- Дєніс Іванович, я говорила, шо вас нима, но тут така якато нєрвна мамаша - звоне з самого утра і угрожає! Каже, шо вона од Новицького з міністерства, й шо він просив, дак я не знаю. Єслі діствітільно від Новицького, то вона б Вам напряму позвонила, а не через прийомну… Так жи діла не рішаюцця… Но вона тут з самого утра звоне, а типер…
У двері, які сікрітарша Тамара так отчаяно підпирала своїм ізящним задом, шото страшно гупнуло й почулися високовольтні женські обертони, од которих хрусталь у кабінєті вкрився памороззю. Дєніс Іванович, немолодий уже дірєктор Дворца Піонерів, скорчив скорбну гримасу й махнув рукою:
- Да ладно вже, запускайте, раз приперлась, щаз все вияснимо.
Тамара отошла в сторону й двері распахнулись, ледве не збивши її з ніг. В кабінет забігла висока сорокалітня блондінка (навірняка крашена), й з порогу заходилась ізлагать про цель візіта:
- Шо ви собі позволяїте? Шо це за самоуправство? І куда типер, скажіть пожалуста, мому Колі ходити? На дзюдо? Чи на бокс? Чи лучче сразу в подворотню, з бандітами цими малолітніми, шоб вони його на наркотіки…
- Успокойтесь, уважаїма, ви тіки зашли - а стіки шуму! - Дєніс Іванович випростався на всі свої метр шієсят, шоб ця істірічка устрашилась камінного господаря Дворца Піонерів і побистріше снікла.
- … да я Новицькому вже докладну написала про це бізобразіє! Хто б міг подумати, шо в Дворці Піонерів, з такими то традиціями! Ето абсурд!
- Як вас зовуть? - Дєніс Іванович вийняв з ящика листок бумажки й плотоядно сжав ручку, вроді собрався записувать. Зі свого богатєйшого управлінського опита він знав, шо цей прийом работає безотказно.
- Лєвіцкая… Нінель Адамовна… Но не в тому діло, як мене зовуть! - стрепенулась гостя, аж по її обширних формах пройшло штормове попередження.
- А в чому діло? - улесливо подкатився Дєніс Іванович, підсовуючи взволнованій женщині стуло.
Тамара, схрестивши руки под грудью, вдруг почуствувала, шо канцерт іссяк, пробурмотіла під ніс шото тіпа “дура якато” й вишла у прийомну, громко хряпнувши дверима.
- Да як у чому? Мій Коля в началі весни подтвердив другий розряд, й собираєцця на осінь іграть на первий, вони із треніром, Миколою Платоновичем, уже рішили, шо підуть на “Бєлую ладью”, а потім в Тетерів, а тут - нате вам! - така новозть, як жи це так…
- Позвольте, позвольте, дак ваш син у нас занімається, правильно я поняв?
- Да! - Нінель Адамовна возмущонно чмихнула. - Тоість, получаїться, шо занімався!
Дєніс Іванович вдруг подобрів ше раза в два, а то й більше, і довірітільно пересів навпроти стурбованої мамаші.
- Водички не жилаїте? - звякнув він графіном, і налив у два стаканчика по половинці, не дождавшись одвєта. - От, глотніть, давайте по порядку. Так шо там з вашим Кольою? Шо за проблєма?
- З Кольою якраз проблєм нема! Слава богу, така хароша у вас ця секція, так йому нравилась, і цей тренір, Микола Платонович, - підагог од Бога, де таких найти?! Це ж у наше врем’я велика рідкість, шо і родітілям щастя та спокій, і шоб дєті довольні, тим більше, такий вік сложний, такий сложний вік, попаде на вулицю - не дай Бог…
- Шо ви так розволновались, - Дєніс Іванович глотнув водички, шоб показать приклад, і Нінель Адамовна його негайно зобізяннічала. - Повірте, нима причин переживать.
- Да як жи нима? - поперхнулась жещина. - Як жи нима, када він позавчора приходе, і я бачу, шо рибьонок ледь не плаче, і каже… Каже, значить, шо закрили шахматну секцію, шо ви лічно - так їм тренір сказав, - розпорядились… Сократить, бо нима фінансування і всяке таке… Ну разві ж так можна?
- Ах вот ви про шо… - Дєніс Іванович мєдлінно зняв очки й положив на стол, массіруя перенісся вказівними пальцями.
- Да, я про шахматну секцію! Вона ж всігда була в Дворці Піонерів! Всігда! І самі луччі виходили звідси, стільки грасмейстерів, на весь світ прославили, ето жи ціла школа, плеяда талантов! І тренер, Микола Платонович, - це ж настоящий клад! Да як у вас рука піднялась підписать цей приказ?!
Дєніс Іванович скрушно хитав головою. Якось так винувато і приречено, шо вдруг Нінель Адамовні аж стало його жалко.
- Ви знаїте, всі ми ошибаїмся… - таке начало вселило в маму Колі неабиякий оптимізм, но довго він не буяв. - Така, видно, людська природа шолі… Ви думаїте, я не понімаю? Невже ви діствітільно думаїте, шо я не понімаю, яка велика роль шахмат у цьому світі?!
Дєніс Іванович встав і принявся ходить по комнаті.
- Да я коли прийшов на ету должность місяць тому - так зразу ж, первим ділом, підписав папери, шоб обновить матіріальну базу. Для шахматної секції - в першу чергу. Нові столи у Польші заказали. Дажи еликтронні часи!
- Я знаю, Коля мені розказував, шо їх должні були от-от привезти…
- … а за поїздку на турнір в Гірманію, як думаїте, хто домовлявся? Це тожи були мої контакти! В останній момєнт в спорткомітеті шото напутали, но ви збагніть, - я ж не всесильний, це не моя вина! Да я сам щитаю, шо шахмати в нас должни буть всігда! Но разві ви самі не бачите, яке настало врем’я? Ви ж і в моє становище войдіть: копійку до копійки складаїм - і ні на шо не хватає, одні дирки! От і приходицця викручуватись, здавать в оренду… Хіба мені вам розказувать?!
Дєніс Іванович остановився і печально покачав головою. Потім тихо сказав:
- Ні, ви самі прецтавить не можите, яка це для мене втрата, аж серце кров’ю… Но шо я міг здєлать? Шо?
- Ну… ми ж могли якось разом собратись, з родітілями, учініками, треніром… І якось все рішить… Уладить… - було видно, шо через мить самообладаніє вернецця до Нінель Адамовни, - і буря гряне з новою силою. Тому Дєніс Іванович поспішив закончити розмову. Раз і навсігда.
- Уважаїма… Шановна… Да я би з дорогой душой… І собрались би, і рішили… Но тут такі обставини, шо вже нічого не ісправиш…
- … які такі…
- Тренір… Микола Платонович… помер сьогодні утром. Дуже жаль.
Када - при помощі Тамари, валєр’янки і пітнаццяти хвилин риданій - сєрдобольну мамашу все ж таки вдалося спровадити, директор Дворца Піонерів Дєніс Іванович Крамар закрив двері на замок і вернувся до свого столу. Одкривши нижню шухлядку, він витянув звідтіля занятний жовтий ліхтарик із встроєним радіоприйомником і настроїв його на волну “Кісс-FM”.
* * *
- Якшо залить весь Лівий берег окіаном, то ця набережна нічим не буде отлічацця від моєї родної Гавани! Шучу, канєшно… - Капабланка ізумітільно прищурився, наче Васілій Ліванов у фільмі про “Сокровіща Агри”. Саме таким взглядом він свого часу прохромив серце балєріни Кончіти Веласкес, з которою зазнав найвищих взльотів у своїй душі. Й саме цей ігрівий взляд попутав із насмєшкою понурий старічок Еммануїл Ласкєр, када продув кубінському зайді всю славу старушенції Европи.
Ділігація совєцкіх шахматістов окружила Хосе Рауля на річному причалі №6, намагаючись увлєчь його з собою на Поділ, де в зданії Пивзавода уже були накриті столи й сотні простих трудяг чекали встрєчі з самим знамінітим чаплійоном.
Особо рьяно крутився навколо Капи - це прозвіще доволі крєпко причепилось до кубинця благодаря газетчикам - недомірок із лисиною на три чверті голови й огидними шерстінками на решті кожного покрова. Це був якийто секретар парткома, приставлений до славетного грасмейстера в ролі гіда, піриводчика й соглядатая. Капабланка, канєшно, прекрасно понімав усі нюанси совєцкого гостіприїмства, і всьо равно тутешні обичаї неабияк його смущали. Впрочім, не зря він стіки років трудився в дипломатичному корпусі, віляя поміж краплинами ненависті в безконечній грозі міжнародних отношеній. На Кубі всі ці роки відбувалося чортішо, - й те ж таки можна було сказати про решту світу.
Сквозь натовп, протиснувшись зі сходів, що вели на набережну від самого берега Дніпра, внізапно прослизнув ще один непомірковано актівний господін в білій панамці й круглих стальних очочках. Сива бородка клінишком і теніска, катора оставляла на видноті карікатурні плєті рук, вказували на те, шо ето натуральний шахматіст.
- Аміго! Буенос діас! - іступльонно викрикував цей персонаж, хватая Капабланку за рукав. - Ви должни мене помнить!
Капабланка знову прищурився не хуже Ілліча, - й моментально розгадав заховане у зморшках і якихто нездорових пятнах обличчя давнього знакомца.
- Да-да, я помню вас. Нічья вічним шахом на вечірньому сиансі, - Капабланка намагався припомнить, як називалась та конюшня. Собитія того дня невипадково закарбувались у його мозгах. - Позвольте мені спустя много лєт ісправити тодішню негречність і сказать, шо ви сиграли напрочуд ізобрітатільно! В аналізі я не найшов за білих способ ізбіжать повторення ходів!
- Дваццать чітири года прошло! Дваццать чітири! А він все помне! Непереможний Капабланка! Віват!
Секретар парткома почав недовольно шикать, питаясь отогнать фаната, - но з тим таки успіхом він міг би ополчитись проти іюнської жари, катора в 1936 році не знала пощади.
Інтілігєнтний очкарік тим часом заговорив до Капабланки по-французкі, й це остаточно збило з толку плєшивого камуніста.
- Я чув, шо цього разу ви до нас приїхали надовше?
- Да-да, мені устроїли тут настояще турне. Ваша молода страна не устає мене поражать. І ваш прекрасний город… Рішитільно, я не впізнаю його! Тепер він кажицця мені раз у двєсті луччим, ніж тада.
- Повірте, мосьє Рауль, для нас це дуже важно… Ваша прихильність… Я надіюсь, шо завтрашній сеанс у нашому Дворці пройде луччим образом! О, ксаті, забув прецтавитись: я - Платон Нікалаївіч Цейтов, діректор кієвського Дворца Піонерів…
- Ах, вот оно шо! - Капабланка розцвів. - Признаюсь вам, шо я волнуюсь чрезвичайно: ніколи раньше не давав сиансів дітям. Це така відповідальність…
- Таваріщ Капабланка, і ви… таваріщ… ізвінітє, але нас ждуть рабочиє! - одчеканив сєкретар парткома.
* * *
Яка все ж таки суєта роз’їдає цей мір ізнутрі! Казалось би, чого спішить, чого гнать коней… Просто надо подождать німного. Не більше, ніж сто год, - і вся гордость заоблачного гінірала упала би сама у наші руки, як согнивший прямо на дереві плод. Впрочім, він - наш вєчний апанєнт - усе це кльово просікає. Тому і вимага риваншу прямо щаз. Так нікстаті.
Дєніс Іванович, увльокшись цими мислями, которі розчинялися в пісенній нєжності фм-радіва, одкинувся на спинку крєсла. Взмахнувши куцими руками, він задрожав - і ця внєзапна дрож перекинулась спершу на стіл, потім на стєни, на підогу, й вскорє нею було охвачене все приміщення. Комната на глазах преображалась. Язики пламіні злизували пластік з підвісного потолка; ковролін, оповитий димом, покрився трєщинами, сквозь які пробивалось кроваве зарєво; окна розплавились і потекли по стєнах, будто на картінах Сальвадора Далі (там, правда, похожі коники викідували чаще разні годинники), обнажая тисячилітній камінь, ісцарапаний ногтями. Весь цей мілий офіс Дворца Піонерів за мить ніззя було узнать. Вскінув голову, Дєніс Іванович довольно глотнув слину, - з агромної висоти звисали піраміди сталактітов.
- Ну шо жи, - довольно потер руки злобний недомірок, - тепер проведем сілєкторне совіщаніє.
На протилежній од нього стіні, в прямоугольніку тумана, проявились якіто признаки двіженія. Спустя мінуту туман перетворився на кристалічний щит, який очінь сильно напоминав грамадний плазмінний екран. В його глибині бігло сущіство, не похоже на людину. Када воно, захекавшись, подошло ближче, Дєніс Іванович закашлявся од ізумлєнія:
- Мій мілий друг Аббадон, невже ти шастав по Манхеттену в таком нілєпом відє?
Подив Дєніса Івановича нетрудно було понять: істота по той бік загуслого тумана могла би напугати до всерачки дажи закальонного ідолопоклонніка. Це було чувирло, істочающе кашмар і ненависть, таке грамадне, шо жодні порівняння з тваринним світом тут неумєсні. Прецтавте собі нєчто середнє між цегельним заводом і невеликою атомною станцією, і при тому - живе і дишаще сєрним газом.
- Ви зря іронізуєте, монсеньор. Тепер така публіка пішла, - ні на шо не реагірує, крім СМС-повідомлень. Я дажи не знаю, як з ними говорить, єслі сначала не скрутити голову і не ізжарить душу в адовому пламєні.
Дєніс Іванович раздражонно махнув рукою.
- Харош про це. Мені немає діла, як ви там усі работаїте. Дай мені лучче відповідь на простий вопрос: ти нашов її?
Гіганський обломок гієни стидліво потупився.
- Одвічай жи, мій гнєвний Аббадон…
- Монсеньор, я пройшов по слідах етого доктора. Я повністю востановив картіну його мислєй, поступків і обманних реверансів, на які він мастєр.
- Я радий за тебе, но вот тянуть не нада.
Дєніс Іванович начинав нєрвнічать. Про це можна було судить по іспарєніям красновато-бурого дима.
- Він успів навістить княгіню Ольгу Чубарову-Кларк прєждє, чим ми змогли забрать її в свої лабети.
Дєніс Іванович подпригнув, внаслідок чого пісьминний стол перекинувся й розколовся пополам. Його дівної красоти туфлі репнули, обнаживши довольно таки неестетичні ратиці.
- І ето все, з чим ти осмілився явитися до мене на прийом?! Я й сам прекрасно знаю, шо ця дрожаща тварь, котора возомнила себе одним із ізбранних, об’їздила півсвіту включно із Внєшньою Монголією! І шо з того?
Аббадон окончатільно понік, но рішив, шо луче вивалювать все начистоту:
- Путьом нехитрого расслєдованія вдалося установить, шо він так і не вициганив у вдови нічого. Вона на старость здєлалась жеманною і вредною, - пасібо Асмодею.
- Дальше! - проричав Дєніс Іванович.
- Послі смерті княгіні всі її архіви перешли у власність одного глупого старікашки, який опікувався Ольгою до самої смерті оної. Но в кучі цього барахла її немає.
Діректор Дворца Піонерів раздражонно вишкірився:
- Мій глупий Аббадон, єслі ти не в курсі - нам уже нема часу іграцця в шерлокхолмса. Весь краткій курс отмазок і атсрочок вичерпаний. А потому ігра відбудецця в бліжайші дні. Мої попитки ліквідірувать істочнік небезпеки привели тіки до худшого - сьоні я получив дипешу від гєнірала ангєлов, шо єслі ми позволимо собі хотя би ше одну неспортівну виходку - буде війна, а не партєйка в шахмати.
Я вначалі й не поняв, про шо мова. Такий ідіотізм з вогненними шарами і потоками крові міг придумать тіки чокнутий Піфон, гамно мале… Ніби не знають, шо нада діяти навєрняка й без цирку.
Ну, то таке. Убить їх ми всігда успієм, єслі до того дійде. Но вчора я лічно завітав до доктора на квартіру… Він, комік едакій, заникався із малишом у шафу… Умора… Но факт у тому, шо там її діствітільно нима. Вот шо вселяє в мене біспокойство. Цей гадкій доктор слішком нагло себе веде, аби повірити, шо він блєфує.
Поетому моя тобі порада: займись-ка лучче старіком. Вона у нього, хоть він сам ни знає, яка це нужна вєщ. Вона у нього - вкриваєцця пилюкою десь на чирдаку… Я чуствую… Займися ним. Возьми в напарніки Мамону… Шоб цей старік вдруг рєзко захотів розбагатіть ше більше. Хай виставить усе добро княгіні на який-нібудь прилічний аукцион в інторнеті - ни нада цих понтів із Крісті чи Сотбі. Ти поняв, в чому состоїть мій план? Тада вали мерщій… Тіки ета, веди себе прілічно, не ходи такім вулканом.
- Повінуюсь! - придурочно одкланявся дємон, імітіруя героя мультіка про Алладіна.
Твердиня згущеного ефіру помєркла і розсіялась.
Рештки розплавлених окон странним образом собрались в кучкі й поповзли на місце, - по ходу двіженія вони відновлювали свої правильні геометричні форми й набували прозрачності. Ковролін, воставши із пєпла, неприродно зазеленів, як у буклєті. Й дажи основатільно розламаний стіл зі страшним тріщанням стулився докупи, повінуясь незримій волі потустороннєго клєя “Момєнта”.
Спустя кілька хвилин кабінєт директора київського Дворца Піонерів востановився шо той Фєнікс.
Дєніс Іванович з огидою харкнув в поставлений рядом з креслом вазон, де проростало якесь покручене і чахле растєніє (воно під час усіх попередніх трансмутацій практично не змінилось), глянувши на свої босі ноги, які ще слігонца парували. Два роздертих і оплавлених сгустка кожі й різіни валялись рядом, - на них разві шо можна було почепить табличку: “Відновленню не підлягає”.
- Ну шо за мєлкі капості, - пробормотав Дєніс Іванович, інстінктівно обернувшись. У нього за спиною, на стіні, в хаотічному порядку були понавішувані разні вимпіли да фотографії, на которих чорно-білі люди в костюмах і ачках вручали переможні кубки субтільним юношам і дітям. Його взгляд аж прикипів до малінької фотки, розміром 10 на 15, яку він дажи не замічав раньше - відтоді, када ввійшов у цей кабінєт дірєктором. Канєшно він, узнав його. Це була группова фотографія 1936 года. У центрі, в окруженії різнокаліберних дітей, стояв Хосе Рауль Капабланка. У верхньому ряду, нада понімать, красувались тодішні шахматні дєятілі да партійні функционєри. Крайнім справа - довольний, як заїць, которий токо шо полиняв на зиму, - був непримітний старічок з бородкою клинишком, в круглих стальних очках.
- Ах, вот оно шо! - сплеснув у ладошки Дєніс Іванович. - Дак, значить, і це все неспроста. От хто у нас тут шахматами занімався… Ну-ну…
Сорвавши фотографію зі стінки, він зіжмакав її в галімий шарік і викинув у мусорне відро. Затим нажав на телефонному камутаторі кнопку й визвав сікрітаршу.
- Усі камплєкти шахмат, шо числяться у нас на балансі, - оддайте у якийсь дєтдом для умствінно отсталих. А лучче вибросіть. І здєлайте це нізамідлітільно, Тамара.
Ізящна сікрітарша таінствінно поклонилась і рєтіво щезла.
- Отнині в етому Дворці - тільки доміно! - Торжествінно прогоготав Дєніс Іванович. - І, канєшно жи, шашкі.
* * *
В готелі “Контіненталь”, де цього разу остановився Капабланка, ближче до вечора собралось дофігіща народу.
Хосе Рауль не міг пожалувацця на організаторів його туру совєцькою Україною, но всьо жи був здивований кількістю партій, сиансів да творчіскіх встрєч з поклонніками, - програму йому состряпали насищену, як для коня.
Мєсні партійно-шахматні чиновники чули страшну історію, як у Москві Хосе Рауль распоясався, отлічившись дєрзкими виходками та аморалкою. Сославшись на мігрєнь чи ше якуто чіпуху, від одмінив вечірню лєкцию й тіпа скромно остався у готелі. На самому жи ділі він страсно хотів трахнуть одну готельну продавщіцу папірос. Укатував її він пару днів, а та всьо хіхікала й ламалась, мол, у мєня работа. Тада він купив у неї весь її лоток папірос - і утянув до себе в номер. І це при тому, шо в Росії Капу і так любили іскріннє й безплатно.
Но саме гнусне у тій інтрижці з папіросною гєйшою началось, када Капа наступного дня відтарабанив цілий табачний магазін портьє - мол, нате сувєнір. Сам він, як відомо не курив, - тіки сладіньке обожав. Канєшно жи, до вечора слухі про причуди Капабланки заполонили уші всіх обивателів. А папіросна діва стала чим то вроді ходячої миморіальної доскі.
В радянській Україні рішили боротися з подобним бляцтвом при помощі спортівних упражнєній. Када у Капи не було сиансів і виступів - його возили на тенісні корти, поіграть з чаплійоном страни. Після таких розваг Хосе Рауль ні разу не жалувався на свій сон. Впрочім, чиновники, як ето заведено у нас, перестарались. У триццять шостому году Хосе Рауль уже два года, як був опять жонатий. І хоть поїхав на гастролі сам, но мислями і серцем був зі своєю Кікірікі.
Після тусні з рабочим класом на подільському пивзаводі разум гєнія був подьорнут димкою. Але його чекав іше один сианс - і не з якимись доходягами, а з шістьма самими натасканими псами шахматного Києва.
Путьом віртуозної діпломатії Хосе Рауль звів цей надлишковий поєдинок унічию, порадувавши всьо ту ж таки орду репортьорів, яка нічуть не змінилась ще од різдва Христового.
Після останнього рукопожатія, Капабланка вислизнув з обьятій да цвітов, мічтая про чисто фізіологічне полегшення. Атлічно провівши час у туалєтній кабінці, він направився до умивальників. А там його вже поджидав давєчний директор і фанат в одній персоні - товаріщ Цейтов.
Капабланка, як і кажда настояща звєзда, не любив надокучливих граждан, але воспітаніє не позволяло йому дерти кирпу. Впрочім, Платон Нікалаївіч - попри всі ознаки приліпали - чомусь не визивав у Хосе Рауля раздраженія. То лі від цього нескладного індівідума распространялись особі емоціональні модуляциї, то лі так благотворно вплинув на грандмастіра ухожений готельний унітаз.
- Моє почтєніє, синьйор, - вклонився Платон Нікалаївіч, ледве не ударившись лбом об край умивальніка. - Ви уж ізвініть за столь неподходяще місце да обстановку, но в мене єзть для вас один сюрприз.
Капабланка вопросітільно зирив на дірєктора Дворца Піонерів, омивая руки. Єслі його шото й огорчало в цю мінуту - дак це упущена возможность, шоб позбуцця денних залєжей соплів.
- Просто я хотів сказать, шо завтрашній сианс для всіх нас, в опрідільонному сенсі, особінний.
- Да-да, я ранше з дітьми нікада… Впрочім, кажись я говорив вам про це.
- Діствітільно! - сплеснув руками товаріщ Цейтов. - Але не тільки потому. Ви ж понімаїте, про що я?
І він, склонивши голову набік, питліво взглянув на Капабланку.
“О, Боже, ну зачєм жи так внізапно?!” - взмолився шахматний Моцарт, почуствувавши, як у глибині його мазгов рождається впізнаване жженіє да істома.
- Ми всі надіялись, шо ви вернетесь в город Київ, аби завершити свої діла. - Інтонациї дірєктора вдруг затянуло тучами; карікатурний старічок остався за бортом розмови. - І от ви тут. Повірте, ми дєлаїм усе можливе, шоб завтрашній сианс пройшов удачно.
Прошла всього лише сікунда наряжонного мовчання - і мара зникла, сталь покінула старіка, оставивши лише груз прожитих днів і дєцкіх іздіватільств.
- Да, чють не забув! Скліроз! - спохопився Платон Нікалаївіч. - Я ж мав для вас приятну новозть! Ми тут у шахматній федерації посовіщались, з товаріщами у комітеті… Карочі, для дальшого турне по Україні вам предоставлять лічний самольот!
Тільки врождьонна делікатність помішала Капабланці піднять сканадал: він раньше нікада не літав на єропланах, ба навіть більше - сильно їх боявся. І тут - нате вам. Добро пожалувать у транспортний кашмар.
* * *
Пять часов утра. Безжальний час, када самий устойчивий організм комизиться і матюкає свого хазяїна, який не хоче спать. Ця абсолютна істіна не стосуїться лише трьох катігорій народонаселення: лунатіков, влюбльонних і спасителів світу.
Впрочім, доктор Падлюччо і його прекрасний учень Міша не задумувались, до якої катігорії вони належать, - їм просто не хотілось спать, як це буває з екзальтіруваними лічностями перед вступним екзаменом в аспірантуру.
- Як нам ізвєсно дажи із газєтних хронік 1936 года, сианс Хосе Рауля Капабланки на триццяти досках состоявся у приміщенні Колонного зала імені Миколи Лисенка. По такому случаю кубінскій самородок облачився у свій любімий темно-сірий кастюм. Чогото всі були переконані, шо ето шоу перетвориться на поддавки. Но Капабланка вийшов на ігру, заявивши журналістам, шо слішком уважає дітей, аби давати їм фору ілі якісь інші поблажки.
Доктор Падлюччо глянув на часи й покачав головою. Тим часом сіра паволока дрожала й розвалювалась на куски - сонце ступило на третю горизонталь небесної дошки.
- Етот сианс він запомнив на всю жизнь, і часто згадував його, як одне із самих інтірєсних собитій в своїй жизні. Серед усіх присутніх дєток, яких він ліхо одарив своїм найлуччим взглядом, йому особо приглянулась дєвочка років пітнаццяти, в скромному сіренькому платті. Від його жгучих взглядов юна шахматістка вже на третьому ходу зарділась маком і пилала алінькім цвітком. Ця ніловкость, похоже, обом доставляла неудобство, тому на п’ятому ходу грасмейстер Капабланка “зівнув” фірзя - і признав свою поразку. Київська Лоліта, єдва не обвалившись на пол, задрожала й через мить торпєдою покинула зал. Сікрітар парткома покрився мєлом. Бо на самом ровном місці вдруг образувалось справжнє зміїне кубло непристойних домислів і слухів.
За винятком цього курйоза, який списали на кубінську романтичну вдачу, третій чимпіон міра провів сианс без скідок і подстав. У решті партій він задєлав п’ять нічиїх і тіки на одній дошці зазнав поразки.
Тодішні хронікьори утвірждають, шо проігриш тієї партії визвав у гросмейстера столь странний приступ радості да щастя, вроді він тронувся умом.
Доктор Падлюччо знову зиркнув на часи, на вулицю, і знову на часи.
- Ми кудись спішим? - освідомився Міша.
- На жаль, ми не просто спішим - ми опаздуїм!
Чере пару сікунд доктор вже взувався біля дверей.
- Не панімаю, куда це можна опоздать в таку рань…
Доктор Падлюччо глянув на Мішу, як на тупіцу.
- Це в нас заповідаєцця на раннє утро, а в Токіо, мій друг, нєкоторі вже вспіли пообідать.
- У Токіо? Я надіюсь, нам не нада летіть в Токіо? Бо у мене ж іще дажи паспорта нема…
- Нє, мій сонний умом учень, у Токіо летіть необізатільно. А вот у бліжайший кампутірний клуб летіть прийдецця.
- Клуб? О, Боже! Зачєм нам клуб?
Надивившись вдоволь у дверний глазок, доктор Падлюччо приоткрив двері й озирнувся.
- Бо ровно через час на одному японському інтернет-аукционі буде виставлено на продаж лічний архів княгіні Ольги Євгеньївни Чубарової. Ілі же госпожи Чагодаєвої, катора померла почтєнною вдовою знамінітого американського адмірала Кларка. Для нас жи важно, шо нєкоторе врем’я вона підписувала свої пісьма, як Ольга Чубарова-Капабланка.