Стоячи посеред моєї лабораторії, інспектор Г’ювітт повагом обертався навколо себе, його погляд прожектором ковзав по науковому обладнанню й хімічних шафках. Зробивши повний оберт, він зупинився, опісля почав крутитися в іншому напрямку.
– Неймові-ірно! – сказав він на розтяг. – Просто неймовірно!
Промені чарівного теплого сонячного світла струмували крізь високі стулчасті вікна, підсвічуючи мензурку із червоною рідиною, що починала закипати. Я відцідила частину рідини в порцелянову чашку й подала її інспектору. Він зиркнув на неї, охоплений сумнівом.
– Це чай, – розтлумачила я. – «Ассам» від «Фортнум і Мейсон». Сподіваюсь, ви не заперечуєте, що я підігріла його?
– Підігріте – це те, що ми п’ємо у відділку, – сказав він. – Я не погоджусь ні на що інше.
Попиваючи чай, він швендяв кімнатою, розглядаючи хімічну апаратуру із фаховою цікавістю. Він дістав з полиці кілька мензурок і роздивився їх проти світла, потім нахилився бликнути в окуляр мого Лейтца. Я бачила, що йому складно взятися за справу.
– Прекрасний зразок кістяної порцеляни, – нарешті сказав він, підіймаючи чашку над головою, щоб прочитати на денці ім’я виробника.
– Це досить ранній Споуд, – поточнила я. – Альберт Ейнштейн і Джордж Бернард Шоу пили чай із цієї самої чашки, коли приїжджали на гостину до мого двоюрідного дідуся Тарквінія – зрозуміла річ, не одночасно.
– Цікаво, якої вони були думки один про одного, – зауважив інспектор Г’ювітт, зиркнувши на мене.
– Цікаво, – відповіла я, і собі дивлячись на нього.
Інспектор зробив ще один ковток чаю. Він справляв враження стурбованої людини, яка хоче щось сказати, але не знає, як почати.
– Це була складна справа, – сказав він. – Чудернацька, правду кажучи. Чоловік, тіло якого ти знайшла на городі, був забродою – або здавався таким. Ми достеменно знали лиш те, що він приїхав із Норвегії.
– Бекас, – сказала я.
– Перепрошую?
– Мертвий бекас на порозі нашої кухні. Бекаси не прилітають в Англію до осені. Його мали привезти з Норвегії – у пирозі. Ось як ви з’ясували, правда ж?
Інспектор мав спантеличений вигляд.
– Ні, – відповів він. – На Бонепенні була нова пара взуття, на якій було вказане ім’я шевця зі Ставанґера.
– О, – сказала я.
– Відтак ми змогли простежити його шлях досить легко.
Оповідаючи, інспектор Г’ювітт креслив руками карту в повітрі.
– Наші запити тут і за кордоном допомогли з’ясувати, що він сів на корабель із Ставанґера в Ньюкасл-апон-Тайн, а звідти дістався потягом до Йорка й потому до Доддінґслі. Із Доддінґслі він приїхав таксівкою до Бішоп-Лейсі.
Ага! Саме таке я й припускала.
– Ваша правда, – погодилась я. – А Пембертон – чи його слід називати Бобом Стенлі? – їхав слідом за ним, лише ненадовго затримався в Доддінґслі. Він зупинився у «Веселому кучері».
Одна брова інспектора Г’ювітта, немов кобра, поповзла догори.
– Он як? – промовив він, занадто недбало. – Звідки ти знаєш?
– Я зателефонувала у «Веселий кучер» і поговорила з містером Клівером.
– Це все?
– Вони були там разом, достоту так, як під час убивства містера Твайнінґа.
– Стенлі заперечує це, – не погодився він. – Запевняє, що не має до цього жодного стосунку. Чистий, як свіжовипалий сніг, так би мовити.
– Але в ремонтному гаражі він сказав мені, що вбив Бонепенні! До того ж він більш-менш визнав, що моє припущення справедливе: самогубство містера Твайнінґа було виставою.
– Що ж, побачимо. Ми розберемося із цим, але потрібен буде якийсь час, хоча я маю сказати, твій тато дуже нам допоміг. Він розповів історію про те, що довело бідолашного Твайнінґа до смерті. Прикро, що він не захотів співпрацювати з нами. Ми могли б уникнути… Вибач, – перервав він сам себе. – Думки вголос.
– Мого викрадення, – підказала я.
Я була в захваті від того, як спритно інспектор змінює тему.
– Повертаюсь до теперішнього, – провадив інспектор, – виправ мене, якщо я помиляюсь. Ти думаєш, що Бонепенні й Стенлі були спільниками?
– Вони завжди були спільниками, – підтвердила я. – Бонепенні цупив марки, а Стенлі продавав їх за кордоном невибагливим колекціонерам. Але вони так і не спекалися двох «Ольстерських Месників»: ці марки були надто добре відомі. Зважаючи на те, що одна з них була потягнута в короля, для будь-якого колекціонера було заризиковано мати її в колекції.
– Цікаво, – зауважив інспектор.
– І?
– Вони збиралися шантажувати тата, але, мабуть, на якомусь етапі сталося розладдя. Бонепенні приїхав зі Ставанґера, щоб зробити свою справу, і цієї миті Стенлі зрозумів, що може вирушити вслід за ним, убити його в Букшоу, забрати марки й виїхати з країни. Умити руки, так би мовити. Щоб звинувачення висунули татові. Так воно, зрештою, і сталося, – докинула я докірливо.
Запала незручна мовчанка.
– Послухай-но, Флавіє, – сказав він нарешті. – Я не мав вибору, розумієш. Інших підозрюваних не було.
– А як щодо мене? – запитала я. – Я теж була на місці злочину.
Я показала рукою на вишикувані вздовж стін слоїки з хімікаліями.
– Урешті-решт, мені багато відомо про отрути. Мене можна вважати дуже небезпечною особою.
– Гмм, – замислився інспектор. – Ти подала цікаву думку. І ти теж була там під час смерті. Якби все не пішло так, як пішло, тебе б точно запідозрили.
Я не подумала про це. Кирпата свашка зазирнула мені у вічі, і я здригнулася.
Інспектор повів далі:
– Аргументом проти, одначе, є твій зріст і вага й відсутність реального мотиву, а також факт, що ти не намагалася не навертатись на очі. Як правило, справдешній убивця відкручується від поліції з усіх сил, тоді як ти… всюдисуща, ось яке слово спадає мені на думку. А тепер, що ти хотіла сказати?
– Стенлі влаштував на Бонепенні засідку на нашому городі. Бонепенні хворів на діабет…
– Аг-га, – сказав інспектор, звертаючись радше до самого себе. – Інсулін! Ми не здогадались зробити тест на нього.
– Ні, – заперечила я, – не інсулін. Чотирихлористий вуглець. Бонепенні помер через те, що йому вкололи в підложжя черепа чотирихлористий вуглець. Стенлі придбав слоїк у Джонса, хіміка, у Доддінґслі. Я помітила наліпку на слоїку, коли він набирав шприцом цю речовину в ремонтному гаражі. Напевно, ви вже знайшли її серед покидьків.
Вираз його обличчя підказував мені, що не знайшли.
– Мабуть, вона закотилась у трубу, – припустила я. – Там є старий водовід, що виходить у річку. Комусь доведеться вивудити цей слоїчок.
Бідолашний сержант Ґрейвс, промайнуло в мене в голові.
– Стенлі поцупив шприц із аптечки в номері Бонепенні в «Тринадцятьох селезнях», – не подумавши, докинула я. От халепа!
Інспектор скористався з нагоди й почав присікуватись.
– Звідки ти знаєш, що було в номері Бонепенні? – запитав він різко.
– Гмм… я якраз доходжу до цього, – сказала я. – Ще кілька хвилин. Стенлі вважав, що ви нізащо не виявите сліди чотирихлористого вуглецю в мозкові Бонепенні. Дуже добре, що ви не зробили цього. Ви цілком могли зробити висновок, що отрута взята з татових слоїків. У нього в кабінеті цього добра хоч греблю гати.
Інспектор Г’ювітт витяг записника й надряпав кілька слів, які, як я гадала, були «чотирихлористий вуглець».
– Я знаю, що це був чотирихлористий вуглець, тому що Бонепенні видихнув його рештки мені в обличчя, переставляючись на той світ, – сказала я, зморщуючи носа й роблячи такий вираз обличчя, як пристало в подібних випадках.
Якщо можна сказати про колір обличчя інспектора, що воно стало білим, то таки так, інспектор Г’ювітт побілів.
– Це точно?
– Я непогано розуміюсь на хлоридах гідрокарбонів, дякую.
– Ти хочеш сказати, що Бонепенні був ще живий, коли ти його знайшла?
– Лише на мить, – відповіла я. – Він… ммм… переставився майже відразу ж.
Знову запанувала довга гробова тиша.
– Погляньте, – сказала я. – Я покажу вам, як це сталося.
Я дістала жовтий графітовий олівець, кілька разів прокрутила його в стругачці й попрямувала в куток, де на гачку хилитався скелет на шарнірах.
– Його подарував моєму двоюрідному дідові Тарквінію натураліст Френк Букланд, – сказала я й лагідно поторсала череп. – Я називаю його Йориком.
Я вирішила не вдаватись у подробиці й не казати інспекторові, що Букланд, уже будучи на схилі віку, подарував скелет молодому Тару на знак визнання його великонадійних талантів. «Блискучому майбуттю науки», – написав Букланд на листівці.
Піднісши гострякуватий олівець до верхівки хребта, я почала неквапно просовувати його під череп і водночас повторювати слова Пембертона, які він сказав у ремонтному гаражі:
– Під невеликим нахилом… крізь splenius capitis і semispinalis capitis, проштрикуємо зв’язку між першим і другим хребцями, і голка порскає…
– Дякую, Флавіє, – перепинив мене інспектор. – Досить. Ти впевнена, що він сказав саме це?
– Його достеменні слова, – відповіла я. – Мені довелось переконатися в цьому в «Анатомії» Ґрея. «Дитяча енциклопедія» містить кілька малюнків, але там замало деталей.
Інспектор Г’ювітт потер підборіддя.
– Я впевнена, що пан Дарбі виявив би сліди від голки на потилиці Бонепенні, – послужливо додала я. – Якби він знав, де шукати. Він також може перевірити пазухи. Чотирихлористий вуглець добре тримається в повітрі й може зберігатись там дотепер, позаяк людина більше не дихала. І ви можете нагадати йому, що Бонепенні випивав у «Тринадцятьох селезнях» якраз перед тим, як вирушити до Букшоу.
Інспектор усе ще мав спантеличений вигляд.
– Спиртне посилює дію чотирихлористого вуглецю, – розтлумачила я.
– І, – недбало всміхнувшись, запитав він, – може, у тебе є яка-небудь особлива теорія, котра пояснює, чому ця штука може зберігатися в його носових пазухах? Я не хімік, але гадаю, що чотирихлористий вуглець дуже швидко вивітрюється.
У мене справді була теорія, але я не хотіла ділитися нею з кимось, а надто з поліцією. Бонепенні мав сильний нежить, нежить, який він, видихнувши слово Vale! мені в обличчя, передав мені. Вельми тобі вдячна, Горацію! – сказала я подумки.
Я здогадувалась, що закладені носові пазухи Бонепенні могли зберегти чотирихлористий вуглець, тому що він не розчиняється у воді – або в шмарклях у даному разі, які ще й запобігли потраплянню свіжого повітря.
– Ні, – відповіла я. – Але ви можете запропонувати лабораторії в Лондоні провести рекомендований британською фармакопеєю тест.
– Не можу похвалитись, що я його так на льоту пригадую, – сказав інспектор.
– Це дуже мила процедура, – розтлумачила я. – Допомагає визначити кількість вільного хлорину, коли йодин вивільняється з кадмію йодиду. Даю голову на відруб, що вони мають про неї уявлення. Я б запропонувала провести її власноруч, але не думаю, що Скотленд-Ярд побачить рацію в тому, щоб передати зразки мозку Бонепенні одинадцятирічній дівчинці.
Інспектор не відводив від мене очей протягом, як мені здалося, кількох еонів.
– Що ж, – промовив він нарешті. – Ану лишень подивимось.
– На що? – запитала я, надягаючи на себе машкару ображеної безневинності.
– На те, що ти зробила. Нумо подивимось.
– Але я нічого не робила, – сказала я. – Я…
– Не роби з мене дурня, Флавіє. Жоден, хто мав приємність зазнайомитись із тобою, ніколи навіть на мить не повірить, що ти не виконала домашнього завдання.
Я сором’язливо всміхнулась.
– Це тут, – сказала я й підійшла до кутового столика, де стояла скляна посудина, накрита вологим кухонним рушником.
Я зірвала сукно.
– Господи Боже милостивий! – вигукнув інспектор. – Це що, на Бога, таке… Він збентежено дивився на рожевувато-сіру субстанцію, що безжурно плавала в посудині.
– Це прекрасний шматок мізків, – пояснила я. – Я позичила його в коморі. Місіс Мюллет купила його в Карнфорта, щоб приготувати сьогодні на вечерю. Вона сипатиме вогнем.
– І ти?… – потираючи руки, запитав він.
– Авжеж, саме так. Я вколола йому два з половиною кубічних сантиметри чотирихлористого вуглецю. Якраз така місткість шприца Бонепенні. У середньому людський мозок важить три фунти, – провадила я. – Чоловічий, можливо, трохи тяжчий. Про всяк випадок я відтяла зайвих п’ять унцій.
– Як ти про це дізналась? – запитав інспектор.
– Вичитала в якійсь із книг Артура Мі. Напевно, знову в «Дитячій енциклопедії».
– І ти перевірила цей… мозок на наявність чотирихлористого вуглецю?
– Еге ж, – відповіла я. – Проте тільки за п’ятнадцять годин після того, як зробила укол. Я порахувала, що між тим, коли Бонепенні вкололи, і розтином минуло приблизно стільки часу.
– І?
– Усе ще легко виявити, – сказала я. – Дитяча забавка. Звісна річ, я використовувала n-аміно-диметиланілін. Це новий дослід, але досить зграбний. Він був описаний в «Аналітиці» п’ять років тому. Присуньте стільця, і я покажу вам.
– Це не спрацює, затям, – гмикнув інспектор Г’ювітт.
– Не спрацює? – здивувалась я. – Безумовно, спрацює. Я вже один раз проводила його.
– Я маю на увазі, що тобі не вдасться затуркати мені голову лабораторною роботою й відкрутитися від розмови про марку. Урешті-решт, усе сталося саме через неї, правда ж?
Він загнав мене в глухий кут. Я збиралася змовчати про «Ольстерського Месника» і потім тихо віддати його татові. Хто зміг би ліпше від нього дати раду цій марці?
– Послухай, мені відомо, що вона в тебе, – прямо сказав він. – Ми відвідали доктора Кіссінґа в Рукс-Енд.
Я постаралась прибрати нетямущого вигляду.
– І Боб Стенлі, твій містер Пембертон, сказав нам, що ти поцупила в нього марку.
Поцупила в нього? Що за ідея! Яке нахабство!
– Вона належить королю, – обурилась я. – Бонепенні вкрав її на виставці в Лондоні.
– Гаразд, кому б вона не належала, це викрадена власність, і мій обов’язок – простежити, щоб її повернули. Мені треба знати лише те, як вона потрапила до твоїх рук.
Дідько б його вхопив, цього мосьпана! Я більше не могла водити його за ніс. Доведеться зізнаватися у своїх походеньках у «Тринадцятьох селезнях».
– Пропоную умовитись, – сказала я.
Інспектор Г’ювітт зайшовся сміхом.
– Часом, міс де Люс, – вирік він, – ви заслуговуєте на медаль. І часом ви заслуговуєте на те, щоб вас замкнули в кімнаті на хлібові й воді.
– А тепер котрий випадок? – поцікавилась я.
Хху! Обережно, Флейв.
Він повів пальцями, даючи мені дозвіл говорити.
– Я слухаю, – сказав він.
– Ну, я подумала, – почала я, – що татове життя не було аж надто приємним останніми днями. Спочатку ви приїхали до Букшоу і, не встигли ми додуматися, що відбувається, звинуватили його у вбивстві.
– Помалу, помалу, – сказав інспектор. – Ми вже проходили це. Його звинуватили в убивстві, тому що він зізнався.
Зізнався? От так так!
– І тільки-но він зробив це, з’явилася Флавія. Я отримав більше зізнань, ніж Лурдська Богоматір суботньої ночі.
– Я просто хотіла захистити його, – сказала я. – Тієї миті я думала, що він міг це зробити.
– А кого він намагався захистити? – уважно на мене дивлячись, запитав інспектор Г’ювітт.
Відповідь, звісна річ, була: Доґґер. Ось що мав на увазі тато, сказавши: «Я боявся цього», коли я розповіла йому про те, що Доґґер теж чув сварку в кабінеті з Горацієм Бонепенні.
Тато подумав, що Доґґер убив його, це очевидно. Але з якої речі? Доґґер скоїв це як вірний слуга чи під час одного зі своїх «епізодів»?
Ні, ліпше не вплутувати Доґґера в цю справу. Це найменше, чим я можу віддячити йому.
– Напевно, мене, – збрехала я. – Тато подумав, що я вбила Бонепенні. Зрештою, хіба не мене заскочили, так би мовити, на місці злочину? Він намагався захистити мене.
– Ти насправді в це віриш? – поцікавився інспектор.
– Мені було б приємно так думати, – була моя відповідь.
– Упевнений, що так воно й було, – погодився інспектор. – Цілком упевнений. Тепер повернемось до марки. Я не забув про неї.
– Отож, як я й казала, я хотіла б зробити щось для тата, щось таке, що зробить його хоч на кілька годин щасливим. Я б хотіла віддати йому «Ольстерського Месника». Хоча б на один-два дні. Дозвольте мені зробити це, і я розповім вам усе до крихти. Обіцяю вам.
Інспектор почимчикував до книжкових полиць, дістав оправлений том «Засідань хімічного товариства» за 1907 рік і здмухнув хмаринку пилу з палітурки. Він недбало прогортав кілька сторінок, наче шукаючи, що сказати.
– Ти знаєш, – почав він, – моя дружина, Антигона, понад усе ненавидить робити закупи. Якось вона сказала мені, що зволіла б піти до стоматолога, ніж витратити півгодини на купівлю баранячої ноги. Але їй доводиться йти до крамниці, подобається їй це чи ні. Така її доля, каже вона. Щоб підсолодити гірку пілюлю, вона часом купує маленьку жовту брошурку під назвою «Ви й ваші зірки». Зізнаюсь, що дотепер я пирхав, коли вона мені зачитувала під час сніданку уривки звідти, але сьогодні вранці мій гороскоп пообіцяв – я цитую: «Ваше терпіння буде випробуване до краю». Ти думаєш, я міг недооцінювати це, Флавіє?
– Будь ласка! – заблагала я.
– Двадцять чотири години, – відрубав він. – І ні на хвилину більше.
І раптом із мене жбухнув словесний потік, я виклала все про мертвого бекаса, цілком безневинний (дарма що неїстівний) торт місіс Мюллет, обшук номера Бонепенні, виявлення марок, відвідини міс Маунтджой і доктора Кіссінґа, зіткнення з Пембертоном у Химері й на церковному цвинтарі й мій полон у ремонтному гаражі.
Одним-єдиним, про що я змовчала, був епізод із отруєнням помади Фелі витяжкою з верби. Навіщо бентежити інспектора непотрібними деталями?
Поки я розповідала, він час від часу робив нотатки в крихітному чорному записникові, сторінки якого, як мені впало в око, рясніли стрілками й загадковими знаками, які могли бути натхнені алхімічними формулами середньовіччя.
– Я теж тут є? – запитала я, тицьнувши на записник.
– Аякже, – відповів він.
– Можна поглянути? Лише один зирк – і все?
Інспектор Г’ювітт захлопнув записника.
– Ні, – заперечив він, – це секретний поліцейський документ.
– Ви повністю пишете моє ім’я чи мені присвоєно якийсь символ?
– У тебе є своя власна позначка, – відповів він, запихаючи записника до кишені. – Що ж, мені час іти.
Він простягнув руку й міцно стиснув мою долоню.
– До побачення, Флавіє, – сказав він. – Це був… незвичайний досвід.
Він підійшов до дверей і відчинив їх.
– Інспекторе…
Він зупинився й обернувся до мене обличчям.
– Яка вона? Моя позначка, маю на увазі?
– Це «О», – відповів він, – велика літера О.
– «О»? – здивувалась я. – Що вона означає?
– А, – сказав він, – у цьому ліпше здатися на уяву.
Даффі сиділа у вітальні, вивернувшись на килимі й читаючи «В’язня Зенди».
– Ти знаєш, що в тебе ворушаться губи, коли ти читаєш? – поцікавилась я.
Вона й оком не моргнула. Я вирішила ризикнути головою.
– Стосовно до губ, – сказала я, – де Фелі?
– У лікаря, – відповіла вона. – У неї якась алергія.
Ага! Мій експеримент закінчився надзвичайно вдало! Ніхто не дізнається. Щойно тільки матиму час, я запишу до щоденника:
«Вівторок, 6 червня 1950 року, 13:12. Успіх! Результат – як і очікувалось. Справедливість відновлено».
Я нишком пхикнула. Напевне, Даффі почула, тому що вона перевернулась і схрестила ноги.
– Не подумай навіть на хвильку, що тобі вдасться вийти сухою з води, – спокійно заявила вона.
– Гмм? – сказала на розтяг. Зображати безневинний подив – це з моєї галузі.
– Що за відьомське зілля ти підмішала в її помаду?
– Уявлення не маю, про що це ти кажеш, – сказала я.
– Поглянь на себе в люстерко, – запропонувала Даффі. – Тільки дивись не розбий.
Я крутнулась і неквапно підійшла до полиці над каміном, де висів потьмянілий пережиток епохи Регентства й блякло відображав кімнату.
Я присунулась ближче, щоб роздивитися своє відображення. Спочатку я нічого такого не помітила – звичний образ чарівної мене: волошкові очі, бліде обличчя, але, придивившись пильніше, у викривленій амальгамі я розгледіла деталі.
У мене на шиї була пляма. Яскраво-червона пляма! На тому місці, де мене поцілувала Фелі!
Я скрикнула.
– Фелі сказала, що в гаражі вона відплатила тобі сповна.
Ще Даффі не перекотилась назад униз животом, щоб повернутись до читання свого дурнуватого роману із захмарними замками, як у мене визрів план.
Одного разу, коли мені було щось із дев’ять років, я записала до щоденника, що значить бути де Люсом або принаймні, що значить бути саме мною. Я довго міркувала про свої відчуття й урешті зробила висновок, що бути Флавією де Люс – однаково, що бути субліматом: чорний кришталевий осад, що залишається на холодному скляному денці пробірки після випарювання йоду. На той час мені видалось це щонайкращим змалюванням, і за останні два роки нічого такого не сталося, що змінило б мою думку про це.
Де Люсам, як я вже сказала, чогось бракує: якийсь хімічний зв’язок, або ж його відсутність, припинає їм язики, коли на обрії маячить любов. Малоймовірно, щоб ось так просто один де Люс зважився сказати іншому, що любить його, це все одно, як коли б один пік у Гімалаях схилився до іншого й почав розводитись медовими речами.
Це твердження було доведене, коли Фелі потягла мій щоденник, зламала мідну застібку кухонною відкривачкою для консервів і голосно зачитала, стоячи вгорі на сходах у позиченому в сусідського пугала шматті.
Такі думки крутились у мене в голові, коли я підступила до дверей татового кабінету. Я зупинилась… через непевність. Я насправді хочу сказати це?
Я нерішуче постукала у двері. Запала довга мовчанка, потому я почула татів голос:
– Заходьте.
Я крутнула ручку й зайшла до кімнати. Сидячи за столом біля вікна, тато відірвався очима від лупи, але вже наступної миті повернувся до розглядання пурпурної марки.
– Можна щось сказати? – запитала я й, тільки-но промовила ці слова, усвідомила, що вони звучать дивно, – одначе, здавалось, я зробила правильний вибір.
Відклавши лупу, тато зняв окуляри й потер очі. Він мав утомлений вигляд.
Я сягнула рукою до кишені й видобула клаптик блакитного писального паперу, у який загорнула «Ольстерського Месника». Немов прохач, я зробила крок уперед, поклала папірець йому на стіл і відійшла.
Тато розгорнув його.
– Боже милостивий! – сказав він. – Це ж «АА».
Він знову почепив окуляри на носа й узяв ювелірну лупу, щоб роздивитись марку.
Тепер, промайнуло в мене в голові, буде мені нагорода. Я напружено чекала, зосередивши погляд на татових губах.
– Де ти її взяла? – запитав він нарешті цим своїм лагідним голосом, котрий прошиває слухача, як шпилька метелика.
– Я її знайшла, – була моя відповідь.
Татів погляд був на військовий лад нещадним.
– Напевно, Бонепенні загубив її, – розтлумачила я. – Це тобі.
Тато пильно обстежив моє обличчя, як астроном вивчає наднову зірку.
– Дуже люб’язно з твого боку, – нарешті сказав він, по-моєму, силувано.
І простягнув мені «Ольстерського Месника».
– Ти маєш негайно повернути її справжньому власнику.
– Королю Георгу?
Тато мотнув головою, здається, дещо сумовито.
– Я не знаю, як до тебе потрапила ця марка, і знати не бажаю. Ти сама вплуталась у цю справу, тобі й виплутуватись.
– Інспектор Г’ювітт хоче, щоб я віддала її йому.
Тато похитав заперечно.
– Дуже великодушно з його боку, – сказав він, – але також дуже офіційно. Ні, Флавіє, старенька «АА» за свій довгий вік знала багато рук, чистих і брудних. Ти маєш попіклуватися про те, щоб твої руки виявилися найдостойнішими.
– Але як можна написати королю?
– Гадаю, ти знайдеш спосіб, – відповів тато. – Будь ласка, зачини двері, коли будеш виходити.
Немов ховаючи минуле, Доґґер вивалив гній із тачки на грядку з огірками.
– Міс Флавіє, – сказав він, знімаючи капелюха й обтираючи чоло рукавом сорочки.
– Як належить кликати короля, коли звертаєшся до нього листовно? – запитала я.
Доґґер обережно приставив лопату до стіни оранжереї.
– У теорії чи на практиці?
– На практиці.
– Гмм, – сказав він протягом. – Гадаю, треба де-небудь глянути.
– Слухай, – сказала я. – У місіс Мюллет є «Довідник про все на світі». Він лежить у коморі для провізії.
– Вона зараз робить закупи в селищі, – сказав Доґґер. – Якщо ми поквапимось, то не дістанемо по шапці.
За хвильку ми товклися у коморі.
– Ось він, – схвильовано сказала я, розгортаючи книжку. – Але стривай, ця книжка надрукована шістдесят років тому. Її відомості правильні дотепер?
– Звісно, – відповів Доґґер. – Звичаї в королівських колах змінюються не так швидко, як у ваших і моїх, вони не мають швидко змінюватись.
У вітальні було порожньо. Даффі й Фелі десь зникли, найімовірніше, продумували наступну атаку.
Я знайшла чистий аркуш паперу в шухляді столу й, умочивши перо в чорнильницю, переписала звертання із засмальцьованої книжки місіс Мюллет, намагаючись кожну літеру виводити дуже старанно:
«Наймилостивіший суверене,
Якщо на те буде ласка Вашої Величності, прошу Вас прийняти вкладений у дане послання вельми цінний предмет, що належить Вашій Величності й був поцуплений не так давно в цьому році. Яким чином він потрапив до мене (чудовий маневр, на мій погляд) – не важливо, але я можу запевнити Вашу Величність, що злочинця схопили».
– Підходященько, – схвалив Доґґер, читаючи над моїм плечем.
– Що ще?
– Нічого, – сказав Доґґер. – Просто поставте підпис. Король надає перевагу стислості.
Намагаючись не обляпати папірця, я переписала кінцеві фрази з книжки місіс Мюллет:
«Затим залишаюсь, із найглибшою пошаною, вірнопіддана й покірна слуга Вашої ВеличностіФлавія де Люс (міс)».
– Прекрасно! – сказав Доґґер.
Я зграбно склала аркушик, загладивши великим пальцем гострий згин. Поклала його до одного з найкращих татових конвертів і написала адресу:
«Його Королівській Величності королю Георгу VI,
Букінгемський палац, Лондон,
Англія».
– Зазначити, що особисто в руки?
– Чудова ідея! – заявив Доґґер.
Тиждень по тому я охолоджувала босі ноги у водах штучного озера, перечитуючи свої нотатки про коніїн, основний алкалоїд болиголова плямистого, аж раптом примчав на повних парах Доґґер, вимахуючи чимось у руці.
– Міс Флавіє! – закричав він і пішов убрід через озеро, навіть не скинувши черевиків.
Його штани змокли, і дарма що він стояв переді мною, стікаючи краплями, немов Посейдон, на його обличчі сяяла усмішка аж до вух.
Він подав мені конверта, м’якого й білого, як гусячий пух.
– Я відкрию? – запитала я.
– Гадаю, це адресоване вам.
Доґґер здригнувся, коли я розірвала конверт і видобула один-єдиний згорнутий аркуш кремового паперу.
«Моя люба міс де Люс,
Я вельми вдячний Вам за Вашого нещодавнього листа й за повернення прекрасної речі, що була вкладена до нього, речі, котра, про що Ви, напевно, знаєте, відіграла визначну роль не лише в історії нашої сім’ї, але й в історії Англії.
Будь ласка, прийміть мою найщирішу вдячність».
І внизу значився короткий підпис «Георг».