Коли я хочу як слід подумати на свіжому повітрі, я простягаюся горілиць, розкидаю руки й ноги врізнобіч і дивлюся на небо. Спочатку я зазвичай забавляюся «хлюпотунами» – хробакоподібними краплями протеїну, котрі плавають у полі зору, немов темні маленькі галактики. Якщо я не поспішаю, то стою на голові, щоб збовтати їх, і опісля лягаю назад подивитися на виставу, наче на мультфільм.

Сьогодні, одначе, мою голову обсіло багацько питань, тому, від’їхавши на велосипеді на добру милю від Рукс-Енду, я беркицьнулася на моріжок на згірку й уп’ялила очі в літнє небо.

Мені несила було покинути думати про те, що розповів мені тато, а саме, що вони вдвох, він і Горацій Бонепенні, убили містера Твайнінґа; що вони особисто відповідальні за його смерть.

Якби це була чергова татова химера, я б одразу її відкинула, але тут була якась заковика. Міс Маунтджой теж була переконана, що вони вбили її дядечка, і вона мені сказала про це.

Мені було видно, що тато дійсно карається. Урешті-решт, він брав участь у вмовляннях подивитися колекцію марок доктора Кіссінґа і його колишня дружба з Бонепенні, хай навіть охолола, кружним шляхом робила його співучасником. Проте…

Ні, у цьому має бути ще щось, але що, я не могла дібрати.

Лежачи на траві, я встромила очі в блакитний небозвід із такою ж серйозністю, як і заціпенілі в урочистих позах факіри в Індії, котрі, бувало, вирячувалися прямісінько на сонце, поки ми їх не цивілізували, однак я не могла ні про що до пуття поміркувати. Якраз наді мною сонце тяжіло великим білим кружалом, пропікаючи наскрізь мою порожню голову.

Я за звичкою уявила, як надягаю свою примарну «гадкокличну» шапку, натягаючи її по самі вуха. Це був високий конусоподібний чарівницький капелюх, рясно вкритий хімічними рівняннями й формулами, – ріг достатку, що кишить ідеями.

Анічогісінько.

Але стривайте! Авжеж! Те-те-те! Тато нічого не зробив. Зовсім нічого! Він знав – або щонайменше здогадувався, – з тієї миті, як Бонепенні поцупив найціннішу марку директора… І він не сказав нікому.

Це був гріх згаяння, один із церковного списку негідних вчинків, про який вічно просторікувала Фелі і який прикладався до всіх, крім неї самої.

Але татова провина була моральною і, значить, мене не обходила.

Утім не було рації її заперечувати: тато справляв мовчанку й своєю мовчанкою, можливо, сприяв тому, що містер Твайнінґ, який мав чисте сумління, узяв на себе вину й заплатив за зганьблення честі життям.

Без сумніву, у той час було багато пересудів. Мешканці цієї частини Англії аж ніяк не зажили слави своєю небалакучістю, навпаки. У минулому сторіччі поет із Гінлі Герберт Майлс кликав нас «табуном гусей, що веселенько пліткують на відрадній для ока мураві», і в його словах було-таки зерня правди. Люди полюбляють чесати язиками – особливо коли балачка стосується відповідей на чужі запитання, – тому що в такий спосіб вони почуваються потрібними. Без огляду на затьопаний плямами примірник «Довідника про все на світі», котрий місіс Мюллет тримає на полиці в буфеті, я давно зрозуміла, що найкращий спосіб отримати відповіді про що б там не було – це підійти до ближнього й запитати. Так би мовити, зібрати відомості назовні.

Я не могла запитати тата, чому він мовчав за часів свого школярства. Навіть якби я набралася духу, а я цього не зробила – він був замкнутий у камері, і, як видно з усього, йому випало на долю ще довго там скніти. Я не могла запитати міс Маунтджой, яка грюкнула дверима переді мною, тому що вона ставилася до мене як до плоті й крові холоднокровного вбивці. Одним словом, я була сама по собі.

Увесь день щось крутилося на задвірках моєї свідомості, немов грамофон у віддаленій кімнаті. Якби тільки я потрапила вловити мелодію…

Це дивне відчуття огорнуло мене, коли я порпалася в стосах газет у ремонтному гаражі, що позаду бібліотеки. Хтось сказав щось… Але що саме?

Часом спроби зловити вислизлу гадку подібні до полювання на птаха в нетрях дому. Ти вистежуєш його, нишком підбираєшся, намагаєшся злапати… і пташка спурхує, увесь час поза досягом твоїх пальців, її крила…

Ага! Крила!

«Він виглядав, як ангел, котрий падає з небес», – сказав якийсь учень Ґреймінстера. Тобі Лонсдейл – тепер я згадала, як його на ім’я. Чудернацьке змалювання викладача, що гуркнув униз! І тато порівняв містера Твайнінґа, якраз перед стрибком, зі святим, у якого німб над головою в ілюстрованому рукописі.

Проблема полягала в тому, що я похапцем покопалася в архівах. «Хроніки Гінлі» доволі ясно правили, що поліцейське розслідування смерті містера Твайнінґа й крадіжки марки доктора Кіссінґа тривало. А як щодо некролога? Звичайна річ, його опублікували пізніше, але про що там мовилося?

Я скочила на «Ґледіс» і щодуху налягла на педалі, помчавши в бік Бішоп-Лейсі й Коров’ячого провулка.

Я не помічала таблички «Зачинено», аж поки не опинилася за десять футів до бібліотеки. Звісно! Флавіє, іноді в тебе тапіока замість мізків; Фелі має рацію щодо цього. Сьогодні ж понеділок. Бібліотека запрацює лише о десятій годині ранку у четвер.

Коли я повільно котила «Ґледіс» до річки й ремонтного гаража, я міркувала про солодкуваті історійки, котрі розповідають у «Малечій годині»: про ці повчальні оповідки, наприклад про Поні з Двигунцем («Думаю, я зможу… думаю, я зможу…»), якому вдалося перетягти товарний поїзд через гору, тому що він думав, що зможе це зробити, думав, що зможе це зробити. І тому що він не хнюпив носа. Не хнюпити носа – це ключ.

Ключ? Я віддала ключ від ремонтного гаража міс Маунтджой, я це достеменно пам’ятаю. Але, може, є дублікат? Якийсь додатковий ключ, схований десь під підвіконням, на той випадок, якщо яка-небудь забудькувата особа вирушить на час відпустки до Блекпула, залишивши оригінал у своїй кишені? Позаяк Бішоп-Лейсі не був (принаймні до цього часу) скільки-небудь значним осередком злочинності, схований ключ не був таким уже неймовірним.

Я кресонула пальцями по одвірку вгорі дверей, зазирнула під горщики з геранню, що стояли вздовж стежки, навіть підняла кілька підозрілих на вигляд каменюк.

Нічогісінько.

Я покопирсалася в розколинах кам’яної стіни, яка тяглася від стежки до дверей.

Нічогісінько. Узагалі нічого.

Я приклала долоні дашком до вікна й уліпила очі в потріпані стоси газет, що спали у своїх люльках. Так близько й водночас так далеко.

Я так розлютилася, аж мені захотілося сплюнути, що я й зробила.

Як би вчинила Марі Анн Польз Лавуазьє? – промайнуло в мене в голові. Вона б стояла тут, димуючи й клекочучи, наче маленький вулканчик, що виходить, коли займається дрібка дихромат амонію? Але щось я непевна. Марі Анн облишила б хімію й заходилася б коло дверей.

Я несамовито поторсала дверну ручку й увалилася до кімнати. Якийсь бовдур швендяв тут і забув замкнути бісові двері! Сподіваюся, мене ніхто не бачив. Добре, що це мені спало на думку. Я відразу ж второпала, що непогано буде закотити «Ґледіс» усередину, щоб її не запримітили допитливі перехожі.

Обійшовши прикритий дошкою лаз у підлозі, я обережно дісталася до стелажів зі зжовклими газетами.

Я без великих зусиль відшукала потрібні випуски «Хронік Гінлі». Атож, це тут. Як я й гадала, некролог містера Твайнінґа вийшов у п’ятницю, після звістки про його смерть.

«Твайнінґ, Ґренвіль, магістр гуманітарних наук (Оксфорд). Загинув знагла минулого понеділка в школі Ґреймінстер, поблизу Гінлі, у віці сімдесяти двох років. Його батьки, Маріус і Доротея Твайнінґи, із Вінчестера, померли. Після нього залишилася племінниця, Матильда Маунтджой з Бішопс Лейсі. Містер Твайнінґ похований неподалік від каплички в Ґреймінстері, де превелебний каноник Блейк-Сомс, парафіяльний священик Святого Танкреда в Бішоп-Лейсі, і капелан Ґреймінстера помолилися за його душу. Вінків було без ліку».

Але де його поховали насправді? Може, його тіло відправили до Вінчестера, щоб він спочивав поряд із батьками? Чи поховали-таки в Ґреймінстері? Дуже навряд. Найпевніше, я знайду його могилу на церковному цвинтарі Святого Танкреда, за дві-три хвилини ходьби звідси.

Я поставлю «Ґледіс» поза ремонтним гаражем – нема потреби зайвий раз муляти комусь очі. Якщо я зігнуся в три дуги й не висовуватимусь з-за живоплоту, що оперізував бечівник, я легко прошмигну звідси на церковне обійстя й мене ніхто не помітить.

Коли я відчинила двері, загавкав пес. Місіс Фейруезер, голова жіночої вівтарної гільдії, вигулькнула в провулку зі своїм Корджі. Я встигла причинити двері до того, як вона чи її пес змогли примітити мене. Далі обережно визирнула з вікна й побачила, як пес обнюхує стовбур дуба, а місіс Фейруезер дивиться кудись убік, удаючи, що не знає, що там коїться на іншому кінці повідка.

Агій! Мені доведеться чекати, поки пес зробить свою справу. Я обвела кімнату поглядом.

Обабіч дверей розміщувалися саморобні книжкові шафи, чиї грубо витесані, прогнуті полиці мали такий вигляд, наче їх змайстрував старанний, але невдалий тесля-самоук.

Праворуч цілі покоління застарілих довідників – рік за роком «Крокфордський церковний довідник», «Гейзеллський щорічник», «Альманах Віттакера», «Порадник Келлі», «Флотський щорічник Брейсі» – незручно здавлені, стояли пліч-о-пліч на нефарбованих полицях, їхні колись розкішні оправи червоної, синьої й чорної барв тепер вигоріли до брунатного під впливом часу й струменів денного світла, і всі вони пахли мишвою.

Полиці ліворуч були щільно заставлені вервечками однакових сірих томів, на кожному була одна й та сама назва, викарбувана золотом на спинці вишуканими готичними літерами: «Ґреймінстерець», – і я второпала, що це щорічники з татової школи. Ми навіть мали кілька таких у Букшоу. Я дістала один із полиці, не зауваживши, що він датований 1942 роком.

Поставивши його на місце, я провела вказівним пальцем ліворуч, по спинках решти книг: 1930… 1925…

Те-те-те! 1920 рік! Мої руки тремтіли, коли я витягала книжку й перегортувала її від кінця до початку. Її сторінки рясніли статтями про крикет, веслування, легку атлетику, гуманітарні науки, регбі, фотографію й природознавство. Наскільки я бачила, про гурток фокусників чи товариство філателістів тут не було жодного слова. Скрізь були розкидані світлини, де шеренга за шеренгою стояли всміхнені хлопчики, які іноді корчили міни в камеру.

На авантитулі була облямована чорним світлина з портретом. На ній джентльмен бездоганної подоби в конфедератці й мантії недбало присів на край столу, тримаючи в руці підручник із латини й дивлячись на фотографа з ледь уловною усмішкою. Під світлиною значилося: «Ґренвіль Твайнінґ, 1848–1920».

І квит. Жодного слова про події, супутні його смерті, жодних панегіриків, жодних теплих спогадів про нього. Може, це навмисне замовчування?

Тут пахне смаленим.

Я почала помалу перегортати сторінки, проглядаючи статті й читаючи написи під світлинами, де тільки вони були. Проглянувши дві третини книги, моє око зачепилося за прізвище де Люс. На світлині були зображені три хлопчики в сорочках і шкільних шапинках, вони сиділи на лужку біля плетеного козуба на рядні, заставленому чимось на зразок закусок для пікніку: паляниця, слоїк варення, тістечка, яблука й кухлі з імбирним пивом.

Напис повідомляв: «Згадуючи Омара Хайяма – цукерня Ґреймінстера дає привід для гордощів. Зліва направо: Гевіленд де Люс, Горацій Бонепенні та Боб Стенлі зображають ілюстрацію з книги перського поета».

Не викликало жодних сумнівів, що хлопчик ліворуч, який умостився на рядні, схрестивши ноги, – мій тато; він виглядав щасливішим, радіснішим і безтурботнішим, ніж той, якого я знала в реальному житті.

У центрі довготелесий, незграбний юнак, котрий удає, що зараз всадить зуби в сендвіч, – це Горацій Бонепенні. Я б упізнала його й без ніяких написів. На світлині його вогненно-руде волосся вийшло наче примарно-білий вінець навколо голови.

Я не змогла погамувати тремтіння, коли мені спливло на думку, як він виглядав у годину скону.

Трохи віддалік від товаришів третій хлопчик, судячи з неприродного повороту голови, мабуть, зі шкури пнувся, щоб показати свій найкращий ракурс. Він був старший від двох інших, і вирізнявся похмурою красою, що нагадувала матовий лиск зірок німого кіно.

Дивно, але в мене з’явилося таке відчуття, немовби це обличчя я вже десь бачила.

Раптом наче мені за комір кинули ящірку. Звісно, я бачила це обличчя – і не так давно! Третій хлопчик зі світлини був особою, яка щойно вчора відрекомендувалася мені Френком Пембертоном; Френк Пембертон, що стояв зі мною в Химері, коли періщив дощ; Френк Пембертон, котрий цього самого ранку сказав мені, що їде оглянути могилу в Незер-Ітоні.

Один за одним факти стали на свої місця, і все збіглося так чітко, аж мої очі зблисли, немов із них спала полуда, як у Саула.

Френк Пембертон – це Боб Стенлі, а Боб Стенлі – той самий «третій чоловік», так би мовити. Це він убив Горація Бонепенні на огірковій грядці в Букшоу. Я ладна була дати голову на відруб.

Коли кінці з кінцями зійшлися, моє серце затріпалося, неначе готове було вибухнути.

У Пембертоні із самого початку було щось непевне. І знов-таки це було тим, про що я не думала з учорашнього дня, коли була коло Химери. Щось таке він сказав… але що саме?

Ми теревенили про погоду; відрекомендувалися навзаєм. Він зізнався, що знає, хто я, що зазирав до «Хто є хто?». З якої речі йому треба було це робити, якщо він був татовим знайомцем більшу частину життя? Можливо, саме ця його брехня й увімкнула мої незримі антени?

Він мав акцент, спливло в мене в пам’яті. Легенький, проте…

Він нахвалявся про свою книжку – «Старовинні садиби Пембертона: прогулянка крізь століття». Правдоподібно, куди там.

Яку ще нісенітницю він плів? Нічого аж такого важливого, пустопорожня балаканина двох товаришів після корабельної аварії на безлюдному острові. Що ми маємо стати друзями.

Маленька жарина, яка тліла на задвірках моєї свідомості, раптом спалахнула яскравим полум’ям!

«Упевнений, із часом ми станемо друзями-нерозлийвода!»

Так точнісінько він і сказав! Однак де я це вже чула?

Немов м’ячик на гумовій шворці, мої думки стрибнули до одного зимового дня. Дарма що було ще рано, дерева за вікном нашої вітальні із цитринових стали рудявими, а далі посіріли; небо ж перетворилося з кобальтового на чорне.

Місіс Мюллет принесла тарілку печива й запнула фіранки. Фелі сиділа на кушетці й розглядала в чайній ложці своє відображення, а Даффі простяглася в старому татовому кріслі біля каміна. Вона читала нам уголос із «Пенрода», книжки, яку реквізувала з полиці улюблених дитячих книг, що лежали в гардеробній Гаррієт.

Пенродові Скофілду було дванадцять, що на рік і кілька місяців більше, ніж мені, однак це достатньо близько, щоб розпалити короткочасну цікавість. Мені Пенрод здавався Гекльберрі Фінном, закинутим вихром часу в Першу світову війну й поселеним у якомусь американському містечку на Середньому Заході. Дарма що книжка рясніла стайнями, доріжками, високими парканами й фургонами, котрі тоді пересувалися за допомогою кінної упряжки, це все видавалося мені так само чужим, як коли б дія відбувалася на планеті Плутон. Ми вдвох, Фелі і я, сиділи зачаровані, коли Даффі читала «Скарамуша», «Острів скарбів» і «Повість про два міста», але в Пенроді була якась притичина, яка робила його світ таким далеким від нас, як льодовиковий період. Фелі, яка з’їла зуби на музиці й сприймала книги крізь її призму, сказала, що «Пенрод» написаний у ключі «до».

Одначе, поки Даффі продиралася через його сторінки, ми кілька разів сміялися з опору Пенрода батькам та владі, а я замислилась, що ж такого було в цьому неспокійному хлопчиську, що полонило уяву, а може, й викликало любов юної Гаррієт де Люс. Здається, тепер я починаю здогадуватись.

Наскільки я пригадую, найкумеднішою сценою була та, де Пенрода відрекомендовують його превелебності містеру Кінослінґу, котрий поплескує його по маківці й каже: «Упивнений, ми станимо друсями-нераслийвода!» Це той різновид поблажливості, з яким мені доводилося миритися все своє життя, і, мабуть, я тоді надто голосно зайшлася сміхом.

Проте суть полягала в тому, що «Пенрод» був американською книжкою, котру написав американський письменник. І, по-моєму, вона не була так само добре знаною в Англії, як за кордоном.

Міг Пембертон – чи то пак Боб Стенлі, позаяк я тепер знала його справжнє ім’я, – натрапити на цю книжку чи цю фразу в Англії? Звісно, це можливо, але малоймовірно. І хіба тато не розповідав мені, що Боб Стенлі – той самий Боб Стенлі, який був поплічником Горація Бонепенні, – вирушив до Америки й крутив темні оборудки з поштовими марками?

Легенький акцент Пембертона був американським! Старий ґреймінстерський із дотиком Нового Світу.

Ну я й дурбило!

Ще один блик у вікно відкрив мені, що місіс Фейруезер пішла й Коров’ячий провулок тепер безлюдний. Я покинула розгорнуту книжку на столі, вислизнула за поріг і попрямувала повз ремонтний гараж до річки.

Річка Ефон сто років тому була частиною системи каналів, дарма що звідтоді мало що вціліло, окрім бечівника. Де-не-де в кінці Коров’ячого провулка лежали зогнилі рештки штабелів, що колись тягнулися вздовж надбережжя, але в міру того, як річка підступала до церкви, її води виходили за свої спорохнілі межі й місцями розливалися в широкі ставки, один із яких був посередині болотистої низовини позаду церкви Святого Танкреда.

Я перехопилася через ржаву браму на церковний цвинтар. Там, скільки сягало око, були старі й дуже перехняблені надгробки, немов плавкі буйки в океані трави, такої високої, що я брела крізь неї, наче по пояс у воді.

Найстаріші могили й ті, де були поховані заможні парафіяни, розташовувалися зараз же коло церкви, а далі, уздовж стіни, стуленої з необробленого каменю, були свіжіші.

Траплялися й вертикальні нашарування. П’ятсот років безупинного використання зробили церковний цвинтар схожим на хліб, що підходить: товстий буханець свіжоспеченого хліба, який здимається над усім навколо. Я добряче стріпнулася від однієї гадки про останки, що бродять, наче дріжджі, просто в мене під ногами.

Певний час я тинялася без мети серед надгробків, читаючи прізвища людей, що колись домували в Бішоп-Лейсі: Кумс, Несбіт, Баркер, Гоур і Кармайкл. Тут, під ягнятком, висіченим на могильному камені, лежав маленький Вільям, син-немовля Туллі Стокера, котрий, якби залишився серед живих, був би тепер чолов’ягою тридцяти років, старшим братом Мері. Мацюпуля Вільям помер у віці п’яти місяців і чотирьох днів «від крупу», як значилося в написі, навесні 1919 року, за рік до того, як містер Твайнінґ упав з годинникової вежі в Ґреймінстері. Може бути, що цей добродій похований десь поблизу.

На мить мені здалося, ніби я знайшла його – чорний камінь зі стрімчастою пірамідою вгорі й викарбуваним написом: «Твайнінґ». Але цей Твайнінґ, коли уважніше глянути, виявився Адольфом, який зник у морі 1809 року. Його надгробок так чудово зберігся, що я не могла чинити опір бажанню кресонути пальцями по його прохолодній полірованій поверхні.

– Спочивай із миром, Адольфе, – сказала я. – Хай де б ти був.

Я здогадувалася, що надгробок містера Твайнінґа, – якщо припустити, що в нього він є, а в протилежне мені було несила повірити – не буде ні таким, як ці, із пісковику, перехняблені, немов криві густо-жовті зуби, ні таким, як ці громіздкі колоноподібні монументи зі звислими ланцюгами й кованими огорожами, котрі вирізняли ділянки найбагатших й аристократичних родин Бішоп-Лейсі (включаючи силу-силенну де Люсів, що покинули білий світ).

Я поклала руки на стегна й зупинилася по пояс у бур’янах, що оперізували церковний цвинтар. З іншого боку кам’яної стіни був бечівник, а далі річка. Це десь тут щезла міс Маунтджой, накивавши п’ятами із церкви зараз же, тільки-но вікарій закликав помолитися за упокій душі Горація Бонепенні. Але куди вона подалася?

Я знову перехопилася через браму й опинилася на бечівнику.

Тільки тепер мені раптом впала в око стежина, викладена оповитим стрічками водоростей камінням, просто під гладінню тихоплавної річки. Вона крутилася через став, який оподалік ширшав, до низького піщаного берега на дальньому боці, над і позад яким простягався ожиновий живопліт по межах поля, котре належало фермі Мальплаке.

Скинувши черевики й шкарпетки, я стала на перший камінь. Вода була холоднішою, ніж я гадала. У мене ще текли шмарклі й сльозилися очі, і в мене в голові промайнула думка, що, мабуть, за день-два я помру від запалення легень, і не встигнете ви промовити слово «ніж», а я вже навік оселюся на цвинтарі Святого Танкреда.

Вимахуючи руками, немов стрілками семафора, я обережно побрьохалася по воді й добулася до мулистого берега. Схопившись за довге бадилля, я змогла вибратися на надбережжя – невисокий земляний насип, що здіймався поміж річкою й близьким полем.

Я присіла навпочіпки, щоб перевести дух і витерти багнюку з ніг жмутком дикорослої зелені, що буяла навколо живоплоту. Десь недалеко співала пташка вівсянка: «трошки хліба, без сиру». Раптом вона змовкла. Я нагострила вуха, але до мене долинав лише віддалений гуркіт – на фермі працювали машини.

Надягнувши шкарпетки й узувши черевики, я обтрусилась і попростувала вздовж живоплоту, який на перший погляд був нездоланним плетивом ожинових колючок. Опісля, коли я вже була на межі того, щоб опустити руки й піти назад по своїх слідах, я знайшла її – вузьку лазівку в заростях, насправді майже шпарину. Я пролізла крізь неї й опинилася по інший бік живоплоту.

За кілька ярдів у напрямку до церкви щось стриміло з трави.

Я обережно підступилась, волосся на потилиці піднялося сторчака від первісної тривоги.

Це був надгробок, на ньому грубо викарбувано ім’я Ґренвіля Твайнінґа.

На перехнябленому підмурівку надгробка видніло одне-єдине слова: Vale!

Vale! – те саме слово, яке містер Твайнінґ вигукнув, стоячи на даху вежі! Слово, яке Горацій Бонепенні видихнув мені в обличчя, конаючи.

На мене наринуло хвилею: напівзгасла свідомість Бонепенні хотіла звіритись у вбивстві містера Твайнінґа, і доля пожертвувала лише одне слово для цього. Почувши його зізнання, я стала єдиною живою людиною, здатною пов’язати обидві смерті. Не беручи в розрахунок Боба Стенлі. Мого містера Пембертона.

Від цієї гадки мороз пробіг по спині.

На могильному камені містера Твайнінґа не було дат, як наче той, хто поховав його, хотів пустити в непам’ять його історію. Даффі читала нам оповіді про те, що самовбивць ховають за межами церковних цвинтарів або на перехрестях, однак я не дуже вірила, уважаючи це церковними допотопними побрехеньками. Усе ж мені несила було не думати про те, що містер Твайнінґ лежить у мене під ногами, щільно загорнутий у накидку магістра, немов Дракула.

Але мантія, що я її знайшла в сховку на даху Енсон-Хаус, – котра тепер спочивала в поліції, не належала містеру Твайнінґу. Тато запевняв, що містер Твайнінґ був у мантії, коли розбився. Те саме правив і Тобі Лонсдейл, даючи інтерв’ю «Хронікам Гінлі».

Чи могли вони обидва помилятись? Урешті-решт, тато припустив, що його могло засліпити сонце. Що ще він мені повідав?

Я відтворила в пам’яті його достеменні слова, якими він змалював містера Твайнінґа, що стояв на парапеті: «Здавалося, усе його тіло засвітилося, – вів тато, – а волосся, яке вибилося з-під капелюха, було ніби карбований мідний диск на тлі сонця на сході, немов німб святого в книжці з малюнками».

І враз я второпала, що й до чого. Усвідомлення правди накотилося на мене хвилею млості: там, нагорі, був Горацій Бонепенні. Горацій Бонепенні з полум’яно-рудим волоссям, Горацій Бонепенні – лицедій, Горацій Бонепенні – фокусник.

Це все була майстерно спланована ілюзія!

Міс Маунтджой мала рацію. Він у дійсності вбив її дядька.

Він і його посіпака Боб Стенлі затягнули в свої тенета містера Твайнінґа, покликавши його на дах вежі, і приманкою, найпевніше, послужила обіцянка повернути поцуплену й сховану там марку.

Тато розповідав мені про неабиякі математичні здібності Бонепенні; шастаючи дахом, він, безсумнівно, так само добре вивчив черепицю, як власну кімнату.

Щойно містер Твайнінґ погрозив їм викриттям, вони вбили його, мабуть, угрівши по голові цеглиною. Після такого падіння смертельний удар було годі виявити. А потому вони розіграли самогубство – кожну деталь було холоднокровно сплановано. Можливо, вони навіть відрепетирували.

На каміняччя впав містер Твайнінґ, але на парапеті в променях уранішнього сонця стояв Бонепенні, і Бонепенні в позиченій конфедератці й мантії кричав до хлопчиків на обійсті: «Vale! Vale!» – слово, яке вказувало лише на самогубство.

Зробивши це, він пірнув за парапет, а Стенлі цієї самої миті кинув тіло крізь дренажний отвір у даху. Засліпленому сонцем очевидцю на землі здалося, що старигань шугнув просто вниз.

Насправді це не що інше як «Воскресіння Чанг Фу», виведене на велику сцену: засліплені очі і все таке.

Яким же приголомшливо переконливим це було!

І всі ці роки тато був переконаний, що його мовчанка призвела до самогубства містера Твайнінґа, що це він відповідальний за цю смерть! Який страшний тягар, як жахливо!

Протягом тридцяти років, поки я не відшукала докази під черепицею Енсон-Хаус, нікому навіть і на думку не спадало, що це було вбивство.

Я простягнула руку й доторкнулася до надгробка містера Твайнінґа, щоб урівноважити нерви.

– Я бачу, ти знайшла його, – сказав хтось за моєю спиною, і від цього голосу в мене аж кров похолола в жилах.

Я круто обернулась й опинилася віч-на-віч із Френком Пембертоном.