Відкритий лист В. Кука до Ярослава Стецька, Миколи Лебедя, Степана Ленкавського, Дарії Ребет, Івана Гриньоха та до всіх українців, що живуть за кордоном!

Я, Василь Степанович Кук, відомий вам на еміграції як один із колишніх активних членів організації українських націоналістів і як бувший керівник підпільної боротьби в західних областях України, звертаюсь до всіх вас, земляки мої, у якій частині світу ви не перебували б, до якої партії чи групи ви не належали б. Звертаюсь з цим відкритим листом, в якому маю намір висловити свої думки по деяких актуальних питаннях нашої політичної діяльності на еміграції.

Тому, що не все вам відомо про мене, а багато можуть зовсім не знати хто я такий, вважаю за доцільне коротко у вступі розповісти про себе самого.

Родився я в 1913 році в селі Красне Львівської області в сім’ї робітника. В Організацію Українських Націоналістів вступив в 1929 році в місті Золочеві. Проводив активну нелегальну діяльність проти буржуазної Польщі, яка поневолювала західні області України. За свою політичну діяльність часто заарештовувався польською поліцією, просидів у польських тюрмах понад три роки, а з 1937 року находився на нелегальному положенні. Після возз’єднання українських земель, в 1939 році я виїхав в Краків, звідки за дорученням Центрального Проводу ОУН проводив підпільну боротьбу проти Радянської влади на Україіні. В 1941 році на другому зборі ОУН я разом з Бандерою, Стецьком, Лебедем, Ленкавським, Шухевичем був обраний членом Центрального Проводу ОУН і очолював його організаційну референтуру.

Під час другої світової війни проводом ОУН я був післаний в східні області України, окуповані фашистськими військами, де проводив організаційну роботу. Після закінчення війни і цілковитого розгрому гітлерівської Німеччини я залишився на території України. Тепер вже не є таємницею, що я за дорученням Центрального Проводу здійснював керівництво націоналістичним підпіллям в західних областях України, де мав псевдо «Леміш», «полковник Коваль», «Юрко», «Медвідь» та інші і продовжував вести активну боротьбу проти Радянської влади.

Чому я став на шлях боротьби проти Радянської влади, що поганого вона мені зробила? Сталось так, що я, як декотрі інші, пішов проти Радянського ладу, не побачивши його і не пізнавши його.

Керівники націоналістичних організацій протяог ряду років «лякали» нас Радянським ладом, переконували, що він не є тим ладом, який задовольнить життєві потреби українського народу, що щастя наше в боротьбі за націоналістичні ідеали.

Ставши одним з чолових членів ОУН, я також виховував членів організації в такому плані.

Можливо, колись на зорі своєї політичної діяльності і Мельник, і Бандера справді вірили в те, що найкращий шлях для українського народу — це шлях, що його вказують націоналісти. Але тоді, коли я їх пізнав, як «керівників», то все очевидніше стало, що служать вони чужій справі.

Не зміг я своєчасно розібратися у відносинах, які склалися між провідниками ОУН Бандерою й Мельником з однієї сторони й німецькими фашистами — з іншої, хоча багато дій і обставин вимагали по меншій мірі здивування. Активна співпраця ОУН з німецькими фашистами до Великої Вітчизняної війни і під час її привела до страшних спустошень нашого краю, до великих жертв, яких український народ ніколи не зможе забути.

Націоналістичне антирадянське наставлення підтримувалось з боку німецького фашизму. Німецький фашизм заохочував Мельника, Бандеру і менших керівників ОУН до антирадянської боротьби.

Завдяки знайомству з реальними обставинами на Україні, з радянською дійсністю, хоч і через призму моїх націоналістичних та антирадянських поглядів, я вже тоді бачив повну безперспективність підпільної боротьби проти Радянської влади, бо вона, Радянська влада, кардинально розв’язувала всі питання побудови нового суспільства, до якого віками прагнув український народ. Але мене міцно тримала на цій дорозі моя багаторічна антирадянська діяльність.

Життя і правда, одначе, брали верх. Люди прозрівали, і завдяки цьому багато підпільників залишили ліси і схрони й з’явилися з повинною до органів Радянської влади. Умови для підпільної антирадянської боротьби з кожним роком ставали все важчими. Залишившись майже один в підпіллі, без зв’язків і без будь-яких перспектив на майбутнє, я разом з дружиною був заарештований органами КДБ при Раді Міністрів УРСР. А зараз я і моя дружина — вільні громадяни Української РСР. Нас помилувано Указом Президії Верховної Ради СРСР.

Все сказане мною про себе, включаючи і арешт, вас не здивує, бо все це нормально в моєму положенні. Здивує вас, немає в тому сумніву, моє звільнення, але це факт, і при бажанні його зможете легко перевірити.

Такий коротенький мій життєвий і політичний шлях. Складне, важке і повне всяких небезпек життя дало мені можливість на основі власного досвіду та досвіду багатьох моїх друзів, що погинули в антирадянській боротьбі, по-іншому поглянути на всю націоналістичну діяльність в минулому і сучасному.

Під час мого перебування в підпіллі я багато продумав, дечого навчився і при помочі радянських людей, хоча вони й самі того не підозрювали, пізнав справжню радянську дійсність, в якій чесна людина не може оставатися назавжди ворогом Радянської влади. Серйозних успіхів досягнув СРСР, а також УРСР в різних галузях життя народів Радянського Союзу під проводом Партії і Уряду, особливо, коли до керівництва прийшов М. С. Хрущов. Це у великій мірі вплинуло на зміну моїх антирадянських поглядів в прорадянські. Складний і важкий шлях привів мене до поглядів, які є у мене зараз. Я допустив велику помилку, що не зумів своєчасно розібратися в основі основ того, що являє собою соціалізм, як суспільна система, і які блага він несе для українського народу, а також у тому, що я звертав увагу головним чином на тіньові явища радянської дійсності, що мені заслонило бачити все те позитивне, яке будували з небаченим самопожертвуванням народи Радянського Союзу.

Мої упередження остаточно похитнулись після глибокого вивчення питань національної політики Комуністичної партії Радянського Союзу щодо застосування її на практиці.

Заходи, направлені на виправлення помилок у минулому, зв’язаних з культом особи, застосування законів про амністію, реорганізація шкільництва по лінії наближення школи до життя і, нарешті, заходи, що сприяють підвищенню добробуту населення, — все що є наслідком додержання ленінських заповітів. Знаходячись в гущі українського народу, я на свої очі бачив, з яким ентузіазмом підтримували всі українці ці заходи, і в той же час я бачив, наскільки Бандера та ви, панове Стецько, Лебідь, Ленкавський та інші, відірвались від дійсного становища на Україні і що тільки ваші зв’язки з імперіалістичними колами США і ваша ненависть до всього радянського не дозволяє вам об’єктивно розібратися в становищі, що склалося за останні роки в Радянській Україні. А становище на Україні зараз таке. Якщо порівняти сучасну Радянську Україну з дореволюційним періодом, або тільки її західні і південно-західні області, які були під окупацією Польщі, Румунії, Чехословаччини і Угорщини, то незаперечним фактом є те, що Україна за радянський період існування добилася великих успіхів в усіх ділянках економічного і культурного життя народу. За роки Радянської влади Україна перетворилася в могутню індустріальну державу, з високо розвинутим і багато технічно оснащеним сільським господарством.

Матеріальний рівень життя українського народу сьогодні вищий, ніж він був будь-коли до цього часу, і з кожним роком піднімається вище. Що ж до культурного рівня, зокрема освіти всіх ступенів, науки, охорони здоров’я і т. п., то Україна стоїть вище від багатьох передових капіталістичних країн.

Широко розвивається українська культура. Українську літературу і мистецтво шанують не тільки на Україні, а й в цілому Союзі.

На рідній українській мові виступають керівні партійні і радянські працівники, вона звучить у радіо— і телевізійних передачах і т. д.

Зі сторінок преси зникли обвинувачення в «націоналістичних ухилах» того чи іншого радянського діяча, культурного фронту чи цілої інституції. Зникли такі ухили і в житті. Відомих вам в минулому, як націонал-ухильників, Антоненка-Давидовича, Ковіньку, Шабліовського та інших амністовано, і вони мають всі можливості нормально жити і працювати.

І так тепер, в час, коли так бурхливо розцвітає життя українського народу, для мене особисто стало переконливим і для всіх чесних українців, які проживають за кордоном, мусить також бути очевидним, що при сучасному розвитку суспільного життя і міжнародних політичних відносинах ідеї і діяльність українських націоналістів не відповідають цілям українського народу і його держави — Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Заради об’єктивності хочу сказати, що й сьогодні ще можна зустрітися з тими чи іншими хибами і недоліками у радянському житті. Про багато з цих недоліків пише часто радянська преса, говорять про них також і партійні і радянські керівники. Багато таких недоліків вже виправлено, інші виправляються. Але коли об’єктивно приглянутись, стає очевидним, що це не плід радянської системи, а результат недобросовісності чи прямих пороків окремих працівників, Проте не ці недоліки характерні для Радянського соціалістичного ладу, не вони становлять суть цього ладу. Суть Радянського соціалістичного ладу полягає в тому, що народне господарство постійно зростає, добробут і культура народу піднімаються, все суспільство йде вперед до кращого, а недоліків і хиб стає менше.

Таке приблизно положення в УРСР і в СРСР. Це треба мати на увазі тим, хто займається політикою, кого по-справжньому цікавить життя українського народу.

Можливо, ви мені з різних причин не вірите. Що ж? Приїжджайте і переконаєтесь самі. Це буде ще краще. Тепер на Україну приїздить багато туристів різних національностей. Українці всіх їх зустрічають і проводжають дуже гостинно. Приїжджайте і ви, українські емігранти, на Україну, хоч як туристи (коли ще не можете напостійно приїхати), і власними очима подивіться на свою рідну Батьківщину. І коли прийдете з добрим чистим серцем, без лихих намірів, то найдете на Україні материнський прийом.

У цьому листі до вас, друзі і співвітчизники, я хочу коротко розглянути одне питання, антирадянську діяльність націоналістичних партій і організацій. Тому, що це корінне питання всієї політичної діяльності еміграції. Ця антирадянська діяльність націоналістичних партій триває від перших днів утворення Радянського ладу. Не буду я у цьому листі до вас розглядати історію цього явища. Для мене зараз важливе сучасне, а не історія.

Однією з головних причин антирадянської діяльності різних націоналістичних партій під сучасну пору є незнання справжньої радянської дійсності, незнання життя і буття народів Радянського Союзу і в першу чергу українського народу. Це незнання або, ще гірше, перекручене, спотворене «знання» — також і головна причина всіх інших політичних помилок, шо їх допустили під час ІІ-ї світової війни і після її закінчення. Усім нам, довгі роки виховуваним у антикомуністичному дусі, СРСР представлявся потворним страшним колосом на наскрізь прогнилих основах. Нам здавалось, шо досить буде довести до відома українського та інших народів СРСР наших націоналістичних ідей, лозунгів, просвітити їх, і СРСР розпиплеться, як карточний домик. Так, до речі, представляли собі СРСР німецькі фашисти, так представляють собі сьогодні СРСР ще багато різних сучасних претендентів у реформатори світу з імперіалістичних кіл заходу. Одержимі такими ілюзіями по відношенню СРСР німецькі фашисти розв’язали ІІ-у світову війну і пішли війною на СРСР і в результаті — лягли в могилу разом зі своїми ілюзіями. Такий же кінець жде і їхніх послідовників з Пентагону чи інших подібних центрів.

Катастрофічно закінчилася і вся антирадянська діяльність націоналістичного підпілля на Україні. Вона і не могла інакше закінчитися, бо побудована була не на одній, а багатьох ілюзіях про стан внутрішніх відносин в УРСР і СРСР в цілому. Про СРСР, про Радянську Україну ми знали не справжню дійсність, а часто те, що нам хотілось зустрінути. Свої бажання дуже часто приймали ми за дійсність і всякий тверезий і правдивий голос про життя народу в УРСР називали більшовицькою агітацією. Коли радянська дійсність була від нас далеко, так як це зараз є з еміграцією, можна було кормитися самим і кормити інших всякими ілюзіями. Але при безпосередній зустрічі з дійсністю ілюзії лопалися, як мильні бульки, а життя вимагало дивитися правді в вічі і сприймати його таким, яке воно є насправді.

Є ще один бік антирадянської діяльності, також дуже важливий. Антирадянська діяльність української еміграції, як також і інших еміграцій, тісно переплітається зі світовою антирадянською і антикомуністичною боротьбою всіх капіталістично-імперіалістичних кіл та їх урядів. Антикомунізм і антирадянськість неминуче ведуть до об’єднання в один табір і мільйонера чи мільярдера-капіталіста, і майже що жебрака, нещасного емігранта. Немає потреби доказувати, що мета крупних капіталістів і рядових емігрантів не тотожня, більше того, вони цілковито ворожі. В таких «спілках», «союзах» на нещасних емігрантів кладеться весь тягар найтяжчої і найнебезпечнішої, а часом і найбруднішої роботи. Що монополістам і капіталістам вигідно в їхній антирадянській боротьбі використовувати по-антирадянськи настроєну еміграцію, в тому немає ніяких сумнівів. Але чи вигідно це вам, українські емігранти?

Як пани імперіалісти розплачуються за зроблені вам услуги різними емігрантськими угрупуваннями, хай послужить приклад, добре нам відомий, німецько-українських відносин і співпраць, з недалекого минулого. Відомо, що різні політичні угрупування на еміграції в такій чи іншій формі співпрацювали з фашистською Німеччиною в надії, що вона допоможе їм стати до влади. Чим все це скінчилося — всім добре відомо. Закарпатську область віддав Гітлер мадярським баронам на розграблення і експлуатацію, а багато з тих, хто піднявся на боротьбу за визволення Закарпаття, загинули в нерівній боротьбі або опинилися в мадярських, румунських чи інших концтаборах.

Дорогою ціною жертв і крові заплатило населення Закарпатської області за цю «спілку» з фашистською Німеччиною. Здавалося б, що одержана лекція по політиці співпраці повинна була дечому навчити. Та нічого не навчила. Таку саму «політику» продемонстрували українські емігрантські партії і напередодні війни німців з панською Польщею. А результат? На загарбаній від панської Польщі території гітлерівський уряд великодушно дозволив українцям організувати українські допомогові комітети на чолі з відомим німецьким вислужником Кубійовичем, на яких поклав завдання вербувати робочу силу для воєнної промисловості Німеччини.

Ще гірше скінчилась співпраця з фашистською Німеччиною напередодні війни з СРСР. Все це добре відомо всім вам за кордоном і нам на Україні. Німці принесли на Україну, та взагалі, де тільки вони пройшли, найжорстокіше поневолення і рабство, яке тільки знала історія. В своїй расистській зарозумілості та в запамороченні від перших успіхів гітлерівські поневолювачі не пощадили навіть своїх бувших прихильників і т. зв. союзників з націоналістичних кіл. Одних кинула гітлерівці в тюрми, як тільки вони наважалися висловити своє незадоволення колоніальною політикою німецько-фашистського уряду, а других просто помордували і постріляли.

На прикладі «союзу» з німецьким фашизмом яскраво видно, до яких страшних наслідків може такий «союз» привести, яких важких ран може нанести своєму власному народу, орієнтуючись на чужу допомогу, на чужу силу. Такий болючий дослід у минулому повинен, здавалося б, назавжди відібрати бажання у всякої еміграції, у всякої політичної партії йти на чергову співпрацю з чорними антирадянськими силами, з новими «союзниками». Та так, на жаль, це є. Сучасна українська еміграція, її різні політичні партії в своїй антирадянській діяльності знову находять для себе «союзника» проти т. зв. спільного ворога — комунізму, цим разом в особі імперіалістів США і їх союзників по воєнних блоках.

Немає сумніву, що американським і іншим імперіалістам дуже вигідно користати з послуг таких емігрантських кіл і навіть чимсь їм допомагати. Але чи вигідно це вам самим, українські емігранти?

Та ж за їх незначну матеріальну підтримку вам приходиться добирати шпигунів, яких ви засилаєте на Україну для антирадянської діяльності.

На підтвердження цього хочу привести приклад, коли представники ЗП УГВР, в особі Лебедя, Грнньоха, Ребет та інших за допомогою американської розвідки в травні 1951 року підготували і заслали американським літаком на Україну емісара Охримовича із спеціальним завданням до ОУН на Україні.

Деякі націоналістичні партії за кордоном, щоб підняти свою важкість в очах матеріалістичних кругів і серед рядової еміграції, ще й тепер покликаються на свої зв’язки з підпіллям на Україні.

В своїх пресових органах вони ложно інформують еміграцію про діяльність підпільних організацій на Україні і т. п. Все це свідомий обман.

Мені, бувшому провіднику ОУН на українських землях, Головнокомандуючому УПА, Генеральному секретарю УГВР, який весь час перебуває на рідних землях, очевидно, краще знати, чи є підпілля на Україні, чи його немає. Я вважаю своїм обов’язком заявити перед лицем всієї української еміграції за кордоном, що вже багато років тому підпілля на Україні не стало, і сьогодні, — я підкреслюю з повною відвертістю, — для його виникнення немає жодного грунту.

Я щиро бажаю, щоб ви, дорогі мої земляки і друзі, зрозуміли цю істину і зробили з цього належні висновки. Боротьба не іграшка, не спортивні вправи, і вона не може бути самоціллю, поскільки за неї доводиться платити найдорожчим для людини — життям.

Антирадянська діяльність українських націоналістів за кордоном приречена на провал, бо немає сьогодні таких сил за кордоном, ні тим більше всередині Радянського Союзу, що могли б в якій-небудь мірі насильно змінити існуючий суспільно-політичний лад в СРСР, чи тільки в одній з радянських республік.

Український народ, як і інші народи СРСР і країн народної демократії, всяку спробу повернення до старих порядків зустрінне вороже і буде всіма засобами захищати те, що йому дала Радянська влада.

Спроби активізувати підривну діяльність всередині СРСР при допомозі засланих для цієї цілі осіб кінчаються і в дальшому будуть кінчатися тільки провалом. Про це яскраво свідчить випадок з американськими літаками, про шо вам відомо з радянської та чужинецької преси. Неусвідомлення цих фактів веде еміграцію до трагічних помилок, які, в свою чергу, приводять до ще трагічних наслідків.

Друзі! Не зв’язуйтесь ні з якою діяльністю проти нашого народу, не дозволяйте себе далі обманювати і використовувати в чужих для вас самих і вашого народу інтересах. Всю свою діяльність на еміграції спрямовуйте на те, щоб не закривати собі шлях на батьківщину.

Зі щирим привітом і повагою B. Кук

1960 р.

 

До членів і симпатиків ОУН та до всіх українців, які живуть поза межами рідної землі

Звертається до вас громадянин Української Радянської Соціалістичної Республіки Мирон Васильович МАТВІЄЙКО, бувший член Проводу, керівник референтури Служби Безпеки, керівник референтури Крайового зв’язку т. зв. закордонних частин ОУН, який в 1951 році по завданню Проводу і особисто Бандери прибув на Україну нелегальним шляхом для налагодження зв’язку з керівництвом оунівського підпілля і передачі йому свіжих вказівок і замовлень по веденню шпигунства проти Радянського Союзу.

Я народився в 1914 році в с. Беремівці Зборівського району Тернопільської області, в сім’ї священика. Вступаючи в 1930 році шістнадцятирічним хлопцем в лави юнацтва ОУН у Львові, свято вірив, як і багато українських юнаків і дівчат того часу, в те, що ОУН і її тодішній вождь Євген Коновалець покликані самим Провидінням Божим дати визволення нашій Батьківщині — Західно-Українським землям з-під гноблення польських панів і капіталістів, покликані створити Українську Самостійну Соборну державу. З того часу я пройшов шлях в націоналістичній організації — від члена-юнака до члена Проводу 3Ч ОУН… Я був серед тих, хто очолював організацію; я бачив її гасла, її діла. Я в свій час разом з Бандерою, Стецьком, Ленкавським, Лебедем та іншими чоловими діячами творив її політику і таким чином мав можливість бачити ОУН з середини, такою, якою вона є в середовищі її зверхників.

Більш ніж половину свого життя, свою юність, свою молодість, найкращі роки зрілого віку я віддав справі здійснення націоналістичних кличів і ідей. І ось сьогодні, звертаючись зараз до вас, дорогі земляки, я оглядаюсь на пройдений щлях, ставши обабіч нього. Він не привів мене до жаданої мети, і що характерно, чим вище я піднімався щаблями оунівської драбини, тим менше залишалось націоналістичної політичної романтики. Діставшись вищого щабля і опинившись на Україні, я зрозумів, що кращі поривання молодості пропали задарма. Куди більше, з великою прикрістю доводиться констатувати, що довгі роки перебування в лавах ОУН, хотів я того чи не хотів, вийшли на велику шкоду інтересам українського народу.

Цілком природно, ви можете запитати мене, чому саме? Хочу відповісти вам. Коли боротьбу українців проти окупантів Західної України в дорадянські часи хоча під націоналістичними гаслами аж ніяк не можна вважати злочинною, то діяльність керівників ОУН Коновальця, Бандери, Мельника, Шухевича вже в той чає була злочином супроти українського народу. Вони, спекулюючи на національних почуттях і прагненнях західних українців, вже тоді зв’язали себе і всю ОУН з гітлерівським гестапо і «Абвером».

Проте, найбільшим злочином треба вважати всю діяльність ОУН проти Радянської влади, коли західно-українські землі були звільнені від ворогів і ввійшли до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Так довго, доки я особисто не мав можливості переконатися в тому, що боротьба ОУН проти Радянської влади в Україні велася по наказам націоналістичних вождів і провідників, в догіддя і насправді в ім’я інтересів ворогів українського народу, я сам, вихований змалку на тенденційно-брехливій пропаганді в антирадянському, ненависницькому дусі, вірив, як і багато дехто з вас можливо вірить ще й сьогодні, в доцільність і потребу такої боротьби, яка, мовляв, повинна «звільнити» український народ. Від чого звільнити? — задайте собі таке питання. Від дійсної волі, рівності та братерства, які здобув український народ завдяки Радянській владі?

Не знаючи, а то й вперто й не бажаючи знати фактичної правди про радянську дійсність, я вірив в те, що тільки ОУН принесе щастя українському народу. Хоч соромно за себе, проте, в ім’я правди доведеться признатися, що повинен би був скоріше зрозуміти всю злочинність Проводу ОУН, бо таких фактів я знав безліч, і відрізнити удавану політику від звичайної низької шпигунської його роботи. В своїй неоправданій ненависті до всього радянського і сліпо вірячи в добрі наміри націоналістичних світочів, подібно як, можливо, і всі ви, вважав, що всі засоби в боротьбі проти Радянської влади, а в тій черзі зв’язки Проводу ОУН з чужоземними розвідками, є виправданими і доведуть до цілі. Як би красиво не писали націоналістичні провідники в газетах і трактатах про високі ідеї та боротьбу, на котру вони закликають членів організації, а насправді кожний зверхник працював і працює на якусь розвідку, а всі внутрішні незгоди, всі розколи — це результат гризні за право стояти якомога ближче до ситого корита. Так воно було, так воно є. Я сам своїми очима спостерігав цю діяльність продовж багатьох років, починаючи з того часу, коли я працював в референтурі закордонних зв’язків, очолюваної Лебедем під час гітлерівської окупації України, а особливо після закінчення другої світової війни.

Я свідок так званої «закордонної політики», цебто агентурних зв’язків Миколи Лебедя, Івана Гриньоха з гітлерівським гестапо та з румунсько-королівською сігуранцею, з мадьярською та іншими розвідками, через посередництво яких вони вже тоді домагалися зв’язатися з англійською «Інтелідженс Сервіс».

Я стверджую співпрацю Бандери, Стецька, Гриньоха, Стахова Володимира, Лопатинського Юрія, Васьковича Осипа і Тюшки з гітлерівською розвідкою аж до останнього віддиху III райху. Ви пам’ятаєте, панове, шановні «голово» Стецько, «міністре» Стахів В., «віце-президенте» Гриньох, як в той час, коли вже труївся доктор Гебельс, ви їхали на машинах німецької розвідки в товаристві представника німецької «Абвер» доктора Феля та його помічників в Баварський ліс, щоб очолити антирадянський відділ організованої Гіммлером німецької партизанки «Вервольф»? Якщо ви призабули, пане Стецько, то я нагадаю вам про те, що саме я, Мирон Матвієйко, перев’язував вам рани, які ви отримали від розривних куль під час обстрілу німецьких машин літаками ваших теперішніх американських друзів.

Про цей факт і ваші рани, пане Стецько, знають більше людей, в тому числі і відомий лікар Борис Андріївський.

Хто може заперечити з вас, панове, такий безпрецедентний факт про те, як Гіммлер, чуючи уже загибель III райху і бажаючи врятувати свою шкіру, передавав англо-американській розвідці всю свою антирадянську агентуру, а також зв’язки до Проводу ОУН, штабу УПА, Генерального секретаріату УГВР на чолі з Шухевичем, Бандерою, Стецьком, Лебедем, Гриньохом та іншими?

Зразу ж після закінчення другої світової війни, коли трудящі Радянської України, переборюючи небачені труднощі, розруху, часом недоїдаючи і недосипаючи, заліковували рани, заподіяні фашистами, проводирі українських націоналістів посилили свою злочинницьку діяльність, змінивши своїх гітлерівських шефів на теперішніх американських, боннських і навіть франкістських та чанкайшістських хлібодавців.

В основу своєї політичної діяльності Бандера, Шухевич, Стецько, Лебідь, Гриньох та інші поклали шпигунство проти рідної Батьківщини — Української Радянської Соціалістичної Республіки. За збирання вісток про політичне, економічне, суспільне і військове положення Радянської України в підпільних умовинах низові члени ОУН на українських землях, обдурені і залякані бандерівською верхівкою, платили власною кров’ю, а їхні провідники за кордоном продавали цю кров за долари і за будь-яку іншу валюту на міжнародній шпигунській біржі, де панує закон: хто дав більше, той і є власником товару.

Коли український народ покінчив з рештками націоналістичного підпілля, спровокованого в Україні гітлерівцями та їх помічниками, націоналістичні лідери за кордоном, бажаючи показати перед західним світом і українською еміграційною громадськістю наявність нібито «визвольного руху» в Україні проти Радянської влади, почали засилати групи обдурених українців, яким вбивали в голову про визволення українського народу. А насправді всі заслані групи фактично повинні були розбудувати шпигунську сітку для імперіалістичних розвідок.

Але не тільки «ідейним знаряддям» користуються націоналістичні боси, залучаючи до шпигунської роботи українців на Заході, вербуючи їх в Західній Німеччині, Англії, США, Італії та Інших країнах т. з. «вільного світу». Більшість людей, що їх вони продавали американській, англійській та іншим розвідшколам, були українці, доведені до страшного спустошення і безнадійності злиденним існуванням на еміграції.

Тепер хочу сказати про себе, про те, як я, один з керівних членів Проводу 3Ч ОУН, який жив до 1951 року зі своєю дружиною в Мюнхені, потрапив на Україну.

Для більш-менш свідомих членів в організації українських націоналістів добре відомі джерела здобутку грошей на антирадянську підривну роботу проти Союзу РСР.

Цими джерелами є розвідки імперіалістичних держав і в першу чергу США. Робота проти Радянського Союзу і країн народної демократії, ким би вона де провадилась на Заході, всіляко захвалювалась з першого ж дня по війні. Ці обставини в повній мірі були використані Проводом 3Ч ОУН, який давав за гроші детальні інформаційні матеріали про Україну, видавав терористичні виступи окремих націоналістично настроєних осіб, які входили до озброєних груп в західних областях України, як рух, причому навіть революційний, проти Радянської влади. Але, якщо в перші повоєнні роки на підтримку цих «революційних дій» американська розвідка досить щедро давала гроші, то з протягом часу вона жадала мати все більше і більше конкретних відомостей про положення на Україні. Вже в 1950 році перед Проводом 3Ч ОУН встало питання про дістання потрібних капіталістичним розвідкам шпигунських даних про Радянський Союз. Ці дані треба було за всяку ціну дістати, чого не можна було зробити при існуючому в той час положенні.

Бандера і Стецько, які знали, що ніякого підпілля на Україні немає, вирішили послати мене на Україну для того, щоб передати в 3Ч ОУН відомості про нібито діюче підпілля і нібито існуючий Провід ОУН на західноукраїнських землях. Це, на думку Бандери і Стецька, дало б їм можливість гендлювати цими «інформаціями» перед чужоземними розвідками і отримувати за них гроші. Для мене було абсолютно ясним, що Бандера й Стецько приносять мене в жертву своїм особистим інтересам і інтересам капіталістичних розвідок, але, побоюючись розправи на випадок відмови, я дав згоду виконати їх завдання, а коли прибув на Україну і побачив, що в дійсності ніякого підпілля немає, зразу ж зголосився до органів Державної Безпеки.

З травня 1951 року по теперішній час я живу на рідній землі. За цей час я мав можливість наочно переконатися, наскільки мерзенною, брехливою і злочинною є діяльність націоналістичних центрів за кордоном та їх ґлаварів. Як тяжкий кошмар, я згадую свою діяльність в т. зв. Службі Безпеки 3Ч ОУН, котра в угоду Бандері, Стецькові та другим членам Проводу була скерована проти українського народу і української еміграції.

Яке ж дійсне становище в Україні, що з ним я зустрівся чоло-в-чоло, ще як тільки моя нога, ідучи стежками злочинів Проводу 3Ч ОУН і Бандери, ступила на килим рідних лісів і полів?

Я переконався, що дійсність, серед якої живе український народ, переходить всі сподівання, що з кожним днем переростає найсміливіші мрії.

При перших кроках на рідній землі я побачив всю безглуздість злонавмисної брехні про занепад української економіки, про голод і злидні робітників і колгоспників.

Я — живий свідок тих колосальних досягнень, які заіснували в Радянському Союзі і в УРСР. Все це є результатом усіх колосальних заходів, що їх провів Радянський Уряд і які отримали загальне схвалення і вдячність всього українського народу, а зокрема, населення західних областей.

Грандіозна розбудова промислових центрів всієї України, як теж Західної, особливо вугільних, газових і нафтових басейнів, спорудження численних гідро-, теплоелектростанцій, відбудова знищених і побудова нових міст, небувалий розвиток економіки і піднесення сільського господарства висунули Радянську Україну далеко вперед перед багатьма країнами Західної Європи.

Активна діяльність Радянської України на міжнародному форумі, як однієї з засновників Організації Об’єднаних Націй, участь України в міжнародних виставках, а в тій черзі в Марселі, блискучі успіхи українських республіканських хорових і танцювальних ансамблів — це беззаперечний атестат суверенності Радянської України.

Таким чином сама радянська дійсність показала, що на Україні не може бути грунту для існування націоналістичного підпілля, а тим більше для підривної роботи шпигунської диверсійних груп, що їх засилається з-за кордону.

Що це так, красномовно свідчить відоме вам з преси та радіо звернення Кука Василя Степановича до Ярослава Стецька, Миколи Лебедя, Степана Ленкавського, Дарії Ребет, Івана Гриньоха та до всіх українців, що живуть за кордоном.

Можливо дехто з вас має деякі сумніви щодо розповіді Кука про дійсне положення на Україні, то я ще раз хочу ствердити, що це правда, і сказати з цього приводу декілька слів.

Давно вже всі, хто засліплений в свій час гаслами націоналістичних провідників, вірячи, що ті насправді кличуть на чесний бій український народ, розібралися що до чого, переконались, що їх найкращі сподівання вспромозі здійснити лише Радянська влада, і зараз залюбки трудяться, щоб піднести в славі свою Батьківщину. Цієї правди бояться главарі ОУН і роблять все можливе, щоб приховати її перед членством, й тому не дивно, що навіть я, член Проводу, став жертвою обману Бандери, Стецька, Ленкавського і тієї брехливої пропаганди, співавтором якої в свій час був і я, яка продовж років кричить про невдоволення українського народу рідною владою, про масові репресії і розстріли, про голод і злидні на Україні. А що вже говорити про низових націоналістів і всю трудову українську еміграцію, які ще й сьогодні знаходяться в полоні цього організованого злочинного обману.

Зустрівшись віч-на-віч з щастям українського народу, яке він осягнув в Радянській Батьківщині, я прийшов до твердого висновку, що найважчим злочином було б руйнувати його, як цього вимагали постійно від мене і інших Бандера, Стецько, Підгайний і Провід 3Ч ОУН.

Я зрозумів, що той, хто бажає щастя власному народові, не сміє виконувати накази тільки цих політичних авантюристів, які, жонглюючи перед очима членів і симпатиків ОУН високопарними гаслами про боротьбу за самостійну Україну, насправді розчинили і розмісили багно розколів, гризні, міжусобиць, щоб тільки задовольнити власні вождівські амбіції та пристрасті і в такий спосіб мати змогу перекочовувати від американської розвідки до англійської, від англійської до італійської, а там ще й до боннської і наввипередки один перед другим стати торгівцями-продавцями живого товару — голів своїх друзів.

Через те я, бувший член Проводу 3Ч ОУН, який продовж років був невідступним співпрацівником Лебедя, Гриньоха, Бандери, Стецька, Ленкавського і якому було доручено зміцнити рештки націоналістичного підпілля в Україні, в ім’я правди перед совістю народу, власною і перед вашою, дорогі друзі, заявляю, що вже майже від десятка років ніяких навіть решток націоналістичного підпілля не було й немає. Український народ прозрів, зненавидивши ОУН і УПА за всі ті лихоліття і страждання, принесені йому в попередні роки групами націоналістів-терористів, які виконували волю німецьких фашистів, а пізніше американських імперіалістів.

Через те, я хочу ще раз ствердити, що всі, хто розпинається про наявність ще сьогодні хоч би і розбитків націоналістичного підпілля в Західній Україні, всі ті, які вдавалися і вдаються до обману еміграційної громадськості про існування боротьби в Україні — це насправді найзапекліші вороги українського народу. Вони своїм підлим обманом хотіли і хочуть переконати широкі еміграційні маси про саму потребу такої боротьби, прагнули і прагнуть спровокувати їх на підривну діяльність проти Батьківщини, а самим поживитися досхочу на цьому і добитися кар’єри перших холуїв у ворогів українського народу. Ось кому завдячують свою неславну загибель багато з тих, які, давшись зловитись на гачок націоналістичного обману, гонимі злиденним еміграційним життям, пішли на Україну зі зброєю в руках.

Такою є правда про всі дії керівних органів і самих націоналістичних формацій ОУН, від ранніх початків їх існування.

ї я маю потребу довести до вашого відома, дорогі мої друзі і співвітчизники, і це перш за все задля вашого-таки добра. Звичайно, в один раз не розкажеш про всі колізії в Проводі, починаючи з гризні за портфелі і кінчаючи розпустою провідних членів ОУН, які я мав змогу на власні очі бачити і на що, як можливо і дехто з вас зараз, не звертав уваги. Але про це я буду ще мати нагоду розповісти вам, дорогі земляки.

Я хотів би вірити, що ніхто з Вас, дорогі друзі, не стане крокувати стежками злочинів, що їх визначують ще сьогодні Провід 3Ч ОУН, президія ЗП УГВР, АБН і всі інші націоналістичні формації, кидаючи вас в обійми ворожих розвідок, даючи вам завдання займатися шпигунством проти рідної Батьківщини — Української Радянської Соціалістичної Республіки.

З щирим бажанням вам щастя — Мирон Матвієйко.

Київ, 1960 рік

 

Діяльність оун — злочин проти українського народу

Розповідь колишнього оунівського провідника

Василя Михайловича Галаси

Моє життя було тісно пов’язане з українським націоналізмом. Ще сімнадцятирічним юнаком мене залучили до роботи в ОУН.

Народився я 1920 року в селі Білокриниця на Тернопільщині, в бідній селянській сім’ї. Мали ми лише руки до праці. Батька свого я не пам’ятаю, він помер молодим. Мати куховарили в людей — ходила по наймах. Зрозуміло, що жили ми в злиднях. Діти, як тільки підростали, також йшли в найми. Така доля спіткала й мене.

Змалку заздрив я тим дітям, що мали змогу вчитися. А я закінчив лише три класи. Хазяїну було зовсім не до вподоби моє ходіння до школи. Куркуль — це не добрий дядечко. Шкіру з м’ясом ладен стягти він з наймита.

А коли траплялась вільна година, найбільшою насолодою було для мене читати книжки. Справжня молодість не буває без романтики. З захопленням читав я про славних лицарів-козаків, що боронили свободу рідного краю, мріяв про подвиги.

Економічне і політичне становище українців під владою панської Польщі було тяжке. Рік у рік зростали національні обмеження, дедалі нестерпнішим ставав шовінізм польських правлячих верств. Все це штовхало мене на боротьбу за краще майбутнє своїх земляків.

У 30-і роки в селі Олесин на Тернопільщині, де я тоді проживав, широко провадили свою роботу українські націоналісти. Особливу увагу звертали вони на залучення до лав ОУН молоді. Один із верховодів місцевої ОУН помітив мій потяг до громадської діяльності. В 1937 році він рекомендував мене до організації. Формування мого політичного світогляду формувалося під безпосереднім впливом націоналістичної ідеології. Щиро повіривши, що ОУН має на меті благородні діла, я активно включився в її роботу.

Моя старанність і запал не залишилися непоміченими. Минув рік, і мені доручили керувати місцевою молодіжною організацією «Юнацтво». Пізніше я очолював Тернопільський повітовий, а згодом — окружний проводи, керував Човтківським і Бережанським окружними проводами. В 1943 році, за особистою вказівкою члена центрального проводу ОУН Романа Шухевича, мене було призначено керівником Перемишлянського обласного проводу ОУН, що безпосередньо підпорядковувався члену центрального проводу ОУН Ярославові Старуху.

На початку 1945 року я очолив референтуру новоствореного на території Польщі так званого Закерзонського крайового проводу. Після ліквідації оунівського підпілля на польських землях був делегатом центрального проводу ОУН, а потім очолив все націоналістичне підпілля на ПЗУЗ (Північно-Західні українські землі). Мене було введено до складу центрального проводу ОУН і УГВР (Українська Головна Визвольна Рада). Крім того, певний час в званні полковника я вважався виконуючим обов’язки командира УПА «Північ» (невдовзі по війні ця «армія» була знищена і існувала лише на папері, в окозамилювальних звітах закордонного керівництва ОУН іноземним розвідкам).

Багато хто з українських націоналістів знає мене під псевдами «Орлан», «Орест», «Назар», за літературним псевдонімом «Зенон Савченко» та іншими.

Такий стислий виклад мого націоналістичного життєпису.

І от тепер, після відбуття покарання за ворожу українському народові діяльність, після довгих роздумів над своїм минулим і глибокого ознайомлення з радянською дійсністю, з життям українського народу, я, колишній кадровий український націоналіст, прийшов до остаточного і безсумнівного висновку. Діяльність ОУН — то злочин проти українського народу, а моя особиста участь в ній — трагічна помилка. Сумління моє обтяжене всім учиненим українськими націоналістами.

Відтоді, як я розібрався в цьому дуже складному для мене питанні, я сказав собі, що, скільки є моїх сил, протидіятиму українському націоналізму, викриватиму його антинародне злочинне єство. В зв’язку з цим розповім, чому і як я вирішив раз і назавжди порвати з українським націоналізмом і стати на інтернаціональну, радянську платформу. Ще в підпіллі, а особливо під час ув’язнення, мозок мій точили думки, в ім’я ж чого лилася братня кров, чинилася невиправдана жорстокість. Факти звірячої розправи ОУН над своїми жертвами до самої смерті стоятимуть у мене перед очима страшним маревом. У чому, скажіть, були винні немовлята, яким бандерівці розтрощували голови об одвірки? Пригадується мені розповідь про нелюдський вчинок одного бойовика на Ровенщині. Цей виродок вирішив помститися дівчині — колгоспній активістці, до якої марно залицявся. Пізно ввечері він увірвався до неї в хату і намагався її зґвалтувати. Дівчина відчайдушно захищалась. Тоді озвірілий садист зв’язав свою жертву і вирізав з її грудей серце. Він настромив його, ще гаряче, на шомпол і, крутячи наче рожном, весело наспівував: «Мене вірно люби, серце моє!».

Звірячі «методи роботи» служби безпеки відомі всім. Хто спробує доводити, що мої слова — неправда, тому я рішуче кажу «зась». Що там заперечувати дикі розправи СБ над радянськими людьми, коли навіть «своїх — націоналістів, безпідставно запідозрених у співпраці з радянською владою, есбісти піддавали таким нещадним мукам, які важко собі уявити.

А який страшний самосуд чинили окремі провідники! Так, тремтячи за свою шкуру, відомий націоналістичний ватажок «Смок» без суда і слідства перестріляв процентів вісімдесят підлеглих йому бойовиків. Побоюючись, щоб бува хто не виказав органам безпеки його схрону, «Смок» ліквідував як підозрілі цілі боївки. Прикривався він тим, що, мовляв, конспірація вимагає жертв і треба їх принести.

До таких засобів «остороги» вдавався і карпатський крайовий провідник, особистий приятель Бандери «Роберт», на прізвище Мельник. Такі випадки були не поодинокі і гнітили мене.

Поряд з цим, вже у підпіллі, росло моє обурення тим, що керівники ОУН підтримують зв’язки з іноземними розвідками і виконують їхні завдання. Хоч оунівські ватажки старанно приховували свої стосунки з імперіалістичними державами, чутки про це ширилися серед рядових підпільників. Спочатку я не хотів вірити перешіптуванням. Пізніше, коли я сам опинився в провідниках, у ряді випадків мене особисто було поінформовано про зв’язки ОУН з іноземними розвідками. Так, в 1944 році на території Закерзоння, яке вже було звільнене Радянською Армією від гітлерівських посіпак, раптово з’явився «Калина» — воєнний діяч ОУН Юрій Лопатинський. З цієї нагоди член центрального проводу ОУН Старух повідомив мене, що «Калина» з групою в кілька чоловік зкинутий з німецького літака в радянський тил для проведення розвідчої діяльності.

В 1946 році, за вказівкою Старуха, мій зв’язковий Зіновія Химко була направлена до англійського посольства у Варшаві з інформаційними матеріалами про роботу ОУН на Україні і в Польщі. Пізніше я дізнався, що мала також місце спроба направити оунівського зв’язкового до американського посольства в Москві.

Один з тодішніх керівників ОУН, член центрального проводу «Леміш» — Кук довірчо розповів мені, що з американської зони Німеччини прилітав літак, яким на Україну прибув член центрального проводу ОУН Охрімович. Останній привіз матеріали про спірку в ЗЧ ОУН, націоналістичну літературу, гроші тощо.

На закінчення Кук сказав, що за надану допомогу американці вимагають розрахуватися з ними розвідчими даними про Радянський Союз. Я тоді навідріз відмовився давати такі дані іноземній розвідці і заявив, що вважаю це негідним. Кук погодився зі мною, але тут же зазначив, що Охрімович одержав від американців особисте розвідче завдання і має намір повністю його виконати.

З того факту я зрозумів — провідники ОУН за кордоном змінили німецький Абвер, який перестав існувати, на нових хазяїв. Вони продались самі і продають українську «справу» американській та іншим розвідкам. Перевага віддається тому, хто більше заплатить.

Коли націоналістичне підпілля перестало існувати і на території Західної України залишилися поодинокі бункери, в яких відсиджувалися окремі бойовики, багато з них, як і я, замислювались над становищем, що склалося, над своїм минулим і майбутнім.

В цей час у багатьох підпільників націоналістична ідеологія зазнавала краху. Ті з них, що зрозуміли безперспективність антирадянської націоналістичної діяльності і її помилковість, поривають з націоналізмом. Одні приходять з повинною до органів Радянської влади. Інші з відчаю розв’язали це питання кулею в голову.

Були й такі, що втратили інтерес до життя, здичавіли і не мали сил волі щось вдіяти. Знаючи ціну своїм злочинам і не розраховуючи на милість, вони вважали за краще живцем поховати себе в бункері.

Невдовзі по війні те, що провідники ОУН за кордоном у своїх звітах іноземним розвідкам та в пресі називали «націоналістичним підпіллям», мало жалюгідний вигляд. Повністю втративши будь-які зв’язки між собою та із зовнішнім світом, виснажені морально, нервово і фізично, поодинокі бойовики безцільно відсиджувалися в схронах, поки їх не сягала караюча рука народу. Я був захоплений органами Радянської влади саме в такий час. Мене було заслужено покарано. Радянське правосуддя гуманно поставилось навіть до мене. Я був достроково звільнений з ув’язнення.

Коли я вийшов на свободу, на серці продовжував лежати тягар. Роки ув’язнення не могли спокутувати вчиненого мною, як і повністю зміними мої погляди.

Я віддав підпіллю більшу половину свого свідомого життя. І в той час, безперечно, щиро вірив ідеям і програмі українських націоналістів. Навіть добре знаючи численні негативні сторони націоналізму, які викликали в мене обурення, я все-таки не одразу звільнився від націоналістичної полуди і, зокрема, ворожого ставлення до Радянської влади. Це прийшло значно пізніше. Після того, як я багато передумав, а головне, коли я по-справжньому, після звільнення з ув’язнення, пізнав радянську дійсність. А вона на кожному кроці нещадно руйнувала мої колишні погляди. Протягом кількох років мені довелося бувати в містах і селах східних і західних областей України. Я на власні очі бачив гіганти-заводи і велетенські електро-станції. Я бачив робітничі квартали нових міст з рядами прекрасних житлових будинків, десятки і десятки підйомних кранів, що гордо височать над численними новобудовами. Бачив я нові українські хати-будинки, криті замість соломи шифером або бляхою. Побував у театрах і колгоспних палацах культури, в школах і лікарнях. Тільки сліпий може не бачити, що Радянська влада принесла населенню західних областей України нове щасливе життя. Дедалі міцніють колгоспи, з кожним роком заможніше стає в хаті селянина. Всі діти охоплені шкільним навчанням. Місцева молодь вивчає науки в технікумах, інститутах та університетах, десятки яких створені за роки Радянської влади в Західній Україні. Невпізнанним став мій рідний край — Тернопільщина. Другу, справжню молодість переживає Тернопіль. На місці суцільних згарищ і руїн, що залишили по собі гітлерівці, виросли прекрасні новобудови заводів і фабрик, учбові корпуси наукових закладів, масиви житлових будинків. У центрі міста височить велика споруда Тернопільського драматичного театру імені Т. Г. Шевченка, побудовано просторий залізничний вокзал.

Щоб багато не говорити про сільськогосподарське виробництво, наведу лише один факт. У колгоспі «Перемога» Борщівського району техніки зараз більше, ніж було її на 1939 рік в усьому Тернопільському воєводстві. Колись в надзбручанській стороні освічених людей по пальцях можна було перелічити. А сьогодні сотні юнаків і дівчат навчаються в Тернопільському медичному і Кременецькому педагогічному інститутах. Діє філіал Львівського політехнічного інституту, в якому налічується 600 студентів. Багато молоді охоплено навчанням у спеціальних середніх наукових закладах.

На власні очі я переконався, що пульс життя в країні б’ється сильно, чітко, ритмічно. На обличчях людей — впевненість, бадьорість. Всюди вдосталь промислових і продовольчих товарів.

Найбільш цінне для мене, що я знайшов, — це це ключ до розуміння радянської дійсності. Радянські люди є справжніми господарями і творцями своєї долі, вільними громадянами з надзвичайно розвиненим почуттям власної гідності. Я впевнився, що радянські люди вірять в ідеї комунізму, прагнуть миру, підтримують свою Комуністичну партію і уряд. Радянський народ успішно будує комуністичне суспільство і незабаром матиме найкраще в світі життя.

Коли я все це зрозумів, переді мною гостро постало питання про моє місце в житті. Я твердо вирішив стати повноцінним членом радянського суспільства, здобути право називатися людиною з чистою совістю.

Ще у 1939 році, звільняючи мене з-під арешту, представники радянської влади сказали мені: «Йди в школу, йди в університет. Радянська влада для таких, як ти. В цьому тебе переконає життя».

Тоді я не обміркував цих слів і повернувся в підпілля. Помилка, за яку довелося так жорстоко розплачуватися. І от тепер, коли минуло більше двох десятків років, життя таки переконало мене в правоті цих слів.

Я, колишній націоналіст і оунівський провідник, прийшов працювати на завод, де зустрів чуйне ставлення до себе з боку робітників. Одержав квартиру, виховую сина, який раніше, в роки підпілля, навіть не знав про моє існування. Після напруженої підготовки екстерном склав іспити на десять класів середньої школи. Зараз заочно навчаюсь в інституті. Сподіваюсь стати кваліфікованим спеціалістом народного господарства.

Ступивши на правильний шлях, я вважаю себе зобов’язаним поділитися деякими своїми думками, що викривають антинародний характер українського націоналізму і його злочинний антирадянський зміст.

На мою думку, форма державної незалежності українського народу, яка існує в братньому Радянському Союзі, цілком задовольняє громадян УРСР. Коли так, то нічого еміграційній націоналістичній меншості нав’язувати абсолютній більшості народу ідеї українського націоналізму і, зокрема, відокремленості.

Щодо суспільного ладу Радянської України, то, думаю, для всякої прогресивно настроєної людини ясно: соціалістичний лад — єдиний суспільний лад, який забезпечує повний і всебічний розвиток народу.

Український народ добре знає вовче обличчя націоналізму і його ідейних провідників за кордоном, які всіляко намагаються перешкодити нашому щасливому життю, виступають із закликами до війни проти Радянського Союзу і загрожують розпалити на Україні братовбивчу боротьбу. Зрозуміло, як ставиться український народ до українських націоналістів. Він гнівно таврує їхню антинародну діяльність.

Мені довелося пройти тернистий життєвий шлях. Внаслідок омани потрапивши в табір ворогів українського народу, я пережив велику трагедію, коли зрозумів свою помилку і знайшов своє справжнє місце в житті. Тому я не можу мовчати і допустити, щоб нові жертви, подібно до мене, потрапили в тенета націоналістичних пройдисвітів за кордоном. Прочитавши мою сповідь, хай також замисляться над своєю позицією ті українські емігранти, які ще досі перебувають під впливом українських націоналістів. Я гадаю, що жодна чесна і мисляча людина ніколи свідомо не піде проти свого народу. Вона, як тільки зрозуміє свою помилку, повинна рішуче порвати з українським націоналізмом і середовищем, що його проповідує. Діяльність, які проводять за кордоном націоналісти проти українського народу — політичне безумство. З цим треба кінчати!

«Вісті з України», серпень 1963 р.

 

Доларова афера

Невже ж йдеться про сенсаційну аферу, головною дійовою особою якої був спритний спекулянт-аферист, вірніше — просто злодій?

Слово «сенсаційна» для афери, про яку піде мова — дуже делікатне.

Зрештою, читач сам зможе підібрати найкраще окреслення, коли з рядків цієї статті дізнається, що мова йде про небуденного спеціаліста чорних ринків міжнародного масштабу, фальшівника доларів, про людину, яка ще й тепер претендує на становище керівника української націоналістичної закордонної «політики».

…Так, саме Лебедь Микола. Цей «Ярополк окаянний», послухавшись нашіптувань свого безглуздого розуму, дописав до сторінок «історії» оунівського табору нові ганьблячі рядки, як ініціатор створення друкарні фальшивих доларів.

Подумати тільки: 3Ч ОУН — така «політична» організація— і фальшівня доларів!!!

…А в тім, чи це може викликати здивування, коли «політичні» горизонти 3Ч ОУН спрямовувались такими «політичними» ділками, як Лебедь Микола — цей майстер темних справ, який не раз доводив націоналістичний табір до грандіозних скандалів.

Як відомо, секретар закордонних справ УГВР і провідник референтури закордонних зв’язків ОУН Микола Лебедь, зв’язавши в останні місяці окупації України «самостійну» політику ганебним союзом з фашистською військовою розвідкою — Абвером, як п’яте коліща до розбитого воза конаючого гітлерівського Райху, ледве сам зі своєю ріднею і своїм штабом докотивсь на цьому коліщаті до вічного міста — Рима.

І це коліща, гнане подувом нелюдського жаху, зупинилось аж на порозі Ватікану.

У Ватікані знайшлися високі протектори, які наділи лебедеве коліща на вісь «надійнішого» воза американської політичної розвідки, хай уже не як п’яте, але як… надцяте, проте на «почесній» для націоналістичного табору осі, на якій ще й до сьогодні воно крутиться поряд з коліщатами недобитків білогвардійщини і керенщини… У перших повоєнних місяцях і роках Лебедь дуже частенько робив «політичні» вилазки до Мекки націонал-соціалізму— до Мюнхена (це місто провідник усієї ОУН Бандера і ЗП УГВРівці чомусь обрали як постій для себе і «проводу» та як центр усієї антирадянсько! діяльності).

…Вже давно ні для кого не є таємницею те, що саме стало кісткою незгоди, а пізніше — і постійних сварок між Бандерою та Лебедем.

Звичайно, не треба знати всіх подробиць, щоб зрозуміти, що основною причиною тієї незгоди, яка призвела до чергового розколу націоналістичний табір, були не якісь ідеологічно-програмові чи політичні розходження — кісткою незгоди була боротьба за право бути першим і єдиним репрезентантом «інтересів воюючої» (?) України перед американською політичною розвідкою. Так само як основною причиною першого розколу націоналістичного табору була оскаженіла гризня за право репрезентації таких же «інтересів» перед гітлерівцями. Висвітлення тодішнього становища не є темою цієї статті. Але все ж для кращого розуміння виникнення доларової афери доведеться бодай коротко пригадати деякі факти минулого.

Бандері, а ще більше Стецькові було дуже не на руку, що справами закордонної політики (читай: зв’язків з розвідками) відав… Микола Лебедь, який завжди міг послатися на свої повноваження, як секретаря закордонних справ, і діяти без контролю Бандери.

Виходило так, що до Лебедя, як до керівника референтури закордонних зв’язків ОУН, Бандера ще міг мати розгін, але як до секретаря закордонних справ УГВР — вже ні.

Отож Стецько, який сам мріяв зайняти місце Лебедя в УГВР і таким чином керувати зв’язками з чужими розвідками, намовляв Бандеру взяти Лебедя на хитрощі. Вони запропонували йому стати оперативним провідником 3Ч ОУН нібито задля того, щоб замортизувати розкол, який уже з величезною швидкістю назрівав в ОУН. Насправді ж вони мріяли відгородити Лебедя від «зовнішніх» зв’язків, передавши їх Стецькові.

Лебедеві, який на початку назрівання конфлікту між Бандерою і ЗП УГВРівцями грав роль миротворця, випадало бодай робити вигляд, що він згодний таку пропозицію взяти як основу до виходу з імпасу. Він навіть зразу прийняв цю пропозицію і приступив до виконання обов’язків оперативного провідника, але коли мова зайшла про передачу його повноважень по «зовнішніх» зв’язках, то він зробив з цього предмет грубих торгів… Докладніше — стосовно своїх повноважень, як секретаря закордонних справ УГВР, він не погоджувався навіть на будь-яку дискусію, а торгувався тільки довкола повноважень керівника референтури закордонних зв’язків.

Звичайно, Лебедь, з свого боку, хотів перехитрити і Бандеру, і Стецька. Бажаючи тримати за собою ласий шматок — керівництво зв’язками з американською та іншими розвідками, — він не був далекий від того, щоб стати свого роду диктатором 3Ч ОУН, скориставшись із самого конфлікту

Ці грубі торги і хитрування Бандери, Стецька і Лебедя впадали в очі всім, хто в будь-якій мірі мав до них відношення.

Наслідком таких обопільних хитрувань, як відомо, був кінець кінцем не тільки конфлікт, але й величезний розрив між Бандерою і Лебедем.

Напередодні того, як Лебедь зрозумів, що йому не вдасться перехитрити Бандеру та Стецька, і він уже готувався зректися поста оперативного провідника, я мав з ним розмову. Між іншим, я поставив йому запит, чому він береться таке робити, коли сам знає, що його згода залишиться оперативним провідником — це, по суті, чи не єдиний шанс, щоб не допустити до розколу?

Лебедь єхидно відповів, що Бандера хоче, щоб він, Лебедь, за пост оперативного провідника заплатив зреченням від керівника «зовнішньою» політикою, а це — надто велика ціна за врятування єдності.

Саме за цей невеличкий проміжок часу, коли Лебедь, бажаючи перехитрити Бандеру, виконував функції «оперативного провідника», він приступив до втілення своїх темних помислів.

Сливе чи не першим наказом Лебедя було доручення тодішньому господарчому теренового «проводу» в Німеччині Балієві закупити на чорному ринку для нього партію кокаїну та інших наркотиків, які Лебедь сам збирався перевезти в літаку американської розвідки як «дипломатичну пошту» до Рима.

Як відомо, Лебедь і Гриньох літали американським літаком з Мюнхена до Рима в товаристві Новака — свого шефа з американської політичної розвідки.

Тоді тільки я та ще деякі члени служби безпеки 3Ч ОУН врятували від нечуваної компрометації націоналістичний табір, дізнавшись випадково, що агенти кримінальної поліції в Мюнхені тільки й чекають того моменту, коли Балій принесе гроші за замовлену партію наркотиків, щоб його зловити на гарячому

До речі, тоді Лебедеві не пощастило перевезти до Рима наркотики, зате іншим разом він перевіз туди цінне брильянтове кольє, яке забрав від «заарештованого» «службою безпеки» члена ОУН Чижевського Демида і на очах обурених цим с-бістів сховав у свій «міністерський» портфель. А відібрані у іншого «арештованого» Миколи Мурашка коштовні поштові знаки із зображенням Дольфуса та інше — теж пустив на чорний ринок Рима.

Те ж саме було і в Братиславі в останні місяці війни, де, поряд з співпрацею з Абвером, Лебедь організовував масову купівлю-продаж польських злотих, американських доларів, золота, брильянтів та під-фальшованих гестапо фунтів стерлінгів; таке він продовжував робити і в перші роки після закінчення війни у Римі, Австрії та Мюнхені.

Це він, Микола Лебедь, винуватець у смерті члена ОУН Костюка Романа, який загинув від кулі австрійського прикордонника. Це він не раз посилав його з Мюнхена через кордон до Австрії займатися контрабандою, щоб поповнити свої особисті фонди.

Це Лебедь Микола, як оперативний провідник, дав наказ тодішньому керівникові «технічного звена» Васьковичеві Осипові організувати (у великій таємниці від усього членства) нелегальну друкарню фальшивих доларів у Мюнхені на Фюріхштрассе. І Васькович втілив у життя злочинні помисли Лебедя, зреалізувавши їх продовж півтора чи двох років, спершу під керівництвом самого таки Лебедя, а пізніше — вже під керівництвом і наглядом Тюшки та за відомом Бандери.

Таким чином, факт лишається фактом: це Микола Лебедь надав 3Ч ОУН, які весь час претендували бути політичним керманичем усієї української еміграції і навіть репрезентувати перед чужинцями «інтереси» українського народу, хотіли цього їх члени чи ні, — тавро фальшивомонетчиків — підроблювачів доларів.

Для чого було потрібно Лебедеві зв’язувати ОУН з фальшуванням доларів саме тоді, коли якраз відчинилися джерела, які повинні були справжнім доларовим потоком вливатися в кишені ОУН і коли ще «золотий, брильянтовий фонд» ОУН не був розкрадений?

Мимохіть напрошується думка: мабуть, Лебедь уже тоді передбачав, що фальшиві долари — його дітище — стануть йому в пригоді у вирішальний момент, як ніж, якого він вбив-таки в спину планам Бандери.

На фоні тільки цього останнього факту (про який докладніше буде сказано далі) хіба не вимальовується справжнє обличчя цього «проводиря», духовного батька бандерівської підпільної друкарні фальшивих доларів!

Другий акт доларової афери розігрався вже у 1948 році — тоді, коли насправді дійшло до розриву між Бандерою і Лебедем, тобто між 3Ч ОУН і ЗП УГВР.

На той час Бандера, не потрапивши викинути Лебедя і Гриньоха з крісел обер-резидентів американської політичної розвідки, робив різні кроки, щоб позбавити їх грунту під ногами.

А щоб насолити політичній розвідці, яка взяла їх обох під свої опікуючі крила, Бандера вирішив доручити своїм представникам налагодити зв’язки з американською військовою розвідкою.

На той час представники Бандери могли дістатися до військової розвідки тільки через колишніх «союзників» Бандери — офіцерів гітлерівського Абверу, більша частина якого після війни, як відомо, увійшла із своїми штабами, відділами і, що головне, агентурою… як складова, притому ядрова частина, в лави американської військової розвідки.

Своїм головним представником в торзі з розвідкою Бандера, за порадою свого побратима Тюшки Осипа, призначив Марійку Рибчук, яка на той час була вже дружиною судді 3Ч ОУН. Він доручив їй заступати інтереси 3Ч перед головним резидентом американської військової розвідки, колишнім офіцером гітлерівського Абверу Голіном.

В цьому може й не було б нічого дивного, коли б не враховувати того, що Марійка Рибчук була агенткою Голіна ще під час війни, а після війни стала його «оком і вухом» в середовищі 3Ч ОУН, вступивши за його дорученням у члени 3Ч. Вона навіть вийшла заміж за одного з чолових бандерівців — доктора Рибчука, добившись не тільки титулу «фрау доктор», але й доступу до найінтимніших таємниць в оточенні Бандери.

Таким чином, цей бандерівський «дипломат» у спідниці здійснив, як здається на перший погляд, неможливе — в одній особі вмістив дві: як резидентка Голіна — Рибчук заступала його інтереси перед Бандерою і проводом 3Ч, як представник Бандери — репрезентувала його і провід 3Ч, їх «інтереси» перед Голіном і американською військовою розвідкою.

За рештки краєвих звітів, одержаних по війні від Шухевича з України, які були в розпорядженні Бандери і які ще Лебедь не встиг перепродати американській політичній розвідці, «фрау доктор» приносила долари від Голіна, затримуючи собі тільки скромних 10 відсотків (як було зазначено в «договорі» між нею і Бандерою). Проте ці звіти були застарілі. Треба було спішно готувати кандидатів на розвідників, які могли б забезпечити американців новою розвідочною інформацією. За кожного кандидата, якого Голін мав дістати, «фрау доктор» обіцяли платити окремо солідний куш.

Саме тоді назріла конечність висилки зв’язкових до Шухевича. Отже, Бандера задумав сполучити «необхідне з корисним», тобто за кожного зв’язкового витягнути у Голіна ще додаткового баришу.

Але слід зауважити, що висилка зв’язкових у край належала до компетенції референта крайового зв’язку. На той час Бандера доручив мені керівництво референтурою крайового зв’язку при проводі 3Ч. Через те йому не залишалось нічого іншого, як відкрити мені всі таємниці, що стосувались його зобов’язань по відношенню до «фрау доктора» та Голіна.

Звичайно, я, вірний своїм переконанням, зложив протест проти такої ганьблячої співпраці. Але мій голос був голосом волаючого в пустелі, та ще й Бандера спритно заатакував мене аргументами, які тоді виглядали досить слушними. Він виклав справу так, ніби провід 3Ч мусив на той час більше, ніж будь-коли, побудувати постійно діючу зв’язкову лінію до проводу ОУН в краю і, отже, мусив вислати туди вишколених радистів з потрібною радіоапаратурою тощо. А все це вимагало відповідного технічного спорядження, яке могли дати тільки американці, і… гроші, гроші, гроші.

Сам Бандера змалював мені катастрофічний стан каси. Я знав, що на висилку людей до краю я не вижебраю від нього ні сантима. А в той час я був того переконання, що потреби ОУН вимагають щоб зв’язкова лінія була чинна, щоб зв’язкові пішли до краю. Мені нічого не залишалось робити, як погодитися з ним.

Все ж таки я добився від Бандери запевнення, що Марійка Рибчук не матиме права виступати перед Голіном, як офіційний представник 3Ч, а як приватна резидентка… і що члени, які будуть представлені на вишколи до Голіна, насправді ніколи не підуть в край як американські шпигуни. Але це були тільки запевнення і нічого не варті обіцянки, які він і не думав виконувати. Йому потрібні були гроші на купівлю рибної фірми в Аугсбургу, щоб нею заткнути пельку чоловікові своєї невідступної наложниці Марійки Мицик-Гарабач.

…Так! Адже всі гроші, які передавала «фрау доктор», Бандера наказав передавати Євгенові Гарабачеві, якого встиг призначити фінансовим референтом на місце Климишина. Гарабач купив на них на своє ім’я торговельну фірму, яка носила назву «організаційної». Проте, минуло небагато часу, як цей дипломований злодій «догосподарювався» до того, що фірма стала перед банкрутством. Для виходу з цього положення Бандера загарбав для Гарабача навіть і ті всі гроші, які дав Голін на висилку групи розвідників до краю. Ці долари Гарабач зачислив на своє особисте конто, як аліменти для старшого синка, який, як перешіптувались, мав на борідці таку саму ямку, як і у провідника усієї ОУН. А фірма все ж пішла з молотка, залишивши 3Ч ОУН ще й борги, пороблені Гарабачем.

Зв’язковим, які йшли на Україну, Бандера влаштував у лісі прощальну відправу, «обдарував» їх двогодинною «патріотичною» промовою, потиснув кожному руку і наказав начальникові своєї особистої охорони Банясові Михайлові дати кожному по пачці фальшивих доларів.

А коли за короткий час після того, за доносом Лебедя і Гриньоха, американці організували засідку на кордоні на цих зв’язкових, коли при арештованих були знайдені фальшиві долари і Бандера опинився віч-на-віч перед небувалим скандалом, він наказав мені: «Все мусить закінчитись на вас!» Іншими словами, я повинен був брати на себе всю відповідальність за друкування фальшивих доларів, притому в друкарні, про існування якої я навіть не підозрював… Повинен був іти далі в життя з ганьблячим тавром кримінального злочинця, фальшівника доларів.

…Чи ж не «геніальний» вихід з претяжкого стану, гідний справжнього провідника всієї ОУН?..

Але чи зумів він цим наказом, даним мені, уникнути того колосального скандалу, справжнім автором якого був Микола Лебедь і в роздмухуванні якого Лебедь був особисто заінтересований?..

Ось яким лицемірним способом використав своє дітище — фальшиві долари — цей «Ярополк окаянний» під час гризні за місце першого обер-резидента американської розвідки.

Про підготовку і відхід кур’єрів на Україну Лебедь докладно знав і був навіть інформований, незважаючи на явні розходження та конфлікт з Бандерою. (До речі, підбір кур’єрів та їх підготовку спочатку здійснювали його прихильник Антонович, який до мене очолював крайовий зв’язок, і Пришляк. Перебираючи референтуру, я перебрав і цих зв’язкових від Антоновича).

Підготовляючи відхід цієї групи на Україну, я особисто вважав своїм обов’язком не тільки інформувати секретаря закордонних зв’язків УГВР та голову Ради ОУН Миколу Лебедя про відхід групи, а навіть просив його про деякі практичні поради.

Сам Бандера не тільки не противився тому, але навіть доручив був мені зажадати від Лебедя бодай часткової участі у фінансуванні відправки кур’єрів з каси ЗП (на той час Бандера вже встиг конфіскувати на користь Гарабача всі долари, отримані від Голіна на висилку групи).

Лебедь знав також про те, що відхід групи кур’єрів у край є необхідним хоча б для того, щоб попередити Шухевича про те, що йому безпосередньо може загрожувати небезпека з боку його зв’язкової Дідик Галини — псевдо «Анна», яка могла бути під обсервацією радянських органів державної безпеки, як про це ми мали відомості. Та що йому було до Шухевича! Адже про ставлення Лебедя до Шухевича знають багато членів ОУН…

Спершу Лебедь погодився допомогти фінансувати кур’єрів і дав навіть мені деякі свої поради. Але в останні хвилини він виразно змінив своє ставлення відносно допомоги і порадив Бандері вийти з важкого положення шляхом випосадження зв’язкових фальшивими доларами.

Бандера, захлиснутий хвилею фінансової катастрофи, схопив спритно піднесену Лебедем соломинку і впровадив його пропозицію в життя. А Лебедеві тільки цього й треба було. Йому зовсім не випадало, щоб першими на Україну добилися представники від Бандери, що все ж таки було б доказом того, що Бандера має зв’язки з рештками підпілля на Україні.

Лебедь і Гриньох нишком почали вживати всіх можливих заходів, щоб не допустити до відходу цю групу. Лебедь навіть вдався-був до найбільшої підлоти, якої тільки можна було від нього сподіватися.

Маючи на меті залякати мене і добитися того, щоб я відмовився від допомоги Бандері у висилці зв’язкових на Україну, мене було повідомлено через Бутковського Івана — псевдо «Гуцул», що Лебедь попередив керівника рештків підпілля на Україні Шухевича, щоб той дав наказ розстріляти цих зв’язкових, як чужих агентів.

Коли ж цей шантаж не вдався, Лебедь пустив у хід Антоновича і Пришляка, щоб, використавши їхнє попереднє знайомство і впливи на деяких зв’язкових, посіяти серед них зародки розброду.

А коли група все ж відійшла в напрямі кордону, Лебедь і Гриньох поспішили зробити донос американцям про те, що група випосаджена фальшивими доларами і що я, як безпосередньо відповідальний за висилку групи, допустився обману супроти американської розвідки.

Як же ж аргументували мій «обман»?

А ось як. Підло донесли американцям, що я, висилаючи групу, казав зв’язковим присягати на те, що вони не будуть збирати в краю розвідочних матеріалів і не будуть виконувати ніяких доручень шефів американської військової розвідки (насправді я таке зробив). Але це явно йшло врозріз із зобов’язаннями, взятими Бандерою.

І обидва ці високопоставлені мужі добилися свого: вони діждалися компрометуючого весь націоналістичний табір процесу над схопленими членами групи за наявність у них фальшивих доларів, тих самих доларів, духовним батьком яких був саме Микола Лебедь.

Чи на тому скінчилась доларова афера? О, ні!

Бандера, зваливши весь вантаж ганьби і відповідальності на мене та Баняса, не хотів розставатися з думкою про те, що скарб, захований у фальшивих доларах, втрачений для нього.

Замість того, щоб негайно доручити знищити друкарню фальшивих доларів та весь запас вже надрукованих доларів і тим самим затерти всі сліди цього нечуваного злочину, він наказав Климишину пустити їх в обіг.

Климишин радо взявся виконувати доручення Бандери, мріючи про великий заробіток для себе. Але Климишин— хитрун. Робити це сам він не наважився і в свою чергу доручив продавати фальшиві долари провокатору Яблоневі, який, розпихаючи ці долари наліво й направо, розповсюджував водночас чутки про те, що 3Ч ОУН — фальшівник доларів.

Американська кримінальна поліція то тут, то там фіксувала появу на «чорному ринку» фальшивих доларів, ідентичних до тих, які були знайдені при арештованих зз’язкових. Назрівав черговий скандал. Навіть Климишин занепокоївся. Але Бандера поспішив його запевняти, що, на випадок провалу, вся відповідальність знову впаде на мене, бо мені Бандера наказав брати за все відповідальність на себе.

Арештувавши зв’язкових і знайшовши при них фальшиві долари, американці піддали їх страшним тортурам. Один з них не витримав і розповів усе, як було. Він сказав, що Баняс вручав їм долари в присутності Бандери. Не міг він тільки назвати мого прізвища, бо не знав його точно і перекрутив його так, що офіцер американської кримінальної поліції зрозумів, що йдеться про Мацейка, виконавця атентату на польського міністра Перацького.

Цей офіцер аж руками сплеснув, що є нагода покарати «великого злочинця». Зачалися розшуки і гонитва. Згаданий зв’язковий погодився допомогти американцям зловити Баняса і Мацейка. Він припровадив американців у студентський гуртожиток на Фюріхштрасе, де він якийсь час перед своїм відходом на Україну проживав зі своїми друзями. Але там Баняса і Мацейка не було.

Американські криміналісти прийшли й до хати Баняса. Не заставши його, переказали, щоб він зголосився до них добровільно, бо вони його все одно зловлять. Переляканий на смерть перспективою сісти у в’язницю й втратити назавжди право на виїзд за океан, Баняс залементував переді мною і Бандерою, що він — невинна жертва, що йому не залишається нічого іншого, як піти і зголоситися до американців, і що він потрапить виплутати з біди і себе й Бандеру.

Бандера схопився за цю ідею і дозволив Банясові піти віддатися в руки американської кримінальної поліції, але під умовою, що він вигородить Бандеру, зваливши всю вину за фальшиві долари на мене. Так і сталося. Баняс пішов… Але хитрий охоронник Бандери розраховував, що наступив щасливий для нього момент блиснути своїми «дипломатичними якостями» перед американцями і налагодити при цій нагоді зв’язки з ними від імені проводу ОУН. Він зарекомендував себе перед американською кримінальною поліцією… аж сотенним УПА, заявивши, що прийшов вести переговори від імені проводу ОУН. Проте американський офіцер, привітавши пана «сотника» кількома ляпасами, стусанами в живіт і у недипломатичну частину тіла, зарепетував про Мацейка. Та коли Баняс відрекомендувався ад’ютантом Бандери, пан офіцер приступив до «переговорів».

«Переговори» почалися з того, що «дипломат» Баняс розповів усе, як і домовився з Бандерою. Він заявив, що Бандера нічого не знав про фальшиві долари, що цей Мацейко обдурив і його і всіх, забравши собі правдиві долари, а зв’язковим давши фальшиві.

Ці «дипломатичні переговори» закінчилися тим, що Баняс підписав документ, щоправда від свого імені, про співпрацю з американською кримінальною поліцією і зобов’язався допомогти зловити Мацейка та викрасти «його» друкарню фальшивих доларів.

Обидві сторони були надзвичайно вдоволені і розсталися друзями.

Баняс, повернувшись з «переговорів», розповів щиро про все Бандері й мені. Я, посміявшись в душі над наївністю цього дипломата, який намагався використати доларову аферу для зав’язання справді дипломатичних зв’язків з американцями для проводу 3Ч ОУН, дозволив йому «доносити» кримінальній поліції на себе все, що він «потрапить» про мене рознюхати.

Бандера ж, явно вдоволений з того, що Банясові майже пощастило вигородити його і зіпхнути всю вину на мене, наказав мені відправити свого начальника охорони на той світ. Я ще раз повторюю: наказав мені фізично знищити Баняса. Ще й зазначив, що треба негайно заткнути йому рота навіки, бо, мовляв, Баняс перетягнув мірку даних йому повноважень і йому не можна вірити, чи він насправді не захоче зрадити мене, а то й самого Бандеру, і що взагалі Баняс забагато вже знає, чого не повинен був знати.

Бандера, спробував схилити мене до свого чергового злочину, проговорився, що Баняс, знаючи його таємницю (я повинен був зрозуміти: таємницю про фальшиві долари), завжди зможе використати її навіть для шантажу проти Бандери. Але тут-то Бандера і справді зрадився з своїми інтенціями. І я, вже не вагаючись, відповів Бандері: «Саме тому, що Баняс знає вашу таємницю, добре було б, якби ви особисто не давали наказу про його фізичну ліквідацію»…

Не знаю, чи з мого тону, чи з погляду очей, чи зі змісту моєї відповіді, Бандера зрозумів, що я не маю на думці таємниці про участь Бандери в доларовій афері. Він замовк, але був вражений тим, що і я знаю ту, другу його таємницю, про яку, як він думав, знає тільки Баняс…

А яка ж ця друга таємниця Бандери, що задля неї Бандера захотів зігнати Баняса зі світу? Її історія коротка. Баняс і хлопці з охорони Бандери були свідками співжиття Бандери з його дружиною Славою. Вони не раз з обуренням розповідали мені, як провідник усієї ОУН бив свою дружину, а то й штурхав її в живіт тоді, коли вона була вагітна.

Один з хлопців, покинувши свій пост охоронця Бандери, прямо мені заявив, що він волить, щоб його розстріляли, але він не може дивитися на знущання Бандери над жінкою.

Коли жінка Бандери поїхала до родильного будинку родити третю дитину, Баняс віддав свою власну дружину в няньки до малих дітей Бандери. Того ж самого дня, коли вірний слуга Бандери повіз його дружину до родильного будинку, Бандера намагався зґвалтувати жінку Баняса, яка про все розповіла своєму чоловікові. Баняс, в свою чергу, з сльозами на очах, розповів цю таємницю мені.

В першій хвилині я хотів послати своїх хлопців, щоби відбити раз і назавжди Бандері охоту донжуанити. Думав навіть передати цю справу організаційному суду. Але сліпі й наївні побоювання за компрометацію інституції проводу всієї ОУН, а не Бандери, як особи, — взяли верх. Я так і сказав Банясові, і він погодився зі мною. Я порадив йому бути самому суддею над Бандерою, заборонивши говорити будь-кому про це.

І Бандері довелося пережити одну з найстрашніших ночей… Баняс бичував його жахливо… Здається, ще ніхто так не змалював його портрет, як провідника і як людини, як це зробив Баняс. Проте Бандера залишився Бандерою. Він чекав тільки нагоди, щоб помститися над Банясом.

Таку нагоду створила доларова афера. І тільки те, що «друга таємниця» Бандери була відома ще й мені, врятувало життя Банясові.

Розміри газетної статті не дозволяють продовжувати розповідь про всі ці події. Я хотів лише допомогти тим, хто ще тримається націоналістичних закордонних організацій, побачити дійсне обличчя вождів і вожденят, побачити їх такими, якими вони насправді були і залишилися.

М. В. Матвієйко. Чорні справи 3Ч ОУН. К, 1962, стор. 44–62.