер прибував iз материка, на столi бувало багато всяких лагомин. А насамкiнець ми з'їли всi тридцять гарячих булочок, i обидва дядьки пили чорний китайський чай iз великих глибоких блюдець, що їх пiдносили до рота обома руками. Потiм вони розповiли про гамбурзький ярмарок i повиймали з матроських торб плюшевих ведмедикiв та надувних гумових звiряток, що їх виграли в тирi та киданням кiльця. Я одержав гумового слона, прадiдусь -ведмедика завбiльшки з половину мене, а горiшня бабуся -- рожевий вовняний шарф, що звисав їй iз шиї аж до п'ят.

-- Ой лишенько, скiльки ж на це знову грошей пiшло! -- сказала вона. Та дядько Гаррi вiдповiв:

-- Якi там грошi, мамо, це все вигране!

Прадiдусь тiльки єхидно кахикнув: вiн знав, скiльки грошей мусить програти моряк, щоб виграти пiвторби таких витребеньок. Але вiн розважливо змовчав, аби не хвилювати горiшньої бабусi. Бо вона й так уже сидiла схилена над рахунками, хитала головою й раз у раз ойкала: "Ой лишенько!"

Привезли й новий "Моряцький щорiчник". Його я зразу захопив у свої руки, щоб узяти з собою в лiжко, й раненько подався з ним нагору до спальнi, в якiй мав тепер спати вдвох Iз дядьком Гаррi. Я сподiвався, що вiн скоро прийде й розкаже менi про якiсь пригоди в морi. Але, на жаль, вiн Iще пiшов провiдати свою дiвчину, Президентову Хельгу, а коли прийшов пiзно вночi додому, я вже давно спав.

ДЕНЬ П'ЯТИЙ,

у який я радо познайомлю вас

iз Президентовою Хельгою.

В цей день показано лихi наслiдки

недоладно початих оповiдок.

I те, як треба лестити жiнкам.

Докладно змальовано пре-чу-дову комiрчину на горищi

i з подивом з'ясовано, що мiй долiшнiй дiд також вiршує.

А закiнчується день приємним почуттям,

що я -- багата людина.

Наступний день знову був вiтряний, навiть дуже вiтряний. Тому вугiлля нашого катера можна було вивантажувати лише на третiй день, i моя горiшня бабуся та дядьки Яспер i Гаррi використали вiльний день, щоб полагодити маленьку шлюпку з катера, бо вона почала протiкати. На жаль, для цього їм доводилось цiлi години товктись у рибальськiй коморi, а це зовсiм не подобалось менi й прадiдусевi. Бо хiба можна розказувати оповiдки й складати вiршi, коли тобi заважають стук молоткiв, диркання пилки та шурхiт рашпилiв.

-- А знаєш що? --- сказав прадiдусь. -- Ходiм у долiшнє селище, будемо розказувати оповiдки на горищi в твоєї долiшньої бабусi. Там спокiйнiше!

-- Але ж долiшня бабуся не любить вiршування!

-- А нащо казати їй, що ми хочемо вiршувати? Ходiмо!

Ми обмотали шиї шарфами, надiли свої синi шапки й потупали проти вiтру вниз, у долiшнє селище. Про всяк випадок ми взяли з собою два теслярськi олiвцi. Долiшня бабуся, як завжди, сидiла в Пташинiй кiмнатi над кросенцями й дуже здивувалася раннiм гостям.

-- Чому завдячую таку честь, панове? -- спитала вона.

-- Ми втекли вiд вiтру, Анно, -- сказав прадiдусь. -- Сьогоднi дме, як скажений. Що це за прегарний взiрець ти гаптуєш?

-- Квiти, Хлопчак! -- вiдповiла вона.

(Мого прадiдуся теж, як i мене, прозивають Хлопчаком. Тiльки вiн Великий Хлопчак, а я -- Малий Хлопчак, або Хлопчачок.)

-- I ти сама їх придумала, Анно?

-- Аякже! Я вишиваю тiльки за власними взiрцями.

-- Так це ж пре-чу-дово, Анно! Ти справжня художниця!

-- Ет, є про що говорити, -- вiдказала долiшня бабуся задоволено. -- Зробити вам лимонної шипучки?

Я, звичайно, хотiв уже сказати "так", але прадiдусь усмiхнувся, нишком моргнув менi й заявив, що ми тiльки-но пили за снiданком какао.

Потiм вiн знову заговорив про пре-чу-довi гаптованi квiти.

-- Коли ти сидиш отак у своїй Пташинiй кiмнатi й вишиваєш, -сказав вiн, -- я щоразу згадую Геную, Анно! Там я бачив у однiй п'єсi славнозвiсну артистку, i в тiй п'єсi також була кiмната з опудалами пташок. Достоту як оце в тебе!

-- Ну, ти ж i лестун, Хлопчак! -- сказала долiшня бабуся.

Прадiдусь приклав руку до серця й мовив:

-- Анно, я присягаюся, що не жартую. У тебе що не глянь, усе люксове. Правда ж, Хлопчачок?

-- Атож, -- пiдтвердив я, -- у вас усе люксове, бабусю. А якi гарнi книжки! От наприклад, "Альбом з iсторiї Нiмеччини".

-- А що це за альбом? -- удавано зацiкавився прадiдусь.

-- Вiн зроблений зi справжнiх сигаретних рекламок, -- пояснила долiшня бабуся. -- Якоб сам їх понаклеював.

-- Та невже, Анно! Я мушу подивитись!

-- Тодi збiгай принеси, -- сказала менi долiшня бабуся.

-- Та нащо, Анно! -- вигукнув прадiдусь. -- Такi старовиннi речi треба розглядати на горищi. Саме це в твоєму домi здається менi пре-чу-довим! У Пташинiй кiмнатi гаптують квiти, а на горищi розглядають старовиннi речi. Оце я називаю "люкс"! Ходiмо, Хлопчак, веди мене нагору!

Долiшня бабуся бiльше не посмiла перечити, а тiльки з найприязнiшим обличчям назвала нас "шибениками" й вiдпустила.

Перед дверима до горища простягся й спав сенбернар Уракс. Дуже дивно, але вiн не почув, як ми ввiйшли. Та це, мабуть, тому, що тут, нагорi, дуже гучно свистiв вiтер, стукотiли вiконницi й деренчала черешня. Уракс довго позiхав та потягався, поки нарештi пропустив нас у дверi. А потiм почав стрибати на нас, лизати нам обличчя й руки i взагалi нiзащо не хотiв вiдчепитись. Тодi ми взяли його з собою на горище, наказали "ляж" i самi сiли пiд круглим вiконцем на старому матрацi. "Альбом з iсторiї Нiмеччини" ми поклали на дошки з розiбраного лiжка.

-- Все вийшло якнайкраще, прадiдусю! -- сказав я.

-- Так, Хлопчак, коли хочеш чогось домогтись вiд жiнки, треба їй лестити. Але я скажу щиро: в твоєї долiшньої бабусi справдi є смак. Оця комiрчина на горищi схожа на цiлий роман. Чого лишень тут не висить, не стоїть i не лежить! Навiть мармурова голова англiйської королеви Вiкторiї!

-- Влiтку вона завжди стоїть серед квiтiв! її взяли з англiйського судна, викинутого на берег. Портрет турецького султана, що висить у вiтальнi, теж звiдти.

-- Добре, що ти згадав про султана, Хлопчак, менi це нагадало про ту оповiдку, що я хотiв розказати тобi сьогоднi.

Прадiдусь уже випнув нижню губу й примружив очi, аж раптом Уракс, сенбернар, що лежав у нього бiля нiг, занепокоївся й повiльно звiвся на всi чотири.

-- Тихо, Ураксе! Ляж! -- наказав я. -- В прадiдуся з'явилась думка!

Але це не справило на собаку нiякого враження. Уракс щосили завиляв хвостом, уривчасто гавкнув i почав дряпати лапою дверi. В ту ж мить ми почули на сходах голоси.

-- Це долiшня бабуся! -- гукнув я, швиденько вхопив "Альбом iз iсторiї Нiмеччини", що лежав на дошках розiбраного лiжка, i поклав собi на колiна.

В ту хвилину ввiйшла долiшня бабуся зi срiбною тацею в руках, на якiй стояли двi склянки з шипучкою й тарiлка з накраяним медовим кексом.

Прадiдусь, крекчучи, пiдвiвся й сказав:

-- Який чарiвний другий снiданок, Анно! Постав тацю на санчата! Дозволь тебе запросити сiсти на оцю пре-чу-дову матроську скриню й хвилинку побути в нашому товариствi. Встань, Хлопчак, так годиться, коли до салону входять дами!

Я слухняно пiдхопився.

-- Нi, нi! -- гукнула долiшня бабуся. -- Сидiть, сидiть! У мене є робота в кухнi. Якоб принiс трiски. Цiлих пiввiдра. Може, й ви з нами їстимете? Я трохи зварю, а трохи засмажу. Решту можна замаринувати!

Долiшня бабуся обережно поставила тацю на санчата, а прадiдусь уклонився й сказав:

-- Щиро дякую, шляхетна панi, ми приймаємо ваше запрошення на обiд!

-- Ох ти ж i жартун! -- захихотiла долiшня бабуся, поправляючи мереживний комiрець. Потiм зробила реверанс i вийшла; Уракс, який, певно ж, не цiкавився оповiдками, вийшов за нею.

-- А що скаже горiшня бабуся, як ми не прийдемо їсти? -- нагадав я прадiдусевi.

-- В неї доволi клопоту з моряками! Вона й не помiтить, що нас нема. А тепер їж i пий, бо у мене в головi нова оповiдка! Напрочуд цiкава, щоб ти знав!

Ми попоїли кексу, випили шипучки й поговорили ще про те, як слiд писати добру оповiдку.

-- В оповiдцi найважливiше -- початок! -- сказав прадiдусь. -- I це має довести тобi моя нова оповiдка. Ти вже наївся?

-- Та ще скибочку з'їв би!

-- Господи! Це ж страхiття, а не апетит! Їж скiльки хочеш! Але оповiдку я почну, тiльки як наїсися. Я не люблю розповiдати тому, хто жує!

Я хутенько запхав у рот весь кекс i проковтнув по змозi швидше. Прадiдусь нажахано вiдвернувся й нiчого не сказав. Аж коли я сказав йому, що вже ситий, вiн знову обернувся i застогнав:

-- Я завжди гадав, що людина вiдрiзняється вiд вовка добрими манерами. Але на твоєму прикладi бачу, що помилився.

-- Я ж так запихався тiльки тому, що хотiв швидше почути оповiдку! Ви ж так гарно розповiдаєте!

-- Ох, Хлопчак, ти вже й лестити вiд мене навчився! Який поганий приклад я тобi подаю! Але сiдай уже. Бо оповiдка рветься менi з язика.

Я сiв на матрац, а прадiдусь -- на матроську скриню, i вiн почав:

ОПОВIДКА ПРО ТРЬОХ ОПОВIДАЧIВ

Колись давно в мiстi Iскiбi жило троє оповiдачiв, що сяк-так заробляли на прожиток своїм хистом. Щодня виходили вони на базар, щоб там знайти слухачiв i, може, заробити кiлька пiастрiв. Але в той час торгiвля зi Стамбулом завмерла (бо на шляху купцiв пiдстерiгала ватага розбiйникiв), отож товари подорожчали, а грошей стало обмаль, i троє оповiдачiв не знали вже, як їм прохарчувати свої родини.

I тодi вони вирiшили, що надалi тiльки один з них лишиться оповiдачем, а двоє стануть лазниками або водоносами. I домовились, потиснувши руки, що оповiдачем лишиться той, котрий за наступнi три днi збере собi бiльше слухачiв, а розповiдатимуть тiльки оповiдки про злодiїв.

Наступного дня перший оповiдач, якого звали Ахмед Довгобородий, пiшов на базар спробувати щастя. Вiн був утомлений i насуплений, бо цiлу нiч думав, як же почати свою оповiдку, щоб зразу принадити багато слухачiв. Аж над ранок, коли вже спiвали пiвнi, вiн придумав початок для своєї оповiдки -- дуже вдалий, як йому здавалось. Iншi два оповiдачi -- Iбрагiм Гарбузова Голова та Юсуф Багдадець -- уже були на базарi, коли Ахмед Довгобородий розпочав свою оповiдку.

"Люди добрi! -- закричав Ахмед на всю горлянку, -- гляньте на мене, я iскiбський злодiй-мастак! Я сьогоднi вночi вкрав одному чоловiковi волосся з голови так, що вiн того й не помiтив, а зараз я вам розкажу, як я примудрився це зробити!"

Люди на базарi, смiючись, обступили його, бо оповiдка про те, як украли в чоловiка волосся з голови, мала бути дуже смiшною. Але, на лихо, в Iскiбi саме ходила пошесть, вiд якої випадало волосся, i не один чоловiк за нiч позбувся чуприни. Всi тi безволосi, -- а їх на базарi було двадцятеро чи тридцятеро, -- повiрили, нiби Ахмед Довгобородий справдi вкрав їхнє волосся. Вони зняли жахливий галас, поскидали з голови тюрбани та фески й загорлали: "Гляньте, що вiн з нами зробив, цей паскудний злодюга, цей проклятий харцизяка! I ще смiє вихвалятися своїми паскудствами! Ловiть його, хапайте! Хай поплатиться!"

Двадцятеро чи тридцятеро безволосих накинулись на Ахмеда, а за ними й ще багато людей -- тi з обурення, а тi просто з любовi до бiйок.

Побачив Ахмед Довгобородий, що непереливки, та й закричав: "Стiйте! Стiйте! Я ж тiльки хотiв розказати оповiдку! Я тiльки прикинувся, нiби я злодiй!"

"Побий його Аллах, вiн ще починає брехати! -- заревiли безволосi. -- Але, присягаємось бородою пророка, це йому не поможе!"

Вони вхопили переляканого оповiдача й добряче налупцювали. Iбрагiм Гарбузова Голова i Юсуф Багдадець, iншi оповiдачi, спробували визволити товариша й пояснити безволосим їхню помилку. Але тим уже не було впину. Ахмеда Довгобородого змолотили на гамуз, а потiм потягли до перукаря, i той поголив йому голову. Ото смiху було в мiстi, коли потiм балакали, що бiдний Ахмед нiякий не злодiй, що вiн тiльки хотiв принадити слухачiв! Вiдтодi в Iскiбi є прислiв'я: "Коли ти вкрав волосся, то стережися лисих!"

Та Ахмед Довгобородий пiсля пригоди на базарi став схожий на обскубаного пугача.

Другого ранку спробував свого щастя в розповiданнi Iбрагiм Гарбузова Голова. У мiстi вже розiйшлася чутка, що три iскiбськi оповiдачi побились об заклад, i цього разу на базарi зiбралося чимало цiкавих та насмiшникiв. Iбрагiм Гарбузова Голова уночi вирiшив звернутися до слухачiв iз чемними словами, перше нiж починати оповiдку, бо вiн на прикладi Ахмеда Довгобородого побачив, як важливо здобути прихильнiсть публiки. Тому вiн почав так:

"Аллах хай буде з вами, друзi мої! Я Iбрагiм, прозваний Гарбузова Голова, бо менi зовсiм маленькому впав на голiвку каганець!"

"Слухайте, слухайте! -- загукали слухачi. -- Вiн розкаже нам оповiдку про гарбузову голову! Це може бути весело!"

А Iбрагiм провадив: "Аллах великий! Вiн не тiльки дав менi гарбузову голову, а ще вдмухнув над лiвим оком, де живе уява, хист оповiдати, щоб я розважав вас на базарi, любi друзi!"

"Що це вiн оповiдає? -- почали питати слухачi один в одного. -Куди вiн хилить? Нiчого не добереш!"

А Iбрагiм говорив далi: "Мистецтва оповiдати я не вчивсь нiде, друзi мої. Воно впало на мене з неба".

"Мабуть, воно було в тому каганцi!" -- закричав один слухач, i в юрбi вперше засмiялись, а Iбрагiм Гарбузова Голова дуже збентежився. Вiн вирiшив негайно починати свою оповiдку, щоб його не висмiяли ще раз. I тому швидко повiв далi:

"Аллах великий, i Магомет пророк його! В тiй оповiдцi, що я вам сьогоднi розкажу, iдеться про незвичайного злодiя!"

"Розкажи нам про того злодiя, що вночi крав волосся!" -- мовив хтось смiючись.

"Аллах зi мною! -- гукнув Iбрагiм Гарбузова Голова. -- Я хочу вернутись додому живий i цiлий!"

Тi, хто смiявся, були задоволенi. Але iншi слухачi знетерпеливились, бо й досi не почули, про якого це незвичайного злодiя їм мають розповiдати. Декотрi вже вiдiйшли, декотрi голосно балакали мiж собою про дорожнечу та безсоромних купцiв, а третi знов почали пiд'юджувати Iбрагiма.

Один гукнув: "Розкажи нам про злодiя, що крав ногами!"

Другий захотiв почути про злодiя, що крав вошей. Iбрагiм Гарбузова Голова вже занепокоївся. Вiн гукнув: "Я цiєї iсторiї не знаю! Але я обiцяю вам оповiдку не менш цiкаву, а то й цiкавiшу! Вона, правда, довга, але дуже гарна. Вона починається на базарi в Багдадi, де я сам був бiльш як десять рокiв тому, а кiнчається тут, в Iскiбi.

Це Iбрагiмове оголошення розсердило людей, бо шлях iз Багдада до Iскiба дуже довгий, а таку довжелезну оповiдку неохота вислухувати стоячи.

Тому бiльшiсть слухачiв вiдiйшли, щоб пограти в домiно за турецькою кавою. Там принаймнi можна сидiти. Тiльки нечисленнi лишились, та й то не для оповiдки, а щоб познущатися з Iбрагiма. Вони гукали: "А що ти робив у Багдадi? Купував оливу для свого каганця?"

I знову знявся регiт, однак Iбрагiм уже розсердився.

"Дурний набрiд! -- закричав вiн. -- Чого ви не можете спокiйно почекати, поки я почну свою оповiдку? Чи вас ваш учитель недосить шмагав? Замовкнiть нарештi й слухайте!"

Але натомiсть зчинився справжнiй галас.

"Ви погляньте на цю Гарбузову Голову! -- кричали люди. -- Вiн не починає своєї оповiдки, а ми ще й виннi, що вiн не почав! Де ж тут глузд?"

На Iбрагiма по-справжньому розгнiвились, i раптом хтось пожбурив у нього динею. На лихо, Iбрагiм сидiв саме пiд майстернею мiдника, i диня, пролiтаючи, збила вивiшенi там три мiднi каганцi. Вони один по одному впали Iбрагiмовi на голову, так що в очах йому затанцювали спочатку зiрки, потiм мiсяць i нарештi тридцять сiм сонць; вiн зойкнув i почав крутитись на мiсцi.

Тодi люди загукали: "Гарбузова Голова танцює!" -- заплескали в долонi й похапалися за животи з реготу.

Тiльки Юсуф Багдадець, третiй оповiдач, не смiявся з усiма, а вхопив Iбрагiма, що пiдплигував та крутився, за полу й потяг його через увесь базар, крiзь розгаласовану юрбу додому.

Вiдтодi в Iскiбi про людину, що висловлюється надто розлого, кажуть: "Йому впали на голову три свiтильники".

А Iбрагiм ходив iз трьома гулями на головi, з яйце завбiльшки -наче гарбуз iз трьома рiжками.

Вранцi пiсля Iбрагiмової пригоди на базар вийшов Юсуф Багдадець, щоб розважити людей злодiйською оповiдкою. Вiн не придумував нiякого особливого початку, нiякого люб'язного привiтання. Вiн хотiв принадити людей тiльки своєю оповiдкою. А що вiн точно знав, як скiнчиться та оповiдка, то йому неважко було придумати початок.

Цього разу юрба цiкавих була, мабуть, iще бiльша, нiж напередоднi, а в одному куточку сховались Ахмед Довгобородий, обстрижений, та Iбрагiм iз гулями на своїй гарбузовiй головi.

Юсуф Багдадець спочатку не сказав нi слова. Вiн сiв у вiкнi крамницi килимiв, схрестив руки на грудях i мовчки дивився на своїх слухачiв, аж поки весь базар притих, як мишi, й нетерпляче втупив очi в нього. I тодi вiн пiвголосом почав свою оповiдку:

"Коли Гарун аль Рашiд, великий халiф, знову вийшов перевдягнений уночi погуляти по Багдаду, йому раптом захотiлося смажених каштанiв. Але, простуючи до одного старого продавця каштанiв, вiн раптом згадав, що забув узяти грошi. А що халiфи не звикли вiдмовлятися вiд своїх бажань, то Гарун аль Рашiд i без грошей добув собi каштанiв. Вiн пiдняв на вулицi камiнь i, проходячи повз продавця каштанiв, нишком кинув ним у чиїсь дверi. Удар гучно пролунав на нiчнiй вулицi, i продавець каштанiв злякано озирнувся. Цiєю миттю скористався халiф, щоб хутенько вкрасти жменю каштанiв. Вiн сховав їх пiд полою й спокiйнiсiнько пiшов далi, щоб не виказати себе зляканим поспiхом. Та як почав їсти каштани, то помiтив, що, крадучи їх, загубив коштовного персня, й промурмотiв: "Дорогенькi ж каштани!"

Невдовзi халiфовi захотiлося халви, i в ту ж мить вiн побачив на розi продавчиню халви, що стояла над невеличким багаттячком.

А що халiфи не звикли стримувати свої бажання, то Гарун аль Рашiд i без грошей доп'яв собi халви. Проходячи повз продавчиню, вiн нишком кинув у вогонь шкаралупи каштанiв, i вони затрiскотiли та зашкварчали у вогнi, так що продавчиня злякано вiдскочила i втупилась у розпломенiлий вогонь.

Ту мить халiф використав, щоб хутенько вiдломити собi шматок халви. Вiн сховав її пiд полу й достойно попростував далi, не давши нiчого взнаки.

Та вийнявши трохи далi халву з-пiд поли, вiн помiтив, що, крадучи її, загубив коштовного кинджала, i промурмотiв: "Дорогенька ж халва!"

Ще трохи перегодя йому захотiлося вишень. А що халiфи не звикли стримувати свої бажання, то Гарун аль Рашiд i без грошей доп'яв свої вишнi. Вiн повiльно почовгав у темний завулок, нiби випадково пройшов попiд огорожею чийогось садка й мимохiдь нарвав з гiлки жменю вишень, їх вiн теж сховав пiд полу.

Та коли почав їсти вишнi, то помiтив, що, крадучи їх, згубив з вуха коштовну сережку, i промурмотiв: "Дорогенькi ж вишнi!"

Наступного дня, коли халiф у всiй пишнотi знову сидiв у своєму палацi, вiн оголосив через оповiсникiв, що загубив персня, кинджал i сережку й обiцяє велику винагороду тим, хто їх знайде. Вiн сподiвався, що прийдуть продавець каштанiв, продавчиня халви та власник садка i вiн таким чином зможе вiдшкодувати їм за вкрадене. Але нiхто з них не прийшов. А коштовностi аж через кiлька тижнiв знайшли в помешканнi одного молодого голяра, якого зразу ж привели в кайданах до халiфа.

"Як опинились у тебе мої коштовностi?" -- загримiв халiф на голяра.

"Простiть менi, володарю всiх правовiрних, -- вiдповiв юнак, не пiдводячи очей. -- Я взяв їх у вас для вашого ж добра".

Почувши таку вiдповiдь, понiмiли всi придворнi, а насамперед сам халiф.

"Поясни краще, хлопче!" -- зажадав вiн.

"Знайте ж, великий халiфе, що персня я зняв з вашого пальця коло продавця каштанiв, щоб ви не зачепилися ним i не виказали себе!"

I знову придворнi подивувались вiдповiдi. Тiльки халiф не здивувався. Вiн навiть усмiхнувся.

А голяр вiв далi:

"Кинджала, о володарю всiх правовiрних, я взяв у вас коло продавчинi халви. Як легко мiг би вiн стукнутись об залiзний столик i виказати вас!"

"А як же було з сережкою, пане?"

Придворнi здивувалися, що халiф назвав простого голяра паном.

А юнак сказав:

"Сережку, о великий халiфе, 'я мусив узяти у вас коло вишневого садка, а то ви зачепились би нею за гiлку й розiрвали б вухо".

На тi слова придворнi зачудовано похитали головами. А Гарун аль Рашiд пiдвiвся, власноручно зняв з голяра кайдани й сказав:

"Коли ви зробили все це задля мого добра, то ви вiльнi, майстре. Але вiдкрийте менi ще одне: як це так вийшло, що я вас не бачив?"

"А я йшов у вашiй тiнi, о владарю! Так мене навчено. Бо нашого ремесла теж треба вчитись, i потрiбнi тривалi вправи, поки дiйдеш у тому до майстерностi!"

"Оскiльки тої ночi я не бачив вас i не чув, то ви справдi майстер... голяр! -- гукнув халiф, зиркнувши скоса на своїх придворних. -- Тож iдiть додому й вiзьмiть мої коштовностi як подарунки. Але пильнуйте свого язика, а живiть надалi тiльки з голярства. А як менi колись буде на щось потрiбне ваше мистецтво, я згадаю про вас! Аллах нехай буде з вами!"

"Аллах благослови Гаруна аль Рашiда, володаря всiх правовiрних!" -- швидко вклонившися, вiдповiв молодий голяр. А потiм без перешкод покинув палац, узявши з собою персня, кинджал i сережку халiфа.

Придворнi зчудовано спитали:

"Чому, о великий халiфе, ви явили цьому злодюжцi-голяревi таку честь?"

"Тому що злодiй не може бути суддею над злодiєм! -- вiдказав халiф. -- I тому, що вiн має хист, який дивує мене!"

Слухачi на iскiбському базарi анi разу не перебили оповiдача Юсуфа Багдадця, поки вiн говорив. Вони притихли, наче розбiйники в кущах, що чигають на купця. А тепер гучно заплескали в долонi й сказали:

"Справдi, незвичайна iсторiя про злодiя! Ти чудово розважив нас!"

I рушили геть, не давши йому жодного пiастра.

I тодi Юсуф Багдадець вигукнув:

"Любi друзi, коли ви не платите оповiдачевi, то йому доводиться перемiнити ремесло й стати злодiєм. Але ж хiба не шкода позбутись оповiдача -- i ваших коштовних табакерок? Тож подумайте, кого ви волiєте мати в менi: оповiдача чи злодiя?"

I тодi багато людей справдi помiтили, що в них iз кишень викрадено розкiшно оздобленi табакерки. Вони недовiрливо перезирнулися, потiм раптом збагнули, хто їх обiкрав, i почали реготати так гучно, що смiх той долинув аж нагору, до Циганського мiста.

"Присягаюсь Аллахом, що за хлопчина! -- гукали вони. -- Розповiдає нам таку цiкаву оповiдку про злодiя, а коли ми з цiкавостi та напруги пiдступаємо аж до нього, вiн спокiйнiсiнько цупить нашi табакерки! I жоден того не помiтив! Оце-то хлопчина!"

Один гладкий емiр у зеленому, як трава, тюрбанi гукнув:

"Верни нам табакерки, Юсуфе! Ти дiстанеш свою плату!"

I тодi Юсуф Багдадець вийняв з-пiд своїх схрещених нiг двадцять чотири табакерки й повернув їх власникам. А на килимок, де вiн сидiв, посипались дощем пiастри.

Вiдтодi в Iсхiбi ходить прислiв'я: "Де поетам платять, там злодiї стають чесними!"

Обидва iншi оповiдачi, Ахмед Довгобородий та Iбрагiм Гарбузова Голова, пороззявляли роти з подиву над мистецтвом їхнього приятеля Юсуфа й вiдступили йому роботу базарного оповiдача. Ахмед став водоносом, а Iбрагiм став заробляти на хлiб як лазник.

Пошли їм, Аллаху, довгого вiку. Отак.

Прадiдусь, докiнчивши оповiдку, пiдвiвся з морської скринi, а я про всяк випадок помацав, чи мiй годинник iще в кишеньцi. Годинник був на мiсцi. Прадiдусь помiтив той рух i сказав:

-- Не бiйся, Хлопчак! Розповiдати я вмiю, може, й не гiрше за Юсуфа. Але красти я не вчився нiколи! Ну, як тобi сподобалась оповiдка?

Я вiдказав:

-- Пре-чу-до-ва! I така довжелезна!

-- Але ж мораль коротка!

-- Так, прадiдусю. Мораль тут така: хто починає розказувати оповiдку, той не повинен ломитись у вiдчиненi дверi або йти занадто довгими манiвцями. Треба спокiйним, упевненим кроком iти до мети.

-- Ох, Хлопчачок! -- захоплено вигукнув прадiдусь. -- Я хотiв сказати майже те самiсiньке! Справдi вже помiтно, що тобi скоро мине одинадцять рокiв!

Я дуже запишався вiд прадiдусевої похвали. Я саме хотiв зробити надзвичайно розумне зауваження про одинадцятирiчних хлопцiв, коли хтось зашкрябався знадвору в дверi горища. То, певне, був Уракс. Я вiдчинив дверi, i сенбернар гордо ввiйшов, виляючи хвостом, стрибнув на мене, поклав менi лапи на плечi, а в зубах пiднiс до моїх очей папiрець.

-- Куш, Ураксе! -- сказав я.

Пес лiг, я взяв у нього з зубiв папiрець, розгорнув його й прочитав уголос написане на ньому:

"Шановних пановiв, просять, спуститися дообiду". Прадiдусь подивився менi через плече й мовив:

-- Твоя долiшня бабуся в одному реченнi зробила чотири помилки. Але в неї навiть помилки люксовi. Ходiмо ж на гостину!

Поки ми спускалися двома крутими прогонами сходiв у пiдвальний поверх будинку, прадiдусь казав:

-- Та мораль, що ти видобув з моєї оповiдки, -- це, звичайно, тiльки мораль для людей, якi розповiдають оповiдки. Iншi люди можуть вичитати з неї й iншу мораль.

-- Звичайно! Наприклад: "Хто хоче красти, той повинен стати майстерним злодiєм! А нi, хай краще стане голярем!"

-- Гм... -- гмукнув прадiдусь. -- Це не справжня мораль, Хлопчак, це злодiйська мораль. Я сказав би iнше: "Спритнiсть i вправнiсть рук -- дивовижнi таланти. Але хто вживає їх для крадiжки, той ганьбить свiй талант. Може, майстерний злодiй-голяр справдi був дивовижним хлопчиною. Але в мене викликає захоплення не вiн, а сам Юсуф Багдадець, що використав свою спритнiсть для повчання iскiбцiв!

Ми вже зiйшли вниз, де смачно пахло смаженою рибою. Долiшня бабуся, що пов'язала собi квiтчастого фартуха, саме накладала в тарiлки картопляний салат, а долiшнiй дiдусь iз гарними чорними кучерями вже сидiв за столом, i перед ним стояла склянка грогу.

-- Добридень, Якобе! -- привiтався з ним прадiдусь.

-- Добридень, Хлопчак! Вип'єте скляночку грогу перед обiдом?

-- Дякую, дякую, Якобе! Краще опiсля.

Ми сiли за стiл i взяли собi що хто дужче любив: вареної трiски з петрушковою пiдливою або смаженої з розтопленим маслом. Говорили за столом мало, їсти рибу -- для цього треба чималенько уваги й спритностi.

Пiсля їжi нам, чоловiкам, подали до Пташиної кiмнати грог i лимонад.

Долiшня бабуся лишилась у кухнi -- помити посуд.

Дивно, але долiшнiй дiдусь дуже зацiкавився нашими вiршами.

Довелось розказати йому всi, якi ми пам'ятали. Вiн слухав, i його чорнi вусики аж тремтiли вiд задоволення. Довелось пообiцяти, що ми потiм прочитаємо йому всi нашi вiршi.

Пiсля третьої склянки грогу долiшнiй дiдусь напустив на обличчя таємничий вираз i вийняв iз жардиньєрки велику порожню порцелянову вазу.

-- У цiй вазi долiшня бабуся тримає повну збiрку моїх творiв, -мовив вiн. Потiм випустив на стiл цiлу купу згорнених дудочкою папiрцiв, перев'язаних барвистими стьожечками.

-- Невже ви теж вiршуєте, дiдусю? -- спитав я.

-- Так, Хлопчак, -- сказав вiн несмiливо. -- Вiршую! Але тiльки з якоїсь нагоди, розумiєш? Коли твоя долiшня бабуся розсердиться на мене, я ввечерi кладу їй на подушку вiрша. Вона це любите. Цi вiршi вона називає своїми "подушковими вiршами" й ховає їх у оцiй вазi. Але я не повинен цього знати. I ви глядiть не викажiть, що я знаю цей сховок!

-- Слово честi! -- сказали прадiдусь i я. А тодi ми розгорнеш декотрi дудочки й прочитали вiршi.

На першому папiрцi почерком долiшньої бабусi було написано:

"Цього вiрша, склав Якоб коли я в ранцi на нього сердилась за те що напився грогу".

А нижче почерком долiшнього дiдуся:

Часом серце, люба Анно,

Нам турбота тисне зрана.

Треба, щоб її забути,

Грогу доброго хильнути,

I збагне людина вмить,

Як їй буть i що робить.

*Твiй Якоб*

-- Гарний вiршик, Якобе, -- похвалив прадiдусь. -- Але мораль небезпечна.

-- Знаю, -- зiтхнув долiшнiй дiдусь. -- Та Анна завжди каже, що краще випити трохи грогу й бути милим, нiж завжди тверезим i злим!

Я тим часом розгорнув другу дудочку. Долiшня бабуся надряпала там угорi: "Це склав, Якоб коли я сварила його за розлиту каву".

Дiдусiв вiрш був такий:

Часто, люба, роблять люди

Необачнi вчинки всюди.

Гнiв хай тi лиш викликають,

Що зi злостi виникають.

Я ж зробив це ненароком -

Тож поглянь ласкавим оком.

-- Чу-до-во, Якобе! -- сказав прадiдусь. -- Добрий вiрш i добра мораль!

-- Ш-ш! -- вигукнув я раптом. -- Я щось чую!

I справдi -- зi сходiв почулась хода. Ми тремтячими руками повкидали дудочки в вазу, i, поки хтось наближався до дверей через сiни, долiшнiй дiдусь хутенько вiднiс вазу назад на жардиньєрку.

Коли долiшня бабуся зi своїми кросенцями ввiйшла до Пташиної кiмнати, на столi лежала тiльки одна рожева стьожечка. Але бабуся начебто не помiтила її. Я спритно схопив стьожечку й нишком сховав її в кишеню.

-- Якобе, -- сказала бабуся, -- ляж зараз поспи! Ти ж сьогоднi встав о четвертiй!

-- Так, Анно, зараз ляжу.

Вiн хутенько допив свiй грог i вийшов, моргнувши нам через плече.

-- Доброго сну, -- сказали ми.

Долiшня бабуся сiла в крiсло-гойдалку бiля вiкна -- видно, хотiла погомонiти з нами. Але я помiтив, що прадiдусь примружив очi й випнув нижню губу.

Тому я сказав:

-- Ох, який цiкавий той "Альбом з iсторiї Нiмеччини", бабусю! Ми його вже до половини перегорнули!

-- Тiльки до половини? А що ж ви робили нагорi цiлий ранок?

-- Розмовляли, Анно, -- пояснив прадiдусь. -- Коли читаєш i дивишся малюнки, зринає багато думок. А що, Хлопчак, коли ми пiдемо передивимось i другу половину?

-- Так, так, прадiдусю! -- вигукнув я зрадiло. (Насправдi я радiв не альбомовi, а вiршуванню.)

Ми знов виманили в долiшньої бабусi дозвiл пiти на горище й скоро, як уранцi, всiлись пiд скiсною стiною з брусiв i цегли. Але цього разу ми не розказували оповiдок, а вiршували.

У прадiдуся виникла одна химерна думка. Вiн лукаво пiдморгнув менi й сказав:

-- Давай спробуємо довести, що поет -- це творець! Зробiмо з нiчого щось!

-- А як же ми це зробимо?

-- А так, що надамо значення словам, якi нiчого не означають! Наприклад, вiзьмiмо слова "нiякий" i "нiхто" й удаваймо, нiби так звуть двох живих людей.

-- О, як цiкаво!

-- По-моєму, теж. Ти вже щось придумав?

-- Придумав заголовок: "Королiвство Нiде"!

-- Чудово! То зразу й починай!

-- Але ж тут нема дошки!

-- Лишенько! Кепськi справи. Але ж диви, он лежить цiла купа дощок!

-- Так то ж дошки з лiжка!

-- Ну то й що? Напишемо на верхньому боцi. Його так чи так прикриють матрацом! Подай-но дошку й менi! Я складу вiрша зi словами "десь так".

Тодi я переклав "Альбом з iсторiї Нiмеччини" на стару гасову пiчку, подав верхню дошку прадiдусевi, собi взяв другу, вiдiйшов у iнший куток горища й сiв там на санчата. Того дня нам вiршувалося дуже добре. Хоча вiршування тривало й довгенько, але в ньому не було мертвої точки, й нiхто не мусив нiкого вирятовувати. Цього разу я пропустив прадiдуся читати першим, i вiн з бiчної дошки лiжка вичитав менi такi вiршi:

Замок Десьтак

Старенький замочок Десьтак -

Мiж Римом i Берлiном.

Його не видно аж нiяк:

Кругом густi ялини.

На вежi -- флюгер, що сяга

Десь так пiд самi хмари.

Зi стайнi коней вибiга

Десь так чотири пари.

За замком давнiй шлях iде

Десь так за сотню гонiв.

Десь так надвечiр чи й удень

Бiжать по ньому конi.

Той замочок такий старий -

Десь так вже рокiв двiстi.

I рокiв десь так раз на три

Приходять звiдти вiстi.

Там брама десь так раз на рiк

Розчиниться зненацька,

Й старий виходить чоловiк -

Барон фон Дестакацький.

Вiн володiє замком тим

Десь так iз тридцять рокiв,

Успадкувати разом з ним

I вежу, й двiр широкий.

Багато золота й срiбла

В пiдвалах замку, тiльки

Не знає й пан мiшкам числа:

Десь так десяткiв кiлька.

Всього в тiм замковi людей

Десь так iз кiльканадцять,

Нiхто не бачить їх нiде

Й не хоче з ними знаться.

Я їхав попiд замком тим

Десь так у квiтнi -- травнi.

Веде там iз Берлiна в Рим

Дорога дуже давня.

Побачить важко замок сам:

Кругом густi ялини.

Та знайте: вiн лежить десь там,

Мiж Римом i Берлiном.

-- Кумедiя! -- сказав я, -- хоч я все знаю тiльки приблизно, але про цей замок дiстав дуже добре уявлення.

-- Я теж! Це мене й самого дивує! Власне, я хотiв довести цим вiршем, що й у вiршуваннi треба бути точним. А тепер виявив, що iнколи буває добре лишитись у славному "приблизно". Це так, як iз метеликами. Нехай вони пурхають i мерехтять. А як спiймаєш, мерехтючий пилок iз їхнiх крилець прилипне до пальцiв, їхнiй блиск пропадає, i вони вже не можуть лiтати.

-- По-моєму, прадiдусю, в моєму вiршi те саме!

-- Ану прочитай його!

Я обережно встав, щоб не стукнутись головою об крокву, i прочитав:

Королiвство Нiде

Держава з назвою Нiде

Лежить на днi морськiм.

Король Якийсьто править там,

Є пес Нiхто при нiм.

I королева Ажнiяк

Живе також на днi.

Вона не знає слова "так"

I завжди каже: "Нi".

Живе там поряд iз Нiким

I камергер Нiчий,

Вiн любить пити раз у раз

Повiтряний напiй.

Нiзащо куховарку звуть -

Сказали так менi.

Вона все посуд начища

Та варить цiлi днi.

Зiтхання в горщики кладе

Та погребальний дзвiн.

Цю страву любить пес Нiхто -

Все виїдає вiн.

А ще там кицька є -- Нiщо,

На весь палац нявчить.

Нiзащо їсти їй не дасть -

Кого ж за це провчить?

Нiкого вилають як стiй,

Та ще й наб'ють кийком,

А от Нiзащо i Нiчий

Посидять пiд замком.

А взагалi вiдомо всiм,

Що той король -- добряк,

Отож i любить короля

В тiм королiвствi всяк.

Я сам недавно проїздив

Повз те чудне Нiде.

Там шлях з Нiзвiдки проляга,

В Нiкуди вiн веде.

Нiхто при брамi не стояв,

Нiщо не бiгло там,

Не показався у вiкнi

Король Якийсьто сам.

А все ж держава та Нiде

Лежить на днi морськiм.

Король Якийсьто править там,

Є пес Нiхто при нiм.

-- Хлопчак, -- сказав прадiдусь, -- це в тебе дуже гарно вийшло. Тепер i я знаю, коли поет має впускати у свої вiршi оте миле "десь так".

-- Коли ж, прадiдусю?

-- Коли змальовуєш те найлетючiше, що є на свiтi: запахи, звуки, здогади, вiдбиття, полиск на поверхнi речей.

-- Гав, гав, гав! -- прогавкало за дверима.

-- От бач! -- засмiявся прадiдусь. -- Уракс каже, що правда. Впусти його! Коли я скiнчу вiрша, то завжди буваю дуже приязний i до людей, i до тварин.

-- Я теж! -- вигукнув я.

Тодi впустив Уракса, що знову принiс нам записку в зубах. Цього разу нас запрошували на каву. Але прадiдусь сказав, що вже час вертатись на гору, до горiшньої бабусi. Вона, мабуть, уже починає непокоїтися, що нас так довго нема. Отож ми спочатку спустилися до Пташиної кiмнати, щоб вибачитися перед долiшньою бабусею та попрощатись, а потiм пiднялися стома вiсiмдесятьма трьома сходинками на гору, щоб пояснити горiшнiй бабусi, де ми пропадали так довго. Проходячи дорогою повз наш дiм, ми побачили у вiкнi Аннекен та Йоганнекен, а мiж ними на пiдвiконнi -- круглу вазу для пуншу з чотирма золотими рибками.

-- Дiвчатка, дiвчатка! -- гукнув їм прадiдусь. -- Не треба так часто стромляти руки у воду! Бiднi рибки лякаються!

Аннекен гукнула:

-- Та ми ж iз ними граємось!

А Йоганнекен:

-- Вони вже знають нас!

Але прадiдусь не прийняв цих виправдань.

-- А вам було б приємно, якби два велетнi штовхали вас туди й сюди? Отож! Так i золотим рибкам не дуже приємно!

Аннекен хутенько вийняла пальцi з води, а Йоганнекен накришила туди хлiба. Прадiдусь похвалив її, i ми пiшли далi. Та коли я озирнувся, Аннекен уже знов умочала пальчик у воду. Я посварився на неї. Але вона тiльки показала язика. Отак часом поводяться мої сестрицi!

Горiшня бабуся на Трафальгарськiй вулицi, здавалось, i не помiтила, що нас цiлих пiвдня не було вдома. Вона сидiла з олiвцем у руцi перед горами паперiв, щось писала й рахувала, а нам тiльки сердито сказала:

-- Кава на кухнi. Я не маю часу для вас! Коли заведеш моторного катера, всi тебе так i норовлять обшахрати та обморочити. Нiколи не купуйте собi моторних катерiв!

-- Та менi вже й запiзно його купувати! -- сказав прадiдусь.

-- А менi зарано, бабусю! -- докинув я.

-- Не перебивайте! Йдiть на кухню! Хельга дасть вам кави!

Ми потюпали на кухню, де Президентова Хельга пригощала команду катера. На столi стояв розкiшний торт iз масляним кремом. Мабуть, Хельга сама спекла його. Бо щоразу, як приходив моторний катер, вона не знала, як i розпещувати наших морякiв.

-- Слухай, Хельго, ти вже знаєш пригоду з золотими рибками? -спитав прадiдусь.

-- Аякже, дiду! Коли ми поберемося з Гаррi, мене напевне прозиватимуть Хельга Золота Рибка. Це ж куди краще, нiж Президентова Хельга!

-- I куди бiльш їй пасує! -- запевнив дядько Гаррi. -- Ну хiба вона не схожа на золоту рибку?

-- Авжеж! -- вигукнули ми з прадiдусем в один голос.

Хельга труснула рудувато-золотавими кучерями й мовила:

-- Сiдайте вже, лестуни! Це ж ви тiльки задля торта кажете!

Я приклав руку до серця й запевнив:

-- Слово честi, Хельго, ми сказали цiлком щиро!

Всi у кухнi засмiялись, а ведмедяка дядько Яспер прогув:

-- Малий Хлопчак уже пiдглядiв у Великого його манери.

-- Краще пiдглядiти манери, нiж не мати їх зовсiм! -- вiдказав горiшнiй дiдусь i докiрливо глянув на дядька Яспера, що двiчi вкусив -- i проглинув цiлий шматок торта. На щастя, дядько Яспер не мiг вiдповiсти йому, бо мав повного рота.

Горiшнiй дiдусь, чи не найвищий i найплечистiший чоловiк на всьому островi, який весь час, у будень i в недiлю, в хатi й надворi ходив у товстiй зеленiй куртцi, був страх добродушний. Тiльки з дядьком Яспером, що вже здоганяв його зростом i статурою, вiн часом сварився. Наприклад, якось Яспер у Гамбурзi на люднiй вулицi з'їв прямо з рук три маринованi оселедцi. А iншого разу звернувся до миршавенького, але знаменитого капiтана: "Гей, курдуплику!" Такi речi гнiвили горiшнього дiдуся страшенно, i пiсля таких пригод вiн цiлими днями не говорив iз дядьком Яспером.

Але того дня, на щастя, сварки не сталось. Крiм того, моряки скоро пiшли доводити до ладу шлюпку з моторного катера.

Прадiдусь пiшов до рибальської комори докiнчувати корковi поплавцi для Крiшона Кульги, а менi довелось за наказом горiшньої бабусi розносити папери крамарям, для яких наш катер привiз товари. Розносячи тi папери, я оббiгав уздовж i впоперек увесь острiв. Але я робив це залюбки, бо майже кожен крамар давав менi монетку, а котрий i двi.

Коли я ввечерi в лiжку перелiчив свої грошi, вийшла марка й вiсiмдесят пфенiгiв. Дядько Гаррi, що того дня лiг спати рано, ще подарував менi двадцять пфенiгiв, щоб було рiвно двi марки. I я заснув з приємним почуттям, що я -- багата людина.

ДЕНЬ ШОСТИЙ,

у який моряки переробили нашi вiршi на шлюпку

для катера, i їх навiть сумлiння не мучило.

Цього дня показано, як виникають прiзвиська.

Розказано про перекладання та про неохайнiсть

декотрих морякiв.

Повiдомлено, що прадiдусевi наступного дня

буде вiсiмдесят п'ять рокiв.

Наступного дня ми з прадiдусем мали рибальську комору цiлком для себе, бо нашi моряки мусили спуститись до гаванi -- наглядати за розвантаженням катера. Горiшня бабуся ще й досi, стогнучи та нарiкаючи, сидiла над рахунками. Обидва примiщення рибальської комори мали жахливий вигляд. Посеред вершiвнi стояли вiдра зi смолою, а на пiдлозi кругом були чорнi плями. Крiм того, нога раз у раз наступала на обрiзки корку, стружки та ганчiр'я.

Нагорi, в токарнi, було трохи охайнiше. Там валялися лише кiлька дощок та iнструменти.

Ми поставили дошки до стiни поруч шафи, повiшали молотки, рашпилi, пилки та обценьки на мiсце, на дошку для iнструментiв, i нi словом не згадали про неохайних мореплавцiв. Ми знали, що моряки в тiснотi своїх кают мусять пильно дотримуватись порядку, а тому на суходолi трохи попускають свої вiжки.

Ще за снiданком прадiдусь примружував очi й то випинав, то втягував нижню губу. Напевне, у нього в головi складалась якась особливо складна оповiдка.

Я спитав:

-- Ви розкажете щось дуже цiкаве?

-- Аякже! -- запевнив прадiдусь. -- Ти вже чув коли про пастора Грома?

-- Це, здається, той пастор, що був у нас на островi перед теперiшнiм?

-- Так. А Президента ти ж, певне, знаєш?

-- Аякже! Вiн живе тут, у Горiшньому селищi, i ми з його сином Геннiнгом дружимо.

-- Ох, правда, Хлопчак!

Прадiдусь уже хотiв починати свою оповiдку, коли нам обом одночасно спало на думку, що ми сидимо в токарнi, де звичайно складаємо вiршi, а не у вершiвнi, де розказуються оповiдки. Тому ми спустилися по драбинi вниз, усiлись на коркових пластинках, а тодi прадiдусь почав свою оповiдку.

ПРIЗВИСЬКА ПАНА ЗIНГЕРА

У травнi 1912 року з Гамбурга до острова Гельголанду плив пароплав, на палубi якого стояли двоє чоловiкiв i розмовляли. Один iз них був огрядний, високий, весь у чорному. Другий -- низенький, сухенький, у пенсне й жовтих гамашах.

"Ви вже бували на Гельголандi?" -- спитав огрядний чоловiк худого.

"Нi, -- вiдповiв чоловiк у пенсне. -- Я їду туди вперше. Я буду там секретарем страхового товариства вдiв ловцiв омарiв. -- Вiн уклонився й додав: -- Дозвольте вiдрекомендуватись: Йоганнес-Якоб Зiнгер".

"Дуже приємно, пане Зiнгер! Моє прiзвище Расмуссен, пастор Расмуссен. Але на островi мене прозивають "пастор Грiм".

"Чому це "пастор Грiм"? -- спитав пан Зiнгер.

"Бо я щонедiлi гримлю гельголандцям про їхнi грiхи, -- пояснив пастор. -- Треба вам знати, пане Зiнгер, що кожен, хто живе на Гельголандi, дiстає прiзвисько, жартiвливе прiзвисько".

"Як прикро! -- вигукнув пан Зiнгер. -- Але, -- додав вiн, випнувши дудочкою губи, -- менi прiзвиська не дадуть. Бо я шанована людина, я працюю й виконую свiй обов'язок".

"Обережно, пане Зiнгер, не кажiть цього так голосно!"

"Я це казатиму так голосно, як захочу! -- сердито вiдповiв чоловiк у жовтих гамашах. I, певний своєї шановностi, додав: -- Закладаюся, що гельголандцi не дадуть менi нiякого прiзвиська!"

"Що ж, приймаю заклад! -- громовим голосом вигукнув пастор. -Коли ви через тиждень iще не матимете прiзвиська, я тричi обвезу вас у весельнiй шлюпцi навколо острова!"

"Згода, -- вiдповiв пан Зiнгер i вклав свою сухеньку руку в могутнє пасторове лаписько. -- Той iз нас, хто програє, тричi обвезе другого круг острова".

Пастор i секретар страхового товариства домовилися, що мовчатимуть про свiй заклад, а за тиждень, тобто в останнiй четвер травня, разом прогуляються по острову й вивiдають, чи дiстав пан Зiнгер прiзвисько.

По обiдi пароплав пристав до Гельголанду. Капiтан зупинив машину далеко перед островом, загримiли якiрнi ланцюги, й з лiвого борту судна спустили мотузяний трап. Негайно вiд острова вiдпливла шлюпка, i всiм пасажирам довелося спускатись у неї по трапу. Пастор Расмуссен, що вже мав такий досвiд, спустився перший. За ним -- зляканий пан Зiнгер, що тремтячими ногами намацував щабель за щаблем. Рибалки в шлюпцi здивовано витрiщались на його лимонно-жовтi гамашi, i стерновий сказав: "Дибає, наче чорногуз у салатi". Пастор Расмуссен подумки всмiхнувся, почувши цю реплiку.

На причалi, до якого рiвно за чверть години допливала шлюпка, праворуч i лiворуч довгими двома рядами стояли гельголандцi. Цю шпалеру цiкавих прозвали "Лайливою алеєю", бо тут обмiнювалися реплiками про новоприбулих, не завжди похвальними. Коли пастор з паном Зiнгером iшли тiєю Лайливою алеєю, з обох бокiв лунало: "З приїздом, пане пасторе!" Один старий рибалка гукнув: "Давно вже не чули ми грому в недiлю!" А одна опасиста стара пенсiонерка закричала: "Слава богу, знов починає гримiти!"

При цих реплiках пастор кидав на пана Зiнгера швидкi погляди, i сердешному секретаревi страхової спiлки стало трохи моторошно, бо вiн мимохiдь подумав, що зовсiм не вмiє веслувати.

Мiж iншим, пастор уловив i кiлька реплiк пошепки, острiвною говiркою, якi, без сумнiву, стосувались худющого пана Зiнгера. З лiвого боку хтось прошепотiв: "У наш пташник прибув iще й пугач!" А з правого: "Он iде ширма, а всерединi чоловiчок!"

Пастор Грiм осмiхнувся, бо подумав про свiй заклад. Але водночас той шепiт видався йому нечемним щодо гостя, i вiн вирiшив наступної недiлi прочитати гельголандцям громову проповiдь щодо чемностi.

На вулицi, що вела до сходiв, пастор Расмуссен залишив пана Зiнгера в удови Бродерс, бо там секретар страхової спiлки мав жити. Сказав йому "до побачення" й пообiцяв рiвно за тиждень повести його в прогулянку по острову. А потiм рушив у Горiшнє селище, до свого дому.

Та ледве вiн пройшов половину сходiв, як його наздогнала засапана вдова Бродерс, гукаючи: "Пане пасторе! Пане пасторе!"

"Що сталось, панi Бродерс?"

"Пане пасторе, той папужка, що ви менi привели, не любить риби! Що ж менi з ним дiяти? Не можу ж я щодня купувати йому м'ясо! В нас воно надто дороге!"

"Люба панi Бродерс! -- вiдповiв пастор досить голосно. -По-перше, пан Зiнгер не папужка, затямте це собi, а по-друге, вiн з божою помiччю звикне до всього, навiть до риби, коли її добре приготувати. Бувайте здоровi!"

"Бувайте здоровi, не гнiвайтесь на мене!" -- промурмотiла панi Бродерс i заспокоєно подрiботiла сходами вниз. Вона вже твердо вирiшила привчити пана Зiнгера до риби.

I вона це зробила, та ще й дуже просто: подала йому котлети з кита, а сказала, що це телятина; копчену акулячу почеревину назвала свинячою. Одне слово, вона три днi дурила його, а коли на четвертий день пан Зiнгер похвалив її страви, вiдкрила правду: сказала, що вiн три днi їв тiльки дарунки моря.

Секретар страхової спiлки був приголомшений цими словами. Скинув пенсне, обнюхав свинячий шнiцель у себе на тарiлцi й спитав: "То, може, це риба-пилка?"

"Нi, пане Зiнгер, -- заспокоїла його вдова Бродерс, -- цього разу я вам подала справжню свинину. Адже сьогоднi недiля".

Йоганнес-Якоб Зiнгер спiткав iще не одну несподiванку на островi Гельголандi. Наприклад, на материку вiн звик був подавати руку всiм знайомим, яких стрiчав на вулицi, й казати їм: "Добридень!" та "Як справи?" I вранцi в понедiлок, йдучи до своєї страхової контори, вiн запiзнювався туди на цiлу годину, бо на коротенькiй своїй дорозi зустрiв не бiльш i не менш як чотирнадцять чоловiк, iз якими встиг познайомитися в своїй конторi. Чотирнадцять разiв вiн подав, вiтаючись, руку, чотирнадцять разiв сказав: "Добридень" i "Як справи?", чотирнадцять разiв подав руку на прощання й чотирнадцять разiв сказав: "Бувайте здоровi" та "До побачення". Це забирало дуже багато часу; на Гельголандi до такого не звикли. Тут вiталися й прощалися за руку тiльки тодi, коли виряджались на материк або верталися звiдти. А так, зустрiчаючись, тiльки казали: "Здоров" або "Привiт".

Несподiванi були для пана Зiнгера й балачки в його страховiй конторi. Як людина педантична, вiн завжди говорив про "Товариство страхування вдiв ловцiв омарiв". А гельголандцi весь час казали: "Нiколаусова каса". Тiльки на третiй чи четвертий день пан Зiнгер збагнув, що вони мають на увазi його "Товариство страхування вдiв ловцiв омарiв". Бо небесний заступник рибалок та мореплавцiв -- святий Миколай, чи то Нiколаус. Тому всi моряцькi страховi товариства називають "Нiколаусовими касами". А секретарiв таких товариств -просто Нiколаусами. Секретар "Пароплавного страхового товариства", наприклад, мав прiзвисько Нiколаус Раз-Два-Три, бо вiн завжди носив цiпок iз залiзним наконечником i за кожним другим кроком рiзко стукав ним. Це звучало як "тук-тук-тук" або "раз-два-три". Секретар Товариства страхування риболовних снастей прозивався Нiколаус-Перець, бо вiн дуже перчив усi страви. А секретар "Лоцманської страхової спiлки" був Нiколаус-Свинар, бо вiн єдиний на всьому островi держав свиню.

Тiльки секретар страхового товариства Йоганнес-Якоб Зiнгер, здавалося, ще не мав прiзвиська, i вiн дуже пишався цим. Коли пастор Расмуссен, як домовилися, в останнiй четвер травня прийшов кликати його на прогулянку, пан Зiнгер сказав: "Ви програли заклад, пане пасторе! Я вже тиждень живу на Гельголандi, а прiзвиська не маю".

"Зачекайте, пане Зiнгер, -- засмiявся пастор Грiм. -- Ходiм поки що прогуляємося".

Секретар страхового товариства надiв жовто-зелену квiтчасту камiзельку й прикрасив свої тонкi ноги лимонно-жовтими гамашами. Була вже п'ята година, i його службовий час у конторi скiнчився.

Коли вони пiднiмалися сходами до Горiшнього селища, їм довелось обминати старого пiдмiтайла Цангi, бо той саме завзято мiв сто вiсiмдесят три сходинки.

"Ну, як справи, Цангi?" -- спитав пастор.

Старий вiдповiв, не пiдводячи голови:

"Вниз кочуся, пане пасторе".

А потiм мовчки замiв iще три сходинки.

Пастор Грiм зупинився й спитав:

"Скiльки тобi, власне, рокiв, Цангi?"

"Сiмдесят п'ять, пане пасторе!"

"Ну, то час тобi вже на спочинок. А ти хоч застрахований?"

Старий пiдмiтайло, не перестаючи вимахувати мiтлою, вiдповiв:

"Нi, пане пасторе, де там! Я вже якось до кiнця витримаю. Адже це страхування грає на тому, щоб люди рано вмирали. Знаю я їх! Нiколаус Раз-Два-Три хитрий, як чортяка, Нiколаус-Перець дурний, як баран, Нiколаус-Свинар не любить мене, та й оцей новий, Нiколаус Жовтоногий, навряд чи кращий буде".

"Дозвольте!" -- вигукнув пан Зiнгер.

Але Цангi вже спустився на дванадцять сходинок i нiчого не почув, бо вiн був майже глухий.

Йоганнес-Якоб Зiнгер утупив очi в свої гамашi й спитав: "Чому вiн назвав мене Жовтоногим? Жовтi гамашi тепер дуже моднi в Гамбурзi".

"Але не на Гельголандi, -- вiдказав пастор i осмiхнувся. Тодi взяв пана Зiнгера пiд руку й сказав: -- Ходiмо провiдаємо аптекаря Меллiна".

Вони пiднялися нагору й зайшли до старовинної аптеки, що стояла на краю урвища бiля сходiв. Там їх почастували грогом.

"Я вже багато чув про вас, -- сказав аптекар пановi Зiнгеру. -Вас прозвали Обхiдний Маневр, правда?"

"Як, як? -- уражено перепитав секретар страхового товариства. -Обхiдний Маневр?"

"Та не дрочiться через таку дурницю! -- вигукнув аптекар. -- Тут нiкого не називають справжнiм iм'ям. Мене от прозвали Нашатирний Петер. А вас -- Обхiдний Маневр".

"Але чому, пане аптекарю?"

"Ну, бачте, пане Зiнгер, тут рiч ось у чому: вдова Бродерс усiм розповiдала, що ви не любите риби. Але вона, каже вдова, навчила вас залюбки їсти рибу. Обхiдним маневром, каже вона. Тому вас i прозвали Обхiдним Маневром".

Пастор Расмуссен так зареготав, що аж пирснув грогом, який мав у ротi, на стiл. Але пан Зiнгер тiльки сказав: "Як прикро!"

Коли вони обидва вже знов неквапом iшли по острову, пастор Грiм сказав: "Двоє прiзвиськ ви вже маєте. Цiкаво, яке буде третє?"

"А менi вистачить i цих! -- з гiднiстю вiдказав Йоганнес-Якоб Зiнгер. Вiн волiв би повернутись i рушити назад. Але пастор тяг його далi через Горiшнє селище i навiть запросив ще на один грог у шинок "Утiха Пiвнiчного моря".

Шинкар Ялiвцевий Гаррi власною персоною принiс двi склянки грогу i навiть пiдсiв за стiл до клiєнтiв.

"Ну, як вам сподобався наш острiв, Президенте?"

"Який я вам президент!" -- з гiднiстю вiдрубав пан Зiнгер. Та Ялiвцевий Гаррi тiльки засмiявся.

"Звичайно, я знаю, що ви страховий агент. Але, як я чую, ви по десять разiв на день вiтаєтесь за руку з людьми. А це робить тут тiльки президент, коли раз на рiк навiдує наш острiв. Тому вас i прозвали Президентом. Цiлком симпатичне прiзвисько".

На щастя, цей раз у пастора Расмуссена не було в руцi грогу, i вiн змiг зареготати без небезпеки для скатерки. А пан Зiнгер сказав: "Та непогане". Бо прiзвисько Президент йому сподобалося.

Далi вiн уже супроводив пастора по острову не без приємностi. Вже темнiло, коли обидва дiйшли до маяка, що невтомно обводив трьома своїми променями морський обрiй, як дороговказ для суден у морi.

Бiля пiднiжжя маяка вони зустрiли Антьє Гавдуюду. Вона була дружина англiйця, що торгував на Гельголандi тканинами. Вона нiколи не питала людей: "Як справи?" А натомiсть питала: "How do you do?" По-англiйському це означає те саме. Тому її й прозвали Антьє Гавдуюду. В напiвтемрявi Антьє впiзнала пастора тiльки по голосу. А пана Зiнгера й зовсiм не впiзнала. Тому вона спитала: "З ким це ви прогулюєтесь, пане пасторе?"

"З паном Зiнгером, страховим агентом, Антьє!"

"А, з Гумовим Нiколаусом".

"Вибачте, як ви сказали? -- сердито вигукнув пан Зiнгер. -- З Гумовим Нiколаусом?"

"Ой, не ображайтесь! -- вiдказала Антьє Гавдуюду. -- Я ж не зо зла. Я просто вiд людей чула, що вас так називають".

"Але чому раптом Гумовим Нiколаусом?" -- спитав пастор Расмуссен.

"Ну, це проста рiч, пане пасторе. Це через пiдпис".

"Тобто як?" -- здивувався Йоганнес-Якоб Зiнгер.

"Та ви ж, -- вiдповiла Антьє Гавдуюду, -- пiд кожним папером пiдписуєтеся: "Агент Товариства по страхуванню вдiв ловцiв омарiв". Такий розтягнений пiдпис, наче гумовий".

"А чому Нiколаус? -- спитав пан Зiнгер збентежено.

"Бо в нас усiх страхових агентiв називають Нiколаусами".

"Ага, -- знiчено промимрив агент, -- тому й пiдмiтальник назвав мене Жовтоногим Нiколаусом".

Пастор Расмуссен аж заiржав i, пирхаючи, вигукнув:

"Так вам i треба, Зiнгере, щоб вас прозивали Гумовим Нiколаусом. I придумали ж такий довжелезний пiдпис! Як там воно, Антьє?"

"Агент товариства по страхуванню вдiв ловцiв омарiв", пане пасторе!"

"Смiх, та й годi!" -- закричав пастор.

Але пан Зiнгер прошепотiв:

"Як прикро!"

Коли вертались додому, пан Зiнгер мусив визнати, що вiн начисто програв заклад. Вiн мав уже не одне прiзвисько, а цiлих четверо. I це смутило його так, що добросердому пасторовi стало аж шкода бiдолахи.

"Ви знаєте, -- сказав вiн, -- я подбаю, щоб вас надалi прозивали тiльки Президентом. Адже це прiзвисько найбiльше вас задовольняє, правда?"

Агент кивнув головою.

"Гаразд, а коли ви збираєтесь тричi обпливати човном круг острова, пане Зiнгер?"

"Може, в недiлю?" -- вiдказав бiдолаха.

"Згода, пане Зiнгер! У недiлю о дев'ятiй ранку на причалi для вас буде наготована шлюпка. Ви ж не маєте нiчого проти того, щоб я скористався нагодою i трохи покатався?"

Агент похитав головою. Потiм пригнiчено сказав: "Добранiч", -- i зник у домi вдови Бродерс.

Наступної недiлi гельголандцi були неабияк здивованi, побачивши, що пастор Грiм iз новим страховим агентом сiдають у шлюпку i худющий пан Зiнгер з натугою, невмiло налягає на весла, їхнiй подив ще зрiс, коли вони побачили, що невеличка шлюпка обпливає весь острiв.

I вже зовсiм отетерiли люди, коли шлюпка пiсля тригодинної плавби не пристала до причалу, а вдруге рушила на пiвдень i обкружляла острiв. Тодi гельголандцi висипали з осель, i повсюди на краю кручi товпились цiкавi, що дивились на човник унизу, в хвилях. Розумний пастор вибрав для прогулянки шлюпку, що належала державi й мала назву "Президент". Це було дуже передбачливо. Бо коли Ялiвцевий Гаррi з шинку "Втiха Пiвнiчного моря" побачив зi скелi шлюпку, то гукнув: "Хлопцi, дивiться! Президент у "Президентi" пливе круг острова".

Цей дотеп полетiв з уст в уста, i Йоганнес-Якоб Зiнгер ураз дiстав навiки те прiзвисько, котре найдужче йому сподобалося.

Коли вiн удруге проплив повз причал, не пристаючи, йому вже гукали: "Агов, Президенте, ти що, хочеш установити рекорд на далеку дистанцiю?"

Йоганнес-Якоб Зiнгер кивнув головою й був радий, i то з двох причин: по-перше, що його називали Президентом, а по-друге, тому, що при цiй нагодi навчився веслувати. Вiн змахував веслами майже так само зграбно, як пташка крильми -- легко й ритмiчно, навiть не думаючи про веслування. Коли аж надвечiр вiн нарештi втретє обплив круг острова й пристав до причалу, Спiлка веслярiв тут-таки на мiсцi оголосила його своїм почесним членом i запросила разом iз пастором до шинку "Втiха Пiвнiчного моря". Наступними днями вдова Бродерс не могла надивуватися з пана Зiнгера. Вiн уже не носив жовтих гамаш, називав свою контору "Нiколаусовою спiлкою", залюбки їв рибу й навiть морських слимакiв, уже не вiтався з людьми за руку по десять разiв на день, а гукав: "Здоровi були" чи "Привiт", коли зустрiчав знайомого, а одного дня навiть пiшов на службу в синьому моряцькому светрi.

"А ви знаєте, Президенте, -- сказала вдова якось у недiлю за обiдом, -- вас уже й не вiдрiзниш вiд гельголандця".

"Правда!" -- погодився пан Зiнгер. А тодi вiдсунув шнiцеля зi свинини, що подала йому вдова, й узяв шматок свiжозакопченої акулячої почеревини.

Прадiдусь замовк, i я спантеличено запитав:

-- Що, оповiдка скiнчилась?

-- Так, оповiдка скiнчилась. Ти, звичайно, поцiкавишся, чому Президент тепер уже не страховий агент, а торговець омарами, правда?

-- Так, прадiдусю.

-- Ну, це я можу тобi сказати: бо вiн одружився з дочкою торговця омарами, а пiсля тестевої смертi успадкував торгiвлю.

-- А чому ви не розказали про це в своїй оповiдцi?

-- Бо, як сказала одна мудра султанова дружина, навiть така мiзерна й дурна рiч, як казка, має свої правила! Оповiдка про прiзвиська пана Зiнгера -- це оповiдка про заклад. Вона починається з того, що двоє побились об заклад, i кiнчається тим, що один з них виграє той заклад, а другий програє. I крапка! Все iнше вже не належить до оповiдки. Бо оповiдка, Хлопчак, повинна бути схожа на змiю, що кусає себе за хвiст. Вона повинна бути заокруглена, замкнена сама в собi. Так, як змiя, що вхопить себе зубами за хвiст, не має нi початку, нi кiнця, так i кiнець оповiдки повинен уплiтатися в її початок.

-- Оце, прадiдусю, й є мораль вашої оповiдки.

-- Так, це теж мораль, але вона годиться для будь-якої оповiдки. А наша оповiдка про пана Зiнгера мала показати ще й iнше: те, що люди завжди, так би мовити, обмацують мовою щось нове, перше нiж дати йому назву. Пан Зiнгер був на Гельголандi чимось новим. До нього пробували прикласти то те, то те прiзвисько. Але те, котре найдужче пасувало до його поведiнки, сповненої гiдностi, прилипло до нього: прiзвисько "Президент".

-- I тому мого друга Геннiнга тепер називають Президентовим Геннiнгом, а дiвчину дядька Гаррi -- Президентовою Хельгою! -- сказав я.

-- Точно, Хлопчак!

Прадiд вийняв з кишенi маленького золотого годинника й мовив:

-- Горiшня бабуся чекає мене. Менi треба дещо з нею обговорити. А ти склади тим часом гарненького вiршика!

-- Так у мене немає настрою, прадiдусю, й задумки немає!

-- Ну, тодi я пропоную тобi ось що: спробуй-но ще перекладати!

-- А що ж менi перекладати? -- засмiявся я. -- Я ж не знаю жодної чужоземної мови.

-- Зате знаєш двi вiтчизнянi: нiмецьку й фризьку! [2] ------[2] Фризи -- народнiсть на пiвночi Нiдерландiв i Захiдної Нiмеччини. ------

I це була правда: по-фризькому я говорив удома, а по-нiмецькому в школi та з дачниками з материка. Отже, я повинен умiти й перекладати з мови на мову...

Я взяв дошку та теслярського олiвця й сiв з ними нагорi, в токарнi, а прадiдусь пiшов через вулицю в дiм. Я вирiшив перекласти вiрш про кумедного чоловiчка, бо вiн коротенький i простий. Спочатку я написав його з одного боку дошки i якийсь час дивився на нього. Потiм сказав собi: "Отак! А тепер хутенько перекладай вiдповiдним розмiром, з гарними римами й з усiм, що сюди належить!"

Та перекладання виявилось куди важчим дiлом, нiж я гадав. Коли у фризькiй мовi яке слово має один склад, то в нiмецькiй -- принаймнi два. А коли якiсь слова у фризькiй мовi римуються, то в нiмецькiй -напевне нi. Тож я морочився добру годину, але переклав усього два рядки.

Тодi я вирiшив хоча й перекласти вiрша, але зробити з нього новий, тобто вiрш, заримований по-нiмецькому. Я вже не пробував заримувати число п'ять iз словом голуб, а заримував його зi словом бiжать.

Коли прадiдусь вернувся до рибальської комори, обидвi сторони дошки були списанi, а нiмецький переклад готовий.

-- Ну що, Хлопчак, -- спитав прадiдусь, -- упорався?

-- Є переклад "Старого дивака", прадiдусю!

-- Удався?

-- Сподiваюсь!

-- Ну читай! Менi не терпиться почути.

Я взяв дошку й прочитав вiрша спочатку по-фризькому. Потiм перевернув її i прочитав нiмецький переклад:

Старий дивак

В нас жив на островi колись

Кумедний чоловiк.

Усе на свiтi, що не є,

Вiн рахувати звик.

Один, два, три, чотири, п'ять -

Жаб, горобцiв, жукiв.

Бички по вулицi бiжать -

Рахує вiн бичкiв.

Квiтки на лузi рахував,

Траву i все, що мiг.

Надвечiр стомлювався так,

Що ледь не падав з нiг.

Спитаєш ти мене, чому

Поводився вiн так?

Ну що ж, тобi я вiдповiм:

Вiн просто був дивак.

-- Гм... -- гмукнув прадiдусь замислено. Потiм узяв дошку з моєї руки, подивився на той бiк, де був написаний фризький вiрш, перевернув, трохи почитав нiмецький переклад i знову гмукнув: -- Гм...

-- Тобi не подобається мiй переклад?

-- Та нi, подобається! Але по-фризькому вiрш, вiдверто кажучи, звучить краще.

-- Таж мiй вiрш -- тiльки переклад!

-- Звичайно, Хлопчак, звичайно. Але ти надто полегшив собi працю!

-- Чого це?

-- Ну от глянь. По-фризькому сказано: "Був колись на островi чоловiк, то вiн увесь час рахував, i люди дивувалися, що вiн весь час стоїть на довгiй вулицi й рахує". А ти кажеш просто: "Жив-був колись на островi кумедний чоловiк. Усе на свiтi, що не є, вiн рахувати звик". Це не так гарно, не так образно, як у фризькому вiршi. Перекладати, Хлопчак, це означає нiби перевозити щось iз мови в мову, немов на поромi. Але дорогою треба по змозi менше губити того вантажу, що ти перевозиш. А ти таки загубив дещо!

-- Так я ж уперше зроду перекладав! Хiба ж я знав, що треба щось перевозити, як на поромi?

-- Правда, Хлопчак, це багато виправдовує.

Поки ми так розмовляли, внизу рипнули дверi, i ми почули голос дядька Яспера: "Йдiть уже їсти!"

-- Ой господи! -- сказав прадiдусь. -- Я ж мав покликати тебе їсти. Я зовсiм забув!

Дверi рипнули знову, а потiм грюкнули, зачиняючись. Чути було, що дядько Яспер сердився на нас iз прадiдусем. Бо для нього не було в свiтi нiчого важливiшого за їжу. Вiн не мiг зрозумiти, що є речi, цiкавiшi за маринованi оселедцi, смажену камбалу чи пампушки з сиропом.

Коли ми в шапках i шарфах вийшли на вулицю, прадiдусь сказав, що горiшня бабуся питала в нього рими.

-- Невже вона справдi вiршує?

-- Хто може знати! Вiд жiнок можна сподiватися чого завгодно.

-- Твоя правда, Хлопчак! -- пробурчав прадiдусь, i ми ввiйшли в дiм.

Їжа була така, як щодня, нiчого надзвичайного. Зелена капуста iз салом.

По обiдi прадiдусь лiг поспати, а нашi моряки знову подалися до гаванi -- розвантажувати далi катер.

Я теж хотiв iти до гаванi, але бабуся сказала, щоб я лишався дома й допомагав їй готуватись до дня народження.

-- А в кого буде день народження, бабусю?

-- У твого прадiда! Завтра йому вiсiмдесят п'ять рокiв. Тобi годилось би знати!

-- Так вiн же й слова менi про це не казав!

-- Ще б пак! Вiн не визнає днiв народження. I все лягає на мої руки! Диво, що вiн хоч сьогоднi прийшов обговорювати найголовнiше.

"То ось чого вiн сьогоднi вранцi був удома!" -- подумав я.

-- Сходи до пекаря Люрса i спитай, коли будуть готовi торти. Та забiжи до Пая Сливки, купи соди, цукру, родзинок i яєць, а ще...

Бабусиним дорученням не було кiнця. Я пiшов до пекаря Люрса, щоб спитати за торти, купив що треба в Пая Сливки, а потiм запросив гостей. Насамперед зайшов до Президента, пана Зiнгера, й запросив його самого, його дочку Хельгу i свого приятеля Геннiнга. Потiм пiшов додому i крiзь вiкно гукнув сестричкам Аннекен та Йоганнекен, щоб тато й мама завтра прийшли до горiшньої бабусi. Сестричкам я пообiцяв принести пiсля святкового обiду печива й торта. I нарештi подався в Долiшнє селище -- запросити долiшню бабусю.

Впоравши все це, я пройшовся до гаванi й побачив там Джоннi-Свистуна. Вiн стояв на причалi коло нашого катера, i я дозволив йому спуститись разом зi мною на наше судно. Ми взяли в камбузi морських сухарiв, повалялись на койках, а врештi сiли в шлюпку, щойно полагоджену й наново пофарбовану.

-- Диви, -- сказав менi Джоннi, -- на дошках щось написане!

-- Де? -- збентежено спитав я.

-- А он на носi!

I справдi -- на дошцi спереду хтось написав щось олiвцем. Прочитати було важко, бо дошки помащено смолою. Але раптом я збентежено розiбрав слова з нашого вiрша про маленьку мишку. Ми з Джоннi почали гарячкове шукати iнших списаних дощок i мало-помалу знайшли рядки трохи не з усiх наших вiршiв. Та вони були замазанi смолою, i прочитати пощастило тiльки уривки!

-- Ах ви ж пiрати! -- гукнув я розлючено. Вилiз iз шлюпки й побiг до дядька Гаррi, що порався коло вантажної стрiли.

-- Ви забрали нашi вiршi на дошки для шлюпки! -- закричав я. -Негiдники! Ось я прадiдусевi скажу!

-- Та не гарячкуй, -- засмiявся дядько Гаррi. -- Нам бабуся дозволила.

-- Як вона могла! -- закричав я ще нестямнiше.

Дядько Гаррi знов засмiявся, ввiмкнув мотор кран-балки й пiдняв iз трюму два лантухи борошна. Потiм гукнув:

-- Вона сказала,. що посписувала всi вiршi!

I знов заторохкотiв мотор, а менi стало соромно, що я так розкричався. Знiчений, вернувся я на причал i сказав Джоннi-Свистуновi, що не маю бiльше часу гратися з ним. Тодi побiг до долiшньої бабусi, трохи дозволив їй побалувати себе кавою з кексом i розповiв про шлюпку та про вiршi.

Долiшня бабуся спитала, що то були за вiршi i чи ми часом не складали вiршiв у неї в мансардi.

Я признався, що ми написали два вiршi на дошках з розiбраного лiжка, але на внутрiшньому боцi. На щастя, вона тiльки засмiялась, а зовсiм не розсердилась. Це заспокоїло мене, i незабаром я, посвистуючи, вернувся в Горiшнє селище.

Горiшня бабуся сидiла у кухнi й перев'язувала якiсь списанi аркушики червоною стьожкою. Та, вгледiвши мене, прикрила їх хусткою й сказала:

-- Чого ти нишпориш тут по кухнi! Йди в комору до прадiда. Вiн казав, щоб я прислала тебе до нього! Ну, чого стоїш?

-- Та йду вже, -- вiдказав я i неохоче пiшов. Але насправдi менi було дуже смiшно. Бо тепер я мав доказ, що горiшня бабуся цiкавиться нашими вiршами: вона навiть зiбрала їх i перев'язує червоною стьожечкою.

I я весело пострибав через вулицю до рибальської комори.

Прадiдусь сидiв нагорi, в токарнi, поряд Шкiряної Лiзбет; обличчя в нього було сумне.

-- Хлопчак, -- сказав вiн, -- моряки пустили нашi вiршi на шлюпку. Ти знаєш їх напам'ять?

-- Навряд чи дуже багато, прадiдусю!

-- Я теж. Сьогоднi ввечерi хотiв посписувати, бо ти ж завтра вже йдеш додому. А тепер бачу, що тут є тiльки сьогоднiшнi.

-- Так, тi моряки наробили нам лиха! -- сказав я нещиро. Я не признався, що горiшня бабуся посписувала вiршi. Адже це, мабуть, мала бути iменинна несподiванка.

-- Менi дуже сумно, та й злiсть на серцi, -- сказав прадiд. -- Я негайно мушу написати вiрша. А то лусну! Подай-но чисту дошку. Сподiваюся, там ще знайдеться!

-- Зосталися тiльки двi чистi!

-- От i добре. Тодi ми обидва можемо скласти по вiршу!

Я подав прадiдусевi дошку та теслярського олiвця й сiв iз другою дошкою коло верстака. З годину ми сидiли тихенько, вiршували.

-- О, Хлопчак, -- сказав прадiдусь нарештi, -- тепер я вилив геть свою злiсть на морякiв i знов можу спокiйно дихати. Ти теж готовий?

-- Нi, прадiдусю! Я допишу свого вiрша завтра. Сьогоднi чогось не пишеться.

-- Ну, як хочеш! Але вислухати мого вiрша можеш?

-- Аякже.

-- Ну що ж, тодi слухай!

Вiн вiдсунув дошку трохи вiд очей i прочитав:

Жук-поет

Матеус-жук по праву

Серед жукiв мав славу

Нiкчеми iз нiкчем.

I в будень, i в недiлю

Валявся вiн без дiла

Де-небудь пiд кущем.

Усi жуки путящi,

Поряднi, роботящi,

Й знайомi, i рiдня,

Говорячи про нього -

Матеуса дурного, -

Смiялися щодня.

Жуки вели розмови

Про гони та про лови

I взагалi про спорт.

Жучихи -- все про моди,

Про танцi-хороводи,

Салат, печеню, торт.

Матеус край дороги

Лежить, простягти ноги,

I дивиться на лiс.

Турботи вiн не знає,

Все пiсеньки складає

Й мугикає пiд нiс.

Коли їх хтось почує,

Його це не дратує,

Вiн радий, навпаки!

Спiва тихенько знову.

"Таж вiн поет, панове!" -

Дивуються жуки.

-- Ого, прадiдусю! -- вигукнув я. -- Оце-то врiзали ви нашим морякам!

-- Та вони й не помiтять цього! -- засмiявся прадiдусь. -- Але дарма! Головне -- щоб менi полегшало. А менi таки полегшало. До речi, я хочу їсти. Котра вже година?

-- Пора вечеряти.

-- Ну, то ходiмо.

Ми взяли дошки пiд пахву, перенесли їх через вулицю й поставили в кухнi. Прадiдусь неначе повiрив, що я хочу закiнчити вiрш удома. Але насправдi вiрш був давно готовий. То був абетковий вiрш до його дня народження, i я сподiвався, що горiшня бабуся перепише його та прочитає за святковим обiдом.

Ми повечеряли втрьох, бо моряки, видно, ще мали роботу в гаванi. За вечерею горiшня бабуся була напрочуд мовчазна. Часом вона без видимої причини примружувала очi, й не раз менi здавалось, наче вона мурмоче сама до себе якiсь вiршi.

Прадiдусь пiшов спати рано i, збираючись сказати добранiч, повiдомив, що завтра вранцi розкаже останню оповiдку.

-- А як вона називається?

-- "Павiльйон iз порцеляни". Добранiч, Хлопчак!

-- Добранiч, прадiдусю!

Я лишився у вiтальнi сам з бабусею. Я сподiвався, що вона покаже менi iменинний подарунок для прадiдуся. Але вона й словом про те не прохопилась, а спитала мене, яка може бути рима до лiтери "ха".

-- "Лопуха", бабусю!

-- Гм... "Лопуха" -- це добре! Чого ти так дивишся на мене, Хлопчак? Що, не можна спитати про риму? Може, ти думаєш, що я вiршую? Дуже помиляєшся! Тепер, коли прибув катер, у мене поважнiшi справи! Це гiрше, нiж нагодувати сiмдесятьох сiмох домовикiв!

Коли горiшня бабуся заговорила про домовикiв, я хутенько вибiг, гукнув крiзь дверi "добранiч" i з новим "Моряцьким щорiчником" потупав нагору, до своєї спальнi, де заснув, перше нiж прийшов дядько Гаррi.

ДЕНЬ СЬОМИЙ,

у який я познайомлю вас iз Президентовою родиною

та своїми татом i мамою.

Змальовано докладно день прадiдусевих iменин.

Доведено, як двiчi два -- чотири,

що моя горiшня бабуся вмiє вiршувати.

Розказано довгу iсторiю з ромом

i триразовим "Будьмо здоровi!".

А закiнчується день тим, що я потемки

йду з матроською торбою додому.

Останнiй день, який я мав пробути в домi горiшньої бабусi, випав майже безвiтряний, сонячний, безхмарний. Саме погода для дня народження!

Дядько Гаррi, коли я прокинувся, був уже з обома iншими моряками в гаванi. Але в сусiднiй кiмнатцi товкся прадiдусь.

Я швиденько натяг купального халата, потихеньку вийшов у коридор, рвонув дверi прадiдусевої спальнi й гукнув:

-- Зичу вам здоров'я, щастя й довгого вiку!

Прадiдусь, що намилив обличчя й збирався голитися, спочатку злякався, але потiм витер мильну пiну з губiв i вiдказав:

-- Усе це я вже мав: здоров'я, щастя й довгий вiк. I все ж дякую тобi за добрi побажання.

-- Вiдколи це ви голитесь? -- запитав я спантеличено. -- Ви хочете зголити бороду?

-- Нi, Хлопчак, хочу тiльки пiдправити й. Я роблю це раз на рiк, на день народження! Але мийся хутчiш та одягайся, разом спустимось до снiданку!

Урочисто вичепуренi, охайно зачесанi, ми через десять хвилин спустились до горiшньої бабусi, що подала снiданок до вiтальнi. Вона теж побажала прадiдусевi здоров'я, щастя й довгого вiку I пообiцяла на обiд велику несподiванку до дня народження.

-- У вiсiмдесят п'ять рокiв навряд чи для мене може бути несподiванка, Маргарето, -- сказав прадiдусь.

-- Побачимо! -- усмiхнулась горiшня бабуся.

Потiм ми поснiдали.

Коли ми вийшли на вулицю, менi стало трохи сумно. Бо я мав почути того дня останню оповiдку. Засмучений, увiйшов я до рибальської комори. Прадiдусь, що йшов попереду, пiднявся драбиною до токарнi. Але я гукнув:

-- Стiйте, прадiдусю! Зостаньмося внизу! Адже там, нагорi, ми тiльки вiршуємо!

-- Правда! -- з половини драбини вiдгукнувся прадiдусь. -- Тут, нагорi, ми вiршуємо. Тому я й iду нагору. Бо моя оповiдка буде про поетiв i про вiршi.

-- Он як! -- вигукнув я. -- Тодi справдi треба нагору.

I щабель за щаблем подався драбиною за ним.

У токарнi прадiдусь скинув святкового чорного сюртука, повiсив його на плечi Шкiрянiй Лiзбет, а потiм сiв на стружки, примружив очi й правою рукою мовчки показав менi на верстак. Я вискочив на нього, сiв тихенько й став чекати останньої оповiдки.

Чекати довелось недовго. Раптом прадiдусь пiдвiв голову, втяг губу й спитав:

-- Добре сидиш, Хлопчак?

-- Добре, прадiдусю! -- вiдповiв я. Тодi вiн почав свою оповiдку.

ПАВIЛЬЙОН IЗ ПОРЦЕЛЯНИ

Як серед трьох чи чотирьох сотень трiйчатих листочкiв конюшини знаходиться один щасливий, четвiрний, так i серед трьохсот шiстдесяти п'яти днiв року є один-єдиний щасливий день: двадцять четверте червня.

Хто народився в той день -- то щасливець, якому в життi, кажуть, справджуються всi бажання (якщо вони добрi й пристойнi). Часом буває й так, що двадцять четверте червня вщасливлює цiлу юрбу, коли серед неї знайдеться принаймнi троє таких щасливцiв.

Колись давно одна невеличка компанiя мандрiвцiв плавала китайською джонкою по Жовтому морю. А що саме було двадцять четверте червня i серед мандрiвцiв троє святкували день народження саме в цей день, то китаєць Лi, капiтан джонки, запропонував пливти навмання, полишивши стерно самiй долi.

Мандрiвцi, хоч їм стало трохи моторошно, погодились iз такою авантюрною пропозицiєю. Вони полишили себе й джонку вiтровi, хвилям i талановi.

Незабаром вони помiтили, що не довiряти талановi не було причин. Бо хоч вiтер був зовсiм слабенький, джонка на туго напнутих вiтрилах летiла по морю, мов грозова хмара по небу. I хоч бiля стерна не стояв нiхто, вона так легко обминала острови, мiлини та рифи, нiби нею кермував щонайвправнiший стерничий.

За годину джонка лишила китайський берег та побережнi острови так далеко позаду, що їхнi обриси вже танули в iмлi на обрiї. Довкола було тiльки море, а прямо попереду виднiла вдалинi невеличка темна цяточка.

Та цяточка швидко росла. Спочатку вона була з горошину завбiльшки, потiм -- зi сливу, далi -- з яблуко, а нарештi -- з гарбуз, i помалу мандрiвцi розпiзнали острiв, барвистий, строкатий острiв, що нiби плив назустрiч джонцi. Фреддi, молодий американець, пiднiс до очей бiнокль i сказав: "На островi є люди. Мiж квiтучими кущами я бачу дiм".

"Вибачте, а можна менi глянути в ваш бiнокль?" -- попросив доктор Меньє, лiкар-француз.

"Прошу!" -- вiдповiв Фреддi й простяг лiкаревi бiнокль.

Ця коротка розмова здивувала мандрiвцiв, i не без причини. Бо всi вони були з рiзних країн, говорили рiзними мовами i доти могли порозумiтися тiльки через перекладача... Фреддi говорив лише по-англiйському, доктор Меньє -- лише по-французькому. Але тут, на джонцi в Жовтому морi, вони раптом заговорили по-китайському. Це була дивовижна рiч, перша ознака незвичайних подiй.

Мiс Джулiя Амбрелла, лiтня незамiжня панна з Лондона, теж захотiла спробувати говорити по-китайському, i вийшло в неї якнайкраще! Вона вигукнула: "Я вже бачу дiм простим оком!" -- i в захватi замахала парасолькою.

"Справдi, -- погодилась панi Штенграхт, бiловолоса гамбуржка. -Я теж добре його бачу. Це дачний будинок iз пласкою покрiвлею".

В ту мить до джонки пiдлетiв баклан -- один з великих птахiв, що водяться на узбережжi Китаю, -- сiв на палубi й чемно спитав: "Дозвольте вас супроводити, панове? Мене звуть Фортунат".

"Може, ви народилися двадцять четвертого червня?" -- спитав його китаєць Лi, капiтан джонки.

Баклан кивнув головою.

"Звiдси й iм'я, -- зауважив доктор Меньє, парижанин. -- Бо Фортунат означає щось нiби Щасливець, панове!"

Мандрiвцi навiть не здивувалися, що цей птах iз чорним дзьобом, чорними крильми, чорними лапками, голою шиєю та зеленими, як морська вода, очима вмiє говорити по-людському. Коли чудеснi подiї йдуть одна за одною, до них звикаєш.

"Скажiть, пане Фортунате, ви знаєте цей острiв?" -- по-китайському спитав у птаха мiнгер де Вiльдер, амстердамський купець.

"Дванадцять рокiв тому, теж двадцять четвертого червня, я бачив, як вiн виринає з моря, -- вiдповiв птах iз замрiєю в зелених очах. -Але я не встиг на нього сiсти, бо вiн поринув знову".

"Сподiваюся, що це не мiраж!" -- сказав пан Меньє.

"А я хутенько сфотографую його!" -- гукнув Фреддi, американець. Вiдщебнув шкiряний футляр фотоапарата, наставив його, подивився в видошукач i клацнув затвором.

Тої ж митi острiв щез.

"От i маємо, -- зiтхнула мiс Джулiя Амбрелла. -- Це був просто мiраж!" -- i сумно опустила парасольку.

"Гляньте, гляньте! -- гукнув Петар, молодий матрос-чорногорець. -У повiтрi мерехтить щось барвисте!"

"Справдi, -- пiдтвердила сивоголова панi Штенграхт. -- Над водою тремтить якийсь образ".

"Та вiн не тремтить! Вiн стоїть на мiсцi!" -- схвильовано засопiв мiнгер де Вiльдер з Амстердама.

"Це не образ! Це той самий острiв!" -- зрадiв баклан Фортунат.

"Так, -- кивнув головою Лi, капiтан джонки. -- Вiн з'явився знову! Але вiн дуже близько. Це не може бути мiраж. Це, напевне..."

Лi не доказав, бо джонку раптом струсонуло, i вона з нап'ятими вiтрилами, прорипiвши днищем по пiску, зупинилась при березi острова.

Баклан зразу залопотiв крильми, стрибнув з палуби на пiсок, походив по ньому й гукнув:

"Острiв не уявний! Я чую його пiд своїми лапами!"

Тодi вже на палубi нiкому не стало впину. Всi бiльш чи менш спритно вилiзли з джонки на берег, капiтан Лi кинув на пiсок якiр, мiс Амбрелла знов радiсно замахала парасолькою, а молодий матрос iз Чорногорiї стрибнув на каменюку й гукнув: "Дами й панове, от там за евкалiптами ви бачите вiллу Хтознакого на островi Хтознаде. Хто не боїться дивовижного, йдiть за мною засвiдчити нашу повагу пановi Яктамйого!"

По тих словах невелике товариство навантажилось i, смiючись та розмовляючи, подалося за матросом Петаром, що помiж евкалiптами попрямував до будинку. Той будинок схожий був на монастир з бiлими кам'яними мурами та величезним внутрiшнiм двором. На жаль, у мурi не видно було нi вiкон, нi дверей. Наше товариство обiйшло весь дiм, але нiде не знайшло входу. Хитаючи головами, обiйшли дiм ще раз. Але не побачили жодного отвору. Лиш коли мандрiвцi втретє обiйшли кам'яний мур, вони раптом побачили велику браму, завiшену довгими разками перлiв.

Люди подивувались, бо вони були певнi, що ранiше цiєї брами не було. Та водночас i зрадiли, що знайшли вхiд, i американець Фреддi хотiв зразу й увiйти крiзь ту завiску в дiм. Та щойно доторкнувся, як сахнувся назад, немов його вдарило електричним струмом.

"Що... що це означає?" -- злякано гукнув вiн.

"Це означає, що ви надто квапливi", -- проклекотiв чийсь голос над головою в мандрiвцiв.

Усi звели очi й побачили на даху старезного пугача, що сидiв i значуще клiпав очима. Раптом пугач важко спурхнув униз, сiв на плече матросовi Петару, обдивився всiх мандрiвцiв великими совиними очима, а тодi пробурчав: "Хто хоче увiйти в цей дiм, той мусить виспiвати дозвiл, панове!"

"Виклопотати!" -- поправив птаха доктор Меньє.

"Нi, виспiвати! -- повторив пугач, що супроти всiх законiв природи, як видно, чудово бачив удень. -- Ви повиннi скласти чотири строфи вiршiв, панове, -- сказав глухим голосом птах. -- Станьте, будь ласка, коло пiсочницi!"

I раптом мандрiвцi побачили праворуч вiд входу, пiд бiлим муром, пiсочницю, якої там ранiше не було. Почасти зацiкавлено, почасти пригнiчено вони обступили ту пiсочницю. А пугач злетiв з матросового плеча на дерев'яну цямрину пiсочницi й горловим голосом тричi вигукнув "угу!" i тричi "угугу!"

Тодi в бiлiй стiнi розчинилися дверцята i викотився сувоїк малесеньких залiзничних рейок. Розмотуючись, вiн рiвненько оббiг попiд цямринкою всю пiсочницю, проклавши на пiску спiральну колiю. Потiм iз стiни, чахкаючи, викотивсь iграшковий паровозик, що тяг п'ять чи шiсть товарних вагончикiв. Вiн, постукуючи, об'їхав спiральну колiю; дверцята вагончикiв самi собою розкривались, iз них випадали деревця, кущики, червонi дерев'янi лавочки, барвистi пташечки, що котились по пiску пiд дощем iз квiточок.

Коли iграшковий поїзд доїхав до центра спiралi, паровозик свиснув, став сторчма й прямовисне зарився в пiсок. Це мало такий вигляд, нiби в пiсок заривався хробак. Шурх -- у пiску зник останнiй вагончик. Стук -- зачинилися дверцята в бiлiй стiнi. Тодi -- лусь, лусь, лусь -- на пiску вишикувались дерева, квiти, кущi й лавочки. Рейки й пiсок поросли густою зеленою травою, пташки спурхнули й посiдали на гiллi, бруньки розпукнулись, i показалися квiточки та листочки.

Вмить у пiсочницi з'явився якнайпринаднiший весняний краєвид. Навiть малесенькi струмочки задзюрчали в травi.

"Це вам перша тема для вiрша", -- сказав пугач.

"Та тут не потрiбнi нiякi вiршi, -- зауважив мiнгер де Вiльдер з Амстердама. -- Цей краєвид -- сам по собi поезiя!"

"Справдi! -- вигукнула в захватi сивоголова панi Штенграхт. -- Це маленьке диво! Подивiться на отой лужечок iз квiточками, на лавочки, на пташечок! Хто ж тих шовкових пташинок на гiлочки посадив?"

Пугач заклiпав очима, нiби хотiв вiдповiсти. Але не встиг, бо великий баклан збуджено залопотiв крильми, витяг чорний дзьоб до панi Штенграхт i гукнув: "Прошу вас, ласкава панi, повторiть, що ви спитали!"

"Я спитала, хто посадив шовкових пташинок на гiлочки", -спантеличено вiдповiла панi з Гамбурга.

"Нi, нi, повторiть дослiвно, як сказали спершу!" -- збуджено крикнув баклан.

Панi Штенграхт, що не могла втямити, до чого це, спитала вдруге:

"Хто ж тих шовкових пташинок

На гiлочки посадив?"

Тодi балкан вiдповiв:

"Звiдки i з чого вiн виник -

Свiт несподiваних див?.."

Аж тодi маленьке товариство помiтило, що з запитання й вiдповiдi, так би мовити напiвзумисне, вийшла вiршована строфа, i дехто повторив пошепки:

"Хто ж тих шовкових пташинок

На гiлочки посадив?

Звiдки i з чого вiн виник -

Свiт несподiваних див?"

"О'кей! -- задоволене сказав Фреддi. -- Першу строфу ми вже склали".

"Та тiльки пiсочниця покаже, чи ця строфа добра", -- проклекотiв пугач.

"Вже показує! -- замахала парасолькою мiс Джулiя Амбрелла. -Дивiться, на кущах розпукуються троянди. А з дерев сиплються пелюстки. В пiсочницi настає лiто!"

Мiс мала рацiю: з весняного краєвиду зробився веселий лiтнiй; пiд яблунями короткi тiнi. Тепер кожен напружив думку, щоб скласти строфу про лiто. Фреддi просурмив:

"Довге, тепле, щедре лiто,

Соками ущерть налите!"

А мiнгер де Вiльдер прокрекотав:

"У саду й на полi дай

Нам багатий урожай!"

Але краєвид у пiсочницi анiтрохи не змiнився вiд цих вiршiв. Тiльки квiтковi бруньки дуже повiльно закруглились у малесенькi зеленi кульки. Тодi матросовi Петару спали на думку два рядки. Вiн сказав:

"Рiк достигає неквапливо,

Як плiд, згинає гiлку вниз".

I затнувся. Але мiс Амбрелла, гордо вимахуючи парасолькою, докiнчила:

"Ох, далебi, це справжнє диво!

Коли не вiриш -- подивись!"

На жаль, ця строфа зовсiм не подiяла. Доктор Меньє з Парижа сказав: "Обидва рядки пана Петара дуже гарнi. Яка шкода, що рядки мiс Амбрелли не такi гарнi".

Англiйська мiс на це зауваження зневажливо чмихнула й стиснула парасольку мiцнiше, наче шпагу.

Тодi молодий матрос раптом засмiявся й гукнув: "Уже є!" I сказав:

"I, нiби невеличке диво,

На гiлцi Вiчностi завис".

Старий пугач iз сумнiвом похитав головою, вислухавши цi два рядки. А проте вони мали успiх, хоча й повiльний, нерiшучий: листочки на деревах почали жовкнути, малюсiнькi кульки на деревах зачервонiлися, а в струмочках з'явились крихiтнi довгастi вербовi листочки, що пливли за водою, нiби невеличкi байдарки.

Фреддi, що зроду не бачив осенi на селi, збентежено спитав: "Що тут дiється?"

"Мiй любий, -- вiдповiла сивоголова панi Штенграхт, пiднявши вказiвний палець, нiби тiтуся в дитячiй книжцi. -- Осiнь настає, поспiли яблука i сливи".

"О! -- зрадiв доктор Меньє. -- Ви знову почали вiрша. Будь ласка, скажiть iще раз!"

Панi Штенграхт повторила, вже не пiднiмаючи пальця:

"Мiй любий, осiнь настає,

Поспiли яблука i сливи".

"Сливи... -- прошепотiв доктор Меньє, заплющивши очi. -- Сливи..." -- Потiм тихо повторив:

"Мiй любий, осiнь настає,

Поспiли яблука i сливи".

Трохи помовчав, розплющив очi й докiнчив:

"Та скоро взнаєш ти, що є

Мiж них i кислi, i червивi!"

Цього вiрша всi мандрiвцi почали завзято вихваляти.

Тiльки Лi, капiтан джонки, не сказав нiчого, бо в Китаї вiршi складають не так.

Вiд цих чотирьох рядкiв яблука почали падати з дерев, вода в струмках геть укрилася опалими вербовими листочками, трава побурiла, а в пiсочницi раптом завирувала така густа метелиця, що не стало видно всього краєвиду.

Та незабаром останнi снiжинки вляглись, нiби опав бiлий серпанок, i невеличкий краєвид став увесь бiлий, бiлий, бiлий... На свiтлому снiговому покривi виднiли темнi силуети голих деревець та чорнi рейки залiзничної колiї, обiч яких праворуч i лiворуч громадилися снiговi валики.

На рейках уже знову стояв поїзд. Але цього разу до паровозика були причепленi не товарнi вагончики, а пасажирськi.

Фреддi, не довго думаючи, вигукнув:

"А, Бе, Ве, Ге, Де -

По снiгу колiя веде!"

Але вiрш був поганий, i старий пугач сердито труснув головою.

Всi почали завзято римувати "снiг" i "бiг", "лiд" i "слiд". Але пiсочниця лежала незмiнна в своїй зимовiй красi.

Коли мандрiвцi нагородили цiлий ворох вiршiв i все без успiху, вони дуже засмутилися. Тiльки кругле, мов мiсяць, обличчя капiтана джонки, як завжди, усмiхалось. Пан Лi навiть став навколiшки й заходився гратися малесеньким поїздом. Совав вагончики туди й сюди, i колеса цокотiли по рейках так тихо, наче їхали по оксамитi. Нарештi капiтан джонки пiдвiвсь i сказав пiвголосом:

"Тихiш гуркочуть колеса,

Присипав колiю снiг.

Тягнуться чорнi рейки

Ген через бiлий свiт.

Де ж сестра моя нинi,

Що бачив я влiтку її?

На бiлих плечах у неї

Чорнiло плетиво кiс".

Товариство зустрiло цi слова спантеличеною чи збентеженою мовчанкою. Нарештi Фреддi спитав: "Хiба це вiршi?"

Пан Лi всмiхнувся й мовчки показав на скриньку. Тодi всi вирячили очi в неймовiрному подивi.

Бо в пiсочницi стояло, переступаючи з ноги на ногу, малесеньке товариство, достоту схоже на наших мандрiвцiв: тут стояв доктор Меньє з лiвою рукою в кишенi штанiв, i там теж стояв вiн, малесенький, нiби олов'яний солдатик. I так само з рукою в кишенi.

Тут лопотiв крильми баклан -- i там вiн, малесенький, як бджола, лопотiв крильми над поїздом.

Раптом Фреддi спитав: "А де ж я?"

Мандрiвцi придивились уважнiше -- i справдi не знайшли Фреддi серед своїх мiнiатюрних портретiв. А тi саме сiдали у вагончики. Матрос Петар залiз у паровозну будку, Лi сiв у вагон-ресторан, мiнгер де Вiльдер допомiг панi Штенграхт та мiс Амбреллi пiднятися в купе першого класу, баклан сидiв на даху паровозної будки, доктор Меньє пройшов уздовж усього поїзда аж до останнього вагона, але Фреддi не було нiде.

"Де я? Я загубився!" -- схвильовано загукав той.

"Заспокойтесь. Я вже знайшов вас", -- сказав Лi.

"Де ж? Де? Не рушайте!" -- кричав Фреддi.

Але iграшковий поїзд рушив, як здавалось, без нього. I раптом решта мандрiвцiв теж побачили американця -- власне, тiльки його голову: вона визирала з-пiд одного вагона, почервонiла й посинiла з холоду. Фреддi, як "заєць", залiз пiд перший вагон.

Усi так засмiялися, що iграшковий поїзд у пiсочницi аж захитався вiд громового реготу.

Фреддi збентежено сказав: "Я нiколи не їздив зайцем! Я завжди купую квитки!"

Супутникам було аж жаль його. Та коли доктор Меньє згадав, що Фреддi доторкнувся до завiси з перлiв i пробував сфотографувати острiв, усi, здається, зрозумiли, чому вiн опинився в ящику пiд вагоном.

Тим часом iграшковий поїзд наближався до стiни будинку, не зменшуючи швидкостi. Стiна була вже зовсiм близько, а дверцята не вiдчинялись.

"Стiйте! Зупинiться! Буде аварiя!" -- гукнув Фреддi, ще й досi дуже схвильований. Але поїзд гуркотiв далi, прямо на стiну, i... трах... раптом...

Так, раптом хтось сказав:

"Щасливого вам дня, панове!"

Хоч голос був лагiдний, це вiтання пролунало так несподiвано, що мандрiвцi злякано попiдводили голови.

Перед завiсою з перлин стояв усмiхнений китаєць. Вiн уклонився й чемно запросив невеличке товариство до будинку. Коли вони спантеличено глянули пiд ноги, пiсочницi вже не було. По нiй не лишилося й слiду, навiть кiлькох пiщинок, неначе це був тiльки сон. I iншi мандрiвцi замрiяно, задумано ввiйшли до будинку крiзь перлову завiсу, що тихенько побрязкувала.

Там тяглася чотирикутником галерея з колонами круг великого саду, а посеред того саду було озеро, на якому стояв павiльйончик. У галереї стояли крiсла-гойдалки та глибокi фотелi, на пiдлозi лежали прегарнi м'якi мати, а подекуди видно було карбованi латуннi тацi на трьох нiжках, що на них стояли чайнi прибори. В садку помiж евкалiптами, пальмами й тамарисками висiли гамаки. Багато чоловiкiв i трохи жiнок у химерних старовинних убраннях лежали на матах, сидiли в фотелях, гойдались у гамаках або на крiслах-гойдалках i пили чай.

"Усе знаменитi поети, -- прошепотiв доктор Меньє до панi Штенграхт. -- Я знаю їх зi старовинних портретiв".

Приязний китаєць пiдвiв своїх гостей до мармурової чашi озера, а звiдти через нефритовий мiст до павiльйону з зеленої та бiлої порцеляни. Там вони полягали на м'яких матах навколо особливо багато оздобленого латунного столика, на якому був по колу награвiрований напис:

"Пiсня ЛIТАє, мов чаЙка, Пiд нЕбом".

Видiленi лiтери утворювали iм'я господаря. Його звали Лi Тайпе. Вiн сам налив гостям чаю.

"Лi Тайпе, -- шепнув доктор Меньє до панi Штенграхт. -- Китайський поет, що народився сiмсот другого року нашої ери".

Поет, що добре зрозумiв той шепiт, кивнув усмiхнене й налив французовi чаю.

Поки вони пили чай i гомонiли, барвистий павiльйон вiдбивався перевернуто в скляному озерi. Лi, капiтан джонки, був наче зачарований цiєю картиною. Трохи згодом вiн пiдвiвся й запитав: "Великий Лi Тайпе, ти дозволяєш менi продекламувати твого вiрша?"

"А чого ж?" -- усмiхнувся господар.

I Лi проказав ось такого вiрша:

Павiльйон iз порцеляни

Павiльйон iз порцеляни

У водi ставка вiдбився.

Чепурний, зелено-бiлий -

Сам на себе задивився.

Вигнутий мiсток простягся

Тигра спиною тугою

З берега до павiльйону

Над прозорою водою.

Там зiбрались добрi друзi

У шовковi вбранi шати -

Чи писати гарнi вiршi,

А чи так порозмовляти.

Рукави шовковi їхнi

В ритмi вiршiв легко мають,

Голови в шапках шовкових

Також весело кивають.

А внизу, в ставу спокiйнiм,

Серед ясної блакитi

Їхнi постатi кумедно

Головами вниз вiдбитi.

Мiст нефритовий дугастий

До пiвмiсяця подiбний,

Розмовляють добрi друзi,

У водi вiдбитi срiбнiй.

Дивлячись на них ласкаво,

Голови понахиляли

Тi, вгорi, в зелено-бiлiм

Павiльйонi з порцеляни.

"Вiрша, мабуть, складено в цьому павiльйонi", -- зауважила мiс Амбрелла.

"Нi, -- вiдказав Лi Тайпе, -- павiльйон виник iз вiрша. Бо це той острiв, на якому справджується прекрасне".

I налив усiм свiжого чаю.

Те, що побачили й пережили нашi мандрiвцi наступними днями в павiльйонi з бiлої та зеленої порцеляни, було, -- як усi вони повiдомляли, -- i чудесне, i трохи моторошне. Але нiхто з них не пригадував усього того дуже виразно. Запевнити вони могли тiльки в тому, що маленька залiзниця з пiсочницi там, весело дзеленькаючи, котилась по латуннiй тацi й розсипала iмбировi палички. Вони пригадували також, що Лi Тайпе срiбним пiвмiсяцем, як серпом, скосив шийки з трьох порцелянових карафок i наливав у чай нашим мандрiвцям орхiдейного напою, вiд якого у них солодко наморочилось у головi.

Мiс Амбрелла ще розповiла, що якийсь старий чоловiк iз сивою бородою почав спiвати, як ураган. А панi Штенграхт запевнила, що над павiльйоном лiтала в малесенькiй барвистiй повiтрянiй кульцi, прив'язанiй за нитку, бiла мишка, а її вiдбиття жваво плавало в озерi. I всi мандрiвцi казали, що вiд орхiдейного напою їм стало напрочуд легко на серцi.

Квiтки в озерi неначе обернулись у пташок, а райськi птахи з довгими хвостиками, що сидiли на деревах, здавались їм тропiчними квiтками. Час вiд часу в колонних галереях лунав спiв, i чоловiки та жiнки в старовинних уборах починали танцювати. Тодi птахи спурхували. Квiти гойдалися сюди й туди, i все неквапно оберталось перед очима в мандрiвцiв, нiби вони сидiли на повiльнiй каруселi. Потiм Лi Тайпе пiдвiвся, став на вершечку вигнутого аркою нефритового моста й обома руками пiдняв над головою скляну кулю. I як тiльки барвиста метушня склалася в спокiйне вiдображення у склянiй кулi, спiв затих, танець зупинився, всi, переводячи дух, попадали на м'якi мати, нiби доти вони рухались несамохiть. Аж коли поменшала спека, Лi Тайпе повiв своїх гостей крiзь перлову завiсу надвiр, привiв їх до джонки й побажав їм багатьох щасливих лiт життя.

А потiм джонка полетiла надвечiрнiм морем до китайського узбережжя.

Свiт тим часом дивно змiнився: сонце на заходi крутилось, нiби вогненне колесо, вiтер доносив звiдкись звуки мандолiн, острови й далекий берег пiдносились i опадали, нiби спини китiв чи дельфiнiв, а морськi хвилi перекидалися маленькими райдужними бульбашками, так що над водою висiв серпанок з барвистого намиста.

"Це фантазiя чи дiйснiсть?" -- спитав американець Фреддi, якому все це здалося трохи моторошним.

"I те, й те", -- вiдповiв Лi, капiтан джонки.

Така вiдповiдь пояснила Фреддi небагато. Але вiн бiльш-менш зрозумiв її, коли помiтив, що химернi явища зникають iз наближенням джонки до берега. Цьому мандрiвцi дуже радiли, бо для людей, якi опинились на хистких дошках палуби над водою, принаймнi острови та континенти повиннi бути нерухомими, а то в усьому свiтi не лишиться нiчого твердого. Мiнгер де Вiльдер пожалiв бiдолашних поетiв з вiлли, бо вiн був певен, що весь час видається їм таким, яким вiн щойно видавався мандрiвцям: вогненне кружало сонця безнастанно крутиться, в повiтрi лунають звуки мандолiн, береги гойдаються. Петар, матрос, на це зауважив, що свiт завжди в русi. I тiльки поети знають це.

"Щастя, що вони мають пiсочницi та склянi кулi", -- озвався доктор Меньє з Парижа.

Сивоголова панi Штенграхт пiсля цiєї розмови крадькома позирнула за їхнiми спинами на сонце. Але воно висiло над обрiєм спокiйне й червоне i вже ладналось поринути в море. Тодi вона зiтхнула з полегкiстю й не вагаючись ступила на землю, коли джонка за хвилину ткнулась у берег.

Подорож скiнчилась, як кiнчається сон. Нiхто не знав, була це дiйснiсть чи фантазiя. Але на землi мандрiвцям уже не так легко було порозумiтись, як на палубi джонки. Коли пан Лi захотiв щось сказати панi Штенграхт, це вийшло дуже складно.

Пан Лi сказав баклановi: "Нган". Баклан переклав це на французьку мову й сказав докторовi Меньє: "Le monde est de nouveau tranquille!" Паризький лiкар переклав це для мiнгера де Вiльдера на голландську: "De wereld is weder rustig!" Купець-голландець переклав це для мiс Амбрелли на англiйську. "The world is calm again!" Англiйка з парасолькою переклала для матроса Петара на сербську: "Свет є опет мiрно!" I нарештi матрос iз Чорногорiї переклав цi слова панi Штенграхт: "Свiт уже знову спокiйний, ласкава панi!"

"Так, -- вiдповiла панi Штенграхт i приязно кивнула до пана Лi. -Я саме хотiла це сказати".

Петар засмiявся й переклав це для мiс Амбрелли. Англiйка теж засмiялась i переклала мiнгеровi де Вiльдеру. Голландець засмiявсь також, i так смiх обiйшов усе товариство, поки дiйшов до Лi, що обернув його в лагiдну посмiшку.

А потiм сонце сiло за обрiй, i мандрiвцi розпрощались, побажавши одне одному шiстьма мовами: "Бувайте здоровi" та "Добранiч". Тiльки баклан зоставсь на березi, а тодi й вiн знявся i, махаючи крильми, полетiв до далекого острова на Жовтому морi.

Коли оповiдка скiнчилася, прадiдусь мовчки пiдвiвся з купи стружок, зняв з плiч Шкiряної Лiзбет сюртука, неквапно надiв його, старанно застебнув усi гудзики, сказав, Шкiрянiй Лiзбет: "Дуже дякую!" -- а тодi вклонився й заговорив до мене так:

-- А тепер, шановний пане, оповiдач корисних i веселих iсторiй прощається з вами. Вiн зичить вам здоров'я, щастя й довгого вiку й просить вас у своєму дерев'яному павiльйонi випити з ним за красу, за правду й за добре серце людини.

Прадiдусь дiстав з кишенi сюртука пляшечку рому, вiдгвинтив мiдний ковпачок, витяг корок, налив рому в ковпачок i подав менi.

Я сплигнув iз верстака, вклонився й вiдповiв йому так:

-- Великий майстре серед оповiдачiв, дякую вам за багато прегарних оповiдок i обiцяю згодом, коли виросту, записати всi цi оповiдки на честь краси, правди й доброго серця людини!

I вихилив ковпачок рому, а прадiдусь наповнив його знов i теж випив одним духом.

-- Вистачить одного ковпачка за всiх трьох, -- сказав вiн. -- Адже краса, правда й доброта -- це те саме.

Тодi загвинтив пляшечку й сховав у глибоку кишеню.

У мене трошки запаморочилось у головi, бо десятирiчнi хлопцi не звикли до мiцного рому. Менi здавалося, що стiни токарнi хитаються i я чую, як цокає в деревi шашiль. Та й Шкiряна Лiзбет заусмiхалась так дивно, наче китайська iмператриця, а прадiдусь, що спирався рукою на її плече, був наче китайський iмператор.

-- Це фантазiя чи дiйснiсть? -- прошепотiв я.

-- I те, й те, -- вiдповiв голос, не знати чий: Шкiряної Лiзбет чи прадiдуся.

На щастя, у нього в кишенi були кавовi зернята. Вiн дав менi жменьку, i я жував їх доти, поки стiни перестали хитатись, а шашiль -цокотiти. I усмiхненi губи, Шкiряної Лiзбет знову стали поважною вузенькою щiлинкою, а з китайського iмператора зробився мiй любий старий прадiдусь, що повiв мене через вулицю обiдати.

На обiд була камбала з картопляним салатом, i ми виявили горiшнiй бабусi честь, пообiдавши мовчки й урочисто.

Пiсля їжi прадiдусь лiг заснути, а я допомiг бабусi готуватися до свята. Позносив до вiтальнi всi стiльцi, якi були в домi, удвох з бабусею зсунув три столи лiтерою П, розставив на дамастових скатерках букети, прикрасив стiлець прадiдуся "заячим холодком", намалював барвистi картки для кожного гостя й розiклав їх за бабусиною вказiвкою на столах.

Коли о другiй годинi прийшли з гаванi моряки, їх нагодували в кухнi й послали до своїх комiрчин переодягатися. Мiй горiшнiй дiдусь гiрко нарiкав, бо не любив розлучатися з зеленою курткою. Але накази горiшньої бабусi були незаперечнi. Рiвно о четвертiй усi гостi зiбрались коло дверей. На нашому островi така точнiсть -- звичайна рiч, бо нiхто не живе далi, як за десять хвилин ходу однi вiд одних. Горiшня бабуся зразу роздiлила гостей на два гурти, i жiнок з якимсь таємничим шепотом вiдведено на кухню. Нам, чоловiкам, дозволено урочистою процесiєю вступити до вiтальнi.

Ми всi були в темно-синiх костюмах iз товстого англiйського сукна. Мiй друг Геннiнг та я мусили надiти незручнi довгi штани. Жоден iз нас, чоловiкiв, не почував себе зручно в товстiй святочнiй унiформi, i, як тiльки за нами зачинилися дверi, ми поскидали пiджаки й повiшали їх як попало на спинках стiльцiв.

Коли жiнки нарештi ввiйшли з тортами та кексами, вони зняли гнiвний крик.

-- Що це за вигляд? -- закричала моя мама й сплеснула долонями над головою.

-- Наче в цирку, -- сказала долiшня бабуся.

А горiшня пробурчала:

-- Содом i Гоморра!

А потiм гостро наказала всiм понадiвати пiджаки, i ми, зiтхаючи, поквапне виконали наказ.

Настав час жiнкам командувати. Всi, як годиться, посiдали на свої мiсця. Гарненько роздiлили кекси, торти, чашки, i ось уже вийшов прадiдусь i сiв помiж горiшньою бабусею та Президентовою Хельгою. Його примусили розгортати запакованi подарунки, i вiн при тому примовляв у риму. Вiн казав:

Ох, який же гарний, хвацький

Цей новий кашкет моряцький

З краму синього цупкого!

Щиро дякую за нього.

Або:

I за шарф вам щира дяка,

Дiбрано його зi смаком.

Хоч у будень, хоч у свято

Можна буде пов'язати.

Мого тата дуже спантеличила ця прадiдусева спритнiсть у римуваннi.

-- Це майже як корисне ремесло, -- сказав вiн, i то була велика похвала, бо кориснi ремесла вiн ставив над будь-який талант.

Пiсля розгортання подарункiв настала найважливiша частина свята -поїдання тортiв та кексiв. Мiй друг Геннiнг i я виявили надзвичайну силу: з'їли обидва по два шматки торта з масляним кремом, по двi скибки полуничного, по три скибки здобного кексу й по однiй кексу з горiхами. Це був рекорд iменинних бенкетiв.

На щастя, прадiдусь не звернув уваги на нашi подвиги в споживаннi печива. А то неодмiнно склав би ущипливого вiршика про рiзницю мiж людьми й вовками.

Великий бенкет тривав добрячих двi години. Багато їли, багато говорили, пили багато кави. Але весь цей час горiшня бабуся й словом не прохопилася про обiцяний великий iменинний сюрприз. Я кiлька разiв нишком моргав їй. Але вона нiби нiчого не помiчала.

А як надворi почало смеркати й увiмкнули свiтло, вона виступила зi своїм сюрпризом.

Вона гукнула:

-- Шановнi дами, можна починати!

Тодi вiдкрилися п'ять сумочок, п'ятдесят спритних жiночих пальцiв вийняли бiлi-бiлi сувоїки паперу, перев'язанi червоними стьожечками, i, на подив чоловiкам, почався вечiр декламацiї наших вiршiв, якi старанно переписала й зiбрала горiшня бабуся. Моя мама дуже кумедно прочитала мою "Жiночу абетку". Панi Зiнгер, яку всi називають Президентовою Софi, з жахливою дикцiєю прочитала вiрша про розумну панi Януцiс. Долiшня бабуся -- два вiршi, якi ми написали у неї на горищi, на дошках iз розiбраного лiжка. Але найбiльшим сюрпризом були два вiршi, якi горiшня бабуся склала сама.

Нашi моряки з подиву отетерiли, коли пересвiдчилися, що наша статечна, роботяща, порядна горiшня бабуся вiршує. Прадiдусь слухав, розкривши рота, i навiть забув його закрити, дослухавши, -- так зчудували його обидва вiршi.

Перший -- справжнiй абетковий вiрш. Ось вiн:

Повчальна абетка

А, Бе, Ве, Ге, Де -

Що до добра нас веде?

Рано вставати,

Не байдикувати,

А, Бе, Ве, Ге, Де -

Це до добра нас веде.

Е, Є, Же, Зе, Й, I -

Порядки у нас такi:

Не йди гуляти, поки

Не вивчиш всi уроки.

Е, Є, Же, Зе, Й, I -

Порядки у нас такi.

Ї, Йот, Ка, Ел, Ем -

Яка натура в нiкчем?

Ледачi вони й дурнi,

Неначе трухлявi пнi.

Ї, Йот, Ка, Ел, Ем -

Така натура в нiкчем.

Ен, О, Пе, Ер, Ес, Те -

Хто здоровим росте?

Той, хто рухатись любить,

Митись i чистить зуби,

Ен, О, Пе, Ер, Ес, Те -

Той здоровим росте.

У, Еф, Ха, Це, Ча -

Чого нас книжка навча?

Чесно й порядно жити,

Рiдний свiй край любити,

У, Еф, Ха, Це, Ча -

Цього нас книжка навча.

Ша, Ща, Ю, Я -

Яка порада моя?

Вiрша цього прочитай

I добре запам'ятай.

Ша, Ща, Ю, Я -

Така порада моя.

-- О господи, Маргарето! -- сказала долiшня бабуся горiшнiй. -- У тобi є таємнi глибини!

-- Гм-м-м... -- гмукнув прадiдусь, закрив рота й сказав: -Неймовiрно, Маргарето! Це ж справжнiсiнький абетковий вiрш, та ще й гарний!

Горiшня бабуся натiшилась похвалами та подивом, а тодi оголосила:

-- Тихше! Я склала ще одного вiрша.

-- Абеткового? -- спитав я.

-- Атож, абеткового!

I справдi -- вона прочитала ще одного власного вiрша. I навiть з дуже гарною дикцiєю. Ось вiн:

Лiсова абетка

Лебiдь озером пливе -

А, Бе, Ве.

Нитку павучок пряде -

Ге, Де, Е.

Шишку бiлочка гризе -

Є, Же, Зе.

Зерня вибирає в рот -

I, Ка, Йот.

Спить зайчатко пiд кущем

Ка, Ел, Ем.

У норi борсук сопе -

Ен, О, Пе.

Печеричка он росте -

Ер, Ес, Те.

Пiд листком у лопуха -

У, Еф, Ха.

Лис на лови вируша -

Це, Ча, Ша.

Ось абетка вам моя -

Ща, Ю, Я.

-- Якi чу-до-вi образи, Маргарето! -- вигукнув прадiдусь. -- I хто б подумав!

-- Я думав! -- гукнув я. -- Я вам уже кiлька днiв казав, що горiшня бабуся потай вiршує!

-- Так, це правда, казав, -- пiдтвердив прадiдусь.

Усi гостi почали невтримно смiятись.

На щастя, горiшня бабуся подала менi згорточок паперу, на якому вона переписала мiй абетковий вiрш до дня народження прадiдуся. I тодi я нарештi змiг довести, що я маю право сказати про вiршi щось серйозне. Я подзенькав ложкою об чашку, мовив: "Прошу тихо", -- i з запалом прочитав абеткового вiрша:

Прадiдусева абетка

А сьогоднi в нашiй хатi

Буде прадiдове свято.

Вiн найстарший тут у нас,

Гарно з ним провести час.

Добрий капiтан у домi

"Екiпажевi" свойому.

Є у нього й ще чесноти:

Жвавий дуже у роботi,

Знає оповiдок силу

I складає вiршi мило,

Їх записує на дошку

Й потiм згадує потрошку.

Кожному вiн друг у скрутi,

Любить всiм корисним бути.

Мудру раду може дати,

Не старий, хоч бородатий.

Ой, багато в нього вартi

Приповiдки всякi й жарти!

Рiдко губиться у мовi,

Слово-бо напоготовi.

Так живе Хлопчак веселий

У старiй своїй оселi.

Фарб не знаю де й узяти,

Хоч приблизно змалювати:

Це Хлопчак, це прадiд мiй!

Чи є ще в кого такий?

Шкода -- вiрш кiнчаю я.

Ща, Ю, Я.

Гостi заплескали в долонi. Мiй друг Геннiнг прошепотiв:

-- Добре втнув, Хлопчак!

-- Чудесно! Як з натури змальовано! -- вигукнула панi Зiнгер. I всi дуже хвалили мого вiрша.

Тiльки прадiдусь похитав головою.

-- Ти, Хлопчак, перехвалив мене, -- сказав вiн. -- Та коли це вже день народження, то нехай. А взагалi вiрш дуже гарний!

I знову гостi хтозна й чого засмiялися. Потiм читання вiршiв скiнчилося. Нашi моряки зiтхнули з видимою полегкiстю. Бо вiршi -- це не на їхнiй смак. Вони слухали тiльки з чемностi, а справжнє зацiкавлення виявили до єдиної "Норовливої яхти". А тепер вони за маринованими оселедцями та гарячим грогом вiдпочили вiд трудiв слухання й навiть поскидали куртки, бо в кiмнатi стало надто тепло. Мого друга Геннiнга й мене о дев'ятiй годинi вiдiслали додому. Правда, ми копилили губи й говорили про несправедливiсть та нерозумiння. Але все марно. Горiшня бабуся сама простежила, щоб ми пiшли.

Отож я взяв матроську торбу, в яку були запханi мої речi, надiв плетену шапку, зимову куртку й покинув прадiдусiв дiм.

Прадiдусь вийшов аж до дверей, щоб попрощатися зi мною. Я пiднiс праву руку до шапочки й сказав:

-- Дозвольте вiдбути, пане капiтан!

-- Шкода, -- сказав прадiдусь. -- Шкода, що ти вiдпливаєш! Але ж ти часом приходитимеш провiдати мене?

-- Аякже, прадiдусю! Я просто не знаю, що робитиму без вас!

-- Учись i грайся! Бо життя коротке!

Прадiдусь пiднiс на прощання руку до кашкета, примружив око, повернувся й пiшов у дiм.

А я зi своєю морською торбою помандрував нiчними вулицями до батькiвського дому.