Авто м'яко, як уткнувшись у туго напнуту сiтку, зупиняється. При воротах у суворiй готовностi застигла палацова варта – будь ласка, ворота вiдчиненi. Але князь Альбрехт сидить непорушне, похиливши голову й нечутно посвистуючи безкровними губами.

Так, пiсля трьох днiв рiзних заходiв – смiшних i образливих, потрiбних i цiлком зайвих – нащадок могутнiх, всевладних монархiв Нiмеччини добувся-таки до ворiт палацу "короля гумових препаратiв". Тепер його ще мають обшукати з голови до нiг i тодi вже безборонне й милостиво пропустять на свiтлi очi бiржової величностi. А результат?..

Висхла, старомодна, напружено-велична постать, трудно спираючись на палицю з срiбним гострим наконечником, помалу пiдводиться i сходить iз авто. Вузькi, старечо-синi уста не перестають безжурно, легковажно посвистувати. I коли агенти охорони його гумової величностi ведуть нащадка нiмецьких iмператорiв у масивнi, монументальнi ворота палацу, i коли вони його делiкатно, коректно, але пильно й дiловито обшукують, i коли вiн iде вгору парадною алеєю до будинку палацу, уста не перестають забуто, напружено боляче посвистувати.

Так-от вiн, палац Мертенса! От вiн, новiтнiй. Версаль фiнансового самодержця.

Вiн стоїть на горi; на горi, створенiй серед рiвнини мiццю й волею володаря Нiмеччини, конкурента бога на землi. З кожним кроком на гору, до трону, все ширше розгортається панорама Берлiна. Лежить старий, покiрний бiля нiг велетенської потвори, званої палацом, i з глухим гуркотом кадить йому тимiями своїх фабричних димарiв.

Князь Альбрехт часом зупиняється, щоб одпочити, i пiдводить голову догори, до колосальної будiвлi. I тодi на устах його видушується тонка посмiшка людини, що знаходить заслужену сатисфакцiю у своїй вищостi. Стиль омнеїзму! Розумiється, омнеїзму, всеїзму, всього, що тiльки можна зiбрати, купити; щирий витвiр бiржової, нажертої честолюбностi й претензiйної нездарностi. О вiки, ви проминули недурно, тут зiбрано – не бiйтеся! – все, що творив ваш генiй: i шпиляста, напружена в небо, в потойбiчнiсть, у тайну готика; i округлий, заспокоєний у святiй урочистостi вiзантизм; i брутальний, але змодернiзований амсриканiзм; величезне депо стилiв i епох, накопичена страшна кучугура дорогоцiнних речей, понакрадуваних, понаграбовуваних i зганьблених негiдними руками. Понурi, стiжкуватi башти – i розлоii, смiхотливi тераси. Аскетичнi шпилi – i череватi банi. Над дорiйським порталом парадного входу з строгими, чистими колонами – у виступах, прищах i гримасах неомнiйська башта на дiвочих, незайманих, святих ногах – тiло череватого, погризеного нечистими хоробами роэпускиого бiржового махера.

Пишайся, Нiмеччино, ти досягла найвищої слави! Столiття твоєї боротьби, грiм твоєї славетної зброї, десятилiття тяжких поразок, iспитiв, ощадностi, збирання сил, твоя вперта невтомнiсть, шляхетна сувора брутальнiсть, твоя кров, пiт, наука, праця – все кiнець кiнцем утворило Мертенса!

А нащадок твоїх королiв, пiдпираючись паличкою, смиренно i слухняно йде пишними мармуровими сходами палацу на поклiн, на сором, на ганьбу до твого витвореного владики. I слуги владики, обшукавши нащадка твоїх королiв (чи не має вiн, iдучи на сором свiй, намiру вбити твого володаря), тепер проводжають смиренного прохача з закушеними посмiшками погано видресованих холопських пик.

А от i знамените переддвер'я до святого святих – приймальна зала пана президента Об'єднаного Банку. Тут iз мурашками поштивостi у спинi дожидаються авдiєнцiї мiнiстри "республiки", тут не один уже монарх за показною величнiстю й награною вибачливiстю ховав тремтiння тривоги. Храми, будованi колись на честь бога, могли б умiститись у цiй залi разом iз своїми дзвiницями, банями, хрестами.

Так, так, бiржа не любить шкодувати грошей на iмпозантну й доходову рекламу. Всякий, що входиш сюди, падай ниць! Зщулься, зберись у крихiтну грудочку, мiзерну, безпорадну перед цiєю величчю, перед височiнню гранiтних стiн, об'єднаних кольоровим склом банi, пообкладуваних мармуром, пообвiшуваних скарбами мистецтва, позбираних iз усiх вiкiв людськостi, обляпаних золотом, оздоблених безутримною, кричущою, рекламною творчiстю. Вiдчуй i проймися свiдомiстю своєї нiкчемностi. Ступай навшпиньках по дзеркальному мармурi пiдлоги, швиденько, боком просунься помiж колонами, в яких одбивається твоє напружене, пригнiчене обличчя, пiрни тихенько в оксамит i шовк глибокого фотеля й сиди нишком, загублений, малесенький.

З гримасою гидливої погорди на синюватих, расових i хорих устах, залiзно постукуючи палицею, з гострими лопатками й тонкими синювато-бiлими пальцями, помалу й байдуже серединою зали проходить князь Альбрехт на вказане йому мiсце. Попiд стiнами шелестом пробiгає шепiт – впiзнали. Значить, сьогоднi ввечерi екрани газет зроблять цей шелест криком на всю Європу.

Ну, розумiється, шляхетна душа гумового фабриканта не випустить такої чудесної нагоди, щоб потiшити свою амбiцiю, – вiн не одну годину потримає в своїй приймальнiй залi нащадка нiмецьких монархiв. Як кухлi доброго пива, вiн прийматиме наперед отих усiх банкiрiв, урядовцiв, модно поодяганих дам i смакуватиме кожну зайву хвилину чекання свого пониженого, упокореного ворога.

Вiнтер, секретар Мертенса, високий, тонкий, з пiдiбганим животом i довгою фiзiономiєю хорта, безшумно й легко то входить, то виходить iз дверей кабiнету, подiбних до царських церковних врат. I князь по лiнiях його тiла, по рухах рук i нахилу собачої голови може судити про ступiнь значностi того, до кою Вiнтер пiдходить. Це надзвичайно чулий, удосконалений апарат, що зазначує в собi щонайменшу рiзницю в еманацiї iстот у фотелях. Вiн, як червак, здається, має здатнiсть то робитись iще довшим i тоншим од поштивостi, то зщулюватись, утягати самого себе в себе, ставати товстiшим i меншим од погорди.

От вiн виходить iз царських врат, з побожнiстю причинивши їх за собою. Нюхнув управо, нюхнув улiво, перегнув хортяче тiло в поштиву запинку й безшумно, на собачих лапах, пiдбiгає до князя. Пан президент просять його свiтлiсть до кабiнету. Пан президент благають вибачити, що не могли прийняти його свiтлiсть моментально.

Чудодiйна, страшна рiч – надiя. То вона, а не страх, не покiрнiсть веде засуджених на смерть на ешафот; то вона найгордiших, найодважнiших утримує вiд бажання кинутись на катiв i в нерiвнiй, безнадiйнiй, але почеснiй боротьбi знайти смерть. Опортунiстична, поблажлива, гнучка, улеслива, вона згодна на всяке пониження, на всяку ганьбу, аби вiдтягти останню хвилину на мiлiметр далi.

I вона оживлює мертвякiв, ставить на ноги калiк, робить видющими незрячих, висхлих, безживних, iнертних сповнює соками й енергiєю.

"Пан президент благають вибачити". I вже тьохнуло щось у старому, тоскно млявому тiлi, вже зашугала загусла кров, уже величезна зала стала неподiбною до бiржової стайнi. I паличка вже не цокає так iзневажливо й демонстративно по мармурових квадратах пiдлоги.

Мертенс приймає князя стоячи, навiть трохи пiдiйшовши до дверей од столу. Поважно й серйозно, нахиливши бичачу, цегляного кольору шию, вiн коротким, поштивим жестом куцої товстої руки поводить на дерев'яний жовтий фотель. Нi iскорки трiумфу.

Пiсля кольорової, врочистої, холоднуватої пiтьми приймальної зали очi мимоволi мружаться вiд жовтого, слiпучого свiтла кабiннету. Сонце – майове, щедре, реготливе – з розгону б'є крiзь розчиненi широченнi вiкна в дзеркально вигладжений паркет, одбивається, перелiтає в жовтi дерев'янi стiни, в дерев'яну стелю, грає скрiзь зайчиками вiд металу апаратiв, лоскоче червоне, м'ясисте вухо Мертенса. I нема йому нiяких перепон. нi одної м'якої меблi, нi портьєри, нi завiски – дерево, книжки, метал, папiр та солома на плетених сидiннях фотелiв i стiльцiв. Оце такий кабiнет президента Об'єднаного Банку.

На величезному столi, переламаному глаголом, в хаотичному порядку, в напруженiй, веселiй готовностi блискають телефони й телеграфнi апарати – з екранами, без екранiв, слуховi, свiтловi, мiдянi, слiпучо-блискучi й матово тьмянi – рурки, держальця, скло, гвинти. Все це грiзно, боєво купчиться пiрамiдою перед фотелем пана президента Об'єднаного Банку, єднаючи його з Берлiном, Нiмеччиною, всiм свiтом.

Сiдаючи, Мертенс надушує гудзик одного апарата й гукав в матове скло одривчастим, одвологлим басом:

– Припинити. Давати тiльки свiтло.

I зараз же повертається всiм важким, туго збитим тiлом до князя. Поклавши обидвi короткi цупкi руки з товстими пальцями на поруччя, вiн злегка нахиляє велику голову, неначе збирається битися лобами з гостем. Зелено-сiрi, гарнi, на диво молодi та свiжi серед цього iржавого м'яса обличчя очi спокiйно, твердо й чекальне зупиняються на старому князевi. А на втиснутих, блiдих, iз зеленкуватими жилками висках нащадка нiмецьких монархiв виступає рiденька, спiтнiла рожевiсть Вiн спускає очi додолу, довго мовчить i, нарештi, тихо, рiвно говорить у пiдлогу:

– Вам, мабуть, вiдома цiль мого до вас вiзиту?

Мертенс спочатку ледве помiтно киває головою, потiм з деякою натугою розчiплює м'ясистi голенi губи й рипить:

– Точно невiдомо. Догадуюсь. Боюсь помилитись.

I знову стулює уста. А над верхньою губою дрiбно-дрiбно, як вогкiсть на стiнi, мокрiє пiт. Мокрiє вiн i на бурому чолi, випнутому згори, ввiгнутому посерединi й випнутому знову на бровах, подiбному до сiдла. Розхристанi майже до живота за останньою модою (що пiшла трохи не вiд самого Мертенса) грубi й червонi груди теж мокро блищать од поту.

Князь задумливо ставить палицю мiж свої гострi колiна, кладе на неї обидвi свої руки з видушеними по них фiолетовими жилами, на руки спирає погляд i все тим самим рiвним, тихим, немов байдужим голосом починає викладати те, що Мертенсовi давно вже добре вiдомо.

Мертенс, пiдiгнувши короткi, товстi ноги пiд фотель так, що колiна кругло, як у жiнок, випинаються, наставивши наперед лоба, з пильною цiкавiстю розглядає князя. Часом вiн скоса зиркає на екран, на якому, як на маяку, одноманiтно то з'являється, то зникає нiжно-синiй круглий знак.

Князь замовкає. Руки йому спiтнiли, але вiн не витирає їх, бо знає, що вони тремтiтимуть.

Мертенс злегка тарабанить пальцями по блискучому поруччю фотеля.

– Так. Так. Гм. Отже, виходить, бiржова наука, князю, нелегка? Що? Га?

Князь не зводить очей iз своїх мiцно, до болю складених на палицi рук.

– Удача чи невдача може спасти на найбiльш учених, пане президенте.

– Так-то воно так, та… Гм!

I раптом iржаве, обвисле, з квадратовими пiтними щелепами лице засвiчується добродушними, одверто веселими iскорками очей.

– Що, князю, нашою зброєю та проти нас-таки? Га? Мечi не годяться?

Тут князь уже пiдводить тьмянi, вицвiлi, з блiдо-сiрими баньками очi на гумового короля. Рiденька рожевiсть уже розлилась по худих, запалих щоках.

На екранi часто, настiйно починає стрибати цифра 7.

Мертенс бере олiвець i щось закреслює в товстому блокнотi.

Потiм надушує гудзик i, вертячи олiвець у пальцях, знову сiдає, як сидiв.

– Нi, князю, бiльше вiдтягати виплату неможливо. Абсолютно. Закон цифр. Могутнiший за закони природи й гуманностi. Неможливо.

Цебто вiн цим каже, що князь Лльбрехт i його син будуть цього тижня арештованi й посадженi в тюрму, як кузен Дiтрiх.

I князь, сiро посмiхнувшись, корчачи вiд сорому пальцi нiг, трудно видушує з своїх хорих, расових уст:

– Ваша влада дужча за всi закони…

– Помиляєтесь, князю, помиляєтесь. Я теж тiльки цифра. Тiльки цифра.

Жовтий олiвець виприскує з пальцiв i з дзвiнким дренькотом котиться пiд ноги князевi. Князь машинально й швиденько перегинається донизу, але, помiтивши чекальну непорушнiсть Мертенса, тiльки дивиться на олiвець i знову кладе руки на палицю. На м'ясистих устах величностi миготить легкий усмiх i ховається.

– Помиляєтесь, киязю, помиляєтесь.

I Мертенс здiймає руки з поруччя. Вiзит скiнчено. Князь може вставати й забиратись.

Але князь сидить i з сiрою застиглою посмiшкою дивиться пiд фотель Мертенса.

– Ми… противники. Це так. Але коли в одного противника вистачає малодушностi прийти до другого й прохати пощади, то так натурально, що в другого повинно вистачити великодушностi вiдмовитись од таких способiв боротьби, як… смерть. Бо ви самi знаєте, що ваша вiдмова… смерть для мене й для мого сина.

Мертенс спокiйно накриває очi важкуватими повiками, знову обiймає пальцями поруччя фотеля i, наче цитуючи напам'ять книгу, рiвно, поважно говорить:

– Князю! Кiлька десяткiв рокiв тому ваша вельмишановна шляхетська монархiя штовхнула Нiмеччину в ряд згубних внутрiшнiх i зовнiшнiх вiйн. Зруйнувала. Знищила. Кинула у злиднi, в ганьбу.

Сухий, тонкий нiс князя блiдне так, що здається старою, вивiтреною, посiрiлою кiсткою. Але князь мовчить – десь пiдло нашiптує надiя: а може, задовольниться брутальнiстю й не захоче жорстокостi?

– I ми пiдняли її! Ми! Вернули могутнiсть, славу, багатство! Ми!

I Мертенс сильно гупає себе рукою не в груди, а по круглому колiнi.

– Але ви, ви не признаєте. Мрiєте вернути колишнє, неповторне. Iсторiю лицем назад? Змови проти нас? Що? Га?

Князь скоса зиркає в iржаве лице. Ага, бiржова душа не витримала, розхристалась, дає волю собi, тiшиться, губу зако-иилює, громом гримить.

– Та ще приходите до нас просити в нас нашої зброї для боротьби з нами-таки? Хе! Великодушнiсть?

– Я прошу не для боротьби, а для врятування честi й життя… мого й мого сина. Ну, я вас… благаю!

I, чуючи болючий, жахний сором i знаючи, що цього не треба було казати, i знаючи, що все одно й це не поможе, старий князь робить горлом так, наче ковтає щось трудне, i одвертає голову вбiк. На старiй, жовто-сiрiй шкурi вилиць хоробливо горять червонi плями.

Мертенс раптом погасає. Витягає з-пiд фотеля ноги, сiдає рiвнiше i, пильно та важко дивлячись у князя, з сухою байдужiстю каже:

– Врятування вашої честi й життя… в руках вашої дочки. I, не зводячи твердого погляду з поширених непорозумiнням очей князя, попереджуючи цим усяку посмiшку, з строгою врочистiстю додає:

– Нiмеччинi потрiбна гiдна її слави дружина менi.

Князь якийсь мент ошелешено сидить, широко розплющивши та так i забувши очi, iз злегка одвислою нижньою губою, а червоними плямами пiдняття на прозоро-жовтих щоках. Потiм умить, хитнувшись увесь угору, пiдпирає тiло палицею, роззявлює рота, зараз же закриває, наче задихавшись тим, що має сказати, знову розкриває й видихає вниз у злегка пiдняте догори м'ясисте, червоно-буре, лобате лице:

– Нахабний хам!

I, напружено-часто застукавши металiчним наконечником по вiдлозi, спираючи на палицю ослабле тiло, повертається на мiсцi, злегка хитається i, випрямившись, дрiбн-о-швидко виходить iз кабiнету.

Мертенс iз кректiнням нахиляється, пiднiмає олiвець i, надушуючи гудзика крайнього апарата, з посмiшкою гиркає про себе:

– Ще й сам її приведеш!

***

Лагiднi, терплячi очi Софi скоса й несмiло, з острахом побожностi зиркають на витончений, уже суворо, знайоме, страшно закостенiлий овал молочно матового лиця принцеси Елiзи. Три днi за постаттю принцеси не видно бiлої, пухнастої купи Нептуна з рожевим язиком i розумними, терплячо-лагiдними собачими очима. Три днi принцеса, льокаї, шофери, камеристка Софi ловлять, благають, грозяться Нептуновi, i з кожним днем овал принцеси стає гострiший, як тiльки згадують iм'я Нептуна.

Лагiднi, сумирнi очi Софi з побожним нерозумiнням дивляться злегка вгору на суворо замкнутi уста дивної, нелюдської iстоти в такому людському тiлi. Батько i брат сьогоднi вибираються в далеку повiтряну дорогу, апарати вже стоять напоготовi, з Лейпцiга прийшли новi науковi прилади, що за ними принцеса так тужила, що їх так довго й нетерпляче вичiкува.iа, надворi в парку стоять густi завiси весняного дихання, якi треба, як воду, проривати грудьми, iдучи, вiд яких не тiльки Нептунове серце душно стискується. А дивна iстота ходить по парку, грiзно, зловiсно стягнувши широкi брови на зеленi очi й поклацуючи пальцем правої руки по долонi лiвої, – грiзний знак!

Старий князь сьогоднi чогось так сумно, тихо сказав:

– Закон природи, Елiзо, немає ради…

Але дивна iстота тiльки глянула на батька й мовчки вiдiйшла хто з нею, для того всi закони, крiм її, зникають. Нiякi закони бога, природи, людей не мають нi сили, нi значення перед її законом i волею.

В кiнцi алеї нарештi з'являються двi постатi; вони ведуть ведмежу купу шерстi. В неї роззявлена паща i язик мокро, зрдихано звисає на правий бiк. I льокаї, i Софi, i Нептун – усi знають, що в квiтнi, коли сонце гарячими золотими пальцями розгортає пелюстки квiток, безсоромно оголюючи нiжну схованiсть їх; коли вночi в парку стоїть насичений сонцем, сласний шепiт трав, дерев, коли в грудях плаває тоскна, солодка туї а, коли навiть заржавленi цвяхи вилiзають iз старих дощок паркана i зливаються в обiймах, – тодi не можна мати претензiй до Нептуна за його нехтування обов'язкiв раба. Тiльки одна принцеса Елiза цього не розумiє.

Нептун важко дихас и уперто тягне могутню, жовтяво-бiлу голову назад вiн показує, що тiльки насилi кориться и нi один крок його не є з його доброї волi.

Його можна вести на мотузку, можна гарапником примуснiй пересувати ноги, але вся ведмежо собача душа його там, зпiдки так пiдступно, так неї арно, так чисто по людському вiдiрвали йою цi двое людей.

Принцеса Елiза мовчки, не дивлячись на злочинця, бере мотузок iз рук льокаїв Вона сама поведе його далi. Льокаї можуть iти соби геть. Лишиться тiльки Софi. Чого кров на мордi в Непттуна? Били? Нi? В боротьбi? Якiй боротьбi? Добре.

Нептун сидить i жде дальшої насили. Колись, iще так недавно, ще три днi тому такi покiрнi, вiдданi, перповненi молитовною готовнiстю покласти своє життя за один мiв папi його очi – тепер тьмянi, невидющi, поверненi поглядом, усiєю суттю своєю туди, за парк, до лютої, весело, жадно пiднесеної кавалькади, в якiй вiн займав пануюче мiсце.

Принцеса не бачить, куди поверненi очi Нептуна, вона не розумiє того, що розумiють навiть старi iржавi цвяхи в парканах.

– Нептуне! Ходiм!

Нептун важко дихає й не чує. З пащi густим павутинням звисає слина через чорний бордюр губи.

– Нептуне!

Нi одного руху хвостом, нi iскорки уваги в тьмяних очах.

– Нептуне!

Сонце жовтими плямами мрiйно гойдається на бiлiй кошлатiй купi.

Принцеса Елiза раптом повiльно, задумано виймає з торбинки гарненький, поблискуючий бузково-синюватими хвильками парламутру револьвер, ступає до Нептуна й якийсь мент дивиться на вiдвернену вбiк байдужу, чужу, вперту голову. Софi похололими вухами чує, як голос принцеси стає тихий, ледве чутний,тьмяний:

– Нептуне! Ходiм! Чуєш?.. Ну, Нептуне!

Нептун не чує.

Тодi Софi бачить поширеними, зацiпенiлими очима, як принцеса Елiза помалу пiдводить руку, перехиляє дуло перламутрової цяцьки до голови Нептуна, дуло злегка здригується, чується легеньке шипiння, i бiла голова з роззявленим ротом i мокрими помережаними губами раптом одкидається назад i падає набiк Та сама i олова, яку принцеса несамовито, з жагою цiлувала ще три днi тому i сама розчiсувала її бiлi шовковi патли!

Одвернувшись i не глянувши бiльше нi разу, принцеса йде алеєю назад, до палацу. Вона не повертається й не кличе Софi: вона знає, що два кроки вiд неї з неминучiстю явища природи йде невеличка, струнка, худенька постать iз гладенько причесаною попелястою голiвкою й лагiдними покiрними очима.

При виходi з парку небо розгортає широченнi розгонистi блакитнi обiйми. Принцеса злегка пiдводить золото червону голову: гарне небо, чисте, прозоре й таке легке, що, здається, можна птати в ньому без нiяких апаратiв Тiлькi на заходi, як дiрчастi волокниста iубка, розвiшена на просух, рiвною смугою простяглася сиво-жовта хмарина. З землi куряться у прозору блакить пахощi засоромлено бiлих черешень, нiжно-рожевих яблунь, молодих кущiв iз дитячими щiчками листочкiв i пiслядощовоi смачної вогкостi землi.

А там, позаду, на алеї, з судорожно витягненою лапою лежить десь бiла купа Нептуна.

Подвiр'ям замку принцеса Елiза проходить плавкою, поважною ходою, строго и легко несучи маленьку голiвку на великому пишному тiлi, щiльно обтягненому на крутих клубах старомодною амазонкою, – голiвка золотистої гадючки на тiлi горного лебедя.

Коли вона входить до кабiнету, їй на хвилинку здається, що батько й Отто занадто раптово стають веселi. Тiльки веселiсть Отто трошки часом необгрунтована, напружена, винувата, як у людини напiдпитку. I смiх вибухає з горла несподiвано для самого його "Ги-и!".

Батько без ладу все то замикає, то вiдмикає шухляди столу, по кiлька раз iз неуважною заклопотанiстю обмацує кишенi й занадто пильно поглядає на Отто.

Дивне й прощання: судорожнiсть у мiцних батькових пальцях, пiсля яких довго хочеться терти мiсця дотикiв. Така сама судорожнiсть у Оттовiй посмiшцi при влiзаннi до апарата.

I тiльки через двi години i по вiдльотi стає все зрозумiле. Точно через двi години, як було наказано старому Йоганновi.

Сонце скоса й густо червонить стiну робiтнi, рясно догори позаставлювану полицями з книжками. Принцеса Елiза болюче морщить широкi темнi брови, ввесь час перед очима роззявлена, чорна, закинута назад паща бiлого милого Нептуна. I немає вже кiстяностi в овалi лиця принцеси, вiн тепер нiжний, чистий, бездоганно правильний, як тiльки що знесене яйце, i матово рожевиться вiд одблиску сонця на склi.

Хтось тихенько рипить дверима. Принцеса Елiза клацає пальцем правої руки по долонi лiвої: хто смiє порушувати наказ – пiд час працi не входити до робiтнi?!

Це старий Йоганн. Старий, жовтенький, зморщений, як перестигла, забута на деревi грушка. На маленькому личку звичайна врочистiсть i тиха поважнiсть, але в очах щось неспокiйне, тривожне, а на тацi невеличкий клуночок та велика куверта з печатками їхня свiтлiсть велiли точно через двi години передати це принцесi. Строго наказано.

Елiза спочатку пильно вдивляється в поважне личко Йоганна – Йоганн завсiди все знає. Але тепер, видно, Йоганн не знає, тiльки боїться.

Тодi Елiза швидко бере клуночок i куверту хитає головою Йоганновi и прикладам руку з довгимн пальцями до серця. Бурi печатки з м'ясистими, видушеними краями, як два ока у круглих окулярах, моторошно, пепорушно дивляться у стелю.

Старенький Йоганн несмiливо вiдходить за дверi и уперше за всю свою службу пiдглядає в-за них. I бачить старенький Йоганн, також уперше за всю свою службу в цьому домi, як принцеса Елiза з першого таки погляду в листа батька тратить усю свою звичайну напружену величнiсть, заглибленiсть у себе: вона по баб'ячому, гикавкою скрикує, схоплюється, хапає знову листа, знову гикає, перекрививши рота набiк, i з перекривленим ротом, перекривленими, непринцесиними очима пробiгає повз Йоганна, не помiтивши його притуленої до стiни, змертвiлої, крихiтної постатi.

I вперше за все своє життя.старенький Йоганн увiходить без дозволу до кiмнати панiв i тихенько, злодiйкувато перечитує страшного листа. I так само, як у принцеси, жахно струшуються в його старечих, поморщених ручках аркушики патеру й рядки письма стрибають перед очима:

"Дорога моя дитино!

Коли ти будеш читати цього останнього мого листа, нi мене, нi брата твого не буде вже на свiтi…"

Може, Йоганн також по баб'ячому скрикує, може, нi, нiхто того, навiть сам старенький, не чує.

"Але наша смерть повинна бути для всього свiту тiльки страшним, нещасливим випадком. Це – єдине, що ми можемо зробити, щоб урятувати нашу i твою честь. Пам'ятай це, дитино моя!.."

Старенький Йоганн, трусячись, озирається – чи не читає ще хто-небудь iз ним цього листа, чи не знатиме про рятування честi.

"Ми приносимо себе в жертву нашiй великiй святiй справi. А тобi лишаємо заповiт боротьба далi й помста за нашу смерть. Ти – сильна духом. Ти – єдина з нашого роду, що зберегла в собi велич нашого духу, героїчнiсть, волю i свiдомiсть датского iсторичного завдання. Нам легше помирати, знаючи це…"

Рядки миготять в очах Иоганна, пливуть слова про якiсь органiзацiї, про банки, бiржу, розрахунки, а про головне не-ає та й нема. Через що ж саме?! Для чого це страшне?!

"Все наше рухоме й нерухоме майно переходить у власнiсть Об'єднаного Банку. На помiч родичiв не сподiвайся – боягузи, маловiри, егоїсти, нездари. На якийсь час оселись у мого старого друга, графа фон Елленберга. Вiн старий i збiднiлий, живе на утриманнi свого сина, але вiрно й глибоко вiдданий менi й нашому дiлу.

Синовi його не довiряйся – зрадник, перекидько, продажний, улазливий.

По скiнченнi жалоби приймай руку принца Георга. Це буде першим ступенем до здiйснення нашого великого iдеалу. Благаю не вiдпихай його руки, приборкай свою непомiрну вибагливiсть i гординю. Нiщо зразу не приходить.

Передаю у Твої руки коронку Зiгфрiда. Хочу вiрити, що, незважаючи на всю Твою емансипацiю, ти поставишся з вiдповiдною пошаною до старого вiщування: пропаде коронка Зiгфрiда – загине наш рiд.

Працюй далi над собою, готуй себе бути на височинi науки, досвiду, знання людей i свого великого народу. Прощай, хай допоможе Тобi всемогутнiй виконати покладену на Тебе долею велику мiсiю! Твiй нещасливий батько".

А ще через двi години до замку наспiває телеграфiчне сповiщення: недалеко вiд Гамбурга в лiсi знайдено розбитий аероплан i пiд ним трупи батька i брата принцеси Елiзи.

Нещасливий, страшний випадок.

***

Старомодний, присадкуватий, двоповерховий дiм графа фон-Елленберга давненько вже не переживав такої трiпанини, шарування, вибивання. Три днi графиня бiгає, як iзлякана мишка, що загубила нiрку, з поверху на поверх, у все заглядає, вiд усього жахається, всiх дратує, всiм перешкоджає.

Навiть зачучверений, буйний, набитий гудiнням бджiл та джмелiв сад постригли, причепурили, пiдперезали чистенькими стежками, дорiжками – переполохали до нервового крику пташню, поруйнували комашнища. Хотiли знести стару альтанку з покришеними колонками, та Труда не дала: стала на порозi, схопилась обома руками за одвiрок i рiшуче заявила, що тiльки через її труп вандали ввiйдуть досередини.

Принцесi визначили апартаменти, якi займав граф Адольф до свого шлюбу, позносивши туди все, що було найкращого в домi (Але Труда свого радiоапарата не дала: в цього Страховища є органiчна потреба ставити опозицiю до всього, що всi поряднi люди шанують).

Назустрiч князiвнi прибуває сам Адольф. Сам котячим кроком обходить апартаменти, тихим, ласкавим голосом робить матерi кiлька неприємних уваг, навiть до купальнi устромляє горбасте матово жовте лице й велить перемiнити килими. Гострi чорненькi очi графинi неспокiйно слiдкують за кожним рухом опецькуватої, м'якої, з жiночим задом постатi сина. I коли його синювато сiрi в жовтих вiях очi повертаються до неї, вона вся зiщулюється, як старенька чорненька собачка пiд пiднятою ногою хазяїна.

Старий граф виразно хвилюється. Ганса Штора не можна обдурити, – хвилюється граф, що тут казати. Та й е чого подумати тiльки, хто має жити в його домi!

Рудяво-сивии, великий, як костистий старий вiл, важко ходить старий граф по кiмнатах, нахнюпивши стрiху брiв на суворо-iронiчнi очi, перебираючи пальцями на спинi й щось про себе бурмочучи.

Зустрiч виходить просто-таки врочиста. Старий граф говорить навiть невелику промову, яка була б iще поважнiша, коли б граф часом не забував наготовлених фраз.

Пiсля того вiн представляє високiй гостi всю свою родину. I в сиво-рудих серйозних вусах, подiбних до пожовклого сiна, з кожною його атестацiєю миготить хвостик посмiшки.

– Мiй перший (i єдиний тепер) син, граф Адольф. Начальник особистої охорони i член особистого кабiнету мiнiстрiв його величностi голови Об'єднаного Банку й бiржового короля Нiмеччини, Фрiдрiха Мертенса.

– Моя молодша дочка. Труда, прозвана в нас не без достатнiх пiдстав Страховищем.

Граф Адольф спочатку поштиво й низько вклоняється князевi, а пiсля того вибачливо посмiхається на батькову характеристику старiсть треба шанувати навiть у її вибриках…

Труда ж не виявляє нiякої особливої поштивостi до принцеси, але немає в нiй i нiчого страшного. Смугляве собi з синьою родинкою пiд вухом личко, здивовано-сумнi, злегка пукатi очi старої бронзи, стрижене до плечей чорно-синє волосся. От собi гарненький iндiйський хлопчинка, чогось смутненький, скромний i такий ще дитинячий у милих, припухлих, темно-червоних устах. Страховище?!

– О князiвно, цей скромний вираз, вигляд є тiльки одна а ролей нашої талановитої артистки, її мрiя. розважати шановну публiку на сценi театру. Поки ж що розважає нас.

Труда не червонiє, тiльки ще смуглiша стає. I не каже нiчого на слова батька, а просто повертається i спокiйно, тихо, зi спущеними вздовж тiла руками йде собi сходами наюру.

– От маєте!

Цей невеличкий смiшненький iнцидент розминає накрохмалену врочистiсть. Але, власне, офiцiальна частина церемонiї скiнчена От тiльки представить ще Ганса Штора Ганс Штор, як вартовий, стоїть при дверях або краще – як поставний, iмпозантний мiнiстр двору при виходi монарха. Класично гарна голова на твердих плечах монументально, безживне завмерла.

– Вiрний мiй слуга i старий друг, управитель дому, Ганс Штор.

I вже тодi веде принцесу Елiзу нагору до її покоїв, з суворою, старечою, одвиклою галантнiстю розчиняючи перед нею дверi.

I Елiза так само i на це спокiйно та поважно хитає головою, як i приймаючи зустрiч. Чорний шовк жалоби ще виразнiше пiдкреслює молочно золотистий чистий овал над чорним комiром i важкi червонi крила волосся пiд сiрувато-чорним серпанком капелюха. Ступає вона плавко, рiвно, високо несучи маленьку голову, неначе не маючи на плечах великої ваги трагедiї свого роду.

– Зразу видно кров! – побожно шепотить Ганс Штор графовi Адольфовi, поштиво розчиняючи перед ним дверi на вулицю. Граф Адольф мовчки, швиденько, iз спiвчуттям покивує головою й котячою iнохiддю вислизує надвiр до свого автомобiля.

З другого боку покоїв принцеси Елiзи дверi виходять на широку скляну терасу, а з неї збiгають сходи вниз, у сад. I тераса, i сходи, i сад повнi передвечiрнього, нiжно-солодкого духу бузку, нагрiтого сонцем Бджоли б'ються об горiшнi шибки й так по-лiтньому, по сiльському дзижчать серед непорушних чужих пальм i кактусiв, цих вiчних бранцiв Європи.

I сад показує старий граф князiвнi Обведений високим муром, з облупленими урнами, хоч i причепурений, проте буйний i розтрiпаний, забутий роками серед камiння й бетону велетенського мiста, вiн має в собi багато затишних, сумних, сiльських куточкiв. Милий сад, то правда, але граф мiг би його й потiм показати, не тепер, коли слiд би було перенести увагу на важнiше й цiкавiше для принцеси.

Недалеко вiд дому, поблискуючи на сонцi зеленкуватими й фiолетовими тонами старого скла, стоїть стара оранжерея. Одна половина її помiтно вiдрiзняється вiд другої i свiжiстю скла й дахом iз нової тонкої черепицi.

– Лабораторiя!

I трудно розпiзнати – чи гордiсть, чи насмiшка в голосi старого.

Що за лабораторiя? Принцесi цiкаво знати? Гм, досить цi кава. Це лабораторiя Рудольфа Штора, сина Ганса Штора, хiмiка-аскета, великого вченого. Десять рокiв вiн працює у своїй келiї над знаменитим своїм вiдкриттям. Але iдею цього вiдкриття вiн так пильно ховає вiд усiх, що й сам її, здається, вже не може знайти.

А яким способом син слуги став ученим? Також дуже цiкава iсторiя Дуже цiкава. Рокiв двадцять тому Рудольф Штор урятував життя графовi Адольфовi, отому саме мiнiстровi його бiржової величностi. А може, принцеса хотiла б присiсти пiд отим кленом? Старi ноги графа нiчого не мали б проти того.

I нiби гого вони й прийшли сюди, граф помалу, повiльно, – чи серйозно, чи iронiчно, бог його впiзнає, – розповiдає iсторiю врятування життя графа Адольфа сином льокая. Якiсь дикi, скаженi конi, наївнiсть i геройство сина льокая, а в результатi – переламана льокайська нога.

А сад насмiшкувато, iронiчно шелестить кудлатим гiллям, i не знати – чи у змовi вiн зi старим своїм хазяїном, чи про сто сам смiється з них обох.

– От така, князiвно, сталася колись невеличка iсторiя. В нагороду за зламану ногу я постарався зломити хлопцевi та й його батьковi за компанiю їхнi молодi мiзки. Цебто я взяв на себе освiту дiтей мого слуги. I треба сказати, що мої старання намарне не пiшли. Старший, наприклад, десять рокiв сидить у цiй келiї, нiкуди з неї майже не виходячи й поклав ши собi виїхати з неї тiльки на колiсницi всесвiтньої слави. Ходити бiдолаха не може як слiд, шкандибає, так поклав собi тiльки їздити. Що ж до другого, меншого, то тут справа стоїть цiлком бездоганно цьому зламано не тiльки мозок, але й усю душу, хоч вiн унiверситету й не скiнчив. Правда, не з моєї й не з своєї вини, тут заслуга нашого милого Страховища.

В кошлатих жовто сивих бровах, подiбних до вусiв, i в вусах, подiбних до вiхтiв сiна, ворушиться посмiшка, – чи сумна, чи iронiчна, бог його знає – принцеса Елiза збоку не може добре розiбрати. Стареча шия в буйних плямах ластовий ня двома вим'ями звисає пiд пiдборiддям, сiрi заглибленi невеличкi очi задумливо мружаться в далечiнь минулого великi, як дерев'янi сiльськi вила, руки, теж у ластовиннi й кущиках рудого волосся, важко лежать на костистих колiнах. Масивна, пiдпушена часом, але, видно, ще могутня постать.

За муром саду глухо й без перерви гуркотить кам'яно-залiзний, багатомiльйоновий Берлiн, наче клекоче велетенський казан пiд вогнем самої землi. Часом бпiзько, пiд самим муром, ревуть i трублять автомобiлi. Вгорi, над садом, у всiх напрямах прорiзують закурену димом мiста небесну блакить аероплани, обливаючи тишу саду лопотливим гуркотом моторiв.

А клен собi мрiйно перебирає прогризеним листям, граючися сонячними плямами по алеї. За спиною в пухнастих фiолетових кущах бузку ляскотить батогом i нiжно ухкає соловейко – рiдкий гiсть Нiмеччини. Дiловито, заклопотано гудуть бджоли; комахи дрiбнесеньким чорним намистом, як караван у пустелi, тягнуться через дорiжку в гущавину трави.

Сидiти б отак, i не рухатись, i не пам'ятати нiчого, що було i що треба, щоб було. Слухати невеличкi iсторiї про зламанi ноги й мiзки, про невиннi страховища з пухлими дитячими устами.

– А що ж винна графiвна Труда, пане графе?

Граф спочатку довго мовчки хитає головою, потiм повертається до князiвни и пильно дивиться їй у лице:

– А як ви гадаєте, принцесо, як може завинити сiмнадцятилiтня дiвчина перед двадцятидвохлiтнiм хлопцем?

– Гм! Невже кохання, графе? Граф рiшуче киває головою.

– Та ще яке кохання! З тiканням, викраданням, погонями, самоотруїнням. Зовсiм опера, та й годi. Ну, Трудi тiльки прополоскали шлунок, але з Максом Ганс Штор повiвся трохи серйознiше: вигнав хлопця навiки з дому. Але до такого фiналу прилучились уже вищi мотиви. Насамперед занадто палка й бурхлива албанська кров i в батька, i в сина. трохи не з ножами кидались один на одного. Але головне – фiлософiя Ганса Штора. А як же, як же! Ганс Штор, правда, не дуже глибокий, але зате дуже послiдовний фiлософ, що не часто трапляється з найглибшими фiлософами найчистiшої наукової марки. Ганс Штор тримається засади що проповiдуєш, те перш за все виконуй сам своїм життям. А проповiдує вiн досить цiкаву теорiю Вiчною Порядку. Все на свiтi має своє мiсце i свою функцiю, не виключаючи самого господа бога. Функцiя бога – бути всемогутнiм, усезнаючим, усеблагим, уссдобрим i так далi. Функцiя диявола – бути злим спокусником, ворогом бога й людини й так далi. Те ж саме в людському громадянствi. Функцiя пана – панувати; слуги – служити, купця – торгувати; робiтника – працювати. Купець, переставши торгувати, перестає бути купцем. Бог, переставши робити добро й бути всеблагим, перестає бути богом. Таким чином, теорiя Ганса Штора вiдкидає доктрину про свободу волi самого бога – не все й боговi дозволене. I нiхто не смiє нарушувати цей Вiчний Порядок. А тим паче син слуги, у круг функцiй якого нiяк не входить тайний шлюб iз дочкою свого пана. Це… кричуще ламання всiєї системи Порядку. I за це син Ганса Штора перший повинен був понести кару. Кара досить серйозна: хлопець став соцiалiстом. Кинув унiверситет, пiшов на фабрику, десь пiд час страйку когось трохи не задушив, пiддаючися знов таки голосовi своєї албанської кровi. А як усяка глупота на свiтi, хоч би вона и соцiалiзмом називалася, не проходить безкарно, то й Макс упродовж двох рокiв мусив це доказувати на власному досвiдi в тюрмi.

Принцеса Елiза повертається рiвнiше до старого графа: вiн справдi гадає, що їй необхiдно знати в таких деталях iсторiю глупоти якихсь Максiв? I то саме сьогоднi, першого дня приїзду до другого її батька, i то саме першої години побачення з ним?!

– Так, так, принцесо, нашi вчинки вiд самого початку свого вже несуть у собi вiдплату.

Але в очi принцесi старий не дивиться. Вiн чує її погляд, вiн знає її чекання, але iсторiя синiв його слуги йому важнiша за це чекання й за те, що за ним ховається.

– Наприклад, Рудольф Штор. Чи вдасться йому коли-небудь проїхатися на возику слави, не вiдомо, а тим часом усi вчинки, що походять iз цiєї пристрастi, вже коренять у собi й одплату. А шкода – цiкава людина

– Пане графе, дозвольте менi…

– Так, так, принцесо. Цiкава людина, дуже цiкава. Я знаю, ви цiкавитесь науковими питаннями. Може, вашiй свiтлостi цiкаво зазнайомитися з нашим анахоретом? Менi, до речi, треба сказати йому кiлька слiв…

– Будь ласка. Я з великою цiкавiстю…

– Ви не будете каятися, принцесо. Тiльки попереджаю вас: як усi люди, що мрiють їздити на возi слави, наш Рудольф людина дуже амбiтна. Як усi анахорети, мовчазна й соромлива. Як усi вченi, добра, саможертовна… в розмiрах людськостi й жорстока до найближчих людей. А загалом надзвичайно рiдкий екземпляр людини, що здатна на героїзм. Ця вiдмiна людей, як вiдомо вашiй свiтлостi, вимерла вже на нашiй планетi…

Принцеса Елiза тихенько клацає пальцем правої руки по долонi лiвої й легко несе маленьку червону голову золотистої гадючки на плечах чорного лебедя.

***

Дiйсна влада не любить галасливостi. Дiйсна влада є в кiтки, яка навiть одвертається вiд мишi, даючи їй повну волю тiкати.

Граф Адольф не любить галасливостi. Його авто раз у раз безшумно пiдкочує пiд ворота палацу Мертенса. I всi мишi на воротях, при черговiй, на сходах палацу, на ганку, в коридорах i канцелярiях можуть навiть тiкати: граф Адольф не дивиться на них. Швиденько, згодливо, ласкавенько похитуючи головою на витягнутi постатi варти, м'яко, нечутно ковзаючи по мармурових сходах, скромненько згорблюючись, нiкому в очi не дивлячись, але викликаючи своєю появою тишу й напруженiсть, граф Адольф проходить до кабiнету пана президента.

Вiнтер, витягшись у тоненьку переламану лозинку поштивостi, вислухує його свiтлiсть графа Елленберга. I зараз таки, розiгнувшись, пiдiбгавши живiт, безшумно зникає за царськими вратами. Через хвилинку так само безшумно з'являється, розчиняє дверi перед Адольфом i, пiдвiвши бiлi брови, таємно шепоче:

– Просять.

Граф Елленберг також проймається таємнiстю, спирає жiноче тiло навшпиньки й прокрадається в царськi врата.

Пан президент сидять перед iнтернацiональними апаратами. Швидко, гарячковим пульсом миготить зелений знак на круглому екранi – паризька бiржа. Збоку дерчить автоматичний телеграф, викидаючи бiленьку стьожку, що намотується на держальце Широченна, дебела спина з пропiтнiлими лопатками (все прiють пан президент!) масивно i кругло, як лантух iз мокрим пiском, випинається над спинкою фотеля.

Балансуючи на поштивих шпиньках, граф Адольф пiдбирається до спини, низько вклоняється їй, зупиняється й починає ждати. З за спини рипкий, одвологлий бас кидає:

– Сiсти. Коротко Швидко Ну?

Граф Адольф сiдає, не притуляючись спиною до фотеля, i стримано хитро посмiхається.

– Приїхала

I задоволене стулює голенi тонкi жiночi уста.

Скудовчена темно-руда голова, неначе жмут iржавого дроту, вмить затихає над апаратом, далi рвучко повертається всiм бурим, масним од поту лицем до графа Адольфа и блискає на нього квадратовими жовтими конячими зубами.

– Принцеса?!

Граф Адольф скромно и нiжно хитає головою

– Чому ж не попередили? Сюрприз? Га? Добре. Докладнiше. Не хапаючись. Ну?

I, крутнувши держальце з чорним кiнчиком, надушивши по черзi на два гудзики, пан президент кладе руки на поруччя фотеля й наставляє на графа сiдласте чоло. Граф докладно, не хапаючись, нiжно воркотливим голосом починає розповiдати. Пановi президентовi не все ясно, вставляється запитання. Тодi граф моментально мiняє епiчно мрiйний вираз на поштиво-уважний, серйозно, дiловито хитає головою i знову, наче давши собi наказ, у тому ж нiжному тонi розповiдає далi.

Стриманiсть принцеси абсолютно-таки подобається пановi. Абсолютно. Гордiсть? Неприступнiсть? Величнiсть? Цiлком добре. По-королiвському. Так i слiд.

Ззаду, як цвiркун, сюрчить апарат. Мертенс, не повертаючись, одводить лiву руку назад i нетерпляче надушує три рази гудзика з жовтою шапочкою. Сюрчання вмент уривається.

Тодi пан президент пiдводяться й урочисто кладуть руку на плече графа Елленберга. Граф Елленберг, обережно тримаючи цю руку на плечi, як пташку, що несподiвано сiла, теж пiдводиться.

– Графе! На вас складається честь зробити цю дiвчину моєю дружиною.

Найодважнiшi люди бентежаться, коли мрiяна фортеця несподiвано з'являється перед їхнiми очима.

– Я безмiрно дякую пановi президентовi за цю високу честь, але… але… дозвольте завважити, пане президенте, що труднощi цього доручення рiвняються честi його. Як пановi президентовi вiдомо…

Пан президент здiймає руку з плеча й похмурює брови.

– Для довiреної особи Фрiдрiха Мертенса нема непоборних труднощiв. Що? До вашого розпорядку, пане мiнiстре, державна сила Нiмеччини, половина її нацiонального майна, моє iм'я, ваш розум i розсудливiсть принцеси, яка, сподiваю ся, є в неї Досить? Що? Га? Нiяких бiльше слiв.

Граф Адольф мовчки вклоняється. Пан президент тикає йому куцу товсту руку, другою рукою мiцно б'є по плечу i, за жовтiвши на все лице посмiшкою, додає:

– Корона ж Землi не жарт? Га? Навiть для честолюбностi принцеси. Що?

Граф Адольф швидко встромлює в пана президента загостренi радiсною цiкавiстю очi.

– Є новi вiдомосii, пане президенте?!

– Є. Справу конгресу Лондон прийняв. Токiо й Пекiн комизяться. Дурницi, приймуть. Мусять, косоокi! Ну, до роботи, до роботи! Про хiд доручення можете iнформувати поза всякою чергою.

Лондон прийняв! О, тепер!..

Граф Адольф побожно вклоняється i ще на тихiших шпиньках вислизує з храму влади й могутностi.

***

– Дозвольте, принцесо, представити вам нашого вченого, анахорета.

Князiвна Елiза трошки здивована: анахорет – рослий, плечистий, широкогрудий, лобатий здоровило. Замiсть традицiйної анахоретської лисини, наслiдку чеснот самозаглибленостi, – буйне бiляве, з рудим пiдпалом волосся; замiсть аскетичної блiдостi – чисто виголене здоровецьке лице, без найменших ознак самозаглибленостi. От тiльки очi та уста… якiсь непевнi. Не очi, а гола перед вами людина, одверто гола й без крихiтки сорому. Аж нiяково дивитись у цi очi, одвертi, прозорi, розчиненi й виставленi наперед лиця, як два вiкна.

Уста – половинка скибочки оранжi, накрита тонесенькою ниточкою. Ниточка на обох кiнцях закручується волосинками догори. I над очима – широке чоло, а пiд устами – гостре пiдборiддя з дитячою смiшною вдавленою ямочкою.

Та й келiя мало подiбна до пристановищ фахових анахоретiв, де звичайно бруд конкурує iз святiстю. Швидше ательє артиста маляра – височенне, iз свiтлом на всю стiну, повне червоних передвечiрнiх променiв. А замiсть мольбертiв та полотен – шафи та полицi з книжками, столи з приладдями, ретортами, склянками, слоїками. В кутку – знайома принцесi топильна електрична пiч Гайдена. Вiд колишньої оранжереї лишилося декiлька пальм та багато квiток на всiй вiконнiй стiнi та навiть на столах. Пiд пальмами – фотель, бiля фотеля – столик iз радiотелефоном. Тут же й екран, та ще нової системи. От тобi й келiя!

Несподiваний вiзит високої особи бентежить невдалого анахорета; це видно по всьому, i це викликає хвостик посмiшки у старого графа. Що доктор Рудольф не може блиснути галантнiстю оперового тенора, про це нiхто не взявся б сперечатись, бачивши, як доктор Рудольф цеглясто червонiє, як незграбно вклоняється, неначе зазирає в дiжку, як од хвилювання хоче зачесати пальцями волосся й спиняє руку на чолi, ще рач почервонiвши до самої ямочки на гострому пiдборiддi.

Князiвна Елiза, розумiєчься, не помiчає нi збентеження, пi незграбностi анахорета її зеленi, кольору осiннього листя очi з цiкавiстю оiлядають келiю. В устах уявляється щось таке, що старий граф колись давно-давно бачив у неї, десятилiтньої дiвчинки: вони трiшки розiйшлись, розгорнулiкь, показуючи бiлу рiвну смужку хижо рiвних зубiв, ну, зовсiм та сама Ельзюся, що з любов'ю й цiкавiстю розiлядала дитячий аероплан.

Фах доктора – хiмiя? Хiмiя – одна з наук, що особливо цiкавить її. Алє, на жаль, вона не мала змоги грунтовнiше зазнайомитися з нею. Це, мабуть, прилад Шiмпфера? Доктор Рудольф iз легким здивуванням i поспiхом пiдтверджує. А от цих приладiв вона нiколи не бачила. Вона знайомилася з хiмiєю з працi професора Гайєра.

Шевцi, кравцi та всякi нижчi фахiвцi, зачувши iм'я конкурента, роблять одвертi, зневажно-жалiсливi гримаси. Вищi фахiвцi – ученi, письменники, поети – або тонко, загадково посмiхаються, або делiкатно переводять розмову на сенсацiйне вбивство. А от доктор Рудольф, на диво принцеси, не робить нi одвертої зневажливої гримаси, нi загадкової посмiшки. Професор Гайєр? Дуже дуже знаючий, роботящий, посидющий чоловiк. Тiльки, на жаль, людина старих метод.

I одвертi, голi, трохи нiби здивованi очi дивляться чисто, ясно й привiтно, i нема нiякого сумнiву, що, дiйсно, професор Гайер, хоч i роботящий, але вiдсталий учений.

– А новi методи в хiмiї радикально вiдрiзняються вiд старих?

(Старому графовi чується "Тату, а зовсiм без крил не можна лiтати?").

Доктор Рудольф трiшки затинається, радикально нiщо в життi не вiдрiзняється вiд того, до чого близько стоїть, усе виходить iз попереднього, є його розвитком. Методи думання так само мають своїх баїькiв i родичiв, як i живi органiзми. Крик революцiонерiв у мистецтвах чи наукових дисциплiнах про радикальний розрив iз своїми попередниками подiбний до крику новонародженої дитини, що розриває з пупцем своя матерi. Не бiльше.

I, злякавшися за таке порiвняння, доктор Рудольф червонiв до самої ямочки й рiвночасно здивовано й одверго дивиться просто в лице високiй гостi.

– А менi б дуже хотiлося зазнайомитися саме з новими методами. Вам би не було дуже тяжко дати менi хоч декiлька лекцiй, пане докторе?

– Hi, я не думаю, щоб це було менi тяжко.

Граф надзвичайно пильно розiлядає малесенький слоїк, пiднiсши його до самих очей i поклiпуючи вуса. Бiдний Рудi – годилось би додати кiлька слiв про честь i щастя, але в нього було так мало практики говорити те, чого вiн не почував.

Вiн тiльки ще раз червонiє, помiтивши, як у високої гостi лице стає якесь iнше, те саме, з яким вона ввiйшла до лабораторiї.

– Так я вас у такому разi сповiщу про початок наших занять. Добре?

I принцеса, милостиво хитнувши головою, повертається до графа.

– Ходiмо, пане графе?

Старий трудно пiдводиться и кладе руку на плече доктора Рудольфа.

– Ну, анахорете, бувай здоров. Чому в недiлю на обiдi не був? Нова iдея пiдскочила? Ну, нiчого, нiчого. Кому iдея, кому дурiсть, кожний по-своєму, як каже твiй батько, порядок держить.

Рудольф iде проводжати гостей до порога. I тут принцеса бачить, як лiва нога доктора за кожним кроком провалюється в ямку, а все тiло перехиляється влiво й дугою знову випростується. I знову доктор Рудольф, пiймавши погляд принцеси, густо, цеглясто червонiє.

За порогом князiвна Елiза ще раз киває маленькою червоняво-золотою голiвкою й посмiхається до нього так, як посмiхаються дорослi до байдужих їм дiтей.

***

У покоях Елiзи, слава богу, скiнчилася шамотня розкладання речей, яка раз у раз уїдливо роз'ятрює чуття самотностi. Червоний салон, призначений на робiтню, повний малинового вечiрнього свiтла, такого тужного й невiдомо-радiсного. З боку стола стоїть нерозпакована скриня з книжками – ця робота має робитися пiд безпосереднiм доглядом самої принцеси, всiх своїх друзiв вона сама своєю любовною, дбайливою рукою мусить розмiстити по мiсцях, справедливо заслужених ними.

Граф упирає обидвi руки трохи вище колiн i трудно, помалу сiдає у глибокий фотель – далi уникати рiшучої розмови, ие-можливо: принцеса вже хмуриться.

Дiйсно, принцеса, як людина, якiй надокучило митися бiля холодної води, рiшуче повертається до графа й дивиться просто йому в лице темно- зеленими очима кольору ялини.

– Графе! Можу я рахувати на вашу помiч у досягненнi мети, про яку я вам писала? Прямої вiдповiдi од вас я не дiстала на свою листа.

Питання не застає старого непiдготованим. Не одну нiчну тихошелесливу годину продумав i пробурмотiв вiн над ним на самотi з собою. Вiн також пiдводить очi просто до молочно-золотистого, з малиновими тiнями лиця.

– З якими ж силами, принцесо, досягати тої мети? Де тi сили?

Трiшки заширокi брови густiшають, насуваються на зеленi очi.

– Мене ваше питання дивує, графе. В сиво-рудих круглих вусах залягає, як осiннiй туман у старiй пожовклiй тирсi, вогка, сумна посмiшка.

– Ми помираємо, князiвно. Тихо, помалу, але неухильно помираємо.

I те, що не раз думалось i передумувалося старому, встає знову в тихих, задумливо-сумних i кострубатих словах – не оратор старий, не оратор.

Сили? Розумiється, люди є, окремi собi люди. Але нема вже поколiння. Згадати колишнi часи! Монархiя! Монарх-то не людина, то вислiв сили, могутностi, єдностi поколiння. Трони, паради, виходи королiв, iмператорiв, побожнiсть, релiгiйнiсть, вiдчування їхньої особи, блиск, мiстична владнiсть – це все не особистi якостi, це – дух поколiння, це – вищий закон.

Але душа померла, i помирає поколiння. Де сила його, влада, слава? Де маєтностi, де гордi замки цвiту нацiї?

Однi в романтичних повищерблюваних руїнах стоять на полисiлих горах, як покришенi почорнiлi зуби; в других пороблено ресторани для галасливого, брудного, нахабного плебсу; третi приладнано на фабрики мила, гребiнцiв i гумових препаратiв.

Хто пан i владика сучасностi? На кричущо-золотому тронi по нiгтi у брильянтах, до пiдборiддя в шовках i оксамитах засiдає всевладний, усекупуючий, усеграбуючий, усезадоволений капiтал. Черевата потвора з вузенькою крихiтною голiвкою самозакоханого кретина, з масними одвислими вiд самовпевненостi губами й вузлуватими руками професiйного ката.

А круг трону хто? Мiзернi, манюсiнькi, шамотливi фi гурки колишньої аристократiї. По-рабському, наввипередки складають до пiднiжжя трону свої шпаги, свою честь i колишню славу. За милостивий миг потвори, видираючи одне одному чуби, повзають на колiнах перед ним i цiлують руки.

Ще бiльше, на колiнах Усевладного Черева сидять дочки й жiнки старої аристократiї, забавляючи потвору й покiрно задовольняючи її похiть А сини колишньої аристократiї несуть високу службу охорони його величностi. Сором, ганьба i… фатальна неминучiсть!

З ким же вдаватися в боротьбу? I проти кого? Весь же на род, згори донизу, до останнього сiльського наймита, пройнятий цим духом Черева. Весь вiн проїжджений болячкою наживи, ввесь очманiлий од чаду фабрики, грюкоту машин, дзенькоту склянок, весь насичений мораллю безмилосердної конкуренцiї, брехнi, обману, визиску, образи слабшого, насили, кровi, глуму. Сучасна Нiмеччина – це залiзобетоновий дiм божевiльних, моральнооголених, хижожорстоких i мото-рошнонещасних iстот.

Сонце зайшло, i салон стає червоно-фiолетовий. Рiвно, тихо й напружено стремить iз чорного комiра сукнi виточена золота голiвка.

– З ким же i проти кого, принцесо, здiйсняти нашу мету?

– Гм! Значить, ви так безнадiйно дивитесь на справу?

I голос теж рiвний, тихий i напружений. Голова графа довго, мовчки й механiчно, як зачеплене серце дзвiночка, хитається згори вниз.

– Так, так, принцесо, все – скороминуще, все – мiнливе: i влада, i слава, i багатство, i самi поколiння. Єдине, що людина має незмiнного, вiчного, святого, це – родина Родина – це цемент людей, це єдине щастя, на яке може людина претендувати.

Принцеса скоса пильно дивиться на похилену голову старого. Їй пригадуються чутки про родину графа Елленберга, про якiсь тяжкi драми в нiй, пригадуються моменти з зустрiчi, iскорки заляканої, застарiлої хапливостi у величезних очах графинi, вибачлива посмiшка графа Адольфа, мовчазна демонстрацiя Страховища. I принцесi не зрозумiло, як можна говорити про щастя родини. I хiба так виглядає щасливий голова родини, як оця придавлена до фотеля важка, похила постать?

Князiвна Елiза сильно й нетерпляче поводить плечима, як людина, на яку ззагу хтось довго й безцеремонне злягався всiм тiлом.

– Нi, графе! Ви бачите все в занадто темних фарбах. Я маю цiлком iншi вiдомостi про стан справи. Життя є боротьба. В боротьбi перемагають дужчi, цебто найкращi. Ви самi сказали, що ми – цвiт нацiї Значить, ранiше чи пiзнiше перемога буде за нами. Не ви на службi в Черева. I не ввесь народ хоче бути божевiльним Не може хотiти того! Мусить бути воля до здоров'я, до нормального життя. Це – часова хороба, це пiдупад сил. I коли ми вважаємо себе за наикращих, за найдужчих, за наиздоровiших, то ми повиннi помогти їм видужати, заразити їх своїм здоров'ям, загiпнотизувати їх, розбити дух божевiлля!

Граф пiдводить стару стомлену голову й дивиться вгору на обтягнене чорним шовком поставне тiло з високою шиєю, на якiй смiло, жагуче кипить золота невеличка голiвка. Горiшня губка хижо задерлась, очi стрибають у графа, от-от уся стрибне на нього.

Який благословенний, чарiвний дар життя – молодiсть! Як вона чудодiйно перетворює речi! Молодiсть не вiрить у поразку, у знесилля, у смерть, бо вона сама – щоденна, постiйна, трiумфуюча всерединi самої себе перемога. Молодiсть не знає ощадностi, бо вона багата, як багатiй, якому нема куди дiвати свого багатства. Вона любовна й самовiддана, як переповнена молоком мати до своєї дитини. Молодiсть смiлива, як командир полку, що виступає проти беззбройної юрби бунтарiв. Молодiсть – це найпоетичнiша казка, де найфантастичнiшi подiї й акти геройства вiдбуваються з найреальнiшою, найнаївнiшою легкiстю. Всесвiтня потвора? Всi сили неба и землi? Гармати, банки, повiтрянi армiї? Колесо iсторiї? Закони неминучостi? Якi дурницi! Хiба проти цього всього немає чарiвної палички, добрих фей i непоборної сили правди?

Старий граф, що давно вже загубив усякий контакт iз добрими феями, важко пiдводиться i з сумною пошаною досвiдченого знесилля перед молодою наївною силою вклоняється князiвнi.

– Велике й тяжке завдання берете ви на свої молодi плечi, принцесо. Але хай вам допоможе всемогутнiй. Щодо мене, то ви вже заразили мене, i рештка моїх старих сил до ваших послуг.

Князiвна Елiза рвучко, не по королiвському, а по дитячому простягає старому руку й мiцно стискує волосатi, покоцюрб ленi старiстю пальцi – долоню обхопити несила їй.

Значить, вона може надiятись на нього? Так вона й знала! I вiн зазнайомить її з берлiнськими друзями: I скличе їх на маленьку нараду? Чудесно, знаменито!

Весь песимiзм старого, всi намальованi картини пропливли, як легкi хмарини пiд її гарячим сонцем, мигнули хвилевимитiнями й зникли. I знову все блищить, горить, смiється, навiть жовтi черепи.

О молодосте, вiчнотрачений раю, коли б же ж у тобi на росло древо пiзнання!

***

Пiдбадьорився, пiдмолодився пiдстаркуватий дiм. Розчинились давно не вiдчинюванi вiкна парадних, жалюгiднонабундючених покоїв iз потьмянiлими, потрiсканими портретами на стiнах. Став частiше працювати телефон iз мiстом. Майже щодня почав заїжджати граф Адольф, хоча чомусь принцеса зовсi!м його не приймала.

Старий граф знову взявся за свої мемуари й щоранку, заклавши руки за спину, насупивши кошлатi брови, важко ходить по кабiнету, мнучiї й тискаючи свою пам'ять, як засохлу глину.

Графин-я цiлими днями шамотливо, злякано турбується, хвилюється, в усе зазирає, всiм перешкоджає.

I все через те, що в колишнiх покоях Адольфа живе чудна дiвчина з червовим волоссям i зеленими очима. Чудна дiвчина обклала себе книжками, неначе студент при iспитах, цiлком серйозно, уважно, розкривши по-дитячому уста, слухав кривого доктора Рудольфа, поводиться, як королева, i живе, як черниця.

Старий граф частенько заходить до молодої принцеси i, коли виходить од неї, не знає, в кого був: у королеви, в черницi, в засушеної старої дiвки, в молодесенької наївної фантастки, в архаїчної героїнi. От вона приймає членiв берлiнської органiзацiї, цих препаратiв для археологiчного музею, вiд яких тхне воском, як справедливо каже Страховище. Величнiсть її, неприступна вищiсть, вибачлива ласкавiсть воiстину тiльки можуть бути вродженi, посланi вiд самого бога, такi вони природнi, само собою зрозумiлi в нiй.

I от вона слухає лекцiї доктора Рудi. Яка увага, яка покiрнiсть, яка мила, тепла, зворушлива дитячiсть!

Одна тiльки Труда не визнає принцеси. Це Страховище не силкується навiть трошки рiвнiше триматися у присутностi високої i остi горбиться, по-хлопчачому стрiпує стриженою головою, байдуже мружить пукатi очi кольору старої золотистої бронзи. У природнiсть червоного волосся принцеси вона анiтрохи не вiрить. Взагалi принцеса в домi нi до чого. Через неї тiльки частiше почав лазити Шванебах, ця найкоректнiша зануда, яку Труда бачила коли-небудь на свiтi. Ну, мама, розумiється, умлiває вiд щастя й гордостi: подумайте, яка честь упала з неба на бiдних Елленбергiв. Молодчина доктор Рудi: вiн собi шкандибає, говорить iз тiєю високою особою, не задираючи голови, як до святощiв, посмiхається своїми волосинками уст тодi, коли немаь нiякої потреби посмiхатись; мовчить, коли треба балакати, i взагалi поводигься собi цiлком пристойно. От йому, наприклад, треба їхати в гори, на страшєнно важну наукову екскурсiю, конче потрiбно зробити ревiзiю горам пiсля землетрусу, без цього гори нiяк не зможуть iснувати. I вiн собi кидає почеснi лекцiї з високою особою, складає свою валiзку, в якiй iще Ной робив свою кумедну подорож у ковчезi, i зовем не думає про те, що їхня свiтлiсть на два-три тижнi будуть позбавленi можливостi клiпати очима на хiмiчнi формули. А хiмiчнi формули також ото страшенно потрiбнi для майбутнього трону!

Дiйсно, чи можуть iснувати гори без ревiзiї доктора Рудi, чи нi, вiн усе ж таки туди їде. Покоївка Мiцi, що прибирає в доктора Рудi й приносить йому з дому їжу, переконана, що вони ще можуть простояти деякий час без вiзиту пана доктора. А тим часом без пана доктора тут дехто буде сильно скучати. Але пан доктор нi на цi, нi навiть на дужчi аргументи не здається, i едиие, чого Мiцi вдається досягнути, це заключения умови: коли пан доктор вериуться з подорожi не пiзнiше, як за два тижнi, – але ж не пiзнiше! – Мiцi тiєi-таки самої ночi прийде до пана доктора поговорити з ним и,ро гiрськi враження. Умови вiдповiдним способом припечатано, i пiсля того Мiцi, причепуривши розкудовчене вiд цiєї операцiї пухнасте бiло-кремове волосся, помагає данавi докторовi винести його валiзку до хвiртки. I валiзка та така легенька – це Мiцi добре вiдмiчає! – що, здається, нею можна вiд мух одмахуватись.

I таким чином принцеса Елiза цього вечора лишається, бiдна, зовсiм без хiмiчних формул.

Взагалi, цей вечiр багатий на рiзнi подiї. Насамперед має бути дуже важне зiбрання, таке важне, що Труда вже заранi чує в домi запах воску. Через те вона одягається в усе чорне, бере в руки бабцин молитовник iз кiстяними защiпочками i, потупивши очi, намiряється вийти з дому.

Але в холi її перестрiває старий граф. Вiн щойно мав трудну розмову з графинею з приводу вечерi, тому настроєний не молитовне. I це, власне, псує його вiдношення до намiру Труди, що його всякий батько повинен би тiльки привiтати. Навпаки, вiн, не помiчаючи – не хотячи помiчати! – молитовника в руках Труди, зупиняє її й рiшуче пропонує вернутись до своєї хати, одягтися як слiд i нiкуди не виходити, бо сьогоднi має бути наречений Труди, князь Шванебах.

На це Труда, не пiдводячи синюватих вiй iз смуглявих лиць, скромно, тихо, як личить дочцi, навiть iз виразом суму, вiдповiдає, що вона лишиться дома не може, бо йде до церкви. А щодо нареченого, то, скiльки їй вiдомо, в неї його немає, бо вона ж уже сказала, що, на її думку, їй ще рано продаватись.

У старого графа i брови, i очi, i вуса, i старомодний комiрчик сорочки стають колючi, настовбурченi; руки починають труситись, на обвислих щоках блiдо виступають червонi плями, а в голосi не чути нi нотки суму.

– Трудо! Коли ти ще раз дозволиш собi такi слова, будеш дуже каятись Потiм, що це ще за нова богозневажлива комедiя? Залиши хоч релiгiю й церкву в спокої. Пiсля ресторанiв, кабаретiв, театрiв – церква! Май сором, дiвчино, хоч перед людьми, як не перед богом i церквою Тобi там нема чого робитиi Вертайсь до своєї хати.

– Нi, я, мабуть, таки пiду до церкви.

– Нi, ти, мабуть, таки пiдеш до своєї хати!

– Нi, мабуть, таки до церкви.

Принцеса Елiза сходить сходами на важне зiбрання. Вона несе голову високо, рiвно, непорушно, а проте й так бачить унизу, в холi, батька й дочку. Ще бiльше: бачить, як рудяво-сива велика голова перехилилася до чорно-синьої стриженої, й на обох обличчях витиснений такий вираз, од якого принцеса зупиняється i злегка лякається. В цей момент чорно-синя голiвка пiдводиться, на принцесу зиркають двi плями очей, голiвка рiвно повертається, i Труда, не хапаючись, рушає до виходу.

А старий граф, повернувшись до принцеси, вклоняється їй i йде назустрiч I на старому обвисло-жовтому лицi його принцеса зовсiм не помiчає того щастя родини, яке є єдиновiчне й бажане. I знову принцесi пригадуються розмови, ще там дома чуванi нею, про якiсь таємнi драми в домi графа Елленберга.

Труда ж так само тихо, спокiйно, як справжня релiгiйне настроєна людина, виходить iз дому й пiшки прямує до церкви. Вона могла б узяти авто, але їхати до бога на автi вважає за занадто велику фамiльярнiсть, тим паче, що знайомство в неї з богом таке недавнє.

Власне, вона йде не до церкви, а до пана пастора. (Молитовник теж, власне, непотрiбний, але взято його для бiльшої певностi). А з пастором у неї така справа: вони уклали мiж собою невеличкий договiр – Труда раз на тиждень має разом iз паном пастором робити пiдрахунок своїх грiхiв.

Старенький уже чекає на неї у своєму затишно чистенькому молитовному кабiнетику. Крiзь тюлевi гардини просiваються косi жовтi вечiрнi променi, лягаючи легесенькою сiткою тiней на стiну. Розп'ятий Христос iз запалими ребрами й обвитком на клубах, схиливши голову на плече, висить на хрестi.

Труда тихенько, скромно сiдає в фотель проти пастора, кладе молитовник iз кiстяними защiпочками собi на колiна, а на молитовник складає смуглявi руки з довгими нiгтями. I знову кругленькi сумнi очi пастора на манесенькому старечо рум'яному личку задумливо, не по-земному дивляться кудись у просторiнь. (Бiдний старенький – у нього застарiла болячка шлунка, i вiн усе до неї прислухаєтьсяi).

– Ну, доню, про що ж ми сьогоднi матимемо нашу розмову?

I голос той самий – м'якенький, нiжний, як лапка кiточки.

Труда зiтхає, похнюплюється, мовчить i скорботно хитає головою, рецепт пана пастора не помагає.

Кругленькi очi стають iще круглiшi, злякано непорозумiлi – який рецепт?!

Ах, вона нiколи не навчиться церковних термiнiв! Ну, та порада, чи як там, що панотець дав їй стояти щодня годину навколiшках перед розп'яттям на колючiй жорствi. Вона стоїть щовечора, чесно вибравши найколючiшi камiнцi, але це не дiє нiяк; ще поки стоїть, то добре, а як устане, розiтре колi на, ляже спати, так усе з самого початку. Може, пан пастор знає який-небудь iнший, дужчий рецепт, чи то пак.. ну, пораду iншу, чи що. А потiм…

Труда знову похиляє голову, мовчки дивиться на свої руки й зiтхає. А потiм… вона має ще один грiх: вона ненавидить свого батька.

Пан пастор злякано схрещує пальцi на животику. Батька?! Рiдного батька?

I знову Труда мовчить i дивиться на свої руки. Нi, не батька. В неї нема батька. Граф Елленберг зовсiм не батько їй. Називається батьком, але не батько. А поводиться, як батько, але не має на те права.

– Дитино моя, ви це все говорите, обдумавши свої слова?

О, вона обдумала! Давно обдумала. Та й для чого їй обдумувати, коли вона сама чула розмову батька з матiр'ю, коли сам батько сказав, що вона, Труда, не дочка йому, що її батько один iз колишнiх любовникiв матерi. У мами колись було багато любовникiв, тепер вона вже постарiлась, а колись була дуже гарна й приваблива. Вiн хотiв тiльки знати, якого саме, а мама не хотiла того сказати. А коли так, то яке вiн має право поводитися з нею так деспотично й по-батькiвському, як вiн поводиться. I от тут є питання чи грiх, що вона ненавидить не свого батька.

– Дитино моя, ви сказали менi такi речi, що я не можу так одразу повiрити вам. Ви цiлком певнi, що ви саме це чули?

Труда знизує лiвим плечем, розумiється, вона цiлком певна.

Мама, правда, одкидає, запевняє, що вона. Труда, дiйсна дочка батька, але нi батько, нi вона цьому не вiрять. Розумiється, вона не дочка графа.

Старенький пастор зiтхає.

– Дитино моя, ви не повиннi, перш за все, слухати тих розмов, якi не до вас зверненi. Друге – ви не повиннi брати того за iстину, що часом говориться в хвилини гнiву й несправедливостi. Третє – ви не повиннi допускати ненавистi у своє серце до людей взагалi, а особливо до людини, яка дала вам життя.

Труда знизує правим плечем так не дала ж ця людини їй життя! От комiчно, їй-богу!

– Ви цього не знаєте й не можете знати. Ви повиннi забути, що ви чули, не знати, не думати, вiрити вашiй матерi Такi думки тiльки ображають вашу матiр i бога, дитино моя.

Труда заплющує очi. Ну, добре, вона так i буде робити. Коли так по-церковному треба, вона так i робитиме. Але вона все ж таки хотiла б мати якийсь дiйснiший рецепт од пана пастора, щоб одганяти всякi думки, що ображають бога. Жорства, правда, дуже мало помагає. I вiд тих думок теж не помагає, вiд тих, що вже вона розповiдала. А надто вночi- серце так само стискується i солодко, i страшно, кров горить на щоках, i так сумно чогось, i так соромно, i так… приємно. Ну, от приємно, факт, нiчого з тим не зробиш Вона щиро хоче, щоб не було приємно, i нiчого не може зробити. I сказати нiкому про це не можна. Чому не можна? Чого люди соромляться того, що всi-всi роблять, що всi-всi так люблять?

Пан пастор строго насуплює рiденькi, з червоними прослойками тiла бровенята. Бо цi почуття в людини є звiрячi, низькi почуття, противнi боговi почуття! Того й соромляться їх люди.

Труда знизує вже обома плечима. "Звiрячi!" Ну, то що, що звiрячi? Чого, справдi, люди так бундючаться перед звiрами? I чого цi почуття противнi боговi? Незрозумiле. Вiн же сам створив i звiрiв, i людей, вiн же сам дав їм цi почуття, i вони противнi йому. Дивне якесь вiдношення до своєї власної роботи. А потiм з боку бога просто несправедливо так понижувати звiрiв перед людьми Чим так люди кращi за звiрiв? Нi, нi, цiлком серйозно й об'єктивно! Чим? Звiрi далеко кращi за людей.

Насамперед звiрi страшенно правдивi. Вони не брешуть, уже хоча б через те, що не вмiють говорити, а вiдомо ж, що слова людей на три чвертi служать їм для брехнi, щоб ховати те, що вони думають i роблять. Потiм, звiрi добрiшi за людей кiнь коня нiколи не вбиває, а люди вбивають людей бiльше, нiж звiрiв. Звiрi надзвичайно серйознi й поважнi, нiколи не смiються. Вони невиннi й чистi, бо для них нема нiчого нi соромного, нi нечистого, нi неморального, нi непристойного. А рiвночасно вони моральнiшi за людей, без нiякого порiвняння. Наприклад, не продаються одне одному, не обдурюють, не понижуються, не пiдлизуються, не зраджують, не читають одне одному нудних, довгих нотацiй. Вони вiльнi, незалежнi, щирi, вони роблять так, як думають i почувають. Чого ж людина так пiдносить себе перед звiрами? Нi, по совiстi, чого?

Старенький пастор iз жалем i острахом хитає головою з боку на бiк: де росла ця дiвчина?

– Дитино моя, ви не повиннi говорити таких речей, не повиннi думати такого страхiття…

Тут Труда вже нiчого не розумiє, вона не повинна говорити таких речей, вона повинна, значить, i боговi брехати?! Так для чого ж вона ходить сюди? Ах, пан пастор, очевидно, не розумiє, як остогидло їй брехати, брехати вiчно всiм i собi брехати. На кожному кроцi, з кожного приводу, з доброї волi i з примусу. Все є брехня, починаючи вiд неї самої й кiнчаючи червоним волоссям принцеси. Брешуть у газетах, у книжках, брешуть в одежi, брешуть у вiдносинах, брешуть у молитвах, у коханнi, у ненавистi, в усьому, всьому. Вона бiльше так не може. Вона хоче повної свободи, щиростi, без примусовостi, от такої, яку мають звiрi, птицi, квiти, комахи. Скинути з себе всяку одiж, усякi пристойностi, приписи, заповiдi, лежати на сонцi, нiчого не соромитись, нiякого грiха не знати, нiяко го каяття не почувати; нiяких молитов не робити, обнiмати, хто любий; вiдпихати гидких, мовчати, як мовчиться, спiвати, як спiвається Це – грiх! Грiх це чи нi? Нi, нi, їй треба це знати без нiяких церковних фiлософiй, треба тiльки простої, короткої вiдповiдi: грiх чи нi? Може за це бог образитись?

– Насамперед бої, дитино, не ображається, а…

– Ну, як же не ображається? Сам же пан пастор сказав "Такi думки ображають господа бога". Значить, ображається. Взагалi, вона повинна по щиростi сказати, що воно надзвичайно таки трудно з богом нiколи не знаєш напевне – образиться, чи не образиться. I за що саме. Наприклад, у тiй книзi, що пан пастор дав їй читати, в Бiблiї, господь бог увесь час страшенно на всiх сердиться. I так жорстоко сердиться, ображається, що стає просто; страшно i… несийiїатично. I за всяку просто-таки дарницю вiн карає найлютiшими карами. За збирання дров у суботу – побити камiнням. За нарiкання на голод – кара проказою. За невдоволення начальником – земля глитає разом iз родиною. I за кожну дрiбницю викорiняти чоловiка з родиною його, з насiнням до третього й четвертого поколiння. А потiм страшенно несимпатичне враження робить те, що бог страшенно любить усякi вшановування, наче який-небудь генерал. I як хто не зробить усього, то знов викорiняти його до четвертого поколiння. Хiба ж це гарно? А потiм, чого бог так любить, щоб неодмiнно його прохали помогти в бiдi? I чого вiн сам без прохання не зробить? Люди – дiти його. А хiба маму треба прохати, коли вона бачить, що дитинi погано? Хiба вона жде, що дитина почне страшенно благати її? Так бог же повинен бути добрiший за матiр i не бути таким церемонним. I, взагалi, багато незрозумiлого Навiшо боговi терпiти всяке зло, що iснує на свiтi? Вiн же всемогутнiй, вiн усе, значить, може. Нащо йому зло? Справедливо сказав якийсь фiлософ: не може знищити? Так, значить, вiн не всемогутнiй. Не хоче? Значить, не всеблагий. Ображається за всяку дрiбницю, значить, дрiб'язковий, амбiтний, мстивий. От пан пастор хмуриться, сердиться, цi слова, очевидно, знов ображають бога. А хiба неправда все, що вона говорить? Нi?

Старий пастор болюче морщить рiденькi брови. I голос його вже не м'якенький, як лапка кiточки, а чудний, суворий, рипучий, як рип дерева.

– Ну, кажiть далi, кажiть, моя дитино, все, що є в вашiй бiднiй душi.

Труда тоскно мружить синьовiястi очi.

Ах, усе, що в неї в душi! Хiба ж можна сказати, що там є? Вона з усiєю щирiстю готова вивернути перед ним усю душу, вичистити її, вимести з неї все, що мучить, але хiба це легко зробити? Там такий розгардiяш, як у скринi, в якiй шукали голку все жужмом, все перемiшалося, переплуталось, нiчого розiбрати не можна. А їй неодмiнно треба все розплутати, неодмiнно! Вона гадала, що це можна зробити тiльки за помiччю бога, бо нiкому несила справитися з цим завданням. Але вона, на жаль, починає бачити, що i з богом трудно. Ну, наприклад, це питання з шлюбом, коханням i тому подiбним. Шлюб, на її думку, є явно невигiдна для обох контрагентiв операцiя. Скiльки вона знає шлюбiв, – родичiв, знайомих, при ятелiв i зовсiм чужих людей, – а серед них немає нi одного, ну, просто-таки нi одного щасливого. А тим часом усi кажуть, що без щлюбу нiяк не можна обiйтися, що щастя в шлюбi. Ясно, що тут якесь непорозумiння. Пан пастор каже, що це установа вiд бога. Дуже дивно, що всi божi установи такi невдалi й вимагають корективiв. Для чого, наприклад, на все життя робити контракт? Ну, добре, барон Роршадт хотiв мати молоду жiнку. Вiн старий, хорий, негарний. Розумiється, полюбити його не може нiхто Але вiн багатий. Вiн може купити. I вiн купив її сестру, Фрiду їй було двадцять п'ять рокiв, коли вони зробили контракт. Тепер вона страшенно мучиться з ним. Але контракт на все життя, i вона нiчого не може зробити. Виходить, вона обдурена, бо вона не знала, як буде їй житися з бароном. А розiрвати не можна. Або тепер те саме з нею. Ну, добре, князь Шванебах потребує мати молоду любовницю. Це зрозумiло й натурально, з цим нiхто не спереча ється. Вiн має грошi. Труда їх не має. Вiн може купувати, вона повинна продатися. З цим також нiхто не сперечається. Але вся справа в тому, як саме продаватись. Для чого неодмiнно на все життя? Яка рацiя? I для чого так нерозривно? Це ж страшенно непрактично! А потiм ще одне як можна мати дiтей з чужою людиною? I через що батько є голова родини? Хiба вiн родить дiтей? I хiба вiн напевне знає, що то його дiти? Мати – раз у раз мати своїх дiтей, а батько завсiди – пiд сумнiвом. От коли б вона вийшла замiж за Шванебаха, хiба ж би вона могла все життя знати тiльки його одного? Кожний чоловiк за все життя знає багатьох жiнок. Через що ж жiнка мусить знати тiльки одного? Абсурд явний! Але князь Шванебах напевне ж не згодиться, коли вона йому чесно скаже, що вона не гарантує йому вiрностi. Значить, треба брехати й обдурювати? Або не продаватись. А не продаватись не можна – вона бiдна, її нiхто з їхнього кола не вiзьме без грошей. А за людину не з їхнього кола теж не можна виходити. Вона хотiла це раз зробити, i це була така драма, яка трохи не скiнчилася смертю. Ну, що їй робити? Що може пора дити пан пастор i релiгiя?

Це одне питання. А друге – кохання. Пан пастор каже, що всi її нiчнi думки та почування – нечистi, грiшнi, всi вiд диявола. Коли уважно над цим подумати, то знов виникає багато сумнiвiв. Що за рацiя боговi вiддавати в монополiю дияволовi так багато всяких приємних i необхiдних речей? Яка прекрас на рiч кохання, а надто кохання без дозволу, тайне, неподiльне нi з ким, сховане, що сповнює всю iстоту кричущою радi стю i щастям. Але воно – вiд диявола! Як любо, як мило в пiнистому гомонi ресторану пiд гондливi звуки музики чути в собi радiсне, здiймаюче шумовиння вина Але воно – вiд диявола! А танець? Коли гаряча рука чоловiка обiймає за плечi, а все тiло ниє, спiває и гойдається солодким ритмом! Але й це вiд диявола. Що таке торгiвля? Обман, загальний обман. А тим часом усе купується й продається: одежа, їжа, книжка, музика, авто, навiть право померти й бути похованим. Хiба нi? А обман – од диявола Значить, майже все життя вiд диявола. Бог же лишив собi молитву, церкву, пiст, шлюб, любов до всякого ближнього без розбору, нi за що нi про що, роздавання свого майна кому попало, одне слово – всякi нуднi, чуднi, непрактичнi, неприємнi, а то й зовсiм неможливi речi Який же сенс у цьому?

Ну, що їй робити з собою? їй, наприклад, дуже приємно бувати в товариствi з одним жонатим чоловiком. Вiн уже немолодий, вiн не такий гарний i милий, як Макс, про якого вона вже казала пановi пасторовi. (Нiхто нiколи не може їй бути такий любий, як бiдний Макс!). Але й цей їй дуже приємний їй приємно, що вiн iз такою побожнiстю, покiрнiстю, жагою дивиться на неї. її хвилює, коли вiн говорить їй на вухо непристойнi слова, її кидає в такий солодкий жар, коли вiн коротенькими, швидкими поцiлунками ходить їй по руцi до самого лiктя. I вона вночi думає про його всякi-всякi речi, що, напевне, вiд диявола. Ну, що їй робити з ним? Ну, добре, вона вже прогнала його, вона вже не бачиться з ним, вона вже навiть старається не думати про нього. Але вона не може прогнати з себе хвилювання, взагалi, вона не може не почувати замирання в грудях, коли зустрiвається очима з гарним чоловiком. їй любо, їй солодко бачити, чути, тягтися до чоловiкiв. От вона говорить це цiлком одверто, щиро. їй соромно за це, дуже соромно. Вона совiсно читає всi молитви, стоїть навколiшки на жорствi, не їсть м'яса, виконує всi рецепти пана пастора, але що ж вона винна, що це не помагає? Бог чомусь надзвичайно стримано ставиться до її старання, наче йому зовсiм не хочеться, щоб вона перестала бути грiшною. Може, й справдi так?

Про театр же їй просто й говорити не хочеться – це не те, що монополiя, а чисте царство диявола А тим часом коли б вона могла стати артисткою, то, здається, пiдписала б… Нi, нi, вона говорить безсумнiвнi дурницi. Вона зовсiм не хоче бу, ти артисткою, це нiсенiтниця.

Взагалi, вона говорить дурницi сьогоднi. Вона вiрить у бога, вона любить його, вона хоче бути всiєю душею приємна йому. Але от тiльки одне питання: що, власне, боговi до неї? Ну, що йому, такому великому, такому всевладному, за приємнiсть од якоїсь малесенької iстотки, як вона? Та вiн не повинен помiчати її. I, взагалi, бог напевне зовсiм не такий, як його малюють. Бог повинен бути величезний, грандiозний, безгнiвний, зовсiм зовсiм не зрозумiлий. I грiхи всi, i злочинства, i святiсть, i непристойностi, i кохання, i усе все, що дiють люди, все, що тiльки iснує, все є його справа, нi за що вiн не може, не повинен сердитись, карати, милувати. I люди зовсiм не повиннi нi прохати його, нi молитись йому, нi боятись його, бо це ж безглуздо. Живуть же тварини, не думаючи про бога, не молячись йому, не боячись його, а проте вони живуть iз дозволу й волi бога Значить… Ну, от знову пан пастор невдоволений. Вона знову говорить дурницi? Правда? Але що ж вона винна, що такi думки приходять їй у голову. Диявол? Ну, от знову – всяка розумна, розсудлива думка вiд диявола.

Ну, от вона хоче зробити одну рiч. То неправда, що вона казала про ненависть до батька. Навпаки, вона любить страшенно батька, вона так любить його, що вночi iнодi ходить до його кабiнету й цiлує тi речi, до яких вiн торкався. Це їй соромно признаватись, але вона говорить пасторовi як представниковi бога. А бог сам повинен це знати. Але вона не може любити графа А раптом вiн справдi не батько її? А раптом її батько десь-iнде, хтось iнший? А граф тiльки з непорозумiння має її любов, краде, значить, її любов? Хiба можна любити серед таких умов? Отже, їй треба знати напевне, хто її батько. Навiть не це, а тiльки, чи граф батько їй, чи нi. Бог повинен бачити її муки. Але навiщо вiн допускає їх? Чого йому не сказати їй просто й одверто, що граф не є її батько? Чому? Коли вiн справдi все знає, всiм пiклується, до всього втручається, то хай же вiн скаже їй, чи граф батько їй, чи нi. I хай скаже просто, без нiяких ухилянь. Хай дасть їй якийсь знак. От, наприклад, вона перед одходом до пастора забула в ван нiйкiмнатi синю вазочку з орхiдеями. Коли бог хоче їй вiдповiсти на її питання, нехай перенесе вазочку з ванни в її кiмнату. Коли граф її батько, нехай бог поставить вазочку на стiл перед i анапою Коли не батько, хай поставить на маленький столик у кутку. I нiчого бiльш. Вона не вимагає, щоб ста лось якесь чудо. Нехай прийде мама або покоївка, побачить вазочку й перенесе. Нехай усе зробиться цiлком природно, без чудес. Вона ж не вимагає, щоб вiн для неї перетворив воду в вино або що небудь подiбне. От тодi вона знатиме напевне, що бог є, що вiн саме такий, яким його малює пан пастор, що вiн клопочеться про людей, що йому страждання їхнi не байдужi. Можна про це думати? Можна ставити боговi такi умови чи нi?

Старенький пастор ощелешено, безпорадно слухає бурхливий потiк слiв, дивиться на гаряче, потемнiле вiд пiднесення лице й чує, що вiд цеї пришелепуватої й нещасної дiвчини болi в шлунку стають нестерпнi. Вiн одкидаєтбся на рiвну спинку стiльця, набирає повнi груди повiтря и крутить головою з таким явних виразом неможливостi далi слухати, що Труда замовкає й починає чекати: коли вiн пересердиться, вiн дасть їй вiдповiдь на всi її питання, вона, здається, була досить одверта.

Але старенький заплющує круглi, опуклi очi i з виразом тупого страждання сидить непорушно й мовчки.

В кiмнатi вже темнiє. Перед розп'яттям три свiчечки догорiли до краю, поспускавши набiк нагорiлi гнотакну, як перетомленi собачки язики. На дитячо-рожевiй лисинi пастора та на опуклих баньках заплющених очей мляво ворушиться свiтло свiчок. Пастор трудно здiймає повiки.

– Приходьте, дитино моя, iншим разом. Подумайте самi над своїми, словами. Нехай вам поможе господь вибратись iз вашої ковбанi тьми й грiховних думок. Не можу я сьогоднi, доню. Iдiть iз богом.

Труда тихенько пiдводиться i, як вiд заснулої в колисцi дитини, навшпиньках, i озираючись, iде до дверей.

***

З нiжним сумом дзвякає замок старовинної скриньки, рiзнофарбним переливом блискає фамiлiйна велична таємна релiквiя. I так само, як щоразу, принцеса Елiза вiд погляду на неї почуває себе самотньою на свiтi, покинутою серед чужих людей маленькою дiвчинкою, безпорадною й безсилою. I знову вже стоять в очах страшнi, виряченi очi батька – чи вiд жаху смертi, чи вiд тиску повiтря при падiннi – розсiчена крилом апарата голова брата, знову та сама тоскна млоснiсть пiд грудьми.

Але як тiльки холоднуватi краї брильянтiв нiжно й гостро торкаються її шиї, як тiльки загоряються стрiлчастими спектрами в дзеркалi, так дивним дивом на неї спадае звичайний, величний, строгий спокiй. Неначе якийсь незримий, гiпнотизер ззаду владично кладе їй руку на голову й розтоплює у своїй волi всi її згадки, самотнiсть, тоскнiсть. Вона несе на шиї коронку Зiгфрiда, емблему влади кращих, благословення вiкiв, символ вищостi, вибраностi, вiдзначеностi перстом вищих силЯк же може вона бути самотня, безсила?

До кабiнету графа на засiдання берлiнської органiзацiї друзiв увiходить не князiвна Елiза, а королева – на засiдання i свого кабiнету мiнiстрiв. Увiходить так просто, так ясно, з такою певнiстю за кожний свiй рух, з якою рiдко входили монархи, що за їхнiми спинами стояли мiльйоновi армiї. I для кожного в неї знаходиться вiдповiдне до значення стану його слово, погляд, посмiшка.

I чергове зiбрання берлiнської органiзацiї, одне з нуднуватих досi, безживних зiбрань, раптом стає цiкаве, повне змiсту й ваги. Князь Шванебах, секретар органiзацiї, високий, рiвний i такий серйозний, точний та коректний, неначе зроблений на найкращiй фабрицi, прохає дозволу в принцеси розпочати засiдання. Принцеса дозволяє, але поза чергою вона хотiла б, щоб її зазнайомили iз загальним станом їхньої великої справи тут, у Берлiнi.

Князь Шванебах точно й механiчно-згiдливо нахиляє голову, потiм пiдводить її, розгортає папери i, як рахунковий апарат, починає викладати з себе цифри.

Портрети на стiнах кабiнету слухають справоздання з тою самою непорушнiстю й серйознiстю, що й члени зiбрання, з тою тiльки рiзницею, що князiвна Елiза очi присутнiх на собi. Ловить, а портретiв нi.

Так: становище берлiнської органiзацiї бездоганним назва ти не можна. Але ще одне питання: в справозданнi високоповажного секретаря декiлька разiв згадується Iнарак. Принцеса, розумiється, чула про цю органiзацiю, але їй хотiлось би докладнiше довiдатися про неї.

Буває, що тихого осiннього дня, коли вся природа куняє, раптом звiдкись зiрветься вiтрець i пробiжить по сухих, лисих голiвках будякiв. Будяки сухенько зашелестять, заворушаться й знову застигнуть у старечому дрiманнi. Зашелестiли, заворушилися члени зiбрання, захитали лисими головами. Тiльки Шванебах, не мiняючи нi тону голосу, нi виразу сухого, серйозного лиця, коротко вклоняється й починає давати iнформацiї.

Як вiдомо її свiтлостi, слово "Iнарак" це скорочення назви цiєї органiзацiї: "Iнтернацiональний Авангард Революцiйної Акцiї". Це нелегальна, терористична, соцiалiстична органiзацiя, що має за своє завдання боротися з iснуючим ладом. Рiзниця її з iншими соцiалiстичними органiзацiями та, що вона в основу своєї програми кладе етичний момент, її швидше мож на назвати сектою, анiж справжньою робiтничою органiзацiєю. Їхнiй статут вимагає вiд їхнiх членiв строгого аскетизму, абсолютного уникання в якiй-будь формi експлуатацiї чужої працi, безумовної правильностi й чесностi iз своїми членами-товаришами, безоглядної вiдданостi органiзацiї, фанатичної дисциплiни й готовностi щохвилини померти за своє дiло. Деякими рисами ця органiзацiя нагадує органiзацiю первiсних християн, розходячись, розумiється, в усiй основi свого вчення з християнством. Легальнi соцiалiстичнi органiзацiї ставляться до Iнараку негативно, а часом i вороже. А тим часом Iнарак має серед цих органiзацiй багато своїх членiв, якi, будучи легально в тих партiях, мають змогу вести пропаганду серед товаришiв i ховатися вiд полiцiї.

Силу Iнараку рiзно оцiнюють. Однi вважають його за маленьку купку фанатикiв, божевiльних або злочинних iндивiдiв, другi перебiльшують його силу, гадаючи, що сила Iнараку колосальна, що адепти його є серед рiзних шарiв громадянства. Головною методою боротьби Iнараку є терор. Як вiдомо її свiтлостi, вони вбивають видатних капiталiстичних проводирiв, членiв уряду, грабують банки, називаючи це експропрiацiєю, пускають часом у повiтря цiлi будинки. Iнарак є неминуче явище, логiчний наслiдок того соцiально-полiтичного режиму, який установили сучаснi господарi країни, це – природна реакцiя на деспотизм i соцiальний терор королiв бiржi. Iнарак є по всьому свiтi. Центральне Бюро його в Парижi.

Далi князь Шванебах серйозно, дiловито, точно наводить факти i цифри вбивств, експропрiацiй, повисаджуваних у повiтря будинкiв, не виявляючи нi радостi, нi суму. Нарештi, з дозволу її свiтлостi, читає недавно прийняту їхньою органiзацiєю постанову, де кажеться:

"Шляхом таємного входження в органiзацiю Iнараку пропонується поглиблювати невдоволення активних шарiв пролетарiату й посувати їх на найгострiшi виступи. Одночасно не випускати з уваги пiдриву впливу самого Iнараку".

Хижа, загострена горiшня губка принцеси ледве помiтно здригується розумiнням i похвальним усмiхом. Князь Шванебах, схопивши цей усмiх, уперше за ввесь вечiр робить перебiй, виразно й переможно зиркнувши на герцога бравншвайзького, противника цiєї резолюцiї. Герцог у вiдповiдь приплющує очi: вiн не хоче вступати в дебати.

Але князiвна Елiза ловить i погляд Шванебаха, i приплющенi очi герцога. Очевидно, не всi згоднi з такими методами боротьби? Щодо неї, то вона стоїть за все, що веде до мети, за всi методи, за всяку хитрiсть, жорстокiсть i безмилосерд-нiсть з ворогом. Вона заприсяглася на коронку Зiгфрiда й присягу ту може повторити знову: найлютiша кара злочинцям за смерть її батька i брата не може надолужити цiсi втрати, понесеної Нiмеччиною!

Дитячий, чистий овал загострюється на пiдборiддi, як у старої дшки, зеленi очi хижо, колючо розтягуються Принцеса здiймає з шi!i сховану пiд сукнею коронку, що бризкає, на всi боки iскрами камiння, i кладе її на стiл перед собою. Побожний шелест проходить зiбранням, i всi голови, як голови худоби вздовж ясел до оберемка сiна, повертаються вздовж столу до коронки. Це ж бо вона, коронка Зiгфрiда, вона сама! Це ж бо древнiй заповiт, це – запорука перемоги!

За одними встають другi, усi, i неначе волхви над яслами з народженим Iсусом, зворушено i з надiєю дивляться на святу релiквiю великого роду. I деяким iз тих, що в них вiра в їхню справу була вже подiбна до засушених квiток, якi вiд необережного руху можуть розсипатись, раптом стає солодко i хвилююче-страшно, а що, як здiйсняться, справдi, мрiї?! I хочеться їм хоч кiнчиком пальцiв доторкнутись до святинi, стати перед нею навколiшки й зашепотiти щось давнє-давнє, забуте, дитяче, побожне, нерозумне, але певне певне!

Нi, це засiдання не подiбне до всiх iнших засiдань. Це може сказати навiть Ганс Штор, що нiколи, стоячи за дверима кабiнету, не чув за ними такого молодого, запального тону немолодих i незапальних голосiв, як цього разу. Iстинно – впущено у вулiй царицю-матку.

I вечеря сьогоднi скидається вже не на "скубання понитчини в домi iнвалiдiв", як каже раз у раз Страховище, а на зустрiч друзiв юнацтва, що довго не бачились мiж собою.

А старий граф не тiльки не сердиться на Труду, що не з'являється до столу, а ще й, сидячи поруч iз Шванебахом, добродушно, iронiчно потiшає його:

– Нiчого, друже, нiчого. Страховище тiльки шумує, з неї буде добре вино. Вона на доброму шляху: в ролi святої черницi. Не треба їй перешкоджати: з черниць бувають часом непоганi жiнки.

Князь Шванебах акуратно, важно, з увiчливою автоматичнiстю майже за кожним словом каже "дякую" й хитає головою. Але невiдомо, чи задовольняє його таке потiшання. Проте старий граф i не докопується, iстинно, у вулiй iз старими засохлими трутнями впущено молоду царицю матку! Який гомiн, гудiння, який блиск в очах! Не диво – в них одбивається молодiсть i коронка.

***

Свята черниця поважно, строго повертається додому, мiцно тримаючи молитовник iз кiстяними защiпочками в руцi. Як же iнакше може повертати людина, щойно вступивши в безпосереднiй, одвертий договiр iз богом? Для чого, власне, справдi рiзнi посередники? Чому вона (ну, хай собi велика грiшниця, розпусниця. Страховище, це для бога не повинно грати ролi, бо вiн же сам їй такою дозволив бути), чому вона не може просто запитати його в тiй справi, яка так iнтересує її? Ну, правда ж: нiякого особливого чуда, нi грому, нi блискавок не треба. I питання буде розв'язане, i вона стане така слухняна, така чиста, така… свята, як тiльки бог захоче. Вона робитиме все, що скажуть посередники бога, вона може пiти в монастир, у пустелю, буде їсти тiльки акриди й дикий мед, спати на жорствi, носити волосянi сорочки. (Цiкаво все ж таки, де їх тепер узяти, нема ж нiяких фабрик волосяних сорочок). Одне слово, коли боговi хоч трошки цiкаво, щоб вона була добра, вiн повинен, вiн просто мусить пiти на її умови.

Ганс Штор бачить, як графiвна Труда проходить по холу нагору до себе. Гостi вже перейшли до їдальнi, i графiвнi теж слiд би зiйти туди. Ганс Штор дозволяє собi обережно натякнути графiвнi на її обов'язки. Але, справдi, "Страховище" – iм'я досить справедливе для цiєї дiвчини. Вона спочатку навiть не чує, що їй говориться, вона йде собi з замрiяними очима, думаючи, очевидно, про роль у якiйсь новiй своїй комедiї. Опiсля прислухається, нетерпляче знизує плечима й дивується як можуть до неї чiплятися з такими "дурницями"? (Так, власне, i каже: "дурницями"). I поважно, строго йде нагору.

Але Ганс Штор бачить, як вона нагорi зупиняється й довго стоїть непорушне, немов вагаючись. Дивна дiвчина: то зробить кiлька крокiв, то зараз же вертається назад, неначе злякавшись, навiть дивиться вниз до Штора, шукаючи в нього рятунку В чому рiч?

Але рятунку немає. Треба йти. Треба твердо, мужньо, рiшуче йти. Труда заплющує очi, як у дитинствi, коли треба було входити до темної страшної кiмнати, i прямує до своїх дверей. Але тут її опадає такий жах, що вона всiєю спиною спирається об стiну, притулює руки долонями й прилипає. Зараз сам бог говоритиме з нею! Зараз вона торкнеться слiдiв його перебування тут, у цiй кiмнатi. Зараз вирiшиться все те, що ночами i днями стоїть болючою колючкою в душi, i стане легко, зрозумiло, вiльно, затишно, як давно давно колись у дитинствi, коли вона бiгала до тата, сiдала йому на колiна й приплю щувала очi на лампу, а в очах стояли теплi, жовтi вiники променiв.

Чиїсь кроки внизу. Труда вiдлипає вiд стiни, швидко-швидко хреститься i з одчаєм рве дверi до себе. Вскочивши до кiмнати, вона стає зараз же бiля порога i, тримаючи себе за груди, бо в них нема повiтря, боязко, з наготовленим жахом побожностi в очах обводить ними кiмнату. Горить лампа в кутку над канапою, бiля канапи столик стоїть. Стоїть так само, як стояв усе, невинно, байдуже, i нiчого на ньому немає. Очi тоскно, швидко, надiйно й заранi готовi до того самого, перебiгають на маленький столик у кутку. Стоїть маленький столик, що на ньому ранiше стояли грiховнi фотографiї улюблених артистiв, а тепер стоїть маленьке розп'яття. I так само порожньо, байдуж е, неначе все так i повинно бути. I вся кiмната до жаху, до одчаю порожня, байдужа, така сама, як завжди, як повинна бути. Труда бiжить до ванної кiмнати: на тому самому мiсцi, на туалетному столi, синiє ваза з орхiдеями, байдужими, невинним й, неначе їм тут так i треба стояти!!!

Графiвна Труда почуває, як на неї злягає страшенна слабiсть. Ноги не тримають, наче вона оце вперше встала пiсля довгої хороби. Значить. значить, нiчого нема? Значить, йому байдуже? Значить, не скаже? Значить, i далi так?! Ну, добре ж, коли так!

Труда лягає на канапу й кидає вiд себе молитовник iз кiстяними защiпочками на стiл. Добре, добре!

Раптом дверi швидко розчиняються, i в кiмнату без стуку, в капелюсi, з невеличкою валiзкою в руцi вбiгає Фрiда. Вбiгає й зараз же замикає за собою дверi Потiм дрiбно пiдбiгає до терасового вiкна й щiльно зашморгує на ньому портьєри. Аж пiсля того кидає валiзочку на стiл, а сама падає на фотель i зачинає плакати, неначе плач її є найкраще роз'яснення її чудної поведiнки. Плачучи ж, шукає на грудях, у рукавах, по всiх мiсцях, де дами споконвiку ховають хустки, своєї хустинки й не находить.

Тодi Труда швиденько з хмурою дiловитiстю знаходить чисту хустку, тикає, як слiпiй, у руки Фрiдi й мовчки зупиняється коло неї, поглядаючи на сестру так, наче та робить якусь важну операцiю Щоб нiщо не перешкоджало операцiї, Труда обережно здiймає з голови Фрiдi капелюх i, як тарiлку з водою, ставить на стiл поруч iз валiзочкою.

Хвилясте каштанове волосся – прибране в загонисту зачiску Фрiда робить її тiльки тодi, як дуже хоче подобатись, – тодi одкривається її чисте опукле чоло, волосся спливає хвилястими пасмами назад, очi здаються бiльшими i ще здивованiшими, але заразом i трошки нахабними, ротик зовсiм малесеньким, але лукавим, одне слово – загонисте.

Але тепер до цих рясних, дитячих слiз, до цих негарно поморщених, мокрих губ ця зачiска зовсiм-зовсiм не пiдходить, i аж жаль дивитись на неї.

Одначе операцiя хутко кiнчається, навiть другої хустки не треба Фрiда, клiпаючи на свiтло мокрими вiями, подiбними до ряду знакiв оклику, i час од часу здригуючи спухлими устами, категорично заявляє, що вона додому – чи то пак! – до барона бiльше не вернеться, що вона цю нiч переховається у Труди, а завтра а завтра, ну, втопиться чи отруїться, їй байдуже. Вона не має бiльше сил терпiти цю каторгу, це катування, що на неї склали їхнi милi батьки…

Труда сiдає поруч iз Фрiдою й витирає їй краплини сльози з пiдборiддя й сукнi.

Фрiда зневажливо, безнадiйно вiдмахується головою.

Ах, їй тепер усе одно, нехай усi її сукнi заллються слiзьми, проклятi, паскуднi, мерзеннi сукнi! I капелюшiцi!..

Вона сердито спихає капелюш додолу й витирає мокрi вiї. Годi! Хай, кому хоче, тепер купує!

– Що ж сталося, Фрiдо? Щось нове?

Боже мiй, хiба старого не досить, щоб повiситись? Нове? Нiчого нового. Сьогоднi був звичайний чай. Ну, чай як чай. Але, на горе, прибув i аташе шведського посольства. Ах, так собi, нiчого надзвичайного! Але досить гарний, розумний (пiдборiддя таке випнуте, вперте – мабуть, цiлується твердо й смачно). Але, головне, закоханий у неї до непристойностi. Ну, виразно, одверто, настiйно закоханий. Це – головне. Не для неї головне, а для барона, розумiється, їй що! Пфi! Головне – барон. Коли аташе тiльки з'явився в салонi, коли вона побачила "мокру" посмiшечку барона, ну! – вона вже знала, що щось буде. Неодмiнно! Ну, так i вийшло: бароновi раптом захотiлось, щоб вона протанцювала велику бiскаю. Подумати собi: велику бiскаю в салонi, перед усiма! Розумiється, коли сам чоловiк у своєму домi хоче, щоб його жiнка танцювала i остям бiскаю, то вони теж починають просити, їм що! Пфi! Будь ласка. Звичайно, її так це обурило, що вона навiть пiшла до себе, хоч аташе незвичайно гаряче прохав її. На жаль, занадто гаряче, бо якраз через це барон i розпалився до такоi мiри, що почав навiть спадщиною загрожувати, коли вона не затанцює. Ну, добре ж, коли так! Вона згодилась Коли сам чоловiк на це штовхає, – будь ласка. Вiн налягав, щоб вона й одяглася вiдповiдно. Добре, i одяглась.

– Чекай, Фрiдусю! Адже не одягатись, а роздягатись треба для бiскаї?

– Ну, так, розумiється, роздягатись.

– Значить, усе-усе як слiд? Зовсiм-зовсiм гола?!

– Ну, розумiється! Звичайно, пояс, черевики, зачiска. Ти можеш собi уявити, як я себе почувала в такому виглядi.

Труда задумливо дивиться на перекинений догори черевом капелюш на пiдлозi й тихо промовляє.

– А це могло б бути й непогано. Тiло ж у тебе гарне.

Фрiда спускає очi додолу, i на маленьких, як розрiзана надвоє вишня, устах лукавиться загониста посмiшка: треба було, подивитись на аташе, коли вона ввiйшла до салону! А коли почала танцювати, очi в нього стали такi, як колись вона бачила на пожежi в одного чоловiка: переляканi, здивованi, зачарованi, божевiльнi! Аж страшнувато було бiля нього танцювати, але… й приємно.

Та вся рiч, розумiється, не в цьому, а в баронi. Вiн навмисне стояв поруч iз аташе, щоб краще все бачити. Ух, ця жаб'яча постать, ця гостра лисина, вузюсiнькi, слизькi оченята, мокра, гидка, страшна посмiшка! Та ще поруч iз цим бiло рожевим, сильним, упертим красунем. О, вона, розумiється, вiд самого початку знала, для чого це все робилося. Але коли побачила, що вiн поламує пальцi, вона моментально кинула танцювати. Моментально!

Труда непорозумiло дивиться великими бронзовими очима на сестру: що ж тут страшного такого? Так, вона сама iнодi помiчала, як барон поламує пальцi.

Фрiда глибоко зiтхає й прохає цигарки. Вона мусить закурити. це занадто гидко. Що тут страшного? Гм! Це значить, що ця жаба в такому станi, що готова при всiх накинутись на неї (що раз уже ж i було!).

Ах, та навiть i не це головне! Головне потiм. Коли всi розiйшлись, почалася спочатку одного роду ревнiсть. Ага, аташе дивився, дивився, ага, закоханий, ага, хоче, хоче тебе, хоче, хоче… А сам гидко, слиняво труситься. Ну, одне слово – все, як звичайно. Все, щоб розпалити свої нiкчемнi старi сили. Ну, а потiм… коли пiсля того стало недобре, коли зразу заболiло у шлунку, почалось уже iншого роду катування. Теж звичайне. Але цим разом вiн заявив, що змiнив свiй тестамент! На випадок його смертi вона не повинна виходити замiж, а то позбавляється спадщини. От яка справа! Значить, вiн купив її й на все життя, й пiсля своєї смертi. От так о то виходить Ну, коли так, вона зараз же схопила, що могла, й утекла. Нехай, що хочуть, те й роблять, а вона бiльше туди не пiде! Краще вона буде, як Труда, молитися, стояти на жорствi, краще вже пiде до монастиря, вiддасть себе боговi, яiж такiй паскудi!

Труда раптом пiдводить голову i струшує стриженими синьо-чорнидiи кучерями. Ах, боговi! Бог iз тими, в кого є грошi. Нiякого бога нема, а все нещастя жiнки, що в неї нема грошей. От i все. Через що Фрiда стала жiнкою жаби? Коли б у неї були грошi, хiба навiть їхнiй милий деспотичний батько вiддав би її за цю гнилу мавпу?

Грощей. грошей, грошей треба! От увесь бог. I тодi не буде нi баронi, нi Шванебахiв, нi каторги, нi нотацiй, нi непристойностей, нi жорстви – нiчого! I все буде вiльне й ясне. Грошей!!!

Фрiда несподiвано по-дитячому схлипує старим плачем, трохи нiяковй вiд цього й солiдно, сумно зiтхає: де ж вони можуть узяти грошей?

Труда хмуро, грiзно, непохитно стискує над бронзовими очима густi синюватi брови. Знайдуться грошi! Знайдуться. Нехай. Вона не раз говорила мамi, Адольфовї, батьковi, всiм, що вона зробить їм страшний скандал, коли далi так буде йти. Вони не вiрять? Ну, добре, тепер вона покаже. Тепер вона може робити, що хоче. I коли так:, коли їх продають жабам i не хочуть уступитися, то вона сама иступиться за них обох. Недай Фрiда не журиться: грошi будуть!

Фрiда несмiло, здивовано, захоплено дивиться на молодшу сестру: Страховище, очевидячки, знає якийсь спосiб. Страховище дiйсно зробить, коли так насуплює брови i струшує волоссям.

– Де ж ти вiзьмеш, Трудо? Можна знати?

– Нi. Не можна. Лягай спати Завтра рано я тебе сховаю деiнде, а потiм ми оселимось разом, i вони побачать. I зараз же цокличймо до себе в гостi аташе, а жабi пошлемо запросини. Нехай приходить. Добре?

Фрiда, зiтхав, посмiхаєтеся й поводить плечима так, наче вже чує на них гарячу, сильну, вперту руку аташе.

А потiм старша сестра вiддає не тiльки всю свою волю, але и стомлене тiло в цупкi, рiшучi, смуглявi ручки молодшої. Руки цi роздягають її й пiдводять до лiжка й укладають у постiль., Як чудово визволитись од своєї волi, вiд сумнiвiв, од турбот, страху, зрадливих надiй. Легко, як пушинцi, що летить сйбi туди, куди несе чужа сила; затишно, як у дитинствi, в маминому лiжку!

Собi ж Труда стелить на канапi. Та як там стелить: кинула подушку та й усе. Їй спати ще не хочеться. Та й не можна. нiяк не можна спати; розпочинаючи кампанiю рiшучу, грiзну треба обдумати все, як слiд.

Лампу можна погасити й одчинити вiкна на терасу. Мiсячна нiч густозапашна, таємна, любовна, така. як та. коли з Максом тiкали, пливе над садом, над будинком, над Шванебахами i синiми вазочками iз бiдними-бiдними орхiдеями, що так i стоять у ваннi. На терасi бiдолахи пальми тоскне ни дiють у куточках, сумуючи за своїми африканськими ночами. I вони в неволi! Хоч би вiкна з тераси до саду вiдчинили їм, хай би трiшки волею подихали!

Труда тихенько вилiзає крiзь вiкно на терасу й одчиняє вiкна Вiтер густо дихає їй у лице й обiймає свiжими, нiжно пухнастими лапами. Безвуха, оголена голова мiсяця з прова леним носм лукаво й цинiчно посмiхається iз срiбно-блакитної височини: не одну цiкаву рiч вона бачила звiдти за своє довжелезне здiльйонновiкове життя. Над мiстом велетенським вiялом стоїть свiтло електрики, завзято борючись iз свiтлом мiсяця. I вiд тiєї боротьби стоїть неугавний, глухий, густий гуд.

Труда сiдає пiд пальмою, обнiмає одною рукою, як сестру, за шершавий многоповерховий стовбур i дивиться в тоскно-цинiчну посмiшку мiсяця. Смiшно йому з її вазочки з орхiдеями? Смiшно з її "кампанiї"? Розумiється, йому смiшно. Але хто знає, хто смiятиметься останнiй.

Труда стрiпує посрiбленими посмiшкою мiсяця кучерями i зручнiше обнiмає сестру невiльницю за стовбур.

Але в ту ж мить швидко повертає голову назад: у розчинених вiкнах спальнi принцеси свiтиться. Ага, вернулась королева з вечерi! Крiзь запнутi портьєри, крiзь щiлину часом видно тiнь, що ходить туди й сюди. Роздягається пишна принцеса. На нiч, мабуть, здiймає всi накладки з-пiд свого фарбованого волосся й гадає, що нiхто не догадується. От би пiдгледiти!

Страховище раптом тихенько пiдводиться i, забувши за пристойнiсть, за вазочку з орхiдеями, за жабу й кампанiю, навшпиньках пiдкрадається до вiкна принцесиної спальнi, сильно затиснувши щелепи. Вона тiльки на малесеньку хвилиночку зазирне й зараз же вiдiйде. Вiд цього волосся у принцеси не вилiзе i не злiзе з нього фарба.

Але Страховище бачить крiзь щiлину таку картину, що прикипає не нi одну малесеньку хвилиночку. Перед великим трюмо стоїть золотисто бiла, сильно вирiзана, з високими клубами й довгими ноiами постать гоюлої чужої жiнки. На високiй, довгiй шиї маленька голова, i з неї на пiнисто бiлi, пишнi, похилi плечi спадають червоно-золотi хвилi волосся, прикриваючи груди й сягаючи нижче пояса. I нiяких пiдкладок! В одному мiсцi темнiшi, в другому яснiшi, абсолютно нефарбованi! I нiколи не можна було подумати, що пiд цим чорним шовком, пiд цими стародiвоцькими сукнями таке несухе, гарячо-живе, таке пишне тiло!

Принцеса уважно розглядає себе в дзеркалi, потiм несподiвано весело, зовсiм по-дитячому цiлує себе в голе плече, швиденько накидає пеньюар i бiжить до ванни. I вона, ця засушена, неприступна, фанатична принцеса, вмiє себе так цiлувати.

Труда потихеньку, задумливо вiдходить од вiкна й iде до себе, зачинивши вiкна на терасу. На вiкнi в її кiмнатi сидить Фрiда й непохвально хитає головою: хiба ж можна зазирати в чужi спальнi? Не дай, боже, принцеса помiтила б! Ну, а яка ж вона принаймнi? Роздягнута була? Гарна? Волосся з накладками?

Труда мовчки бере Фрiду пiд лiкоть i веде до лiжка. Вони разом лягають в одну постiль, i довго чується шепотiння в темно-сiрiй од свiтла мiсяця кiмнатi. Потiм шепiт стає сонним i затихає. Пальми тоскно журяться в кутках тераси, i голова мiсяця з проваленим носом цинiчно посмiхається з їхньої журби.

***

I раптом над затихлим, заснулим, старомодним будинком серед ночi пiд цинiчносумною посмiшкою мiсяця прокочується страшна буря жаху. Дзеленчать i миготять знаками телефони, грюкають дверi, напiводягненi люди з сiрими обличчями й жахно розбудженими очима бiгають коридорами, скрикують, шепотять, бiжать нагору. До будинку пiд!їжджають авто з людьми, поодяганими в форму, хапливо входять у дiм, оточують його з усiх бокiв, увiходять до саду, нишпорять, обшукують Балакають коротко, вривчасто, таємно.

– Що сталося?!

Пропала коронка Зiгфрiда. Таємно, безслiдно пропала свята релiквiя, заповiт старого роду, благословення вiкiв, запорука перемоги, символ панування кращих!

От так пропала серед тихої ночi, без нiякiсiнького слiду крадежу, без найменшого гомону, без єдиного знаку, за яким можна б шукати її! Пропала мiж дванадцятою й першою годиною ночi, тодi, як у сусiднiй кiмнатi принцеса брала купiль. Коронка лежала на туалетному столi. Принцеса, роздягаючись, поклала її туди. За це вона могла ручатись головою. Але коли вийшла з ванни й хотiла сховати у скриньку з iншими релiквiями, коронки на тому мiсцi вже не було. Принцеса, одначе, не розповiдала, як вона шукала її, не казала, як гола, з розпанаханим од лютi пеньюаром, iз розпатланим червоним диким влоссям бiгала по спальнi, як лазила рачки по пiдлозi, мацаючи руками попiд столами, фотелями, шафами; як розкидала мокрi простирадла й рушники в ваннi, як скажено, тоненько завищала вiд слiпого страху й гризла зубами сукню вiд одчаю.

I старий тихий дiм – повний притишеного, зацiпленого шепотiння, шарудiння, сухих, напружених очей, тоскної шамотнi, пiдозрiнь, безнадiйностi, жаху. Одна тiльки принцеса спокiйнiша за всiх, тiльки вона чисто по-королiвському ставиться до великого нещастя з такою холодною, сталевою, величною гiднiстю, що старий граф готов стати на колiна перед цiєю сильною дiвчиною. Нi одного знаку хвилювання, нiякого гнiву, одчаю, нiякого рiзкого жесту! Наче не коронка Зiгфрiда пропала, а гребiнець iз її волосся.

Але хто ж, хто мiг учинити це жахливе святотатство? Яким способом? Усi дверi й вiкна на терасу та до кiмнат принцеси були позамиканi. Нiде нi слiду злому замкiв. Прислуга не могла пройти нагору, нiяк не могла. З саду через вiкна тераси нема змоги вилiзти, та й вiкна були позамиканi, та й чути ж було б щонайменший звук, бо вiкна й принцесиної, й Трудиної спальнi були повiдчинюванi, i нi принцеса, нi Труда з Фрiдою ще не спали, ще горiли в них лампи. Який же злодiй зва жився на таке очайдушне злочинство?

Старий граф iз графинею йдуть до Труди ще раз докладнiше розпитати, може ж, вони хоч якийсь гомiн чули. Але нi старий граф, нi графиня чогось не дивляться в очi одне одному, iдучи до дочок. Коли ж увiходять до Труди, старий граф щiльно, пильно зачиняє за собою дверi й вiкна.

Труда i Фрiда сидять мовчки в рiзних кутках канапи. У Фрiди очi повнi якогось iншого жаху, нiж ранiш. У Труди якийсь iнший вираз. Усе якесь тепер iнше. I тому старий граф також iнакше, нiж ранiше, пiдходить до дочок i важко дивиться на кожну по черзi. А стара графиня, як сполохана птиця, що до гнiзда її пiдбирається страшний ворог, тривожно готується до оборони.

– Коронки немає Чуєте? Трудо! Фрiдо! Коронки нема Пропала.

I Труда, i Фрiда мовчки дивляться на батька. Вони знають, що нема, але для чого ж їм це так чудно, з таким натиском говорити.

– Хто з вас у часi був на терасi? Ну?

Сестри мовчать. Фрiда швидко, злякано спускає очi на колiна собi, але Труда смiливо зустрiчає грiзний, важкий погляд iз-пiд сiрих стрiх.

– Я була.

– Ага. Що ж ти робила там?

– Що ж я могла робити? Розумiється, коронку крала!

Сiрi стрiхастi очi люто скидаються догори.

– Не смiй менi таким тоном балакати! Ти! Що ти робила там, питаю? Фрiдо, вiдповiдай!

Фрiда, як у дитинствi, злякано, мовчки наставляє на батька великi, здивованi, синi очi.

– Фрiдо, ти доросла замужня жiнка Ти повинна розумiти те страшне пiдозрiння, яке лягає на наш дiм. Одповiдай, – що робила там Труда?

Губи дорослої, замужньої жiнки по-дитячому морщаться, починають труситися, сльози викочуються iз здивованих очей i одна по однiй швиденько котяться по зблiдлих лицях. Вона не знає, що робила Труда. Вона спала. Чи той… Труда була на терасi, але вона там тiльки пiдглядала за принцесою в вiкно й зараз же вiдiйшла вiд нього.

– Пiдглядала?! Як покоївка? Дочка графа Елленберга пiдглядає до чужих вiконн!

– Я хотiла подивитись, чи справжнє волосся в принцеси.

Старий граф ступає крок наперед i простягає руку до Труди.

– Давай сюди негайно. Швидше!

Труда великими, нерозумiючими i вже знаючими очима скидає на батька.

– Що давати?!

– Трудо!!!

Бiдна птиця-мати може тiльки з жахом i одчаєм слiдкувати, як ворог усе ближче та ближче добирається до необачної, необережної дитини. Ах, одвести б його в другий бiк, на iнший слiд направити.

– Батьку, ради бога! Як ти можеш таке?

– Мати! Мовчи Страховище на всяке божевiльне страхiття здатне. Трудо! На терасу нiхто не мiг пройти. Коронка лежала бiля розчиненого вiкна на столi. Бiля того вiкна, куди ти пiдглядала. Ти розумiєш, що твiй дикий, страшний жарт зайшов занадто далеко? Розумiєш чи нi?

Труда не розумiє. Смугляве лице з синьою родинкою пiд ухом наливається темним, бронзовi очi стають гострi, стрибливi. Вона помалу пiдводиться, вирiвнюється й закидає го лову.

– Хто з нас, графе Елленбергу, жартує, це ще невiдомо. Та як-не-як, а вашi слова й ваше пiдозрiння на свою дочку страшнiшi за всяке страхiття.

I вона, не горблячись, як звичайно, не помахуючи по-хлоп'ячому руками, а рiвно, випростувано вiдходить до столу.

Граф чує тiльки цi два слова "графе Елленбергу", не "батьку", не "тату", а власне "графе Елленбергу"!

I графиня чує цi страшнi, незрозумiлi два слова. I чує, як старий тихо пошепки повторює: "Графе Елленбергу!"

Вiн якийсь час важко, ошелешено дивиться на Труду, потiм повертається до Фрiди й киває їй головою.

– Ходiм.

Графиня i Фрiда тихо виходять за старим графом, а Труда стоїть бiля столу i грається олiвцем, суворо насупивши брови. Згори донизу дiм обшукано, поперетрушувано всi кiмнати й речi прислуги; попереглядано всi закутки, всi слiди пальцiв на поросi балюстради. I на ранок усi пiдозрiння зупиняються на льокаєвi Фрiдрiху Баронеса Фрiда… виразно бачила на терасi тiнь людини, подiбної до льокая Фрiдрiха Вона не звернула потрiбної уваги, але цiлком виразно бачила мужчину високого росту з горбатим профiлем, як вiн швидко й нишком пройшов повз вiкно спальнi графiвни Труди.

Полiцiя й детективи, захопивши з собою очманiлого вiд жаху, непорозумiння и одчаю Фрiдрiха, спорожняють старий графський дiм. Чи дiйсно винен Фрiдрiх, чи нi, нi полiцiя, нi прислуга, нi принцеса, нiхто того не знає, але кожний розу мiє, що Фрiдрiх мусить бути арештований, щоб разом iз со бою занести в тюрму навiть тiнь пiдозрiння на старий графський дiм.

Граф Елленберг згоджується дати дозвiл на арешт Фрiдрiха. Вiн згоджується, але зараз же кличе графиню до себе в кабiнет.

Старi, змученi жахом i безсонням обличчя їхнi здаються ще старiшими. Старий граф одшморгує портьєри на вiкнах, одчиняє вiкна й гасить свiтло ламп Цi приготування не подiб нi до катування, але графиня дрiбно дрiбно хреститься за спи ною графа, в якiй почувається щось грiзне, невблаганне й таке знайоме.

Але рiвночасно й нове. заранi повна трiумфу певнiсть i страх од цiєї певностi.

Ах, вона знає вже, про що буде мова, про що так моторошно мовчать цi одвислi жовто-сiрi щоки.

Свiтло ранку, молоде, прозоре, лагiдно радiсне; невинний, чистин дух роси й зеленi, лукаво здивоване лопотiння шпакiв i завзяте, рясне джерютання горобцiв, – як це все не пiдходить до двох старих, напружено страждальних, мертво-сiрих облич.

Маленька, гостровида, з пов'язаною бiлим голiвкою, з напружено круглими, величезними очима нiчної птицi мишка, за якою зараз почнеться полювання старого, жовтого, лютого кота, сидить графиня в куточку величезного фотеля й нашорошено слiдкує за кожним рухом чоловiка.

От, нарештi, тяжко сiдає, кладе великi в ластовиннi руки на поруччя фотеля, очима надушує на мишку. А в очах – тривожна певнiсть.

– Коронку взяла Труда.

Мишка робить рух.

– Прошу не перебивати. Коронку взяла Труда. Ти сама це знаєш її загрози скандалом, її обiцянки Фрiдi здобути грошей, усе це, очевидно, мало на увазi саме це страшне, скандальне злочинство. Але не в цьому рiч. Я згодився на твої й Ганса домагання арештувати Фрiдрiха, але я зробив цю несправедливiсть умовно. Вiд тебе тепер залежить, чи я далi буду пiдтверджувати цю нашу жорстокiсть, чи замiсть Фрiдрiха вiдправлю Труду до тюрми. Чуєш?

Графиня вже знає, яка це буде умова. Все те саме, вiчне, неспокутуване прокляття їхнього життя!

– Отже, сьогоднi, зараз ти менi скажеш правду: чия дочка Труда.

Графиня заплющує очi й трудно, скорботно зiтхає: все те саме!

Але на графа це мовчазне, тужне зiтхання дiє як фальшивий, нахабний крик, повний брехнi й упертостi. Велика волохата рука стискується в кулак i б'є по поруччю.

– Ти скажеш! Сьогоднi ти скажеш менi! Сьогоднi ти, нарештi, в моїх руках. Все життя ти волочила по багнi моє iм'я, а тепер дiти твоїх полюбовникiв крадуть останнє, що лишилось у мене, честь мою?! Задушу тебе, прокляту, а її зараз же вiддаю судовiй владi! Кажи!

Графиня збирає все сграждання своє, ввесь страх, увесь одчай свiй у руки и простягає їх до чоловiка

– Присягаюсь же тобi всiм святим для мене, Труда – твоя! Труда – твоя!

Граф жадно, ловляче витягає до мишки жилрлу, одвислу шию.

– Ага, Труда моя? А хто ж не мiй? Адольф? Отто? Фрiда? Хто? Кажи!

I знову все вiд початку. I знову прокльони, загрози, сльози. Про Труду вже забуто. Хiба це важно: Труда, Адольф, Фрiда чи навiть покiйний Отто? Правди треба, правди!

I за певнiсть уже забуто.

I от уже знов, як не раз бувало, наче вперше, граф стоїть навколiшках перед зляканою цим бiльше, нiж його люттю, прилиплою до стiни графинею i, трясучи пiднятими, пiдведеними, як на молитву, руками, благає:

– Скажи менi правду, тiльки правду! Яка б вона не була! Благаю, молю, визволи вiд цих мук сумнiву! Яку хоч правду, тiльки, щоб уже кiнець. Ти ж зрозумiй: я не можу чути себе батьком, я не можу дозволити собi любити їх. Я ограбований з останнього, що є на старiсть у людини. Але я й любовi не хочу, нiчого. Тiльки спокою й правди. Присягаюсь тобi: я нiчого не зроблю Трудi, я покрию її злочинство, але за це скажи менi всю правду!

Але графиня, як розп'ята, тримаючись руками за стiну, мертвими губами шепоче все те саме:

– Всi твої! Всi твої!

I сльози муки за себе, за нього, за отих "усiх" котяться по лицi безупинно. Яку вона iншу правду може сказати йому, коли вона й сама не знає її?

I так само, як не раз уже бувало, графиня, сама трохи не вмлiваючи, помагає старому пiдвестися. Сама хитаючись од лютого болю у правiй половинi голови, що наче видушує око з лоба, одводить старого до спальнi й укладає в лiжко. I, коли бiдний, любий, вимучений, заплющивши очi, так тихо, так лагiдно й безживно шепоче: "I нiколи-нiколи я не взнаю, хто мої дiти", вона притуляється чолом до його подушки й гiрко-гiрко плаче.

***

– Пан президент у кабiнетi?

– Нi, попи в Залi Здоров'я!

I Вiнтер, уклонившись, уже хоче пройти далi: в Залi Здоров'я нiяких справ не допускається, навiть Вiнтеровi без над звичайної потреби вступ заборонений.

Але граф Адольф нiжно придержує пана секретаря за рукав i спокiйно просить негайно пiти и докласти пановi президентовi, що з ним хоче говорити граф Елленберг у важнiй справi.

Спокiй i певнiсть графа Елленберга такi твердi, що Вiнтер, трохи повагавшись, одважується рискнути I диво дивнеє: пан президент тiльки пильно похмурюють брови, мить думають i згiдливо хитають головою. О, Елленберг знайшов щiлинку, куди нiкому iншому не пролiзти!

Величезна мармурова зала з стелею-вiкном, що тепер утягнена в стiни, вся залита сонцем, якому милостиво дозволено виконувати свої функцiї в цьому, не всякому доступному, куточку палацу. Посеред зали прожогом виривається в золотисте ранiшнє небо фонтан i весело, дiловито падає вниз, в озерце, обкладене живою травою, квiтами й кущами. Навкруги озерця стоять апарати для всякого роду фiзичних вправ, починаючи вiд бiгання й кiнчаючи складним "хан-чу". Машини одверто, гордовито й холодно поблискують металом навiть тут людина без них нiщо. Травичка, квiточки, фонтанчики, все це миле, але дiйсне здоров'я дають тiльки вони, негарнi, байдужi й жорстокi.

Пан президент у боксерських коротеньких штанцях на голому тiлi, з виразом упертостi й лихої лютi б'є кулаками в рукавицях шкурятяне опудало, що гнучко пiддається пiд його ударами, хитро вгинається вбiк i несподiвано опиняється на другому боцi. Тут же поруч стоїть iз журналом пан боксмайстер (теж у коротеньких штанцях) i з виглядом професора, що слiдкує за надзвичайно важним науковим експериментом, пильно й заклопотано занотовує особливо важнi моменти. Трохи вiддалiк пан бадемайстер iз асортиментом рушникiв, простирадл i всякого iншого купальняного приладдя почтиво дожидає своєї черги.

В Залi Здоров'я, як у всьому палацi, нiщо не стоїть без дiла. Фонтан енергiйно, безупинно рветься вгору, обiгрiвається в сонячних променях, падає вниз i розбiгається кружальцями до берегiв. Машини, потрушуючись i подригуючи, тихо гуркотять, готовi, як i бадемайстер, обняти тiло великої людини, терти його, м'яти, голубити, насичувати токами всяких енергiй. Опудало терпляче, не жалiючись, пiдставляє то з одного боку, то з другого своє шкурятяне тiло й не крекне нi разу пiд лютими дiяльними ударами.

Граф Адольф iз тим самим виразом серйозної поштивостi й заклопотаностi, що й у бокс i бадемайстрiв, навшпиньках пiдходить iззаду й зупиняється.

Мертенс, зачувши кроки, озирається i вмить кидається на графа Елленберга з шкурятяними кулаками, люто кричачи:

– Обороняйтесь!!

Граф машинально пiдносить руки й злякано вiдсувається. Пан президент весело, задоволене регочуть, ритмїчно пiдкидаючи при цьому випнутим i здушеним штанцями животом. На сiдластому чолi, на вухах, на носi рясно блищать краплi поту. Все тiло, немолоде, але ще сильне, в жорсткому рiдкому волоссi на грудях i коротких ногах також масно мокрiє потом.

Кивнувши бадемайстровi, Мертенс прямує до мармурового ложа, нiжно рожевого, блискучого й холоднуватого.

Бадемайстер нiжно обхоплює пана президента в обiйми й починає з такою надзвичайною спритнiстю, швидкiстю й артистизмом обтирати спiтнiле тiло, що граф Адольф щиро милується. Витерши, бадемайстер кладе пана президента, як кохану, на ложе, прикривши тiло тонюсiньким полотном.

– Ну, тепер сiдайте. Щось iз принцесою? Приємне? Неприємне?

Граф Елленберг обережно посмiхається: як для кого, – для принцеси – неприємне, для iнших може бути… корисне.

Мертенс кiнцем рушника витирає пiт iз лоба, що знову виступив, як виступає вода на болотi, i час од часу, поки граф розповiдає, проводить рушником по лицi.

– Гм! Цiкава iсторiя "Загине коронка, загине рiд". Чудово. Ну, хвалю: хитро.? моїх рук повинна одержати? Добре. Де коронка? Покажiть.

Висновок для графа Елленберга цiлком несподiваний, i невiдомо, чи бажаний. I через те, що невiдомо, граф ще обережнiше, ще нiжнiше посмiхається.

– На жаль, пане президенте, я не знаю, де коронка. До викрадення не причетний.

Мертенс махає собi на лице рушником, не зводячи пильних, допитливих очей iз горбуватого, жовтаво-мучнистого лиця.

– Ну, добре. Менi байдуже. Але коронку негайно доставити менi. Принцеса дiстане її разом iз моєю рукою. Я врятую їхнiй рiд!

I на вкритих потом твердих губах виступає iронiчний усмiх. Усмiх цей перекидається на графа Адольфа й розгорається в тихий смiшок.

– Але ви вiдповiдаєте Чуєте? Що?

Це вже не так смiшно. I граф Адольф iз вiдповiдним виразом лиця пробує вияснити це пановi президентовi. Але пан президент не хочуть навiть слухати коронка мусить бути знайдена якомога швидше й за всяку цїну. Кредит необмежений. Хоч пiв Об'єднаного Банку. Досить? Що?

Граф Адольф смiється з милого дотепу пана президента, але зеленi, банькатi, розумнi очi пана президента знову пильно й допитливо впиваються в м'яке горбувате лице з сiро-жовтими вiями. I знову граф не знає, чи бажано йому пiдтримувати цю допитливiсть, чи швидше розiгнати її.

Але пан президент мусять набиратися здоров'я – авдiєнцiя скiнчена.

***

"Негайно й за всяку цiну".

Легко пановi президентовi давати категоричнi накази, але як виконати їх у такiй загадковiй справi?

Що батько даремно складає пiдозрiння на Труду, це ясно стає й дитинi, побалакавши з пришелепуватою дiвчиною. Та й сам батько вже, здається, не дуже вiрить.

Та як-не-як, а випадок такий, що використати його можна для розумної людини чудово, i, хто врятує смiшну, дурненьку коронку, той урятує старенький, одмерлий рiд, династiю. Послуга немала. А за це треба немало й заплатити.

У графовiй приймальнi уже чекає президент полiцiї з якимсь молодим добродiєм, високим, тонким, iз сокируватим носом i гарними, нiжними очима.

– Дозвольте представити вам, ваша свiтлосте, доктора Тiле, нашого найенергiйнiшого й найталановитiшого детектива. Доктор Тiле працює в нас iз власної охоти й любовi до свого мистецтва.

Доктор Тiле вклоняється й посмiхається такою нiжною й уважною посмiшкою, наче вiн уже давно й гаряче любить графа Елленберга i йому зразу можна довiрити найiнтимнiшу справу. Слухаючи його свiтлiсть, вiн схиляє гладенько зачесану, з блискучим продiлем посерединi голову то на одне плече, то на друге й пильно, серйозно хитає нею.

– А як ви думаєте, пане докторе: Iнарак мiг це зробити?

Доктор Тiле охоче й швидко вiдповiдає:

– Можливо, можливо! А посвiдки нiякої не залишено? Нi? Гм! Як так, то сумнiвно. Бо, як вiдомо вашiй свiтлостi, Iнарак у таких випадках раз у раз лишає посвiдку. Звичайнi злодiї вже починають пiдробляти цi посвiдки й тим завдають Iнараковi багато клопоту, бо доводиться давати спростовання.

I доктор Тiле так добродушно й нiжно посмiхається, що вся справа з коронкою й сам Iнарак видаються простими, легкими й якимись собi хатнiми.

Ну, значить, так: доктор Тiле бере цю справу пiд свою особливу увагу, звiльняється вiд усiх iнших обов'язкiв, i до дому графа Елленберга-батька має бути якнайшвидше пiд виглядом нового льокая прийнятий один iз помiчникiв пана доктора. Сам же доктор (також якнайшвидше!) має обдивитися мiсце пропаду коронки.

– Але майте на увазi, панове сам пан президент Мертенс зацiкавлений цiєю справою. Ви розумiєте, що це значить? Отже, коронка мусить знайтися негайно и за всяку цiну!

Президент полiцiї на знак пошани й уваги витяiається сiрунко, а доктор Тiле, на мент устромивши у графа серйозний, пильний поiляд, нiжно й покiрно нахиляє гладко зачесану, довгасту голову.

Але коли доктор Тiле iде до себе додому, в поглядi йою вже немає нiжностi, хiба що часом крiзь заклопотанiсть раптом викришиться iскорка веселого гумору. I як тiльки входить до свойого кабiнету, обвiшаного всякими традицiйними, детективними трофеями й приладдям, то навiть iскорки зникають. Вiн зараз же хапає телефон, наставляє екран i телефонує. На екранi з'являється маленьке, обросле пiд вухами кудлатою шерстю личко в окулярах i, посмiхаючись, киває докторовi.

– Шпiндлере! Негайно екстрене зiбрання! Хоч невеличке, приватне, але негайне. Важна справа. Не пiзнiше, як через пiвгодини, буду у вас.

Голiвка мавпи пресерйозно ворушить губами, i в iелефонi чути гунявий голос:

– Голубчику детективе, ви, здається, замiсть злодiїв, повиннi розшукати наперед просто людську логiку: як же можна за такий строк..

– Ах, Шпiндлере, менi треба порадитись! Кого встигнете. Я зараз їду до вас. Бувайте!

Перед тим, який грим вибрати, доктор Тiле задумується: Клара любить без бороди, бiлявий, з невеличкими вусами. Але це негарно, маленькi та ще бiлявi вуса не зменшують розмiрiв проклятого носа. Краще темно-русий, з борiдкою, або ще краще з еспаньйолкою – в цьому є щось пiвденне, фатальне I нiс же скрадається.

Через пiвгодини високий, гарно вбраний, середнiх лiт добродiй з еспаньйолкою й темними густими вусами, над якими сокиркою випинається сухорлявий хрящуватий нiс, поважно входить до садка невеличкої вiлли доктора Шпiндлера, вiдомого вченого-економiста.

Дверi вiдчиняє сама Клара Мила Клара, дорога, напружена чеснота: вона боїться навiть трошки припудритись для нього, щоб чогось не подумав. А пенсне навмисне наклала на свої сiрi, з темними обiдками мило серйознi й такi ж жiночi, такi лукаво вабливi очi. Навмисне, бо докторовi Тiле це не подобається, бо це робить її сухою, абстрактною. Ах, коли б вона могла, вона б скоцюрбила своє трiшки заповне, але струнке тiло, зробила б плескуватими пишнi жiночi клуби, а груди – о, цi безсоромнi, випнутi, кричущi ознаки її полу: вона б знищила, як нищили їх середньовiчнi ченцi на безсоромних статуях.

А все ж таки доктор Тiле в темнуватому передпокої ловить її сухувату теплу руку й швидко пiдносить до уст. Рука спочатку легесенько здригається, на мент, на коротюсiнький мент стає безвольна й тiльки тодi з обуренням шарпається й виривається. Сiрi очi з обiдками, блиснувши склом пенсне, неначе сльозами, гнiвно й з докором озираються на нього.

– Я ж вас прохала, Тiле!..

Тiле благальне схиляє голову з еспаньйолкою на лiве плече й посмiхається такою своєю нiжною, доброю посмiшкою, що Клара безпомiчно знизує плечима й швиденько йде в розчиненi дверi кабiнету.

Бiля столу в своєму "перманентному" спортовому сiренькому костюмчику, на тоненьких, кривеньких, широко розставлених нiжках стоїть Шпiндлер. Кудлата й велика, як у пуделя, голова з кучерявими заличками пiд вухами короткозоре схилилась до тоненької брошури, яку вiн тримає, як який-небудь товстий том, обома руками. Окуляри йому аж на чолi, i вiн мружить на брошуру очi так, як мружаться люди, що на них вiє сильний вiтер iз порохом.

– А, детектив! Наш знаменитий детектив! Ну, яке ж таке страшне злочинство примусило вас так негайно турбувати нас? Га?

Чи вiн це цитує з брошури, чи вiд себе говорить, з певнiстю сказати не можна, бо на доктора Тiле зовсiм не дивиться, i тон неуважний, заклопотаний, голова ж iще пильнiше схилена до книжечки.

Одначе руку простягає кудись у повiтря, здається, для по-здоровкання. I тiльки, як доктор Тiле мiцно бере цю руку у свою, тодi дивиться на гостя, зсунувши брошурою окуляри на крихiтний носик.

На канапi сидить Макс Штор. А бiльше нiкого нема: за такий короткий час скликати людей не так зовсiм легко, як то думається спритним детективам.

– Ну, що ж за важна справа? Га?

Доктор Тiле озирається: на стiльцях, на канапцi, на всiх фотелях купами лежать книжки, брошури, газети, коректурнi шпальти – сiсти нiде. Не кабiнет ученого, а склад книжок, та ще пiд час перевозу з одного помешкання на друге – все по перемiшуване, порозгортане, понакидуване одне на одне. Клара теж озирається по хатi.

– Йозефе, з цих стiльцiв можна покласти книги на пiдлогу?

Йозеф серйозно й критично оглядає стiльцi. Можна. Але обережно, в тому самому порядку (цебто слiд би сказати: в тому самому непорядку).

Сам Йозеф Шпiндлер не сiдає: йому стоячи зручнiше слухати й переглядати брошури та газети, якi вiн одну по однiй бере з купи на столi. Вiдстовбурчивши нижню губу i мружачи очi, вiн, здається, цiлком заглиблений у свою роботу. Але з несподiвано промимрених уваг i запитiв видно, що вiн добре все чує.

Клара, мила Клара сидить на канапi в другому кутку, як у фотелi, поклавши руку на книжку. Голову вiдкинула на спинку канапи, пенсне скинула. I так ця поза її нагадує той незабутнiй вечiр у купе вагона, коли доктор Тiле вперше з нею зазнайомився, що страшенно трудно не дивитись на неї. А дивитись не можна – це перешкоджає розмовi. (Навiть пасмо волосся, як рiг молодого мiсяця, так само й тепер обнiмає щоку!)

– Ага, так вони знайшли первопричину – Iнарак?

I Шпiндлер уважно й заклопотано нахиляє мавп'яче лице до газети, неначе придивляючись до тiєї самої першопричини.

– Полiцiя, як вiдомо, завсiди вiдзначається надзвичайно розумною й глибокою аналiзою. Але невже-таки ця дубина й досi не знає, що ми не крадемо, а беремо? А на одержання раз у раз даємо посвiдки? Ну, добре, якi ви робите з цього висновки?

Переглянута газета лягаь на лiву купу, а з правої беретьсл нова, англiйська.

Доктор Тiле роздумливо й помалу погладжує долонею ребро носа. Вiн ще нiяких особливих висновкiв не зробив, але йому думається, що, можливо, через цю iсторiю з коронкою вдасться добратися до Мертенса. Можливо, що Елленберг доручить докторовi Тiле зробити доклад президентовi Об'єднаного Банку й тодi…

Як раптом затихла, затаїлась, завмерла тривогою рука. Клари, що гралася шнурком канапи Бо тодi… разом iз висадженим у повiтря Мертенсом полетить i той, хто висаджуватиме О люба!

Шпiндлер морщить губи й нiс – утопiя.

Макс Штор посмiхається – неможливо.

А доктор Тiле жде, що скаже Клара Одначе Клара мовчить.

– Дурницi. Нiкуди вас не допустять. I рiч не в тому. Шпiндлер рiшуче перегортає сторiнку величезної газети i, нахилившись, починає мимривим, рипучим, байдужо неуважним голосом вичитувати з неї:

– Iнтерес у другому. Зацiкавленiсть Мертенса пропадом коронки в цiєї князiвночки пiдтверджує деякi чутки про нiжнi почування його величностi до цiєї особи. Коли це факт, то вiн має для нас серйозне значення. Всi нашi невдачi з замахами на Мертенса мали досi ту причину…

Шпiндлер присовує лице майже до самої газети.

– Умгу! Англiйська буржуазiя вже теж у ролi антимiлiтаристiв i борцiв за "єдину республiку землi". Пiкантно! Так, ту причину, що бiля бiдного вдiвця Мертенса досi не було жiнки. Цей гладкий бик зi своїми дерев'яними меблями, рогожами й тому подiбною наївною декорацiєю претендує на славу аскета. Через те, коли ця спадкоємиця збанкрутованих королiвських бiржових спекулянтiв дiйсно закинула гачок на цю бiржову акулу й акула клює, то нам рацiя мати свою людину в тому домi, де живе прекрасна рибалочка Чи допустять товариша Тiле до Мертенса, це невiдомо, але що рибалочка може допустити до дому графа Елленберга акулу, то це дуже можливо. I тодi, дiйсно, перспективи стають iншими. Тодi, може, справдi вiн звiдти вже не вийде.

Кудлата голова чорного пуделя пiдводиться вiд газети, i невеличкi, заглибленi очi старої, розумної й лукавої мавпи з смiхотливою iскоркою пробiгають по присутнiх.

– Отже, виходячи з вище сказаного, я пропоную, щоб Iнарак висловив свою подяку графовi Елленберговi й президентовi полiцiї за їхню блискучу iдею доручити товаришевi Тiле вести справу дорогоцiнної для всiєї людськостi коронки Зiгфрiда.

Як ясно, по-дитячому, з полегкiстю смiється Клара! (А руку дати цiлувати нi за що не хоче!)

Макс Штор теж смiється, але не так ясно й легко- в тому домi, де живе рибалочка, звiдкiля, може, Мертенс не вийде, живуть його батьки. Не знають i Тiле, i Клара, але… "i одречеться батька, матерi"…

Отже, нарада зупиняється на тому, що товариш Тiле сьогоднi, зараз же, негайно повинен помiстити до Елленбергiв одного з товаришiв. Це поки що єдине, що можна зробити реального. Дальшi заходи залежатимуть од розвитку ситуацiї.

***

Князiвна Елiза рiвно й струнко ходить по червоному салонi, волочачи за собою по килиму тiнь. Рiвно й струнко, як вiрнi пiдданi, витяглись перед нею книжки на великому червоного дерева столi. Весняний вечiр, що млосно, рознiжено зазирав iз саду, прогнано геть важкими червоними портьєрами- не треба нiякої весни! Струнко, суворо ступають думки в душi, рiвними, напруженими, вимуштруваними кроками. Хто хоче дiйти до мети, в того думки, не зважаючи нi на якi катастрофи й нещастя, повиннi ступати вимуштруваними кроками.

Тихий стукiт у дверi; тихий рип, почтива, механiчна, бездушна постать льокая. Граф Адольф фон Елленберг просять дозволу вiдвiдати її свiтлiсть.

Нечутно, м'яко, стишка впливає граф Адольф. М'яке, безкiсне, ватяне тiло поштиво зiгнуте сумом i скорботою, – ах, таке нещастя з коронкою, з дорогоцiнною релiквiєю великого минулого, з найсвятiшою пам'яткою незабутнiх часiв слави й величi!

Червоно-золота голiвка рiвно й непорушне стримить iз глухого, високого чорного комiра – червоно золотиста квiтка в чорнiй вазi. Очi холодно, спокiйно й уважно слiдкують за рухами м'яких лиць i голених, непiдфарбованих уст, помащених найпоштивiшим i спiвчутливим усмiхом.

Так гордо, чуйно й нашорошено-спокiйно дивиться молода золотиста левиця на м'який пiдлазливий пiдступ старого ягуара. Ледве помiтно здригують вуса, гнучко, привiтно й знеможено вигинаються хвости. Хто перший зробить скок?

Ах, це такий удар для родини Елленбергiв, що на її лонi могло статись оте святотатське злочинство. Головне, що так надзвичайно таємно, загадково, не лишивши анi найменшого слiду, вчинив злодiй цю страшну рiч. Очевидно, великої сили й досвiду злочинець. I боротьба з ним нелегка, ах, на жаль, нелегка, це з усього видко. Полiцiя, детективи? Ех, що вони можуть у такому випадку? Тут iншої, зовсiм iншої сили треба!

I граф Адольф зiтхає так, як людина, що вирвала б серце своє i своєю рукою поклала б його на стiл, коли б це могло помогти. А в сiрих очах повiльно, обережно вигинається напружений хвiст.

Золотиста молода левиця байдужо, гордо чекає: цiкаво, цiкаво, чого вiн пiдповзає, чого так розстилається спiвжалем i зiтханнями.

Так, i їй шкода, що саме в родинi старого друга її батька це сталось. А якої ж iншої сили треба, щоб боротися з тим злочинцем?

Граф Адольф iще раз зiтхає, похиляє голову й тихо, сумно, ледве чутно й безнадiйно бовкає:

– Грошей.

I не рухається: тут кiнець усiм зiтханням, жалям, мiркуванням, тут цiлковита, непоборна безнадiйнiсть, величезна не-проломiїа скеля. Але за скелею… О, що там за простiр, що за сяйливе визволення там, за тою скелею!

Принцеса яа мить забуває за свою гордiсть i здивовано розплющує зеленi вiястi очi.

– Невже так багато грошей треба?

Старий ягуар швиденько пiдводить голову, пiдповзає трошки ближче й привiтно, вибачливо, влесливо мете хвостом i посмiшкою Принцеса дивуються? А хiба є на свiтi такi грошi, щоб за них можна було купити украдену релiквiю? I хiба злодiй того не знає? I хiба вiн не поставить справжньої суми викупу? Де ж найдеться той багатiй, щоб справився з цiннiстю коронки? Чи принцеса гадають, що її так само легко купити, як усяку брильянтову цяцьку? Так?

Принцеса Елiза пильно обводить шукаючим поглядом схилене набiк сумно й улазливе смiхотливе горбасте лице.

– Значить, ви вважаєте справу за цiлком безнадiйну?

Сiрi очi в жовтих вiях примружуються, голова нерiшуче втягається у плечi, плечi нерiвне, вихилясом пiдводяться, неначе випручуючись iз чогось липкого

– Н-н-нi, я та ак не сказав би… Але…

I вмить – клац! – цiлковита змiна: постать рiвна, спокiйна, лице повне гiдностi, поважностi, врочистостi.

Вiн буде зовсiм щирий iз принцесою. Справа не така безнадiйна. Але треба говорити одверто в Нiмеччинi є тiльки одна людина, що може боротися з цiннiстю коронки Зiгфрiда, тiльки вона одна може взяти на себе вiдвагу викупити її в усякого, хто володiє тепер нею. Ця людина – Фрiдрiх Мертенс.

Точене кiстяне пiдборiддя принцеси стає холодно чiтким, сухим i гострим.

– Дякую, графе, за щирiсть Але я волiю, щоб коронка лишалась поки що в руках злодiя, нiж бути зобов'язаною цьому фабрикантовi гумових препаратiв.

Перед словом високої особи, хоч яке воно, всяка голова повинна побожно й покiрно схилитись Але було б злочинство супроти самої принцеси, коли б граф з поштивостi сховав свою власну думку з цього приводу Коли її свiтлiсть дозволить, то вiн скаже, що цей фабрикант гумових препаратiв є найгенiальнiша людина в Нiмеччинi й наймогутнiшии представник нової аристократiї

Принцеса Елiза здивовано й зневажливо, як расовий кiнь, якого торкнуто вiжками, закидуе голову догори. Аристократiї?! Граф має смiливiсть цього iндивiда називати аристократом, цю коротконогу довбню iз лицем професiйного ката, з руками горили, з манерами зарозумiлого, незловленого вбiйника?!

Князiвнi аж кров шугає в лице, i горить, i пашить, як у дiвчинки, як у звичайнiсiнької, нестриманої, глибоко обуреної дiвчинки. А граф Адольф тiльки схиляє голову, ховаючи задоволення.

– Ви зводили, ваша свiтлосте, намалювати досить яскраву, соковиту карикатуру. В дiйсностi ж пан президент є нащадок старого торговельного роду, могутнiй i владний проводир, смiю повторити, нової молодої аристократiї. Так, ваша свiтлосте, но воi аристократiї. Старої вже немає, вона вмерла, здiйснивши свою iсторичну роль. Закони виросту, смертi й нових народин, ваша свiтлосте, не минають нiкого, нi окремих людей, нi класiв, нi цiлих народiв.

I, злегка помахуючи хвостом, уважний i поштивий, вiн чекає декiлька ментiв наслiдкiв своїх слiв. Розумiється, вiн цими словами каже їй, що й вона померла, оця молода, опукогруда, червоноволоса, довгошия князiвна. Померла давно, без слiду, без слави, без надiї воскреснути, разом iз усiма своїми коронками, порохнявими органiзацiями, з цими смiшними забавками непристосованих нездар, недотеп i слинявих романтикiв Розумiється, вона рiдкий анахронiзм, вогнекровна мумiя, гра природи красуня з повернутою назад головою Так, каже граф Адольф посмiшечкою.

А принцеса Елiза теж посмiхається як зрадник, перевертень жагуче прагне заплювати, вмертвити, знищити те, то вiн зрадив, щоб у знищеннi знайти для себе виправдання. Ренегат готовий глумом, багном закидати, кров'ю залiти дiрки у своїй душi вiд одiрваної й проданої ворогам честi.

– I, на вашу думку, нова аристократiя має заступити стару, графе?

I на графа з-пiд приплющених закруглених вiй iз цiкавiстю й гидливим чеканням скоса дивляться очi, а довга, вузька, з витягненими вiковим пещенням пальцями рука недбало перебирає золоту плiть ланцюжка з олiвцем на кiнцi, оздобленим манюсiнькою коронкою.

Граф схиляє голову, i на злизах лисуватого чола скляним блиском червоно вiдбивається свiтло.

Так, вiн думає, що нове завсiгди заступає старе. Бiльше того: нове виконує ще й своє призначення. А призначення нової аристократiї є нечувано величезне, безприкладне грандiозне. Так, так. Нова аристократiя стоїть на порозi такої епохальної, свiтової подiї, перед якою блiднуть найбiльшi подiї з iсторiї людства, перед якою всi вони – дитячi iграшки, белькотання немовляток.

Принцеса робить перебiльшено здивованi, навiть трохи зляканi очi, а кутики уст здiймаються догори легесеньким усмiхом.

Граф же Елленберг не помiчає нестриманостi її свiтлостi – при тяжких операцiях рiдко хто може довести свою стриманiсть до того, щоб не скривитись i не крикнути.

Так, так, нова аристократiя досягла небувалої сили. Минулi доби воєн, революцiй, доби струсiв, нищення й розпорошування вiкових надбань загартували наступникiв, викликали протилежну страшну енергiю збирання, скупчування, концентрацiї. Що на початках двадцятого столiття, здавалось би, було неможливим, фантастичним, те тепер здається цiлком нормальним, законним i необхiдним. Наприклад: у руках однiєї людини половина всього нацiонального майна Нiмеччини. Один рух пальцем Фрiдрiха Мертенса, один натиск на гудзик апарата – i мiльйони людей засудженi на голод i смерть. I всi мiльйони неодмiнно помруть, коли на те буде воля Мертенса. I нiяка сила не може противитись тiй волi. Чи могли ж похвалитись такою могутнiстю представники колишньої аристократiї, колишнi монархи? Нехай самi принцеса скажуть.

Принцеса нiчого не каже. Вона байдуже, грайливо перебирає рожево точеними пальцями м'яку плiть ланцюжка.

Розумiється, проти цього нiчого нiхто не смiє сказати. Це видно кожнiй дитинi, хоча знаходяться такi дiди, що вмудро-вуються не бачити цього й мрiяти про неповторне. Дiди не помiчають, що дiється в них перед носом, i вглядаються в те, що дiялось столiття назад. А вiдбувається воiстину величезний i величний процес, який от-от має закiнчитися таким актом, що радикально, нечувано змiнить усю мапу земної планети. Принцеса, розумiється, знайома з iдеєю "єдиної республiки землi"? I, розумiється, не вiрить у неї й уважає її за пустiсiньку фантазiю газетярiв? Про неї, мовляв, уже стiльки писалось i говорилось? Але це – не фантазiя. Це – найреальнiша, найдозрiлiша iдея часу. I здiйснить її ота сама нова ари стократiя. О, це буде не знаний досi, безкровний, всесвiтнiй переворот, який утворить цiлком новi вiдносини на всiй пла нетi, який без болю, мирно переверне тисячi людських поглядiв i створить такi колосальнi багатства людей, що про них не мрiялось нi в однiй казцi за старих часiв. Нова аристократiя дасть, нарештi, свiтовi так довго й так жагуче бажаний мир. Уперше й навiки буде знищений жорстокий бог вiйни, за яким раз у раз ховався маленький iдол революцiй. Мечi перекуються на рала, а в солдатських казармах задзвенять веселi, юнi голоси школярiв…

Рука принцеси, строго обтягнута чорним блискучим шовком, перестає гратись ланцюжком. Занадто широкi й густi брови злегка здiймаються на чоло, очi поширюються, як двi морськi черепашки.

– Соцiалiзм?

– О принцесо!

Граф Адольф схиляє голову на лiве плече й ображено приплющує очi. Йому дуже сумно, що її свiтлiсть такої низької думки про його розумовi здатностi. Соцiалiзм – це вiра в чорну магiю. Проповiдують її фанатичнi дурнi або реалiстичнi шарлатани, а вiрять у неї калiки, невдахи i плебс. Вiн же, граф Елленберг, здаєгься, не подiбний нi до мага, нi до дурня, анi до шарлатана, вiн бiльше, нiж хто небудь, вiрить у вiчний, абсолютний закон- рiвностi людей не було, нiде немає й бути нiколи не може. Слабшi й дужчi, гiршi й кращi, чернь i аристократiя. Так було завсiгди, так є тепер i так буде повiк. Мiняються тiльки форми, але сам закон зостається непорушним i незмiнним. Хiба ж це соцiалiзм?

Принцеса лишає ланцюжок i сiдає рiвнiше. Як так, то вона не зовсiм розумiє, що хоче сказати граф. Ну, добре, мир, тиша, овечки, мечi на рала. Все це чудово. А як же буде, коли ота чернь, отi фанатичнi дурнi, шарлатани не задовольнягься вiчним законом нерiвностi й почнуть виробляти те, що вони раз у раз цiлi тисячолiття виробляють на землi? Як ота нова, всемогутня, чудодiйна аристократiя без вiйська справиться з ними? Оце вона хотiла б знати, з ласки пана графа.

Ах, немає нiчого втiшнiшого, коли жiнка, гарненька, от iз такою лебединого шисю й пожежею волосся на прекраснiй голiвцi, коли вона, замiсть давати насолоду мужчинi, пресерйозно, преповажно и прехитро береться пiдставляти йому нiжки в полiтицi, задаючи йому пренаївнi, дитячi питання!

– Ви маєте рацiю, ваша свiтлосте Ваше питання глибоке й трудне. Але воно вже розв'язане нами. Декiлька полiцаїв, ваша свiтлосте, з науково вдосконаленими газовими скорострiлами – i багатотисячний натовп дурнiв i шарлатанiв буде в панiцi тiкати вiд них. За секунду такий скорострiл може вбити тисячi людей. Це, мiж iншим, ще один доказ, ваша свiтлосте, що вiйна бiльше неможлива, вона стає цiлковитим безглуздям. А, крiм того, дозвольте вам додати, ваша свiтлосте, що ми маємо таких чудових помiчникiв, як самi панове соцiалiсти. Як вам, розумiється, вiдомо…

(Що їй може бути вiдомо, цiй невиннiй черницi, посвяченiй на пожертя боговi минулого?)

– Як вам вiдомо, соцiалiсти подiляються на рiзнi партiї, групи й секти, що вiчно й люто борються мiж собою. Це, мiж iншим, знову показує, що навiть серед робiтництва немає рiвностi. I серед нього е рiзнi верстви з рiзними iнтересами, що й кидають їх на боротьбу помiж собою. Правi соцiалiсти, лiвi соцiалiсти, старокомунiсти, неокомунiсти, анархо-соцiалiсти, анархо-комунiсти, активiсти, пасивiсти, iнаракiсти. I так далi, i так далi. Числа їм немає. Пролетарiату як класу немає. Це вигадка теоретикiв-економiстiв. Є рiзнi собi бiльш менш постiйнi групи з часто протилежними iнтересами. Завдання ж мудрого керманича повертати всi цi сили так, як повертає вiжками шестерню коней добрий вiзник. Повертати ними так, щоб вони самi в собi й собою нищили руїнницьку енергiю. I нова аристократiя, смiю сказати, ваша свiтлосте, блискуче справляється з цим найважчим завданням. Ви погляньте, ваша свiтлосте робiтничi органiзацiї виносять мало не половину всього населення. Нiмечини; в парламентi робiтничi партiї становлять абсолютну бiльшiсть, здається, треба їм тiльки захотiти, i все буде по глаголу їхньому. А насправжки вся сила, вся влада в нас, невеличкої купки вибраних людей. I ми не боїмось нiяких загроз, нiяких прийнятих чи неприйнятих законiв, нiяких страйкiв i революцiй. Ми – велика, непоборна, самодержавна сила!

Ага, зникла вищирена насмiшкуватiсть? Приховала кiгтi? О, перед силою жiнка моментально ховає всi свої посмiшки й кiгтоньки. Перед богом сили вона згинається з спадщинною побожнiстю i в жертву йому споконвiку приносить усiх своїх слабших богiв. Покора перед силою є шостий смисл жiнки.

– О ваша свiтлосте, нема тiєї сили, що могла б порушити чи зупинити могутнiй iсторичний поступ новiтньої аристократiї! А щодо решткiв старої, яка подекуди збереглася в пережитках монархiй, то недалеко той час, коли рука iсторiї легесенько, ваша свiтлосте, збере їх усi й поштиво, але твердо, складе в музеї старовини. I сповниться старе пророцтво: "Єдине стадо й един пастир". Цебто, ваш свiтлосте єдина республiка землi й єдиний президент її. I поклоняться йому всi народи й iплеме на земної планети.

Ага, брiвки похмурилися? В очах уже уважнiсть, пильна думка? А як же буде тодi з твоїми мрiями, з твоїми коронками, з твоїми музейними планами, черничко ти бiдолашна? Кому ж ти тодi приноситимеш у жертву твою молодiсть, пишнiсть грудей, мокрий блиск очеї? Як же iснуватимеш ти на свiтi без влади, без самопожирання честолюбностi, без того бога, якому тебе з пелюшок навчено молитися?

– О, це не фантазiя, ваша свiтлосте, а неминуча конечнiсть iсторiї. Ви, мабуть, ваша свiтлосте, не дуже пильно слiдкували з вашого замку за ходом сучасностi. А ви зводьте, ваша свiтлосте, звернути ласкаву увагу, як ця концентрацiя нацiонального багатства вiдбувається скрiзь, по всiх країнах свiту. Англiя, Францiя, Середня Європа, Америка, Африка, Азiя, весь свiт, ваша свiтлосте, втягнений у цей процес. Всi багатства, вся промисловiсть, торгiвля, вся продукцiя матерiальних i духовних вартостей життя – все це в руках невеликих центрiв, банкiв. Ви подивiться, ваш свiтлосте, простим оком навкруги, й ви побачите, яким скаженим, нестримним темпом, якими кругови ми вихрями все життя стремить до центрiв. От коли закони життя планетарних свiтiв ясно помiтнi й у життi людства. Кожне тiло до свого центру, а всi разом до єдиного спiльного всiм центру. Людство, ваша свiтлосте, входить у нову фазу своєї iсторiї. Настає доба Королiв Землi! Королiв-Президентiв. Подумайте тiльки, ваша свiтлосте: Король Землi! Король усiх народiв i земель. Iм'я його лунає вiд краю до краю всiєї поверхнi земної кулi. Його сила й воля сягає на всi землi моря, суходоли, острови. Найменше сiльце в якомусь глухому кутку Iндiї, чи Гренландiї, чи Африки знає, поважає i слу хається вселюдського короля. Що може бути на землi вище прекраснiше за це? Нi, скажiть самi, ваша свiтлосте, чи могли ж мрiяти про такий апогей слави й могутностi наймогутнiшi монархи минулих вiкiв? Що, ваша свiтлосте? I що ж справдi перед цею величчю корона чи трон якогось там декоративного убогенького монарха, з голови до нiг обплутаного боргами в банках? Жалощi тiльки й бiльш нiчого!

Старий облудник-ягуар затихає и повiльно, ласуючи, поводить хвостом: ще трошки – й можна робити останнiй, рiшучий скок.

Принцеса хмуро, притихло й задумливо водить пальцем по оздобленiй золотом палiтурцi "Теорiї омнеїзму".

– I народ того хоче? – раптом занадто недбало виривається з її тiсно стиснених уст.

Граф Адольф придушує вибачливу посмiшку й обережно обводить князiвну поглядом.

– А що таке народ, ваша свiтлосте? Мила собi поетична фiкцiя, якої вживали доти, доки була корисна. Народу, як i пролетарiату, немає, ваша свiтлосте. Є держава. А держава – це Фрiдрiх Мертенс, князiвно. А коли Фрiдрiх Мертенс хоче того, то, значить, того хоче й Нiмеччина. Ну, i народ, коли хочете, ваша свiтлосте. Так, так, ваша свiтлосте, оцей самий фабрикант гумових препаратiв. Бiльше ще, ваша свiтлосте: цей фабрикант гумових препаратiв буде одним iз перших Королiв Землi. Королiв Землi, ваша свiтлосте!

I голос графа Адольфа стає строгий, притишений, як у храмi. Улазливе, виварене, мучне лице з сiрими риб'ячими очима витягається поштивим ляком. Вiн злегка перехиляється до принцеси й ще притишенiше, ще побожнiше жахається.

– Мертенс… один iз перших кандидатiв! Нехай це мiж нами, але його вже намiчено. А може, i зразу перший? Хто знає? Але подумати тiльки, та й то страшно – Король Землi! А дружина його – Королева Землi! Єдина, всемогутня, всевласна. Всi розкошi землi, всi здобутки культури, вся краса людського духу, всi оздоби, все на одне її слово… перед нею. З цим нiяка казка не зрiвняється. Королева Землi! Що ви скажете на це, ваша свiтлосте?

Її свiтлiсть якусь мить нiчого не каже, тiльки блiда, крива посмiшка холодком пробiгає їй на устах.

– Що ж, коли це не фантазiя, то досить… iнтересно.

– Ах, так?! "Досить iнтересно"? А не досить заздрiсне? А не досить болюче, страшно й нестерпно привабливо?

– Тiльки, на жаль, ваша свiтлосте, пан президент не має дружини. Не має. I не так легко такому велетневi знайти її собi до пари. О, не так легко. Це мусить бути жiнка, що родиться раз на столiття. А хiба таких багато є на нашiй бiднiй землi? Дружина Мертенс а! Дружина найгешальнiшої людини, наймогутнiшого владаря незчисленних багатств, майбутнього Короля Землi. Легко сказати! Це ж мусить бути, дiйсно, вибра-ниця, рiвна генiєм та силою, гiдна корони всiєї землi.

Блiда, тонюсiнька посмiшка в!їдливо, як ниточки огрути, розлилась куточками уст князiвни та так i застигла. I раптом принцеса живо переводить очi на графа й пильно, з тихим, зляканим непорозумiнням вдивляється в нього.

Ага, торкнуло?

– Я не розумiю, нарештi, графе, для чого вся ця розмова?

Ах, ти не розумiєш? А чого з очей такi гострi колючки випнулись? А чого голос став такий тьмяний, стиснутий? А чого рука дрiбно-дрiбно труситься на поруччi фотеля?

Граф Адольф скромно спускає очi додолу й, замiсть вiдповiдi, тихо, обережно, в задумi каже

– Я тiльки одну таку жiнку знаю в Нiмеччинi. Одну-єдину, що гiдна бути Королевою Землi.

I знову задума лягає на зiгнуту круглу спину, на схилену, з затоками лисини голову. Тiльки очi, як два цвiркуни з дiро чок, швидко визирають з-пiд жовтих вiй i зараз же ховаються.

Принцесина рука дрiбно-дрiбно труситься. Лице заливає вiд шиї густа, гаряча хвиля й червоною плямою, як хмари з-за обрiю, суне по молочно-бiлому лицi.

– Хто ж ця жiнка? – раптом голосно i твердо питає принцеса.

Тодi граф пiдводить голову, стає на всi чотири лапи, смiливо, одверто дивиться просто в дивно блискучi очi принцеси i, змахнувши хвостом, робить останнiй рiшучий скок:

– Ви, ваша свiтлосте!

I вмить принцеса помалу, спокiйно, велично пiдводиться й показує обтягненою в чорний блискучий шовк рукою на дверi. З лиця вмент випарувала червона пляма, i воно стає моторошно блiде.

– Вибачте, графе, це… єдина вiдповiдь, яку я можу дати вам на вашi останнi слова.

Граф Адольф помалу пiдводиться й низько вклоняється.

– Занадто жорстока вiдповiдь, ваша свiтлосте. Не вiдповiдна до тих мотивiв, якi кермують мною.

– Вона заслаба, графе, супроти чої образи, яку ви вчинили менi. Коли б на мойому мiсцi був мужчина, я не певна, чи взагалi ви змогли б вийти з цiєї кiмнати. Прошу вас залишити мене i сподiваюсь…

Граф Адольф покiрно схиляє голову.

– Я корюся, ваша свiтлосiе, але прошу вибачити менi, я таки мс розумiю своєї провини й образч, про яку ваша свiтлiсть зводили згадати.

Очi принцеси раптом дивно спалахують, стають не зеленi, а червонi, як волосся, i моторошно горять цегляно-червоними жаринами серед помертвiло-бiлого лиця. Граф не розумиє?! Вiн смiє це говорити?! Вiн не розумiє образи, яку вчиняє їй, пропонуючи шлюб iз убiйником її батька i брата, з убiиником їхнього роду, з грабiжником, з людиною, що за можливiсгь випускати їй кров по краплi вона, принцеса, готова вiддати всю свою кров по краплi?

Голос уже не тьмяний, не рiвний, не грiзно величний, а дзвiнкий, металiчне ляскливий, нестримний, бризкає розпаленими шматками слiпучої, назбираної ненавистi.

Граф Адольф твердо й чудно зустрiчає її цегляно-червонi очi.

– Я маю вашу свiтлiсть за надзвичайну людину. I тiльки через це в мене повернувся язик зробити вам цю пропозицiю. I саме через те, що знаю вчше вiдношення до пана Мертенса, що знаю всю тяжку кривду, яку вiн заподiяв вашому родовi, вам i Нiмеччинi.

– Через це ви робите?!

– Так, ваша свiтлосте, саме через це. I через те, що моя пропозицiя…

Граф Адольф озирається на дверi, робить невеличку павзу й притишує голос:

– …що моя пропозицiя, коли ваша свiтлiсть згодяться прийняти її, дає можливiсть досягти.. укоханої, святої мети наших батькiв Так, так, ваша свiтлiсть, наших батькiв! Моя пропозицiя, ваша свiтлосте, дає можливiсть пройти в табiр ворога, опанувати всiма його силами зсередини, звалити його, зци-щити i в нових, перетворених формах одновити могутнiє гь кращих, вибраних. Це грандiозна iдея, ваша свiтлосте! Це.. чудо, ваша свiтлосте, це… героїчний подвиг! Але якраз тому, що це чудо, героїзм i подвиг, тому я пропоную це тiльки вам. Бо тiльки ваша велика душа, ваша свiтлосте, тiльки ваш героїчний дух здатний на таку надлюдську жертву, на таку генiальну волю й на високе, мудре розумiння речей. I уявiть собi, ваша свiтлосте, тiльки на хвилину уявiть усю величнiсть, усю грандiознiсть такого подвигу! Я просто млiю вiд побожностi, ваша свiтлосте, уявляючи собi всi наслiдки такого кроку. I от це боротьба! Це… не фантастична мрiя, не романтизм, а реальна, захоплива, велетенська, героїчна боротьба! От через що, ваша свiтлосте, я насмiлився зробити вам цю пропозицiю.

I старий ягуар покiрно, смиренно, як уже впокорений, схиляє голову.

Принцеса ж Елiза, вирiвнявшись, злегка поширює очi. В них уже погасли цегляно-червонi iскри, вона з хмурим, суворим непорозумiнням обходить iз усiх бокiв обкутану покорою постать, шукаючи кiнчика запони, щоб пiдняти її й подивитися,.нiяка пастка за ними ховається. Але граф Адольф щiльно-щiльно закутаний, нi однiсiнької щiлинки, нi найменшого кiнчика – покора, побожнiсть, розкриття душi до останнього, до мовчання.

Пришерхлi дитячi уста й зеленi очi легесенько обмiтає кiнчиком усмiху.

– Я дуже вам дякую графе, за високу думку про мої здатностi, але, на жаль, про вашi здатностi в дипломатiї я такої думки не маю. Гнучкiсть i мiнливiсть переконань не завсiгди є ознака їхньої мiцностi, щиростi й правильностi. Я рiшуче, без дальших пояснень, прошу вас, графе, скiнчити нашу розмову й залишити мене саму.

Граф Адольф на мент, на коротюсiнький мент визирає бистрим сiро-жовтим поглядом з-пiд запони, але зараз же ще щiльнiше закутується в неї, низько, побожно вклоняється й не чутною котячою ходою виходить iз салону.

***

Вечiр блакитно-рожевий, iз лляними довгими хмаринками, такий задумливо-розумненький, поважний i сумирний, ну, чисто як голiвка Лорхен. А старому Наделевi сумно й тягiсно. Тягiсно-тоскно слухати йому невдалих синiв своїх. Не любить вiн цих розпанаханих, бурхливих, безладних розмов. Вiн любить порядок, точнiсть, певнiсть.

Шестеро дiтей у старого Наделя: троє синiв i троє дочок. Рiч, розумiється, не в кiлькостi, а, як то пишуть у партiйнiй газетi, в персональнiй якостi. Персональна ж якiсть якраз i не задовольняє старого Наделя.

Про двоє меншеньких, двоє дочок, взагалi не варто говорити, – яка з них там персональна якiсть, коли Гретi всього дев'ять, а Лорхен зовсiм тiльки п'ять рокiв. Вiчно голоднi, вiчно пороззявлюванi дзюби, та й бiльше нiчого. Знай, набивай їх зранку до вечора, щоб не пищали. Третя дочка… Третьої дочки… Третьої дочки, взагалi, немає й не було нiколи.

Сини ж… От вернулися з роботи, на столi вечеря, не пишна, проста, пролетарська, а проте таки людська вечеря. Спокiйно, пристойно попоїсти б, погомонiти, почитати газету чи книжку, iпiти. перейтися десь сквериком, де так чисто, акуратно, рiзнобарвними кружечками ростуть квiти. А почiм спочину i й, побажавши одне одному на добранiч. Замiсть того, глитнувши похапцем, жужмом, без ладу, без уваги, все, що стояло на столi, вчепились один в одного i гризуться до ненавистi, до сласностi. А стара панi Надель байдуже плете собi панчохи бiля вiкна. Рот їй трошки перекривлений на правий бiк, щоки одвисли двома жовто-смуглявими, пом'ятими торбинками; припухлi синюватi повiки важко й безпричасно налягли на банькатi чорнi очi. I блакитно рожевий вечiр, i крик синiв, i злякано уважнi оченята Лорхен, i неспокiйне потирання плеча одiрваної руки старого – все їй байдуже. Час од часу вона прутиком чухає волосся за вухом, чорно-сiре, масне, неохайне, i знову плете – тупо, мляво, механiчно. А колись же…

Нi, не подобається старому. Наделевi сьогоднiшня балачка синiв. Вiн пiдбирає три крихiтки хлiба, кладе на тарiлку, бере газету й iде собi до другого вiкна. Йде дрiбними, строгими кроками, такий собi сам увесь строгенький, чистенький, iз гострою жовто-сивою борiдкою; щiчки рум'яненькi, з фiолетовими жилочками, як на осiннiм червонуватiм листi, сиве волосся рiвнесеньким їжачком пiдстрижене. Газетку (тижневик партiйний) акуратненько кладе на пiдлокiтник розчиненого вiкна, виймає правою (єдиною) рукою окуляри з лiвої бокової кишенi i, помагаючи головою, зручно накладає їх на нiс. Але газетка – партiйний тижневик – щось не читається.

Гудуть, лопотять мотори за вiкном; дзвенять, гуркочуть трамваї; ревуть i хрюкають авто; над будинками, на фояi блакитно-рожевого молодого неба, прожогом пролiтає повiтряний трамвай, лишаючи за собою металiчну шипучу смугу звукового шумовиння. Небо, як озеро човнами, всiяне аеропланами всiх систем i розмiрiв – то beau monde. Берлiн вилетiв на вечiрню гулянку. Рiзнокольоровi балони й аеростати-реклами слабенько, меланхолiчне погойдуються на дротяних шворках. Тепер вони такi самотнi, жалюгiднi, безпораднi серед рухливих вiльних аеропланiв. Але ввечерi, вночi, о, тодi вони пани всього неба, тодi вони бундючно, кричущо горять вогнями, всiма можливими фарбами, мигками, пiдскоками, електричними фейерверками, рефлекторами, проголошуючи небовi й землi найкращi в свiтi цигарки, шоколад, пасту на чоботи, пiдв'язки до шкарпеток.

Раптом десь iзнизу, збоку, несмiло, самотньо бенькає нiжне контральто вечiрнього дзвона. Продираючись крiзь гущу галасу, дзвякоту, гуркоту, нiжнi контральтовi хвильки, як чистенькi гарненькi дiвчатка у п'яному натовпi, взявшись за ручки, дивом якимсь прокладають собi дорогу. I старому Наделевi, з акуратно i строго начепленими окулярами на рожевому носику, стає тепло й по-iншому сумно. Пашить дитинством, старим, суворим батьком, строгим соцiалiстом, який щоразу, як ловив Густава бiля церкви, брав його голову собi мiж колiна и боляче шпарив великим, товстим бiлим олiвцем. "А не бiгай до попiв! А не бiгай до попiв!"

Було ж колись щастя! Можливе ж воно? Бо чого ж так тепло, так радiсно-журно, з такою подякою цiлує душу пам'ять тих часiв?

"Де-еннь!.. Бе-еннь!"

Густав Надель заплющує очi. В жовтiй тьмi хвилясте дрижать нiжнi звуки, рiднi, далекi. Минуло життя. Шостий десяток. Ще рокiв п'ять-десять – i каюк, смерть. I все? А де ж життя, а де ж те хвилююче, сонячне, таємно вабливе, що визирало й манило колись iз кожної травинки, з кожної посмiшки дiвочої, з кожної зiрки на густо-синьому небi?

Старий, маленький, рожево чистенький Надель розплющує очi й з-за великих окулярiв дивиться по хатi. Герман, прищуливши праве око, як мати, коли сердиться, перехиливши чорну патлату голову на праве плече, немовби страшно уважно, але iронiчно слухає. Вiн заранi нiчому не вiрить, що скаже Дiтрiх. Але Дiтрiх i не потребує, щоб той йому вiрив. Вiн п'яний, просто п'яний, це тепер ясно видно. А Фрiц лежить поперек лiжка, пацає ногами й смiється. В хатi брудно, неохайно, безладно.

I це все? I тридцять рокiв за верстатом, за дротиками лампочок, i одрiзана рука, i щоденне побивання за писклятами, – все те от за це? Маргарита, колишня вiрна, смугляво-червона, бистроока товаришка, апатично плете панчохи, i рот од недавнього паралiчу їй скривлений набiк, i брудне посивiле волосся неохайними пасмами звисає на жовту шию, i бiднi спухлi ноги болять-болять.

"Бе-еннь!.. Бе-еннь!"

Украдено життя! Украдено спокiй, затишок, старечий, передвечiрнiй, передсмертний спочинок! Украдено родину. Нема родини, немає рiдностi, самi лютi вороги, якоюсь силою збитi докупи Ач, як клацають зубами одне на одного!

Густав Надель стомлено пiдводиться, скидає окуляри й пiдходить до столу.

Лорхен, високо пiднявши лiктi, випиває з миски рештки супу. А Грета витрiщила очi на Дiтрiха й нiчого не бачить.

Дiтрiх, високо й здивовано пiднiсши брови, врочисто виймає з кишенi портсигар, б'є по ньому долонею й пiдморгує Германовi. Портсигар зовсiм новий, шкурятяний, оздоблений золотими защiпочками.

– Бaчив? Отож-то!

Вiн поважно витягає з портсигара жовту елегантну сигару й одкушуе кiнчик, плюючись i витираючи маснi, спухлi, занадто червонi губи. Вiн маленький, молочно-рожевий, iз бiлявим, як у батька, волоссям. Вiн весь викапаний батько, але не хоче бути й подiбним до нього. Вiн має такий самий нахил до акуратностi, тихостi, як i батько, але навмисне ходить неохайно, поводиться галасливо, загонисте, з викликом. Навмисне, бiдне, дурне хлопчисько!

Герман подiбний до матерi, чорнявий, присадкуватий, запальний, банькатий, широконосий. Але й вiн не хоче бути подiбним до матерi. Не хоче i Фрiц бути подiбним до батькiв, справдi нi до кого не подiбний, золотистий, стрункий сивоокий дурень. Нiхто не хоче.

– А де ж ти взяв цей портсигар? – кричить Фрiц iз лiжка i старанно нiгтями щипає кучерявий крихiтний вус.

– Заробив, розумiється. Хе! А ти, детективе, вже поживу собi вбачаєш? Молоко на губах iще… Тьфу!

Вiн випльовує крихту тютюну i знову пiдморгує Германовi. Що? Ловкi сигари люди заробляють? Ого, вiн страшенно поважає працю. Праця, партiя й парламент. Це є три святинi, будь вони тричi й чотири рази проклятi. Батько це може пiдтвердити, вiн старий соцiал-демократ, вiн уже от-от за кiнчик хвоста соцiалiзм тримає. На жаль, йому праця одну руку вiдрiзала, а то б уже давно було щастя небесне на землi. Ге? Нi? Браво. Батько сердиться. Вiн тридцять лiт пробув у тюрмi, на легких каторжних роботах, а все-таки сердиться. Брраво! А щодо нього, то вiн од завтрашнього дня працю кидає к чортовiй матерi. Годi.

Старий Надель пильно дивиться на сина, строго, часто клiпаючи маленькими, трошки недорiзаними очима. Дiтрiх важко смокче сигару й пускає клубки диму вгору. Герман теж пильно й пiдозрiло оглядає брата.

– Що ж ти робитимеш? До Iнараку ступаєш? Дiтрiх грайливо покивує одним плечем. Навiщо до Iнараку? Iнарак так само качоргу шанує, як i соцiал-демократiя.

– Та ще й як! – раптом дзвiнко кричить iз лiжка Фрiц. – Моментально такого, як ти, розстрiляли б там.

– А тебе б повiсили? Чи вони просто душать детективiв? Га?

Старий Надель червонiє, знову встає й iде до вiкна. Детектив. До цього вiн нiяк не може звикнути. Нерозумно, нелогiчно, – теж праця, служба, а от не може та й не може втоптати це у своїй старiй, стiльки вже топтанiи головi. Детектив! А ще рiк тому Фрiц був надiєю батька, вiрним товаришем i вихованцем. Гордiстю був старого Наделя перед партiйними товаришами. I раптом у детективи, в сором, у глум. I дiйсно, колись задушать iнаракiсти.

"Бе-еннь! Бе-еннь!"

Лопотять мотори, гуркотить залiзно-кам'яний Берлiн, гримить, спiшить, кричить. Усi спiшать, усi женуться кудись кидають одне, хапають друге, перестрибують один через одного, плюють на те, що вчора цiлували. Нетерплячка, гарячка, невитриманiсть. Усе зразу, все моментально, все цiлком. Зруйнувати всi фабрики, зiрвати всю землю, запалити всi мiста! А на другий день сигара в зуби з нового портсигара або в детективи.

I знову вертається до столу старий Надель. Ага, в анархо-натуралiсти Дiтрiх записується. Ну, це iнша рiч. Волi, повної, необмеженої, звiрячої волi вiн хоче. Вiн не хоче мати вiдiрваних рук, краще вiн одгризатиме iншим, коли вони спробують його запрягти в ярмо.

Герман ущипливе iпосмiхається. Так, розумiєшся, це нормальний наслiдок соцiл-демократичного болота. Довго сидiти в ньому небезпечно для здорової людини. Розумiється, пiсля соцiл-демократiї лишається або в анархо-натуралiсти, або в шпики-детективи кидатись, – цiлком зрозумiла реакцiя.

Тут старий Надель не може вже витримати. Е, це вже занадто. Патякає шмаркач чорт батька зна що й думає, що розв'язав усi питання. Очевидно, коли б цi дурнi були в нсокому-нiстичнiй сектi, то зразу стали б святими? Ще дурнiшими стали б. Приклад живий перед очима – мудрий Герман.

Дiтрiх весело, бурно регоче, падає на стiлець, пацає ногами i хляскає в долонi.

– Брраво, батьку! Браво, бiс! Так його!

Герман червонiє, i очi, пукатi, чорнi, материнi очi, починають скоса дивитись – поганий знак. Вiн бурхливо схоплюється i, по-ораторськи витягши до батька руку, починає одвер-то, щиро, раз у життi говорити йому нарешгi всю правду. Старий Надель нiчого не має проти цього, о, будь ласка, проти правди вiн нiколи нiчого не мав. Вiн готовий слухати навiть неокомунiстiв, коли вони здатнi на правду, будь ласка, вiн готовий.

Але дедалi, то готовнiсть його стає щораз менша та менша. Бо правда неокомунiста – просто нахабна, хлопчача брехня, перекручування фактiв, наклепи! Вiн не може спокiйно слухати цi дурницi, вiн повинен заткнути рота шмаркачевi.

Але ба: шмаркач не дає собi заткнути рота, а затикає його батьковi. Вiн просто не дає слова вставити. Вiн пiниться, стукає стiльцем об пiдлогу. Широкий нiс роздувся, очi косо й люто блискають жовтими iскрами.

Старому Наделевi аж виски почервонiли. Вiн знизує плечима, посмiхається, пробує говорити, але де там!

Дiтрiх регоче й п'яно пiддрочує оратора. Розумiється, батько винен. Авжеж! Хто ж би iнший?

– Лорхен! – раптом кричить iз лiжка Фрiц. – Та будь же ти за голову мiтингу! Лiзь на стiлець! Що це таке, неокомунiзм не дає слова соцiал-демократiї. Та позабирай зi столу виделки, а то вони повиколюють очi один одному.

Але тут Герман, як прокинувшись, помалу повертається до Фрiца i здивовано обводить його косими важкими очима з золотистої голови до пацаючих нiг

– А ти чого?? Детектив! Шпiцель! Буржуйський собака. Тобi чого тут треба? Лежи отам i мовчи. А гавкати можеш там, де начальство скаже.

Буржуйський собака, поширивши очi, неиорушно лежить, i видно, як пiд золотистим пушком хлопчачого дитячого лиця густо, гаряче виступає кров. Вiд цього вiн нiчого не може сказати й тiльки широко, мовчки, переставши падати ногами, дивиться на брата.

Раптом у сiнях дзвiнко дирчить дзвiнок. Грета схоплюється й вибiгає. Тодi старий Надель понуро схиляє голову й потирає iправою рукою лiве плече. Коли нерви роздратуються, воно по-щiмлює й чути одiрвану руку з пальцями, якi теж пощiмлюють.

Дверi розчиняються, влiтає Грета. Чорнi оченята круглi, напруженi.

– Фрiце! Тебе! Якийсь рудий-рудий пан!

Фрiц швидко пiдкидає горiшню частину тiла, впирається обома руками в край лiжка й гучно стає на ноги.

Дiйсно, якийсь рудий-рудий добродiй. Посмiхається й простягає руку. В сiнях темнувато, лиця добре не видно. Чийсь дуже знайомий сокирчастий нiс i променистi, нiжнi очi.

– Ах, господи! Товариш Тiле!

– Менi з вами треба трошки, але поважно поговорити. Маєте час?

– О, що за питання?! Сюди? Нi, сюди. Нi, краще сюди.

Вiд несподiванки, замiшання й хвилювання Фрiц веде гостя до кухнi Сiсти в нiй нема на чому, i Фрiц червонiє. Але Тiле зовсiм не потребує сiдати, – справа двох хвилин. Зовсiм коротенька справа.

I товариш Тiле, дивлячись згори в рожево золотисте з червоною пiднятою губою лице, нiжно й пошепки розповiдає коротесеньку справу Очi його дивлягься так уважно, ласкаво i просто, що вся справа здається теж простою й незначною. От тiльки рудi вуса й иеружа перешкоджають, щось у них трошки моторошне та смiшне є.

Розумiється, Фрiц готовий. Зараз їхати? Добре. Моментально Речей нiяких не треба? Завтра все доставлять? Добре. Моментально.

– Але майте на увазi, товаришу, ви повиннi бути готовi й на смерть. Чуєте?

Фрiц червонiє, пушок стає помiтно жовтий на щоках, у голосi напружена поважнiсть.

– Я, товаришу Тiле, статут Iнараку знаю.

– Як так, то…

I товарищ Тiле простягає в жовтiй, рудiшiй, нiж вуса, рукавицi руку. Фрiц перебiльшено серйозно потискує її й ще бiльше червонiє. (Ах, господи, коли ж вiн уже вiдвикне вiд цiєї дурної, соромної звички червонiти, як iдiот!)

Коли вони виходять уже сходами, – Тiле попереду, а Фрiц позаду, – Фрiц починає йти щораз повiльнiше та повiльнiше. I раптом згадує, що забув у кiмнатi одну дуже важну, конспiративну рiч, яку конче треба знищити, бо. Конче треба! Одна хвилина!

I вiн, перестрибуючи через схiдцi, бiжить нагору.

В хатi, де була сварка, вже трошки iнша картина. На стiльцi стоїть Лорхен i строго вимахує маленьким жовтеньким олiвцем. Вона – голова мiтингу. Поважно-розумненькi, сумирнi, блакитнi оченята строго обводять ораторiв. Слово належиться со… соц… сосаль…

Голова мiтингу не може вимовити трудного слова. Тодi з одного боку неокомунiзм, а з другого стара соцiал демократiя обнiмають маленьке, тепле тiльце й ретельно пiдказують трудне слово. I очi в Дiтрiха так само мокро й тепло свiтяться, як у батька, i розрiз їх такий самий недокiнчений, i сам вiн тепер увесь страшенно подiбний до старого Наделя, невеличкий, акуратненький, рожевенький, тiльки без гостренької борiдки й вусикiв.

Фрiц ааклопотаио пiдходить до батька й простягає руку. Вiн негайно їде з Берлiна – службова подорож. Потiм так само заклопотано потискує руку Германовi й Дiтрiховi. Вiн не має часу, вiн дуже поспiшає. Але раптом обнiмає Германа, цiлуь i, почервонiвши, вiдривається вiд нього. I знов так само обнiмає всiх по черзi, а батьковi й матерi цiлує руки. Це вже зовсiм несподiвано й дивно. А насамкiнець виймає всi грошi з кишенi й кладе їх на стiл перед Лорхен. I поспiшно, заклопотано, з червоними вухами вибiгає з кiмнати.

У старого Наделя щемить плече й ворушаться шальцi одрiзаної руки ввесь вечiр. Але вiн живою рукою натирає терпен-тиною хорi ноги своєї старої и довго сидить коло неї в темнiй кiмнатi, поки рука Маргарити сонно не слабне в його руцi. I очi йому теплi, нiяковi й щасливi, коли вiн виходить до сусiдньої кiмнати.

Анархо натуралiст спить на постелi детектива, а неокомунiст учить недавнього голову мiтингу складати з вирiзаних iз газети лiтер слова. I на столi лежать уже два слова: "хай живе.."; для третього пiдбираються вiдповiднi лiтери. Вже три лiтери "нео" готовi, але очi старого Наделя вiд них не стають менше теплими Коли такий "нео", як сьогоднi, то хай живе вiн на вiки вiчнi!

***

М'яко й гнучко похитується авто, нахиляючи то Фрiца на Тiле, то Тiле на Фрiца. Дрiбненькими волосяними зморщечками смiється сокирчастий нiс над рудими вусами, очi нiжно, сердечно-влазливо припадають до очей Фрiца. Фрiц уважно слухає iнструкцiї, а холодок легесенько торк та торк за серце. Вiн зовсiм не хвилюється, – iнаракiст увесь повинен бути з загартованої крицi, до всього готовий, на все здатний. Але йому дуже цiкаво, як то воно все буде. його хвилює, що Тiле, сам Тiле приїхав до нього й так сердечно, просто, як iз зовсiм-зовсiм рiвним говорить iз ним. I вiн чує до Тiле таку нiжнiсть, як до батька, коли прощався з ним. Колись вiн, може, теж буде одягати рiзнi перуки й органiзовувати "вiдповiдальнi акти". (Коли, розумiється, з цiєї справи вийде живий. А не вийде, – ну, що ж, у кожному разi за вiдiрвану батькову руку, за "легкi каторжнi роботи" буде вiдплата як слiд!)

Авто зупиняється iперед двоповерховим, поважним, строгим i старовинним будинком. У великому темнуватому холi, подiбному до каплицi, зустрiчає їх поставний, гарний, урочистий добродiй iз точеним носом i густими бровами. Ганс Штор, управитель дому Елленбергiв. (Батько Макса Штора!) Ганс Штор строго оглядає Фрiца, не подобається йому постать Фрiца – льокай, порядний, справжнiй льокай повинен бути як механiзм. у ньому не повинно бути простоти, цiкавостi, пушку на щоках, золотистих вусикiв, вiльних рухiв.

Тiле нiжно, добродушно заспокоює старого Штора. Все буде добре, чудесно, якнайкраще.

Потiм Штор докладає графовi Адольфовi Елленберговi, а Тiле й Фрiц дожидаються в холi, поглядаючи один на одного уважно й непомiтно.

Граф Адольф Елленберг веде Тiле вгору до покоїв князiвни й на терасу, де сталося злочинство, а Фрiца Ганс Штор одво-дить униз, до маленької напiвтемної кiмнатки в сутеренах – тут вiн житиме.

Тiле уважно оглядає кожний закуток у спальнi й на терасi, щоразу поштиво й нiжно питаючи дозволу в принцеси. Граф Адольф теж щоразу поштиво й мовчки схиляється до принцеси й уважно слiдкує за кожним рухом Тiле. Принцеса ж байдуже щурить очi й зовсiм не цiкавиться нi Тiле, нi графом Адольфом, нi коронкою.

Нарештi, Тiле питає дозволу пiти геть. Огляд його цiлком задовольнив.

– Насмiлюсь доповiсти вашiй свiтлостi, що випадок надзвичайно загадковий. Але деякi данi дають менi смiливiсть мати певнiсть, що украдений символ шляхетної королiвської влади буде знайдений. Я й моя могутня органiзацiя, що до неї маю честь належати, прикладемо всiх сил до цього.

I очi його нiжно, певно й улазливо-просто припадають до очей князiвни. I князiвнi здається, що дiйсно коронка буде знайдена i що це справа зовсiм не така вже трудна та загадкова. Вона милостиво хитає головою й дякує, а Тiле низько схиляється й поштиво задом виходить iз кiмнати. (А пiд рудими вусами його морщиться смiхотлива посмiшечка).

Внизу, в холi, в куточку бiля величезного, як ворота, камiна, Тiле востаннє дає iнструкцiї Фрiцовi. Фрiц уже в лiвреї, що трошки вузька на нього в плечах, i старається триматись так, як тiльки що строго вчив його Ганс Штор. У цей час на сходах з'являється висока жiноча постать у чорному шовку вiд шиї до нiг, з молочно-бiлим лицем i червоним дивним волоссям Тiле раптом одходить набiк i тягне за собою Фрiца, рiвночасно поштиво й низько кланяючись постатi. Обидва мовчки, витягшись, стоять, коли вона рiвно, строго й велично несучи голову, з легким скляним шелестом шовку проходить повз них. I Фрiц уже знає, що це вона, це та, ради якої вiн тут.

I коли вiн лишається сам i думає про чорноблискучу постать iз високими, широкими клубами, спадистими плечима й короною червоного волосся, йому стає сумно й дивно хто тон, що має смiливiсть i щастя цiлувати це лице? I що можна даiи за те, щоб мати право на це?

***

Так, так, трошки бiльше, нiж два тижнi, пробув Рудольф Штор у горах, ревiзуючи землетрус. Але, очевидно, наслiдки ревiзiї надзвичайно добрi. Садiвник Иоганн, який помагав пановi докторовi пiднести валiзку з вiзника до лабораторiї, цiлком виразно бачить, що пан доктор увесь якийсь дивний, а з лиця його неначе сяйво йде. А ще дивнiша його мова. На ввiчливе звичайне запитання старенького Иоганна, чи вдатно подорожувалося, пан доктор раптом зупиняється, бере Иоганна за плечi i, сяючи йому в лице очима, каже:

– Знаєте що, пане Грубмахере, такої удачi, мабуть, ще нiколи весь свiт не бачив. Коли я не помиляюсь, пане Грубмахере, то все людство хутко буде задволене з моєї удачi. Запевняю вас!

Отаке каже пан доктор, щасти йому, боже. А що вже валiзка тяжка, то хай же їй усячина! – ледве-ледве вдвох дотараба-нили до лабораторiї. Залiзо там чи золото – цього Иоганн iз певнiстю не сказав би, але що важка, то важка!

Мiцi теж дуже здивована поведiнкою пана доктора. Надзвичайно чудна поведiнка! Це вже хоч би з того помiтно, що коли Мiцi, прочувши вiд Иоганна про приїзд доктора Рудольфа, на хвилинку забiгає до лабораторiї, то пан доктор ставиться до цього так, нiби до нього прийшла якась стара бабуня. Привiтно, ласкаво, але…

Мiцi просто змушена вжити деяких iз давнiх-давен вироблених жiночим родом заходiв, щоб вивести пана доктора з цього ненормального стану.

Нема що, заходи не йдуть намарне. Але й тут виявляється чуднiсть пана доктора: раптом хапає її, зминає всю i при розчинених дверях починає скажено цiлувати. При розчинених дверях! Хiба це нормальний стан?!

Розумiється, Мiцi й тут мусить звернутись до вiками випробуваних засобiв жiноцтва злякано прошепотiвши "од, хтось iде!", швиденько користується звичайною в таких випадках вi ковою чоловiчою довiрливiстю й виривається. Потiм, загородившися стiльцем, стає бiля самих дверей. Таким тiльки чином i вдається привести пана доктора до бiльш менш нормального стану.

Власне, до "бiльш менш". Бо що то за нормальний стан, коли людинi розповiдається про надзвичайно цiкавi трагiчнi но вини, а вона з блаженною посмiшкою або ходить по хатi, як граблями, розчiсуючи волосся пальцями, або сiдає бiля валiзки й неначе п'яними, блискучими, посоловiлими очима любовно длубається в якихось камiнцях.

А новини ж такi, що в усякого iншого очi на лоба з цiкавостi вилiзли б. Наприклад, пропад коронки. Всi газети про це криком кричать, усi екрани про це миготять, на всiх аеростатах увечерi про це реклами висвiтлюють. А пан доктор тiльки засмiявся на все це та пробурмотiв собi пiд нiс:

– Та ну? Отака lcтopiя?

I знов за камiнцi.

А коронка ж, можна сказати, iстинно якась чарiвна. Це Мiцi мусить таки сама признати. Вона, розумiється, в бога не вiрить, релiгiя, попи – все це, звичайно, забобони, вона безрелiгiйна вже три роки, але тут вона мусить визнати, що в коронцi дiйсно сидять якiсь старi чари. Чортячi чи божi, але сидять. Факт!

Пан доктор не вiрять? Добре. Але пановi докторовi, розумiється, вiдомо, що принцеса має вiд свого роду заповiт перевчити всi книжки на свiтi, i коли не зостанеться нi одної не перевченої нею, тодi ота коронка, що пропала, стане справжньою коронкою, i в Нiмеччинi знову повернеться колишня монархiя. Вiдомо це пановi докторовi? Добре. Що ж це за знак, що як пропала коронка, так iпринцеса звелiла всi книжки геть iз її кабiнету повиносити? Га? А подивитись тiльки на неї, яка стала. То така пишна, повiльна, така горда була, така тиха та нечутна. А тепер уся як на струнах, хвилини на мiсцi не всидить, то верхи гасає, то на аеропланi над усiм Берлiном шугає, то пiднiме в себе таку музику на роялi, що старий граф тiльки покректує. Що це все значить? Га?

Пан доктор, приставивши до ока побiльшене скло й розглядаючи камiнчик, мусить згодитись, що це таки надзвичайно цiкаво.

Так, розумiється, цiкаво, але що чари в нiй є, то це теж таки факт Мiцi, звичайно, пi в якi вiдьми, наговори й тому подiбнi забобони не вiрить, але що ця коронка не проста й що дiйсно, як кажуть люди, скрiзь несе з собою нещастя, то це ж видко не тiльки на принцесi. Весь дiм, уся родина графська як пере мiнилася пiсля пропаду коронки. Старий граф, наприклад, -господи, аж моюрошно часом стає! – тiльки те й робить, що ходить по парадних покоях, заклавши одну руку за спину й весь час перебираючи пальцями, а другою почухує пiдборiддя. Iнодi стане, стоїть, щось про себе бурмоче, знизує плечима, по-смiхається. Стара графиня притихла, навiть до кухнi не втручається, нi до чого не заглядає. А що з графiвною Трудою сталось, так це теж хiба не доказ? Їй би то, сказати, що до коронки? А як пропала, так графiвну як пiдмiнили. То, бувало, останнiми часами тiльки до церкви виходила (щось було таке напало на неї!|) – така собi сумирна була, а то теж раптом як скинула з себе всю релiгiю й загуляла так, що аж курить. Додому до ночi не вертається, i часом винцем од неї таки добренько попахує. Старий граф уже разiв зо два з нею строгу балачку мали, але то їй цiлком байдуже, тiльки комiчно так посвистує собi. Та навiть на прислузi вiдбилась та коронка, чого вже бiльше! Фрiдрiха заарештували (хоч усi готовi заприсягти, що вiн анi сном, анi духом не винен). Ернста вiдправили. А замiсть їх узяли якогось молоденького кучерявого хлопця, що вмiє тiльки червонiти, а в своєму дiлi анiчогiсiнько не тямить. А приставлено його, – подумать тiльки! – до самої принцеси. Маєте собi. Ото нiби якась вiдома графовi Адольфовi й дуже вiрна людина.

I от тут пан доктор раптом вiзьми та й запитай.

– Так, так. Ну, а як принцеса ся має? Нiчого?

Мiцi на це тiльки поширює очi, потiм заплющує їх i глибоко зiтхає.

Їй-богу, це могло вже навiть стару бабусю зачепити. Мiцi, розумiється, цього так залишити не може. її, мабуть, уже давно там кликали, але вона мусить перевiрити, що з бiдним паном доктором сталось.

Маючи таку невинну мету, вона виходить iз-за свого стiльця й наближається до пана доктора.

Вiн зиркає на неї, як на муху, i знову нахиляється до валiзки.

Якiсь паршивi, сiренькi, з зеленими жилками камiнцi цiкавiшi йому за молоду дiвчину!

– У, якi гарнесенькi камiнчики! Можна менi подивитись?

Господи, як вiн iзлякався! Аж руку її вiдхилив набiк. Подумайте, добро яке!

Але Мiцi зате ловить його руку й уже не випускає доти, доки не перевiряє, чи дiйсно ж таки – що вона, що стара бабуся – то все одно для нього.

Та, на бiду, занадто вже переперевiрила. Знову його ненормальний стан кидається в другий бiк. Дверi, правда, вже зачиненi, але не замкненi. Iстинно, не замкненi! Хтось може кожної хвилини ввiйти. Але яан доктор на цей раз уже й правдi не вiрить. Хапає Мiцi на руки, пiднiмає, як оберемок трави, i несе до лiжка. Цiлком божевiльний чоловiк!

Мiцi мусить тричi дати слово, що ввечерi по десятiй годинi неодмiнно-неодмiнно прийде до нього. Тiльки пiд цiєю умовою їй удається визволитись iз залiзних (просто-таки залiзних!) обiймiв.

Але маєте знов. коли Мiцi, стоячи перед дзеркалом, поправляє пухнасто-розтрiпану зачiску i вся така бiло-рожева, з бiлим волоссям, бiлими зубами, бiлими вiями, бiлою шиєю й чер воними щоками та устами стоїть перед дзеркалом i аж сама милується з себе, пан доктор знов уже коло своєї проклятої валiзки! Хiба ж не дивовижний стан?!

***

Макс Штор стомлено, з ненавистю й огидою дивиться в дзеркало на своє смугляве, класично гарне лице з навислим на чоло пасмом чорного, скудовченого, виткого чуба.

Що може бути дурнiше й безглуздiше, як от iз такою мерзенною пикою бути членом Iнараку? Оперовим спiвцем, маляром-омнеїстом, офiцером мертенсiвської гвардiї, прем!єр-любовником Сузанни, – оце так.

З дзеркала на Макса дивляться глибокi, як два тунелi, пухнастi темно-сiрi очi, дивляться з такою мiшаниною суму, огиди й самолюбування, що йому стає нiяково й соромно. Нiс – бездоганно правильний, нiжно-смуглявого кiстяного тону. Дiйсно, як каже Сузанна, хочеться взяти його окремо, гладити, тулити до лиця й цiлувати, – честь, яка, справдi, носам рiдко випадає. А уста? Навiть щось немовби розумне в них, крiм вирисуваностi, є!

Що може бути смiшнiше й бiльш iдiотське, коли iндивiд iз такою проклятою природою фiзiономiєю намагається поводитись i жити, як порядна людина?

Нi, що там фiзiономiя! Коли крихiтна, трухла, ласовита й слинява душа хоче вдавати велику, сталеву, вищу натуру. Оце комiзм!

"I одречеться батька, матерi, жiнки, коханки, роздасть маєтки свої, одмовиться вiд особистих радощiв своїх, вiзьме хрест свiй i пiде з Iнараком". Так стоїть у передмовi статуту.

Ах, як тодi, в тюрмi, це здавалось таким високим, таким до сяжним i таким якраз найпотрiбнiшим серед пiдкупства, зрадництва, лицемiрства, слабодухостi легальних соцiалiстiв?

А параграф 9 статуту?

Макс пiдсовує ближче тоненьку книжечку й перегортає сторiнку назад:

"Нi родиннi, нi особистi зв'язки й вiдносини членiв Iнараку не можуть стояти на перешкодi у виконуваннi їхнього органiзацiйного обов'язку й дисциплiни".

I далi знов:

" 25. Вступ до Iнараку – на все життя. Нi добровiльного виходу членiв, нi виключення їх iз Iнараку не може бути. Членiв, що виявлять себе невiдповiдними цiлям i методам Iнараку, видаляє з органiзацiї – смерть".

Справедливо. Розумно. Необхiдно. Знай, що робиш. Перевiр, вимiряй свою душу, – чи вистачить її пiднести те, що береш на себе; чи з крицi вона, чи з киселю; чи пухир, що так загонисте рветься вгору, але вiд малесенького пiдколу лускає и зморщується, чи вiчне джерело, що б'є вгору й не скоряється навiть пiд важким камiнням. На це строку тобi дається цiлий рiк. Цiлий рiк ти можеш думати про те, з чого твою душу злiплено, I коли ти з душею протоплазми забираєшся серед слонiв, то невже ти смiєш бути в претензiї, що вони тебе роздушують?

Ах, цей рiк якраз був у тюрмi. Так, так, Iнарак саме для ув'язнених, для скутих, для насичених лютою ненавистю й жагучою волею до визволення. Для тих, що, оточенi iклами ворогiв, дають кривавий зарiк розпороти собi груди об цi iкла, щоб так їх обламати.

Макс Штор лiниво вiдсуває статут i бере в руки бритву. Треба голитись, немає ради. Сузанна так не любить брудних щiк. Це – неестетично. Естетично! Тяма, яку можна розтягти, як гуму, на всякий зрiст; шворка, якою можна Сузанну сповити, як немовлятко; релiгiя людей, що загубили здатнiсть до якої-будь релiгiї.

Сонце горить палом у шибках протилежного дому. Безперестанку гуде, шкварчить i тоненько завиває повiтряний трамвай Будинок змерзло труситься вiд грюкоту пiдземної залiзницi, трамваїв, автомобiлiв. Над головою вперто ходить старий Надель, точними, дрiбними, цюкаючими кроками, роблячи моцiон i намотуючи шовк на мiтницю.

Раптом Макс одкладає бритву, надушує гудзик екрана й бере ручку телефону. На екранi з'являється заклопотане, миле обличчя з слухаючими очима.

– Рудi? Ти? Ну, слава богу! Приїхав нарештi? Сьогоднi? Телефоную тобi два днi вже. Маю дуже важну справу до тебе Можеш мене прийняти сьогоднi в себе о восьмiй?.. Що? Щоб пiзнiше як до десятої не сидiв? Добре. Справа коротка. Не затримаю. Ти мене зустрiнеш бiля хвiртки саду? Добре. Буду точно о восьмiй. Бувай.

"I одречеться батька, матерi…" Так, одречеться той, хто може Хто ж не може, той… ну що ж, той, може, зможе з гiднiстю сам пiдставити голову пгд товариський револьвер.

Макс мляво, розвезеними рухами, одтрiпнувши пасмо чуба вгору, бере бритву й починає гострити.

Геройство!.. I неодмiнно барикади, ешафот, натхненний по гляд, геройський жест. А, бiднi паршивцi люди, вони такi убогi, отупiлi, маленькi, що без натхненних, "естетичних" жестiв для них нема геройства.

Подвиг!.. I неодмiнно – пустеля, печера, зелений бородатий дiд-подвижник, чорт, молитва.

О, легко було тим iсторичним, легендарним героям виробляти оперетковi жести на барикадах, ешафотах, траншеях. Легко. Дуло зеленим порохнявим дiдам у своїх норах зашiптувати свої молодi пакостi. Нi, ти, голубе, не на ешафотi геройство покажи, не один раз, не одну чверть години, а все життя, щодня, щогодин попостiй на ешафотi. I без публiки, братику, без аплодисментiв, без жестiв, нiкому не вiдомий, не знаний, не оплаканий i ввесь час iз головою на гiльйотинi. Ану? I в iсторiю тебе не запишуть, i тi, за кого ти смертником усе життя ходиш, ще, може, i обплюють тебе. Ще бiльше, герою: ти повине усе, що через чрево матерi винiс iз вiкiв людства, скинути з себе, як гадюка скидає шкуру. "I одречеться батька, матерi.. " I коли їх, цих батька й матiр, наприклад, бомбою треба висадити в повiтря, на шматки розiрвати ту посмiшку, що з неї ти шив першi радостi життя, тi груди, що втихомирювали соками своїми твої першi страждання, – ти повинен це зробити точно й без вагання Чуєш, барикадний герою? I ти – не зелений, порохнявий дiд, i ти не в пустелi, i ти маєш справу не з наївним, дурнуватим чортиком-спокусником, що його вбога фантазiя поза голу жiнку не сягає Нi, тобi тiльки двадцять сiм рокiв, у тобi необ'їждженим конем стрибає кров, ти в центрi величезного, напiвбожевiльного, жадного, щоночi танцюючого мiста, круг тебе кишить усiма дияволами спокуси, найвитонченiшими, найхимернiшими, найпривабливiшими дияволами, який тiльки могла витворити знудьгована, передосвiдчена, з атрофованими нервами людськiсть. От тут, дiду, спробуй бути подвижником. Ану?

Макс iз гидливою посмiшкою лiниво вмочує щiточку в воду й намилює щоку. Красунь iз чорною головою, й бровами, й бiлою бородою. Сузаннi б це вподобалось. А безрукий, недобитий Надель усе ходить, робить свiй моцiон i насотує шовк, якого нiколи не носив i не носитиме.

Любiть ворогiв своїх, благословляйте ненавидячих вас, слухайтесь грабуючих вас, пiдставляйте вашi лiвi щоки, коли вас б'ють у правi, i любiть, любiть ближнього, як самого себе. Любiть i бiйтесь, уникайте всякого гнiву, злостi, ненавистi, грiх бо це великий перед отцем вашим небесним.

Хе! I бiля двох тисяч лiт живе ця безглузда брехлива нiсенiтниця. I всi розчулюються перед нею, i всi, навiть соцiалiсти, вважають її за святе iдеальне вчення! Величезнi фiлософи людства всiх вiкiв на всi лади пережовують її, реставрують, пiдновлюють. Всi зеленi, порохливi дiди, всi оцi Канти, Толстi, Маєри, всi нею зашiптують свої молодi пакостi, всi нею консервують свої немощнi лiта. Егоїзм – ваша унiверсальна любов, зеленi дiди! Чуєте ви? Жорстокий, злий, тупий, лицемiрний егоїзм! Любити всякого, почувати до кожного тепле, лагiдне почуття, вiд усього мати тiльки викликаюче благословення, нiколи не мати вщипливої, отруйної злостi, нiколи не противитися злому, нiколи не задихатись од гнiву, нiколи не зеленiти вiд ненавистi, – та це ж надзвичайно гiгiєнiчна штука, це ж зберiгає органiзм краще за всякi патентованi препарати, це ж вiчний, сонячний, цiлющий курорт, санаторiя, рай небесний на землi!

Макс обережно ставить намилену пухку шапочку щiтки на стiл, засуває руки в кишенi i, одкинувшись на стiлець, дивиться у вiкно. В щiлину мiж дахом протилежного будинку й синiм далеким небом врiзалась густа жовта, як стара вата, хмара. Пiд нею просуваються то в той, то в другий бiк аероплани. Вони пролiтають на годину по кiлькасот кiлометрiв, а звiдси здається, що вони ледве рухаються.

Люби всiх ближнiх, як самого себе. Хе! Непогано.

Ах ви, хитрi, зеленi, порохнянi дiди! Як ви охоче вхопились за таку святiсть! Як ви ретельно захищаєте саме до всякого ближнього любов. Начхати вам на те, що любов до Мертенса е – неминуче й необхiдно – ненависть до Наделя, до мiльйонiв Наделiв. А любов до Наделiв є ненависть до Мертенсiв! Нi, вам конче треба до всiх, бо вам, власне, наплювать на Мертенсiв i на Наделiв. На всiх ближнiх, крiм самих себе, вам наплювать, зеленi ви, старi, себелюбнi пакосники!

Сузанна теж має таку любов. Вона iнакше називається – красою, але назва справи не мiняє. Служiння красi, любов до краси – це ж так гарно звучить, це ж така шляхетна, висока цiль життя. У-у, лицемiрна, паразитарна гидь, вона не задовольняється тим, що безкарно, безупинно смокче Наделiв, вона ще вимагає атестата на святiсть, красу, вищiсть!

Макс устає, хапає рушника i, намочивши його, рiшуче витирає лице. Для сьогоднiшньої розмови цiлком вистачить i неголеного лиця.

Так, тепер ясно вагання к чорту. З чим, з чим, а з Сузанною повинен бути рiшучий кiнець!

***

Коли Макс пiдходить до вiлли Сузанни (о, не пiд!їжджає й не пiдлiтає, а пiшечки, злiзши з трамвая, пiдходить), перед ворiтьми стоїть уже ряд автомобiлiв. Збоку вiлли, посеред парку, на маленькiм аеродромi стоять аероплани рiзних розмiрiв.

Значить, сьогоднi дiйсно має бути цвiт "артистичного свiту". Перед роз'їздом на лiто остання артистична бiская. Чудово.

Макс iде повiльним лiнивим кроком, заклавши одну руку в кишеню й одкинувши голову назад, як ходять по передмiстi вiдомi всiм, але не спiйманi злодiї; такi собi зневажливо-веселi, нахабно добродушнi, з виразом вибачливої вищостi лiнi й готовностi моментально вихопити револьвера й покласти на мiсцi всякого, хто спробує зробити замах на їхню свободу. Розхристанi майже до пояса груди Макса не напудренi, без на грудного жабо i з неповищипуваним густим чорним волоссям (Навмисне сьогоднi жабо, хоч i поганеньке, не надяг!). Лице неголене, а головне, нi вуста, нi очi, нi щоки не пiдмальованi, вуса i брови свого кольору; убрання сiре, не шовкове й не кольорове. Одне слово, всi ознаки людини з простонароддя, – робiтник або зовсiм маленький урядовець. (I сiре убрання теж навмисне одягнув!)

Так, значить, останнiй раз вiн має честь i щастя входити до цього храму краси. Храм, правда, дуже подiбний до "храму" Мертенса, поганенька копiя з поганого гевала. Тї самi дорiйськi колони, портал, банi, маса наростiв, бородавок, шпилiв. А пнеться як, кричить, навалює всiм тiлом, – схились, задушу!

Внизу льокаї, знаючи Макса, поштиво й занадто ласкаво, як до улюблених звiрят пана, вiтаються до нього. I тiльки як його висока, недбала постать ховається вгорi на сходах, перезираються, посмiхаються й зiтхають, – удова радника комерцiї, консервного короля Ернеста Фiшера може собi все дозволиш.

Дiйсно, сьогоднi злетiвся весь цвiт "творчого" Берлiна. Велика кругла зала з банею, з церковними довгими кольоровими вiкнами, з фресками (знову поганенька копiя з мертенсiвської препоганої зали) повна тихого, густого гомону голосiв. Вгорi горить жовтий, перепущений через жовто-червоне скло вiкна, великий снiп сонячних променiв. Од цього внизу на все лягас легкий золотистий тон, злагiднюючи вмисну, холодну, синю напiвтьму закуткiв. Посеред зали, закинувши в жагучiй радостi й тузi руки за голову, вся витягнена криком нестримного прагнення, стоїть прекрасна копiя "Краси" Аделя, суперницi Венери Мiлоської.? двох бокiв її синюватими спiральними пасмами здiймається вгору димок тимiяму, набираючи вгорi то зеленкуватого, то червоно фiолетового тону вiд променiв рiзно-фарбних вiкон. Навколо статуї невеликий круг, – нiхто не смiє сидiти близько коло неї. Тiльки за кругом пiд гiллям лапатих схiдних рослин, за майстерно задрапованими зеленню столиками, в фотелях-ложах, пiдроблених пiд зарослi мохом скелi, купчиться все товариство.

Макс усе тою ж недбало-лiнивою ходою перерiзує порожнiй круг i наближається до гостей. Гомiн розмов, як туркiт затихаючої машини, починає помалу вщухати, а обличчя повертатись назустрiч високому, з випнутими волосатими грудьми красуневi. Хто не знає Макса, той робить широкi питаючi очi, а хто знає, посмiхається так, як посмiхаються з примхи близької людини, i з загадковою простотою пояснює незнаючим:

– Соцiал демократ Журналiст. Давнiй знайомий панi господинi.

З дальшого кутка, з синьої глибини грота вже спiшить Сузанна. Срiбно рудява, з модним розрiзом по боках до самих клубiв сукня, – власне два фартухи, спереду i ззаду, упевнено, ритмiчно й важкувато погойдуються, часом бiлiючи тiлом голої ноги. А очi, коров'ячi, темнi, вогкi, з темно синiми баньками, вже так знайомо, так хвилююче й так насмiшкувато-ласкаво грають йому назустрiч. О, вона вже з одного погляду на нього знає, в якому вiн станi I вже моментально виставила свою зброю вогкi смiхотливi очi.

Закони омнеi!зму, поважанi в цьому домi, як нiде, почасти звiдси й виходячи, дозволяють усi форми поведiнки, якi коли-небудь вживалися в людському товариствi (виключаючи тiльки негарнi). Макс може здоровитись, може не здороватись, може потисну i и тiльки руку, може прикласти руку до чола або хитнути головою Коли гарно зробив би, може стати на колiно i схилити голову.

Макс недбало подає руку господинi й зиркає на сусiдню групу, в центрi якої сидить гола жiнка з прозорою сiткою на грудях i вузеньким поясом на клубах. Жiнка синiми здивованими очима дивигься на нього

– Я, Сузанно, власне, на хвилинку. Так, пару слiв сказати. Маєш час?

Група з голою жiнкою може чути його слова. Можуть навiть i дальшi чути. Цiлком можливо. Але Макс може ще й голоснiше сказа їй. Коли Сузаннi це не до вподоби, що ж робити?

Але Сузаннi саме це до вподоби, – очi так смiхотливо, роблено-здивовано поширились. На хвилинку? Господи, як це надзвичайно з його боку: тiльки на хвилинку. Здається, це перша їхня зустрiч, що починається вiд "хвилинки"? Нi? Чи, може, iнодi це вже бувало?

А оголена до плiч, темно-бiлого тону рука вже владно, м'яко й жартiвливо бере його попiд лiкоть i веде пiд величезний, з морозцем iз-пiд низу, лопух. Лопух так дбайливо й догадливо розвiсив своє листя, що з бокiв майже нiчого з-яiд нього не видко.

– Ну?

Але, скоса зиркнувши до сусiдньої групи, Сузанна раптом витягує наперед до Макса бiле лице та темно-червонi уста й з натиском i погрозою смiхотливо шепоче:

– Милий! Ти милий. Чуєш ти?

Ага, це значить бiй розпочався. Ах, чортяка його мамi, раз у раз вiн отак-о починається, раз у раз вона захоплює iнiцiативу в свої руки, робить перший наступ, ослаблює його, розумiється, перемога майже раз у раз буває на її боцi. От уже тепло-тепло занило по всьому тiлi вiд цього тону, вiд любовно-загрозливо витягнених уст, вiд вогких, чистих, звiрячих очей.

Та що йому, нарештi, до цiєї жiнки?

– Вибач. Я на одну хвилинку. Тодi буду вся до твоїх послуг. Вся. Чуєш?

I, пiдвiвшись, вона знову нахиляється до нього й притискує очима, в яких i загроза, i жага, i насмiшка мiшаються разом. Потiм раптово легко випростовується i, випинаючи трохи наперед колiна, переходить круг i прямує до грота, з якого вийшла. I молочно-бiла спина так тепло й яскраво вiдтiняється темно-бронзовою важкою краскою волосся.

Ага, пiшла когось там заспокоїти, близько-близько, в самi очi шепнути йому "милий!" i випрохати кiлька хвилин для одного чудака, якого приговтує i вводить у свою вiру. Нiчого, тепер усi її хвилини будуть вiльнi.

В залi вже знову стоїть рiвний гомiн голосiв, як шум гiрського ручаю. Часом iз нього, наче срiбна рибка, скидується, виплiскується жiночий смiх i скрик. Пасма тимiяму листочкуватими нитками струнко й безупинно тягнуться вгору до жовтогарячих променiв банi. Туди ж тягнеться й безупинно рветься мармурове, але живiше, правдивiше, жагучiше за всi живi тiла, що гомонять круг нього, тiло. I таке дитяче, чисте зворушення, така тиха благiсть, така радiсна туга випромiнюються з цього мертвого мармуру, що глузливою богозневажливiстю здається дзвякання посуду, димок сигар, виплески смiху. Ех, розкласти б усi цi понамальовуванi, штучнi, недогнилi тiла "творцiв" перед отим куривом i вихльостать їх усi пiдряд. Оце була б жертва красi!

Макс перехиляє трошки вбiк тiло й починає розглядати присутнiх.

Так, так, сьогоднi, справдi, добiрний цвiт iзлетiвся з усiх дерев. Скiльки фарб на матерiях, на волоссi, на пиках! Скiльки камiння, золота, брилiантiв!

Так, так, "знаменитостi", "королi", "зорi", "зенiти" творчостi: науки, журналiстики, малярства, музики, поезiї, сцени. О, в радницi комерцiї Сузанни Фiшер (ех, яке неаристократичне, не "творче" прiзвище!) тiльки цвiт, тiльки вибранi можуть бути. Запросити до Сузанни Фiшер – це одчиненi дверi до всiх салонiв, банкiв, кабинетiв редакторiв. Але тим-то й чудно, що така постать, як Максова, попала сюди! Хе!

А якби ж вони ще знали, хто вiн! Все фарбоване волосся, як трава, як кущi, повставало б їм догори. Од дрижакiв уся штукатурка пообвалювалась би.

Але, бiдолахи, якi вони все-таки нещаснi: це ж кожна з них увесь час твердо пам'ятає, що воно е воно, що на нього дивляться, що кожне слово його в iсторiю записується, моментально, без авторської коректури в iсторiю! Через те вони всi такi поважнi, вибачливо-благодушнi, з найкращими своїми посмiшками, в найкращих своїх позах, – всi ж вони без перестанку фотографуються.

Тiльки жiнки не фотографуються й не позують. Правда, теж позують, але зовсiм не для iсторiї й не як спiвачки, актриси, малярки. О, для тої, якiй лишається тiльки так позувати, можна складати свої манатки й їхати на той свiт.

До групи з голою Сiкстинською Мадонною в темно-зеленому китайського тонкого, як павутиння, шовку (останнiй крик моди!) пiвсмокiнгу важко й похекуючи пiдходить Брук. Мадонна трошки посувається, за нею посувається панок iз довгим синiм волоссям i фiолетовими вустами. Брук iспочатку садовить свiй важкий зад, потiм сам сiдає i розпинає руки на спинцi канапи-скелi. Гладкi, м'ясистi, напудренi, але червонi й крiзь пудру груди його випинаються наперед упевнено й недбало. Нижня намальована губа гидливо одвисла. Брук дозволяє собi позувати без посмiшок, вiн фотографується a naturelle, брутальним, нахабним, тупим, деспотичним хамом. Бо вiн – Брук, єдиний бас на весь свiт, оперовий король. Той самий Брук, який на сценi в екстазi хамства упав на колiна перед ложею Мертенса, що зволии милостиво хитнути йому головою. I цей суб'єкт у Сузанни за найпочеснiшого гостя!

Макс нетерпляче й iпонуро дивиться до гроту. Забула, чи що? Власне, якого чорта вiн, йолоп проклятий, приплiвся сюди? Порвати з Сузанною? Та для цього треба неодмiнно бачити її, та ще в час бiскаї? Вияснити? Що вияснити, лицемiре, паскуднику? За любовника свого вона його брати не хоче. їй треба чоловiка, хазяїна її маєткiв, якi розкрадають управителi. Вона хоче прилаштувати його на цю посаду. Ясно ж не раз казала, чого ж йому ще? Вiн теж не хоче її мати тiльки за любовницю. Значить, що ж тут виясняти? Чи не сподiвається вiн, що вона все ж таки вiдмовиться вiд усiх своїх маєткiв, стане його жiнкою, "другом", "товаришем", пiде на службу до якогось бюро, буде носити дешевенькi капелюхи, на якi iплює її покоївка? А вiн за це одкриє їй, що вiн член Iнараку, член страшної банди розбiйникiв, що за саму участь у нiй – смертна кара. Божевiльний вiн чи просто мерзенний, жалюгiдний лицемiр?

Сузанна виходить iз грота i, кругло пiднявши повну руку, легкими дотиками пальцiв поправляє зачiску. Цiлував її там хто? Лице спокiйне, очi привiтно-насмiшкуватi повертаються то до одної, то до другої Але хiба пiзнаєш що-небудь по її лицi?

Пiдходить до групи голої Мадонни. Чогось, видко, просить у Мадонни. Обидвi дивляться в його бiк. Мадонна нерiшуче знизує голими рожевими плечима. Сузанна, очима смiючись, часто, певно хитає їй головою й iде через круг до лопуха.

Макс поспiшно вiдхиляє тiло в другий бiк, закладає ногу на ногу й напiвприплющує очi.

– Я була бiльше, нiж хвилинку? Сердився? Га?

О, дурницi. Вiн собi трошки задрiмав Надворi така спека, а iут такий чудесний холодок.

– Ну, так Я так i знала, що ти задрiмаєш. Я умовляла на ших дам затанцювати бiскаю. Спецiально для тебе. Цих ти ще не бачив. Одна вiдмовилась, – шкода! – а друга, здається, буде. Ти зробив на неї враження.

Гм. Бiская – рiч, розумiється, непогана, естетична з усiх поглядiв, але перше те, що вiн абсолютно не має часу, по-друге вiн має до неї справу, яка нiяк не пiдходить до бiскаї, а третє, нарештi, танцювати бiскаю перед твором Адел трош ки… неестетично. I навiть непристойно.

З iусiх аргументiв вона, розумiється, почула тiльки трсгiй. Вона, Сузанна Фiшер, може зробити що-небудь неестетичне?

Вона, якiй найвищi митцi, найтоншi, найчулiшi знавцi краси щодня спiвають хвалу i славу за її власну красу й за найкраще розумiння всякої естетики?! О, як зараз вона за це вишкiрить зуби!

Сузанна сiдає поруч iз Максом, швиденько, непомiтно проводить нiжною й теплою долонею по лицi йому и просто, лукаво, пошепки говорить:

– А от ти зараз побачиш, чи пристойно. А за те, що не поголився, укушу Чуєш?

I зараз же пiдводиться i, подивившись кудись угору, хитає головою.

Пiсля руки на щоцi Макса лишається атласистий теплий слiд i свiжий, нiжний запах, од якого на губах виступає почування м'яких, вогких i таких хвилюючо-податливих уст Сузанни.

Макс прибiльшено зiтхає, перекладає ногу на ногу й схиляє голову на плече з виглядом людини, яка дожидається потягу.

Раптом звiдкись ледве чутно просочується до гомону голосiв трошки гунявий, металiчний i нiжний звук. За ним другий, смiливiший, виразнiший, хвилястий. Першi ноти бiскаї! Гомiн майже зразу затихає, поспiшно дзвякає посуд, по залi проходить шелест шовку, i з-за дерев, кущiв, лапатого листя, з синiх iприсмеркiв закуткiв з'являються рiзнофарбнi плями облич, як химернi живi квiтки.

Мадонна з синiми очима лiниво, неохоче пiдводиться й байдуже поправляє на клубах легенький рожевий пояс, який не зовсiм точно виконує своє призначення. Знизнувши одним плечем, вона зiтхає й повiльно, дивлячись собi пiд ноги, взутi в легенькi рожевi черевички, дрiбними кроками виходить у круг i стає перед мармуром.

Макс iз ворожим, гидливим усмiхом слiдкує за нею. Яка вона здаеться тут незграбна, важка, м'ясиста в порiвняннi з iим незаймане дiвочим, зворушливо чистим тiлом каменя. (Хоча збудована Мадонна досить гарно, це треба признати, i окремо взяте тiло її може претендувати на вистанцi на першу премiю).

Мелодiя бiскаi все густiше, виразншiе заповнює залу. Здається, вона виходить не з одного мiсця, а з усiх бокiв, зi стiн, зi стелi, з кожної щiлини. Гунявий звук, як голос дiвчини, якiй затулено носа, веде перед, тамтам обережно час од часу робить два удари й замовкає, неначе легенько пiдпихає у спину дiв чину.

Мадонна з синiми очима стоїть лицем до статуї, все нижче й нижче похиляючи перед нею ясно жовту голову. Потiм стає на одне колiно й витягує врiвнi з похиленою головою рожевi молодi руки Тамгам голосно, вiадно б'є два рази. I зараз же дзвенить мiдь, вихром здiймаються скрипки, гунява дiвчина розкриває уста, випускаючи вiльнi, металiчнi, нiжнi звуки.

Мадонна схоплюється з колiн, пiдкидає руки i, легко, гордо несучи груди вперед, iде назустрiч коханому.

1 з перших же крокiв її, та, власне, з перших рухiв, усерединi в Макса щось легесенько клацає, наче тихенько розчинилися замкненi досi дверi до якогось передiлу душi. I стає легко, затишно, цiкаво хвилююче. Та сама бiская, яка своєю розхристаною похiтливiстю, своїм гунявим, сифiлiтичним цинiзмом викликає раз у раз почування зв'язаностi, нiяковостi й полового роздратування, тепер легко, нiжно проходить усередину, вростає, зливається з усiм Максом. Вона вже перестала бути бiскаєю, модерним танцем салонiв i кабаре. Це чудесна, зворушлива поема, що розповiдає про вiчне в людинi. Нiчого нового не каже Мадонна, все те саме: зустрiч: захват, страх, потяг, вiддавання. Але все, що вона каже, є таке необхiдне, таке одверте, природне й таке невинно чисте, як це може бути тiльки в тварин i в великому творi мистецтва. I вже вона не здається важкою в порiвняннi з "Красою", навпаки, здається, що вони обидвi мають щось надзвичайно спiльне й рiдне мiж собою. Одна сестра, кремово-бiла, непорушне застигла в русi екстазу, а друга, рожева, дихаюча, переказує її мовчазну жагучу мову.

Макс увесь витягується наперед i не зводить поширених очей з рожевого ритмiчного тiла. Ах, так! Ах, мила, голубко, так! Ну, ще, ради бога, ще! Ото, от так! I це так.

Кожний її рух, поворот, вигин тiла, кожна лiнiя наче розв'язує вузлик за вузликом у душi, розвя!зує легко, дивно, нiжно, викликаючи щоразу внутрiшнiй крик полегкостi, увiльнення й ритмiчної, все ширшої та ширшої радостi.

Тамтам рiзко, часто б'є, труситься, скажено шарпається i, знесилено затримуючи темп, блаженно затихає. Рожеве тiло в солодкiй, вдячнiй знемозi схиляється перед тимiямом i лягає.

Макс, як пiдкинений, схоплюється, пiдбiгає до Мадонни, що почала пiдводитись, i бурно, вдячно, сяючи очима, простягає їй руку.

– Я страшенно вам дякую! Я перший раз сьогоднi зрозумiв, як ображають автора бiскаї, танцюючи її не так, як ви Я дуже дякую!

Мадонна з сильно, глибоко дихаючими грудьми, сидячи на килимi, звiвши на нього великi, благальнi очi, подає йому свою руку й засоромлено посмiхається. I видно, що їй пiд його поглядом страшенно соромно й солодко вiд своєї наготи, яку вона носила iак легко й просю, як одежу.

Макс, не помiчаючи цього, сильно струшує теплу, трохи вогку руку, повергається п iде знову до лопуха, йому нiяково, але загонисто весело. Рiзнофарбнi обличчя посмiхаються, ворушаться, спiшать до Мадонни, проводжаючи ного насмiшкува тим поглядом Сузанна з чудним блиском в очах стоїть бiля лопуха.

– Ну, що? Непристойно? Га?

О нi, цього вiн не може бiльше сказати. Про цей танець цього нiхто не смiє сказати. Хто вона?

Сузанна пильно, насмiшкувато й чудно водить поглядом по лицi Макса. Де дiлась умисна розвезенiсть, нахабнувата недбалiсть, виклик, примруженi очi? Очi промiняться, блискають, у плечах енергiя, рiшучiсть. Ех, давайте тепер йому ворогiв! Ах, Максе, ах, експансивний, запальний, мiнливий, бурний хлопчиську! Узять би тебе отут при всiх за твою дику, прекрасну голову й боляче боляче укусить у проклятi губи!

– Хто вона? Гм. Цiкаво? Зачепила? Вона… Рiта Менцель

Рiта Менцель?! Так це вона Рiта Менцель?! Нова балетна знаменитiсть? Ах, он вона яка!

Макс озирається, але нова знаменитiсть уже оточена старими знаменитостями, i бiльше не видно синiх благаючих очей Мадонни i спiвучого рожевого тiла, яке стало таким рiдним. Шкода Але все одно, спасибi їй, – тепер вiн може говорити з Сузанною як с л i д, не так, як iзбирався, а так, як танцювала та, – просто, чисто, одверто й по-людськи.

Вiн повертається до Сузанни. Коли вона не дуже занята, вiн прохав би в неї декiлька хвилин для розмови. Тiльки декiлька хвилин. I десь у iншому мiсцi, не серед цього натовпу.

Сузанна мовчки, не перестаючи чудно посмiхатись, рушiче бере його пiд лiкоть i веде з залу. В зеленому салонi вона на хвилинку зупиняється, думає i, посмiхнувшись, веде праворуч до низеньких дверей. Макс слухняно йде за нею, весь час почуваючи її голу, налягаючу на його лiкоть руку i ждучи моменту, щоб увiльнитись од неї.

– Ну, прошу.

Але в кiмнатi зовсiм темно. I вмить уся вона, як величезний лiхтар без ламп, засвiчується жовтогарячим свiтлом. Здається, з усiх куткiв зiйшло палюче лiтнє сонце i, невидне для ока, залило всю кiмнату пекучим вогнем. Угорi пiд круглою стелею воно – як лiтнього ранку, внизу – як перед вечором.

Макс швидко, вражено дивиться на Сузанну.

Вона з невинним, лукавим i насмiшкуватим виглядом пово дить рукою до широкої, низької, укладеної масою подушок канапи й уклоняється.

– Будь ласка. Я вибрала найбiльш вiдповiдне мiсце для нашої пресерйозної справи. Правда?

Це – "каплиця Афродiти". Посерединi стоїть лицем до канапи її фiгура, роботи омнеїста Лiнде, -.похiтливо гарний соковитий образ. На стiнах висять найкращi речi старого й нового еротизму. В кутках стоять старовиннi вази в формi фалусiв i скульптури, яких прилюдно не можна було виставити. I те, що все це твори щирого мистецтва, що вся каплиця заповнена ними й погляд неодмiнно мусить натикатись на них, що свiтить лiтнє, пекуче сонце, – все це зразу обхоплює душним, непо-кiйним, п'яним духом.

– Будь ласка. Прошу.

I Сузанна знову поводить голою рукою до канапи Бiльш нiяких меблiв у каплицi немає.

Макс, заклавши лiву руку в кишеню, лiнивим i недбалим кроком пiдходить до канапи й сiдає на неї. Спинки немає, через те вiн пiдмощує пiд спину декiлька подушок i спирається на них. Добре, вiн може й тут балакати так, як вiн хоче, а не вона. Властиво, i балакати нема чого. Треба тiльки по-дружньому, просто, щиро подати їй руку, подякувати за все добре й попрощатись. Так вiн i хотiв зробити. Так вона й повинна була зрозумiти з усього його вигляду (а коли треба, вона чудесно все зрозумiє!). Але вона не схотiла зрозумiти. Добре. Вона озброїлась каплицею Афродiти Чудесно. Вiн може й тут прийняти бiй.

Сузанна не сiдає поруч iз Максом. Вона спирається спиною об п'єдестал Афродiти, нiби шукаючи в неї оборони й пiдтримки. Мармурова богиня, знеможено вiдкинувши торс назад, з сласно-блаженним усмiхом дивиться згори на Макса. I груди її, живiт i стегна, здається, дихають солодкою втомою. I пiд нею розiп'яла на п'єдесталi матово-бiлi руки, вузькi на кiнцях i широкi та повнi бiля плiч, її приклонниця. У срiбно-бронзовiй блискучiй лусцi, як морська царiвна, вона злегка похитується всiм тiлом, неначе всерединi ще танцюючи бiскаю. I гола, туга, блискуча пiд гарячим свiтлом нога то блискає бiло молочною смугою, то ховається пiд лускою. А очi телицi вогко, свiжо й iронiчно ласкаво не перестають посмiхатись.

I раптом Максовi невiдомо з чого пригадується, що в цiй каплицi вiн уперше поцiлував Сузанну. Там, бiля тої групи лесбiйок. I, вириваючись з обiймiв, Сузанна боляче вкусила його за шию. Сьогоднi їй не доведеться кусатись. I взагалi, не доведеться бiльше нi кусатись, нi…

– Ну, так от, Сузанно, справа моя дуже коротка.

Макс зупиняється, силкуючись подивитись на неї якомога простiше, сердечнiше та спокiйнiше, i, замiсть того, байдуже й недбало примружує очi.

– Нам треба рiшуче й остаточно попрощатись i розiйтись, Сузанно.

Сузанна, не перестаючи погойдуватись, так само вогко, насмiшкувато й мовчки дивиться на нього. А зi стiн, зi скульптур, з усiх бокiв одверто, настирливо, неначе в змовi з нею, лiзуть в очi йому оголенi, знеможенi, оскаженiлi, раюючi, спочиваючi тiла.

I те, що вона, Сузанна, стоїть i дивиться на них, дивиться при ньому, це особливо здiймає душним, нестерпним хвилюванням.

Макс заплющує очi. Власне, йому б треба пiдвестись, потиснути їй руку й пiти собi геть, – все сказано. Але тiло млосно, важко лежшь, i нема сил рухнути його. Вiд мовчання Сузанни серце починає глухо, холодно й важко стукатись об груди.

– Я жду вiдповiдi.. – одкинувши голову назад, iз заплющеними очима хрипко каже вiн, сам почуваючи сором од своїх дурних, нещирих i зраджуючих його слiв i в той же час напружено ждучи, що робитиме вона.

Сузанна помалу, повiльно пiдходить до нього, заходить збоку i, раптом нахилившись, коротким клюючим поцiлунком швидко торкається його уст. I зараз же, вiдхилившись, одсувається й прилипає до стiни, знов погойдуючись.

Макс розплющує очi й помалу повертає до неї голову. Згори вниз дивиться мовчазне, смiхотливе, порожевiле лице пiд каскою волосся, а в розрiзi сукнi ритмiчно, нестерпно-бiло рухається сильна, струнка нога.

Макс раптом пiдводиться, стає на ноги i, зiтхнувши, простягає до Сузанни руку.

– Ну що ж. Коли iншої вiдповiдi нема, треба задовольнятись i такою. Прощай, Сузанно. Вибач менi, коли чим був тобi неприємний, i дякую за все добре вiд тебе.

Сузанна помалу бере його руку в обидвi свої й починає нiжно гладити її. Макс пробує потиснути одну з них i визволити свою, але вони не пускають. Вони тихенько, але настiйно притягують її до себе ближче, цi двi голi, нестерпно-бiлi руки, зовсiм близько, так що треба ступити один крок, щоб не перехiлитись усiм тiлом.

– Ти… милий Чуєш ти?

Макс посмiхасiься.Їй треба вже йти, гостi будуть ображенi. I з й йому треба.

– Ти… милий. I дурний. I любий. I прекрасний. Чого ж ти хочеш бiльше? Ну?

– Ми так багато говорили вже про це, Сузанно, що краще не псувати собi нудьгою вiд цих балачок останнього нашого побачення. Я знаю, чого ти хочеш, ти знаєш, чого я хочу. Нi ти, нi я не можемо того зробити, що хоче другий. Це – не наша вина. Такi ми є. Так нас зробило життя. Нема ради. Треба, значить, iз тим помиритись.

Хвилювання принишкло. Стало сумно й тихо вiд своїх слiв, i вперше виникає справжнє переконання, що це – кiнець. I те саме серце, що тiльки-но душно й трудно стукалось об груди, самотньо й тоскно стискається. Сузанна швидко випускає його руку, пiдходить до канапи й сiдає, щiльно закривши розрiзи сукнi. Рукою поводить бiля себе поруч.

– Сядь.

Макс помалу крутить головою. Не треба бiльше балачок, не треба зайвих, непотрiбних дискусiй. Вiн хоче пiти вiд неї от iз цим враженням її теплих плiч, вогких очей, з враженням прекрасної, бажаної, хвилюючої женщини, а не… не переконаної капiталiстки.

– Сядь, я тебе прошу!

Макс iзнизує плечима й сiдає з краю канапи, незручно повернувшись до Сузанни всiм тiлом.

Вона знову бере його руку. Добре, коли вiн хоче, вони розiйдуться. Але це – непотрiбне. Вiн усе одно вернеться до неї. О так, напевне! I хутко. Вiн iз упертостi обманює й себе, i iнших. Вона хоче сказати всю правду, хоч це, може, i не розсудливо, бо пiдiгрiє його впертiсть. Але все одно. Вiн.-.уже не той, що був, коли вони зазнайомилися в музеї. Дикий, фанатичний, непримиренний соцiал-демократизм його вже, слава богу, спав, як спадає висока температура при небезпечнiй хоробi.

Макс помалу, але рiшуче визволяє свою руку. Сузанна пробує задержати, але, посмiхнувшись, випускає.

Криза минула щасливо. Вiн може посмiхатись, скiльки хоче, але факт є факт. Першою ознакою того є те, що вiн iпочав розумiти красу. О, не класичну, а живу, життєву, буденну. Сьогоднiшня бiская була iспитом, який вiн склав блискуче. А ще пiвроку тому вiн сказав би, що пролетарiатовi наплювать на всi цi викрутаси випещених ледарiв.

– I тепер скажу!

Розумiється, вiн скаже! А як же iнакше? На першому мiсцi амбiцiя А потiм правда, логiка i… i щастя, як своє, так i… iнших.

– При чому ж тут амбiцiя?

Ах, на жаль, при всьому. Насамперед при тому, що Мако Штор не може понизитись до того, щоб йоiо жiнка мала бiльше грошей, нiж вiн. О, тут усi прекраснi теорiї про дружбу, товариство чоловiка й жiнки повиннi поштиво уступитись перед амбiцiєю мужчини.

Макс зiтхає й проводить рукою по чолу. Так, розумiється, iнакше вона й не може собi пояснити його поведiнку.

Та в жертву цiй злiй, себелюбнiй богинi приноситься навiть своя власна теорiя. Так, так! Соцiал-демократична партiя зовсiм не ставить своїм членам вимог, щоб вони не мали маєткiв, щоб одрiкались усiх радощiв життя, щоб зневажали красу. Багато було й е видатних соцiалiстiв, якi мали свої фабрики, мали великi капiтали. Це не заважало їм бути навiть проводирями партiї. Та вiн сам, напевне, може не одного свого товариша назвати, який має свої фабрики, вiлли, авто, аероплани, який цiнить i любить красу життя. Нi? Неправда?

Макс несподiвано голосно смiється, сильно скудовчивши обома руками волосся. Це чудесно! Нi, це просто знаменито. В каплицi Афродiти Сузанна Фiшер дає iндульгенцiю проводирям соцiал-демократiв.

– Хiба неправда? Нi?

– О, правда! Iстинна правда!

Боже, якi прекраснi дитячi зуби в цього великого, плечистого чоловiка! I який хлопчачий милий рот. I який вiн сам увесь iз цим розпатланим чубом – хлопчинка, маленький хлопчинка з усiма своїми соцiалiзмами, впертiстю, смiхом.

А коли правда, то, значить, тiльки амбiцiя стоїть на перешкодi їхньому шлюбовi? Нi? Треба ж бути логiчним i правдивим. I не треба мучити себе i… других. Чого вона хоче вiд нього? Мати його всього. Бiльше нiчого.

– Але це єдине неможливо, Сузанно.

Сузанна пильно дивиться на його стомлено вiдкинену назад прекрасну голову з заплющеними очима й тихенько накриває його сперту об канапу руку своєю рукою.

Це можливо. Йому тiльки треба помиритися з фактом, що в неї бiльше грошей, нiж у нього. Та й годi. Тодi все було б можливе. Вони побрались би й виїхали собi геть iз Берлiна. Вони могли б навiть змiнити iм'я, коли б йому не хотiлось, щоб знали, хто вiн. Вони зникли б на рiк, два, п'ять, скiльки йому хотiлось би. Вiн гадає, що їй неможливо було б жити без цього товариства? З ним – можливо. Для нього вона може вiдмовитись од усiх людей. Але не вiд краси Бо життя – справжнє, реальне життя – є в красi, через красу i для краси. Поза красою нема нiчого, то все – нереальне, несправжнє. Вiчне тiльки краса. Соцiалiзми, партiї, справедливiсть, наука, газети, фабрики – все це часове, мiнливе, i все тiльки засоби для осягнення краси. I багатство теж. Але без багатства не може бути краси… А як могло б бути гарно! Вони мали б собi повiтряно-водяну вiллу. Невеличку, але з усiм, що треба для життя, краси й кохання. Вона б її носила вiд краю до краю землi, водою й небом. Вони зупинялись би, де б хотiли, на снiгових верхiв'ях гiр, у лiсах Iндiї, серед моря, на якому-небудь безлюдному крихiтному острiвку, на якому тiльки птицi зупи няються спочивати. Всi найкращi, найблагословеннiшi мiсця землi вони обдивились би, i кожна посмiшка земної планети була б на вiвтар їхнього кохання. Все, що може дати людська творчiсть, технiка, наука, все вони мали б до своїх послуг.Вiн мiг би писати книгу про красу. В нього є мистецький хист, так, так, вона з тих невеличких його газетних статейок, що вiн пише у своїх газетах, помiтила це давно. I ця його праця була б на вiть для його соцiалiзму цiннiша, кориснiша за мiльйон статей його.

Сузанна нiжно, обережно, як хорому, гладить руку Максовi й мовчить, не зводячи пильних великих очей з його голови.

Макс не рухається. В очах стоїть жовта тьма. Треба встати й пiти. I тепер уже, дiйсно, або зовсiм, назавсiгди пiти, або зовсiм i назавсiгди лишитись. I нiколи цiєї жiнки не бачити, нiколи бiльш не почувати на собi цiєї руки, цих насмiшкуватих, обiцяючих, лукавих, теплих i часом таких вiдданих, таких люблячих очей. Очевидно, справдi ж любить, бо на якого ж бiса вiн, голодранець, нiчим не видатний, нiкому не вiдомий, здався їй, коли вона може вибрати собi найкращого з знаменитих, видатних, близьких їй людей?

Сузанна обережно, стараючись робити якомога менше руху, неначе пiдкрадаючись до метелика, пересувається ближче до Макса. Погладивши знов його руку, вона бере її i, тихенько пiднявши, кладе собi на колiно. Рука покiрна, млява й важка, як у сонного. Пальцi – як горбом лягли, так i не рухаються, не виправляються на м'якiй, гнучкiй круглостi ноги. Сузанна тихо, нiжно надушує її й важко прикриває згори своєю рукою.

Внизу матово смуглявих лиць Макса виступають двi невеличкi, червонi, гарячi плямки Густi, загнутi на кiнцях вiї по чинають легенько здригуватись, дихання стає глибше, труднi ше, а в пальцях руки вже вже чується життя, непомiтне, без руху.

В каплицi стоїть чуйна, напружена тиша. Ледве чутно про сочуеться глухий гуркiт мiста Афродiта з сласно знеможеною iюсмiшкою непорушне й уважно слiдкує за двома мовчазними людьми.

Раптом Макс розплющує очi, понуро, важко зупиняє їх на Сузаннi, якийсь мент сидить так i, знявши свою руку з її колiна, швидко встає.

– Ну, я мушу йти. Прощай, Сузанно!

Сузанна нахиляє голову, витягує вздовж колiн оголенi, безсилi руки й мовчить.

– Прощай, Сузанно. Менi треба йти. Вона пiдводить на нього свої темнi, чистi, вогкi очi й лагiдно, болiсно!посмiхається.

– Прощай… – ледве чутно шепоче.

Макс, жорстоко хмурячись i покушуючи правий бiк нижньої губи, рiшуче простягає їй руку. Сузанна, як молячись на нього, помалу бере руку, слабо дотискує й несмiло питає:

– Ти не поцiлуєш мене?

I болiсна, здивована, лагiдна посмiшка так незвично, так чудно й роздираючо-боляче стоїть їй на свiжих, смiло й гарно розгорнених устах.

Макс раптово нахиляється до пiднятого до нього лиця, незручно лiвою рукою обiймає каску волосся i припадає до цих уст. Вони м'яко, покiрно подаються i зразу ж усiєю м'якiстю своєю всмоктуються в його. Голова Сузанни помалу починає перехилятися назад, тягнучи за собою голову Макса. Вiн падає поруч iз нею на канапу. I зараз же скажено, з ненавистю, вп'явшись руками в голi, гарячi плечi, сильно кидає її голову в подушки i притискає устами уста. I цi плечi, i уста, i руки, i груди, – все тiло затихло-покiрне, мовчазне, кричить пекучим хвилюванням.

I раптом по всiй каплицi розкочується страшенний гуркiт i трiск розбитого посуду. Макс i Сузанна на мент застигають, потiм Макс швидко, злякано пiдводиться й озирається. На мармурi пiдлоги лежать пiдставка й черепки вази – Макс звалив їх ногою.

Сузанна падає знов на подушки й жадно, нетерпляче, жагуче простягає до Макса руки.

Але вiн похапцем злякано витягає годинник й дивиться: пiв на восьму.

– Я мушу йти!

– Ах, нiкуди ти не пiдеш! Iди сюди.

– Я мушу йти. Я не можу. Я мушу. Але я..

Вiн зупиняється, а Сузанил вся напружено застигає.

– Але я через двi години прийду чнов. Хочеш?

Сузанна сiдає й важко, серйозно, допитливо зупиняє в його очах свої затуманенi, обважнiлi й ще темнiшi та вогкiшi очi.

– Але ж прийдеш?

– Прийду.

– Напевне?

Макс мовчки пiдходить, брутально бере її за голову, повертає до себе вгору i з ненавистю, одчаєм, пекучою стогнучою радiстю впивається в її спухлi, сласно розгорненi уста.

Вiдiрвавшись, вiн круто вiдвертається i, переступивши через черепки розбитої вази, не озираючись, пригладжуючи волосся, виходить iз каплицi.

А Сузанна, напiвлежачи, з пом'ятою срiбно-бронзовою лускою, з оголеними ногами й iз переможною, любовно-трiумфуючою посмiшкою на спухлих устах дивиться йому вслiд.

***

В небi, як розсипане вугiлля, шорхнучи сiрим попелом, дотлiвають дрiбнi хмарини. Садiвник Йоганн, широко розставивши ноги й держачи обома руками кишку бiля живота, пускає, як хвiст комети, сталеву, шипучу дугу води.

На дзвiницi червоненької церковцi годинник задумливо ви биває вiсiм годин.

I тiльки затихає восьмий удар, князiвна Елiза рiшуче вiдходить од вiкна i з похмуреними широкими бровами, з гордим викликом у закиненiй назад головi, вся блiда, з поблiдлою, хижою губкою й загостреним кiстяним овалом виходичь iз салону. Зеленi очi ледве-ледве торкає усмiх.

З цим самим виглядом увiходить i до кабiнету графа. I всiм зiбраним од одного погляду на неї стає ясно, що екстреннс зiбрання, дiйсно, мабуть, потрiбне, щось непевне з принцесою.

Князь Шванебах просить дозволу розпочати засiдання, i принцеса зараз же забирає слово.

Вона говорить тихо, спокiйно, рiвно тримаючи голову. Але який чудний, недобрий, який сiрий, iз тьмяним, придушеним блиском спокiй її. I як несподiвано, чудно й моторошно слуха ти те, що вона каже!

Нефарбованi, дегенеративно-расовi обличчя переглядаються непорозумiло, з тихим ляком i тривогою. Невже це говорить принцеса Елiза?!

А принцеса нiби нiчого не помiчає.

Отже, iз сказаного висновки її такi. Боротьба нерiвна. Один противник має всю зброю, яку тiльки може дати сучасна цивiлiзацiя, цебто: армiю, полiцiю, банки, фабрики, залiзницi, пресу. Другий – тiпькi спiвчуття народу, традицiї, iсторiю i правду.

Друге. Мiжнароднi позицiї першого противника безмiрно кращi. Плутократiя органiзується по всьому свiтi. Чутки про об'єднання банкiв усього свiту в "Єдину Республiку Землi" – не теоретичнi мiркування, а пiдготовлений i майже довершений факт, який потребує тiльки оформлення. План обеззброєння всього свiту, знищення армiй – це є пiдiрвання всiх надiй аристократiї.

Отже: одверта, груди на груди боротьба – неможлива. Це-утопiя, казка, самообман. Треба тверезо дивитися в очi фактам. Потрiбнi iншi методи боротьби. Треба йти в табiр ворогiв. Так, у табiр ворогiв. Але не так, як iдуть тi, що служать їм вiрою й правдою. А iнакше, щоб iзсередини їх перемогти: приспати їх, опанувати їхньою зброєю й одного моменту задушити. Хитрiстю, обманом, пiдступом треба їх узяти. Це – теж зброя, якої й можна, i треба вживати там, де немає iншої.

Портьєри на вiкнах щiльно позапинанi; за дверима вiрно й надiйно стереже Ганс Штор i новий льокай-детектив; принцеса говорить пiвголосом. Але нефарбованi, сухi, стривоженi обличчя скоса поглядають i на вiкна, i на дверi, i на принцесу.

Розумiється, йти з такою метою в табiр ворога рiч небезпечна, вiдважна й саможертовна. Хто йде туди, той на якийсь час приносить у жертву свою честь, гiднiсть, гордiсть, а може, i друзiв. Але велике дiло вимагає й великих актiв.

Принцеса робить маленьку паузу. Малесеньку, крихiтну паузу, щоб набрати тiльки бiльше повiтря у груди.

I от вона, князiвна Елiза, рiшила присвятити себе такiй жертвi. Банкiр Мертенс через свого особистого мiнiстра охорони, графа Адольфа фон Елленберга, зробив їй пропозицiю бути його жiнкою.

Постатi в фотелях роблять рух i потiм одразу всi застигають – надiружено-непорушнi, з неклiпаючими, повстромлюваними в принцесу очима, як у фотографа в момент знiмання.

Вона на цю пропозицiю показала графовi Адольфовi фон Елленберговi дверi Але, обдумавши всю ситуацiю, приходить до рiшення прийняти пропозицiю пiд умовою, що банкiр Мертенс стане президентом Республiки Землi. От це все, що вона має заявити шановному зiбранню

Постатi, як одпущенi фотографом, дають собi волю рухатись. Але рух їхнiй тривожний, зляканий, повний непорозумiння й приголомшення.

Старий граф Елленберг важко пiдводить своє широке, костисте тiло i, заклавши руки за спину, незвично швидко ходить попiд стiною, заставленою книжками. I похилена голова похиленi плечi, похилена спина – все розгублено i вражено посмiхається.

Засушений, жовтий, рiвний князь Шванебах, як попсований апарат, швидко, точно, безупинно ставить олiвцем на чистому паперi ряд рiвних, сухих, як вiн сам, лiнiй.

Герцог бравншвайзький, куценький, лисий, iз кучерями жовто-рудого волосся з бокiв веснянкуватої лисини, почервонiв так, що вуха горять, як два жовто-червонi лiхтарi. Вiн не розумiє iпри-нцеси. Нехай йому великодушно й милостиво про стять, але вiн абсолютно не розумiє її свiтлостi. Вiн просить, вiн благає роз'яснити йому справу.

Будь ласка, принцеса готова з охотою дати всi пояснення.

I очi її, звуженi та жорстокi, i загострене пiдборiддя, i хижа верхня синювата губка, – всi готовi дати пояснення. Будь ласка.

Старий граф зупиняється пiд бюстом Шiллера i з-пiд стрiхи жовто-сiрих брiв пильно, тяжко дивиться до столу на принцесу.

Як її свiтлiсть гадають: чи такий акт її свiтлостi не буде страшним, фатальним ударом по всiй їхнiй святiй, великiй справi? Чи не буде це величезним, на весь свiт, актом капiтуляцiї? Чи не викличе вiн у ворогiв трiумфу й зловтiхи, що скрiпить їх, а в прихильвикiв – пригнiчення, горя, суму й сорому, що ще дужче знесилить їх? Як гадають їхня свiтлiсть?

їхня свiтлiсть, принцеса Елiза, гадає, що дещо з цього буде. Вороги трiумфуватимуть. Але трiумф їхнiй – завчасний. Що ж до прихильникiв, то обов'язок її друзiв дати їм зрозумiти, що її вчинок не обурення, не сорому i не зневаги вiд них заслуговує, а розумiння, пiдтримки та вiдповiдної тактики.

Так. Гм. Так. А чи не думають їхня свiтлiсть, що це буде страшною образою пам'ятi її великих батька й брата, що вмерли вiд руки банкiра Мертенса? Хай її свiтлiсть не вiзьме цих слiв за зле А так, у сутi, по совiстi…

Старий граф фон Елленберг одвертається, робить два кроки й зупиняється, пильно дивлячись у пiдлогу.

Принцеса Елiза ще вище пiдводить червону голову й погорд ливо, холодно насуває важкi вiястi повiки на очi. Нi, вона так не гадає. Ця цiль, яка ставиться, не може бути образою. В цю ж цiль увiходить i… i вшанування пам'ятi батька та брата найлютiшою помстою їхньому вбiйниковi. Коли вони можуть усе бачити з домовини, вони повиннi благословити її на цю нелегку мiсiю.

Герцог бравншвайзький витирає густий пiт iз червоного веснянкуватого чола. його очi рудого теляти, великi й добрi, в жовтих густих вiях напружено клiпають.

Так Гм. Розумiється, мiсiя нелегка. Нехай її свiтлiсть простять йому його нерозумiння, але вiн таки не розумiє, як можна заволодiти силою противника, хоча б отак пройшовшiї в його табiр? Як можна однiй, десятьом, двадцятьом особам захопити цiлий громадський лад, цiлу систему, яка й є силою противникa? Як, на милость господню?!

Обличчя напружено i з тривожною цiкавiстю проводжають слова куценького герцога до принцеси: як?!

Принцеса й на це має вiдповiдь, таку саму точну, стислу, обдуману й холодно-гордовиту, як i попереднi.

Лад противника є попсований ним той громадський i державний лад, який вiн захопив у справжньої, народної монархiї його не мiняти треба, а наново виправити. Як його попсували десять, двадцять одиниць, так iншi двадцять осiб можуть його виправити. Iсторiю роблять великi сильнi одиницi.

Так. Гм. Але невже невже її свiтлiсть зможе стати дружиною, справжньою дружиною цього банкiра?! Нехай її свiтлiсть милостиво вибачать, але це не вмiщується в головi, це- богозневага, це протиприродне.

Принцеса Елiза мовчки дивиться на герцога бравншвайзького, i неохочий, важкий усмiх проходить по її жорстко стиснених устах. На це вона вiдповiдi не дає.

I раптом iз фотеля бiля вiкна пiдводиться чорна, глухо до шиї застiбнута постать єпископа i помалу, з урочистою задумою в усiх рухах пiдходить до принцеси. Голова його вся сива, але брови густi, чорнi й на голених щоках синюватiсть брюнетiв. Банькатi жовтуватi очi, обведенi фiолетовими западинами, дивляться строго, проникливе.

Вiн теж хоче сказати її свiтлостi декiлька слiв.

Принцеса ввiчливо злегка повертається до нього, скидує на нього зеленим поглядом, i жорсткiсть та сухiсть її лиця стають iще виразнiшi. Вона хитає головою, – будь ласка, вона готова слухати.

Єпископ пiдводить суху, сiрувату руку й тихим голосом каже:

– Так, ваша свiтлосте, те, що ви задумали зробити, є протиприродне, неймовiрне, страшне. I всi уваги вельмишановного герцога зовсiм слушнi.

Герцог, сперши голову на руку, сумно й журно хитає нею. Принцеса сидить рiвно, нерухомо, спустивши очi на тiсно складенi на колiнах руки.

– I багато ще iнших уваг i питань, ваша свiтлосте, роїться в головi од вашого намiру. Серце стискається горем, болем, пекучою образою. Жертва бiльша за жертву Авраама, що хотiв принести боговi свого сина. Подвиг бiльший за подвиг Юдiти, що пiшла також у табiр ворога.

Єпископ на мент зупиняється, повертається до зiбрання i тим самим повiльним, строгим, урочистим голосом питає.

– Але, мої панове, хто посмiє тепер сказати, що подвиг Юдiти був нелюбий богов?

Герцог бравншвайзький перестає сумно кивати головою й непорозумiло дивиться на строге, з загнутим носом i чорними бровами лице. Принцеса швидко зиркає скоса вгору до єпископа й так застигає.

– Хто, мої панове, крiм бога, посмiв би був зупинити руку Авраама? I чи не був син самого бога принесений у жертву за людей? Чи не був це протиприродний, богозневажний, страшний i неймовiрний учинок? Але хто смiє сказати, що вiн був непотрiбний? Так, ваша свiтлосте, страшну, неймовiрну жертву ви збираєтесь принести свойому народовi. Але дозвольте менi, смиренному слузi всевидного, з болем, горем i побожним сумом благословити вас на неї. Дозвольте схилити мою посивiлу голову перед вашою великою душею, перед вашою великою силою, даною вам од бога, i возрадуватись усiм старим серцем своїм, що може бути й за наших страшних часiв таке чудо геройства i святої самопожертви.

Однотонне, рiвно-бiле, як iз матової порцеляни, лице князiвни з кожним словом єпископа наливається життям, теплiє, вiдтає, м'якшає, вкривається тiнями рум'янцю.

Єпископ так само строго, повiльно, врочисто-низько схиляється перед принцесою, торкнувшись пальцем пiдлоги. Принцеса швидко встає i, вся змiнена, блискаючи вогкiстю очей, палаючи волоссям i рум'янцем, така вся зразу молода, юна, пiднята, простягає руки єпископовi. Вона така вдячна йому. Вона така рада. Ах, вона така рада!

Вiн побожно й повiльно цiлує цю руку, а срiбно-сива голова його рiзко вирисовується на фонi чорного шовку принцеси.

Зiбрання ошелешене. Князь Шванебах перестає штрихувати папiр i мовчки, непорушне дивиться на єпископа й князiвну – апарат цiлком зiпсувався i став. Герцог бравншвайзький, одвiсивши долiшню губу, часто клiпає жовтовiїми телячими очима, як вiд порошинки.

Голови тривожно, схвильовано шепочуться, i в князя Шванебаха по лобi рясно-рясно зiбралися здивованi, розгубленi зморшки.

Старий граф Елленберг iз закладеними назад руками, зiгнувшися, стоїть i суворо, роздумливо дивиться поперед себе, неначе не знаючи – ступати йому на небезпечну кладку чи нi.

Але князь Шванебах направляється й функцiонує далi. Вiн обережно стукає олiвцем об стiл i просить до порядку. Принцеса сiдає на своє мiсце, а єпископ вертається до камiна. На хвилину настає тиша.

Але трудно бути порядковi там, де мова мовиться про такий неймовiрний, страшний непорядок.

Нi, зiбрання не може згодитися з його преосвященством паном єпископом. Розумiється, Юдiта, Авраам, Iсаак, – все це зворушливе, величне з погляду релiгiї, намiр принцеси дiйсно заслуговує на всякий подив i пошану, але, на жаль, бiблiйнi часи давно минули i, взагалi, справу треба розглядати не з релiгiйного, а з полiтичного й сучасного погляду. Зiбрання взяло б на себе незмiрну вiдповiдальнiсть, коли б не зважило всiх можливих наслiдкiв од цього (безумовно, героїчного, надзвичайного, але мало обгрунтованого!) плану.

Принцеса знову вирiвнюється, знову пiдборiддя стає гостре, знову повiки гордовито й холодно лягають на очi. Вона слухає всiх по черзi й уже нiкому не вiдповiдає. Потiм пiдводиться i, злегка торкаючись рожевими пучками з обточеними довгими нiгтями краю столу, тихо каже:

– Як так, то я сама беру на себе вiдповiдальнiсть перед богом, моїм народом i моїм родом. Прощайте, панове. Дуже менi шкода, що ми не могли сьогоднi порозумiтись. Але я певна, що колись ми ще порозумiємось.

Вона велично хитає всiм головою, окремо тепло i привiтно посмiхається до єпископа i, скляно пошелестуючи шовком сукнi, виходить iз кабiнету. Голови низько й поштиво схиляються перед нею.

I тiльки зачиняються за принцесою дверi, князь Шванебах сухо, твердо стукає олiвцем по столу i просить обмiркувати ситуацiю, яка може скластися у зв'язку з намiром принцеси.

Але що ж можна мiркувати? Можна зiщулитись перед ударом i ждати його Можна вгадувати всю страшну шкоду, але що зробити, щоб одвернути ii?

Герцог бравншвайзький озирається на дверi, грайливо тарабанить круглими, твердими нiгтями по столу й недбало пiвголосом бурмотить:

– Єдиний рятунок. забрати з дороги "нареченого".

Єпископ суворо, негативно крутить головою. Але всi вдають, що не помiчають того. А граф Елленберг, важко звiсивши величезнi руки ч поруччя фоiеля, зовсiм нiчого не чує i не бачить.

– Так, панове Це єдиний рятунок. Iншого не бачу. Що там робить той Iнарак? Що ваш той Рiндель чи Рiнкель, що вiн робить у Iнарацi? Вiн нам досить багато коштує, а щось результатiв мало.

Шванебах iзнизує плечима. Хто ж то може знати, що вiн там робить? Хоча деякi результати його роботи все ж таки були, цього вiдкидати не можна. Але "забрати" Мертенса при тiй страшнiй охоронi його – справа зовсiм не така легка. I коли Iнарак не може до цього часу справитися з нею, то ясно, що на неї треба багато натуги й сил покласти.

– Зараз готов пiв свого маєтку покласти на стiл! I куценький герцог з силою б'є короткою в рудому волоссi рукою по столу.

– Пiвмаєткуi

I вiн дивиться на всiх поглядом, який каже- ми теж можемо жертви приносити: хто за мною?

Але за ним бiльше нiхто не йде. Насамперед сама справа ще не зовсiм ясна, скiльки саме треба на неї: пiвмаєтку, чверть, а то й увесь. Князь Шванебах повинен це вияснити з тим Рiнделем чiи Рiнкелем. Але зазначити йому виразно, що гонорар буде виданий пiсля виконання роботи. Коли вiн дiйсно має вплив у Iнарацi, нехай зробить усе, щоб ця справа якнайшвидше посунулась.

Єпископ строго, непохвально крутить головою. Помилка. Велика помилка. Принцеса вибрала вiрнiший шлях. Не тiльки з погляду морального, але й тактичного. Не треба їй перешкоджати. Не в Мертенсi рiч, – що заслужив, то вiн однаково дiстане. Рiч у справi. Принцеса пiдходить до неї реально, практично й активно. Активно! А вони хочуть обмежитись пасивними мрiями. Так, розумiється, цi мрiї – чистi, великi, святi, а принцесина активнiсть тяжка, болюча.

Але вiра без дiл мертва есть.

Слова єпископа розкривають тугу шкуринку пригнiчення, за-мiшаннч А, нi, нехай його преосвященство вибачить! Е, нi, коли справа ставиться так, то принцесина активнiсть є ще бiльша мрiя, утопiя, дитяча фантазiя, але з тою рiзницею, що страшно, непоправно шкiдлива. Нi, нi, а чи iпан єпископ думає про iншi сторони справи? А чи пан єпископ передбачає, яку це деморалiзацiю внесе в ряди аристократiї? А чи пан єпископ думає так, а чи вiн пiдходить отак?

В кабiнетi б'ється у стiни заплутаний клубок порозпалюваних, рiзнотембрових голосiв i довго не може розплутатись. Старий граф мовчки сидить у фотелi, важко звiсивши руку з поруччя Єпископ утратив свою поважнiсть i врочистiсть, вiн мiцно тримає куценького герцога за гудзика й сердито доводить йому, що "китайська черва" є загроза всiй європейськiй культурi. А йому в праве вухо експансивний фон Петц доводить, що експедицiя на мiсяць з метою добувати радiй є безглуздя, обман мас, одвертання їхньої уваги вiд насущного, земного.

Ганс Штор поважно, велично ходить по холу перед дверима кабiнету, i на мiнiстерському лицi його невдоволення. Вилетiла матка з вулiя, й без ладу гудуть i тикаються в стiни безпораднi бджоли.

Але матка в цей час теж не зовсiм спокiйно тикається в стiни свого червоного салону. Душно їй, тiсно. Де та Софi вiчно ховається?

Але Софi вже з манто стоїть перед нею й уважно вдивляється в закостенiле рiвно-бiле лице з вузькими, хижими, зеленими очiїма.

Рiвно й закостенiло сходить принцеса у сад i чорною тiнню, ледве порипуючи по пiску темної алеї, майже навпомацки проходить до альтанки. Небо густо темне, без зiр, у важких хмарах, злегка торкнутих нiчним сяйвом Берлiна.

Принцеса сiдає на лаву бiля альтанки. Душно, непокiйно, млосно. Чорне, легке, з старого мережива манто – мамина пам'ятка – гидливо, нетерпляче скидається з плiч.

Настирливо-солодко пахнуть якiсь квiти збоку. Звiдкись здалеку крiзь глухий, безперестанний гуд мiста драгуюче булькають звуки рояля.

Довго й непорушне сидить князiвна Елiза. I помалу розтає закостенiлiсть; тихий, нiжний сум, як котки, безшумно пiдходить i треться об серце, муркоче. Кущi й дерева стають виднiшими, солодкий дух незнайомих квiток незрозумiло-тепло хвилює, а булькiтнi, самотнi, тяжнi звуки рояля викликають гарячу, вогку важкiсть на очi.

I вже не думається їй нi про герцога бравншвайзького, нi про єпископа, нi про те, що так ще пiвгодини тому заповнювало всю душу. I згадується їй чогось, як торiк весною приїжджав до них у замок син старого приягеля батька з якимсь секретним дорученням. Вона з ним майже нi разу не говорила, але одного вечора, зустрiвшися з ним очима, почула раптом таку дивну, солодку тривогу, що вся ослабла. I весь той вечiр очi її, як навмисне, стрiчалися з його очима; душна, млосна солодкiсть облягала тiло, вечiр здавався особливим, прекрасно-сумним. Один раз таке з нею було. I сьогоднi вона вже не пам'ятає нi лиця, нi очей, нi прiзвища того сина приятеля, але така сама сумна, нiжна тривога й солодка млоснiсть стоять їй у всьому тiлi. Хочеться цiлувати свої руки, хочеться нарвати отих солодко в темнотi пахнучих квiток i сховати в них свое лице, що так чудно, дивно й соромно пашить вогнем.

В небi, як розсипане вугiлля, шорхнучи сiрим попелом, дотлiвають дрiбнi хмарини.

На дзвiницi червоненької церковцi годинник задумливо вибиває вiсiм годин.

Доктор Рудольф поспiшає до хвiртки, – хто знає, може, Макс проти свого звичаю якраз сьогоднi й не спiзниться; може, вже нетерпляче ходить вулицею, боячись подзвонити, щоб не натрапити на батька. I вже сердиться хлопчина, вже мружить свої милi очi.

Але за хвiрткою хлопчини ще немає, i нiхто не сердиться, i нiхто очей не мружить. Ну, нiчого, Рудольф собi пiдожде. Це не важно, тепер нiщо не важно, крiм того, що там, у лабораторiї, кипить у казанчику. Ах, кипить воно, кипить! То що буде з того?

I Рудольф ходить по саду бiля хвiртки, шкандибаючи, роблячи шиєю визвольний рух, посмiхається, рве листки, нюхає. А очi йому тьмяно, п'яненько блищать, слухають щось у серединi себе. Часом вiн згадує й злякано шкандибає до хвiртки, одчиняє й дивиться на вулицю. Немає. Немає капосного хлопчини, хай йому, бiдному, добре буде! Немає.

I знову ходить доктор Рудольф, поводячи шиєю, заганяючи габлями рук волосся на потилицю. I знову злякано згадує й виглядає.

Ага, нарештi! Ну, так, якась йому неприємнiсть: лiва рука в кишенi, в руках розвезенiсть, лiнива одчайдушнiсть, в очах насмiшкувата вищiсть, яка вмить може вибухнути в бурний, клекiтний гнiв.

Макс недбало гикає руку. Вiн, здається, запiзнивсь? Ну, вiд цього другого землетрусу не сталося? Нi? Значить, iще можна жити. А милий батенько не зустрiнеться в саду? Макс у даний момент має дуже малий нахил до родинних "обiймiв".

У саду нiхто не зустрiвається. Тiльки шипить кишкою старенький Йоганн, але й вiн за кущами не бачить братiв.

В лабораторiї, на найдальшому краю довжелезного столу, кипить у металiчному казанчику якесь течиво. Бiля казаньа iпорозкладенi сiруватi з украпленими в них зеленими й срiбними плямками камiнчики. Рудольф зараз же прожогом, як мати до колиски дитини, кидається до казанка, зазирає в нього, нюхає, щось пiдкидає, знову нюхає, знову дипиться. Нарештi, нiжно, обережно, за тепломiром зменшує вогонь i, поводячи шиєю, немов виплутуючи її, вертається до Макса.

Макс, розлягшись у фотелi, заклавши ногу за ногу, лiниво й помалу запалює цигарку. Вiн бачить уважний, хоч i чудний якийсь, погляд Рудольфа, i йому хочеться ще недбалiше розлягтись, засмiятись, засвистiти, – вiд того часу, як Рудi знає про участь його в Iнарацi, з ним просто не можна по-людськи говорити, вiн iз ним поводиться так, як поводяться з туберкульозним в останнiй стадiї або на побаченнi з замкненим у в'язницi назверх – бадьоро, веселенько, уступливо, а всерединi – з вiчною дурною заклопотанiстю, жалем, тривогою.

– Ну, як же там у горах? Стоять iще, не попровалювались нiкуди? А чого в тебе такий якийсь чудний вигляд? Га? Чи не випив ти часом?

Рудольф весело дивується. В нього чудний вигляд? Чи не випив вiн? Ха-ха! Маєте собi.

I раптом робить зляканi очi й прислухається до казанка.

Так чудний вигляд? Га? Може буть, може буть, вiн про це нiчого не знає, не дивиться в дзеркало. Так, так. Ну, а що новенького в Макса? От у нього вигляд недобрий, не чудний, а просто-таки недобрий. Зблiд, схуд, змарнiв.

Можна було б додати, що й посмiшка Макса недобра, i очi недобрi, не одвертi, уникливi, але не треба хлопчину сердити.

Макс струшує об черевик попiл цигарки й примружує очi. Нiчого, поправиться. От один лiкар дуже йому рекомендує завести собi повiтряно-водяну вiллу, каже, що чудесно вилiковує вiд усяких хороб, як рукою все знiмає.

– Правда? – щиро й серйозно дивується Рудi. Макс теж серйозно хитає головою. Просто знаменито вилiковує. Тiльки треба мiсяць у Гiмалаях жити, мiсяць на острiвцях, де тiльки птицi зупиняються спочивати, мiсяць на Нiлi, бiля пiрамiд.

Рудольф спiвчутливо, згiдливе хитає головою. Ну, звичайно, треба добре їсти, добре вино мати, добрих кухарiв, слуг, не турбуватись, не хвилюватись, любити красу й усiх ближнiх, як самого себе.

Рудi трошки не розумiє зв'язку повiтряно-водяної вiлли з любов'ю до ближнiх. Розумiється, нiчого не можна мати проти цiєї прекрасної заповiдi, але в медичному приписi вона якось не пiдходить.

Не пiдходить?! Ого! Та це найцiлючiша, найгiгiєнiчнiша за повiдь! Повiтряно-водяна вiлла, коню в банку на сотню-другу мiльйонiв i любов до краси та всiх ближнiх! Яку хоч недугу як рукою здiйме! А в додаток ще й слова святого, фiлософа, мецената, знавця й законодавця краси. Ге?

Рудi починає знов серйозно й уважно, як на побаченнi в тюрмi, дивитися на Макса.

Макс задирає голову, зiтхає, обдивляється навкруги й лiниво посмiхається. А то ще теж непогано: завести собi яку-небудь лабораторiю, довбатись у камiнчиках, варити всяке зiллячко в казаночках, писати статтi про новi елементи у природi й любити всiх ближнiх, як самого себе. Неодмiнно всiх, усiх до одного! Добрих i поганих, насильникiв i насилуваних, грабiжникiв i грабованих, паразиiiв i працюючих. Абсолютно всiх! I, боже борони, нi до якої полiтики не втручатися. Полiтика – то злiсть, ненависть, нелюбов до деяких ближнiх, вона псує нерви, кро.в, шлунок, а iнодi й усьому життю загрожує. А надто деяким дурним, немудрим, без хiмiко-фiлософського погляду на життя людям, що з дурного розуму свого мають нещастя належати до деяких небезпечних, страшних, нелегальних органiзацiй. Це вже зовсiм негiгiєнiчно. Правда?

Рудольф уступливо, тихо, так нiби про себе, завважує, що важко бути прихильником заповiдi однакової любовi до паразитiв i працюючих, до насильникiв i насилуваних.

Макс пiдкидує покладеною на ногу ногою i скоса поглядає на стелю. Так, у теорiї, може, i можна не бути прихильником, але в дiйсностi, в життi, воно фактично так є.

– Чим же воно, Макс, є?

О, ця прохальна, уступлива, покiрна лагiднiсть. Вiн готовий на все згодитись, аби не сердити бiдного смертника. I яка вищiсть, вибачливiсть у цьому тонi, – що там серйозно вiдповiдати на слова людини, яка не скiнчила унiверситету.

– А тим воно, Рудольфе, є, що ти байдужий i до тих, i до тих! Розумiєш? Бiльше любиш ограбованих, нiж грабiжникiв? Докажи. Прошу. Будь ласка.

Рудольф старається якомога серйознiше й уважнiше ставитись до слiв Макса, – бiдного хлопчину так раз у раз дратує його неуцтво в полпичних справах От i тепер покушуе губу, мружить очi; от-от спалахне.

– Добре. Але чим же я можу доказати? Я на полпицi, на жаль, не розумiюсь.

– О, тут великої полiтики не треба. Тут дуже проста справа. Є двi сторони Грабiжники i грабованi. Буржуазiя i пролетарiат. Так?

Рудольф не вiдважився б так просто провести подiл мiж людьми. Але вiн хитає головою й скоса дивиться до казанка.

– З одної сторони, в буржуазiї вся сила, державна влада, вiйсько, суди, тюрми, полiцiя, релiгiя, мораль, преса й навiть наука. Так?

Рудольф iз такою концепцiєю не зовсiм би згодився. Але вiн знову мовчки хитає головою.

– У пролетарiату нiчого цього немає. Тiльки його руки, органiзацiя й ненависть до паразитiв. Цього занадто мало. Вiн потребує зброї. Всякої зброї. От, коли ти дiлом хочеш любити слабшу сторону, поможи їй. Ану?

Рудольф високо здiймає брови й здивовано дивиться на брата. Якою ж зброєю вiн може помогти?!

Макс знову гойдає ногою й з прибiльшено-байдужим виразом водить очима по лабораторiї.

– Якою? О, розумiється, нi гармат, нi скорострiлiв ти не можеш дати. Ти не турбуйся. Але в тебе є наука. Послужи нею не тiльки сильнiй сторонi, але й слабшiй.

– Будь ласка! Менi здається, що…

– Будь ласка? Чудесно. Нам потрiбнi трути для витруювання наших ворогiв. Прошу. Приготуй їх нам у твоїй лабораторiї.

В кiмнатi вже стоять по кутках темно-сiрi присмерки. Блакитне сяйвочко бiля казанка вже виразно помiтне. Обличчя здаються блiдо сiрими, з великими очима.

Рудольф якийсь мент мовчить i потiм тихим i по-iншому серйозним голосом каже:

– Нi, цього я, Максе, не можу.

Макс весело, голосно регочеться, дрiбно пiдкидаючи ногою. Вiн бiльше регочеться з тону, з цього справжньо серйозного тону, анiж iз його слiв. Ага, забалакав як слiд!

– Що? Любов до ближнiх-грабованих не така безпечна та вигiдна, як до ближнiх-грабiжникiв? Хе-хе! Отож-то воно й є. I правильно, Рудi. Така любов i ласки графiв твоїх позбавить, i цю затишненьку лабораторiйку вiднiме, i в тюрму посадить, та й, як, що й до чого, ще й життя вiдбере. Хай їй всячина! Правильно, Рудi, цього ти нiяк не можеш.

Рудi хвилюється. Вiн виразно, серйозно, по-справжньому хвилюється.

I в Макса, в якого назавсiгди лишилось до Рудольфа почуття меншого брата до старшого, що стiльки рокiв був його учителем, вiд цього хвилювання з'являється почування рiвностi, навiть вищостi й сатисфакцiї.

Рудi зачiсує обома руками волосся, визволяє шию, прокашлюється, крутиться на стiльцi. Нарештi зовсiм-зовсiм тихо говорить:

– Ти неправильно, Максе, оцiнюєш мотиви моєї вiдмови.

– Ну, розумiється!

– Неправильно, Максе! Менi здається, що я мiг би й у тюрму пiти, i життя вiддати за те, в що я вiрю й люблю Але…

– Може буть. Але як ти любиш бiльш грабiжникiв, то чого ж ти маєш iти в тюрму за грабованих? Правильно?

Рудольф терпляче жде й починає знов:

– Але я не вiрю, що трутами, вбивствами, смертю можна творити життя. Це логiчний абсурд. Терор – це самовбивство для тої самої iдеї, яка його вживає. Так я розумiю твою органiзацiю, Максе. Вибач менi, але я з нею не можу згодитись. Я… не полiтик i нiчого на полiтицi не розумiюсь, але я певен, що люди можуть i повиннi порозумiтися не шляхом боротьби, насили й самонищення, а шляхом розуму, науки й працi.

Макс смiється злiсно, упевнено й з почуттям справжньої вищостi. Якi це наївнi, старенькi, заяложенi слова! Тисячi рокiв однi люди присипляють ними других, щоб тi не брикались i давали доїти себе. Гармонiя iнтересiв, спiвробiтництва класiв, соцiальний мир. Боже, скiльки на цю мету наговорено хороших, медових слiв. Коли б тим медом вимазати всiх тих словоблудiв i втикати пiр'ям та розставити їх пiдряд, то, мабуть, iз них можна було б зробити чудесний поясок через усю земну кулю. Ну, хiба це не та сама любов до всiх ближнiх без рiзницi класiв?

Ех, апостоли любовi! Словоблудство є ваша любов! Нема любовi без ненавистi, як нема бiлого без чорного! Хочете лю бовi, то мусите ненавидiти. I що бiльша ваша любов, то бiльша ненависть. А коли нема нiякої любовi, коли є себелюбство, коли хочеться спочинку, повiтряних вiлл, лабораторiй, о, тодi починається любов до всiх, гармонiя iнтересiв, спiвробiтництво класiв. Це вже вiдомо. О, це занадто вже вiдомо, будь воно тричi прокляте!

Макс бурно встає, жбурляє недокурок у куток i простягає руку Рудольфовi.

– Прощай… Люби собi своїх графiв i Мертенсiв, як самого себе.

Рудольф пiдводиться i не бере руки Макса. Щирий, великий бiль у голосi брата, щось глибоке й наболiле в цiй гiркостi не дозволяють так розiйтися. Чи то вiд присмеркiв здається, чи справдi в лицi Макса ходять мускули, як у людини, яка сильно зцiплює щелепи, щоб не закричати чи не заплакати.

– Почекай, Масi. Чого бiжиш? Ти ж мав якусь справу до мене.

Макс, забувши, що тiльки-но кинув недокурок, виймає знову цигарку й закурює. При свiтлi сiрника очi його видаються надзвичайно блискучими.

– А щодо моїх слiв, Масi, то не бери їх так гаряче до серця Може, я не так щось сказав. Я тiльки хочу сказати тобi, що я.. що менi не до душi така боротьба, яку ти й твої товаришi провадять. Може, я помиляюсь. Я не знаю. А моя боротьба – от!

I Рудольф показує на стiл, заставлений приладдям.

– Цим я служу й хочу служити людям. I скажу тобi. Масi, що коли менi вдасться те, над чим я працюю тепер, то я принесу всiм покривдженим бiльше користi, нiж пудами трути.

– Твоє вiдкриття може принести користь тiльки капiталовi, – понуро бовкає Макс.

– Не думаю. Чого так?!

– А того, що коли воно не буде корисне капiталовi, то воно не побачить свiту. "Корисне покривдженим". Хе! Де, яке ти бачив наукове вiдкриття, яке було б корисне покривдженим i некорисне капiталовi? Скiльки їх, таких, загинуло, не дiйшовши до людей. Прочитай iсторiю винаходiв. Побачиш.

Рудольф iз усмiшкою в сутiнках хитає головою. О нi, його вiдкриття не боїться такої долi. Нехай воно тiльки вдасться, нiякий капiталiст не посмiє нiчого сказати проти нього! Треба бути божевiльним, щоб не визнати його.

– Так, ти… рiдний син свого батька: вiрно служиш своїм панам!

– Я служу iстинi й науцi, Максе.

– Ах, до чого ж нуднi оцi проклятi солодкомовнi слова! Ще красу й любов сюди. Ну, все одно! Яка година тепер може бути? А проте, дурницi. Менi не потрiбно. Я тiльки ще от що хочу тебе попросити.

Макс кiлька разiв глибоко затягується цигаркою.

– Про мою органiзацiю. Я прохав би тебе або краще зазнайомитися з нею, або зовсiм нiчого не говорити.

– Я iпрошу вибачити, Максе, я…

– Iнарак є органiзацiя людей, якi вiддали себе на розп'яття. Чуєш, Рудольфе? На розп'яття, дожиттєве розп'яття Коли можеш зрозумiти, що це значить, то – будь ласка.

– Я розумiю, Максе, я тiльки…

– Органiзацiя людей, якi за це розп'яття мають тiльки глум, прокляття, iм'я бандитiв i страх навiть у тих, ради яких розпинають себе. Розумiєш? Але вона є конечнiсть. Вона – крик, вона – справедливiсть i кара на тих, хто топче всяку справедливiсть Вона…

Рудольфовi знову здається, що на лицi Макса пiд шкурою на щелепах проходять гульки. Макс одвертається, робить декiлька крокiв по лабораторiї i, вернувшись, iншим, сухим, спокiйним, голосом каже:

– От це я хотiв тобi сказати.

– Добре, Масi. Я вiрю, знаю. I iпрошу!простити менi, коли я…

– Потiм ще от що. Скажи, часто Мертенс буває в цiєї вашої принцеси?

Рудольф здивовано дивиться на блiду пляму лиця Макса.

– Мертенс?! А що йому до принцеси?

– Кажуть, що вiн нею цiкавиться. I цiєю коронкою її, що пропала.

– Може буть. Але, щоб бувати в принцеси, треба, щоб i вона того хотiла. Але це є для неї так само неможливо, як-як хотiти бачити в себе гостем бацилу чуми. Абсолютно неможлива рiч. Звiдки така дурниця могла взятися?

– I ти гадаєш, що нiколи, нiяким способом неможливий його вiзит до неї?

Рудольф iзнизує плечима. Вiн, розумiється, нi за що у свiтi не може ручатися. Але, знаючи хоч трохи принцесу, знаючи iсторiю загину її батька й брата, знаючи ту ненависть, страшну просто ненависть, яка проглядає в принцеси до вбiйника її рiдних, неможливо навiть уявити собi, щоб вона могла пустити його на порiг до себе. Але звiдки й чого в Макса така цiкавiсть до цього?

Макс, замiсть вiдповiдi, раптом бурно обнiмає Рудольфа, весело, легко смiється, злегка трясе його i, одiрвавшись, починає швидко ходити по лабораторiї.

Блакитне сяйво пiд казанком стало бiльше, виразнiше серед згустiлої пiтьми. З вiкна потягає душними, густими пахощами саду. Рудольф стоїть непорушно i жде. Хто знає, що треба зрозумiти в даному випадку.

– Рудi! Можна скористуватися твоїм телефоном?

– О, прошу!!

I Рудольф iз полегкiстю, радiстю й поспiшнiстю засвiчує свiтло Макс вiд нього жмуриться, вiдтрiпує головою назад пасмо чуба й наставляє апарат на потрiбне число.

– Гальо!.. Сузанна? Добрий вечiр. Тут Макс.. Так… Нi, на жаль, прийти сьогоднi не можу. Нiяк не можу… Що ж робити? Прощай.

Макс одходить од телефону й простягає руку Рудольфовi. Йому треба йти. А Рудi нехай не сердиться, не дивується i взагалi не звертає на нього великої уваги. В життi кожної людини iнодi бувають чуднi моменти. Чуднi, поганi, але часом i хорошi.

Вiн мiцно потискує руку Рудi i, весело вiдкинувши чуба назад, бадьоро, енергiйно, поводячи широкими плечима, йде з лабораторiї. Проводити його не треба. Вiн сам вийде з саду. Але вмить повертається й тихо каже:

– Рудi! А коли зо мною що-небудь трапиться… чуєш?.. роз'ясни мамi, що таке моя органiзацiя. Роз'ясни як слiд. Зробиш?

– Добре, Масi. Зроблю.

Макс хитає головою й виходить. По дорiжцi саду чуються його певнi, твердi, зовсiм нерозвезенi, нелiнивi кроки.

***

Дома вiн довго лежить на маленькiй канапцi, якої не вистачає на весь його рiст, так що ступнi нiг висять у повiтрi, i час од часу енергiйно, поспiшно закурює. Потiм схоплюється, перевертає по дорозi стiльця, хапає папiр i пише.

"Сузанно! Я до Тебе бiльше нiколи не прийду. Моя жага лютує, бурею стискає мої кулаки, сповнює моє тiло ридаючим одчаєм. Але я з радiстю пiдставляю себе пiд цю бурю лютi й одчаю.

Я не прийду, Сузанно. Моя жага зцiплює зуби й пiдступно, улазливо, полум'яними, палючими фарбами малює менi картини Твого кохання, Твого тiла. Твоєї краси. Моя кров млiє, благальне простягує до мене руки й ридає. Але я з радiстю слухаю ридання моєї мрiючої кровi, Сузанно.

Я не прийду. Моя жага, моє кохання плюють у мою гордiсть мужчини, смiються й глузують iз моєї полохливостi, дуростi й смiшностi. Але я з насолодою приймаю i смiх, i глум їхнiй.

I яка менi гордiсть, Сузанно, що я з радiстю приймаю їхнiй глум iз своєї дуростi. I яке щастя менi, що я не розумiю Твоєї краси, прекрасна Сузанно!

Цiлую Твої нецiлованi мною тепло бiлi груди, вiд яких ридає моя кров, i цiлую Твої насмiшкуватi очi, вiд яких лютує моя жага, цiлую Твої уста, Сузанно, твої проклятi й болючо-податливi уста. Всю Тебе цiлую, Сузанно, але до Тебе не прийду.

I знаєш, через що ще не прийду до Тебе? Через те, що кохання не є любов, Сузанно.

Кохання – це зойк кровi, це – бездумний, хижий голод тiла, це – наказ вiчностi, яка не допускає опору собi. Але кохання саме себе пожирає, як вогонь, i, коли задоволене, лишає по собi нудний, непотрiбний попiл.

Любов – це iнше лице вiчностi, але це – вростання, вгорання одної iстоти в другу.

Кохання налiтає зразу, в один момент. I може вiдi йти з такою самою раптовiстю та легкiстю, як i налетiло.

Любов приходить пiзно, за коханням, пiсля його ор гiй, пiсля жадних крикiв i лютого, дикого шепоту жаги. Вона ходить тихо, безшумно, з уважним поглядом, з загадковою посмiшкою. Вона приходить в одязi великих страждань, буденних клопотiв, геройської саможертви i дрiбних, порохнявих пригод. Вона приходить непо мiтно, але стає всевладною господинею й вiдходить трудно, з муками, зi смертю.

Кохання, слiпе, дике, з поширеними нiздрями, з скрюченими пальцями накидається на все, що може йо го задовольнити. Жадне й ненажерне, воно одночасно може кохати двох, п'ятьох, стiлькох, на скiльки виста чить у нього вогню.

Любов, повiльна, видюща, вростати може тiльки в одну душу, i тiльки одна душа може прийняти всю другу iстоту до кiнця.

Кохання кохає тiльки для себе. I коли страждання коханого дасть йому насолоду й задоволення, воно шукатиме тiльки страждання коханого.

Любов любить для любого. I коли її страждання дасть радiсть любому, вона розiпне себе для цеi радостi.

Кохання є дикий кричущий цвiт, з якого виростає рiдкий рiдкий плiд – любов. Без цвiту нема плоду, але не всякий цвiт дає плiд.

Наше кохання, Сузанно, є дикий цвiт, з якого не може бути плоду – любовi. I краще зiрвати й з мукою розтоптати його ногами, нiж викохати з нього гiркий, огидний недоросток.

I через те я нiколи бiльше не прийду до Тебе, Сузанно! Прощай.

Макс"

***

Великий зелений абажур нiжно гонить зеленкувату тiнь до стелi й стiн лабораторiї, а вниз, на стiл, – слiпуче бiле свiтло. Затишно, дружно, любовно блискають склянки, рурки, iнструменти У великiй довгiй ретортi осiдає фiолетово-зеленкувате течиво з казанка. Великi вiкна повiдкривали обiйми назустрiч пахощам саду – просимо, будь ласка.

Рудольф, то припадаючи всiм тiлом на лiвий бiк, то випростуючись, то поглядаючи на реторту, то зупиняючись бiля вiкна, ходить по кiмнатi. Бiдний Масi, бiдний хлопчинка! Скiльки ж то гiркого й болючого повинно було перекипiти в ньому, щоб лишити такий осад ненавистi!

Разом iз духом саду в вiкна суне одноманiтний, масивний i глухий, як грiзне бурмотiння величезного страховища, вiдгомiн вечiрнього мiста.

Бiднi мiльйони хлопчин! Скiльки їх там-от у цей мент кипить i корчиться на сковородi страждання. Як хоробливими наростами, укрита земна планета залiзно-кам'яними мiстами. Як культури мiкробiв у сприятливiй сферi, поскупчувались люди в цих наростах. I то в слiпiй, то в органiзовано-свiдомiй ворожнечi й ненавистi катують однi одних, морять голодом, стрiляють кулями, труять трутами Головний закон тих наростiв наступити на подiбного собi й за всяку цiну перелiзти через нього кудись вище, кудись далi. I тому там вiчний, вихросхожий рух здiймання, падання, кружляння багатомiльйонової мiкробної маси. Вiчне клекотiння боротьби, заздростi, злостi, зневаги, одчаю, радостi, зради, страху, зловтiхи, всiх отруйних, убиваючих життя почувань.

А якi зате крихiтнi, вбогi и теж переважно отруйнi радощi цих людських бацил. Найвища, найтонша втiха "вибраних" – це слухання звукiв од стукання паличками по металу або волоса по натягнутiй на дошку жилi. Трошки нижча, але бiльш поширена, пiдскакування пiд цi звуки в чадних, отруйних по мешканнях. Ще нижча, але ще ширша, дурнувате, безглузде перекривляння самих себе. I майже скрiзь – наркоз, алкоголь. Без нього в напiвздохлого мiкроба нема нi руху, нi жвавостi, нi радостi.

I тями їхнi мiкробнi. Найдужчий, найбагатший не той, хто має найбiльше вартостей, хто може дати друїим найбiльше свободи, користi, радостi, щастя, а хто дає найбiльше страждання, страху, залежностi, пониження.

Ах, невже й на цей раз не вдасться? Невже вiн ще довго не зможе виступити з своєю зброєю проти безглуздя мiкробiв?!

I, нетерпляче загрiбаючи волосся руками, шкандибає доктор Рудольф до апарата.

Червонiє, червонiє дорога, мила, прекрасна реакцiя. Але так повiльно, так мало, так майже непомiтно. I невже знову не те?!

I знову доктор Рудольф кидається до камiнцiв, до порошку, до течива, нюхає, лиже, встромляє в реактиви; сумнiвається, вiрить, боїться, нетерпеливиться. А нiч же така довга. А ранiше ж, нiж уранцi, нема чого ждати хоч малесенького результату. Тепер же… всього десять по десятiй. Десятiй!

I доктор Рудольф умить випростовується. Мiцi ж о десятiй!

Вiн швидко навшпиньках пiдходить до вiкна й чуйно прислухається. Глухий гуркiт мiста; шепеляве перешiптування кущiв; поважнi зiтхання дерев. Звуки рояля – дерев'яних паличок об металiчнi дротики, – нiжнi, мрiйнi, самотнi. З саду душно, солодко, як диханням розпаленої обiймами жiнки, вiє в лице. I шепотiння кущiв, як лукаве, немов злякане, благання коханки.

Рудольф навшпиньках, нiби ступаючи весь час одною ногою в ямку, пiдходить до лампи й гасить її. Може, Мiцi боїться при свiтлi пiдходити до оранжереї. Густа, шарудлива тьма, в якiй кров iще непокiйнiше починає шугати, обiймає його.

Нi, краще вийти до саду й там ждати!

Там, – у алейцi, пiд кущами бузку, – засiсти на лавi й тихенько, жадно ждати. I, як тiльки з'явиться, – кинутись, зломити, зацiпити переляк поцiлунком, схопити на руки i, як здобич, внести до себе.

I вже зник i розтав образ Макса; розлетiлись, як пiр'їнки вiд вихору, всi думки; навiть червоняве фiолетове течиво чується в душi, як пiд густим серпанком. Гаряча, непокiйна знемога солодко ниє в усьому тiлi. йде всевладна, непогамовно-бажана, вiчно грiховна, вiчно свята, загадкова женщина! Так злодiйкувато прокрадається, така полохлива, а топче, розмiтає й руйнує цiлi царства.

За муром, як спiймане порося, пронизувате й злякано верещить автомобiль. Рудольф зiтхає, пiдводиться, намацує китицю бузку, вiдломлює її й прикладає до гарячого лиця. Холоднуватi, дрiбненькi пелюстки круглими дотиками приємно вiдчуваються на повiках i крилах носа.

Звуки рояля, самотнi, тоскнi, пливуть у шелестi листя. Нiжна, спiвуча туга пiдходить iззаду й обiймає за шию. I непокiйна, жадна знемога притихає.

Нi, не Мiцi хоче його туга. Хоче вона ту єдину, незнайдену, що живе в його душi вiд того часу, як вiн одкрив на свiтi нерозгадану мужчиною iстоту, що зветься женщина, її єдину з усiх женщин хоче його туга. Вона де?

Може, десь у цей момент у одному з тих скринь-будинкiв веоело смiється, плаче, спить i не знає, що колись зустрiнеться з ним i впаде в нього, як падає одна планета в другу, коли виб'є призначений законом час.

Непокiйно ворушиться птиця в гiллi дерева. Самотньо, рвучко цокають копита за муром на вулицi. Тш! Здається, легкий рип крокiв по дорiжцi. Кров, як випущений рисак, зривається й iз мiсця жене частою, напруженою риссю. В ухах вiд цього – човгi човг! – нiчого не чути.

Доктор Рудольф глибоко передихає, тихенько, як щось залiзне, вiдкладає на лаву китицю бузку, щоб не заважала, хижо згинається й увесь витягається слухом. Так, кроки! Легкi! Без сумнiву, жiночi. Повiльнi. Але чого з другого боку? Ага, обходом. Затихли. Прислухається чи вагається? Знов: шрр! шрр!

Доктор Рудольф нечутно пiдсовується до того краю лави, в напрямi якого чуги кроки, i засiдає пiд кущами. В руках в'язко й люто то стискаються, то розпускаються мускули, як кiгтi в кота.

Щось темне рухається в алеї? Чи це в очах? Шр, шр, шр! Рухається. Але як повiльно, господи боже! Обережнiсть чи вагання? От знову затихло. Може, треба було лишити свiтло в лабораторiї?

Темна постать уже виразнiша. В темнотi вона здається вищою за Мiцi, стрункiшою. Щелепи доктора Рудольфа зцiплюються, пальцi рук хижо, цупко скручуються, шия витягується. Кров усе частiшою та гарячiшою ристю жене через серце.

От уже яснiє над темною постаттю невиразна пляма лиця Яка втома, млоснiсть у ходi. О постривай, постривай! Тiльки трошки ближче! Трошки ближче!

Постать повiльно наближається. Голова нахилена. Ага, роздумує? О нi!

Рiвняється. Доктор Рудольф затримує дихання, пропускає на один крок уперед, нечутно ставнi ь одну ногу на дорiжку, спирає на неї все тiло i, ввесь випроставшись, витягтись, кидається на Мiцi. Обхопивши лiвою рукою все її тiло, вiн закидає його назад i скажено, з сласним, мовчазним гарчанням накриває зляканий крик гризущим поцiлунком. Вiд несподiванки, переляку чи ще чого тiло Мiцi спочатку цiпенiє, потiм починає скажено вигинатися, рватися, труситись. Голова її люто крутиться, випручується з-пiд поцiлунку, руки силкуються визволитись, дряпаються, корчаться, але це ще дужче роз'ятрює хижiсть доктора Рудольфа – лiва рука як дротяною линвою прив'язує тiло до тiла, губи люто вгризаються в губи, i зуби цокаються з зубами. А права рука жадно, хижо, владно гасає по теплому, вигнутому, трiпотливому тiлi, шукає, прагне. Проклята сукня! I рука вже на колiнах, на оголених ногах, на нiжнiй, гарячiй атласистостi стегон, на атласистостi теплих, нагрiтих сонцем пелюсткiв троянди.

Кров зойкає, спалахує, несамовито рветься й переходить у дикий, сласний вихор.

I враз усе тiло, як стративши свiдомiсть, на один мент дивно затихає. Руки перестають дряпатися, плечi тiльки важко дихають, уста стали безвольно-м'якi, живi, сласнi. Все воно, наче чимось несподiваним уражене, пронизане, слухає, все витягується, жадно зливається з рукою.

I раптом знов, як струснуте внутрiшнiм вибухом, жахливо шарпається, з несподiваною силою, що тiльки з'являється в божевiльних, одпихає доктора Рудольфа й одстрибує до стiнки кущiв. Спiткнувшись о край дорiжки й ухопившись руками за вiти. Мiцi круто повертається всiм тiлом до Рудольфа i, задихаючись, шипучим шепотом видихає:

– Не смiйте! Не смiйте… пiдходити!

Ревом, жадним, роз'ятреним, слiпим ревом реве вся iстота доктора Рудольфа. Он як?! Ага?! I вiн шалено, весь перехилившись, як бугаи iз наставленими рогами, кидається на втекле тiло женщини.

– Мiцi!! Стiй!! Чуєш?!

Мiцi вся втискається спиною в кущi, стає вища i владним, злякано задиханим, грiзним i лютим голосом каже:

– Не смiйте, ви!! Чуєте?!

Доктор Рудольф, як на повному гонi спинений кiнь, аж одкинувшись усiм тiлом назад, вростає в землю: голос принцеси!

Темна, тяжко дихаюча постать швидко виходить iз кущiв, прожогом кидається в алею й зникає в нiй, часто, хапливо риплячи пiском у тьмi.

Доктор Рудольф стоїть усе на тому самому мiсцi, не рухаючись, не смiючи навiть повернутись у той бiк, де зникла князiвна Елiза. Розгублено, дурнувато посмiхаючись у темрявi алеї, вiн машинально долонею розмазує пiт на пашучому лицi й трудно, затихаюче дихає. Потiм обережно, майже навшпиньках одходить од страшного мiсця й прокрадається до оранжереї.

Уважно й щiльно замкнувши за собою на всi ключi й защiпки дверi, вiн, не запалюючи свiтла в спальнi, навпомацки пiдходить до лiжка й тихо, боячись рипнути, сiдає на нього. На лицi його все так само чутна розгублена, дурнувата посмiшкiї, а все тiло ослаблено, знесилено опадає. Вiн, не роздягаючись, лягає на подушку лицем догори й дивиться в густу, теплу тьму широкими, враженими очима.

Довго лежить доктор Рудольф, не рухаючись. У саду бiля оранжереї чути легкi, поспiшнi кроки й потiм обережний стукiт у дверi. Потiм голосний дзвiнок у передпокої. Мертва, шарудлива тиша. Нетерплячi кроки риплять уже попiд стiною, i в вiкно дрiбним перебором стукають пальцi. Чекання. Знову нетерпляче, гнiвне дрiботiння по склу. Знову чекання. Шипуча, напружена тиша. I, нарештi, сердитi, бистрi кроки вiд вiкна.

Рудольф глибоко зiтхає й безсило заплющує очi. I зразу ж, як тiльки очi заплющуються, на всiх мiсцях його тiла, що дотикалися до тiла принцеси, дивно, страшно, виразно починають чутися тi дотики. На устах нiби й досi то вперта тверда замкненiсть уст, то вогка, гаряча м'якiсть. Лiвий бiк горить, i на нього гнучко, сильно надушує плече князiвни. Пальцi дряпають груди. Долоня правої руки вкрита нiжною, як пелюсток троянди, атласистiстю, i од неї по тiлу розливається таке хвилювання, що доктор Рудольф сiдає на лiжку, дивиться в пiтьму й знову лягає.

О, зовсiм не те, не таке хвилювання, яке було тодi, коли рука торкалась того тiла! Нове, страшнiше, проймаюче такою знемогою, що, здається, не буде чим дихнути.

I невже це в о н а була в його обiймах, та велична, закутана в чорне, надосяжно-далека, прекрасна, як портрет, що ним можна було безплотно, з пошаною милуватись, але що його оригiнал у реальностi не iснує? I це її живе, гаряче тiло билось, вигиналось, дряпалось у його руках?! Дряпалось!

I доктор Рудольф iз хвильками внутрiшнього, зворушеного смiху й захвату обережно мацає себе за подряпанi груди.

I це вона, так само, як печерна жiнка, як Мiцi, як мiльйони жiнок, iз тими самими жiночими жестами, з тими самими рухами боронилась, захищала своє тiло?! Як чисто по-жiночому, голосним шепотом закричала "не смiйте!". Вона була смертельно ображена, до нестями ображена, гнiв її не можна собi й уявити, але вона все ж таки по-справжньому не закричала. От що! Не закричала. Жiночим, старим, тисячолiтнiм iнстинктом вона вже знала, що не треба кричати, не треба нiкого кликати на помiч, не треба, щоб хто-небудь навiть знав про цю її образу.

Доктор Рудольф раптом розплющує очi й перелякано дивиться у тьму. Але ж був один мент, коли вона вся затихла! Господи, був же цей мент! Був, був, о, вiн був! А коли вiн був, то нема ж уже образи, нема її! Вона вiдповiла, вона вiдчула його в собi, вона прийняла й злилася з ним? Який же тодi сором, образа, обурення?! Ну, добре. Нехай не знала, кого приймала, нехай не знала, як це могло статись, але коли це було, то вона ж уже тепер, коли знає, хто це був, вона ж мусить почувати, що вона була до нього близька, до такої мiри близька, коли самi уста вимовляють "ти", коли з людини спадають тисячолiття умовностей та приписiв, i вона пiдлягає тiльки вiчним приписам життя. На один мент, на крихiтну долю менту, але була!

Доктор Рудольф схоплюється, сiдає на лiжку, лягає знов, i йому хочеться вiд зворушення, хвилювання й щастя стати на колiна й молитися до тої, що всього на коротесеньку, крихiтну частинку менту була близька до нього й яка вже такою все-заповнюючою, глибокою страшною радiстю й близькiстю живе в ньому.

***

Князiвна Елiза навшпиньках, закусивши нижню губу й тримаючи роздерту на грудях сукню, прокрадається терасою. Тiльки б до своїх дверей непомiтно дiйти!

Вскочила. Запаливши свiтло, бiжить до вiкон, хапаючись, зачиняє їх, щiльно зашморгує важкi глухi портьєри, замикає всi дверi, наче має приймати великого гостя, якого нiхто не смiє бачити. I тiльки тодi швидко пiдходить до дзеркала.

З дзеркала на неї широкими, зляканими очима дивиться чудне, чуже, страшне лице. Пасма червоного волосся дикими, неохайними мотузками плутаються круг чола; все обличчя якесь косе, права щока червона, палає, а лiва – рiвно-бiла; очi чудно, як залитi сльозами, блищать, переливаються; шия в червоних плямах, сукня на грудях розiдрана. Весь вигляд розшарпаний, дикий, гидкий, моторошно-незнайомий.

Князiвна Елiза рвучко одсахується од дзеркала. Як обкаляна чимсь паскудним, iз огидою, ненавистю кiнчиками пальцiв зриває з себе все, що на нiй, i гидливо вiдкидає ногою. Стараючись не глянути на свої голi груди, ноги, палаючи всiм лицем, вона похапцем накидає на себе нiчний одяг.

Взяти б ванну, вимитись од голови до нiг. Але сама думка, що вона побачить своє теперiшнє тiло, що повинна торкнутись до нього руками, проймає її такою огидою, соромом i ще якимсь не зрозумiлим, але страшним чуттям, що вона телефоном велить Софi не приходити до неї, швидше гасить лампу и лягає в лiжко.

За стiною глухо чути розмову Труди телефоном, смiх, кроки, гупання чимсь важким. Потiм грюкають дверi, i настає темна, густа, душна тиша.

I коронка, i Мертенс, i трон землi, й подвиг саможертви, i гiркiсть од засiдання, i самотнiсть, – усе це велике зникло, стерлось, iзморщилось перед цим маленьким жахом. У пiтьмi, в непорушностi вона чує, як уся труситься внутрiшнiм, безупинним, дрiбним-дрiбним дрижанням, од якого неначе все зубами цокоче в нiй.

"Мiцi! Стiй!"

Вона, князiвна Елiза, нащадок нiмецьких королiв, перехоплює бруднi, мерзеннi поцiлунки сина льокая, призначенi для коханки покоївки, її, принцесу Елiзу, брутальний хам, замiсть гулящої дiвки, обiймає на дорiжцi саду.

"Мiцi! Стiй!"

Елiза з одчаєм качає головою по гарячiй подушцi й уся пашить пекучим соромом їй гидко, їй нестерпно згадувати, але все без перерви, безупинно десь там, усерединi, весь час, само, поза її волею, згадується, тече, вертається, струїться i особливо одне, страшне, незрозумiле, таке жахливо соромне, що на вогнi в ньому не можна самiй собi признатись. Особливо воно випинається, страшно яскраве, серед усього окремо освiтлене, як примадонна на сценi.

Душно нестерпно. Князiвна Елiза в темнотi зриває з себе все й гола лежить, розкинувшись, на лiжку. Але тiло однаково горить. Права щока палає, та, що була притиснута до його плеча! На грудях боляче й пекуче лишились залiзнi, дикi пальцi. Над горiшньою губою шкiра вся втикана колючками його вусiв. На усiах гаряча, жива, гризуча м'якiсть губ.

"Мiцi! Стiй!!"

Князiвна Елiза з одчаєм водить головою по подушцi й не може знайти на нiй нi одної спокiйної, непам'ятущої, крихiтної мiсцини. А нiч пливе в задушнiй темнотi так помалу, так без жалiсно байдуже. Тiльки б не думати про "те", не згадувати. Ну, сталось, ну, нещастя, ну, страшне, огидне, ганебне. Ну, i годi, не думати, не згадувати, знищити в душi, розтерти, як гидкою червака, витерти всякий слiд. Ще бiльший сором i ганьба, що "воно" смiє так багато уваги вiдбирати. Годi! Думати про iнше!

Князiвна Елiза лягає горiлиць, одставивши далеко руки вiд тiла, щоб не торкатись ними до нього, i думає про все, за що може вхопитись її змучена воля Але "воно" непомiтно, крадькома пролазить мiж думки, висуває i олову, розсуває їх i знову займає все мiсце. I знову залiзнi, брутальнi, страшнi руки нетерпляче, владно ходять по її тiлу, знову тiло соромно стискається, знову, все знову.

I князiвна Елiза вже не бореться. Вже лежить непорушне, безпричасно, тупо покiрно, як чужа сама собi. Втома важко об лягає голову, образи тьмянiють, пал на щоках пригасає. "Те" також тьмянiє, пригасає, в тiлi з'являється сумний затишок.

I вмить їй пригадується, що в саду на лавi лишилось мамине манто. Воно може пропасти. Мамине манто, чорного брюсельського мережива. Може пропасти. Садiвник i шофер вiзьмуть i сховають. Треба встати й пiти в сад. Неодмiнно пiти.

Князiвнi Елiзi страшенно трудно вставати, ноги й руки нiмi, надзвичайно важкi, але вона перемагає себе, пiдводиться з лiжка й iде з кiмнати.

I, ще не вийшовши iз спальнi, вона бачить себе в довгому коридорi без дверей, подiбному до тунелю, освiтленому мерехтливим, прозорим, зеленкуватим свiтлом. Тунель стає все кривiший, загинаючись то влiво, то вправо. Пiд стелею висить чудернацькою сiткою блакитне павутиння. Елiза зразу догадується, що це павутиння маленької пташки. I їй стає моторошно й хвилююче солодко.

Вона притуляється спиною до стiни i знає, що зараз iз за виступу закруглення виставиться рука того, вiд кого так моторошно й солодко. Але стiна легко вгинається, i князiвна Елiза входить до величезної зали храму. Всi вiкна, дверi, образи в нiй не простокутнi, а з гострими й тупими кутами. Високо пiд стелею рудяво червоним свiтлом горять рекламнi балони, i од цього все в храмi цеглястого кольору. Посерединi великий трон. Од нього радiусами на всi боки стоять на одному колiнi люди в чорних убраннях, iз похиленими головами й великими червоними свiчками в руках.

Князiвна Елiза раптом згадує, що це вони чекають її на коронування. I їй стає невимовне соромно й страшно вона – боса, з розпатланим волоссям, у подертiй сукнi, з палаючою правою щокою, вона кидається тiкати, але не може знайти дверей, i люди в чорному з пiд лiктiв дивляться на неї й хiхiкають.

I раптом князiвна Елiза помiчає, що з за великих, напiводчинених дверей киває їй пальцем Мiцi. Князiвна Елiза чує до неї страшну ненависть, але в манячiй, хитрiй посмiшцi Мiцi стiльки обiцяючого, солодко-хвилюючого, що вона покiрно йде за нею в величезнi дверi храму.

Аж ось Мiцi десь iзникає. Елiза сама на березi моря. Високо вгорi стоїть тоскне лице мiсяця, i широка, блакитно-сталева смуга лежить на морi аж до обрiю.

Князiвну Елiзу обхоплює тоскна знемога й туга. Вона лягає на м'який гарячий пiсок, далеко вiдставивши руки вiд голого тiла, щоб не торкатись ними до нього.

I зараз же чує, що той "хтось" уже знов коло неї. Але нi страху вже, нi непокою немає, тiльки пекуча, голодна туга за ним їй соромно й солодко, що вона гола лежить перед ним, i хочеться, щоб вiн пiдiйшов i став коло неї. А рiвночасно знає, що цього нiяк йому не можна.

Князiвна Елiза встає, щоб самiй пiдiйти до нього, але навкруги нема нiкого. Берег порожнiй, оточений з усiх бокiв величезними темними скелями. Елiза хоче крикнути й не може. Вона ж знає, знає, що вiн десь тут, що вiн благає знайти її, в неї самої серце стискається вiд страху, що не знайде, i не може рухнутись, i знову лежить горiлиць на нiжному пiску, i їй нестерпно душно та тужно вiд гарячого моря. Ах, коли б вiн прийшов, тодi зразу перестало б бути так тужно й душно.

I вмить залiзнi, сухi пальцi сильно й брутально хапають її ззаду за плече. По Елiзi проходить гострий вогонь радостi й дивного, блаженного сорому. I вона вже бачить, що це доктор Штор, хоч лиця його їй не видко. Вона знає, що вiн пильно-вильно дивиться на неї, i їй стає хвилююче радiсно вiд того, що в куточках уст його стоїть закручена тонесеньким хвостиком догори мовчазна посмiшка.

Ця посмiшка починає ззаду все ближче й ближче присуватись до неї, здiймаючи в нiй моторошне чекання чогось надзвичайного i, нарештi, гаряче лягає їй на уста, а руки сильно, боляче обхоплюють груди. Князiвнi Елiзi солодко й радiсно вiд цього болю, i вона всiм тiлом тягнеться до рук. Але то вже не руки, то все його тiло, i од того тiла в неї переливається така дивна, не знана ще їй радiсть, така нiжнiсть i вдячнiсть, що вона обхоплює його обома руками й жагуче, нестямно притискається до нього. I в той самий мент вiд цього по нiй хвилями проходить така гостра, пекуча насолода, що Елiза страшно кричить до неба i… прокидається.

Вона лежить на лiжку. Од вiкон крiзь щiлини постелi пробивається свiтло ранку. Князiвна Елiза швидко сiдає й здивовано озирається. Але зараз же, спалахнувши вся, кидається лицем у подушку й натягає на голi руки укривало.

В пiвсонному тiлi стоїть насолода, незрозумiла радiсть, хвилюючий сором i безмежна нiжнiсть та вдячнiсть до доктора Штора. Нема вже нi тою сорому, нi гнiву, нi туги, нi тоскної духоти – тiльки одна дивна, повна вдячного задоволення, глибока радiсть.

Елiза бездумно-щасливо посмiхається й загортається в глибокий, мiцний сон.

***

Що сталося з її свiтлiстю принцесою? Що таке з нею?

Слухає й не чує. Вiдповiдає й забуває. Весь час задумується, а в задумi лице стає дитячо-нiжне, наздвичайно гарне, тепле. I раптом уся починає червонiти, аж пашить рум'янцем, i зараз же злякано зиркає на всiх – умить стає суха, жорстока, вирiвняна.

Графиня Елленберг страшенно зацiкавлена цим, вона просто знепокоєна, стурбована цими явищами, вона, коли могла б. так само нюхаючим, шукаючим поглядом мишки зазирнула б у принцесу, як зазирала в усi предмети. Але вона, розумiється, абсолютно нiчого не помiчає, тiльки дуже уважна до Труди. Це Страховище анi на крихту не має такту; дивиться на принцесу на все око й навiть дурнувато посмiхається, невихована дiвчина.

Пiсля снiданку принцеса просить графа на кiлька хвилин на розмову. В лицi їй нiчогiсiнько немає вже дитячого, а голова так само, як на вчорашньому засiданнi, гордовито, велично злегка закинена назад. Старий граф пильно зиркає на неї з-пiд жовто сивої стрiхи й мовчки уклоняється – не тiльки, видно, дiвча не кинуло свого намiру, але й ще бiльше за нiч на ньому закрiпилося.

I коли принцеса рiвно, закостенiла, сидить перед ним у фотелi, навiть не спираючись на спинку його, i говорить, вiн тiльки дивиться в пiдлогу, не цiкавлячись i не дивуючись.

Отже, князiвна Елiза хотiла б опитати графа: чи вiн матиме що-небудь проти того, що вона сьогоднi прийме тут, у його домi, банкiра Мертенса?

За вiкном над садом, десь у небi, глухий, басовитий гурвиг мотора. У кабiнетi темнувато; дерева без сонячних, погризених плям, застиглi, чекаючi.

Старий граф довгенько сидить, нiчого не вiдповiдаючи. Потiм помалу пiдводить голову й дивиться на принцесу. Яке гарне, але яке сухе, неприємне лице, зовсiм як у святої великомученицi на якiйсь iконi. Нiчого нема того милого, нiжного, простого, що було ще сьогоднi за столом.

Що вiн може сказати її свiтлостi? Коли її план виходить iз високих мотивiв i має велику цiль (а воно тiльки тик є), то що вiн може сказати? Схилитися перед великим стражданням, яке вона бере на себе, i побажати, щоб воно було якомога менше.

Очi князiвни поширюються, лице теплiє, рожевiє, як холодний порцеляновий абажур, усерединi якого запалено лампу. Так граф не ставиться неiативно до її намiрiв?! Граф згоден їй помагати?!

А що на це все сказати цiй чуднiй великомученицi? Що вiн – стара, нiкчемна, дiрява торба, в яку навiть покласти нiчого не можна? Що вiн собi самому помогти не може, а то ще других дурити? Що вiн – недогризок життя, з якого шашелi виточили все, що потрiбно для такої помочi? Що єдиного, чим людина на схилi життя грiє свою зморщену iстоту, тої любовi, яка тiльки ще й лишається таким недогризкам, в нього немає, її украдено в нього, i вiн самотнiй, як єдиний жовтий зуб у ротi! Яка може бути помiч од нього?

I вiн тiльки каже її свiтлостi:

– Я старий, моя дорога принцесо.

I принцеса Елiза бачить, що вiн, дiйсно, старий-старий. Не так вiком, як очима, посмiшкою, голосом.

I нехай її свiтлiсть не гнiваються на нього: вiн нiчого не має проти вiзиту пана Мертенса, але його хай принцеса увiльнить од обов'язкiв хазяїна дому.

В принцесиному абажурi пригасає лампа, але вона тепло дякує графовi й виходить рiвною, повною, непохитною ходою.

I тим самим рiвним, певним, непохитним голосом балакає телефоном iз графом Адольфом Елленбергом. Голос же графа Адольфа Елленберга, навпаки, в телефонi звучить непевно, радiсно-розгублено. її свiтлiсть хочуть iз ним говорити в справi пропозицiї пана президента? О, вiн моментально, через п'ять хвилин буде в її величностi. (Знов помилка свiтлостi на величнiсть!!)

I не через п'ять, правда, але через двадцять хвилин чисто виголений, золотистий тiльки на бровах камердинер Фрiц докладає принцесi Елiзi про графа Адольфа фон Елленберга.

Очi графа двома в'юнкими нетерплячими хортиками рвуться з-пiд черепа, вимахують хвостиками, от-от заскавучать од нетерплячки й захвату. Пiдмальованi жовто-червоною фарбою губи трiпочуть готовнiстю скластись у всяку посмiшку, яка буде потрiбна. Так її свiтлiсть хочуть зробити таку честь пановi президентовi? Яка це радiсть для Нiмеччини. Двi великi сили сходяться, iсторiя великого нiмецького народу сходить на найвищий шпиль!

Князiвна Елiза сидить iз рiвно-бiлим непорушним лицем, на якому опукло, яскраво темнiють широкi темиi брови Очi їй щоразу, як вона говорить про пана президента, спущенi додолу. Так, вона просить переказати пановi Мертенсовi, що вона згодна прийняти його пропозицiю пiд трьома умовами, що коронка Зiгфрiда буде знайдена, що буде установлений трон президента – короля Землi i що її згода поки що лишиться в тайнi. Граф фон Елленберг, як при переносi святих дарiв у храмi, робить побожно поштиве лице й низько нахиляє голову Потiм просить дозволу встати й з тою самою врочистою, побожною ТИХIСТЮ ВКЛОНЯЄIЬСЯ. Щастя його такс безмiрне, iцо вiн не смiє висловити його бiдними людськими словами перед її величнiстю. (Тепер вiн цю помилку робить спокiйно й упевнено). I так само тихо, врочисто, як несучи на головi вазу, з тим самим щастям виходить iз салону принцеси.

Але в автомобiлi вiн одкладаь врочистiсть набiк, закурює сигару, радiсно, часто, змерзло тре руками колiна, нетерпляче поглядає в вiконця – взагалi поводиться я к люд и на. що їде за своїм величезним виграшем на лотерейний бiлет, який трохи не викинула геть.

Палац пана президента Мертенса нiколи не бачив начальника внутрiшньої охорони в такому виглядi. Офiцери охорони, урядовцi, придворнi ледарi, що зустрiчаються йому по дорозi, стоять ошелешенi й з непорозумiнням блiднуть: граф Елленберг проходить повз них iз високо, твердо пiдведеною головою, милостиво й серйозно (о, без своєї ласкавої посмiшки!) хитає їм кiнчиком носа i ступає з цоканням пiдборiв по пiдлозi.

Вiнтер, глянувши на графа Еяленберга, перегинаєiься не як лозина, а як мотузок. Пан президент у залi здоров'я, але граф фон Елленберг, розумiється, можуть iти до них смiливо, вiн навiть докладати не буде.

I граф Адольф фон Елленберг дiнемо iде цiлком смiливо, не потребуючи докладу. Тiльки переступаючи порiг до зали здоров'я, ноги його робляться знову м'якими, нечугними, тiло набирає ватяної округлостi, податливостi, очi радiсними хортиками стрибають на мотузку й вищать од довго стримуваної радостi.

Пан президент саме купаються в басейнi. Вiкно-стеля над ними одчинене, i видно у глибинi неба синюватий попiл важких дощових хмар. Пан президент плавають, а штат здоров'я стоїть недалеко й iз зворушенням слiдкує за ними. Згори в водi червони черевате тiло пана президента здається ще коротшим i подiбним до червоної величезної жаби.

Мертенс пирхає, стрiпує головою воду з очей i блимає на графа Адольфа. Щось цiкаве? Га? Важне? Ну?

Граф Адольф бiжить в один бiк круг басейну, потiм у другий, але скрiзь далеко до пана президента. I вiн безпомiчно тупцює, посмiхається, як вiрний собака, якого не взяли з хазяїном на човен. I голосно сказати не може.

Тодi хазяїн, смiшно вивертаючи ногами у прозорiй водi, пiдпливає до берега, але з води не вилазить, тiльки виставляє голову. Ну, що там?

Граф Адольф моментально кидається до нього, нахиляється й шепоче.

I вмить iз води вискакує червоне тiло, плигає на берег без помочi штату здоров'я й грiзно кричить:

– Одягатись!!

I, круто повернувши червоне, мокре, з пригладженим донизу водою волоссям тiло, наставляє на графа Адольфа банькатi очi, iпоширенi радiстю, здивуванням, непорозумiнням.

Граф Адольф хоче розповiсти бiльше, але штат здоров'я в панiцi накидається на пана президента, обнiмає, тре, мне його, обгортає простирадлами, рушниками. Куди там балакати!

В кабiнетi Мертенс пхає графа Елленберга в фотель i велить розповiдати точно, докладно, з усiма деталями. А сам, потираючи занадто сухi вiд купання куцi руки, короткими, рвучкими кроками ходить бiля нього. Очi його час од часу пiдводяться вiд пiдлоги, i тодi виразно видно, як трудно пановi президентовi стримувати свою радiсть. Раптом пан президент пiдходять i, пiднявши графа Адольфа, обнiмають його.

– Графе Елленбергу, ви заслуговуєте на королiвську нагороду. Вiд сьогоднiшнього дня, графе Елленбергу, Вальдорфськi копальнi належать вам!

Граф Адольф низько схиляє голову, його щастя й радiсть iз приводу великої подiї таке безмiрно-велике (не копалень, розумiється, а порозумiння з принцесою), що вiн не смiє його висловити перед паном президентом бiдними людськими словами.

– Але коронка мусить бути знайдена, пане мiнiстре! Чуєте? Що? Оповiстiть, що буде виплачена вся сума, яку схоче злодiй. I цiлковита гарантiя безпеки. Га? Досить?

О, це такi умови, що тiльки якийсь божевiльний може не згодитись на них. Коли б не…

– I моментально покликати сюди райхсканцлера й мiнiстра закордонних справ Скликання Свiтового Конгресу повинно бути прискорене. Два тижнi. Що? Га? Досить?

Граф Адольф трошки злякано дивиться на пана президента. Розумiється, в Нiмеччинi влада й сила пана президента необмежена. Нiмецький народ в особi свого парламенту готовий завтра ж йти за паном президентом хоч на край свiту. Але iншi держави?

– Дурницi. Все сутнє вже зроблено. Формальностi? Комедiї з парламентами, фракцiями? На оповiщення два днi На парламенти й тому подiбну нiсенiтницю хай три днi. П'ять. Десять днiв iще зайвих. Що? Нi?

Граф Адольф не смiє перечити, одначе йому здається, що…

Але пан президент не хоче й слухати, що йому здається. Два тижнi цiлком досить. Внутрiшнi полiтичнi обставини Нiмеччини вимагають екстреностi. Нi? Баста. Дiло райхсканцлера й мiнiстра закордонних справ усе це вияснити. Лондон сам у тому зацiкавлений. Давно домагається. Баста!

***

Свiт у замiшаннi, в непокої, в колотнечi. Лице людства в мiнливих, раптових, стрибливих корчах i гримасах, як у штукаря ось одним оком радiсно, в захватi смiється, тут же. Другим грiзно хмуриться, лютує, хитро пiдморгує, врочисто бундючиться. Воно – як поле перед бурею. Небо у клубах хмар, сонце рветься крiзь них, поле у хвилях; хвилi чубатi, скудовченi; одна в одному напрямi, друга у другому; в одному мiсцi плями сонячної радостi, блискучi золотi зуби його; в другому набурмосенi брови, синi, понурi тiнi; вихор в один бiк, вихор у другий, птицi боком, з жагом, зигзагами носяться над ними. А десь щось грюкотить, готується, накопичується, розминає залiзнi руки.

Доктор Рудольф часом аж до ночi засиджується в бiблiотецi за газетами.

Париж танцює. Не карманьйолу й не бiскаю, о нi! Новий танець – планетарного миру.

Париж дасть землi нову, безкровну, свiтову революцiю.

Гей, земле, чуєш? Радiєш? Отож-то!

А тут же й iнша гримаса. Земле, начувайся: чуєш гуркiт величезного кiстяка – смертi? В Парижi танцюють танок великого знищення людей.

Ах, цi милi газети! Наче рiзнофарбнi скла береш i дивишся крiзь них на свiт.

Ось рожеве скло Таке поважне, офiцiозне, товстелезне.

"Всесвiтнiй Конгрес у Парижi! З'їзд прем!єрiв усього свiту! Єдина Республiка землi! Вiчний мир!"

I все таке рожеве рожеве, поважно нiжне, соромливо радiсне. Париж, Лондон, Нью-Йорк, Берлiн, Токiо, всi зморшки земної кори, всi її нарости, всi пiдземнi и надземнi каторги, все рожево, невинно, офiцiозно посмiхається. Кiнець стражданню, кiнець кровопроливанню, кiнець ворожнечi народiв, На землi мир i в чоловiцiх благоволенiє!

А от червоне. (Американське).

"Зоря золотого вiку Людства! Народи вирiшують свою долю? На порозi нової епохи! Пришестя месiї!"

I все палає червоним захватом, вогневою радiстю. Криваво, бурно, екстатично, ультрарекламно! Париж, Лондон, Нью-Йорк, Берлiн, Токiо, всi великi й малi ковбанi людського страждання, всi закапелки глупоти, всi тисячолiтнi гори забобонiв, обману, ненавистi, – все вкрите радiсним, вогневим, червоним ентузiазмом.

Але ж на другому кiнцi лиця людства раптом хмура, страшна гримаса. Японське скло, синє, понуре, грiзне!

"Новий похiд Заходу на Схiд! На порозi величезного нещастя людськостi! Схiд не буде колонiєю Заходу! Геть облуднi конгреси!"

I все – темне, принишкле, само сонце дивиться тьмяно, загрозливо. всяка радiсть – зморщена, задимлена, засинена безнадiйнiстю.

Париж, Нью-Йорк танцюють планетарний танок миру, а Токiо, Пекiн грiзно вимахують старою зброєю недобре зв'язаних рабiв Вони не хочуть бути краще зв'язаними. Хе, косоокi вiльнолюби!

Але Париж, проте, готується й танцює. Через тиждень Конгрес! На всiх вулицях будують арки, – там будуть проходити народи землi. (Парижани поки що пiд ними танцюють бiскаюi).

Конгрес через два днi! Арки iлюмiнованi! Повбиранi квiтками з усього свiту! Палац Свiтового Миру (старенький люксембурзький палац) щовечора горить усiма нацiональними вогнями всiх держав, нацiй i племен свiту. Вогнi, танцi, смiх, крики, алкоголь i поцiлунки не сходять до ранку з вулиць Парижа! Вiн кричить усiма мовами землi, вiн одягнений у всi фарби планети, вiн – свiтовий омнеїзм!

Нi, полiтика – це надзвичайно втiшна штука. Наука в порiвняннi з нею просто маленьке, поганеньке скло. А це брильянт, що одсвiчує тобi всiма фарбами, всiма вогнями. Одну й ту саму рiч ти можеш побачити в найрiзнiшому освiтленнi, в найрiзнiших лiнiях, обрисах I то в найщирiших, переконаних, справжнiх фарбах!

А скiльки вiдтiнкiв навiть в однiй i тiй самiй фарбi!

"Пролетарiат усього свiту повинен пiддержати цю останню акцiю свiтової буржуазiї! Капiталiзм у Парижi сам копає собi могилу. Париж для старого свпу є необхiднiсть, неминуча ло гiка, останнiй штрих для переходу до нового свiту! Хай живе Париж!"

"Пролетарiат усьою свiту повинен берегтися! Капiталiзм у Парижi куь новi ланцюги на працюючi класи Єдина Респуб лiка Землi й єднiсть капiталiстiв! Париж є загроза всьому свiтовi. Геть Париж!"

"Пролетарiат усього свiту повинен серйозно розважити над поставленою проблемою. Роззброєння свiту – вiчнi домагання працюючих. Розумiється, всяка армiя повинна бути скасова на. I геть i не геть Париж!"

Нi, це знаменита рiч – ця полiтика! Доктор Рудольф стра шенно нею цiкавиться. Щовечора вiн неодмiнно дивиться в ус; скла на Берлiн, Лондон, Париж.

Але вдень, щiльно позапинавши долiшнi завiски на вели чезних оранжерейних вiкнах, попихкуючи через верхню губу пiсеньками, щохвилини витираючи пiт великим рушником, вiн працює. Тодi вiн про полiтику не має змоги думати. Конгрес у Парижi, безумовно, важна рiч, але тiльки ввечерi. Тодi так пишно, так наввипередки горять на аеростатах i хмарах прокламацiї. На стiнах миготять радiоекрани вулиць Парижа, демонстрацiй пролетарiату всоого свiту за i проти Парижа, першi делегати перед Палацом Свiтового Миру.

Радiорупори на палацах i по скверах громовими гунявими голосами вигукують промови, iнтерв'ю цих великих осiб.

От вiн часом заходить до Макса. Вечорами цей чудачина переважно дома сидить. Вiн пише книгу про красу. О нi, не про гiмалайську красу. Трошки про iншу. Про брудну, негарну, непомiтну, буденну, зацьковану, закривавлену, замучену – велику красу. Про ту красу, яка сама лiвою рукою забиває цвях на правiй руцi свого розп'яття, не дивлячись нi в дзеркало, нi в iсторiю, i яка одним пiдставляє лiву щоку, а другим – кулак у зуби.

От про яку красу пише книгу Макс вечорами, коли розпалене спекою небо й камiнь Берлiна шугають i пашать духотою, коли залiзнобетоновi будинки потiють i зорi клiпають од крику й блиску реклам про Свiтовий Конгрес.

Макс не може спокiйно говорити про цю всесвiтню подiю Свiтовий Конгрес? Це та бутафорiя, яку подихаюча буржуазiя з такою помпою будує собi перед загином? Конгрес Миру, який рiшатиме всесвiтню вiйну? Тiльки слинявi соцiал-демократи ще здатнi щиро бути дурнями й вiрити в цю цинiчну комедiю. Конгрес, на якому захiдний iмперiалiзм, що задихається вiд самого себе, має схопити за голову схiдний? У цьому є наближення соцiалiзму? Га? Чи в тому, що буржуазiя добалакається до способiв навiки обеззброїти пролетарiат? Га?

Це вже зовсiм чорне скло. Чорно кривава гримаса без тiнi рожевостi.

"Народи вирiшують свою долю"

Ах, нахабнi Ах, цинiки! Ах, соцiал-демократичнi йолопи, як вони вуха порозпускали! А хто ж то в вiллi французького короля, банкiра Фуж!є, диктує всiм прем!єрам свiту ту "волю народiв"! О, то собi невеличке приватне зiбрання. От собi, знаєте, позлiталися з рiзних країн. Заходу приятелi й друзi та спочивають на березi зеленого бретонського моря. Зовсiм собi приватна невеличка, але чесна компанiйка, серед яких Уїллем Брайтян, нафтяний король Америки, Азiї й Європи; брати Фуж!є, королi Францiї, Фрiдрiх Мертенс, король Нiмеччини; англiйськi королi й магнати. Всього душ тридцять. Дурниця. Вони абсолютно не мають нiякiсiнького вiдношення до Конгресу. Вони – не депутати парламентiв, не мiнiстри, не голови комiсiй, не президенти держав. Просто собi нiщо, нулi. I приватнi знайомi. Катаються на яхтах, купаються, одне слово, одпочивають. I хiба що часом побалакають мiж собою про те та це, а мiж iншим i про Конгрес. А потiм iз делегацiями. I дивись, яка кумедна рiч усе, що говорять мiж собою отi нулi, приватнi знайомi, все те дивом якимсь у всiх промовах на Конгресi що до слова повторяється Якi чулi "народи" до своїх приватних пророкiв. Га?

А ще цiкавiше, що в горах Швейцарiї, в затишному шале, з якого видно шапку Монблану, зiбралася собi друга невеличка, але також чесна й цiлком приватна компанiйка з Японiї, Китаю, Iндiї, Австралiї, Африки. А на чолi її стоїть король бавовняних плантацiй Японiї, Китаю й Iндiї з островами. Японець, крихiтний японець Кутуяма, i так само компанiйка ця нi в що не втручається, самi їхнi народи рiшають свою долю, а вони тiльки так собi теж приватне часом побалакають iз своїми делегацiями. Але в схiдних народiв виявляється також велика чулiсть до приватних розмов своїх королiв. Вони також до слова повторюють швейцарськi балачки.

От яка дивна iсторiя!

А ще знаменитiше, що цi приватнi компанiйки охороняє така непролазна зона шпигiв, жандарiв, полiцiї й вiйська, що за десять кiлометрiв до них не можна наблизитись чоловiковi з чужого мiста. Га? Цiкаво?

Ах, йолопи, ах, зрадники, пiдлизи, розпусники!

А Берлiн горить, миготить, гуркоче, пашить нiчною спекою. А там десь, за Берлiном, є старий, тихий, зачучверiлий сад. I в тому саду нема нi свiтових конгресiв, нi пiдлиз i розпусникiв, нi рупорiв i екранiв iз залами Палацу Миру, з ораторами, з знаменитостями, юрбами, овацiями, арками й парадами. Там тихо й самотньо. Там є тиха робiтнч, де ранiше жили квiти. Тепер там живе те, вiд чого гаснуть усi екрани, конгреси, чеснi компанiйки, розпусники, вiд чого душа холоне тривожним болем сумнiву й несмiлої радостi. Там, у тому саду, є ще. Нi, там бiльш нiчого нема.

I щоразу, як доктор Рудольф збирається йти туди, де нема свiтових конгресiв, Макс неодмiнно зупиняє його, просить почекати, хмарнiє весь, мружить очi, понуро ходить по хатi й мовчить. I раптом простягає руку й сердито каже:

– Ну, що ж, бувай.

I доктор Рудольф тисне руку, хоче в очi зазирнути, але Масi вiдкидає чуба головою назад i вiдчиняє йому дверi до передпокою. А на порозi неодмiнно додасть:

– Гляди ж, як закриється Конгрес, того самого дня зайди до мене! Чуєш, Рудi? Дуже прошу.

Яке ж, власне, вiн. Рудi, має вiдношення до Свiтового Конгресу?!

Але скiльки Рудi не дивиться на екрани, вертаючись додому, вiдповiдi на них на це питання немає.

I коли вiн тихенько вiдмикає хвiртку саду i, обережно пройшовши алею, сiдає на лаву й сидить там, довго думаючи, вiдповiдi однаково не знаходить. Та й на багато iнших питань, що постають йому на цiй лавочцi, не знаходить вiн вiдповiдi.

Чого, наприклад, одправлено Мiцi? Вона, мовляв, без вiдповiдної пошани говорила про принцесу. I принцеса сама прохала графиню вiдпустити Мiцi. Так каже мама. А Мiцi присягалась, що нiколи нi одним словом не обiзвалась про принцесу непоштиво. I немає Мiцi, немає бiло-червоної дiвчини, яка була причиною… Ах, хто знає, який саме пункт у безперервному потоцi явищ треба вважати за причину? А може, той, що ця мила, прекрасна, дорога лавочка стоїть пiд густим кущем бузку, з-пiд якого не видно добре, хто саме йде алеєю? Може, коли б її були поставили на три метри далi, то й нiчого взагалi не було б? I Мiцi б була не пiшла, i вiн би не сидiв тут iз щемлячим соромом, одгадуюч!и загадки. Може, комусь би хотiлось, щоб i його було видалено з дому? Вiн би пiшов, вiн би давно вже сам пiшов, коли б там, у лабораторiї, за тими блискаючими одсвiтом берлiнських вогнiв вiкнами не було того, що бiльше за його волю.

I розгадки нема на питання – нi на цi, нi на Максове.

Свiтовий Конгрес! Розумiється, вiн прийде-таки того самого дня, як "народи вирiшать свою волю". Хто знає, може, з тим iще чиясь доля зв'язана? Хто знає, може, й вiн, доктор Рудольф, якимись заплутаними нитками з'єднаний iз тими величними, врочистими парадами народiв, та й не знає того, сидячи собi тут, на лавi, пiд кущем одцвiлого бузку?

***

I оi, коли нарештi всi паради, всi приватнi й урочистi засiдання вiдбуто, коли винесено всi приватнi й урочистi постанови, коли паризькi радiо сповiстили всьому свiтовi, що велика, епохальна подiя сталась, свiт уступає в нову еру життя, а всi екрани, рупори, газети й реклами пiдхопили це, того ж самого вечора доктор Рудольф шкандибає до Масi за розгадкою.

Масi дома. Тiльки таке свинство. Масi дуже поспiшає. Вiн дуже дякує Рудi за те, що не забув обiцянки, але вiн, на жаль, абсолютно не має часу.

Ну, а як Рудi подобаються милi постанови Конгресу? Га? Єдина федеративна свiтова республiка! Знищення армiй! Вiчний мир! Навiть Швейцарiю вибрано мiсцем осiдку свiтового центрального уряду. Вiльнолюбну, споконвiку республiканську, демократичну Швейцарiю. Там житиме президент Землi, там будуть усi уряди, апарати. Знаменито? Га?

От тiльки двi малесенькi заковички, двi шершавинки на цьому блиску не затерто як слiд. Перша шершавинка, що всi народи Сходу, всi цi паршивi азiати, австралiйцi й тому подiбний гнiй, на якому Захiд хоче викохувати свої банки, що вони голосували проти. Вони стоять за заховання митових кордонiв. Подумати собi, якi реакцiонери, азiати, варвари, вони не хочуть пускати без мита прекрасних американсько-європейських товарiв до себе, вони хочуть самi їх виробляти, вони не хочуть прийняти честi бути панами, яким усе постачатиме їхнiй слуга, захiдний iмперiалiзм!? Бiльше того: вони передадуть цю резолюцiю на ратифiкацiю "їхнiх народiв". Вони порушують умови, на яких Конгрес скликано.

Оце одна шершавина. Друга – "армiя порядку". Навiть соцiал-демократам вона здається зайвою. Вони не розумiють, для чого вона. Ах, йолопи, паршивцi, зрадники, лицемiри! Для того, щоб тримати не тiльки косооких азiатiв у кулацi, а й вас, i всiх, хто посмiє пiкнути проти свiтового модерного монарха – Капiталу.

О, подiї розгораються! Швейцарiя ще бачитиме не тiльки туристiв. Шапка Монблану ще зачервонiє! I не тiльки шапка Монблану! О, не тiльки!

I раптом Макс круто зупиняється проти доктора Рудольфа i знайомим, понурим поглядом дивиться на нього згори вниз. Потiм так само круто вiдвертається й мовчки ходить по хатi, мружачи вiястi, глибокi, як два тунелi, очi. I докторовi Рудольфовi здається, що вiн на очах ще бiльше худяе, лице робиться довшим, старiшим, жорстким.

I вмить, змахнувши чубом, знову зупиняється й тихим, ирн-глушеним голосом питає:

– Ти знаєш, що ваша паршивка, дегенератка збирається замiж за Мертенса?

Рудольф широко дивиться на Масi: яка паршивка?

– Ну, принцеса ваша знаменита! Знаєш ти це?

Тоненькi волосинки уст доктора Рудольфа так розгублено загинаються усмiхом донизу, в одвертях, голих, чистих очах таке непорозумiння, бiль i страх, що Макс здивовано вдивляється в задерте до нього, застигле в цьому виразi лице. Невже вiн зразу зрозумiв усе?

– Та ти знав це чи нi? Знав, Рудi?

Рудi помалу крутить головою: це неправда, цього не може бути, це – абсурд, це – дурний наклей, демагогiя.

– Рудi! Залиши свої мiркування. Це-факт. Вiр менi. Вона поставила умову Мертенсовi – президентський трон Землi. Конгрес цю умову вже здiйснив. Мертенс один iз кандидатiв. I недобиток старої монархiї вже пнеться на новий трон. За це навiть убiйника свого батька готова цiлувати. Шлюха! Гидь!

Доктор Рудольф пiдводиться, помалу ходить по хатi, переставляє на столi попiльничку з одного мiсця на друге й сiдає на старе мiсце.

– Але плювать би на неї, коли б… Тiльки, Рудi, слухай: я роблю злочинство проти своєї органiзацiї, кажучи тобi це. Розумiєш? Але прошу тебе абсолютно нi однiй душi цього не казати.

Рудi, не пiдводячи голови, мовчки хитає нею. Пальцi рук злегка трусяться на колiнi, i вiн їх ховає за спину.

– Так от… у тому домi, де живе ця шлюха…

Доктор Рудольф кашляє й робить рух, неначе хоче встати.

– …там живе наша мати. Ну, i батько, розумiється. Вiзит Мертенса до цiєї дегенератки може скiнчитись катастрофою для всього дому. Ти розумiєш?

Доктор Рудольф пiдводить голову й пильно дивиться в схудле, постарiле лице брата. I в прекрасних очах Макса, неклiпаючих, темних, змучених, вiн, дiйсно, бачить розп'яття.

– Батьки повиннi якомога швидше виїхати з цього дому, Рудi.

Вiн одвертається, вiдходить до столу, але зараз же швидко озирається й додає:

– Але нiхто, нi самi батьки не повиннi знати, через що. Це твоє дiло зробити. Я своє зробив.

Доктору Рудольфовi руки вже не трусяться. Вiн опирає на них голову й довго мовчки сидить.

Берлiн безупинно гуркотить, дзвенить, трiскає ракетами фейєрверкiв, миготить святочними рiзнокольоровими повiтряними рекламами. В розчинене вiкно пашить розiгрiтим залiзом, каменем, асфальтом i поливаним порохом вулиць.

Макс ходить уздовж вузенької й довгої кiмнати й час од часу стрiпує чубом.

– Це неможливо. Масi, – не пiдводячи голови, нарештi глухо й стомлено каже доктор Рудольф. – Батько не покине графа. А мама не покине батька. Навiть коли б вони знали, через що.

Макс сам це знає, але вiн гнiвно, з ненавистю вiдкидає шматок скрученого паперу й зупиняється проти брата.

– Але вони мусять! Розумiєш ти?

О, доктор Рудольф розумiє. Але це неможливо. Безнадiйно. Навiть коли б вони знали, через що. Навiть тодi.

Макс знову ходить уздовж хатинки. Доктор Рудольф сидить непорушне. Макс зупиняється i, притулившись спиною до шафи, нахиляє голову.

– Ну, добре…

Але замовкає й знову ходить. Доктор Рудольф на мент пiдводить голову й знову кладе її в руки.

– Ну, добре! Але ти обiцяй менi, що того дня, як Мертенс матиме бути з вiзитом у цiєї дiвки, ти вивезеш iз дому батькiв.

– Як же я знатиму про той вiзит?

– Я тобi скажу.

– Добре, Масi. Я все зроблю, що…

– Ти мусиш не все, а тiльки це й неодмiнно це зробити! А тепер я мушу йти. Вибач.

Вiн хмарно, стомлено, простягає руку братовi. Доктор Рудольф помалу пiдводиться, бере руку й просто дивиться в очi Максовi. I очi цi вмить страшенно чимось нагадують йому очi старого пса Трезора, коли йому авто переїхало ногу Вiн помалу, незручно обiймає Макса за голову и мовчки притягує до себе, як у дитинствi, як i тодi, коли батько виганяв його з дому. I, як тими разами, Макс i тепер соромливо судорожно притискується до плеча старшого брата й зараз же виривається.

Коли доктор Рудольф вертається додому садом, вiн не сiдає на лавочцi. Але так само й не кидається до лабораторiї, як iще вчора, а проходить до спальнi i, не роздягаючись, лягає на лiжко.

Так от який зв'язок iз Свiтовим Конгресом! Вiн-людина, i гримаса людства є i його гримаса, болюча i страшна.

***

Лежить Нiмеччина внизу, у легкiй блакитнiй курявi туману, як наречена в вiнчальному серпанку. Стьожками рiк срiбно-синiх, жевтяво-зелених прибралася, хутра лiсiв накинула на плечi. Стрiчає жениха, владику й господаря свого.

Стрiчай, наречена, стрiчай радiсно, гордо, любовно. Хто знає, може, на твоє чоло вперше ляже корона Землi.

Нечутно, м'яко, плавко несеться напiвскляний рекордовий "Азарт". Тiльки на легких пiднятках i повiтряних ямах чується пiд Мертенсом глибокий, спокiйний фотель. I жива смуга землi тодi хитаєгься й наче здiймається до неба.

Поля, лани, як рiзнофарбнi, порозстелюванi для просуху полотна, як понамотуванi на величезну цiвку, розсотуються внизу пiд апаратом. Величезнi фабричнi димарi здаються коротесенькими недокурками цигарок. Широченнi шосе – наче мотузочки, порозкида!нi без ладу по рiзнофарбнiй полотнинi. I тихо, тихо все сунеться. А там же гуркiт, стукiт, свист, зойк. Там же без устанку, без перерви працює велетенський маши-но-людський апарат.

Мертенс перекладає сигару з одного кутка рота в другий, i м'ясистi, впертi губи його торкає легесенький усмiх. А досить одного слова, досить одного мига оком, i весь цей бага-томiльйоновий апарат моментально зацiпенiє. Перестануть куритись димарi, спиняться отi червачки-потяги, затихне грюкiт i свист.

Знає ж це принцеса? Що? Нi? Знає ж, що везе вiн корону на її червоно золоту голову.

Мертенс зiтхає i знову посмiх, але iнший, залягає в пука-тих, великих, розумних очах.

Якби вона знала! Якби вони всi знали, чим саме йому ця горда принцеса така необхiдна, така… єдино дорога. Кров її? А чим, наприклад, кров дочки сучасного короля Уiллема Брайтона гiрша за кров дочки короля колишнього? Краса? О, цього цвiту в повнi руки набирай.

I знову, як тiльки починає про це думати владика й господар Нiмеччини, йому на серцi нiби хтось тихенько, холодно й лоскiтно дмухає, вухам стає гаряче, i по тiлу проходить мо лоде, давно-давно загублене, гаряче почування. А в очах, i не в очах, а десь у кровi, м'язах устає червоно-золота голова Марти Пожежi. Розпатлана, вiчно напiдпитку, вiчно з очай-душно блискаючими зубами, неохайна, весела й до всiх мужчин на фабрицi безжурно й байдуже охоча любовниця. Але жоднi обiйми з усiх тих багатьох пiзнiше коханих i некоханих красунь нiколи не давали йому тої насолоди, того раювання, що першi обiйми чотирнадцятилiтнього хлопця з цiєю пiвп'я-ною "полум'яною Мартою".

I коли б вони всi знали, що ця принцеса тiльки одна має щастя бути подiбною до Марти Пожежi. Трошки б здивувались? Що? Нi? Принцесочка образилась би? Е, а коли б ще в принцесочки було на носi й пiд очима ластовиння! Коли б не таке точено-правильне лице було в неї, коли б губи були товстiшi, коли б збоку двох зубiв бракувало, коли б од неї так само гостро, солоно й дурманяче пахло потом, як од тої прекрасної, чудесної, негарної, брудної Пожежi! О, що б це було! Але iдеали взагалi подiбнi до штучних виставок на вiтринах магазинiв, їх можна прагнути, мати за зразок, але задовольнятися треба менше досконалими, але подiбними до них живими речами. I коли в п'ятдесятдвохлiтньому тiлi, байдужому до краси та принад тисяч рiзнофарбних красунь, одна червоно-золота голiвка викликає чотирнадцятилiтнього хлопця, з його глупотою, з його вiрою в казки, не шкода й пiв-Нiмеччини вiддати.

А вiддати щось доведеться. Пiв не пiв, а з чверть Об'єднаного Банку на кiн у грi за першiсть на президентство Землi доведеться поставити. А коли бiльше, то й бiльше. Елiза Пожежа варта й бiльше. А гра буде гаряча. О, гаряча! Але чия виграє, то ще невiдомо. То ще невiдомо. Виграє не той, хто багато може поставити, а хто багато на поставлене може взяти.

Ага, вже Берлiн? Здоров, велетню! Почав, нарештi, вгору рости? I тобi неба подряпати хочеться своїми омнеїстичними баштами? Чекають там iз парадами, зустрiчами. Добре, чекай, Нiмеччино, вiтай салютами, бий у гарматп, бубни, литаври. I ти, принцесо, стрiчай, млiй од щастя й гордощiв. Двi корони тобi готуються за твоє волосся Марти Пожежi. Сьогоднi двi Нiмеччини, нова й стара, подадуть руки одна однiй. Сьогоднi двi кровi зустрiнуться, п'ятдесятилiтня й чотирнадцятилiтня, в руцi й очах Елiзи Пожежi. Хiба не варто вiтати салютами, бити в гармати й литаври? Хiба не трiумф? Що? Га?

В пана президента чудесний настрiй. I коли Вiнтер, нiжно пiдтримуючи їх за жилаву, товстелезну, як нога в самого Вiнтера, руку, помагає зiйти на аеродром палацу, пан президент жартують i блискають на всiх, зiбраних на зустрiч, квадратовими жовтими зубами. I всi обличчя – i пана президента республiки, i пана райхсканцлера, i панiв мiнiстрiв держави, i особистих панiв мiнiстрiв, i членiв управи Об'єднаного Банку, – всi також сяють i блискають хто якими може зубами.

I раптом над Берлiном розкочується величезний гуркiт, за ним зараз же другий, третiй. У вухах тоненько починає дзвенiти, всi замовкають, клiпають очима, мружать очi з чеканням нових вибухiв Берлiн вiтає нову еру людства. Чути музику, крики. Пан президент пiдходить до балюстради аеродрому. Згори палацу видно за гратами парку церемонiальний марш нiмецького вiйська. Пан президент приймає парад, а очi його торкає усмiх чотирнадцятилiтнього хлопця. Xa-xa! Це ще не все. Повнота трiумфу ввечерi, там, у руцi й волоссi червоно золотої голiвки, яка чує цi сальви. Нехай чує й готується, нехай горять щоки волоссям її!

– З перемогою пана президента! З великим успiхом, з новою ерою!

– Ха-ха! Щодо повної перемоги, то ще вона не вся. Ще не вся. Що? Га? Ха-ха!

I, гиркаючи то в одне нахилене лице, то в друге, пан президент, нарештi, простує до себе. Просто до кабiнету. Просто до кабiнету. Не можна. Кiлька годин iз бiржею зв'язку не мав.

Але ж усе-таки, перше нiж iзв'язатися iз бiржею, пан президент хоче зв'язатися з паном мiнiстром графом Елленбергом. I коли пан мiнiстр нечутно, пiдтишком уносить у кабiнет своє ватяне тiло, пан президент, сяючи спiтнiлим цегляно-червоним лицем, бере його за одне плече i злегка струшує.

– Ну, корона землi є! А корона Зiгфрiда? Знайдена?

Граф Елленберг винувато, безпорадно дивиться в очi пана президента й мовчить. Мовчить i дивиться.

Пан президент перестає сяяти, здiймає руку з плеча, вiдвергається, з волосяним свистом починає сопти, люто надушує на зелений гудзик i раптом знову круто повертається до пана мiнiстра. Очi в нього червонi, над горiшньою губою, ледве стримуючись, здригається крапля поту.

– Йолопи! Нiкчеми! Не знайти якоїсь паршивої коронки! Що? Нiкчеми, пане мiнiстре!

Пан мiнiстр стиха доводить до вiдомостi пана президента, що всi заходи пороблено, якi тiльки можна. В газетах щодня друкують оповiстку. Найкращий детектив, вiдомий доктор Тiле, працює в цiй справi.

– Працює! Оповiстки! Ледарi! Бiльш нiчого. Хто казав, що на столi в день мого приїзду буде коронка? Хто?!

Граф Елленберг ворушить зблiдлими губами й нiчого не каже. Вiн, дiйсно, обiцяв, але…

Якусь нiкчемну коронку не знайти! Чого ж варта вся його сила, мiць? Для якого чорта салюти, паради, трiумф?!

Пан президент зриває з себе верхню парадну пишну одiж i жбурляє її на пiдлогу. Граф Елленберг не смiє пiдняти її й стоїть, як обм'яклий манекен. В очах його непорозумiння чого така непомiрна лють, такий одчай пана президента?!

Ха! Повнота трiумфу! Двi Нiмеччини! Коли ця Нiмеччина не може з якоюсь мiзерною коронкою справитись!

Пан президент шарпає фотель, сiдає в нього i з ненавистю машинально тикає пальцем у червоний гудзик апарата. I вмить знову круто повертається до графа Елленберга.

– Так, значить, безнадiйна справа, чи як?!

Граф Елленберг несмiло пiдступає на два кроки ближче й просить у пана президента дозволу висловити деякi мiркування з цього приводу. Судячи з того, що злодiй не обзивається нi на якi пропозицiї, не робить нiякiсiньких спроб увiйти в переговори, можна гадати, що тут справа не в грошах, а в чомусь iншому. На його думку, коли пан президент дозволить, то це справа Iнараку. Тiльки вiн може з чисто мстивих, не грошових мотивiв ховати цю рiч у себе. А з Iнараком, як вiдомо пановi президентовi, не так легко справитись.

Пан президент раптом iз усiєї сили б'є кулаком по столу. Щось хряскає, з якогось апарата вiдлiтає щось металiчне й котиться по пiдлозi.

– Проклята банда!!

Граф Елленберг довго навшпиньки ходить круг столу, нахилившись i шукаючи металiчну частинку, а пан президент, во-лосяно сопучи носом, гнiвно тикає по черзi то в червоний, то в зелений гудзик. I на червоному та на зеленому екранчику швидко, злякано миготять цифри.

– Пане мiнiстре! Я вас прошу зараз же поспитати її свiт лiсть принцесу, чи не можу я все таки побачитися з нею, не виконавши поки умови щодо коронки. А начальниковi полiцiї i вам, пане мiнiстре, я висловлюю своє незадоволення. Можете йти.

Граф Елленберг низько вклоняється i стишка, м'яко виходить iз кабiнету. Вигляд у нього непорозумiлий, винуватий, хмарно-пригнiчений i побожно поштивий.

Але в себе в кабiнетi, приймаючи начальника полiцiї, вiн люто, швидко, штурхаючись у кутки, як пантера у клiтцi, бiгає по кiмнатi й тоненьким голосом iз посiрiлими устами кричить:

– Йолопи! Нiкчеми! Ледарi!

Начальник полiцiї винувато, пригнiчено гладить спiтнiлу червону лисину й побожно-поштиво зiтхає.

Пiсля того граф Елленберг їде до принцеси, i вигляд у нього такий, як у людини, якiй би доручили з голими руками пере лiзти височенну стiну.

Пан же президент кличе Вiнтера й велить подати лiки. I новi, новi, а не старi! Йолопи!

Серце спотикається, як пiдбитий кiнь. Пiт без перестанку виступає й тече по тiлу, наче по дiрявiй дiжцi з водою.

Вiн приймає аж пiвсклянки лiкiв i оголює груди. Розумiється, принцеса без коронки Зiгфрiда не прийме його. I має рацiю!

Салюти, вибухи, музика, крики галасують за вiкном, йолопи, нiкчеми, злодiї, бандити. Країна рабiв, хамiв, бандитiв i злодiїв.

– Позачиняти всi вiкна! Зашморгнути портьєри!

Вiнтер, увесь витягнений, як тонюсiнька злякана гадючка, нечутно бiжить од вiкна до вiкна, швиденько зачиняє їх, зашморгує темнi портьєри i, тривожно блискаючи очима в темно-золотiй пiтьмi на непорушне розхристане пiтне тiло пана президента, так само нечутно на хвостику вислизуе з кабiнету.

А Нiмеччина салютує, гримить, трiпочеться в нацiональних прапорах, – стрiчає трiумфуючого нареченого, владику й господаря свого.

***

У вiкна червоного салону громовими хвилями раз по раз укочуються вибухи гармат. I щораз на столi в панiцi й жаху дрiбно труситься тонесенька вазочка.

Принцеса Елiза сидить у фотелi, закинувши голову на спинку його, виставивши довгу, обточену шию наперед. Очi в неї заплющенi й слабо здригаються за кожним вибухом салюту. Трiумф хама, вбiйника й злодiя, що вкрав трон Нiмеччини, життя батька й брата, коронку Зiгфрiда й хоче вкрасти життя та честь принцеси Елiзи. Чи не забагато, пане злодiю? Чи не доведеться дорого заплатити за все?

От зараз має приїхати посланець банкiра Мертенса, слуга "нової аристократiї". Що вiн має переказати вiд свого ясновельможного пана? Що умови виконано i їй треба брати свiй хрест? З радiсним, щасливим, гордим усмiхом?

Добре. Вiзьме. Усмiхнеться. Але останнiй її усмiх, пане банкiре, буде iнший. I коли все те, що вона має на метi, виявиться утопiєю й неможливiстю, як каже герцог бравншвайзький, то одне, у кожному разi, утопiєю не буде. помста! Люта, всевикупаюча, всепокриваюча помста. О, це буде! Нехай тепер трiумфуючий пан пишається цим гуркотом. Нехай. От вiн у цей момент гордо, велично, всемогутньо возсiдае на тронi бiржової слави своєї i жде на неї, спадкоємицю слави справжнiх тронiв, щоб ущасливити своїм вибором. Добре. Вона готова на цю честь. Готова з щасливим i вдячним усмiхом прийняти з його рук ним самим таки украдену коронку Зiгфрiда. Але чи не буде це символом, пане трiумфаторе?

Тiльки трохи дивно, що про знайдення її принцесу Елiзу не сповiщено. Ага, бояться, – це ж торг- з поли до поли. Чи хоче з помпою трiумф свiй заокруглити? I так добре.

Гарматний гук потроху стихає. Стає чути, неначе пiсля бурi й зливи, шелест листя, щебет птиць, голоси людей. З саду па шить теплим нiжним духом квiток. Квiти – як династiї: однi помирають, другi заступають їхнє мiсце, щоб i собi уступитися наступникам своїм. Але б уз к у вже немає, вiн одцвiв!

I раптом князiвна Елiза чує, як солодкий страх нiжно коле в серце. I сьогоднi ж буде вечiр, буде нiч, i будуть сни. I сьогоднi, лягаючи в лiжко, вона буде боятись, i хотiти, i дивуватись, i горiти соромом i гнiвом. I може буде "те", страшне, незрозумiле, дике, хворобливе й безмежно блаженне. А може, й нi. А як не буде, їй завтра буде й легко, i надiйно, i тайно-сумно та журно.

Що є сон? Постiйне осоромлювання законiв людської логiки, приписiв, моралi, всiх тям часу й простору, бенкет голої челядi без хазяїна; глум i трiумф голої людини над своїм одягом.

Що ж, як не безсоромний, цинiчний глум – її безумнi сни, над якими вона, хазяїн, не має нiякої волi. Що ж, як не осоромлювання всiх людських законiв логiки й розуму – ця її хороблива нiчна радiсть? Та хiба тiльки ж нiчна? Хiба вона вдень, у хвилину втоми, знесилля, коли падає воля її, хiба вона не чує тої самої незрозумiлої, божевiльної, але нестямно-квилюючої, вдячної й зворушної нiжностi до цього кривого, чудного сина льокая? I хiба вона не стояла вже раз пiд вiк ном у нього вночi й не слiдкувала з болючим зворушенням, як мило, втiшно й заглиблено-серйозно видмухує губами пiснi над роботою цей син льокая? I не тяглись її руки до нього, i не хотiлось їй крикнути криком усеї iстоти своєї: "Мужу мiй! Єдиний, прекрасний мужу мiй!" I коли вона це каже щоразу ввi снi (але каже вiльно, голо, скинувш i логiку и розум, див но забувши про їх iснування), коли та сама нiжнiсть хапає в обiйми пекучу насолоду й справляє з нею банкет радостi, то де ж сон, а де не сон? А хiба це не сон, що вона ще нi разу, крiм тої ночi пiд вiкном, не бачила його пiсля того вечора в бузковiй алеї? В очi не глянула, не торкнулась до нього, до того, який майже щоночi приходить до неї як муж, як єдиний, коханий, до якого з таким криком щастя тулиться все її тiло?

Князiвна Елiза розплющує очi i швидко, як прокинувшись од несподiваного сну, чепурить зачiску. Господи, знову вона пiддається цьому божевiллю. Це ж явна хороба, це – ненор мальнiсть, ознаки дегенерацiї. Ясно ж про подiбнi явища сказано у Клiнгера!

Князiвна Елiза нетерпляче зиркає на телефон, неначе там сидить граф Елленберг, i починає твердо, рiвно ходити по кiмнатi Треба себе рiшуче взяти в руки. Якщо це – хороба, то лiкуватися, боротись, а не збiльшувати її дурними фiлософiями!

Але коли князiвна Елiза сiдає знов у фотель, i втома, що цiлий день тоскно ниє в тiлi, знову теплою млявою рукою обнiмає її шию й нагинає на груди, їй раптом стає страшно. Зараз вона повинна переступити через якийсь порiг, iз-за якого вороття вже не буде, але за яким… Що за ним є? Талiсман, розрив-трава, яка верне вкрадене злим чарiвником царство? Чи страховища, якi закатують її?

I не вiриться князiвнi Елiзi, що там є розрив-трава. Там просто бiржовi, жорстокi, тупi, чужi, огиднi iстоти, якi самою своєю чужiстю, тупiстю задушать її А вона йде до них. Хiба ж це не сон, не глум з логiки? I "справжнiм, законним" мужем буде коротконогий хам i убiйник її батька й брата?

I раптом князiвна Елiза чує, як їй вибухом, нестерпно, болючо-жадно хочеться бачити лице з одвертими, чистими, голими очима, тоненькi волосинки кутикiв уст, каштанову з пiдпалом гриву волосся, яку так зворушливо смiшно загрiбують довгi, тонкi пальцi. Голодно, кричуще, з тупотом нiг хочеться! Нехай тодi все – розрив трава чи страховище, подвиг чи самогубство, перемога чи загибель, а тепер тiльки побачити, тiльки торкнутись очима вдень при свiтлi сонця до нього, до єдиного, незрозумiлого, такого далекого та чужого й такого близького та рiдного! Зараз, негайно!

Але в цю мить камердинер Фрiц, невмiло-поштиво схиляючи жовто-золотисту кучеряву голову, докладає про пана графа Адольфа фон Елленберга. Князiвна Елiза холодно напускав на очi важкi вiї й велично хитає головою. Щасливий комiсiонер трiумфуючого хама!

Але, на диво, нi особливого щастя, нi кричущого трiумфу в усiй постатi комiсiонера не помiтно. Це швидше постать кiшки, що, пригинаючись i витягшись, лiзе муром за горобцями. Вiн вiтає її свiтлiсть iз великою подiєю, з першим етапом у досягненнi великої мети; вiн iз тихим, улазливим ентузiазмом розповiдає всi повiдомлення телеграфiчних агентств, вiн розписує всю пишнiсть i величнiсть параду, салютiв Нiмеччини своєму генiальному представниковi на Конгресi Нової Ери; а проте щось не зовсiм певне, пiдповзливе чути в його словах. Боїться зразу викладати вексель на стiл? Викладай, комiсiонере, принцеса Елiза готова.

Але тим бiльше вона хоче зараз же, негайно бачити тонкi волосинки уст! Тим бiльше!

I принцеса Елiза пропонує графовi Адольфовi вийти трохи до саду. В покоях перед вечором занадто душно.

Граф Адольф, поштиво перегнувшись, пропускає принцесу Елiзу поперед й обережно, весь витягшись, лiзе за нею. А коли вона виходить iз салону, через другi дверi просувається жовтокучерява голова Фрiца й озирає кiмнату.

В саду повно золотого, сонячного, задушно-запашного бринiння й дзижчання. Рознiжено куняють на химерно повикручуваних клумбах голiвки квiток, а круг них, як дами круг матерiй на розпродажу, товпляться бджоли, сiдають, залазять усередину, i здається, що квiтки судорожно затрусять голiвками вiд лоскоту. I порожньо в саду, нi душi. Нi, якась постать!

– Так, так, розумiється, це грандiозна подiя. Треба сподiватись… – Ах, то старий Йоганн ножицями на колiщатах стриже траву.

– … треба сподiватись, що й далi йтиме добре. Хоча вiдношення Союзу Схiдних Держав викликає деякi сумнiви.

Граф Адольф зриває листок i з вибачливою посмiшкою за кiнчик стебельця крутить його в двох пальцях. О, це пуск Союз Схiдних Держав чудесно розумiє, що вiн не може вдаватись у боротьбу з Заходом Безнадiйна справа.

Тут граф Адольф робить маленьку паузу. Князiвна Елiза. рiвно несучи голову, як червоний вугiль у чорному свiтильни ку, звужує очi i знає, що скаже граф Адольф фон Елленберг.

I коли вiн починає говорити, у звужених очах холодно ки ває головою посмiшка, – ну, розумiється.

– Але я сподiваюсь, що пан Мертенс буде такий добрий i в цей же вiзит завезе й коронку Зiгфрiда?

Адольф потуплює очi, мовчить i глибоко зiтхає: на великий исаль, коронки ще не знайдено.

Принцеса Елiза зупиняється i здивовано дивиться просто в лице посланця. Що мають значити його слова? Приховують коронку, манять нею, в'яжyть?

Граф Адольф мусить iще раз, iз найбiльшим його жалем, пiдтвердити, що коронки поки що не знайдено. Але вона безумовно знайдеться, полiцiя стоїть уже на певному шляху. Звичайно, це умова її свiтлостi, але йому здається, коли її свiтлiсть дозволять, то головнiшою умовою є друга корона. Розумiється, коронка Зiгфрiда…

Але князiвна Елiза не дає йому докiнчити. Для неї всi умови важнi, i коли хоч одної з них не виконано, то договору ще не складено. Вона не може прийняти пана Мертенса.

I її свiтлiсть велично й категорично крутить головою. А в душi скоками, вибриками гасає радiсть, як юрба школярiв, у яких захорiв на сьогоднi вчитель. Яке щастя, що коронки ще не знайденої її знайдуть, неодмiнно, безумовно, полiцiя вже стоїть на певному шляху. Але яка радiсть, що не тепер, не зразу, не "вже"!

I вмить назустрiч, iз-за рогу алеї, з'являється, шкандибаючи, висока постать доктора Рудольфа. В руках у нього невеличкий оберемочок трави й листя. Вiн уважно щось розглядає в ньому, помаленьку йдучи та легенько без свисту насвистуючи пiсеньку. Одне пасмо темно-каштанового з пiдпалом волосся смiшною дужкою стоїть йому над похиленим чолом. А руки занятi, i не можна загребти її.

Принцеса Елiза, почуваючи, як уся кров її густо палючою лавою суне в лице й пiд очима починають горiти вилицi, неначе вiд морозу, а ноги слабнуть так, що нема сили пересувати їх, ще величнiше закидає лице i спокiйним, злегка глухуватим, тьмяним голосом каже:

– Так, так, графе, це надзвичайно…

Доктор Рудольф швидко пiдводить голову i злякано дивиться перед собою.

– …надзвичайно важна подiя. Я дуже тiшуся, що пан Мертенс був такий чемний…

Одвертi, чистi, дитячi очi так безумно-комiчно, так зворушливо-смiшно дивляться, не клiпаючи. Вiн робить рух, хоче втекти вбiк.

– …такий чемний, що… що попрохав вас згаяти час i поiнформувати мене. Я дуже дякую…

О, граф Адольф готовий увесь свiй час, усi сили вiддати тiй великiй справi, яка обiцяє так багато всьому нiмецькому народовi! О, вiн готовий…

Доктор Рудольф притискує обома руками оберемочок до грудей i нiжно та обережно тримає його, як заснулу дитину. А куточки уст, тi самi страшнi, загорненi догори ниточки, так розгублено посмiхаються. Вiн не зводить iз неї очей, широких, винуватих, прохальних. Принцеса Елiза злегка похмурює брови й тiсно складає уста: вiн смiє винуватими очима дивитись на неї! Вiн смiє почувати себе винним перед нею! Вiн, син льокая!

Доктор Рудольф, не доходячи кiлька крокiв, незграбно уклоняється, тримаючи руки з травою на грудях. Граф Адольф неуважно, злегка хитає йому головою й говорить далi. I те, що граф Адольф так хитає, а "той" так дивиться, робить її ноги твердими, голову чистою й сухою, наче пролетiв вiтер i здмух-гiув якiсь нездоровi, гарячi випари. Вона – божевiльна. Як смiє цей калiка почувати себе винним?! Як вона дозволяє йому так дивитись?!

Принцеса Елiза так само злегка, недбало хитає калiцi головою й уважно слухає графа Адольфа. А коли калiка рiвняється з ними, вона кидає на нього неуважним поглядом i раптом пригадує.

– А! Пане Шторе! Вибачте, графе, одну хвилиночку.

Доктор Рудольф, увесь почервонiвши, стоїть, i жде, i мучиться, що на грудях у нього оберемок трави.

– У мене в покоях, пане Шторе, попсувалися дзвiнки. Будь ласка, полагодьте їх. I прошу швидше.

Вона недбало хитає йому головою й повертається до графа Адольфа. Вона слухає далi пана графа, нехай вiн вибачить за маленьку перерву, але вона побачила цього чоловiка й скористувалася випадком.

Графовi Адольфовi трошки нiяково, – з доктором Рудi в їхнiй родинi поводяться не як iз сином слуги, а як iз своїм. Здаеться, принцесi це вiдомо. Але що то вродженiсть до влади, – вона навiть не помiчає, що образила людину.

Граф Адольф якийсь мент мовчить i обережно боком ступає поруч iз її свiтлiстю. А її свiтлiсть спокiйно й велично пливе далi алеєю, несучи голiвку червоної гадючки на тiлi чорного лебедя.

Пройшовши трохи вперед, принцеса раптом не вiдомо чого посеред алеї повертає назад i так само спокiйно й велично пливе далi. В кiнцi алеї видно рябу вiд сонячних плям постать доктора Рудольфа з похиленою головою i притисненими до бокiв лiктями. А ще далi поворот до оранжереї, що поблискує червоним одсвiтом вiкон крiзь дерево. Доктор Рудольф зникає за поворотом, а її свiтлiсть знову не вiдомо чого повертає назад.

I так вони ходять довго; принцесi ще не хочеться йти до покоїв, її дуже цiкавлять деталi Свiтового Конгресу, i вона ставить одне питання за другим, уважно й терпляче вислухуючи вiдповiдi графа.

В поворотi знову з'являється, шкандибаючи, постать доктора Рудольфа. В руках уже нема трави, але зате щось iнше, поблискуюче. Ага, iнструменти. Очевидно, бiдолаха йде лагодити дзвiнки. Тiльки чи розумiється вiн, хiмiк, на електричних дзвiнках?

А принцеса й не дивиться. Ну, добре. А чого, власне, намiчають Швейцарiю на мiсце осiдку майбутнього уряду? Їй би дуже цiкаво знати не газетнi, а iнтимнi, справжнi мотиви цього проекту.

I вже назад не повертає, а помалу, повiльно, з пильною увагою слухаючи графа, простує до будинку.

I коли вони через терасу наближаються малим коридором до червоного салону, їм через розчиненi дверi видно, як Софi, Фрiц i доктор Рудольф стоять бiля гудзика дзвiнка й з непорозумiнням балакають. Побачивши принцесу й графа, доктор Рудольф похапцем збирає з фотеля свої iнструменти, а Софi та Фрiц одходять ближче до дверей.

Виясняється маленьке непорозумiння. Насамперед, що доктор Рудольф нiчого не тямить у дзвiнках, а друге, що й тямити не треба, бо всi дзвiнки функцiонують цiлком справно.

– Ах, так? Ну, тим краще.

I принцеса неуважно хитає головою всiм трьом, – Софi, Фрi-цовi й докторовi Рудольфовi. Доктор Рудольф нiяково вклоняється i, чудно посмiхаючись, помалу, неначе в задумi, виходить за камеристкою й камердинером.

А тодi принцеса подаь руку графовi Адольфовi й одпускає його.

I коли стихає тихий рип його крокiв за дверима, вона швидко пiдходить до вiкна й бачить унизу на дорiжцi похилену голову доктора Рудольфа, яка вiд шкандибання ритмiчно похитується на лiвий бiк. У руках у нього видно кiнчики iнструментiв, а в спинi чи бiль сорому, чи задуму, чи непорозумiння.

Коли вiн зникає за кущами, принцеса Елiза помалу вiдходить од вiкна, сiдає в той самий фотель, що сидiла пiд час салюту, i так само заплющує очi, закинувши голову назад.

Неспокiй i тоскна порожнеча гудуть у всьому тiлi, як завивання вiтру в старiй, покинутiй каплицi. Самотньо й тужно, як пiсля вiд!їзду дорогої людини на малесенькiй безлюднiй станцiйцi.

От i побачила! От i радiла, що коронка не знайшлась. От так i треба їй.

Ну що ж, тим краще! А навiть, може, i треба тiльки так бачити? Бо як же iнакше?

Але у вiдповiдь на це в щоки гаряче шугає кров i наче хтось чужий просовує, як фотографiчний знiмок, у мозок шматочок сну цiєї ночi.

Принцеса Елiза безсило приплющує очi й раптом зараз же живо повертає їх у той бiк, звiдки в них гострими голочками червонуватого блиску вдарилося щось металiчне. На фотелi пiд дзвiнком жовтяво-червоно поблискує якийсь довгенький, тонесенький iнструмент.

Князiвна Елiза швидко встає, озирається й пiдходить до фотеля. Це – маленькi, чепурненькi щипчики з жовтого металу. Принцеса бере їх у руки й розглядає. Боже, якi смiшнi, якi зворушливо наївнi щипчики! Ну, що ж ними можна робити в електротехнiцi?!

I раптом принцеса помалу пiдносить зворушливо наївнi щипчики до уст i довго стоїть так, заплющивши очi. Потiм злякано розплющує їх, дивиться на дверi i, сховавши щипчики в руцi, поспiшно йде до спальнi. Там виймає ту шкатулку, в якiй була коронка Зiгфрiда, i на її мiсце кладе щипчики, якими нiчого не можна зробити в електротехнiцi.

***

Крiзь гуркiт, дзвякiт, скрегiт мiста пробирається гунява, схлиплива мелодiя катеринки, – обiдрана старчиха з проваленим носом серед ярмарку дiлового, заклопотаного натовпу.

Макс раптом перестає писати й слухає.

От схлипує й гунявить катеринка. I яким нiжним сумом вiє од цiєї гунявостi, коли подумаєш, що завтра, може, ти будеш мертвий i нiколи нiколи не почуєш її, i який той зворушливо-гарний клаптик передвечiрнього неба, зеленкуватий, з малиновими переливами, високий-високий, з клубочками хмаринок, як сивi кучерi дiдуся. Це ж – життя. I ця катеринка, i клаптик неба, i стара обгризена зубна щiточка, яку панi Голтман усе десь знаходить i неодмiнно кладе йому на комодi, i подовгувата пишна куверта Сузанни з коротенькою прощальною записочкою; i статут Iнараку; i опухи шпалер, подiбних до мiхурiв ошпареного тiла, все ж це життя, все повне свого змiсту й своєї краси. Всього цього може вже не бути сьогоднi, завтра, через тиждень.

Гуде, скреготить, дзвякає, труситься, як у пропасницi, Берлiн. Невинно-лагiдно кучерявляться малиновi хмаринки. Лопотять мотори вгорi, внизу, з бокiв. Гуняво схлипує старим-старим романсом катеринка i часом по-старечому збивається й кашляє.

Макс стрiпує надокучливий хвилястий чуб i пише далi. Вмить iзлякано пiдкидає головою й поспiшно дивиться на годинник. О нi, засiдання о восьмiй, ще якихось двi години. Можна далi.

Але в дверi обережно хтось стукає. Макс нетерпляче, досадливо кривиться й озирається.

Тiна. Синя суконька, зелененький жакет i фiолетовий, загонистий капелюшок. Ех, франтиха! Сузанна аж здригнулась би, наче шматочок скла розгризла б, побачивши тебе. А в руцi зовсiм новенька, цiлком модна й дорога торбинка.

Тiна мовчки пiдходить до Макса й дитячим жестом подає йому руку. Макс, не встаючи, потискує твердi, шорсткi пальцi й пильно дивиться в гарненьке, горбоносе личко Тiни. Еге, та вона п'яненька! Темно-синi очi каламутнi, широкi губи мокрi, маснi, з-пiд загонистого капелюшка вибиваються темнi, свердликом покрученi пасма волосся Де ж це вона так зарання?

– Ну, як ся маєте, Тiно? Що новенького?

Тiна мовчки вередливо випинає нижню вогку губу й сiдає збоку столу на стiлець, зараз же витягнувши тонкi, гарнi ноги в дорогих, модних панчохах i граючи ними.

– Щось вас давненько не видно було, Тiно?

Тiна несподiвано показує йому кiнчик язика i смiється. Зуби в неї квадратовi, рiдкi й жовтi, зовсiм як у панi Надель.

– Гуляла! – раптом сердито каже вона зараз же пiсля смiху i з викликом дивиться на Макса.

Макс посмiхається и сердито чухає за вухом: не вдасться докiнчити.

Тiна ж виймає з торбинки маленьке дзеркальце й дивиться в нього, але, показавши собi язика, зараз же кидає дзеркальце назад i, замiсть нього, витягує малесеньку рожеву порцелянову ляльку. Зиркнувши на Макса, вона одним пальцем нiжно гладить ляльку по голiвцi й по тупо-здивованому, бiло-рожевому личку. Потiм пiдносить її до уст, i, спiдлоба дивлячись на Макса, цiлує.

Гм, це вже щось нове в неї.

– А я й не знав, що ви ще й досi ляльками граєiесь.

Тiна пильним, довгим, п'яним поглядом дивиться на Макса, потiм мовчки задирає суконьку ляльцi й демонстративно повертає її голою цегляно-червоною спинкою до нього. I зараз же, нiжно поправивши суконьку, кладе ляльку в торбинку.

– Я гуляю. Святкую посаду. Вулицю кинула, в "домi" тепер. Прийдете в гостi до мене?

Макс усмiхається.

– А чого ж, з охотою коли-небудь.

Тiна зневажливо випинає губу. Ф-фа! Не прийде вiн, бреше. Бо лицемiрний соцiал-демократ. Але їй наплювать.

Вона знову витягує ноги в нових панчохах i сердито милується ними.

– А правда ж, то брехня, що нiби як гуляща дiвка поспить iз тим, кого кохас, то i в неї буде дитина? Брехня? Га?

I Тiна пильно дивиться на свої черевики.

Макс уважно, гостро зиркає на неї, нахмурюється й виймає цигарку. Потiм серйозно, дуже серйозно вiдповiдає.

– Нi, здається, це правда, Тiно.

Тiна швидко пiдводить голову й допитливо, неймовiрно вдивляється в гарне, хмуро-скупчене, з розкудовченим чубом лице Макса. Але вiн старанно закурює й не бачить її погляду.

У дверi знову стукають. Макс занадто швидко озирається й кричить "Увiйдiть!"

На порозi з'являється струнка постать, iз модним тоненьким прутиком у руцi, одягнена в "переливчасту" сукню нової матерiї, яка грає, переливається тонами темних фарб, як музика. З пiд прозорого, як крильця бабки-русалки, i теж "переливчастого" капелюха насмiшкувато-привiтно дивляться великi, вогкi, темнi очi телицi. За нею в коридорчику зацiкавлено визирає обличчя панi Гольман.

Макс злякано пiдводиться й нерiшуче йде їй назустрiч.

– Можна? Я не перешкоджаю? Я теж тiльки на хвилинку.

I Сузанна, мило, гумористичне морщачи уста, пiдкреслює "на хвилинку". А очi вже, як двi ластiвки, прожогом черкають об Тiну й одлiтають убiк.

Тiна, вся зiщулившись, незручно бере свою торбинку не за ремiнець, а в руку, й пiдводиться. На "переливчасту" даму вона не дивиться, а, проходячи повз Макса, хитає йому головою в убогенькому загонистому капелюшку й обережно, як повз насвiжопофарбовану стiну, проходить бiля "порядної жiнки". Сузанна скоса вколює її поглядом i одступається трохи вбiк.

Макс майже не бачить, як виходить Тiна. Сузанна в нього, сама, вперше! У цiй мiзернiй, бруднiй, негарнiй хатинцi, з цими страшними мiхурами рудих шпалер на стiнах, з обгризеними зубними щiточками на комодi. Така вся опукло гарна, чужа, наче з iншого свiту, вона тут, у цiй обстановi.

Вiн червонiє й од нiяковостi покушує правий бiк нижньої губи, забувши навiть попросити сiсти.

А Сузанна не помiчає нi мiхурiв, нi щiточок, нi самої хатинки. Вона просто стоїть й мило, насмiшкувато розповiдає, як вона проїжджала цiєю мiсцевiстю й як їй прийшла думха зробити прощальний перед Гiмалаями вiзит її одному доброму приятелевi й завзятому соцiалiстовi пановi Максовi Шторовi.

У дверi знову стукiт, нерiшучий, нерiвний.

– Ввiйдiть!

Нема нiкого i знову стукiт. Макс нетерпляче, швидко йде до дверей i одчиняє. За ними збоку стоїть Тiна з похмуро насупленими бровами. Вона мовчки киває йому головою й одходить задом далi, у куток коридорчика. Макс озирається, прохає вибачення в Сузаннн, яка занадто охоче й живо просить його не церемонитись, i виходить за Тiною.

Вона вже тримає в руцi тонкий пакетик, загорнутий у газе-товий папiр. Простягнувши його рвучким жестом Максовi, вона сердито каже:

– Грошi. Передасте мамi? Та тiльки на лiки їй.

Макс помалу бере пакетик i важно дивиться на Тiну. Потiм затримує її руку з шорсткими, робочими пальцями, дуже потискує її з натиском, тихо, м'яко говорить:

– Я неодмiнно прийду до вас у гостi, Тiно. Чуєте? Дайте тiльки вашу адресу.

Тiна скидає на нього догори щасливими, засоромленими очима, робиться вся нiжною, наче тверезiшою й лагiдною, як маленька дiвчинка, i тихо, змовницьким шепотом кидає:

– Я лишу адресу панi Гольман. Добре?

Вiд неї тепло й гостро тягне алкоголем.

Макс хитає головою, ще раз потискує руку їй, ховає грошi в кишеню й вертається до себе. йому вже не нiяково й не хочеться кусати губу.

Сузанна так само стоїть посеред кiмнати й потьохкує з тонесеньким свистом прутиком. I так само не дивиться нi на мiхурi на стiнах, нi на коротеньку канапку, нi на що; неначе вона давно-давно вже знає цю кiмнату, її мiхурi, канапку, обгризену щiточку й нiчого особливого в них не помiчає.

– Хто ця мила дiвчина?

Ну, розумiється, вона повинна саме так спитати: "мила", не "чудна", не "смiшна", а "мила". О Сузанно! А сiсти, очевидячки, гидує.

Макс поводить рукою до стiльця й прибiльшено насмiшкувато посмiхається.

– Може, присядеш "на хвилинку"?

Сузанна героїчно пiдходить до стiльця, де сидiла Тiна, швидко, непомiтно окидає його оком i з охочим виглядом сiдає.

Макс теж сiдає на своє мiсце й з недбалим виразом закурює. Ах, Сузанна, здається, запитала, хто ця мила дiвчина? Це-проститутка, дочка одного його товариша.

I з чекаючою посмiшкою пускає дим убiк, щоб не курити на Сузанну.

Сузанна знов, наче вона й знала, наче так i слiд, щоб у кiмнатi Макса були проститутки, охоче, з байдужою привiтнiстю хитає головою. А очi вогко, про себе весь час смiються.

– Ця дiвчина колись, як i я, вчинила страшне злочинство: покохала вищу iстоту, сина фабриканта. За це батько вигнав її з дому. Пiсля того її вигнала вища iстота. А коли вона стала тим, хто є, її вигнало наше морально-чисте громадянство.

– Ну, проте знаходяться такi, що й приймають? Га?

I Сузанна, смiючись очима й хльоснувши прутиком, легко й гнучко встає, – їй треба вже йти. На Макса солодко й нiжно вiє її пахощами й духом волосся, вiд якого хочеться схопити вище лiктя цю точену руку й здушити так, щоб очi перестали посмiхатись.

Нi про останнє побачення, нi про його листа вона навiть не згадує, – може, навiть i рада, що так вийшло.

Макс теж пiдводиться i теж нi слова про те.

– Коли ж на Гiмалаї?

Сузанна безжурно знизує плечима. Невiдомо. Коли збереться все товариство.

– Ми чекаємо ще на одного скульптора. Ну, бувай. Мушу спiшити. Заходь часом. Я, мабуть, ще тижнiв зо два задержусь

Вона, переливаючись то нiжною ржею, то тьмяним золотом, поправляє капелюха i, насмiшкувато смiючись очима, бадьоро, привiтно простягає йому руку. Макс увiчливо вклоняється й проводжає Сузанну до дверей на сходи. На сходах вона ще раз мило, ласкаво хитає йому головою й швиденько сходить униз, потьохкуючи прутиком.

Але як тiльки грюкають дверi за Максом, вона перестає тьохкати прутиком, перестає безжурно посмiхатись i спiшити. Сходить помалу, iнодi прислухаючись догори й навiть зупиняючись I очi їй не смiються вогко й насмiшкувато, – вони стомленi, тоскнi й понурi.

А Макс, навпаки, швидко, бурхливо, розмашисте ходить по кiмнатi й посмiхається. Ха! Прийшла показати, що їй начхати на нього. "Ми чекаємо на скульптора". Хто то "ми"? Ну, i чекай, будь ласка.

В кiмнатi ще стоїть слiд її пахощiв, насмiшкуватих, безжурних, байдуже привiтних. Погляд Макса падає на зубну щiточку. Вiн люто хапає її, шукає, куди б сховати, й роздратовано кладе в шухляду столу.

Потiм сiдає й рiшуче пiдсуває до себе рукопис. Але в вухах волосяним свистом потьохкує прутик, i вiд цього в грудях кипить глухе, незрозумiле роздратування, неспокiй, образа.

Очi його машинально бiгають по рядках, нiчого не бачачи, i раптом за щось зачiпаються. Макс приглядається й читає: "i яка-небудь стара, обгризена, негодяща зубна щiточка для того, хто пам'ятає, що все це е життя, неповторне й дорогоцiнне, може дати серед певних умов зворушену радiсть i красу".

Макс хитає голвою й кривить губи усмiхом.

А вiн поводиться так, нiби його життя застраховане й цiлком забезпечене найменше на п'ятдесят рокiв. Очевидно, пам'ятати, вiчно стояти з лiхтарем пам'ятання проти цих усiх "елементiв" життя не гак легко, як записати на папiр. I коли з'являється "елемент" у переливчастiй сукнi, з прутиком, з вог ким смiшком, з недавно цiлованими устами, то всi iншi "елементи", а серед них i пам'ять, i смерть, i зубна щiгочка мусять посгиратися, як стерлася Тiна.

Чи варто ж писати цiлу книгу при те, з чого кiлька рядкiв вiн так само виконує, як тi соцiалiсти, що пишуть величезнi томи про соцiалiзм?

Сперши голову на руку, Макс похмуро дивиться вгору на вузенький клаптик вечiрнього неба. Кучерявi хмаринки пороз тягалися, позагострювались, посiрiли й стали подiбнi до снiгових, шпилястих гiр. А як чудесно було б лежати отак-о десь у височезних горах i дивитися в небо. Лежати й дивитись, без думок, без сумнiвiв, без скаженого гону й без вiчної думки про те, що завтра ти, може, не бачитимеш бiльше нi гiр, нi неба, нi самого себе. Лежати, цiлувати землю, небо, хмаринки й почувати, що ти житимеш вiчно, жадно, безкрайньо, що ти не можеш померти бо ти неподiльна, чиста й безгрiшна, як вони, частинка їх.

I що бiльше думає Макс, то дорожчими, любовнiшими стають гостроверхi хмарини, то бiльше стихає роздратування й хатинка набирає тихого затишку разом iз негарними, милими мiхурами шпалер, якi панi Гольман нiяк не збереться позалiплювати. Десь iзбоку сумовитим, задумливим контральто дзвонять у церквi. "Беннь! Беннь!"

Очi Макса падають на рукопис i читають: "…i яка-небудь стара, обгризена, негодяща зубна щiточка…"

Макс стрiпує чубом, швидко висуває шухляду, виймає зубну щiточку й односить її знову на комод. I зовсiм не "яка не-будь", а чудесна, гарна, заслужена щiточка! Вiн вибирає їй найпочеснiше мiсце, поруч iз скринькою бритв (подарунком матерi), й поштиво вклоняється перед нею.

I вмить його погляд падає на жовтеньку книжечку статуту Iнараку. Наче наступивши на гострий цвях, вiн iз жахом скидає руками, вихоплює годинника, дивиться, знову змахує руками, жужмом, з люттю засуває рукопис iз усiма його "елементами" в шухляду, бурею вибiгає з помешкання i скажено летить сходами вниз. I всi "елементи", самоцiннi, неповторнi, в панiцi принишкли по куточках душi, як горобцi перед нале-тiлим шулiкою.

***

– Товаришу Шторе, ви запiзнились на двадцять хвилин. Роблю вам заввагу. Прошу заняти своє мiсце.

– Отже, бiльшiстю голосiв, товаришi, постановляється першим розглядати питання про товариша Рiнкеля. Слово має товариш Кестенбавм. Увага, товаришi!

Товариш Штор винувато навшпиньках пiдходить до довгого столу, немов для вечерi наготовленого, тихесенько сiдає поруч iз Шпiндлером i аж тодi швиденько з полегкiстю витирає пiт iз чола, лиця, шиї, рук. I невже тiльки вiн один запiзнився? Так, здається, вiн один: Тiле, Шпiндлер, Клара, Гоферт, Брави Паровоз, Кестенбавм i Рiнкель. Усi. Ну, добре, що i принаймнi не спiзнився на справу Рiнкеля.

Товариш Кестенбавм нервово потирає пiд пiджаком лiвою рукою правий бiк грудей. Рiденьке волосся вже прилипло йому до зморшкуватого чола; вже запалi, вузенькi хоровитi груди дихають нерiвно, з хригом, стомлено. Ех, бiдолаха! А бiй же ще й не починався!

Товариш же Рiнкель стоїть по другий бiк столу, спершися влечем об одвiрок та спокiйно заклавши руку за пазуху й вибачливо, трошки гумористичне, але з пошани до зiбрання стримано посмiхаючись. Нижня соковита, червона губа трошки одвисла, i з за неї бiло поблискують рiвнi, гарнi зуби Гордовитий нiс випинає ще з бiльшою, ласкавою гiднiстю свою горбинку. Розумнi очi поглядають iз спокiйним i веселим чеканням. Це, власне, буде не бiй, а несподiвана забавка, яку милий товариш Кестенбавм неодмiнно хоче дати товаришам, милi товаришi мусять прийняти її. Ну що ж, вiн жде перших нападiв, слово за товаришем Кестенбавмом.

Надворi ще видно; ще вгорi на двадцятих поверхах будинкiв червоно-буряковим вiтряним сонцем палають вiкна. Надворi грюкiт, гуркiт, дзвякiт.

А тут, у кутках, суворо й поважно стоять, як вартовi, iнара-кiсти, синьо-сiрi, мовчазнi тiнi; портьєри на вiкнах щiльно, до найменшої щiлинки позапинанi, i над столом урочисто та строго не клiпає лампа. Сьогоднi тут мають бути важнi подiї.

Обличчя також строгi, сухi, позамиканi на ключ цiлковитої об'єктивностi.

Слово за товаришем Кестенбавмом. Товариш Кестенбавм проводить пальцями по вусах, прочищаючи дорогу словам, хрипко й безуспiшно викашлюється, зручнiше вмощує праву руку на спинцi стiльця, потуплюється i, нарештi, скинувши догори малесенькою, стиснутою на висках голiвкою, робить перший удар.

Вiн уважає за потрiбне одверто й правдиво, як це приписує статут Iнараку, заявити перед товаришами свою думку про товариша Рiнкеля. На його думку, життя товариша Рiнкеля ь сором i ганьба для Iнараку.

Макс енергiйно вiдтрiпуе чуба з чола. Удар досить рiшучий i смiливий. Браво, Кестенбавмчику!

Розумiється, товаришевi Гофертовi це не подобається. Товариш Гоферт уже пильно, здивовано, як на диво якесь, витрiщився на Кестенбавмчика.

Так, Кестенбавм одверто заявляє, що спосiб життя товариша Рiнкеля – це спосiб життя не члена Iнараку, а якого-не-будь легального соцiалiста.

Товариш Гоферт цього, вже не витримує. Вiн строго пiдводить рiвну, суху, як засушена риба, постать i м'яким, глибоким басом рiшуче заявляє головi зборiв свiй протест проти таких образливих порiвнянь. Вiн вимагає доказiв од товариша Кестенбавма. Або зараз же взяти свої слова назад!

I так само рiвно й строго сiдає.

Але товариш Рiнкель зовсiм не почуває себе нi ображеним, нi навiть зачепленим. Господи боже, хiба ж можна ображатись тим, що каже милий, але хорий i такий собi бiдолашнень-кий товариш Кестенбавм? Товариш Рiнкель просто спокiйно собi стоїть, спершися плечем об одвiрок та вибачливо посмiхаючись. Так стоїть доросла людина, коли маленьке розсерджене дитинча сердито б'є її своїми кулачками iпо ногах, не маючи змоги дiстати навiть до живота.

Товариш Гоферт вимагає доказiв. Будь ласка, Кестенбавм зараз їх подасть усьому зiбранню. Будь ласка.

I Кестенбавм iз стримано-скупченим виразом почервонiлого на вилицях, недужого лиця рiшуче й загрозливо лiзе в кишеню. Голос йому хрипкий, шершавий, з присвистом, з шипучою ноткою, вiд якої Максовi весь час хочеться прокашлятись. Кестенбавм витягує якiсь папери й тримає їх у руцi.

Будь ласка. От зразки невинних розваг депутата рейхстагу, офiцiального члена соцiал-демократичної фракцiї й дiйсного члена Iнараку, пана Рiнкеля. Перший зразок.

Кестенбавм дрижачими пальцями вибирає з купки папiрець.

Пан Рiнкель в окремому кабiнетi ресторану "Бiлий Прапор" у товариствi вiдомих буржуазних адвокатiв i акцiонерiв славного "Прогресу". Голi жiнки, вино, цинiчнi розмови про робiтництво, про Iнарак, нарештi, дика, безсоромно-дика оргiя. Пан Рiнкель трохи не на чолi цього паскудства. Неправда може?

Товариш Рiнкель старається не засмiятись. Силкуючись бути зовсiм поважним, вiн ласкавим, лагiдним голосом каже:

– Неправда, товаришу Кестенбавме.

Кестенбавм на момент аж тетерiє вiд цих слiв, а головне вiд тону й поведiнки Рiнкеля. Неправда?! Вiн не був у суботу того тижня в ресторанi "Бiлий Прапор"!

Нi, Рiнкель там був, але оргiї, голi жiнки й тому подiбна нiсенiтниця, – це просто мiстифiкацiя бiдного товариша Кестенбавма якимсь гумористом.

Голова зборiв Паровоз Бравн просить товариша Кестенбавма не входити в сепаратнi балачки й провадити свою промову до кiнця. Пiсля того матиме слово товариш Рiнкель, який дасть разом усi свої пояснення.

Добре. Товариш Кестенбавм провадить далi свою промову. Вiн виймає папiрець за папiрцем i викладає зразки життя пана Рiнкеля, депутата рейхстагу. От пан Рiнкель, як знавець i меценат мистецтва: вiн дарує цирковiй артистцi брильянтовi сережки. От пан Рiнкель заробляє в потi чола свiй хлiб: бере хабар од клiєнта противної сторони. От пан Рiнкель ухиляється дати звiдомлення з тих грошей, якi вiн узяв при експропрiацiї банку в Гамбурзi.

I папiрець за папiрцем витягають дрижачi пальцi з купки паперiв, зразок за зразком викладає хрипкий iз присвистом голос, удар за ударом падає на противника. Замкненiсть облич уже розмикається, вони стають похмурi, уважливi, настороженi. Погляди все частiш i частiш пильно й непомiтно свердлять товариша Рiнкеля. Навiть Гоферт уже не збирає здивовано обурених густих зморщок над бровами, уже й вiн поглядає то на одного, то на другого допитливо, трошки злякано.

У Кестенбавма пальцi вже не трусяться так неупевнено й нетерпляче, i голос уже не такий рвучкий, i дивиться вiн уже не з таким напруженим задерикуватим завзяттям. О, вiн б'є вже певною, злiсною, накипiлою й вiрною рукою.

I, розумiється, перемога була б цiлком на його боцi, коли б противник вiдчував тi удари. Але то диво, що той стоїть собi все так само невинно, незаймане, спокiйненько й з таким виглядом, наче товариш Кестенбавм розповiдає не про його цi всi речi, за якими стоїть смертна кара, а невдало комiчнi анекдоти про когось iншого. Йому й трошки смiшно, i трошки соромно за товариша Кестенбавма, i трошки вже нудно вiд занадто довгого розповiдання. Його вже навiть трошки сердить наврiписте, зле дитинча, яке дряпає, щипає його за ноги. Вiн мiг би одним рухом просто вiдкинути його вiд себе й скiнчити всю "боротьбу", але… нехай уже докiнчить своє щипання до краю. I вiн iз розумiючим, вибачливим усмiхом поглядає на товаришiв, часто злегка знизуючи плечима.

I товаришi вiд цього ще бiльше хмуряться та ще уважнiше подивляються й на нього, i на товариша Кестенбавма: хто ж iз них, власне, божевiльний – Кестенбавм чи Рiнкель? Хто з них так смiливо грає своєю головою? Хто смiє так жартувати з Центральним Бюро Iнараку Нiмеччини?! Бо тiльки божевiлля може дозволити собi або так обвинувачувати невинного товариша, або, будучи винним, так цинiчно, так нахабно не винно поводитись.

Макс, понуро насупивши брови, неодступно, вперто вдивляється в гарне, здорове, з гордим носом i таке спокiйне, вибачливе, повне внутрiшньої гiдностi й поважностi лице Рiнкеля. Невже все це неправда, що так жагуче, так переконано, так певно викрикує Кестенбавмчик? Кестенбавм не бреше и не може брехати. Але не бреше й це спокiйне, вибачливе, глибоко певне в собi лице. Не можна так брехати! Можиа брехати словами, але цим спокiйним, трошки жалiючим, лрощаючим i лагiдним блиском очей брехати не можна. Що ж це таке? Якесь непорозумiння?!

Але коли правда все, що каже Кестенбавм? Коли дiйсно Рiнкель i оргiї справляє, i хабарi бере, i органiзацiйнi грошi краде, i є тайний акцiонер "Прогресу"? То що ж це тодi таке? Це ж глум з Кестенбавма, з Макса, з Шпiндлера, з усiх тих, хто взяв хрест i пiшов на розп'яття?! Кестенбавм, який де пфенiга вiддав усi грошi, взятi Iнараком пiд його кермою з банкiрського дому Фогта, який ее хоте за органiзацiйнi гроїгi поїхати на пару мiсяцiв полiкуватись, який помирає над своего друкарською машиною, що ж повинен почувати цей самиї Кестенбавм, вiрячи, що все це правда? А що решта новиина почувати?

I Макс обводить поглядом лонуро-слухаючi, нахиленi до столу голови. От кучерявий, величезний Бравн з димно-чорними кудлатими кучерями, подiбними до клубiв диму паровова. Голова професiйного союзу металiстiв Нiмеччини, особа, яка може мати кияжi палаци, яка до самої смертi може пишатись легальною, "законною" пошаною панiв банкiрiв. Вiй член Iнараку, вiн живе як маленький урядовець, вiн одрiкся батька, матерi, партїi, самого себе i щодня готовий на смерть.

От Гоферг. Милий, висхлий хухедний Гоферт. Вiн – професор математики, вiн – поважний бюргер, вiн – кандидат на славу знаменитостi. I вiн-член Iнараку, вiн так само, як Кестенбавм. як Тiле, як усякий член Центрального Бюро, виконує найнебезпечиiшi доручення органiзацiї. I вiн живе, як аскет, дозволяючи собi тiльки єдину розкiш: чисте, строге убрання.

От Клара, та сама Клара, яка обцiлувала всiх, iдучи на виконаний смертного присуду над райхсканцлером Зайделея, яка сама собi поцiлувала руку иа прощання з собою.

Що ж вони повиннi почувати, прииускаюта, що Кестенбавм каже правду?!

I Макс чує, як у яьому зиову ворушиться чудес бажання, що виникає в ньому завсiгди, як вiй бачить Рiнкеля: пiдiйти до нього, схопити ззаду за комiр, сильно струснути и подивитись, чи не струситься з нього ця така iмпозантна, авторитетна гiднiсть i чи не пролупиться крiзь неї щось iнше, i чи не буде те iнше – справжнє. Тiльки тепер це бажання зле, непокiйне, сласне.

А бiдний, маленький, з запалими грудьми й висками Кестенбавмчик, зовсiм захрипнувши, уже вiдiпхнувши стiльця, – на якого чорта йому стiльцi! – вже не витираючи поту, вже не вважаючи на постукування олiвцем Паровоза, жагуче тягнеться весь до Рiнкеля. Губи його трусяться, покривлюються, в кутках негарно збилась бiлою пiною слина, слова рвуться пошарпаними шматками, – вiн от-от або кинеться скрюченими руками в чисте, випещене, поважне лице Рiнкеля, або вдариться головою об спинку стiльця й ввскливо з рясними слiзьми заридає. Бо Рiнкель же був його учителем. Рiнкель же був його проводирем у соцiалiзмi, Рiнкеля ж вiн сам увiв до Iнараку, за Рiнкеля вiй готовий був ручитися своєю бiдною головою з запалими висками.

– Та я вас питаю, товаришi, я нас питаю, який же може бути той соцiалiзм, який робитиметься отакими руками?! Та яке ж довiр'я може бути в мас, коли їм стане вiдомо, що цей пан – член Iнараку? Та як ми смiємо судити й карати дру гих, коли ми самi такi?! Ми – банда розбiйникiв! Чуєте ви мд – банда розбiйникiв!

– Товаришу, я вам забороняю…

– Нiчого ви менi не можете заборонити! Начхав я на вашi заборони Ми – банда! Ми – грабiжники! Ми – вбiйники!

– Товаришу, я позбавляю вас слова!

– Можете! Можете навiть убити мене. Будь ласка. Нате!

Кесгенбавм iз розмахом розхристує груди й випинає їх до Паровоза, але тут же раптом пiдскакує вiд раптового вибуху кашлю, обнiмає свої зразу ж утягненi назад груди обома руками й одбiгає до стiни. Там, припавши до неї головою, вiн болюче, довго, з надсади кашляє. Перехопивши паузу мiж при ступами кашлю, вiн сипить:

– Я скiнчив.

I знову кашляє. Але Паровоз слова не дає нiкому, i нiхто до слова не зголошується, всi сидять i дивляться в аркушi паперу перед собою або понуро малюють на них фiгурки.

Кестенбавм затихає, витирається й iде до свого стiльця. Сiвши до столу, вiн схиляє голову на руку й заплющує очi. Груди ходять йому трудно й часто, з пiсковим пiдсiзистом.

– Слово має товариш Рiнкель.

Товариш Рiнкель виймає руку з за борта пiджака, одлiплюь илете вiд одвiрка й обережно прокашлюється. Вiн уже не посмiхається, не знизує плечима, на лицi ного сум i жаль до Кестенбавма. Соковитий, оксамитний, воркiтний баритон його наче пiд сурдинкою. Йому дуже прикро, що вiн повинен одповiдати товаришевi Кестенбавмовi тодi, коли його здоров'я…

– Я вам не товариш, i прошу моє здоров'я лишити в спокою! Чуєте, ви?!

– Товаришу Кестенбавме, прошу не перебивати товариша Рiнкеля.

Кестенбавм криво посмiхається, саркастично шипить "товариш!" i знову заплющує очi.

Товаришевi Рiнкелевi дуже прикро, що йому треба вiдповiдати на всi закиди серед таких несприятливих обставин. Вiн постарається не хвилювати товариша Кестенбавма своєю вiдповiддю й якомога коротше та швидше роз'яснити непорозумiння, жертвою якого став дорогий товариш Кестенбавм.

Всi обличчя повертаються до поважної, з строгою й сумною гiднiстю випростуваної постатi. На лицi нi тiнi усмiху не час для жартiв.

Отже, справа стоїть так. Бiльшiсть зiбраних товаришем Ке-стенбавмом iнформацiй має деяку реальну пiдставу. Дiйсно, вiн був i в "Бiлому Прапорi", i в цирку, i в гардеробнiй артистки, i навiть подарував їй (правда, не брильянтовi, а простенькi) сережки. Але все це робиться з iншою метою, нiж думає товариш Кестенбавм.

Товариш Кестенбавм розплющує очi й, чекаючи, дивиться на Рiнкеля.

З метою, яка повинна бути i є раз у раз у кожного члена Iнараку: пройти в табiр противника й вивiдати в ньому слабi мiсця для нападу. Розумiється, психологiчно товариша Кестенбавма легко зрозумiти. Розумiється, страшно собi уявити, що член Iнараку може вести таке життя ради цього самого життя. Але так само страшно собi уявити, що тi смертнi кари, якi виконує Iнарак над соцiальними злочинцями, вiн робить для простого вбивства. I товариш Кестенбавм має цiлковиту рацiю: коли вбивства й експропрiацiї Iнарак робить для особистого iнтересу його членiв, коли експропрiйованi грошi повертаються на особистi втiхи експропрiаторiв, для розкошiв i розпусти, то Iнарак є не що iнше, як банда розбiйникiв i грабiжникiв. Тут крик болю й одчаю дорогого товариша Кестенбавма цiлком оправданий i зрозумiлий.

Але, на щастя, як усiм вiдомо, як доказали всi члени Iнараку та вся його чиста й славна дiяльнiсть, мета Iнараку в нiша, мета його не особистi втiхи, а щастя всього великого активу, що зветься людством. У жертву цьому колективовi ожна й треба принести окремi одиницi. Всякий акт, що розбиться в iнтересах цiєї грандiозної мети, є акт святий. I з цiєю метою Iнарак – не банда розбiйникiв, а героїчний авангард: борцiв за щастя всiєї людськостi. Отже, так само участь в оргiї ворогiв пролетарiату для своєї власної втiхи члена Iнараку є розпуста й злочин. Одначе участь його там для мети Iнараку є тяжкий, але необхiдний обов'язок. Дарування сережок цирковiй артистцi ради особистих еротичних цiлей є, дiйсно, вчинок, гiдний якого-небудь буржуа. Але цей самий вчинок iз тою метою, яку ставить Iнарак, є просто тактичний маневр. Моралi абсолютної нема й не може бути. Свiт є комплекс вiдносних, мiнливих цiнностей. Одна й та сама рiч може бути i свята, i злочинна, з якого погляду її розглядати. I цiлком справедливо сказано у знаменитiй передмовi до нового видання статуту Iнараку, що завдання Iнараку помогти дiалектичному процесовi перетвору морального свiту людства з комплексу вiдносностей у комплекс абсолютiв.

Професор Гоферт, автор передмови до нового видання статуту, згiдно й твердо хитає головою. Але Кестенбавм криво посмiхається, ерудицiя й красномовнiсть цього суб'єкта показнi, що й казати.

Товариш Рiнкель бачить цю посмiшку. Товариш Кестенбавм скептично посмiхається? Так, звичайно. Вплив його законної, зрозумiлої емоцiї на всю психiку ще лишився. В товариша Кестенбавма, як i в усiх товаришiв, мабуть, є цiлком природне питання: чим же вiн, товариш Рiнкель, може доказати, що участь його в оргiї та iншi вчинки були тактичним актом в iнтересах мети Iнараку, а не простим актом розпусти й особистої насолоди? На це в нього простi докази: ця оргiя дала йому в руки всi данi, яких так давно. Бюро потребує у справi банкiра Вайса. (На жаль, не знаючи, що саме сьогоднi вони можуть бути потрiбнi, вiн їх не захопив iз собою, але завтра ж вiн їх усi передасть до Бюро). А подарунок цирковiй артистцi й увага до неї дають тепер можливiсть кожного дня й без нiякого риску здiйснити смертний присуд над генералом Левенфельдом. Оце його всi докази й пояснення. Бiльше вiн нiчого не має сказати.

Товариш Рiнкель злегка уклоняється i знову притуляється плечем до одвiрка.

Але ефект останнiх слiв такий помiтний i виразний, що товариш Рiнкель вважає невеликодушним стояти, як обвинувачений, i скромно сiдає за стiл, поруч iз товаришем Тiле.

Вайс i Левенфельд! Двi справи, на яких страчено чотирьох товаришiв, витрачено силу коштiв i загублено пiвроку часу! Двi майже безнадiйнi справи!

Паровоз спиняс шепiт розмов. Хто хоче забрати слово в цiй справi? Нiхто?

Слово бере Кестенбавм Вiн говорить сидячи. Вiн говорить вже без запалу, нi на кого не дивлячись. Але з понурою вперистю. Вiн усе ж таки вимагає суду над членом Iнараку Рiнкелем. Член Iнараку Рiнкель говорив дуже красномовно, але нiяких реальних доказiв не дав. Так само вiн не дав вiдповiдi на iншi цiлком реальнi закиди йому щодо хабарiв, затаєння органiзацiйних грошей i так далi.

Тут товариш Рiнкель порушує дисциплiну й з докором перебиває товариша Кестенбавма а якi сам товариш Кестенбавм має документи й реальнi докази в такому страшному звинуваченнi? Як у товариша Кестенбавма вистачає духу робити такi образливi закиди, не маючи для того нiякiсiньких пiдстав, крiм чиїхось поганих наклепiв?

Товариш Кестенбавм схоплюється на ноги. Ага, документи? Докази? О, пан Рiнкель знає, з якого боку пiдiйти! О, вiн, розумiється, не такий простачок, щоб десь лишити якiсь документи в таких справах. Робота чиста! Це i в соцiал демократичнiй органiзацiї раз у раз було в нього найкращим аргументом докази, документи давайте. Звичайно, документiв на хабарi не буває. Але нехай пан Рiнкель вибачить, – коли нема документiв, то є свiдки, є тi, з яких пан Рiнкель брав хабарi. I товаришi завтра ж можуть вислухати тих свiдктвi. Так само пан Рiнкель повинен iз свого боку доставити документи-докази, що вiн дiйсно справляв оргiї з метою "пройти в табiр". Але поки тик документiв нема, суд над паном Рiнкелем мусить бути. Або ж нехай Бюро судить його, Кестенбавма, i карає смертю. Але з паном Рiнкелем в однiй органiзацiї вiн ве буде!

Макс понуро штрихує аркушик паперу Бiдний Кестенбавмчик! Ти навiть своєю смертю не зможеш перемогти й знищити цiєї вiчної, проклятої вiдносностi. Той самий Рiнкель, якого твої свiдки бачили в п'янiй оргiї, в п'яних обiймах is твоїми ворогами, е не просто розпусник, а вiдносила герой. I ти, бiдний, помираючил Кестенбавмчику, будеш знушений обняти його й прохати вибачення в нього.

Товариш Рiнкель пiдводиться й просить слова. Вiн нiчого не має проти суду. Вiн навiть дуже й настiйно оросить мого. Так буде краще й спокiйнiше для всiх. Отже, коли товариш голова дозволить, вiн вийде в сусiдню кiмнату, щоб йе заважати своєю присутнiстю вiльним висловам товаришiв.

Товариш голова якийсь мент похмуро мовчить i, нарештi, дає дозвiл товаришевi Рiнкелевi вийти в сусiдню кiмнату. По разка товариша Кестенбавма явно очевидна для всiх, але треба якось вийти з цiєї неприємної справи без надмiрного сорому для нього.

Одначе Кестенбавм, хоч i ясно ж сам це бачить, таки вима гає, чудний чоловiк, виключення Рiнкеля з Iнараку!

– Вибачте, товаришу, – вражено збирає зморшки над бро вами Гоферт, – де, значить, ви вимагаєте смертi товариша Рiнкеля?!

– Так, я вимагаю смертi цього чоловiка! Або моєї! Будь ласка, вибирайте. Але з ним я не буду в однiй органiзацiї. Будь ласка.

О, яка це трудна рiч зачеплена, принижена амбiцiя хорої людини, що потерпiла поразку. Нiяка логiка, нiякi приписи обов'язку, дисциплiни, – нiщо не може її вкоськати.

Але, на диво, товаришка Клара раптом стає на бiк цiєї об раженої амбiцiї. Так, так, вона пресерйозно заявляє, що та кож не вiрить товаришевi Рiнкелевi. Вiн раз у раз викликає в неї чуття якоїсь чужостi Рiнкель у їхнiй органiзацiї завсiг ди нагадує їй штучний зуб у ротi. Вiн такий самий, як усi зуби, з вигляду, ще бiльший, здоровiший, кращий, вiн так само виконує функцiї зуба, але вiн раз у раз почувається в ротi чужим, мертвим, стороннiм тiлом.

(Тут товаришка Клара раптом густо червонiє цим порiвнянням вона всiм заявляє, що в неї ь вставнi, штучнi зуби. А Тiле ще до того так уважно, нiжно, допитливо дивиться їй у рот!)

Товариш Рiнкель, у кожному разi, здається їй людиною, яка не зовсiм до кiнця перейнята iнтересами органiзацiї. I через те вона стоїть за те, щоб уважно й детально перевiрити всi данi, постаченi товаришем Кестенбавмом. А на сьогоднi товариша Рiнкеля видалити з засiдання.

Шпiндлер глибоко зiтхає, ох, цi емоцiональнi, iнтуїтивнi висновки! "Раз у раз викликає чуття". Досить поважний аргумент.

Але, ще на бiльше диво всiх, товариш Тiле також прилучається до товариша Кестенбавма й товаришки Клари. З нiжною, уважною посмiшкою очей, тихим, спокiйним i надзвичаино ввiчливим голосом вiн заявляє, що поки товариш Рiнкель не дав документальних доказiв щодо Вайса й Левенфельда, то всi закиди товариша Кестенбавма лишаються в силi. А через те, за статутом, товариш Рiнкель браги далi участь у роботi органiзацiї не може.

I, нарештi, до цiєї думки рiшуче, гаряче й навiть трохи бурно приєднується товариш Штор.

Шпiндлер, Гоферт i Паровоз лишаються в меншостi. Шпiндлер знизує плечима, пiдсуває до себе журнал мод i починає пильно читати опис крою нового фасону дамських панталонiв. Емоцiональнiсть, очевидно, така сама логiчна рiч, як нежить.

Паровоз теж знизує плечима й довго мовчки дивиться на нарисованого пiвника в куточку чистого аркушика.

Професор Гоферт уражено водить очима по всiх по черзi. Але бiльшiсть голосiв є бiльшiсть голосiв.

Треба кликати товариша Рiнкеля й повiдомити його про неприємну постанову цiєї бiльшостi.

Товариш Рiпкель вислухує й раптом помiтно для всiх дуже блiдне. Очi його стають гострi, сухi й дуже блискучi. Вiн мовчки, з гiднiстю вклоняється й помалу твердою, поважною ходою виходить iз кiмнати. Шпiндлер сердито вiдсуває журнал мод. Образили людину. По-дурному, по-хлоп'ячому, без потреби, без вини, без мети, а так от собi, з примхи жiночої iнтуїцiї!

I як тiльки Рiнкель виходить, Тiле зараз же пiдводиться й тихим, нiжним голосом прохає дозволу в товаришiв послати наздогiн товаришевi Рiнкелевi одного з членiв охорони Бюро. Хто знає, що таке в дiйсностi є товариш Рiнкель? А приклад iз провокатором Франком треба завсiгди в таких випадках мати перед очима.

Меншiсть уражено, рiшуче, обурено протестує, але та сама бiльшiсть рiшуче й гаряче дає дозвiл. I товариш Тiле швиденько виходить у сусiдню кiмнату, нiжно-строго шепоче па вухо товаришевi Песимiстовi кiлька слiв i легенько штовхає його в плече. Товариш Песимiст, прозваний так за свою здатнiсть смiятись кожної хвилини дня й ночi, не смiючись, слухняно нахиляє голову й поспiшно виходить за товаришем Рiнкелем.

Коли вiн викочує з садка на вулицю свiй мотор, вiн крокiв за тридцять попереду бачить постать iз похиленою головою й глибокою задумою дорослої людини, яку побороло маленьке чотирьохлiтне дитинча.

***

"Брильянтова" овальна зала слiпуче стрiляє рiзнофарбними колючими вогнями. Найпараднiша зала мертенсiвського палацу, найдорожчий витвiр сконцентрованої могутностi, оцiнений соцiалiстами на п'ять рокiв життя двадцяти мiльйонiв робiтникiв". Цi життя двадцяти мiльйонiв горять, переливаються, бризкають, сгрiляють вогнями, – тисячi рiзнокольорових свiчок, засвiчених у храмi на велике свято.

Бо таки свято. Бо таки храм. Бо вибранцi людства, жерцi нової релiгiї, володарi й ключарi раю земного мають справляти врочистий молебень хвали й подяки боговi влади.

Овальний, довжелезний чорного дерева стiл одстрiлюється в стiни й стелю червоними, зелено-жовтими, молочно бiлими, трiпотливими стрiлами дорогоцiнного камiння, ритмiчно розмiщеного по всьому елiпсу. Рух променiв, переливи хвиль, танець фарб, безупинне тремтiння блиску. Це постiйний захват, екстаз,!внутрiшнiй, ледве стримуваний смiх вогнiв. Це безупинна рухлива еманацiя радостi, гордостi й могутностi.

Буденнi, людськi, зморшкуватi, пом'ятi роками, думками, людськими радощами й стражданнями обличчя тут не смiють бути буденнi; вони теж грають, рухаються, безупинно переливаються трiпотливими хвилями врочистих вогнiв зали. Навiть райхсканцлер, вiчно заклопотаний, вiчно хазяйновитий роботяга канцлер, iз своїм товстим, ультрабуденним, сiрим лицем, навiть вiн, хоче не хоче, трiпочеться, мiниться, грає лицем, лисиною, руками, гудзиками, брижами шовкового фрака.

Всi тридцять сiм членiв Високого Зiбрання, – члени Управи Об'єднаного Банку, члени уряду, члени депутацiї Свiтового Конгресу й особистi мiнiстри пана президента, – всi врочисто й мовчки стоять бiля своїх фотелiв, кожний на своєму мiсцi, кожний обхоплений тисячами поривчастих, голчастих стрiл дiамантiв, червоно-кривавих густих хвиль рубiнiв, спектрiв алмазiв. Вони терпляче ждуть.

Аж ось дверi помалу, щораз ширше та ширше розчиняються, порожньо чорнiють якийсь мент i, нарештi, в них з'являється присадкувата, плечиста, з iржавою головою та строго понурим важким лицем постать пана президента. Пан президент ступає розмiреним, повiльним кроком, рiвно, як священний сосуд, несучи голову. Вiн один з усiх весь у чорному, без нiякiсiнького бiлого чи кольорового шматочка. Тiльки чорне мереживне жабо облягає трикутник грудей дiамантовим блиском.

Тридцять сiм голiв помалу, врочисто, побожно схиляються. Президент Мертенс поважно й повiльно пiдходить до столу, теж мовчки й побожно схиляє голову и потiм сiдає. в свiй фотель. За ним усi тридцять сiм, не хапаючись i не дивлячись один на одного, займають свої мiсця.

Молебень розпочинається. Рвучко рипить бас президента й зараз же уступається сухому, хазяйновитому баритоновi райхсканцлера.

Монотонно-врочисто, глухою луною прокочуючись пiд на пiвкруглою, слiпучо блискаючою стелею, розходяться залою священнi й нуднуватi слова молебня, – цифри Присипляюче пошелестує папiр пiд товстими, обрубаними пальцями первосвященика-канцлера. Молитовно схиленi голови в тихiй задумi переливаються вогнями зали.

Пан президент сидить рiвно, строго й важно. М'ясистi губи ради свята злегка пофарбованi. В залi стоїть свiжий холодок, але на чолi пана президента, як ранiшня роса на пелюстках рудої троянди, срiблиться дрiбнорясний пiт. (Потiють, усе потiють пан президент! Усе душно їм).

Та не тiльки душно. Нудно, досадно, втомно пановi президентовi. Навiщо вся ця дурна комедiя? Знають же все до останнього пфенiга, повираховували ж дивiденд до тисячної частинки процента, я давен-давна по кишенях уже порозпозначували. Нi, паради треба.

Стрiлистий блиск, безупинний радiсний екстаз вогнiв дратує пана президента. Фальш, брехня, тлiн. Могутнiсть? Що? В чому? В цих камiнцях, повтикуваних у стiни та стелю? А паршивих камiнцiв iдiотської коронки за всi цi багатства зиайти не можна. Не можна. Iнарака спiймати не можна. Повiсити нiкого не можна.

Нудно й тоскно пановi президентовi. I не знайдеться коронки? Не знайдеться. Чого ради знайдеться, коли досi не знайшлося? Значить, не в грошах рiч, не в цих мiзерних камiнцях.

I пановi президентовi тут, за цим блискаючим столом, у рядi мовчазних молитовних постатей iще виразнiше почувається, що принцеса Елiза, Елiза Пожежа, – недосяжна, нереальна мрiя. Вiн тут чогось ще опуклiше вiдчуває, що йому п'ятдесят три роки, що нiяка наука, нiяка технiка вiднови органiзму нiчого не поможе, i нiколи не бути йому чотирнадцятилiтнiм дурним хлопцем. Баста.

Вiнтер, балансуючи навшпиньках, увiходить у залу i, злякано поглядаючи на пана президента, пiдбирається до фотеля графа Елленберга. Пан президент важко й мовчки скидує на них скоса очима. Не можуть iншого часу вибрати для своїх справ, йолопи?!

Але, видно, не можуть таки. Йолоп Елленберг теж злякано подивляється на пана президента, але уважно слухає йолопа Вiнтера, а потiм пiдводиться, i обидва, перегнувшись, вислизать iз зали Що могло там статись у тих дурнiв?

Що, райхсканцлер усе ще з нафтою хлюпається? Нi, слава богу, на бавовну перейшов. Схiдний бавовняний Конкордат Трестiв. Ну, тут вiн надовго загрузне.

I пан президент злегка вiдкидає голову назад i приплющує очi. Пан райхсканцлер кидає в нього оком i притишує голос: хто знає, якi великi комбiнацiї пропливають перед цими напiвприплющеними очима. Тридцять шiсть облич теж поводять очима в бiк пана президента й iще тихiше, молитовiїїше слухають бавовняно-цифровий акафiст.

Нудно й порожньо пановi президентовi. Порожньо порожньо. I в цiй порожнечi надокучливо, дурнувате, фальшиво, тлiнно блискають камiнцi, бубонить голос, стрибають цифри. А десь там червоно золота голiвка Елiзи Пожежi вперто дожидається своєї нiкчемної коронки. А тим часом цi iдiоти заздрять його славi, багатству, могутностi!

Пан президент iз пiд приплющених очей обводить поглядом по схильованих обличчях. У Штiфеля вiд сала вже вуха завалюються i на шиї росте третiй поверх шкiри. Бацне його колись апоплексiя. Дiдусь Ягман прудкенько, нюхливо бiгає молодими кругленькими, крихiтними оченятками. Весь срiбно-сивий, борода патрiарха, трошки присушеного апостола, а носик i оченятка, як у цiкавого, ненажерного поросяти, – скрiзь лiзуть, хапають гамкають. О, цього апоплексiя не вхопить. Вiн її сам ухопить, роздягне, видушить до пфенiга й викине. Мiлiардер, а мiдянi окуляри носить. Скупенький дiдусь, скупенький патрiарх. Ач, оченята як на камiнцi зиркають, нiгтями б їх повидовбував, зубами повитягав би. Заздрить дiдуганчик, заздрить майбутньому президентству. А йому б так пасувало з цiєю апостольською бородою на президентському свiтовому тронi посидiти!

Пан президент обходить усiх напiвприплющеними очима, перед якими повиннi проходити новi, генiальнi комбiнацiї, й з гидливiстю та нудьгою розглядає знайомi, остогидлi фiзiономiї, що на них трiпотливо переливаються фарби свiтла. Яка молитовнiсть, урочиста тихiсть! А висмикни з цього оберемка дивiдендiв, який вони так побожно облизують, хоч маленький клаптик, i дай не тому, а iншому, о, як вони заревуть, заклацають зубами, як ухопляться зубами один у одного. Ах, вони так шанують його, пана президента, так схиляються перед ним, так безмiрно цiнять його генiальнiсть. А схибни вiн, а по пусти кiгтi, – вмент рознесуть на шматки, як зграя псiв чужого собаку. I як тодi цi патрiархи кинуться нiгтями видовбувати брильянги зi стiн!

Гидко, порожньо й люто пановi [президентовi! А акатист монотонно, врочисто розповiдає далi про оберемки майбутнiх дивiдендiв, про те, що вже давно повираховувано й по кишенях порозпозначувано.

Знову той йолоп Елленберг. Чого очi так поблискують, – од свiтла чи сталося щось?

Граф Елленберг пiдходить просто до фотеля пана президен та i, нiчого не лякаючись, шепоче йому на вухо. Штiфель здивовано й сердито повертає триповерхову смугляво-червону шию й наставляє до шепоту запале в череп вухо. Але нiчого не чути. Райхсканцлер спiднизу блимає в бiк до фотеля пана президента й голоснiше читає вiдчит.

Пан президент раптом нахиляється до Штiфеля й передає йому головування. Вiн мусить на пару хвилин пiти до свойого кабiнету. I, легко пiдвiвшись, бадьоро, прудко, мiцно постукуючи пiдборами по мармуровiй пiдлозi, в якiй тьмяно вiдбиваються стрiли свiтла, виходить iз зали. По молитовних постатях проходить непокiйний, зацiкавлений рух, але Штiфель iз суворим поглядом стукає олiвцем по столу, i голос первосвященика знову бубонить серед молитовної тишi.

Граф Елленберг ледве встигає iнохiддю перебирати ногами за паном президентом А очi йому й у непарадних покоях усе так само чудно поблискують i переливаються, як дiаманти в овальнiй залi, внутрiшнiм, стриманим захватом i нетерпiнням.

– Ну! Швидко! Докладно!

Пан президент од нетерплячки навiть не сiдають. Банькатi, вiджилi очi кидають знайомими блискавками генiя.

Розумiється, граф Елленберг також не сiдає. Вiд хвилювання вiн напiвзлизав жовто-червону фарбу з уст, i пiдмальованi для свята щоки зашарiлись живою червонiстю пiд мертвим рум'янцем.

Отже, докладно все було так. Пан президент помiтили, як Вiнтер викликав його iз зали?

– К чорту! Не важно. Швидше суть справи.

Суть же справи така. Депутат райхстагу, член соцiал-демо-кратичної фракцiї Рiнкель настiйно захотiв бачити графа Елленберга. Сьогоднi, невiдкладно, негайно. "В справi тої органiзацiї, яка дуже цiкавить увесь Об'єднаний Банк". Так. Вiн-теровi телефоном сказав, так йому телефоном i повторив. I неодмiнно негайно, бо завтра вже пiзно буде. Депутат райхстагу, соцiал-демократ, людина поважна. Добре. Граф Елленберг узяв на себе смiливiсть одлучитись на пiвгодини з свята. I, здається, недаремно. Депутат Рiнкель не бiльше й не менше як запропонував завтра передати в руки Об'єднаного Банку всю органiзацiю Iнараку. Всю!

Пан президент набирає повнi груди повiтря, на якийсь мент затримує його й з шумом видихає.

– Неймовiрно. Неможливо. Яким способом?

Граф Елленберг поштиво нетерпеливиться. Способу свого депутат Рiнкель не хоче, цiлком натурально, вiдкрити зразу. Але вiн iз такою категоричнiстю, з такою гiднiстю говорив, що надзвичайно трудно не вiрити йому. Всi списки органiзацiй, всi адреси, всi описи окремих людей, усi їхнi пiдприємства, банковi контори, склади, друкарнi, лабораторiї, телеграфiчнi станцiї, зброю, – все разом iз усiєю бандою, все передасть.

– Та звiдки це все може знати якийсь депутат?! Значить, вiн член Iнараку? Що?

Граф Елленберг ковтає вибачливий усмiх. З дозволу пана президента, вiн гадає, що ця гадка неправильна, перечить логiцi. Член Iнараку не насмiлиться сам прийти й заявити, що вiн член цiєї банди. Що депутат Рiнкель сам прийшов, якраз i свiдчить про те, що вiн – не член Iнараку. Але, очевидно, вiн якимсь способом захопив десь нитки цiєї органiзацiї, або якийсь член Iнараку через його хоче видати її. Такi факти вже ж бували, хоч i не на таку скелю. Нi, нiчого неймовiрного, з ласки пана президента, в цiй iсторiї немає. Але…

Тут граф Елленберг у легкому замiшаннi зупиняється. Пан президент скидує головою:

– "Але"?

– Але рiч у тому, що депутат Рiнкель за свою послугу вимагає занадто великої нагороди.

– А, начхати! Яка: мiльйон, два, три?

О нi. Графовi Елленберговi навiть неприємно повторяти. Депутат Рiнкель хоче п'ять процентiв iз усього майна Об'єднаного Банку.

Пан президент злегка роззявляє рота й поширює банькатi в червоних жилках очi.

– А чи це не божевiльний просто якийсь?

– О нi, враження занадто навiть здорової людини.

– В такому разi, це колосальний нахаба! П'ять процентiв! Та що вiн, паскудник, собi думає?! Це жарт, чи як? Що? Га?

Лице пана президента надувається цегляно-червоною кров'ю, очi випинаються з орбiт, м'ясистi губи тверднуть i вужчають.

Граф Елленберг тривожно й винувато покашлює. Вiн так i знав, що ця божевiльна вимога може викликати новий припадок гнiву й хороби.

Пан президент раптом починає швидко, короткими кроками ходити туди й сюди кабiнетом, i граф Елленберг почуває, як потрушується вся пiдлога вiд тої ходи.

I вмить пан президент зупиняється й дивиться просто в лице пановi мiнiстровi.

– А, значить, правда! Значить, не божевiльний i не бреше. Що? Нi? Не бреше. I менше не хоче? Це категорично?.. Гм. Добре, Чудесно. Тодi так: згодитись. Хай дає. А пiсля того дать йому п'ять мiльйонiв, а не процентiв. Розумiєте? Або в тюрму. Закон знає? Всякий, хто приховує членiв цiєї банди, пiдлягає судовi. Що?

Граф Елленберг зiтхає. Розумiється, таке вирiшення питання було б цiлком справедливе, бо вимога п'ятьох процентiв – це, дiйсно, божевiлля. Але…

– Ще але?!

Так, на жаль, iще. Але депутат Рiнкель єдиною гарантiєю для себе бажає слова пана президента. Нiяких договорiв, умов, нiчого, тiльки слово пана президента, написане на шматочку паперу. Бiльш йому нiяких гарантiй не треба.

Пан президент зиркає на графа Елленберга, люто зривається з мiсця i знову швидко ходить туди й сюди, заклавши короткi руки за спину.

– I завгра може все передати нам?!

– Так, пане президенте, завтра вранцi о десятiй годинi вiн буде в мене. I коли його умови будуть прийнятi, вiн зараз же почне передавати банду в нашi руки.

– А коронка?

– Прошу дуже вибачити, пане президенте, але я не мав нi змоги, нi часу все разом охопити. Мене так уразив принципi-альний бiк цiєї справи… Розумiється, коли вся банда з усiма своїми складами й схованками буде в наших руках, то, очевидно, i коронка так само…

Пан президент просто долонею нетерпляче змазує пiт iз чола i знову зривається з мiсця. Пiдлога все так само дрiбно потрушується пiд графом Елленбергом за кожним кроком пана президента.

– Хм! Так тiльки таку гарантiю? Здорово, мерзотник, придумав. Вiн – не дурень. Що?

Граф Елленберг нерiшуче посмiхається. Цегляна нервовiсть уже сходить iз сiдластого чола пана президента, очi входять назад у орбiти. Раптом пан президент сильно б'ють графа Елленберга короткою рукою по плечi й виставляють iз за м'ясистих уст рiвнi кiнчики жовтих квадратових зубiв.

– Добре! Але теж умова: вся банда й коронка. Що? Тодi цей шарлатан має моє слово. Згодиться?

– О пане президенте! Я не можу собi навiть уявити…

– Все можна собi уявити. I ще одна умова цей "гонорар" лишається в Банку. Не виймати. Ну, та йому й самому нема рацiї. Добре. Ходiм!

I пан президент зовсiм iншим кроком iде знову в брильянтову залу; з зовсiм iншим виглядом увiходить до неї, нiж уперше.

Йому вже не нудно й не порожньо. Ледве стриманою радiстю, перемогою, внутрiшнiм захватом трiпотять дорогоцiннi огнi зали. Влада й мiць його блискає з цих стiн! Чотирнадцятирiчна кров танцює в них, буяє, грає, пiниться. Обличчя з захованим чекаїнням i цiкавiстю поглядають у його бiк, милi, дорогi, обличчя спiвучасникiв його влади и могутностi, товаришiв його вiрних, вибранцiв Нiмеччини.

Пан президент сiдає на своє мiсце, озирає весь довгий, обсаджений постатями стiл i перериває пана райхсканцлера. Вiн прохає вибачення у високого зiбрання, але не може втриматися, щоб не подiлитися з дорогими колегами одною новиною.

Колеги витягують до пана президента вуха, носи, шиї й устромляють у нього тридцять шiсть пар напружених очей. Пан президент робить невеличку паузу. Стоїть напружено дихаюча тиша. Стрiли брильянтiв рiзнобарвне грають на вогкому ввiгнутому чолi голови зiбрання.

– Панове! Сповiщаю вас, що вся органiзацiя Iнараку з усiма своїми комiтетами, складами, лабораторiями, телеграфiчними станцiями i так далi, i так далi… арештована!

Всi тридцять шiсть голiв високого зiбрання якийсь мент стирчать на плечах непорушне, зацiпенiло, застигло, як сухе листя на землi перед бурею. I от малесенький рух одного, другого, легкий шепiт, шелестiння, враженi запитання. I вмить зривається вихор, пiдхоплює листки, крутить ними, кидає одне на одного, здiймає догори, гасає з ними, казиться, регоче, обнiмається.

Нiколи нi брильянтова, нi яка iнша парадна зала не бачила такого вихору, такого урагану радостi й щастя! К чорту всякi церемонiї, етикети, iєрархiї! Простий, маленький, урядовий мiнiстр закордонних справ обнiмає й душить вiце-президента Об'єднаного Банку, шкурятяного короля Штiфеля. Дiдусь Ягман витирає сльози пiд мiдяними окулярами на плечi й молодесенького, жовторотого Шлюселя. Гуркотять фотелi, блискають дужче за дiаманти очi, потискуються руки, дрижачий, горловий, нутряний смiх виривається шматками, слова стрибають розтрiпаними, неохайними грудками. Врочисту молитовнiсть розтоптано, розчавлено, виметено геть п'яним, розгонистим тупотом невтримного захвату.

Тiльки граф Елленберг не п'янiє. Вiн зовсiм тверезо, непо-розумiло й злякано дивиться на пана президента. I тiльки вiн один бачить, як пан президент увесь iз голови до нiг починає труситись од стриманого, скаженого смiху, як смiх цей що далi, то дужче розгорається, як виривається вогниками i, нарештi, переходить у бурхливе, веселе полум'я реготу. Пан президент так смiється, що аж жили випинаються на висках червоними мотузками, все тiло пiдскакує, як на конi у скаженiй ристi, голова закидується назад, жовтi, квадратовi зуби випинаються з рота, а короткi товстi ноги тупотять iз усiх сил по пiдлозi. А-ха-ха-ха! А-ха-ха-ха!

Крiзь п'яний вихор високого зiбрання злякано пробiгає не порозумiння В чому рiч? Що за чудний регiт пана президента? Гомiн ущухає, всi обличчя наставляються широкими очима, як бiноклями, на пiдскакуюче вiд ристi реготу тiло пана президента. Нарештi, пан президент iз усiх сил натягує вуздечку й зупиняс свiй смiх.

– Панове! Вибачте, будь ласка, я помилився- я сказав "арештована", а хотiв сказати "буде арештована".

Тодi серед високого зiбрання проходить пригнiчена тиша сорому. Всi тридцять шiсть облич, не дивлячись ув очi один одному, понуро й замкнено похиляються, а їхнi тiла помалу займають свої мiсця за овальним столом. (Досить непристойний жарт пана президента).

Пан райхсканцлер суворо перегортає сторiнки акатиста, i на товстому, простяцькому лицi роботяги-бюргера проступають усi ознаки похмiлля.

Вмить пан президент випростовується, гордо й сильно скидує iржавою головою й обводить тридцять сiм облич серйозним, урочистим поглядом.

– Але, високошановне зiбрання, я не докiнчив ця органiзацiя буде хутко арештована! Хутко. Що?

О нi, тепер пан президент уже не жартує. Обличчя знову витягуються стриманою увагою й чеканням.

– Але з одною умовою: ми з свого боку зробимо деякi надзвичайнi зусилля й навiть деякi жертви. Декому цi жертви, може, видадуться й завеликими. – Пан президент проводить очима по плямах лиць i на коротенький мент зупиняється на срiблясто-сивiй патрiархальнiй бородi дiдуся Ягмана.

– Високому зiбранню, розумiється, повинно бути зрозумiле, що я не можу розповiдати тут нiяких деталей. Але я, Фрiдрiх Мертенс, заявляю: хутко вся ця банда буде знищена. Тiльки для цього Об'єднаний Банк повинен асигнувати п'ять процентiв свого майна. Що?

Так, тепер пан президент абсолютно не жартує. Високе зiбрання вже нiтрошки в тому не сумнiвається. А надто члени управи Об'єднаного Банку.

– П'ять процентiв?! Та це ж божевiлля!!

Так, п'ять процентiв. Але краще п'ятипроцентове божевiлля, нiж ця страшна болячка, яка багатьом може обiйтися в сто процентiв життя.

– Я даю свої п'ять процентiв! – раптом iз усiєї сили гатить по столу величезним волосатим кулаком пан вiце-президент Штiфель. -Я дам десять, щоб до кореня знищиiи цю гидь, цю банду вбiйникiв! Я пропоную управi негайно згодитись, чорт його забирай!

Дiдусь Ягман непокiйно, дрижачими пальцями протирає свої круглi окуляри. Полисiлi, маленькi, жевжикуватi оченята, як застуканi у пастцi мишки, тривожно, злякано бiгають, нюхають, трусяться.

Серед високого зiбрання росте гомiн. Новий, поважний, дiловий, завзятий гомiн. Це – серйозна пропозицiя, а не якiсь там фантастичнi жарти-фейєрверки, вiд яких чоловiк тратить розум i дурiє. Мертенс, Штiфель, очевидно, згоднi. Отже, власне, i балакати бiльше нема про що, – три чвертi Банку вже згоднi.

Пан президент злегка пiдводить руку.

– Панове! Пропоную винести зараз же постанову про асигнування вищезгаданих засобiв на рiшучу й остаточну лiквiдацiю злочинної банди розбiйникiв, що iменує себе Iнараком. Хто за цю пропозицiю, прошу встати.

I пан президент урочисто й строго пiдводить своє кремезне, блискаюче на чорному фонi мережива голчастим блиском брильянтiв тiло. За ним поспiшно, але трудно пiдтягаючи догори величезне черево, схоплюється пан вiце-президент Штiфель.

I все високе зiбрання врочисто, рiшуче й одностайно встає круг овального столу. Пани мiнiстри й депутати парламенту не всi є членами управи, але вони голосують, так би мовити, духом iз Об'єднаним Банком.

– Постанову прийнято одноголосно. Дякую, панове. Вашу жертву не забуде наша славна дорога батькiвщина, велика Нiмеччина!

***

– Отже, товаришi, резюмую нашi дебати Тези Центрального Комiтету приймаються одноголосно. Директиви також. Сповiщення його, що наступ Iнараку, як вiдповiдь на наступ свiтової буржуазiї, розпочинається одночасно по всьому свiтi, приймається до вiдома з великим задоволенням. Нiмецька органiзацiя з свого боку… Товаришу Тiле, я вас, нарештi, дуже прошу не визирати щохвилини до сусiдньої кiмнати й зачинити дверi. I прошу зайняти своє мiсце!

Товариш Тiле швиденько зачиняє дверi, робить нiжну й винувату посмiшку, зiбравши зморшки на сокирчастому носi, i навшпиньках iде на своє мiсце. По дорозi вiн дивиться на годинника й знизує плечима.

– . Нiмецька органiзацiя з свого боку вiтає Центральний Комiтет iз початком широкої акцiї. Завдання Iнараку внести замiшання й розстрiй у ряди ворога, будити енергiю, викликати широкi маси на боротьбу. Органiзований, плановий i без-милосердий терор є найкращий засiб для того. Товаришу Тiле, я прошу вас, нарештi, бути уважним i не перешiптуватися з товаришем Кестенбавмом. Справа така серйозна, що.. Отже, товаришi, на пiдставi вищесказаного пропоную голосувати резолюцiю товариша Шпiндлера. Товаришу секретар, прошу ще раз прочитати її.

Клара бере клаптик паперу й читає:

– "Постановляється мобiлiзувати всi сили на рiшучу боротьбу з бандою розбiйникiв i злочинцiв, що iменує себе Об'єднаним Банком Нiмеччини. Всi районнi й пiдрайоннi органiзацiї довести до бойової готовностi, не шкодуючи нiяких коштiв. Напружити всi змобiлiзованi сили для найшвидшого виконання смертного присуду над проводирями тої банди: Мертенсом, Штiфелем i Айхенвальдом. Виконання присуду доручити двом товаришам Центрального Бюро Нiмеччини. В iнтересах широкої пропаганди, замiшання в рядах ворога й пiдняття духу в робiтничих масах смертний присуд над головою цiєї банди, Фрiдрiхом Мертенсом, широко оголосити перед виконанням i не пiзнiше наступної ночi".

– Уваг нiяких нема до цiєї резолюцiї? Отже, хто за резолюцiю, iпрошу встати.

I голова зборiв перший рiшуче й урочисто пiдводить своє велике, тяжке тiло з кудлатою головою, подiбною до клубiв диму паровоза. За ним мовчки й не хапаючись пiдводяться всi останнi. Товариш Паровоз обводить зiбрання невеличкими чорними очима, хитає головою й сiдає.

– Резолюцiю прийнято одноголосно. Дякую, товаришi. Прошу заняти свої мiсця. Товаришу секретар, прошу наготовити бiлетики на жеребки.

– Бiлетики готовi, товаришу голово.

– Дуже добре. Прошу товаришiв тягти. Бiлетики, одмiченi хрестиками, визначають призначення керувати виконанням смертного присуду. Прошу!

Смертний присуд. Але над ким? Над тими трьома чи над цими двома?

Макс не хапається тягти, – вiн знає, що йому з хрестиком не випаде. Вiн вiзьме останнiм – все одно буде порожнiй.

Мила Клара – вона тягне перша. Засуває руку пiд газету з цiлком байдужим i серйозним виглядом i зараз же виймає її назад iз малесеньким бiлетиком, акуратно складеним нею ж самою вчетверо. Сама може собi поклала смертний присуд. I як байдуже, не хапаючись, нiби зовсiм нецiкавого листа, розгортає крихiтний папiрець. Вони чи нi? Мабуть, нi, бо дуже похмуро стягає брови.

Паровоз строго, дiловито/ як личить головi зiбрання, простягає здоровенну жилаву руку металiста пiд газету й довго довбається, – мабуть, не може схопити тоненький папiрець своїми товстими пучками. А вуха в нього раптом бiлi бiлi зробились.

Професор Гоферт ставиться з серйозною, врочистою пошаною до цього маленького акту. Витягає й цiкаво дивиться. Не вiн. пренаївно повертає на всi боки, шукаючи, де ж хрестик.

Макс недбало пiдходить i бере останнiй, бiлетик. I так само, як усi, не хапаючись, байдуже розгортає його, заранi знаючи, що вiн буде порожнiй. Посерединi стоїть невеличкий хрестик. Макса, як кулаком, пхає в серце, але вiн посмiхається ну, розумiється, вiн же знав, що витягне з хрестиком.

I вiн неголосно й спокiйно каже

– Один хрестик у мене.

I зараз же товариш Тiле живо пiдхоплює:

– А другий у мене!

I очi його задоволене, нiжно й пiднято блищать.

Товариш Паровоз поважно, мовчки перевiряє бiлетики. Так; отже, призначення керувати мають товаришi Штор i Тiле. Вся справа смертного присуду над трьома проводирями банди розбiйникiв переходить до компетенцiї обраних товаришiв. їхнi доручення й накази вiд цього менту мають обов'язкову силу для всiх членiв Iнараку.

Товаришка Клара не дивиться на товариша Тiле й упорядковує папери засiдання. Товариш Тiле не дивиться на товаришку Клару й нiжно посмiхається до товариша Штора. Отже, значить…

У дверi чується рiшучий, поспiшний стук. Голови живо по вертаються на нього.

– Ввiйдiть!

Ага, товариш Песимiст. На лобi виразно червона смужка вiд кашкета, на грудях i на пекучому рум'янцi круглого лиця патьоки поту. В присутностi Бюро вiн, помiтно, почуває замiшання, але смiло звертається до свого безпосереднього "старшого товариша" Тiле й одривистим, солдатським голосом робить донесення. Доручення виконано. Товариша Рiнкеля прослiджено до самого дому. Нiчого особливого не завважено. Товариш Рiнкель заїжджав спочатку до кафе "Асторiя" й говорив телефоном. Пiсля того поїхав на вулицю Визволення, N 5. Це окрема вiлла. Ближчi iнформацiї про цю вiллу незручно було зiбрати, бо коло вiлли ходили якiсь пiдозрiлi люди. Потiм товариш Рiнкель поїхав додому. Тiле байдуже хитає головою.

– Дякую, товаришу. А ви добре занотували: вулиця Визволення, N 5? Не помилились?

О нi! Товариш Песимiст занотував це на паперi. Ось, зараз!

– Нi, нi, я вiрю. Можете йти, товаришу. А нотатку свою треба знищити. Та, будь ласка, товаришам iз охорони перекажiть, щоб зразу ж знищили в себе все, що в них є на паперi непевного. Будь ласка.

Товариш Песимiст серйозно дивиться в нiжну, привiтну, але тверду посмiшку "старшого товариша", нiяково вклоняється всiм iншим "старшим товаришам" i виходить.

Тодi товариш Тiле повертається до всiх i спокiйно, з усмiхом кидає:

– Вулиця Визволення, N 5 – приватне помешкання графа Елленберга, начальника особистої охорони Фрiдрiха Мертенса.

Всi живо й вражено повертаються до Тiле. А Кестенбавм, як пiдкинений спiднизу, схоплюється i, струснувши з себе всю апатiю й утому, жагуче, зловтiшне й хрипко скрикує:

– А що? А що? Маєте! От вам! Можете бути задоволенi своєю постановою!

Хрип i трiумф товариша Кестенбавма зовсiм не до речi. Товариш Бравн рiшуче спиняє таку нестриману поведiнку. Постанову винесено цiлком правильно. Чого товариш Рiнкель заїжджав…

– Зрадник! Провокатор! А не товариш!

– …чого товариш Рiнкель заїжджав до Елленберга, це ще невiдомо. Це треба вияснити.

– Коли? Як нас усiх цiєї ночi позаарештовують? Так? Так?

– Прошу товариша Кестенбавма стримати свою експансивнiсть.

Тут товариш Тiле нiжно просить слова. На його думку, вияснити, мабуть, буде трудно, чого саме член Центрального Бюро Рiнкель заїжджав до графа Елленберга. Але це треба все ж таки зробити. Через те вiн пропонує завтра вранцi заарештувати члена Бюро Рiнкеля й делiкатно попрохати його роз'яснити цей вiзит. Поки ж що негайно дати в усi райони наказ про виїмкову обережнiсть. Членам Бюро цеї ночi дома не ночуиати. Звiдси зараз же розiйтися. А вiд завтрашнього ж дня всi адреси позмiняти.

Товариш Шпiндлер одсуває журнал мод i теж просить слова Вiн мусить сконстатувати, що товариш Тiле почуває приємне пiднесення вiд цього несподiваного вiзиту пана Рiнкеля до графа Елленберга. Чи товариш Тiле за кимсь полює, чи за ним хто, це все одно, аби полювання. Але йому, товаришевi Шпiндлеровi, наприклад, пцлювання нi в якiй формi анiтрош ки не цiкаве. "Позмiняти адреси". Легко сказати. Це, значить, мiняти помешкання, кидати бiблiотеку, фарбувати волосся, звикати до свого нового iменi, їй богу, це нудна рiч. I невiдомо, чи потрiбна ще. Можливо, що нiякого зрадництва ще не ма. Коли ж є, то цеї ночi, не далi, воно мусить вияснитись. Отже, ного пропозицiя: тiльки добре "почиститись" i чекати гостей iз чистим… сумлiнням i помешканням. А Рiнкеля завтра рано заарештувати. Цю приємну операцiю доручити товаришевi Тiле, який, нема сумнiву, виконає її блискуче й не без естетичного задоволення.

Макс сидить, мляво розлiгшись на стiльцi. Як життя любить все велике, грiзне, яскраве зараз же присипати смiттячком. Суд, присуд, резолюцiя, грiзний жеребок. I раптом i суддi, i месники мусять ховатися вiд своїх пiдсудних. Дiйсно, тiльки Тiле однаково: чи вiн полює за кимось, чи за ним хтось, аби полювання й спорт.

I додому Макс вертається так само мляво й лiниво. З вулицi видко вiкно його кiмнати. Воно темне, значить "гостей" iще немає. А може, сидять у коридорчику й чекають на нього?

Макс нечутно, затаївши дух, сходить поночi сходами паго ру, як тiнь, пiдсувається до дверей i прикладає до них вухо.

Довго стоїть так не ворушачись, але з коридорчика тягне такою сонно-спокiйною тишею, що Макс рiшуче вiдмикає дверi.

Вiн мляво нищить усi адреси та листи, ляiаь, не роздягаючись, на канапку, так що ноги звисають iз неї, i лежить лицем догори. Тепер можуть приходити. Тепер життя може сипати своїм смiттям. Будь ласка I наплювать i на смiття, i на саме життя.

***

Ранок – слiпучо-сонячний, здивовано-блакитний, з весело-бадьорим гуркотом вулицi, з таким теплим, специфiчним духом политих ранiшнiх тротуарiв.

Депутат Рiнкель цiлком ним задоволений. Вiн поглядає i вiкно, поглядає на годинник i весело порається бiля паперiв, Адреси, списки, плани, все точно, акуратно складене, занотоване и запечатане в пакет. Але граф Елленберг дуже помиляється, коли гадає, що Рiнкель приїде тепер iз цими документами. Це буде невеличка помилочка з боку вельможного пана графа. Так само помиляється вiн, коли думає, що Рiнкель лишить цi милi документики у своїй кiмнатi. Вперед, пане графе, гарантiйку, будь ласка, на стiл покласти. А тодi.. Яка година? Чверть на десяту. Чудесно.

Депутат Рiнкель бере пакет i, пружинисто, бадьоро б упевнено подригуючи литками, йде до жiнки, у спальню. Бiднi квочка зранку вже квокче над хореньким курчатком, – в Ерiха не падає температура вiд учорашнього вечора. Вона просте не знає, що робити. Вже покликала лiкаря, але лiкар чогось не йде. Одне слово, страшенне лихо, трагедiя!

Ну, йому нема часу квоктати з нею. От пакет. Його треба сховати в таке мiсце, де нiякий трус не мiг би його викрити Блiднути нема чого. В пакетi нема нiчого страшного, деякi папери клiєнтiв (бiдна квочка вже труситься за своїх курчат). Вiн години через двi приїде й вiзьме його в неї.

"Квочка", проте, блiда. Вона тривожно вдивляється всiм своїм недокровним, з синiми повiками лицем у дороге, свiже, гарне обличчя з цiєю любою, гордовитою горбинкою носа. їй видаються непевними його занадто блискучi очi. Чого зранку в людини можуть бути занадто блискучi, непокiйно веселi) очi? Ох, ця його фанатична вiдданiсть соцiал-демократичним справам! Вона до добра не доведе. Знов, мабуть, намiчається страйк? Знову цiлими днями й ночами не буде дома, знову перевтомиться.

Ну, вже почалася стара пiсня. Депутат Рiнкель мимохiдь iз задоволенням оглядає свою поважну, iмпозантну постать у великому дзеркалi i, випинаючи груди наперед, вертається знову до кабiнету. Двадцять п'ять на десяту. Ще хвилин двадцять можна посидiти бiля вiконця, як нареченому перед вiнчанням.

Чудесний ранок! "Занадто блискучi очi". (Шкода, мiж iншим, що їх усе ж таки не можна припудрити!). А якi ж вони повиннi бути в людини, яка ставить ва-банк своє життя, хотi лось би йому знати? Га?

А небо яке! Ач, молодцем яким сьогоднi прибралось у блакить "Зрада!" Що значить яка-будь зрада перед обличчям цiєї величної, байдужої, блакитної вiчностi вгорi? Що людська етика, закони, приписи у хвилях мiльйонiв лiт? На вагах природи людськi чесноти й людськi злочини важать не бiльше однi за одних. I тi, i другi їй так само потрiбнi, необхiднi й кориснi, як математиковi плюси й мiнуси. "Юда й тридцять срiбляникiв". Наївна, дурна легенда примiтивної психiки, що претендує на унiверсальнiсть. Сьогоднi зрада є злочинство, а завтра – геройство. Три тисячi лiт тому теперiшнi чесноти вважали за злочин. Через другi три тисячi лiт сучаснi злочини вважатимуть за дитячi забобони. А життя й через три мiльйони лiт буде так само абсолютним, єдино справедливим законом, а радощi й насолоди його єдино моральними приписами, якi розумнiй людинi треба виконувати.

I коли в цей мент iсторiї людства грошi є конденсованi радощi й цiнностi життя, коли в них, як у казковiй, чудодiй нiй скриньцi, сховане все, що iснує на свiтi i та вiчна блакить, i жiноче кохання, i сум поета, i смiх фiгляра, i пошана, i всяка правда, i найлюбiша чеснота, i слава, – коли це все є в тiй скриньцi, то тiльки заздрiснi, нiкчемнi недобитки або фанатичнi кретини з Iнараку в iм'я якоїсь крихiтної їхньої "правди" можуть забороняти мати якомога бiльше того конденсованого життя. Ех, голуб'ята, п'ять процентiв Об'єднаного Банку е найкращий доказ сили й чесноти людини, а тюремна камера – дурноти й нiкчемностi. Це є простий i наочний факт. Решта ж – патякання слинявих дурнiв або спритних розум них брехунiв.

Депутат Рiнкель виймає запашну сигару, любовно й само-рдоволено обрiзує кiнчик, запалює й дивиться на годинник. Ну, що ж, можна й їхати Треба бути точним у поважних спра вах i в любовних побаченнях точнiсть-ознака вищої гiдностi.

Коли вiн дивиться на себе в дзеркало в передпокої, очi його видаються йому самому трошки занадто блискучими. Але вiд цього все лице здається молодшим, енергiйнiшим i ще гарнi шим Треба було б хоч злегка пiдфарбувати уста, iдучи до графа. Але небезпечно – можливо, що ще зустрiнеться з якимсь кретином-iнаракiстом, а вiн од такого буржуазного алочину ще скандал учинить i задержить. Але товариша Кестенбавма неодмiнно треба лишити на волi. Неодмiнно! Всiх заарештовано, навiть такого злочинця, як товариша Рiнкеля, а от тiльки чогось одного товариша Кестенбавма не зачеплено. Гм, дивно, товаришу Кестенбавме!

Депутат Рiнкель, одягнений у тонесеньке ранiшнє убрання, весь чистий, вимитий, поставний, iз сигарою в зубах i прутиком у руцi, поважно, не хапаючись сходить сходами вниз. Назустрiч йому двоє агентiв "Негайної допомоги" несуть ношi. Ще двоє агентiв iдуть попереду, шукаючи очима потрiбне їм помешкання. В одного з переднiх агентiв на руцi висить бiла ковдра. Очевидно, якийсь нещасний випадок трапився в домi.

Сонячного, блакитного ранку видовище ран, хороб чи хоч би нош робить просто неестетичне, образливе враження Депутат Рiнкель iз строгою гiднiстю тримається ближче до стiни, щоб, минаючи ношi, не доторкнутися до них.

Переднiй агент iз ковдрою на руцi досить поштиво уступається з дороги й навiть швиденько ступає через двоє схiдцiв угору. Але заднiй iдiот раптом зупиняється й питає, чи не знає пан добродiй, де помешкання пана Кульмана. Пана Кульмана, генерального радника Акцiйного Товариства "Залiзобетон". Ношi теж зупиняються й ждуть. Депутат Рiнкель iз холодною гiднiстю крутить головою – нiякого вiн пана Кульмана не знає. Треба питати в портьє внизу, а не зупиняти людей на сходах i…

Докiнчити депутатовi Рiнкелевi не вдається, переднiй агент "Негайної допомоги", що стоїть позад нього на сходах, розгортає ковдру й раптово накидає її на голову депутатовi, зразу ж затуливши рота. В той самий мент другий агент хапає з нош iще одну ковдру, спритно обмотує нею брикаючi ноги Рiн!келя, i обидва, вхопивши один за голову, другий за ноги, кладуть його на ношi. З-пiд ковдри чути приї лущений крик, ноги й руки корчаться, випручуються, але агенти спокiйно обв'язують широкими оперiзками все тiло й затикають рота кiнцем ковдри. Потiм вони зносять обережно ношi вниз i ставлять їх у великий автомобiль "Негайної допомоги". Прохожi з спiвчуттям i жалем слiдкують, як бiдний поранений чоловiк навiть у непритомностi корчиться вiд болю, – це бiдолаха кухар, вiн одрубав собi чотири пальцi.

Ранок слiпучо сонячний, здивовано блакитний, полич i тро-тусiри вже висихають плямами, а вiд них iде такий специфiчний, теплий, вогкий дух вуличного политого каменю й пороху. А вгорi велично й байдуже вгинається в безкрайнiсть неба вiчна блакить.

***

Граф Адольф Елленберг у чудесному настрої. На столi лежить власноручний лист пана президента до депутата Рiнкеля. лист, який одчинить дверi до всiх таємних закуткiв пiдлої й грiзної банди, який верне коронку, який поставить на реальний грунт викохану графом Адольфом комбiнацiю з принце сою, який розгорне для графа такi перспективи, вiд яких можна мiцненько потерти руки.

Чудесний ранок! Такий сонячний, прозоро-блакитний, невинно радiсний. Яка година? За чверть десята. Зараз має бути депутат Рiнкель. Розумна й хитра бестiя. Але на всякий розум i хитрiсть знаходиться ще розумнiша хитрiсть. Ти хочеш листа вiд самого Мертенса? Будь ласка. Але чи ти дiстанеш п'ять процентiв, то це ще невеличке питання.

Граф Адольф фон Елленберг iще раз велить своєму секре таревi наказати охоронi негайно пропустити депутата Рiнкеля, потiм телефонує в палац Мертенса, потiм до свого "затишку" (чогось Зiзi була вчора кисленька) – i ввесь час поглядає на годинник. У пiв на одинадцяту на нього вже чекає пан президент iз донесенням.

Чудесний, знаменитий ранок! Така в ньому якась певна, спокiйна тиша, така глибина радостi, наче тече велика повновода рiка.

П'ять на одинадцяту. Депутат Рiнкель дозволяє собi маленьку неточнiсть. Нормально й зрозумiло поки що перевага на його боцi. Хоча надуживання своєї переваги свiдчить про вiдсутнiсть тонкостi характеру.

Пан президент уже, мабуть, вийшов iз зали здоров'я. Оце десь весело гиркає на Вiнтера й потирає долонею голi груди – коли пан президент приємно хвилюється, вiн потирає долонею груди.

Гм! Чверть на одинадцяту. Депутат Рiнкель дозволяє собi вже бiльше нормального й зрозумiлого крiм вiдсутностi тонкостi характеру, вiн виявляє значну дозу нахабства.

Граф Адольф фон Елленберг ходить кабiнетом i нетерпля чс поглядає крiзь вiкно на вулицю. Мрiйно й поважно стоять кудлатi каштани, а за ними слiпуче блищить виї ладжений шинами асфальт вулицi. Певна, спокiйна тиша панує в цьому вiддаленому вiд центру аристократичному кварталi.

Чортзна-що таке: пiвна одинадцяту! Пан президент уже десь там поглядає на годинник.

Граф Адольф кличе секретаря й велить негайно зателефонувати до депутата Рiнкеля.

Нахабстпо цього добродiя вже переходить межi зрозумiлого. Адже мiг принаймнi попередити телефоном, коли щось затримало!

Секретар доносить його свiтлостi, що пан депутат Рiнкель годину тому виїхав iз дому. Куди саме, – секретар пана Рiнкеля не знає.

Годину тому! Давно час бути тут. Незрозумiле нахабство. Невже соцiал-демократична фракцiя дозволила собi так пожартувати з паном президентом? О, цей жарт дорого їй коштуватиме!

Голосно i владно дзвонить окремий палацовий телефон. Пан президент!

Так i є.

– Ну? Швидко? Що? Га?

Голос весело нетерплячий, певний, без нотки сумнiву. От маєте: скажи тут, що не тiльки не швидко, а взагалi нiчого нема, нi швидко, нi помалу, нiяк. I що вчорашнiй жарт пана президента над високим зiбранням, i врочиста постанова, i генiальний "обхiд шарлатана депутата", i надiї на коронку, на побачення з принцесою, – все було занадто "швидке".

– Якась дивна рiч, пане президенте. Депутата Рiнкеля ще немає.

Граф Адольф говорить таким тихим, тьмяним голосом, що пан президент нiчого не розумiє.

– Що?! Кого немає?! Не чую! Голоснiше.

Розумiється, пан президент добре чують, – голос уже ряв-каючяй, з металiчними нотами. I очi, мабуть, уже вилiзли з орбiт, опуклi, грiзнi. (Екран, як звичайно, з обережностi запнено).

– Депутата Рiнкеля ще немає!

– Де немає?

– У мене, пане президенте. Не приїхав iще. Годину тому виїхав iз дому й досi немає. Я сподiваюсь…

– Я, пане мiнiстре, не потребую ваших сподiванок, а тiльки обiцяного вами договору з депутатом Рiнкелем. Я чекаю на ваш доклад у цiй справi.

I голос iз металiчними нотами зникає.

Граф Адольф Елленберг люто схоплюється й бiгає по кабiнету, щохвилини поглядаючи на годинник. Але хвилини минають за хвилинами, чвертi за чвертями. Вулицею з рипким шелестом проносяться автомобiлi й нi один не зупиняється перед вестибюлем будинку графа Елленберга.

Здивовано блакитний ранок перетворюється в золотисто-сiрий, рознiжений спекою полудень, а депутата Рiнкеля все немає, i двоє секретарiв iз напруженими, злими й передтомлени-ми очима двома телефонами розшукують його по всьому Берлiну. Начальниковi полiцiї дано наказ на всякому мiсцi арештувати депутата Рiнкеля й негайно приставити його до графа Еллепберга. Але депутата Рiнкеля нiде немає. Таємно й безслiдно зник депутат рейхстагу.

Золотисто сiрий полудень змiняється пiдчервоненим пiдстаркуватим вечором.

Граф Адольф фон Елленберг пригнiчено вертається з палацу додому, вперше за цiлий день нi разу не прийнятий паном президентом. Цiлий день пан президент лютував i так часом гиркав на Вiнтера, що було чути аж до великої приймальнi.

Граф Адольф понуро ходить по кабiнету, – як чудесно, як надiйно починався день i як загрозливо кiнчається вiн. А що ж то далi буде?

***

Небо жовто-сiре, сiрчане, з жахливо поширеними, дикими очима По жовто-димному пiску хмар слiди велетенської мiтли. Колодязями-вулицями гонить гривастий, розгарячений, увесь у пiнi й потi скажений вiтер.

А в душi Макса гривастий захват, безперестаннi, пекучi язики полум'я Вiд нього горить лице, вуха, голова, мозок. Усе горить, палахкотить, не вгасає. Чи вiд вiтру? Чи вiд двох безсонних ночей? Гей, а може, вiд краси, Сузанно, тої краси, якої тобi нiколи не зазнати?! Га?

Хiба ж не краса: весь Берлiн од краю до краю, вiд палацiв до верстатiв, од Мертенса до слiпого старця пiд стiною, весь Берлiн, як вода у сильно струснутому вiдрi, хвилюється, виплiскується, пiниться. Жадна, цiкава, легковажна, полохлхва мiщанка-юрба шамотиться, шепочеться, жахається, радiє, лютиться. Як живе срiбло, то розбивається на дрiбнi грудочки, то зливається в натовпи, то знову краплинками розгiкається по ресторанах, кав'ярнях, магазинах, конторах. Але скрiзь несе з собою шепiт, жах, широкi очi, чекання.

Хiба ж не краса, Сузанно, рухатись непомiтною, незначною порошинкою в цьому вихорi юрби i знати, що ги ж викликав його? Хiба ж не краса знати, що ця юрба в один мент може тебе роздерти на шматки або ж або понести на руках, як бога?

Полiцаї, – милi, комiчнi, такi страшно суворi, напруженi до-лiцаi, – ретельно, люто здирають оповiстки Iнараку.

Ах, бiдолахи, їм величезна робота весь ранок – п'ять тисяч червоних великих плакатiв, добре поналiплюваних i мiцно присохлих, поздирати з усiх стiн, стовпiв, дверей, вiкон, тротуарiв. Бо той же поганець Iнарак зовсiм не тримався приписiв магiстрату, де можна лiпити. Лiпив, де хтiв, навiть на дверях самої полiцай-президiї!

Ось, наприклад, цiлий натовп перед дверима церкви, на яких нахабно червонiє страшна оповiстка. Де ж ти, полiцаю! Дивись, як жадно вп'ялися десятки очей у червоний плакат i читають:

"Оповiстка

Цим доводиться до вiдома громадян Нiмеччини, що Центральне Бюро Iнтернацiонального Авангарду Революцiйної Акцiї в Нiмеччинi (Ц. Б. IНАРАКу) постановило громадянина Фрiдрiха Мертенса за.

1) свiдоме, вперте й активне запроваджування режиму капiталiстичного деспотизму та новiтньої фiнансової монархiї,

2) за пiдступний наступ на працюючi класи в облуднiй формi постанов Паризького Конгресу, ?) за полiтику зажерливого iмперiалiзму, виявлену на тому самому Паризькому Конгресi, яка прагне свiтової фiнансової монархiї й неминуче тягне за собою всесвiтню катастрофiчну для всього людства вiйну, – за цi злочинства засудити на смертну кару.

Всiм громадянам пропонується в їхнiх власних iнтересах уникати яких-небудь зносин iз цим злочинцем Усякий, хто пустить до свого дому Фрiдрiха Мертенса або буде поблизу нього, рискує смертю.

Ц. Б. IНАРАКу в Нiмеччинi".

Ага, ось спiшить охоронець полiтичної незайманостi вiрно-пiдданих його гумової величностi. Розiйдись! Дрр!

Вiтер вириває з рук полiцая одiрванi червонi шматки плаката i, трiумфуючи, несе їх вулицею. Але от яка бiда нiякий найспритнiший полiцай уже не може здерти оповiстки з душi тiiх, що проковтнули її очима. Нiякий шпиг не може заткнути чопом тих питань, що фонтаном б'ють iз одiтканої обивательської бочки.

Сузанно, двiстi бойових патрулiв чатує у глибинах вулиць Берлiна. Законодавець i владар твоєї краси, як зацькований кабан, полохливо сидить у своєму палацi, не смiючи вистромити з нього iклiв своїх, оточений людьми, якi не розумiють краси твоєї. Вони не розумiють; зовсiм, бiднi, не розумiють естетики кожної хвилини готовi померти без пози, без гарного жесту, ославленi, як бандити, осмiянi, вненавидженi й нiкому, крiм своїх, таких самих бандитiв, невiдомi. За що? Чого ради? Яка краса їх жене на це, Сузанно?

Вiтер напирає з усiх сил м'якими грудьми у спину, старається, пiдпихає маленький задрипаний репортерський автомобiльчик. Вiн знає, що Максовi треба об'їхати всi пости й патрулi, вiн, милий, помагає як може.

Голова горить, а в усiй iстотi палахкотять без перестанку язики полум'я, i що не кинь у нього, все моментально згорає. Все тепер нiщо, все є тiльки мить, плюск часу, бризка хвильки в величезнiм океанi.

А чи не отак часом починається божевiлля? Ха, коли божевiлля горить таким захватом, коли вiд нього радiсть твоя хоче обняти тих, з якими в обiймах ти можеш зараз померти, то хай живе божевiлля! Милi полiцаї, любий Мартенсе, дорогий Штiфелю, все є тiльки плюск часу в океанi вiчностi Розумiєте? Не хвилюйтеся, не бiйтеся, будьте любовнi й пам'ятайте, чуєте, неодмiнно пам'ятайте, що сьогоднi-завтра ви можете зовсiм перестати що-небудь пам'ятати.

Ух, яке жовтометалiчне, грiзне небо! Браво, старенький Саваофе, ти, значить, солiдаризуєшся з Iнараком? Чудесно! Жовти ж мiцнiше своє небо, збирай бурю, готуй свої громи, сьогоднi зробиш ефектовну декорацiю для чийого-небудь останнього акту комедiї, що зветься життям.

Шофер – "молодий товариш" – декiлька разiв уже питає, куди їхати Куди? Ах, так! До бiржi. Розумiється, до бiржi. Задрипаний, розхряпаний екiпажик зупиняється, сунеться задом, як жучок перед перепоною, i повертає назад, – назад треба.

Хе! Ось воно, серце Нiмеччини. Величезна темно-сiра буддiйська пагода, шершава, важка, як велетенська черепаха, що мiцно вперлася на лапи й роззявила пащу дверi. Круг неї, як стривоженi комахи, шамотяться авто, приїжджают), сiд!їжд жають, трусяться, пихкають, нетерпеливляться. Люди пачками вистрибують iз них i прожогом несуться в роззяв.iєну пащу черепахи. Другi вилiтають iз неї, махають руками, капелюхами, стрибають в екiпажi, вибиваються з юрби й женуть кудись стрiмголов. Газетчики люто кричать, вимахують окремими додатками газет, кидаються пiд ноги. Крик, гуркiт, рявкiт, свист, дзвiн.

Ага, артерiї сьогоднi мають добру роботу?

Макс виплиiує з жучка t, заклавши лiву руку в кишеню, п'яно поблискуючи очима, не хапаючись, протискається в потiк, що вливається в бiржу. За дверима контроль вхiдних документiв. О, будь ласка! Кореспондент "Будучностi". А от ще й "спецiальний документ од детективного вiддiлу тайної полiцiї.

Ха, "спецiальний документ" товариша Тiле на цих привратникiв храму робить раз у раз магiчне враження, – де ж пак: найвiрнiша охорона їхнiх святощiв.

О, сьогоднi серце тiпається здорово! Це в вестибюлi чути надзвичайний гуд, неначе там десь у повному ходi працює велетенська машина з тисячами тонових колiс i рушiйних ременiв. Рiвнин, глухий, безустанний гуркiт щодалi робиться виразнiший, дужчий, грiзнiший. Бiля кружляних дверей, через якi одне пасмо людей усотується, а друге висотується, наче живий рушiйний ремiнь на незримих гонових колесах, вже людської мови розiбрати не можна. А коли Макс утягається в пасмi в залу пагоди, тут уже треба кричати своєму сусiдовi на вухо, приклавши долонi до рота То реве й гуркоче багатотисячна юрба. Вона вся, як труп, обсiлий червою, кишить, рухається на одному мiсцi, вгризається, бореться там помiж собою, i вся приголомшливо, без перестанку, без пауз, без виразу кричить одноманiтним страшним гудом, як рев величезного водопаду.

Колосальна двоповерхова зала з круглою банею, з мармуровими колонами, наче з сiрої замшi, вся залита свiтлом електрики. Сонце тут непотрiбне, сонце – тут сентиментальнiсть, то свiтить, то ховається; електрика – певнiша, дiлова, надiйна сила.

Макс шукає очима патруль. Ну, це не легка справа, та ще сьогоднi. О, та яке ж сьогоднi люте ревище! Який страшний, корчовии рух. Цi голови наче всi викручуються з-помiж самих себе, роблять скаженi зусилля, але, зачарованi якоюсь силою, мусять лишатися на мiсцi.

Припертий до стiни, з палаючою головою, очманiлий вiд гуркоту, миготiння й кишiння голiв, Макс стоїть бiля стiни, вилiзши на якусь приступочку. Йому видно всю велетенську живу масу тiл Посеред зали, в самому центрi кишучої, найбiльш ревучої юрби, над булькочучою кашею голiв понуро й велично чорнiють якiсь таблицi. Що воно таке? Скрижали заповiдiв бої а цього храму? Чорнi прапори капiталiзму? Пiд ними, пiднiмаючись над натовпом головами й плечима, шамотяться жерцi храму, люди в чорних убраннях. До них простягаються не то з благанням, не то з вимаганням руки з олiвцями, з книжечками, поскручуванi пальцi, до них напрямленi всi по-вирячуваиi очi, пороззявлюванi роти, пiтнi червонi лиця. На таблицях миготять рiзнофарбними вогнями цифри, зникають, мiняються; люди в чорному гарячкова нахиляються, пишуть, знову випростовуються, слухають ревище, вдивляються у скрученi, махаючi руки, показують знаки.

Макс глибоко зiтхає.

Як вони можуть розумiти один одного? Як у такому пеклi, ревищi, тiснотi, духотi, в цьому страшенному гонi, миготiннi цифр можна що пебудь зрозумiти? Це якесь зорганiзоване божевiлля, лборище неиормальних, планово хорях людей. Ось вихоплюється декiлька зойкiв, голоснiших окремим крикiв, хк зойки иогопаючих у водоиадi, i поринають у загальному гуркотi й ревищi.

А скрижалi сгоять твердо, непорушне, залiзно. Жерцi й прислужники видушують на них рiзнофарбнi, блискавичнi цифри заповiдi. Другi збоку крейдою виписують, третi нотують у товстелезних книгах.

Тiпається, колотиться, реве серце Нiмеччини. А по артерiях од нього женуть отi цифри по всьому органiзмi, вмент одиих убивають, других раяять, третiм несуть щастя. Механiчне, жорстоке, бездушне, воно рiвночасно кипить, усе труситься, повне такої лютої, несамовитої енергiї, що енергiєю одного цього ревища можна, як силою водопаду, пустити в рух машини.

Макс притихлими, поширеними очима дивиться на кипучу масу. Страшна сила, якась чудодiйна, колосальна стияя, якийсь дикий хаос, у якому дiють страшнi,.невблаганнi, неминучi закони. А з цих же диких, божевiльних крикiв, iз цього скаженого, безглуздого миготiння цифр складаються розумнi. твердi, стрункi норми.

А яка чулiсть у цiєї стихiї! Всяка подiя, всякий струс в органiзмi моментально тут одзивається. Оповiщення Iнараку. Замах на Мертенса. Загроза мозковi, загроза якiйсь клiтинi мозку. I вже кров'янi тiльця, вже клiтини й клапанчики серця в пiдвищенiй працi, у тривозi, в гарячцi.

Ха! Банда розбiйникiв? О, вiд банди розбiйникiв серце Капiталу так не заб'ється.

Гу-гу-гу-гу-гу! Страшний пульс!

Макс раптом посмiхається. А от досить йому повернути за-щiпочку в тiй невеличкiй металiчнiй цяцечцi, що лежить у нього в лiвiй кишенi, досить кинути цю цяцечку в середину юрби – i зразу, в один мент серце скорчиться, ухне й навiки спиниться.

Хм! Та чи спиниться ж? А чи не буде назавтра ж знову Кров'яних тiлець на мiсцi забраних трупiв? Буде. I знову буде ревище, тупiт нiг, мигтiння цифр i новi чорнi скрижалi. I так само на мiсцi Мертенса стане якийсь новий Мертенс, нова клiтина Бо що значить тут воля цих окремих клiтин, цих слiпих, покiрних вищiй якiйсь волi виконавцiв? Знайти дiйсне серце, дiйсний мозок цього органiзму, його розшматувати. цяцечкою й навiки спинити! Але де вони? В чому? Де взяти тої сили, яка могла б виступити проти мiстичної сили цiєї стихiї та її страшних залiзних законiв?

Хтось злегка стискає Макса за колiна. Вiн живо нахиляє голову вниз. На нього з усмiхом дивиться кругле, спiтнiло-червоне, в жовтих вiях лице товариша Роте. В руках у нього олiвець i записна книжечка, як у всiх тих кричущих людей.

Макс злiзає з приступки. Роте наближує губи до вуха Макса й кричить:

– Помiчаєте, який ажiотаж?

Макс швидко хитає головою.

– Панiка. Акцiї Об'єднаного Банку летять униз.

Макс робить здивовано-радiснелице й мовчки питає очима. Товариш Роте розумiє його й з усмiшкою киває головою. Потiм знову наближає уста до вуха Макса, задравши трохи голову:

– Кажуть, Об'єднаний просто в облозi. Забирають вклади. Банк не може… тити… а… о…

Макс недобре чує й собi кричить:

– Що не може?

– Не може вмiстити народу. Викликано полiцiю.

Макс весело стрiпує чубом! Ха! Здорово. Значить, усе ж таки щось можна органiзмовi зробити?

I знову крiзь очманiлiсть i чад вiд гуркоту й ревища спалахують палахкотливi язики, а лiва рука мiцнiше обнiмає теплу й вогку вiд поту металiчну круглу цяцечку.

Роте киває Максовi, запрошуючи пiдставити вухо.

Макс знову нахиляється. Роте кричить:

– Страшенно хочеться трошки розважитись Пустити чутку, що Мертенс сюди їде. Можна? Однаково "їх" тут не може бути.

Макс iкоса дивиться на Роте й бачить одне око в жовтiй вiї примружене лукавим веселим усмiхом. Ця лукавiсть проходить i в Макса, торкається до полум'я й спалахує буйною веселiстю. Ану!

Вiн киває головою на згоду й знову вилiзає на приступку, з усiх сил стримуючи смiх, що вже буйно трiпочеться в ньому. Так буйно, що аж трошки дивно й неприємно. А голова горить, палає, гуде. У вухах – гу-гу-гу-гу!

Роте вiдходить i протискається крiзь кричущi тiла. Бестiя Роте: який тривожний, зляканий вигляд у нього. От вiн при туляє вуста до вуха лисого панка. Панок живо, вколото по вертає до нього голову. Хоче, видно, спитати. Але Роте не має часу вiдповiдати, йому нема коли, йому страшно, йому треба швидше тiкати з цього небезпечного мiсця. Панок iз пухнатою лисиною непокiйно звертається до сусiди. Той, здається, не розумiє. Нi, не вiрить. Знизує плечима. Але панок iз пухнатою лисиною ще непокiйнiше звертається до низенького, товстенького добродiя й кричить йому в вуха страшну звiстку.

Бiлява голова Роте з'являється то тут, то там. I от уже на периферiї юрби якесь замiшання, вже нема стрункостi, гармонiйностi хаосу; вже там якiсь перебої, зупинки, якийсь iнший рух, якiсь iншi крики на вуха одне одному.

I потрохи, потрохи замiшання, як вогонь на сухiй травi поля, охоплює все ширше та ширше коло юрби, перекидається до центру. Гуркiт виразно меншає, тратить свiй ритм. Серед тiл шамотня, i течiя до дверей стає все дужча, густiша, трудна. Крики, – отi чужi, iншi, то панiчнi, то сердитi – починають щораз, то владнiше опановувати залою. Миготiння цифр то слабшає, то знову збiльшується. Макс уже чує круг себе, пiд своїми ногами:

– Мертенс!.. Мертенс!.. Сюди, Мертенс!

– Та чого йому сюди?!

– Тихо! Дурнi! Заспокойтесь! Iдiоти!

– Мертенс!.. Мертенс!.. Мертенс!..

I те iм'я, що ще вчора тут викликало б побожний захват, вибух радостi, сьогоднi пашить на цю юрбу диким жахом i жене її звiдси, як публiку з театру, де знялася пожежа.

I от у залi стоїть уже зовсiм iнше ревище. Не те могутнє, ритмiчне, жагуче, пройняте серед зверхнього хаосу внутрiшньою доцiльнiстю ревище, а дике, розiдране в собi, панiчне. Обличчя вже радiусами повернутi до всiх вихiдних дверей, руки не тягнуться до чорних скрижалей, а люто розривають тiла сусiдiв, стараючись випхати їх позад свого тiла. Цифри не миготять. Люди в чорному бiгають по естрадi, кричать, умовляють, махають кулаками, плюють у спини, в перейнятi жахом потилицi.

Макс стоїть на приступцi, припертий потоком пiтної, насиченої жахом людської отари i, закинувши голову до стiни, з усiх сил кусаючи губи, страшно, невтримно регоче, йому хочеться стрибнути на цю поверхню ревучих голiв i, давши собi волю, дико танцювати по них, регочучи й кричачи з такою самою силою, як оце кричать усi вони.

Вiн стрибає вниз, зливається з душним, паруючим потом, дихаючим страхом потоком i, палаючи сам зацiпленим реготом, пливе в потоцi до дверей.

***

I знову дренькоче, перевалюється з боку на бiк жовтенький жучок, лiтаючи по глибочезних затiнених коридорах вулиць Високо вгорi над велетенськими щiлинами небошкрябiв видно смуги брудно-жовтого неба. Тiней немає, але й свiтла нема, тiльки iржаво-жовта мряка, гаряча, грiзна Ох, буде люта буря!

Патрулi чатують справно. То газетчики, то вiзники, то продавцi цигарок, то етарцi, слiпцi й калiки – стоять вони на своїх мiсцях такi непомiтнi i з такою силою в кишенях, яка може висадити в повiтря тридцятиповерховий небошкряб.

Оповiсток уже нiде не видко Тiльки де-не-де червонi подертi слiди на стiнах. Але Берлiн iще читає їх, iще тривожно хвилюється, гомонить.

Легальнi соцiалiсти вже випустили екстренi листки з приводу оповiстки. "Злочинна провокацiя! Божевiльнi бандитиi Помагачi реакцiї!" Ех, лютують соцiал льокаї!

З ворiт фабрик i заводiв виливаються бурхливi юрби робiтникiв. Суперечки, крики, сварки, навiть бiйки. Пролетарськi кафе й ресчорани повнi лайок, дебатiв, вимахiв мозолястих кулакiв, гострих слiвець, од яких струшуються реготом склян ки на полицях.

Макс не втручається в дебати. Яке йому дiло? Вiн собi кореспондент газети, йому цiкаво знати настрiй робiтничих мас iз приводу цiєї кумедної оповiстки Iнараку, i вiн робить для газети нотатки. Настрiй зовсiм хороший: розсудливий, поважний елемент ставиться цiлком негативно до диких учинкiв купки фанатичних терористiв. Ну, молодь, одчайдушнi голови, тi вбачають щось героїчне, чогось чекають, хвилюються, мрiють про загальний свiтовий страйк, революцiю та всякi iншi подiбнi химери.

На хвилинку Макс i додому заїжджає. Нiчого нового. Тiльки в Наделiв зчинилася страшенна сварка мiж синами й батьком через оповiстку. Анархо-натуралiст трохи не побив старого i, забравши свої речi, покинув батькiв дiм. Так. Розумiється.

Пiсля того Макс iде до "штабу", до Тiле. Небо вже буре, низьке, з синюватими кучугурами хмар Тiле, бiдолаха, цiлий день сидить при телефонi Ну, певна рiч, що сьогоднi "вони" поховались i нiзащо не вилiзуть iз своїх нiр. Дурнi вони, чи що? Чи герої?

Тiле – заклопотаний. Сокирчастий нiс так смiшно й мило нюхає в повiтрi. Любий Тiле, вiн страшенно нагадує довгоносого, розумного, запального сетера, йому тепер на все начхати, нiщо не має нiякої цiни – тiльки дичина. Вiн бере Макса за вiдвороти блузи й нiжно, благальне, заклопотано вдивляється в лице його.

– Знаєте, Шторе, ми їх тепер мусимо пiймати. Розумiєте? Мусимо оповiстити, голубчику, не можна. За всяку цiну! Ради бога, голубчику!

I так, наче Макс усе ж таки сперечається з ним, переконано, нiжно й заклопотано доказує, що без оповiстки ще можна б дозволити собi невдачу, але тепер – усi шляхи перекопанi.

I раптом Макс одразу розумiє, через що Берлiн, бiржа, робiтництво, обивателi так хвилюються. Адже й ранiше нi для кого не було тайною, що Iнарак хоче вбити Мертенса, що були навiть замахи. Чого ж не хвилювалися так тодi? Бо тодi не було присуду, оповiстки. В цих плакатах, у надрукованому пiдписаному паперi для маси є щось офiцiйне, гiпнотизуюче, переконуюче. Значить, Iнарак має силу й змогу покарати, коли так про це сповiщає? Значить, уже от-от це має статись?

Отже, ясно, що тепер це мусить бути за всяку цiну Макс цiлком розумiє благальний голос Тiле. От тiльки голова страшенно горить i все тiло палає, як у гарячцi. А з вiкна так душно тягне спресованою спекою й ще чимсь неспокiйним, моторошним!

Тiле все ж таки не випускає вiдворотiв блузи Рiч у тiм, що не треба нехтувати нiякими можливостями. Ради бога, нiчим не гидувати! Моральнi, полiтичнi, амбiцiйнi, всяьi-всякi мотиви треба, ради бога, на цей мент закинути й мати тiльки одну цiль на оцi й для неї на всi способи йти, усiм жертвувати. Наприклад, справа з Рiiiкелем.

Макс стрiпує палаючою головою. Ага. Рiнкель. Це ж правда, Рiнкель теж iснує на свiтi. Але як це давно-давно щось таке було з ним!

Макс визволяє блузу з цупких пальцiв Тiле й лягає в фотель. Так, так. Ну, що вiн, тон Рiнкель? Де вiн сидить?

Вiн сидить добре, в льоху "лiсової лабораторiї". Камера добра, нiчого. Але рiч не в тому. А в тому, що вiн запевняє, що був у Елленберга з метою дiстати через нього можливiсть пройти до Мертенса. I вже той йому обiцяв. Вiн не хотiв нiчого в Бюро говорити, поки не мав чогось певного в руках. Страшенно переляканий, пригнiчений, зовсiм убитий i такий жалюгiдний, що аж дивно. Навiть плакав! Але запевняє, присягається, що його арешт – страшне непорозумiння, помилка, що вiн, навпаки, заслуговує з боку органiзацiї на всяке признання за свої заходи Ну, i от що його з ним робити?

Макс заплющує очi й здивовано чує, як зразу в вухах починається: гу-гу-гу-гу! Вiн швидко розплющує їх i гуд зникає, але в висках ритмiчно, швидко, гарячкове гупає кров.

– Ну, що ж ви скажете. Шторе? Га?

– Розумiється, розстрiляти. Все бреше.

Тiле заклопотано зiтхає й сильно тре долонею пiдборiддя. Так, розстрiляти не трудно, це – не штука А втiм, ану ж не бреше? Як це перевiрити? А що, як Рiнкель дiйсно в цiй справi був у Елленберга? I має хоч два-три шанси пройти до Мертенса? Чи можна цим нехтувати?

– Бреше. Нiчого не має. Фу, як нестерпно душно.

Стає вже темно. Чи то вiд хмар? Раптом уся темна стiна проти вiкна злiтає кудись угору, i замiсть неї синювате бiлим, слiпучим свiтлом мерехтить екран i моментально зникає. В хатi стає темнiше, а Тiле й усi предмети огортає сiре павутиння. I вмить над мiстом iз металiчним трiском розривається страшенний гуркiт i довго котиться, пiдстрибуючи по небу глухими грiзними розкотами.

Макс iзривається з фотеля й пiдбiгає до вiкна. В очi йому рiже зеленкувато-бiлий велетенський зигзаг, що перерiзує все небо, i над самою головою, немов на горiшньому помешканнi, з дзвiнкiтним гуркотом, як вивернутий на асфальт вагон залiза, прокочується грiм. За ним-другий вагон, третiй. Хтось м'якими гiгантськими ногами бiгає по залiзному даху неба, ламає, провалюється й з реготом качається по ньому всiм тiлом.

Макс витягує обидвi руки в вiкно, до неба, широко розкриває очi, i дух йому забиває вiд незрозумiлої дикої, кричущої радостi.

Голосно, нетерпляче дзвенить телефон. Чути голос Тiле, але вiн зараз же тоне в гуркотi грому й страшенному, шипучому, як приплюск моря, шумi дощу.

Раптом Макс чує, як Тiле сильно шарпає його за руку. Макс озирається. Перед ним на мить миготять зляканi, жаднi, радiсно-лютi очi Тiле.

– Швидше! Бiжiм!.. Мертенс!

I Тiле прожогом вилiтає з кiмнати. Макс, увесь повний грому, радiсно-лютих очей Тiле, нерозумiння й захвату, зривається з мiсця й бiжить за ним у розчиненi темнi дверi.

***

Над палацом Мертенса нависла жовто-бура важка запона хмар. А в палацi Мертенса залягла тяжка, понура тиша. Так само бiгають величезними коридорами урядовцi, так само цокочуть, як величезнi коники, писальнi машини, так само невтомно працюють усi палацовi апарати. А тиша, проте, залягла в цьому гомонi – понура, нашорошена.

Граф Елленберг од самого ранку не виїжджає з територiї палацу. Вiн сам дає накази офiцерам охорони, сам навiть перевiряє пости, сам обходить усi коридори, що прилягають до покоїв пана президента. Але що дiється в самого пана президента, вiн не знає – пан президент зовсiм забув про iснування графа Елленберга, не те що не кличе, а навiть не згадує про нього.

I тiльки через Вiнтера графовi Елленберговi, мiнiстровi охорони, вiдомо, що пан президент цiлком спокiйно, навiть гумористичне поставились до iдiотичної оповiстки iнаракiвськоi банди, що працюють, як i щодня, з невтомною енергiєю, хiба що тiльки дуже гнiваються на "йолопiв" на бiржi (та на вкладникiв). Навiть хотiли їхати до Банку, щоб показатися публiцi й завдати їй гарненького прочухана за легкодушнiсть. Але Штiфель i райхсканцлер, спасибi їм, одрадили й стримали пана президента вiд цього небезпечного кроку.

Граф Елленберг м'яко, роздумливо, зовсiм нечутно ходить по кабiнету, нахиливши горбкувату голову. I вмить зупиняється, пiдводить лице й широкими здивованими очима дивиться перед себе. Так, вирiшено! Гра – так гра!

Вiн кличе генерала палацової охорони й дає йому накази. Через пiвгодини-годину вiн буде назад. Телефоном його можна знайти в домi батька його, графа фон Елленберга.

Вiтер б'є в лице пружинистими крилами. Жовте небо набирає димної, закуреної густоти. На вулицях незвичний рух. Бiржа в панiцi розбiглась Банк майже в облозi. Це дуже добре. Це просто знаменито. Страйк, революцiя, катастрофа. Хе!

Граф Адольф нетерпляче потирає свої м'якi, жiночi колiна. Хто знає, чи не прислужився!Iнарак пановi президентовi?

Камердинер Фрiц не вiдважується зголосити її свiтлостi принцесi графа Елленберга – у принцеси болить голова, i вопи звелiли не турбувати їх нiчим. Але граф Елленберг колюче, сухо дивиться поверх лоба в кучеряве золотисте волосся камердинера Фрiца и наказує негайно зголосити її свiтлостi.

Дiйсно, очi її свiтлостi стомленi, млявi й трошки червонуватi, наче вiд вiтру або вiд слiз. Але хору свою голову вона тримає так твердо, рiвно й неприступно, що нiяка хороба не пiдступиться.

Граф Елленберг зразу ж приступає до сутi. Вiн не-хоче й не смiє довго затримувати її свiтлiсть тою справою, яка привела його сюди без попередження.

Дiйсно, граф Елленберг має вигляд рiшучий, суворий, урочистий. Вiн не посмiхається, не вигинається, не заглядає в очi принцесi.

Її свiтлостi, звичайно, вiдомо про нахабний розбишацький виступ Iнараку? Розумiється. Все громадянство, не виключаючи соцiалiстiв i робiтникiв, обурене на цих бандитiв страшенно. Нiчого страшного, звичайно, не може статись. Але пiд умовою все ж таки повної розсудливостi. Наприклад, не пiдставляти навмисно свої груди пiд револьвер тих бандитiв.

Князiвна Елiза переводить зеленi стомленi очi вiд вiкна, в якому розкудовчено гойдаються вiти дерев, i пильно зупиняє їх на м'якому носi графа Елленберга.

Так, цiлком свiдомо, умисно пiдставляються груди. Груди пана президента. Граф Адольф говорить iз її свiтлiстю цiлком одверто, iнтимно, знаючи, що вся розмова лишиться мiж ними. Отже, хоч це i дивно, i неймовiрно, але абсолютно ясний факт, що лан президент хоче скiнчити своє життя самогубством. Намiр цих бандитiв є для нього зручний привiд. Наприклад, йому, графовi Адольфовi, треба було надлюдської натуги, щоб стримати пана президента вiд намiру поїхати на бiржу й виступити з промовою перед юрбою Намiр цiлком ясний: пiдставити себе пiд бомбу iнаракiста, загинути самому й загубити з собою сотнi людей.

– Але через що?!

Граф Адольф глибоко зiтхає, схиляє голову й мовчить. Принцеса вражено пiдводить i устi широкi брови догори.

– Графе, я сподiваюсь, ви не хочете своїм мовчанням сказати, що я причетна до цих настроїв пана Мертенса.

Граф Адольф сумно хитає головою. На жаль, вiя по щиростi мусить сказати, що саме її свiтлiсть причетна до цього тяжкого стану пана президента. На жаль, це так. Можна як хоч пояснити цей стан, але факт той, що пiсля вiдмови її свiтлостi побачитися з паном президентом вiн формально за-хорiв. Так, захорiв. I хорiсть ця така глибока й серйозна, що нiчого дивного не буде, коли вона скiнчиться якимсь божевiллям, якимсь вiзитом до iнаракiстiв. Вiн, граф Адольф, не потребує поясняти її свiтлостi, що з того може вийти, як це вiдiб'ється на Нiмеччинi. Та коли вже яо щиростi говорити до кiнця, то й на планах самої ii свiтлостi. Iз смертю пана президента шанси її свiтлостi на корону Землi зменшуються дуже значно. I чи знайдеться вже потiм коронка Зiгфрiда, чи нi, але корона Землi страчена. Отже…

Граф Адольф одверто, рiшуче дивиться в похмурене лице принцеси й кiнчає:

– Отже, ваша свiтлосте, єдина рука є на свiтi, яка може стримати пана президента вiд самогубних вчинкiв i яка може вирятувати його, – це ваша рука, ваша свiтлосте. Подана йому в цей мент, коли темнi сили громадянства вибухають i загрожують йому, ця рука навiки стане його владаркою. Бiльше я нiчого не скажу, ваша свiтлосте.

I граф Адольф iзнову нахиляє голову, даючи змогу її свiтлостi вдуматися й оцiнити його знаменнi слова.

Її свiтлiсть сидить непорушне. Лице їй вiд чола до пiдбо рiддя стає рiвно-бiле, овал витягається, загострюється, брови опуклими темними смужками застигли над примруженими, немов у далеку далеку далечiнь напрямленими очима. На устах виступає ледве помiтний усмiх.

Принцеса Елiза заплющує очi й сидить так. Граф Адольф пiдводить голову, але, глянувши на її свiтлiсть, знову швиденько прибирає ту саму позу, ще нижче нахиливши лице.

Раптом принцеса пiдводиться, велично випростовується й сухо, твердо випускає з ледве розтиснених уст слово за словом:

– Графе, я прошу подати до вiдома пана Мертенса…

Вона на мить робить паузу, немов їй забиває дух, а граф

Елленберг, швиденько пiдвiвшись за принцесою, весь замертвiлий у чеканнi, низько схиляє голову.

– …що я зараз буду в його палацi з вiзитом.

Граф Адольф скидає вгору головою, весь спалахує рум'янцем радостi, хоче щось сказати, але замiсть того падає на колiна й простягає руки до руки принцеси. Вона подає йому ту руку, i граф Адольф припадає до неї в екстазi й побожностi.

– О ваша величносте, ви справжня, дiйсна королева Землi!

***

Вiкна в кабiнетi пана президента щiльно позачинюванi. Зовсiм, розумiється, не через ту дурну божевiльну оповiстку бандитiв, а з тої простої причини, що дме гарячий вiтер i перешкоджає важнiй нарадi пана президента з паном вiце-президентом Штiфелем, паном райхсканцлером, паном секретарем Банку й мiнiстром торгiвлi паном Бруксом. Мусiв би бути ще й граф Елленберг, але… його немає. Нарада дуже серйозна, екстрена й таємна. Через те кожний iз дорадникiв говорить iз дуже значним виглядом, неголосно, страшенно подовгу й надзвичайно не до речi.

Пан президент, наставивши на мiнiстра торгiвлi сiдлаєте чоло, як бик роги, пильно, не клiпаючи, дивиться на його жеманнi, пiдмальованi уста, з яких слова виходять навшпиньках, як балерини з-за кулiс, i нiчого не чує.

Справа, властиво, давно ясна: треба йому, Фрiдрiховi Мер-тенсовi, взяти та й явиться завтра в Об'єднаний Банк. I моментально вщухне панiка, скрутиться спекуляцiя й усi папери стануть у свою норму, як солдати, коли приходить офiцер. I не треба вигадувати нiяких хитромудрих комбiнацiй.

Але вiн, розумiється, нiкуди не поїде. Вдень хотiв їхати, як розсердився на ту дурну отару овець, а тепер байдуже. Вранцi, як Вiнтер подав ту бандитську оповiстку, навiть серйозно розлютився. А тепер тiльки нудно й досадно. От i цi дорадники, очевидно, теж вiрять у його "деспотизм", "монархiзм", "свавiлля". Вiрять, що його треба страшенно берегти, бо, не дай боже, уб'ють – i все пiде до загину.

Наївнi люди! Що значить одна людина в тiй велетенськiй системi, яка охоплює всю земну планету тисячолiтнiми, врослими в шкуру людства зв'язками й законами? Що вiн, Мертенс, у цiй колосальнiй машинi, яка обснувала всю землю мiльйонами гонових пасiв, яка позрушувала суходоли з суходолами, країни з країнами, мiсто з мiстом, нехтуючи всякi державнi кордони, раси, нацiї, релiгiї, iсторiї? Що таке Нiмеччина в цiй машинi? Складова частинка, яка без цiлого так же може жиги й функцiонувати, як вийняте колесо без цiлою апарата. А вiн, Мертенс? Малесенький гвинтик, тонесенька волосинка з товстелезної линви. Ну, висмикнуть її, цю волосинку. Та що з того?

Бiднi, дурненькi фанатики! "Зажерлива полiтика, катастро-фальна вiйна". Нiби вiн, Мертенс, та ще декiлька окремих "деспотiв" iз зажерливостi постановили провадити таку полiтику, i так по глаголу їхньому й дiється. Бiдним дурникам i не видко, що цi "деспоти" – тiльки безвольне, слiпе знаряддя вищої волi, фатальної конечностi, що ця вища воля крутить i командує цими "деспотами" так само, як i тими "рабами", що бунтуються он там.

Мiнiстр торгiвлi робить жеманний словесний пiрует i закiнчує свою промову:

– Отже, менi здається, пане президенте, що це єдиний вихiд iз даної ситуацiї.

Пан президент на цей вихiд нiчого не вiдповiдає й дас слово райхсканцлеровi. Райхсканцлер зiтхає, сумлiнно збирає всi аргументи й береться за роботу. На його думку, питання треба розбити насамперед на три категорiї…

Пан президент наставляє тепер на канцлера сiдлаєте чоло, так само мовчки, важко й кам'яно слухає його дiлову, грунтовну промову й так само нiчого не чує.

"Зажерливiсть!" Яка, властиво, є колосальна кiлькiсчь iдiотiв! Напевно ж мiльйони людей думають про нього, Мертенса, що вiн iз зажерливостi провадить свої справи, iз зажерливостi руйнує дрiбнiший капiтал, iз зажерливостi не дає робiтникам надмiрно високої платнi, iз зажерливостi стоїть за об'єднання свiтового господарства й фiнансiв у одному центрi, бажаючи, мовляв, експлуатувати схiднi країни. Все з зажерливостi! А того й не подумають, що на якого ж бiса йому таке колосальне багатство? Та вiн же за нього мiг би купатись у найбiльших розкошах тисячi лiт. Навiщо Штiфелевi, Айхенвальдовi, Бравновi, Петерсовi, тисячам мiльярдерiв i багачiв їхнi багатства, коли вони й тисячною частиною їх не користуються? Коли для багатьох воно є вiчне джерело всяких клопотiв, неприємностей, страждання, коли цей "деспотизм" є для них тяжкий хрест, фатальний обов'язок? Значить, є якась iнша сила, що вимагає цього?

Але, коли одного-другого з таких нещасних "деспотiв" людська дурiсть бомбою розриває на шматки, мiльйони iдiотiв вважають це безглуздя за акт справедливостi.

А тим часом цi самi мiльйони вiчно потребують деспотизму. Деспоти не родяться – їх робить i творить юрба. Вона хапає пiдсунуту збiгом обставин звичайнiсiньку людину, як глину, мне її, тре, розтягає й нарештi вилiплює те, що їй хочеться. I, злiпивши iз звичайнiсiнької людської глини iдола-деспота, вона вимагає вiд нього всiх iдольських деспотичних рис. Iдол (монарх, герой, вождь) мусить бути надзвичайний, одмiнний вiд усiх, неподiбний нi до кого, вищий за всi людськi норми, приписи, iнстинкти, вищий за жалiсть, любов, сльози, мусить бути якоюсь потворою з професiйною жорстокiстю ката, лицемiрством попа, безпомильнiстю рахiвничої машини. Ця потвора мусить по колiна брьохати в пролитiй ним людськiй кровi й з тихим усмiхом або з апостольським пафосом обiцяти перетворити цю кров у нектар для будучого людства. I коли та кров i тi трупи починають занадто смердiти, юрба скидає iдола, топче його, плює на нього й метиться на ньому за кров, за все те, чого сама вимагала вiд нього А через якийсь час знаходить iншу глину i знову лiпить, i знову падає перед новим iдолом до нового бунту, до нових ешафотiв, гiльйотин i бомб. Вiчний закон життя й вiчнi прояви його.

Райхсканцлер витирає пiт i приступає до другої категорiї питань.

Пан президент одкидається на спинку фотеля й заплющує очi. Яке щастя було б кинути це вiчне напруження, цю божевiльну роботу машини, цю каторгу багатства, влади, "деспотизму"! Забитись би куди-небудь на дикий, пустельний берег моря, оселитись у лiсi, в печерi, поскидати з себе всi людськi одяги, всi ярма й пута, лежати на теплiй скелi, слухати пульс моря й бути вiльним, простим, самим собою. Вiн же так страшенно скучив за самим собою! Вiн же так давно не бачився з собою, справжнiм, дiйсним собою.

До кабiнету нечутно прокрадається Вiнтер i з листом у руцi обережно й нерiшуче прямує до пана президента. Пан президент розплющує очi на рип його крокiв i мовчки жде.

– Уклiнно прошу вибачити, пане президенте. Граф фон Елленберг просить негайно передати вам цього листа.

Пан президент швидко бере листа, нетерпляче розриває й. хмуро водить по ньому очима. Дорадники й Вiнтер непорушно, мовчки сидять i слiдкують за цегляно-червоним, пiтним, квадратовим лицем. I бачать, як умить воно оживляється, набирає знайомої сили, енергiї.

– Прошу зараз же провести графа Елленберга до малого кабiнету. А вас, панове, прошу провадити далi нараду без мене. Я покину вас на декiлька хвилин.

Вiнтер, низько перегнувшись, вiдступає задом кiлька крокiв i вислизує з кiмнати, а пан президент, жваво пiдвiвшись, з листом у руцi прямує направо до дверей малого кабiнету. По дорозi вiн зупиняється й знову перечитує записку. Так, вiн не помилився, граф Елленберг має докласти приємну звiстку про її свiтлiсть. "Приємну" – навiть пiдкреслено.

Граф Елленберг уже жде посеред малого кабiнету. Вiн стоїть iз скромною гiднiстю й стриманою радiстю в сiрих потуплених очах. Пановi президентовi вiн уклоняється поштиво, але ж iз тою самою скромною гiднiстю. I зараз-таки тихим голосом, iз потупленими очима докладає пановi президентовi, що її свiтлiсть принцеса по довгiй розмовi з ним, графом Елленбергом, виявила своє високе бажання…

Тут граф Елленберг робить зовсiм невеличку паузу, вiд якої пан президент, одначе, нетерпляче хмурить брови.

– …виявила високе бажання скласти вiзит пановi президентовi. I то сьогоднi, оце зараз.

Граф Елленберг скромно пiдводить очi й уперше бачить, як цiiляно червоне лице пана президента робиться жовто-сiрим, наче стара кiстка, а вуха блiдо-синiми.

– Як?! Сама перша?! До мене?!

I голос тихий, зляканий, хрипкий.

– Так, пане президенте.

– Без коронки?!

– Без коронки, пане президенте.

Властивiсть усяких чудес i надприродних явищ, як то вже давно зауважила народна мудрiсть та святi писання, є в тому, що чоловiк од чуда цiпенiє, стовпiє й падає ниць. Пан президент ниць не падає, але будучи хоч i великим, та все таки чоловiком, цiпенiє. Правда, пан президент цiпенiє всього на якийсь мент. Потiм кров йому шугає в жовто сiре лице – i воно робиться ще червонiше, як було.

– Та як же це сталось?! Через що?!

I голос уже знову гиркаючий, вогкий, з бризками радостi, шо з усiх сил рветься з загати.

Граф Елленберг знову скромно опускає очi додолу. Сталося це через те, що вiн, граф Елленберг, узяв на себе вiдвагу вияснити п свiтлосiї всю величезну шкоду для Нiмеччини вiд стриманостi її свiтлостi її свiтлiсть була така милостива, що вислухала його аргументи, довго вагалася, рiшуче вiдмовлялася, потiм знову дозволила йому промовити до неї, i нарештi голос любовi до батькiвщини перемiг усi перешкоди, i її свiтлiсть, одкинувши всякi етикети, всякi умовностi, маючи на увазi тiльки добро загалу, рiшилася на цей величний крок, який починає знову епоху в iсторiї Нiмеччини.

Пан президент кладе обидвi руки на плечi графа Елленберга, сильно надушує їх, мовчки дивиться в лице графовi, голосно сопе носом i раптом мокро-мiцно цiлує його в щоку.

I зараз же, вiдiрвавшись губами й руками, швидко вiдходить до столу, сiдає й без ладу починає перебирати складенi старi папери Потiм умить гатить кулаком по столi, схоплюється, обертається до графа Елленберга i, блискаючи загорiлими опуклими очима, пiднявши всi загати, пустивши всю повiнь радостi, буйно гиркає:

– Параду! Королiвську зустрiч! Салюти всiх гармат! Скликати всiх мiнiстрiв, депутатiв, увесь Берлiн!

Граф Елленберг, скромно сяючи, дозволяє собi завважити пановi президентовi, що салюти всiх гармат можуть внести занепокоєння в населення, особливо пiд цей напружений момент. Пан президент моментально згоджується, радiсно, бурно обливаючись потом, згоджується. Добре, салютiв не треба. Але грiм музики. Армiю музикiв! Килими на всю алею вiд ворiт до палацу! Вишикувать усю гвардiю!

Ех, чому вони живуть у цiй прозаїчнiй, сiрiй Європi, де неможливо виявити грандiозних змахiв душi в фарбах, у звуках, у величезних масах живого й мертвого матерiалу!

Нарада, розумiється, розпущена. Якi там у бiса тепер наради, коли королева свiту має ступити своєю ногою на порiг його вбогої халупи? Про що тепер радитись?!

Порозчиняти всi вiкна! Повпускати всi вiтри неба й землi, всi бурi, блискавки, громи. Гасайте, вихруйте, справляйте танець скаженої радостi! Зустрiч королевi Землi!

Що?! Не вистачає килимiв у палацi? А в Берлiнi?!

Килимiв у Берлiнi вистачає Широченна алея, всi сходи палацу вкрито рiзнобарвними пухнатими смугами тканин. Дерева уквiтчано квiтками, прапорами, вiнками. З бокiв стоїть гвардiя пана президента двома щiльними стiнами молодих, рослих, зацiпенiлих тiл. На порталi палацу найвища, верховна влада Нiмеччини – Управа Об'єднаного Банку з паном президентом на чолi Круг неї мiнiстри, депутати, палацове вельможне панство.

У ворота палацової територiї вкочує скромне авто старого графа Елленберга, стареньке, немодне, простеньке собi авто. В ньому двi скромнi постатi в чорному, двi жiночi старомоднi постатi – одна з золотисто-червоною, непорушною, рiвно пiдведеною головою, друга – з бiгаючими, цiкавими очима, з гострим нюхаючим носиком сiренької мишки.

I в той самий мент громом слави вибухає музика. Скромне авто зупиняється. Граф Адольф Елленберг, гофмайстер барон Лерхенфельд i мiнiстр палацу зустрiчають високу гостю.

Дiйсно, зустрiч королеви Землi! Дiйсно, тiльки королева так байдужо-певно, так урочисто гордо може приймати цей грiм музики, крики, уклони, вiтання, квiти, килими, тисячi жадних очей. I тiльки в черницi може бути така рiвна блiдiсть, така загостренiсть i висхлiсть точеного овалу й зблiдлiсть уст.

А небо напухло жовто бурими хмарами, насичене гарячим вiтром, що рве, трiпає прапори, квiти, волосся, чорний прозорий капелюх королеви.

I величезними, строго-врочистими сходами палацу її свiтлiсть iде з тою самою величною байдужiстю, гордою певнiстю я рiвною рiвною блiдiстю витончено-загостреного лиця з широкими темними бровами I пана президента, промоклого вiд поту на лопатках, червоного й вилискуючого, але врочисто стриманого, слухає з тою самою рiвною блiдiстю. I тiльки часом, як короткозора, мружить очi, i тодi в куточках засохлих уст легенько ворушиться непомiтний усмiх, як тонюсiнький кiнчик хвоста затихлої в травлi гадюки.

А коли вони лишаються вдвох у знаменитiй брильянтовiй овальнiй залi й з усiх стiн, iз стелi, iз столу й стiльцiв блискоче, стрiляє i грає на її свiтлiсть мiць i могутнiсть пана президента, вона ще виразнiше мружить очi й тiсно стуляє уста. Мiж прозорою матовою чорнiстю капелюха й рiвною блiдiстю лиця червоно, кричуще палає волосся, трохи розпущене буйним вiтром.

Але пан президент на волосся не дивиться. Вiн i на принцесу дивиться дуже-дуже рiдко – йому й так надзвичайно трудно бути таким урочисто строгим, таким велично поважним. Адже це є побачення не якоїсь п'яненької Марти Пожежi з оп'янiлим чотирнадцятилiтнiм хлопцем десь у кущах на березi рiчки, а двох високих осiб Нiмеччини.

Принцеса Елiза також не дивиться на пана президента. Не через те, що вiн увесь цегляно-червоний i масно мокрий вiд поту, наче просто з парової ванни прийшов сюди до брильянтової зали, не через те, що нижчий за неї ростом, що квадратове лице вiдвисає важкими щелепами. Нi, через щось iнше, через те, вiд чого очi мружаться, як у короткозорої.

Але говорить вона спокiиним i рiвним, як твердо накручена струна, голосом. I говорить про такi речi, вiд яких радiсть пана президента хоче вибухнути, як корок iз пляшки шампанського.

Пан Мертенс, звичайно, розумiє, що її вiзит до нього є певний i серйозний акт? Отже, вона цiлком ясно й виразно додає, що приймає його пропозицiю бути його дружиною.

Пан президент не знає, що треба зробити за етикетом (стати на колiно перед нею чи пiдвестись i низько вклонитись?). Вiн тiльки мовчить та низько схиляє голову, при чому з чола на мармурову пiдлогу падає кiлька крапель поту.

Одначе, даючи згоду, принцеса своїх умов не вiдкидає: вона стане дружиною пана Мертенса тодi, як у руках його буде коронка Зiгфрiда, а на головi – корона Землi. I третя умова: до того часу їхнi заручини лишаються тайною для всiх.

Пан президент iзнову мовчки й низько схиляє велику iржаву голову. I рипким, застудженим вiд хвилювання голосом одповiдає її свiтлостi. Те щастя й та велика честь, якi йому обiцянi, є така велетенська сила, що вона зруйнує всi перепони, якi стоять на шляху осягнення поставлених умов. Тепер, коли цим вiзитом йому подана дружня рука її свiтлостi, тiльки втручання самого бога може бути серйозною перешкодою, всi ж людськi, земнi перешкоди вiд сьогоднiшнього дня можна вважати майже за неiснуючi. Треба тiльки трохи часу на формальне довершення становища, отже, тiльки кiлька мiсяцiв.

Принцеса на мент заплющує очi й зразу стає подiбна до вийнятої з домовини й посадженої в фотель. Але тут же розплющує очi й простягає руку пановi президентовi. Пан президент обережно й побожно притуляється до неї кiнчиками уст, боячись торкнутися пiтним, мокрим мiсцем над горiшньою губою.

I її свiтлiсть тим самим байдужо певним, рiвно-величним кроком проходить знову до свого скромного автомобiля. Знову гримить музика, гуркотять крики гвардiї, лопотять i трiпочуться прапори пiд гарячим вiтром. А далеко над Берлiном у буро-синiх купах хмар блимає слiпучими щiлинами небо.

I тiльки як принцеса, попрощавшися з притихлою вiд величi iсторичного моменту, вiд пишностi и грандiозностi зустрiчi графинею, лишається сама в себе в спальнi, з неї, як сукня, спадає витягнена рiвна величнiсть. Вона сiдає в фотель, притуляє голову до спинки i, зiгнувшись, самотньо скоцюрбившись, сидить. Тепер – кiнець.

Потiм стомлено пiдсуває до себе скриньку з дорогоцiнностями, виймає маленькi, наївнi щипчики, якими абсолютно нiчого не можна робити в електротехнiцi, i нiжно гладить їх кiнчиками пальцiв. I очi не мружаться, i розтоплюється загостренiсть пiдборiддя, i рiвна-рiвна блiдiсть укривається нiжною, теплою червонiстю. Принцеса раптом одкидає голову назад i заплющує очi, але вона тепер не подiбна до винятої з домовини – у винятих iз домовини, як вiдомо, не палає лице й вони не думають про те, що надходить нiч, пiд час якої бувають глузливi солодкi оргiї челядi без хазяїна.

***

I пан президент разом iз парадним промоклим на лопатках убранням скидає напружену врочистiсть. Гей, небо грається блискавками, пiдкидається гирями, гуркоче велетенськими бубнами. Автомобiль! Пан президент також хоче погратися блискавками. Що? Небезпека? Кому?! Йому, для якого всi людськi перешкоди, як для гiрського потоку, – дитячi гребельки? Автомобiль негайно!

Граф Елленберг розгублено пробує спинити пана президента, але цi спроби навiть не гребельки, а осiннє павутиннячко на дорозi кур'єрського поїзда.

Автомобiль! Просто маленький, скромний автомобiль, в якому їздять незначнi палацовi урядовцi. Подати на заднi ворота. Нiякої охорони. Пан президент їде до театру. Вiн їде нам'яти вуха старому Берлiновi.

Граф Елленберг почуває, як не старому Берлiновi, а йому, графовi Елленберговi, блiднуть вуха й слабнуть ноги – це ж в i н мусить їхати з паном президентом. Це ж вiн разом iз ним мусить летiти в повiтря вiд бомби iнаракiста.

Варто ж було для такого непишного фiналу турбувати її свiтлiсть пишними парадами.

Але пан президент нi про якi бомби й не думає. Нема на свiтi нiяких бомб, нiяких iнаракiстiв – нiчого. Тiльки його мiць, влада й радiсть. Хто смiє противитись його силi? Хто смiє не вiрити в нього?!

Спухле, темно-буре, понуро п'яне лице неба все нижче та нижче присувається до землi. Розкудовченi, бруднi, густо синi патли хмар черкають об дахи велетенських башт i небошкрябiв. З-пiд патлiв скажено й грiзно блискають косi, слiпучо-фосфоричнi очi. I тодi все набухле, п'яне лице сласно, грiзно реве, гарчить, клацає зубами, регоче металiчним реготом.

Маленьке авто палацового урядовця зупиняється бiля театру. З нього виходять двi постатi и скромно проходять у дверi. Вони запiзнилися на виставу, перша дiя давно вже почалась.

Але вони не хапаються.

Дiйсно, перша дiя нової опери вже майже кiнчається. В театрi висить мрiйна, пiвтемна тиша. В тишi гойдається золотисте, нiжне мереживо звукiв. Голови слухачiв, як ряди позастромлюваних на темний оксамит головок вiд шпильок, непорушно куняють у теплiй, затишнiй, помережати пiвтьмi.

I раптом цi голови, як голiвки маку пiд непокiйним вiтром, починають ворушитись, нахилятись одна до одної, шепотiтись i все повертатись в один бiк до ложi президента Об'єднаного Банку Фрiдрiха Мертенса. Там видно широкi плечi, могутнi червонi груди н важку, чавунну голову з квадратовими щелепами. Постать спокiйно й рiвно сидить бiля самого бар'єра.

– Мертенс!.. Мертенс!.. Мертенс!..

Рух стає бiльший, виразнiший, шепотiння переходить у дзижчання. Артисти починають поглядати на публiку, перезиратися мiж собою, повертаючи обличчя до ложi Фрiдрiха Мертенса.

А постать сидить непорушне, важко, чавунно. Серед голiв шамотня. Дехто встає й швиденько починає сунутись назад, до виходу. Дзижчання робиться дужчим, покриваючи звуки музики. Непокiй, замiшання, тривога, захват, подив шугають по залi, вiють шелестливими крилами.

Вмить десь iзгори чується крик. Хтось iзлякано гуркотить стiльцем. Голови пiдводяться. Крик повторюється збоку виразно, голосно!

– Слава Фрiдрiховi Мертенсовi!

I, наче прорвавши заставку, цей крик упускає в залу бурхливий, лопiтливий вихор оплескiв. Вiн пiдхоплює всi постатi, пiдносить їх на ноги, сповнює їх завзяттям, радiстю, захватом. I тi, що найбiльше тiльки-но шепотiлись у тривозi й страху, що товпились до виходу, тi найдужче плещуть i найголос-нiше кричать:

– Слава! Слава! Слава Мертенсовi!

Музика спиняється. Артисти пiдходять до рампи i, повернувшись до ложi, бурно, з ентузiазмом плещуть.

Ярке свiтло заливає весь театр. Ложi, партер, гора – все повне махаючих, плескаючих рук, розкритих ротiв, блискучих фанатичних очей. Величезне страховище-юрба ошкiрилась усiма своїми шерстинками, швидко трiпає й трiскотить ними й реве в дикому слiпому екстазi.

Фрiдрiх Мертенс помалу пiдводиться, повертається всiм присадкуватим тiлом до роз'ятреного захватом тисячоголового страховища й з посмiшкою киває йому головою. Буря ентузiазму громом i ревищем проходить юрбою вiд цього кивка.

– Слава!! Слава!! Слава героєвi Мертенсовi! Смерть бандитам! Хай живе Мертенс! Слава!

Граф Елленберг стоїть у найдальшому куточку ложi – тут як-не як, а бiльше шансiв на те, що бомба його не зразу розiрве На його думку, пановi президентовi можна цiлком вiльно вже задовольнитися цим трiумфом: папери Об'єднаного Банку пiднято так, як їх не могли б пiднятти десятки хитрих комбiнацiй.

Пан президент уклоняється, спасибi йому, i йде з ложi. Театр реве, тупотить, трiщить оплесками. Тепер тiльки б устиг пути сiсти в авто й вiд!їхати. Тiльки б од!їхати вiд цього страшного театру!

Але це не так легко зробити. Страховище з ревом i криком виливається з зали в коридор, пiдхоплює пана президента на руки й несе його над своїми головами, наче навмисно пiдставляючи пiд кулi iнаракiстiв. Бiдний пан президент безпорадно подригує ногами, виривається, гиркає, обливається потом, але оскаженiле страховище тiльки реве, душиться вiд захвату та любовi й несе свого iдола на собi.

Граф Елленберг протискається вперед, хапає перше авто, яке попадається бiля входу, i справляє до нього ревуще страховище з паном президентом на руках.

Небо шипить рясним буйним дощем i реве назустрiч юрбi, розриваючись, як вiд бомби, на шматки.

Мокрий, пошарпаний, пожований страховищем пан президент нарештi виривається з обiймiв його й ховається в авто Реве юрба, реве небо, реве автомобiль, лопотить дощ, лопотять мокрi руки, блискають блискавки, лiхтарi, сотнi очей…

Граф же Елленберг не блищить i не лопотить, – вiн увесь щемить нетерплячкою, вiн усiма м'язами, нервами, пальцями рук i нiг витягається, помагаючи автомобiлевi вибратися з юрби екiпажiв. Не може ж буть, щоб тут десь не було iнаракiстiв! Не може того бути! Коли вони не насмiлились пустити в повiтря театр i тисячi невинних людей, то вони не пошкодують якусь пару автомобiлiв iз шоферами.

Раптом над головою iз страшенним трiском i гуркотом розкочується вибух. Бомба? Грiм?

Авто видирається на чисту дорогу й несеться вулицею. Пан президент, вiдкинувшись назад, весело витирає лице, шию, руки й важко дихає. Ну, що? Нам'яв вуха? Що? Нi? Де ж тi паршивцi з своїми бомбами? Га?

Видушуючи колесами, як iз сикавок, струї води, до театру пiдлiтає друге авто. В ньому сидять Тiле й Макс. Дощ залiплює вiконця, але й крiзь заплакане скло видно, що юрба, як пiсля закiнченого свята, живо, пiднято колихаючись, улива ється знову в театр.

Тiле люто зцiплює зуби. Пiзно – втiк товстошкурий бегемот.

***

Задоволене вiдкашлюючись у сиву розпатлану бороду, з гуркотом тупотить на захiд грiм. Тьмяними слiзьми перешiптуються в ошелешенiй, притихлiй тьмi нагойданi, натiпанi дерева, часом потрушуючи нам'ятими чубами. Стомлено, з полегшенням дихає трава, земля, заплаканi квiти.

На терасi з зачиненими вiкнами нудьгують i заздрять непорушнi пальми, нiколи не тiпанi вiтрами, не поливанi дощами. Помiж ними, зчепивши пальцями за спиною вузлуватi, кiстястi руки, помалу, важено рухається граф Елленберг. З вiкон Трудиної кiмнати на терасу лягає тьмяний зеленкуватий просто-кутник свiтла. I коли постать графа перерiзує його, бiля лiжка Труди до вiкна повертаються двi голови. Повертаються й пильно слухають.

– Невже, мамо, вiн насмiлиться?.

– Тш! Нi, вiн не насмiлиться. Але скажи, Фрiдо, ти певна, що Труда взяла купiль iз льодом?

– Я ж тобi кажу, мамо, що я сама бачила лiд, як вона несла його у ванну. Вона зробила це навмисне, щоб захорiти й померти!

Графиня з тремтiнням зiтхає. А Труда не чує нi цього зiтхання, нi покашлювання грому, нi мокрого перешiптування саду, нi важких, навантажених думками й ваганнями крокiв батька пiд вiкном на терасi. Не чує вона й жахного напруженою чекання двох схилених над нею голiв. Уста зачервонiлись, запеклися, потрiскались, як перестиглi вишнi на пекучому сонцi. Оголенi, смугляво-перламутровi руки цупко вп'ялися в простирадла, очi цупко впилися в гарячi образи – свої, мiнливi, химернi.

Дверi тихо, повiльно, як у снах перед появою примари, розчиняються. Понуро похиливши голову, несучи на широкiй горбатiй спинi сувору рiшучiсть, тихо входить у зеленкуватий присмерк старий граф.

Графиня швидко пiдводиться й заступає своїм маленьким, хижо напруженим тiлом гаряче лiжко, i з очей її витягаються гострi наготовленi кiгтi. Фрiда боязко стає поруч, широко розплющивши зляканi, чекаючi очi, готова кожної хвилини наповнити їх жахом i слiзьми.

– Вийдiть обидвi. Я хочу побути сам iз Трудою.

– Ми не вийдемо.

Маленька чорненька постать iз високо, рiшуче, непохитно пiдведеною, застиглою в чеканнi головою здається великою, висiченою з чорного гранiту. Стомленi очi в зеленiй пiвтьмi твердо й хижо слiдкували за кожним рухом.

В сивому вусi, позелененому збоку тьмяним свiтлом, ворушиться неохочий усмiх.

– Викину силою. Виходьте краще так. Швидше.

– Що тобi треба тут? Як не сором: використовувати хоробу для своїх гидких пiдозрiнь. Пiдслухувати маячiння хорої дитини Кати так не…

– А, значить, є що пiдслухати? Ну, виходьте, я вам кажу. Фрiдо, марш.

Фрiда зустрiчається широкими очима з грiзними ямками пiд насупленими кущиками брiв i злякано тулиться до матерi. Графиня обнiмає її однiєю рукою, а другу витягує вздовж лiжка Чорна й бiла постать тiсно зливаються.

– Ми не вийдемо!

Граф мовчки пiдходить, бере кiстястими пальцями чорну тоненьку витягнену руку й виводить матiр iз дочкою з кiмнати. Чорна тоненька рука випручується, чорна маленька постать опинається, вигинаючись. Бiла постать труситься й безвольна хитається за кожним рухом чорної. Але кiстястi величезнi пальцi залiзно, мовчки тягнуть i, здається, можуть пiдняти обидвi постатi в повiтря й викинути їх крiзь вiкно.

Старий граф замикає дверi на ключ, запинає портьєри на вiкнах, уважно й понуро оглядає все навкруги й пiдходить до лiжка. Тiльки на столику та на пiдлозi круг нього молочно-бiлим колом сумує свiтло, все ж останнє – в зеленiй, густiй, затихлiй тiнi.

Старий граф стоїть непорушне бiля лiжка, згорбивши спину, похиливши голову. На притупленому кiнчику носа Труди скляни блищить зелена смужка. Пiд заплющеними очима глибокi фiалково-зеленi западини. Темнi уста напiврозкрились, зашерхли палом, важким диханням. Дрiбно, поспiшно, легковажно-весело, як коник у травi, стрекотить десь годинничок.

Старий граф озирається, обережно пiдсуває фотель i сiдає. Оголенi плечi, оголена смугляво перламутрова рука (така жiноча, кругла вгорi й зворушливо-дитяча на кiнцi) iз зеленкуватими тiнями ритмiчно, важко дихають у мовчазнiй, завзятiй, невиднiй боротьбi.

– Абсолютно несмачно… – раптом байдуже шепоче непорушна голiвка, i смажнi темнi уста зневажливо кривляться. Старий граф у чеканнi перехиляється над лiжком.

– Взагалi, дали б менi спокiй. Ну, для чого стукать, я не розумiю? Ах, та боляче ж!

Труда круть головою по подушцi, ухиляючись од ударiв, кривить iз упертим болем лице, зцiплює зуби, мугиче, стогне, але нi за що не просить милосердя. Пальцi вгреблися в простирадло и закоцюбли в стражданнi.

Старий граф обережно, нiжно гладить долонею по скрученiй, уп'ятiй у лiжко руцi й шепоче:

– Трудонько!.. Трудонько!..

– I не скажу! I не скажу! Ну, нехай i Макс! I не скажу!

Голос хрипкий, чужий, мертвий. Смугляве, вкрите зеленою тiнню лице, поламане нестерпним болем, погнуте, як ногами потоптане, пашить вогнем, шумно, шершаво, трудно дихає, задихається.

I раптом усе тiло з лютою натугою, з одчаєм стрiпується, скидаючи з себе страшенну, задушливу вагу. Воно корчиться, виривається, викручується, голова вiдкидається назад, зламаною дугою випнувши горло, шукаючи манесенькоi щiлинки з повiтрям, а пальцi скажено, iз сухим дряпанням гребуть по простирадлi.

– Трудо! Трудонько! Дитинко!

Ах, тiло корчиться, вигинається.

Старий граф розгублено, з болем, з розхристаною нiжнiстю, з випущеною на волю любов'ю, з тремтячими, старими, одвис-лими вiд одчаю губами гладить скорченi руки, безпорадно тупчиться, нагнувшись над лiжком, шепоче старi, не забутi, але глибоко-глибоко захованi слова, вiд яких вiє дитячими, атласово теплими нiжками.

– Тудi!.. Крихiтко єдина.. Тудi!.. Ну, що ж це? Тудi Не треба…

Старi, тремтячi, як дерев'янi габлi, руки безпорадно обнiмають скорчене, молоде, пашуче вогнем, стонуче тiло, захищають усiєю кров'ю своєю вiд незримого ворога, торкаються то тут, то там нiжної гарячої шкiри, гладять, голублять.

– Тудi! Тудi, нiжна моя! Тудi!

I потроху закинута назад голiвка вирiвнюється, дуга горла опадає, руки слабнуть, груди дихають важко, трудно, але рiвнiше Старий граф iз нiжною судоргою обхоплює габлями розпатлану голiвку й жадно, злодiйкувато, ненаситно цiлує гарячi, випуклi повiки очей, щоки, пукате, вперте, розумне чоло, хлопчачi, зашерхлi гарячою шкуринкою уста. Вiн хапається, тремтить, мучить затиснену в долонi голiвку й стогне вiд щастя й муки.

– Тудi моя! Тудi, єдина дiвчинко! О Тудi!

Вiн хапає в руки смугляву знесилену ручку i зверхнiм боком притуляє її до свого незвично розгаряченого, огрiтого рiдким вогнем, одвислого, з колючими суворими кущиками брiв лиця. Ручка безвольно, байдуже гнеться й пашить вогнем.

У дверi стукають.Старий граф поспiшно й обережно кладе руку на простирадло. Потiм насуплює сивi стрiхи на очi, помалу встає й пiдходить до дверей. Одчинивши, мовчки впускає графиню. Тривожно шукаючi очi матерi швидко обмацують суворе, жорстоке лице з обвислими внизу, як вим'я корови, щоками й бачить: воно щось ховає в собi, щось задоволене i, значить, вороже до неї й до тої iстоти, що там, на лiжку.

Не кажучи нi слова, граф важко виходить iз кiмнати на терасу. Вiкна розчиненi. Пальми, нiколи не кудовченi бурями й дощами, жадно дихають вогкою свiжiстю бурi. У вiкна здивовано вгорi клiпають дитячi очi зiр. Iз саду вiє духом дитинства, нiжними атласистими нiжками, любими вечорами, коли не займана бiлiсть крихiтного лiжечка робить жичтя зворушливо важним.

Далеко-далеко оксамитним, добродушним, незлобним буркотiнням обзивається грiм.

***

З доктором Рудольфом дiється щось цiлком непевне. Вiн уже з тиждень нiчого не їсть, анi рiсочки, нi вранцi, нi вдень, нi увечерi. Все, що приносить йому Кетi, вiн систематично вiдсилає назад, навiть не подивившись на страви. Тiльки весело, радiсно смiється з дивування й страху доброї дiвчини, любовно обнiмає за плечi й говорить їй чуднi слова, вiд яких Кетi стає моторошно. А очi доктора Рудольфа блищать, як мокрi шибки на вiкнах, волосся покручене буйно-веселими вихорами, на тоненьких волосинках уст невтримно трiпотить сонячною, переливчастою росою посмiшка.

А садiвник Йоганн, старенький дiдусь, що зустрiчає разом iз квiтками сонце, розповiдає, як доктор Рудольф рано-ранесенько виходить у сад, як цiлує траву, листя, як раптом простягає обидвi руки до неба, до сонця, весь витягнеться, неначе збираючись летiти, i тихенько про себе смiється. I так стає чудно, i так жаль од того смiху, що дiдусь Йоганн одвертається, щоб не дивитись. Доктор Рудольф, для чогось нарвав ши оберемок трави, весело вертається з ним до лабораторiї, наспiвуючи й шкандибаючи.

Панi Штор, мовчазна й поважна, тiсно затиснувши свої волосинки уст, щодня ходить до сина. Вона не докучає йому, нi про що не питає, не припрохує їсти, от собi зайшла мимохiдь до Рудi на хвилинку. Очi, великi, поважнi, чистi й мовчазнi, допитливо збоку вдивляються в сина, бояться, не розумiють, вишукують.

А Рудi смiється, любовно обнiмає й мамуню за плечi, радiсно цiлує й нiтрошки не нагадує хорого. лице свiже, свiжiше, нiж уперед, очi яснi, чистi, одвертi, тiльки бризкають, вихлюпують переповненою, затримуваною, лукавою радiстю. Трудно йому стримувати, от-от переллється через край i розкриється вся тайна. Але нi, мовчить Рудi, регоче, обнiмає, пустує, фальшиво висвистує губами легковажнi мелодiї, з пiдскоком шкандибає, кудовчить волосся й уперто, щасливо мовчить.

Нiщо його не зачiпає, не тривожить, нiщо не може пригасити дивне палахкотiння цiєї радостi.

На столi в нього купа газет. I газети, i радiо, i екран – усi криком кричать про грiзнi, величезнi подiї, що назрiвають у надрах людськостi. Блискавки великих бур синiми загравами прорiзують густу, пересичену атмосферу земної планети. Пiв-землi на пiвземлi Схiд на Захiд, розколоте людство наставило груди на груди. В повiтрi за хвилину пролiтає круг землi тисячi радiокрикiв, зойкiв, наказiв, алярмiв. Тисячi велетенських лабораторiй гарячкове, наввипередки виробляють газ "маюн", страшну новiтню зброю, яка може за кiлька хвилин покласти смертним потоком тисячi живих iстот. Величезнi повiтрянi флоти озброєнi "маюном", готовi щохвилини хмарами майнути в небо, сповнити його мертвячою трутою й разом iз ворогом попадати на землю мертвими купами. Мiтла смертi занесена над людством.

А доктор Рудольф сяє голими одвертими очима, подiбними до мокрих шибок на вiкнах, i смiється собi трiпотливими куточками уст.

Союз Схiдних Азiатсько-Африканських Держав одкинув постанови Паризького Конгресу. Одкинув iз таким брутальним викликом, який не допускає без пониження гiдностi захiдних держав нових переговорiв. Азiя, Африка й Австралiя нахабно заявили претензiю на гегемонiю над землею. Європа й Америка цей пантеон вищої людської цивiлiзацiї, повиннi пiдпасти пiд залежнiсть од одсталої, напiвварварської частини земної кулi. Людство стоїть перед загрозою одкиду на цiлi столiття назад. Жовто-чорна раса простягає свою дикунську руку до горла бiлої раси. Старий великий. Захiд повинен iще раз стати на оборону людськостi, скувати злочинну жовто-чорну руку в кайдани iстини, права й культури. Захiд повинен покласти край розбратовi серед людства i встромити на вiки вiчнi в груди землi прапор єдностi й вiчного миру. Перемога Сходу е перемога смертi.

А доктор Рудольф безжурно перегортає кричущi аркушi газет i фальшиво видмухує крiзь верхню губу грайливий мотив маленької бiскаї.

Захiд хвилюється, колотиться в серединi себе. Людськi хвилi набiгають одна на одну, з ревом i люттю стикаються, пiняться, знову розбiгаються. Робiтничi маси порозколювалися ва ворожi табори. Мiльйоновi демонстрацiї за вiйну, проти вiйни, конгреси, конференцiї, манiфести, вiдозви, бiйки. Державнi апарати в скаженiй напрузi тримають рамцi велетенських механiзмiв, де страшним темпом гуркочуть розiгнанi сили їхнi. Одного дня не видержать – i на друзки, на черепки, на порох розлетиться культурний свiт, загинувши пiд руїнами й залившися власною кров'ю.

А доктор Рудольф весело-радiсно чучверить i загрiбає пiдпалене каштанове волосся розчепiреними пальцями й мокро сяє внутрiшнiм лукавим захватом очей.

I тiльки раз перестає посмiхатись i сяяти. Болюче зморщивши брови, вiн мовчки читає нову сенсацiю.

Iнаракiсти висадили в повiтря лондонську бiржу. Загинуло тисячi мирних людей. Вибух був такої страшної сили, що на кiлька кiлометрiв навкруги повисипалися з вiкон шибки. У вiкно одного помешкання (пiвкiлометра вiд мiсця вибуху) влетiла в кiмнату вiдiрвана голова жiнки, вбивши дiвчинку.

Доктор Рудольф схоплюється й швидко ходить по хатi, обхопивши голову обома руками i з стражданням прицмокуючи язиком:

– Тьа! Тьа!.

Але радiсть помалу проступає знову, розгладжує покривленi уста, наморщене болючими горбиками чоло, знову вогко промiниться з очей. I доктор Рудольф знову ходить по саду, оiлядаючи небо, хмари, аероплани, дерева, будинки хазяйським, задоволеним, радiсним поглядом, то лежить десь на травi, примруживши до сонця очi й завмерши в тонкiй, волосянiй посмiшцi.

Часом тут находить його Труда. Вона ходить непевно, помалу, без колишньої недбалостi. Вона схудла, на щоках западини, темнiють пiд очима рудi круги, а в очах до такої мiри виразно нема колишньої iронiї до всього, що поряднi люди шанують, що хочеться її нiжно нiжно пожалiти.

Ллє доктор Рудольф не жалiє. Тiльки любовно, так само, як хмари, аероплани й дерева, обводить очима змарнiле смугляве личко з синьою родинкою коло вуха й з тихим смiхом одмов-чується на запитання Труди – чи правда, що вiн дав зарiк постити сорок день i сорок ночей. На думку Труди, всякi подiбнi примiтивнi способи самогубства не рацiональнi. Коли вiн гадає так знищити себе, то вона йому радить не затягати часу й вибрати доцiльнiший спосiб.

I Труда злегка червонiє. Але доктор Рудi смiється, дякує за пораду й весело шкандибає собi додому.

Iнодi вiн зустрiчає й принцесу Елiзу. Вона тепер чогось часто гуляє по саду, заходячи iнодi навiть до оранжереї. Але тепер доктор Рудольф не щулиться, не стискується винуватим соромом, а ясно, радiсно, одверто дивиться на матово-бiле, погордливо-величне, обрамлене червоними крилами лице й любовно, радiсно посмiхається так само, як до Иоганна, матерi, Труди. Вiн поштиво, низько вклоняється принцесi, але не хапається пробiгти повз неї.

I Фрiц iнодi з за кущiв бачить, як принцеса Елiза озирається на шкандибаючу постать iз непокритою, розкудовченою головою, i в похмурених очах її проходить не то здивування, не то гнiв, не то тривога.

***

В небi – сонячна пожежа, на землi – пекуча з роззявленим ротом, iз млосною застиглiстю спека. Сад знеможено куняє. Пiсок на дорiжках, лави, шибки на вiкнах, схiдцi на терасу – все гаряче. До металiчних ручок дверей не можна торкнутись.

Доктор Рудольф, молитовно, щасливо пiдвiвши лице до сонця, розхриставши до нього спiтнiлi груди, мружачись i блаженно посмiхаючись, шкандибає вулицею. Прохожi з легким здивуванням проводжають очима чудну постать iз непокритою, розкудовченою головою й не зовсiм звичайним усмiхом. Полiцаї лiниво виймають адресову книжку й шукають адресу найближчої лiкарнi для душевнохорих.

Доктор Рудольф нiкуди не поспiшає. Коли вiн увiходить у центр мiста, сонце заступають будинки, вiн перестає мружитись i оглядає свiт iз цiлковитим задоволенням власника, який щойно вигiдно закупив його. Розумiється, багато в маєтку негодящого, смiшного, шкiдливого, але загалом усе досить добре. I небо, i спека, i трамваї, i пiтнi, заклопотанi, потомленi люди. З уст його не сходить вибачлива, любовно-iронiчна, волосяна посмiшечка, очi з прощаючою насмiшкою поглядають навкруги.

От доктор Рудольф зупиняється бiля величезного, на всю стiну скла гастрономiчного магазину. З покiрним, тупим жахом висять униз головами темно-золотистi великi трупи риб iз пороззявлюваними ротами. В тоненьких прозорих кишках лежить набите м'ясо трупiв рiзних тварин: свиней, волiв, коней, а часом i собак. Мертве тваринне м'ясо, червоне, з салом, виставлене великими купами просто так, не в кишках. I в людей, що зупиняються перед цим вiкном, горлом проходить спазматичний рух ковтання. Страшенно їм смакують цi шматки тваринних трупiв!

Доктор Рудольф скоса поглядає на сусiдiв – i жалiючий, вибачливий усмiх розгортає його закрученi куточки уст.

– А правда, не можна й уявити собi, що коли-небудь люди перестануть їсти трупи тварин? Е?

Сусiд здивовано дивиться на вибачливо-iронiчне лице чудного чоловiка, але в тiй iронiї така певнiсть, така ясна любов-нiсть, що сусiд теж посмiхається:

– Може, колись i перестануть.

Доктор Рудольф кладе раптом руки на плечi сусiдовi, присуває до нього почервонiле вiд сонця й духоти лице й притишеним лукавим голосом каже:

– I не колись, а дуже швидко. Можете бути спокiйнi.

I вiдходить iз тою самою певнiстю, прощаючою насмiшкою й нехапливим виглядом хазяїна, що вийшов на огляд свого маєтку. Вражений сусiд довго дивиться вслiд йому й пiдозрiло, з сумом похитує головою.

По кафе й ресторанах, внизу глибочезних вулиць, у вогких затiнках барiв паряться пiтнi, гарячi купи людських тiл. Нагрiте згори двадцятьох поверхiв залiзо й бетон безупинно пашать теплом i випарами людей. Спалений бензин, тютюн, гас густою атмосферою стоїть, як вода в озерi, в берегах кам'яного мiста. Небо бозна-де, десь далеко далеко над височенними прорiзами велетнiв-будинкiв. Сонце кипить десь там, над ними, палає, клекотить, i тiльки часом дивом якимсь просковзне вниз, перестрибуючи з металу на скло, така блiденька, жовтенька, недокровна смужечка. В руках розпарених, знеможе-них живих iстот довгi шматки паперу, з яких вони висмоктують у себе хвилювання, тривогу, роздратування. Iз склянок же вони всмоктують у себе повiльними ковтками маленькi рiзнокольоровi дози отрути й щохвилини витирають iз набухлих облич лоскiтливий пiт.

Доктор Рудольф цю частину свого маєтку оглядає з жалем i досадою. Чекайте, чекайте, ви, нещаснi самогубцi!

Перед магазином Крумпеля, як звичайно, величезна юрба. Вся вiтрина миготить переливчастим голчастим блиском брильянтiв. Кольє, перснi, шпильки, голе камiння, справжнє, фальшиве, кругле, довгасте, воно то крутиться на спецiальних кружалах, то дрiбно труситься на мiсцi, то важно, велично лежить непорушне на оксамитних подушечках i все випромiнює блискаючi кольори, легкi, прозорi, грайливi. З очей публiки випромiнюються заздрiсть, жаднiсть, тупа задума, нелукаве милування, нiмий захват.

Доктор Рудольф зупиняється й з веселою цiкавiстю вдивляється в обличчя. В очах у нього блискають нестримнi смiхотливi iскри, як у людини, якiй жагуче хочеться розповiсти смiшний анекдот.

– А, правда, неможливо собi уявити, що колись оцими цяцьками будуть гратись дiти на вулицях?

Дама в прозорому, як крильця бджоли, капелюшку здивовано озирається й бачить такi одвертi, чистi, любовно-насмiшкуватi очi, що не знає, що сказати.

– Правда, неможливо? А уявiть собi, що настане час, коли вся вартiсть цих камiнчикiв буде рiвнятися вартостi всякого iншого камiнчика. Трудно собi уявити? Правда? Га?

I дама, i вся юрба настромлюють на свої очi чудного чоловiка, i по їхнiх обличчях, з яких ще не зiйшли чари вiтрини, починає грати непевна посмiшка: божевiльний чи п'яненький?

Доктора Рудольфа страшенно смiшить цей усмiх. Ах ви, бiдолахи, ах ви, замацапуренi малесенькi дикуни, що з виглядом вищостi смiються з людини, яка не вiрить у колосальну, мiстичну вартiсть металевого гудзика вiд штанiв солдата.

– Панове! Я вас дуже прошу запам'ятати собi: незабаром кожний iз вас зможе мати собi скiльки схоче оцих "дорогоцiнностей". Чуєте? Але попереджаю: вартiсть їх буде така сама, як отого скла з вiкна, розбитого на шматочки. Будьте здоровi, мої панове, i хай вам буде добре без камiнчикiв i гудзикiв од штанiв!

Весело й мило похитавши головою, доктор Рудольф, не хапаючись, iде далi, а юрба регоче й проводжає його криками, в яких чується порада не заходити дуже часто в шиночки – в таку спеку це рiч небезпечна.

Доктор Рудольф слухається поради й сiдає на трамвай. Трамвай, безумовно, рiч хороша й корисна в його господарствi. Де ж його перейти пiшки такi величезнi вiддалення, на яких порозлазились кам'янi нарости мiста. Нехай бiднi комахи хоч на пару хвилин дадуть спочивок ногам.

Вiн увiчливо й привiтно уступає мiсце старенькому чоловiковi, вiн може й постояти. Кондукторовi дає за бiлет першу золоту монету, що попадається йому пiд руку, а коли милий смiшний чоловiк хоче вiдрахувати йому решту, доктор Рудольф, розумiється, спиняє його.

– Решти менi не треба Вiзьмiть собi, пане кондукторе. I кондуктор, i пасажири вражено зиркають на щедряка, який, одначе, виглядом своїм не робить враження мiльярдера.

– Хутко, пане кондукторе, нi плати, нi решти взагалi нiкому не буде треба Запевняю вас. Не вiрите?! Га?

Ну, ясно – ненормальний. Кондуктор, звичайно, користуватись цим не може й з уважним, спiвчутливим виглядом подає "багачевi" решту. Доктор Рудольф весело смiється: йому не потрiбнi грошi, пан кондуктор смiливо може лишити цi круглячки в себе А, зрештою, розумiється, коли кондуктор не хоче, можна забрати їх.

Милi, бiднi дикуни пильно поглядають на чудного чоловiка. Подумайте собi: вiн сумнiвається в мiстичнiй вартостi солдатського гудзика. Ну, поглядайте, поглядайте, це так натурально й необхiдно для вас.

– Що, пане кондукторе, трудна ваша праця? Особливо в таку спеку?

Пан кондуктор обережно й ввiчливо згоджується з чудним пасажиром.

– Ви, розумiється, пане кондукторе, не з приємностi вiдривати цi папiрцi працюєте. Правда?

Пан кондуктор неохоче посмiхається: вiн хотiв би знайти на свiтi такого чоловiка, який iз приємностi захотiв би роками щодня з ранку до вечора тiльки те робити, що вiдривати папiрцi й роздавати їх людям.

– I не знайдете, дорогий пане кондукторе, не знайдете. Адже, наприклад, далеко приємнiше оце взяти та поїхати в лiс, лягти на травi лицем до неба й мружитись на сонце. Га?

Кондуктор знову посмiхається – добре тому лежати, у кого їсти є що.

Доктор Рудольф раптом iз надзвичайною увагою й зацiкавленням вслухається в слова пана кондуктора, немов у бозна-що нове й мудре.

– Стоп, стоп! Як ви сказали, голубчику? Як?! Коли б чоловiк мав що їсти, то хто ж би мiг його вдержати на цiй каторзi? Так?

Пасажири теж посмiхаються, швиденько перезирнувшись мiж собою Кондуктор, як дитинi, якiй роз'ясняють, що дощик падає вiд того, що набiгла хмара, ще рач пiдтверджує, що всi люди мусять працювати, щоб їсти.

Кумедний чоловiк несподiвано в захватi зачiсує обома розчепiреними руками волосся й ясно, одверто озирає весь вагон. Йому, видно, хочеться сказати всiм щось надзвичайно радiсне, важне, те саме, що п'янить його очi, але вiн стримує себе, швидко пiдводиться й виходить iз вагона. Але раптом вертається й сильно б'є по плечу кондуктора:

– Пане кондукторе, незабаром ви матимете що їсти. Чуєте? Незабаром кiнчиться каторга Бувайте здоровенькi, голубчику!

Кондуктор i пасажири з жалем i посмiшкою проводжають очима бiдного калiкуватого чоловiка.

А бiдний калiка, шкандибаючий, пiтно вогкий, п'яно блискаючий безупинним, трiпотливим, кричущим захватом, не може знайти собi мiсця в свойому маєтку. З вулицi у вулицю, з юрби в юрбу, то лiфтом летить на башту повiтряної дороги й несеться в металiчно-шипучому вагонi над морем палаючих спекою дахiв, укритих, як бородавками, димарями: то прожогом пiрнає в пiдземнi вогкi тунелi i з залiзним ляскотом та гуркотом жене пiд Берлiном; то знову виливається краплиною юрби в затiненi, важкi, задушливi канали вулиць. Але скрiзь, де вiн є, бiднi дикуни ставляться до нього однаково: з посмiшкою вищостi, з здивуванням, жалем i смiхом. I скрiзь, де вiн є, вiн ставиться до бiдних дикунiв iз жалем, з любовною iронiєю й лукавим, стримано обiцяючим захватом.

За мiстом, де кiнчаються небошкряби й починаються квартали вiлл, сонце знову приймає його в свої обiйми, знову палко цiлує в розхристанi груди, в напiвзаплющенi нiжнi повiки очей.

Кондуктор сказав: минулої недiлi пiдгороднi залiзницi та повiтрянi товариства видали бiльше, нiж вiсiм мiльйонiв бiлетiв за мiсто. Вiсiм мiльйонiв бiдних дикунiв-каторжан вирвалося iз своєї каторги на побачення з найближчими родичами: деревами, птицями, комахами. I сонце-мати всiх їх разом цiлувало: i благосно-мудрих зелених стоянiв, i рухливих, вiльних лiтунiв, i бiдних заморених ходунiв iз залiзобетонових печер. I бiднi, заморенi, отруєнi ходуни з виразом вищостi, вибачливостi приймали поцiлунки своєї матерi.

За вiллами поле й лiс. Жита мудро шелестять сивими колючими вусами, женуть золотистi хвилi з краю до краю, безупинно схиляючись перед сонцем, любовно й побожно приймаючи його пекучу животворну ласку.

Лiс розклав пiд ногами зелений килим, прикрив килим узорами тiней, а на тiнях порозкладав купки людських тiл. Повно їх там, кишить ними старий лiс, дзвенить голосами, смiхом, радiстю втiкачiв залiзобетонових печер. Все, що можна, поскидали вони з себе, порозвiшувавши на кущах i гiлляках свої наївнi ганчiрочки, несвiдомо тягнучись стати ближче до забутих родичiв. Бiлi, червонi, рожево-жовтi, тiлеснi плями перисто, крикливо миготять серед спокiйної, мовчазної зеленi.

Тут доктор Рудольф цiлком задоволений своїм маєтком. У зубах травинка, в очах п'яна радiсть, у ходi певнiсть хазяїна.

На галявинцi бiля самої стежки в густiй буиностебловiй травi iз шовковистою мiтлицею лежить парочка, сплiвшись голими руками Коли б вона так розляглася на вулицi залiзобетонових казарм, її моментально арештували б i вiдвели б у полiцiю або в лiкарню для божевiльних. Але тут цiлком iншi закони й звичаї, нiж там. I парочка просто, ясно, рожево вiд поцiлункiв, сонця й духу трави дивиться на доктора Рудольфа. I не помiчає в його постатi нiчого чудного, як помiтили б неодмiнно там, i не посмiхається з його п'яної посмiшки, з роз-чучвереного волосся, i не дивується, коли шкандибаюча розхристана постать iз травинкою в зубах зупиняється проти неї й любовно, просто, як з давно давно знаними любими приятелями, забалакує:

– Знаменита погода. Що?

– Надзвичайна!!

– А лiс? Га?

– Чудовий!!

Парочка смiється, i гола рожево-зелена вiд тiней жiноча рука пустотливо обнiмає чоловiчу розкудовчену голову й кладе на траву, накривши її своїми грудьми.

А доктор Рудольф радiсно шкандибає далi: молодцi каторжани – все ж таки вони не зовсiм загубили там, у печерах, родиннi почуття.

Лiс, наспiвуючи про себе свою, йому тiльки чутну, мелодiю, в такт їй похитує головою. Плями сонця поприлипали до стовбурiв i солодко мружаться. Кора сосон, як риб'яча золота луска, млосно випускає медовi краплинки живицi; жовтогаряча, червона кора, як волосся одної прекрасної дикунки, що молиться на солдатськi гудзики. О, ця зовсiм забула своїх родичiв, ця не обнiме голою рукою й не покладе на зелене лоно землi голову коханого, не повiсить на кущах свої людськi ганчiрочки, поскидавши з себе залiзобетоновi приписи та закони.

Доктор Рудольф лягає в траву на саме сонце й заплющуь очi. Дзвенять мухи, дзвенить сум i нiжнiсть, граь невтримна, буйним фонтаном, iскриста радiсть, цiлує пекучо, благосно Велика Мати.

***

Золотисто-кучерявий, розпарений духотою, з дитячо-червоними устами стоїть Фрiц пiд дверима червоного салону. У високому, врочисто-строгому коридорi затишно, тихо й темнувато вiд позатягуваних зеленими густими шторами вiкон.

За дверима чути тиху балачку. Один голос низько-контральтовий, спокiйно-владний; звуки ного викликають уяву гордої, нiжно-бiлої шиї, вiд погляду на яку стає солодко-тужно. Другий – непокiйний, влазливий, притишений. Чого такий притишений? Чого так притьмом треба було бачити князiвну.

Фрiц тихенько надушує на дверi. Заранi й постiйно наготованi до цього, вони безшумно трошки вiдчиняються. У щiлину видно жiночу, круглу, поштиво зiгнуту спину графа Адольфа й плескувату потилицю з рудявим чубом. За нею непорушну, рiвно застиглу червону пляму волосся.

– …ваша свiтлосте… дуже треба… загроза… бу-бу-бу… пан президент… ваша свiтлосте…

Червоно-золота пухнаста пляма трошки ворушиться, i з за неї металiчним контральто виразно чути:

– А це конче потрiбно?

– Шув-шув-шув… пан президент… ваша свiтлосте… Союз Схiдних Держав…

– Нарада має бути в Лондонi?

Потилиця швиденько киває й знову таємничо бубонить, шелестить, воркоче, схиляється то праворуч, то лiворуч.

– Значить, ви певнi, що дiйде таки до вiйни?

Потилиця рiшуче киває й жде. Чорт би її взяв, закриває все лице князiвни. Вмить червоне волосся пiдводиться догори, з за потилицi сходить, як iз-за скелi мiсяць, рiвно-бiле, строге, з великими зеленими очима лице. Але потилиця моментально схоплюється й знову закриває його собою.

– В такому разi, графе, я згоджуюсь прийняти пана Мертенса. Але пiд умовою, що про цей вiзит абсолютно нiхто, крiм нас трьох, не буде знати.

Спина графа робить рух.

– Стривайте, пане графе. Вiзит, пiдкреслюю, має бути цiл-кон конфiденцiальний. Я не хочу, щоб пан Мертенс через нього рискував своїм, моїм i багатьох людей життям. Доля лондонської бiржi повинна бути для нас осторогою. Навiть у цьо-му домi нi одна душа не повинна знати про цей вiзит. Отже, коли можете й обiцяєте так зробити, я згоджуюсь: завтра о дев'ятiй годинi вечора.

Граф Адольф низько вклоняється: i може, i обiцяє так зробити.

Фрiц тихесенько причиняє дверi й навшпиньках швидко вiдходить од дверей.

"Завтра о дев'ятiй вечора! Завтра о дев'ятiй вечора! Завтра о дев'ятiй вечора!"

Рожево-золотистий Фрiц спирається об стiну – в нього чудно пом'якли ноги й пiд грудьми стало тiсно-млосно.

– Фрiце! Що з вами?! Вам погано?

Фрiц швидко розплющує очi: вся в бiлому з голови до нiг, наче в пiнi, стоїть перед ним графiвна Труда. Перламутрово-смуглява, мiцна, туга шия рiзко-темно вирiзняється на тлi мережаної пiни. Очi з-пiд крисiв бiлого капелюха здаються величезними, переляканими.

Посiрiле лице Фрiца спалахує вогнем.

– Нi, нiчого. Я так… Душно дуже. Я прошу вибачить. Вiн уклоняється й швидко сходить униз, чуючи на своїй спинi здивований погляд темно бронзових пiд бiлим капелюхом очей.

"Завтра о дев'ятiй вечора! Завтра о дев'ятiй вечора!" В себе в кiмнатцi Фрiц сiдає на лiжко й долонею витирає пiт iз лиця Завтра о дев'ятiй вечора цей будинок, ця Труда, старий граф, поважний Штор, а головне вона, ота моторошно-прекрасна, велично-недосяжна iстота, i вiн сам iз оцими пiтними руками, з оцими ослабленими колiнами – всi завтра о дев'ятiй годинi вечора…

Фрiц схоплюється й iз жахом стає посеред кiмнати. У вiкно, що врiвень iз землею, крiзь тюлеву завiсочку видно залите передвечiрнiм сонцем асфальтове подвiр'я, а в куточку в холодку длубається улюблениця-квочка з курчатами, тими самими пухнатими грудочками, якi принцеса так милувала, якi хижо-сласно брала в рот. Невже це може дiйсно статись?! I та червона голова, може, так само, як у Лондонi, кудись полетить, одiрвана страшною силою вiд тулуба, i влетить кому-небудь у кiмнату.

Фрiц поспiшно замикає дверi, дивиться па вiкно й навшпиньках пiдходить до комода. В долiшнiй шухлядi пiд чистою бiлизною лежить маленька металiчна коробочка. Коли вiн брав її вiд Тiле, вона хвилювала, вiд неї було гордо й завзято в грудях, в нiй була хмарна, велична поезiя. Але вона не була дiйснiстю. Тепер же це є реальна, металiчна плескувата коробочка з нарiзом на шийцi. Коли навертiти на шийку круглу головку, що лежить окремо, i коли з силою кинути цю коробочку об землю пiд двадцятиповерховим будинком, то через мент од будинку будуть тiльки руїни. I тепер – це в страшна, огидна, нестерпно огидна, до млостi, до корчiв огидна рiч!

Фрiц засуває шухлядку й вражено озирається- невже вiн зараз буде телефонувати до Тiле?! Невже це все справдi, в дiйсностi має бути?!

I з жахом, слiдкуючи за собою, вiн помалу пiдходить до телефону, бере в руки апарат, надушує гудзика звичайних цифр i слухає. Знайомий голос:

– Гальо!

Хтось чужий, стороннiй за Фрiца тихо говорить:

– Завтра о дев'ятiй вечора "дядько Самуїл" має бути в "красунi".

Мовчання, ошелешенiсть. I вмить, як пiдстiбнутий, голос уражений, жадний, хапливий Напевне? Факт? Перевiрено? Нi, телефоном нi слова. Негайно приїхати!

Фрiц помалу кладе рурку и вiдходить од телефону. Так, тепер уже все буде.

Вiн довго в задумi стоїть посеред кiмнати, похиливши золотисту кучеряву голову. Вiтрець злегка гойдає завiску, таку собi просту, звичайну завiску з попротираними вiд прання дiрочками. За вiкном дiловито, заклопотано-любовно квокче квочка, часом вона нахиляє дзьоб до землi, кумедно воркоче – i до неї тодi скочуються жовтявi, з темними й срiбними плямочками на крильцях грудочки. Такi простi, невиннi, буденнi грудочки! Шофер Герман iз украденою в старого графа сигарою в зубах, лiниво помахуючи блискучим ключем i мружачись на сонце, iде до гаража – графiвна Труда знов їде кудись на всю нiч.

Так, ясно, просто, звичайно, буденно.

Фрiц раптово скидує головою й починає швидко шукати очима по хатi здається, вiн щось забуває, щось важне. Ах, так: переодягтись

У Тiле, розумiється, буде Макс Штор. Господи! Це ж i старий Штор, i велична, хороша панi Штор, вона ж також.. А що ж Макс? Невже вiн зможе?! I Фрiц раптом чує, як вiн увесь заливається вогнем сорому. Так, Макс Штор зможе, бо вiн дiйсний iнаракiст i герой.

Золотисто кучерява голова стрiпується, брови суворо, зацiп лено похмурюються, хлопчачi уста стискаються, i Фрiц рiшуче, твердо виходить iз тихої кiмнати.

Шукаючи Ганса Штора, щоб узяти в його дозвiл вийти з дому, вiн бачить в саду бiля оранжереї принцесу, графиню, графа Адольфа й панi Штор Вони стоять серед алеї i, поглядаючи на вiкна лабораторiї, тихо розмовляють iз виразом лю дей, що балакають про тяжкохорого. Iз чорної струнко-велич ної постатi червоним полум'ям стримить угору невеличка голiвка.

***

Сад гарячим запашним диханням стрiчає доктора Рудольфа. Здоров, здоров, любий, тихий, кудлатий шепотуне!

Весело й нерiвно трiщить пiсок пiд ногами доктора Рудольфа. Лице, шия, груди пашать сонцем; мокрi пасма волосся темнiють над очима, в зубах покручується листок, у руцi похльоскує прутик.

Панi Штор робить усiм знак очима й замовкає. Всi вдають, що розмовляють про щось байдуже, i, не хапаючись, повертаються лицем до доктора Рудольфа. А прутик собi потьохкує, листик покручується, розпатлана голова весело то схиляється на лiвий бiк i нiби пiрнає, то випростовується. Пiрнає й випростовується.

– Щось, мамуню, може, їсти менi знов принесла? Га? Тут її свiтлiсть принцеса, тут графиня, граф Адольф, а вiн обнiмає мамуню за плечi, гладить гарячою рукою по щоцi й смiється своїм чудним смiхом, лукавим, незвичним, моторошно-щасливим. На принцесу, на графиню з сином дивиться собi одвертим, смiхотливим поглядом i вiтається вiльно, майже недбало. I нi тiнi звичайної соромливостi, стриманостi, мовчазНОстi!

Панi Штор струшує з плечей його порох i налиплу траву, а очi скоса, серйозно-допитливо обводять розпалене, нацiловане сонцем лице.

– Я сьогоднi чудесно пройшовся, панове! I, знаєте, зробив масу цiкавих вiдкриттiв. Наприклад щастя – така надзвичайно рiдка, ненормальна рiч у людей, що того, кому вона попа дається, вважають за ненормального. Правда? Га?

I доктор Рудольф по черзi обводить усiх лукавими, смiхотливими очима.

– Правда, мамуню? Щастя – то ненормальнiсть, оп'янiння або божевiлля. Як ти думаєш? I я тiльки сьогоднi, мої панове, зрозумiв як слiд, через що люди п'ють, вони хоч трошки хо чуть наблизити себе до щастя Але на щастя п'яного дивляться з посмiшкою, бо знають, що його "ненормальнiсть" мине, але на щастя "божевiльного" – серйозно, з острахом, iз жалем, з нiяковим усмiхом От, наприклад, як ви всi на мене. Правда?

I доктор Рудольф раптом весело, радiсно, закотисто смiється, дивиться знову по черзi всiм у знiяковiлi обличчя, знову обнiмає матiр.

– А дозвольте спитати, Рудi, – м'яко, обережно посмiхається граф Адольф, – яка причина вашого щастям Рудi iскргсто пильно дивиться в лице графовi Адольфовi.

– Секрет. Не можу сказати. Тепер не можу. Потiм, може, скажу Навiть напевне, неодмiнно скажу. Розумiється, скажу. I тодi и ви будете щасливi. I ви будете "божевiльнi", "п'янi", "ненормальнi" Правда, правда! Запевняю вас! I всi люди! А тодi що вийде? Коли всi стануть "ненормальними", то ясно, що ця "ненормальнiсть" стане "нормальнiстю". От яка рiч виходить, мої панове!

I очi не то з насмiшкою, не то iз щирим захватом знову всiх по черзi обводять I знову на крихiтний, непомiтний мент трошки довше затримуються в пильних, похмурених, зелених очах пiд червоним палаючим волоссям.

– О, це було б, розумiється, чудесно, коли б усi люди стали щасливi, – перебiльшено зiтхає маленька графиня, – але нам усе ж таки хотiлось би знати, Рудi, про ваше щастя. Ми дуже радiємо, що ви… такий веселий, милий, але…

– Але чого ви божевiльний? Правда?

Рудi вiдверто, ясно смiється, а графиня робить жест протесту, хоче щось сказати, але доктор Рудольф раптом сильно вiдкидає вбiк прутика.

– Ех, нехай буде! Я хотiв iще кiлька днiв почекати. Та треба ж нарештi заспокоїти мамуню. Добре, я готов роз'яснити вам причину мого щастя. Прошу, панове, до моєї лабораторiї. Прошу! Тiльки я хотiв би, коли так, щоб i мiй батько та його свiтлiсть, граф Елленберг, були при цьому. Люди, якi дали менi життя й змогу досягти щастя, першi мають право на звiдомлепiсть од мене.

– Ми зателефонуємо їм iз лабораторiї, Рудi.

– Ага, правда! Розумiється!

Доктор Рудi раптом пiдводить голову до неба, дивиться на вiкна робiтнi.

– Сонце ще є? Чудесно.

В лабораторiї повно червоного сонця, нагрiтого духу саду, дзижчання бджiл та ос, що в'ються круг квiток, порозставлюваних на пiдлокiтнику, на столах, стiльцях, полицях. Лабораторiя, пасiка чи оранжерея?

Доктор Рудольф зносить стiльцi з усiх куткiв, пiдсуває фотель принцесi, часто поглядає в куток за пальми, кудовчить волосся, про себе лукаво посмiхається.

Граф Елленберг i Ганс Штор приходять разом: один – жовтий, великий, костистий, iз широчезною, згорбленою спиною, повiльiiии i суворо насмiшкуватий, другий – рiвний, чорний, строго поважний. Граф сiдає поруч iз князiвною, а Штор стає поруч iз стiльцем панi Штор – сiсти вiн нiзащо не хоче: це нарушения Вiчного Порядку – слуга в присутностi хазяїна повинен стояти.

Доктор Рудольф обома руками завзято зачiсує волосся назад, обводить аудиторiю мокро блискаючими очима, посмiхається так, як людина, що має ошелешити своїх ближнiх, i раптом рiшуче стрiпує всiєю головою.

– Панове! Я, власне, сам почуваю, що я – як п'яний. I тому ви, ради бога, не дивуйтеся на мене. Я зараз вам усе скажу й покажу. Але ви… Ну, та що там багато казати!

I, круто повернувшись, доктор Рудольф швидко шкандибає в куток за пальми.

Принцеса Елiза сидить рiвно, строго зiбравши брови. Старий граф нахиливши голову, дивиться в пiдлогу. Панi Штор iз надiєю и тривогою пильно слiдкує за кожним рухом сина мовчазними великими очима. I нiхто не дивиться нiкому в очi, нiхто не говорить нi слова.

Рудi виходить iз за пальми з чорною чудною скринькою в руках, подiбною чи до фотографiчного великого апарата, чи до писальної машинки, закритої накривкою. Збоку в скриньки корба, як у млинка до кави, спереду виступає невеличкий комин iз круглим склом на кiнцi, дiйсно, нiби фотографiчний апарат для фотографування неба.

Доктор Рудольф обережно ставить скриньку на стiл, дбай ливо поправляє її, оглядає з усiх бокiв, злегка крутить за кор бу, здмухуь порох iз скла.

– На скло треба буде накривку, – бурмотить вiн для себе. I, випроставшись, ясно загоряється очима, кутиками уст, кiнчиками рiвних бiлих зубiв.

– Панове! Це – Сонячна машина. Для вас це слово нiчого не каже? Розумiю. Розумiю. Охоче розумiю. Ну, так дозвольте вам сказати, мої панове, що Сонячна машина є такий апарат, який усуває зайвих посередникiв мiж людиною й сонцем у її годуваннi.

Шестеро пар очей дивляться не клiпаючи, не мiняючи виразу – значить, не розумiють.

– Не зовсiм ясно? Розумiю, розумiю! Цебто iншими словами, панове, Сонячна машина дає змогу людинi годуватись са мою рослиною – травою, листям, сiном, соломою. I не якоюсь спецiальною, не думайте, ради бога, а простою, звичайною травою, якою живляться конi, корови. Навiть бiльше, навiть бiльше: Сонячна машина всяку рослину, навiть сосновi глицi, кропиву, бур'ян, колючки – все робить цiлком придатним до вжитку людини.

В очах уже рух: увага, здивування, недовiр'я, нерозумiння. Князiвна Елiза перехиляється вперед.

– Ви розумiєте, панове, що можна сп'янiти, добившися цього? Га? Розумiєте? Мамо, ти розумiєш тепер, що менi зовсiм не потрiбно було їсти трупи свиней, телят, курей i т. iн., якi ти менi присилала? Розумiєш, що моє божевiлля не таке вже страшне? Га? Що?

Принцеса Елiза широкими, немов зляканими очима дивиться на чорну скриньку. Граф Адольф м'яко простягає до Рудольфа руку.

– Вибачте, Рудольфе, може б, ви роз'яснили нам докладнiше…

– Ах, розумiється! Простiть, будь ласка. Звичайно, я це зараз же… Я розумiю, ви не можете так повiрити. Ха-ха-ха! Це не така вже звичайна рiч, щоб повiрити на слово. Тiльки я ж кажу, я нiби трошки п'яний. Але, розумiється, я зараз вам усе чисто, як слiд, детально. Ви не бiйтесь, ваша свiтлосте, мої бджоли не кусаються Ви тiльки не махайте на них руками – i нi одна не зачепить… Так от, дорогi мої панове… Iдея дуже проста. I не нова. Спроби робили вже давно рiзнi вченi. Словом, нi на яку новину самої iдеї абсолютно не претендую. Анi крихiтки. Iдея ж така: як увiльнити людину вiд залежностi вiд її їжi, як звести боротьбу за фiзичне iснування до найменшого мiнiмуму. Як? Мiй хiд думок такий: джерело всякого життя на землi – сонце. Значить, сонце – це їжа людини. Але мiж людиною й сонцем є кiлька посередникiв: рослина й тварина. Чи не можна увiльнитися хоч вiд одного? Чи не можна приймати сонячну енергiю без них, так, як приймають вони самi, рослини й тварини? На цю iдею я витратив вiсiм рокiв. I нiчого не добився. Нiчогiсiнько! Наша наука ще не має способiв уводити сонячну енергiю в чистiй формi просто до людського органiзму як годувальний матерiал. Посередники ще потрiбнi. Я певен, о, я цiлком певен, що через кiлька рокiв цей незграбний апарат буде здаватися смiшним, зайвим, що ми навiть рослин не будемо потребувати й будемо годуватися безпосередньо сонячною енергiєю. Але поки що цей апарат е вое ж таки необхiдний. I менi хочеться думати, навiть корисний Навiть трошечки корисний!

Доктор Рудольф iз трiумфуючою скромнiстю кладе руку на чорний, досить, справдi, незграбний апарат.

Сонце косими промiннями якраз над головою принцеси натискає на протилежну стiну – i стiна вiд натуги стримати смiх червонiє. Бджоли скупчене, буркотливе дзижчать у квiтках, висячи на них, як акробати. Зеленi похмурi очi невiдривно, вишукуючи, чекаючи, влипли в запалене, блискаюче потом i щастям обличчя.

– Цей апарат, дорогi мої панове, є визволення людини вiд теперiшнiх способiв годування! Людина перестає бути м'ясоїдною твариною. Кiнець! М'ясо як посередник мiж сонцем i нами тепер непотрiбне. Тiльки рослина! Ви ждете, розумiється, доказiв, пояснення? Маєте рацiю, маєте. Легко сказати – рослина. Ану, спробуйте їсти траву без цього апарата! Отже, я вам зараз коротенько, але ясно, викладу всю iдею мого винаходу.

Але п'янi люди тратять чуття розмiру й часу. I не коротко. 1 не ясно, перестрибуючи, забiгаючи вперед, вертаючись, забу ваючи головнiше, доктор Рудольф викладає iдею вiдкриття.

Вiн бився над цiєю iдеєю десять рокiв, проробивши сотнi рiзних експериментiв. I коли вже готов був впасти в одчай, сама природа прийшла йому на помiч. Грiзна й милостива природа. Вона струсонула землю, вона дала масу горя людям. але тут же й подарувала їм величезне щастя. Вона дала гелiонiт. Що таке гелiонiт? Хе, це – саме той посередник, який замiнить людинi тварину. Це – новий, одкритий ним, доктором Рудольфом, пiсля землетрусу мiнерал, названий ним гелiонiтом. Вiн має здатнiсть скупчувати й переробляти сонячну енергiю. Промiнь сонця, проведений крiзь гелiонiт, уведений до тканини рослини, змiшаний iз енергiєю людини, перетворю ється в цiлком придатну до вжитку людського органiзму со нячну енергiю.

Доктор Рудольф швиденько бiжить за пальми й зараз же вибiгає звiдти з тарiлкою в руцi. На нiй лежить довгаста зелена маса.

– Сонячний хлiб!

I доктор Рудольф iз трiумфом простягає наперед тарiлку. Шиї витягаються, очi неймовiрно, з острахом, iз цiкавiстю розглядають зелену масу, що переливається червоняво-фiалковими хвилями з золотистим одблиском, наче крильця iспанської мушки.

– Я годуюсь ним вiсiм днiв. Я абсолютно не їв за цi днi. Нi рiсочки! Але я почуваю себе так надзвичайно бадьоро, таку почуваю силу, що, здається, можу дерева з корiннями виривати.

Зеленi очi широко дивляться то на "хлiб", то на сяйне, зчервонiле, мокре вiд поту лице з навислими на чоло мокрими пасмами. I вони вже не хмурi, вони непевнi, вони готови повiрити и зрадiти.

– Це… неймовiрно! Це щось…

– Правда, ваша свiтлосте? Це щось фантастичне! Правда? Але – це факт, це – реальнiсть. Оця зелена маса с сконцентрована сонячна енергiя. Це – оте червоне, слiпуче, палаюче сонце так су мир но й тихо лежить на тарiлцi.

Граф Адольф пiдводиться й м'якими кроками пiдкрадається до "хлiба". Сiренькi очi в жовтих вiях пильно, недовiрливо обнюхують зелено-фiалкову масу.

Графиня злякано, схвильовало нахиляється до принцеси й щось їй шепоче. Але принцеса Елiза, не чуючи її, теж пiдводиться й пiдходить до тарiлки. Над бровами на чистому матовому чолi зворушливо виступили дрiбненькi крапочки поту. Доктор Рудольф простягає до неї тарiлку, i очi його знову зустрiчаються з зеленими, поширеними, готовими повiрити очима.

Сонячний хлiб таємно переливається фiалково-золотнстими блисками. Вiд нього йде чудний, солодкаво-нiжний аромат.

– Вiн пахне?

– О, чудово! Сонцем! Ви знаєте запах сонця? Вiн пахне сонцем Дозволите?

I доктор Рудольф обережно пiдводить руку з тарiлкою до лиця принцеси. Вона злегка схиляється й нюхає. Граф Адольф також просуває свiй м'який навислий нiс. Солодкаво-нiжний, тонкий, дивно-хвилюючий, радiсно-тужний дух випромiнюється вiд тарiлки.

– Правда! Сонцем пахне. Боже, як це дивно! I як надзвичайно.

Боже, як дивно й надзвичайно, що це говорить саме вона, шо говорить без сухої погорди, без мруження очей, що в лицi така тепла, така виразна, зворушлива дитячiсть.

– Але як же цей хлiб.. як же ви його… робите?

О, прекрасна: вона хотiла сказати "печете"?

Доктор Рудольф у захватi ставить тарiлку з хлiбом на стiл, хапає чорний апарат i починає демонструвати принцесi весь процес "печiння" сонячного хлiба. В лабораторiї вже бiльше нiкого нема – тiльки вiн, чорний апарат i принцеса. Правда, миготять часом якiсь знайомi, милi й байдужi тгнi, але реальне, живе, близьке-близьке є тiльки порожевiле, захоплене дитяче обличчя з новими, довiрливими, такими страшно-пильними очима, з такими по дитячому злегка розкритими устами.

Сонячний хлiб "печеться" дуже просто, зовсiм просто. Береться собi рослина, вкладається в апарат у саму середину. А всерединi, от принцеса може сама бачити, є валок iз зубцями. Гой валок iз зубцями має знадвору корбу. Коли за корбу крутити, то валок зубцями починає розтирати рослину. В той же час апарат наставляється так, щоб сонячнi променi падали просто на скло. Скло ж тут не звичайне, а з гелiонiтом. Гелiонiт має здатнiсть, як сказано, у надзвичайнiй мiрi скупчувати сонячну енергiю й певним способом переробляти її. Iз скла ця скупчена й перероблена енергiя попадає в апарат на рослину, вбирається нею й знову проходить певний процес.

Тут доктор Рудольф спиняється. Боже, як зворушливо-уважно, з яким самозабуттям розкрите все лице!

Але цей процес має одну дуже цiкаву рису. Надзвичайно цiкаву! Рослина, сонячна енергiя тiльки тодi можуть стати сонячним хлiбом, як вони увiйдуть у контакт з енергiєю тої людини, яка робить той хлiб Це вiдкриття прийшло докторовi Рудольфовi цiлком випадково Експеримент довго не давав нiяких позитивних результатiв. Доктор Рудольф уже впадав в одчай, у iнiв, у лють. Стоячи над розкритим апаратом, вiн майже всунув у нього голову, щоб краще придивлятися до маси. Вiд вертiння корби, вiд руху й сонця було страшенно душно, i з лиця доктора Рудольфа в апарат упало кiлька крапель поту. I, на диво, моментально маса в тих мiсцях набрала iншого кольору й запаху. Тодi доктор Рудольф умисно вже майже цiлком устромив голову в апарат так, щоб лице прийшлося над самим валком iз розтертою й налиплою на нього масою й щоб iз лиця падав на неї пiт. Коли вiн вийняв цим разом масу з апарата, вона стала отаким сонячним хлiбом, фiалково-золотистим, чого ранiш добитися було неможливо.

– Як це надзвичайно! Боже, як це… I ви вже вiсiм днiв тiльки цим хлiбом живете?

– Тiльки ним! I нiякого iншого не хочу, не можу хотiти. Менi гидко думати про м'ясо, мене нудить од одної уяви цiєї… отрути.

– А вiн на смак.. добрий?

– Я нiчого кращого в життi нiколи не їв. Смак його не можна описати. Я пишу книгу тепер про це своє вiдкриття. Вона вже майже готова. Але, коли я пробую описати смак цього хлiба, я не знаходжу нiяких аналогiчних почувань од людської їжi.

– Менi страшенно хочеться спробувати! Можна менi взяти шматочок?

I зеленi очi так благальне, так вiддано, так нiжно дивляться в голi, мокросяйнi, одвертi, сiрi очi. В лабораторiї нiкого нема, крiм цих очей. Ворушаться, гомонять, дивуються, скрикують, штовхають їх якiсь тiнi, вражено розглядають апарат, хлiб, схвильовано питають щось i дiстають навiть одповiдь, але живуть тiльки двi пари очей.

Спробувати? О господи, звичайно, можна спробувати, але тут. але тут доктор Рудольф боїться, може виявитися знов одна цiкава прикмета цього хлiба. Здається, той хлiб, який зроблений одною людиною, не може бути вжитий другою. Так йому здається на пiдставi певних мiркувань. В кожному разi, коли може бути вжитий, то тiльки органiчно спорiдненим органiзмом. Наприклад, мати, батько можуть уживати хлiб, зроблений сином, i навпаки.Але чужий органiзм, здається, нi. Так принаймнi кажуть деякi данi. Але спробувати, розумiється, можна I коли її свiтлiсть бажають…

Її свiтлiсть бажають. А головне, її свiтлiсть зовсiм не гидують, що цей хлiб зроблений iз потом його лиця.

Одначе доктор Рудольф знаходить серед тiней, що тут-таки товпляться круг його, дороге, миле обличчя, а радiсно, любовно цiлуючими його очима, мовчазними й кричущими гордiстю й безмiрною вдячнiстю йому, сонцевi, чорному апаратовi, цим усiм людям, що вiрять, що не бачать уже нiякої хоростi.

– Мамуню, хочеш також спробувати? А ти, тату? Не хочеш?

Навiть мiнiстерська постать утратила свою недоступнiсть, на бездоганно гарному жовто-смуглявому чолi виступив пiт, в очах i замiшання, i несмiла радiсть, i дивування.

Сонячний хлiб! Це ж нарушения порядку самої природи, це втручання в компетенцiю самого бога.

Але сумувати чи радiти з такого нахабства власного сина? Панi Штор не сумує й навiть не вагається. Вона просто й смiло, як добре вiдомий їй, нею самою зроблений пудинг, бере принесеною Рудi ложкою шматочок сонячного хлiба й кладе його в рот.

Принцеса Елiза другою ложкою обережно вiдщипує менший шматочок i, iз страхом та хвилюванням поглядаючи на нього, тихо пiдносить до уст. Четверо iнших пар очей перебiгають iз одної ложки на другу, з одних уст на другi й напружено чекають.

Сонце радiсно червоним металiчним полум'ям горить на розчинених шибках, трiумфує на металiчних частинах машин i приладдя Бджола раптом почала виразнiше, чутнiше густи, а квiтки застигли в чеканнi Малиново-червонi уста принцеси, на яких лишились зеленi крихти хлiба, несмiло, нерiшуче ворушаться, жують, очi широко розплющенi, ждуть, слухають у серединi себе й щодалi, то бiльше лякаються, не розумiють. Нарештi уста кривляться, голова заперечливо, неприємно труситься. Принцеса бiжить до вiкна й випльовує за нього зелену розжовану масу. Фе!

Але лице панi Штор стає щораз певнiше, яснiше, радiсно вражене, як у людини, перед якою щодалi, то бiльшi чудеса розгортаються.

– Господи, що за надзвичайний смак!

– Правда, мамуню? Правда? Ти дiйсно чуєш смак? Дiйсно?

– Я готова з'їсти цiлий центнер цього хлiба. Батьку, ти мусиш покуштувати! На, вiзьми.

Але Ганс Штор крутить головою. Не тепер. Вiн iще подумає Ще є час.

– Та ти ж тiльки подумай, вдумайся!. Ти тiльки спробуй! Це ж чудо! Ти розумiєш?! Вiн i думає, i вдумується, i все це, розумiється, гарно, але..

– Докторе! Як так, то я хочу сама для себе зробити сонячний хлiб! Можна? Ради бога! Що у вас є, трава, листя? Чи що треба? Я хочу зараз! Я хочу перевiрити на собi.

I зеленi, дитячi, палаючi нетерпiнням очi ревниво слiдкують, як рука панi Штор одколупує новий шматок червоняве золотистого хлiба й пiдносить до уст.

Доктор Рудольф з огiрченням i жалем дивиться за вiкно: сонце вже сiдає, червоно регочучи, за деревами саду. Його праця на сьогоднi скiнчена – запiзнились.

– Ах, як досадно! Але завтра, як тiльки воно зiйде, я неодмiнно хочу зробити собi хлiба. Добре?

– О принцесо!

Доктор Рудольф обома руками, здираючи шкуру з черепа, як скальп, всiєю душею зачiсує волосся на потилицю. Краще йому нiчого несила вiдповiсти. Краще за цей вечiр нiчого в свiтi не може бути нiде, нi в кого. Кращих, любiших, прекраснiших облич, як оцi, що тут, що так хвилюються, що так сяють, що так божественно, сонячно радiють, не може ж бути нiзащо, нiде, нiколи! Навiть старий граф, любий, дорогий, бiдний граф, вiчно суворо насмiшкуватий iз себе, з людей, iз свiту, навiть у нього на вилицях червонi схвильованi плями, навiть його старi намученi очi мокро блискають.

– Ну, добре. Рудi, а нерiдний батько не може, значить, їсти хлiб нерiдної дитини?

– Не може! Нiяк не може! Чужий же органiзм!

– Умгу! I, значить… Ага. Ну, так… Я розумiю.

Маленька графяня раптом швидко зиркає на старого графа i вона вже розумiє.

– Докторе! А пити хочеться? Треба?

– I хочеться, i треба.

– Нi, це так надзвичайно, фантастично, що я ще не можу вiрити. Це, дiйсно, чудо. Ах, як досадно, що сонце заходить! Ви не можете спинити його, вернути хоч на десять хвилин назад? Ви ж чудодiй. Зробiть це.

Доктор Рудольф обнiмає всю її палаючу червону голiвку сяйвом своїх очей i побожно-радiсно, в блаженному захватi й замiшаннi голубить. I голiвка так довiрливо, так по-iншому тепер повернена до нього, так тягнеться до його очей, так внутрiшньо вся соромливо-щасливо зливається з ним.

Граф Адольф раптом сильно струшує головою.

– Це – генiально! Нi, це таки генiально. Це матиме надзвичайнi наслiдки. Я просто не можу прийти до себе Але я вже передбачаю такi можливостi, що… Скажiть, дорогий Рудi, цей мiнерал… як ви його назвали?

– Гелiонiт.

– Чи цього гелiонiту багато можна знайти в природi? На це питання доктор Рудi не може вiдповiсти з точнiстю. Але вiн iз певнiстю може сказати, що тих запасiв його, якi вiн одкрив у горах на мiсцi землетрусу, вистачить на продукцiю апаратiв для всього населення Європи. Та тої кiлькостi, яку вiч привiз iз собою, може вистачити на всю Нiмеччину. Для одного скла треба крихiтну дозу гелiонiту. Його чулiсть i сила значно перевищують силу радiю.

– В такому разi. В такому разi свiт, мої панове, належить тепер Нiмеччинi! Рудi, ви – генiальна, ви – велика людина Нiмеччини!

Граф Адольф у невиданому нiколи в нього хвилюваннi простягає обидвi руки до доктора. Але велика людина б'є себе раптом рукою по чолi й з усiєї сили бiжить до столу. Вирвавши з нього шухляду, вiн гарячкове довбається в нiй i, нарештi, знайшовши, радiсно шкандибає назад. Руку вiн обережно тримає обiч себе, а в нiй держить щось, наче мишу за хвостик, тiльки блискуче, переливчасте. Вiн прямує просто на широкi, чекаючi, зеленi очi й простягує до них руку з блискучою мишею.

– Будь ласка: коронка Зiгфрiда!

I, сяючи голими, одвертими, спiваючими очима, подає її червонiй, зразу зблiдлiй, враженiй голiвцi.

– Боже! Коронка?! Звiдки вона у вас? Як ви знайшли її? Де?!

– Вона була весь час у мене.

I очi так само радiсно спiвають, голi, одвертi, наївнi очi.

– Як у вас?! Коли? Чого?!

– Я взяв її. Вона менi потрiбна була. Не вона, а брильянти. Я спочатку думав, що в скло мусить увiйти брильянт.

Одвертi, наївш, спiваючi очi раптом трохи змiшуються, вони бачать, як на обличчях умить з'являються зовсiм несподiванi тiнi жах, дивування, обурення, гнiв.

– Як?! Так це ви тодi взяли її?

– Я… Я прошу простити менi, але я думав… Вона цiлком цiла, я тiльки вжив один невеличкий камiнчик. Розумiється, це, може, негарно, що я… Але я де мiг купити брильянтiв. I я думав, коли я досягну своєї цiлi, то менi простять. Може, це злочинство, але. моя цiль…

Лице принцеси Елiзи всихає, твердiшає, овал стає костяний, очi звужуються, мружаться. Вона помалу повертається до старого графа й знизує плечима. В руцi її коронка Зiгфрiда, як миша, за хвiст пiднесена їй. Коронка Зiгфрiда!

В очах старого графа десь у спущених додолу колючих вiях просковзує ледве помiтний усмiх, а графиня боїться крикнути: значить, не Труда!!

Ганс Штор закам'янiло, оглушено, непорозумiло дивиться на сина прекрасними, мiнiстерськими очима. Йому була потрiбна коронка Зiгфрiда! Вiн через те вкрав коронку Зiгфрiда. Коронку Зiгфрiда!

Панi Штор обережно, тривожно й нiжно бере батька пiд руку, готова з усiєї сили спинити скажений вибух, який уже трiпотить у побiлiлих губах.

– Я дуже прошу простити менi, ваша свiтлосте. Але ви самi можете оцiнити, яка велика була моя цiль, i як можна за неї на всяку жертву, навiть своєю честю, пiти. Але я мав на увазi неодмiнно вернути вам коронку.

Граф Адольф швидко-швидко тре кiнчиками пальцiв чоло – вiн не може отямитись од цього несподiваного сюрпризу

– Стривайте, Рудi, як ви могли її взяти? Яким чином? Ви ж були тодi в горах Ви саме виїхали того дня

– Я вернувся по одну книжку Вона була в бiблiотецi. Я прийшов на терасу, в мене ж є ключi вiд тераси й бiблiотеки. Ну, побачив брильянти крiзь вiкно А менi їх тодi страшенно бракувало. Менi було трудно це зробити, але я мусив.

Ганс Штор шарпає свiй лiкоть iз рук панi Штор.

– Вiн мусив?!

Доктор Рудольф ясно дивиться в його бiк Розумiється, мусив. А то ж як же ж би вiн мiг узяти чужу рiч? Правда, один камiнчик вийнято, але тепер це не може мати нiякого значення, бо взагалi брильянти тепер утратять усяку вартiсть. Єдине хiба що, так сказати, з естетичного боку вони…

Принцеса Елiза зненацька рiзко повертається й пильно дивиться в лице доктора Рудольфа: нi крихти в ньому насмiшки, нi тiнi сорому, наївне здивування й благання. Бiльш нiчого.

– Ну, слава богу, що все ж таки знайшлася… – суворо, примирливо бубонить iззаду голос графа. – А цiль, справдi, така, що.. Тiльки чому було не звернутися до нас. Брильянтiв можна й не на коронцi знайти.

Доктор Рудольф охоче повертається до свого заступника. Вiн не мiг бiльше звертатися до пана графа. I вiн знав, що.. що це не так легко дати брильянтiв на непевний експеримент, на знищення. Так, вiн розумiє, що це велике злочинство, але.. вiн же мiг не вертати коронки, вiн же мiг її пiдкинути, i нiхто нiколи не знав би, що вiн її взяв. Значить, вiн не хотiв Покрасти. Хiба нi?

В сивi очi не то мушка, не то посмiшка заплуталась, i великий палець старанно протирає їх, нахиливши голову.

Граф Адольф скоса поглядає на принцесу, що уважно дивиться у вiкно. За вiкном на листях кудлатих каштанiв червоним золотом залягло вечiрнє сонце.

– Дiйсно, ваша свiтлосте, хоча вчинок доктора не можна виправдати, але, з другого боку, коли, дiйсно, так би мовити, вiн зроблений не з злочинною метою… А, крiм того, результат такий великий… Я прохаю вибачення, ваша свiтлосте, але ге нiальне вiдкриття доктора таке велике, таке, я дозволив би собi сказати, епохальне, що ради нього…

Принцеса Елiза вмить озирається, дивиться на притихло-здиаоване, невинне лице пана доктора – i смiшливий усмiх мимоволi теплить її уста. I в той же мент лице пана доктора спалахує такою радiстю, що кiстяний овал м'якшає, зашарюється й стає нiжно-дитячий, невинно-рожевий, як тiльки но знесене яйце.

Тодi граф Адольф смiливо випростовується.

– Рудi! На колiна! Дякуйте!

Рудi, питаюче, охоче дивиться в зеленi, знову непримружеш очi: падати на колiна, чи не можна?

Не можна. До нього просто-так простягається вузька, рiвно-бiла з рожевими нiгтями ручка. А на самому кiнчику нижньої губи – невеличка зелена цяточка сонячного хлiба.

Доктор Рудольф побожно цiлує ручку, i йому здається, що вiд неї так само солодко й нiжно йде тонкий аромат, як од сонячного хлiба.

Коронка Зiгфрiда поштиво, але з нiяковiстю швиденько загортається в чистий папiр i доручається пiд охорону графа Адольфа. Променiв сонця в лабораторiї вже нема, тiльки на шибках i на стiнах густо малиновий рум'янець. Бджоли важко, кошлато вилiтають у вiкна й зникають десь за каштанами.

Увага всiх знову жадною бджолою всмоктується в чорний, малоподiбний до квiтки апарат. Знову мiстичнiсть, казковiсть його хвилює, пiднiмає, мокрить блиском очi.

Граф Адольф iз дiловим обнюхуючим захватом розглядає Сонячну машину.

– Рудi, дозвольте менi, дорогий, задати вам одне питання: ви кому-небудь говорили вже про свiй винахiд?

Доктор Рудольф енергiйно, злякано крутить толовою. Боже борони!

– В такому разi, Рудi, я вас дуже прошу й дуже раджу нiкому не казати нi слова, поки я вам не скажу. Я зараз їду до пана президента Об'єднаного Банку з докладом про ваше велике вiдкриття Я не сумнiваюсь, що пан президент iз неменшим захватом оцiнить цей генiальний, епохальний факт, вiж ми всi. Ви, розумiється, зараз же дiстанете патент, а право на експлуатацiю винаходу…

Доктор Рудольф одмахується руками од графа Адольфа, як од бджоли: геть, геть iз усякими патентами!

Граф Адольф iз м'якою, нiжною суворiстю старшого брата спиняє легковажне вiдмахування.

– Рудi, ви – генiальний вчений, але в практичних справах ви – хлопчик, вибачте менi, i не маєте нiякого голосу. I тут ви вже дозвольте занятись менi цiєю стороною справи. Через тиждень ви матимете колосальне багатство й всесвiтню славу, а Нiмеччина – владу над усiм свiтом. Прошу, прошу, Рудi, нiяких заперечень! Я хочу виконати свiй обов'язок. Я ж пам'ятаю, Рудi, що ви врятували менi життя, i думаю, що ви дозволите менi виплатити свiй борг, трошки потурбувавшись вашими справами. Я прохав би також усiх вас, панове, нiкому нi одного слова поки що не казати про вiдкриття Рудi.

Рудi все ж таки не може так лишити милої, великодушної пропозицiї графа. Вiн дуже-дуже вдячний графовi, але вiн нiколи не мав на увазi робити свого винаходу монополiєю своєю, чи якого товариства, чи навiть Нiмеччини.

Граф Адольф нiжно обiймає його за руку вище лiктя.

– Вибачте, дорогий Рудi, я хотiв би, мiж iншим, нагадати вам, що колись ви мене називали не графом, а просто мо;м iменем, Адi. Я був би дуже радий, коли б ми вернулись до тих часiв. Добре? А потiм, любий Рудi, дозвольте вам сказати, що ви – iдеалiст. Це – нiтрошки не погано, о, навпаки! Але це эа наших часiв так непрактично, так ненормально, що вiд цього виходить тiльки сама шкода. Запевняю вас, Рудi, що тiльки шкода справi вийде, справi самого вашого вiдкриття, iдеї його, коли ви не станете на нормальний, практичний шлях. Ну, та про це ми ще будемо говорити. Я мушу зараз їхати з докладом. Завтра ми будемо говорити. Через тиждень. Рудi, ви будете, кажу вам, одним iз найбагатшик людей свiту. I найслаанiших. Тiльки це треба зорганiзувати. Розумiєте? Без цього нiчого не вийде. Але це я беру на себе. Ну, дозвольте, дорогий, ще раз подякувати вам i скласти моє найщирiше привiтання з великим, славним винаходом.

Граф Адольф спочатку мiцно тисне руку докторовi Рудольфовi, потiм не витримує, обнiмає його й цiлує. Панi Штор чує, як очам її стає солодко-гаряче, але вона боїться клiпнути ними, щоб не закапали сльози.

Принцеса теж простягає руку й раптом не вiдомо чого густо-густо червонiє. Вона також вiтає, дякує й завтра неодмiнно буде робити собi сонячний хлiб. А зеленi очi такi м'якi, сяйнi, такi вiдданi!

Коли всi виходять, а доктор Рудольф лишається тiльки з матiр'ю, вiн бурно обнiмає її, тулиться до неї улюбленим у дитинствi жестом, зариваючись чолом їй у шию на плечi, витирає поцiлунками їй сльози на щоках.

А коли й мати виходить, вiн цiлує незграбний чорний апарат i побожна притуляє уста до кiнчика тої ложки, яка торкалась уст ч-ервоної, такої сьогоднi зовсiм-зовсiм iншої голiвки.

Потiм ходить по!лабораторiї, пiдстрибуючи й провалюючись за кожним кроком в ямку, зачiсує волосся, не може винести тягаря щастя, не знає, як зменшити його. Тодi хапає рукопис i гарячкове починає писати, перекладаючи на нього зайву вагу сьогоднiшнього вечора.