Без перебільшення цієї ночі я спала сном проклятих. Мені привиджувалися вежки й прямовисні виступи, куди дощ, принесений вітром з океану, доносив запах фіалок. Бліда жінка в єлизаветинській сукні стояла біля мого ліжка й шепотіла мені на вухо, що калатають дзвони. Старий морський вовк у штормівці ладнав сітки шилом, а далеко в морі крихітний аероплан прокладав собі шлях до призахідного сонця.

Коли я нарешті прокинулася, сонце зазирало до мого вікна, і мене розібрав сильний нежить. Не встигла я спуститися вниз на сніданок, як уже використала всі носові хусточки з комода й змушена була вдатися до рушника. Нема чого й говорити, що я була зовсім не в гуморі.

– Не підходь до мене, – сказала Фелі, коли я добувалась до дальнього кінця столу, голосно сопучи й пчихаючи.

– Згинь, відьмо, – рубонула я з плеча, схрещуючи пальці.

– Флавіє!

Я схилилася над своєю кашею, помішуючи її кутиком тоста. Незважаючи на крихти підгорілого хліба, які мали оживити її, глизява погань у мисці все одно на смак була, наче картон.

Потім був поштовх, стрибок у свідомості, немов у кепсько змонтованому фільмі. Я заснула за столом.

– Що з тобою? – почула я питання Фелі. – Тобі зле?

– На неї напосілася дрімота через зникнення напередодні чи нещодавній бешкет, – заявила Даффі.

Не так давно Даффі читала «Пелем» Бульвер-Літтона, по кілька сторінок перед сном, і, поки вона не закінчила, ми щоденно за сніданком були жертвами її туманних фраз у стилі так само жорсткому й негнучкому, як коцюба у вітальні.

«Напередодні», згадала я, це те, «що відбулося вчора». Її слова застрягли в мене в голові, заполонивши всі думки, коли це раптом Фелі почала крутитися на стільці.

– Боже ти мій! – вигукнула вона, швидко розправляючи, наче саван, пеньюар навколо себе. – Це що за проява?

Біля французьких дверей бовванів чийсь силует, він дивився на нас, склавши долоні ковшем й притуливши до скла.

– Це той письменник, – розтлумачила я. – Котрого цікавлять сільські садиби. Пан Пембертон.

Фелі вискнула й помчала нагору, де, як я знала, вона начепить тісний блакитний вовняний костюм, припудрить уранішні прищі й зійде, як пава, сходами, удаючи із себе Олівію де Гевілленд. Вона завжди так поводиться, коли до будинку потикає носа незнайомий чоловік.

Даффі байдуже бликнула в тому напрямку й узялася читати далі. Своїм звичаєм, усе було полишено на мене.

Я вийшла на терасу, щільно причинивши за собою двері.

– Доброго ранку, Флавіє, – сказав Пембертон, усміхаючись. – Ти добре спала?

Чи добре я спала? Що за питання? Ось я стовбичу тут на терасі, із заспаними очима, на голові вороняче гніздо, із носа тече, що з крана. Крім того, хіба питання про добротність сну не належать винятково тим, хто провів ніч під одним дахом?

Щодо цього не могла дати голову на відруб, треба подивитися в «Британському повному довіднику з етикету для леді». Фелі подарувала мені примірник на мій минулий день народження, але з того часу він правив за підпірку для ніжки мого ліжка.

– Не надто, – відповіла я. – Я підхопила нежить.

– Прикро це чути. Я сподівався взяти у твого тата інтерв’ю про Букшоу. Не хочу надокучати, але в мене обмаль часу. Відколи нам звалилась на голову війна, вартість житла поза домом, навіть у найскромніших готелях на зразок «Тринадцяти селезнів», просто обурлива. Не хочеться захищати бідність, ми, невибагливі вчені, перебиваємося хлібом і сиром, шкода й мови.

– Ви снідали, містере Пембертон? – запитала я. – Гадаю, місіс Мюллет може нашвидкуруч приготувати що-небудь для вас.

– Дуже люб’язно з твого боку, Флавіє, – сказав він, – але лендлорд Стокер улаштував для мене справжній бенкет у вигляді двох сосисок і яйця, і я тривожусь за ґудзики мого жилета.

Я не знала, як це сприймати, ще й недуга робила мене надто дратівливою.

– Може, я зумію відповісти на ваші питання? – сказала я. – Тата затримали…

Еч, тож-то-бо й є! Ти хитра маленька лисичка, Флавіє!

– Тата затримали в місті.

– О, я не думаю, що такі речі тобі цікаві. У мене кілька морочливих питань, що стосуються дренажної системи й закону обгороджування громадських земель. Я сподівався внести апендикс про архітектурні зміни, що їх внесли в XIX столітті Ентоні й Вільям де Люси. Щось на кшталт «розколеного будинку» і таке інше.

– Я чула, що апендикс видаляють, – сказала я одним духом, – але це вперше, щоб його вносили.

Навіть із сопливим носом я можу нападати й захищатися нарівні з майстрами своєї справи. Вологе оглушливе чхання спаскудило все враження.

– Може, я зайду й швидко розглянуся? Зроблю кілька записів. Я нікого не потурбую.

Я намагалася згадати синоніми до слова «ні», і тут почулося ревіння мотора, і між деревами в глибині алеї вигулькнув Доґґер за кермом нашого старого трактора, він віз компост на город. Містер Пембертон відразу ж помітив, що я перевела погляд за його плече, і обернувся й собі поглянути. Забачивши Доґґера, який їхав у наш бік, він привітно помахав.

– Це старий Доґґер, еге ж? Вірний слуга сімейства?

Доґґер сповільнив рух, озираючись, щоб розчовпати, кому махав Пембертон. Нікого не вгледівши, він зняв капелюх, немов на знак привітання, потім почухав голову. Виліз із-за керма й поплентався лужком до нас.

– Маю сказати, Флавіє, – дивлячись на годинник, заявив Пембертон, – що я трохи загубив лік часу. Я обіцяв своєму видавцю зустрітися в Незер-Ітон, щоб кинути оком на гробницю, доволі рідкісну, там видно обидві руки. Надзвичайна огорожа. Він схиблений на гробницях, старий Кваррінґтон, так що я ліпше не буду зраджувати його надій. Інакше «Могили й удатна архітектура» Пембертона так і нидітимуть у фантазіях автора.

Підхопивши свій рюкзак, він хвацько спустився сходами, потім на мить зупинився на розі будинку, щоб заплющити очі й удихнути на повні груди підбадьорливого вранішнього повітря.

– Моє шанування полковнику де Люсу, – сказав він і подався геть.

Доґґер зачовгав сходами, неначе він не виспався.

– Відвідувачі, міс Флавіє? – запитав він, знімаючи капелюха й рукавом обтираючи чоло.

– Якийсь там собі містер Пембертон, – відповіла я. – Пише книжку про сільські садиби чи могили чи щось такого штибу. Хотів поговорити про Букшоу з татом.

– Не думаю, щоб я чув це ім’я, – сказав Доґґер. – Але з мене кепський читач. А втім, міс Флавіє…

Я чекала, що він прочитає мені проповідь, донесхочу пересипану алегоріями й прикладами, від яких кров холоне в жилах, про згубність розмов із незнайомцями, але ж ні. Замість цього він удовольнився тим, що помацав криси капелюха вказівним пальцем, і ми в парі постояли, дивлячись на лужок, немов двійко корів. Звістка відправлена – звістка прийнята. Добрий старий Доґґер. Такеньки він настановляє на добрий розум.

До речі, саме Доґґер терпляче навчав мене відмикати замки. Одного разу я надибала на нього, коли він морочився з дверима оранжереї. Він загубив ключа під час одного зі своїх «епізодів» і намагався подужати замок за допомогою зігнутих зубців спочилої в Бозі виделки, яку знайшов у квітковому горщику.

Його руки не на жарт тремтіли. Коли Доґґер у такому стані, мені здається, що доторкнись я до нього пальцем, мене одразу вб’є електричним струмом. Проте, незважаючи на це, я запропонувала допомогти йому, і за кілька хвилин він увів мене в курс.

«Це доволі просто, міс Флавіє, – сказав він після моєї третьої спроби. – Пам’ятайте три пункти: обертальний момент, натиск, завзяття. Уявіть, що ви всередині замка. Прислухайтеся до своїх пучечок».

«Де ти навчився цього?» – запитала я, здивувавшись, що замок піддався. Це виявилося до смішного легко, якщо призвичаїтись.

«Давно й далеко звідси», – відповів Доґґер, заходячи до оранжереї й поринаючи в справи з таким виглядом, що про подальше розпитування не могло бути й мови.

Крізь вікна лабораторії розливалося сонячне світло, але мені годі було зосередитись. Мої думки шарпалися між тим, що розповів мені тато, і тим, що я рознюхала власними силами, – смертями містера Твайнінґа й Горація Бонепенні.

Для чого були призначені конфедератка й мантія, що я їх знайшла під черепицею Енсон-Хаус? Кому вони належали й чому їх там заховали?

І татова розповідь, і сторінки «Хронік Гінлі» стверджували, що містер Твайнінґ був у мантії, коли забився всмерть об каміняччя, упавши з висоти. Малоймовірно, щоб обидва джерела помилилися.

Крім того, були ще викрадення «Ольстерського Месника» його величності й крадіжка його близнюка, власником якого був доктор Кіссінґ.

Цікаво, а де був доктор Кіссінґ зараз? Чи знає про це міс Маунтджой? Здається, вона знає про все інше. Чи він ще живий? Це видавалося малоімовірно. Минуло тридцять років з того часу, як йому здалося, що він бачив, як його дорогоцінна марка перетворилася на дим.

Але мої думки вирували й плуталися, і я не могла впорядкувати їх. Мій ніс був закладений, очі сльозилися, і мене змагав сильний головний біль. Треба було, щоб у голові прояснилось.

Це моя провина: не можна допускати перемерзання ніг. Місіс Мюллет полюбляла казати: «Тримай ноги в теплі, а голову в холоді, і ти ніколи не дістанеш застуду». Якщо ж ти все-таки зліг із застудою, залишалося лише одне, так що я почалапала в кухню, де знайшла місіс Мюллет, вона пекла печиво.

– Ти шморгаєш носом, голубонько, – сказала вона, не підводячи очей від качалки. – Ану лишень я дам тобі кухлик курячого бульйону.

Ця жінка бувала настільки проникливою, що це доводило до білого жару.

Кажучи про «курячий бульйон», вона стишила голос майже до шепоту й змовницьки кинула оком на мене через плече.

– Гарячий курячий бульйон, – сказала вона. – Цей секрет мені розповіла місіс Джейкобсон за чаєм у жіночому інституті. Зберігався в її родині з прадавніх часів. Звісна річ, я не можу роздзвонювати про це абикому.

Ще одна улюблена перлина сільської мудрості місіс Мюллет стосувалася евкаліпту. Вона змусила Доґґера виростити для неї в оранжереї евкаліпт, і пагони цієї штуки були акуратно розкладені по всьому Букшоу як ліки від простуди й грипу.

«Евкаліпт у господі – про грип з нежитем думати годі», – бурхливо раділа вона. І це була правда. Відколи вона почала ховати воскове темно-зелене листя у всіляких найнесподіваніших місцях по всьому будинку, ніхто з нас жодного разу не пчихнув.

До сьогодні. Щось ми вибилися з колії.

– Ні, дякую, місіс Мюллет, – відповіла я. – Я щойно почистила зуби.

Це була брехня, але найкраща з тих, які я могла вигадати миттю. Моя відповідь мала відтінок страдництва, а також поліпшила мій власний образ у такому пункті, як особиста гігієна. Уже повертаючись, я прихопила з буфета слоїк із жовтими гранулами й наліпкою «Куряча есенція Партінґтона» та з настінного канделябра в холі дістала жменю евкаліптового листя.

Нагорі в лабораторії я взяла пляшечку бікарбонату натрію, на якій мій дядечко Тар павучками своїх літер старанно вивів Sal aeratus, а також своєю звичною скрупульозною манерою – «Бікарб. натр.», щоб відрізняти його від бікарбонату калію, котрий теж іноді називають аерованою сіллю. Бікарб. кал. пристало бути у вогнегасниках, а не в чиємусь животі.

Я знала таку річ, як NаНСО3, яку простолюд називав питною содою. Десь я чула, що селяни вірили в чудодійність добрячої порції лужних солей, котрими й виганяли найсильнішу застуду.

У цьому полягає глибокий хімічний смисл, розмірковувала я: якщо солі є ліками й курячий бульйон – ліки, уявіть собі неймовірну лікувальну силу чашки шипучого курячого бульйону! Від цього замакітряться найсвітліші голови. Я запатентую рецепт, це буде найперший у світі протизастудний антидот – «Мікстура де Люс за рецептом Флавії!»

Я навіть примудрилася витиснути із себе помірно вдоволене гмукання, коли відміряла вісім унцій питної води в мензурку й ставила її на вогонь. Тим часом у щільно закритій колбі я варила подерте на шматочки евкаліптове листя й спостерігала, як солом’яного кольору краплі олії почали збиратися на вінцях спірально закрученої дистиляційної трубки.

Щойно вода завирувала щосили, я зняла мензурку з вогню й дала їй кілька хвилин охолонути, потім усипала туди дві чайні ложки з горою «Курячої есенції Партінґтона» й столову ложку старого доброго NaHCО3.

Я поколотила рідину як слід, і вона взялася піною, наче Везувій, піднявшись над вінцями мензурки. Я затиснула ніс і одним духом випила половину варива.

Куряча шипучка! О Боже, змилуйся над нами, що орудують на ниві експериментальної хімії!

Я відкрила колбу й вилила евкаліптову воду, листя й усе інше в рештки жовтого супу. Далі, знявши светра й натягнувши його на голову як паровловлювач, я вдихнула камфорний дим евкаліптово-курячого бульйону і десь усередині голови відчула, що закладені пазухи піднімають руки вгору й здаються. Мені зразу ж полегшало.

Раптом у двері різко постукали, і я мало не підскочила до стелі. До цієї частини будинку так нечасто хто-небудь заходив, що стукіт у двері був настільки ж несподіваним, наскільки несподіваними є моторошні акорди у фільмі жахів тієї миті, коли двері розчиняються перед групою трупів. Я відсунула засувку, – там стояв Доґґер, котрий жужмив капелюх, наче ірландська праля. По-моєму, у нього був черговий «епізод».

Я простягнула руку й доторкнулася до його долонь, від чого вони зразу ж заспокоїлися. Я помітила – дарма що рідко вживала цих знань, – що часом дотик промовистіший, ніж слова.

– Пароль? – запитала я, переплела пальці й поклала руки на голову.

Щось із п’ять з половиною секунд Доґґер безтямно дивився, потім його зціплені щелепи повільно обм’якли й він майже всміхнувся. Як саморух, він зчепив пальці й повторив мій жест.

– Він крутиться на язиці, – затинаючись, сказав він, далі докинув: – Згадав. Миш’як.

– Дивись не проковтни його, – відповіла я. – Це отрута.

Вочевидь покликавши на поміч виняткову силу волі, Доґґер витиснув на вустах усмішку. Ритуал було дотримано належним чином.

– Заходь, друже, – сказала я, широко розчинивши двері.

Доґґер зробив крок усередину й закляк у подиві, немов неочікувано потрапив до лабораторії алхіміка в стародавньому Шумері. Він так давно не потикався до цієї частини будинку, що забув, як виглядає це приміщення.

– Так багато скла, – тремтячи, зауважив він.

Я висунула старий віндзорський фотель Тара з-за столу, притримуючи його, доки Доґґер не вмостився між дерев’яними підлокітниками.

– Сиди. Я приготую якого-небудь питва.

Я налила води до чистої колби й поставила її на сопло пальника Бунзена. Доґґер украй здивовано дивився, як пальник спалахнув, коли я піднесла до нього сірника.

– Закипає, – сказала я. – Раз-два й готово.

Велика перевага лабораторного скла – те, що вода в ньому закипає зі швидкістю світла. Я всипала до колби столову ложку чорного листя. Коли рідина стала темно-червоною, я подала колбу Доґґеру, котрий скептично на неї глянув.

– Усе гаразд, – заспокоїла його я. – Це «Тетлі».

Він обережно вмочив губи в чай, дмухаючи на озерце напою, щоб остудити його. Поки він пив, у мене промайнуло в голові, що існує причина, через яку нами, англійцями, править радше чай, ніж Букінгемський палац чи уряд його величності: опріч душі, заварювання чаю – єдине, що робить нас відмінними від мавп, – принаймні так вікарій сказав татові, котрий сказав Фелі, котра сказала Даффі, котра сказала мені.

– Спасибі, – подякував Доґґер. – Мені вже ліпше. Але я маю вам дещо сказати, міс Флавіє.

Я опустилася на край столу, намагаючись прибрати компанійського вигляду.

– Викладай як на духу, – сказала я.

– Ну, – почав Доґґер, – ви знаєте, що бувають моменти, коли я іноді… тобто час від часу в мене трапляються…

– Звісно, я знаю, Доґґере, – була моя відповідь. – Ми всі знаємо, еге ж?

Він пустив очі під лоба, наче корова в загоні на бойні.

– Я думаю, що міг дещо зробити з деким. А тепер вони прийшли й заарештували за це полковника.

– Ти маєш на думці Горація Бонепенні?

Дзенькнуло скло – це колба впала з рук Доґґера на підлогу. Я видобула ганчірку й незрозуміло нащо витерла його цілком сухі руки.

– Що вам відомо про Горація Бонепенні? – вимогливо запитав він, міцно схопивши мене за зап’ясток. Якби це не був Доґґер, я б перелякалася.

– Мені відомо про нього все, – відказала я й спробувала обережно розціпити його пальці. – Я добула відомості про цю справу в бібліотеці. Мала розмову з міс Маунтджой, і минулого вечора тато розповів мені історію від початку до кінця.

– Ви бачили полковника де Люса минулого вечора? У Гінлі?

– Атож, – відповіла я. – Я вирушила туди на велосипеді. Я ж тобі сказала, що з ним усе гаразд. Хіба ти не пам’ятаєш?

– Ні, – сказав Доґґер і похитав головою. – Часом мені несила згадати.

Чи могло так статися? Чи міг Доґґер надибати на Горація Бонепенні десь у будинку чи на городі, почубитися з ним і загнати його на той світ? Це був нещасний випадок? Або щось більше?

– Розкажи мені, що трапилось, – попрохала я. – Розкажи мені все, що зможеш згадати.

– Я спав, – сказав Доґґер. – Почув голоси – гучні голоси. Устав і пішов до кабінету полковника. Коло дверей хтось стояв.

– Це була я, – перебила я. – Я стояла в холі.

– Це були ви, – повторив Доґґер. – Ви були в холі.

– Атож. Ти наказав мені забиратися.

– Я так сказав? – здивувався Доґґер.

– Аякже, ти сказав мені повертатися до ліжка.

– З кабінету вийшов чоловік, – раптом промовив Доґґер. – Я сховався за годинником, і він пройшов якраз обіч мене. Я міг би доторкнутися до нього.

Мені було цілком ясно, що він розповідає про те, що сталося після того, як я пішла спати.

– Але ти не… не займав його?

– Ні, тоді ні. Я вирушив услід за ним до саду. Він мене не помітив. Я крадькома йшов за ним попід стіною за оранжереєю. Він стояв на грядці з огірками… щось їв… був схвильований і розмовляв сам до себе… лаявся… по-моєму, не бачив, що зійшов зі стежки. А потім був феєрверк.

– Феєрверк? – не повірила я своїм власним вухам.

– Ну ви тямите, вогняні колеса, ракети й різна всячина. Я подумав, що в селищі свято. Надворі червень. Вони часто справляють свята в червні.

Жодного свята не було, у цьому я мала певність. Я б воліла проволочитися пішки вздовж усієї Амазонки в дірявих тенісних черевиках, ніж проґавити нагоду смолити кокоси в тітоньки Саллі та наїстися досхочу карамельних тістечок і полуниці з вершками. Ні, я завжди прознавала, коли на носі свято.

– І що було потім? – запитала я. Подробиці ми з’ясуємо згодом.

– Мабуть, на мене наліг сон, – сказав Доґґер. – Коли я прокинувся, я лежав на траві. Було мокро. Я встав і пішов у ліжко. Почувався недобре. Напевно, у мене був черговий… епізод. У мене вилетіло з пам’яті.

– І ти гадаєш, що під час нападу міг убити Горація Бонепенні?

Доґґер понуро хитнув головою. Він доторкнувся до потилиці.

– Хто ще був там? – запитав він.

Хто ще був там? Де мені вже доводилося чути це? Звісна річ! Адже ж інспектор Г’ювітт промовив ті самі слова.

– Опусти голову, Доґґере, – попрохала я.

– Даруйте, міс Флавіє. Якщо й скоїлося вбивство, то це було проти моєї волі.

– Опусти голову.

Доґґер зісковзнув у кріслі й подався головою вперед. Коли я відгорнула його комірець, він тіпнувся.

На шиї, якраз за вухом, був страшенно великий багряний синець, що формою й розміром нагадував підбор. Доґґер шарпнувся, коли я доторкнулася до нього.

Я аж цикнула.

– Феєрверк, хай луснуть мені очі! – сказала я. – Ніяких феєрверків не було. Тебе добряче оперіщили. І ти ходиш із цим синцем на шиї уже два дні? Він має скажено боліти.

– Він болить, міс Флавіє, але мені велося й гірше.

Напевно, я вліпила в нього дещо недовірливий погляд.

– Я роздивився очі в люстрі, – розтлумачив він. – Зіниці однакові. Невеликий струс, але не страшний. Я скоро оклигаю.

Я збиралася спитати в нього, де він набрався цієї грамоти, аж тут він швидко докинув:

– Я це десь вичитав.

Ураз я замислилася над куди важливішим питанням.

– Доґґере, як ти міг когось убити, якщо ти лежав не при тямі?

Він стояв, наче маленький хлопчик, викликаний для прочуханки. Його рот розтулявся й стулявся, але він не міг видушити із себе ні слова.

– На тебе напали! – сказала я. – Хтось угрів тебе черевиком!

– Ні, навряд чи, міс, – невесело заперечив він. – Розумієте, крім мене й Горація Бонепенні, на городі більше не було ні лялечки.