Випадком – особливо коли я сиджу під замком – у моїх думок є схильність, як у людини з розповіді Стівена Лікока, розскакуватися врозтіч.

Мені майже соромно через ті речі, про які я подумала передусім. Головне, це отрути, потому деяке буденне домашнє причандалля – і, зрештою, Френк Пембертон.

Мої думки звернули до нашої першої зустрічі в «Тринадцятьох селезнях». Дарма що я бачила таксі, яке під’їхало до дверей, і чула, як Туллі Стокер крикнув Мері, що містер Пембертон прибув рано, я насправді не звернула уваги на нього самого. Я приглянулась до нього лише в неділю в Химері.

Дарма що в появі Пембертона в Букшоу було щось дивне, я не мала часу обміркувати це.

По-перше, він приїхав у Бішоп-Лейсі лише за кілька годин після того, як Горацій Бонепенні спустив дух у моїй присутності. Або ж ні?

Коли я підвела очі й побачила, що Пембертон стоїть на березі озера, я була заскочена зненацька. Але чому? Букшоу – мій дім, я народилась тут і прожила все життя. Що такого дивовижного в людині, яка стоїть на березі штучного озера?

Я відчула, що відповідь крутиться на язиці, однак не могла вхопити її. Не зосереджуйся на цьому, сказала я собі, поміркуй про щось інше або хоча б удай, що міркуєш.

Того дня падав дощ, чи він якраз тоді починався. Я підвела погляд від того клаптика, де сиділа на східцях маленького зруйнованого храму, і вгледіла його на протилежному, південному боці озера, південно-східному, якщо казати точно. Чому ж він як із землі виріс у цьому напрямку?

Я вже знала відповідь на це питання.

Бішоп-Лейсі розташовувався на північному сході від Букшоу. Від малфордської брами до нашої під’їзної каштанової алеї дорога з невеликими заворотами більш-менш прямо йшла до селища. Проте Пембертон вигулькнув із південного сходу, із боку Доддінґслі, розміщеного за чотири милі звідси, якщо йти полями. Чому ж, в ім’я Збуйвік-Смердючки, подумала я, він вирішив добутися цим шляхом? Варіантів було обмаль, і я хутко підсумувала їх в уявному записнику.

1. Якщо (як я підозрювала) Пембертон був убивцею Горація Бонепенні, чи міг він, як, кажуть, чинять усі вбивці, повернутися на місце злочину? Він щось забув? Щось на кшталт знаряддя вбивства? І повернувся до Букшоу, бажаючи забрати це?

2. Позаяк минулої ночі він уже був у Букшоу, він знав дорогу полями й хотів, щоб його не постерегли (дивись пункт 1).

Що, коли в п’ятницю, у ніч убивства, Пембертон, переконаний, що Бонепенні тримає при собі «Ольстерських Месників», пішов услід за ним із Бішоп-Лейсі до Букшоу й убив його там?

Але стривай, Флейв, промайнуло в мене в голові. Притримай коней. Не квапся.

Чому Пембертон просто не влаштував засідку на жертву десь за живоплотом, що оперізує майже всі дороги в цій частині Англії?

Відповідь блиснула в моїй голові, немов неонові світельця в цирку Пікаділлі: тому що він хотів, аби в убивстві звинуватили тата!

Для цього Бонепенні треба було вбити в Букшоу!

Звісно ж! Позаяк тато, по суті, відлюдник, не було сумнівів, що він не опиниться далеко від дому. Убивство – принаймні тоді, коли вбивця має намір уникнути правосуддя, – слід планувати заздалегідь і до найменших дрібниць. Очевидно, що філателістичний злочин потрібно повісити на філателіста. Якщо тато навряд чи поткнеться на сцену злочину, то треба сцену злочину перемістити до нього.

Так воно й сталося.

Дарма що я вперше вибудувала ланцюг подій – або, щонайменше, декотрі його ланки – кілька годин тому, лише тепер мені нарешті випало залишитись наодинці із Флавією де Люс і я змогла звести всі деталі докупи.

Флавіє, я пишаюсь тобою! Марі Анн Польз Лавуазьє теж би пишалась тобою.

Поміркуємо далі: Пембертон, звісна річ, ішов назирці за Бонепенні з Доддінґслі, а може, навіть із Ставанґера. Тато бачив їх обох на виставці в Лондоні кілька місяців тому – незаперечний доказ того, що жоден із них не жив безперервно за кордоном.

Вони, мабуть, умовились між собою – шантажувати тата. Точнісінько так само, як вони умовились убити містера Твайнінґа. Однак Пембертон плекав власний задум.

Знаючи, що Бонепенні прямує до Бішоп-Лейсі (куди ще він міг вирушати?), Пембертон зійшов із потяга в Доддінґслі й зупинився у «Веселому кучері». І це факт. Потому, у ніч убивства, йому треба було всього лишень пройти пішки полями до Бішоп-Лейсі.

Тут він чекав, коли Бонепенні вийде з готелю й вирушить до Букшоу. За відсутності Бонепенні, котрий не підозрював, що його переслідують, Пембертон обнишпорив номер у «Тринадцятьох селезнях» і його вміст – а особливо багаж Бонепенні – і нічого не знайшов. Звісно, йому не спало на думку – як мені – надрізати подорожні наліпки.

Тепер він, мабуть, лютував.

Непомітно вислизнувши з готелю (найімовірніше, тими стрімкими задніми сходами), він пішки дістався до Букшоу, де вони, мабуть, розбили глек на городі. Як так сталося, промайнуло в мене в голові, що я їх не почула?

Ще за півгодини він покинув Бонепенні, гадаючи, що той урізав дуба, і обнишпорив його кишені й гаманець. Але «Ольстерського Месника» там не було, Бонепенні не носив марки із собою, урешті-решт.

Пембертон скоїв злочин і потому просто пішов уночі полями до «Веселого кучера», що в Доддінґслі. Наступного ранку він гучно під’їхав до «Тринадцятьох селезнів», удаючи, що тільки-но зійшов із лондонського поїзда. Йому доконче треба було ще раз обшукати номер. Ризикуючи головою з необхідності. Напевне, марки дотепер сховані там.

Про окремі події, що складали цей ланцюг, я здогадувалася давно, і дарма що ще не зібрала докупи решту фактів, я вже переконалася в тому, що Пембертон зупинявся в Доддінґслі завдяки телефонній розмові з містером Клівером, господарем «Веселого кучера».

Озираючись назад, я зрозуміла, що все це було доволі просто.

На мить я відволіклась від роздумів, щоб прислухатися до свого віддиху. Він став неквапним і рівним, поки я сиділа, опустивши голову на підтягнуті до підборіддя коліна.

Цієї хвилини в мене в пам’яті зринуло те, що нам одного разу сказав тато: Наполеон колись назвав англійців «нацією крамарів». Наполеон не мав рації!

Тільки пройшовши через війну, коли на наші голови в пітьмі сипалися тонни тринітротолуолу, ми були нацією вцілілих, і я, Флавія Сабіна де Люс, пересвідчилася в цьому по собі.

Відтак я пробурмотіла слова з двадцять третього псалма, про заступництво. Ніколи не знаєш, що врятує в напасті.

Тепер: убивство.

Переді мною в темряві знову спливло обличчя Горація Бонепенні на сконі, його рот відкривався й закривався, немов у викинутої на землю рибини, що задихається у траві. Його останнє слово й останній віддих були спряжені. «Vale», – сказав він, і вони попливли з його рота якраз мені до носа. І прийшли до мене, пахнучи чотирихлористим вуглецем.

Не було жодних сумнівів у тому, що це був чотирихлористий вуглець, одна з найзахопливіших хімічних речовин.

Хімік ні з чим не сплутає його солодкуватий запах, нехай і побіжний. Формулою він не надто відрізняється від хлороформу, котрий анестезіологи використовують у хірургії.

У чотирихлористому вуглеці (це одна з-поміж його численних назв) чотири атоми хлору кружляють навколо одного атома вуглецю. Це ефективний засіб проти комах, який досі час від часу застосовують, коли напосідаються глисти – ці маленькі безмовні паразити, ласі до крові, висмоктаної потемки з нутрощів людини чи тварини.

Але, куди важливіше, що філателісти застосовують чотирихлористий вуглець для проявлення майже невидимих водяних знаків на марках. І тато тримав у кабінеті слоїки із цією речовиною.

Я подумки повернулась до номера Бонепенні в «Тринадцятьох селезнях». Як нерозумно з мого боку було думати про отруєний торт! Це не чарівна казка братів Ґрімм – це історія Флавії де Люс.

М’якуш пирога був просто собі м’якушем. Перед від’їздом із Норвегії Бонепенні дістав начинку й сховав усередині бекаса, яким збирався застрашувати тата. Так він потайки привіз мертвого птаха до Англії.

Те, що я надибала в номері, не настільки важливе, як те, що мені не трапилось. Це, звісно, одна-єдина річ, і вона зникла з маленької шкіряної скриньки, у якій Бонепенні зберігав ліки від діабету, – шприц.

Пембертон знайшов шприц і поцупив його, коли обшукував номер Бонепенні перед убивством. Я була в цьому переконана.

Вони були співучасниками злочину, і ніхто ліпше за Пембертона не знав, які ліки життєво необхідні Бонепенні.

Навіть якщо Пембертон мав намір позбутися жертви якось інакше – угріти каменем по потилиці чи задушити зеленою вербовою лозиною, – шприц у багажі Бонепенні здався йому подарунком долі. Від однієї гадки про те, як це було скоєно, я здригнулась.

Я уявила, як вони борються, затоплені місячним сяйвом. Бонепенні був довготелесим, але не жилавим. Пембертон здолав би його, як пума оленя.

Аж швиденько він зробив укол Бонепенні в підложжя черепа. Щось на такий кшталт. Це забрало якусь секунду, і дія була майже моментальною. Саме так, гадаю, Бонепенні зустрів свою смерть.

Якби він проковтнув отруту – а змусити його зробити це було практично неможливо, – знадобилась би набагато більша кількість – кількість, яка негайно викликала б нудоту. Натомість п’ятьох кубічних сантиметрів, уштрикнутих в підложжя черепа, буде достатньо, щоб звалити з ніг бика.

Часточки чотирихлористого вуглецю, які легко впізнати, мабуть, швидко потрапили йому до рота й носових пазух, як я вже здогадалась. Але на ту пору, коли приспіли інспектор Г’ювітт і його детективи-сержанти, вони щезли без сліду.

Здавалося, це майже бездоганний злочин. Насправді він би й був бездоганним, якби я тоді не спустилася й не забрела на город.

Раніше я не думала про це. Невже моє життя – це все, що застить Френкові Пембертону шлях до свободи?

Ураз мені запало до вух скреготіння.

Я не могла визначити, звідки воно долинало. Я покрутила головою, і шум зразу ж стих.

Хвилину чи майже стільки панувала тиша. Я нагострила вуха, але почула лише власний віддих, котрий як я помітила, пришвидшився й збився.

Аж ось знову! Наче шматок дерева повільно й тоскно тягли по піщаній поверхні.

Я спробувала крикнути: «Хто тут?», але цупка кулька носової хусточки в роті перетворила слова в здавлене мекання. Ще й гострий біль цвяхом прошив мою голову.

Ліпше пильно прислухатись, промайнуло в мене в голові. Пацюки не рухають дерева, і я, якщо не помиляюсь, була більше не сама в ремонтному гаражі.

Я крутила головою по-зміїному то в один, то в інший бік, намагаючись скористатися перевагою свого неперевершеного слуху, але грубий твід, намотаний навколо голови, притлумлював усі звуки, окрім найгучніших.

Але скреготня й наполовину так не нервувала, як нестерпне затишшя, яке час від часу залягало. Хоч би що було в ямі, воно намагалося залишитись невпізнаним. Або скрадалося тихцем, щоб змусити мене нервуватися?

Пролунав писк, далі слабкий удар, немов галька посипалась на великий камінь.

Так само помалу, як розпускається квітка, я простягнула ноги перед собою, але коли вони не відчули супротиву, знову підтягнула їх до підборіддя. Ліпше зіщулитись, промайнуло в мене в голові; ліпше бути якомога меншою, хоч і мішенню.

На мить я зосередила увагу на зв’язаних за спиною руках. А раптом сталося диво, а раптом шовк розтягнувся й ослаб – та де там. Навіть затерплими пальцями я відчувала, що пута так само тугі, як і були. Жодної надії звільнитись нема. Здається, я справді тут ґиґну.

І кому бракуватиме мене?

Нікому.

Після періоду трауру про людське око тато повернеться до своїх марок, Дафна притарабанить чергову порцію книг із бібліотеки Букшоу, а Офелія відкриє новий відтінок помади. І дуже скоро – надзвичайно скоро – усе буде так, наче мене й на світі не було.

Ніхто не любить мене, це факт фактом. Можливо, Гаррієт любила, коли я була голопуцьком, але вона померла.

І тут я із жахом усвідомила, що ридма ридаю.

Я була приголомшена. Очі на мокрому місці – це те, із чим я боролась, скільки себе пам’ятаю, і, незважаючи на зав’язані очі, мені здавалося, що переді мною плаває осяяне добрістю обличчя, обличчя людини, яку я забула у вирі своїх страждань. Звісно, це Доґґерове обличчя.

Доґґер побиватиметься, якщо я помру!

Зберися, Флейв… Це просто собі яма. Що за розповідь читала нам Даффі про яму? Історійку Едґара Аллана По? Про маятник?

Ні! Я не підпускатиму цих думок. Геть!

Була ще Чорна Діра Калькутти – камера, призначена для трьох в’язнів, до якої Наваб Бенгальський запроторив сто сорок шість британських солдатів.

Скільки з них пережили одну ніч у цій тісній духовці? Здається, двадцять троє, і до ранку вони цілковито стратилися розуму – геть-чисто всі.

Ні! Облиш, Флавіє!

Мій мозок, немов вир, – крутився… крутився… Я вдихнула на повні груди, щоб заспокоїтись, і запах метану наповнив ніздрі. Звісно ж!

У водостоці, що веде до річки, цього газу через край. Усе, що треба, – це джерело займання, і, як наслідок, про вибух гомонітимуть роками.

Я знайду кінець труби й виб’ю його. Якщо мені пощастить, цвяхи в підошвах черевиків викрешуть іскру, метан вибухне, та й по всьому. Одним-однісіньким мінусом плану було те, що, коли це станеться, я стоятиму коло кінця труби. Це так ніби прив’язати себе до жерла гармати.

Гаразд, нехай її враг візьме, осоружну гармату! Я не збираюся помирати в цій смердючій ямі, здавшись без бою.

Зібравшись на силі, я вперлась підборами й штурхонула себе вгору, випростовуючись. Це забрало більше часу, ніж я очікувала, але врешті-решт хоч і похитуючись, однак я стояла.

Часу для роздумів більше немає. Я знайду джерело метану чи попрощаюсь із життям.

Я зробила нерішучий стрибок у той бік, де, як я гадала, може бути водостік, і тут крижаний голос шепнув мені на вухо:

– А тепер заходимось коло Флавії!