повість

 

Intro. Як канули пси

- Пересічному гражданіну тої доби понадобилось би півдня, шоб описать нісуразний наряд приблуди, який ровно в двінаццатій годині ночі переступив поріг храму, ні разу не перехрестившись. Нам жи достатньо кратко упомянуть, шо на ньому був кастюм-тройка фірми “Prada”. У лівій руці він стискав трость, набалдашнік якої був нічим іним, як вирізьбленою з кості головою мордатого пса. В правиці він тримав зажжонну сігару, катора смерділа чим-то дуже непохожим на табак.

Це був середніх літ мущина, з чорними і якимито вроді мокрими волосами, уложеними на голові вкрай визивающе. Не забувай, мій мощний учень, шо то було давно, іще до Елвіса і красних кхмерів. Цей тіп не озирався по сторонам, як принято серед туристів і чим грішать дажи нєкоторі паломніки, а зразу ломанув у служебне приміщення, будто все тут знав, як свої затянуті в тонку кожану пірчатку п’ять пальців. Тиша і благодать у храмі забриніли тривогою, і якби тут було кому занюхать воздух, то зразу б стало ясно, хто пожалував. Впрочім, і без того ясно.

У каждій церкві, мій чудесний вундеркінд, єзть шото тіпа тої каптьорки, де ми з тобою провели свого часу стіки упоїтільних годин і днів. Ну, священикам жи тоже нада випить чаю, погріть кінцівки, надіти змінну обув, - да шо тут об’яснять. Так вот, саме в одній із таких комнат і оказався спустя мінуту опівнічний гість. Там все було обставлено не менш аскетічно, ніж ото було у мене в супермаркеті: два стула, стіл квадратний, - от і все убранство. Ну, ще камін, як у фільмі про Буратіно.

Прикривши двері, солідний чувачок вмостився в кресло. Він явно когось ждав. Прошло мінут пітнаццать, і стало зрозуміло, кого саме.

- Доктор, я сильно уважаю ваше стремління к точності в деталях, но тут, признайтесь, ви включаїте в собі фантаста. Откуда вам знать, шо діавол прождав імінно пітнаццать мінут?

Доктор Падлюччо глузливо усміхнувся, вчасно подавивши у зародку приступ високомєрія:

- А от якраз про це судить нетрудно. Бо книжка пише, шо пєпєл двічі впав з його сігари, мій начинающий Фома.

Так от, када верховний чорт - а це був, звісно, він - уже почав демонстративно зівать і щолкати зубами, двері відкрились, і в комнату зайшов настоятель храму - Йоганн. У білій рясі, білому капюшончику і чорній пєлєріні, як то заведено в домініканців. Навіть не глянувши в сторону свого відвідувача, він поставив на стіл принесену з собою свічу, зажог її, й усівся навпроти розфуфиреного люципера.

Світло трохи розігнало зловєщі тіні по кутках кімнатки, й деякі деталі проявились, як на фотопльонці. Прямо над головою Йоганна, на стіні, був виложений разноцвєтними камушками красівий гербовий малюнок: велика й доволі зла собака, яка тримає в пасті горящий факєл. І напис під зображенням - Domini canes.

- А я то думав, чого тут всюди псятиною тхне, - заулибався подлий діавол. - Аж он воно шо. Дак ви себе щитаєте псами Господа, еге ж?

- Ти много знаїш, але все твоє знання - то прах і сморід, і не тобі судить про те, хто ми.

- Да ладно, я люблю собак. У мого друга, умного такого парня по імені Агріппа, тожи єзть пес. І я тобі скажу, шо вряд лі хто-то з вас міг би погладить етого мілого цуцика. Ха-ха.

Йоганн опустив голову, і капюшон покрив верхню чазть його лиця. І даже нижню. Тіки підборіддя стирчало над столом, іграя мишцами.

- Я пропоную, - тихо проказав монах, - зразу перейти до справи. Не я шукав цієї встрєчі. Мені б твоєї харі ще тищу лєт не бачити, но шо ж поробиш. Не всім везе з сусідами, як писав один із учнів блаженного Томи. Викладуй вкратце, чого прийшов і завоняв приміщення.

Діавол крякнув, виняв невідомо звідки жилєзний кейс із кодовим замком, порився в ньому пять сікунд, і витягнув якісь бумажки, скріплені золотим зажимом. Поклавши їх на стіл, він когтьом на правому мізинці легенько підштовхнув папери в бік Йоганна.

Монах і бровою не повів.

- Нам нада утрясти одну формальність, для того я й прийшов, - і адскій мордоворот ще на пару сантиметрів підсунув ближче до Йоганна стос документів. - Як вам відомо із ваших же святих цидулок, час партії за будуще міра настав. І я прийшов, щоб утрясти умови, ригламент і, канєшно, гонорар.

Після цих слів Йоганн німного здригнувся.

- Гонорар? Який ше гонорар, гидотна морда? У наших циркулярах такого ніде не вказано. Невже тобі цілого світу, як ставки на одну ігру, замало?

Діавол розреготався. Він явно був довольний ефектом внізапності.

- Я говорив кадато твому Патрону, шо вся оця затєя із участю людей у наших з ним раскладах - то лишні хлопоти. Як про судьби міра - то це вам запросто язиком чесать, а як про гонорар - то зразу кіпіш. - Рогатий церемонно розвів руками. - Я просто пошутив.

Йоганн чуток стушувався, але бистро опанував себе.

- Нічо-нічо, настане час - і ми також пошутим всласть. А шо касаєцця цієї писанини, - то не збираюсь я марать свій взор нечистими каракулями. Тим більше, шо і так про все домовлено.

Діавол кинув недокурену сігару на підлогу й наступив на неї тонкою длінною туфльою.

- Отут вже дудки, прочитать прийдеться. І підписать - можна і чорнилами, я не брєзглівий. До завтра.

Після цих слів у повітрі ще сильніше завоняло, і цар всіх монстрів щез. Йоганн зітхнув, перехрестився, прочитав молитву і вже збирався йти, як келійну тишу пронизав гулкій стук, - в таких випадках кажда людина, дажи єслі вона високої духовності, встигає подумать: “Бляха, шото упало”. Перехилившись через стіл - бо саме звідти раздався цей кам’яний звук, - Йоганн побачив, шо то упала залишена діаволом побіля кресла трость із головою пса. Монах, порившись у кутку, дістав оттуда здоровий отрєз ткані, накинув його на ацкій сувенір і вийшов геть.

Наступної ночі відвідувач із підземелля світу не забарився: з двінаццатим ударом годинника, він увійшов до храмової комнати. Йоганн уже поджидав його, привично згадавши у молитві папу Сільвестра другого, який придумав це маятнікове устройство для ловлі часу. Побачивши біля вільного стула свою трость, смуглий обладатіль ратиць невимовно зрадів:

- От як харашо! Бо я вже думав, де забув цю ценну вєщ: у параходстві чи в етому святому закамарку.

- Де-де? - не второпав Йоганн. - У якому ше параходстві?

- Да це довго пояснювать, іше ж навіть Колумб не приплив, куда нада. Ви підписали?

Монах мовчав, і тіки пальці його видавали крайнє схвилювання тіпа збудження, вони плясали на костяшках чоток, як укушені тарантулом безумці. Вдруг він одкинув капюшон з чола, і рєзко випрямився, будто проглотив шось вкрай невкусне.

- Так шо там із контрактом? - мрачно дихнув сєроугліродом діавол. - Я бачу, вас тірзають ізнутрі якісь напрасні слова, віньєтка ложной суті?

Йоганн, ободрившись до крайньої межі, грюкнув кулаком по столу.

- Я показував твою вонючу писанину самому кардіналу. Він сказав - це гоніво якесь. І не велів підписувать, пока на це не гляне Папа. Так шо прийдеться обождать. Я тіки завтра утром отошлю депешу з голубями.

Діавол почорнів і став таким красним, як ацтек під впливом огнінної води.

- Я так і знав, що ви надмєнно будете тянуть різіну, бо знаїте, чим все для вас скінчиться. Тому покончимо із цим негайно! Чи ти забув, нещасний, шо сфера крючкотворства - це моє хоббі? Нема нічого проще, ніж поддєлать твій дрожащий розчерк - дивись!

І після цих слів дето у повітрі закружились листки вощоної бумаги, на каждому з яких, в куточу, було каліграфічно виписано: “Не возражаю”, і дата з підписом. Зіткнувшись із такою підлою фальсифікацією, Йоганн покрився пятнами гнєва, і закричав:

- Ах ти ж паршивий виповзок!

При цьому він проворно зіжмакав бамажки, які самі сложились на столі акуратною стопкою, і бросив їх в камін.

Діавол із неприхованим подивуванням вирячив очі.

- Нє, ну ви бачили таке, Міхаіл Афанасьєвіч? - проворкотав він. Дето з-під фундамента раздалось приглушене хіхікання. - Тепер я розумію, шо вираженіє “свята простота” нада сприймати буквально.

Йоганн тщєтно намагався уловити смисл бісовського белькотіння, а тому перейшов у контрнаступ.

- Як бачимо, нема конракта, він нечаяно згорів. А нема угоди - то й нема ігри.

З-під масівних плит підлоги знову почулося те ж таки мерзенне гиготіння, в якому можна було розчути котячі нотки.

Тим часом стіни храму завібрірували від якихось мощних поштовхів. Зола в каміні вспихнула і закружилась, і вже за мить кіпа списаного паперу, як будто й не була в огні, знов оказалась на столі.

- Ми будемо іграть, - упевнено прохрюкав злобний дємон, наступивши під столом монаху на ногу. - І прямо щаз. Уже і шахмати, як чуєш, на подході.

Двері в кімнату прочинились, і ошелешений Йоганн побачив, шо в храмі вирує якесь стрьомне двіженіє.

- О, Боже… - видихнув він, побачивши, як між колонами, задівая бівнями прадавній камінь, питаєцця пролізти слон.

- Скажи, чудесно? Ето живі шахмати, дружок.

Тим часом Йоганн помітив, як вся підлога храму покрилась клєтками. Одні із них остались білими, а інші на глазах покривались кіпящою смолою. На шахівниці вже почали появляцця перші фігури - на шостій горизонталі вишикувались суєтліві дємони. Каждий із них хіщно розмахував чимось похожим на граблі. Костлява баришня з косою на плечі без зайвого шухєра розмістилась на клєтці “де8”. За білих поки вийшли тіки восьмеро слігка поддатих храмовників і два архієпіскопа із посохами у покручених артрітом пальцях.

- Ітак, я пропоную каждому із нас ступить на свою клєтку. І хай ця партія не буде вершиною іскуства, но рубка - я вже чуствую - буде атлічна.

Востаннє глянувши на саван Йоганнового лиця, повелитель мразі отправився на восьму горизонталь, состроївши гримасу повної покори перед злючою мігєрою в ролі фірзя.

- Да, кстаті, забув сказать! - сатірічно провіжжав діавол. - Твій Джізаз дуже некстаті полетів на Луну. А це значить, шо ждать тобі подмоги нема від кого.

 

Глава 1. Нога судьби

1894 рік од Різдва Христового, Гавана, Куба

Пильний мячик сонця уже достаточно потрудився, нагрівши окіан до тимператури, када вся риба від сказу начинає кидацця на рибаків, - вечір мєдлінно тянув ковдру на себе, п’яні голоса і гітарні перебори струїлись з каждої другої підворітні, а дето в садах оттачували злобу малярійні комарі. Куба в усі часи славилась етіми насікомими, як і піщаними блохами - нівзрачними, але напрочуд дошкульними потворами, яких Господь створив ексклюзивно для нащадків еспанських колонізаторів, котрі кадато витруїли звідси кілька атлічних індіанських племен, завізши натомість дофігіща негрів.

Поки значна часть народу товклась на безкінечній набережній, наповнюючи легені гарячим воздухом, а голови - сладкіми хвилями чисто кліматичного бізумія, на задрипанках бульвара Прадо, побіля одного із тих добротних домів у староеспанському стилі, до яких і нині водять туристів, ігрався мальчік. Він тікишо вдоволь покатався на трьохкольосному вілісапєді, потім рішив передохнуть, і при помощі картонної коробки з-під сігар поймав птічку, після чого слєгка подружився з нею - і відпустив. Птічка спершу довго не хотіла нікуда летіть - новий хазяїн припав їй, відімо, до душі. Но мальчік разумно пощитав, шо птіцам положено літати в небі, а не плентатись фостиком за людьми, тож він пошпурив її у найближчі кусти, де ця гагара ловко спряталась. Мальчік вовсі не був переконаний, шо поймав імінно гагару, но позавчора мама читала йому сказку, де упоминалися якіто гагари, й це слово зацепилося за серце малінького Хосе Рауля, як жувачка за підошву.

Оцінивши погодні умови і підвішеність сонця в дальокій лазурі, мальчік рішив, шо можна ще трохи погулять - мама навірняка ще не вернулась додому. Хосе схилився, шоб зав’язать шнурок на своїх нових ботінках. Йому подарили ці класні й по-настоящому взрослі черевики всього лише два тижні тому, на день народження. Батько, воєнний капітан Хосе Маріа, так і сказав: “Тобі вже стукнуло шість год. Тепер ти настоящий мужик. Носи цю взрослу обув - і помни про цей день”. Впрочім, носить ці ботінки йому не дуже й разрішали. Мама наполягала, шо не нада виходити в них на гулицю просто так, - для глупих ігор існує всяке інше дрантя. А вот неділя - саме той день, када єзть повод похизувацця новим взуттям рибьонка по путі до собору Непорочного Зачатія.

Малінький Хосе прекрасно розумів усі ці нєлєпі тонкості - він був непомірковано башковитим. Гораздо пожже, када Хосе Рауль став гєнієм, звіздою та куміром молоді, його мама сказала в інтерв’ю газєті “Вашингтон Пост”: “Я всігда знала, шо з нього виросте спортсмен ілі діпломат, хотя і не могла собі прецтавить, шо вийде, як у рикламі: два в одному”. Отже, він вже у дєцтві хитрував: када батьків не було дома, він любив пощиголять у нових туфлях, - ця страсть до шику в ньому з годами розвинулась теж нехіло.

Зі шнурками у нього не получалось так гладко, як з поімкою птічки. Вони казались мальчіку занадто грубими і негнучкими, а відповідні отвори - слішком тісними. Возможно, шо так воно і було насправді. Зашнурувавши половину кожаних дирок, мальчік вдруг помітив прямо перед своїм носом, в якихто двух шагах, пару інших черевиків, шо не йшли ні в яке сравнєніє з його обновочкою. Це були не просто модні, нові, блискучі й щегольські туфлі, яких у Гавані ніхто й нікада не бачив. Ця обув була божественна - ось як подумав малінький Хосе Рауль, не справившись із звуком “аххх”, шо вспоров йому дихатільну систему щирим подивом. Туфлі, правда, були не самі по собі, шоб ними милуватись і тянути руки, глотая слину й озираючись по сторонах (та й мальчік - син офіцера - ніколи б не скотився до таких мислішок); в цих туфлях були ноги гаспадіна, шо возвишався над Раульом, як калакольня. Мєдлінно переповзаючи восхіщонним поглядом од туфель уверх, чотко по віртікалі, мальчік не переставав дивуватись, дажи навпаки, - його охватував дедалі більший восторг і трєпєт. З одного боку, малиша легко понять. Дажи його батько у парадній формі, свіркая иксильбантами і усіма трьома медалями, не був настільки величавим.

- Здрастуй, Рауль! - привітався незнайомий дядя, елєгантно вклонившись і махнувши шляпою у мальчика перед носом.

Рибьонок зацікавлено роздивлявся цю імпозатну фігуру, яка закрила собою сонце і чазть красівої тучки у формі лашадки, котора вроді обволакувала голову привітного іностранца. Про те, шо цей дядя - не місцевий, Рауль догадався зразу. По-перше, всіх мєсних він знав. А про тих, кого не знав, - міг легко угадать. Всьо жи Гавана на початку двадцятого століття - це був не той город, який можна було б назвать Вавілоном, хотя деякі признаки великого смєшенія та плутанини людського матіріала в ньому були заложені з самого початку.

- А звідки ви знаїте, як мене звуть? - спросив мальчік.

- О, це дуже просто, мій юний друг! - дядя лучізарно всміхнувся, поправивши краватку. В уголках його рта закопошилася ігріва тайна. - Всьо діло в тому, шо я знаю твого гєройського папашку. Ми з ним служили в одному полку.

- Но ви не похожі на воєнного! - резонно замітив Хосе Рауль.

Дядя іностранного віда оглянув себе так, ніби це для нього була велика новина.

- У тебе цепкій ум! А й справді - не схожий ні на грам! Просто я вийшов у відставку не так давно, й живу тепер далеко. А сюда приїхав по ділам - і рішив зайти до старого друга.

- Папи нема дома. І мами тоже. Ви прийшли дуже рано.

- І це прекрасно! Бо, в іншому випадку, мені б уже пришлось пить чай з твоїми родітілями. - Він схилися до мальчіка й біла лашадка знову з’явилася перед очима Рауля. Правда, тепер облако було похоже не на лашадку, а на небачене страшне животне з агромною пастью, в якій пульсірувало кроваве сонце. - А мені, чесно кажучи, більше хочеться з тобою побалакать.

- Тада пішли!

Рауль діловито сів на вілісапєд, і поїхав гулицею. Низнайомець вирушив за ним, насвистуючи якуто веселу милодію.

Мальчік остановився біля свого дому й показав на нього пальцьом.

- Я тут живу!

- Чудесно! Я бачу, там у вас в садку єзть мілая бісєдка? Давай там почикаєм твоїх батьків і поіграєм!

Хосе Рауль кивнув і пострибав на одній нозі в сторону бісєдки. Низнайомиць ішов рядом, смішно розгрібаючи по путі камушкі да сухі травинки своєю розкошною тростью.

- Дядя, а можна подивицця? - не витримав мальчік, якого ця трость повєргла в ше більший восторг, ніж туфлі загадкового гостя.

Це була особінна трость - мальчік зразу відчув, шо вона не така, як всі інші трості на світі. Вона була дуже дрєвня, хоча й казалась зосім новою. Її не хотілося випускати з рук. А більше всього мальчіку сподобався костяний набалдашнік у вигляді собачої голови. Таке було враження, шо ця голова не просто дуже похожа на настоящу, а шо вона діствітільно настояща, і дивиться на тебе так жи вніматільно, як тьотя Марія, мамина подружка, з якою вони після церкви ходили в одну кандітірську.

- Хароша собачка, правда?! - дядя положив руку мальчіку на голову, но тут жи отдьорнув.

- Када ти виростеш - я тобі її подарю!

Хосе Рауль скептично подивився на дядю, но на всякій случай подякував - і вернув йому трость.

За кілька шагів до бісєдки мальчік раптом скрикнув і відскочив у бік, словно ужалений. Дядя звів брови доміком, но за мить от душі розсміявся.

- От тобі й лашадка! - хлопнув він в ладоші.

Всьо діло в тому, шо Рауль вступив у кучу конячого гамна - і розтірявся. Не тому, шо йому вдруг стало неудобно перед низнайомцем, да й не вперше йому доводилось вступати у какашкі. Але ж сьогодні на ньому були нові туфлі! А які ж вони після цього нові? Й шо скаже мама?

Но казалось, шо странний дядя був навіть радий такому случаю, вроді тіки його і ждав.

- Ти зря переживаєш про свої ботінки, - лагідно мовив він, свіркнувши зубом. - Оця брєзглівость, заложена в людській природі, мене зажди смішила. Знаїш чому? Бо в світі єзть сотні набагато худший речей і речовин, одне прікосновєньє до яких мало б визивати дрож, - но люди так не щитають! Натомість морщать носа, вступивши у гамно, яке в своїй природі - безневинне.

Мальчік не все поняв з цих слів, но у його душі з’явилася підозра, шо цей странний дядя любить гамно. І ніби у підтвердження невисловленої мислі, елєгантний гість вдруг наклонився й підібрав какашку.

- Запомни, мій юний друг, - сказав він крайнє серйозним голосом, від чого мальчік відчув льогкій холодок, - запомни одну тіки вєщ, яка тобі в житті страшенно пригодицця.

Він підступив зовсім близько до Рауля, мяцькаючи в руці комочок бридоти і продовжив:

- Цей світ влаштований таким образом, шо все у ньому - омана да обман. І все вокруг може міняти свої свойства. І те, шо ти щитав раніше непотребом галімим, одного дня окажицця чистим золотом. От взять, наприклад, цей кусок гамна. Шо ти про нього думаїш?

- Я думаю, шо це какашка. І вона воняє.

- Це чотка відповідь. І справедлива. У більшості випадків - так оно і єзть. Но дажи ця какашка бєсполєзна може перетворитись на щось інше. Ти віриш в магію, мій мальчік? А впрочім, дурне спитав. Осьо, дивись.

Кусочок гамна затріпотів у пальцях дяді-чародєя й за мить разітільно змінився.

- Дивись, що я тепер тримаю у руці? Скажи мені: шо це таке?

- Це лашадка! - радісно вигукнув Рауль. - Лашадка із лашадкіної какашкі!

- А тепер скажи, - лукаво мовив дядя, - якби ти не знав, із чого здєлана ця лашадка, ти б ігрався нею?

Рауль задумався і вже готовий був ствердно кивнути, но вдруг передумав:

- Ні, не ігрався б. Вона воняє. Ця лашадка воняє, бо здєлана із гамна.

Низнайомець цього разу розсміявся так, шо в окнах сусіднього будинку появились дві голови. Обидві були чорні й належали тамошнім слугам. Вони спєрва тожи машинально залибились, но вдруг їх перекосило. Раулю, який замітив цей двіжняк, показалось, шо кожа в етіх слуг якось посвітлішала, й глаза їхні стали випучені; вони вдруг отпрянули й опустили занавєску.

- Я радуюсь, бо ти, малиш, способний учінік! І все хватаїш на льоту! Впрочім, так і мало бути… Дак я про шо: тобі не хочеться іграть з цим коником, бо ти знаїш, з чого він здєланий. Це дуже просто - знати суть речей. І вміти пользувацця цим знанням. Тим більше, шо цим коником можуть ігратись інші. Скажу тобі, шо большинство людей усе життя іграються саме такими кониками. Ти вспомниш про мої слова, када настане час, і зрозумієш. А типер - мені пора.

- А як жи мама й папа? Ви їх не дождетесь? Вони от-от прийдуть!

- Уви, малиш, мене зовуть діла. Передай прівєт своєму батькові. Він буде радий.

І незнайомець, рєзко обернувшись, попрямував до калітки. Рауль хотів було за ним побігти, но када побачив, шо дядя пряче гамняного коника в карман піджака, чото передумав.

Вже оказавшись на вулиці, дядя востаннє повернувся до Рауля, поклонився йому і підняв трость високо над головою.

- До зустрічі, малиш!

У сусідському вікні вдруг задрожала занавєска, й за стіклом появились обличчя двох смертельно перепуганих слуг. Вони бурно хрестились і шото шепотіли.

 

Глава 2. Пожарний дибют з кров’ю

- Капабланка дважди згадував цей случай, у нього була хароша рання память. - Доктор Падлюччо, втомившись щолкати запальничкою, швирнув її в угол. Сігара в його устах безвольно обвисла. - Ти ще не куриш?

- Нє, і вам би радив бросить. Я не збагну, шо то за радость - кашлять і харкатись.

Міша стояв біля окна, спиною до наставніка. Він дивився вниз, на вулицю, де нічого не відбувалось. Тіки кудлата й достаточно громадна сабачка чорного цвєта бігала від під’їзду до під’їзду, винюхувала шото, і бігла дальше. Міша нікада раньше не бачив, як собацюри беруть слєд, та й не щитав, шо конкретно оця обдрипана тварюка навчена висшому псячому іскуству, но чото йому казалось, ніби животне когось розшукує.

- Отойди од вікна, мій друг, - ласково і твердо сказав доктор Падлюччо. Позаяк мальчік бистро не раздуплився, доктор сам підвівся з крісла й отстранив Мішу вбік. Після чого крадькома виглянув на гулицю - і отшатнувся.

- Давай ми лучче опустимо портьєри, - сказав він.

Міша схрестив на грудях руки, подавляя зародки то лі хвилювання, то лі щирого страха.

- Ви чогото опасаїтесь, доктор?

Падлюччо глянув на Мішу, як невиспаний охотнік.

- Не чогото, а когото. І, повір, у мене єзть для цього всі основанія.

Він глянув на старомодні кварцові часи з слігка зільоноватими - фосфорними - стрєлками.

- У нас залишилося менше суток. Думаю, що встигну посвятить тебе в одну історію.

Доктор пошарив у задньому кармані штанів й нашов там ще одну запальничку. Дважди клацнувши й пересвідчившись, шо вона работає, Падлюючо спрятав її в той жи карман.

- Мені б найбільше в своїй жизні хотілося, аби ти нічо не знав про все, що я повинен вложить в твої уші. Но - уви. Це залежить не від мене.

- Да ладно, доктор, ви мене і так достаточно напугали під час нашої минулої встрєчі. Не було такого дня, шоб я не вспоминав про все це.

Доктор кивнув і поправив прядь волос, шо вибилася з-під бандани. За послєдні годи, протягом яких він знову кудато запропастився, в його облікє трапились ізрядні зміни. Він трохи заріс - грязно-русі волоси тепер спадали йому до плечей. Фізіономія слігка іссохла. Погляд його став ще пронзітільніший, а щетіна додавала неабиякої брутальності. Він був похожий на бродягу, шо вирвався із многіх днів дороги, барів, трущоб та інших поневірянь. Канєшно, Міша змінився незрівнянно більше. Він витянувся, але ще не звик, шо слішком часто одяг стає малий для нього. Слігка сутулився і взяв дурну привичку колупати пальцем лоба, вроді там у нього була якато важна кнопка, шо включала мозг.

- Тобі на днях, а то ше й раньше, стукне шіснадцять год, - увєрінно сказав доктор. - Типер я точно знаю, шо ми в цейтноті. Ти часто попадаїш у цейтноти, мій друг?

- Почті шо нє. Када вперше іграв у турнірі з нормою міжнародного мастєра - тада бувало, у кожній другій партії почті. А потім воно якось вировнялось.

- На жаль, в жизні - на відміну од шахмат - ми не маємо впливу на врем’я. Воно шурує по своїм законам, і з нами не спішить ділицця намірами, куда і як бистро потече. Часто кажицця, шо ти тіки розіграв дибют - і вдруг бачиш, як висить твій флаг. А потім - хлоп! - і невидимий суддя добавляє ще трохи часу. Паршиво тіки, шо ти нікада не знаїш, який контроль - останній. Но єзть у мене чуство, шо саме зараз треба бліцувать по-сумашедшому. Нам главне - не ронять фігури на пол, і не перекидать часи. І ще, канєшно, уповати на суддю.

Звук битого стікла був явно слішком мощним саундтреком до етої синтенції. Міші показалось, шо це стікло розбилось прямо в його голові. Тяжола портьєра з грохотом обрушилась, потянувши за собою внушитільний карніз. Доктор Падлюччо прищурився; ше нікада Міша не бачив на обличчі свого наставніка столь рішитільної ігри світла й тіні. Це було не обичне світло, - у ньому вдруг вспихнули ярко-красні язики огня; комната почала наповнюватись страшно їдким димом. Ще один звінящий удар - і в оконну дирку увалився зажжонний шар, похожий на футбольний мяч, загилений форвардом-чортякою прямо із ада. Міша саме збирався пошутить, шо при таки штрафних ударах лучче не ставати гордо в стєнку, а тупо здриснути куда подальше, но тут послєдував новий удар, й черговий згусток круглого пламєні, зрикошетивши від стола, угодив мальчіку прямо в щуплу грудь. Рикнувши шото неразборчиве, доктор Падлюччо ухопив учініка попід руки і поволок вон із комнати. Міша брикався, мотав головою і дажи сказав пару плохіх слов, - у іншій ситуації доктор навірняка отріагірував би на таку вольность болєзнінним щолбаном, но зараз на це не було врем’я.

- Ти як, не сильно ушибся? - тільки й спитав.

- Нічо собі вопросік! У мене навірняка ожог второї стєпєні! І множествінний ушиб грудної клєтки - оно і руку тяжило піднять. Харашо хоть, шо рикашетом зачепило. А якби пряміком в башку?

З кімнати почувся ше один стікляний взрив. Доктор бистрінько оцінив стан здоров’я Міші на чотку троєчку з плюсом, а тому сказав:

- Біжи у ванну, возьми там возлі умивальника кульок з мідікамєнтами, намочи полотєнце і шуруй сюда, а я тим часом визову пожарних, - і він вернувся обратно в комнату, затянуту димом, як на Новий год.

Міша отетеріло послухався - й почовгав у ванну, питаясь на ходу стягнути з себе запачкану й слігонца обпалену фудболку. Включивши світло, він аж заплющив очі, - Міша ніколи не розумів, нафіга вкручувать у ванній комнаті пару лампочок по двісті ват, када вона ще й виложена білою плиткою да обладає зіркальним потолком. Примружившись, він підійшов до умивальника й одкрив кран. Звідти спершу харкнуло водяним плювком, а потім раздався такий звук, який би личив більше зневодненому організму серед пустелі, при дурній попитці покликати когось на помощ. З гарячою водою - та сама парадігма. Ругнувшись, Міша нашарив кульок, де валялись всякі тюбіки да упаковкі, й уже потянувся за білим махровим рушничком, як в кранах і у водостоці знову раздались якіто звуки. Це були принципіально інші звуки, - нічого общого із пересохшим горлом і пересушеною полостью рта. Там шось забулькало, но не водою. На стєнках умивальника з’явились каплі. Густий, кровавого цвєта й такого ж качіства потік устрімився зі стічної труби, хоть як це протівоєстєствінно й некрасіво.

- Ти довго там будеш копацця? - прокашляв з іншї комнати голос доктора.

Міша хотів було брякнути шось недбале, тіпа: “Да ща, іду”, но связки перестали йому повинувацця разом із мишцами ніг, - він попросту не міг одойти від ацкого умивальника, з якого хлинула натуральна кравіща, зі згустками непонятної плоті. Понятно було тільки, шо плоть ця явно ізмільчонна самим ізувєрським способом. Із водостока через секунду-дві вже лупив настоящій фонтан, - навколо бракувало тіки толпи вампіров, які б чокались фужерами, либились і гукали: “Гарсон, ішо шампанского!”. Цей кашмар виляпувався Міші на штани, запачкав йому рану на груді, й кілька обільних капіль досягли дажи обличчя. Мальчік машинально витер лицьо і глянув на ладонь. Це діствітільно була кров, курва мать. Рука його дрожала. Підвівши погляд, на Мішу чекав ше один крайнє жуткій сюрприз: замість його отраженія, на мальчіка зирив оскал крайнє неприятного чувака. Вродє це й не дзеркало було, а вікно маршрутки. Мальчіку показалось, шо він вже дето бачив цю кромєшну морду, - й када до нього дійшло, звідки навідався цей зловєщий глюк, він нарешті закричав, утратив связь з реальністю і сповз на підлогу разом із банним халатом, за которий ухватився в останню мить, будто сподіваючись, шо то його завєтна нить Аріадни.

Доктор Падлюччо тим часом остірвінєло гатив у двері ванни - вони оказались закриті зсередини. Бистро просчитавши всі два варіанти подальшого промідлєнія, доктор провів каротку рокіровку на кухню - це був не самий луччий, но єдиний прийнятний в даній позиції ход. Назад він вернувся з ломом, проти якого дажи сили ада виявились безсилі, як каратісти проти атомної бомби. Два-три недюжиних усілія - й замок отвалився, поламавшись пополам. Доктор уже не вперше в житті благословив китайських виробників фурнітури, які икономлять на залізі й подмішують туда якогото крихкого і непрочного гамна; для лома радянської епохи це нікудишній суперник.

Картіна, яку доктор Падлюччо побачив у ванні, показалась йому странною та нілєпою. Ще в більшій мірі, ніж вогненні шари, которими закидали квартіру якіто інфернальні хулігани (а в доктора, канєшено жи, були підстави думать, шо це не обичні дєцкі шалості).

Міша лежав на полу ванної, попрощавшись із сознанієм, но це було не саме страшне - він задихався. Його шию й нижню часть обличчя обплітали якісь немислимо противні водорості, шо спускалися із умивальника, прямо із дирки водостока. Сліди грязі на білих кахлях доповнював гнилуватий йодований запах - Падлюччо узнав його, і відчув, як сам оказався на порозі провала в небуття. Када його закрили в подвалах старого Бангкока, цей запах доктор запомнив на всю жизнь. Тоді він у пошуках свого чисто шахматного Грааля пішов слігонца не тією дорогою, і примудрився застрибнуть на тириторію тріади. Це був єдиний випадок в його житті, када він втратив віру, шо колись ізнов побачить сонце.

Одігнавши наваждєньє, він знову підхопив Мішу під руки й потянув до вихода з квартири - двері були распахнуті й, хвала пінсіонному фонду, на порозі стовбичило кілька сусідів; усі дряхлінькі, з палочками та авоськами, а тому дуже любознатільні. Як показує практіка, проти такого контінгєнта сили темряви тоже зачастую пасують.

Етажом ниже (чи више) хтось одчаяно лементував про пожар, умудряясь перекрикувати пожежні сірєни, - цей звук для доктора казався щаз прекрасніший, ніж соло на волинці у виконанні шотландського гвардійця.

- Куда ви його тащите? Нада скору визвать! Міліцию! - заботліва бабулька зацепила палкою Падлючча за праву ногу, від чого він, з Мішою на руках, мало не покотився сходами.

- Я сам доктор! - рявкнув він у відповідь і в щитані секунди, здолавши шість лєснічних прольотів і орди пучоглазих сусідів, оказався під під’їздом. Його вєрне транспортне срєдство - Таврія-“зубило” - оказалось, на превеликий подив, не ушкоджене. Закинувши Мішу на заднє сидіння (впрочім, варто було відкинути сідушку переднього кресла на мєсто, як мальчік скотився на пол; доктор рішив, шо так буде дажи лучче), й запригнув у салон. Када він тіки виїжжав на дорогу, пажарніки нарешті розмотали шланг.

“Пожалуй, я б тожи приняв душ”, - подумав доктор, но тут таки пристидив себе за глупость. Звук ще однієї сірєни, шо долинав із-за угла, заставив його мощніше вдавить підаль газа. Спілкування з міліцією могло б разрушить всі його надії навіть при самому благопріятному ісході.

Через мінут сорок він припаркувався недалеко від Ботанічіского сада. Міша оклигав і глупо кліпав глазами, вселяючи в доктора радость і оптимізм.

- Возьми там, над сидінням, фудболку. Машину оставим тут. А дальше прогуляємся чуток.

Міша нашов фудболку, застірану й полинялу, з якимто невідомим йому логотіпом, і нерішуче скомкав у руках.

- Доктор, вона ж воняє.

- Малиш, када ти будеш ходить по вулицях із красним ожогом на груді, це впадатиме в очі прохожим намного більше, ніж характєрний для цієї пори року потний аромат. Вдягай - і не видєлуйся. І помни про цейтнот.

 

Глава 3. Ізбранний

- Як ви кажите? Як називаєцця це завідєніє? - Хосе Рауль Капабланка откінувся на спинку кресла й щільніше укутався плєдом.

- Коммерчіскій клюб, душа моя! - восторжинно відповів Єфім Боголюбов, сільнєйший київський шахматіст, який не отлучався від молодого кубінского маестро ні на шаг. Учорашня поразка в партії, сиграній на квартирі мецената Енгельгардта, казалось, викликала в Євгєнія ще більше обажанія до нової лєгєнди, Моцарта шахмат, як називали його київські газєти, анонсуючи сьогоднішні два сіанса для луччих шахматістов города. Перший із них должин був початись через два часа, но Капабланка чуствував себе ніважно, й навіть малодушно міркував, як би це отмінить атракціон.

- Я думав, - діловито мовив смуглий Рауль, - шо ми будем іграть у цьому кабаку, - тут вчора так атлічно кормили сьомгою… Вінішко, ксаті, тожи було очінь так нічо. Не то шо дрянь, каторою ми так нілєпо увліклись за ужином… Кстаті, Єфім, шо то було за пойло?

- Галіцинський завод, мон шер, - Боголюбов енергічно масірував скроні, воссідая по інший бік шахматного століка. Вони рішили німного взбодрицця перед сиансом, і зайшли сюда, на Лютеранську, в кафе “Варшавське”. - А сіанс буде чуть дальше, на Хрещатику, в першому номері. Там попросторніше, само собою.

Капабланка кивнув, но видно було, шо мислями він дето далеко. Спохопившись, Хосе Рауль вдруг випрямився і розвів руками:

- А чо ж тада, када ми тут обідали, на вході так ліхо приторговували якимито білєтами? Я в руському не сильно шарю, но всі вони були якіто возбуждьонні, постійно тикали пальцями в мій бік і дажи калічно упомінали моє ім’я?

- Дражайший Рауль, Ваша правда - білєти продавали тут. Просто у нас в городі саме в цьому завідєнії, вже много год підряд, собираєцця шахматне общіство. Засноване, дозвольте доложить, атлічним драматургом і сильним мастіром Старицьким. К нищастью, не дожив пан Михайло до сього дня - ото б зрадів старік! Кстаті, сьогодні можемо сходить після вечірнього сианса на спіктакль - якраз дають його чудесну міщанськую історію про нашу кієвскую жизнь. “За двома зайцями” називаєцця. Як вам, мон шер, такий досуг?

- Ви знаїте, я не люблю тиатр. Тим більше, шо по мєсному нічо не понімаю. Така ділєма. Да і Голіцин ваш - ізрядна сволоч, я так щитаю.

Боголюбов пойожився. У нього це було не перший раз, када непоміркована гостинність вилізала боком. І прокльонами по адрєсу ні в чому не повинного князя. “Ето все Енгельгардт і його замашкі. Всі меценати всьо ж таки обичні свині в смислі бухла”, - подитожив про себе Єфім.

- Давайте лучче вип’єм ще німного кохве - через чверть часа пора вже видвигацця. Увєріний, шо всі учасніки сианса вже на місці.

* * *

- Капабланка приїхав до Києва всього на два дня. Но остався почті на тиждень. Днів на пять - це точно. Не нада тіки вмикати світло, я тебе прошу. - Доктор Падлюччо сидів на підлозі, прислонившись спиною до батареї, прямо під вікном без занавєсок. Міша напівлежав на кроваті, схилившись до старінького торшера, й опасно крутив у пальцях вірьовочку вимикача. Він дєлав це на грані тупості й максимальної сосрєдоточіності, й вовсє не тому, шо забув засторогу доктора нащот світла. Вуличний фонар, расположений перед окном второго итажа, і так прекрасно розганяв мрак дажи по углам малінької комнати.

- Утрінній сеанс маестро Капабланки на тридцяти досках, каторий состоявся 16 лютого 1912 года в Комєрчіскому клубі, до певної міри можна було щитать синсационним. І не тіки по мнєнію газєток тіпа “Кієвлянін”.

Кубінскому самородку тада було 26 год, він ше не був чаплійоном світу, хотя щитався істинною звіздою завдяки погрому над Маршаллом у 1909 році зо счотом 8:1. А Марашалл в ті часи ще був крєпчайшим старіком, незмінним чемпіоном Нового світу, отпєтим тактіком, який обрушив на неопитного Капу всю мощ своєї знаменитої контратаки в еспанській партії. Ніхто не міг понять, яким макаром Капабланка - в сложнєйших позах - миттєво раздуплявся за досокою і находив самі луччі ходи дажи без глубокого щота. Імінно тада Хосе Рауль окончатільно поняв, шо в шахматах йому не нада много думать. Бо із самого дитинства, хоть він і не міг толком пояснить це чуство, він просто бачив, який ход хароший і огніупорний, а який смердить потворністю, аж страшно дотронутися до фігури, сулящої агонію і розпад.

Після свєрженія Маршалла він гастролірував безперестанку. З короткими перервами, када приходилось ходить в універ да тринькати безценне врем’я на бабів.

Капабланка любив катацця, і на той час, коли він вперше виступив у Києві, сиграв 602 партії - і виграв 573, шо викликало в усіх шахматних аналітіків ступор і шок.

Но то лі вечір з Боголюбовим да Енгельгардтом наніс такий серйозний урон його здоровлю, то лі він просто томився і скучав, але перший сианс закінчився пазорно. Ітоговий свисток констатірував 5 поразок гєнія і одну нічию. Мєсні щолкопьори чуть не сошли з ума од радості. Мовляв, могучі кієвлянє поставили мєгагросмейстєра на місце!

Тим більше народу припхалось на вечірнє шоу. Його устроїли в теперішній Філармонії, а тада там був - гидко сказать - клюб Купєчєского собранія. Капабланка опять іграв проти тридцяти шахматних любителів; біля каждого з них собиралась агромадна група консультантів, дружбанів і прочіх зівак. Було там і два-три нехілих мастіра. Детальний одчот про той важнєйший сианс мені вдалося по крупіцам розкопать.

* * *

У приміщенні воняло димом, часником і грипом. Кашель і стукіт деревяшок, а такжи збуджене шепотіння, каторе повсякчас сривалося на крик, впивалось у сознаніє Хосе Рауля острими гвоздями.

Ще з обіда у ньому поселилося передчуття, шо час прийшов. Як це було завжди - без попередження, сігнальних огнів і прєдварітільної ласки. Ніяких вистрілів з ракєтніц да феєрверків. Пожалуй, це імінно те, за шо Капабланка найбільше ненавидів свою удівітільну судьбу.

“І чому саме тут, в цьому унилому, холодному і далекому городі? Де я нікада раньше не був?”, - так думав Капабланка, переставляючи пєшки з е2 на е4. Він здєлав цей хід на всіх без винятку тридцяти досках, чого раніше нікада собі не позволяв.

По колу шахматних фанатів пробігла волна смурних прогнозів, шо маестро рішив порвать присутніх при помощі каралєвского гамбіта.

“Катора ж із цих партій? І хто із них?”. Ось два питання, які чеканились в мозгу Хосе Рауля, када він отривав фігуру від одної клєтки й опускав її назад, в пространство чисто тактичної гризні.

Капабланка разиграв десяток іспанських партій, шестеро противників примінили крєпку, хоть і крайне песимістичну, защіту Філідора, четверо рішились на французьку защіту. Ше дев’ять умніків полізли в срамні дибютні експирименти, которі дажи стидно класіфіцирувать. І тіки на одному столику Капабланка чото розіграв Королівський гамбіт. На то у нього були свої ризони: слішком огидним, на грані ригаки, був цей київський аматор, шоб з ним возитись до глибоких ендшпілів. А такі, як правило, не знають правил шахматного комільфо - і грають до убогого кінця, до оглушитільного слова “мат”.

Када пішов другий час ігри, суперників поменшало раза в три, но публіки в залі тіки додалося. Патаму шо погромлені кияне жаждали кубінскої крові, й небезпідставно плекали надєжди, шо хтось із тридцяти доморощених мастіров таки удєлає молодого заокеанського вискочку. Та й п’ять утрінніх поразок Капабланкі надихали мєсних матовщіков, як огнєнна вода - опухших ескімосів.

Минув ше час, протягом якого нєкий франтоватий чмирь найшов можливість поставити маестру вічний шах - довольні репотери записали в блокнотіки про перші полочка, оторвані в грандмастіра. Ше на одній досці Капабланка случайно ухопився не за ту фігуру, споткнувшись об валінки суперника, які той скинув прямо під ноги сіансьору. Аморальні судді тут же принялись жать руки дєду, який таким образом здобув (хоть і незаслужено) віртуозну в чисто спортівному смислі перемогу. Під кінець третього часа в різних кутках зала Капабланка доігрував лише дві партії. Одну із них - проти крупного мастіра Богатирчука, одного із закадичних дружків Боголюбова, которий стояв у нього за спиною і не стидався шептать підказки. Впрочім, таке поводження нічуть не суперечить правилам сианса одночасної ігри. Там був якийто сложний ладєйний ендшпіль із лишньою пєшкою в аборигєна, - той наполегливо пхав небогу поближче до першої горизонталі. За іншим столиком, хоть як це странно, партія застопорилась в макабричному мітільшпілі. Іронія на грані сатіри полягала в тому, шо тугодум, которий ліхорадочно смикався над клєтками й припадочно сучив ручками-ножками, як людина-паук, - це був імінно той крайнє неприємний тіп, проти якого Капабланка примінив Королівський гамбіт. Уже після десяти ходів, када стало ясно, шо ігра переростає в формінне побоїще, Хосе Рауль німного змінився на лиці. Вчергове оказавшись біля столика, за яким потіло чмо з проплєшиною да в замизганому сюртуку, він вимушений був прищурювати лівий глаз, де шото начинало покалувать і тіпати. Капабланка думав, шо це дуже замєтно для публіки, а втім - напрасно. Публіку більше зацікавив цей недоносок, який супроти всіх законів природи та еволюції, нашкрябав достатньо дєньог для купівлі вхідного білєта. По ньому ж нізя було сказать, шо він фінансово спроможний придбати навіть огризок груші на базарі. Крім того, шо общая вонючість шахматіста була самим луччим його захистом проти тисняви, він взагалі чудом оказався за доскою: судді спершу хотіли тупо позвати городнічого і виставити приблуду вон, але чомусь передумали. Зара кожен із них чухав рєпу і не міг понять, откуда і навіщо це людинолюбство? Галімий тіп, чий візуальний ансамбль довершувала чорна пов’язка на правому оці, котора жодним чином не уподібнювала його до пірата, після каждого свого хода ще й шото викрикував та гелготів. На це Капабланка уваги майже не звертав - незнання мов іногда справляє добру службу. Але й усі присутні, шо характєрно, тожи не могли понять, шо воно там лепече.

Када ближче до двадцятого хода партія скрутилася в неймовірної красоти дулю, Капабланка бросав на ублюдочного суперника дедалі мрачніші взгляди. І діло не в тому, шо він боявся подцепить коросту, якою одноглазий щедро засипав чорні клєтки. Непосвящонний в таінства ігри зівака міг би подумать, шо діскомфорт кубинця - чисто шахматного свойства. Патаму шо Хосе Рауль пожертвував ради атаки слішком много фігур, й непанятно було, хто кому ставить мат. Насправді ж з каждим ходом Капабланка чуствував дедалі більші приступи містичного кашмара, який знав з дєцтва і тому не міг ні з чим попутать. Не менш чотко він знав, шо ефектно виіграє цю партію, влупивши дурачку смертоносний удар не раньше і не пожже, ніж двадцять сьомим ходом.

* * *

Міша позіхнув і переліг на інший бік.

- Хіба тобі не інтірєсно? - з подивом запитав доктор Падлюччо.

- Ну чо ж… Хароша історія… Для якоїсь рубрики тіпа “кієвская старіна”, я думаю, поканала би. - Враз він випростався і сів на кроваті, схрестивши ноги. Доктор жи здєлав красномовний жест, шоб він держався ближче до стіни - подалі од окна. - Я звик вам довірять… І знаю, шо лізти напролом і перепитувати - безполєзно… Та все ж я слухаю вас - і мєдлєнно офігіваю! Нас двох сьогодні ледве не прибили, міліция навірняка обклеїла нашими патретами півгорода, і - шо вєроятно - про случай у вашій квартирі розказали в програмі “Ситуація”! Ви хоть знаїте, шо таке програма “Ситуація”?!

- Я манав, - чесно признався доктор.

- Вот-вот! Ви манали! А тим часом мені дуже інтірєсно, яким чином ваша спєшка і постоянні згадки про цейтнот, цей ідіотський пажар, завдяки якому нам буде трудно висунутись в город, як весь цей потусторонній маразм з кравіщою у ванні пов’язаний із цими вашими лєкциями?

- Якою ше кравіщою? А впрочім, це неважно…

- Неважно? А шо ж тада нам важно?! Шо Капабланка сто год назад був у Києві, в когось виграв, а комусь програв?

Доктор Падлюччо раптом напрягся й приклав вказівного пальця до губ. Потім встав, страшно блимнувши глазами на Мішу. Намагаючись пересуватись акуратно попід стінкою, він просунувся до дверей і виглянув у коридор. Потім нагнувся, закатав штаніну, і витянув зі спеціального чохла, примотаного до лодижки, короткий ніж.

Тепер і до Міші дошло, від чого кіпіш. На фоні марудного тікання настінних часов він виразно розчув, як шото шарудить у вхідних дверях. Такий тіхонький скрєжет миталом об митал.

Доктор Падлюччо хладнокровно указав Міші на шкаф в углу. Мовляв, ховайся, дурінь. Міша вперто замотав головою, роззираючись по сторонах. Він явно метикував, шо б таке тіжоле взяти в руки, аби трохи успокоїцця. Тада доктор сам бистрінько підбіг до шкафа, мєдлєнно одкрив створку дверей, і нирнув внутрь. Міша ше якусь мить стояв у нерішучій позі, но када у вхідних дверях шось клацнуло й вони характєрно рипнули - він тут таки послєдував за наставніком.

“Шо би не случилось - ти должин оставацця тут”, - холодно прошептав доктор.

Шафа була достатньо просторою і умєрєнно захламльонною. Міша був переконаний, шо дибільнішої схованки годі й придумати, якшо вже їх шукають. З іншого боку, його напуганий, але аналітічний ум бистро перелопатив варіанти, й подав інтіліктуальний сигнал полегшення. Він зразу поняв, чого це доктор не велів включати свєт у квартирі, куда вони пробрались сьоня, ближче до вечора, прошмигнувши дуже незамітно через чорний ход. Це був старий дом на Печерську, - Міша раньше взагалі не бачив домів, де єзть чорний ход, і щитав, шо такі строєнія існують лише в дішових детективах та городі Львові.

Отже, доктор явно догадувався, шо і за цією квартірою будуть наблюдать. Єслі вірити, шо їх таки ніхто не вислідив, то й невідомі взломщики навірняка думають, тіпа тут нікого нима. З цього, в свою чергу, Міша здєлав оптимістчиний вивод, шо не вони єзть главною метою бізумної охоти.

Десь близько пролунали звуки метушні, чиїсь шаги притихли, а чиїсь - наоборот - неумолімо наближались. Приглушений луч світла обшастав комнату - Міша, інстинктивно заникавшись в куток, міг наблюдать в щілину, шо там проісходе. І те, шо він бачив, немало його здивувало.

* * *

- Я признаю свою поразку, - сказав Хосе Рауль Капабланка і благодушно улибнувся, протянувши руку супернику. Той учтіво випрямився і поклонився. В залі прокотилася волна бурних аплодисментів. Єфім Боголюбов стидліво потупив глазкі й сильно покраснів. Бо у виграші Богатирчука було більше його заслугі - це саме він найшов у нудотному ендшпілі, який ще можна було катать півсотні ходів, чисто етюдний виігриш за чорних.

Журналюги взялись палити магній і гоготать. Капабланка, слігка растірявшись, взявся відповідати на вопроси одного із репортерів, на ходу аналізіруя тіки шо закінчену партію. Но тут до Рауля підбіг сутулий суддя і шото рєзко прошептав йому на ухо, махнувши в протилежний угол зала. Канєшно жи, маестро не забув, шо йому залишилося доіграть ше одну партію. Партію, ісход якої він бачив намного чотче, ніж всі присутні.

Боголюбов підійшов до Рауля і сжав його плічо:

- Душа моя, не нада так переживать, ви іграли прівосходно!

- Мерсі, я не корю себе за етот проігриш. Тим більше, ваш товариш - зрєлий мастір.

Боголюбов якось странно глянув на Капабланку, і після ніловкої паузи всьо жи запитав:

- Вам всьо ще плохо?

Капабланка невизначено махнув рукою.

- Не знаю дажи, шо сказать. Опрідільонно, гаспадін Галіцин зі своїм заводом тут ні до чого. Просто в голові якето жженіє… Мігрєнь, я полагаю.

- О, моя душа, нічого странного. Це від усталості. Шість десятків партій за день, я панімаю…

Суддя, которий усе ще стояв возлі Капабланки, почав ритмічно щолкать лівим каблуком. Він нєрвнічав, як куртізанка накануні дня святого Валінтіна. Тому Рауль, ні слова більше не сказавши, направився до столика з чудним суперником. Аднаглазий тіки шо виіграв фігуру й несамовито колупався в носі, орошая зал своїми невнятними звуками.

Наблизившись до століка, Капабланка вже не скривав гримаси болю.

- Тут токо шо була моя ладья, - якогось фіга пробурмотів Рауль собі під ніс. Він вкотре прокручував у голові цю партію, і цю страшну атаку, всю цю невідворотність. Ета партія гвоздьом сиділа в його єстві, аж вавку здєлала. Када він вперше її побачив у якійсь газєті - кольнуло серце і весь світ обмяк. Він вспомнив усе. Все, чого не знав ніколи і не бачив. Ето було кіно, яке йому невтомно прокручував у мозгу Всевишній.

- Була! Но я її виіграв! - внізапно завищало у відповідь однооке опудало на атлічному еспанському язику.

В голові Капабланки проснулись всі лаврські колокольні й дружно бамкнули. Він глянув у це рило, которе шкірилось навпроти, - й упізнав його.

- К тому же, - правив далі миршавий ублюдок, - ти й сам, навєрно, знаїш, ШО ВСІ ХОДИ ЗАПИСАНІ ДАВНО!

Останні слова він проорав таким пронизливим фальцетом, шо в залі хтось зойкнув, і бокал розбився об підлогу. “Да йоб тваю мать!”, - прошепотів за спиною Капабланки іспуганий мастєр Боголюбов. Це був один із небагатьох оборотів руского язика, которий Капабланка міг опознать.

“Записані. Давно. Но тобі, засранець, їх знать не обізатільно!”, - подумки приободрив себе Капабланка і ухватився за єпископа, тоість за слона, шоб окончатільно розвіяти весь дим і грьози.

Всі наступні ходи галімий і вонючий каліч ісполняв без істєрік та прічитаній - над ним вже возвишався грозного віда оберполіцейський. Партію вони дограли в темпі бліца. Двадцять сьомим ходом Капабланка поставив мат одноглазому. Той - вопріки усім підозрам - не став скандалить і ламати мебіль. Він дажи состроїв на своїй харі шото тіпа улибкі.

Судді, обрадувані кінцем сианса, взялися оглашать ітогі да воздавати славу двом чувакам, які здобули перемогу над грандмастіром із Куби.

Тим часом одноглаза гніда собрала в жменю всі фігури, які ше оставалися на дошці. Ніхто не обращав вніманія на це чмо, тіки Капабланка випасав його краєм глаза. Плєшивий інвалід воспользувався цим сповна - й проворно заникав півкамплєкта в потайний карман.

- Я заберу собі на пам’ять про нашу встрєчу. А може, еті фігурки ще кадато стануть нам у пригоді, га? Чи шо там думає твій гінірал? - промимрив він на прощання й затірявся в натовпі раніше, ніж хтось із глядачів таки помітив пропажу двох ферзів, трьох ладєй, слонів, коня і уйми пєшок.

* * *

Спершу Міша побачив його вузьку спину. Длінний плащ сягав почті до п’ят. Про плащ Міша не міг нічого потім пригадати, но туфлі… Туфлі були класні.

Цей невисокий тіп, согнувшись, шарив по сторонам жовтим фонарьом - обичним таким кітайським фонаріком зі встроєним радіоприймачем, - таке на каждому шагу продають. Мішу надзвичайно здивувало, шо радіо було включене, і звідти раздавалась нєжна пісня. Вполнє прилічний тенор увіряв когось у своїй любві.

Взломщик повернувся, освітивши стінку й угол шафи. Тепер Міша міг чудово роздивитись його наружность. Це був плєшивий старікашка гнойного тіпа, абсолютно мерзенний. Із тих ото падонків, якими напхані всі башні на Манхеттені й на Липках. Він шото шамкав собі під ніс, і Міша окончатільно припух, када зрозумів, шо то він підспівує радіотрансляції: “Яаааааа люблю тільки тебееее, Бооооогом дану меніііііі. Моє серце палаааааає…”

Тут Міша поняв, шо єслі дідок щаз же не прекратить, то він або розрегочиться собі на погибель, або ж забере у наставніка ножаку - і сам без жодних докорів сумління переріже горлянку цесьому вампіру.

К обоюдному щастю, пісню оборвав бодрий голос ведучої, катора стала шось патякать про погоду і новозті.

Старік виключив світло і підійшов до вікна. Улічний ліхтар перетворив його на зловєщий силует.

- Ну шо там?

Це був басовити голос, який долинав із кухні.

- Пусто. Її тут нима, - прокряхтів огидний дід.

* * *

- Вам, душа моя, нада розвіятись! - заявив Боголюбов, і потянув Капабланку до екіпажа, який вже чверть часа поджидав під парадним Купєчіского собранія. - Я вас повезу до удівітільної людини, Миколи Лисенка, він кампазітор. Уже в годах, но лічность премаштабна!

- Як не в тіатр, так до кампазітора?! - єхідно парірував Рауль.

- Ба! А кстаті, дивне співпадіння… Я ж і діствітільно хотів зводить вас у тіатр, на спіктакль чудєсний. “За двума зайцями”…

- Да-да, я помню, шо про зайців. Ще й автор - якийто ваш мєсний шахматіст. Покойний.

- Старицький! Да! Я ж і кажу, шо збіг… Бо Лисенко, куда ми з вами їдем, - то його брад троюрідний. Він, правда, тожи в шахматах німного поніма, - Михайло Петрович научив. Вони росли разом, як рідні. А я ше малишом між ними бігав, мішав іграть. Ах, дєцтво златокудре! Сьогодні утром посильний мені доставив приглашеньє - Микола Віталійович, довідавшись про ваш візит, рішав зібрати общіство.

- Я, право, не в настроєнії… - Капабланка чуствував якесь странне замішатільство. З одної сторони, він був розбитий духом і жадав покоя, а з іншої його шось влєкло й одбирало найменші сили для спротиву.

- Да ладно вам, душа моя, не нада тіки лишньої скромності. Для нашого культурного бомонда ваш приїзд - подія неабияка, тому ізвольте не брикатись. Я увєряю, знакомство з Лисенком окажецця для вас полєзним. Кристальної чистоти і глубини людина!

Спустя мінут десять вони вже стояли в тьомній прихожій і топали ногами. Полумрак, царящий в карідорі, неабияк смутив Єфіма.

- Странно, дуже странно. Я думав, тут дим столбом і всьо кишить людьми. Чи я, бува, чого не перепутав?!

- Микола Віталійович вас ожидає, - тут жи розвіяла усі сомнєнья покоївка й отобрала у Боголюбова трость да шляпу. Впрочім, розвіяла не до конца.

- Нічо не понімаю… - Бурчав Боголюбов.

Капабланка мовчав, як і належить кабальєро, которий тожи ніфіга не понімає. Він приосанився і тщєпітільно оглянув свій костюм, покроєний на агліцкій манєр. Протягом багатьох год його прихильність до англосаксів тіки усилювалась.

У прихожій такжи було темно, штори опущені. Ніяких признаків гулянки не наблюдалось - і Боголюбов остаточно скис. Служанка провела їх до дверей бібліотеки, приоткрила двері й поклонилась.

Лисенко сидів у кожаному фотелі біля каміна, з карандашом у руці й стосом розлініяних листків. Шото мугикав собі під носа й питався у пориві вдохновєнія накручувати правий вус на гріфіль. Пред ним располагалось тіки одне кресло. На нізінькому журнальному століку тожи було накрито на двох.

- Мій дорогий Єфім, ти вибач старіка, - Лисенко попитався встать, но Боголюбов тут таки підбіг до нього, обільно жестікуліруя, шоб дід оставався на місці. - Я змахлював мальохо.

- Да я вже поняв, шо тут не наливають, - з удаваною мрачністю в голосі пророкотав Боголюбов. На самому ділі він дивився на діда з обожанієм і був готовий принять любу його виходку, кромі, пожалуй, щолбанів, - крєпкі селянські руки кампазітора він помнив з дєцтва.

- Тоді я попрошу тебе про одолженьє: сходи в кондітірську на розі Прорізної, й забери там тортік, - я утром заказав. А я займу Хосе Рауля старосвіцькою бесідою про наші нрави.

Боголюбов спершу питався ворчать, шо можна ж і покоївку на мороз вигнати, но Лисенко катігорічно одрубав:

- Залиш нас, Фіма. І не гніви старого понапрасну.

Када Боголюбов вийшов, тиатрально розкланявшись, Микола Віталійович всьо жи встав, ухватившись руками за поперек. Обличчя його здєлалось непроніцаємим і жосткім, як Хрещатицька набережна.

- Простіть, шо не прийшов на ваш сианс - здоровля вже не позволя по голольоду шастать. Пришлось німного прибрехать Єфіму, хоть як це стидно. Но мені конче нада було побачить вас. Така була остання воля мого дорогого брада.

Капабланка поклонився й сів у кресло. Чуства, которі ніколи не підводили його ані в шахматах, ані в житті, нарешті склались воєдино. Смисл цього пазла полягав у тому, шо імінно ради цієї встрєчі він прибув у город, про існування которого ше пару місяців тому дажи не догадувався.

- Я не знаю, - продовжив Лисенко, - шо стоїть за всім етім. За тими странними і незбагненними для мене тєнями, которі поєднали, наплювавши на врем’я і пространство, настільки різних і далеких один від одного людей. Скажіть мені, любєзний Капабланка, чи знали ви хоть шото про мого брада?

- Мені сьогодні наш общий друг Єфім німного розказав, у двох словах.

- Я так і думав, - нахмурився Лисенко. - Видно, Господь рішив оставити мене за бортом цього корабля. Да тільки шо це за посудіна й куди пливе?

В останіх словах кампазітора сквозило відчаєм і шумним диханням.

Капабланка тожи слігка напрягся. Він просто знав, шо должин бути тут.

- Михайло був німного странним хлопцем. - Вів далі Лисенко. - Він починав як діко талантлівий драматург, автор лібретто, - нам удалося кілька опер здєлать разом. Но потім дуже сильно увльокся шахматами. Я спершу думав, шо ця забава не удержить слішком довго його вертлявий мозг. Але ошибся. Останні годи перед смертю він зовсім занехаяв літєратурний труд, оддавшись шахматам. Собрав усіх прихильників цієї гри у київське шахматне общіство на Лютиранській, де вони ригулярно засідали по п’ятницях. Писав статті та составляв задачі для “Шахматного обозрєнія”. Дажи участвував у сильних турнірах мастіров. І хоть великих практичних успіхів він не достіг, проте врождьонна впертість не позволила йому остановицця вчасно.

- Ви так говорите, будто шахмати - якась опасная болєзнь, а не ігра… - обронив Хосе Рауль.

Лисенко задумався. Він шматував салфєтку дрожащими пальцями й, відімо, сильно волнувався.

- Для тих, хто знає міру, - ні, но для Михайла шахмати на певному етапі затьмили всьо: і родичів, і віру, і вітчизну. Як горько це мені признать. І шо я точно знаю…

Микола Віталійович позирив по сторонам, ніби опасаясь, шо їх підслуховують.

- … усі ці зміни й мутациї у нього начались після знакомства з Чігоріним.

Хосе Рауль питався не видать теліпання, яке возобновилось у глазу після цих слів. Канєшно, він був готовий почуть таке. І навіть більше.

- Чігорін. Міхаіл Чігорін. От хто був настоящим бізумцем! От хто втянув мого нещасного брата в цю опасну й непонятну для мене лічно ігру з невєдомим.

Лисенко заплющив глаза. Далі він говорив, будто у трансі. Без пауз, без остановок, словно спішив кудато.

- Чігорін спершу був його куміром, а потім - самим близьким другом. Када востаннє рускій мастєр приїжджав у Київ - це було в 1903 году, - Михайло не відходив від нього ні на шаг. Саме тада мого брада будто підмінили. З другої сторони, після того візіта він знову принявся писать. І це був адскій труд, який - я в цьому певен - і загнав його в могилу. Вже перед смертю, у брєдовому пориві, він розказав мені… про привидів, которі обуяли все його єство.

Признаюсь чесно, шо не все я поняв. Ба навіть більше - забуть питався… Як і ті, останні, слова Михайла… Він говорив, шо в город приїде мастір шахмат з далекого острова, який не знає пораженій. І шо у Києві він получить знак. Ви… получили знак?

Лисенко плохо скривав свою надєжду почути сладкє “нєд”. Капабланка ж нічого не одвітив, тіки кивнув головою.

- Впрочім, шо тут питать, раз ви сидите проти мене… Із того шо я поняв, постає ужасна чортовщина. Чігорін вірив, шо шахмати - це вовсє не обична ігра. Він примудрився окончатільно переконать Михайла, шо шахмати - це поле брані між Богом і діаволом за власть над світом і нами, грішними. У самому буквальному смислі. І протягом віків Господь іграє проти нечистого. А ризультати цих партій опріділяють нашу історію і будущность.

Чігорін увіряв, шо він не просто був одним із хранителів цієї тайни. Мовляв, Господь одкрив йому часть свого плана. Чігорін утвірждав, шо існує шахматна партія, смертельна для діавола, яка - коли настане час - воплотиться через одного із хранителів, як це уже случалось раньше. У нещасливу мить Чігорін возомнив, шо це про нього сказано, - і поплатився. Не видержав. Потух, як сємафор.

Мій бідний брад, Михайло Старицький, був одержимий цим сюжетом. Він все торочив, що должин записати це для нащадків. Потому шо у фіналі п’єси, яка триває не одне століття, усі дороги стануть дибом, і перехрестя путів Господніх образується у нас, у Києві. Як ви догадуїтесь, закінчити свій труд він не успів - помер у мене на руках, бідняга.

Микола Віталійович кліпнув влажними глазами, і вдруг хрустко підскочив, крякнувши від болю, й направився до кніжної полки, звідки ізвльок рукопис, заключонний в піріпльот з телячої кожі. Протянувши його Хосе Раулю, він сказав:

- Тепер я виполнив свій долг перед моїм нещасним брадом. І більше не хочу вас бачити. Прощайте. Хай береже вас Бог.

* * *

- Того ж року Микола Лисенко помер.

Доктор Падлюччо нарешті дозволив собі закурить. Недавні гості здриснули так жи безсмислінно й внєзапно, як і з’явились.

- Впрочім, не думаю, шо кончіна класіка хоть якось повязана з цією історією.

Доктор питався пускать дим колєчками, но в нього получались в луччому случаї якіто клякси.

- Тепер я начинаю трохи доганять, - оживився Міша. - Увесь цей стрьом - через рукопісь Старицького? Там єсть вказівки відносно тєкста партії? Чи даже зашифрована вона сама?

- Уви, мій чаплійон. Тут я тебе разочарую. По-перше, чотко відомо, шо Капабланка зжог цей незакончений рукопис ше в дваццятих годах, як Гоголь - “Мертві душі”. Й про шо там наваяв наш славний битопісєц - невідомо, й уже ніхто не знатиме.

- Но тада… - Міша щолкав клапанами мозга, аж череп вібрірував. - Тада я опять нічо не розумію.

Доктору дуже нравилась безпосереність Міші, його суто юношеське устремління топать напролом, і таранить по путі всі стіни сомнєній. У таких ситуація він дуже любив подбросить дровішок в огонь.

- Ми не можем дажи догадувацця, що саме Капабланка узнав із рукопісі Старицького, а з чим уже явився на цей світ. Но я увєрєний у тому, шо імєнно внаслідок знакомства з цим манускріптом Хосе Рауль вдруге приїхав у наш город у 1936 році.

- Постойте, но шо ж тада шукали оці дві гніди, од яких ми так славнінько никались в шкафу? Я ж отчотліво чув, як злобний старікашка з фанаріком сказав, шо тут її нима? Кого нима?

 

Глава 4. Посіпака тьми

- Дєніс Іванович, я говорила, шо вас нима, но тут така якато нєрвна мамаша - звоне з самого утра і угрожає! Каже, шо вона од Новицького з міністерства, й шо він просив, дак я не знаю. Єслі діствітільно від Новицького, то вона б Вам напряму позвонила, а не через прийомну… Так жи діла не рішаюцця… Но вона тут з самого утра звоне, а типер…

У двері, які сікрітарша Тамара так отчаяно підпирала своїм ізящним задом, шото страшно гупнуло й почулися високовольтні женські обертони, од которих хрусталь у кабінєті вкрився памороззю. Дєніс Іванович, немолодий уже дірєктор Дворца Піонерів, скорчив скорбну гримасу й махнув рукою:

- Да ладно вже, запускайте, раз приперлась, щаз все вияснимо.

Тамара отошла в сторону й двері распахнулись, ледве не збивши її з ніг. В кабінет забігла висока сорокалітня блондінка (навірняка крашена), й з порогу заходилась ізлагать про цель візіта:

- Шо ви собі позволяїте? Шо це за самоуправство? І куда типер, скажіть пожалуста, мому Колі ходити? На дзюдо? Чи на бокс? Чи лучче сразу в подворотню, з бандітами цими малолітніми, шоб вони його на наркотіки…

- Успокойтесь, уважаїма, ви тіки зашли - а стіки шуму! - Дєніс Іванович випростався на всі свої метр шієсят, шоб ця істірічка устрашилась камінного господаря Дворца Піонерів і побистріше снікла.

- … да я Новицькому вже докладну написала про це бізобразіє! Хто б міг подумати, шо в Дворці Піонерів, з такими то традиціями! Ето абсурд!

- Як вас зовуть? - Дєніс Іванович вийняв з ящика листок бумажки й плотоядно сжав ручку, вроді собрався записувать. Зі свого богатєйшого управлінського опита він знав, шо цей прийом работає безотказно.

- Лєвіцкая… Нінель Адамовна… Но не в тому діло, як мене зовуть! - стрепенулась гостя, аж по її обширних формах пройшло штормове попередження.

- А в чому діло? - улесливо подкатився Дєніс Іванович, підсовуючи взволнованій женщині стуло.

Тамара, схрестивши руки под грудью, вдруг почуствувала, шо канцерт іссяк, пробурмотіла під ніс шото тіпа “дура якато” й вишла у прийомну, громко хряпнувши дверима.

- Да як у чому? Мій Коля в началі весни подтвердив другий розряд, й собираєцця на осінь іграть на первий, вони із треніром, Миколою Платоновичем, уже рішили, шо підуть на “Бєлую ладью”, а потім в Тетерів, а тут - нате вам! - така новозть, як жи це так…

- Позвольте, позвольте, дак ваш син у нас занімається, правильно я поняв?

- Да! - Нінель Адамовна возмущонно чмихнула. - Тоість, получаїться, шо занімався!

Дєніс Іванович вдруг подобрів ше раза в два, а то й більше, і довірітільно пересів навпроти стурбованої мамаші.

- Водички не жилаїте? - звякнув він графіном, і налив у два стаканчика по половинці, не дождавшись одвєта. - От, глотніть, давайте по порядку. Так шо там з вашим Кольою? Шо за проблєма?

- З Кольою якраз проблєм нема! Слава богу, така хароша у вас ця секція, так йому нравилась, і цей тренір, Микола Платонович, - підагог од Бога, де таких найти?! Це ж у наше врем’я велика рідкість, шо і родітілям щастя та спокій, і шоб дєті довольні, тим більше, такий вік сложний, такий сложний вік, попаде на вулицю - не дай Бог…

- Шо ви так розволновались, - Дєніс Іванович глотнув водички, шоб показать приклад, і Нінель Адамовна його негайно зобізяннічала. - Повірте, нима причин переживать.

- Да як жи нима? - поперхнулась жещина. - Як жи нима, када він позавчора приходе, і я бачу, шо рибьонок ледь не плаче, і каже… Каже, значить, шо закрили шахматну секцію, шо ви лічно - так їм тренір сказав, - розпорядились… Сократить, бо нима фінансування і всяке таке… Ну разві ж так можна?

- Ах вот ви про шо… - Дєніс Іванович мєдлінно зняв очки й положив на стол, массіруя перенісся вказівними пальцями.

- Да, я про шахматну секцію! Вона ж всігда була в Дворці Піонерів! Всігда! І самі луччі виходили звідси, стільки грасмейстерів, на весь світ прославили, ето жи ціла школа, плеяда талантов! І тренер, Микола Платонович, - це ж настоящий клад! Да як у вас рука піднялась підписать цей приказ?!

Дєніс Іванович скрушно хитав головою. Якось так винувато і приречено, шо вдруг Нінель Адамовні аж стало його жалко.

- Ви знаїте, всі ми ошибаїмся… - таке начало вселило в маму Колі неабиякий оптимізм, но довго він не буяв. - Така, видно, людська природа шолі… Ви думаїте, я не понімаю? Невже ви діствітільно думаїте, шо я не понімаю, яка велика роль шахмат у цьому світі?!

Дєніс Іванович встав і принявся ходить по комнаті.

- Да я коли прийшов на ету должность місяць тому - так зразу ж, первим ділом, підписав папери, шоб обновить матіріальну базу. Для шахматної секції - в першу чергу. Нові столи у Польші заказали. Дажи еликтронні часи!

- Я знаю, Коля мені розказував, шо їх должні були от-от привезти…

- … а за поїздку на турнір в Гірманію, як думаїте, хто домовлявся? Це тожи були мої контакти! В останній момєнт в спорткомітеті шото напутали, но ви збагніть, - я ж не всесильний, це не моя вина! Да я сам щитаю, шо шахмати в нас должни буть всігда! Но разві ви самі не бачите, яке настало врем’я? Ви ж і в моє становище войдіть: копійку до копійки складаїм - і ні на шо не хватає, одні дирки! От і приходицця викручуватись, здавать в оренду… Хіба мені вам розказувать?!

Дєніс Іванович остановився і печально покачав головою. Потім тихо сказав:

- Ні, ви самі прецтавить не можите, яка це для мене втрата, аж серце кров’ю… Но шо я міг здєлать? Шо?

- Ну… ми ж могли якось разом собратись, з родітілями, учініками, треніром… І якось все рішить… Уладить… - було видно, шо через мить самообладаніє вернецця до Нінель Адамовни, - і буря гряне з новою силою. Тому Дєніс Іванович поспішив закончити розмову. Раз і навсігда.

- Уважаїма… Шановна… Да я би з дорогой душой… І собрались би, і рішили… Но тут такі обставини, шо вже нічого не ісправиш…

- … які такі…

- Тренір… Микола Платонович… помер сьогодні утром. Дуже жаль.

Када - при помощі Тамари, валєр’янки і пітнаццяти хвилин риданій - сєрдобольну мамашу все ж таки вдалося спровадити, директор Дворца Піонерів Дєніс Іванович Крамар закрив двері на замок і вернувся до свого столу. Одкривши нижню шухлядку, він витянув звідтіля занятний жовтий ліхтарик із встроєним радіоприйомником і настроїв його на волну “Кісс-FM”.

* * *

- Якшо залить весь Лівий берег окіаном, то ця набережна нічим не буде отлічацця від моєї родної Гавани! Шучу, канєшно… - Капабланка ізумітільно прищурився, наче Васілій Ліванов у фільмі про “Сокровіща Агри”. Саме таким взглядом він свого часу прохромив серце балєріни Кончіти Веласкес, з которою зазнав найвищих взльотів у своїй душі. Й саме цей ігрівий взляд попутав із насмєшкою понурий старічок Еммануїл Ласкєр, када продув кубінському зайді всю славу старушенції Европи.

Ділігація совєцкіх шахматістов окружила Хосе Рауля на річному причалі №6, намагаючись увлєчь його з собою на Поділ, де в зданії Пивзавода уже були накриті столи й сотні простих трудяг чекали встрєчі з самим знамінітим чаплійоном.

Особо рьяно крутився навколо Капи - це прозвіще доволі крєпко причепилось до кубинця благодаря газетчикам - недомірок із лисиною на три чверті голови й огидними шерстінками на решті кожного покрова. Це був якийто секретар парткома, приставлений до славетного грасмейстера в ролі гіда, піриводчика й соглядатая. Капабланка, канєшно, прекрасно понімав усі нюанси совєцкого гостіприїмства, і всьо равно тутешні обичаї неабияк його смущали. Впрочім, не зря він стіки років трудився в дипломатичному корпусі, віляя поміж краплинами ненависті в безконечній грозі міжнародних отношеній. На Кубі всі ці роки відбувалося чортішо, - й те ж таки можна було сказати про решту світу.

Сквозь натовп, протиснувшись зі сходів, що вели на набережну від самого берега Дніпра, внізапно прослизнув ще один непомірковано актівний господін в білій панамці й круглих стальних очочках. Сива бородка клінишком і теніска, катора оставляла на видноті карікатурні плєті рук, вказували на те, шо ето натуральний шахматіст.

- Аміго! Буенос діас! - іступльонно викрикував цей персонаж, хватая Капабланку за рукав. - Ви должни мене помнить!

Капабланка знову прищурився не хуже Ілліча, - й моментально розгадав заховане у зморшках і якихто нездорових пятнах обличчя давнього знакомца.

- Да-да, я помню вас. Нічья вічним шахом на вечірньому сиансі, - Капабланка намагався припомнить, як називалась та конюшня. Собитія того дня невипадково закарбувались у його мозгах. - Позвольте мені спустя много лєт ісправити тодішню негречність і сказать, шо ви сиграли напрочуд ізобрітатільно! В аналізі я не найшов за білих способ ізбіжать повторення ходів!

- Дваццать чітири года прошло! Дваццать чітири! А він все помне! Непереможний Капабланка! Віват!

Секретар парткома почав недовольно шикать, питаясь отогнать фаната, - но з тим таки успіхом він міг би ополчитись проти іюнської жари, катора в 1936 році не знала пощади.

Інтілігєнтний очкарік тим часом заговорив до Капабланки по-французкі, й це остаточно збило з толку плєшивого камуніста.

- Я чув, шо цього разу ви до нас приїхали надовше?

- Да-да, мені устроїли тут настояще турне. Ваша молода страна не устає мене поражать. І ваш прекрасний город… Рішитільно, я не впізнаю його! Тепер він кажицця мені раз у двєсті луччим, ніж тада.

- Повірте, мосьє Рауль, для нас це дуже важно… Ваша прихильність… Я надіюсь, шо завтрашній сеанс у нашому Дворці пройде луччим образом! О, ксаті, забув прецтавитись: я - Платон Нікалаївіч Цейтов, діректор кієвського Дворца Піонерів…

- Ах, вот оно шо! - Капабланка розцвів. - Признаюсь вам, шо я волнуюсь чрезвичайно: ніколи раньше не давав сиансів дітям. Це така відповідальність…

- Таваріщ Капабланка, і ви… таваріщ… ізвінітє, але нас ждуть рабочиє! - одчеканив сєкретар парткома.

* * *

Яка все ж таки суєта роз’їдає цей мір ізнутрі! Казалось би, чого спішить, чого гнать коней… Просто надо подождать німного. Не більше, ніж сто год, - і вся гордость заоблачного гінірала упала би сама у наші руки, як согнивший прямо на дереві плод. Впрочім, він - наш вєчний апанєнт - усе це кльово просікає. Тому і вимага риваншу прямо щаз. Так нікстаті.

Дєніс Іванович, увльокшись цими мислями, которі розчинялися в пісенній нєжності фм-радіва, одкинувся на спинку крєсла. Взмахнувши куцими руками, він задрожав - і ця внєзапна дрож перекинулась спершу на стіл, потім на стєни, на підогу, й вскорє нею було охвачене все приміщення. Комната на глазах преображалась. Язики пламіні злизували пластік з підвісного потолка; ковролін, оповитий димом, покрився трєщинами, сквозь які пробивалось кроваве зарєво; окна розплавились і потекли по стєнах, будто на картінах Сальвадора Далі (там, правда, похожі коники викідували чаще разні годинники), обнажая тисячилітній камінь, ісцарапаний ногтями. Весь цей мілий офіс Дворца Піонерів за мить ніззя було узнать. Вскінув голову, Дєніс Іванович довольно глотнув слину, - з агромної висоти звисали піраміди сталактітов.

- Ну шо жи, - довольно потер руки злобний недомірок, - тепер проведем сілєкторне совіщаніє.

На протилежній од нього стіні, в прямоугольніку тумана, проявились якіто признаки двіженія. Спустя мінуту туман перетворився на кристалічний щит, який очінь сильно напоминав грамадний плазмінний екран. В його глибині бігло сущіство, не похоже на людину. Када воно, захекавшись, подошло ближче, Дєніс Іванович закашлявся од ізумлєнія:

- Мій мілий друг Аббадон, невже ти шастав по Манхеттену в таком нілєпом відє?

Подив Дєніса Івановича нетрудно було понять: істота по той бік загуслого тумана могла би напугати до всерачки дажи закальонного ідолопоклонніка. Це було чувирло, істочающе кашмар і ненависть, таке грамадне, шо жодні порівняння з тваринним світом тут неумєсні. Прецтавте собі нєчто середнє між цегельним заводом і невеликою атомною станцією, і при тому - живе і дишаще сєрним газом.

- Ви зря іронізуєте, монсеньор. Тепер така публіка пішла, - ні на шо не реагірує, крім СМС-повідомлень. Я дажи не знаю, як з ними говорить, єслі сначала не скрутити голову і не ізжарить душу в адовому пламєні.

Дєніс Іванович раздражонно махнув рукою.

- Харош про це. Мені немає діла, як ви там усі работаїте. Дай мені лучче відповідь на простий вопрос: ти нашов її?

Гіганський обломок гієни стидліво потупився.

- Одвічай жи, мій гнєвний Аббадон…

- Монсеньор, я пройшов по слідах етого доктора. Я повністю востановив картіну його мислєй, поступків і обманних реверансів, на які він мастєр.

- Я радий за тебе, но вот тянуть не нада.

Дєніс Іванович начинав нєрвнічать. Про це можна було судить по іспарєніям красновато-бурого дима.

- Він успів навістить княгіню Ольгу Чубарову-Кларк прєждє, чим ми змогли забрать її в свої лабети.

Дєніс Іванович подпригнув, внаслідок чого пісьминний стол перекинувся й розколовся пополам. Його дівної красоти туфлі репнули, обнаживши довольно таки неестетичні ратиці.

- І ето все, з чим ти осмілився явитися до мене на прийом?! Я й сам прекрасно знаю, шо ця дрожаща тварь, котора возомнила себе одним із ізбранних, об’їздила півсвіту включно із Внєшньою Монголією! І шо з того?

Аббадон окончатільно понік, но рішив, шо луче вивалювать все начистоту:

- Путьом нехитрого расслєдованія вдалося установить, шо він так і не вициганив у вдови нічого. Вона на старость здєлалась жеманною і вредною, - пасібо Асмодею.

- Дальше! - проричав Дєніс Іванович.

- Послі смерті княгіні всі її архіви перешли у власність одного глупого старікашки, який опікувався Ольгою до самої смерті оної. Но в кучі цього барахла її немає.

Діректор Дворца Піонерів раздражонно вишкірився:

- Мій глупий Аббадон, єслі ти не в курсі - нам уже нема часу іграцця в шерлокхолмса. Весь краткій курс отмазок і атсрочок вичерпаний. А потому ігра відбудецця в бліжайші дні. Мої попитки ліквідірувать істочнік небезпеки привели тіки до худшого - сьоні я получив дипешу від гєнірала ангєлов, шо єслі ми позволимо собі хотя би ше одну неспортівну виходку - буде війна, а не партєйка в шахмати.

Я вначалі й не поняв, про шо мова. Такий ідіотізм з вогненними шарами і потоками крові міг придумать тіки чокнутий Піфон, гамно мале… Ніби не знають, шо нада діяти навєрняка й без цирку.

Ну, то таке. Убить їх ми всігда успієм, єслі до того дійде. Но вчора я лічно завітав до доктора на квартіру… Він, комік едакій, заникався із малишом у шафу… Умора… Но факт у тому, шо там її діствітільно нима. Вот шо вселяє в мене біспокойство. Цей гадкій доктор слішком нагло себе веде, аби повірити, шо він блєфує.

Поетому моя тобі порада: займись-ка лучче старіком. Вона у нього, хоть він сам ни знає, яка це нужна вєщ. Вона у нього - вкриваєцця пилюкою десь на чирдаку… Я чуствую… Займися ним. Возьми в напарніки Мамону… Шоб цей старік вдруг рєзко захотів розбагатіть ше більше. Хай виставить усе добро княгіні на який-нібудь прилічний аукцион в інторнеті - ни нада цих понтів із Крісті чи Сотбі. Ти поняв, в чому состоїть мій план? Тада вали мерщій… Тіки ета, веди себе прілічно, не ходи такім вулканом.

- Повінуюсь! - придурочно одкланявся дємон, імітіруя героя мультіка про Алладіна.

Твердиня згущеного ефіру помєркла і розсіялась.

Рештки розплавлених окон странним образом собрались в кучкі й поповзли на місце, - по ходу двіженія вони відновлювали свої правильні геометричні форми й набували прозрачності. Ковролін, воставши із пєпла, неприродно зазеленів, як у буклєті. Й дажи основатільно розламаний стіл зі страшним тріщанням стулився докупи, повінуясь незримій волі потустороннєго клєя “Момєнта”.

Спустя кілька хвилин кабінєт директора київського Дворца Піонерів востановився шо той Фєнікс.

Дєніс Іванович з огидою харкнув в поставлений рядом з креслом вазон, де проростало якесь покручене і чахле растєніє (воно під час усіх попередніх трансмутацій практично не змінилось), глянувши на свої босі ноги, які ще слігонца парували. Два роздертих і оплавлених сгустка кожі й різіни валялись рядом, - на них разві шо можна було почепить табличку: “Відновленню не підлягає”.

- Ну шо за мєлкі капості, - пробормотав Дєніс Іванович, інстінктівно обернувшись. У нього за спиною, на стіні, в хаотічному порядку були понавішувані разні вимпіли да фотографії, на которих чорно-білі люди в костюмах і ачках вручали переможні кубки субтільним юношам і дітям. Його взгляд аж прикипів до малінької фотки, розміром 10 на 15, яку він дажи не замічав раньше - відтоді, када ввійшов у цей кабінєт дірєктором. Канєшно він, узнав його. Це була группова фотографія 1936 года. У центрі, в окруженії різнокаліберних дітей, стояв Хосе Рауль Капабланка. У верхньому ряду, нада понімать, красувались тодішні шахматні дєятілі да партійні функционєри. Крайнім справа - довольний, як заїць, которий токо шо полиняв на зиму, - був непримітний старічок з бородкою клинишком, в круглих стальних очках.

- Ах, вот оно шо! - сплеснув у ладошки Дєніс Іванович. - Дак, значить, і це все неспроста. От хто у нас тут шахматами занімався… Ну-ну…

Сорвавши фотографію зі стінки, він зіжмакав її в галімий шарік і викинув у мусорне відро. Затим нажав на телефонному камутаторі кнопку й визвав сікрітаршу.

- Усі камплєкти шахмат, шо числяться у нас на балансі, - оддайте у якийсь дєтдом для умствінно отсталих. А лучче вибросіть. І здєлайте це нізамідлітільно, Тамара.

Ізящна сікрітарша таінствінно поклонилась і рєтіво щезла.

- Отнині в етому Дворці - тільки доміно! - Торжествінно прогоготав Дєніс Іванович. - І, канєшно жи, шашкі.

* * *

В готелі “Контіненталь”, де цього разу остановився Капабланка, ближче до вечора собралось дофігіща народу.

Хосе Рауль не міг пожалувацця на організаторів його туру совєцькою Україною, но всьо жи був здивований кількістю партій, сиансів да творчіскіх встрєч з поклонніками, - програму йому состряпали насищену, як для коня.

Мєсні партійно-шахматні чиновники чули страшну історію, як у Москві Хосе Рауль распоясався, отлічившись дєрзкими виходками та аморалкою. Сославшись на мігрєнь чи ше якуто чіпуху, від одмінив вечірню лєкцию й тіпа скромно остався у готелі. На самому жи ділі він страсно хотів трахнуть одну готельну продавщіцу папірос. Укатував її він пару днів, а та всьо хіхікала й ламалась, мол, у мєня работа. Тада він купив у неї весь її лоток папірос - і утянув до себе в номер. І це при тому, шо в Росії Капу і так любили іскріннє й безплатно.

Но саме гнусне у тій інтрижці з папіросною гєйшою началось, када Капа наступного дня відтарабанив цілий табачний магазін портьє - мол, нате сувєнір. Сам він, як відомо не курив, - тіки сладіньке обожав. Канєшно жи, до вечора слухі про причуди Капабланки заполонили уші всіх обивателів. А папіросна діва стала чим то вроді ходячої миморіальної доскі.

В радянській Україні рішили боротися з подобним бляцтвом при помощі спортівних упражнєній. Када у Капи не було сиансів і виступів - його возили на тенісні корти, поіграть з чаплійоном страни. Після таких розваг Хосе Рауль ні разу не жалувався на свій сон. Впрочім, чиновники, як ето заведено у нас, перестарались. У триццять шостому году Хосе Рауль уже два года, як був опять жонатий. І хоть поїхав на гастролі сам, но мислями і серцем був зі своєю Кікірікі.

Після тусні з рабочим класом на подільському пивзаводі разум гєнія був подьорнут димкою. Але його чекав іше один сианс - і не з якимись доходягами, а з шістьма самими натасканими псами шахматного Києва.

Путьом віртуозної діпломатії Хосе Рауль звів цей надлишковий поєдинок унічию, порадувавши всьо ту ж таки орду репортьорів, яка нічуть не змінилась ще од різдва Христового.

Після останнього рукопожатія, Капабланка вислизнув з обьятій да цвітов, мічтая про чисто фізіологічне полегшення. Атлічно провівши час у туалєтній кабінці, він направився до умивальників. А там його вже поджидав давєчний директор і фанат в одній персоні - товаріщ Цейтов.

Капабланка, як і кажда настояща звєзда, не любив надокучливих граждан, але воспітаніє не позволяло йому дерти кирпу. Впрочім, Платон Нікалаївіч - попри всі ознаки приліпали - чомусь не визивав у Хосе Рауля раздраженія. То лі від цього нескладного індівідума распространялись особі емоціональні модуляциї, то лі так благотворно вплинув на грандмастіра ухожений готельний унітаз.

- Моє почтєніє, синьйор, - вклонився Платон Нікалаївіч, ледве не ударившись лбом об край умивальніка. - Ви уж ізвініть за столь неподходяще місце да обстановку, но в мене єзть для вас один сюрприз.

Капабланка вопросітільно зирив на дірєктора Дворца Піонерів, омивая руки. Єслі його шото й огорчало в цю мінуту - дак це упущена возможность, шоб позбуцця денних залєжей соплів.

- Просто я хотів сказать, шо завтрашній сианс для всіх нас, в опрідільонному сенсі, особінний.

- Да-да, я ранше з дітьми нікада… Впрочім, кажись я говорив вам про це.

- Діствітільно! - сплеснув руками товаріщ Цейтов. - Але не тільки потому. Ви ж понімаїте, про що я?

І він, склонивши голову набік, питліво взглянув на Капабланку.

“О, Боже, ну зачєм жи так внізапно?!” - взмолився шахматний Моцарт, почуствувавши, як у глибині його мазгов рождається впізнаване жженіє да істома.

- Ми всі надіялись, шо ви вернетесь в город Київ, аби завершити свої діла. - Інтонациї дірєктора вдруг затянуло тучами; карікатурний старічок остався за бортом розмови. - І от ви тут. Повірте, ми дєлаїм усе можливе, шоб завтрашній сианс пройшов удачно.

Прошла всього лише сікунда наряжонного мовчання - і мара зникла, сталь покінула старіка, оставивши лише груз прожитих днів і дєцкіх іздіватільств.

- Да, чють не забув! Скліроз! - спохопився Платон Нікалаївіч. - Я ж мав для вас приятну новозть! Ми тут у шахматній федерації посовіщались, з товаріщами у комітеті… Карочі, для дальшого турне по Україні вам предоставлять лічний самольот!

Тільки врождьонна делікатність помішала Капабланці піднять сканадал: він раньше нікада не літав на єропланах, ба навіть більше - сильно їх боявся. І тут - нате вам. Добро пожалувать у транспортний кашмар.

* * *

Пять часов утра. Безжальний час, када самий устойчивий організм комизиться і матюкає свого хазяїна, який не хоче спать. Ця абсолютна істіна не стосуїться лише трьох катігорій народонаселення: лунатіков, влюбльонних і спасителів світу.

Впрочім, доктор Падлюччо і його прекрасний учень Міша не задумувались, до якої катігорії вони належать, - їм просто не хотілось спать, як це буває з екзальтіруваними лічностями перед вступним екзаменом в аспірантуру.

- Як нам ізвєсно дажи із газєтних хронік 1936 года, сианс Хосе Рауля Капабланки на триццяти досках состоявся у приміщенні Колонного зала імені Миколи Лисенка. По такому случаю кубінскій самородок облачився у свій любімий темно-сірий кастюм. Чогото всі були переконані, шо ето шоу перетвориться на поддавки. Но Капабланка вийшов на ігру, заявивши журналістам, шо слішком уважає дітей, аби давати їм фору ілі якісь інші поблажки.

Доктор Падлюччо глянув на часи й покачав головою. Тим часом сіра паволока дрожала й розвалювалась на куски - сонце ступило на третю горизонталь небесної дошки.

- Етот сианс він запомнив на всю жизнь, і часто згадував його, як одне із самих інтірєсних собитій в своїй жизні. Серед усіх присутніх дєток, яких він ліхо одарив своїм найлуччим взглядом, йому особо приглянулась дєвочка років пітнаццяти, в скромному сіренькому платті. Від його жгучих взглядов юна шахматістка вже на третьому ходу зарділась маком і пилала алінькім цвітком. Ця ніловкость, похоже, обом доставляла неудобство, тому на п’ятому ходу грасмейстер Капабланка “зівнув” фірзя - і признав свою поразку. Київська Лоліта, єдва не обвалившись на пол, задрожала й через мить торпєдою покинула зал. Сікрітар парткома покрився мєлом. Бо на самом ровном місці вдруг образувалось справжнє зміїне кубло непристойних домислів і слухів.

За винятком цього курйоза, який списали на кубінську романтичну вдачу, третій чимпіон міра провів сианс без скідок і подстав. У решті партій він задєлав п’ять нічиїх і тіки на одній дошці зазнав поразки.

Тодішні хронікьори утвірждають, шо проігриш тієї партії визвав у гросмейстера столь странний приступ радості да щастя, вроді він тронувся умом.

Доктор Падлюччо знову зиркнув на часи, на вулицю, і знову на часи.

- Ми кудись спішим? - освідомився Міша.

- На жаль, ми не просто спішим - ми опаздуїм!

Чере пару сікунд доктор вже взувався біля дверей.

- Не панімаю, куда це можна опоздать в таку рань…

Доктор Падлюччо глянув на Мішу, як на тупіцу.

- Це в нас заповідаєцця на раннє утро, а в Токіо, мій друг, нєкоторі вже вспіли пообідать.

- У Токіо? Я надіюсь, нам не нада летіть в Токіо? Бо у мене ж іще дажи паспорта нема…

- Нє, мій сонний умом учень, у Токіо летіть необізатільно. А вот у бліжайший кампутірний клуб летіть прийдецця.

- Клуб? О, Боже! Зачєм нам клуб?

Надивившись вдоволь у дверний глазок, доктор Падлюччо приоткрив двері й озирнувся.

- Бо ровно через час на одному японському інтернет-аукционі буде виставлено на продаж лічний архів княгіні Ольги Євгеньївни Чубарової. Ілі же госпожи Чагодаєвої, катора померла почтєнною вдовою знамінітого американського адмірала Кларка. Для нас жи важно, шо нєкоторе врем’я вона підписувала свої пісьма, як Ольга Чубарова-Капабланка.

 

Глава 5. Княгіня на жимчужині

- Хто там, Кікірікі? Хто прийшов?

Хосе Рауль висунувся з ванної, неудачно прикрившись полотєнцем. Тоість, він то щитав, шо прикрився достаточно, як для джентльмена, но сміх в прихожій заставив його усомніцца в цьому.

- Ба! Вілікій чимпіон расхажує по свому номиру акі Адам! От тіки Єва шото не соотвєцтвує!

Ці басовиті раскати Капабланка опознав навіть раньше, ніж спохопився нащот полотєнца, яке зацепилось за дверний пройом і потому не вполнє дотянулось до місця призначення.

- Савєлій, ти лі?! - всьоравно обрадувався Капабланка, отряхнувши мокрі волоси. - Яким же вітром?

У відповідь готельний номер знову наповнило утробне гоготанье.

- Княгіня, я вас молю, почті шо на колєнях: ну, поясніть ви своєму супругу, шо Росія - не такий мєдвєжий угол, як йому кажицця здаля! Тим більше, шо я давно живу побліже к вашому готелю!

Ольга тожи на повну громкость включила свої сміхові калакольчіки, й атмосфєра номера вміг прогрілася від передчуття грядущої попойки.

Бистро і качіствінно одягнувшись, Капабланка появився в гостінній, широко розвівши руки.

- Савєлій, позволь тебе обнять!

- Рауль, опомнись, в Парижі так не принято! Послєдня здєшня мода полягає в тому, шоби при зустрічі слєгка коснуцца лбами, - як кажуть на югє моєї далекої та незнаної родіни, німного буцнутися!

- Ха-ха! Твій юмор, брат, нічуть не ізмінився! Все такий же гєрмітічний і полукорєктний, як і придумана тобою сістєма в Галанському захисті.

Після жостких обніманій мужчіни угомонились і притихли. Ольга зі скорбним відом встала, охнувши не без притворства:

- Пойду к горнічній, закажу чаю.

Хосе Рауль тут жи і сам подпригнув:

- Душа моя, вам не нада прилагать таких усілій, - я сам спущусь. Ти лучче возьми собі подушку побольше. Хочеш, я принесу тобі шаль?

І, повернувшись до Савєлія, пояснив:

- Ольга ще відучора плохо себе чуствує. Тіки но приїхали в Париж - і на тобі. Впрочім, нема чому тут удівляться: Франция - страна простуди, кашлю і мігрєні.

- Постойте, друг мій, - восклікнув Савєлій, - но це ви, мабуть, попутали наш солнічний Париж із слякотним і мєрзкім Лондоном! Клянусь, тут клімат самий луччий для всіх недужих!

- Ах, Тартаковєр не був би Тартаковєром, якби у нього вирвать нещадне жало подлої сатіри! - вигукнув Капабланка. - Скіки можна іздівацця над моїми чуствами до всього агліцкого? Да, я не скриваю, шо самий грязний участок Темзи в районі доков мені рідніший, ніж ваші луври да мон-мартри.

- Скажіть спасібо, - не унімався Савєлій, - шо перед вами сидить істовий поляк, которому ця Франция також у печінках сидить! Га-га!

Ольга знову з охами і ахами приподнялась, упрєждая допомогу галантних шахматістов.

- Прошу простіть мене покорно, но я, пожалуй, піду прилягу нинадовго. Дасть Бог, і пожже я составлю вам компанію, за ужином.

- Княгіня, ми уповаєм на ваше бистре і рішитільне виздоровлєніє! - бодро вигукнув Тартаковєр провожая Ольгу полупоклоном.

Спустя два часа вона проснулась од жуткої тішини, царящої вокруг. Єслі Ольга чогось і боялась у своїй веселій і беззаботній жизні - то це мгновєній, када навколо не чути звона бокалов, мілого щибетання і шороха. Впрочім, вона атлічно виспалась і чуствовала себе бодрим агурцом, тоість - мімозою.

Потративши всього мінут дваццать на туалєт, вона вошла в гостінну й застала удівітільне й небачене раніше зрєліще: мужчіни сиділи молча за столиком, согнувшись над шахматною доскою. Тут нада пояснить одну странность Капабланки: він нікада не занімався шахматами дома, даже під час турнірів, када жив в готелях. І за всі три года їхнього брака Ольга не помнила такого случая, шоб Капабланка з ким то шпілив за межами турнірного пространства. Більше того, у них ніколи не було жодного камплєкта шахматних фігур!

- Капабланка! - взволновано вигукнула Ольга. - Чим це ви тут занімаїтесь?! Шо це за новозті?

Хосе Рауль винувато улибнувся і розвів руками:

- Це все Савєлій, змєй! Припер з собою шахмати. А ти ж уснула, дарагая, і нам рішитільно не було куда себе подіть! Впрочім, ми уже сиграли, і можем прямо щаз отправитись у ристоран!

- Да? Ну шо ж, атлічно, - прококєтнічала Ольга. - Кстаті, хто виіграв?

- Капабланка вкотре доказав, шо можна бути луччим, і в тоже врем’я - першим! - блєснув потрьопаним афорізмом Савєлій Тартаковєр (ету мисль він уже встиг опубілкувать в мєсних газєтах).

Капабланка, смущонно одмахнувшись, встав із-за стола і взяв листочок, списаний шахматними закарлюками.

- Шоб ти на мене не сильно злилась за етот инцидент, возьми-ка лучче цю бамажку - і спрячь її. Кадато вона буде безцінним бриліантом, люба Кікірікі.

- А как жи! - Піддакнув Тартаковєр. - Єдина неізвєсна партія маестро Капабланкі! Поклонніки та всякі прочі охотніки за рарітєтами будуть убивать друг друга, шоб завладіти нею!

- Да ладно, Савєлій, харош паяснічать… - і зовсім тихо додав. - А втім, у твоїх шутках всігда намного менше юмора, ніж прозріння.

* * *

Коли сисадмін спить - це ще не значить, шо він не работає. Доктор Падлюччо з Мішою самі змогли в цьому переконатися, оказавшись перед входом до кампутірного клуба “Дицибел”. На дверях було написане завєтне слово “круглосуточно”, й тому вони були закриті. Прильнувши до стікла, доктор роздивився, шо в дальній комнаті, расположеній за стойкою адміністратора, наблюдаєцця опридільонне копошеніє людських масівов. Якшо виражацця точніше - там було шото вроді бара, а практіка свідчить, шо в барах нікада не припиняється броженіє закваски.

Доктор звонко постукав у вітрину монєткою. Потім ше раз. Міша, нічого не сказавши, нажав три раза подряд на хітро замаскований збоку звонок.

Наставнік удівльонно глянув на мальчіка.

- Тіки не кажи, шо ти харашо знаїш це завідєніє.

- Можу й не казать, - покорно відповів Міша.

З-під стойки адміна спустя мінуту показалась голова і часть тощого туловіща у майці. Нескладне сущіство, яке остановилось у розвитку на порозі повноліття, подошло до дверей і приоткрило їх сантіметрів на п’ять.

- Шо вам нада? - спитав недружилюбний сисадмін.

- Угадай з трьох раз, мій друг, - з разгона наїхав доктор. Не ожидая ескалациї конфлікта, Міша вміг все розтлумачив луччим образом:

- Інтернет на пару часов, жилатільно номер 25 і 27 в залі для курящих. І принесіть туда два кофе, томатний сік і два пірожних “Сьомий левел”.

- Я не хачу пірожного! - бистро вмішався опитний тренір.

- Дак то я для себе, - винувато уточнив Міша.

Істота, яка на глазах набувала осмисліності, пропустила їх всередину і почапала к бару.

Доктор Падлюччо, дорвавшись до кампутіра, дажи не став сідати, а первим ділом набив у строку бравзера завєтний рядок. Вказавши логін і пароль, він в три кліка оказався на странічці потрібних лотів.

- Єзть! Він виставив її, ти бачиш? - взволновано скрикнув доктор.

Міша здивовано кліпав глазами, але не міг роздуплитись.

- Ееее, а в цього сайта хіба нима агліцкої версії? Ну, шоб не вот етіми палочками було написано?

Тіки типер до доктора дошло, шо Міша - в силу своїх скромних язикових познаній - просто не може бачити то жи саме, шо бачить він. Поетому він щолкнув на флажок британської имперії, - й контент преобразився.

- Типер ти бачиш, мій будущій герой ересес-потоків?

Міша втупився у монітор і пробіг глазами кілька верхніх рядків. Там були виставлені які-то лічні вєщі княгіні Чубарової-Кларк, її пісьма разним вельможам, а так жи золота олімпійська мидаль її третього мужа, большого спєца по греблі, ше якісь награди і пам’ятна фігня. Внизу екрана, у виділеному мишкою фреймі, було написано таке: “Рукопісь третього чимпіона міра по шахматам Хосе Рауля Капабланкі. Неізвєсний ранєє текст партії, сиграної в 1937 році, в парижському готелі “Регіна”, між Капабланкою і гросмейстером Савєлієм Тартаковєром. Стартова цена - 20 000 $. Купить без торга - 350 000 $”.

- З ума посходили… Триста пієсят тищ за бамажку… - восхіщонно промугикав Міша.

Доктор Падлюччо так разволновався, шо облив себе кофієм, поставивши досадне пітно прямо на штани в області репродуктивного органа.

Міша супроти своєї волі гигикнув - і тут жи получив запотиличника.

- Ти лучче доїдай своє пірожне, і дивись сюда…

- На шо дивицця? Як ви щаз продасте свої обмочені штани і купите цю ріліквію?

- От олух! - доктор нарешті пододвинув стуло, і всівся. - Дивись вніматільно! Щаз дядя Падлюччо покаже тобі настаящий фокус.

Він дважди клацнув на кнопку “обновить”. У фреймі явно шото змінилося. Дрожащою рукою він навів мишку на одне-єдине красне слово, виділене жирним шрифтом: “ПРОДАНО”.

- Обана! - тіки й зміг сказать Міша. - Обана!

Тим часом кров покінула лице доктора, й на ньому поселилась льодяна рішучість.

- У тебе, мій юний поліглот, єзть полчаса, шоб поіграть в якето убожиство. Я лічно рикомендую друге “Дьябло”. Просто так, для трініровки… А я тим часом поработаю німного журналістом - скліпаю гідну новозть для денних випусків.

 

Глава 6. Послєдній кантроль

Ровно у двінаццать часов дня двері в прийомну дірєктора київського Дворца Піонерів Дєніса Івановича Крамара распахнулись, іздавши жалобний візг. Сікрітарша Тамара спершу, не подимая глаз, одчеканила фразу, яку сьоні з смого утра повторила вже, навєрно, раз дваццать:

- Дєніс Іванович не принімає, зайдітє завтра.

Коли ж у відповідь їй раздалась гнітюча тішина й поскрипування половіц, Тамара грозно подняла вєки. Її дліннющі, як у рикламі Максфактора, рісніци сначала дьорулись, а потім наче прилипли ко лбу.

- Дірєктора нима на місці, шо ни ясно! - протівно взвізгнула вона, вільнувши гібкім тілом. Доктор Падлюччо, внєзапно підскочивши, шо той нінзя, повалив її на пол. За його спиною Міша нєлєпо одкрив рота і наслаждався стрьомом. Спершу йому ця виходка наставніка показалась забавною, но тут він обратив вніманіє на причоску сікритарші, - це зрєліще заставило Мішу одступити шаг назад і почуствовати спиною влажность фудболки. Укладка цієї молодої женщини, яка ше мить назад оповіщала тільки про те, шо хазяйка не звикла економить на балончиках із лаком, розтріпалась так неприродньо й бізумно, як малінький кусочок урагана. А єслі вже говорить начистоту, вмєсто волос на голові Тамари звивались настоящі гади, - вони жутко шипіли і в єдиному пориві тянулись к доктору, роззявивши свої многочислені пасті. Сама ж сікрітарша обхватила шию доктора столь цепко, шо у певному ракурсі все це напоминало непрілічну сладострасну позу, характєрну для служебних романів і порнухи. Доктор жи, всупереч такій драматургії, питався одстранить опасне кубло, оджимаясь лівою рукою від підлоги, як Владімір Висоцький. Права ж длань Мішиного наставніка полізла у собствінний задній карман штанов, - нєлєпость цього жеста остаточно руйнувала еротізм епізода, но - як бистро з’ясувалось - наближала його до фіналу. Одним бистрим двіженієм, яким можна було б хвалицця навіть перед самураями, доткор Падлюччо ізвльок із кармана пластікове розп’яття - і припечатав до лоба сікрітарши. Та іздала вопль нелюдського тіпа, з її упругіх форм повалив ядучий дим, і вже спустя десять сікунд вмєсто Тамари на полу красувалась тіки зеленовата клякса нечистот, в которій брєзгліво одпльовувався доктор.

- От же ж не можуть, суки, шоби хреста святого не обригать, - сокрушався він, питаясь привести себе в порядок, якшо так можна назвать розмазування потусторонньої жидкості по брюках.

Міша глотав слину, будто йому лічили зуби, но в остальному держався молодцом, як догадався доктор, професіонально глипнувши на штани ученіка в області таза.

- Тепер пора переступить чіртог, мій мальчік… Ступай за мною, - проронив доктор і толкнув двері, на которих свєркала нова бронзова табличка із лаконічним написом: Д.І.Крамар.

Канєшно жи, застукати дірєктора Дворца Піонерів в расплох не получилось. Наївно було полагать, шо цей посіпака тьми - настіки глухий пиньок.

- Признаюсь чесно, вам удалось мене німного здивувати! - восклікнув Дєніс Іванович, отсалютувавши доктору стаканчиком молока. Він розвалився в креслі, як старий гангстер, а ноги в новіньких блістящих туфлях схрестив на столі.

Доктор Падлюччо, принципіально не поздоровкавшись, підійшов до краю длінного дірєкторского стола й усівся на стуло, жестом показавши Міші, шоб і він не стовбичив, як осика.

- Не ожидав я, мілий доктор, шо ви наважитесь на це одчаяне глупство, ісполніне дішового героїзма. А впрочім, це у вашому характірі… А з Тамарою - це ви напрасно… І хто вас тіки учив так з женщинами обращацця? - Дєніс Іванович надмєнно хіхікнув. Потім мєдлєнно перевів взгляд на Мішу й іспитав на ньому дриль свого ацкого взгляда.

- Тобі ж, нещасний мальчік, я міг би тіки посочуствовать. Якби, канєшно, міг… - Довольний каламбуром, Дєніс Іванович убрав ноги зі столу, сів ровнінько й трохи нахилився вперед, як класний керівник. - Як кажуть у таких випадках амириканці, тобі просто не повезло, парінь…

Тим часом доктор глянув на часи й довольно хмикнув, попутно переконавшись, шо в кабінєті єзть тілівізор. Попередній хазяїн цієї должності все поривався викинуть бісовський ящик, которий з годами все сильніше його раздражав. Но, видно, не успів.

- Ітак, отважні дурачки, дозвольте для проформи запитати: чєм обязан? - вичекавши паузу, Дєніс Іванович водив глазами від доктора до Міші, будто слідив за ігрою в пінг-понг. - А впрочім, облишим еківоки. Якби ви не додумались до етого странного наскока, ми всіравно сьоні стрілись би. Причому саме в цьому кабінеті. Прикиньте, яка іронія судьби?

Мовчання гостей начинало напрягать Дєніса Івановича.

- Я так і думав, шо світська бесіда у нас навряд чи вийде. Чим же вас занять? Невже прийдеться знову іграть у шахмати?! - цього разу дірєктору Дворца Піонерів удалось розвеселити себе по-настоящому.

- Хоть як це странно і нілєпо, но фігури вже розставлені з утра. - Крамар звертався до Міші. - А ти, бідняга, нібось і не догадувався про це, правда? Я стіки років знаю твого наставніка, що можу допустить найгірше… Навірняка він парив тобі мозг загадками, а саме главне попросту забув сказать…

По цих словах Дєніс Іванович мєдлінно й урочисто, як на брачній церимонії, возвисився над столом.

- Не бачу повода тянуть різіну й жонглірувать словами. Начнем, пожалуй. Кстаті, - просіяв Крамар, - спиціально для вас, доктор, я припас один малінький, но ефектний сюрпризєц. Право же, як жалко, шо ізбранний - не ви, а який-то неповнолітній засранєц. Признайтесь, доктор, шо час од часу думаїте про це. Ну, шо ето не зовсім справедливо… Я ж угадав?!

Падлюччо тожи встав, надмірно виправивши спину.

- Як на те пішло, то і я признаюсь, шо заготовив для вас, Дєніс Іванович, одну пікантну неожиданность.

- Так-так-так-так-так… - оживився дірєктор Дворца Піонерів, імітіруя одного шибко культурного тілівидучого. Доктор отловив намьок:

- Ви абсолютно праві нащот того, шо мій сюрприз - теливізійного свойства. - Падлюччо знову глянув на часи. - Більше того, прямо щас його преподнесуть у прямому ефірі. Так шо, єслі вам інтірєсно, можите взглянуть… У новозтях на п’ятому каналі.

Злобно прищурившись, Дєніс Іванович нашарив на столі пульт і направив його на ящик.

- Ну-ну, полюбопицтвуєм.

Новини на п’ятому якраз кончались, - ведуча в студії об’явила, шо зара буде сюжетєц про культуру.

“Як стало ізвєсно п’ятому каналу від власного кариспандєнта, сьогодні на японському інтернет-аукционі “Мамуна” був виставлений унікальний лот - невідома раньше рукопісь третього чимпіона міра Хосе Рауля Капабланки, катора ніде і нікада не публікувалась. Єслі точніше - йдеться про тєкст шахматної партії, сиграної одним із вілічайших шахматних гєніїв світу. Ця рукопісь, свого часу подарена Капабланкою своїй другій жоні, княгині Ользі Чубаровій, много років пролежала в часних архівах і ніхто дажи не догадувався про її існування. Тим боліє парадоксальним можна щитать той факт, шо рарітєт був мгновєнно проданий на аукционі за 350 000 доларів. Нашому каріспандєнту вдалося встановити ще один удівітільний факт: калікционєром, которий виложив таку крупніньку суму бабла за аркуш паперу з шахматною нотациєю, являєцця дірєктор київського Дворца Піонерів Дєніс Іванович Крамар. Ми, канєшно, від усієї душі поздравляєм нашого співвітчизника з такою атлічною покупкою, і попитаємся в наступних випусках предоставить вам, дорогі зрітєлі, камінтарій цього істинного цінитиля шахмат, а такжи попробуїм вияснить, откуда у скромного чиновника стіки бабліща. Харошого вам дня!”

Доктор Падлюччо давився сміхом, - і нічо не міг із собою подєлать. Міша осторожнінько пирхав у кулачок, косо поглядуя на дірєктора.

Крамар жи, напротів, чомусь не радувався внізапній славі. Принаймні, када людина (дажи єслі вона не зовсім людина) так сильно гатить по лічному робочому столу, аж він трощицця в щєпкі, - це сложно розцінить, як приступ щастя.

Подальші мітаморфози, які заскочили врасплох доктора і його учня, лише потвердили це наблюдєніє.

Міші казалось, шо комната почала обертатись вокруг невидимої осі, центр якої постоянно зміщався. Від цього йому німножко захотілося ригать, чим він негайно й занявся. Ригаки, покідая його рот і носоглотку, прічудліво вращались разом із навколишньою плинною ріальністю. Часть риглів - случайно - обрушилась під час цього харавода прямо на туфлі Дєніса Івановича, внаслідок чого жуткій вой заглушив мальчіка.

Скрєжет і смрад заполонили приміщення, яке тепер більше нагадувало піщєру або ше якусь мрачну катівню. Все це такжи напоминало обичний глюк, ібо в каждій настаящій печері чи, тим більше, подвалі має бути якесь склепіння тіпа потолка; тут жи його попросту не було - погляд вихвачував з чорного пространства тіки якіто гіганські бурулькі.

Дірєктор Дворца Піонерів змінився обліком: типер він менше був похожий на службовця, хотя і до хелбоя явно не дотягував. При такому рості взагалі трудно визивать страх і повагу, дажи якшо одростить копита вмєсто п’яток, а морду заліпити чешуєю.

Внізапно Міша почув здавлений крик - і озирнувся. Доктор Падлюччо, каторого він буквально на мить випустив із поля зрєнія, любуясь общим ороговінням Дєніса Івановича, оказався в дальньому кутку цього ацкого сарая; мощні сталактіти опустились перед ним стіною, образувавши шото тіпа надьожних гратів. І хоть він питався звідти вибратись, Міші було понятно, шо з таким номером не впорався би сам Гуддіні.

Інфірнальний дірєктор помітно приободрився. Ізоляция доктора явно пішла йому на пользу й повисила самооценку.

- Ну шо жи, доктор, як бачите, і я умію пошутить.

Він підійшов до камінної рішотки.

- Для мене люди, єслі чесно, всігда були притиреною і нелогічною загадкою. Одним ти пропонуєш власть, гроші й всі соблазни плоті - а вони морду воротять і всю жизнь в якомуто гамні колупаюцця. А інші самі стають в очірідь, шоб швидше попасти у кіпящу сєру - із чистого любопицтва і безтолковості. Якшо ви всі - созданья божі, то як могло так получицця? Но потім, наблюдая за метаннями вашого небесного гінірала, я поняв, шо він і сам достаточно протіворічивий. Тада то я і предложив йому партєйку в шахмати сиграть… На інтірєс… - Дєніс Іванович, якого ми продолжим так називать чисто по інерції, заулибався власним спогадам. - Дак вмєсто того, шоби безропотно принять моє чисто ігрове прівосходство, він і сам рішив шукать лазєйки! Хто б міг подумать! На щастя, нєкоторі вєщі вам, людям, доручать ніззя. Він цього попросту не врахував! От і типер… Даремна суматоха, стіки нєрвів, іспорчена судьба… Вам, доктор, не обідно? А втім, не одвічайте. Напрасниє слова.

Крутнувшись на своїх огидних ратицях він щолкнв пальцями - і в центрі зала появився оригінальний столік із мраморною шахівницею да ікрустірованими клєтками.

- А вот і мій для вас сюрприз! Ви должни узнать цю дівну мебіль. - Мєтнувши бистрий взгляд на клєть, дірєктор воодушивився. - Да-да, це він! Той самий столік Старицького. На цих от клєтках бізумєц Чігорін кадато показав старіку мою ефектну партію в монастирі Святой Сабіни, чим тронув його зибкій ум. Я пощитав, шо буде символічно сьогоднішній риванш сиграть на ньому. Ради цього мені пришлось вступити в корупционну связь, і стирити його прямо із фондів вашого замічатільного музєя Тараса Шеченка. Втім, там і без мене тирять ізрядно…

Ще один щолчок пальцями - й на столику вистроїлись шахматні фігури. Тим часом Міша, забившись в угол, зажав голову мєжду коліньми й качався із сторони в сторону, - в його мозгу наростало якесь странне, небувале раніше, жженіє.

- Ітак, ісполним прєдначертане. - Торжествінно пробасив пекельний дірєктор.

Міша відчув, як якато сила штовхає його до столика, - й не став їй противитись. В глазах у нього все плавилось і свєркало радугою. Він дивився на фігури, словно крізь занавєску. На каждий ход Дєніса Івановича він одвічав миттєво, - в його ушах громко тікали незримі часи, намікая на цейтнот уже в началі гри.

Дірєктор же, напротів, не спішив. Він наслаждався каждим ходом, який усилював його редути і заставляв Мішиного караля тікать із одної сторони в іншу.

Через полчаса позиція упростилась.

Крамар мєдлінно зняв з доски свого фірзя й прошептав.

- Ну от і всьо. Готовте з доктором пожитки - вас жде дальня й не дуже приятна дорога. Всьо врем’я вниз, а там - направо.

Фєрзь опустився на дошку рядом з Мішиним каральом.

- Тобі мат, дружок.

Міша закрив глаза. Він прекрасно понімав, шо програв цю партію. Хоть і не здєлав у ній жодного самостійного хода. Він чуствовав, шо все навколо знову починає дрожать і тарахтіти - й приготовився до худшого.

З оціпеніння Мішу вивів странний крик. Странний, бо видався мальчіку вкрай недоречним в цю мить общєлюдського фіаско. Це був крик пінсіонєра, якому наступили в тролєйбусі на ногу, - такий же безпомощний і слабий.

Одкривши глаза, Міша побачив не сталактітовий морок, а самий обичний підвісний потолок. Дєніс Іванович, перевоплотившись обратно в плюгавого недомірка, сидів на ковроліні, ошаленіло уставившись на свої босі ноги, які слєгка диміли жуткою вонью. Доктор Падлюччо, возвишаясь над малишом, питався одчищать штани.

Тим часом двері в кабінєт дірєктора Дворца Піонерів распахнулись - і внутрь увалилась сйомочна група п’ятого канала.

* * *

- Я знаю, шо вчинив не дуже харашо, подвєргнувши твою ше неокрєпшу псіхіку такому іспитанью. - Доктор хлєбнув з бокала і затянувся тонкою сігарою. - Прости мене, мій мальчік. Я більше так не буду.

Дим подимався над двома старінними кожаними креслами, які розділяв тіки опецькуватий столик на витих ножках. Витянувши ноги до каміна, в якому затєйліво тріщали дубові поліняки, як то показують поляки по тілівізору в ночний прайм-тайм, доктор Падлюччо розширяв своє сознаньє, а Міша самозабвєнно смоктав крізь соломинку молочний кактейль.

- Да ладно Вам! Нам крєпко повезло - я так щитаю. - Міша, похоже, не сильно рефлєксірував по поводу нівіроятних приключєній, які йому довилося пережить протягом послєдніх суток. Впрочім, деякі вопроси не давали йому покоя. По-перше, ця странна партія, котору він продув. Собствінно, дажи не сама партія, а повна відсутність апокаліпсіса, которим так грозив йому і доктор, і цей обдрипаний дірєктор з магічними прохватами. Прєдвосхіщая його распроси, доктор Падлюччо сам ударився в дітальний отчот.

- Тебе, навєрно, хотя би чуточку цікавить, шо ж там случилось, в тому кабінеті, й чому ми вмєстє з людством не загриміли в тартарари… Прийшов нарешті час розставить все по полкам. Начнем із того, шо много год, проведених мною у пошуках сакральної партії, чимто напоминали перегонки чи ше якето перетягування каната. На каждому шагу я чуствував, шо мені в слєд ступає зловєща ратиця. І, відповідно, цей посіпака ада, з яким учора ти познакомився, не ісчизав із мого кругозора.

З чого би начать? Шоб не з початку, але і не з кінця… Начну з середини.

Хосе Рауль Капабланка, як ти вже знаїш, був ізбранний. Один із тих хранителів, которим Господь довірив тайну про метафізичний смисл шахматной ігри і сутність апокаліпсису. Таким жи був Чігорін. Чуть пожже - чудаковатий данець Бент Ларсен. І ти, мій малінький нівєжда, іще одне звіно цепі, котрому ше належить звякнуть, ісполняя своє призваніє.

- Постойте, доктор! - чуть не подавився Міша. - Як це: “ще прийдеться?” Ви хочите сказать, шо цей кашмар був тіки триніровкой? Фальстартом чи іще чимто подобним?

- Отнюдь. Но ти даремно питаєшся стрибать поперед мене… Да, не очінь умєсна поговорка… Ну її к пням. Дак слухай. Круг ізбранних - це люди, які були і єзть фрагмєнтами величної мозаїки, но не знали допуття, у чому їхня місія. Так, напрімєр, великому Чігоріну Господь одкрив страшне минуле людства - ту партію, котору проіграв у 1393 році од Різдва Христового домініканець Йоганн. Случилось це у Римі, й відтоді ціла епоха, яка должна була відкрити людству істіну да світло, вдруг обернулась темними віками середньовіччя. Ти й сам у курсі: костри для світочів, жистокость питок, казні в ім’я добра… Карочі, ацкі морди порєзвилися на славу. Чігорін получив це одкровення в тища восімсот сімсят читвертому году, - цю доленосну партію він скромно розкатав проти одного посрєцтвєнного ігрока з гусарською фамілією. Я вже казав тобі, шо тексти доленосних партій мають свойство воплощатись час од часу. Тоість, вони являюцця нерідко, опіріжая час і простір, а потім виринають у многочіслєнних повторах, як в телепрограмі. Частічно вся ця кутірьма должна запутать больно любопитних посланців пекла. Впрочім, шукать пояснень Божим планам - прєдєл зухвальства, і я совєтую його не переступать.

Уви, бєдний рускій мастєр, як це у них заведено, упав у соблазн. Чігорін размічтався, шо раз він получив такий кусок просвітлення - то упаде ще більше. В якийсь момент своєї жизні він страсно повірив, шо імінно йому поручено воплотить текст партії за будуще планєти. Він слідив за собою і був осторожним, постійно слухав колєбанія ефіра, - но так до старості почті шо ніфіга і не вловив. Оце “почті” сиграло ключову роль в нашій історії. Небесна канцилярія всо жи відкрила для Чігоріна маленьку толіку. А імінно - перед самою смертю він узнав, хто жи насправді втілить рокову для діавола партію. Тоість, він узнав про Капабланку. І шо він приїде в Київ, де буде йому знак. Де, собствінно, глаза його відкриюцця і разум озарицця. Все це Чігорін розпатякав Михайлу Старицькому, і той питався запихнуть цю аграмадну тайну в чохол літіратурного труда. Не дописавши п’єсу (чи шо воно було - це вже не звєсно), він помер, заповівши браду, Миколі Лисенку, оддати рукопісь кубінскому грандмастіру, який приїде в город із сиансом. Так і случилось.

Возможно, странний інцидент під час першого сианса, када у Капабланки сильно жгло в мозгу, - це й був той малозамітний міг істіни. А те, шо діавол ошивався зовсім поруч, - лиш свідчить в пользу моєї версії.

Казалось би, шо може бути проще, - поритись харашенько у архівах Капабланки, перелопатить все, шо він сиграв, і обнаружить клад. Повір мені, я так і здєлав. Думаю, шо й агенти пекла продєлали приблизно ту ж таки работу. І всьо напрасно.

Кілька разів я собирався просто скласти руки. Патаму шо маестро з Куби хоть і був напрочуд плодовітий, але творив у добу жосткого учота, й каждий чих гіганта подвєргся бурній докуминтації. Тим більше, шо ета партія не могла бути сиграна до 1912 года, тоість - пока він не получив благословіння просто в мозг на київській землі. Все прідєльно усложняв і той факт, шо Капабланка нікада не іграв у шахмати просто так. Дослідники щитають це странною пріхотью гєнія. Я ж розумів, шо старіна Рауль таким макаром подбав, шоб його тайну можна було розгадать.

- Доктор, не томіть. Скажіть лише, чи ви нашли її?

Падлюччо здєлав паузу на дим і два глотка.

- Нашов, мій мальчік. Це оказалось дуже просто. Все важне в цьому світі - дуже просте і льогке, як правільно подмітив Григорій Савич.

Для начала я припустив, шо єслі партії нима - це значить, шо вона заникана, і нада іскать ключ. Ето раз.

Потім, мислінно прокрутивши всі важні факти із жизні Капабланки, я кілька раз споткнувся об єдину вєщ, про яку нічого неізвєсно, - рукопісь Старицького. Точно відомо, шо Хосе Рауль спалив її. Навіщо? І тут мене будто прошибло током! Я поняв, шо ключ до тайни нада шукать у попелі, тоість - у проіграних партіях Капабланки. Якшо сопоставити цю догадку з його другим візітом у Київ - туман окончатільно розвіюється. Тада, у 1936 році, він сиграв у столиці два сианса, в которих проіграв тіки дважди! Причому одну партію він тупо здав якійто дівулі, тож круг моїх розисків зжався в точку. І ето два.

Найти ту партію, де чаплійона прижав до канатів якийто малінькій ачкарік, не составило труда - в архіві Дворца Піонерів збереглись усі тєксти.

Я чуть не поламався мозгом, питаясь розгадать, де там той ключ. Партія, говоря на чистоту, була бездарна. Капабланка чудовіщно вийшов із мітільшпіля - й малєц тіхнічно риалізував перевагу в ендшпілі. Учєбна така нудота. Я шукав подсказки в оддєльних ходах, питався уловить закономірність у прощотах, - но чисто шахматна логіка раз по разу заводила мене в тупік.

І от када розпука знову взялася трогать мене за жабри - я побачив отгадку. Не розгадав, не розшифрував, а імінно побачив!

Уставившись в бамажку, я застопорився на странній серії ходів Рауля, када він остаточно розвалив свою позицію. Чотири хода, із каторих три - каральом. Єслі точніше - каральом, каральом, турою, і опять каральом. Чотири букви. В латінскій нотациї - KKRK. Я просто прочитав це слово - і все поняв.

- Якето чеське слово паходу, - ляпнув Міша.

- Це ім’я. А точніше - прозвіще. Кікірікі. Так Капа називав свою другу жону, княгіню Ольгу Чубарову.

Доктор Падлюччо здєлав ще один глоток.

- Усе дальнєйше - дєло тєхніки й уловки джентльмена. Я полетів у Нью-Йорк і розискав старушку. Прецтавився рускім журналістом, каторий пише кнігу про Капабланку. Ми довго патякали про всяке, пили шампанське. Потім сходили в рускій ресторан і ше добавили. Вернувшись до княгіні в квартіру на Мангеттині, моя рука з діктофоном, скажу тобі, німного пошатувалась.

Када я поняв, шо момєнт настав, то вродіби нівзначай ляпнув: дєскать, напрасно ви оддали усі архіви Капабланкі мєсному шахматному клубу (а так воно й було). Бо все це дуже ценні вєщі. Й када би вдруг нашлась небачена бумашка з каракулями Хосе Рауля - то їй типер цени би не було. І шо ти думаїш? Ета амнезійна старушенция вдруг ляснула себе по лбу й сказала, шо в неї дето в закромах єсть один пам’ятний листочок, заниканий на чорний день. Када жи я почув історію про партію, катору збацали Капабланка з Тартаковіром, то похолов нутром. В прилівах чуств княгіня дажи показала мині цю рукопісь. І тут я вдруге чуть не скопитився, када побачив, шо ета партія страшно похожа на київську ігру Капабланки проти рибьонка. Тіки сиграна з переміною цвєта, з перестановками ходів у дибюті й абсолютно іншим рісунком ендшпіля.

- Заждіть, заждіть! Так значить, це її купив на аукционі чудовіщний Дєніс Іванович? - Міша вцепився руками в бильця кресла. - Но єслі це вона, тада виходе, шо всьо пропало?

Доктор Падлюччо закашлявся димом і затопав ногою.

- От довбень! Шо пропало? Єслі ти думаїш, шо ми сидим у пеклі, і власть у світі помінялась, то напрасно. Воно, канєшно, ще невідомо, як все обернецця, но мушу тебе успокоїть: те, шо ви сиграли у примарному подвалі, - пересічна галіматья, катора Граальом і не пахне.

- Но як таке могло случицця?!

Мінуту доктор размишляв над чимось, но потім всьо жи відповів:

- Не знаю, чи харашо я поступив, но каятись запізно. На слєдующий день я вновь призначив Ользі Євгеньївні встрєчу, шоб продовжить інтерв’ю. А за ночь один мій знакомий піріпльотчик поддєлав рукопісь. Мені осталось тіки отвлікти княгіню пустозвонством - і помінять бамажки.

Доктор Падлюччо знизав плечами.

- Але не цей галімий вчинок мені пече. Намного хуже, шо саме я порадив Ользі похвалицця пресі цим рарітєтом. Мовляв, оно шо в мене є, но нікаму не дам! Вона ж, бідняжка, була падка до того, шоб знову оказацця в центрі уваги. Як наслідок - внізапна смерть, яка случилась вскорє.

Дальше ти вже і сам все знаїш, нима смисла повторять. Архіви Ольги оказались в руках одного дєда. Хто надоумив його виставить цей тєкст на аукцион - не знаю, хотя й догадувався, шо рано чи пізно так і буде. По крайній мірі, я слідив за цим. Тому, када у нашому Дворці Піонерів появився новий дірєктор, я зразу жи згадав, як скучив за тобою!

(с) 2009

This file was created

with BookDesigner program

[email protected]

13.02.2009