Як полегшити адаптацію до нових людей і вимог

Психологічна потреба в безпечній прив’язаності, емоційній близькості, довірі до світу та інших людей задовольняється в один-єдиний спосіб — бути поруч з дитиною, підтримувати й допомагати в усьому, цінувати її зусилля та досягнення, а ще робити те, чого вона потребує в конкретний момент: втішати, коли плаче; боронити, коли ображають; захищати, якщо налякана; допомогти опанувати себе, якщо зла; розділити радість, якщо та через край… Діти, чиї батьки піклуються про них, допомагають долати труднощі та виконують обіцянки, відчувають, що міц­но стоять на ногах. Їм не страшні жодні нові умови, жодні нові люди, жодні незнайомі ситуації, адже вони мають впевненість, що впораються, у них є досвід підтримки, а отже, вони завжди звернуться за нею в разі потреби та знайдуть того, хто може таку підтримку надати.

Сьогодні про потребу в безпечній прив’язаності знають, напевно, всі, хто цікавиться дитячою психологією та вихованням. Існує велика кількість науково-популярних статей, книжок та інтернет-сайтів, які розвивають ідеї Джона Боулбі та його послідовників про те, що для здорового і щасливого розвитку поряд з дитиною має бути дорослий, з яким у цієї дитини є міцний та безпечний емоційний зв’язок. Наявність такого зв’язку гарантує не лише здатність дитини будувати теплі стосунки з іншими, вміти любити та приймати любов, а й істотно впливає на розумовий розвиток, а також на адаптацію до нових життєвих ситуацій. Створюються спеціальні спільноти та батьківські клуби, де молодих мам і тат вчать, як цей зв’язок утворювати та підтримувати.

Ще в 60-х роках минулого століття американсько-­канадський психолог Мері Ейнсворд провела нині відомий експеримент, у якому малюки спочатку бавились зі своїми мамами, а потім їх розлучали і лишали в присутності незнайомих людей. Дослідниця вивчала, як дітлахи реагують на розлуку та як сприймають повернення своїх мам. На основі цього вона змогла виділити кілька типів прив’язаності. Безпечна чи надійна прив’язаність проявлялась у тому, що дітлахи гарно бавилися з мамами, трохи засмучувалися, коли ті йшли, або швидко відволікались на іграшки та цікаві заняття. Коли ж мама поверталася, діти спочатку бігли в обійми, але швидко вертались до своїх іграшкових справ. Ще чотири типи дослідниця назвала небезпечною прив’язаністю. Це амбівалентна прив’язаність, за якої малюк навіть в присутності мами був тривожним і невпевненим, коли мама йшла — тривога зростала, а коли верталась, то дітлахи бігли не в обійми, а щоб вкусити, вдарити чи в інший спосіб виразити свою образу. Малюки з прив’язаністю, що уникає, взагалі особливо не реагували на своїх мам, їхні уходи чи приходи. Ті діти, чия прив’язаність отримала назву дезорганізованої, показували сильний стрес, коли мама йшла, були напруженими, часто застигали й не рухались, а коли мама поверталася, то або бігли до неї, шукаючи прихистку, або, навпаки, ховалися та уникали контакту.

Подальші дослідження показали, що всі типи небезпечної прив’язаності виникають на тлі порушень емоційного зв’язку між дитиною та батьками. Так, малюк, якого виховують за методом кнута та пряника, який не знає, чого очікувати від батьків, догодив він їм чи ні, зробив як треба чи помилився, малюк, якого то заціловують до дірок, то сердито відганяють від себе, матиме амбівалентну прив’язаність і повсякчас сумніватиметься в справжності батьківських почуттів. У дорослому віці «амбівалентні» особи часто страждають на тривожні розлади та є залежними від оцінки й ставлення інших людей, а також доволі важко йдуть на контакт з новими людьми. Дітки, які недоотримали тепла, ніжних слів, обійм та поцілунків, ті, кому забороняють плакати та побиватись, вимагають бути сильними і правильними, ризикують отримати прив’язаність, що уникає. У популярних книжках та навколопсихологічних розмовах таких людей називають інтровертами, маючи на увазі їх самозаглибленість та уникання контактів. Насправді ж ідеться про труднощі таких людей при встановленні близьких стосунків через страх бути відкинутим та небажання знову відчути неприйняття. Зрештою, дезорганізована прив’язаність притаманна дітям, які напевне зазнавали нещадної критики та фізичних покарань, тим малюкам, щодо яких висувають занадто високі вимоги, або тим, чиї батьки мають психічні розлади, наприк­лад депресію чи розлади особистості. Найприкріше, що в майбутньому саме такі малюки є в групі ризику щодо цих самих розладів та інших психологічних проблем.

Щодо дітей з безпечною прив’язаністю, то вони зазвичай активні, інтелектуально розвинені, вірять в себе, не бояться незнайомих людей, легко адаптуються до нових умов та із задоволенням досліджують навколишній світ. На завершення додам трохи оптимізму щодо долі дітей, яким не вдалося відразу побудувати міцну безпечну прив’язаність із дорослими. Ця потреба, як і інші, може бути задоволена згодом, нехай не в повному обсязі, але турботлива людина поряд цілком може дати досвід безпечної близькості та прийняття.

  Піклуватися та бути поруч

Олесю вже п’ять, проте він і досі не говорить. Точніше, говорить, але почути його майже неможливо. Треба дуже-дуже напружуватись, хилитись вухом до самого дитячого обличчя і в жодному разі не дивитися в очі. Якщо зловити погляд, то це вже напевно, що з його вуст не почуєте і звуку. Олесь боїться бути почутим.

Олесеві мама й тато дуже зайняті. Вони багато працюють і впевнені, що дають дитині все для повноцінного розвитку. Окрема кімната повна іграшок, двомовна няня, розвивальний центр. І єдина вимога — мовчати, коли батьки вдома. Це цілком зрозуміло, бо тато часто веде перемовини через «Скайп», а мама настільки втомлюється на роботі, що їй потрібна тиша.

Няня це знає й ще немовлям забирала Олеся в дитячу кімнату щоразу, коли замість того, щоб тихо лежати, посміхатися й агукати, він плакав. Вона робила все, аби стишити малюка, гойдала, співала, гладила спинку. Але коли нічого не допо­магало, а батьки роздратовано кидали: «Зробіть щось! Вам за це платять», — заплющувала очі та затуляла малому рота долонею. Пізніше, коли вже реагував, шикала та супилась. Ще пізніше казала: «Голосних не люблять!», «Кричатимеш, — заведуть собі іншу дитину».

Зараз усі стурбовані тим, що Олесь мовчить. Його показували педіатрам, отоларингологам, логопедам, неврологам та психологам. І всі впевнені в тому, що хлопчик може говорити вільно та голосно. І тільки Олесь знає, що ні, йому не можна. Бо якщо він заговорить, то…

Малюки приходять у цей світ беззахисними. Незнайомий і незнаний, він ошелешує їх. Захоплює звуками, адже в лоні все, що пробивалося ззовні, було стишеним через плідні води та мамине тіло, до того ж звуки чулися крізь ритм дорослого серця. Приголомшує кольорами та світлом, бо зір, майже не затребуваний до народження у затіненому багряному просторі, стикається з яскравим світлом та різнобарв’ям. Багато стресу й від нових тактильних відчуттів — повітря, одяг, доторки рук, притискання, необхідність лежати на поверхні замість звиклого напівплавучого стану.

Звісно, природа мудра й діти швидко призвичаюються до нового завдяки рефлексам та адаптивності нервової системи. Однак вижити без дорослих, їхньої турботи та догляду в немовлят немає жодних шансів. І найважливіше тут, що за зрозумілими і, здавалось би, цілком побутовими опікуваннями про те, аби дитя було нагодоване, сухе, вдягнене, зручно вмощене і вколисане, стоїть одна з найважливіших психологічних потреб — потреба в довірі до світу.

Одним із перших про важливість для всього подальшого розвитку довіряти світові писав та говорив Ерік Еріксон. Він наполегливо переконував у тому, що найважливіше для дитини — базова довіра до світу. Можлива вона лише у випадку, якщо дорослі будуть чуйними та відгукуватимуться на дитячі потреби відразу після їх виникнення. Якщо дитині дають їсти, коли вона голодна; міняють пелюшки, коли відчуває дискомфорт; масажують животик, тільки-но виникають кольки; прикривають вікно, якщо дме прохолодний вітерець; заколисують, якщо не вдається самій заснути; відгукуються у відповідь на її «агу», вона впевнюється, що світ — це комфортне, приязне та безпечне місце. Якщо ж дитячі сигнали про потреби, такі як кректання, постогнування, схлипування, плач чи крик, лишаються без відповіді або гірше — тягнуть за собою шикання, штурханці, покрики, лайку, накривання подуш­ками чи затуляння долонями, малюк доходить висновку, що все погано. Він, хоча й не тямлячи причин, уже розуміє, що заявляти про себе марно, а подекуди небезпечно. У його житті селяться обережність і тривога, адже будь-що, будь-який рух, дія, звук можуть бути використані проти нього. Малюк втрачає довіру, а разом з нею і безпеку.

Якщо Еріксон вважав, що довіра до світу є особливо важливою в перший рік життя і формується в основному через вчасне реагування на дитячі потреби, то інші дослідники, зокрема Джон Боулбі, доводять, що сприятливим для дитячого розвитку є так звана безпечна прив’язаність, яка має підтримуватися протягом усього дитинства. Ідеться про те, що в житті дитини має бути дорослий, який не лише піклується про неї, а є водночас і джерелом радості, і гарантом безпеки. Дорослий, з яким дитина має особливий зв’язок, з яким вона на одній хвилі, який розуміє її без слів, швидко реагує на всі, передусім емоційні потреби. Жаліє, якщо сумно, втішає, якщо важко, заспокоює, якщо боляче, розділяє радість, стимулює цікавість, захоп­люється досягненнями, а також показує межі дозволеного. Про складне мистецтво встановлювати межі, не підрізаючи крил, та власне про задоволення потреби в реалістичних межах я напишу пізніше.

Отже, якщо малюк має безпечну прив’язаність з близьким дорослим, то з часом вона розповсюджується на інших людей, а дитина виростає в привітного дорослого, впевненого у власних силах, легкого на підйом, готового без засторог приймати нове, змінювати своє життя, подорожувати, переїжджати з місця на місце, досліджувати світ.

Сучасні нейрофізіологічні дослідження свідчать про те, що діти, чиї мами перебували в тривалій депресії, а також діти, які не мали достатнього піклування та емоційного контакту з дорослими, мають гірше розвинену орбітофронтальну кору, ту ділянку головного мозку, яка, зокрема, відповідає за контроль емоцій та соціально прийнятну поведінку. Цікаво, що певні елементи довіри до світу, а точніше, відчуття його безпеки, закладаються ще в пренатальному періоді, до моменту народження дитини. Зв’язаний з мамою в єдине ціле малюк не може не відчувати гормональних викидів її тіла, її нервових реакцій, а отже, він є і свідком, і учасником усіх материнських емоційних станів, як позитивних, так і стресових. Так, наприклад, з огляду на кількість адреналіну, який потрапляє в організм ще не народженого малюка у випадках, коли мама злякана, схвильована або переживає тривогу, можна говорити, що він має подібні відчуття. Ультразвукові дослідження вагітних у ситуаціях, коли ті переживають стрес, показують, що діти демонструють усі фізіологічні та поведінкові ознаки тривоги, зокрема посилене серцебиття та надмірну рухливість.

Дитяча довіра до світу народжується з чутливості дорослих. Тож намагаємося бути уважними до своїх малюків, відгукуватися на їхні потреби й творити довіру всіма можливими засобами. М’яке світло в дитячій, легка музика, спокійний тон розмов і лагідних примовлянь, колискові і багато-­багато тілесного контакту — усе це впевнює малюків у безпеці, розслаблює їх та дозволяє відкриватися світу і всотувати нове та цікаве без жодних застережень. Дослі­дження свідчать, що діти, які росли в умовах психологічної безпеки, мають швидші темпи розвитку, краще вирішують конфліктні ситуації та є соціально компетентнішими за своїх ровесників, які, наприклад, росли в сиротинцях або мали емоційно відсторонених чи занадто директивних батьків.

Так, вражаючою є серія експериментів під назвою «кам’яне обличчя», проведених Едвардом Троніком. Дослідник просив батьків спочатку бавитися зі своїми малюками як звичайно, а потім перестати реагувати на них і зробити беземоційне, кам’яне обличчя. За лічені секунди щасливі, цікаві до всього навкруги та усміхнені малюки перетворювались на збентежених, стривожених, напружених і зрештою агресивних. Звісно, у цьому експерименті батьки швидко відновлювали емоційний контакт і діти через певний час заспокою­вались. Однак лише уявіть ситуацію, у якій дитина повсякчас стикається з відстороненістю та байдужістю дорослих…

Маємо пам’ятати, що емоційний контакт та безпечна прив’язаність — це потреба, яка не зникає з віком. На жаль, я часто спостерігаю за тим, як батьківська ніжність стоншується, стає дозованою та все менше і менше перепадає дітям, коли ті стають старшими. Навіть моя свекруха якось зітхнула про те, що от, мовляв, поки онук маленький — любимо та бавимо, а як підросте — треба буде ставитись як до чоловіка, відмовлятися від ніжностей і поцілунків. Неправда! Ще жодній дитині, у жодному віці та жодної статі не за­шкодили теплі батьківські почуття. Ніхто й ніщо не забороняє нам давати дитині з віком більше відповідальності або розширювати коло обов’язків. Самостійна підготовка до шкільних занять, відвідування гуртків, допомога по господарству, піклування про молодших братиків чи сестричок — усе це жодним чином не виключає батьківської ніжності та піклування, а, навпаки, посилює потребу в них.

Моя близька подруга — мама двох чудових дітлахів з різницею в одинадцять років. Меншому зараз чотири, і він якраз освоює садок, старша має відсвяткувати п’ятнадцять. Вони живуть у величезному будинку кількома поколіннями разом з батьківською сім’єю та сім’єю сестри. На старшу дочку, крім доволі щільного шкільного навчання, припадає купа обов’язків, зокрема і догляд за братом і трохи старшою кузиною. З одного боку, було б варто пожаліти дівчину, але з іншого — немає жодних підстав для жалощів чи нарікань на її важку долю. Дівчинка має чудові стосунки з усією родиною, її емоційний зв’язок з мамою та тіткою — це теплі обійми, дівчачі секрети, справи та клопоти; з бабусями — виважена щирість та цілковита довіра; з дідусем — суцільна ніжність; з татом і дядьком — справжня дружба. При цьому малюкам вона дає стільки уваги, піклування і водночас обережного контролю, що є для них безсумнівним джерелом безпечної прив’язаності. Настя вміє будувати безпечні стосунки, тому що сама виросла в них. А ще вона є абсолютно відкритою до світу і страшенно любить пригоди. Коли я пишу ці рядки, вона якраз другий день як перебуває в таборі для підлітків при Києво-Могилянці, її враження від абсолютно нового міста і місця — «надзвичайно цікаво» і «купа друзів».

Щодо Олеся, то за півроку нашого спілкування його голос трохи набрав сили. І я, і няня стали першими, кому він уголос довірив свої думки та бажання. Запитаєте, як батьки? Мама щовечора розповідає Олесеві казки про маленького хлопчика, якого дуже люблять і ніколи, нізащо, ні на кого не проміняють, а тато час від часу везе всю родину за місто, у поле, до річки чи в ліс, де вони бавляться, катуляються, сміються і кричать так, щоб почути луну. І думаю, уже невдовзі син вільно говоритиме і з батьками, і з усіма.

Звісно, непросто бути чуйним до дитячих потреб, адже дуже часто це означає поступитися власними. Одна моя клієнтка якось розплакалась зі словами: «Чому я маю стільки всього робити, бути і уважною, і чутливою, і обережною? Чому немає нікого, хто б робив це для мене?» Втомлені та виснажені дорослі не кращі гаранти безпечного світу. Дратівливість, імпульсивність, сльозливість, а подекуди й нервові зриви втомлених мам — часті супутники раннього дитинства.

Не згадуватиму прописних істин про турботу про себе, час на сон і на активний відпочинок та спорт, бо розумію, що життя вносить свої корективи. Спробую лише нагадати кілька речей, необхідних для того, аби батьківство було безпечним для психічного здоров’я самих батьків. Пам’ятайте, що батьки, які не піклуються про свої потреби, не можуть якісно піклуватися про потреби дитячі. Тож ніякого совдепівського «Усе краще — дітям!». Натомість: «Кожен у родині заслуговує на краще, бо так краще усім!» Також не має значення, якого віку ваша дитина: ви маєте право на простір, вільний від неї. Дитячий сон, бабусі з дідусями, няня на кілька годин, добросердечна подруга чи сусідка — усе це можливості бути з коханим, друзями, книжками, своїм хобі і в жодному випадку не займатися пранням-прибиранням-закупівлями. Простір без дитини — це простір для ще одного щастя у вашому житті, не батьківського, а особистого. А ще оточуйте себе людьми, вартими довіри, та шукайте власний простір безпеки. Вчіться довіряти собі, іншим та світу!

  Тримати слово та виконувати обіцянки

Андрійко знає, що татові не можна вірити. Його обіцянкам. Так говорить бабуся, і він сам у тому впевнений. Тато обіцяв прийти до нього на змагання — і не прийшов. Обіцяв розшукати і привести додому Діда Мороза (це ще коли Андрій вірив у Діда Мороза) — і не привів. Коли всі ще жили разом, обіцяв приходити непізно. Коли вони з мамою розлучились — просто обіцяв приходити. Обіцяв навчити плавати. Обіцяв подарувати велосипед. Обіцяв показати, як ловлять рибу. Обіцяв взяти на море і катати на кораб­лі. «Обіцянка — цяцянка», — так говорить бабуся. І хоча Андрійко до ладу не розуміє, що це означає, він знає — це про тата, якому не можна вірити, а ще він знає — це про нього, хлопця, який зробив щось таке, за що його не любить тато.

Андрійко непогано навчається, любить футбол і мріє стати далекобійником. У нього не дуже складається з друзями, і це хвилює вчителів і тренера, проте хлопець не розуміє, чого ті до нього чіпляються. Ну що такого, що він нікого не хоче запрошувати на день народження? Що з того, що задирається в школі? Подумаєш — «відлюдько» у команді… Від цих «друзів» тільки «добра» і чекати! Як не іграшки чи речі привласнять, так обмануть — це вже точно, сто разів перевірено! Он Вітька спер пенал, на який він три місяці назбирував, а потім брехав, що випадково зі своїм переплутав. Гришко тільки й чекає, щоб на його місце в класі сісти, бо там затишно і вчителі туди не доходять, Андрій щодня відчуває, як той на нього зиркає. А футболісти, — то взагалі найгірше, що є у футболі, бо ти працюєш на команду, а вони — кожен на себе.

У свої 12 Андрійко знає, що вірити нікому не можна, а довіритись взагалі небезпечно, бо потім, коли зрадять (а зрадять обов’язково), буде боляче. А ще в нього є заповідне бажання — поїхати своєю фурою далеко-далеко і десь в дорозі зустріти тата, який голосує на узбіччі, зустріти та не зупинятись…

Пам’ятаєте, як вас обманювали дорослі? Як обіцяли одне, а робили інше? Як просто не виконували обіцянок? Як казали: «Не вийшло», «Не було часу», «Не вистачило грошей», «Не відпустили з роботи». Майже в кожного з моїх маленьких клієнтів є про це своя історія. І коли її розповідають, з очей капає образа, а долоні подекуди стискаються від люті.

Буває так, що ми, дорослі, не дотримуємось обіцянок, які даємо дітям. Зазвичай на це є свої причини, інколи вони справді нездоланні. Колись в дитинстві мене вразили й доб­ряче закарбувалися десь у звивинах слова дідуся однокласника. Величезний і вусатий, він ярився і кричав на онука: «Порушити обіцянку можна лише через смертельну хворобу або саму смерть!» Я стояла на сходовому майданчику біля квартири свого нещасного друга, уже не сподіваючись, що його відпустять гуляти, і собі тремтіла. Адже ми вдвох обіцяли зустріти його бабусю на зупинці, але загралися і забули, абсолютно здорові і зовсім живі. Юрчик, той мій однокласник, мав чимало проблем через надвимогливість свого дідуся, зокрема й страшенне почуття провини за усі недотримані ним обіцянки, але з однією проблемою точно ніколи не стикався: він завжди був переконаний, що все обіцяне виконуєтсья, адже і бабуся, і тато з мамою, і загалом усі їхні родичі та знайомі гарно засвоїли дідусеве правило. Саме тому він ніколи не розумів моїх переймань: «Чи куплять велосипед?», «Чи візьмуть на море?», «Чи відпустять на дискотеку?» «Обіцяли ж тобі!» — завжди казав незворушно.

Звісно, смертельна хвороба — то занадто, і я не раджу брати Юркового дідуся за приклад жодному з нас, але причина, щоб порушити обіцянку, яку ми даємо дитині, і справді має бути серйозна. Більше того, ми, дорослі, маємо вибачитись за недотримане слово, пояснити причину та вжити заходів для компенсації втраченого. І не варто боятися втрати авторитету або того, що «на голову вилізуть». Цього точно не станеться через те, що ми перепросимо та пояснимо, чому так сталося. Натомість дитина знатиме, що отримати обіцяне їй не вдалося не через нелюбов чи нехтування нею і що це зовсім не покарання. Це лише прикра випадковість, про яку тато з мамою шкодують і переживають так само, як і вона.

Уявімо, що може нафантазувати, наприклад, юний спорт­смен, до якого тато обіцяв, але не прийшов на футбольний фінал. Хлопець може подумати, що він не важливий для тата, а якщо раптом цей тато страшенно вболіває за футбол, то й те, що тато соромиться його, вважає поганим гравцем абощо. Але якщо тато скаже малому футболістові: «Вибач, але на роботі всі похворіли, і я мав лишитись. Мені шкода, що це сталося в останній момент і ніхто не зміг працювати замість мене. Я розумію, як тобі прикро. Та я люблю тебе, пишаюся тобою і впевнений, що у вас була чудова гра, і мама розповідала, як круто ти грав. Покажи і розкажи, як все було, я гратиму з тобою. А ще ми можемо придбати квитки на майбутній матч, і я візьму на роботі відгул, щоб більше такого не сталося!» — усе стане по своїх місцях — і впевненість у собі, і віра в тата. Такі ж відверті вибачення, пояснення та запевнення в любові можуть повернути віру в себе юній принцесі, якій обіцяли і не купили бальну сукню на день народження (адже справа зовсім не в тому, що вона не заслужила, а лише в тому, що мамі вчасно не видали зарплату). Те саме виправить ситуацію з пікніком, який був запланований на вихідні, але не відбувся не тому, що батьки хотіли покарати маленького непосидька, а через різке погіршення погоди в місці, у яке планували їхати…

Річ у тім, що, домовляючись і отримуючи від іншого гарантії, що все відбудеться в певний спосіб, ми починаємо планувати й вибудовувати своє подальше життя, спираючись на ці домовленості. Ми уявляємо, фантазуємо, мріємо про обіцяне. І найважливіше тут — довіра до інших та відчуття стабільності світу. Коли ж з іншого боку, та ще й без попередження ці домовленості руйнуються — світ хитається. І якщо дорослі переважно можуть знайти ресурси відновити рівновагу, можуть поділити відповідальність за те, що сталось, зрозуміти причини, відшукати інший вихід, то дітлахам набагато важче, адже саме дорослі забезпечують стабільність їхнього світу. Порушення слова дорослими сприймається дітьми як життєтрус. Розгубленість, образа, недовіра, почуття неважливості та нелюбові — це те, що ми селимо у внутрішньому світі своїх малюків, спочатку порушуючи обіцянки, а потім відмовляючись пояснювати чому. Ні, я зовсім не драматизую. Просто згадайте себе 5-, 7-річним і обманутим — хіба ви відчували щось інше?

Андрійко вже підліток, і його досвід бути зрадженим татом став для нього єдиною правдою та вже розповсюдився і на ровесників. Ми зустрічалися лише двічі, і мені він так і не став довіряти, бо «психологи існують лише для того, щоб скаржитися вчителям і батькам на дітей». Єдине, що мені вдалося, і, сподіваюсь, що допомогло хлопцеві, — зустрітись з його татом, поговорити і з’ясувати, бо більшість обіцянок той недотримав через те, що ні Андрійкова мама, ні бабуся не хотіли його спілкування з сином. Ми домовилися, що він поговорить з Андрієм, спробує пояснити ситуацію йому, уже дорослому сину, а також виконає хоча б частину з обіцяного. А ще скаже, що любить та пишається. Останнє, про що я знаю, — Андрій з татом збиралися на нічну риболовлю на човні.

 Наше життя повне несподіванок, і правда те, що ні обіцяне нами, ні обіцяне нам не виконується завжди і на сто відсотків. З одного боку, це прикро, а з іншого — вчить нас бути адаптивними й гнучкими. Найголовніше в таких випадках — розуміти причини, розподіляти відповідальність та шукати інші шляхи досягнення бажаного. Цьому важливо навчитись і дорослим, і дітям. Тож будьте відкритими і чесними з дітьми: вільно висловлюйте і свої сумніви, і побоювання щодо можливих ризиків, тоді дітлахи знатимуть, що існують такі речі, як обставини, випадок та ймовірність, а ви не хвилюватиметесь через те, що не вдається дотримати обіцянки. Також спробуйте не обіцяти, якщо точно знаєте, що виконати обіцяне не вдасться або якщо маєте серйозні сумніви щодо реалістичності обіцянок, адже краще зробити приємний сюрприз, ніж неприємний. Але найголовніше — не переймайтесь, якщо не вдалося дотримати обіцянок, — перепросіть, поясніть, запевніть у своїй любові та запропонуйте вихід. Дітям дуже важливо знати, що причина порушення обіцянок не в них, не в їхній поведінці, вчинках чи характері.

  Поціновувати зусилля та досягнення

Улян боїться собак. Його лякають не лише величезні волохаті створіння з висолопленими язиками, які важко дихають і пускають слину. Про таких, власне, він і думати боїться. Його лякають усі собаки. Кілька місяців тому він боявся навіть найменших та кімнатних, подібних до котів. Він здригався від собачого гавкоту, який чути знадвору. А запах вогкої шерсті, яким, здається, просякнутий його дідусь, спричиняв спазми в горлі, від яких не вистачало повітря. Дідусь завжди з нього сміявся, а для Уляна його сміх завжди був подібний на гавкіт — такий само голосний та уривчастий з підхрипуванням, наче у псів, які зірвали собі горло. Дідусь досі називає Уляна тюхтієм і говорить, що з нього навряд чи вийде справжній чоловік. Улян не сперечається. Загалом, сперечатись з дідусем справа марна, бо він справжній чоловік, а справжній чоловік завжди бере гору в суперечці.

Власне, це саме дідусь винен в Уляновій фобії. Коли онуку було чотири і він грався у дворі, дідусь випустив своїх гончаків, щоб вони познайомились та подружились. Налякану дитину, яка хапала повіт­ря в німому крику через те, що вже знесилилась кричати, забрала бабуся. Дідусь же так і не збагнув, чому онука не лишили з ним та його псами. Адже ще трохи — і хлопець би заспокоївся, бо собаки нічим би йому не зашкодили — вони просто хотіли гратися.

Зараз Уляну чотирнадцять, і він досі боїться собак. Проте хлопець розуміє, що з цим треба щось робити. В Інтернеті він дивився шоу, у якому людей лікували від страху перед собаками тим, що давали можливість поступово звикати до них, спочатку до дуже маленьких, а потім більших і більших, доки страх і тривога не минали. Хлопець вирішив зробити те саме й для себе. Він наполегливо ходив у гості до своїх однокласників, які мали собак, болонку і спанієля. Звісно, це не дідові гончаки, але він уже спокійно ходить в гості до цих друзів, і по вулицях теж вже ходить спокійно, не сахається від кожного хвостатого на повідку. Бродячі цуцики, які розплодилися в їхньому дворі, теж уже не викликають задухи і спітнілих долонь.

Улян пишається собою, а дідусь досі сміється з нього. Загалом Улян ніколи не чув від дідуся «Молодець!» або іншої справжньої, не глузливої похвали. І ще, Улян дуже мало вірив у себе до цього часу, часу, коли почав опановувати свій страх.

Я досі не певна, що історія Уляна пасує до цього розділу, адже він про те, що емоційна підтримка та поціновування дитячих зусиль з боку дорослих вчать дітей самих цінувати себе, зміцнює віру в свої сили та полегшує адаптацію. У випадку ж з Уляном віра в себе та здатність пристосовуватися до складного народилася без жодних поціновувань. Її рецепт — розпач, пошук виходу, Інтернет та відчайдушні намагання подолати свій страх. Це той унікальний випадок, коли дитина змогла подолати проблему не завдяки підтримці близьких людей, а всупереч її відсутності.

До мене Уляна привела подруга, хазяйка того самого спанієля, який допоміг хлопцеві примиритись з існуванням собак. Ми працювали з нею кілька років тому, і дівчині вдалося переконати Уляна в тому, що психологи можуть приносити користь. Усе, що ми зробили разом, — це спланували так звану градуйовану експозицію — спосіб покрокового стикання зі страхом для подолання фобії. Власне, Улян вже робив це сам для себе, я ж лише пояснила механізм дії та допомогла визначитись з наступними кроками. Ми поступово збільшували розмір собак та їхню породу (від домашніх і ласкавих до мисливських), а також міняли взаємодію хлопця з ними від простої присутності до тримання за повідка, погладжування та навіть забав. Зрештою Улян зміг, не пітніючи та не сахаючись, зустрітись з дідусевими гончаками, спочатку зі стариганями, які колись налякали його, а потім вже більш-менш вільно почувався і в присутності молодняку. Дідусь же лише пхикав на онукові успіхи та коментував їх на манер: «Я ж казав, треба було просто пустити собак до хлопця, а не нюнькатися з ним».

Власне, історія Уляна — це виключення, яке, як відомо, лише підтверджує правило, і саме тому я вирішила лишити її тут — хлопцеві справді пощастило знайти в Інтернеті потрібну інформацію та більш-менш правильно скористатися нею. А ще він все-таки знайшов підтримку та поціновування у своєї подруги та в мене.

Причина, за якої дорослі мають поціновувати досягнення дітей та робити це так само регулярно, як пропонувати їм обід, проста і зрозуміла: неможливо вірити у свої сили, якщо в них не вірять ті, хто тебе оточує. Батьківське поціновування є таким собі каталізатором віри в себе. Якщо дорослі не бачать досягнень своїх дітей та не підкреслюють їхню цінність, є значний ризик того, що й дитина не зможе визначити, наскільки цінною є її праця, наскільки розвиненими здібності, відпрацьованими навички, досконалими вміння. Фактично ми випустимо в світ істоту без такого собі внутрішньопсихологічного баромет­ра цінності того, що вона робить та вміє, а заразом і своєї цінності як особистості. Чи зможе така людина легко пристосуватись до нових обставин, знайти собі місце серед інших та почуватись комфортно? Навряд чи.

Ми повсякчас можемо бачити дітей, які переймаються сумнівами щодо власної компетентності, наприклад не сплять в очікуванні результатів іспитів, бо не можуть визначити, наскільки добре склали їх. Вони не мають тієї внутрішньої впевненості, яку дає відчуття усвідомлення якості та цінності того, що я роблю. Це відчуття не може з’явитися нізвідки, воно ніби м’язи, які потребують вправ, і в плані тренувань обов’язковим пунктом має бути схвалення досягнень.

Одна з моїх клієнток вступила з найвищим рейтингом до приблизно десяти іноземних вишів на магістерські програми і мала глибоку депресію цілих півроку, доки чекала відповіді щодо стипендіальної підтримки. Вона не могла ні працювати, ні вдосконалювати свою англійську, ні підтримувати романтичні взаємини зі своїм хлопцем. Під час роботи ми повсякчас наштрикувалися на її думки щодо того, що вступ (у провідні європейські виші!) цілком може бути випадковістю, що вона (з таким результатом!) не є здібною і ніколи (уже зараз співпрацюючи з міжнародними кампаніями та маючи дистанційну роботу від одного з найбільших світових видавництв!) не вирветься зі свого містечка. Зрозуміло, що ці думки і близько не відповідали реальності, однак вони були реальнішими за реальність для неї. Саме вони викликали та підтримували депресію. Цікаво, що в дитинстві ніхто й ніколи не цінував її досягнень. Вона чудово пам’ятає мамине: «Ти що, дурна — радіти п’ятіркам?!», татове: «Не розумію, що тут особливого?» і навіть викладацьке: «Тільки Бог знає на п’ятірку, я на чотири, а вам вище трійки не вирости!», хоча таких викладачів було на пальцях однієї руки перерахувати.

Власне, не йдеться ні про захвалювання, ні про відчіпне «Молодець!». Ідеться саме про необхідність бачити вчинки та дії дитини, які сьогодні, на цей момент її розвитку, є досягненням для неї, тобто кроком уперед, маленькою перемогою над собою, та про поцінування цих досягнень. У Фінляндії, чию систему шкільної освіти вважають однією з кращих у світі, відсутня проблема лишати школярів на другий рік, так само як і проблема двієчників у цілому. Секрет у тому, що кожна дитина має індивідуальний план навчання, і, якщо вона не може впоратись з якимось завданням, перед нею ставлять завдання трохи простіші, і лише після їх вирішення дають ті, що рівнем вище. А будь-які оцінки містять змістовне пояснення того, що дитині вдалося: навести вагомі аргументи, знайти нестандартне рішення, використати два варіанти розв’язку, швидко відшукати відповідь, підібрати кольори, які пасують одне до одного, експресивно зіграти музичний твір… Власне, це приклад поціновування досягнень, які не просто помічають, а називають, створюючи тим самим для дітей простір власної компетентності та ґрунт для вміння бачити і називати самим свої досягнення. Наприкінці занять дітей просять сказати одне одному те, що сьогодні вдалося найкраще.

Якщо ж звернутися до традицій нашої шкільної системи, то, на жаль, вони більше пов’язані з оцінюванням дитини, а не її досягнень. Учні в школі отримують оцінки, і зазвичай ці оцінки не містять жодних коментарів чи пояснень. З дня на день дитина назбирує повен щоденник, зошити та журнал цифр, які нічого не говорять про її зацікавлення, старання, успіхи. У результаті вона має бал за чверть чи за рік, який є лише шкільним діагнозом, таким собі ярличком, що прилипає до дитини, — «відмінник», «двієчник» або ось посередні. У такий спосіб учень, замість того щоб збагнути, що йому вдається найкраще, чому він швидко вчиться, за рахунок чого досягає успіху, а в чому потребує вправлянь і допомоги, отримує загальну характеристику, без варіантів щось змінити, але головне — без варіантів побачити можливості для цих змін. Мало того що дітей не вчать помічати власні досягнення, їх не спонукають допомагати та поціновувати одне одного, а за найменші спроби підтримувати одне одного і робити щось разом (списування, підказки, обговорення завдань на контрольних, спільне виконання домашніх завдань) навіть карають. Досвіду співробітництва, взаємопідтримки та поціновування діти зазвичай майже не отримують у школі, натомість є гостра конкуренція, за якої успіху досягають лише окремі учні — ті, які виконали завдання найкраще або найпершими. За таких умов багато дітей втрачають надію бути поміченими, визнаними, успішними та намагаються отримати все це поза школою.

Однією з поціновувальних знахідок я вдячна своєму колезі психотерапевту Юрію Кравченку. На завершення одного з навчальних занять він запитав у групи: «За що ви можете подякувати одне одному сьогодні?» Піднявся гул голосів, усі ділились вдячністю та отримували посмішки у відповідь. Наступне запитання звучало: «За що ви можете сьогодні подякувати собі?» Трохи зніяковілі, ми по черзі називали свої досягнення в роботі. І зрештою, Юрій запитав: «За що ви можете подякувати мені сьогодні?» Ми сміялись і дякували, віддаючи поціновування своєму тренеру щиро і без застережень.

Ще одна надцікава ідея щодо того, ям ми можемо поціновувати дитячі досягнення та зусилля, належить україн­ській дослідниці Наталі Никончук. Авторка провела експеримент, у якому запропонувала вчителям використовувати прислів’я та приказки для поціновування дитячих досягнень. Річ у тім, що попередні опитування показали, що вчителі вдаються до загальної похвали та оцінок без коментарів, тому що не мають їх запасу, вони просто не звикли щось пояснювати і не мають інструментів для того, щоб підтримати дитину та показати їй її сильні сторони. Дослідниця не полінувалась і знайшла та поділила на категорії за своїм призначенням 165 українських народних приказок і прислів’їв, які можна використовувати для поціновування дитячих досягнень. Наприклад, можна підкреслити старання дитини на початку роботи («Добрий початок — половина справи») або поцінувати її наполегливість («Не тим капля камінець довбає, що сильна, а тим, що часто падає»), а також підтримати в тому, щоб довести справу до фіналу («Кінець діло хвалить»). Частині приказок авторка вчила самих дітей і пропонувала, щоб ті вживали їх, аби підтримати одне одного («Зробив чисто і гладко, комар носа не підточить»), причому не лише тоді, коли щось зроблено ідеально, а й підтримували зусилля та старання («Хоч не скоро, зате здорово»), а також вселяли надію («Раз не зовсім гаразд, а другий раз краще»). Крім того, серед приказок є й такі, які можна використовувати для демонстрації переваг командної роботи («Гуртом можна й море загатити»), для того щоб дати дозвіл на звернення за допомогою («Хто не знає, нехай людей попитає»), щоб показати важливість гарних взаємин («Дружні сороки орла заклюють»).

Трохи вище, у підрозділі про дитячу самоцінність, я також писала про самоцінність кожної дитини. Ішлося про ставлення до самої дитини як безумовно цінної істоти, яку ми любимо без жодних очікувань та вимог. Тут та сама річ, але в іншому контексті, контексті досягнень та результатів праці. Один з моїх вчителів-психологів Олександр Музика пише про поціновування досягнень як процес і стиль ставлення до дитини, який мають опанувати усі батьки й педагоги. Ідея дуже проста — завжди знаходити і відмічати в дитині те, що робить її цінною, особливою, причому робити це не раз чи два, а постійно. Поціновування має стати правилом, стилем, традицією спілкування та взаємодії, адже, помічаючи та відзначаючи цінність дитини, ми вчимо її бачити цінність інших — будувати з іншими теплий неконкурентний зв’язок, який базується на взаємному прийнятті цінності одне одного.

До всього дитина, яка знає собі ціну, і вміє сама бачити цю свою цінність, завжди вільно йтиме назустріч невідомому.

  Як навчити зважувати свої можливості, розподіляти сили та планувати час

Психологічна потреба в балансі є прагненням мати відчуття стабільності, несуперечливості, гармонії, відчуття внутрішньої рівноваги. Дитина, яка має інструменти для відновлення рівноваги, може керувати своїм емоційним станом, визначати рівень своєї втоми, готовність до виконання якоїсь діяльності, зважувати свої сили та відновлювати їх за необхідності. Цю потребу можна назвати ще відчуттям міри, наявністю своєрідного внутрішнього барометра, який чітко вказує на перенапругу або, навпаки, недовантаження і є сигналом для змін. Щоб відкалібрувати цей барометр, батькам варто вчити дитину прислуховуватися до себе, розуміти власний стан, шукати ресурси та зосереджуватися на головному.

Про психологічну потребу в балансі як базову потребу, задоволення якої має значення для дитячого розвитку, майже немає згадок, натомість є психологічні теорії та концепції, у яких описано, що людина завжди прагне збалансованого стану, і якщо цей баланс порушено, то вона відчуває серйозний дискомфорт, який може призвести і до психологічних проблем, і до психічних розладів. Філософи та вчені розмірковують над необхідністю балансу між особистим та професійним, піклуванням про себе й інших людей, прийняттям рішень на основі міркувань та за сердечним покликом, про баланс першоджерел, ідентичностей, енергій — чоловічої та жіночої, раціональної та емоційної, дитячої та дорослої.

Однією з найсбалансованіших, а тому найулюбленіших у роботі для мене є балансна модель Носсрата Пезешкіана. Німецький психотерапевт та психіатр іранського похо­дження, він сам є своєрідним втіленням балансу між східним і західним способом світосприйняття, між філософ­ським та природничим способом розуміння людини. Свою балансну модель автор використовував для аналізу людини та пошуку дисбалансів. Так, дещо умовно життя людини можна звести до чотирьох основних сфер. Перша — сфера тіла, сюди належить усе пов’язане зі здоров’ям, піклуванням про своє тіло, його підтримкою у гарній фізичній формі або занедбанням. Друга — сфера діяльності. Ідеться про активність, спрямовану на результат і досягнення, для дітей це в першу чергу навчання, для дорослих — професійна діяльність. Третя — сфера контактів, тобто взаємини з людьми, які є в нашому житті, їхня якість, близкість, тривалість. Четверта — сфера смислів і фантазій, куди входить усе пов’язане з мріями, планами, осмисленням життя, мріями про майбутнє та розмірковуванням над теперішнім.

Пезешкіан провів низку досліджень в понад десяти країнах і з’ясував, що відчутне зміщення активності людини в бік будь-якої зі сфер (перетягування рівноваги) істотно псує якість її життя та провокує негаразди. Чим більшим є дисбаланс, тим серйознішими — його наслідки. Так, якщо через шкільне навантаження дитина зане­дбає своє здоров’я (не секрет, що сучасні школярі, особ­ливо старшокласники, скніють над завданням далеко за північ), вона матиме не лише ризик фізичних захворювань, а й втрату пізнавального інтересу, зниження мотивації навчання, тривогу, депресію... Те саме і з іншими сферами. Обмеження спілкування з рідними та друзями, занедбання шкільних занять чи відмова від мрій та планів — усе це позначатиметься на якості життя.

Використовуючи балансну модель — графічно вона виглядає як ромб, чиї верхівки розташовуються на двох перехрещених осях, — я прошу батьків позначити, скільки уваги, часу та сил дитина приділяє кожній зі сфер, відповідно знайшовши точки на осях, відраховуючи навантаженість кожної від місця перетину. Так, якщо дитина зовсім не зважає на своє тіло та здоров’я, не має часу на відвідування спортивних секцій, не дуже стежить за гігієною й не особливо переймається зовнішністю, то на осі Y над перетином осей буде відміряна мінімальна відстань. Якщо при цьому вона більшу частину часу проводитиме в школі, а потім ще й вдома сидітиме над книжками та в Інтернеті, виконуючи завдання, то на осі Х, праворуч від перетину осей, позначка буде якнайдалі. Точка на осі Y під перетином позначатиме стан справ з близькими, а точка на осі Х праворуч від перехрестя двох осей показуватиме, скільки часу має дитина для міркувань, фантазій, мрій та планів. Загалом фігурки, намальовані батьками, дуже й дуже рідко схожі на правильні ромби. Найчастіше це криві чотирикутники без жодного збереження пропорцій. Таке унаочнення дисбалансу в дитячому житті зазвичай батьків вражає і показує, яка зі сфер дитячого життя потребує підтримки, а яка — розвантаження.

Задовільнити потребу в балансі означає створити збалансовані умови, показати на власному прикладі, як робити вибір, розподіляти сили та планувати час.

  Розвивати відчуття міри

Тарас — звичайний хлопець десяти років. Власне, у кого б не запитати про Тараса — у вчителів, тренера, сусідів чи батьків, так і говорять: «Звичайний хлопець». Тарас як усі. Він любить мультики та мобільний, не любить школу та домашні завдання. Він збирає трансформерів, сидить «Вконтакті» та грає у комп’ютерні ігри. У його поведінці та словах повсякчас видно щось від Людини-павука, Бетмена, Бен Тена, Нінзяго та іншого мультсеріального сміття.

Він робить усе те саме, що і його друзі: довго просиджує за монітором та зрідка виходить гуляти. Коли ж таки вдається перетнутись з друзями поза школою, то йдуть вони переважно у розважальний центр — бавитись відеоіграми.

Батьки не особливо займаються Тарасом, а він не особливо просить їх про це. Йому з собою та монітором набагато цікавіше. «Такі вже є ці сучасні діти», — зітхає мама, і з нею погоджуються тато, подруги, сусідки та класний керівник. Тарас займається карате, але не дуже охоче. На самих заняттях тренер віддає команди японською та сварить дітей за неслух українською, час від часу змушуючи віджиматись від підлоги чи підтягуватись на стінці. У роздягальні, до та після секції, діти в основному говорять про героїв та події свого відеосвіту. Показують забавки за мотивами тих же серіалів. Спільний час в залі перед початком занять також дуже схожий на вже згадані мультики та ігри — стійки, бійки, клятви, вигуки, порятунок світів.

Щодо самого хлопчика, то він взагалі ні про що не може говорити, крім тих мультів та ігор. Стрілялки, бродилки, квести, стратегії… Та й про них він говорить не так, щоб описувати або пояснювати, — таке враження, що в нього в голові набір готових фраз з цих самих ігор, які вистрибують в разі потреби. Він, звісно, відповідає на запитання і реагує на звернення, але якось механічно, ніби від­риваючись від монітора, який десь всередині, перед внутрішнім зором.

До телевізорів, комп’ютерів та інших ґаджетів міцно приліпився ярлик «зобмо-». Мовляв, зомбують вони і дітей, і дорослих. Усі, хто сидить перед моніторами, втрачають здатність критично мислити, не можуть відірватися та перетворюються на безмозкі овочі. Прилипання дітлахів до моніторів і справді є проблемою, особливо гострою через повсюдну присутність цих самих моніторів. Але трохи піднімемося над питанням ґаджетів і подивимося, які ще дитячі заняття викликають наше занепокоєння зараз або про що хвилювались наші батьки та батьки їхніх батьків у часи, коли мультики показували за розкладом, а знайти відеокасету чи диск з бажаним контентом було справжнім щастям.

Певно, найбільші батьківські хвилювання про те, що дитина потрапить у погану компанію. Ще кілька років тому йшлося про різні субкультурні групи, типу готів, емо або ще когось, хто слухає дивну музику та носить не менш дивний одяг. Також недобрими можуть бути і друзі, які призвичаюють до наркотиків чи алкоголю. Знову ж таки, релігійні секти чи якісь дивні клуби з сексуальними збоченнями. Закоханість — також причина хвилювань, особ­ливо якщо на неї витрачається весь час або якщо кохання нещасливе або неврівноважене і дитину кидає з манії в меланхолію. Занадто сильне захоплення спортом, з виснажливими тренуваннями, стимуляторами, стероїдами, посиленим харчування теж викликає батьківську тривогу. Навіть, здавалося б, корисні речі на кшталт налягання на навчання (наприклад, перед випуском та вступом) або недозоване поглинання книжок (захоплення романтичним фентазі чи літературою з чорної магії та сакральних вчень). Думаю, ви вже помітили закономірність: усе, що занадто, не здається нам здравим. І тут немає жодної помилки. Небезпеку криє будь-яка діяльність, яка поглинає більшу частину життя дитини, виключаючи з нього, по-перше, життєво необхідні речі (наприклад, неперервний сон чи нормальне харчування), по-друге, важливі (спілкування з рідними або відпочинок), а по-третє, речі, які є нормою для дітей певного віку (заняття в школі, ігри з ровесниками, догляд за домашньою тваринкою…). І не має значення, про яке зло­вживання іде мова — комп’ютером, книжками чи спортом. У кожному випадку ми маємо один і той самий механізм розвитку проблеми: дитина втрачає міру та фіксується на чомусь одному, небезпечно звужуючи свій життєвий світ.

Задоволення потреби в балансі — це передусім допомога дитині відчути міру, ту межу, за якою вигоди від діяльності чи певного заняття меншають, а ризики зростають. Іншими словами, це розвиток здатності говорити собі самому: «Стоп!», «Досить!» — та переключатись на інше.

Мій маленький син повсякчас мене дивує, і в цьому контексті також: він має дві чудові риси — вміє відмовлятись від смачного та помічати, коли втомився. Так, яким би бажаним не був шоколад або якими б смачними не були чорниці зі згущеним молоком, він з’їдає якусь частину і відмовляється від добавки, абсолютно спокійно кажучи: «Наївся, лишимо на завтра». Я запитую: «Ти не хочеш більше?» Він відповідає: «Я — хочу; животик — ні». Зізнаюсь чесно: я не маю такої здатності, не втримуюсь і їм смачне доти, доки воно є. Моя дитина — ні. Він має почуття міри. Гадаю, це так тому, що від нього ніколи не ховали дозволених смаколиків і він знає, що завжди матиме до них доступ (якщо скінчаться, то можна купити або знайти щось інше), а ще те, що ми не змушуємо його їсти, не лякаємо, що смачного не лишиться або що буде голодним. До речі, останні дві лякалки — улюблені обідні приповідки моєї мами. Щодо втоми, то поки ми не маємо проблем із денним сном та вечірнім вкладанням, а також запрошенням дитини до тихих забав. Так, якщо мій малюк почувається втомленим, він сам іде у ліжечко або, наприклад, просить почитати йому чи береться за конструктор. Він не бігає до упаду, хоча і має доволі збудливу нервову систему. Звісно, якщо є активна дитяча компанія і немає уважного дорослого, ця здатність щезає, але її можна викликати. Для цього Богдасика треба зловити, обійняти і попросити прислухатись до себе. Зазвичай це працює, але останнього разу, коли ми були в гостях, я почула таке: «Так, мамо, я занадто збуджений і не контролюю себе, але мені дуже цікаво бігати та гратись. Тож можна я ще трохи себе не контролюватиму?» У нас із сином ще багато простору для розвитку навичок саморегуляції, але ці дві були в нього від початку, і нам в родині поки що вдалося не збити, не зіпсувати їх. Я не маю особливих ілюзій щодо того, що в подальшому зростанні вони добре збережуться, але сподіваюсь, що досвід саморегуляції не зникне зовсім.

Отже, що ми можемо зробити для того, щоб допомогти дітям мати це саме відчуття міри? Зараз все більше набувають популярності програми розвитку саморегуляції у дітей. Я насправді була здивована, чому за такої кількості захищених дисертацій на цю тему доступними для українців мовами (варто тільки зайти на сайт бібліотеки Вернадського або Російської державної бібліотеки) ми маємо стільки нарікань від батьків, вихователів та вчителів. Звісно, я не претендую на повний і вичерпний аналіз цих програм, але, як на мене, більшість з них мають одну серйоз­ну ваду: ключовим компонентом цих програм є різні заходи з обмеження дітей, нібито з метою тренування їхньої волі. Так, в одній пропонується лімітувати час виконання завдань, в іншій — утримуватись від бажання долучитися до гри або з’їсти щось смачне, у третій дитина має мовчати, якщо знає відповідь, і тому подібне.

Результати досліджень показують, що вміння утримуватися, відмовлятися від чогось, зупинятися в певний момент не є первинним, а тому навряд чи може бути розвинене за допомогою вольових тренувань. Діти зупиняються, коли вміють помічати свій стан і здатні зрозуміти наслідки продовження діяльності. Отже, перша задача — не обмежувати дітей, а розвивати їхню здатність бути уважними до себе та інших. Здатність моніторити свій стан. Для початку все, що потрібно, — це звертати увагу дітей на їхні емоції та поведінку, називати їх, пов’язувати одне з одним, пояснювати причини. Пізніше — передавати ці навички, вчити помічати свій стан, і не лише проговорювати те, що бачимо ми, дорослі («Я бачу, що тобі важко зосередитись через те, що ти довго читаєш», «Мені здається, що тобі сумно, бо ти втомився, не встигаєш за хлопцями і не можеш радіти грі»), а й ставити запитання, щоб дитина сама могла проявити спостережливість та зв’язати причини з наслідками («Як думаєш, з чим пов’язана твоя дратівливість?», «Є гіпотези, чому так важко з англійською сьогодні?»). Здатність до самоспостереження та висновків називають рефлексією, і саме її розвиток є основою саморегуляції, про що й свідчить більшість досліджень.

Друга задача — не забороняти щось, а, навпаки, дозволяти, лишати у вільному доступі. Це стосується і речей, і занять, і друзів. Якщо дитина знає, вона може в будь-який час отримати бажане, їй нема потреби застрягати на цьому, уривати хвилини для спілкування з кимось, для комп’ютерної гри чи перегляду серіалу. Тут багато нюансів, і точно не йдеться про справді шкідливі речі чи небезпечних людей. Головна ідея — що для того, щоб навчитись відмовлятись від перебирання чогось, від надлишку, треба мати впевненість, що доступ відкритий, а тому потреби урвати ще шматочок немає.

Відомий освітній діяч Катерина Ясько часто згадує в своїх статтях та блозі програму для дошкільнят «Інструменти розуму» («Tools of the Mind»), яка зараз набирає популярності в Сполучених Штатах. Базована на ідеях Лева Виготського, класика радянської психології, ця програма також пропонує дітям контролювати свої бажання, зосереджуватися на меті та обмежувати себе в неважливому, але як інструмент розвитку таких навичок пропонує саме рефлексію. Авторки програми Олена Бодрова та Дебора Леонг найбільший акцент роблять на плануванні діяльності дітьми та передбаченні її результатів. Вони вчать дітлахів ставити цілі, складати плани, передбачати наслідки та обирати кращий спосіб діяти. Так, якщо дитина, наприклад, роздратована чи зла на когось, її просять сісти та уявити, що вона зараз може зробити та до чого це призведе (вдарити кривдника, він вдарить у відповідь, і зчиниться бійка), після того пропонують знайти альтернативний варіант і реалізувати його.

Тарас, чия історія починає тему, — звичайний хлопець зі звичайною історією дитини, яка втратила контакт із батьками. Усі поради щодо піклування про потребу в балансі, як і про будь-яку іншу, не мають сенсу, якщо ми не відчуваємо малюка, не цікавимось його життям, не живемо його інтересами, якщо ми не є частинкою його життя. І перше, до необхідності чого ми дійшли з батьками, — це збільшити час взаємодії з дитиною. Оскільки Тарас уже звик обходитись без батьківської цікавості та особливої присутності у своєму житті, перше, що довелось зробити татові, — завести акаунт «Вконтакті», а обом батькам по черзі разом із сином посидіти за мультиками — так знайшовся предмет для розмов. Потім тато згадав своє минуле каратиста, і разом із сином вони стали відпрацьовувати ката, а ще знайшли цікаві фільми та відкопали купу інформації про історію карате, вдвох пішли на курси японської. Тато своєю присутністю і новими діяльностями, які запропонував синові, додав у його життя балансу; мама стала більше спілкуватися і, нехай спочатку на прикладах мультяшних героїв, почала обговорювати наслідки їхніх вчинків, причини змін у настрої, показувати, на що і як в їхній поведінці реагують інші… Тарас розтанув буквально за місяць, став ніжнішим і — зовсім дивина — із задоволенням допомагає мамі на кухні, у них тепер з’явилося спільне хобі — пробувати всілякі нові рецепти.

Дотримуватись міри, вміти зупинятись, коли тіло повне гормонів, які спонукають продовжувати діяльність чи спілкування, відмовлятись від смачного, цікавого й того, що приносить задоволення, непросто навіть для дорослих. Інструменти, які допоможуть розвинути почуття міри дітей без примусу та надмірного контролю, — розвиток уважності до себе та розуміння наслідків.

  Шукати ресурси

Наталка не вірить у щастя. Загалом вона мало в що й кого вірить. Їй за рік вирішувати, що робити після школи, але вона вже знає, що буде медсестрою а може, лаборантом, тим, хто бере й досліджує кров хворих людей. На лікаря довго вчитись, і тому ліньки, а медсестра — те, що треба: три роки — і ти вже можеш пояснити людям, що в них все погано. Наталці п’ятнадцять, вона носить темний одяг, слухає музику, яку сама називає «депрєснячок», не бачить причин для веселощів і час від часу плаче в своїй кімнаті, бо радіти нема чому. Перспектива вивчитись на когось перспективного їй не світить, розбагатіти лаборанткою — теж навряд, вдало вийти заміж, може, і було б добре, та за кого? У школі її трохи сахаються і учні, і вчителі, які побоюються чергового нашестя субкультурної пошесті. Наталя тільки плечима знизує, вважаючи, що субкультури — фігня. Про психологів вона думає так само: мода, жодної користі.

Наталка колись вчилася грати на скрипці і навіть майже закінчила музичну школу, але зараз її скрипка припадає пилюкою на шафі у футлярі. Наталка не займається спортом, не читає книжок, не любить прогулянок та подорожей, їй байдужі домашні тварини, вона не має жодного хобі, крім музички-«депрєснячка», особливо не спілкується з ровесниками та навіть не має вподобань у одязі, крім чорного, та жодних у їжі. Салати називає травою, супи — жижею, усе інше — бурдою. Мама спочатку ображалася, а потім рукою махнула: «Як називає — таке і їсть». Наталка погано спить, часом лежить, втупившись у стіну, цілу ніч, то набирає, то скидає вагу, але все це не критично. На сполох забила шкільний соціальний педагог: випадково побачила на руках старі й свіжі дрібні ранки — Наталя ріже та дряпає собі руки. Звісно, вен вона не чіпає, але дрібні глибокі подряпини робить собі щодня. «Щоб хоч щось відчувати», — от і все, що говорить дівчина.

Якщо спробувати у цілому описати, чим білі щасливі смуги нашого життя відрізняються від чорних, то, певно, найкращою буде відповідь: наявністю ресурсів, того, що додає життю смаку, робить його затишним, яскравим, захопливим. Але саме вміння користуватися ресурсами, які дає життя, й активно шукати їх самому вирізняє людину, яка швидко долає невдачі та відновлюється після стресів. Головна задача, що стоїть перед психотерапевтом, який зіткнувся з депресією в дитини чи дорослого, — це відкрити доступ до ресурсів, допомогти клієнту наситити ними своє життя.

Серотонінова гіпотеза — основна щодо виникнення та перебігу депресії. Ідеться про те, що з якихось причин в організмі людини блокується вироблення серотоніну, гормону, який відповідає за відчуття задоволення, радості, щастя. Для того щоб повернути серотонін в організм, психіатри прописують антидепресанти, які блокують розпад цього гормону, і за певний час серотоніну назбирується достатньо, щоб людина знову могла відчувати радість.

Психотерапевти пропонують те саме, але в інший спосіб. Вони проситимуть людину робити те, що колись приносило їй радість: слухати музику, пити смачну каву, їсти шоколад та банани, плавати, гуляти, бавитися з тваринами, танцювати — робити все, що природним шляхом призведе до вироблення серотоніну. Більше того, робити це необхідно щодня. Із дитячими та підлітковими депресіями — те саме. Перший психологічний рецепт — додати в життя дитини ресурсів, дрібних і великих — будь-яких, аби процес синтезу гормону не зупинявся і радість стала щоденним супутником життя.

Другий крок, ще важливіший, — навчити бачити й шукати ці ресурси щодня. Проблема антидепресантів у тому, що, коли людина зупиняє їх прийом, разом з пігулкою йде і серотонін. Правильно організована психотерапія є ефективнішою саме тому, що людина навчається бачити радість у моментах життя, знаходити її та не відпускати. Вона може не пити пігулок, бо має інший спосіб утримувати серотонін, і цей спосіб має назву «вміти радіти життю». Напів­повна й напівпуста склянка оптимістів та песимістів — гарна ілюстрація цього самого вміння — радіти життю, бачити ресурси.

Поспостерігайте за дітьми: вони дуже різні за цією ознакою. Один знайде камінчик і вигадає з ним найзахоп­ливішу гру, інший і п’яти хвилин не зможе радіти дорогому «Лего». У чому різниця? У вмінні бачити ресурси. Звісно, ми біологічно різні, і в когось з нас серотонін синтезується повільніше, а в когось швидше, однак бачити хороше, цікаве, захопливе та створювати радість навколо себе — це цілком психологічна навичка, яку діти засвоюють від інших, зокрема і від нас, своїх батьків.

Працюючи з дорослими і, на превеликий жаль, дітьми, які мають ознаки депресії, я повсякчас стикаюся з тією самою особливістю: вони втрачають доступ до ресурсів і не можуть віднайти механізм повернути собі радість життя, бо просто не бачать джерел цієї радості. Це звучить як «Мене ніщо не радує», а виглядає так, ніби людині зав’язали очі темною пов’язкою, запхали непроникні беруші й натягнули гідрокостюм з маскою, і вона просто не бачить, не чує та не відчуває того розмаїття цікавостей, захопливостей, приємностей, радостей, які її оточують.

Я навмисне повторю речення з Наталчиної історії: «Наталка не займається спортом, не читає книжок, не любить прогулянок та подорожей, їй байдужі домашні тварини, вона не має жодного хобі, крім музички-«депрєснячка», особливо не спілкується з ровесниками та навіть не має вподобань у одязі, крім чорного, та жодних у їжі». Відчуваєте? Так, у дівчинки перекрито доступ до ресурсів.

У чому ж джерела радості та як ми можемо відкрити їх дітям? Кожен з нас може показати лише ті джерела, які бачить сам. Я поділюся досвідом, своїм та клієнтським, а ви сміливо додавайте і використовуйте свій.

Отже, перший і найочевидніший ресурс для дітей, — це гра, світ, у якому реальність поєднується з дивом. Ігри бувають різні — інтелектуально-розвивальні, спортивні, творчі, ігри-жарти та ігри-забавки, рольові, театральні… Я в цьому переліку перемішала критерії та типи, але це не головне. Головне — ставлення до життя, яке є у грі, — легке, веселе, трохи несерйозне. Думаю, що саме оця несерйозність, відсутність потреби отримувати корисний результат, оця атмосфера «нібито» і є основною ресурсотворчою силою гри. У грі дитина може фантазувати, може вільно помилятись і не прагнути конкретної мети, може приміряти будь-які ролі весело й доволі безпечно для себе. Розумію, що зараз можу наштрикнутися на конкретні приклади того, що дитячі ігри можуть бути конкурентними та навіть небезпечними, а ще на приклади доволі дорогих для батьківського гаманця ігор. Погоджусь і нагадаю про те, що йдеться про пошук ресурсів і їх відкриття для дітей. А отже, про те, що відкривати слід найресурсніші ігри, ті, що мають в основі не дорогі ґаджети чи змагання за першість, а ігри, у які бавилися ще наші пра-пра, ті, чий рушій — чарівне мислення. «Козаки-розбійники», «Фанти», «Крокодил», «Море хвилюється раз»… — ігри, які не вимагають нічого, крім самих гравців та їхньої уяви. Те саме й розігрування будь-­якого казкового, пригодницького чи фантастичного сюжету. Ну справді, що, крім темряви в кімнаті, ліхтарика й татового гудіння ракетним двигуном, потрібно, щоб злітати в глибокий космос? Серотоніну при цьому виробиться не менше, ніж у справжнього космонавта.

Другий великий ресурс для дітей — історії. Прочитані в книжках, вигадані під час гри, розказані на ніч, вимріяні історії про природні явища, людей, їхні вчинки, про самих дітлахів, історії-казки, історії-пригоди, віршовані історії… Будь-які, у яких дитина може отримати захоплення, подив, відкриття. Ті, які можуть вразити, зачудувати, перехопити подих… Ми з мамою, коли я була маленькою, вигадували такі історії щокроку. Усе, на розуміння та пояснення чого мені не вистачало досвіду та знань, перетворювалося на казку. Нічний трамвай — заблукав і не може знайти дорогу в депо; грім — це сварка братиків-сестер-хмарок, які не можуть поділити іграшку. Я й досі інколи думаю, що на Венері, яку бачу найпершою на вечірньому небі, живе дівчинка-двійник і що кожна людина на Землі першою на небі бачить зірку, на якій живе її двійник. Ця історія і правда дуже втішала та була ресурсною для мене в період підліткової самотності, адже це було так важливо — знати, що десь є точно така, як ти, істота, з такими ж мріями, думками та переживаннями.

Невичерпний ресурс для кожної дитини — стосунки, поцілунки, обійми, ніжні слова. Природа в її неймовірній красі — прогулянки, подорожі, милування. Спорт — азарт, захват, ресурсна втома та розвиток можливостей тіла. Творчість в усьому розмаїтті, від співу й танцю до виробів хенд-мейд та кулінарії. Насолода смаком і запахами. Задоволення від мультфільмів, кіно, музики. Захват від швидкої їзди на велосипеді, плавання в морі, сидіння біля вогню… Світ сповнений ресурсів. Усе, що лишається нам, дорослим, — навчити дітей помічати їх. Усе, що для цього потрібно, — не жаліти слів та вражень для опису власних і дитячих переживань та почуттів. Один раз навчена милуватися зоряним небом, дитина вже ніколи не забуде цього досвіду —наприклад, лежання на теплому піску під шепіт моря та виглядання зачарованих сузір’їв.

Отже, відкрити доступ до ресурсів означає щонайменше три речі — дати відчути наявність ресурсів, робити це регулярно та спонукати дитину саму включатися в ресурсні активності. Тож перше: показуємо дитині ресурси, відкриваємо очі на те, що на кожному кроці ховаються такі собі чарівні місця, де живе радість від споглядання красивого, задоволення від куштування смачного, утіха від звуків музики та природи, насолода від руху та фізичних тренувань, інтерес до отримання нових знань, азарт від оволодіння новими навичками та багато-багато іншого. Друге: оточуємо ресурсними активностями, занурюємо в них і занурюємося разом із дитиною — співаємо, танцюємо, бавимося, прислухаємося, вчимося, експериментуємо… Третє: вчимо вмикати ресурси, обережно підказуємо та непомітно підштовхуємо до входження в ресурс, щодня, особливо в періоди душевної хандри та життєвих труднощів, пропонуємо запашного чаю, приносимо плед і цікаву книгу, печемо торт із вишенькою, запрошуємо на танок з обіймами, ідемо гуляти…

Дослідження каліфорнійського психолога Керолін Алд­він показують, що здатність користуватися ресурсами є своєрідною навичкою, компетентністю, яка формується лише під час життєвого досвіду. Ресурсокомпетентними є ті особи, які вправлялись у вмінні бачити та вмикати ресурси, ті, хто раніше, ще до критичних подій, вміли насолоджуватися життям. Власне, через це й виникає зачароване коло депресії: людина, яка стикнулась зі складними подіями, переживає стрес і не може відновитися через те, що не має доступу до ресурсів, а відсутність такого доступу не дає можливості подолати депресивний настрій. У таких випадках на допомогу приходять антидепресанти, але припинення прийому вертає все назад, оскільки вживання пігулок жодним чином не впливає на вміння бачити джерела відновлення та користуватись ними.

Певно, Наталка, згадана на початку теми, була однією з найскладніших клієнток для мене. Кілька місяців ми билися над тим, щоб просто навчитися помічати хороше, ще кілька, — щоб користуватися цим. Будь-що пропоноване мною здавалося їй фігнею, сама ж вона нічого не могла запропонувати. Вихід у цій ситуації був, як не дивно, там, де й вхід, — у музиці-«депрєснячку». Мама десь дістала для Наталки запрошення на клубну вечірку молодого музичного гурту, який грає готичний рок. Майже ровесники, дівчата та хлопці Наталці сподобалися. Вона попросилася прийти на репетиції, їй дозволили. Прийшла раз, другий, потім згадала про скрипку й прийшла з нею. Зрештою дівчинку взяли до команди, і, як з’ясувалося, готичні рокери сумували лише на сцені, поза нею це були веселі юнаки, які люблять подорожі та пригоди. За півроку ми зупинили роботу з Наталею, зокрема, і через те, що почалося літо, а на літо в неї було заплановано напружений графік гастролей.

Уміння бачити, знаходити та використовувати, а також створювати ресурси для себе та інших є важливим компонентом психологічної відновлюваності. Адже якого б важкого стресу не зазнала дитина, яку б складну ситуацію не пережила, саме ресурси відкривають шлях до швидкого відновлення сил та наснаги для подальшого руху.

  Зосереджувати на головному

«Чорт криється в дрібницях!» — примовляє 6-річна Соня. При цьому вона навіть поставу й тон голосу змінює й стає схожа на свою бабусю, поважну і по­-вчительські безапеляційну. Власне, Соня живе з бабусею. Мама з татом багато працюють і, працюючи, подорожують, бо вони тревел-блогери. Саме тому на сімейній нараді було вирішено, що маленькій краще лишатися в стабільності, а це означає — з бабусею. Бабуся — шкільна вчителька, і вона не лише забезпечить Соні нормальне харчування і ліжечко, яке не змінюється щотижня, але й до школи як слід підготує.

Соня бачить батьків переважно в «Скайпі» і вже звикла до цього — не просить взяти із собою, не плаче та не запитує: «Коли побачимось?» Вона покірно готується до школи, виконуючи безліч бабусиних завдань та тих, що задають на підготовчих заняттях, при цьому вона старанна й педантична. Єдине — дівчинка не зосереджена, повсякчас відволікається і через це страшенно затягує час свого підготовчого навчання. Буває так, що й повіт­ря свіжого не бачить через оте своє затягування. То їй треба пити, то яблучко, то в туалет, то вона згадує, що не дописала щось у якомусь зошиті, то про те, що забула скласти олівці в рюкзак, то не уточнила у вчительки, які саме фарби брати з собою… Усі ці справи важливі та нагальні, тож доки доходить до самих завдань — і бабуся, і онука виснажені та дратівливі. У такі моменти і приходить час сліз, кидання зошитами та категорична відмова іти до школи і на підготовку, і на навчання.

«Чорт криється в дрібницях!» — говорить Соніна бабуся. Вона вчителька і знає, що шкільні негаразди починаються з неохайних зошитів та забутих під­ручників. Щоб гарно вчитися, дитина передусім має бути повністю екіпірована та встигати виконувати всі завдання. Нічого не можна відкладати на завтра, а тим більше на потім, бо зазвичай одна невивчена тема тягне за собою двійку з предмета, а там і до того, щоб залишитися на другий рік, — два кроки.

Сучасні вчителі все більше жаліються на незосере­дженість учнів, їхні труднощі з утриманням уваги на певному занятті, неможливість послідовного слідування визначеній меті, стрибання по темах. Вчені б’ють на сполох через засилля прокрастинації, розвиток кліпового мислення (фрагментарного світосприйняття без цілісного уявлення про речі) та відсутню присутність сучасної молоді (за якої людина живе переважно у віртуальному світі чатів та соц­мереж, втрачаючи на реальному спілкуванні та взаємодії). При цьому і діти, і підлітки, і юнаки стають нервовими, збудливими, не готовими до долання труднощів та навіть вирішення звичайних щоденних побутових проблем.

Найперше в усьому звинувачують медіапростір (від телебачення до Інтернету) з його технологіями маніпуляції свідомістю та яскраво-кліповою організацією, за якої інформація подається готовою, без потреби зіставляти, думати, доходити висновків. До того ж усе приправляється захопливими картинками та несподіваними звуками, обіцянками бонусів та призів, що тримає дітей в емоційно-гормональній напрузі та перетворює на зомбі.

Що ж, про медіапростір — правда, як і правда те, що сучасну дитину дуже складно утримати поза його впливами. І хоча ми говоримо про те, що мультики та Інтернет вадять соціалізації дітей, що наші подвір’я стали пустими і що діти більше не бавляться в квача, а «втикають» в екрани, без перегляду цих самих мультиків дітям соціалізуватися ще важче, вони просто не говоритимуть однією мовою з ровесниками.

Що ж робити? З одного боку, готувати дітей до викликів медіа, вчити не блудити в павутинні та напрацьовувати навички самозахисту, зокрема й критичного мислення; з іншого — орієнтувати на мету та самим не розмінювати дитяче життя по дрібницях.

Що я маю на увазі? Проблеми Соні та її бабусі, героїнь цієї теми, передусім пов’язані із застряганням на дрібницях, не дуже важливих, але надзвичайно часоємних речах, які засмічують їхній життєвий простір. Власне соціальні мережі, серіали та комп’ютерні ігри роблять те саме — захаращують дитячу свідомість.

Чи пробували ви колись розібратися, чим заповнена голова ваших дітлахів? Як там що з чим пов’язане, як вони доходять висновків, що вважають найважливішим, звідки взагалі беруться їхні бажання та приходять тривоги? Для мене кожен діалог з маленькими клієнтами — це такі собі блукання в гущавині лісу дитячих смислів. І я доволі часто ніяк не можу знайти там центральної стежини; здебільшого якісь дрібні, не дуже пов’язані між собою стежинки смислів та значень, навіть на одну й ту ж тему.

«Ніндзя вимерли ще в давнину», «Ніндзя можуть оживати», «Ніндзя — страшні вбивці», «Вбивати — це погано, усі мають жити в мирі», «Ворогів треба вбивати», «Ніндзя не треба боятися — вони захищають нашу планету», «Сенсей Ву — найголовніший, він розумніший за всіх, і за тата теж» — це, наприклад, вінегрет смислів з розмови з п’ятирічним шанувальником «Лего Ніндзяго».

Іноді з віком картина не особливо змінюється. У свідомості підлітків так само нагромаджуються купи смислових уривків про світ, інших людей, мотиви їхніх вчинків… Зміст цих уривків часто розузгоджений і суперечливий. Діти подекуди не можуть назвати, наприклад, три своїх найбільших бажання та десять кроків, які треба зробити, щоб досягти кожного. А якщо й називають, то ці кроки часто будуються за схемою «два вперед і три назад», і так, що в них легко й ноги поламати.

Усі згадані в першому абзаці проблеми, від незосере­дженості до відсутньої присутності та негативного впливу медіа, зводяться до відсутності логічно пов’язаної картини світу в дитини та в зв’язку з цим порушень процесів цілеутворення, накреслення мети й визначення шляху до неї.

Що відбулося з Сонею чи маленьким любителем ніндзя? Вони обидва заплуталися: дівчинка — у дрібних завданнях та щоденних справах; хлопчик — у мультяшних картинках, уривках фраз героїв та інтерпретаціях їхніх вчинків друзів-по-захопленню. Кожен не зміг віднайти якоїсь системи та накреслити для себе чітких зв’язків: Соня — що і для чого вона робить, ніндзяман — що і для чого роблять ніндзя.

Якщо згадати про нейрорегуляцію цієї плутанини, то, поміж іншим, у кров малюків повсякчас вприскується дофамін, якій змушує прагнути легкого результату, наприклад швидко завершити певну дію (з’їсти яблуко, перевірити наявність олівця, щось дописати, як в ситуації Соні). У такий спосіб дитина отримує швидке гормональне підкріплення, яке викликає позитивні відчуття, і знову його прагне. Зосередження ж на якійсь одній діяльності не дає таких дофамінових викидів. Те саме і з любителями мульт­серіалів. Кожен міні-сюжет (кліп) завершено якоюсь дією (тут бій з інопланетянами, тут захват заручників, тут порятунок принцеси). Емоційне переживання цих сюжетів так само підвищує рівень дофаміну. Діти звикають орієнтуватися на короткі сюжети та швидкі задачі і застрягають у дрібницях. Якщо ж є потреба зробити щось, результат чого буде в довшій перспективі, а не тут і зараз, вони дратуються, по-перше, через незавершеність дій, по-друге, через відсутність дофамінової винагороди, до якої звикли.

Це фонове роздратування й переслідує дітей, наприклад, у школі, коли виникає потреба довго вивчати матеріал, аби опанувати предмет, або ж чекати тривалий час, доки розвинеться навичка та викристалізується певне вміння. Негативні відчуття впливають на стресостійкість: дітям стає важко витримувати періоди без швидкого результату, без негайного задоволення й отримання позитивних емоцій. Батьки повсякчас скаржаться, що діти «не бачать мети», «не розуміють важливості освіти для майбутнього», «не хочуть вчити англійську»… Але справа зовсім не в якомусь впертому небажанні, а в застряганні на дрібницях та відсутності навичок фокусування на подальшій меті.

Сучасний американський нейропсихолог Річард Девідсон вивчає процеси, які відбуваються в людському мозку залежно від того, що робить людина та які емоції при цьому відчуває. Загалом він виокремлює шість емоційних стилів, один з яких — уважність. Цей стиль активується тоді, коли людина зосереджується на чомусь, намагаючись не відволікатися стільки, скільки це необхідно, та не піддається впливу зовнішніх подразників. Цікаво, що префронтальна кора головного мозку осіб, які є доволі уважними, показує сильну фазову синхронізацію у відповідь на певні подразники, а от у осіб з дефіцитом уваги ця синхронізація слабка, що свідчить про неможливість довго утримувати увагу на будь-чому. Дослідник довів, що стимуляція фазової синхронізації кори призводить до того, що люди легше справляються з усілякими потрясіннями, внутрішніми переживаннями та стресами. Одним з основних інструментів, який дозволяє розвивати уважність та посилювати фазову синхронізацію кори, є медитація та фокусування на важливих життєвих цілях і досягненнях. Дослідник отримав вражаючі результати щодо того, наскільки медитативні практики, а також розвиток вміння бачити далеку мету та прораховувати кроки на шляху до неї впливають на нейропроцеси в нашому мозку та стимулюють стресостійкість.

Звісно, що ні Річард Девідсон в своїх роботах, ні я не радимо батькам відразу кидатися шукати гуру медитацій і чистити чакри. Ба більше, вчений досліджує й пише про процеси, які відбуваються в мозку та житті людини без жодної езотерики чи парапсихології. Ідеться лише про те, що стишення, перебування в красивому та світлому просторі — на березі моря чи узліссі, у художній майстерні, органному залі… — мають терапевтичний та відновлювальний ефект на нашу нервову систему. Зауважу, що в британських школах уже кілька років практикують так звані практики майнд­фулнес — це абсолютно науково обґрунтована техніка, яка включає застосування медитативних вправ (фокусування на власному диханні, звуках, запахах, смаку, уявне сканування тіла…). Дослідження показують, що, практикуючи майндфулнес, діти стають доброзичливішими, спокійнішими, емоційно легше переживають період іспитів та навіть менше хворіють на сезонні застуди. Власне, майндфулнес — це практика свідомого зосередження уваги.

Зосереджуватись на головному — це також вміння ставити мету, тримати її в фокусі уваги та йти до неї, не звертаючи уваги на дрібниці. У розвитку цієї навички дітям дуже потрібна наша допомога, а ще повага у стосунках, адже вони не вміють відрізняти головного від другорядного й часто збиваються на манівці. Мені важко описати тут якийсь алгоритм, крім доброзичливого пояснення, власного прикладу та супроводу.

Так, моя подруга повсякчас жаліється, що вони всією родиною мають вдачу зіпсувати навіть найкращий задум. Якщо планується поїздка в аквапарк, до дістатись туди і весело провести час — це мета. Щоб приїхати раніше й провести багато веселого часу разом, треба вчасно прокинутися, поснідати, зібрати речі та вирушити. «Але насправді ситуація виглядає зовсім інакше, — розповідає вона. — Зазвичай ми затягуємо лежання в ліжках, потім шукаємо щось в мобільних і планшетах, періодично телефонуючи комусь. Снідаючи, можемо читати або знову залізти в ґа­джети, причому хтось обов’язково доповзе до столу найпізніше й згодом обурюватиметься, що його не чекають. Зрештою, роздратовані та злі, ми дістаємося аквапарку, де з’ясовуємо, що хтось забув купальника».

Отже, планування діяльності, власний приклад того, як можна бути включеним в неї та послідовним, а також доброзичливе нагадування, що й для чого ми робимо, і знаходження поруч, підтримка та повага — чудовий спосіб розвитку такої необхідної навички, як зосередженість на меті й профілактика вразливості до стресів.

  Як розвинути пізнавальну мотивацію, попередити та подолати навчальні проблеми

Задовільнити психологічну потребу в творчості, спонтанності та грі означає дозволити дитині виражати себе, пробувати нове, досліджувати, експериментувати і тим самим відкрити для неї доступ до перетворення світу, радості пізнання, розвитку пізнавального інтересу та мотивації досягнень. Дитина, яка може вільно й творчо досліджувати простір навколо себе, маніпулювати предметами, яка знаходить в дорослих спільників своїх ігор та досліджень, яка може гратися усім, що потрапляє до рук, яку не змушують діяти за зразком, чиї батьки вміють бути дітьми, — така дитина завжди рухатиметься назустріч новому та цікавому, а ще вона любитиме вчитися та пізнавати нове. Щоб піклуватися про цю потребу, варто створити для дитини простір для вільного розвитку, занурити її у творчість й організувати цікаве та непересічне коло спілкування.

Психологічна потреба в творчості, спонтанності та грі є однією з найочевидніших, адже ще зовсім маленькі малюки реалізовують її без жодних зусиль з боку дорослих, відшукуючи джерела для творчості буквально в усьому. Палички, камінчики, мушлі, пісок, листя, квітки, кришки від пляшок — усе це на дитячому майданчику стає інструментами для гри. Пластикові ж лопатки та інший іграшковий крам, взятий з дому, явно поступається тому, що самостійно знайдено. Те саме й удома: малюкам набагато цікавіше шарудіти целофановими пакетами або пересипати крупи, аніж складати пірамідку. За науковими дослідженнями, найцікавішими для дитячих ігор і найпродуктивнішими для розвитку є, по-перше, предмети, які дають волю фантазії та можуть бути використані по-різному, а по-друге — речі, якими користуються дорослі, оскільки вони стимулюють наслідування — головний механізм розвитку.

Нещодавно в Мережі я побачила геніальний ролик під назвою «Як працює дитяча фантазія». Описати побачене важко, але у відео чудово показано, як у дитячій уяві човен з ігрового майданчика раптом потрапляє в бурхливе море та стає іграшкою лихих хвиль або як підлогу навколо дивана в кімнаті заливає вулканічною лавою і вибратись можна, лише стрибнувши на пуф. Діти і справді живуть в двох світах, реальному та фантазійному, і, для того щоб потрапити з одного в інший, їм не потрібні ні спецефекти, ні монтаж. А саме тому перше правило задоволення потреби в творчості — не заважати, не ставити цій творчості перепон, не пропонувати готового, не змушувати діяти за правилами та не зупиняти їхньої жаги досліджувати світ.

Засновник схематерапії, одного з сучасних психотерапевтичних підходів, Джефрі Янг, доводить, що блокування задоволення потреби в спонтанності та грі може призвести до розвитку кількох так званих неадаптивних схем — способів сприйняття світу й стратегій взаємодії з людьми, які не дозволяють ані встановлювати теплі безпечні стосунки, ані отримувати задоволення від життя, ані бути продуктивним у ньому. Зокрема, ідеться про схему негативізму, за якої людина зосереджується виключно на негативних моментах життя, хворобах, невдачах, помилках і не бачить радості й знецінює все оптимістичне й позитивне. Також блокування потреби в спонтанності та грі може спровокувати схему емоційного пригнічення, за якої людина повсякчас пере­буває в напрузі, через те стримує свої емоції та почуття, забороняючи собі будь-що, що, на її думку, може викликати осуд чи незадоволення з боку інших. Ще одна схема, яка може розвинутись, — це гіперкритичність. Людина з такою схемою не може ні розслабитися, ні відпочити, оскільки вона повсякчас незадоволена собою та іншими і мусить пильнувати, щоб усе було правильно та якісно. Зрештою, остання з неадаптивних схем, яка може виникнути, якщо дитину позбавляють творчості, — це схема покарання. Люди, які мають її, впевнені, що за помилки треба карати, вони бувають злими, нетолерантними та нетерпимими до себе та інших і не вміють пробачати помилки.

Здавалось би, такі не важливі для повсякденності дрібниці — творчість, спонтанність, гра. Справа в тому, що за кожною з них криється набагато більше — прагнення до свободи, вільного вираження себе, пошук нового — дуже серйозні та необхідні для психічного здоров’я речі. А ще задоволення цієї потреби — ключики для вирішення одвічної батьківської проблеми — впертого дитячого небажання вчитися. Творча дитина навряд чи буде відмінником, але буде вчити принаймні те, що їй цікаво, а також точно буде знаходити для себе цікаві сфери для розвитку.

  Створити простір для розвитку

Батьки дуже переймаються розвитком Остапа. Трирічний малюк уже давно добре знайомий з кубиками Зайцева, дошками Сегена, картками Домана, сенсорним матеріалом Монтессорі та всілякими іншими забавками для раннього розвитку. Його дитяча — справжня сенсорна кімната, у якій є різні за фактурою покриття на підлозі, вбудована музична система з синхронізованим освітленням, ароматична лампа. Звичайний день Остапа регламентований так, щоб активність змінювалась на відпочинок і хлопчик не перезбуджувався, але так само щоб і не нудився, не впадав в апатію та був готовий до сприймання нової інформації та розвитку нових навичок. Остап знає літери, складає їх у слова, може проспівувати склади й трохи говорить англійською, рахує, розрізняє форми й кольори, з легкістю вирішує хитромудрі задачки на мислення. Мама стежить буквально за всім, що так чи інакше може вплинути на розвиток її малюка — і за правильністю та збалансованістю харчування, і за рівнем вологості, і за купою різних інших дрібниць.

Остап справді багато вміє і просто вражає розчулених бабусь і друзів родини. Інших поціновувачів батьківських зусиль та Остапових навичок немає, бо мама не певна в корисності спілкування дитини з однолітками, адже це може знизити рівень досягнень. Щодо старших діток, то, на жаль, у розвивальних центрах їй відмовили включати хлопчика до групи старших дошкільнят, а в молодших йому робити нема чого. Потреби виходити на якісь майданчики в них теж немає, адже свій будинок і велика територія біля нього якнайкраще обладнані для малюка.

До всього Остап зовсім не вередливий, він покірно приймає розклад дня й робить усі запропоновані мамою завдання. Що ж трохи всіх бентежить, то це те, що малюк майже не дивиться в очі, що предмети йому набагато цікавіші за людей, що посмішку та й інші емоції на його обличчі побачити можна вкрай рідко і викликають їх не мамині ніжності, а якась чергова розвивалка. Власне, складається враження, що Остапу байдуже, хто з ним поруч, аби ця людина тримала в руках щось яскраве та пропонувала якусь маніпуляцію, гру. Саме на руках дорослих, на тому, що в них є, і зосереджена увага Остапа. І якщо ці предмети забрати, він нервуватиметься, але навіть тоді не дивитиметься на дорослого, а намагатиметься забрати, повернути в поле уваги річ, яка йому припала до душі.

Що ж, в Остаповому розвитку враховане все, що тільки може бути враховане. Єдине, чого там бракує, — це творчості, спонтанності та гри. Вони ніби і є, у тих межах, які задають розвивальні ігри та правила, однак їх немає в тому природному, вільному розумінні, у якому дитина сама обирає, що їй робити. Спонтанність не може існувати в ситуації з заданими умовами, а гра в таких умовах перетворюється на задачу і втрачає свою основну ознаку — відсутність будь-якої практичної мети. До того ж ні творчість, ні спонтанність, ні гра не можуть бути позбавлені емоційної взаємодії з іншими людьми. На жаль, зосередивши малюка на розвитку навичок інтелекту, батьки випустили з поля зору навички соціальні, хоча підозрюю, якщо б вони взялися і за їх цілеспрямований розвиток, то і тут не лишалося б місця для гнучкості та варіацій.

Отже, простір для розвитку — яким він має бути і чи є його ідеальний зразок? Не знаю, чи влучно зараз буде наводити спостереження Іллі Варламова, який ані краплі не психолог, а заробляє тим, що показує людям різні куточки світу й різні події й цікаво та доволі вільно коментує їх в своєму блозі, даючи поживу для гострих дискусій. А ще він фахово займається розбудовою міського середовища та публічних просторів. Так от, мені дуже імпонують його огляди дитячих майданчиків. Ілля щиро збурюється тим, що майже в кожному дворі стоять і далі активно наставляються типові яскраво-кольорові, переважно залізні або пластикові конструкції, які, мало того що є небезпечними для дітей фізично, ще й навряд чи добре впливають на їхню психіку, адже через свою стандартність жодним чином не сприяють польоту фантазії. Натомість він показує масу фотографій чудових майданчиків, наприклад біля Букінгемського палацу в Лондоні (валуни, пісок, дерев’яні пеньки) або там само, але вже біля Олімпійського парку (переправи в химерному дерев’яному лісі з корчак, палок та гілок). Інші — у Гамбурзі, Валенсії, Копенгагені, Амстердамі — усі вони позбавлені звичних для наших майданчиків правильних геометричних форм, зроблені з натуральних матеріалів і призначені для того, щоб, бавлячись у них, дитина могла не просто лазити, перестрибувати, пригинатись, обходити чи присідати, а щоб разом із тілом могла розім’ятись та розігнатись її фантазія. Напевно, найвражаючим є майданчик в Сент-Луїсі, який є частиною міського музею. На ньому, крім переходів з мотузкою, дерев’яних хащ та металевих містків, є два фюзеляжі від літаків та справжній автобус, який стоїть на даху, а його передні колеса нависають над майданчиком, — всюди можна бавитись.

Також заслуговує на детальний опис простір дитячого садку, створений командою під керівництвом японського архітектора Такахару Тезука. Сама будівля садочка кругла, з великою відкритою галявиною посередині, дах будівлі, як і галявина, є майданчиком для ігор та занять, між кімнатами немає стін (за них слугують дерев’яні ящики та коробки, які ставлять одну на одну від підлоги до стелі в разі потреби), до того ж просто крізь усе приміщення ростуть великі дерева, для яких в даху зроблені отвори, затягнені сітками з мотузки. Діти в цьому садку не обмежені класними кімнатами, вони повсякчас перебувають на повітрі та можуть вправлятися в біганні чи лазінні, а також спілкуватися та бавитись без жодних видимих перешкод.

Цікаво, що і японський садок, і майданчики, описані Іллею Варламовим, відповідають головній вимозі до «підтримуючого середовища». Власне, поняття ввів Дональд Він­нікот, британський педіатр і психолог, маючи на увазі се­ре­довище, яке сприяє дитячому розвитку, підтримуючи йо­го природні джерела, без жодного тиску чи спрямування. Ви­мога, про яку йдеться, — простори не обмежують дитину та її активність. Ще в 1970-х роках Кевін Лінч та Луїз Чавла провели два дослідження, у яких вимірювали рівень щастя дітей та розпитували їх, з чим це щастя пов’язане. Найщасливішими виявилися дітлахи з бідних районів столиць Аргентини, Індії, Польщі та Норвегії, а найнещасливішими меш­канці елітних районів Америки, Англії, Австралії та ПАР. Ви­­яви­лося, те, що мають одні і чого позбавлені інші, — це можливість вільного спілкування та пересування, а також відсутність обмежень щодо спілкування і гри. Загалом діти назвали чотири основні речі, які роблять їх щасливими, — це можливість самостійно гуляти, грати на природі, вільно вибирати, де і коли бавитися, а також відчувати себе вільними в місті (користуватись ним, як дорослі). Щодо останнього, то йшлося про бажання ходити в магазини, кав’ярні, кіно, сидіти на лавочках, гуляти скверами, викидати сміття в урни, їздити громадським транспортом, робити все, що роблять дорослі.

Описане навряд чи втішило б маму Остапа, так само як й інших мам, фіксованих на ранньому інтелектуальному розвитку своїх малюків, адже академічні успіхи «нещасливих» дітлахів із забезпечених країн та районів значно вищі, а отже, гіпотетично вищі й шанси на хорошу освіту та високо­оплачувану роботу. Можливо. Але зараз ідеться не про інтелект, якість освіти чи майбутній фах, який приноситиме прибутки, а про загальну задоволеність життям, відчуття щастя та психічне здоров’я. Власне, цим я хочу підвести до думки, що розвиваючий простір — це зовсім не простір, у якому дитина якнайшвидше опанує читання і письмо та натренує свою пам’ять. Швидше це місце, де вона почуватиметься вільною, щасливою, навчиться пізнавати світ та розвине свою цікавість до нього. А все інше — побічні ефекти, у тому числі читання та письмо.

Отже, розвивальний простір — це передусім простір, а не жорсткі межі, нехай і окреслені з найкращими намірами та на основі найрозвивальніших методик.

Насамперед ідеться про фізичний простір, і тут головна мета — адаптувати середовище до дитини, а не навпаки; дати, а не обмежити доступ, при цьому підстрахувати там, де небезпечно, навчити правил безпеки та підказати засоби для цієї самої безпеки. Міцні татові руки допоможуть залізти на дерево, шолом і наколінники — сісти на велосипед і стати на ролики, надувний круг — зістрибнути з пірса. Дітям має бути доступний дорослий світ. Пригадую, що найулюбленішим заняттям для мене і моїх друзів у дитинстві було будувати халабуди на дахах бесідок у дворах та на розкидистих шовковицях вздовж вулиці. Ми брали з собою усілякі покривала, парасольки, мотузки, натягували все те, пристосовували, припасовували й проводили купу часу в наших високих будиночках. Бабуся спочатку забороняла, а потім просто відсилала дідуся зі смаколиками, який допомагав з будівництвом, а також і страхував будівельників. У садку Такахару Тезука, про який я згадувала вище, є чудова будова для дитячих ігор — це така собі лазанка у формі спіралі з різною відстанню між прогонами, сходами і перилами. Архітектор, демонструючи цю споруду, говорить, що дітям потрібна небезпека в розумних межах, вони мають вчитися балансувати, відчувати, як захоплює подих, коли втрачаєш рівновагу, падати та підніматись, бо саме так приходить відчуття контакту зі світом, його реальності, а також банально розвивається координація рухів та окомір.

Щодо простору психологічного, то це передусім дозвіл на вільний вибір. І неправда, що, для того щоб робити вибір, малюк має підрости. Остапова мама не дає синові вибору, вона сама заздалегідь визначає розклад дня та усі заняття, сама обирає чергову іграшку, вид активності, роз­вивальний матеріал. І хоча вона прихильниця Монтессорі, але, певно, забула про один з принципів цієї методики: дитині пропонується досліджувати той предмет, до якого вона має інтерес. Робиться це для того, щоб малюк навчився сам спрямовувати свою активність. Отже, дошкільня, школярик чи вже випускник ваша дитина — у просторі її життя має бути можливість вибору, і нехай спочатку це вибір, куди повзти, а потім фарбами чи олівцями малювати, зрештою він перетвориться на вільний вибір друзів, фаху, партнера по життю.

Зрештою, соціальний простір — середовище взаємодії та емоційної підтримки. Власне, як і з першими двома, основна ідея — не створювати перешкод та не вда­ватись до надмірної регламентації, а ще — бути поряд і бавитись разом з дітьми. Ми маємо самі включатись у їхні ігри, і не як старший товариш або вчитель, а як рівний, ровесник, той, хто бавиться, а не наставляє та створює межі. Включатися в ігрове спілкування варто саме тоді, коли від нас цього спілкування прагнуть, а не підмінювати його розвивальними книжками, іграми та відео. Я зараз пишу цю книгу, мене підтискають видавничі терміни й одночасно мучать докори сумління. Мій малюк зараз майже весь час проводить з дідусями, бабусями та своєю двоюрідною сестричкою. Йому, без сумніву, весело, але я бачу його лише вранці, ввечері та вночі, тож спілкування нам бракує. «Мамо, ми давно не бавились конструктором, — говорить він мені. — Давай заплануємо це на завтра. Я навчу тебе, як будувати будинки-літаки без жодних інструкцій. Ти ще не пробувала, але не переживай, у тебе вийде, бо я навчився — і ти зможеш». Запланувати ми запланували, але знову щось завадило, і домовлене не вдалось, і так вже кілька днів поспіль. Щоразу я намагаюся компенсувати втрачене довшим читанням за вечірнім м’ятним чаєм, міцнішими обіймами перед сном, цікавішою казкою, але це все не те: «Ми маємо бавитись разом, — говорить мій малюк і засинає. — Гаразд, нехай завтра чи післязавтра, але обов’язково разом».

На завершення хочу ще раз зауважити, наскільки важливо, створюючи розвивальний простір, не зло­вживати створенням. Усі розвивальні методики методисти підгледіли в самих же дітей. Тож не перешкоджаємо та не ставимо зайвих меж. Єдині межі, які витримують творчість, спонтанність і гра, не руйнуючись і не перетворюючись на примус до розвитку, — це межі безпеки, і лише в тих випадках, коли дитина не здатна забезпечити їх сама.

  Зробити щеплення творчістю

У Валі є пес, точніше, був, ще точніше, він і зараз є, але живе тепер у дідуся, і вони вкрай рідко бачаться, адже дідусь горянин, так себе і кличе, бо живе в горах, у Карпатах, а татові з мамою туди не наїздитись. Про таких псів кажуть, що з ними і друзів не треба. З Барсом Валя познайомилась у три — дідусь привіз його до них у місто ще щеням і подарував онуці. Мама була проти, але тато з дідусем наполягли: мовляв, усі діти в їхній родині з собаками росли, за кращих друзів мали. Барс, як і інші родинні собакодрузі, — сибірська лайка, він кудлатий, зі скрученим у бублик хвостом, мокрим носом і розумними очима. Зараз Валі сім, а в розлуці вони з Барсом вже рік, з того часу як дівчинка пішла до школи. До школи Валя все літо та більшу частину весни й осені, а також добрячу частину зими, від Різдва до Стрітення, проводила в дідуся разом із Барсом. Тож мамі вони особливо не докучали. Зранку та ввечері тато з Валею гуляли з Барсом разом, а вдень вона з ним бавилась на вулиці, у дворі сама. Подекуди і в парк ходила — тато був певний, що відпускати дитину з таким собакою цілком безпечно.

У місті Валя з Барсом та з іншими дітьми з двору, а в селі й всім дитячо-підлітковим кагалом придумували безліч ігор і забав. Барс був і собакою-­поводирем для малюків, які наосліп (із зав’язаними очима) мали дістатись з місця на місце, і гравцем у м’яч, і поліцейським собакою, що наздоганяв злочинців, і навіть синочком у грі в дочки-матері… Із Барсом і дідусем Валя пасла корів, ходила за чорницями й за грибами, купалась у озерці, бігала, танцювала, раділа життю.

Зараз Валя першокласниця, точніше, вона вже перейшла в другий клас, і зараз літо, але до дідуся вона не їде. Тато поїхав працювати за кордон, і її нема кому завезти до Барса й дідуся. Весь рік дівчинка жила мрією про зустріч, але на жодні канікули ця мрія так і не справдилась, от і зараз теж невідомо, чи вдасться побачитись із кращим другом. Валя сумує, у неї ледь вистачає сил ходити в басейн та на англійську. Добре, що в музичній школі зараз теж канікули, але їй так не подобається ні ця музика з безкінечними гамами, ні англійська з дурними пісеньками, ні басейн з вимогами «плисти до бортика і назад»… От якби з Барсом поплавати!

У цій темі ми з вами спробуємо зробити такий собі розтин творчості: подивитися, з чого вона складається, які механізми в ній діють та як зробити те саме «щеплення творчістю», яке відкриває в дітей друге дихання й спричиняє розвиток їхньої здатності завжди і всюди звертатись до цього найпотужнішого ресурсу. Відразу зауважу, що творчі методи в психотерапії (терапія малюнком, музикою, театром, танцем) були популярними ще за часів Авіценни, який вважав, що багато хвороб не потребують іншого лікування, ніж музикою, сміхом, танцем, грою й творчістю.

Психологічні дослідження показують, що власне процес творчості є доволі типовим і достатньо простим, причому він однаковий і для дорослих, і для дітей. Спочатку людина спостерігає за чимось і зазвичай має доволі сильні емоції щодо об’єкта свого спостереження. Це може бути захоплення («Яка красива сукня на ляльці»), інколи, навпаки, може щось не подобатися («У цього велосипеда занадто високе сидіння, щоб робити трюки»), і тоді виникає бажання створити, винайти щось подібне або удосконалити, зробити принципово інакше. Потім відбувається те, що дослідники називають формуванням задуму: людині приходить ідея щодо того, як має виглядати те, що задумано створити. Так з’являються перші уявні образи майбутнього витвору — у голові починає звучати мелодія майбутньої пісні, перед очима виникає образ ще не намальованої картини, тіло передчуває рухи танцю, який от-от народиться. Зрештою виникає та починає реалізовуватися чіткий план щодо того, що потрібно зробити, щоб уявлене набрало обрисів і ожило. Саме в такий спосіб реалізовуються будь-які творчі задуми, будь то ідея нової гри, картини чи книжки. Спочатку спостереження й емоційний поштовх, потім задум і зрештою реалізація і план.

Тож, для того щоб запустити процес творчості, усе, що потрібно, — це навчити помічати світ та цікаві речі в ньому, а ще дати той самий емоційний поштовх, за яким криється бажання щось змінити, перетворити, покращити. Придивімося до дітлахів чи згадаймо себе самих перед тим, як виникає непереборне бажання взятися до перетворень. Уперше я сплела для себе шарф, після того як побачила подібний на подрузі, ну ду-у-уже красивий — смугастий, довгий, одним кінцем закинутий за спину. Спочатку я попросила бабусю сплести мені такий, однак розчарувалася в її творінні і сама взялася за спиці. Досі не знаю, чи спеціально вона зв’язала для мене ту тонку зміючку, яку я розпустила, щоб створити справжній шарф. Так само і мій син, і мої маленькі клієнти, і всі-всі діти спочатку щось помічають та зосереджують свою увагу на цьому, і тут ми, дорослі, можемо підкинути безліч цікавого для спостереження, а вже потім на базі захвату, подиву або й відрази чи неприйняття народжується бажання мати таке саме чи краще, уміти так само, бажання перевершити чи зробити принципово інакше, щось змінити, перетворити, винайти.

Одним з найвідоміших дослідників творчості є мій учитель Валентин Моляко. І якщо вже говорити про розтин творчості як процесу, то маю поділитися двома дослідженнями, здійсненими ним та під його керівництвом. Перше — про те, як творчість твориться, друге — про те, що її заводить, запускає.

Так от, досліднику вдалося виокремити та експериментально довести наявність всього п’яти так званих стратегій творчої діяльності — способів мислення та дії, за допомогою яких ми створюємо принципово нові речі. Найперша та найпростіша стратегія — пошук аналогів. Це коли, наприклад, новий будиночок з конструктора дитина створює за аналогією до побаченого або виробленого раніше. І оскільки ми говоримо про творчість, тут не йдеться про точні копії. Так, мій син дуже пишається тим, що вміє робити біоніклів, зовсім не схожих на тих, що намальовані на упаковках. І хоча він з’єднує деталі за аналогією до прикладів в інструкції, його роботи істотно відрізняються від заданого зразка. Друга стратегія — комбінування. Вона передбачає, що дитина буде сполучати різні елементи, деталі, механізми, побачені нею раніше. Звісно, що тут так само мають місце аналоги, але до них додаються поєднання, комбінування, сполучення. Саме за допомогою комбінування часто виникають нові стилі в танцях та музиці. Одна знайома 8-річна дівчинка, яка займається в цирковій студії, коли їй придбали ролики, не змогла їздити на них, а стрибала, робила колесо, перекиди та намагалась їздити на руках. Третя стратегія творчої діяльності — реконструювання — перебудова старого за новими принципами або винайдення для якоїсь речі принципово нового способу застосування. І коли квартира перетворюється на піратський корабель, а тато — на говіркого папугу — це саме вона. Четверта стратегія універсальна, за якої дитина аналогізує, комбінує і реконструює водночас. П’ята — стратегія випадкових підстановок. Коли нове й оригінальне народжується випадково, наосліп, пальцем у небо. Чоловічки з манної каші, ріжки з мильної піни, вірші, підслухані у соловейка…

Розуміння того, що творчість має чіткі стратегії, прямо приводить нас до думки, що творчості можна навчити і найпростіший шлях — це, показавши ці стратегії, заохочувати дитину діяти за аналогією, комбінувати, реконструювати і, звісно, тицяти пальцем у небо. Однак Валентин Моляко віднайшов ще одну цікаву закономірність: творчість набагато охочіше дає про себе знати тоді, коли їй чинять перешкоди. Яким би дивним це не здавалося, але щоразу знову й знову він та його колеги в своїх експериментах доводять, що і дитина, і дорослий шукатимуть та винаходитимуть нове тоді, коли старе не працює, створює незручності, стає нудним чи нецікавим або ж коли просто хтось вставляє палки в колеса…

Дослідник винайшов цілу низку так званих ускладнювальних умов, які спонукають до творчості. Що ж він пропонує батькам, які хочуть розвинути творчі здібності своїх малюків, власникам креативних агенцій, а також лідерам команд, які мають створювати щось цікаве та неординарне? По-перше, обмежувати в часі. Якщо часу є достатньо, то людина зазвичай вдається до ретельного планування та вже перевірених схем діяльності, якщо його врізати (тут головне не перестаратись, щоб не ставити нереальних задач), то частина людей відмовиться від діяльності, зробить її в найпростіший спосіб або для відчіпного, а от частина, здебільшого ті, хто високомотивований та зацікавлений, шукатимуть принципово нове рішення. Я часто мушу вдаватися до цього методу на консультаціях, адже їх час лімітований і мене чекають інші клієнти. Так от, якщо малюк захоп­лений завданням, яке ми виконуємо, він і справді доходить інколи надзвичайно цікавих рішень. Так, один мій клієнт, щоб не втрачати власноруч побудований у пісочниці замок, сфотографував його на мамин телефон і наступного разу приніс, але в пластиліні. Ми не ліпили по-новому, а просто поставили в центр пісочниці і далі вже ліпили з мокрого піску околиці, рів з крокодилами і дракона. Другий метод стимулювання творчості — ще простіший — заборонити дитині використовувати певні деталі, прийоми, механізми для того, щоб вона знайшла заміну. Ми знаємо, що дошкільнята і самі чудово замінюють зламані коліщатка машин на дерев’яні кульки, а підлітки вдосконалюють свої велосипеди за допомогою геть не велосипедних деталей. Ще один варіант заборон — заборонити робити бажане в той спосіб, який є звичним для дитини, для того щоб вона винайшла принципово новий спосіб дій, поставити її в зовсім нові умови: нехай спробує зшити ляльці сукню без тканин або намалює щось без фарб і олівців, не виходячи з кухні. Також дослідники пропонують не давати дитині всієї необхідної інформації, щоб вона шукала і її, і спосіб впоратись по-новому. Наприклад, попросіть приготувати зелений сніданок, не пояснюючи, що маєте на увазі, і в результаті отримаєте що завгодно — від салату до пофарбованих гуашшю макаронів. Ще один метод — метод абсурду: завдання, які ми просимо виконати дитину, мають бути такими, які на перший погляд є абсурдними, неможливми для виконання. Пригадую, що моє знайомство з театром тіней почалося саме з такого завдання: вожатий у таборі загадав нам покарання за відмову прокидатися і йти на ранкову зарядку — станцювати танець, не рухаючи тілом.

Найцікавіше ж те, що подекуди творчість народжується з нудної, рутинної, нецікавої діяльності. Пригадайте, як в дитинстві, миючи вікна, ви уявляли собі, ніби протираєте зірки, або, переписуючи з чернетки математичні розв’язки, замальовували візерунками в зошитах поля. Моя колега Наталя Портницька зацікавилася спостереженням: дітлахи, роблячи щось нудне, часто видумують якісь речі, аби розважити себе, і, якщо ці видумки помічають, наприклад, однолітки, вони можуть розвинутись у дуже творчий спосіб. Звідки б ще взялося ворушіння вухами, скручування язика в трубочку, справжнє жаб’яче квакання при натисканні на надуті щоки й багато інших трохи схиблених, але надзвичайно веселих розваг? Вона провела експеримент, у якому просила дошкільнят кілька занять робити одне й те саме — ліпити з пластиліну півника, наслідуючи зразок, який показує вихователь. Спочатку діти вперто намагалися надати пластилінові форми цього осоружного птаха з крильцями, хвостиком і дзьобом, і багатьом вдалось зробити це ледь не досконало. Однак чим далі, тим більше діти прагли не повторювати зразок, а доліп­лювати чи виліплювати щось нове. Наприклад, малюки говорили: «Задовгий тулуб? Добре! Так, півник схожий на черв’яка, а якщо зробити ще довшим — вийде крокодил!»

Як бачимо, творчість живе, по-перше, там, де є простір для захопливих спостережень і сильних емоцій, а по-друге, там, де старі правила не працюють. Цікаво й те, що творчість, хоча і має свої фази та етапи, але спирається не стільки на логіку, скільки та здогади, інтуїцію, випадкові асоціації, передчуття.

Придивімося до Валіної історії, тієї, що на початку цієї теми. Що насамперед втратила дівчинка разом зі своїм чотирилапим другом? Саме так — творчість. Її раціональна та заклопотана мама, звісно, що з кращих та обґрунтованих міркувань, але позбавила дочку найбільшого джерела творчості, спонтанності та позитивних емоцій, яке було в її житті, — Барса. Власне, пес робив чи не все описане. Він давав матеріал для спостережень, емоційний поштовх, а також створював перешкоди. На щастя, Валя таки потрапила тим літом до дідуся, а мама серйозно задумалась над тим, чи не повернути Барса або хоча б віддати дочку в «Пласт», де і корисному навчать, і трохи розважать.

  Побудувати коло цікавого спілкування

Вітя вчиться в сьомому класі, його середня оцінка «шість», і по-старому це означає «трієчник». Живе хлопець з татом і мамою на міській околиці у панельній багатоповерхівці зі зламаним кодовим замком, брудним під’їздом та сусідами-п’яничками поверхом вище. Вітя потроху переходить з класу в клас, у дворі в нього є кілька друзів, у школі також кілька.

Такі, як Вітя, зірок з неба не хапають, на шкільних концертах їм показати нічого, на шкільних змаганнях — також нема чого робити. Учителі особливих надій на хлопця не покладають, до того ж за весь час він так і не записався в жоден шкільний гурток. Ходить до школи — і добре, щось вчить, щось запам’ятовує, особливо ні з ким не свариться, не б’ється — і гаразд.

Усі канікули Вітя проводить у бабусі з дідусем в селі. Розваг там небагато, а для 12-річного хлопця і поготів — купання в озері, збирання ягід у лісі та розкрадання сусідських садків з такими ж міськими гастролерами, як сам. Сільські хлопчаки міським чогось не дуже радіють і в свою компанію не кличуть. До того ж в них, крім розваг, роботи повно, і в городах, і на подвір’ї, а міських чи то жаліють, чи то не довіряють, бо безрукі. Бабуся з дідусем — пенсіонери. Дідусь — запійний алкоголік, коли п’яний, додому краще не потикатися: переночував у хаті — і гайда на вулицю; коли тверезий — те саме, бо в дідуся і настрій поганий, і рука важка.

Вітя подекуди просто не знає, чим зайнятись та куди подіти час. Він любить довго йти кудись і звідкись, розтягувати крок та уявляти, як дорога видовжується, а місце призначення віддаляється. Вітя інколи знаходить книжки, розгортає їх і, якщо хоч щось бодай розуміє, читає, а якщо ні, то просто гортає, роздивляючись пожовклі сторінки та вдихаючи запах, а ще крадькома малює на сторінках химерні малюнки. Усі малюнки починаються з контуру якоїсь літери, який зображується на полі, а далі видовжується, розтягується, викривлюється, набирає чарівних обрисів і зрештою перетворюється на якусь химеру. Мама випадково знайшла кілька книжок з химерами й привела Вітю до психолога.

Поміж іншим, я люблю читати автобіографічні спогади, повісті, романи непересічних людей. Завжди цікаво, як він чи вона стали на шлях творчості, з якими труднощами стикалися, кого любили й чи було це кохання взаємним. Одне з моїх спостережень, яке може підтвердити будь-хто, — майже в кожній автобіографії особливих людей є слова «мені пощастило з вчителем» або будь-яка інша вдячна згадка про цікавих людей, які зустрілись на шляху, подекуди спрямували, подекуди, навпаки, відрадили щось робити. Виходить, що здібності розвиваються не лише в діяльності, а й в спілкуванні та взаємодії зі здібними непересічними людьми. На користь цього свідчить і той факт, що серед нобелівських лауреатів найбільше саме учнів та колег нобелівських лауреатів. І тут точно йдеться не про корупцію чи кумівство, ідеться про коло спілкування, коло зараження творчими ідеями, коло особливого, непересічного мислення.

Насправді таких хлопчаків, як Вітя, герой цієї теми, доволі багато, і якщо придивитись, то в кожному класі кожної школи є кілька хлопців та дівчат, які хобі не мають, гуртків не відвідують, нікуди не виїжджають та спілкуються лише з кількома друзями-ровесниками та своїми заклопотаними родичами. Власне, те, чого не вистачає хлопцеві, — це кола цікавого спілкування, а химери та фантазії з викривленням часу-простору — симптоми не психічного розладу, а нудьги. Немає жодного гіршого ворогу творчості та спонтанності, крім нудьги. Найкраща профілактика нудьги — спілкування з цікавими, непересічними людьми.

Пригадайте, а чи не було у вашому житті дивакуватого вчителя, чи керівника якогось гуртка, чи сусіда з якимось цікавим захопленням. Можливо, ви зустрічалися з якимось письменником, чи художником, чи спортсменом, який справив на вас незабутнє враження. Можливо, ваша бабуся була неперевершеною казкаркою або ваші батьки запрошували до себе і ходили в гості до якихось особливих людей. Наприклад, я не збагнула, як мій син став відвідувати шаховий гурток. Було оголошення, але на перше заняття він не пішов, бо якраз хворів, а про те, що зацікавився шахами, я дізналася наприкінці місяця завдяки квитанції, яку мені передала вихователька. «Чому ж ти нам з татом не сказав, що на шахи ходиш?» — «Ну… Ви ж в шахи грати не вмієте? От я вивчусь гарно і тоді навчу вас, тоді буду розповідати!» — «Ну, а що ж ви там хоч робите?» — «Пояснити не можу, але дуже цікаво!» Цікаво то цікаво. Зрештою ми все частіше почали чути про різні шахові новини та досягнення: «Забрав туру конем!», «Зіграв цілу партію!», «Хочеш, поясню, що таке “шах”?», а ще купу невідь звідки принесених приказок: «Оце так хід конем!», «Ти що, слона не бачиш?!», «Косо-криво, аби в діло». Крім того, він забажав собі козацького оселедця. Зрештою я побачила його шахового тренера й отримала такий собі розрив шаблону, адже ніяк не уявляла рудого, доволі кремезного хлопця років трохи більше двадцяти з козацьким чубом та привітною посмішкою на поцяткованому ластовинням обличчі. «Можна я Богдасика заберу?» — «Ти що, — обурилось моє дитинча. — Зараз партія!» Довелось чекати до завершення заняття. Коли зрештою мій юний шахіст вийшов з дверей, то перше, що він мені сказав: «Я теж буду гросмейстером, і в мене буде такий чуб!» Мій син запалився шахами, і, я в цьому впевнена, зовсім не через природний хист чи закарбоване в долі «стати грос­мейстером». Ні, на нього справив враження вчитель, а саме його примовки, рудий чуб, рівне та з повагою ставлення до малюків і неймовірна любов до шахів, усе це зробило свою справу — запалило в дитячій душі жаринку цікавості.

Одне з важливих досліджень у цій сфері належить Олені Музиці, яка виявила кілька закономірностей щодо творчої активності підлітків у позашкільних гуртках. Так, діти подекуди категорично відмовляються відвідувати цікаві для себе заняття, якщо їм не подобається керівник; діти, які відмовляються від занять в одного керівника, досягають значних успіхів, займаючись в гуртку схожого профілю в іншого наставника; діти, які мають успіх у гуртковій роботі, часто дивовижно схожі на своїх вчителів, зокрема манерою спілкування, способом виражати емоції, поведінкою в конфліктах та іншим. Авторка доходить висновків, тих, що й більшість дослідників творчості: здібності бачити речі під особливим кутом, змінювати їх, творити нове, мислити та діяти неординарно майже неможливо здобути в книжках чи у відео — це те, що передається з рук в руки, від вчителя до учня. Відомий британський хімік, фізик і філософ Майкл Полані назвав цей феномен особистісним знанням, тим знанням, яке на противагу об’єктивним фактам передається лише від людини до людини і шлях передачі якого — зараження, захоплення, наслідування, колективна інтуїція, що можливі в приватному спілкуванні, спільній роботі, спільному думанні людей.

Цікаво, що одних дорослих для розвитку творчості недостатньо. Знову ж таки, за даними досліджень моїх колег, здійснених під керівництвом Олександра Музики, дітям в кожному віці, починаючи з дошкільного, для творчості потрібні діти. Причому йдеться не лише про дружбу та підтримку. Творчість часто включає конкуренцію, суперництво, конфлікти. І тут задача дорослих — навчити дітей робити це в дружній і приязний спосіб — критикувати, дискутувати, сперечатися, поважаючи себе та інших. На жаль, сучасний світ із засиллям ґаджетів позбавляє дітей реального спілкування з однолітками, принаймні значно лімітує та змінює його. Вуличні ігри поступаються комп’ютерним, а в школі на перервах діти здебільшого роблять селфі, щоб завантажити в соціальні мережі, і в цих же мережах і сидять. Власне там і відбувається соціальна взаємодія з однолітками, спілкування віч-на-віч трансформувалось у спілкування через екран. Розумію, що це виклик сьогодення, але думаю, що тепер настав час так само, як колись привчали дітей до книг, привчати їх до реального немережевого спілкування — гуртки, походи, дитячі свята та все-все, що створює живий простір для їхнього спілкування.

Усіма прикладами та розмірковуваннями я хочу наштовхнути вас на думку, що дитяча потреба в творчості, спонтанності та грі не може бути задоволена без творчих, спонтанних та готових до гри ровесників і дорослих, без осіб непересічних, здатних захоплювати та вести за собою, без кола цікавого спілкування та взаємодії. І те, що ми, батьки, можемо й маємо зробити, створити таку ситуацію або сприяти її створенню.

Кілька років тому я вперше потрапила на Львівський форум видавців, і одна з речей, яка вразила мене найбільше, — це кількість дітлахів з наплічниками, повними книжок, дехто з батьками, а дехто і сам не лише роздивлявся і купував книжки, а й брав активну участь у презентаціях та спілкуванні з письменниками. Дітлахи ставили запитання, подекуди каверзні, вимагали від них секретів та підкидали нові ідеї. Особ­ливо вражаючим це було для мене на тлі постійних скарг мам моїх маленьких клієнтів на те, що діти не хочуть читати. Я бачила геть інших дітей і бачила коло їхнього спілкування.

Якщо повернутися до Віті, то перше, про що ми домовилися з мамою, — дати йому можливість ходити в різні гуртки й обрати для себе той, який здасться найцікавішим. Також склали список книжок, які тато приніс із бібліотеки, щоб син міг вибрати собі для читання, а для малювання батьки купили синові різних зошитів і гелевих ручок. Ми домовилися, що цього літа Вітя поїде до табору і що хоча б через вихідні він ви­биратиметься сам або разом із батьками на якісь міські по­дії чи майстер-класи для дітей або вони йтимуть в кіно чи театр.

Отже, якщо підсумувати різні дослідницькі дані, а також досвід аналізу біографій відомих винахідників, вчених та митців, то перший висновок свідчить про те, що творчість стимулюють творчі люди і діти повинні мати можливість спілкування з ними. Звісно, читання, різні історії, перегляд фільмів про непересічних людей також є гарним поштовхом, однак наявність в безпосередньому колі спілкування та взаємодії цікавих, спонтанних, готових до експериментів дорослих — найкращій спосіб задоволення потреби в творчості. Друге — цікаві люди мають бути референтними, значимими для дитини, такими, що можуть бути з нею в теплих стосунках. Який би геній не спілкувався з вашим малюком, якщо цей геній не вміє спілкуватися, якщо він не знайшов з дитиною спільної мови та порозуміння, нічого не вийде, крім образ та відвертого небажання робити щось. Третій висновок — одних дорослих замало для того, щоб дитина росла щасливою й творчою. Коло її спілкування мають становити ровесники, з якими можна поділитися ідеями, отримати критику або, навпаки, схвалення, посперечатися чи дійти спільної думки.