Археоскрипт (на украинском языке)

Василь Бережний

Археоскрипт

Повiсть

Де ж ти дiвся, свiте мiй

прекрасний,

Любої природи цвiт i плiд?

Ф.Шiллер, "Боги Еллади"

Вартовий ракетної бази, сидячи на високiй вежi в мереживнiй тiнi розкiшної пальми, розглядав фотографiю дiвчини. Дивувався: чому вона усiм здається невродливою, а для нього - найкраща? Ех, дурнi, не розумiєтесь ви на красi та й не знаєте моєї Анiти! Як вона ходить, як вона говорить...

Замрiявся хлопець, пригадуючи своє перше знайомство, першi поцiлунки. Куций автомат, поставлений бiля ноги, немов i собi позирав на картку, яку солдат розпрямляв на колiнi. Хоча дiвчина дивилася з фотографiї трохи сумовито, на обличчi в юнака блукала усмiшка.

- Нiчого, нiчого, Анiто, - бубонiв, ледь розтуляючи губи, - вже недовго чекати... Хоча ти ще могла б приїхати, в пустелi теж гарно, увечерi... Оббiгали б з тобою всю Сахару - ти ж така прудконога! А в оазi як гарно!.. Знаєш, пальми наче перешiптуються. Може, їм не подобається наше сусiдство? Але ж ракети - теж нiби пальми, стрункi, високi, тiльки вiял немає. їх уже стоїть тут чимало - металева оаза. I що для них оця безкрая пустеля? Вони можуть спустошити цiлi континенти! Он воно що. А ти чомусь зажурена, стрибунко. Радiти треба, усмiхатися: велич i гiднiсть нашої держави, як сказав генерал, сягає космосу!

Тиркнула зелена телефонна сумка, причеплена до ажурного бар'єра, i солдат, простягши руку, неохоче взяв трубку.

- Вартовий поста...

Та не встиг доповiсти, як його перебили.

- Ти що там, заснув? - пискнув капiтанiв голос, i наче голки вп'ялися в скроню молодого солдата. - Тривога номер один! Неопiзнаний лiтак наближається до бази. Як тiльки опиниться у твоєму секторi - вогонь!

- Ясно, капiтане! - з якоюсь радiсною тривогою крикнув солдат i похапцем поклав трубку. По справжнiй цiлi йому ще не доводилось стрiляти, i вiн вiдчув легке тремтiння пiд колiньми i в руках. Швидко пiдвiвся - автомат черкнув об сталевi поручнi, а фотокартка, наче бiлий голуб, пурхнула помiж пруттям i, кружляючи, полетiла вниз. Припадаючи до багатоствольної автоматичної зенiтки, помiтив, що картка, випурхнувши з тiнi на сонце, пiдлетiла вгору, на рiвень вежi, гойднулася, наче на водi,- можна було впiймати, та хiба зараз до цього?

Як тiльки на тлi бiлого вицвiлого неба вiн побачив темний об'єкт, хвилювання процiдилося крiзь нього, як вода крiзь пiсок. На екранi - темна сiтка координат.

Цятка рухалась до кола, через яке їй нiяк не можна перейти... Нi про що не думав, нiчого не сприймав, окрiм оцiєї цятки, прикипiв до ручок автоматичної установки, ставши її живим додатком, її механiчним мозком. Переводив погляд з екранчика на розпечене сонцем небо i чекав. Невiдомий лiтак прямував на оазу, але щось незвичайне було в його польотi! Здавалось, iнколи вiн зупиняється, нiби приглядаючись, принюхуючись до пустелi,- а вона лежала пiд ним велетенським бурим коржем. Вартовий, не спускаючи ока з оптичного прицiлу, забубонiв:

- Давай, давай... База тебе цiкавить, певно, фотографуєш, дурень... А може, просто заблукав у небi? То чому ж не вiдповiдаєш? Ах, ти не устаткований, чи, може, скажеш, вiдмовила апаратура? Ну що ж, я не винний. Зрештою, ти мiг би й повернути... Зустрiч зi мною нiчого приємного не дасть... А може, ти, голубчику, безпiлотний?

Десь у нетрях його душi борсалось якесь заперечення, якесь неусвiдомлене бажання уникнути кривавого фiналу. Не вiдчував загрози нi для бази, нi для самого себе - от нiякої загрози! - в тихому польотi чудернацького апарата.

А вiн ближчає, ближчає. Заждiть, а чому нiякого звуку? От же цiкаво нi гудiння, нi навiть бджолиного дзижчання! Дивина...

I справдi, над оазою, де чатував молодий, закоханий вартовий, над пустелею, що грудьми вiдбивала мiрiади пекучих сонячних стрiл,- причаїлася тиша. Безголосо, нiмо було навколо, i коли затахкала зенiтка,- здалося, що розколюється скляне шатро неба i дзвiнкими уламками падає на кам'янистi пiски.

Пiдбитий лiтак зупинився над оазою, нiби вагаючись: падати чи не падати? - а тодi шугнув на пальми, збив кiлька верхiвок, i не встиг вартовий збiгти на нижчий майданчик, як вежа загула, задзвенiла, щось ударило його по головi, i вiн поплив, поплив у темрявi, густi глибини якої проштрикували слiпучi скалки...

Дим хистким стовпом пiдвiвся над оазою, а внизу гоготiло полум'я. Ледве встигли вихопити мертвого юнака - пошматована його сорочка затлiлася. Обережно поклали бiля джерела, навiщось змочували холодною водою скронi, хоч кожен бачив почавленi груди i смертельну поволоку в очах. Лiкар, певне, для годиться, ще потримав зап'ястя, але нi про який пульс годi було й думати. Неподалiк знайшли фотокартку, з якої дивилася зажурена дiвчина.

- Це його...

Доки догоряла сторожова вежа i в огнi корчилося й трiщало те, що недавно летiло в небi, нiхто й не згадав про пiлота - вважали, що апарат безпiлотний.

- Лiкаря, лiкаря! - скрикнув невеличкий сержант, стаючи на колiна в травi. - Ось де вiн, здається, ще живий!

Бiгцем кинулись туди. Всi побачили: в травi лежав, розкинувши руки, невiдомий чоловiк.

Загадковий пацiєнт шпиталю привертав увагу не лише медперсоналу, а навiть i тяжкохворих. Та й не дивно: минув тривалий час, а й досi не вдалося встановити, хто вiн такий, звiдки з'явився в Сахарi. А нацiональнiсть або хоча б раса? На перший погляд здавалося, що вiн європеєць. Але золотистий, ледь вловимий вiдтiнок його шкiри, попелясте волосся, форма черепа - цiлком правильна куля! - i багато iнших ознак поставили в тупик вiдомого антрополога. "Доки вiн не стане на ноги i сам про себе не розповiсть,розвiв руками вчений,- прийти до якогось певного висновку важко". Цiле авiа-конструкторське бюро дослiджувало рештки його лiтального апарата i не могло встановити, до якого типу цей апарат належить, металургiйнi лабораторiї i досi не визначили, з яких матерiалiв вiн був збудований. Отож невiдомий був абсолютно невiдомим!

Звичайно, не бракувало усяких здогадiв, припущень. Контррозвiдка вважала невiдомого пiлота старанно замаскованим агентом чи диверсантом iз сумiжньої дружньої держави, яку, очевидно, непокоїть ядерна могутнiсть сусiдки. А один сержант iз охорони, надавши страшенно серйозного виразу своєму ще зовсiм юнацькому обличчю, сказав, що це, можливо, розвiдник з якоїсь iнопланетної космiчної армади i що вiн зовсiм i не людина, а бiоробот, бо звичайна людина, бебехнувшись об землю, та ще з такої висоти, вiддала б боговi душу, а вiн, бач, витримав i вже починає одужувати...

- Скажiть, сержанте, ви захоплюєтесь фантастикою? - спитав головний лiкар.

- О, в мене велика бiблiотека.

- Це помiтно.

- Що?

- Начитались... - Головний лiкар вибачливо посмiхнувся, пустив сизi кiльця диму, струснув попiл у попiльничку i знову заглибився у вивчення показникiв стану пацiєнта. Нарештi з'явилися змiни на краще. Пiсля курсу дегiдрацiйної терапiї* почав нормалiзуватися пульс - iз сорока ударiв збiльшився до п'ятдесяти п'яти...

______________ * Лiквiдацiя набрякiв.

Головний саме збирався розглянути енцефалограму, коли до кабiнету вбiгла, навiть не постукавши, медсестра Анiта.

- Вiн розплющив очi! Щось бурмоче!..

Гукнула, як на пожежу, i прожогом побiгла назад.

- Не могла трубку пiдняти... - пробубонiв сержант, зачиняючи дверi. Як навiжена.

- Нiяк не отямиться дiвчина пiсля загибелi нареченого, - сказав лiкар, застiбаючи халат. - Психiчна травма.

- Так що - менi тут бути чи...

- Побачимо, сержанте, зараз побачимо, - кинув на ходу головний i поспiшив до палати.

Сержант не тому спитав, що боявся втечi свого пiдопiчного. Розплющив очi... Коли то вiн ще на ноги стане! Та навiть i тодi, як вiн утече, коли його вартують агенти - i в бiлих халатах, i в цивiльному, i у формi. Сталева сiтка! З неї не вирвешся. Просто сержантовi кортiло побачити це диво. Що воно за екземпляр? Що це бiоробот - сержант не сумнiвався нiскiлечки, бо вiн же не схожий на представника жодної земної раси. От тiльки цiкаво, чи вiдновиться його програма пiсля лiкування? Мусила б вiдновитися. Раз тiло функцiонуватиме, значить i його штучний мозок запрацює...

Сержантовi страшенно хотiлося, щоб так i було. Ану ж нехай би робот показав, на що вiн здатний! По-перше, пiдтвердився б сержантiв здогад, що це таки бiоробот, по-друге, бiоробот напевне обвiв би навколо пальця їхнього пихатого лейтенанта, i, по-третє, з ним би впорався вiн, сержант... От би було здорово! Портрети в газетах, iнтерв'ю... "Скажiть, будьте ласкавi, сержанте, за яких обставин вам стукнуло в голову, що перед вами бiоробот?" I потiм: "Як вам удалося перевершити його диявольську хитрiсть, в той час як лейтенант мало не загинув?" О, вiн може сказати!.. Хоч i не зовсiм успiшно закiнчив коледж, але...

Повернувся головний. Сержант спитав:

- Ну, що?

- По-моєму, дiло йде на лад.

- Заговорив? Хоч що-небудь сказав?

- Якесь нерозбiрливе бурмотiння. Я гадаю, в нього амнестична афазiя...

- Що це таке?

- Втрата мови вiд струсу мозку.

- Якi-небудь контакти роз'єдналися...

- Випадок складний, сержанте, можна сказати - унiкальний. Я попрошу вас перейти до своєї кiмнати, бо менi треба зосередитись, проаналiзувати показники... - Лiкар нiяково розвiв руками i навiть зробив спробу усмiхнутися.

- Я розумiю, лiкарю. Я потурбував вас з службового обов'язку. Бажаю успiху в роботi.

Коли сержант вийшов, лiкар запалив цигарку i став бiля розчиненого вiкна. Дивився i нiчого не бачив - думав. Те, що його метод лiкування давав ефект,- радувало, але й ставило багато запитань, на якi не було вiдповiдi. Ефект цей несподiвано хороший! Занадто добре, сказати б, у десять (!) разiв краще сподiваного реагує органiзм невiдомого пацiєнта на дiю терапевтичних чинникiв. Сержантовi балачки про бiоробота, без сумнiву, дурниця, але треба визнати - невiдомий не є звичайною людиною... Його органiзм чимось вiдрiзняється вiд нормального людського. Може, захисними силами? Чи ефективнiшою нервовою системою?

Випаливши цигарку, головний пiдiйшов до столу, дiстав iсторiю хвороби свого пацiєнта i почав креслити дiаграми життєдiяльностi окремих органiв i систем. Картина виходила напрочуд оптимiстична. Особливо втiшила остання електроенцефалограма: електрична активнiсть мозку досягла нормальних показникiв i - найголовнiше - в пацiєнта з'явилися сновидiння!

Уважно переглянувши всi матерiали, головний лiкар зняв трубку з бiлого телефонного апарата, набрав з десяток цифр. На другому кiнцi дроту, за п'ятсот кiлометрiв звiдси, обiзвався мелодiйний дiвочий голос.

- Прошу доктора Альдегадо, - сказав головний, назвавши себе. Пiсля невеличкої паузи почувся знайомий баритон, i головний заговорив: - У нас незвичайний пацiєнт. Внаслiдок аварiї втратив мову... Так, я гадаю амнестична афазiя. Вирiшили запросити вас... Так, так. Дуже прошу. Дякую. До зустрiчi.

Потiм подзвонив по внутрiшньому телефону:

- О другiй годинi ночi лiтаком прибуде доктор Альдегадо. Так, свiтило, гiпноз, гiпноз... Машину, люкс в "Паласi". Ад'ю.

Сержант з охорони був розчарований, коли побачив славетного гiпнотизера. Сподiвався, що це чоловiк з чорною i лискучою, як смола, шевелюрою, з демонiчним поглядом чорних очей, а воно - тонкий, лисуватий iнтелiгентик з невеликими сiрими очицями. Про його славу свiдчила лише та поштивiсть, з якою супроводжував гостя головний лiкар.

Доктор Альдегадо iшов, рiвно ступаючи по синтетичному килиму, бiлий халат його застебнуто "блискавкою" аж до шиї, накрохмалений ковпак акуратно натягнутий по самi вуха. Iнодi вiн щось запитував у головного i, почувши вiдповiдь, ствердно хитав головою. Бiля дверей палати, в якiй лежав незвичайний пацiєнт, лiкарi якусь мить постояли, потiм головний поклав долоню на нiкельовану ручку, i дверi вiдчинилися. Вiн притримав їх, пропускаючи поперед себе гiпнотизера, а потiм i сам зайшов. Незабаром повернувся i у вiдповiдь на безмовне сержантове запитання сказав:

- Якщо доктор Альдегадо вiдновить йому мовну пам'ять, тодi, сержанте, все пiде гаразд. Пацiєнт сам розповiсть, i хто вiн, i звiдки...

- Е, вiн, певно, не так запрограмований, щоб усе розповiсти, - хитро посмiхнувся сержант. - Зараз треба особливо пильнувати...

- А... ви знову про те саме?

- Так, з усього видно, що це бiоробот. Хiба людина могла б витримати подiбний удар? Ви ж самi бачите, який у нього запас мiцностi! На що вже кiт витривалий, а киньте його з такої висоти...

- Що й казати, органiзм напрочуд мiцний, але, сержанте, це - органiзм людини. Можливо, вiн спортсмен, може, котрийсь iз йогiв, якi вмiють керувати власними фiзiологiчними функцiями. Про це ви незабаром дiзнаєтесь. А для нас головне - поставити його на ноги.

- Побачимо...

Сержант неквапно ходив уздовж коридора. Килим глушив кроки, неначе сержант мав не пiдкованi важкi черевики, а котячi лапи. Медсестра Анiта прудконога кiзка, як прозвав її сержант - кiлька разiв пробiгла повз нього, але не звернула уваги, наче вiн був невидимка. Невдовзi з палати вийшов доктор Альдегадо i попрямував до кабiнету головного. Анiта лишилася бiля пацiєнта. Сержантовi вельми кортiло дiзнатися, як пройшов сеанс гiпнозу, але зайти до палати, а тим бiльше до кабiнету головного не наважився. Довгим поглядом провiв гiпнотизера, аж поки той не зайшов до кабiнету. Був упевнений, що загiпнотизувати пацiєнта не вдалося. Бо хiба ж роботи пiддаються гiпнозу?

- Нiчого не вийшло, колего, - сказав доктор Альдегадо, зайшовши до кабiнету головного. - Не вдалося встановити найменшого контакту. Вiн, очевидно, не знає жодного слова нi французького, нi англiйського чи нiмецького, нi якого-небудь слов'янського. Взагалi жодного європейського слова! А розмовляє зовсiм незнайомою, може, - староацтекською!

- Це було б оригiнально, якби до нас прибув ацтек з якої-небудь законсервованої держави в Андах.

- Парадоксальний випадок у моїй практицi! - вигукнув Альдегадо. - Ну, нiякiсiнького контакту... Я раджу вам скористатися послугами фiлолога.

- Тобто?

- Фiлолога-учителя. Його треба спочатку навчити нашої мови.

- Ну, це вже в мої функцiї не входить, - осмiхнувся головний. I щоб покращити настрiй "маговi", як прозвали доктора Альдегадо колеги, запросив його на обiд в один iз екзотичних ресторанiв. Доктор прийняв запрошення i, пiдiйшовши до магнiтофона, продиктував короткий звiт про вiдвiдини незвичайного пацiєнта.

Лише пiд осiнь "феномен iз Сахари" змiцнiв так, що не тiльки походжав по палатi, а й прогулювався в саду лiкарнi. Одужуючого весь час супроводжувала Анiта, пiдставляючи пiд його руку своє молоде плече. Поблукають дорiжками, посидять на лавочцi, а тодi - на превелику радiсть сержанта - помаленьку йдуть до корпусу.

Хоча хворий i не мiг утекти з саду - вся територiя лiкарнi охоронялася спритно замаскованою службою безпеки, - проте сержантовi одлягало вiд серця, коли "хитрий робот" повертався мiж чотири стiни. Сержант не мав сумнiву, що чужинець постарається непомiтно встановити зв'язок зi своїми хазяями, якi чигають на бiляземнiй орбiтi. Анiта тiльки смiялася з цих його страхiв, виставляючи бiлi зуби. "Бач, уже весела, уже смiється! - з осудом думав сержант. - Забула свого нареченого... До цього вже липне, дурна, не вiрить, що це робот. Хоча для такої гостропикої, може, нiчого iншого й не залишається, як покохати робота?.."

Сержант, звичайно, знав, що Анiта тiльки виконує свiй службовий обов'язок, але чомусь його марудило, коли бачив золотисту руку робота на її округлому плечi.

Анiта старалася навчити свого пiдопiчного хоч трохи розмовляти. Iшла дорiжкою - показувала вперед i чiтко вимовляла:

- Хо-ди-ти, хо-ди-ти, хо-ди-ти.

Сiдали - вона казала:

- Си-дi-ти, си-дi-ти.

Вiн мовчки слухав, кивав головою, iнодi - повторював. А одного разу показав рукою угору. Анiта спочатку не второпала, чи то вiн цiкавиться гiллям дерев, що химерним вiзерунком сплелося у них над головами, чи, може, його цiкавить небо. Запитливо поглянула в його великi очi, i вiн, нiби зрозумiвши її сумнiв, пiдвiвся, пiшов помiж деревами i вказав на чисту латку синього неба.

- То небо, - сказала Анiта.

- То небо, - повторив вiн i тицьнув пальцем себе в груди.

- Небо, - повторила дiвчина, i вiн за нею:

- Небо, небо!

Показав навколо, i Анiта здогадалася:

- Земля.

Тодi вiн, супроводжуючи свої слова жестами, виразно промовив:

- Ти - земля, я - небо.

- Ви з неба? - здивувалась Анiта i тiєї ж митi пригадала сержантовi балачки. Холодок остраху пробiг по її тiлу: "Невже правда?"

Неначе вiдчувши її страх, вiн лагiдно погладив дiвоче плече i повторив:

- Я - небо, ти - земля.

Анiта усмiхнулася якось нiяково, вибачливо. "Або вiн не усвiдомлює значення цих слiв, або... не всi дома", - подумала дiвчина.

- Туо - небо, Анiта - земля, - повторив кiлька разiв, i дiвчина зрозумiла, що його звуть Туо.

- Я - Анiта, ви - Туо, так?

- Так.

Увечерi вiн раптом знову захотiв пройтися садом. Незважаючи на сержантове невдоволення, Анiта пiшла. Туо зупинився подалi вiд дерев i довго мовчки дивився на всiяне зорями небо. Щось було незвичайне в його позi постать видовжилась, напружилась, здавалось: ворухне руками, немов крилами, i полине в безмежжя Всесвiту. Мимохiть Анiта вхопилась за його лiкоть i вiдчула, як тремтить його рука. Притулилась до його плеча, i Туо поволi заспокоївся.

- Зорi, - прошепотiла Анiта, i в голосi її забринiла якась незрозумiла їй самiй туга.

- Зорi... - повторив Туо, схиливши голову. - Зорi...

Вечiр був напрочуд гарний - синiй кришталь, покраплений у глибинi золотими цяточками. Свiтлi плями далеких галактик. Тиша. Ледь вiдчутний аромат квiтiв.

Туо глибоко зiтхнув - так зiтхають усi засмученi люди - i рушив назад до корпусу. Анiту теж охопив якийсь сумовитий настрiй, i вона йшла мовчки.

З кожним днем Туо не тiльки змiцнювався фiзично, а й робив неабиякi успiхи у вивченнi мови. Не бiльше тижня було йому потрiбно, щоб навчитися вiльно розмовляти з Анiтою на побутовi теми. Буквально за кiлька днiв незвичайний учень опанував письмо i читання. Тепер кожного ранку вiн просив свiжих газет i журналiв i не випускав їх iз рук, доки не перечитував усього, навiть кримiнальної хронiки.

- Невже вас цiкавлять газетнi плiтки? - дивувалась Анiта.

- Мене все на Землi цiкавить, - вiдповiдав Туо, - i як ви працюєте, вчитесь, i як вiдпочиваєте, i як ви органiзованi. Дуже кортить дiзнатися про поведiнку землян у випадкових ситуацiях, в радостi, у горi...

I Анiту, i головного лiкаря непокоїло те, що в розмовах вiн ставив себе поза людством, дивився на все з якоїсь сторонньої точки зору, вважав себе людиною, але не землянином. Природно, що це наштовхувало медикiв на думку про психiчну ненормальнiсть. А для сержанта це було ще одним аргументом на користь "бiороботної гiпотези", про що вiн i писав у кожному донесеннi начальству.

Туо, звичайно, не знав, якi дискусiї точаться навколо його особи, i продовжував жадiбно вчитися. Книжки iз всесвiтньої iсторiї неначе ковтав. Кожного дня вимагав нових i нових.

Якось аж зiтхнув, повертаючи Анiтi черговий фолiант:

- Ну й iсторiя ж у вас...

- Нашої країни? - з чемностi спитала Анiта.

- Всiх країн i племен. Вождi, фараони, царi, iмператори, королi, президенти... Просто смiшно, комедiя.

- Чому комедiя?

- Люди творять собi iдолiв. Дикунство! Хiба отi царi не з таких самих клiтин збудованi?

Анiта заспiшила з палати.

Але доручення головного лiкаря - доставляти з бiблiотеки всi книги, яких тiльки не попросить їхнiй запеклий читач - виконувала ретельно. Переглядаючи список прочитаних книг, її шеф вiдзначав, що тут є певна система: пiсля загальної iсторiї пацiєнт взявся за iсторiю науки i технiки, потiм проштудiював iсторiю мистецтва, ознайомився з демографiєю, основними релiгiйними системами. Та коли вiн протягом якихось десяти днiв прочитав... усю Британську енциклопедiю, головний лiкар знизав плечима i бiльше не цiкавився, якi книги носить пацiєнтовi Анiта.

Одного разу Туо попросив принести йому Каталог зiрок i Атлас неба.

- Я хочу, - пояснив Анiтi, - вивчити ваше зоряне небо, щоб i самому поглянути i вам показати свою рiдну зiрку. Отодi я вже, певно, остаточно видужаю!

I ось одного погожого вечора Туо попросив Анiту вийти з ним "пiд зорi".

- Бачите, он сузiр'я Лiри? Паралелограм iз зiрок.

- Бачу.

- А оту найяскравiшу, ледь синювату?

- Бачу.

- Ото Вега, моя рiдна зiрка, моє сонце.

- Ви звiдти, Туо?

- Звiдти.

- А чому ж ви такий самий, як i земляни?

- Бо ми - близькi родичi. I якщо бути точним, то я не такий самий, хоча б колiр шкiри...

- Так, антропологи це вiдзначили, але вiдхилення незначне, вкладається в рамки природних аномалiй.

- Незначне... - замислено повторив Туо. - Суть навiть не в цьому. Людство Землi роздрiблене, його шляхи небезпечнi - ось що значне!

- Ну, гаразд, гаразд, - заспокоювала дiвчина, - годi про це.

Вона знала, що цiєї теми краще не чiпати, бо Туо вiдразу нервує i з великим запалом говорить про нерозумне ворогування держав, глобальне лихо, вселюдську катастрофу i таке iнше - тобто починається, як каже головний, маячня.

Туо подивився їй у вiчi i спитав:

- Анiто, невже й ви менi не вiрите?

- Оте "ви" було сказане з таким притиском, що зачепило їй якусь струну, змусило подумати.

- Я... розумiєте... це ж... нав'язливi iдеї.

"А чому, власне, цього не може бути? - раптом з'явилась думка. - Чому? Ще в давнину вченi писали про життя на iнших планетах..."

Туо взяв її долоню в свою i легенько стиснув.

- Спасибi, Анiто, я бачу, що ви... починаєте менi вiрити...

Раптом обiзвалася якась пташина - чи спросоння пискнула, чи щось її потурбувало. Туо закляк, дослухаючись, i коли знову почув писк, прошепотiв:

- Пташенята... Це ми їх розбудили. Ходiмо...

В палатi Туо запросив Анiту сiсти в крiсло i сам сiв навпроти.

- Я вас довго не затримаю, Анiто, - почав вiн, старанно добираючи слова. - Почуваю я себе добре, вважаю, що вже цiлком здоровий. Та ви й самi це бачите i знаєте. А головний лiкар тим бiльше. Чому ж мене й досi не виписують з клiнiки?

- Певне, хочуть, щоб ви змiцнiли остаточно.

- А в мене складається враження, що... мене вивчають. Я вас прошу завтра вранцi повiдомити головного лiкаря про моє бажання залишити клiнiку... Передайте, що я прошу його прийняти мене пiсля снiданку - я все йому розповiм, розвiю останнi сумнiви щодо стану мого здоров'я.

Анiта помовчала, а потiм спитала:

- А що ви збираєтесь робити, вийшовши з лiкарнi?

- Зустрiтися з ученими, багато мандрувати, знайомитись з життям землян.

- Для того, щоб подорожувати - потрiбнi грошi. Вони в вас є?

Туо неначе прокинувся зi сну:

- Ах, так, у вас без грошей не можна обiйтися... Так, так. А може, менi, як гостевi з далекої планети... о, бачу по вашому обличчю, Анiто, ви якось болiсно сприймаєте мої розповiдi про Вегу i її планетну сiм'ю... треба розширювати дiапазон свого мислення, люба дiвчино! Так, може, менi нададуть можливiсть безплатно об'їхати праматiр Землю? Як ви гадаєте?

- Це мало ймовiрно. У нас нiчого без грошей не робиться, нiчого.

- А де ж одержати... грошi?

- Треба їх заробити. У вас є якийсь фах?

- О, звичайно, є! I не один. Спочатку я... як би це сказати? Ага, щось на зразок iнженера...

- На зразок iнженера? - усмiхнулася Анiта. - Вас нiде не приймуть.

- Чому?

- Бо потрiбнi не "на зразок", а хорошi, справжнi iнженери.

- Ну, щодо рiвня квалiфiкацiї... в нас iнженерна думка набагато попереду земної, не менше як на десяток тисяч рокiв... о, знову ваше обличчя мiниться...

- Якщо припустити, що це справдi так, - оговталась Анiта, - то все одно iнженером у нас ви працювати не зможете.

- Чому?

- Саме через високий рiвень знань. Уявiть собi, що наш сучасний iнженер-атомник опинився б у кам'яному вiцi. Кому там потрiбне його вмiння будувати рiзнi типи реакторiв?

- У вас правильний напрямок думання, Анiто, але... все-таки згодьтеся, що людина з великими знаннями могла б дещо зробити i в кам'яному вiцi. Отак i я тут. Можна б, наприклад, запропонувати схему гравiтацiй-но-магнiтного двигуна...

Анiта кволо усмiхнулася, замислилась: як сприймати цi слова? Маячня? Нi, їй хотiлось вiрити, що все це розумне! Якась притягальна сила вабила її до цiєї дивовижної людини.

- Я хочу приносити користь людському суспiльству, а здiйснення добрих намiрiв не можна вiдкладати нi на один день.

Анiта пiдвелася, збираючись iти. Помiтила, яким теплим поглядом окинув вiн її постать. Це було приємно. Пройшла до вiкна i, ставши навшпиньки, поправила штору, хоч в цьому й не було нiякої потреби.

- Про вашi намiри, Туо, я скажу головному лiкаревi одразу, як тiльки прийду завтра на роботу. Вiдпочивайте, бо щоб допомагати людству, потрiбно багато енергiї! - кинула весело на прощання.

У головного лiкаря ранок дуже завантажений, але вiн все-таки знайшов хвилинку, щоб вислухати Анiту. Обличчя в нього заклопотане, брови насупленi. Бачачи, що вiн зайнятий, Анiта одним подихом випалила все, вiн кивнув, мовляв, гаразд, i поспiшив на обхiд. Анiту одразу ж перехопив сержант - наче з землi вирiс перед нею. Жартiвливо виструнчився, стукнув пiдборами:

- Вас запрошують... он до того кабiнету. - I вказав рукою. - Номер тринадцять.

- Хто?

- Доктор... Iкс, - загадково усмiхнувся сержант. - Зайдiть, там побачите.

I справдi, назустрiч їй пiдвiвся з-за столу чоловiк у бiлому халатi. Подав руку:

- Давайте познайомимось. Звiть мене доктор Фраг, а менi дозвольте називати вас просто Анiта. Згода? Ну, от i добре.

Фраг посадив її в крiсло, а сам заходився поратись коло якогось невеличкого апарата, що стояв на столi. Щось було в його жестах, у голосi таке, що насторожувало дiвчину. Проте вона з цiкавiстю очiкувала продовження розмови. Хто такий цей доктор Фраг? Серед працiвникiв їхньої клiнiки досi його не було... Може, новий ординатор? Сидiла, пiдiбравши ноги i сховавши голi колiна пiд халат.

- Ну, от i готово, - сказав доктор Фраг, вставляючи штепсельну вилку в бiлу розетку. - Спустимо штору, i я вам продемонструю невеличкий фiльм. А перед тим хочу вам сказати, Анiто: ви - молодчина, продовжуйте так i далi.

Анiта не розумiла, про що вiн говорить, аж доки на стiнi не з'явилися кадри фiльму. На плiвку знято її зустрiчi з Туо, навiть розмова записана!

- Бачите он сузiр'я Лiри?.. Паралелограм iз зiрок.

- Бачу.

- А оту найяскравiшу, ледь синювату?

- Бачу.

- Ото Вега, моя рiдна зiрка, моє сонце.

- Ви. звiдти, Туо?

- Звiдти.

- А чому ж ви такий самий, як i земляни?

...- Можна б, наприклад, запропонувати схему гравiтацiйно-магнiтного двигуна...

Все, все було на екранi - навiть те, як вона в саду увечерi притулилась до його плеча! I як штору поправляла в палатi...

- Навiщо це? - не пiдводячи голови, спитала Анiта, коли проектор урвав своє осине дзижчання.

- Ви, я бачу, трохи здивованi, Анiто, - обiзвався Фраг, запалюючи сигарету. - А я дуже задоволений з цього фiльму. (Вона пiдвела голову i поглянула на нього невеселими очима). Зараз поясню. Ви знаєте, за яких обставин потрапив до нас оцей... Туо. Через нього загинув i ваш наречений цього ви теж, сподiваюсь, не забули. I ось цей iноземний агент i диверсант удає божевiльного, всiляко маскується, сподiваючись сипнути нам пилюкою в очi. Зараз вiн цiлком здоровий, i тримати його тут ми не можемо. Вже й так журналiсти товчуться бiля клiнiки... Так от, раз вiн прибрав роль божевiльного - повiримо йому, вiдправимо до психiатрички. До вас вiн добре ставиться, охоче розмовляє...

- Але ж я не можу...

- Нi, нi, ви нiчого не будете випитувати, Анiто. Може, вiн обмовиться сам, розумiєте? Треба тiльки, щоб ви частiше бували в нього, а така можливiсть буде вам надана.

- Я не знаю доктор Фраг, чи я здатна...

- Ви що, не розумiєте яке це має значення для нашої безпеки? - В голосi Фрага з'явилися холоднi нотки.- Чи, може, ви хочете, щоб ми й вас притягли до вiдповiдальностi за посiбництво вороговi нашої держави? Докази ви щойно бачили.

Анiтi хотiлося пiдвестися i кинути цьому слимаковi: "Це нечесно, ви не маєте права!" Але сидiла i мовчала. Спрацював iнстинкт самозбереження. На душi було гидко, так наче її обляпали грязюкою, але вдiяти нiчого не змогла. Перед очима промелькнув образ втомленої мами i меншого братика, що оце почав учитися в коледжi. Батько, тяжко поранений на вiйнi, пiсля перемоги прожив недовго... Без її заробiтку не можна, нiяк не можна...

Фраг зрозумiв її мовчанку iнакше: набиває цiну.

- Пiсля закiнчення справи одержите винагороду.

Аж тепер вона схопилася, затрясла руками:

- Тiльки не це! Тiльки не це! Нiякої вашої винагороди менi не потрiбно, чуєте? Не потрiбно! Провiдувати його, як хворого, я буду, а бiльше нiчого.

- Цього й досить. I не треба так хвилюватися, дiвчинко.

- I ще я вам хочу сказати: не вiрю я, що вiн диверсант!

- Чому? Якi докази?

- Чому? Та... просто вiдчуваю. Iнтуїцiя.

- Значить, по-вашому, то не маячня - про Вегу?..

- По-моєму, нi.

Фраг побарабанив кiстлявими пальцями по столу.

- Стережiться, бо вiн починає на вас впливати. А психоз заразливий... Вега... Еге, коли б це справдi! Тим бiльше мусили б його розкрити! Якби то... на десять тисяч рокiв уперед... Ви розумiєте, що це значило б для могутностi нашої держави?!

Здається, аж очi в нього закрутилися в орбiтах.

- Я все розумiю, - впалим голосом вимовила Анiта i додала: - На жаль, усе.

- Ну, от i добре, - сказав Фраг, удаючи, що не розумiє її жалiв. - Я так i сподiвався, що ми станемо друзями. На останку хочу застерегти вас, Анiто: не здумайте... мiняти лiнiю. Кожен ваш крок фiксуватиметься.

Анiта вискочила з кiмнати, неначе миша з пастки.

Фраг раз по раз прикривав долонею рота i пирхав. Це означало, що вiн смiється, що йому страшенно весело. Ще б пак! Туо викинув такого коника, що луснути можна. Подякував головному лiкаревi за турботи про його здоров'я, попрощався i... рушив просто до виходу. Бiля ворiт його зупиняє сержант:

- Пробачте, а куди це ви розiгналися?

- Я - мандрiвник...

- Спочатку помандруйте до кiмнати номер тринадцять, там доктор Фраг...

- А до чого тут цей... доктор Фраг? - щиро чи, може, удавано здивувався Туо. - Лiкування закiнчилось, головний лiкар виписав мене... Дайте менi вийти, це моє природне право.

- I полiт над воєнною базою - теж природне право? Вас може звiльнити тiльки вiйськовий суд! - Сержант заступив дорогу, його рука в широкiй кишенi стискувала рукоятку пiстолета: "Кинеться на мене чи нi? - тривожно стукала думка. - Вiд робота можна всього сподiватися".

Але Туо не кинувся на сержанта. Спокiйно повернув i пiшов до корпусу. Тепер ось вiн стоїть перед Фрагом i вдає з себе святу невиннiсть. "Мандрiвник... Природне право..." Ну й комiк!

Фраг перестав пирхати, вiдiслав сержанта. Обличчя його набрало суворого вигляду.

- Ви самi зволiкаєте слiдство.

Туо здивовано спитав:

- Яке слiдство? Що все це означає?

- Не прикидайтесь простачком. Ви i вашi хазяї зазнали фiаско, операцiя провалилась. То чи не краще припинити цю дитячу гру i покласти карти на стiл?

- Нiяких карт у мене не було, - розвiв руками Туо.

I жест, i голос були такими щиро наївними, такими природними, що Фраг з досадою подумав: "Добру ж ти школу пройшов! Певне, залучають справжнiх акторiв!" Уголос промовив:

- Давайте по порядку. Звiдки ви летiли до забороненої зони?

- Не знаю, про яку зону iдеться. Мiй апарат було розраховано так, щоб увiйти в нижчi шари атмосфери над Пiвнiчною Африкою, як ви тепер називаєте цей континент. Це була експериментальна модель, i коли б я знав точнi просторовi координати Центруму, я б ним i не користався. Побачивши безкраю пустелю, я подумав, що вiдхилився вiд курсу - адже тут мусiли б цвiсти сади!..

- У Сахарi - сади?

- Так, сади, виноградники. Натомiсть бачу - пустеля.

- А ракетнi сади вас не цiкавили? Анiскiлечки?

- У мене культурна мiсiя.

- Так, значить, ваш апарат збився з курсу...

- На жаль.

- Якiй державi належить цей лiтак?

- Нiякiй земнiй державi. Я прибув iз сузiр'я Лiри...

- Та годi морочити голову! - не стримався Фраг i стукнув кулаком по столу. - Набридло! Будемо вiдповiдати чи нi?

На Туо цей спалах гнiву не справив аж нiякого враження.

- Я бачу, що розмови в нас не вийде, - сказав вiн спокiйно. - Ви не вiрите жодному моєму слову. Через свою... крайню вiдсталiсть, граничну обмеженiсть. I я хотiв би...

Фрагове обличчя налилося кров'ю: усе ж фiксується! I вiн поспiшив перебити:

- Прошу по сутi!

Туо з тiєю ж витримкою, так само повiльно добираючи слова, продовжував:

- Я хотiв би поговорити з президентом вашої країни.

- З президентом i не менше? - долаючи дражливiсть, Фраг намагався наситити свої слова iронiєю. - А з прем'єр-мiнiстром не зводите порозмовляти?

- Чому ж, з прем'єр-мiнiстром також.

- О, яка великодушнiсть! Ну, що ж, доведеться полiкувати вас вiд космiчної маячнi!

- Я цiлком здоровий як з погляду терапiї, так i психiатрiї, - рiвним голосом промовив Туо. - Застерiгаю вас: за насильство над космiчним мандрiвником ви будете вiдповiдати перед...

Не встиг договорити: з бiчних дверей вискочило кiлька дужих санiтарiв психiатричної лiкарнi, вхопили за руки, повалили - не спромiгся, бiдолашний, i скрикнути, як одержав укол. Тiло його зiв'яло, щось хотiв сказати, та язик уже не слухався, свiдомiсть швидко тьмарилась, але вiн все-таки встиг коротким поглядом обпекти Фрага. Розпластаний на килимi, вiн наче вистрiлив тим поглядом! I це не була ненависть чи лють. Якби це - Фраг би й оком не клiпнув, до ворожостi вiн звик. У тому поглядi була якась неземна туга, щось таке, що обдало Фрага крижаним холодом.

Туо вже завезли на далеку околицю мiста, за жовтi мури, вже, певно, запакували в спецiально обладнанiй кiмнатi, а Фраговi все було якось не по собi, все ще ввижалися тi очi i той погляд... Гасав машиною по мiсту, як зацькований звiр, зрештою опинився бiля шинквасу в якомусь барi, об його зуби цокнуло шкло зеленуватого келиха, i горло обпалило вогнем.

Анiта вмостилася в плетене крiсло на своєму балкончику i, нi про що не думаючи, дивилася на море. Воно починалося внизу i сизою стiною пiдводилось до обрiю. Там, ген-ген вдалинi, в бiластому серпанку чорнiв корабель. Коли вiдвести погляд, а потiм знову глянути - здається, нiби той корабель пливе на небо... А ось до берега нечутно, легко, наче зовсiм невагомо, лине величезний бiлий лайнер - настала осiнь, а туристи є. Ще тепло, сонце ласкаве, i хоч гори встигло припорошити снiгом i повiтря посвiжiло, мiсто ходить у костюмах, зрiдка хiба трапиться плащ або легке демi.

Море увесь час мiняє барви, i хоч старається робити це поступово, не рiзко, Анiтине око помiчає змiни. Далека чорна риска корабля, що плив на небо, зникла в штриховiй завiсi - i не розбереш, чи то дощ iде, чи проривається свiтло з-за хмари. Ближче до берега на синьому тлi плеса з'явилось кiлька срiбних озер... Одно вже вичахло, посiрiло...

Анiта любить отак самотою дивитися на море. Часом їй згадується наречений, що так трагiчно загинув. Ждала щастя, а прийшло горе. їй до щему в серцi шкода себе. Хто її полюбить... отаку невродливу? Вiдчувала, що дала б щастя своєму обранцевi, а хто ж про це знає, кому розкриєш той великий свiт, яким сповнена душа? Iдуть мимо i не здогадуються, не знають. А вiн знав, вiдчував цей свiт, через те й любив, навiть некрасиве її обличчя любив!

Мама заспокоює, вiдчуваючи її тривогу, томлiння її духу, а брат, навiдавшись, тiльки й скаже: "Перестань киснути!"

А вона вiдчуває себе самотньою серед великого людського мурашника, сидiла б отак годинами та поглядала б на море. Бездумно, байдуже. I нехай собi линуть лайнери, пливуть на небо, нехай з'являються i зникають срiбнi озера - їй байдуже. Але треба йти, сьогоднi мусить провiдати свого Туо. Теж самотня душа, потрапив до Фрагових лап, i нiхто його не розшукує - чи в нього й справдi немає близьких? Ну, що ж, вона постарається замiнити їх...

До психiатрички Анiта дiсталася автобусом. Приземкуватi корпуси лiкарнi розташованi в старому саду. Неподалiк вiд територiї лiкарнi починається сосновий лiс, крiзь який пролягає шосе. Анiта подивилася, як швидко вiддаляється по тому шосе автобус, i неквапно пiшла через дорогу до ворiт. Що вона йому скаже? Певне, Туо доводитиме, що вiн зовсiм не божевiльний - а хiба вона психiатр? Зрештою, нав'язлива космiчна iдея не загрожує нi життю, нi майну людей. Але хiба вони його випустять?

її одразу провели до в'язничного корпусу, дебелий санiтар-охоронець мовчки вiдiмкнув палату i майже вштовхнув досередини. Клацнув замок.

Палата була залита яскравим свiтлом, i першої митi Анiта не помiтила Туо. Стояла i клiпала очима. Стiни, пiдлога, навiть стеля - все оббито м'яким коричневим матерiалом i скидається на пухкий матрац. Тут можна битися об стiни головою - вiдскакуватимеш, як м'яч. Жодного вiконечка, стiльця, столика чи лiжка - нiяких предметiв у цьому великому ящику. Свiтло лилося з-помiж стикiв стелi та стiн.

- О Анiто!

Вiд стiни вiдхилилася постать у бурому халатi i, незграбно ступаючи по м'якiй "шахiвницi", рушила до неї. Анiта ледве впiзнала Туо. Його золотисте обличчя поблiдло, пiд очима синiли пiдкови.

- Добрий день, Туо, - намагаючись надати бадьоростi своєму голосовi, привiталась Анiта.

- Добрий день... а може, нiч... бо для мене тут все переплуталось...

- Зараз день, Туо, хороший осiннiй день...

Хотiла ще сказати про море i кораблi, але чомусь стрималась. Якось безпорадно поглянула навколо, Туо вловив її погляд.

- Ви, певне, втомилися, Анiто? Розташовуйтесь.. отак! - Вiн пiдскочив i, як снiп, упав на пружну оббивку. Повернувся набiк, лiвою рукою пiдпер голову, праву простягнув уздовж тiла. - Бач, як зручно! Комфорт!

Анiта скинула черевики i сiла пiд стiною, обхопивши руками колiна. Подумала: "А де ж тут вмонтовано Фраговi об'єктиви та мiкрофони?"

- Отак, Анiто, зустрiчають у вас космiчних гостей!.. - журно обiзвався Туо. - Земля, прамати Земля, про яку я так мрiяв... I цей Фраг... яке дикунство!

- Слухайте... - перебила його мову Анiта (вiн же не знає, що все фiксується!), - а як вам спалось?

- От коли б позамикати в отакi ящики усiх Фрагiв, - правив вiн своє, на Землi знову б настало нормальне, природне життя.

Анiтi хотiлося зупинити його, переключити увагу на якусь iншу тему, а потiм подумала: а навiщо? Нехай дошкуляє тому остогидлому!..

- Отакi нiкчемнi людцi, - голосно продовжував Туо, - i забрали собi таку велику владу! До чого докотилося людство... I коли ж воно повичищає свої авгiєвi стайнi?

Розпалившись, вiн ще довго проголошував патетичнi фiлiппiки проти зла, несправедливостi, дикунства i свавiлля, що, на його думку, заполонили Землю. Анiта мовчки позирала на обшивку "ящика", машинально шукаючи зловiсних Фрагових датчикiв. Нарештi й Туо помiтив той погляд, але зрозумiв його iнакше.

- Звичайно, не тут говорити про все це... - промовив безнадiйно. А тодi схопився, сiв, стиснув її лiктi i гаряче зашептав: - Анiто, люба, я бачу ви менi спiвчуваєте, допоможiть зустрiтися з головою уряду! Я думаю, що коли б я розповiв йому все...

"Боже мiй, - подумала Анiта, - вiн таки божевiльний. Не розумiє реального стану речей..."

- Доки йде слiдство, - сказала якомога спокiйнiше, - вас нiкуди не вiдпустять.

Вiн пiдвiвся i почав ходити з кутка в куток, сердито наступаючи на податливi горби пiдлоги. Вони вгиналися пiд його ногою, взутою в парусиновi капцi, i одразу випиналися, як тiльки нога вiдривалася од них.

- Як же вийти з цього тупика? - голосно скаржився Туо. - Коли б мене вислухала хоч одна розумна людина! Слухайте, Анiто, а чи не змогли б ви виконати одне моє невеличке прохання?

"А вiн дуже гарний", - майнула думка.

- Будь ласка, яке прохання?

- Принесiть менi дiамант.

"Оце так маленьке прохання! Нi, вiн таки божевiльний".

- Чому у вас такий подив на обличчi, а в очах... ляк?

- Бо це... дуже коштовна забавка. Де ж я вам вiзьму?

- У мене був... Певно, вони його знайшли там, де впав мiй апарат. От я й прошу: нехай повернуть.

- Навiщо вiн вам?

- Та так, потрiбен.

Анiта пiдвелася.

- Ну, що ж... я скажу докторовi Фрагу.

- Я був би вам вельми вдячний, Анiто.

Вона взяла свої черевики i так стояла, тримаючи їх у руцi.

- I ще одна просьба, яку ви можете виконати, вийшовши звiдси. Надiшлiть президентовi телеграму вiд мого iменi: "Прошу викликати мене для важливої розмови. Туо, космiчний мандрiвник". Я б йому все розповiв...

- I ваша адреса...

- Адреса? Лiкарня, звичайно. У вас... таке занепокоєння на обличчi, Анiто. Чого б це?

- Та нiчого... стомилася. Ну, гаразд, телеграму я пошлю зараз.

- Так, так, це дуже важливо! До речi, а де ви живете?

- Крутий спуск, двадцять один, квартира дванадцять, - машинально вiдповiла Анiта. - А навiщо це вам?..

- Може, коли в гостi прийду! - усмiхнувся Туо. - Можна?

- Приходьте. А зараз до побачення.

- До побачення. I знаєте що... А чи не змогли б ви принести якогось птаха, ну, хоча б голуба, бiлого...

- Постараюся.

Поклала палець на червону кнопку в дверях, i її одразу випустили. В коридорi мало не налетiла на осоружного сержанта.

Наступного дня, коли Анiта чергувала у своїй клiнiцi, її покликали до кабiнету номер тринадцять. Фраг сяяв - петляв бiля свого столу, потираючи руки.

- Молодець, Анiто! Дiло йде на лад!

Дiвчина запитливо подивилася на нього, явно не розумiючи, про що саме йдеться. Туо так говорив про нього, що...

- Ви звернули увагу - каже, що президентовi все розповiсть?

- Здається, так. Але ж хiба президент...

- Сподiваюсь, ви послали телеграму?

- Нi... ще нi...

- Оце погано. Так хорошi друзi не роблять. Пообiцяли - значить надiшлiть. I квитанцiю йому вiднесiть.

- Хiба президент читатиме телеграму... з психiатрички?

- Це вас не стосується. В канцелярiї президента є кому читати. Негайно пiдiть на телеграф i надiшлiть. Сьогоднi ж вручiть йому квитанцiю.

Анiта переступила з ноги на ногу, похнюпилась.

- Я хотiла вам сказати... боюся до нього заходити. Хворому, знаєте...

- Та нiякий вiн не хворий! Симулянт. Вигадав собi легенду про сузiр'я... Хоче викрутитись, от .i симулює, невже вам не ясно?

- Ще почне дiаманта вимагати...

- Вiн справдi втратив дiамант в оазi, коли його пiдбитий лiтак упав на вишку...

"Зараз нагадає про нареченого, - подумала Анiта. - Це вже занадто".

- ...де був на посту ваш наречений, - докiнчив Фраг. - Ну, щодо цього дiаманта, то ми ще розберемося... А що вiн симулянт - сумнiву нема.

- Нi, я до тiєї... палати не пiду. Якщо навiть... Бо що йому завадить симулювати напад на мене?

Фраг зупинився бiля столу, окинув критичним поглядом ЇЇ постать. "I кому ти така потрiбна? - подумав. - Нiжки, правда, гарненькi, а пика - як сокира. Треба справдi бути божевiльним..." Уголос промовив:

- Ну, що ж, погуляєте в саду пiд наглядом сержанта. Але про змiст розмови вам доведеться доповiсти. А зараз - на телеграф!

На телеграф Анiта заскочила тiльки пiсля роботи.

Жiнка, що приймає телеграми, прочитавши пiдпис i зворотну адресу, пiдвела голову i ковзнула поглядом по Анiтиному обличчю, але не сказала нiчого. Анiта заплатила, одержала квитанцiю i поспiшила до виходу, наче за нею хто гнався. Полегшено зiтхнула на тротуарi. Суцiльний потiк машин металевим полозом вилискував, звивався на перехрестi, роздiлявся надвоє, натроє, - множився, заповнюючи кам'янi жолоби вулиць. Дивилася i думала: а може, не їхати до Туо? Дiстатися додому, до мами, втекти вiд цього вирячкоокого полоза i... Фрага. Нехай тодi лютує...

Повернула за рiг i незабаром опинилася в рибному кварталi. Гострий запах риби нiби повернув її до дiйсностi. Куди це вона йде? Що з нею трапилось? Зупинилася бiля маленької кав'ярнi - просто на тротуарi, на високих металевих нiжках стояла жаровня з тлiючим вугiллям, на столику лежав свiжий восьминiг, всiяний маленькими круглими присосками. Анiта кивнула, поклала на прилавок монетку, i господар за кiлька хвилин засмажив їй спритно вiдтяте рожеве кружало м'яса. Воно соковите, схоже на телятину, але їла без апетиту. Нехотя вiдкусуючи маленькi шматочки, думала про своє. Ну, що ж, вона поїде, але поговорить iз Туо вiдверто, зовсiм вiдверто. Тим бiльше, що його випустять у сад.

В автобусi заспокоїлась остаточно. Де й дiлися її страхи, аж дивно було, що боялася Туо. Вiн такий прихильний до неї, такий гарний i... добрий. Безперечно, вiн аж нiяк не божевiльний, та вiн же й сам про це казав: i фiзично, i психiчно цiлком здоровий - це ж його слова. То чому ж - симулянт? Глупство.

На зупинцi вискочила бадьора, ступала пружно, помахувала сумочкою.

В тiсному вестибюлi знайомого корпусу стовбичив сержант. Кивнула, замiсть привiтання, i присiла на стiлець бiля тумби з телефоном. Нiчого не казала, не просила - сам знає! Сержант подивився на неї скоса i пiшов по коридору. Вiдчинивши дверi, голосно гукнув, так, щоб i вона почула:

- До вас прийшла... симпатiя!

"Нахаба, грубiян", - подумала Анiта.

На порозi став Туо.

- Що це за звичка - ображати дiвчат? - сказав, дивлячись у вiчi сержантовi. - Я раджу вам попросити вибачення.

- Вибачення? - пирхнув сержант. - Принцеса знайшлась! Проходьте вже, проходьте.

Туо пiдступив ближче, не вiдриваючи погляду вiд сержантових очей.

- Вибачтесь, вибачтесь, - повторював тихо, але чiтко, з притиском. Зараз, цiєї ж митi вибачтесь!

Сержант позадкував, якось дурнувато хихикнув, потiм випнув груди, поправив ремiнь з кобурою i пiдiйшов до Анiти. Дiвчина подумала, що вiн почне комiкувати, але нi, обличчя в нього було застигле, в очах винуватiсть i благання.

- Пробач менi, Анiто...

Все ще не розумiючи - жартує вiн чи говорить серйозно, Анiта мовчала.

Раптом вiн став на колiна i тремтячим голосом почав благати:

- Пробач, дуже тебе прошу, Анiто, я ж не хотiв, Анiто, не знав, що...

Вiн бурмотiв, схиливши голову, i Анiта не стримала усмiшки. Великодушно торкнулась його плеча:

- Встаньте, я на вас не серджусь!

Сержант пiдхопився, кивнув головою i мовчки вiдiйшов набiк.

Туо, що з зосередженим виглядом спостерiгав цю сцену, втомлено пiдiйшов до Анiти i привiтався з нею за руку.

- Спасибi, що ви прийшли, Анiто. У вас дуже добре серце.

Вона вийняла з сумочки квитанцiю:

- Телеграму президентовi надiслала.

- Дякую. Тепер, я сподiваюся, дiло пiде на лад.

"I цей каже "на лад", - подумала Анiта. - Кому ж краще вдасться: йому чи Фраговi? От якби йому..."

Туо подивився на неї так, наче вперше побачив.

- А птах? Про голуба ви забули?

Анiта знiтилася.

- Розумiєте... не змогла впiймати, не даються в руки.

Вiн тiльки зiтхнув.

У саду сержант їм не заважав розмовляти, плентався далеко позаду - аби не спускати з очей. Туо стежив за птахами. Випурхне горобчик - вiн проводжає його поглядом, сяде на гiлку чорний великий шпак - Туо зупиняється i не зводить з нього очей. На дорiжках зустрiчалися хворi в халатах - декотрi стояли, iншi ходили туди-сюди, як заведенi. Анiта на них не зважала, наче навколо на сотню миль не було й душi.

- Уважно слухайте, Туо. Фраг плете на вас густу сiтку, але я... я не хочу брати участi в цiй безчеснiй грi.

Поспiшаючи, збиваючись, вона розповiла Туо про все. I про мiкрофони та об'єктиви, i про те, що Фраг вважає його симулянтом, i що саме цей "доктор" наполiг вiдiслати президентовi телеграму, бо, правду кажучи, Анiта не хотiла цього робити, бо добре знає: президентовi навiть не скажуть про телеграму з психiатрички.

- Оце дуже цiкаво, - вставив Туо, - чому вiн вважає, що телеграма до президента стане йому в пригодi? Ну, це незабаром розкриється. А от ви, Анiто, чи вiрите менi, чи приймаєте мене, м'яко кажучи, за дивака?

Дiвчина схилила голову, не знаючи, що йому вiдповiсти. Деякий час iшла мовчки, не могла зiбратися з думками. їй не вiрилось, що Туо прибув iз далекої планетної системи - занадто це фантастично! - але що вiн хороша людина - в цьому вона не мала сумнiву. Пiдвела очi, знiяковiло ковзнула поглядом по його золотистому обличчю:

- Щиро кажучи... я просто не знаю, що вiдповiсти...

- Так, щиро... Я вам вiрю, що це щиро, Анiто, - притишено загомонiв Туо. - Ви одна, поки що тiльки одна людина цiєї планети, яка поставилась до мене щиро i чесно. Сподiваюсь, Анiто, що ми будемо спiльниками i ви не розчаруєтесь. Ну ж бо веселiше дивiться на свiт!

Вiн зупинився, узяв її обома руками за плечi, обернув до себе i доторкнувся щокою до щоки, ледь-ледь торкнувся, нiжно, несмiливо. Анiта вiдчула, як по всьому тiлу прокотилась тепла хвиля, як раптом стало важко дихати i серце забилося частiше.

- Анiто... Анiто... Ви...

Вiн ще раз прихилився до неї, а тодi вiдштовхнувся i пiшов не оглядаючись. Анiта погладила долонею щоку, наче хотiла впевнитись, що вiн доторкався. Стояла i все дивилася вслiд, аж поки Туо, а за ним i сержант не зникли за масивними дверима приземкуватого корпусу.

Мати вiдразу щось вiдчула, її чутливе око вловило якусь змiну у настрої доньки. I Анiта це помiтила. То, бувало, мама поставить супницю на стiл i робить щось своє, зрiдка перекидаючись словом, а це й собi сiла до столу, поглядає на дочку трохи насторожено, очiкувально. А що їй може сказати Анiта? Що, власне, сталося? Майже нiчого, та таки ж нiчого, зовсiм нiчого. Анiта їсть i удає, що не помiчає маминої цiкавостi. Хочеться усмiхнутися, але стримується. Нарештi змилостивилась:

- Чого це мама так поглядає?

- Добре, добре, кiзко, їж, зараз ми про все дiзнаємось!

Ну, звичайно ж гороскоп! Скiльки й пригадує Анiта, мамi - пiсля смертi батька - завжди допомагав гороскоп. Ось i зараз. Мама вмощується у великому старомодному, але зручному фотелi, кладе на колiна газети. Пожовкле, як осiннiй кленовий листок, обличчя її зосереджене, глибокодумне.

- Ось нам усе гороскоп розповiсть! - гортає газету. - Так... Ти, значить, народилася восени, сьомого жовтня... Так... Пiд знаком Терезiв... Ну, от, прошу: "Чудовий день, повний сонця i радощiв, у тому числi, i з сентиментальних мотивiв. У роботi можете добитися великих успiхiв та матерiальних вигод i мати задоволення в усiх сферах". Ну, що, пустунко?

Анiта прихилилася до мами:

- Це правда: радощi були!

- От бачиш, кiзко...

Та й справдi, хiба це не радiсть - ласка Туо, його доторк i отi слова... Невже Туо полюбив її? Ну, так, вiн же й говорив про це. А може, то iз спiвчуття?

- А як мама вважає - сузiр'я Терезiв щасливе?

- Щасливе, щасливе, пустунко! - Мама пiдвела освiтлене радiстю обличчя. - А... вiн... пiд яким сузiр'ям народився?

- Вiн? - Анiта випросталась. Ну, й хитрюча ж мама, хiба вiд неї можна щось утаїти?.. - Вiн, щоб знала мама, народився в сузiр'ї Лiри...

- Так, значить, сузiр'я Лiри... А в якому мiсяцi?

- Мiсяця не знаю. Вiн, бач, народився не на Землi пiд сузiр'ям Лiри, а в самому сузiр'ї...

Мама облишила газети i запитливо поглянула на дочку.

- Мамi дивно? - нiяково усмiхнулась Анiта. - Менi самiй не вiриться. Але вiн так твердить. Ах, коли б мама бачила, як вiн дивиться на те сузiр'я!

- Це, може, той, що пiдбили в Сахарi? Що ти носила йому книжки?

- Той самий. Чого мама так спохмурнiла?

- Ну, вiн же хворий...

- Уже видужав! Правда, його тримають в психiатричцi...

- От бачиш.

- Але хай мама не думає, що вiн божевiльний, зовсiм нi. Вони самi добре знають, що вiн цiлком здоровий. Хочуть, щоб признався... вважають шпигуном...

- Це ще гiрше, - зiтхнула мама. Помовчала, а тодi знову взяла вечiрку. - Який же взяти йому знак зодiаку?

- Може, червневий? У червнi вiн з'явився над Сахарою.

- Нехай червень. Так... Знак Рака. Ось маєш: "Здiйснення великих задумiв натрапляє на великi перешкоди. Ризикована операцiя може закiнчитись успiшно. У сферi почуттiв можна сподiватись на взаємнiсть".

Прочитавши гороскоп, мама звеселiла.

- Непогано! I головне, бачиш, як твiй i його... збiгаються?

Анiту й саму вразив дивовижний збiг.

- Ну, добре, добре, а то мама як вiзьме собi в голову... А який вiн вольовий, коли б мама знала! Змусив сержанта пробачитись передi мною. Той грубiян дозволив собi нетактовнiсть, так вiн як подивився на нього...

Слухаючи розповiдь Анiти, мама весело смiялася, перепитувала, а в кiнцi сказала:

- Так їх i треба вчити хорошого тону!

Через деякий час знову поглянула на гороскоп. Замислено промовила:

- А що ж то воно за ризикована операцiя?

- Коли б же то знати... - зiтхнула Анiта. - А може, цiкавiше жити, не знаючи, що на тебе чигає завтра?

- Може, й так, - похитала головою мама. - Дай боже, щоб усе було добре. - Швидким жестом сухорлявої руки вона перехрестилася.

Анiта вiдчинила дверi на балкон, кiмнату виповнив притишений шум, а перед очима внизу, помiж темними стелами кипарисiв, по всьому узгiр'ю засяяли вогнi. Голубуватi, золотавi, яскравi, блiдi - все це розсипано так химерно, як зорi на небi. Моря вже не видно, за лiнiєю набережної зяє чорне провалля, неначе тут край свiту.

В просторому кабiнетi з широкими вiкнами, куди сержант впустив Туо, було двоє. Лисуватий чоловiк у сiрому костюмi сидiв за письмовим столом i знiчев'я крутив у пальцях щось схоже на чорну авторучку. Лiворуч вiд нього стояв Фраг, поштиво схиливши голову. Коли Туо пiдiйшов до столу, лисуватий пильно подивився на нього, поклав авторучку i запросив сiдати. Туо на мить здалося, що вiн уже десь бачив цi гострi очицi.

Фраг притишено спитав:

- Я не заважатиму розмовi?

- Навпаки, я сподiваюсь, що ви допоможете нам.

Фраг кивнув головою i сiв з лiвого боку столу, навскiс проти Туо.

- Скажiть, це ви надiслали телеграму президентовi республiки? звернувся до Туо чоловiк у сiрому.

- Так, я.

- Менi доручено вислухати вас.

- Я хотiв мати розмову з президентом.

Чоловiк у сiрому вибачливо усмiхнувся, похитав лискучою ручкою мiж пальцями:

- Президент дуже заклопотаний державними справами, прийняти вас доручено менi.

Втрутився Фраг:

- Ви повиннi усвiдомити, Туо, чи як там вас, що президент не має фiзичної можливостi порозмовляти з усiма бажаючими. Вiн не змiг би цього зробити, навiть коли б жив тисячу рокiв...

- Так, так, вiк земної людини короткий... - замислено промовив Туо, але, наскiльки менi вiдомо, я - перший космiчний гiсть на вашiй планетi, i президент мiг би знайти хоч годину...

Фраг i чоловiк у сiрому перезирнулися. Фраг сказав йому:

- Ну от... я вас iнформував... Бачите - вiн знову за своє.

- Вважайте нашу розмову попередньою, - звернувся до Туо чоловiк у сiрому. - Скажiть, про що б ви хотiли говорити з президентом?

- Найперше, звичайно, я хотiв би вiдрекомендуватися, розповiсти про свою мандрiвку, попросити, щоб припинили переслiдувати мене i дали можливiсть поїхати до Органiзацiї Об'єднаних Нацiй, з трибуни якої я мiг би звернутися до людей Землi.

- Мене iнформували, що вас лiкують, а ви кажете про якесь переслiдування.

- Пiсля катастрофи я цiлком одужав, - твердо сказав Туо. - На якiй пiдставi мене ув'язнили, так, саме ув'язнили в психiатричнiй лiкарнi? Ще раз вам заявляю: i фiзично, i психiчно я здоровий. I ви, докторе Фраг, будете покараний за свої насильницькi дiї...

Фраг схопився, ляснув долонею по столу:

- Годi з себе дурня клеїти! Ми знаємо, що ви цiлком здоровий, знаємо не менше, нiж ви. Давайте нарештi говорити як люди дiла. Облиште свою казочку про космос, про сузiр'я Лiри - ми не дiти, ми дорослi люди! - Вiн пiдiйшов до Туо, торкнувся його плеча i продовжував майже дружнiм тоном: - Слухайте, пропоную вам спiвробiтництво... Давайте, чорт забирай, домовимось, i ви негайно замiните оцього халата на модний костюм. Що ви хочете?

Туо подивився на нього нерозумiюче. Спитав:

- А ви чого хочете?

Фраг пiдiйшов до свого стiльця, сiв, заклав ногу за ногу. Коли заговорив, у голосi його було вдоволення:

- Нарештi я почув дiлове запитання. Чого ми хочемо? Нас цiкавить ваш лiтальний апарат. У донесеннi сказано, що вiн летiв беззвучно, зупинявся в повiтрi... Це так?

- Так, - ствердив Туо. - Я довго працював над його конструкцiєю. Хотiлося продемонструвати на Землi i свої досягнення. Ми ж там не знали, що людство так вiдстало...

- Ну, от i продемонструйте. Вам створять усi умови - дадуть конструкторське бюро на першокласному авiазаводi... Слухайте, ви станете багатою людиною, чорт вiзьми!

- Я готовий допомогти людям опанувати гравiтацiйно-магнiтну енергiю, якось аж нiби урочисто промовив Туо. - Енергiю елементарних часток...

Чоловiк у сiрому крутив пальцями свою чорну ручку i уважно слухав. Офiцiйний вираз його обличчя почав зникати, але невеличкi очi поглядали насторожено, неначе з засiдки. Фраг трохи метушливо, як для такої витриманої людини, пiдiйшов до сейфа, що стояв тут же, пiд стiною, повернув ключа i вiдхилив масивнi дверцi. З-за його спини щось яскраво зблиснуло. Уздрiвши те сяйво, Туо явно захвилювався, пробурмотiв кiлька нерозбiрливих слiв i замовк.

Узявши з сейфа папку, Фраг причинив дверцi, але не замкнув.

- Якщо до вашої особистої справи додасться угода про спiвробiтництво, сказав Фраг, кладучи папку на стiл, - причому спiвробiтництво технiчно-наукове, я це пiдкреслюю, - ми станемо друзями.

- Продовжуйте, продовжуйте, - обiзвався чоловiк у сiрому, - те, що ви говорите, дуже цiкаве. Я принаймнi не знаю, щоб яка-небудь лабораторiя працювала над такими темами.

- Джерела енергiї, якими користуємось ми на нашiй планетi...

- Дайте спокiй тiй своїй планетi! - махнув рукою Фраг.

А чоловiк у сiрому вибачливо усмiхнувся:

- Ах так, я забув, що ви з iншої планети... До речi, як вона зветься?

- Фiлiя.

- Фiлiя? Так, так, щось на зразок дочiрньої фiрми.

Не помiчаючи, а може, незважаючи на iронiю, Туо сказав:

- Наше суспiльство - галузка людства.

- Звичайно, звичайно, - приховуючи посмiшку, сказав чоловiк у сiрому, але це iнша тема. Зараз у нас iдеться про новi джерела енергiї, а ще конкретнiше - про лiтальний апарат, який ви назвали експериментальним. От i давайте продовжимо розмову в цьому напрямку.

"Я не вживав цього слова - "експериментальний", - подумав Туо. - Звiдки вiн узяв?"

- Я вже сказав, що я готовий допомагати землянам, - Туо пiдвiвся i став навпроти чоловiка в сiрому. - Але науковi i технiчнi досягнення учених Фiлiї мусять стати здобутком усього людства. У вас уже є всепланетна iнституцiя Органiзацiя Об'єднаних Нацiй, i я сподiваюсь...

- Сподiвайтесь, сподiвайтесь... - Обличчя Фрага пересмикнула саркастична посмiшка. - Таким наївним способом з наших рук не вирватись.

- Ви не маєте права мене затримувати.

Фраг iз стиснутими кулаками пiдiйшов до Туо, дихнув йому в обличчя:

- Право... А ви знаєте, що таке право?

Потряс кулаками i вiдiйшов до столу. Туо, не приховуючи зачудування, стежив за його кулаками, аж поки той не розтулив їх i не поклав рук на колiна.

- Якщо я вас правильно зрозумiв, - промовив чоловiк у сiрому, не звертаючи уваги на вихватку Фрага, - то ви вважаєте, що через Органiзацiю Об'єднаних Нацiй вашi науково-технiчнi вiдкриття можна передати усiм державам, усiм народам свiту?

- Саме так.

- Якби ви дали собi труд проаналiзувати становище в свiтi, то ви швидко переконалися б, що цi надiї марнi. Сядьте, будь ласка. Якщо ви справдi iнженер i учений, то ви знаєте, що втiлити найновiшi досягнення науки, використати їх практично мають змогу лише держави з потужним технiчним потенцiалом, тобто великi держави. Ну, а коли сказати точнiше, то лапу накладе Америка, в неї широка кишеня. Ви цього хочете?

- Зовсiм нi. Можна ж органiзувати мiжнародне агентство... Як же це так - невже люди не здатнi домовитись?

Фраг удавано засмiявся:

- Ось iз вами важко домовитись, а то - держави! На вашiй планетi, певне, зовсiм немає морiв, i ви не знаєте, що таке акули...

Вiн пiдiйшов до сейфа i крутнув ключем.

- Важливою деталлю в моєму лiтальному апаратi був дiамант, - раптом сказав Туо. - I вiн у вас.

- Дiамант - деталь апарата? - поцiкавився чоловiк у сiрому, глянувши спочатку на Туо, а потiм на Фрага.

Фраг поклав ключ вiд сейфа в кишеню, розвiв руки:

- Щодо цього дiаманта... Його знайшли... в пiску. Чим ви доведете, що вiн... ваш?

Туо аж хитнувся, наче його хто штурхнув у спину, але опанував себе, не пiдводячись, промовив:

- Цей кристал належить менi, я виготовив його, шлiфував за складною, дуже складною формулою... В ньому - роки моєї працi.

- Ви вмiєте виготовляти дiаманти? - з посмiхом спитав Фраг.

- Це вмiють робити i на Землi, може, тiльки з бiльшими затратами енергiї. Та не про це мова. Камiнь мiй, i я прошу повернути його менi.

- Ваше твердження не є доказом. Та й навiщо вiн вам, раз ви вiдмовляєтесь збудувати апарат?

- Я його... подарую Анiтi, медсестрi.

- О, дуже багатою стане! -засмiявся Фраг.

- Зрештою, ви не маєте права...

- Знову "право". Ви, певне, юрист, а не iнженер. - Фраг подивився на чоловiка в сiрому. - Здається, пора поговорити серйознiше.

Той кивнув на знак згоди i пiдвiвся. Лискучий чорний предмет, схожий на авторучку, пiднiс на рiвень очей, натиснув малесеньку кнопочку i лагiдно сказав:

- Заспокойтеся, заспокойтеся, Туо, все буде гаразд, запевняю... Ви втомилися... Вам хочеться спати, спати, спати... Повiки важчають, важчають... Нехай заплющуються...

Маг, а це був саме вiн, узявся за роботу. Одержуючи чек, на якому була написана кругла сума гонорару, видатний фахiвець психотерапiї запевнив Фрага, що тепер, коли пацiєнт опанував мову, успiх гарантований. Навiювання, пiдсилене в сто крат ритмометром, зробить з пацiєнта сомнамбулу. А в станi сомнамбулiчного гiпнозу вiн правдиво вiдповiсть на всi запитання, накреслить навiть схему свого апарата, - одне слово, Туо буде пiдкорений стороннiй волi, в цьому разi - волi Фрага.

Мозок людини в сомнамбулiчному станi можна порiвняти... з магнiтофоном. Натискуй кнопку, i вiн розкаже тобi все, що записано на його плiвцi!

- Нехай заплющуються, заплющуються очi...

Артистично працює маг! Але й сам вiдчуває втому - вiн прибув сюди лiтаком, голова повна гудiння, та й у гiпнотичному вiддiленнi стомився, груповий гiпноз, хоч i за допомогою ритмометра, дуже стомлює, стомлює, он, бач, i Фраг позiхає, теж, певно, поспав би, поспав би, поспав би...

Оцi останнi слова закрутилися в свiдомостi, як пошкоджена платiвка. Маг м'яко опустився в крiсло, схилився грудьми на стiл i, пiдперши голову рукою, заснув. Пальцi випустили ритмометр, i вiн цокнув об стiл.

Фраг сидiв на стiльцi, звiсивши руки й закинувши назад голову. Ах, яке це блаженство розслабити усi м'язи i дрiмати, дрiмати. Хто це його турбує? Ах, цей Туо, люб'язний, хороший Туо... Просить вiддати дiамант? Будь ласка, берiть, коли вiн вам подобається, та ще й ваш, ну, безперечно, ваш, любуйтеся ним на здоров'я. Правду кажучи, цей камiнь трохи дивний, вiн мене лякав, окремi його гранi показують пустоту, нiщо, ага, саме так - нiщо... Вас цiкавить реєструюча система? Це чудо нашої технiки, вуха i очi, досконалiшi од природних... зараз вимкнуто, маг заперечував, так, так, боїться за свою репутацiю... не знає наших можливостей: якщо треба буде, то запишемо навiть його шепiт з коханкою... Ага, фiрма, яка нас постачає, переконала мене. Пострiлом iз пневматичної рушнички загнали у вiконну раму моєї спальнi маленьку таку стрiлочку - чутливий мiкрофон направленої дiї; а я одяг навушники, слухаю. Притишенi кроки, поцiлунок, смiх дружини: "Мiй вiслюк на службi, заходь, роздягайся..." Так i каже: "Мiй вiслюк..." О, вона в мене дотепна!.. Та я теж. Наступну їхню зустрiч слухала дружина її коханця... Що? Я мушу написати рапорт начальству? Зараз напишу, веселий рапорт напишу, так, починаю: "Вiд вiслюка Фрага. Цим повiдомляю, що я, вiслюк з вiслюкiв, маю дуже примiтивний розум i зовсiм позбавлений уяви. Коли менi говорять про щось незвичайне, страшенно хочеться заревiти, як це роблять мої довговухi родичi. I я вже як упруся копитами, то нiякий здоровий глузд не зрушить мене з мiсця. А тому прошу пiдвищити мене по службi..." Так, дотепно, весело... ха-ха-ха! А ви жартiвник, Туо, я й не знав. Пiдпис? Зараз поставимо й пiдпис, отак, i число. Ось i конверт, заадресуємо, нехай читають. Ви самi вкинете в поштову скриньку? Це люб'язно з вашого боку, Туо... Я вручаю вам i вашу особисту справу, бачите гриф: "Цiлком таємно"? От ви її таємно й викиньте... ха-ха-ха, ну, й комедiя... Переодягнемось? А й справдi, давайте переодягнемось, вам буде до лиця сiрий костюм, а я... знаєте, я хочу покрасуватися у вашому халатi. Ей, маг, дрiмаєш, нi? Ану, хто швидше роздягнеться? Еге-ге, видно, що цивiльна овечка, я вже, я швидше! Прошу, любий Туо, надiвайте його шкiру, сподiваюсь, не подурнiшаєте, о, а менi в халатi як гарно! Гоп-гоп-гоп! Слухай, маг, де твоя виправка? А ще мiй мундир начепив... Потанцюймо! Ледi i джентльмени, Фраг i маг виконують танець вiслюка й овечки! Ко-пи-та-ми, ко-пи-та-ми, ра-ти-ця-ми!..

Чоловiк у сiрому вийшов з кабiнету i, поманивши сержанта пальцем, сказав:

- Санiтари тут? Покличте.

Сержант заглянув у дверi - двоє навкарачки кружляють по пiдлозi - один, у халатi, безперечно, робот, а другий... Фраг! Трухикають, важко хекаючи, ще й бурмочуть:

- Ко-пи-та-ми, ко-пи-та-ми, ра-ти-ця-ми!..

Сержант злякано зачинив дверi i кинувся коридором до парадного. Чоловiка в сiрому вiн бiльше не бачив.

Мама читала Анiтi гороскоп:

- День, повний несподiванок... - одiрвала погляд вiд газети, подивилася на балконнi дверi. - Слава богу, сонце вже над заходом...

Анiта встала i пiшла до передпокою.

- Куди ж ти? - здивувалась мама. - Зараз дочитаємо.

- Менi здалося... Мама не чула дзвiнка?

- Нiякого дзвiнка, заспокойся. Ти сьогоднi якась знервована. Може, щось сталося?

- Нi, нi, що це мама вигадує? - Анiта повернулась до столу i навiть зробила спробу посмiхнутися.

- Ну, гаразд, слухай. "День, повний несподiванок..."

- А от же знову щось наче постукало... - Анiта пiдвелася.

- Та нiякого стуку!

Анiта все-таки пiшла, i мама почула, як цокнув замок i брязнув ланцюжок. Невже справдi хтось прийшов? Ще раз цокання i брязкiт - замкнула. Тиша, але мамi здається, що хтось там є стороннiй, вчувається шепiт... Вже хотiла встати, коли дверi передпокою вiдчинилися, i вона побачила коло Анiти чоловiка в сiрому костюмi. Стрункий, на голову вищий вiд Анiти. Нiжно-золотистий колiр обличчя i таке ж волосся. Блакитнi очi, рiвний нiс. Хто це такий?

Неначе боячись, що вона заговорить, Анiта приклала пальця до губiв, а потiм упiвголоса i якомога спокiйнiше сказала:

- Менi здалося. Нехай мама читає гороскоп.

А незнайомець мовчки, не кажучи й слова, почав нишпорити по квартирi. Обвiв поглядом стiни, стелю, уважно подивився на люстру, що розправила три свої рiжки над столом; потiм пiдiйшов до книжкової шафи i почав порпатись у книжках...

"Що це - обшук? Чи, може, який грабiжник? - стривожилась мати. Знайшов до кого..."

Анiта силувано усмiхнулась:

- То як там сказано: день, повний несподiванок? А що там ще цiкавого? Чи не пророчить... якої-небудь приємної зустрiчi?

А сама взяла червоного олiвчика i написала на полях газети: "Це Туо, не бiйся, помовч".

Мама знизала плечима, вiдсунула газету, i рука її легенько затремтiла. Он воно хто - божевiльний Туо... Це справдi несподiванка... Що йому тут потрiбно? Бач, як нишпорить, як заглядає в усi закутки! Оглянув розетки, обмацав спiднизу стiл, перевертає стiльцi, пiшов на балкон, став на плетене крiсло i потягся до верхньої фрамуги. Скочив, повернувся до кiмнати, тримаючи в пальцях якийсь невеличкий, загострений з одного кiнця сiрого кольору предмет. Став коло столу i швидким рухом вiдкрутив з того предмета ковпачок, вийняв дротинку, маленький патрончик i все те розiклав на газетi.

- Бачите, Анiто? - нарештi заговорив Туо, i мама вiдзначила, що в нього приємний густий баритон, - я ж так i думав, що вони не залишать вас у спокої! - А тодi поглянув на маму i вибачливо сказав: - Пробачте, прошу вас, цей мiкрофон дуже чутливий, i... довелося мовчки.

Мама пiдвелася зi свого фотеля:

- Менi дуже приємно...

Обличчя Туо освiтилося усмiшкою, але вiн нiчого не сказав, тiльки злегка потиснув господинi руку.

Анiта доторкнулася кiнчиками пальцiв до срiблястого патрончика:

- А зараз вже... нiчого?

- Я ж його розiбрав. Це ось акумуляторик, це - антенка... Досить компактна штука.

- А як ви...

- Я просто втiк, Анiто.

- Вiд Фрага не так просто втекти. Та ви сiдайте, сiдайте, Туо.

- Зараз я приготую каву, - сказала мама i пiшла на кухню.

Анiта легенько барабанила пальцями по газетi, i деталi мiкрофона-шпигуна ворушилися, неначе живi. Туо поклав долоню на руку дiвчини:

- Заспокойтеся, Анiто, все буде гаразд. Але якби ви бачили Фрага!

За кавою Туо розповiв усе, як було, i Анiта з мамою розсмiялися.

- Ото як прокинеться Фраг у психiатричцi! Так йому й треба, занадто вже вони розперезалися. А те свiтило з Iнституту психотерапiї... де ж його професiйна честь, де совiсть?

- Коли я побачив, з ким маю справу... Не подумайте, Анiто, що я... Це просто самооборона.

- Вас будуть розшукувати.

- I сюди можуть прийти?

- Звичайно. Та в першу чергу до мене, бо...

- Бо ви менi близька людина, - докiнчив Туо. - Ну, що ж, я не боюся, але щоб для вас не було неприємностей...

- Ходiмо, негайно.

- Куди ж ви пiдете? - стурбувалася мати. - Може б, завтра зранку?

- Нi, нi, мусимо йти одразу, по дорозi я щось придумаю.

Коли виходили, мама окинула їх поглядом i несподiвано подумала, що з них була б гарна пара.

Ледве встигла поприбирати зi столу, коли тиркнув дзвоник.

- Хто? - спитала, витираючи руку об фартушок.

- Полiцiя!

Один став бiля дверей, двоє зайшло до кiмнати. Закiнчивши обшук, молодший спитав:

- Куди пiшла ваша дочка?

- Хiба ви не здогадуєтесь, куди ввечерi ходить молодь?

Зачиняючи за ними дверi, мама пригадала гороскоп. Оце справдi несподiванка! I зiтхнула: хоча б усе було гаразд.

Надвечiр того дня зiйшла нарештi зiрка сержанта Жака Жаннеля. У другому, екстреному випуску газети "Вечiрнi новини" на першiй сторiнцi вгорi було вмiщено великий сержантiв портрет i докладне iнтерв'ю з ним. Червоними, мало не метровими лiтерами газета повiдомляла:

"Втеча космiчного бiоробота!

Кар'єра слiдчого у важливих справах Фрага i вiдомого гiпнотизера Беруччi завершилася у психiатричцi.

Головний лiкар госпiталю заявляє: Туо не робот, але загадкова людина.

Хто ж такий Туо?

Чи є загроза нападу космiчної армади?

Лiтаючi тарiлки над Середземним морем".

Газету розбирали блискавично. Розiйшовся, мабуть, найбiльший тираж за весь час її iснування. Високi червонi рядки, пiдкресленi чорними лiнiями, вибухали таємничiстю в сотнях тисяч рук. Жадiбно ковтаючи приголомшливу новину, люди тривожно поглядали на небо, пiдозрiливо позирали навколо. А що ж? Усе може статися в цей навiжений двадцятий вiк! Може, прихiдцi з космосу вже нишпорять у мiстi...

Сержант до подробиць розповiв у газетi про те, як танцювали навкарачки Фраг i Беруччi, як не давалися санiтарам, як їх несли в машину i як вони й там продовжували своє: "Копитами, копитами, ратицями". Щодо втечi Туо, то сержант запевняв, що робот не лише скористався костюмом доктора Беруччi, а й скопiював обличчя. Iнакше-бо вiн, сержант, не пропустив би його...

Не можна сказати, що в мiстi виникла панiка, це було б перебiльшенням. Проте деякi ексцеси трапились. У порту саме йшла посадка на пасажирський лайнер. На борт зiйшов один пiдозрiлий тип у сiрому костюмi. Коли в нього спитали документи, кинувся тiкати, вскочив до однiєї з нижнiх кают i замкнувся. Поки виламали дверi - вискочив в iлюмiнатор. В покинутому чемоданчику було знаряддя для вiдкривання сейфiв...

Естрадний оркестр нiчного кабаре "Вiтряк" експромтом утяв музику до танцю "Копитами, копитами, ратицями". Знайшлось немало ентузiастiв потанцювати навкарачки.

А Туо в цей час знайшов собi притулок... у зоопарку. Анiта перебрала в думцi усiх подруг i знайомих. Та дуже багата, до неї й не пустять; та живе далеко; ще iнша може б i згодилася переховати Туо, але... дуже гарненька. Нарештi Анiта згадала Марту - в неї красива душа i немiчне, розбите паралiчем тiло. Батько її працює в Зоо, там же в маленькому котеджику за озером вони i мешкають. I не дуже далеко, i вiдлюддя!

- Пiдемо до Марти, Туо, це недалеко i... безпечно. її батько й мати добрi, простi люди. Поживеш у них, а потiм побачимо.

Iшли глухими вулицями та завулками, намагаючись триматися в тiнi.

Другий випуск вечiрки iз сенсацiйним повiдомленням вже везли з друкарнi до кiоскiв, коли Анiта й Туо були коло огорожi зоопарку. Поминувши головний вхiд (вiн уже був зачинений), вони пiшли широким провулком, що вiддiляє територiю Зоо вiд житлового кварталу, i зупинилися бiля службових, чи, сказати б, господарських ворiт.

На щастя, хвiрточка була незамкнена.

Почувши рикання лева, Туо пожартував:

- Може, хоч серед звiрiв буде спокiйно.

Анiта затулила йому рота долонею i, вiдчувши поцiлунок, одсмикнула руку. Iшли тихо, не розмовляючи. Чути було, як вовтузяться звiрi у вольєрах, зрiдка озивався лев, кiлька разiв пронизливо верескнув якийсь птах. Дорiжка звернула до тихого озера, над яким уже вставав туман, понад берегом повела лiворуч, де в гущавинi саду подекуди свiтилися вiкна.

Вони зайшли до Марти саме тодi, коли на екранi телевiзора красувався сержант Жак Жаннель i молода гарненька брюнетка, ледве стримуючи посмiшку, розпитувала його про бiоробота.

Марта напiвлежала у лiжку-колясцi, блiда, змучена хворобою. Бiля коляски на килимку лежали, поклавши мордочки на лапи, двоє звiрят - левеня i тигреня. Мартинi темнi очi зблиснули радiстю, коли вона побачила подругу.

- Ой, коли б ти знала, яка сенсацiя! - вигукнула, подаючи сухорляву руку.

Поглянувши на екран, Туо спитав:

- Цiкаво?

- Авжеж! Дуже дотепно вигадали!..

- Чому ж вигадали? - спокiйно заперечив Туо. - Робот, про якого вiн розказує, - це я.

- Справдi? - Великi Мартинi очi ще побiльшали. Вона дивилася то на Туо, то на Анiту.

- Так, вiн про нього каже, той неотеса, - ствердила Анiта. - Тiльки Туо нiякий не робот, а людина.

- Ой, як цiкаво! - сплеснула долонями Марта. Заворушилася, неначе хотiла встати з своєї коляски.- От добре, що ви прийшли, я дуже рада! Справдi, це про вас, он i на фото ви...

Вона радiла, наче дитина, для якої казка переплелася з дiйснiстю.

Марта, її батько Робер Лаконтр та мати Луїза, як i сподiвалась Анiта, охоче погодились переховати в себе Туо. Вечорами, коли люди давали спокiй звiрам, Туо - або сам, або з Анiтою - блукав алеями парку, слухаючи голоси звiрiв i милуючись блиском їхнiх очей. У темрявi вони спалахували, як монокришталi. Якось Туо перелiз через металеву огорожу i пiдiйшов до клiтки, в якiй меланхолiйно дрiмали два розкiшнi тигри.

- Обережно! - вжахнулася Анiта.

А вiн просунув руку помiж товстим залiзним пруттям i погладив звiровi голову. Тигр позiхнув, поклав голову на лапи, i Туо кiлька разiв погладив його по шиї.

- Це ж хижi звiрi! - хвилювалась Анiта. - Хiба ти не бачив, не знаєш...

- А де ж би я їх бачив? На нашiй планетi звiрiв нема, а таких нiколи й не було.

- Тигри дуже небезпечнi!

- Не бiйся, Анiто, - заспокоював свою подругу, - з тигром легше встановити контакт, нiж iз Фрагом.

- Так, - замислилась Анiта, - Земля переповнена злом, а воно наче на дрiжджах сходить.

- Це ти влучно сказала, - Туо кинув на неї блискавичний погляд. - 3 усього видно: наростає катастрофа...

- У Сполучених Штатах опублiковано якийсь секретний документ про становище в свiтi. "Доповiдь з Айрон-Маунтiн* про можливiсть i бажанiсть миру". Так знаєш, що вважається найстрашнiшою загрозою? Мир! Там так i сказано, що якщо на Землi коли-небудь запанує мир, то людство опиниться на гранi найжахливiшої катастрофи.

______________ * Айрон-Маунтiн (англ.) - залiзна гора.

- Оце вже справдi хтось божевiльний склав ту доповiдь. Знаєш, Анiто, я зробив стрибок через космос, щоб ознайомитися з Археоскриптом - стародавнiм документом людства. Але на тому мiсцi уже пустеля... В цiй ситуацiї менi не залишається нiчого iншого, як з трибуни Органiзацiї Об'єднаних Нацiй застерегти усе людство - щоб воно не скотилося до ще страшнiшої прiрви. Деякий час переховаюся тут i буду пробиратися до Нью-Йорка. Не знаю тiльки, за який кошт...

- Якщо продати той дiамант - вистачило б не те що... Ти купався б у розкошi все життя!

- То, Анiто, не просто дiамант... я не вiддам його нi за якi багатства... А якщо я загину... та не будемо про це зараз, потiм я тобi все розповiм.

Анiта зупинилась. Прихилившись до нього плечем, прошепотiла:

- Я боюся, Туо, менi часом стає так страшно, так страшно...

- А я гадав: знайшов собi помiчницю - смiливу, мужню!

- Помiчницю... Ти мене не любиш, Туо... Вiн усмiхнувся:

- Може, сказати вiршами? Усi лiричнi збiрники, якi ти менi приносила, навiть недоладнi, я запам'ятав. "Море в твоїх очах, вулкан у моєму серцi..."

Анiта грайливо притулила долоню до його губiв, бо вже помiтила, що йому це подобається. Ледве чутно прошепотiла:

- Ти ж мене нi разу не поцiлував...

Туо розгубився. їй просто смiшно було бачити, як вiн опустив очi, нiби розглядаючи свої черевики.

- Розумiєш, Анiто... У нас це зовсiм по-iншому... У нас там... дiвчата вибирають собi юнакiв, чи жiнки - чоловiкiв. Мабуть, це пiшло вiд того, що коли першi люди висадились на планету, жiнок було менше, i, природно, вирiшальне слово мали вони. Тепер це традицiя, освячена десятками тисячолiть...

- Ох i гарно ж, - враз повеселiла Анiта, пiдскочила i повисла в нього на шиї. - Я за таку традицiю! Ти будеш мiй, мiй... - За кожним словом цiлувала його то в щоки, то в губи.

Туо вхопив її на руки i легко понiс помiж вольєрами, притискуючи до себе, немов дитину.

- Тепер ти пiймалася! Тепер не вирвешся!

Та вона вирвалася з рук, побiгла смiючись. Туо наздогнав, обiйняв. Обличчя їй розчервонiлось, зачiска розкуйовдилась, i дiвчина ще погарнiшала.

- Годi, годi, любий!.. - прошепотiла, тривожно озираючись навколо. - Ми про все забули...

- А хiба це погано - забути про все, скинути увесь психологiчний вантаж? Може, саме тодi проявляється оте, глибоко заховане в нас, iстинно людське?

- Угадай, що я зараз подумала.

- Ти подумала... про Марту. Так? Я тебе розумiю, Анiто, я як тiльки її побачив... Це дуже тяжкий випадок.

- Я знаю, любий. Але ж ти примусив сержанта... переборов Фрага... навiть мага здолав! Що як спробувати, га?

- Якщо нема незворотних змiн...

Звичайно, Туо спробує, але треба взяти до уваги важливий психiчний момент: Марта вже звикла до думки, що хвороба її невилiковна, вжилася в своє становище, пристосувалася i - знайшла певну рiвновагу. Якщо ж обнадiяти, а позитивних наслiдкiв не добитися - значить, нанести їй травму. До того ж вiн, Туо, не спецiалiзувався з медицини...

Коли вони вернулися до Марти, Анiта присiла навпочiпки перед її лiжком-крiслом i повiдомила:

- А ти знаєш, що ми вирiшили з Туо? Будемо лiкуватись!

Марта видивилась на неї великими очима:

- Ви ж... он якi здоровi!

- Та нi, тебе почнемо лiкувати. Пора вже...

- Мене?

- Так, тебе. Я хочу, щоб ти потанцювала у нас на весiллi!

Марта похитала головою, кволо ворухнулася її блiда рука:

- Хiба ти не знаєш, Анiто, що тато привозив найвiдомiших професорiв? Усе, вiн усе вiддав, що мав...

- Туо лiкуватиме безплатно. I я допомагатиму.

- Так, - обiзвався Туо, - спочатку проведемо курс вiтамiнотерапiї. Гiпноз мобiлiзує центральну нервову систему, але щоб вiдновити враженi дiлянки - директив iз центру замало, органiзмовi потрiбнi енергетичнi ресурси, будiвельнi матерiали... Ми з Анiтою пiдготуємось - вона завтра ж пiде до медичної наукової бiблiотеки...

Марта мовчала, слухала i мовчала. Тiльки по її обличчю можна було здогадатися, як вона починає хвилюватися. На блiдих щоках поволi виступили червонi рум'янцi, очi набрали вологого блиску.

Робер Лаконтр в душi не вiрив, що з цього щось може вийти, але кивав лисою головою на знак згоди. А чому б i не спробувати? Зайвий шанс...

Лагiдна, як тихе лiто, Луїза стиха промовила:

- Якби то дав бог...

Туо взяв сухорляву Мартину долоню в свою i, дивлячись їй у вiчi, спокiйно сказав:

- Ви мусите вiрити, Марто, що одужаєте. Цим ви допоможете нам з Анiтою.

Рука її потеплiла, голос хоч i дрижав, але вже пробивалися бадьорi нотки:

- I ще однiй особi допоможу... Собi!

На вечорах Фiлiї, як їх охрестила Марта, бувало все її товариство: батько - лисоголовий зоолог Робер Лаконтр; бистроока мавпочка Жюлi, яка вмощувалась у нього на колiнах i з цiкавiстю позирала на Туо; мама, що завжди забувала скинути свого фартушка; Анiта, що кожного разу перевiряла свою сумочку: чи не пiдкинули на роботi "жучка"? Тигреня на руках у Туо i левеня на килимку бiля коляски. Окинувши присутнiх поглядом своїх великих, таких промовистих очей i удавано суворо посварившись на Жюлi - щоб та не товклася, - Марта вiдкривала вечiр:

- Ну, що ж, усi зiбралися - i люди, i звiрi. Може, почнемо, Туо?

I Туо починав. Голос його звучав рiвно, без притискiв, навiть монотонно. Слова передавали iнформацiю i тiльки iнформацiю, не було жодного речення, що розсипалося б святковим фейєрверком, не вiдчувалося нiякого емоцiйного забарвлення. Проте слухали його з великим захопленням.

Навiть Марта не стомлювалася. Останнiм часом вона взагалi побадьорiшала - наслiдок iн'єкцiй рiзних вiтамiнiв, найважливiшим з яких Туо вважав В-48. Пiсля закiнчення курсу вiн розпочне лiкування гiпнозом...

Тим часом ця дивовижна людина розповiдає приголомшливi речi. Iнколи Мартi, та й не тiльки їй, здавалося, що все це не розповiдi, а сеанси навiювання; Марта бачила себе на тiй далекiй планетi в сузiр'ї Лiри - фiлiї Землi, була свiдком її незвичайної iсторiї.

- Сорок дев'ять тисяч дев'ятсот сiмдесят сiм рокiв тому земний космiчний корабель, пiсля довгих рокiв блукання в просторах Всесвiту, вiдкрив у сузiр'ї Лiри планету, дуже схожу на рiдну Землю... - так почав Туо свою першу розповiдь.

"Майже п'ятдесят тисяч рокiв тому?" - мовчки здивувалася Марта.

"Певне, вiн помилився, - подумав Робер Лаконтр. - Тодi людство ще було стадом тварин. Фантазувати треба про майбутнє".

"Але ж у нього пам'ять!" - радiсно заблищали очi в Анiти.

"Краще розповiв би щось iз нашого життя, - подумала Мартина мама. Нащо тi фантазiї?"

Ну, а що думали звiрята - лишається їхньою таємницею.

Тепер достовiрно невiдомо, чи експедицiя землян мала на метi, вiдкривши пiдходящу планету, оселитися на нiй i тим самим покласти початок розповсюдженню людства в космосi, чи, може, з iнших якихось причин, але тi космонавти лишилися назавжди в сузiр'ї Лiри. Легенди Фiлiї, а це все-таки своєрiдна iнформацiя, розповiдають, що змучений довголiтнiми мандрами Штурман, прочитавши данi спостережень планети: розмiри, щiльнiсть, сила гравiтацiї, склад атмосфери, перiод обертання, напруга магнiтного поля i багато iнших показникiв, аж до температури на полюсах, - вигукнув: "Нарештi - друга Земля! Годi блукати!.."

Величезний космiчний корабель у вогнi й диму опускався на поверхню планети. Коли змовкли двигуни, розвiявся дим i охолола пошарпана в мiжзоряних глибинах обшивка, вiдсунулися захиснi плити iлюмiнаторiв. Перед жадiбними очима космiчних мандрiвцiв з одного боку синiла вода, з другого темнiв гай, з третього пiдносилися аж до неба снiговi вершини гiр, а з четвертого - до самiсiнького обрiю розкинувся степ. Дивилися як завороженi дехто з побоюванням i недовiрою, дехто з надiєю, але всi - з цiкавiстю. Чи буде ця планета ласкавою матiр'ю, чи стане злою мачухою? А про те, що саме тут їм доведеться закiнчити життя, - вiдчували, здогадувались i старшi й молодшi. Якось одразу змiнилася атмосфера в колективi, i оте штурманське "годi блукати" було кинуте, звичайно, недаремно. Щось, мабуть, сталося з ракетою та й iз самим Штурманом, i це велике щастя, що їм вчасно вдалося причалити до берега! Дехто навiть запевняв, що була одержана якась незрозумiла iнформацiя з Землi.

Першим на поверхню планети вийшов Штурман. Вiтерець ворушив його посрiблене волосся, усi згори бачили - i це фiксувала стереофотоапаратура, як вiн вийшов за чорне коло, випалене дюзами на грунтi планети, вийшов, пiднiс руки, наче хотiв когось обняти, i впав. Саме так - не лiг, а впав, як пiдкошений колосок.

Спустилися, пiдбiгли до свого керманича - вiн лежав ниць, розкинувши руки, пальцi стискували жмутки трави...

Поховали Штурмана пiд ракетою - перша смерть i перша могила на новiй планетi. Та ракета i могила пiд нею, залитi згодом прозорим пластиком, стоять i досi - Монумент Висадки. Збираючись на Землю, Туо взяв з собою чимало фiльмокристаликiв, та вони пропали пiд час катастрофи в Сахарi, i зараз немає змоги продемонструвати фiльм iз життя Фiлiї.

Марта опускає очi, дивиться на свої сухорлявi руки, а бачить той високий обелiск, i могилу, i сивоголового Штурмана - ось вiн знову падає в траву. Вона й без фiльму все уявляє - слухає Туо i уявляє. I їй нiскiлечки не дивно, що бачить i могилу, i живого чоловiка, якому легкий вiтрець ворушить волосся.

Почалася Доба заселення планети...

Спочатку космонавти жили, звичайно, в ракетi - це була їхня фортеця в чужому, зовсiм незнайомому, а можливо, й ворожому свiтi. Та незабаром виявилось, що свiт цей якщо й не зовсiм гостинний, то в усякому разi неворожий. На превеликий подив, нi тварин, нi птахiв на континентах не виявили. Рослиннiсть багата, а тваринного свiту не було зовсiм. Зате моря i океани аж кишiли - i рибами, i ссавцями. Певне, був колись перiод жорсткої радiацiї Веги. Вода захистила своїх мешканцiв, а суходоли втратили...

Цiлий вечiр Туо розповiдав про свою далеку планету. Малював материки, переповiдав легенди, iсторичнi подiї.

- Усе у нас є: виробничi комплекси, iнститути, стадiони, театри... Немає тiльки в'язниць. Жодної не було й немає. В головi фiлiйця не може з'явитись навiть думка про насильство над членом свого колективу.

- А що ж ви думаєте? - гладив лисину Лаконтр. - Хiба в нас такого не може бути?

- Наша iсторична наука твердить, що таке суспiльство, правда, на трохи нижчому технiчному рiвнi, було колись i на Землi - в теперiшнiй Африцi. Майже всю пiвнiч цього великого континенту - саме, де тепер Сахара - займало одне грандiозне мiсто - Центрум. На Фiлiї й зараз думають, що це мiсто iснує. Якщо я повернуся туди i скажу, що замiсть красивого велетенського мiста, що своїми терасами-садами пiдносилося вище хмар, бачив безкраю пустелю, що вiд того витвору людського генiя не лишилося й слiду не тiльки на поверхнi планети, а й у головах людей, - менi не повiрять. Хiба може батько... Мiй батько iсторик - з самого малечку я захоплювався його розповiдями про Землю... Якщо менi вдасться органiзувати розкопки в Сахарi людство переконається, що його цивiлiзацiя нараховує сотнi тисяч рокiв...

- А ви бачили, Туо, знiмки фресок Тасiльї? - обiзвалася Марта.

- Бачив. Менi здається, що це вiдлуння тiєї стародавньої високорозвиненої цивiлiзацiї, яка вже сягала космосу...

- I залiзний стовп у Iндiї...

- I розплавлене скло в Сахарi...

- От бачите, ще й тепер є слiди тiєї культури, але, на жаль, тiльки слiди.

- А яка нам зрештою рiзниця: чи починати iсторiю вiд шумерiв, чи вiд Центрума? - знизав плечима Лаконтр. - Ну, додали б iще тисячi рокiв...

- Початок iсторiї вiдсунувся б не менше як на сто тисяч рокiв, - сказав Туо.

- Ну, нехай i на сто. Що з того? Заробiтку в мене як не вистачало, так i не вистачає, а вони розводять... абстракцiї!

Туо подивився на нього не то з жалем, не то з докором.

- Помиляєтесь, шановний Робер. Цi абстракцiї стосуються теперiшнього життя. Ви переконаєтесь. Усi переконаються, як тiльки ми знайдемо Археоскрипт.

- Як ви сказали? Археоскрипт? - Лаконтр аж сiпнувся вперед, наче хотiв пiдвестися з крiсла. - Кес кесе?*

______________ * Що це таке? (Франц.)

- Археоскрипт - це стародавнiй документ, опущений в глибину земної кори в Центрумi, - сказав Туо i далi пояснив; - Це, звичайно, не один документ, а великий бункер. В ньому вiдеокотушки, на яких зафiксовано все, що тодi вважали важливим i цiкавим; є там - в натурi - i рiзнi експонати технiчних виробiв та мистецтва... I макет самого Центрума, виготовлений iз мамонтових кiсток.

- Цiкаво... - замислено сказала Марта. - Подiбну капсулу закопано в Нью-Йорку пiд час Всесвiтньої виставки 1939 року.

- На якiй, до речi, я побував, - додав Лаконтр. - Тодi я ще не був лисим.

- Невже й ту капсулу... вкриє пустеля? - раптом сказала Анiта, дивлячись стривоженими очима поперед себе.- Який жах!..

- Це не виключено, - сказав Туо, - якщо людством керуватимуть... Фраги. Так-от Археоскрипт... Вiн був замурований того самого дня, коли космiчний корабель на чолi з Штурманом зiйшов з навколоземної орбiти i, набираючи третьої космiчної швидкостi, почав заглиблюватися в простiр. У нас, на Фiлiї, є знiмки Центрума, зробленi з космосу - грандiозна споруда! Там жило, мабуть, три чвертi населення земної кулi...

Кожного разу, коли Туо починав сеанс навiювання, Марта намагалася вловити момент переходу вiд реальної дiйсностi до свiту iлюзiй. I хоч як чатувала ту мить - помiтити не могла. Спочатку вона чула голос Туо, бачила його зосереджене обличчя, а особливо його очi. Поступово, непомiтно обличчя тонуло в якомусь присмерку - чи вiн вiдходив у глиб кiмнати? - а очi невiдривно дивилися в самiсiньку її душу, i голос, такий лагiдний i добрий, сiявся разом з тим поглядом, сiявся...

Не раз бачила себе коло рiчки - шум, гамiр, веселощi. Хлопцi й дiвчата пiрнають, бризкаються водою, десь поблизу ввiмкнули транзистор, i весела задириста музика попливла по водi сонячними блискiтками. "А хiба тодi була музика? - спливає легенька, як туман, думка.- Тодi транзистор упав у воду i зiпсувався..." Сумнiв цей зникає, як туман, але залишає по собi легеньку тiнь - виринає вiдчуття несправжностi всього, що вона бачить i переживає. Голоси якiсь приглушенi, рухи то метушливi, то уповiльненi. Ось вона рушає до кабiнки, щоб переодягтися. Ступнула не бiльше двох крокiв - уже в кабiнцi, уже й у купальнику. Не помiтила, коли й одягла. Мить - i вона коло води, на мокрому пiску. А як приємно вступити в воду! Помаленьку, поволi заходить Марта на глибину. По кiсточки... далi, далi. На литках осiдають срiблиночки, вода сягнула вище колiн... Ось вода вже по пояс, добирається до грудей - лоскотно! - вона кидається пливти, енергiйно вимахуючи руками i вiдштовхуючись ногами. Про несправжнiсть вона вже забула, рiчка ось хлюпоче Марта з силою видихає повiтря ротом, i дрiбнi бризки летять, як шрiт. Справжнє, усе справжнє! А ось невiдомо чому закрадається думка, що все це вже було, вона вже переживала цю сцену... Вона знає, що буде далi. З П'єром вони побiжать он до тих корчiв - з них можна пострибати в рiчку. Вибралась на повалене дерево - висохле на сонцi, воно грiє пiдошви, на нього стiкає вода, тiльки пiд пiдошвами сухо. Марта присiдає для стрибка, розправляється, як пружина, i летить, летить до води. Страх пронизує її тiло, вона знає, що пiсля цього стрибка вже не зможе ходити, П'єр витягне її на берег i, зляканий, почне гукати всю компанiю... Марта падає головою в воду, жде страшного удару, у скронях шугає, вона пливе, пливе, пливе i... виринає. Обличчя в П'єра злякане, але їй же нiчого не сталося, її не паралiзувало... Стоїть на березi, усмiхається до П'єра: "А ти вже думав, що я сама не випливу? Ти збирався покинути мене, забути свою скалiчену наречену, так? Ну, не заперечуй, це ж так, ти мене вже покинув". Марта одвертається од нього i йде, грузнучи в пiску, потiм по гарячому асфальту, потiм алеєю зоопарку. Господи, як це приємно - ходити, ходити! А ти де був, розбишако? Вона бере тигрика на руки i сiдає в крiсло... Марта розплющує очi - справдi вона сидить у крiслi i на руках у неї тигрик. Їй здається, що вона спала, а тепер ось прокинулась. I Анiта прийшла, стоїть бiля Туо, щось шепоче йому на вухо. Мама, запитливо подивившись на Туо, пiдходить до неї, прихиляє голову i цiлує в чоло.

- Ти пiдводилась, доню, чуєш, пiдводилась.

- А менi снився прегарний сон, - кволо усмiхається Марта. - Наче я ходила...

Луїза хоче щось сказати, але тiльки змахує рукою. Обличчя її свiтиться щастям.

Туо йде до кабiнету Лаконтра, мама допомагає Мартi роздягнутися, i Анiта перевiряє чутливiсть м'язiв. Жалить тонкою голкою i щоразу питає:

- Вiдчуваєш? О, ще на три сантиметри! - вiдмiчає на тiлi зеленкою. "Як вона змарнiла... - думає, - а була ж як линок! Ну, нiчого, дiло йде на краще. Зелена мiточка просувається все нижче i нижче".

- Коли б ви пiшли працювати в клiнiку, - якось сказала Луїза, подивившись на Туо вдячним поглядом, - ви б швидко стали славетним лiкарем!

Туо заперечливо похитав головою:

- Я зовсiм не лiкар, я займався медициною лише в тому обсязi, який обов'язковий у нас для кожного... Не бiльше.

Луїза не могла цьому повiрити. Щоб кожен отак... Певне, iз скромностi говорить чоловiк. Адже як тiльки вони не лiкували свою Марту - i зрештою всi лiкарi вiдмовились! А цей Туо, дай боже йому здоров'я, може, й поставить дiвчину на ноги! Десь у глибинi душi мати була впевнена, що таки поставить, вилiкує, але не наважувалась так вiдверто думати про це - щоб не сполохати... Кого? Що? Вона й сама до ладу не знала. Певне - щастя... З ним треба делiкатно, бо воно ж, як ляклива бiлочка: скiк - i втече...

В перших сеансах навiювання - може, тижнiв зо два - Марта бiгала стежками свого дитинства i юностi. Бiгала, бiгала, скидала набридливi сандалики i гасала боса. А скiльки разiв повторювався той сонячний день, коли вона купалася з П'єром!.. Виходила з води неушкоджена, але вiн кожного разу її покидав, неначе скалiчену...

- А сьогоднi ми помандруємо до Центрума! - сказав Туо перед початком сеансу.

Анiта й собi попросилася:

- Ой, а менi можна? Дуже хочу побачити той Центрум!

- Звичайно, можна. Удвох вам буде веселiше.

- А чому не втрьох? - Анiта кинула на Туо погляд, сповнений ласки. - Я хочу, щоб i ти з нами... Правда, Марто?

Марта кивнула головою:

- Без вас нам буде... лячно.

- Ну, гаразд, мої любi, - згодився Туо. Усмiшка на його лицi зникла, з'явився серйозний, зосереджений вигляд. - Починаємо...

I знову Марта не змогла вловити того моменту, коли її свiдомiсть поринула в примарний свiт. Це, мабуть, так само невловиме, як перехiд до смертi.

...Побачили гiгантське мiсто не з висоти пташиного польоту, бо жоден птах не досягне його верхнiх ярусiв, - побачили його з космосу. На блакитному тлi свiтового океану добре видно було обриси Африки. Величезний континент неначе плив навстрiч, i тут Марта й Анiта уздрiли на пiвночi височенну гору, яка пiдпирала верхнi темно-синi шари неба.

- Поглянь, Анiто, яка гора! - прошепотiла Марта, притискаючись до подруги. - Невже ото i є Центрум?

Замiсть Анiти вiдповiв Туо:

- Так, ото Центрум. Коли б не його правильнi геометричнi форми, то й справдi можна б подумати, що це гора i до того ж найвища на планетi. Але ця гора збудована руками людини. Бачите - Центрум круглий, здалеку нагадує зрiзаний конус. Пiдлетимо ближче - побачите пояси терас. На них - сади, виноградники. До висоти майже чотирьох кiлометрiв тераси вiдкритi, а далi це оранжереї. Кожна сiм'я навiть на найвищому ярусi має свiй сад.

- Я бачу Нiл... - обiзвалася Марта. - А де ж пiрамiди? Хоча... вони ж невеликi.

- Нi, їх просто нема, - сказав Туо. - Тодi ще не було нi Вавiлону, нi Єгипту, нi Грецiї, нi Риму... Тодi була зовсiм iнша цивiлiзацiя - до тiєї катастрофи, яка вiдкинула людство назад на початковi рубежi, вiдкинула туди, звiдки воно починало. Катастрофа та, мабуть, ще тiльки назрiвала... А поки що ми бачимо Центрум в час розквiту його могуття i краси. В Центрумi жила бiльшiсть людства. Цьому високоорганiзованому суспiльству належала Африка, Європа, Азiя i Австралiя. I на тих континентах не було жодного мiста, окрiм пунктiв, необхiдних для збирання чи первiсної переробки сировини. Природа розкошувала, не порiзана лезами магiстралей, не винищена купами цегли й бетону, якi тепер звуться мiстами. Буяли лiси - так, як їм i належить буяти, трави купалися в сонцi i дощах - так, як їм i належить; усе росло i квiтувало, радувало людське око i наповнювало груди цiлющим повiтрям. Щедрою була природа до людей...

Доки їхнiй лiтальний апарат наближається до Центрума, Туо розповiдає багато, багато цiкавого. Марта знає, що це незвичайне, виняткове, але нiчому не дивується. Наче все це так i повинно бути - i оця колосальна споруда, в якiй живуть мiльярди людей, i зеленi континенти, наповненi птаством i табунами тварин.

Дах Центрума, якщо доречно так назвати величезну територiю, на якiй можна було б розташувати Швейцарiю, зблискував рiзноколiрними променями: подекуди спалахували фiолетовi, оранжевi, бiлi зiрки, цiлi снопи сяйва. Тiльки наблизившись, Марта й Анiта побачили, що вся та мiсцевiсть засипана снiгом, вкрита льодом. З них i викрешує сонце отi рiзнобарвнi зорi. Та тут i справдi, як у Швейцарiї, - снiговi гори, скованi кригою озера, бiлi долини... I скрiзь люди - лижники, ковзанярi... Тi он плинуть на гору, гойдаючись на канатах, а тi вже мчать униз; там он вишикувались на старт аеросани, а он з трамплiна полетiла темна грудка...

Апарат знижується по великiй спiралi, снiгова країна пiдiймається в небо, а натомiсть виринають яблунi, за ними - вишнi, виноградники, квiтники, латки зеленої трави, пальмовi гаї, - i все попiд вiкнами. Кожна сiм'я має свою дiлянку, запашний кусень природи на металевих раменах гiгантської споруди. I над цими дiлянками нiщо не нависає - тiльки небо.

Безконечними поясами тераси спускаються все нижче i нижче. Нарештi апарат сiв на одному з майданчикiв унизу, i дiвчата пiшли до якогось величного порталу. Вже на порозi побачили, що це вхiд усередину мiста скiльки й сягав зiр, перед ними пролягла рiвна, як стрiла, дорога, заллята бiлим свiтлом. Таких шляхiв з рухомим полотном - цiла сiтка, пояснив Туо, їх тисячi кiлометрiв. Своїми кiнцями вони виходять на кiльцевi магiстралi, що оперiзують Центрум. У колонах-опорах - шахти для лiфтiв. Кожна квартира має вихiд до лiфта i до однiєї з кiльцевих магiстралей.

А он широка труба, таких багато з усiх бокiв, то - стартовi канали для ракет. Звiдси вони шугають в усi частини свiту. Без гуркоту i грому, звичайно, використовуючи магнiтне поле Землi.

У Центрумi є не лише склепи з необхiдними запасами харчiв i усяких iнших виробiв, тут розташованi i фабрики, що все те виготовляють. Звичайно, виробництво максимально автоматизовано, навiть ремонт i профiлактика. Стадiони i театри, школи, iнститути, академiї, клiнiки...- тут є все, необхiдне для нормального життя людини.

Дiвчата слухають пояснення Туо, вiльно пробираючись у натовпi мешканцiв Центрума, що поспiшають у своїх справах. Свiтло, звичайне денне свiтло, а якi широченнi вулицi! Забуваєш, що над головою безлiч поверхiв i мiльйони тонн металу, каменю, пластика, землi... Простiр, воля! Дихається легко, м'язи пружнi, бадьорi. "А ви iдiть, iдiть, не стiйте!" - заохочує Туо, i Марта, поглянувши собi пiд ноги, ступає по рухомому полотну один крок, другий... "Смiливiше, Марто, - заохочує Анiта, - не бiйся ступати, ну, отак, отак... Ти будеш ходити, будеш!" "Авжеж буду, - подумала Марта. - Та я вже ходжу!"

А люди навколо... вони всi мають трiшечки золотистого вiдтiнку. Марта пригадала, що це ж - Африка, i здивувалась, що не видно негрiв. Жодного чорного, ба навiть жовтого чи зовсiм бiлого обличчя! Нi одного! Скiльки вони йдуть повз великi дзеркальнi вiтрини, мимо стiн, всуцiль покритих фресками i мозаїками, тисячi людей пройшло навстрiч - i всi однаковi на колiр. Хiба тодi в Африцi не було негрiв?

Туо пояснює: не було. I не тiльки в Африцi, й нiде в свiтi. I не лише негрiв, не було нi жовтих, нi червоношкiрих, нi бiлих. Не було рас. Люди не рiзнились антропологiчно, всi були однаковi. Певне, вони й не пiдозрювали, що таке можливе - подiл людства за кольором шкiри...

"А звiдки ж узялися... раси?" - дивуються дiвчата.

"Я думаю, що це внаслiдок радiацiї, - пояснює Туо. - Це зробив той вибух, та катастрофа, яка знищила Центрум".

"Хiба й тодi була вiйна?" - "Так, очевидно, держави, розташованi на Атлантидi, напали на Центрум... А вони мали доступ до найпотужнiших джерел енергiї - синтезу кваркiв. Певне, в ходi вiйни вони всi загинули: i Атлантида, i Центрум... Цивiлiзацiя поринула в небуття, а в тих нащадкiв, якi випадково вцiлiли, радiацiя спричинилася до мутацiй. Iнакше нiчим пояснити... Iсторiя Центрума не знала кольорових людей. Зник Центрум i Атлантида - з'явилися раси".

Зник Центрум...

I враз дiвчата побачили навколо себе пустелю. Замiсть рухомого хiдника - ствердiлий пiщаний корж, обшпугований гарячим вiтром, а замiсть фресок i мозаїк - горбаста долина, мертвий простiр.

- Iдiть, iдiть, ступайте!

Марта чує голос Туо i розплющує очi.

Мiраж зник. Нi Центрума, нi пустелi, вона стоїть посеред своєї кiмнати, стоїть на власних ногах, а за кiлька крокiв перед нею мати простягає тремтячi руки - точнiсiнько як у дитинствi: "А йди до мене, йди!" Марта заклiпала очима, поглянула на матiр, на Туо, на Анiту, вiдчула, як затремтiло пiд колiньми, як сила враз опустила її,- i м'яко впала на килим. Обiперлась на руки, пiдвела голову Туо вiдсторонив маму - вона хотiла допомогти їй пiдвестися.

- Не треба. Вона може встати й сама! - твердо сказав вiн. Пiдводьтеся, Марто, пiдводьтеся, ставайте на ноги!

Коли вона, силкуючись, стала на колiна, мама сiпнулася до неї, але Туо знову її спинив. Мама опустила руки, потiм пiдперла пiдборiддя, потiм перехрестилася.

Марта натужно пiдводилася, хитаючись, мов п'яна, i таки пiдвелася, випросталась!

- А тепер iдiть, iдiть до крiсла.

Ах, це тiло! Яке воно важке, як тяжко нести його на ногах... Обличчя Мартине скривилося вiд болю, але вона переставляла свої важезнi ноги, свої неслухнянi ноги i скеровувала їх до крiсла. Кiлька крокiв - хоча б дiйти!..

I вона дiйшла. Сiла, полегшено зiтхнула i усмiхнулась. Усмiхнулась втомлено, блаженно i щасливо. I всi усмiхнулися разом з нею. Туо витер хусточкою пiт зi свого обличчя.

- Так це справдi було - Центрум i Атлантида? - обiзвалася Марта. - Це все справдi?

- Це так i було, - сказав Туо, i в голосi його забринiв сум. - Адже в нас збереглися не лише перекази, а знiмки, фiльми, сотнi фiльмiв. Мабуть, звiстка про катастрофу пiдкосила Штурмана, що перший ступив на Фiлiю...

Над Фiлiєю снуються казки... Ну, хто ж у дитинствi не знав отiєї чарiвливої оповiдi про бiлих-бiлих птахiв, якi летять на Фiлiю з далекої Землi, такої далекої, що її не видно навiть у телескоп. А вони летять i летять через прiрву холодного космосу - такi любi, такi милi, такi гарнi грудочки живого життя. Летять у кожне дитинство та й поселяються в серцях малюкiв...

Летiли бiлi птахи i до маленького Туо. Мама брала його долоньку в свою, виводила у темряву вечора.

- Он бачиш, синку, золота зiрка сяє? А бiля неї кружляє Земля - планета наших прадiдiв... Звiдти летять до нас бiлi птахи.

- Такi, як ото у фiльмi?!

- Такi, синку.

- Ой, коли б уже швидше вони прилетiли! Я скучив за ними, я їх люблю...

Туо виростав, почав учитися, а птахи все були в дорозi... Якось серед дiтей поширилася чутка: прилетiли! Наче той вихор, кинулись вони до лiсу, причаїлись у кущах, придивляються, прислухаються... Дерева теж стрепенулись у чеканнi, деревам також сумно стояти у безгомiннi, тоскно. Але птахiв не було. Пiшла малеча додому заплакана.

Мама пригортала малого Туо, гладила по голiвцi i стиха спiвала пiсню про бiлих птахiв - вiдстань велика, холодна, а вони летять i летять, помахуючи бiлими крильцями, треба чекати, треба довго чекати свого птаха...

Промайнуло дитинство, настала юнiсть. I в душi прокинулась непереборна тяга до Землi, до отiєї загубленої крапочки в просторi, з якої вийшли його предки. Це було щось сильнiше свiдомостi, нiмий крик душi, її мiльйоннолiтнiй бiль. Може, то вчувався плескiт праокеану i шум пралiсу, збережений у глибинi якихось клiтин мозку?

- Тату, невже протягом тисячолiть нiхто не пробував побувати на Землi? - дивився блискучими очима на батька.

- Чому ж... - замислено вiдповiв батько. - Пробували. Знаходились ентузiасти. Тiльки нiхто не вертався. Може, гинули в космосi, може, лишалися на Землi - невiдомо.

- Я хочу побувати на Землi.

- Я тебе розумiю, сину. I в мене була така мрiя...

I батько розповiв про свою наукову роботу, про дослiдження простору, часу, якi мали вiдкрити цiлком новi способи комунiкацiй. Туо з великим ентузiазмом включився в роботу. Йшлося про те, щоб використати кривизну просторово-часового континуума, викликати таке його заломлення, при якому намiченi точки зближувалися б миттєво. Це означало, що з Фiлiї можна б було перейти на Землю так само легко, як до сусiдньої кiмнати...

О, бiлi птицi дитинства! Нащо ви поселились в душi? Чому не даєте спокою?

Лаконтр випив малесенький шкалик рому, поставив на тарiлку.

- Цiлком фантастична iдея, - сказав, подивившись на Туо, який сидiв, замислившись, певне, ще пiд враженням спогадiв. - Нiяких справдi наукових пiдстав...

- Але ж я тут, - випростався Туо. - Хiба це не доказ?

Лаконтр знову взяв пляшку i налив шкалика. Цокнуло шкло.

- Ну, знаєте... Я вважаю вас... генiальною людиною. Але ж i колись у нас були генiї, причому дуже яскравi. От хоча б Леонардо да Вiнчi...

- А звiдки тато знає, - перебила Марта, - можливо, Леонардо да Вiнчi i з'явився з Фiлiї, його бiографiя невiдома. А все, що вiн робив, випереджало свiй час на цiлi столiття!

- Ну, знаєш... - почав Лаконтр. - Ти ще скажеш: i Свiфт, i Ньютон...

- А що ж? - не вiдступала Марта. - Може, й вони. Можливо, навiть Ейнштейн...

- Фантазуй, фантазуй.

- А цiкаво, що сказав би тато, коли б... ну, сто рокiв тому йому хтось доводив, що можна буде розмовляти через океан, та й не тiльки розмовляти, а й бачити, скажiмо, з Парижа те, що дiється в Монреалi... Та ось ми вдома бачили Експо-67! Що б тодi тато сказав?

Лаконтр ковтнув рому i лукаво поглянув на доньку.

- Е... що б я сказав? Мене ж тодi не було!

- Так це ж iще сто рокiв тому... - Марта пiдвелася i, незграбно ступаючи, пройшла по кiмнатi. - Тодi вже вивчали електричнi явища. А що, якби про телефон, радiо i телебачення хтось розповiв тисячу рокiв тому?

- Певне, спалили б живцем... - пiдтримала Анiта.

- А тепер саджають до психiатрички... - гiрко усмiхнувся Туо.

- Ну, а як же, як вам удалося? - пiдвищила голос Анiта.

- Це вам так само важко зрозумiти, як, скажiмо, єгипетському фараоновi кiбернетичну машину.

- А все-таки?.. - допитувалась Анiта.

- Цiкава дитина, - усмiхнувся Туо. - Ну, що ти зрозумiєш, коли я скажу, що ми винайшли просторово-часовий посилювач? Бачила мiй дiамант? Це головна деталь. Дати йому живлення, визначити точку координат i... - Туо обвiв поглядом присутнiх, усi слухали його з зацiкавленням, навiть Луїза, яка й цього разу забула скинути фартушка.

- I що? - не втерпiла Анiта. - Що вiн посилює, цей прилад?

- Кривизну простору i часу. Можна миттєво перенестися в задану точку.

- Ой, так i у Нью-Йорк зовсiм же легко?..

- В тому-то й рiч, що нелегко. Небезпечно. Невелика похибка - i впадеш в океан, або опинишся на щоглi високовольтної лiнiї, або потрапиш пiд машину. А ще гiрше - на яку-небудь воєнну базу... На моєму лiтальному апаратi була досконала обчислювальна система, i я був дуже здивований, коли замiсть Центрума, побачив пустелю. Подумав: помилка в розрахунках. А виходить, обчислення були правильнi...

Анiта прихилилась до його плеча.

- Налагоджуй апарат, любий... Менi так хочеться побачити Фiлiю!

Туо подивився на Лаконтра, що крутив у пальцях порожнього шкалика, i сказав:

- Я хотiв би перекинути на Фiлiю птахiв...

- Чого-чого, а птахiв ми вам пiдберемо. Як у Ноєв ковчег - усяких по парi. Тiльки працюйте... над цим своїм апаратом. Кажiть, яких матерiалiв треба ще - завтра ж замовимо. Я, по правдi кажучи, хоч i не вiрю в це, але для вас, Туо, готовий зробити все, що можу.

- Вiзьмемо голубiв! - сплеснула в долонi Анiта. - Це ж, мабуть, вони птахи твого дитинства.

- Це навiть важко уявити, - замрiяно промовив Туо, - лiси оживуть... Наповняться щебетом, посвистом, тьохканням, клекотом... Птахи перелiтатимуть з гiлки на гiлку, з вершини на вершину, кружлятимуть у нашому небi... О, якби менi побачити птахiв у фiлiйському небi! Анiто, я був би найщасливiшою людиною...

- А як би порадiли дiти... - обiзвалася Марта. - Дiти люблять птахiв i тварин, бо дiти ближчi до природи.

- Дорослi теж люблять, - сказав Лаконтр. - Ви помiчали, якi в собак розумнi очi? А в коней? Уночi проти свiтла - великi зеленi смарагди...

Не втерпiла й Луїза, оглянула всiх веселими очима, ще й пiдморгнула:

- А менi найбiльше до вподоби курчата, гарно смаженi!

Всi, окрiм Туо, засмiялися на цей кулiнарний дотеп. Вiн же неначе й не чув: йому згадувалися казки, i бiлi птахи дитинства долали холодний космiчний простiр.

- Ох, i кумедний!

- Ну, й пустун!

- Бач, який бешкетник. Ти ж її порвеш!

- Нiчого, нехай грається...

Туо i Марта, смiючись, спостерiгали, як левеня тягало по килиму Анiтину сумку. Вчора вона забула її на канапi. Малий левчук надибав, схопив та й понiс у зубах по кiмнатi. Крутить мордою, наступає лапами, спотикається, падає, а тодi схоплюється i знову "полює" бiдну сумку.

- Цирк! Атракцiон! - смiється Марта, ходячи перевальцем, наче качка, слiдом за левеням.- Ату його!

Коли це стриб - тигреня. Лежало на крiслi, поклавши морду на лапи, водило жовтими очима за сумкою, - а вона так i мелькає! - i не втерпiло. Тигреня схопило ротом одну м'яку ручку, левеня - другу, та й ну тягнути в рiзнi боки. Уперлися лапами в килим, нацiлились веселими очима... Ох, i потiха!

- Нi, треба забрати, - сказала Марта. - Знищать, шкода.

I тiльки придибала та простягла руку, - звiрята загарчали, рвонули, i сумка розкрилася. На килим випав якийсь невеличкий сiрий патрончик. Тигреня торкнуло його лапою i почало качати.

- Ах ти ж халамидник! - посварилася Марта. - Ану, вiддай!

Туо, як тiльки побачив того патрончика, одразу поблiд. Веселiсть його де й дiлася, обличчя спохмурнiло, брови насупились, i на чолi залягли зморшки. Швидко пiдiйшов до Марти, вхопив її за руку, - нехай бавляться.

Мовчки повiв ошелешену дiвчину до другої кiмнати, ввiмкнув мало не на всю силу приймача i тiльки тодi сказав їй на вухо:

- То мiкрофон.

- Який мiкрофон? - запитливо глянула Марта. В її великих очах свiтився подив.

- Отой патрончик.

- Ото мi-кро-фон?

- Так. Усе, що тут звучало, - занотовано там, у них...

- Який жах? Що ж тепер робити?

- Покладiть на мiсце, хай усе буде так, як i було. Щоб вони не дiзналися, що ми... Розумiєте, менi треба ще хоч тиждень...

- Добре, добре, так i зробимо.

Марта пiшла, нагримала на звiряток, пiдняла сумку, поклала туди патрончика i повiсила на етажерку. З сусiдньої кiмнати линула музика. Тигреня та левеня пильно позирали на людей, немов хотiли спитати: чому не даєте нам бавитись?

- Ну, що, може, почитаємо? - сказала Марта.

- Вам треба бiльше ходити, ходити до втоми, - серйозно вiдповiв Туо.

- То, може ви пройдете зi мною? - кинула змовницький погляд.

- Я хотiв би попрацювати... - сказав Туо. - Нiяк не вiдновлю формулу синтезу кваркiв.

- Ах, вам усе наука й наука!..

- Та якщо б хто-небудь тут вивiв таку формулу... його озолотили б!

- Ах, те золото... багатство, - зiтхнула дiвчина. - Чого всi женуться за грiшми, винищуючи найбiльшу свою цiннiсть - душу? Ви про це не думали?

- У нас на Фiлiї такого явища немає. У нас немає наживи, розумiєте, немає такої пристрастi - загрiбати до себе, складати, замикати, хоч ти його й не споживеш. А метали i мiнерали вiдiграють тiльки природну роль...

- А в нас є метали благороднi, а є парiї. Особливо в пошанi золото. Ви про золоту ванну читали? В Японiї на одному курортi, здається Фунабара, поставили золоту ванну. Всi поспiшають туди, щоб скупатися, хоч кiлька хвилин коштує тисячi. Поспiшають, наче на прощу до Рима або в Мекку... Деякi дiйшли до того, що... гризуть ванну, стараються вiдкусити хоч шматочок. Ламають зуби, а кусають. Он до чого дiйшла наша цивiлiзацiя! Кажуть, власники курорту думають поставити платнi золотi унiтази...

- Дивно, що у вас тут не розумiють дикостi та, зрештою, i глупоти отакої зажерливостi, божевiлля...

- Є такi, що розумiють... є благороднi душi... А багато хто має кредо: людина людинi вовк.

Марта рушила до виходу. Туо мовчки пiшов за нею.

Вечорiло. На озерi було тихо, навiть качки не плюскотiли. Гiлля плакучих верб нагадували золотi водоспади, i в мiру того, як заходило сонце, водоспади на очах рожевiли, ставали кармiнними.

Зупинилися за озером. Дiвчина тихо сказала:

- Я не могла там говорити... Стає гидко, як подумаєш, що тебе хтось пiдслуховує. Гидко i... страшно. Мене лякає оте Вухо.

- Я вас розумiю, Марто. Але... опануйте себе, вам не можна хвилюватися.

- Ах, Туо, хоч ви менi не кажiть отого "не можна"! Я стiльки його наслухалась... Та що ж то за життя без хвилювання?

- Негативнi емоцiї руйнують нервову систему... Заждiть, я ще не докiнчив. Коли я кажу, щоб ви щадили свою нервову систему, я маю на увазi перiод одужання.

- Ну, хiба що... - усмiхнулась Марта.

Повернулися до будинку в сутiнках. Незабаром i Анiта прийшла.

Тiльки переступивши порiг, нiяково усмiхнулась:

- Вчора я забула сумку...

Марта кивнула на етажерку:

- Онде я її повiсила, щоб цi бешкетники не дiстали. - I посварилась пальцем на звiряток, що розкошували посеред кiмнати на килимi.

Туо стояв, склавши руки на грудях.

Анiта взяла сумку, розкрила, заглянула, як це вона робила й ранiше, i... мовчки клацнула замком, наче нiчого й не сталося. Туо зблiд. Не мав сумнiву, що бачила "жучка"... Бачила i промовчала! Це було неймовiрно. Його Анiта... його люба Анiта... Нi, нi, думав Туо, це вона не скрикнула, стрималася, щоб там не взнали, ще їхнє Вухо виставилось...

Але Анiта почала розмову без нiякої обережностi. Тримаючи в руках сумку, голосно спитала:

- Ну, як ви тут без мене? Добре попрацював, Туо?

За нього вiдповiла Марта:

- Сушить собi голову над тiєю клятою формулою...

- Якою? - прохопилась Анiта.

- Формулою збагачення! - засмiялася Марта i по-змовницькому зиркнула на Туо. - Певне, хоче стати мiльйонером.

Анiта запитливо подивилась на свого нареченого.

- Вона має на увазi формулу синтезу... - сказав, переступаючи з ноги на ногу. В його скронях нiби гудiли дроги високої напруги. Ах, Анiто, Анiто... Значить, вони вже знають про його прилад з дiамантом...

- Ах, тi формули! - удавано весело вигукнула Марта. - Казав у нас один у коледжi: формула - як синя щука, її важко впiймати.

- Енергетика на Фiлiї грунтується саме на реакцiї кваркiв, - продовжив Туо. - Принцип, звичайно, менi вiдомий, а от...

- Що "а от"? - Анiта аж сiпнулася до нього.

- Формулу вивести важко... - холодно проронив Туо i додав: - Особливо в таких умовах в такiй атмосферi.

Певне, якiсь нотки в його стриманому голосi стривожили Анiту. Бiлi пальцi її безладно заворушилися на чорнiй сумцi. Кинула кiлька насторожених поглядiв на Туо, потiм на Марту. Вiдчула щось неприродне, удаване, якусь холодну стiну... її наче струмом ударило: дiзналися! Викрили! Жбурнула сумку на канапу i, важко дихаючи, схиливши голову, мовчки пiшла до виходу. Туо постояв трохи, вагаючись, а тодi пiшов слiдом. А Марта пiдвелася, взяла тигреня на руки i безтурботно загомонiла до нього:

- Бач, капосне!.. Хiба ти знаєш, що таке любов? А чому ж ти соваєш свого носа куди й не слiд? А ти, халамиднику, чого так позираєш? - легенько штовхнула ногою левика.

Пiшла до другої кiмнати i ввiмкнула музику.

Туо наздогнав Анiту на темнiй алеї поблизу ведмежого павiльйону. Почувши його кроки, дiвчина зупинилась, злягла грудьми на металеву загорожу i заплакала. Тишу проймали найрiзноманiтнiшi звуки - похрипування звiрiв, їхнє важке сопiння, якiсь скрипи, кавкання i пирхання. Плач людини, її натужне схлипування дисонувало з тими звуками, здавалося чужим, невластивим оцiй тишi.

"Невже звiрi щасливiшi за людей? - подумав Туо, наближаючись до дiвчини. Плечi її сiпались - неначе вона впала на високовольтнi дроти, i її трясе струмом. - Що з нею сталося?"

Поклав долоню їй на плече - сiпнулося, затихло. Стояли мовчки, але вона не мiняла пози, i Туо бачив її бiлу шию. Погладив плечi.

- Анiто...

Вимовив її iм'я пошепки, ледве чутно, але вона стрепенулася, наче її кольнули. Обернулась до нього лицем, стрiпнула головою, закидаючи назад волосся, i заговорила, давлячись словами:

- Так, то я принесла! Можеш ненавидiти мене, можеш убити. Або кинь мене в клiтку до звiрiв - краще в них, нiж мiж людьми! О, будь вони проклятi, такi люди... Вони вислiдили, залякали мене, примусили. Але тепер я нiчого-не боюсь, нiкого й нiчого! Бо нащо менi жити, коли... коли ти...

- Анiто...

- Я не хотiла тобi зла... Вони запевнили... О, я не знала, як палить сором! Навiть не здогадувалась, який вiн ядучий, отруйний... Нi, нi, одвернися од мене, я пiдла й нечесна... Хотiла зберегти тебе i втрачаю...

Знову повернулась до нього спиною, схилилась на огорожу i заплакала. Туо взяв обома руками за плечi, обернув до себе i притис до грудей. Тримав, аж доки вона не перестала схлипувати i не затихла. Руки її несмiливо пiднялися,- може, хотiла обняти, але не наважилась, тiльки доторкнулась до його лiктiв.

- Скажи... ти мене зненавидiв, так? Ну, чого ти мовчиш? Зненавидiв?

- Нi, Анiто, нi.

- Так ти... простиш? Простиш, любий? - прошепотiла, ледве ворушачи губами.

Пригадалось: розповiдав, як у них на Фiлiї одна жiнка пробачила своєму кривдниковi. А невже ж вiн...

- Нi, нi, не прощай, не треба, - гаряче шепотiла. - Тiльки ж не думай, нiби я... хотiла тобi зла. Ну, що я могла зробити, коли навколо хижi звiрi?

В її голосi виливався бiль, гiркий розпач. Туо гладив її плечi, а вона все шепотiла пошерхлими губами, наче виймала з свого тiла колючi якiрцi страху, приниження i образи.

- Знаєш, Фрага я не так боялася. Але його виставили на вулицю. А цей... ну, бульдог. Пiдводиться з-за столу i наче от-от загарчить i вчепиться менi в шию! Я як уявила, що ти потрапиш йому до рук... Казав: їм потрiбна твоя розповiдь про кварки. I тодi випустять... Тому й погодилась занести ту кляту штуку - аби якось виплутатись. А, бач, заплуталась ще гiрше...

- Заспокойся, Анiто, дай же менi хоч слово сказати.

Хотiла покласти долоню на його губи, вже й рука сiпнулася, але чомусь не наважилась. Туо вловив цей жест, сам узяв її руку i поцiлував.

- Я боявся, що ти... перемiнилась, стала чужою. Душа в тебе чиста - я щасливий.

- Так ти прощаєш? Прощаєш мою слабiсть? Ну, скажи, благаю!

- Прощаю, заспокойся. То хвилинне. Ти мiцна...

- Спасибi, любий... Спасибi, що вiриш... Бо... я...

- "Жучок" нас не розлучить, Анiто.

Вона мовчки припала до нього, вхопила обома руками за голову, нахилила i, ставши навшпиньки, почала цiлувати його обличчя. Щось шептали її вуста, дихання їхнє змiшалось, i обоє сп'янiли до нестями. Iшли темною алеєю, серця їхнi стугонiли, вони вже не чули дихання звiрiв навколо i нiчого не чули, бо їх наповнювало щось хвилююче i прекрасне. Iшли оглушенi, здивованi i трохи наляканi. Озеро. Темнi верби. Копичка сiна. Трава. I тиша, первозданна тиша - певне, така була в раю, коли Адамовим очам вiдкрилася Євина краса.

- Я хочу дитину... - прошепотiла Анiта, опускаючись на сiно. - Любий мiй, єдиний...

Археолог, чоловiк середнiх рокiв з обвiтреним лицем i рiдким волоссям на головi, зустрiв Лаконтра i Туо з належною чемнiстю.

- Прошу, заходьте.

Передпокiй завалений всякою всячиною. На пiдлозi попiд стiнами - якесь камiння, уламки потемнiлого посуду, сiрi побитi постатi не то якихось богiв, не то казкових тварин; широке пiдвiконня теж заставлене примiтивними виробами зi скла i ще якихось кольорових матерiалiв; на стiнах - черепи i роги тварин.

Туо ступав обережно, щоб нiчого не зачепити, i на ходу поглядав на цi експонати.

- Дещо тут в станi обробки, - сказав господар, помiтивши його зацiкавлення, - а є й просто сувенiри, що нагадують про експедицiї. Не встиг усього впорядкувати: недавно прибув.

В кабiнетi висiли картини; великий робочий стiл завалений паперами та рiзним канцелярським начинням.

Лаконтр познайомив господаря з Туо, сказавши тiльки, що "ось цей юнак цiкавиться археологiєю i має оригiнальнi iдеї". Господар привiтно поглянув на Туо i запросив сiдати. Йому цiкаво послухати ентузiаста, дiзнатися про тi "оригiнальнi iдеї", бо тепер дуже рiдко трапляється в їхнiй науцi щось нове, свiже.

Розташувалися бiля круглого столика помiж двома високими стрiлчастими вiкнами - археолог I Туо навпроти один одного, Лаконтр посерединi.

- Ну що ж у вас цiкавого, юначе? - Господар поклав руки на столика i зчепив пальцi.

Туо не знав, з чого починати, i поглянув на Лаконтра, наче шукаючи поради.

- Я не фахiвець, - обiзвався Лаконтр, повернувши голову до археолога, але те, що пропонує мiй друг... надзвичайно цiкаве.

- Що ж саме?

Туо поглянув у вiкно - праворуч збiгали дахи з червоної черепицi, лiворуч далину замикав пологий спуск гори, втиканий соснами.

- Я хотiв би органiзувати розкопки в Сахарi, - сказав i перевiв погляд на господаря. - 3 вашим авторитетом i... вашими зв'язками це, очевидно, можна б було зробити.

- Сахара дуже велика, - без усмiшки промовив археолог. - Що саме ви маєте на увазi?

- Я гадаю, по всiй Сахарi, на кожному кроцi, можна знайти залишки високої культури. Але краще почати десь iз центру...

Археолог пiдвiвся, узяв згорнуту грубкою мапу i розстелив її на столику. Мапа була велика, її краї звисали майже до пiдлоги. Неначе з високостi, Туо побачив перед собою величезну пустелю. Мапа всiяна позначками, на нiй нанесено i пунктир караванних шляхiв, i зеленi цятки оаз, i рудi кряжi.

- Iдеться не про ту високу культуру, яку ви, археологи, маєте на увазi, коли говорите про бронзовий чи залiзний вiк, - продовжував Туо. - Культура, похована в Сахарi, - набагато вища за сучасну цивiлiзацiю...

Археолог кинув запитливий погляд, але нiчого не сказав.

- Якщо ця гiпотеза... - почав Лаконтр, але Туо не дав йому докiнчити.

- Зрозумiйте, що це не гiпотеза, а цiлком достовiрнi вiдомостi! пiднiс вiн голос. - Сахара - це майданчик, на якому було зведено Центрум мiсто-суспiльство, мiсто-державу...

- Нiчогенький майданчик, - усмiхнувся археолог, - три мiльйони квадратних миль.

- Так i мiсто ж було нiчогеньке - сягало до стратосфери, i жило в ньому кiлька мiльярдiв людей. Важко припустити, що навiть пiсля вибухiв кваркових бомб там нiчого не залишилось. Але припустiмо, що так i сталося температура, не менша, нiж та, що виникає в надрах зiрок, за кiлька секунд розплавила, злизала, випарувала грандiозну споруду, але ж кратера нема? Отже, те, що в глибинi кори - залишилося. Бункер "Археоскрипт" безперечно вцiлiв...

- Пробачте... - пiдвiвся археолог. - Може, ви поясните... Я вперше чую про мiсто... як ви сказали?

- Центрум.

- Троя, Бiблос, Вавiлон, Сiдон, Баальбек - цi назви менi щось говорять. - А Центрум... Даруйте, нi в яких джерелах...

- Джерела є, навiть зображення i плани.

- Може, ви маєте на увазi легендарну Вавiлонську вежу? Чимало художникiв малювали її, звичайно, з уяви...

- Я бачив репродукцiї, - вже тихiше заговорив Туо, - Вавiлонська вежа то дитяча забавка супроти Центрума... Хоча, як подумати, може, це - пам'ять про Центрум? Вiдгомiн велетенської споруди, про яку наступнi поколiння пам'ятали, як про давнiй сон... Це iмовiрно. Бо на якому ж грунтi з'явилась легенда про Вавiлонську вежу, що сягала до неба? Тiльки темнi люди, не знаючи справжньої причини, акт руйнування приписали боговi...

Туо розповiв археологовi про свою планету Фiлiю, про знiмки Центрума, якi ще й досi зберiгаються в тамтешньому музеї. I особливо детально - про Археоскрипт - своєрiдний лист потомним поколiнням людей...

Археолог слухав якось напружено, нервово. По всьому видно було, що вiн не вiрить жодному слову Туо, але вдає, що це його цiкавить.

Коли Туо замовк, господар побарабанив пальцями по мапi.

- Центрум... Центрум... А що ж, це цiкаво... - зиркнув на Лаконтра i не договорив.

- ...цiкава вигадка? - докiнчив за нього Туо, i археолог аж стрепенувся, бо це була його думка! Саме так вiн i подумав: вигадка... Говорiть, будь ласка, те, що думаєте, - продовжував Туо, - я не ображусь.

- Нi, чого ж... - зам'явся археолог, - все це дуже цiкаво, звичайно, i коли б у мене зараз не було iнших важливих планiв...

Туо встав - стрункий, красивий, як лотос.

- Не вiрите, ви менi не вiрите й на макове зерно. А те, що Центрум iснував та ще й довгi тисячолiття, так само достовiрно, як i те, що у вас у кишенi запрошення на симпозiум африканiстiв - думка про нього муляла вам останнi хвилини.

Археолог почервонiв, хотiв щось сказати, але тiльки миркнув. Справдi в кишенi в нього було запрошення, справдi - вiн про це подумав. Кого це привiв Робер? Як у нього очi блищать! Їй-богу, це божевiльний юнак...

- Незвикле, неймовiрне може здатися божевiллям або якоюсь мiстикою, сказав Туо, i археолог вiдчув, що в нього починає болiти голова.- Але все-таки... Центрум був.

- Ви - як Галiлей, - спробував пожартувати археолог. - "А все-таки вона крутиться!" Робер, прошу вiтати Луїзу, - поспiшив попрощатися господар. - I Марту.

Лаконтр подякував, i вiн i Туо потиснули археологовi спiтнiлу руку i вийшли.

- Що з ним сталося? - мiркував уголос Лаконтр. - Студентом був такий запальний, романтичний... Коли б йому тодi сказали, що в центрi землi можна знайти етруський саркофаг - почав би копати, не вагаючись!

- Мiж людьми стiни, перегородки... - сумовито сказав Туо. - Недовiр'я i страх. А сокира вже лежить нагострена...

На вечорi Фiлiї Робер Лаконтр, наливаючи з напiвпорожньої пляшки шкалик рому, сказав до Туо:

- Знаєте, ви менi нагадуєте плавця, який гребе проти сильної течiї... Я вип'ю оцю чарочку за ваш успiх. Вперед, проти водоспадiв i течiй!

Туо кивнув головою i усмiхнувся. Вживання мiцних напоїв було для нього незрозумiлим явищем, якимось нонсенсом. I це ж вiн ще думав, що Лаконтр потрошку смокче ту саму пляшку. Не знав, та й усi iншi не здогадувались, що хитрий Робер кожного разу тихцем доливає її.

- А менi уявляється пiщана гора, - обiзвалась Анiта, - величезна така, i пiсок дрiбненький-дрiбненький. Хочеш зiйти на неї, але вхопитися нi за що, ноги грузнуть, пiсок осипається, тече i зносить назад...

- I все-таки не дамося, щоб той пiсок засипав нас! - Мартинi великi очi сяйнули заповзятливим блиском. - Вище голови, в мене з'явилась ще одна iдея!

Всi з цiкавiстю подивилися на неї: на її усмiхнене обличчя, на бiлi руки, що гладили смугастого тигрика.

- Ну, ну, кажи, дитино, - кивнув Лаконтр, вiдсуваючи порожнього шкалика.

- Я пригадала отого iсторика, що написав книжку про Атлантиду... як же його...

- Леон Мендоса, дитинко!

- Так, так, саме Леон Мендоса. Вiн чи не все зiбрав про Атлантиду, починаючи з Платонових дiалогiв. Iдеться вже про атлантидологiю. Часто пише про це в журналах, газетах. Видно з усього: людина енергiйна i цiлеспрямована. Може, вiн пiдтримає?

...Леон Мендоса прийняв раннiх вiдвiдувачiв у бiблiотецi. Книжковi шафи, вмонтованi в стiни, поглядали корiнцями товщик i тонших книг, на тлi широкого вiкна з тонкими рамами вдалинi вимальовувався силует собору. Сам атлантолог був уже чоловiк лiтнiй, проте швидкий у рухах; коли говорив увесь час жестикулював, неначе виконував комплекс вправ. Обличчя з орлиним носом помережано зморшками.

- Це я подала думку нашому шановному гостевi познайомитися з вами, сказала Марта, опускаючись на стiлець. - Вашi дослiдження всього, що стосується Атлаитиди, оригiнальнi припущення i гiпотези... дуже зацiкавили нас.

- Це люб'язно з вашого боку. - Iсторик схитнув головою i широко розвiв руки.

- А наш гiсть доктор Туо має деякi вiдомостi про Атлантиду...

- Справдi? - Господар подивився на Туо з такою зацiкавленою настороженiстю, як дивиться мисливець на дичину, зморшки його обличчя штрихами побiгли вiд очей. - Вам удалось виявити щось досi невiдоме?

- Так, - вiдповiв Туо, - я маю вiрогiднi, певнi вiдомостi про Атлантиду.

- Я вас слухаю. - Мендоса потер долонi.

- П'ятдесят тисяч рокiв тому на Землi були двi головнi держави: Центрум (теперiшня Сахара), якому належали всi континенти, окрiм Америки, i Атлантида - теперiшня Пiвнiчна Америка...

- Ви вважаєте? - Мендоса хитнув головою праворуч, а потiм лiворуч.

- Так було, - сказав Туо. Вiйна мiж Атлантидою i Центрумом призвела до знищення цивiлiзацiї, вiдкинула людство на десятки тисяч рокiв назад. У нас, на Фiлiї, є знiмки i Центрума, i мiст Атлантиди...

- Пробачте, на якiй це Фiлiї? - Мендоса хитнув головою вперед.

- Це моя рiдна планета в сузiр'ї Лiри.

- Ах, он воно що! - змахнув руками господар. - А я собi думаю: де я про вас чув? Тепер пригадую - була телевiзiйна передача... Правду кажучи, я думав, що вони вас вигадали.

- Як бачите, я реально iсную. I можна довести, що й Атлантида реально iснувала, якщо б органiзувати розкопки в Сахарi...

Видно було, що Леон Мендоса втратив iнтерес до свого спiврозмовника, як тiльки почув, хто вiн такий. Перестав вимахувати руками i тепер скидався на вiтряка, який стоїть без вiтру. Тiльки очима поводив то на Туо, то на Марту, то на вiкно, його анiскiлечки не зацiкавив так званий Археоскрипт розповiдь про здобутки трагiчно загиблої цивiлiзацiї. Стиснув м'якi губи i мовчки ждав, поки Туо закiнчить.

Звичайно, Туо вiдчув змiну настрою вченого вiдразу, та все-таки вважав за потрiбне, хоч i стисло, але викласти незнанi на Землi iсторичнi факти.

- Вас дивує те, що я сказав? - спитав наостанку.

Мендоса заворушився, знизав плечима:

- Один мiй знайомий твердить, що вiн написав Бiблiю, i це мене зовсiм не дивує. Чого ж би я мав дивуватися з того, що сказали ви?

- А iнший, може, твердить, що винайшов вiчного двигуна?

- Є й такий, - розвiв руками Мендоса.

- Ну, що ж, - пiдвiвся Туо, - в кожного свої знайомства...

Мендоса заклiпав очима i хмикнув. Щоб хоч трохи згладити незручнiсть моменту, обiзвалася Марта:

- А ви даремно вважаєте все це вигадкою, професоре. Ви б навiки прославили своє iм'я, коли б взялися за цю справу...

- Хiба легковажнiсть коли-небудь кого-небудь прославляла?

- Це дуже серйозно.

- Але з мого боку було б легковажно вiдмовитись вiд тiєї концепцiї, яку обстоював десятилiттями... Моя Атлантида - в Середземному морi.

Так вони й пiшли нi з чим. Книжковi шафи холодно блиснули склом їм услiд.

- Таки в'язнемо в пiску, - сказала Марта, коли вони ступили на замощений квадратними плитками хiдник. Чомусь вiдчула безпораднiсть, щемливу самотнiсть.

- Не дамося! - усмiхнувся Туо. Легенько взяв її за лiкоть i повiв до автобусної зупинки.

Марта вiдчувала його мiцну руку, i це пiдбадьорювало.

Тепер, крадькома приходячи до Лаконтрiв, Анiта найчастiше знаходила Туо на верандi другого поверху. Тут вiн конструював свiй ПЧП просторово-часовий посилювач. Посерединi дощаного помосту стояло сидiння удвох помiстяться! - все обплутане рiзнокольоровими провiдниками. У невеликiй металевiй шафi, що стояла пiд стiною, вже був змонтований комп'ютер - вiн мав дати необхiднi обчислення. Вiд трансформатора до помосту кiльцями звивався кабель: кiнець його припаяний до металевого гнiзда, в якому Туо закрiпить дiамант.

Туо вивiряв, "доводив" схему. Анiта дивилася на плетиво провiдникiв, каркас, i ця неоковирна споруда, начинена системами оптично-електронних посилювачiв, генераторами, реле, дiелектричними дiодами i трiодами та ще бозна-чим, нагадувала їй великий радiоприймач, тiльки без футляра.

- Скажи, Туо, невже...

Тепер уже вiн затуляв їй рота долонею: на цiй верандi вiн забороняв говорити.

Як тiльки смеркалося, вони сходили вниз - гуляли алеями зоопарку.

- Скажи, Туо, менi аж не вiриться, невже оте, що ти майструєш, зможе... - Анiта повертала до нього веселе обличчя i закiнчувала: - Зможе, як ти кажеш, викривити простiр?

- Якщо все буде точно, без похибки, то зможе. Обов'язково. Дiамант проб'є тунель, вiрнiше - отвiр в просторово-часовому континуумi. Мене тiльки непокоїть оптичне волокно - провiдники фотонiв...

Анiта лише поглядала на нього закоханими очима, i погляди тi говорили: ти зробиш, ти вмiєш, ти знаєш, я тобi довiрилась... Що буде, те й буде... але буде все гаразд! Не то питала, не то стверджувала:

- То що - на Фiлiю?

- Спочатку в Атлантиду, тобто в Америку. Я хотiв би побувати в ООН.

- А я хотiла б на Фiлiю, - мрiйливо говорила Анiта. - I птахiв захопимо... Голубiв, горобцiв, пару папуг. Витримають?

- Якщо ми витримаємо, то й вони...

- I що тебе тримає на цiй грiшнiй Землi? - тулилась до нього Анiта. - Я покину її не вагаючись. Тiльки мами й шкода...

- Люди, Анiто, мiльярди людей над прiрвою... А врятуватися ще можна, ще не пiзно.

- Мама сьогоднi прочитала менi гороскоп: скоро мандрiвка, повна небезпек...

I мрiяла вголос, i насилала на Туо чари химерних вигадок, чари грудного голосу i свого молодого тiла. Туо йшов, як у маревi, i все навколо видавалося прекрасним, казковим. Дихалося легко, ноги ступали пружно, i поетичне чуття прокльовувалось з єства, як пташеня iз шкаралупи - з бiллю i радiстю. Тодi вони починали спiвати - власне, й не спiвати, а мугикати щось невиразне, без слiв, але - душевне. "Що ж таке життя? - шепотiла Анiта. Ну, що воно таке?" Вiн цiлував її i казав: "Життя для мене - це ти, Анiто, ти..."

Повернувшись до котеджу, сiдали чаювати, i Марта, як завжди, розпочинала вечори Фiлiї словами:

- Ну, що ж, усi зiбралися - i люди, i звiрi...

Цi слова сказала вона й сьогоднi, але голос її ледь помiтно здригнувся. Туо подивився на неї i побачив у її великих очах тiнь смутку. Марта схилила голову - буцiмто розглядала тигрика, що, як завжди, умостився в неї на колiнах. Лаконтр сидiв також якийсь зосереджений, нi шкалика, нi пляшки рому перед ним не було. Луїза мовчки розставляла чашечки i блюдця.

Анiта обвела всiх запитливим поглядом i тривожно спитала:

- Що сталося, Марто?

I вже уявила, як навiдались сюди тi... Як прискiпувались i до Марти, i до її батькiв...

- Марто, я тривожусь, скажи... I не усмiхайся через силу, я ж бачу, що тобi не до смiху...

Марта раптом заплакала. Великi блискучi краплi тремтiли на її чорних вiях i падали на груди.

- Це я так... особисте...

Анiта пiдсiла до подруги, взяла її руку в свою:

- Ну, заспокойся, Марто, годi.

Марта подивилася на Туо i заговорила:

- А скажiть, чи так буває на вашiй планетi, щоб от... ну, любляться двоє, хлопець i дiвчина, разом у коледжi, разом на канiкулах, одне слово, нерозлучнi... I раптом з нею трапилось нещастя, вона втрачає здоров'я, i ЇЇ вiдданий друг кидає її одразу, з моменту катастрофи... Звичайно, вона й сама не наважилася б утримувати його коло себе, знайшла б спосiб погасити в нього почуття, може, навiть вигадкою, брехнею. Хай би йшов собi у свiт шукати iншого, щасливiшого захоплення, хай був би щасливим - i то їй полегкiсть... А вiн же одразу, тiєї ж хвилини одвернувся, втiк, ганебно втiк, боячись своїх щедрих обiцянок... скажiть, невже i у вас таке буває? I я ж знаю, я кожною клiтиною вiдчула, як вiн злякався мого нещастя... Я перетлiла вся, в душi в мене згарище, а вiн тепер приходить i бреше, бреше, аби тiльки заглушити свiй сором...

- Був П'єр? - тихо спитала Анiта.

Марта хитнула головою, i знову покотились сльози.

- То було несправжнє почуття, - сказав Туо. - I ви, Марто...

- Не подумайте, що я саме за ним шкодую, - перебила Марта. - Менi тiльки боляче, що отак мiж людьми... А сам вiн став для мене зовсiм чужим. I марно натякав, спiвчував i радiв. Усе те фальшиве i нiкому не потрiбне. Хiба можна вiдновити Парфенон?

- А я торiк була в Афiнах, - обiзвалася Анiта, - в туристськiй подорожi. Так, Парфенон, певне, був прекрасний... Можна собi уявити, як там було урочисто...

Заговорили про славнозвiснi будови давнiх часiв i сучасностi. Храми в Баальбеку, Пантеон у Римi, Айя-Софiю у Стамбулi, Емпайр Бiлдiнг у Нью-Йорку... Показували Туо кольоровi картки i фото. Виявилося, що й Лаконтр кохався в старовинi, побував коло пiрамiд у Єгиптi i в Каїрському музеї. Луїза, ще дiвчиною, їздила до Рима i в соборi святого Петра бачила папський престол, пам'ятає його витi колони iз стародавньої бронзи.

- Все-таки вмiли люди будувати, та й зараз умiють, - сказав Лаконтр.

- Може, колись i новий Центрум збудують! - додала Марта, глянувши на Туо.

- Ну, гаразд. - Марта витерла хусточкою очi. - Усi зiбралися - i люди, i звiрi... То, може, таки почнемо вечiр Фiлiї?

Дзвоник тиркнув так несподiвано, що Луїза мало не впустила тарiлку. Хто б це мiг бути в такий раннiй час? Робер, з'ївши перший снiданок, пiшов на роботу, до своїх павiльйонiв, а Марта й Туо щойно почали пити каву...

Луїза подрiботiла з кухнi по коридорчику до вихiдних дверей. Останнiм часом, упевнившись, що влада дiзналася про мiсцеперебування Туо i поки що не реагує, мабуть, вичiкуючи, всi тут потроху заспокоїлись i майже зовсiм забули про обережнiсть. А що як це...

Господиня, затамувавши подих, вiдхилила круглу кришку вiчка i обережно зазирнула в нього. На ганку стояв пiдстаркуватий чоловiк в чорному костюмi; на лiвiй руцi - плащ, у правiй - портфель. Луїзу портфель трохи вiдлякував, але цивiльний костюм i плащ...

Прочинивши дверi, Луїза якомога спокiйнiше спитала:

- Вам до кого?

Незнайомець окинув її поглядом i сказав:

- Я хотiв би зустрiтися iз Туо... не знаю, на жаль, його iменi... - I, певне, помiтивши, як розгубилася Луїза, додав: - Я археолог...

- Зараз дiзнаюся.- Луїза причинила дверi i, оглядаючись, почапала до їдальнi. Зачепила якесь вiдро чи банку, - здалося, наче хто бахнув з пiстолета.

Марта стала на дверях:

- Що там у мами?

Луїза, нiчого не вiдповiвши, зайшла до кiмнати, зачинила дверi.

- До Туо прийшов якийсь... - прошепотiла. - Каже, археолог.

Її тривога передалась i Мартi - дiвчина пiдiйшла до вiкна i обережно позирнула надвiр. Наче нiчого пiдозрiлого...

- Ну, що ж... - Туо поставив на блюдечко чашку з недопитою кавою. Просiть, нехай заходить. Де ми його приймемо?

- Краще в моїй кiмнатi, - запропонувала Марта.

- Добре, ходiмо.

Луїза трохи заспокоїлась лише тодi, коли незнайомець, привiтавшись з Мартою i Туо, мирно сiв на запропонований йому стiлець.

- Я дуже радий нашому знайомству, - стримано кивнув вiн головою, - моє прiзвище Лабан, Фаусто Лабан, археолог. Менi багато розповiдали про вас i не приховаю - розповiдали в такiй iнтерпретацiї, що, правду кажучи, можна було подумати хтозна й що.

- Шизофренiк, манiяк, - усмiхнувся Туо.

- Був i такий дiагноз, - вишкiрив зуби Лабан i зiтхнув: - Людська обмеженiсть... Це просто дивно, яка вона чiпка - обмеженiсть, iнертнiсть... На шпальтах наукових i напiвнаукових журналiв обговорюються гiпотези i припущення про можливiсть життя на iнших планетах. Нiхто не заперечує, що серед мiльйонiв планет можуть знайтися й такi, на яких виникло життя, розвинулося i досягло свого найвищого рiвня - витворило мислячi iстоти i що цi iстоти антропоїднi. Це все в теорiї. А коли справдi з'явилася людина з iншої планети - не вiрять, вважають божевiллям. Та ще ж i не якась чужа мисляча iстота, а наш близький родич, наш брат!

Слухаючи балачку несподiваного гостя, Марта аж просяяла. Бач, все-таки й серед учених є розумнi люди! Таки не засипле пiсок невiри й скепсису... Намагалася не пропустити жодного Лабанового слова.

А вiн розповiдав про те, як зацiкавився особою Туо пiсля телепередачi, як ретельно вивчав iсторiю його хвороби, всiлякi записи й документи, як збирав вiдомостi в людей, якi хоч трохи стикалися з "сахарським феноменом". До речi, й вiдомий гiпнотизер вважає (археолог усмiхнувся), що до слiв Туо треба ставитися з довiрою.

"Цiкаво, чи вiн i з Анiтою розмовляв? - з'явилась думка в Туо.- Але ж вона нiчого не казала..."

Так от, ознайомившись з усiма доступними матерiалами, вiн, Фаусто Лабан, прийшов до висновку, що немає нiяких пiдстав не довiряти, навпаки логiка в цьому випадку саме за те, щоб поставитись до незвичайних фактiв якнайсерйознiше i найуважнiше. Уже прояви неабиякої фiзичної витривалостi i виняткової психiчної сили свiдчать про унiкальнiсть особи Туо. Або... вгадування чужих думок ("Якщо Туо й зараз може це робити, то переконається, що вiн, Лабан, говорить те, що думає..."). Або мова Туо - є в нiй окремi риси багатьох земних мов, зокрема африканських - такий наслiдок лiнгвiстичного аналiзу, - але це самобутня i, мабуть, досконало розвинена мова...

Туо слухав зосереджено, концентровано, i хоч нiчого нелогiчного чи неправдивого в словесних руладах Фаусто Лабана не вловлював, проте чимось ця людина викликала в нього ледь вiдчутну антипатiю. Може, навiть тiльки тiнь антипатiї, але це iнтуїтивне вiдчуття непокоїло. I доброзичливiсть археолога була якась занадто рацiональна, чи що, без людської теплоти... Обличчя непроникне, застигле, очi схованi пiд пухнастими бровами. I весь вiн гладенький, неначе порцеляновий.

Вибалакавшись, попросив Туо "пiдтвердити або спростувати сказане".

Туо розповiв i про Центрум, i про Фiлiю, тiльки запитання про космiчний корабель, кинутого Лабаном неначе ненароком, нiби й не почув. Його вражала загибель Центрума i всiєї високорозвиненої людської цивiлiзацiї.

- Так, якщо це мало мiсце, - розтулив губи Лабан, - то катастрофа апокалiптична.

- Розкопками я ж i хотiв довести, що ця подiя "мала мiсце", - сказав Туо.

- Я цiлком згоден з вами. - Лабановi очi виглянули на мить i знову сховалися. - Скiльки б ви не розповiдали, якi б вражаючi картини не малювали, - все це тiльки слова. Потрiбно знайти хоч осколок з тогб Центрума - щоб можна було його помацати.

- Впевнений, що Археоскрипт уцiлiв.

- I його цiннiсть для науки, - додала Марта, - в тисячi разiв бiльша, нiж скарби Тутанхамона.

- Без сумнiву, - погодився Фаусто Лабан. - Саме тому я й маю намiр запропонувати вам, шановний Туо, органiзувати археологiчну експедицiю.

Марта заплескала в долонi:

- Браво! Браво! А мене вiзьмете в Африку? Скажiть, Туо, вiзьмете?

Туо всмiхнувся самими очима: скiльки ще дитячостi в цiєї дев'ятнадцятилiтньої дiвчини!

- Ми, звичайно, повнiстю беремо на себе фiнансування експедицiї, продовжував Фаусто Лабан, - i полагодження формальностей з урядами тих країн, на територiї яких доведеться провадити розкопки. Ви ж знаєте, що територiя Сахари належить тепер тринадцятьом рiзним державам?

- Так, тодi свiт був подiлений надвоє: Центрум i Атлантида, - сказав Туо. - А тепер - як осколки пiсля вибуху ядра...

- Не зовсiм так, - заперечив Лабан. - Сучасне становище подiбне до тодiшнього. Свiт знову подiлився фактично надвоє. Держави групуються навколо двох протилежних полюсiв: Сполучених Штатiв Америки i Радянського Союзу.

- Скажiть... - Марта подивилась на археолога сумними очима. - I може вибухнути атомна вiйна?

- Я цього не думаю, - спокiйно вiдповiв Лабан. - Зброя настiльки руйнiвна, що застосувати її означало б знищити цивiлiзацiю.

- Але ж тодi бомби були ще потужнiшi, в тисячi разiв потужнiшi, а от же... застосували!.. Хiба тодi не знали, що цивiлiзацiя загине?

- Все в божiй руцi. - Лабан скинув очима вгору.

- Менi хотiлося б, щоб Археоскрипт послужив справi миру, - сказав Туо.

- Я не заперечую, - вигулькнув до нього очима Лабан, - хоча вважаю археологiю наукою, далекою вiд полiтики. - I, певне, щоб пiдкреслити свою думку, додав: - Дуже далекою.

- Те, про що я кажу, - пояснив Туо, - незмiрно вище вiд усякої полiтики. Iдеться про iсторичну долю всього людства...

- У нас набагато скромнiше завдання, - дозволив собi усмiшку Лабан, наочно пiдтвердити iснування Центрума.

- I Атлантиди, - додав Туо. - В Археоскриптi - експонати з усього свiту.

- Отже, якщо ми в принципi погодилися з вами, - Фаусто Лабан розщiбнув портфеля, - то можемо розглянути й деталi формальної угоди. - Вiн вийняв зчепленi великою скрiпкою папери. - Будь ласка. Ось проект угоди, оце ось кошторис, штатний розпис...

Марта радiсним поглядом дивилася на папери i була трохи здивована, що дiловитiсть Лабана зовсiм не зворушує Туо.

- Само собою зрозумiло, - провадив далi археолог, - що ми просимо вас керiвництво експедицiєю взяти на себе.

- Ви досi не сказали, хто це "ми", - зауважив Туо. - Яку органiзацiю ви представляєте?

- Яку органiзацiю? - скривив губи Лабан. Здалося навiть, що вiн трохи розгубився. - Хiба я ще не сказав? Та ось же на бланку написано: Фонд по дослiдженню пам'яток античностi. Нам вiдкриють рахунок в одному з швейцарських банкiв.

Туо поклав руку на папери:

- Гаразд, я подумаю. Ви можете завiтати завтра в цей же час?

Марта здивовано подивилась на Туо, мовляв, що ж тут iще думати? Це ж те, чого ми марно добивалися...

- Якщо ви... не впевненi в наслiдках розкопок... - пiдвiвся Фаусто Лабан, - то ще не пiзно дати вiдбiй. Ми й так iдемо на великий ризик, бо ви ж нiяких гарантiй не маєте...

Туо пройшовся по кiмнатi, потiм зупинився бiля столу.

- В наслiдках я впевнений. Можна сконструювати прилад, який дасть нам змогу точно визначити мiсце, де заховано Археоскрипт... Але ви ж розумiєте, що справа дуже серйозна, треба все обмiркувати перед тим, як зважитись.

"Певне, хоче порадитись з Анiтою... - подумала Марта. - Але ж вiн її любить!"

- Отже, я прощаюсь. - Фаусто Лабан подав руку спершу Мартi, а потiм Туо. - До завтра. Сподiваюсь, ми дiйдемо згоди.

Коли вiн пiшов, Марта накинулась на Туо:

- Ну, й ви, от уже ви! Що вас зупиняє? Чи вже засвоїли поведенцiю наших дiлкiв...

Туо поклав їй руку на плече:

- Це, Марто, дуже серйозний крок. Ви хочете знати, чого я не погодився одразу... Так от, я й сам би хотiв це знати...

- Анiта? - лукаво усмiхнулась Марта.

- Може, й Анiта. Без неї я не поїду.

- Вона з вами скрiзь пiде! Ви ж такий... мужчина... - I раптом без нiякого зв'язку додала: - А П'єр був зовсiм пусте мiсце.

Яхта "Аспазiя" прямувала до Алжiру. Зранку море було спокiйне, але пiсля обiду пiднявся вiтер i почав потроху, але завзято розколихувати море. На фiолетових хвилях з'явилися бiлi гребенi, важкi вали гойдали суденце, з шумом прокочувались уперед, нiби сердито гналися за кимось. Вiтер заносив бризки на палубу, i вони торохтiли по брезенту, як шрiт.

"Яка сила, яка енергiя! - думав Туо, дивлячись на розгойдане море. - I краса... Кольори... скiльки вiдтiнкiв!"

Туо любив бушування стихiй. Бувало, i там, на далекiй Фiлiї, розбурханий океан викликав у нього почуття, схоже на екстаз; коли починався шторм, вiн обов'язково скеровував свого пiдводного човна до поверхнi, виринав у хвилi, а потiм, ризикуючи розбитися, здiймався над ними i летiв, летiв... Але там, на Фiлiї, вода в океанi iржава, а тут ось фiолетова, особливо красива, не можна очей вiдiрвати!

Тримаючись за поручнi, до нього пiдiйшла Анiта. Вiтер то надимав їй плащ, то облiплював ним її постать. Стала поруч, Туо намагався затулити її од вiтру.

- Краса!

Хоч вiтер зiжмакав слово i пожбурив його за борт, У гугогняву хвиль, Анiта почула i всмiхнулася. Так, було щось красиве у цьому рухливому громаддi, якась дика гармонiя. Анiта почала стежити, як здiймається, виростає хвиля... Настає момент, коли вона, дiйшовши своєї кульмiнацiї, зупиняється, застигає. I тодi це - великий гiрський хребет, он з-пiд бiлої вершини униз побiгли струмки, рiки виповнюють долину, вирують... I раптом гора важко осiдає, провалюється, i натомiсть здiймається нова, формується iз небуття, щоб через кiлька Секунд i собi зникнути, поступитися мiсцем iншiй. О, знову... Ще... ще... Геологiчнi катаклiзми!

Анiтi стає чомусь сумно, i вона щiльнiше притуляється до Туо. Вiн пригортає її за плечi, тепло його руки заспокоює, так вони довго стоять мовчки, дивлячись в морську далечiнь.

Що то їх чекає в Сахарi? Анiта не вагалася й митi: їхати чи не їхати? їхати! Адже Туо марив тими розкопками, нарештi лiд недовiр'я розтав, є всi можливостi зробити таку велику справу... I головне - Туо визнали, за ним не полюють, йому не треба ховатися. Навiть їй дали спокiй, бiльше не викликали до того бульдога. Ах, яка вона була рада, коли Туо погодився i пiдписав усi документи! Правда, формальностi його здивували. Хоча з лiтератури, з газет вiн уже знав, що стосунки мiж землянами, навiть iнтимнi, скрiплюються папiрцями, та одне дiло знати теоретично i зовсiм iнше зiткнутися з цим на практицi. Особливо його вразило те, що треба пiдписувати чеки - без його пiдпису банк не видасть грошей, а без грошей люди не можуть жити: харчування за грошi, одяг за грошi, житло за грошi... "Радiсть i сум, вдоволення життєвих потреб - усе залежить вiд розчерку пера? - дивувався Туо. - Яка дикiсть!" Фаусто Лабан, вiднинi його помiчник по експедицiї, на це говорив: "Так треба".

Анiта полегшено зiтхнула. Приготування закiнчились, i ось вони в морi. Вона опiкується медичною частиною, Марта - секретарка-лiтописець (десь лежить зараз у каютi та нудьгує за своїми).

Анiта час вiд часу заглядає в трюм: чи не залило там клiток iз птахами? Нi, здається, все гаразд.

Сонце над заходом - велика червоняста куля ховається за хмарою, що причаїлась аж на обрiї. Через кiлька хвилин воно виглянуло у вузький промiжок - i вже не кругле, а довгасте. Мiж двома темними стрiчками - брусок розпеченого металу.

Анiта штовхнула Туо i вказала на сонце. Вiн подивився i проказав їй на вухо:

- У нас майже таке! Тiльки трiшки фiолету!..

"Як це дивовижно, - подумала Анiта, - жити пiд одним сонцем, а потiм пiд iншим... Чи побачу їхнє сонце зблизька? Чи буде воно таке гарне менi, як наше? Рiдне сонце, сонечко... Ти дало людинi життя, в твоєму сяйвi наша колиска, тобою ми й живемо..."

I враз на неї напав страх. Як це так - покинути своє Сонце i переселитись до iншого? Своє Сонце... Он воно поринає, поринає, зникло за хвилями. Але хмари ще горять його вогнем, iскряться, тлiють, ще кидає воно свої вiдсвiти на розбурханiсть моря, на його водянi гори, приглушений шум i рiзкi посвисти вiтру. Нема Сонця i є воно! А невже вона таки покине своє Сонце? Туо не закiнчив того апарата з дiамантом, везе з собою, та хiба там, у пустелi, в нього буде мало клопоту? А може, вiн... залишиться на Землi? Знайде Археоскрипт - стане вiдомим на весь свiт... А вона б ще вчилася, одержала б диплом лiкаря...

Анiта зiтхнула.

- Ходiм, Туо!

Ловлячи поручнi, рушили вздовж палуби. Вiтер шалено кидався на них, шарпав одiж, забивав подих. Палуба то здiймалася перед ними, то опускалася хитюча, ковзька.

Вскочили в коридорчик, зачинили товстi дверi. - гул клубочився зокола, а тут тихо i тепло. Анiта стала навшпиньки, обхопила Туо за шию i поцiлувала його солонi вiд бризок щоки.

- Скажи, ти любиш Землю? Полюбив?

- Дуже!

Туо вхопив її на руки i понiс по коридорчику. Ступав обережно - його хилило то до одної стiни, то до другої.

- Пусти, впадеш! - сипала смiхом i ще мiцнiше обiймала його плечi.

Тiльки бiля дверей каюти поставив її на пiдлогу.

- Неси далi! - Анiта грайливо скочила йому на руки. - Про Марту забули? До неї, до неї!

Пустуючи, як дiти, дiсталися нарештi до Мартиної каюти.

Дiвчина лежала в лiжку з книжкою в руках. Тьмяне свiтло плафона падало на її обличчя, великi очi були в тiнi i вiд того здавалися ще бiльшими.

- Де ви були? - в її вигуку прозвучала i радiсть i дружнiй докiр.

- Дивилися в очi стихiї! - сказала Анiта.

- Ну, й якi ж вони?

- Такi, як у тебе.

Подруги засмiялися.

Туо спитав, як Марта почуває себе. За неї вiдповiла Анiта:

- Коли б оце звiрята були...

- А ви знаєте, я ж хотiла викрасти хоч тигрика, зоопарк не дуже збiднiв би. Але ж подумала: втече в Сахарi...

- Нiчого, доглядатимеш птахiв. На ранок будемо в Алжiрi, вiдпочинемо там, правда? А звiдти як - машинами, лiтаком?

- Що органiзує Фаусто Лабан, - сказав Туо.

- Ой, хоча б швидше Алжiр! - вигукнула Марта. - Треба ж листа послати батькам.

- Я вже для мами приготувала, - хитнула головою Анiта. - Вийшли кривуляки - хiба ж тут можна писати? - але мама розбере.

- А я своїй мамi... - зiтхнув Туо, - посилаю думки...

"Дорога мамусю!

Про те, як ми перепливли Середземне море, я вже писала. Тепер про Алжiр. Чудове, красиве мiсто! Займаємо невеликий модерний особняк (є садок) трохи вище верхньої дороги, яка дугою оперiзує мiсто. Воно внизу перед нами, як на долонi. При сонцi - бiле, ясне, веселе. Звiдси його оточують гори, звiдти - море. Звiдси - значить, з пiвдня, звiдти - з пiвночi. Море гарне-гарне, синє, сиве вдалинi. Дивлюся i думаю: за морем, далеко-далеко мама читає гороскопи. Цiкаво, який там гороскоп на цi днi? Та що б там не випадало, нехай мама не хвилюється. У нас все iде добре. Туо передає мамi вiтання. Вiн зараз дуже зайнятий - конструює чутливий прилад, який допоможе знайти Археоскрипт. У тому бункерi мусить бути якийсь маяк - увесь час сигналiзує, п'ятдесят тисяч рокiв. Не подумай, що радiо - зовсiм iнше, Туо знає, о, як вiн багато знає! Бiля нього я почуваю себе такою дурненькою, такою темною... I за що вiн полюбив мене? Що вже археолог Фаусто Лабан освiчена людина, а й вiн тiльки очима клiпає, коли Туо починає говорити на яку-небудь наукову тему. Цей Лабан - дiловий чоловiк, усi клопоти на ньому, Туо займається тiльки своєю апаратурою.

А ми з Мартою ходили в старий арабський квартал. Кривенькi, дуже вузенькi вулички (машина й маленька не пройде), збiгають униз. Кам'яний жолоб, сонця нема. Але чисто, пiдметено. Хвiртки, дверi, за ними можна побачити тiснi дворики. Дiти виглядають. Не бачила, щоб хоч одне усмiхнулось, менi здається, що вони взагалi не вмiють смiятися. Хотiла дати котромусь цукерку - не взяло. Подивилось, одвернулось i мовчки пiшло.

В одному з дворикiв нам з Мартою показали двi акуратно прибранi могилки пiд стiною. Романтична iсторiя з часiв середньовiччя. Там похованi двi сестри - принцеси, якi покохали одного красеня. А вдвох любити одного магометанська релiгiя забороняє. їх ув'язнили в тому дворику, там вони померли i похованi. Унизу на широкiй вулицi бачили їхнiй палац - чудова споруда в арабському стилi з фонтаном у дворику.

Ми були вдвох, я подивилася на Марту й питаю: а чи ми не схожi на тих принцес? I признаюсь мамi, в цих словах був не тiльки жарт. Марта iнколи так дивиться на Туо, що в мене аж серце щемить. А вона зараз така гарна стала, хто не знає, то не повiрить, що кiлька рокiв не володала ногами. Ну, вона молодець. Подивилась на мене та й каже: "Чи ти збожеволiла, Анiто, чи вчадiла? Хiба я не твоя подруга? Та й Туо не такий, як тобi не соромно щось подiбне думати?" Обняла я її, постояли ми так, i аж полегшало на серцi. Мама ж сама була молода i знає. Потiм, в особняку, Марта показує кiлька картонiв, i з кожного дивляться її величезнi очi: "Уже мене художник малює!" А я й не знала, що наш патлатий художник ходить за нею тiнню. Поки там ще розкопки, то вiн її замальовує. Вона така гарна, що я не здивуюсь, коли й наш кiнооператор направить на неї об'єктиви. Поки що знiмає Туо, старається так, щоб вiн i не помiчав. Це, каже, буде золота стрiчка, - людина з iншої планети! Вiн i Мартi радив: записуй усе, занотовуй кожну дрiбничку - все буде цiкаво. Не знаю, чи вона записує, паперу в Марти вистачає, а менi все лягає на серце. Чим я заслужила в бога таке щастя?

Цiлую маму, i нехай мама скоро не жде i марно не хвилюється, розлука тiльки почалася",

"А оце вже пишу мамi з Сахари. Атласькi гори бовванiють позаду. Гай-гай, скiльки попереду простору! Iдемо на пiвденний схiд по скам'янiлих пiсках i день, i два, а навколо та сама пустеля. Пологi горби, сухi видолинки, подекуди чахлi стеблинки. Пiсок, пiсок... А то щебiнь, галька, гравiй... Аж не вiриться, що тут у давнину жила бiльша частина людства, росли сади, земля давала людям урожай. Туо каже: тому не вiриться, що кожен змалечку знає - там Сахара, пустеля. Звикли до факту. А як подумати, то навпаки - не вiриться, що пустеля - природне явище. Чому пустеля? Звiдки? Пустелi, твердить вiн, це опiки на обличчi планети, наслiдок жахливих катаклiзмiв. I це, мабуть, так i є. Щебiнь i гравiй - може, це слiди Центрума? В цьому всi переконаються, коли ми знайдемо Археоскрипт.

Пошуки провадяться енергiйно. Сахара подiлена на квадрати, i Туо разом з Лабаном обслiдують кожен квадрат гелiкоптером. На борту встановили апарат, сконструйований Туо, його чутливий приймач зареєструє сигнали пiдземного маяка. Поки що не зареєстрував. Караван машин переїжджає з одного пункту до iншого, везучи пальне, iнструменти i все необхiдне, а гелiкоптер все кружляє i кружляє понад пустелею. Машини вiйськовi, великi i надiйнi, Лабан дiстав. Нехай мамця не турбується, ми тут добре забезпеченi, навiть холодна кока-кола є. Справжнiй комфорт! Усi здоровi, моя аптека, слава богу, не працює. Одне тiльки дошкуляє: вдень жарко, а вночi холодно.

А якби мама знала, яка добра джерельна вода в оазах! Спочатку ми боялися дизентерiї, а потiм як розкуштували... Шкода тiльки, що оази трапляються рiдко, дуже рiдко. А бiля Ель-Уеда ми побачили краєвид, незвичний навiть для Сахари. В пiску - великi, овальнi заглибини, неначе кратери. Там, на днi, на глибинi в десятки метрiв, ростуть гаї фiнiкових пальм. За пiщаними валами не видно їхнiх вершин, але цим благородним деревам там хороше, вони дають добрий урожай. Боже, якою тяжкою працею люди здобувають собi засоби до iснування! Це безперервна, щоденна i щогодинна боротьба з пустелею - пiски течуть, i треба увесь час зупиняти їх. А корiнням пальми тримаються, певно, за той грунт, що був до катастрофи...

Вiд'їхали вiд Ель-Уеда, оглянулись - ковтнула його пустеля. Куди не глянь - пiски й пiски. Невже там за ними синiє море? Неймовiрно. Ага, мiражi. Це прекрасно. Бачиш вдалинi озеро, добре знаєш, що то - мiраж, але очi кажуть: озеро! Iнколи з'явиться мiсто - бiлiють мiнарети, вежi, зблискують вiкна. Хлопцi хапають карту, шукають, та де там! Нiякого мiста немає ближче, як за п'ятсот кiлометрiв. Мiраж. А я собi й думаю: може i все наше життя мiраж?

Нехай тiльки мама не подумає, що в мене поганий настрiй. Iнколи находить сум, особливо коли довго не бачу Туо. Гелiкоптер базується все далi й далi на схiд, поки ми дотягнемось - вони обстежують новий квадрат. Але бiльше як два днi Туо не витримує без мене, прилiтає хоч на пiвгодинки... Якби знала мама, який вiн хороший! Яка це чесна i добра душа!

Хай мама не хвилюється i спить спокiйно, коло нас все добре. Цiлую!"

"Дорога мамусю! Ох, що в нас тут сталося... Краще б i не розказувати. Останнiй тиждень в мене з'явилося тривожне передчуття, i воно таки справдилося. Ну, хто б мiг подумати, що наш кiнооператор утне таку штуку? Бакенбарди, борiдка, маленькi прудкi очi, спритнi рухи i нечутна хода,- вiн менi завжди нагадував мавпу А особливо, коли зiгнувшись крався за Туо, тримаючи напоготовi свої хижi об'єктиви. Вiн переслiдував нас невiдступно, Туо звик до нього, як до своєї тiнi, а я не могла. Залишаючись iз Туо на самотi, я нервово озиралась: чи не просунулись попiд тентом палатки його склянi очi? Зрозумiло, такий тип не мiг не помiтити, що Туо у вiльний час монтує якусь незвичайну апаратуру. А одного разу побачив i отого дивовижного дiаманта...

Туо часто зiтхав за своїм лiтальним апаратом, який загинув у Сахарi... Тепер, каже, дiамант - наша надiя. Якось я й пожартувала: не кажи "Надiя", бо дiамант з таким iменем приносить нещастя. Той купець, що вивiз його з Iндiї, загинув, коханка короля Людовiка, якiй вiн подарував його,загинула... усi, кому вiн належав, померли не своєю смертю. Остання ось молода американка, гарна дiвчина, якiй дiамант "Надiя" дiстався в спадок вiд бабусi, несподiвано померла за таємничих обставин... Туо тiльки усмiхнувся: хiба може мiнерал впливати на людську долю? А виявляється - може, та ще й як!

Втопивши свої очицi в дiамант, кiнооператор забув навiть про зйомки. Никав, як загiпнотизований.

- Це ж гiгант, колос, унiкум... - шепотiв попеченими губами. - Скiльки, цiкаво, вiн важить?

Зважили - двадцять кiлограмiв! За всю iсторiю людства ще нiхто не мав такого дiаманта - нi iндiйськi царi, нi єгипетськi фараони, нi королi Британської iмперiї. Я сама вжахнулася, коли дiзналася, що двадцять кiлограмiв!

- Сто тисяч каратiв... - хрипiв кiнооператор. - Нi, цього не може бути... Це ж... мiльярди доларiв...

Та цей дiамант унiкальний не лише вагою. А форма яка чудова - октаедр у октаедрi! Видно шiстнадцять граней, дванадцять вершин, здається, вiн бездонний усерединi, безконечний. Такi в ньому вiдкриваються анфiлади, що от ступни туди - i справдi, перейдеш в iнший простiр, в iнший свiт. А чистий як сльоза... Нi, мама не може собi уявити, який то згусток незвичайної краси. Це треба своїми очима побачити. Як вiн сяє, як грає в ньому свiтло... А ще ж, розказував Туо, в ньому чудодiйно зламуються невидимi силовi лiнiї унiверсального поля - це й дає можливiсть змiщення простору i часу, потрiбна тiльки енергiя для пiдсилення, до того ж енергiя слабка, якiсь невеличкi iмпульси. Вся труднiсть у тому, розповiдав менi Туо, щоб точно розрахувати силу iмпульсу i напрямок дiї. Для цього вiн робить якийсь фiльтр. Ну, та це все таке складне, що нам його важко зрозумiти, а мамi, певне, й не цiкаво.

Так от, пiсля того, як цей нещасний кiнооператор побачив дiаманта, з ним щось таке скоїлось. За кiлька днiв схуд, почорнiв, тiльки очi палали вогнем. Усi думали, що вiн захворiв. Лабан пропонував йому поїхати до Тунiсу полiкуватись. Не схотiв. Ночами бродив по пустелi, i я боялася, що його роздере лев - ще подекуди, кажуть, гривастi трапляються в Сахарi. Але нiчого, походеньки кiнооператора закiнчувались благополучно.

Та одного разу, коли Туо з Лабаном вилетiли на кiлька днiв, а наша колона рушила до нової стоянки, намiченої за сотню кiлометрiв, кiнооператор зник. Хтось сказав, що вiн полетiв гелiкоптером, отож i не шукали. Розташувалися в новiй оазi, повернувся Туо з Лабаном, i виявилось, що кiнооператора з ними не було. Де вiн подiвся? Коли Туо заглянув до ящика, в якому зберiгав свiй ще не докiнчений апарат, усе стало ясно: зник дiамант! Кiнооператор вкрав чудо-мiнерал i втiк...

- Далеко не втече... - сказав Лабан. - Впiймаємо.

Туо страшенно схвилювався, таким я його ще не бачила. I, звичайно, вiн переживав не за багатство, не за грошову цiннiсть. Дiамант для нього насамперед фiзичний прилад, технiчна удача, якої вiн досяг пiсля довгих рокiв напруженої працi на своїй далекiй Фiлiї. Без цього дiаманта йому нiчого й мрiяти про повернення на рiдну планету...

Зарокотав гелiкоптер - полетiли навздогiн. Якщо мама подумає, що в пустелi нiде сховатися, що там усе, як на долонi, то дуже помилиться. Два днi його шукали, i все марно. Як у пiсок провалився! Потiм виявилося, що вiн таки справдi одного разу, почувши гудiння гелiкоптера, зарився в пiсок i перележав, поки не пролетiли. Помiтили його на третiй день у вадi - це такi сухi рiчища, - i викрив його саме дiамант. Чи прорвався рушник, чи вiн похапцем не загорнув його так, як слiд, - мiнерал зблиснув на мить, i цього було досить. Коли гелiкоптер сiв, здичавiлий кiнооператор ще кинувся бiгти. Та куди вже там тiкати знесиленому та ще й з такою ношею! Двоє Лабанових солдатiв наздогнали його вмить, скрутили руки i приволокли до машини. Не кричав, не виправдувався, не просив, тiльки дико поводив очима. Туо взяв свого дiаманта на руки, як беруть дитя, притиснув до грудей. Попросив розв'язати злочинця i дати йому води. Коли той жадiбно напився, Туо спитав:

- Ну, нащо вiн тобi, оцей мiнерал?

Кiнооператор поглянув на нього, як на божевiльного, i нiчого не сказав, тiльки вискалив зуби. Лабан i солдати усмiхнулися, i я їх розумiю. Таке запитання мiг задати лише неземлянин, лише той, хто взагалi не знає, що таке багатство.

Туо попросив Лабана вiдпустити кiнооператора на волю, але той не згодився i, певне, правильно зробив, що вирiшив тримати злочинця пiд арештом. Опинившись на волi, той мiг би змовитися з гангстерами i повернутися сюди... на винищувачах! За таке багатство - мiльярди! - вони б i в пекло кинулись, а не те, що в Сахару. Отож тепер цей виродок ходить пiд охороною двох солдатiв. Учора хотiв пiдговорити їх, мовляв, того дiаманта вистачить на трьох, то вони так його потовкли, що ходить увесь у синяках. Менi його шкода. Бiдолашний, може, вiн i не винен, що свiдомiсть людей отруює багатство? Але якщо й кожен так, то хто ж тодi винен? I вiн же порушив заповiдь божу: не вкрадь. Нi, мабуть-таки, сам вiн i винен.

Через цю прикру подiю у всiх нас зiпсувався настрiй, але мамi хвилюватися нiчого, ми всi, слава боговi, здоровi. Художник усе малює Марту, десятки її портретiв позалишав на пiску - хай, каже, Сахара дивиться на небо Мартиними очима, то, може, воно дощi насилатиме!

Цiлую маму мiцно-мiцно..."

"Ура! Ура! Ура! Нарештi знайшли! Нi, мама не зможе уявити нашої радостi... Пiсля довгого кружляння над Сахарою, пiсля безконечних переїздiв - на обрiї вже виткнулись єгипетськi пiрамiди! - пiсля багатьох розчарувань таки знайшли. Чутливий осцилограф, встановлений на гелiкоптерi, ожив, на екранi з'явилися сплески блискавиць: тут, ось тут у надрах пустелi, працює маяк Археоскрипту... Гелiкоптер сiв, Туо з Лабаном узяли прилад i, йдучи по спiралi, визначили мiсце, де закопано Археоскрипт, з точнiстю до кiлькох метрiв. Усi зрадiли, особливо Лабан. Потираючи руки, вiн тупцював по рудому скам'янiлому пiску, як заведений.

- Чує моє серце - тут неоцiненнi скарби для науки! - говорив до Туо i все потирав долонi.

Туо чомусь спохмурнiв, але нiчого не сказав. У мене таке враження, що вiн просто втомився. Навантаження в останнi тижнi було величезне - i фiзичне, i нервове. Але тепер вiн зможе трохи вiдпочити. Хоча де там, тепер вiн заклопотаний iншим - закiнчує монтувати свiй отой просторово-часовий пристрiй.

А екскаватор гуде i вдень I вночi, щелепи ковша так вияснились, що здаються срiбними. Транспортер уже насипав чималу гору пiску, яма глибшає... Хоча б уже скорiше той Археоскрипт! Цiкаво, який вiн? Певне, залiзобетонний цилiндр. П'ятдесят тисяч рокiв... Неймовiрно, мамусю. Це ж буде переворот, вибух в науцi! Досi вважалося, що людська цивiлiзацiя нараховує шiсть - сiм тисяч рокiв, а виявляється, що їй десятки тисяч... Та якщо Археоскрипт закладено п'ятдесят тисяч рокiв тому, то скiльки ж передувало йому?

Щовечора ходимо з Туо далеко в пустелю, скiльки цiкавого i трагiчного вiн розповiдає! Знайшли кiлька тектитiв - рудуватих шматкiв оплавленого скла. Наче кров у них запеклася. Туо каже, що це - свiдки вселюдської вiйни. Страхiтливий бiй мiж Центрумом i Атлан-тидою знищив цивiлiзацiю, вiдкинув її у тьму, i людям, певне, довелося починати все спочатку. Знову продиратися через кам'яний вiк, щоб вiдкрити метали... Гинути в рабствi, створювати релiгiї, мрiючи про справедливiсть... Аж кров холоне, як подумаю, що й зараз людство пiдiйшло до прiрви, що в арсеналах великих держав уже є стiльки руїнницьких засобiв, що вони можуть знищити усе живе на планетi... Хiба це не дикунство?

Туо сподiвається, що Археоскрипт змусить усiх замислитись, а особливо тих, що мають владу. Це, каже, буде таке попередження, не прислухатись до якого можуть хiба що божевiльнi. Туо хоче, коли докопаються до Археоскрипту, скликати сюди в Сахару вчених, полiтичних дiячiв, журналiстiв, щоб на мiсцi побачили все, щоб пересвiдчилися, що це не мiстифiкацiя. Та, зрештою, там будуть, очевидно, такi експонати, яких зараз промисловiсть не випускає... Побачимо. Якби тiльки скорiше скiнчилася оця нервова напруга.

Вечорами йдемо з Туо в пустелю - якомога далi вiд гудiння моторiв. Небо над нами прекрасне: по синьому-синьому шовку блискучi дiаманти, дивишся на них, i в душу проникає щось таке, чого й не висловиш... Може, то вiдчуття вiчностi? Можливо. А доторк Туо сповнює радiстю i щастям. О, як я його люблю! Як менi хочеться слухати його мову, ловити його подих, дивитися в його очi. А вiн останнiм часом чомусь сумовитий, зажурений. Каже: непокоїть його Лабан. I я це добре розумiю. Я й сама бачу - щось у того Лабана є нещире, приховане. Хоч вiн поводить себе з Туо коректно, навiть запобiгливо, але в цьому вiдчувається ледь вловима фальш, навмиснiсть. "Вiн спритно приховує вiд мене думки, - каже Туо, - i я здогадуюсь, що в нього є якiсь потаємнi замiри". Може й так. Але все-таки Туо перевтомився, i йому треба вiдпочити. От як усе скiнчиться добре i вiн по контракту одержить чималу суму - поїдемо в Лiван. Туди, розповiдають, їдуть вiдпочивати заможнi люди з усiєї Європи. В Лiванських горах за Бейрутом можна купити гарну вiллу; катайся на лижах, потiм у машину - i до моря. Через п'ятнадцять-двадцять хвилин - купайся, температура води не нижче 25-24°. Хiба не рай? I мама туди приїде, правда? Вишлемо грошей - мама й приїде...

А поки що до побачення, мiцно цiлую маму".

Це сталося пiзно ввечерi. Раптом замовк гуркотливий мотор екскаватора, i люди почули тишу. Насторожились. Це була не така тиша, коли мотор глушили з технiчних причин, щось у нiй вчулося незвичайне. Ця тиша впала на пустелю, на бiле наметове мiстечко археологiв, як грiм з ясного неба.

- Є! Є!

Кiлька постатей бiгло до наметiв i кричало щосили:

- Докопалися!

- Археоскрипт!

Першим прибiг до розкопу Лабан. Став над краєм i кiлька хвилин мовчки дивився вниз, туди, де з пiску виринула матова вершина пiрамiди. Губи йому смикались, наче самi хотiли щось сказати, та Лабан стискував їх i стояв мовчки. Думки й емоцiї переповнювали його, як достиглi зерна переповнюють гранат. Хiба вiн сподiвався на такий успiх? Вiн вiрив Туо i не вiрив, правда, бiльше вiрив, але все ж... Хто б це мiг сказати напевне, що в глухiй пустелi, далеко навiть вiд караванних шляхiв, пiд скам'янiлим пiском... Стривай... А може, це пiрамiда якого-небудь фараона? Щоб не пограбували наказав збудувати в котлованi i засипати... Ну, що ж, якщо навiть i так успiх буде не менший, нiж у Картера...*

______________ * Картер - англiйський археолог, який 1921 року вiдкрив поховання Тутанхамона.

- Свiтла, дайте бiльше свiтла! - закричав захеканий кiнооператор, ставши на колiно i прилiпившись до окуляра свого апарата. Спалахнуло ще кiлька прожекторiв, кiноапарат застрекотiв, фiксуючи на плiвку розкоп.

Не втрачав часу i патлатий художник. Його чорний олiвець проворно забiгав по аркушу паперу, i найперше над розкопом з'явилася постать Марти, а тодi вже лягли лiнiї самого вершечка пiрамiди, схованої в землi.

Нарештi з темряви на свiтло виринув Туо i Анiта. Дiвчина тримала його за руку, наче боялася, щоб не впав у яму.

Нiби прокинувшись, Фаусто Лабан пiдiйшов до Туо i мiцно потис йому руку. Губи його сiпнулись i заговорили:

- Вiтаю! Вiтаю з успiхом! Це... це... надзвичайно...

Туо кинув погляд на розкоп, на робiтникiв, механiзаторiв, що вiнцем оточили кратер, i тихо сказав:

- Це спiльний успiх...

- Звичайно, звичайно, - закивав головою Лабан, - та коли б не ви...

Туо ступнув униз i, осуваючи пiсок, посунувся до пiрамiди. За ним, балансуючи руками, спустився i Лабан. Вхопилися за тiло пiрамiди, нiби хотiли пересвiдчитись, що це не привид, не мiраж, що вона справдi є.

Археоскрипт... I радiсно i гiрко на душi в Туо. Це ж далекi-далекi його предки послали вiстку своїм нащадкам - погляньте, мовляв, i ми дещо вмiли, i ми дечого досягли... А сталося, бач, так, що нащадки... вiдстали, що їм треба вчитися у своїх предкiв!

Туо подивився в очi Лабану i своєю долонею накрив його руку: хотiв дiзнатися, про що ж думає цей замкнутий у собi чоловiк? Лабан не вiдсував руки, йому здавалося - пiрамiда грiє, наповнює все його тiло теплом. У головi була якась мiшанина, Туо змiг вловити лише окремi поняття: гробниця, Картер, Тутанхамон, золото, золото, премiя, академiк...

- Археоскрипт, - сказав Туо, - це Археоскрипт.

- Пiрамiда? - обiзвався Лабан. - Скидається на гробницю якого-небудь фараона.

- Вiн має форму пiрамiдального куба.

- Справдi? Звiдки вам вiдомо? Чи це здогад?

- Я бачив знiмки... Там, на Фiлiї.

- А...

I знову закружляли, переплелися думки в Лабановiй головi. Археоскрипт, Археоскрипт, машини, мотори, апарати, формули, формули, кварки, кварки, кварки, бомба, мiльйони, мiльйони, вiлла, академiя... Формули, формули, формули!.. Генерал, генерал, радiограма.

Туо вiдсмикнув руку, спохмурнiв.

- Кажете - пiрамiдальний куб? - Фаусто Лабан погладив дзеркальну грань, не бажаючи вiдривати вiд неї рук. - Мусить бути великий об'єм.

- Так. На кожнiй гранi цього куба - чотиригранна пiрамiда. Тетрагексаедр.

- Ну, що ж, обкопаємо i будемо розкривати. Треба тiльки попросити ще з десяток вантажних машин.

- А найголовнiше - запросити сюди вчених з усього свiту, журналiстiв, органiзувати телевiзiйну передачу...

- Що ви, що ви! - махнув рукою Лабан. - Навiщо такий розголос?

- Менi здається, що саме в цьому i є сенс нашого вiдкриття - воно мусить стати здобутком-усього людства.

- I стане. Тiльки навiщо поспiшати? - Лабан знизав плечима. - Ось побачимо, що тут є, упорядкуємо, а тодi й звiт напишемо...

Вибралися з розкопу мовчки.

Зате робiтники, шофери, молодi хлопцi в комбiнезонах, у шортах, перебалакувались, жартували, смiялися.

- А що коли розкриємо - а там... дiвчина?

- Прокинеться, усмiхнеться...

- Цур, буде моя!

- А чого це твоя?

- Я її навчу рок-н-ролла, ви ж не вмiєте.

- А як ти з нею розмовлятимеш?

- Звiсно як - жестами i доторками!

- Такий ведмiдь як доторкнеться...

- Я - нiжний. Тихо, тихо, нехай ще спить. - Хлопець обернувся до Лабана. - Завтра розкриємо?

- Треба спочатку обкопати, - кивнув головою Лабан. - Роботи ще багато, доведеться вийняти сотнi кубометрiв грунту.

- Виймемо!

- Берiмось зараз!

- Заводь свого бронтозавра!

Лабан пiдкликав бригадира - сухорлявого чоловiка з чорною смужкою вусiв - i наказав:

- Усiм вiдпочивати. Почнемо завтра пiсля снiданку.

- Так, - виструнчився бригадир. - Бiльше наказiв не буде?

- Поки що все. На добранiч.

- На добранiч. - I до робiтникiв: - Усiм до палаток! Спати.

Погасли прожектори, темрява вкрила все: i свiжо-розриту землю, i палатки, i горбатi машини.

Знехотя порозходились, повкладалися на вiдпочинок. Тiльки Фаусто Лабан ще деякий час ходив понад чашею розкопу. Помiтивши двi темнi постатi, високу - Туо, нижчу - Анiти, що побрели в пустелю, перечекав, доки вони розчинилися в темрявi, i пiшов до машини, де була встановлена рацiя. Радист ще не спав.

- Посвiти лiхтарем, - тихо сказав Лабан, i коли на столик лягло бiле кружало, швидко накидав шифрований текст радiограми - три рядки чисел.Передай, негайно.

Радист ввiмкнув апарат, надiв навушники i почав викликати "Оазу-13"...

Це була для Анiти незвичайна нiч. З кожним кроком, що вiддаляв їх вiд табору, вона вступала в якийсь досi не знаний, прекрасний свiт, сповнений утаємниченої краси. У маревнiй iмлi рухались якiсь тiнi - однi перебiгали впоперек їхнього шляху, iншi обганяли з бокiв, а тi линули навстрiч. I оце кружляння тiней - може, то пустельнi зайцi? леви? - зовсiм не лякало Анiти, це був якийсь iнший свiт, вiн iснував поряд, проходив, перетинав їхнiй з Туо, але не зачiпав їх. У тому сусiдньому свiтi чулися свої шерхоти, посвисти, там передавалася i приймалася своя iнформацiя, до якої Анiтi не було нiякого дiла.

Вона прислухалася до себе, до биття свого серця, до тепла руки свого коханого Туо. Чому їй так гарно на душi? Чому її радують галузки чахлого тамариску i стебла сухого полину? Що сiють в її душу зорi? А може, вони й не при чому, авжеж, так, це вона сама творить для себе красу, творить з усього - з темних важких дюн, iз шовкового неба, з отих тiней i притишених шерхотiв. Диво, та й годi. Анiта зiтхає i притуляється щокою до плеча Туо. Ну, що ж це таке, звiдки цi чари? Невже ж i Туо не скаже - вiн, такий знаючий i розумний?

- Не знаю, Анiто, - стиха каже Туо, - та й навiщо нам про це знати? Це вже щастя, що ми вiдчуваємо красу планети, красу буття. Мабуть, вiдчування це теж форма знання... I - повнота душi...

Вони зiйшли на високу дюну i зупинилися. Безмежна пустеля обтiкала їх, як вода, змикалася поза ними i пливла до берегiв ночi. Холодний пiсок намагався засипати все живе, але не мiг.

- А тут же був Центрум... - обiзвався Туо. - Який витвiр людського генiя!

- А як ти гадаєш - побудують люди новий Центрум? - спитала Анiта, знову прихилившись до його плеча.

- Хочеться сподiватись, хочеться вiрити, що прогрес таки прокладе собi дорогу i люди виплекають планету-сад. Без отих димiв i гуркотiв, без сталевих обручiв. Уяви собi апарати, мотори, двигуни, якi використовують дарункову енергiю гравiтацiйних i магнiтних полiв, кварковi енергостанцiї...

Туо замовк i деякий час наче прислухався до пустелi. Потiм заговорив знову, i в голосi його Анiтi почулися тривожнi нотки.

- Незрозумiлий якийсь оцей Фаусто Лабан... Криється вiд мене. Тобi не здається?

Анiта стрiпнула головою:

- Я мало звертала на нього уваги, але... враження чомусь неприємне. Я не люблю мовчунiв, такi люди здаються менi гордяками, а значить, пустими.

- Нi, - заперечив Туо, - Лабан мовчить не через гордовитiсть... Вiн мовчить, щоб приховати свої думки. I я боюсь, що в Археоскриптi його найбiльше цiкавлять кварки.

- Чому ж ти боїшся цього?

- Бо для кваркiв людство ще не визрiло. Навiть тодi, п'ятдесят тисяч рокiв тому, це було передчасне вiдкриття. А тепер i поготiв...

Туо мовчки взяв Анiту за руку i повiв по вершку дюни. Ноги грузли в пiску, лишаючи глибокi слiди, якi одразу ж ховала темрява.

- Нам треба щось робити, Анiто, поки не пiзно. Ти менi допоможеш?

Стиснула йому долоню:

- Про що ти кажеш, Туо?

- Про кварки.

- Та нi, не це. Чому ти запитуєш, чи я допоможу? Та я...

Не дав їй договорити, обняв за плечi i мiцно поцiлував. Гаряче дихаючи, прошепотiв:

- Але це дуже небезпечно.

Анiта засмiялася:

- Поцiлунки? О, так, це небезпека...

- Не жартуй, люба, це може коштувати нам життя.

- З тобою я готова на все, чуєш, милий? На все...

Вона раптом крутнулась i побiгла вниз, кинулася праворуч, потiм лiворуч, щоб заплутати слiди, i коли постать Туо загубилася в нiчнiй iмлi, впала за барханом, принишкла, пройнята дитинною радiстю. "Ага, тепер пошукай мене, - думала, стримуючи дихання, - ти пошукай, а я спостерiгатиму, як ти шукаєш... милий!" Туо спочатку гукав, а потiм рушив, приглядаючись до слiдiв i щось весело бурмочучи. Ось вiн пройшов повз неї, Анiта мало не пирснула, та метрiв за десять повернув i таки натрапив! Ухопив на руки, гойдав, як дитину.

- Яка ти в мене гарна, чарiвна... Запам'ятаймо цю нiч, Анiто, оцю пустелю i оцi зорi! Ти менi стала ще ближчою, ще рiднiшою. Я впевнений, що в експедицiї знайшлися б люди, якi охоче допомогли б нам, але не треба їх залучати. Мусимо впоратись самi, розумiєш? Самi. Завдання наше полегшується тим, що нiхто, крiм одного мене, не знає мови Центрума, отже, й не прочитає документiв з Археоскрипту. Ага, а на ньому знаєш що написано?

- Де?

- На тiй гранi, бiля якої я стояв.

- А що?

- "Вiдкрити через десять тисяч рокiв..."

- Виходить, термiн давно минув?

- Дуже давно...

Вони помалу брели пiсками, кружляли навколо табору, аж доки не почало свiтати. Наостанку Анiта раптом спитала:

- А що таке смерть, Туо?

Вiн не здивувався з того, що вона подумала про смерть.

- Цього нiхто не знає, Анiто... - лагiдно сказав i усмiхнувся: Можливо, це прояв життя...

Вмостившись у своєму гамаку, Анiта згадувала нiч, причаєну пустелю, слова Туо, його тривогу. Незчулася, коли й заснула. I приснився їй страшний сон. Побачила себе у якомусь великому будинку, себе й матiр. Квартира неначе їхня, а будинок гiгантський. Вийшла на балкон, глянула - рiг даху горить! Руде полум'я, нiби дикий звiр, вгризається в покрiвлю, б'є хвостом по стiнi... Анiта вибiгла на сходи, гатить кулаками в дверi до сусiдiв:

- Пожежа!

А вони виглянули, знизали плечима - чоловiк i жiнка - та й зачинили дверi.

Анiта прожогом на iнший майданчик, дзвонить, стукає, кричить:

- Горимо! Наш будинок зайнявся!..

А з дверей - музика, видно, там танцюють, у них якесь своє свято, i нiхто не хоче й слухати Анiту. "Чи вони всi поглухли? - думає дiвчина, поспiшаючи вiд однiєї квартири до iншої. - Адже горить, ще ж можна б погасити..." I знову стукає, гукає до хрипоти в горлi. А вони то смiються з неї, то сердито проганяють, то мовчки зачиняють дверi. Анiтi хочеться ридати з розпуки, крiзь стiни i стелi, крiзь усякi перегородки, серванти i дивани, столи i шафи, - скрiзь усе, чим начинено дiм, вона бачить хиже полум'я, вiдчуває пекучий бiль. Рiже в очах...

Прокинулась. Сонце, знайшовши шпарину в наметi, кидало їй в обличчя гарячi скалки. Чути було гуркiт моторiв i людськi голоси.

Гелiкоптери прибували один за одним i сiдали в ряд, виставляючи наперед зеленi животи. Товстi тулуби i довгi тонкi хвости робили цi апарати схожими на великих комах, а опукле скло кабiн скидалося на їхнi нерухомi, немигаючi очi.

З черева кожної такої комахи вистрибували солдати в касках, з ранцями за плечима i куцими автоматами в руках. Доки вони топталися бiля машин, одвертаючись од яскравого сонця, їхнi командири пiдтюпцем поспiшали до намету Фаусто Лабана, щоб доповiсти про своє прибуття. Незабаром вiйськова частина зайняла кругову оборону, вкопавшись у пiсок. На всi боки вiд табору, в центрi якого зяяв розкоп, дивилися цiвки автоматiв i кулеметiв, угору пiдвели свої тонкi дула автоматичнi зенiтки.

- Почалася вiйна? - жартуючи, гомонiли робiтники.

- Окупацiя!

- А може, з пiрамiди вискочить яка-небудь нечиста сила!

- Ей, хлопцi, дайте сигарет!

Але хлопцi в зеленому мовчки походжали бiля своїх вогневих точок, наче й справдi ждали нападу. Кiлька офiцерiв пiдiйшло до воронки, в якiй стирчав пiрамiдальний бункер Археоскрипту, i дали робiтникам ароматних сигарет.

Через деякий час прилетiло ще п'ять "комах" - кожна тримала в лапах по танку... Хрокання моторiв дробило, рiзало i перетирало ясноту погожого дня, i хмарки синього диму здавалися особливо ядучими на тлi молочного неба.

Фаусто Лабан ходив, задоволено потираючи руки,- пiдтягнутий i строгий. Транспортери виносили й виносили з розкопу землю, охорона прибула - чому ж йому не бути задоволеним?

Туо ж був до краю здивований, навiть розгублений. Мовчки дивився, як люди, одягнутi в однаковi строї, слухаючись наказiв таких же самих людей, тiльки не з такими погонами, дiють, як автомати, живi, досконалi автомати.

- Що все це означає? - стримуючи роздратування, спитав у Лабана.

- Дорогий Туо, ми живемо в неспокiйний час... Та й взагалi, як тiльки чутка про Археоскрипт просочиться з пустелi, сюди рине стiльки iнтересантiв, що й працювати нам не дадуть. От я i вжив заходiв для охорони... Я вас розумiю - на Фiлiї немає держав, немає армiй, i оцi мої заходи можуть здатися вам... дикими. Але це не так. Ви ж добре знаєте - в Археоскриптi є надзвичайно важливi речi, це ж не просто археологiчна знахiдка. I ми зобов'язанi, мусимо вжити заходiв для збереження...

- Я просив скликати сюди вчених свiту, громадських дiячiв. Розкрити Археоскрипт перед очима всього людства - хiба це не найбiльша гарантiя безпеки?

- Вiдомство, яке фiнансує нашу експедицiю, вважає, що передчасно демонструвати знахiдку не в iнтересах держави. Спочатку треба ознайомитись самим, розiбратись в усiх матерiалах, класифiкувати, розшифрувати науковi й технiчнi записи, а тодi вже...

- А ви не вважаєте, що я, як керiвник експедицiї, можу вiдсторонити вас вiд роботи?

- Я не радив би вам цього робити, - усмiхнувся Лабан. - Досi в нас з вами були хорошi контакти, сподiваюсь, що ми їх ще бiльше змiцнимо. Ви ж учений, дорогий Туо, нащо вам звертати увагу на те, що не стосується науки? На ваш рахунок в швейцарському банку регулярно надходять солiднi суми, по завершенню експедицiї ви станете мiльйонером... Тож давайте займатись виключно наукою...

Туо мовчав, i Лабан, окинувши поглядом розкоп, казав далi:

- Хоча, на вашу думку, охорона й не потрiбна, але ж згодьтеся, що й шкоди нiякої вона не завдає. Вiйськовi не заважають нам працювати. Навпаки, вони ще допоможуть при нагодi.

- I ви вважаєте, що це морально - однiй державi привласнювати те, що належить усьому людству?

Фаусто Лабан знизав плечима:

- Про яку мораль ви говорите?

- Звичайну, людську мораль.

- Правду кажучи, я не знаю, чи iснує якась загальна, унiверсальна мораль... Все це поняття розпливчатi, i кожен трактує їх по-своєму. Я вважаю моральним усе, корисне моїй країнi.

- А конкретнiше - вiдомству, яке вам платить?

Фаусто Лабан криво усмiхнувся:

- От уже й сатиричнi стрiли... Зрештою, дорогий колего, я не фiлософ i нiякий не теоретик. Я людина дiла. Зараз мене турбує одне: як ми вiдкриємо цього пiрамiдального куба? Чи будемо розрiзувати, чи, може, якимось iншим способом...

Туо мовчав, щось про себе обмiрковуючи, потiм окинув поглядом табiр, високий земляний вал, гелiкоптери i вантажнi машини. Зiтхнув:

- Коли буде повнiстю обкопано - тодi вирiшимо. Треба спочатку оглянути.

- Гаразд, - погодився Лабан, - так i зробимо.

Вiн пiшов до розкопу пружними кроками, аж пiдстрибуючи; Туо почовгав до Анiтиної палатки, опустивши плечi, неначе на них лежав важкий тягар.

- Ой, коли б ти знав, який менi сон приснився! - Анiта простягла до нього теплi руки. Вiн поцiлував тi руки, i лице йому трохи прояснилося.- Ти чомусь сумний? - Анiта заглянула в його зiницi. - На днi твоїх очей немає смiху... Перестань, чуєш? Перестань сумувати. Я ж з тобою!

Вона пестила його, термосила, жартувала так щиро, так по-дитячому, що вiн таки усмiхнувся:

- Ох ти, моя зоре!..

Минув тиждень, доки обкопали величезного тетрагексаедра - вiн стояв у глибокому котлованi, вiдстовбурчивши у всi боки по чотириграннiй пiрамiдi. Солдатам вiн нагадував металевого протитанкового їжака; Фаусто Лабан, дивлячись на нього, думав про пiрамiди фараонiв; Туо мiркував: чому вони обрали таку форму бункера, а, скажiмо, не кулю? Анiта i Марта дивилися на бункер, як на якийсь театральний макет; художник механiчно, але досить спритно переносив гранi на папiр i... думав про Марту, а кiнооператоровi, що ретельно фiксував усе на плiвку, ввижався найдорогоцiннiший з мiнералiв дiамант.

Всi, окрiм вартових, стовпилися на земляному валу, сотнi пар очей жадiбно обмацували гранi. З розкопу, натужно ревучи, виповз екскаватор, i тепер там не було нiчого, тiльки наїжачений пiрамiдами куб. Довгими тисячолiттями носила його Земля в своїх грудях, а тепер ось вiддає людям. Осколок далекого минулого, такого далекого, що й уявити важко.

Коли сизий дим вiд мотора розвiявся, в котлован зiйшли двоє - високий, мiцний Туо в бiлому шоломi i легкому сiрому костюмi та низенький супроти нього Лабан, у шкiряних шортах. Туо ступав широко, лишаючи глибокi слiди у свiжому грунтi, Лабан трохи вiдставав, хоч i проворно перебирав своїми волосатими ногами.

Сонце ще тiльки пiдбивалося угору, i нижня частина бункера була в тiнi, зате верхня пiрамiда купалася в сяйвi, кидаючи у вiчi людям срiбнi вiдблиски.

Обiйшовши навколо, Туо зупинився в тiнi. Одразу ж туди вдарив снiп яскравого промiння з прожектора.

- Ну, що там? - спитав задиханий Лабан.

- Там он виднiється напис. - Туо вказав рукою в гору. - Треба пiдйомника.

Лабан гукнув до водiя, що стояв у натовпi, i той через кiлька хвилин уже спускався в розкоп, сидячи за кермом свого яскраво розмальованого вантажопiдйомника. Розвернувся i став, де йому вказав Туо. Ажурна стрiла зламалася в шарнiрах i опустила до землi металевий короб. Туо, не вiдчиняючи дверцят, переступив через борт i махнув рукою. Загурчав мотор, i короб поплив угору. На висотi метрiв у п'ять Туо знову махнув рукою, i стрiла застигла, потiм подала його впритул до верхньої пiрамiди. Мотор замовк. Туо деякий час мовчки вдивлявся в рядок, викарбуваний бiля основи пiрамiди. Спохмурнiле його обличчя заяснiло усмiшкою.

- Що там написано? - не втерпiв Лабан. Вiн стояв унизу, взявшись у боки i задерши голову. - Розберете?

- Уже розiбрав! Тут написано ось що: "Якщо ви ще не забули рiдної мови,- скажiть одне слово, яке означає найбiльшу пристрасть".

З усiх бокiв залунали голоси:

- Багатство!

- Бiй!

- Нажива!

- Алкоголь!

- Наркотики!

- Життя...

- Рулетка.

Лабан пiднiс руку, i коли всi затихли, сказав:

- Ненависть - ось найбiльша пристрасть. Скажiть тiєю мовою, скажiть, Туо.

Схиливши голову до карбованого рядка, Туо промовив:

- Невгоста.

Нiчого не сталося, Археоскрипт мовчав.

- Не те слово, - кинув Туо униз, Лабановi. - Ану ти, Анiто, скажи!

Вiн бачив, як Анiта переступила з ноги на ногу, схилила голову.

- Кохання! - нарештi вигукнула вона, стрiпнувши волоссям. Усi засмiялися. - Любов!

Вона стояла побiля Марти, закриваючись долонею вiд сонця. її постать Туо вирiзнив би з тисячного натовпу - така вона була йому рiдна, така спiвзвучна. I яке ж слово сказала!

- Сольвi, - промовив Туо над викарбуваним рядком. I ще раз повторив: Сольвi.

Випростався i ждав, пильно дивлячись на сiрий, ледь срiблястий метал бункера. Ждав з острахом i надiєю. Так само, певне, очiкували i всi iншi. Стихли розмови, хтось тiльки кашлянув у кулак. Минуло, мабуть, з хвилину, декотрi вже почали нетерпляче тупцятись. I раптом почулася музика. Спочатку просочилася тонюсiнька цiвочка, мале джерельце, та з кожною миттю воно повнилося, набирало сили, i ось звуки незнайомої пiснi ущерть виповнили котлован, полинули понад пустелею. Це була нiжна, дуже мелодiйна пiсня, i всi слухали її, як зачарованi.

Раптом хтось вигукнув:

- Розкривається! Розкривається!

Чи хтось в бiнокль побачив - адже пiд верхньою пiрамiдою з'явилась лiнiя завтовшки, може, з нитку! I чим бiльше товщала та нитка, тим дужче звучала пiсня. Гiгантський пiрамiдальний куб випромiнював її, як випромiнює сонце своє золоте сяйво. Туо слухав, схиливши голову, щось стискувало йому серце, i до горла пiдкочувалась грудка. Дихав розкритим ротом, губи йому пошерхли. Це була пiсня про кохання - про вселюдську любов до природи, до дiвчини, до життя, рiдна пiсня, яку всi знають на Фiлiї. Пiсня перенесла його в той далекий край, про який вiн зараз думав, на простори його дитинства i юностi. Уявки побачив себе на Фiлiї з Анiтою - стоять серед трав i пускають у небо голубих птахiв...

Щiлина збiльшувалась плавно, пiрамiда вiдхилялася, неначе хтось знiмав шолом.

"А навколо ж пустеля? - подумалось Туо. - Що б ви сказали, коли б побачили цю сумну картину? Чи сподiвалися ви, що пiсня про кохання звучатиме над пiсками?.. Але люди все-таки є, вони почули цю прекрасну пiсню з глибини десяткiв тисячолiть".

Коли верхня пiрамiда одхилилась максимально i своєю гранню лягла на грань бокової, - пiсня скiнчилася, музика стихла. З глибини куба пролунав дзвiнкий дитячий голос:

- Здрастуйте, нащадки! Чи веселi у вас дiти? Я добре вчуся, i ми з мамою i татом полетимо на лiто в Антарктиду, там не так жарко, i тато хоче половити форелi в гiрських рiчках, вiн запеклий рибалка, а я наловлю метеликiв i буду їх малювати, мої малюнки вже були експонованi каналами нашої мистецької iнформацiї...

Дiвчинка швидко нанизувала речення, Туо ледве встигав за нею. Розповiла про свої заняття, iграшки, про дерева, якi ростуть на їхнiй терасi. Закiнчила дiвчинка так:

- Тато каже, щоб я спитала: чи плекаєте ви сади?

Туо уявив рожевощоке дитяче обличчя з ямками, смiхотливi оченята, подумав, що в Археоскриптi, певне, є портрет маленької художницi i її малюнки.

- Що сказав той дитячий голос? - гукав знизу Лабан. - Ви розiбрали, Туо?

- Так, розiбрав. Це ж моя рiдна мова.

Туо спустився вниз, i до нього в металевий короб вскочив Лабан. Махнув рукою механiку, щоб той пiдняв угору, i коли короб зупинився - жадiбно заглянув у глибину бункера. Там уже свiтилося, i можна було побачити безлiч якихось пристроїв, ящикiв, тюкiв, рiзноманiтних механiзмiв i всякої всячини. Лабан, хоч людина i стримана, при цьому не мiг стриматись вiд вигукiв захоплення i подиву, а очима так i поїдав усе, чим наповнений велетенський куб.

Там, очевидячки, лежали неоцiненнi речi. Навiть така багатюща знахiдка, як гробниця фараона Тутанхамона, не може йти в порiвняння з Археоскриптом. Там були золотi оздоби, всiлякi прикраси, та й годi. Тут же, безперечно, i високоефективнi енергетичнi установки, i рiзнi апарати, якi можна буде використати не лише в економiцi, не лише...

Фаусто Лабан дав волю своїм думкам i своїй фантазiї. Уявив ескадри беззвучних лiтакiв, якi несуть кварковi бомби, космiчнi кораблi, що використовують енергiю гравiтацiйних i магнiтних полiв... От якби тiльки оцей Туо розшифрував схеми i формули... Невже вiн вiдмовиться? Невже знову почне про Органiзацiю Об'єднаних Нацiй? Треба сформулювати прийнятну для нього концепцiю. Хоча б так: тiльки одна супердержава, маючи недосяжний для iнших воєнний потенцiал, може гарантувати мир i справедливiсть на Землi... А чим погана концепцiя? Чому б нашiй, саме нашiй державi не взяти на себе роль господаря Землi? Якщо ж Туо не згодиться спiвпрацювати... Ну, що ж, тим гiрше для нього. Зрештою нашi комп'ютери все розшифрують, обiйдемось i без нього. А я матиму яхту, прекрасну голубу яхту з бiлими вiтрилами. Бар оздоблю натуральною слоновою кiсткою... Досить уже з мене розкопок, треба хоч наостанку пожити всмак.

Лабан чомусь уявив Нефертiтi - от би йому таку господарку на яхту! А молодий фараон зраджував їй, минулого року Лабан брав участь у розкопках подвiр'я суперницi Нефертiтi на околицi Каїра. Ах, Нефертiтi, Нефертiтi... Лебедина шия, чутливi уста...

Замрiявся сухорлявий археолог, дивлячись на Археоскрипт, забув геть про все iнше, навiть про дисциплiну думання. А як вiн старанно тренувався перед цiєю експедицiєю - його ж попередили, що Туо...

Фаусто Лабан аж здригнувся, схаменувшись. Ось же, поруч, у коробi стоїть Туо! Невже вловив? Та не може цього бути, зрештою, вiн звичайна людина... Та, певне ж, i сам схвильований баченим, хiба йому до нього?

Лабан зиркнув на Туо, але той, здавалося, зовсiм не помiчав його. Торкнув лiкоть:

- Ну, що ж... почнемо вибирати i описувати?

- Про що ви? - Туо наче прокинувся зi сну.

- Про експонати. Кожен треба оглянути, внести до списку. Сподiваюсь, ви перекладете написи...

- Так, так, - погодився Туо. - Нам буде немало роботи!

"I все-таки вiн чомусь невеселий, - подумав Лабан, коли вони спустились униз i вилiзли з короба. - Невже вiдчув? Ну, та нiчого, мiльйони зроблять його лояльним. По-моєму, вiн був радий, коли вчора я вручив йому чекову книжку. А особливо просяяла Анiта. Ще б пак, п'ять мiльйонiв - кругленька сума! Та ще йому буде надана можливiсть запатентувати дещо з Археоскрипту в мiнiстерствi оборони..."

Шанобливо подивившись на мiцну спину Туо, який вiддалявся у напрямку свого намету, Лабан попрямував до рацiї. Через кiлька хвилин вiн уже давав детальнi iнструкцiї, спочатку охоронi, тодi бригадирам, а потiм i робiтникам. Все було передбачено до дрiбниць - хто подаватиме, хто прийматиме, хто працюватиме на майданчику-складi, хто вантажитиме на машини i хто супроводжуватиме рейси. Побiжне ознайомлення, навантаження i транспортування до ближчого порту має бути зроблено швидко, органiзовано. Дещо - те, що стосується побуту i мистецтва - доведеться, звичайно, вiдправити до Каїрського музею, бо цей шмат пустелi належить Єгиптовi. Це буде зроблено в другу чергу, пiсля навантаження судна... Сам пiрамiдальний куб такий великий, що, не розрiзавши, його не вивезеш. А жаль. Добре було б поставити його на майданi в своїй столицi! Ну, та це вирiшиться згодом. Якщо єгипетський уряд не заперечуватиме... А втiм, вони, чого доброго, можуть органiзувати сюди туристський маршрут. Звичайно! Кому ж з туристiв не закортить побачити Археоскрипт?

Вуркотiння моторiв змiшувалося з гомоном людей. Упакованi експонати подавалися на транспортер i випливали з розколу. Скраю майданчика, засланого величезними синтетичними простирадлами, сидiла, схилившись над машинкою, Анiта i зi слiв Туо друкувала опис. Туо швидко i легко перекладав написи бiльшi i короткi тексти, доданi до кожного експоната. Вiн походжав вiд столика Анiти до свого намету, схилявся над пакунками, читаючи написи, i знову крокував, утоптуючи дорiжку. Його збудження передавалось Анiтi, вона часто поглядала на нього настороженим оком, але пальцi безпомильно били по клавiшах.

- Бiохiмiя, - голосно говорив Туо, - синтезатор бiлка. Технiчна характеристика...

Лабан як ошпарений гасав то до бункера, то до майданчика. Щось його непокоїло, щось муляло, але що - не знав. Постояв, розставивши волохатi ноги, бiля Туо, послухав, як той спокiйно диктує:

- Нейтринний мiкроскоп з фiксуючим апаратом. Дослiдження об'єктiв на субатомному рiвнi..,

"Оце мiкроскоп... - майнула думка в Лабана. - Та тiльки за цей прилад треба було б дати Нобелiвську премiю!"

Гордо пiдвiвши голову, Фаусто Лабан пiшов до розкопу.

Анiта сидiла як на голках. Над ними було ласкаве осiннє небо - бездонна кришталева сфера з золотистим кружалом сонця, день пропливав тихий i лагiдний, а в її душi щось нуртувало, пробивалися якiсь тривожнi акорди. Високо здiймалися її пружнi груди, i за кожним подихом розстiбався верхнiй гудзичок бiлої перлонової блузки. Анiта кiлька разiв застiбала його, а потiм перестала зважати. Хотiла написати мамi листа, але Туо не дає нiякої передишки. Чого вiн так поспiшає? I на годинника непомiтно зиркає... Та не треба нервувати, любий, все ж iде добре, от закiнчимо, нарештi, цю експедицiю i - в Бейрут. Ах, як там гарно...

В Анiтинiй уявi постала така приваблива картина лiванського узбережжя з пальмами, скляними призмами готелiв i синiми горами вдалинi, що вона мимоволi усмiхнулася. Вловивши ту посмiшку, Туо теж усмiхнувся, кивнув Анiтi головою. Але не зупинився, диктував i диктував. Про насiння пальм, що в ту далеку епоху росли на островах теперiшнього Пiвнiчного Льодовитого океану i в Антарктидi; опис iндивiдуального кiбер-дiагноста, що його мала кожна сiм'я Центрума; технiчно-наукова характеристика першого штучного супутника Землi, запущеного на екваторiальну орбiту п'ятдесят одну тисячу рокiв тому...

Болiли пальцi, але Анiта друкувала не зупиняючись - вiдчувала, що Туо буде невдоволений.

Пройшла з своїм нареченим Марта, кивнула їй, махнула рукою до Туо. Як вона тепер гарно ходить! Як легко ступають її стрункi ноги! Хто б подумав, що ця дiвчина була розбита паралiчем? Анiта обов'язково запросить їх до Бейрута, це буде гарна компанiя...

Раптом Туо зупинився, перестав диктувати. Анiта пiдвела голову i окинула його вдячним поглядом. Нарештi можна трохи перепочити! Туо тримав у руках якийсь продовгуватий металевий ящичок, схожий на шухлядку з картотеки.

- Анiто, ось воно, тут... - Голос його переривався вiд хвилювання.

- Що саме? - одразу не здогадалась Анiта.

- Оте, що я шукав... Це найважливiше з Археоскрипту. I найстрашнiше...

Анiта ще не бачила його таким. Обличчя поблiдло, руки ледь помiтно хиталися, i, мабуть, через те вiн ще дужче стискував того ящичка пальцями.

- Ти так говориш, неначе воно вибухне...

- I вибухне. Та ще й як! Не зараз, а згодом, коли нароблять кваркових бомб... Воднева сучасна бомба здаватиметься дитячою забавкою супроти кваркової...

- Будемо вносити в опис?

Туо зиркнув на годинника i, кивнувши головою, продиктував:

- Схеми кваркових силових батарей, технологiя, експлуатацiя... Людство ще не дозрiло, щоб володiти таким джерелом енергiї... Написала?

- Так.

- Готова зi мною? Вирiшуй, маєш три хвилини!

Анiта тоскно озирнулась навколо - баня неба наче понижчала, на бiлому його тлi рухалась темна грудочка гелiкоптера, дзижчала, як оса. Чи це в неї у скронях дзижчить? Пальцi самi забiгали по клавiшах машинки:

- Мамо, люба мамусю, прощай...

Краєм ока побачила - з розкопу виткнувся Лабан, бiжить, бiжить сюди!

Хотiла ще написати кiлька слiв, та усвiдомила - не встигне. Туо сидiв на стiльцi в наметi, поруч мiсце для неї, воно з парашутом, те сидiння, Анiта знає, якщо на Фiлiї доведеться падати, то...

Вона схоплюється i миттю опиняється на тому стiльчику, тремтячими руками застiбає ременi. Тiльки тепер помiчає, що дiамант, встановлений попереду, наливається свiтлом... А на колiнах у Туо - довгастий ящик... А може... може, нiчого... А птахи?!

Зблиск! Нiмий, гострий зблиск у мозку.

***

Наш спецiальний кореспондент Марта Лаконтр повiдомляє з Лiвiйської пустелi:

"Сьогоднi опiвднi тут сталася дивовижна катастрофа. Вiдомий свiтовi учений Туо, який прибув на Землю з iншої планети i який вiдкрив тут Археоскрипт (репортаж про експедицiю i фото див. на 2-й i 3-й стор.), безслiдно щез. Разом з ним i його наречена та спiвробiтниця Анiта. Туо захопив схеми якихось надпотужних атомних реакторiв, удвох з нареченою вони сiли в апарат, який Туо змонтував у своїй палатцi, i, напевно, ввiмкнули його рушiй - великий дiамант, бо ми, очевидцi, бачили короткий i надзвичайно сильний зблиск, що передував гуркоту. Це, власне, й не гуркiт був, а трiск, неначе зламалося, вражене блискавкою, товсте дерево. Вiйськовi вважають, що це не був вибух, бо на тому мiсцi, де стояла палатка, нiякої вирви немає. Не спостерiгалося i вибухової хвилi - усi предмети i речi, що лежали на вiдстанi десяти метрiв од палатки Туо, лишились неушкодженими. Навiть машинка з недодрукованим аркушем паперу..."

Название книги

Археоскрипт (на украинском языке)

Бережной Василий Павлович

Содержание