Я сидів за кермом, вдивляючись у пітьму. Нарешті двері театру відчинились, і з них виринула постать у довгому розстебнутому плащі. Вже здалеку я почув цокання підборів по мокрому асфальту. Ось звук став ближчим: я вже розрізняв риси її обличчя, коли вона минала ліхтар. Потім знову зникла в тіні будинку і за мить сиділа поруч, обдаючи мене вуличною вологою і духом мокрого листя.

— Навіщо, скажіть, оця таємничість? Змушуєте мене пройти під дощем піввулиці, коли б могли під'їхати до самого входу.

— Це не таємничість. Це обережність.

— Мені не дуже подобаються обережні чоловіки.

Я промовчав, даючи їй розгледіти мій арійський профіль, і відповів:

— А мені подобаються німецькі аси часів Другої світової. Ніхто не збив літаків більше за них. Але ніхто й не берігся так, як вони. Вони вміли за мить вийти з бою і втекти проти сонця, засліплюючи переслідувачів. Навіщо вам зайві балачки? Якби я під'їхав до входу, нас побачили б з вікна.

Вона мовчала. Я лише бачив, як блищать її очі — гаряче, мов чорні вуглини. Увімкнув запалювання, додав газу і, звернувши на безлюдний бульвар, помчав угору.

Вона ніколи б не сиділа поруч, якби на презентації фірми її чоловіка (і, мабуть, її самої — бо вона там була найгарнішою) я не запитав свого друга:

— Чи можна з нею мати справу?

— Не знаю, тільки одного разу вона мене поцілувала.

— Як саме?

— На прощання. Але так, ніби хотіла зустрітися.

— То я йду знайомитись.

І одразу ж попрямував до того кінця шведського столу, де вона розмовляла з моїм редактором. Звідти якраз почулося:

— Зрозумійте ж, наш театр тут найкращий!

— Не знаю, не знаю, — відповів мій редактор, уже добре напідпитку, — не можу стверджувати. Я не театрал.

— Я — театрал, Гнате Гнатовичу, — миттю втрутився я. — І це справді так. Він найкращий!

Товстий, веселий редактор радо посміхнувся — йому, мабуть, здалося, що молодший колега вдало виручив його в найтяжчий момент світської розмови.

Того самого вечора вона запросила мене на свою виставу в російську драму, а від свого друга — підлеглого її чоловіка — я дізнався, що їй тридцять шість, а чоловікові — сорок вісім. Отож я був молодший за нього вдвічі, а за неї — рівно на третину. І всі троє ми народилися в рік Півня. Як вони вживаються удвох? Бо ж прислів'я твердить: двом півням не місце в одній хаті…

— Як ви можете писати українською мовою? — запитала вона, коли я підвіз її до свого дому.

— Із задоволенням.

Ми піднялися ліфтом на третій поверх — їй ліньки було йти пішки, я впустив її до квартири поперед себе, як кицьку. У вузькому коридорі вона одразу ж сторожко повела плечима і, не скидаючи плащ, заглянула до кімнати. Потім по вернулася назад і встромила парасольку у видовбаний пеньок, який я тримав саме для цього.

Кімната їй сподобалась. Білі стіни нагадували фотолабораторію. Над письмовим столом висіло кілька чорно-білих фото: високі кашкети, орли зі свастикою у кігтях, зірки, огорнені листям, і молоді обличчя з очима небесних мисливців.

— Хто це?

— Ерік Гартман. А це Вернер Мельдерс — перший, хто збив сто літаків. Оце Кожедуб — українець і найкращий з радянських асів. Шістдесят два збитих супротивники.

— А цей, без форми?

— Він взагалі-то не ас. Але цікава доля. У сорок першому збив трьох німців як радянський сокіл, а в сорок п'ятому закінчував війну в дивізії СС «Галичина» — пішки. Теж українець.

— А третій ліворуч?

— Мій дід. Сорок вісім офіційних перемог.

Вона глянула на мене з повагою, ніби це в мене їх було сорок вісім.

— А ви маєте офіційні перемоги?

— Лише неофіційні…

…Я все цілував її в губи, відчуваючи, що посміхаюсь і що немає в моїй квартирі нічого кращого за ці вуста, — навіть привиди згаслих у небі вікторій не могли зрівнятися з ними.

— Ви їх лічите?

— Кого?

— Неофіційні перемоги!

— Я полічу їх на схилі віку, коли матиму час.

Вона поклала мені руки на плечі. Не знаю, чи вміють люди проходити крізь стіни, але я отямився, лише відчувши, що вона стоїть за спиною і сміється.

— Чи вмію я засліплювати переслідувачів?

— Бачу, що ми порозумілись, — сказав я.

— Як саме?

— Без слів.

За мить її плащ лежав під ногами, як роздертий прапор. Біла блузка здійнялась аж під пахви, а спідниця здавалася пасом, затягнутим довкола стану. Зніжені сідниці вигравали під моїми пальцями. Ноги їй аж пригинало від млості. Господи, як їй кортіло! Як їй цього кортіло! Присягаюсь, мені раптом аж смішно стало. Я ледве утримався від переможного реготу.

Ми цілувалися довго. Здається, так довго мені не траплялося цілуватись від того травневого дня, коли я вперше притис до стіни в під'їзді свою однокласницю… А потім Поліна стала навколішки, видобула з моїх штанів ту звабливу річ, яку китайські святенники називали нефритовим пагоном, і заходилася полірувати її язиком. Виходило в неї так добре, що здавалося, наче то Господь посадив на мій прутень слизького рожевого равлика, який вирішив будь-що утриматись на цій гілці.

Така майстерність заслуговувала винагороди. Я теж припав до неї, наче ведмідь, що прихопив язиком стільник. Бо ж біс його знає — може, десь у своїй загадковій підсвідомості сподівався забратися туди, звідки колись вийшов на світ. Либонь, недарма первісні люди ховалися у печерах, — мабуть, вони нагадували їм затишні піхви…

Довгоноге тіло Поліни, неправдоподібно молоде, ніби воно належало двадцятирічній дівчині, аж звело від захвату, коли я поклав її грудьми на письмовий стіл, де ще лежало дві-три недописані статті, і ввійшов у неї на всю довжину, пославши стрілу Амура чи не в самісіньке її серце. А далі фільм утратив свою послідовність і викрутився кольоровими клаптями епізодів, у пам'яті від яких лишилося щось на зразок картини п'яного абстракціоніста, поверх якої наклеїли постаті з розшматованого порнографічного журналу…

І лише глянувши на годинник, помітив, що вже пів на четверту. Справжій далекий політ — три години. Між іншим, пального у «мессершмітта» вистачило лише на сорок п'ять хвилин бою. Можна було пишатися…

Через день уранці, підвозячи на роботу свого друга Петра, я розповів йому цю нічну історію. Петро працював в Інституті жабознавства Національної академії наук і саме їхав по платню, яку йому затримали за останні три місяці. Незважаючи на те, що він присвятив своє життя такій, здавалося б, далекій від політики темі, у нього, поряд з цікавістю до жаб, несподівано з'явилося ще й національне почуття. Важко скапати, чи було це проявом здоров'я, чи того, що за останні три місяці Петро не мацав не лише грошей, а й жінки, але він повчально сказав:

— Нащо ти з нею злигався? Вона ж погано говорить по-українськи.

— Ти дурень, Петре! Вона взагалі не говорить по-українськи. Вона просто красива жінка і може не говорити ніякою.

— Все одно — це непатріотично!

— Начхати мені на патріотизм! Щодо мене, то я люблю красивих жінок, а не якусь абстрактну Україну. Україна не має піхви, не має грудей. Навіть сідниць порядних не має. Нічого не має. Міф. Вигадка хворобливої уяви — ось що твоя Україна! Як і Росія, до речі.

— Ну, знову за своє, — скривився Петро.

— Аякже! Моя сексуальність для мене важливіша, ніж моя національність! Принаймні, ця річ природніша — її не так легко змінити. Спробуй прикинутися гомосексуалістом — я на тебе подивлюся. А москалем? Пошкреби трошки будь-якого хохла і знайдеш москаля, як казав маркіз де Кюстін.

— Не перекручуй. Маркіз казав: пошкреби росіянина і знайдеш татарина. І нічого не говорив, як довго треба шкребти.

— Біс із ним, з маркізом. Я визнаю переваги твоєї ерудиції. Особливо в галузі французької політичної думки. Ти ж видатний спеціаліст у жабознавстві, а жаби, як відомо, улюблена французька страва. Але скільки вчора я не шкріб ту довгоногу російську красуню, я знаходив лише жінку, жінку і ще раз жінку. Ніякого татарина там не було.

— Та роби що хочеш. Хіба я проти? Все закінчиться тим, що вона народить від тебе здорованя, якого потім запишуть якимось Івановим, і він повернеться до Києва в погонах російського полковника, щоб знову плюндрувати нашу нещасну неньку-Україну.

— Отут ти брешеш. Прізвище її чоловіка — Миколайчук. І якщо він не втече зі своїми капіталами до Канади — що деякі патріоти вже зробили, — то, сподіваюся, з нашого синочка виросте справжній герой. На відміну від мене — безпринципного найманця, як ти любиш говорити.

Хоча Петро й сказав: «Роби що хочеш», — але найменше того вечора я хотів зустрітися з Поліною. Не раз протягом дня здавалося, що вона десь поруч. То вигин автомобільного керма нагадував мені лінії Поліниних сідниць, то пружне шкіряне сидіння — її обійми, і я ледь не загальмував посеред вулиці, побачивши дівчину, чий плащ і довге чорне волосся були як моєї вчорашньої подруги.

І коли на роботі я піймав себе на тому, що пещу круглий бік попільнички в кабінеті редактора, замість того, щоб відповідати на його запитання, то сумнівів не лишилось: Поліна брала Наді мною таку владу, погодитися з якою я ніколи б не зміг. Я не мав права їй дзвонити. Нехай телефонує сама. їй загнано не меншу дозу наркотику, ніж мені. Вона ще повернеться, щоб отримати нову порцію. Як поверталися всі інші.

Тим більше, що вдома на плівці автовідповідача мене вже чекав голос Олі: «Я хочу… (пауза)… хочу тебе бачити». Жарт обіцяв гарний вечір. Оля була моєю університетською подругою. Інтимною, ясна річ. Якось на третьому курсі я випадково сів з нею поруч — і от відтоді… «До восьмої я на роботі», — повідомляв далі голос, перетікаючи в розлогий сексуальний стогін, на який мурашками відреагував мій зголоднілий хребет.

Проте по дорозі до Олі довелося здолати несподівану перешкоду. В напівтемному коридорі журналу «Еростиль», де вона працювала коректором, я зіткнувся з істотою, яку будь-хто назвав би чудернацькою. Це був пухлявий гладкощокий хлопець, поверх якого хтось намалював дівчину — помадою на губах, фарбою на віях та лаком на довгих нігтях, — одягнений у якийсь тюлевий хітон, з-під якого просвічували жіночі панчохи з червоними підв'язками. Побачивши мене, він радо всміхнувся і підійшов ближче, гойдаючи стегнами.

— Добрий день. Ви такий красивий… А як вас звуть? Мене — Таня. — Губи його згорнулися в червону точку.

— Ланселот, — відповів я.

— Хіба так буває?

— А чому ні? Ви ж вірите, що ви — Таня?

— Я і є Таня.

— А я Ланселот!

Я обминув це диво природи і попростував до кімнати, де за комп'ютером нудьгувала Оля. Комп'ютер у неї був не з простих. Він умів грати в карти. Причому завжди вигравав партії один на один. Та коли проти нього сідали вдвох, бідолаха за мить залишався без штанів. Здавалося б, такий інтелект, а що його б'ють проти правил, збагнути не міг. Просто лихо з розуму!

Та сьогодні бісів пристрій обігрував мою Олю. Бувши ним, я б посоромився — просто гріх було псувати настрій такій чудовій блондинці в білому діловому костюмі, чиї пухкі сіднички звабно вимальовувались на верткому стільці, а груди ледь не торкались екрана.

— Слухай, що то за чорт поселився у вас в коридорі? Чи, скоріше, чортиця, як воно стверджує.

— О, то справді оригінал! Ти ж знаєш, до нашого еротичного курника збігаються збоченці з усього Києва. Ми будемо робити з нього «дівчину номера» — як у «Плейбої». Йому двадцять сім років. До речі, він запевняє, що скінчив наше піхотне училище і командував взводом у Середній Азії. Невже ви не порозумілися на твоїй улюбленій темі?

— Завжди у нас так, — зітхнув я. — Або нічого не можна, або, якщо можна, то все відразу. «Плейбой» би закрили спеціально постановою Конгресу, якби в ньому з'явилась така «дівчина номера»…

— А така, як я?

— Тоді б від заздрощів закрився «Пентхаус»!

— Я ладна пробачити тобі що завгодно. Навіть те, що ми зустрічаємось лише раз на тиждень.

— Ти хотіла мене бачити?

— Дурень, я тебе просто хотіла!

Оля на мить розвела ніжки в блискучих панчохах, показавши трикутник мережив, і так само хутко сховала його. Здавалось, там у неї причаїлася чорна блискавка.

— Крім тієї шльондри в коридорі більше нікого немає?

— Лише ми.

Я скинув свою шкіряну куртку і притис Олю до грудей. Кінчик мого язика розтулював їй вуста, а рука тяглася до блискавки між ніг, занурюючись у вологу глибину. Схоже було на те, що Оля хотіла мене від самого ранку. Тим часом її ніжка акробатично лягла мені ледь не на спину (зайвий доказ, що Оля не брехала, кажучи, що тричі на тиждень відвідує шейпінг), і мій бойовий спис з першого ж разу поцілив їй просто в піхву, кожним новим ударом підтверджуючи успіх. Ним можна було б підкинути цю дівчинку до самої стелі.

— Боже, як я тебе хочу, — шепотіла вона, обпікаючи мою шию поцілунками. — Як я тебя хочу…

«Всі ви мене хочете», — промайнуло у голові.

— Ти ж мій? Мій? — питала Оля. — Мій! — кричала вона задихано. — Я тебе нікому не віддам! Нікому!

— Твій, — відповів я і подумав: «Якщо тобі так хочеться. Але, насправді, я — свій».

Оля здригнулася так, немов замість сперми я влив у неї розпечену ртуть, і похилилась в обіймах. Щока її притиснулася до мого плеча.

— Тобі добре? — запитала вона.

— Добре, — відповів я і знову подумав: «Як може бути добре тому, хто замість однієї жінки хоче двох, замість двох — трьох, замість шести — дванадцять і замість дванадцяти — безкінечність».

* * *

Уві сні я керував винищувачем над Ла-Маншем. Осінь 40-го року. Холодне море внизу. Ззаду — нікого. Синьо-біло-червоний круг на крилі — знак британської королівської авіації. Піднімаю голову. І раптом, наче прямо з сонця, замість «мессершмітта» на мене падає чорна валькірія — діва смерті з розгорнутими на півнеба крилами. Потойбічним сріблом горить луска її тіла. Віраж — на мить я врятований, але сталеві пазурі вже дзвенять по дюралевій обшивці мого «спітфайра». Ось вони впиваються в кабіну, і по склу наді мною розбігається павутиння тріщин. Прекрасні сині очі жінки-смерті пронизують мене наскрізь, криваві губи розтягуються в переможній посмішці, чорне волосся — як у змії… «Остерігайся Поліни», — пише хтось чорними літерами у моєму мозку.

Збагнути Поліну я не міг. З того дня, як вона подзвонила, минуло два місяці. Чи була жінка, яку я кохав би довше? Ні. Ніколи. І тому я робив усе можливе, щоб не закохатись ущент. У театрі завдяки Поліні у мене з'явилося постійне крісло. Я навіть став надягати на вистави двобортний костюм, бо, торкаючись пальцями мого волосся, — вона казала:

— Мені так подобається контраст між твоєю спортивною статурою і строгим піджаком. Це збуджує.

На відміну від мене, Поліна не дбала про обережність. Вона могла поцілувати мене на очах будь-кого. Чому їй так хотілося, щоб усі знали про наше «кубління»?

— Ти не боїшся ревнощів чоловіка?

— Йому подобається трішки ревнощів. Це його збуджує.

Я ніколи не зміг би пояснити до кінця її поведінку, як не можу пояснити причин цього світу. Але впевнений: якщо у жінки пухкі губи, вона знається на коханні. А чому Мадонна виходить на сцену гола? То, може, Поліна і була маленькою Мадонною? Я бачив, що, з'являючись зі мною в ресторані чи знайомлячи з кимось зі своїх друзів, вона пишається мною, як хижим звіром, якого їй вдалося вполювати — так ніби це не я спокусив її. І навіть я б сам не зміг уже сказати, хто ж кого вполював, бо назавжди запам'ятав ту ніч у метро, коли нам не випало зустрітися. Я їхав додому і твердив собі: «Ні, ти не помреш. Ти не помреш. Від цього не помирають. Завтра вранці ти її побачиш». Та коли вона запитала: «А що далі? Що з нами буде?», я відповів словами модної пісеньки: «Що з нами буде? Наша дорога — дорога в нікуди».

— Як?

— У тебе є чоловік!

— Але я його не люблю!

— Він багатший за мене разів у сто. А я лише молодший.

— Ти теж будеш казково багатим. Я вірю.

— А я тобі не вірю. Як можна вірити жінці, котра щовечора виходить на сцену вдавати кохання? Сьогодні — він, завтра — я? Я не люблю, щоб мене кидали заради когось.

— Добре. Вважай, ми не говорили. Це була хвилинна жіноча слабкість.

На прощання вона поцілувала мене, як завжди. Та коли я зателефонував за кілька днів, то почув: «Я зайнята». Краще б мені дали ляпаса. Я зціпив зуби і незабаром поїхав до Львова, де один з депутатів найняв мене на передвиборну кампанію. У Львові було добре. Вірменське подвір'я і собор Святого Юра допомогли забути Поліну. На згадку від тих відвідин лишилася купа грошей — гонорар за удачу — і чудова картинка: після мітингу, на якому мій підопічний вигукував: «Український флот борознитиме простори Тихого океану!» — ми святкуємо перемогу, білий стіл заставлено пляшками, старий вояк УПА напився так, що вважає курячу ногу в руці за свій протез, а я погладжую під столом ногу сусідки від коліна до середини стегенця і вже встиг домовитися, що через півгодини підіймуся наверх. Справді, у Львові було добре. Прикро лише, що імені сусідки — власниці таких розкішних, незбагненно солодких ніг — пригадати не можу.

Проте навіть львівський бліцкриг не втамував образи. Вперше я відчував, що ніхто не може замінити мені одну жінку. Навіть безліч жінок. І, замість того щоб вийти на звичне полювання, я вештався містом, ходив до басейну і гортав французькі еротичні журнали з колекції Петра — знаного на весь Київ збирача цього мотлоху. Розглядаючи барвистих, виблискуючих, як метелики, жінок з тілами, яких ви ніколи не побачите у житті, я подумав, що оце, мабуть, і є ідеальне кохання. Без запаху і слів. Купивши такий журнал у суботу, можна залити його спермою в неділю і пожбурити на смітник у понеділок, щоб уже ніколи навіть не згадувати цих перелітних одалісок. Ритуал на найвишуканіший смак. Будь-яке збочення. Можете навіть розрізати ножицями їхні паперові тіла чи відшмагати лінійкою, навчаючи пристойності.

І це навіть краще, ніж гумова лялька, бо до сторінок не потрібно нічим доторкатися. Одне слово, ідеальне кохання.

* * *

Поліна зателефонувала, коли я вже й не сподівався.

— Куди ти зник?

— Ти ж зайнята.

— Хто тобі сказав? Навіщо вірити тим, кому ти не віриш?

Уперше я не знайшов відповіді.

— Ти сердишся? Приходь завтра. Додому.

— А…

— Він їде до Відня. Приходь рівно о третій. Спізнишся хоч на десять хвилин — можеш не підніматися.

— Я ніколи не спізнююсь.

Утім із трубки почулися лише короткі нервові гудки. Раптом мені розхотілося йти. Чому? Передчуття небезпеки? Атож, саме воно. Такий собі холодок у животі і трішки в мозку, якщо хто не знає.

Небезпека? Я засміявся. Хіба тепер часи герцога де Гіза, який змусив дружину послати запрошення коханцеві і вбив його у себе в палаці, нацькувавши слуг? Наскільки я знаю, чоловік Поліни — прагматик. Він справно платить рекету. Заплатить і мені.

Проте наступного разу я обов'язково зважу на передчуття. Можете навіть назвати мене забобонним — усе одно. Бо саме в ту хвилину, коли я, лежачи на величній, як Маріїнський палац, постелі Поліни та її чоловіка, пестив витончене тіло коханки, почуваючи себе як риба у воді, і вже ось-ось мав зануритися в її ніжну глибінь, якась тінь промайнула в мене над головою. Інстинктивно я сахнувся убік, краєм ока помітивши, що там, де мить тому гралася моя плоть, лежить грецька ваза з Ольвії, кілограм три з гаком. Просто так вази з неба не падають. Особливо колекційні, гідні музейних залів, а не моєї голови. Я схопився на ноги й опинився віч-на-віч із нападником. Те, що я був без штанів, не дуже мене турбувало. По-перше, значну частину життя справжній чоловік повинен проводити без штанів. По-друге, голий я маю вигляд чогось середнього між Тарзаном та Конаном-варваром і під захистом своїх м'язів комплексувати не стану. Навіть якщо проти мене виставлять бійця в піджаку від Версаче. Блискавичним ударом у голову я звалив його з ніг і сів верхи.

— Ти ж міг мене вбити! — почув я свій відчайдушний вигук.

Я підняв правицю, щоб додати йому ще, і… опустив руку. Переді мною лежав Полінин чоловік — такий собі елегантний джентльмен саме в тому піджаку. Профіль його був трохи зіпсутий моїм аперкотом.

— Звідки ви взялися? — спитав я, від несподіванки переходячи на «ви». — Ви ж у Відні?

— У якому Відні? — застогнав він. Це було вже занадто.

— А чому тоді вас приперло додому майже серед робочого дня?

— Бо мені подзвонила дружина і попросила приїхати.

Я глянув на годинник.

— Рівно о четвертій?

— Так. Раптом меня осяяло. Я засміявся. Поліна, що дрижала тепер у кутку ліжка, згорнувшись у клубок, влаштувала нам тут щось на зразок півнячого бою, призом у якому була вона.

— Вона не казала, щоб ви не запізнювалися?

— Казала.

Я хутко натяг штани й допоміг бідоласі підвестися. До мене повернулася звична впевненість і почуття гумору — ніби п'ять хвилин тому мене не перервали на найцікавішому місці. Саме настав час для коротенького прощального спічу.

— Пані і панове! — звернувся я до них. — Залишаю вас наодинці. Сподіваюсь, вам є про що побалакати. Поводьтеся пристойно. Вас, пане, я просто благаю: поводьтеся з Поліною як джентльмен і не жбурляйте з розпачу в неї вази, як у мене, бо тоді я змушений буду вбити вас за образу дами. А вас, пані, я б попрохав ніколи не проводити таких жорстких експериментів. Не у всіх чоловіків нерви як у мене. Зважте на це.

І вийшов зі спальні. В спину мені по-зрадницьки вдарив голос Поліни:

— Господи! Як я вас обох ненавиджу! Обох!

Як після цього мені захотілося побачити мою Олю! За двадцять хвилин я домчав до «Еростилю». Та Олі там не було. За комп'ютером гралося лише те жінкоподібне, котре минулого разу відрекомендувалося Танею.

— А де Оля?

— То ваша біла «Тойота» десятирічної давності стоїть біля під'їзду? — глузливо запитала істота.

— Як для жінки, ви непогано знаєтеся на авто, — відпарирував я. — Але «Тойота» справді моя.

— Ну, щось і в мене має бути від чоловіків? Правда? Що ж до Олі, то її з півгодини тому забрав якийсь красень на «Альфа-ромео» — щонайбільше трирічної давності.

Це був останній найвлучніший удар. Сидів би я зараз у кабіні винищувача, саме час було б натиснути на кнопку катапульти. Мабуть, істота за комп'ютером зрозуміла це. Вона злізла зі стільця і співчутливо погладила мене по руці. Очі істоти раптом набули млосного похітливого виразу.

— Не журіться, — промуркотіла вона. — Ви такий гарний. Я б не змогла зарадити вашій біді?

Я вже не мав сили жартувати і просто відвів її пальці зі свого зап'ястка.

— Слухай, Таню, — сказав я, — помовч. А то вперше в житті я змушений буду вдарити жінку. Мені б не хотілося, щоб нею була саме ти.