Це був Пембертон, і, коли я зачула його голос, моє серце завмерло. Що він має на увазі? «А тепер заходимось коло Флавії»? Він уже скоїв щось жахливе з Даффі чи із Фелі… або ж із Доґґером?

Перш ніж я почала це собі уявляти, він схопив мене за плече мертвою хваткою, уп’явши великий палець у м’яз, як він робив це раніше. Я спробувала закричати, але не змогла видушити ні звуку. По-моєму, мене зараз знудить.

Я несамовито затіпала головою, але лише по якімсь часі, що здався вічністю, він мене відпустив.

– Але спочатку Френк і Флавія трохи потеревенять, – сказав він таким люб’язним голосом, наче ми проходжалися парком, і цієї миті я збагнула, що я наодинці з божевільним у моїй персональній Калькутті.

– Я збираюся скинути піджака в тебе з голови, тобі це втямки?

Я стояла не рухаючись, як скам’яніла.

– Вислухай мене, Флавіє, і вислухай уважно. Якщо ти не зробиш те, що я тобі скажу, я вб’ю тебе. Просто вб’ю. Ти розумієш?

Я злегка мотнула головою.

– Гаразд. Тепер ані з місця.

Я відчувала, як він здирає зав’язані на піджаку вузли, і майже відразу ж гладенька шовкова підкладка ковзнула по обличчю, щоб за мить щезнути.

Промінь його ліхтарика вдарив мене, наче обухом, засліплюючи світлом.

Я відсахнулася, як пришиблена. Спалахи зірок і плями чорноти заверетенились у мене перед очима. Я так довго була в потемках, що навіть вогник сірника був би екзекуцією, а Пембертон світив на повну силу ліхтариком прямісінько – і навмисне – мені у вічі.

Неспроможна підвести руки й затулити обличчя, я могла лише повернути голову вбік, заплющити очі й чекати, поки напад нудоти мине.

– Боляче, еге ж? – сказав він. – Але не так боляче, як те, що я зроблю з тобою, якщо ти знову мені збрешеш.

Я розплющила спаленілі від болю очі й спробувала зосередити погляд на темному кутку ями.

– Поглянь на мене! – зажадав він.

Я повернула голову й прижмурилась, мабуть, у направду жахливій гримасі. Я не могла бачити його за круглою лінзою ліхтарика, що його яскраве світло, немов величезне біле пустельне сонце, усе ще пропікало мій мозок.

Повільно, зовсім не поспішаючи, він відвернув сліпучий промінь від мене і скерував його на підлогу. Стоячи десь за світлом, він тепер був лише голосом у темряві.

– Ти мені збрехала.

Я зобразила щось на зразок знизування плечима.

– Ти мені збрехала, – Пембертон повторив голосніше, і цього разу я почула в його голосі шал. – У тому годиннику в Букшоу нічогісінько не було, крім «Пенні Блек».

Отож, він направду був у Букшоу! Моє серце тріпотіло, як спіймана пташка.

– Гму, – сказала я.

Пембертон трохи подумав, але нічого путнього не зміг видобути з мого гмикання.

– Я витягну хусточку в тебе з рота, але спочатку я тобі дещо покажу.

Він підняв твідового піджака з підлоги й сягнув до кишені. Коли його рука випірнула назовні, вона стискала лискучий предмет зі скла й металу. Це був шприц Бонепенні! Він потримав його в мене перед очима, щоб я роздивилась як слід.

– Ти шукала його, правда ж? У готелі та на городі? А він увесь час був тут!

Він загиготів під ніс, як порося, і вмостився на сходах. Тримаючи ліхтарик між коліньми, він підняв шприц прямовисно, знову заліз рукою до піджака й витягнув маленький брунатний слоїк. Ще не прочитала я ярлик, як він видобув корок і помалу наповнив шприца.

– Гадаю, ти знаєш, що це за річ, еге ж, міс Всевіда?

Я подивилася йому у вічі, але не дала взнаки, що я його чую.

– І не думай, що я не знаю достеменно, як і куди його штрикнути. Я не дарма провів стільки часу в прозекторській лондонської лікарні. Щойно тільки я забив памороки старому Боні, зробити укол було легко аж до безглуздя: під невеликим нахилом, крізь splenius capitis і semispinalis capitis, проколюємо зв’язку між першим і другим хребцями, і голка порскає під дужкою другого шийного хребця. І – гопля! Каюк! Смерть настає майже відразу. Чотирихлористий вуглець виводиться хутко й майже безслідно. Бездоганний злочин, якщо я можу так сказати про це.

Точнісінько такий і мій висновок! Але тепер я знала достеменно, як він це скоїв. Ця людина була цілковитим, абсолютним психом.

– Тепер слухай сюди, – повів він далі. – Я висмикну хусточку з рота, і ти скажеш мені, що зробила з «Ольстерськими Месниками». Одне фальшиве слово… один непевний рух і…

Тримаючи шприц прямовисно, мало не коло мого носа, він злегка натиснув на поршень. Кілька крапель чотирихлористого вуглецю вмить з’явились, наче роса, на кінчику голки й хлюпнулись додолу. Я вловила знайомий запах.

Пембертон поклав ліхтарик на сходинки, прилаштувавши так, щоб він світив мені в обличчя. Примістив шприц поруч.

– Розтули, – сказав він.

У моїй голові промайнула думка: щоб витягти хусточку, він застромить великий і вказівний пальці мені до рота. Я з усієї сили вкушу його – і відгризу пальці геть-чисто!

Однак що далі? У мене все ще зв’язані руки й ноги, і, навіть сильно покусаний, Пембертон зможе з легкістю відправити мене до Бога вівці пасти.

Я трохи розтулила замлілі щелепи.

– Ширше, – звелів він, відхиляючись назад.

Потому блискавично він вихопив у мене з рота заслинену носову хусточку. На одну мить тінь його руки затулила світло ліхтарика, тому він, на відміну від мене, не вгледів слабкий блик жовтогарячого кольору, коли волога грудка падала в пітьму на землю.

– Дякую, – прошепотіла я хрипкувато, роблячи перший хід у другій частині гри.

Скидалося на те, що Пембертон був заскочений зненацька.

– Напевно, хтось знайшов їх, – прокрякала я. – Марки, маю на увазі. Я поклала їх до годинника, можу забожитись.

Я відразу ж збагнула, що зайшла надто далеко. Якщо я кажу правду, у Пембертона більше нема спонук залишати мене живою. Я одна-єдина знала, що він убивця.

– Якщо тільки… – квапливо докинула я.

– Якщо тільки? Якщо тільки що?

Він накинувся на мої слова, як шакал на збиту з ніг антилопу.

– Мої ноги… – заскиглила я. – Болить. Я не можу думати. Не можу… Будь ласка, хоча б ослабте пасок – зовсім трошки.

– Гаразд, – на диво легко погодився він. – Але руки я залишу зв’язаними. Так ти нікуди не втечеш.

Я хитнула головою, виражаючи свою згоду.

Пембертон став навколішки й розщібнув застібку. Коли пасок упав з моїх щиколоток, я зібралася на силі й затопила йому в зуби.

Він поточився й ударився головою об бетон. Я почула, як щось скляне впало на підлогу й закотилося до кутка. Пембертон грузько осів попід стіною, а я чкурнула до сходів.

Одна сходинка… дві… Мої незграбні ноги буцнули ліхтарика, і той покотився на дно ями, де й спинився, освітлюючи підошву одного із черевиків Пембертона.

Три… Чотири… До моїх ніг наче прив’язали гирі.

П’ять…

Тепер моя голова напевне має бути понад ямою, але, якщо й так, у приміщенні панували сутінки. Лише кволе криваво-червоне світло лилося з вікна на розсувних дверях. Надворі, мабуть, споночіло; очевидно, я спала кілька годин.

Поки тривали мої спроби нагадати собі, де двері, у ямі зчинилася метушня. Промінь ліхтарика скажено застрибав по стелі, і раптом Пембертон шугнув сходами вгору й накинувся на мене.

Він злапав мене й здушив так, що навіть дихати було важко. У плечах і ліктях захрускотіли кістки.

Я спробували гепнути його по литці, але він швидко взяв наді мною гору.

Ми гасали кімнатою, як дві розкручені дзиґи.

– Ні! – заволав він, утрачаючи рівновагу й падаючи спиною в яму й пориваючи мене за собою.

Він ударився об підлогу, жахливо торохнувши, і тієї ж миті я беркицьнулась зверху на нього. Я почула, як він охнув у пітьмі. Він зламав поперек? Чи хутко знову скочить на ноги й буде трясти мене, як ганчіркову ляльку?

І раптом із разючою силою Пембертон відкинув мене, і я відлетіла вниз животом у куток ями. Звиваючись в’юном, я стала навколішки, але було запізно: Пембертон ошаліло схопив мене за руку й поволік до сходів.

Він сів навпочіпки й схопив відбуцнутий ліхтарик, потім потягнувся рукою до сходів. Я гадала, що шприц упав на підлогу, але, мабуть, це я чула дзеньк слоїка, тому що за мить я вгледіла виблиск голки – і відчула, як мене шпигнуло в підложжі черепа.

Одною-однісінькою моєю думкою було протягти час.

– Це ви вбили професора Твайнінґа, еге ж? – хапливо спитала я. – Ви й Бонепенні.

Здається, мої слова захопили його зненацька. Я відчула, що його стиск трішечки ослаб.

– Чому ти так гадаєш? – дихнув він мені у вухо.

– Це Бонепенні був на даху вежі, – сказала я. – Бонепенні кричав «Vale!». Він підробився під голос містера Твайнінґа. А ви скинули його тіло в діру.

Пембертон увібрав повітря носом.

– Тобі Бонепенні розповів?

– Я знайшла мантію й конфедератку, – розтлумачила я. – Під черепицею. Я додумалась самотужки.

– Ти дуже кмітлива дівчинка, – сказав він мало не із жалем.

– А тепер ви вбили Бонепенні, і марки ваші. Принаймні були б ваші, якби ви знали, де вони сховані.

Скидалося на те, що мої слова розлютили його. Він сильніше стиснув мені руку, упинаючи великого пальця в м’яз. Я скрикнула від болю.

– Чотири слова, Флавіє, – процідив він крізь зуби. – Де ці бісові марки?

У довгій мовчанці, що запала, у запаморочливій болісті я знайшла рятунок, вислизнувши у свої думки.

Це вже кончина Флавії? – промайнуло в мене в голові.

Якщо так, чи дивиться на мене зараз Гаррієт? Чи сидить вона просто зараз на хмарині, спустивши ноги додолу й кажучи: «О ні, Флавіє! Не роби цього, не кажи ні слова! Небезпека, Флавіє! Небезпека!»

Може бути, однак я її не чую, певно, через те, що я далі від неї, ніж Фелі й Даффі. Або ж вона любила мене менше від них.

Сумний факт, але з трьох дітей Гаррієт лише в мене не залишилось жодних спогадів про неї. Фелі пережила вісім років материнської любові й берегла їх, як скнара. І Даффі наполягала, що, хоч їй виповнилося лише три роки, коли Гаррієт зникла, вона цілком ясно пам’ятала струнку, розсміяну молоду жінку, котра вбирала її в накрохмалену сукенку й чіпець, садовила на килимок на осяяному сонцем лужку й робила світлини розсувною фотокамерою, до того як пригостити її огірковим розсолом.

Ще один укол повернув мене назад до реальності – голка увігналась глибше.

– «Ольстерські Месники». Негайно кажи, де вони.

Я тицьнула пальцем у куток ями, де переснована тінями лежала зжужмлена носова хусточка. Коли промінь пембертонівського ліхтарика мотнувся туди, я відвела погляд геть, потому підвела очі, як, кажуть, робили стародавні святі, шукаючи порятунку.

Я почула його до того, як це невідомо що навернулося мені на очі. Пролунало здавлене гурчання, неначе величезний механічний птеродактиль летів над ремонтним гаражем. За мить розлігся страхітливий звук зіткнення й посипався дощ зі скла.

Приміщення над нами, над ямою, вибухнуло мигтючим жовтим світлом, у якому плавали хмарки диму, немов душі покійників злинули вгору.

Прикипівши до місця, я уп’ялила очі прямо в повітря на дивовижно знайому примару, що, здригаючись, навалилась на яму.

Я очманіла, подумала я. Я з’їхала з глузду.

Якраз над головою, тремтячи, немов жива істота, було днище «ролс-ройса» Гаррієт.

Не встигла я й бровою повести, як почула звуки розчинюваних дверей і ніг, що стрибають на підлогу наді мною.

Пембертон шмигнув до сходів, деручись угору, немов спійманий пацюк. Нагорі він стишився, відчайдушно намагаючись пролізти між краєм ями й переднім бампером «фантома».

З’явилась безтілесна рука й схопила його за комір, висмикнувши з ями, наче рибу зі ставу. Його черевики щезли у снопах світла наді мною, і я почула голос – голос Доґґера! – що казав: «Даруйте мою незграбність».

Пролунав нудотний хруст, і щось гуркнуло додолу, як мішок із ріпою.

Я ще була в заціпенілому стані, коли з’явився привид. Увесь у білому, він легко прошмигнув у вузьку щілину між хромом і бетоном і навально, погойдуючись, шугнув до ями.

Щойно він схопив мене в обійми й заридав у мене на плечі, я відчула тендітне тіло, що дрижить, як лист.

– Пуцьвірінку нетямущий! Пуцьвірінку нетямущий! – кричав він на всі заставки, притуляючись набубнявілими губами до моєї шиї.

– Фелі! – сказала я, очманівши від подиву. – Ти замастиш олією свою найкращу сукню!

* * *

За порогом ремонтного гаража, у Коров’ячому провулку, коїлося щось несусвітне. Фелі ридала, стоячи навколішках і міцно обхопивши мене за талію. Поки я стовбичила там нерухомо, здавалося, наче між нами пощезла вся задиристість і на мить Фелі та я стали однією істотою, що полощиться в місячному сяйві тінистого провулка.

І потім, напевно, тут виник із повітря увесь Бішоп-Лейсі, неквапно виступаючи з темряви, кудкудакаючи на осяяній ліхтарем сцені й переповідаючи одне одному, хто що робив, коли звук зіткнення луною розійшовся по селищу. Усе це скидалося на сцену з «Бригадуна», де селище помалу повертається до життя на один день кожні сто років.

«Фантом» Гаррієт, прекрасний радіатор якого був пробитий через те, що його використали як таран, тепер тихо стояв і курів перед ремонтним гаражем, і вода цівками текла в пилюгу. Кілька кремезних чоловіків – мені впало в око, що одним із них був Туллі Стокер, – відсунули важкого автомобіля, щоб Фелі змогла вивести мене з ями на яскраве, жагуче світло, що його розливали великі круглі фари.

Фелі підвелася з колін, але все ще хапалась за мене, як молюск за лінійний корабель, і збуджено торохтіла:

– Ми пішли за ним слідом. Доґґер знав, що ти не повернулась додому, і, коли він постеріг, що хтось вештається будинком…

Вона вперше за все моє життя так доладно говорила, звертаючись до мене, аж я стояла там, насолоджуючись плином адресованих мені слів.

– Звісна річ, він зателефонував до поліції; потім сказав, що коли ми підемо вслід за ним… якщо ми не засвітимо фар і будемо триматися дуже позаду… О Боже! Ти б бачила, як ми мчали провулками!

Старий добрий мовчазний «ролс», промайнуло в мене в голові. Тато розлютиться, коли побачить завдану йому шкоду.

Віддалік стояла міс Маунтджой, щільно кутаючи плечі в шалик і бісом дивлячись на зяяння діри на місці дверей у ремонтному гаражі, немовби таке крищуче паплюження бібліотечної власності було останньою краплею. Я спробувала перехопити її погляд, але вона напружено бликала у бік свого котеджу, немов у неї було вже по маківку хвилювань для одного вечора й треба повертатись додому.

Місіс Мюллет теж була тут, із опасистим коротуном, котрий явно спиняв її. Напевно, це її чоловік, Альф, промайнуло в мене в голові: далеко не Джек Спретт, яким я його малювала в уяві. Якби вона була одна, то кинулась би до мене, схопила б в обійми й зайшлась плачем, але Альф, здавалось, ліпше розумів, що панібратствувати привселюдно не дуже правильно. Коли я їй слабко усміхнулась, вона витерла набіглу сльозу пальцем.

Цієї хвилі з’явився пан Дарбі, виглядаючи так безтурботно, наче вийшов на вечірній променад. Мені впало в око, що, незважаючи на позірну розслабленість, він прихопив із собою чорну медичну валізку. Його хірургічний кабінет, один із покоїв його помешкання, розташовувався просто за рогом на Хай-стрит, і він, мабуть, почув звуки битого скла й тріснутого дерева. Він уважно оглянув мене з голови до п’ят.

– З тобою все гаразд, Флавіє? – запитав він, присунувшись ближче, щоб зазирнути мені у вічі.

– Усе чудово, дякую, пане Дарбі, – чемно відповіла я. – А ви як?

Він сягнув до кишені по м’ятні карамельки. Ще не видобув він паперового пакунка, як у мене вже слинка потекла, як у пса; після довгого полону й кляпа в роті м’ятні карамельки прийшлись би до речі.

Пан Дарбі кілька секунд попорпався в карамельках, обережно вибрав ту, що здавалася найменш бажаною, і пхнув її собі до рота. За мить він уже чимчикував додому.

Маленький натовп дав дорогу автомобілю, коли той повернув із Хай-стрит у Коров’ячий провулок. Щойно він рвучко загальмував перед кам’яною стіною, його передні фари освітили дві постаті, що стовбичили під дубом, – Мері й Неда. Вони не підійшли ближче, а стояли там і несміливо всміхалися мені із затіння.

Чи бачила Фелі їх укупочці? Гадаю, що ні, бо ж вона й далі торохтіла про те, як вони мене рятували. Якби вона їх запримітила, я могла б побачити на власні очі сільську чубанину – із вискубуванням волосся й зубами, які вони б випльовували, як випльовують соняшникову лузгу. Якось Даффі сказала мені, що, коли справа доходить до добрячої лайки, зазвичай перший удар – за дочкою сквайра, і ніхто ліпше за мене не знає, що Фелі здатна на це. Так що я, не тамуючи гордощів, заявляю, що в мене вистачило самовладання – і сміливості – непомітно передати Неду на мигах своє схвалення.

Задні дверцята «воксгола» відчинились, і звідти вигулькнув інспектор Г’ювітт. Одночасно детективи-сержанти Ґрейвс і Вулмер вибрались із передніх сидінь і напрочуд делікатно стали на землю.

Сержант Вулмер попрямував туди, де Доґґер тримав Пембертона, міцно й немилосердно скрутивши його, через що той виглядав, наче статуя Атласа, котрий зігнувся, тримаючи світ на своїх плечах.

– Зараз я розберусь із ним, сер, – сказав сержант Вулмер, і за мить я почула, як клацнули нікельовані кайданки.

Доґґер простежив очима за Пембертоном, котрий, згорбившись у три погибелі, поволікся до поліцейської машини, потім повернувся й неквапно підійшов до мене. Коли він наблизився, Фелі схвильовано сказала пошепки мені на вухо:

– Це Доґґер здогадався використати батарею від трактора, щоб завести «ролс». Похвали його, не забудь.

І вона, відпустивши мою руку, відійшла.

Доґґер стояв переді мною струнко. Якби він зараз мав капелюха, він би бгав його. Ми стовбичили й дивились одне на одного.

Я не хотіла починати дякувати з базікання про батареї. Я хотіла сказати які-небудь правильні слова: сміливі слова, про які Бішоп-Лейсі говоритиме роками.

Темна постать перед фарами «воксгола» привернула до себе мою увагу, позаяк вона на мить затінила Доґґера й мене. Немов вирізана з картону, знайома чорно-біла фігура маячіла на тлі сліпучого світла – тато.

Він почав був повільно, майже несміло продиратись до мене. Але, коли помітив Доґґера побіля мене, зупинився і, неначе зміркувавши про щось життєво необхідне, повернувся перемовитись з інспектором Г’ювіттом.

Міс Кул, поштмейстерша, люб’язно мотнула до мене головою, однак трималася осторонь, немов я була іншою Флавією – уже не тією, котра – невже це було всього два дні тому? – купувала в неї в цукерні солодощів на один шилінг і шість пенсів.

– Фелі, – сказала я, – зроби мені ласку: полізь до ями й знайди мою носову хусточку. І дивись не впусти те, що в неї загорнуто. Твоя сукня все одно вимастилась, так що їй уже все одно. Будь гарною дівчинкою.

Щелепа Фелі відвисла на ярд, і в мене миттю промайнуло в голові, що зараз вона дасть мені зуботичину. Її обличчя зашарілось і стало такої барви, як її губи. Але вона крутнулась на підборах і щезла в мороці ремонтного гаража.

Я обернулась лицем до Доґґера, збираючись промовити фразу, яка незабаром стане класикою, але він випередив мене:

– Гай-гай, міс Флавіє, – спокійно сказав він, – здається, сьогодні буде файний вечір, еге ж?