Як створити безпечний світ для дитини

Задоволення психологічної потреби в безпеці дає дитині стійку впевненість у тому, що світ доволі надійний, життя стабільне, а на людей можна покластися; формує переконання про те, що хвороби виліковуються, негаразди минають, а труднощі долаються; розвиває оптимістичний погляд на події та загальну готовність вирішувати повсякденні проблеми. Для того щоб потреба в безпеці була задоволена, дорослі самі мають сформувати оптимістичний погляд на світ, відмовитися від очікування можливих загроз та негараздів, пропонувати правильне ставлення до здоров’я та створити простір психологічної й фізичної безпеки для своїх дітей.

Однією з основних та беззаперечних умов щасливого зростання є переконання в тому, що світ безпечний, життя прекрасне, а люди навколо варті довіри. Неможливо почуватися сильним та впевненим, вивчати нове та насолоджуватися життям, якщо на тебе повсякчас чатують небезпеки, а за кожним рогом ховаються охочі ошукати. Усі сили йдуть на те, щоб бути готовим до можливих нещасть, не дати себе образити, встигнути уникнути небезпеки або й напасти першим. Нервова система перебуває в напрузі та стані стресової готовності, організм перенавантажується гормонами, які відповідають за тривогу та реактивність і гальмують здатність до логічного мислення, а також творчості, блокують чутливість та істотно знижують відчуття задоволеності життям.

Тож найкраще, що дорослі можуть зробити для дитини, — створити безпечний світ. Буквально організувати життєвий простір так, щоб в ньому не було загроз ані життю, ані здоров’ю. У ширшому сенсі — сприяти тому, щоб дитина сприймала світ як доволі безпечне та надійне місце, у якому вона може вільно експериментувати, пробувати нове, бути творчою та вільною. І найперше, що тут можна вдіяти, — це звільнити дитячий світ від наших дорослих страхів та пересторог. Припинити тремтіти за кожний порух, бігти навперейми ймовірним небезпекам, попереджати про можливі негаразди, страхувати від невдач. Страх заразливий, і, для того щоб не посіяти його зернята в дитячому життєвому світі, ми маємо сказати «стоп» власним страхам.

Крім того, ми самі маємо стати джерелом безпеки для дітей, тією скалою, горою, стіною, за яку вони можуть сховатися в разі реальної загрози. А ще — загроза не має виходити від нас. Безпечне гніздо — це не лише родина, у яку ти можеш повернутися за розрадою й заховатися від небезпек усього світу, це ще й місце, у якому тобі ніколи не зроблять навмисне боляче, не завдадуть ані фізичного, ані душевного болю.

Упевнена, що багато хто не погодиться, заперечить та скаже, що світ направду не таке вже й затишне та дуже мінливе місце, у якому повно загроз, а також лихих людей. І що правильно було б не надягати на дитину рожеві окуляри, а, навпаки, сказати правду та підготувати до непростого майбутнього. Не панькатися, не оберігати, не створювати тепличних умов, а допомогти виростити зуби й пазури, навчити боронити себе. А для цього якраз потрібно вчити бути насторожі, уміти відстоювати своє, коли треба — битися, коли треба — втікати та ховатися. А усілякі ніжності, пухові перини та байки про світле майбутнє лише розслабляють дітей та роблять їх вразливими.

Не заперечуватиму того, що життя й справді подекуди підкидає сюрпризи, а люди не завжди виправдовують наші очікування. Однак здебільшого ми даємо собі раду з щоденними клопотами, можемо бути більш-менш впевненими в майбутньому, а люди, які нас оточують, часто готові йти на компроміси, підтримувати і навіть допомагати.

Якщо ж ви впевнені, що обережність краще за довіру, а готовність до небезпек рятує від них, то, напевне, маєте на те вагомі причини з власного досвіду. І дуже часто розуміння та переосмислення цих причин допомагає змінити якість власного життя, а також якість життя своїх дітей. Тож пропоную спробувати подивитися на те, що таке потреба в безпеці та як її задоволення чи, навпаки, нехтування нею може вплинути на дитяче життя й зростання.

  Відмовитися від очікування небезпек

Іринка полохлива й боязка. Їй одинадцять, проте вона така дрібненька й тремтлива, що вже кілька разів у магазині незнайомі дорослі пропонували їй допомогу — думали, що загубилася. І це не дивно, бо, хоча магазин розташований під самими вікнами її будинку, Іринці лячно, лячно виходити з квартири, під’їзду, лячно йти, заходити в скляні двері, брати з полиці молоко, тягнутися за хлібом, розраховуватися за куплене також лячно. Сама не знати чого дівчинка боїться, щулиться й тремтить. Продавчині говорять з нею лагідно й обережно, бо якось Іринка розплакалася лише від того, що не змогла розрахуватися — ледь втішили.

Загалом Іринка до всього ставиться з острахом, але найстрашніше для неї — це переходити через дорогу. Світлофора немає, і автівки, незважаючи на зебру, з величезною швидкістю проносяться повз. Звісно, що вона не переходить дорогу сама. Зазвичай мамина рука міцно стискає її долоню. Але від того ще страшніше, бо мамина долоня вогка і дівчинка розуміє: мамі теж страшно. Вони можуть стояти на тротуарі з півгодини, а одного разу навіть запізнилися до школи, хоча й вийшли заздалегідь. Того разу мама ніби заклякла, і, хоча автівки були далеко, вони все одно стояли й чекали, доки їх не стане жодної, щоб швидко-швидко перебігти на інший бік. «Ми встигли!» — ділиться пережитим дівчинка й говорить це так, що розумієш: щоразу перед тією дорогою вона очікує найжахливішого. «Це так небезпечно! — говорить її мама. — Найголовніше — встигнути!»

Мама довго чекала на Іринчине народження, вона любить свою дочку й дуже піклується про неї. Аби не сталося лихого, мама й досі проводжає та зустрічає Іринку біля шкільних воріт; ніколи не дозволяє гуляти в сутінках, а гратись у дворі Іринка може лише під вікнами, навіть у той осоружний магазин дівчинці дозволено ходити лише тому, що весь її шлях проглядається з вікна.

Мама дуже боїться за Іринку, особливо її хвилює те, що дівчинка не дасть собі ради в житті, адже вона така боязка.

Що робить налякана дитина? Після найпершої реакції, ступору, зойку чи крику вона відразу шукає дорослого, у чиїх обіймах можна сховатися, прожогом кидається до нього й лише потім плаче, отримуючи втішання. Що робить наляканий дорослий? Так само шукає прихистку та обійм.

Це цілком природно: шукати захисту в іншого, покладатися на нього, вірити, що тебе захистять від лиха. Ця реакція пояснюється дитячою впевненістю в тому, що більша й сильніша істота завжди може захистити та убезпечити. Тата, мами та інші близькі дорослі є такими собі горами, за якими можна заховатися від усього на світі: від незнайомця, який вигулькнув з-за рогу; від ворони, яка несподівано зиркнула й каркнула; від екранного монстра та справжнього хулігана, від усього й усіх. Дорослі говорять «стоп» небезпеці та «нема чого боятися» своїм малюкам, малюки чують це і вірять, що все буде гаразд.

Що ж відбувається з дітьми, якщо гори хитаються? Разом з ними розхитується й уся система задоволення потреби в безпеці. Вбудована Абрагамом Маслоу в його знамениту піраміду потреб, вона займає чільне місце відразу над вітальними, необхідними для підтримки життя потребами в диханні, питті, їжі, сні. І вже над нею потреби в дружбі, упевненості й самоактуалізації, і це не випадково. Неможливо будувати життя, повсякчас переймаючись його крихкістю.

Величезне значення має впевненість, яка йде від дорослого, його спокій. Спокійна, врівноважена мама, яка не починає ойкати та квилити над дитиною, що перечепилась і впала, а дає руку, щоб піднятись, та неквапно обтріпує маля, задовольняє потребу в безпеці, оскільки її поведінка сигналізує дитині: «Усе гаразд», «Це прикрість, яку легко виправити», «Причин для сліз та тривоги немає». Те саме робить і тато, який вчить дитину плавати без зайвого екстриму та кидання в басейн. Якщо він завжди поруч, якщо терпляче допомагає відпрацювати та засвоїти рух, якщо не сердиться й не дратується, а підтримує та підбадьорює малюка, який нахапався води, він своєю поведінкою говорить: «Упораєшся», «З усіма буває — не страшно», «Це безпечно».

Крім спокійних та доброзичливих реакцій з боку дорослих, важлива й демонстрація алгоритму дій, якщо вони потрібні. Тривога часто є супутником незнання. Саме тому важливо не перебільшувати, так само як і не применшувати можливу небезпеку. Давати дитині прості й зрозумілі інструкції, як треба реагувати та діяти. Так, у разі зустрічі зі знайомою собакою її можна і гладити, і гратися, а от незнайо­ма потребує вже іншого ставлення, і тут важать і її розмір, і настрій, і те, чи є поряд господар, і багато іншого. Однак, навіть якщо це величезний мастиф з висолопленим язиком, не варто панікувати, хапати малюка та робити різкі рухи. Достатньо переконатися, що господар надійно тримає повідець, і сказати про це дитині. Так само і з усім іншим.

Якось я забирала сина з садочка. Ідемо ми з ним, і тут нас наздоганяє якийсь його друг. Малий висмикує руку, і вони біжать собі далі, регочучи. Я спокійна, бо знаю, що Богдасик зупиниться біля дороги, просто нагадую: «Біля дороги зупиніться!» Він мені: «Добре!»  Але мама того друга кидається за своїм малюком, хапає його за руку: «Ти що?! Куди ти?!» Богдан підбігає до мене й знову за своє: «Мамо, а можна ми візьмемося за ручки і побіжимо стежкою до дороги?» «Тобі можна. Тільки до дороги», — додаю про всяк випадок для мами друга. Богдасик хапає друга за руку і... біжить сам, бо друга за іншу руку міцно тримає мама. Тримає і говорить: «Ти що?! Хоча це і тротуар, проте автівки сюди постійно лізуть. Ще й в темряві! Скільки тим дітям до лиха! Зіб’є — і не буде тебе!» Біля першого-ліпшого рогу мама хапає свого малюка, і вони звертають, думаю, подалі від мене, небезпечної. Малюки кричать один одному: «Па-па!» І я чую кинутий услід Богдасикові докір у мій бік: «Бережи тебе Бог, дитино!» Що ж, я розумію всю небезпеку, яка чекає дітей на трасі, знаю про лихачів на дорогах і також тривожуся за свого сина. Однак я так само розумію, що на високий тротуар, щільно-­густо обсаджений кущами, і вдень автівці заїхати непросто, а увечері — і потреби такої немає, оскільки місця для парковки повно. А ще знаю, що тривога є заразною. Я не полінувалась і ще раз пояснила синові і про кущі, і про парковку, і про те, чому перед дорогою треба зупинятися й чекати на мене.

Дорослі є не лише гарантами дитячої безпеки — вони її створюють, вбудовують у дитячий світ, ситуація за ситуацією, подія за подією. Тож будьте впевненими та передавайте свою впевненість дітям. Промоклі ноги, забута шапка, забите колінце, незадовільна оцінка, пізні гуляння не вартують хапань за серце та страшних передбачень на кшталт: «Зараз схопиш менінгіт!» або «Тебе ж зґвалтують!». Краще нагадати про заходи безпеки та допомогти втілити їх у життя. Тоді в дитини сформується не страх небезпеки, а вміння знаходити дієві інструменти для долання проблем: гарячий чай і теплі шкарпетки для охололих ніг; високо піднятий комір куртки замість шапки; перекис водню чи звичайна вода з милом для знезараження подряпин; можливість виправити або забути про двійки і, певна річ, обережність або проводир у пізній час.

Відомо, життя не таке, як нам би хотілося, у ньому є і хвороби, і нещасні випадки, і смерть. Однак якщо повсякчас акцентувати на цьому, то щоденність перетворюватиметься на суцільне очікування нещасть і спроби вберегтися від них. Так, усе, чого страшиться Іринка, з чиєї історії почалася ця тема, подаровано їй насправді люблячою й турботливою мамою. Сама тривожна, її мама своєю поведінкою, словами, зойками, переляком на обличчі та тремтінням рук спровокувала розвиток тривожності своєї дитини, сама не відаючи цього. Вона не змогла стати гарантом дитячої безпеки, оскільки вірить, що нещастя чекають на кожному кроці. Звісно, з таким світосприйняттям важко створити в дитячій свідомості помірковане й зважене ставлення до можливих загроз. Іринчина мама має генералізований тривожний розлад, її сприймання небезпек загострене, а мозкові структури, пов’язані з реакцією тривоги, зокрема мигдалеподібне тіло, швидко активуються і провокують усю ту поведінку, яку повсякчас спостерігає дочка. У таких випадках саме дорослі в першу чергу потребують психологічної допомоги. І лише тоді, коли вони подолають тривогу, навчаться оцінювати реальність загроз і перестануть очікувати на майбутні катастрофи, їхні діти зможуть набути впевненості. Тож, поки Іринка вчиться впевненості, її мама ходить до психотерапевта і має значні успіхи. Їхнє найбільше спільне відкриття останнього часу — це те, що більшість водіїв пригальмовують біля зебри, якщо бачать намір пішоходів іти.

Як і в Іринчиному випадку, наші дорослі страхи можуть сягати своїм корінням страхів наших батьків і передаватися з покоління в покоління. Крім того, вони можуть живитися пам’яттю про загрозливі події, які ми пережили особисто; можуть нагнітатись оточуючими або прищеп­люватися засобами масової інформації. Однак у більшості випадків ідеться не про тривожні розлади як такі, а лише про певне зростання тривоги. Маю сказати, що, на відміну від дітей, ми, дорослі, маємо критичність мислення, а також досвід долати небезпеки та справлятися з тривогами. Це може бути власний досвід, приклад близьких, знайомих людей, історії, вичитані з книжок або переповідані кимось. Завдяки такому досвіду ми маємо можливість зважувати реальність загроз та прогнозувати наслідки своїх дій, він робить нас сильнішими. Діти ж не мають таких бонусів, і те, що для дорослих — лише вірогідність небезпеки, для них є невідворотністю. Саме через це малюки починають боятися того, чого вони не боялися до того, як побачили страх в очах дорослого.

Звісно, ми не можемо контролювати себе настільки, щоб не відстрибнути від м’яча, який летить повз нас, коли сусідський шибеник кидає його об паркан, або не зойкнути від раптового гавкоту дворового собаки. Наша нервова система реагує на раптові звуки, рухи, на зміну положення тіла (якщо, наприклад, упали)... і це абсолютно нормальна реакція. Так само нас не можуть не тривожити й сумні події, від раптової негоди до стрибка курсу долара. Однак ми знаємо, що далі нічого страшного не трапиться, що ми впораємося. Саме про це маємо, оговтавшись, сказати дитині, продемонструвати, що все гаразд, усе має здатність налагоджуватися та входити в колію. Маємо впевнити дітей, що всі наші тривоги, від малих до великих, ідуть, зазвичай не лишаючи й сліду. Щось проходить швидше, як, наприклад, подряпини, які заживають уже за кілька днів; щось потребує більшого часу — так провалені іспити складають протягом тижня або вже наступної сесії. Головне наше завдання — передати дитині впевненість у тому, що навіть найприкріші події минають, людина здатна подолати труднощі та відновити своє життя.

Найгірше ж, що ми можемо зробити для своїх дітей, — залякати їх свідомо. На жаль, і досі є популярними виховні залякування. Залежно від віку дитини вони варіюються від фантастичних до фаталістичних: «не слухатимешся — забере бабай», «гризтимеш нігті — ніхто з тобою не дружитиме», «ходитимеш без термобілизни — ніколи не завагітнієш». Ефект такої профілактики неслухняності, особливо у великих дозах та від авторитетних осіб, варіюватиметься від роздратування до тривожних розладів, серед яких можливі й фобії, і панічний розлад, і тривога за здоров’я, і соціальна тривога, і багато іншого.

Найважче у вихованні сильних та впевнених у собі дітлахів — це подолати власну тривогу. Сучасне життя непередбачуване, і в ньому багато несподіванок. Тож мені цілком зрозумілі батьківські побоювання за здоров’я, добробут, ставлення інших людей, можливі катастрофи і нещасні випадки, які чатують на дітей. Для того ж, аби лишатися більш-менш спокійними та не провокувати дитячої тривоги, варто обговорювати свої дорослі тривоги не з власними дітьми, а з дорослими, і бажано з тими, хто вміє долати негаразди, має позитивне мислення, вважається оптимістом і легко долає будь-які життєві негаразди. А ще важливо насоло­джуватися кожним днем, адже тривоги лише забирають життя. Замість того аби жити, ми переживаємо, застрягаючи у своїх тривогах і затягуючи в них власних дітей.

  Здорово ставитися до здоров’я

Найголовніше для Ярослава — щоб усі були здорові. Так, якщо раптом зранку йому дряпає в горлі, заклало ніс або затерпла рука — у хлопчика росте тривога. У голові з’являються думки про те, що він неминуче захворіє і що ця хвороба не скінчиться нічим хорошим. Від усього цього його кидає в жар і може насправді підвищитися температура. Зазвичай він, аби чого не сталося, вирішує зостатись вдома і не йти до школи. Може лежати в ліжку і про всяк випадок випити різних ліків (від застуди, головного болю), вітамінів і ще чогось.

Те саме і якщо мама чи бабуся почуваються недобре. Їм достатньо прилягти на диван та покласти мокрого рушника на лоба. У своїх думках Яро­слав прокручує страшні сценарії, де мама та бабуся лежать прикуті до ліжка і не можуть дати собі ради. Він боїться думати про найстрашніше, але думки про смерть все одно лізуть йому в голову. Від цього стає ще страшніше, і, щоб не думати, хлопець якомога скоріше намагається зробити щось — викликати лікаря, виміряти тиск, випити пігулок.

Ярославові 14, але він краще за більшість дорослих знається на різних хворобах та усілякій допомозі під час них. І мама, і бабуся, звісно, занепокоєні тим, що робиться з хлопчиком. Вони фармацевти і саме цим пояснюють його обізнаність у різних ліках та про­цедурах. Мовляв він змалку і на роботу до них ходив, і до сусідів, коли ті терміново просили дати якихось ліків. «Самі знаєте… — ділиться бабуся. — Перше йдуть в аптеку, а не до лікаря — і швидше, і дієвіше. Ми ж то знаємо, що справді допомагає і що буває, якщо вчасно не прийняти ліків. Стільки людей загинуло через тих неуків».

Повсякчас чую нарікання знайомих лікарів на Інтернет. Мовляв, через нього всі батьки стали занадто розумні та всезнаючі, а їм, лікарям, потім лише розгрібай батьківські страхи, самодіагнози та самолікування. Якщо чесно, не уявляю, як би я сама жила без інфосили Інтернету. Але і то правда, що лише інколи він стишує мою мамчину тривогу за дитяче здоров’я, а здебільшого, навпаки, розпалює. Горе від розуму — відома формула, і чим більше ми знаємо про хвороби та їхні симптоми, тим пильніше вглядаємося у своїх малюків та ретельніше моніторимо їхній стан (цілуємо лоба, пхаємо термометри, перевіряємо носика, прислухаємось до дихання), а ще — закидаємо запитаннями на кшталт: «Як ти?», «Чи добре почуваєшся?», «Нічого не болить?», «Чому похрипуєш?» і т. п. У такий спосіб діти так само, як і ми, центруються не на житті, розвагах, навчанні, книжках, спілкуванні, а на своєму здоров’ї, точніше, на симптомах нездоров’я. І якщо нам здається, що діти відмахуються, не звертають уваги на наші прискіпування та зай­маються своїм, вони не можуть не бачити, не відчувати, не чути, а отже, і не заражатися нашою тривогою про їхнє здоров’я. Нехай по краплі і поволі, але вона накопичується і, на жаль, може пролитися рясним дощем.

Якось я працювала з однією парою, основною причиною нарікань одне на одного в якій було: «Він (вона) не вміє хворіти!» Чоловік, вихований під гаслом «Хворі та немічні нікому не потрібні!», навіть з височезною температурою поривався на роботу, а будь-яку турботу та спроби дружини нагодувати його пігулками сприймав як неприйнятне зазіхання. Дружина ж, сама лікар, ще й дочка лікарів, за першими ознаками хвороби телефонувала батькам і терміново намагалась вжити заходів — вкласти в ліжко, дати вітамінів, зробити розтирання, ліки теж, звісно… Це стосувалося і себе, і чоловіка, і дітей. «Сопляками хлопці ростуть, на будь-який чмих жаліються…» — бідкався «нехворіючий» батько сімейства, який прийшов на консультацію з таким нежитем та кашлем, що стіни здригались і серветки закінчились ще до того, як я пояснила, що не приймаю вірусних хворих, бо піклуюсь про власне здоров’я. У цьому випадку, звісно, зустрілись дві крайнощі, але до всього і дві яскраві ілюстрації того, як наше ставлення до здоров’я впливає на наших дітей.

Гадаю, що вам на думку вже спало славнозвісне «іпохондрик», яке приклеюють до кожного, хто надмірно переймається своїм здоров’ям. Для того щоб медичний термін не закріплювався як образливе слово, нині цей розлад називають «тривогою за здоров’я». Цікаво, що зустрічається він частіше, ніж ми собі уявляємо, а долається дуже й дуже непросто. Тривога за здоров’я виникає там, де є атмосфера такої тривоги, і перш за все це, звісно, родинна атмосфера. Тож придивіться до себе та інших дорослих, які оточують вашу дитину, чи не прищеплюють вони своєю поведінкою та реакціями страх захворіти, довго лікуватися чи навіть померти.

Скажу, що було б дивно, якби я стала агітувати не звертати уваги на здоров’я своїх малюків, дозволяти їм з неспинними шмарклями йти в садок чи до школи, не особливо піклуватися, у що вдягнений і чим нагодований, брудний або чистий… Хоча відразу зауважу дещо заборонене для найкращих-у-світі-мам: я знаю таких батьків, і їхні діти, по-перше, зазвичай серед найздоровіших, а по-друге, вони й знати не знають, що таке тривога за здоров’я.

Тож що робимо? Відповідь дуже проста: ставимося до здоров’я здорово! Не робимо з мухи слона та створюємо дискурс, у якому дитина не «ризикує захворіти», а «буде здоровою» і не «хворіє», а «одужує». Я люблю розповідати студентам про те, як мова впливає на наше світосприйняття, на прикладі слова, яке українською звучить як «лікарня», а російською — «больніца». Звісно, що жартома, але запитую: «Що роблять росіяни у своїх “больніцах”?» «Болєют», — відповідають хором студенти. «А українці?» — «Лікуються».

Отже, мова, слова, які ми вживаємо, речення, які будуємо, щоб говорити про здоров’я, інтонація, а також реакції, якими супроводжуємо ці розмови, — усе має значення. І це правда, що люди з однаковим станом здоров’я в одних родинах «хворіють», а в інших «одужують». Не секрет, що дітлахи, особливо менші, переважно легко витримують високу температуру, але якщо за температури 38,5 °С одній дитині дозволити гратися і навіть вивести на прогулянку, а іншу вкласти в ліжко з мокрим рушником на лобі, то хто легше хворітиме й швидше одужає? Цього року я зловила себе на тому, що взагалі не пам’ятаю своїх застуд в дитинстві, і здивувалася: невже я не хворіла? Адже зараз з року в рік стабільно чіпляється якийсь вірус. Усе поставило по своїх місцях запитання до мами на цю тему. «Звісно, хворіла! — відповіла вона. — Як усі діти. Але не любила цього страшенно. Тобі завжди кудись було треба йти, щось робити. Хіба я могла тебе в ліжку втримати?» Тепер же хвороба для мене — своєрідна відпустка, звільнення від усіляких нелюбих справ, яких в дитинстві, вочевидь, було менше.

Звісно, що здорово ставитись до здоров’я — це не лише обмежити вживання слів, які акцентують увагу на хворобі, та відмовитись від демонстрації поганого самопочуття й пошуку симптомів у себе та інших. Здорово ставитися до здоров’я — це насамперед жити здоровим життям, що має стати звичкою. І я зовсім не пропагую спорт і корис­ну їжу, тут, скоріше, йдеться не про здоровий спосіб життя як єдино правильний і корисний, а про той, який дозволяє насолоджуватися кожним днем, почувати себе активним та повним сил, готовим до праці й пригод. Загалом зацикленість на корисній та здоровій їжі, правильному режимі та всіляких інших заморочках не кшталт ґаджетів, які рахують кроки, частоту дихання, пульсу та міряють глибину сну, є доволі бентежним симптомом і також може свідчити про тривогу про здоров’я та обмежувати життєвий простір людини. Усе добре до міри.

Загалом кожен сам має вибрати, що включати в своє життя, дію чого обмежувати, а від чого взагалі відмовитись. Передусім це справа смаку й особистого вибору. Головне — пропонувати дітям інструменти, які дозволяють бути здоровими та не тривожитися ні про здоров’я, ні про хвороби. І що це буде конкретно: прогулянки, катання на роликах або гірських велосипедах, обмеження в солодкому чи мучному, плавання чи футбол, заборона мультиків на ніч, походи, санаторії тощо — не має значення. Вартує послання, яке стоїть за усіма цими пропозиціями та обмеженнями: ми робимо це, щоб підтримувати здоров’я та якість життя.

Важливо й те, як ми діємо, коли хвороба таки заскочила нас або дитину. Часто можна почути про те, що ліки мають бути гіркими і що всілякі солодкі сиропи та пахучі пігулки, хоч і містять речовини, які згубно діють на хвороботворні віруси та бактерії, не сприяють психологічному аспекту одужання через те, що є смачними. Правда є в тому, що в період хвороби дитина, як і кожен з нас, потребує ніжності та уваги, однак вона не має отримувати нічого, що б її затримувало в цій хворобі, нічого, що б їй там подобалось або було кращим, ніж у здоров’ї. Це означає, що ніжними й турботливими варто бути завжди, а пігулки й справді мають бути якщо не гіркими, то принаймні не солодкими та смачними. Це означає, що в дитячому житті не має бути жодних «хворобоутримувачів» — ані кращих іграшок, ані довших мультиків, ані солодших тортиків.

Насправді я особисто належу до тривожних мам, бо маю власну тривожну маму, а ще й бабусю, яка одного разу навіть свідомість втратила — так перелякалась через хворобу мого молодшого брата. І мені величезних зусиль коштує не дзвонити лікарям з першої ж нагоди, не летіти в лікарні та не змітати ліки в аптеках, ще складніше — не сидіти над дитиною, не рахувати її дихання та не міряти щопівгодини температуру. Я маю тривогу, але ще я маю надію, що моя дитина буде вільнішою від такої тривоги. Саме тому своїми досягненнями я вважаю те, що сплю в іншій кімнаті, коли син хворіє; те, що ми гуляємо й навіть купаємося, коли в нього температура; те, що долаємо віруси майже без ліків і що все рідше звертаємось до лікарів. Коли мій малюк упав з велосипеда і не міг стати на розпухлу ногу, я дещо поспівчувала його болю й заспокоїла плач, а потім сказала: «Зараз ми поїдемо в лікарню. Тобі зроблять рентген — це такий спеціальний фотоапарат для кісток. Якщо кісточка зламалась, тобі накладуть гіпс, такий, з якого ми робимо формочки для розмальовування, щоб зафіксувати ногу й щоб швидко все зрослось. Якщо це просто забій — замотають ногу еластичним бинтом». Перше, про що запитав мене син після цієї тиради: «Ти що, не хвилюєшся? Чому?!» — «Нема сенсу. Ти вже впав, і ми нічого не можемо виправити. Маємо лише дізнатися, що з ногою, і допомогти їй знову забігати й застрибати якомога швидше». — «Гаразд. Тоді і я не буду». Що ж, я пишаюся нами обома.

Звісно, що Ярослава, про якого ішлося на початку, звати не Ярослав. Намагаюсь описувати своїх клієнтів так, щоб ні вони, ні їхні знайомі не впізнали, про кого йдеться, інакше — беру дозвіл на згадку про них у тексті. Але саме в цьому випадку дуже хотілося б, щоб родичі впізнали себе. Родина відмовилась працювати через прохання приходити на зустрічі спільно або хоча б на деяких сесіях бути разом з дитиною. Сказала, що без цього мені буде дуже важко допомогти, адже, що б я не робила з хлопцем, удома все ходитиме по колу і навряд чи він зможе позбутися своєї тривоги.

Здоров’я є основним показником якості життя, і підтримувати та зберігати його надважливо. Тривога за здоров’я псує життя, обмежує життєвий простір, спілкування та діяльність, не дає людині почуватися сильною та впевненою, стає на заваді й життєвим успіхам, і життєвим радощам. Тож у першу чергу як тривожна мама і вже в другу як психолог можу дати кілька простих порад. По-перше, бережіть своє здоров’я і здоров’я своєї родини за звичкою. Нехай це стане стилем життя — фізична активність, свіже повітря, здорова їжа та друзі, для яких є нормою те саме. По-друге, не діліться тривогами з тривожними людьми. Якщо маєте таких навколо себе — не говоріть з ними про хвороби; говоріть лише про радощі, досягнення і здоров’я. По-третє, виходьте з Інтернету, тільки-но натрапили на невтішний діагноз, і телефонуйте «лікарю», який «лікує», а не «врачу», який... Цікавою є, наприклад, давня китайська традиція, за якою лікарі отримували регулярну платню доти, доки їхні пацієнти були здоровими, а тільки-но ті захворювали — лікарю припиняли платити гроші.

  Створити психологічну та фізичну безпеку

Оля вже звикла сидіти в своїй кімнаті, тремтіти від страху і хвилювання, затуляти вуха руками та молитися біленим стінам: «Нехай це скінчиться!» Вона пам’ятає себе десь з двох років, а отже, вже 8 років щодня вона тремтить і мріє, щоб тато не приходив додому напідпитку. І лише зрідка інакше. Буває так, що цілий тиждень тато може бути тверезим, а мама мовчазною і ще тихішою, ніж зазвичай. Тоді вечори проходять без голосного татового крику та розлючених сусідів, які гамселять по батареях. Цілий тиждень бува без сліз та без потреби залазити головою під подушку.

Тато ніколи не зачіпав Олю, жодного разу не підняв руки на неї чи маму. Сусіди називають його «тихим алкашем», а ще кажуть, що тато «тому і п’є, що дурну жону не б’є». Олі від цього ще страшніше. Тобто якщо тато не питиме, то він битиметься?! Оля дуже цього боїться. Не має значення, п’яний чи тверезий тато, Оля боїться вийти зі своєї кімнати, наприклад, в туалет чи на кухню. Вона чекає, щоб нікого не було в коридорі, щоб ніхто її не побачив, і тоді — шусть, як мишеня у шпарку, у туалет. А в туалеті все треба зробити так, щоб тебе ніхто не чув, і назад, у кімнату. Їсти теж треба швидко — і до себе. У школу треба збиратися швидко — і за двері. А в школі можна лишатися довго, і це щастя.

Оля терпіти не може ні вихідних, ні свят, ні канікул. У неї немає бабусі, до якої можна поїхати, немає друзів, у яких можна було б гратися цілий день і лишитися на ночівлю. Оля любить музику й книжки. Інколи вона так глибоко зачитується чи занурюється у світ звуків, що не чує початок сварок, а потім… на неї наче грім з неба падають мамині прокльони та татова лайка.

Оля не вміє постояти за себе, не може втиснутись в повну маршрутку, вона ніколи не запитає, чому їй несправедливо занизили оцінку, і мовчки віддере жуйку, яку пульнув їй у волосся котрийсь шибеник. Оля майже ніколи не дивиться в очі ні вчителям, ні друзям, а ще вона підхоплюється від кожного голосного слова, яке, як їй здається, було кинуте на її адресу.

Про те, що дітей не можна кривдити ані словом, ані фізично, сказано та написано дуже багато. Мої колеги детально обґрунтовують причини, а також описують негативні наслідки фізичного покарання і словесного приниження для дитячої психіки та подальшого розвитку малюків. Так само небезпечно демонструвати насильницьку поведінку в присутності дітей. Спробую не стільки вдаватись у деталі «чому це погано» та «які наслідки», скільки проілюструвати окремі процеси, що відбуваються в нервовій системі дітлахів, які повсякчас зазнають биття, образ або є свідками скривдження.

Основні, озвучені психологами причини заборони на насилля зводяться до трьох простих тез. По-перше, насильницька поведінка заразна: діти, яких б’ють та кривдять, а також діти — свідки домашнього насилля схильні наслідувати агресію та демонструвати її у взаєминах з ровесниками та іншими дорослими. По-друге, насилля — це завжди приниження та знецінення: діти, які зазнають кривд з боку дорослих і однолітків, мають проблемами з самооцінкою та вірою в себе. По-третє, насилля руйнує стосунки й порушує відчуття безпеки в них: діти, які повсякчас перебувають у небезпеці скривдження, не довіряють своїм близьким, не вміють будувати та підтримувати стосунки. Що ховається за цими морально-психологічними наслідками насильства та чи має агресивність фізіологічну природу?

В одному з експериментів Альберта Бандури, відомого дослідника людської агресії, 3—5-річним дітям з дитячого садочка при Стенфордському університеті показували, як дорослі знущаються з великої м’якої ляльки Бобо, схожої на людину. Ляльку били в різні місця, штовхали, сідали верхи, трусили та кидали об стіну. Це робилося безпосередньо в присутності дітей, демонструвалося на відео, а також у мультику, де головний герой, кіт Герман, знущався з такої ж ляльки. Потому дітей лишали в кімнаті, повній іграшок, серед яких була і лялька Бобо. Упевнена, що ви вже здогадались: діти повторювали все, що бачили. Найагресивніше поводились ті, хто безпосередньо спостерігав за діями дорослих, але й ті, хто дивився мультик чи відео, також повторювали те, що бачили. Більше того, удома діти продовжували поводитись агресивніше, ніж зазвичай, а якщо їх різко зупиняли чи прикрикували на них, відсахувались в очікуванні удару.

На початку 90-х років в нейрофізіології відбулося революційне відкриття: італійські вчені знайшли в головному мозку людини особливі клітини — дзеркальні нейрони, які активуються не лише тоді, коли людина щось робить, а й тоді, коли спостерігає за іншими, їхньою поведінкою та емоціями. Ці нейрони ніби віддзеркалюють те, що відбувається, і дають нам пережити нехай і не в повній мірі, але те саме, що й інші люди. Якщо ми бачимо, як хтось обпікся, ми так само відсмикнемо руку і навіть можемо відчути біль; сльози на обличчі іншої людини викличуть сум; тривога — занепокоєння; а усмішка — радість. Саме дзеркальні нейрони відповідають за те, що малюки так швидко опановують світ та стають такими схожими за своїми реакціями та поведінкою на близьких дорослих. Наявністю цих клітин пояснюють, наприклад, і феномен «чоловічої вагітності» (коли чоловіки вагітних дружин набирають вагу та відчувають ранкову нудоту, з їхніх грудей може навіть з’являтися виділення, схожі на молозиво). Усі три основні аргументи «чому не можна кривдити дітей» також гарно пояснюються діяльністю цих нервових клітин, і всі вони відображені в експерименті Альберта Бандури.

Отже, по-перше, діти наслідують усе, що бачать та чують навколо себе. Буває, що це викликає замилування, адже бачити, яким схожим на нас росте малюк, — справжнє задоволення, чути свої слова та вирази з його вуст, помічати власну посмішку на його обличчі, впізнавати свою ходу. Але дзеркальні нейрони не роблять різниці між хорошим та поганим. І ми можемо побачити як щось шляхетне, засвоєне від близьких дорослих, так і уздріти інше в поведінці своїх дітей. Злість, роздратування, агресія на дитячому обличчі та в позі, кинуте на нашу адресу «дурний!», якась в’їдлива фраза чи образливе слівце можуть здатися дуже знайо­мими, а інколи настільки, ніби заглядаєш у дзеркало.

Варто пам’ятати, що спочатку світ творить маленьку людину і лише пізніше вона набуває сил перетворювати світ. Наслідування є головним механізмом дитячого розвитку. Наче губки, діти всотують в себе наші емоції, слова та реакції і, віддзеркалюючи їх, вертають нам, наче м’ячик у пінг-понгу. Відома англійська мудрість про те, що не варто витрачати сили на виховання дітей, оскільки вони все одно будуть схожими на батьків, має серйозну нейрофізіологічну основу. При цьому маємо пам’ятати, що, крім нас, батьків, наших дітей оточують й інші люди. Чим більше дитина контактує з якоюсь людиною, тим активніше працює наслідування. Тому треба ставитися до оточення наших малюків так само, як ми ставимося до добору продуктів у їхній раціон: намагатися наситити корисними людьми, такими, які вміють тримати себе в руках, спокійно спілкуватися, не демонструють агресії та не спрямовують її у бік дитини. Потреба в безпеці задовольняється взаємодією з безпечними людьми. На жаль, так само як з продуктами, ми не завжди маємо можливість повного контролю над процесом. І тут спрацьовує інше правило — правило альтернативи: якщо неможливо забрати щось негативне з дитячого життя, то варто додати туди більше позитивного, більше теплих та надійних людей. Отже, будьте уважні щодо того, хто оточує ваших дітей та що демонструє їм для наслідування. Залучайте в їхнє життя безпечних людей та, звісно, будьте уважні до себе.

Маємо знати, що людська нервова система доволі пластична, вона може змінюватися, вибудовуючи нові нейронні мережі, ті системи імпульсів, які регулюють наші почуття, думки та вчинки. Саме тому ми можемо навчитися новому, зокрема контролювати гнів і позбавлятися шкідливих звичок — це дуже обнадіює. Але, з іншого боку, ті самі нейронні мережі, які вже побудовані, дуже стійкі. І чим довше дитина наслідує чиюсь деструктивну поведінку, тим важче їй буде відмовитися від неї та замінити на нову. Це ніби наїжджена дорога, на яку автоматично прямує водій, не зменшуючи швидкості. Але я маю ще одну гарну новину: будувати нові нейронні мережі в дитинстві набагато легше, ніж в дорослішому віці. Пластичність нервової системи, активний нейрогенез (виникнення нових нервових клітинок) і гарні приклади дій та слів — основні інструменти в наших руках.

По-друге, коли діти засвоюють насилля як поведінку, вони разом з тим засвоюють і емоції, які транслює агресор. Дзеркальні нейрони працюють не лише на відбиття дій, але й емоцій. Переконана, що ви помічали, як почуття відбиваються на дитячих личках, коли вони, наприклад, дивляться кіно. Діти буквально переживають усе те саме, що й герої. А коли ви засмучені або, навпаки, у захваті? Діти, навіть не маючи власних причин, теж можуть розплакатися чи розреготатися від непідробної радості. Так само і спостерігаючи за тим, як хтось використовує силу, принижує іншого, кидається прізвиськами, діти засвоюють не лише його поведінку, але й той емоційний коктейль, який супроводжує її. Саме так, вони можуть навчитись отримувати задоволення, завдаючи болю, знецінюючи та ображаючи інших. Діти, схильні до демонстрації власної сили, зазвичай мають не лише болючий досвід, у якому їх принижували та ображали. Згадайте шибеників, які наводять страх на всю школу та околиці. Можливо, ви самі потерпали від таких. На їхніх обличчях, коли вони дражнять, прозиваються, відбирають бутерброди, речі чи навіть кишенькові гроші, коли вони штурхають та б’ють, радість. В їхню кров виприскується адреналін, вони відчувають драйв, запал, завзяття. Вони мають й інший досвід — радості від домінування. І цей досвід змушує їх робити боляче слабшим. Пригадуєте: найгірший хазяїн — це звільнений раб? Діти, які зазнають насилля в родині, на жаль, мають лише умовне звільнення. Доки вони вимушені жити з кривдниками під одним дахом — це такі собі короткі відпустки в школу та на вулицю, де вони часто змінюють ролі та самі стають агресорами. Коли ж підростають, то звільнитися їм не дають пам’ять про пережитий біль та досвід отримання позитивних емоцій від скривдження інших людей.

По-третє, зрозуміло, що діти бачать не лише кривдника, а й жертву, емоції якої також стають їхніми, а це і тривога, і страх, і ненависть, і багато іншого. Так само наслідують і стратегії — уникати спілкування, здаватися на милість кривдника, відповідати тією самою агресією, жертвувати собою тощо. Отже, з одного боку, діти отримують у свій арсенал агресію, фізичну чи вербальну, а з іншого — способи реагувати на неї, які теж не завжди продуктивні.

Звісно, що діяльністю одних дзеркальних нейронів нейрофізіологія наших реакцій не вичерпується. Усе набагато складніше. Велике значення тут мають і гормональні викиди, і реакція мигдалеподібного тіла, яке перше реагує на стрес, змушуючи нас почуватись у небезпеці та провокуючи на напад, утечу чи заніміння. Загалом проблема будь-­якого скривдження у тому, що це велике потрясіння для нервової системи — стрес, у якому порушується відчуття стабільності та безпеки. Що ж до дзеркальних нейронів, то їх можна вважати відповідальними за поширення агресії у світі, її передачу з покоління в покоління, яку можна зупинити, лише зупинивши саму агресію.

Оля, чия історія описана на початку теми, майже не бачила тата, вона переважно чула його, а от в контакті найбільше перебувала з мамою. І саме мамина поведінка є для неї зразком — мовчати, уникати з’ясування стосунків, терпіти й боятися.

В одній загалом дуже детальній і добрій рецензії на мою першу книгу з цього циклу «Виховання без нервування...» авторка висловила своє здивування тим, що я подекуди акцентую увагу на фізичному скривдженні дітей. Ось її запитання та побажання: «Хіба в нашій культурі присутня надміра фізичної сили у вихованні дитини? Можливо, у середовищі мені знайомих людей про це ніхто не оговорюється, можливо, закон щодо фізичної сили робить свій вплив на свідомість, але я б дуже хотіла, щоб ці слова зникли в клієнтській свідомості та з наступного видання книжки». Цей відгук змусив мене замислитись і самій переглянути текст.

Авторка рецензії має цілковиту рацію. Через свій фах я зустрічаюсь зі скривдженими дітьми та дорослими, які мали такий досвід у дитинстві, а ще з батьками, які через втому та особисті проблеми зриваються час від часу. І правда в тому, що я теж хотіла б зупинити скривдження, передусім через причину його заразності. Нехай дзеркальні нейрони працюють на відбиття радості, замилування, гордості, віри в себе та інших. І, можливо, це звучатиме трохи патетично, але, створюючи психологічну та фізичну безпеку для наших дітей, ми убезпечуємо не більше не менше — цілий світ.

Нещодавно мала невеличку дискусію зі своїм другом-­непсихологом. Він переконував мене в тому, що люди не змінюються, а якщо таке і відбувається, то це катастрофа, яка може призвести навіть до того, що людина може втратити глузд. «Я як був хуліганом, так і лишився! Просто підріс трохи!» — наводив він свої аргументи. Я знаю його з дитинства, як і його старшого брата, як і їхнього тата, який вибігав у двір з закачаними рукавами з’ясовувати стосунки з кривдниками своїх синів. Пам’ятаю всіх трьох з симетричними синцями різної форми та розміру, просто бачу, як йдуть з якихось розборів додому — биті та задоволені, що побили інших. Мій друг і зараз може бути різким і запальним, але зараз він тато дівчинки та чоловік дуже спокійної, я б сказала, медитативної жінки. Вони мають свій будинок, і щоранку їх можна бачити крізь вікна або у садку за йогою. Власне, я просто запитала його: «Коли ти останній раз бився?» «Ну-у-у, до весілля, напевне…» А от його тато буквально вчора гнав камінцями з двору випадкового безхатченка.

  Як зміцнити дитячу самоцінність

Психологічну потребу в безумовній любові ще називають потребою в любові, яка не дає оцінок, і прийнятті. Ідеться про те, що батьки люблять та приймають свою дитину без жодних умов, оцінок або вимог стати кращою — лише за фактом її існування. Діти, чия потреба в безумовній любові задоволена, ростуть з глибокою вірою в те, що вони є хорошими, любленими, вартими любові та поваги. У дитинстві та дорослості вони не мають витрачати сил на те, щоб заслужити любов чи довести комусь свою кращість. Вони просто живуть, насолоджуються життям та дарують безумовну любов іншим. А ще вони є впевненими в собі та міцно стоять на ногах, адже в них за плечима незмінна батьківська любов. Піклуватися про потребу в безумовній любові означає любити дитину без надлишкових очікувань і вимог, любити в будь-­якому емоційному стані та за будь-якої поведінки, а ще дозволяти бути собою і вміти бачити сильні сторони.

Не знаю, чи є щось важче, ніж постійно недооцінювати себе, вважати недостатньо розумним, добрим, красивим; повсякчас перейматись тим, чи вартий ти любові та поваги з боку інших, і страждати від власної недосконалості. Не знаю, чи є щось виснажливіше, ніж намагатися заслужити все це чемною поведінкою, високими оцінками, гарною роботою, ідеальним порядком, постійним вдосконаленням свого тіла й підкресленням краси.

Світ, у якому я не маю впевненості у власній цінності й прийнятності, — ніби будинок без фундаменту, який постійно потребує додаткового зміцнення, аби не впасти та не зруйнуватись. Людина без стійкої впевненості у власній цінності та без самосприйняття так само потребує укріплень — це запевнення, компліменти, посади, грамоти, дипломи, високі оцінки, достойні зарплати. Звісно, це приємно кожному з нас, це додає сил та допомагає твердіше стояти на землі. Однак, якщо всі ці підсилювачі цінності забрати в людини, яка впевнена в собі, вона, звісно, засмутиться, однак зможе оговтатись і йти далі. Що ж відбудеться з невпевненою в собі людиною, яка не вірить, що достойна любові та поваги, якщо її перестануть хвалити, ставити за приклад та присуджувати перші місця? Вона впаде, як той будинок без міцного фундаменту, впаде — в апатію, депресію, тривогу, алкоголь, наркотики тощо.

Батьки можуть задарувати дитину книжками, можуть відкрити перед нею захопливий світ подорожей, записати в найцікавіші гуртки, віддати у найпрестижніші школи та найняти найкрутіших репетиторів для того, щоб допомогти стати впевненою й успішною зараз та в майбутньому. Вони можуть платити їй гроші за кожну високу оцінку, можуть заохочувати подарунками за гарно складений іспит, можуть додавати години в Інтернеті за вивчені іноземні слова. Батьки можуть перевернути світ заради успіху своєї дитини. Усе це добре, але марно, якщо вони не зроблять найголовнішого — не навчать дитину цінувати та приймати себе різну — успішну й таку, що зазнала поразки; сильну й таку, що не може втримати сліз; бездоганну й таку, що робить помилки.

Найчастіше батьків дивує та збурює те, що дітям можна й треба дозволяти слабкості, а ще те, що в слабкостях дітей потрібно розраджувати та жаліти, а не докоряти й змушувати зібратися. «Саме так вирощують слабаків!» — це те, що я зазвичай чую після того, як кажу щось подібне батькам на консультаціях чи виступах. Насправді для того, щоб виростити слабака, достатньо змушувати бути сильним та забороняти будь-які слабкості.

Будь-яка система підготовки психотерапевтів передбачає, що вони мають оволодіти навичками піклування про себе, своє психічне здоров’я та добробут. Іншими словами, вони мають навчитися любити себе, а ще дозволяти собі бути неідеальними та робити помилки. Вони мають вміти планувати свій графік так, щоб відпочивати і не перевтомлюватися; мають зупиняти роботу не тоді, коли вона ідеально зроблена, а коли вона достатньо хороша; мають передавати значну частину відповідальності за успіх в роботі клієнту, який також має добряче працювати; а ще мають визнавати, що вони не компетентні у всьому і не можуть вирішити всіх проблем, що вони люди зі своїми слабкостями. Лише тоді вони не згорять в роботі і зможуть допомогти іншим. Чи реально це для людини, яка потребує постійного підкріплення своєї цінності похвалою та визнанням? Звісно ні.

Знати, що я та інші варті любові просто так, без жодних умов; вірити, що людські особливості є не слабкостями, а лише фактором до зростання; бачити сильні сторони в собі та кожному; бути впевненим, що помилки виправляються, а люди здатні змінюватися на краще — психологія зовсім не слабака, а людини, здатної цінувати себе та інших. Потреба в безумовній любові є тією психологічною потребою, задоволення якої в дитинстві закладає фундамент щасливої дорослості. Якщо я маю глибоку й непорушну впевненість у тому, що я хороша, варта любові людина, навіть коли результати моєї праці далекі від досконалості, навіть коли я схибив чи помилився, — це означає, що я можу все полагодити й рухатися далі.

  Любити без надлишкових очікувань та вимог

Марічка — справжня улюблениця всієї родини. Тато, мама, бабусі, дідусі, тітки та дядьки тішаться не натішаться. Мила, чемна, розумна. Рахує, читає, вчить англійську й трохи польську. Танцює, співає, ходить у дитячу модельну агенцію, де її обрали «Міні-міс року». І це все лише в п’ять з невеличким хвостиком рочків! До всього Марічка надслухняна дитина. Їй не треба двічі повторювати «не стрибай» або нагадувати заправити своє ліжко. Вона сама складає іграшки та миє взуття після прогулянки. А ще вона слухняно спить удень і, навіть якщо вже прокинулася, не вставатиме з ліжечка, доки її не покличуть, щоб нікому не заважати.

Марічка навіть якось у відрядження з татом їздила і, доки тато вирішував справи та був на нарадах, тихо сиділа малювала під наглядом тамтешньої секретарки. Нікого не зачіпала, клопоту не створювала, навіть пити попросила вже тоді, коли дуже захотілося. Вона була такою чемною та непомітною, що тато ледь не забув, з ким приїхав; вертався за дочкою вже від авто, у якому побачив дитяче крісло, згадавши, що був не сам.

Маріччин тато вважає себе генієм виховання і на підтвердження цього всім демонструє свою чудо-дитину. Він пишається, що й пальцем дитину жодного разу не чіпав і крику в їхній родині не існує. Дієва метода полягає в тому, що кожен успіх чи досягнення Марічки святкується, наче велика подія. Перше написане слово святкували у «Макдоналдсі», перша вивчена англійською пісенька заслужила на власний торт. Те, що дочка була такою слухняною в тому відрядженні, а загалом і татів недогляд відзначили купівлею планшета. На планшеті, до речі, тільки корисні мультики та жодних ігор, окрім роз­вивальних. І звісно, усе інакше, якщо дитина проштрафилася. Ні-ні, її ніхто не зачіпає і навіть не сварить. З нею просто не розмовляють доти, доки тато не вважатиме, що урок засвоєний. Найдовше мовчанка тривала п’ять днів, і весь той час ані сльози, ані благання, ані клятви в тому, що винна не вона, а Мітя, який задирався, не допомогли — тато не вимовив ані слова і мамі заборонив, а ще й бабуся скільки не дзвонила, до телефону так і не покликали. А трапилось те, що дівчинка принесла з садочка розірваний наплічник та зізналась, що не пам’ятає, де загубила свою ляльку Монстер-хай, куплену за якесь чергове досягнення. Жодної іграшки чи іншої забави вона не отримує просто так.

Загалом, я не люблю слова «самооцінка». Хоча це, напевно, одне з найпопулярніших психологічних понять, яке вживають чи не в кожній книжці про особистісний розвиток. Є тести самооцінки, тренінги самооцінки та програми саморозвитку самооцінки. Що не так у цьому слові? Власне, друга частина слова, та, що «оцінка». Оцінка — це щось пов’язане з визначенням ціни, якості, придатності до чогось або відповідності чомусь. Будь-яка оцінка передбачає порівняння себе з кимось та отримання результату такого порівняння — ярличок типу «придатний», «найвищої якості» або «другий сорт».

Я часто згадую в своїх книгах і статтях про те, що, на жаль, більшість з нас замість тієї самої «самооцінки» мають «мамо-оцінку», «вчителько-оцінку» або ще чиюсь оцінку замість власної. Так от, навіть якщо це справді самооцінка і людина здатна без огляду на чиюсь думку встановити власну ціну, не певна, що це є дуже добре. Багато хто пише про адекватну або, наприклад, занижену чи навіть адекватно завищену самооцінку. Усе це також відкидає до сприйняття себе наче якогось товару, продукту, який може продаватись за завищену, занижену чи реальну ціну. Знову ж таки, ідеться про те, що чиясь самооцінка правильна, а чиясь ні, виникають алюзії до лінійки, ростоміра, ваг чи інших інструментів, якими можна виміряти чи зважити щось там в людині.

Втішає те, що в наших школах поступово відходять від оцінювання дітей та їхніх знань з метою порівняння одне з одним. Міністерським розпорядженням заборонено ставити оцінки дітям у першому класі, готується впровадження в школи компетентного підходу. Дітям, за європейським прикладом, показуватимуть не лише чого конкретно вони навчилися (рахувати до десяти та складати двозначні числа) та що ще треба підтягнути (множення на два), а й для чого ці навички їм в житті знадобляться (купувати продукти, планувати бюджет). Для цього, знову ж таки, не ставитимуть двійок, а лише визначатимуть рівень розвитку навички та даватимуть завдання, щоб її натренувати, наприклад сходити до крамниці або допомогти батькам розпланувати купівлю різдвяних подарунків. Власне, якщо ми говоримо про навички, про компетентність дитини в майбутньому житті, то потреба в будь-яких оцінках відпадає. Ідеться не про те, добре чи погано я щось роблю в порівнянні з іншими, а про те, чи потрібна мені ця навичка, чи вдається мені це робити й чого я ще маю навчитись, щоб мені це вдалося.

Не певна, що наші звиклі до оцінок шкільні вчителі всі й відразу зможуть перебудувати свою свідомість і викинути з неї шкалу «незадовільно / відмінно», розтягнуту до дванадцяти балів. Не певна, що вони відразу припинять міряти дітей цими балами та порівнювати їх між собою. Також не певна, що вони з легкістю позбавляться прагнення підтягнути всіх до потрібного рівня і навчаться цінувати дітей без оцінок. Думаю, що допомогти їм в цьому зможуть правила, які прийнято в європейських школах (не порівнювати дітей з іншими; давати завдання, які дитина здатна розв’язати; указувати на сильні сторони й фактори зростання), а також наша батьківська підтримка та приклад того, як ми вдома відмовляємося від оцінок.

На цих сторінках я б хотіла не стільки сперечатися про зміст поняття, бо воно теж має право на існування, скільки запропонувати інше — самоцінність. Власне самоцінність як відчуття своєї цінності, важливості, унікальності та неповторності ми маємо розвинути в наших дітлахах. І різниця між тим, оцінюємо ми їх чи цінуємо, є величезною.

Усе частіше я чую від батьків те, що вони не змушують дітей робити домашніх завдань понад силу, що не сварять за шкільні проколи, що разом з ними розмірковують, які предмети, навички та знання знадобляться, а якими можна знехтувати заради спорту чи дозвілля. Стикаюсь з тим, що батьки помічають дитячі якості (наполегливість, чуйність, доброту) та вчинки (допоміг по дому, підтримав друга, не здавався). А ще бачу, як батьки без усіляких традиційних причин, на кшталт гарної оцінки, обіймають, цілують дітей, радіють їхній присутності в своєму житті.

Кілька тижнів тому в «Ютюбі» я наштовхнулась на відео, у якому вчитель, який опікується дітьми з особливими потребами, ділиться тим, яке диво з його класом зробила проста річ: щодня він починав урок з того, що дякував кожному учню за те, що він є, називав, за що він особливо вдячний цій дитині сьогодні (що слухав; що допоміг зібрати речі; що підтримав однокласника; що посміхнувся…) та потискав руку. За тиждень діти почали більше спілкуватися, взаємодіяти між собою, а ще помічати успіхи одне одного та підбадьорювати у невдачах. Вони навчилися саме цього — відчувати свою цінність та бачити цінність інших.

Що ми робимо з дітьми, коли показуємо їм свою любов лише у випадках, коли вони гарно поводяться, слухаються, приносять високі бали, перемагають на конкурсах або не заважають нам робити наші дорослі справи? Що від­бувається в дитячій свідомості, якщо добре ставлення, подарунки та любов стають тим, що необхідно заслуговувати? «Ти не заслужив!» — класична фраза, яку, певно, чув кожен із нас і, на жаль, чують наші діти. Не заслужив цукерки, поцілунку, подарунка, казки на ніч, обіймів і найстрашніше — прощення. Намагання заслужити любов та увагу є тривожним дзвіночком про те, що дитина отримує умовну любов, любов, яка існує лише за певних умов.

Власне, жити в світі, у якому ти маєш відповідати очікуванням інших, складно не лише тому, що ти змушений підлаштовуватися під ці очікування, ламати свою природу, нехтувати власними бажаннями або робити те, до чого не відчуваєш схильності. Проблема в тому, що відповідати всім очікуванням просто неможливо. Рано чи пізно ти зробиш щось таке неочікуване іншими, через що тебе не зрозуміють, не сприймуть, розчаруються. Власне, якщо тебе люблять тоді, коли ти відповідаєш певним вимогам, то ти повсякчас ризикуєш втратити цю любов. Діти, чиї батьки пов’язують прояви своєї любові з гарною поведінкою, оцінками, прибраною кімнатою, чемністю, ніколи не можуть бути впевнені, що ця любов не вичерпається, не скінчиться.

Одна моя клієнтка, дочка шкільного директора та вчительки, мала тривожний розлад. Вона, сама інтерн-хірург, часто відмовлялася від пацієнтів, особливо коли випадок здавався їй надто серйозним. Це ламало кар’єру, викликало нерозуміння серед колег, могло спричинити проблеми з працевлаштуванням та потребу в повній зміні професії. Що ж їй не дозволяло оперувати? Вона, відмінниця в школі й університеті, випускниця з найвищим рейтингом, боялася припуститися помилки, бо в ній могли розчаруватися всі — і колеги, і начальник, але найстрашніше те, що могли розчаруватися батьки, які своє життя поклали на те, щоб дати їй якісну освіту. Вона завжди жила у світі, де нею пишалися за те, що вона відмінниця. Але життя не школа та не університет, у роботі хірурга і відповідальність, і ризик, а отже, і величезна можливість схибити.

Маленька Марічка впевнена, що її люблять лише тоді, коли вона радує своїми успіхами, не створює проблем своєю присутністю, тішить батьківську самооцінку своїми досягненнями. У всіх інших випадках дівчинку карають тим, що її не помічають, вона ніби перестає існувати для свого тата, щезає. Я певна, що і мама, і тато (ми багато говорили з ними про це) люблять свою дочку просто так, без жодних умов, тією справжньою безумовною любов’ю, яка зароджується в нас разом з новим життям та укріплюється, коли ми вперше дивимося на новонароджене диво. Батьки люблять, але горезвісна виховна методика не дає їм показати свою любов. Отже, Марічка не знає її і не вірить в неї. В її світі любов — це те, що треба заслужити — віршиком, чемністю, прибраним ліжком, покірним питтям гірких пігулок… Чи може вона відчути свою цінність? Навряд чи. З самооцінкою в неї, можливо, буде все гаразд, адже не кожна дитина знає і вміє стільки, скільки вона, а от з самоцінністю і самосприйняттям — проблеми. Я попросила батьків поміркувати над тим, що буде з їхньою ідеальною дочкою в майбутньому, коли вона не впорається з чимось або не отримає найвищих балів за щось? Що буде, якщо хтось надасть перевагу не їй? Що трапиться, якщо вона не отримає кращу роботу, не стане лікарем, юристом, менеджером року? З чим вона стикнеться, якщо всі її зусилля не матимуть очікуваного результату?

Про Марічку, взагалі-то, я дізналася від бабусі, яка і розказала мені історію про те, як їй чи не тиждень забороняли спілкуватися з онукою, та пожалілась, що її хвилює тривож­ність маленької, те, як вона переживає перед усіма концертами, відкритими заняттями. Бабуся ніяк не могла зрозуміти, чому маленька переймається тим, як подарувати їй чи дідусю власноруч виліплений чи намальований подарунок. Усе сумно й просто: вона не відчуває себе цінною, бо її цінність залежить від того, чи відповідає вона, її вчинки та вироби очікуванням дорослих.

А тепер про найскладніше: як цінувати дітей та одне одного? Це мистецтво, яке дуже легко розвивається та переймається. Підкреслюйте досягнення, вказуйте на добрі вчинки, дякуйте за турботу та ніжність, радійте усмішкам, доторкам, спільно проведеному часу, грі; а ще — цінуйте зусилля і наміри, а не результат. Дайте зрозуміти і відчути дитині, що ви любите її не тому, що вона робить щось хороше (це ви, звісно, також цінуєте, вдячні і горді), а просто тому, що вона ваша дитина і є у вашому житті. Виявляйте свою любов завжди, а не за якоюсь хитромудрою методикою — і усе вдасться. Ну і, звісно, покарання має існувати для того, щоб допомогти виправити помилку, а зовсім не для того, щоб дитина почувалася покараною та нелюбленою.

  Любити незручною та вередливою

Теодор — хлопчик-ураган, хлопчик-катастрофа, хлопчик-вибух, хлопчик — велика шкода. Він — Петрик П’яточкин помножений на сто. Чи не всі зламані іграшки, подерті книжки, перекинута постіль і биті тарілки його справа. Кожен малюк у групі знає, що таке попасти Тео під гарячу руку. Декількох дітей батьки просто перевели в інші групи та навіть у інший дитсадок — від Тео подалі. Виховательки тихо, але неприховано радіють, коли на цю дитину нападає якийсь вірус і вона бодай на тиждень не влаштовує в групі рейвах.

Для мами ж синові хвороби — суцільний жах. Здоровий — він у садку, і це хоч якийсь порятунок проміжками від вихідних до свят. До того ж здорового у вихідні його можна відправити гуляти у двір, завезти до бабусі або до сестри, у якої свій будинок і власних ураганів двійко. Тео ж, у якого температура або щось болить, — це катастрофа, помножена на два. Жодні процедури не відбуваються без крику та пручань. Звичайний аналіз крові з пальчика останнього разу призвів до битих пробірок, спроб утримати дитину з боку кількох медсестер і санітарки та зрештою до відмови брати аналіз «у цієї скаженої дитини».

Теодорові наступного року вже сім, і час думати про школу. Але і вихователі, і психолог, і методист із завідувачем натякають, що це не зовсім реально. Мовляв, Тео ні уроків не висидить, ні з дітьми не знайде спільної мови, ні матеріалу не опанує. У садочку ж його також особливо тримати ніхто не збирається. Мама в розпачі. Теодор пізня і в ранньому віці дуже хвороблива дитина. До цього року він був переважно з бабусею й тіткою (мама багато працює, бо ж одна виховує сина). І що ж виходить?! З центру раннього розвитку, куди хлопчика водили на підготовку до школи, його попросили через місяць, у садочку бачити не вельми раді, у школі — теж ніби не чекають.

Мама Теодора б’є різкою, бо як ще його виховувати? Вона впевнена, що це незмінна біблійна заповідь, і не може збагнути, чому син такий неможливий. А ще Теодор часто чує, що він «кара господня», «випробування за всі гріхи», а ще він знає, що «краще б його ніколи не було».

Усі діти вередують. Бодай трохи, бодай інколи. Якщо раптом ваша дитина ніколи не тупнула ніжкою; жодного разу не сказала «ні»; ніколи не розкидала іграшок; не сперечалася або в будь-який інший спосіб не проявляла не­згоду та протест, то або ви батьки ще дуже маленької дитини, або уважно прочитайте розділ вище. Адже прояви негативних емоцій так само природні для нас, як і радісних; ба більше, бути неслухняним у певному віці — природніше, ніж навпаки.

У психотерапії однією з гострих тем є тема дозволу на емоції та пов’язану з ними поведінку. Ідеться про те, що в багатьох родинах існують заборони на вираження певних емоцій і демонстрацію певної поведінки. Проблема в тому, що й такі емоції, і та поведінка переважно є нормальними та природними, і, забороняючи їх, ми змушуємо дітей почуватися якимись не такими, неправильними, нехорошими, недоладними. Так, малюк не може не журитися за загубленою іграшкою, а ми йому: «Як не соромно за такою дрібницею плакати!» Підліток не може хотіти їхати до бабусі в село, коли вдома у дворі купа друзів і забав; він не може не відстоювати своє право лишитися, не може не сперечатися, а ми: «Як же ти таке безсовісне виросло, одні гульки на думці!» Діти не можуть не опиратися надмірній кількості домашніх завдань, за якими світу не видно, а ми: «І в кого ти таке ледащо?!»

Що чує та сприймає дитина, коли їй забороняють проявляти те, що вона не в змозі не показувати, ще й демонструють неприйняття, відмовляють у любові? Вона чує, що вона якась недоладна, не така, як треба, не варта цього самого прийняття й любові. Вона не може не відчувати та не показувати своїх емоцій, але прагне бути хорошою для батьків, відповідати їхнім очікуванням. Вона переживає внутрішній конфлікт.

Діти вередують переважно тоді, коли їх охоплюють негативні емоції. Тоді, коли їм сумно, прикро, страшно, коли вони зневірені в собі, коли мають проблеми у навчанні або в спілкуванні з вчителями чи ровесниками, у час, коли переживають нерозділене кохання, переймаються зовнішністю, страждають через неможливість мати щось, що є у інших дітей, коли не впевнені у власних здібностях, коли не вдалося чогось досягти чи комусь сподобатися. Найприкріше те, що батьки відмовляють у любові якраз в ці періоди, у час, коли діти найбільше цієї любові потребують. Неприйнятна для дорослих поведінка в усіх цих випадках є не навмисним проявом вередливої натури, а лише симптомом дитячого болю, зойком про допомогу.

На жаль, замість того, щоб розрадити, обійняти, бути поруч, ми засуджуємо, замість того, щоб прийняти малюка з усім його болем, ми забороняємо перейматися ним, замість того, щоб показати: «Я люблю тебе в радості й горі», ми демонструємо розчарування. Власне, ми лишаємо дитину наодинці з її проблемами, переживаннями та прикрощами. Що далі? Далі діти поводяться ще гірше, бо до переживань, пов’язаних із негараздами, додаються злість та образа, спрямовані на тих, хто мав підтримати, але не зробив цього, — на нас, дорослих.

Цікаво, що заборони на погану поведінку та негативні емоції існують не просто в родинах, а й у культурах у цілому. Із такого, що на поверхні, — це заборона на плач для чоловіків, пов’язана зі стереотипами чоловічої сили та мужності. Маленькі хлопчики, які ллють сльози через биті колінця або скривджені почуття, повсякчас чують: «Як тобі не соромно», «Плачеш як дівчинка», «Розвісив нюні»… Ще одна культурна заборона, характерна, наприклад, для заходу України, — пряма заборона на вередування, неслух дорослих та, загалом, нечемність. Ця заборона не просто живе у висловах та заохоченнях на кшталт «будь слухняним та чемним», «будеш чемним — візьмемо в гості», вона ритуалізована: святий Миколай приносить подарунки лише чемним дітям, нечемним — різочки. Так, львівські ринки та крамнички в переддень свята заповнені різочками — кольоровими, оздобленими, прикрашеними блискітками, але різочками.

Цього року мій п’ятирічний син дуже погано спав проти ночі на Миколая, переймався, що той принесе різочку, навіть плакав, адже він не завжди буває чемним і знає про це. Наші завіряння не допомагали, дитя тривожилося й не могло заснути. Він не вірив у те, що Миколай любить усіх діток і прощає їм дрібні вередульства; не приймав аргументів, що всі діти час від часу вередують, але вони все одно хороші та люблені; навіть коли я зізналася, що теж бувала нечемною, але все одно отримувала подарунки, не повірив. Довелося згадувати його хороші справи та вчинки останнього часу: дав можливість виспатись зранку, піклувався, коли в мене болів живіт, говорив приємності та цілував перед сном, допомагав нести пакет з магазину та вішати білизну, прибирав в кімнаті, переніс гілку з дороги, яка заважала пройти... Лише тоді, переконавшись, що він і справді хороший та чемний, заснув.

Із моєю дитиною відбулося те саме, що й з Теодором, героєм цієї теми: вони обидва відчули, що їх не люблять, якщо вони не відповідають певним вимогам. І якщо мій син Богдан, незважаючи на весь свій досвід, досвід бути любленим, навіть коли нечемний, все одно переймався і страждав, то що тоді відбувається в душі Тео, який повсяк­час почувається невгодним — поганим, нечемним, неприйнятим? Так, Тео живе в дуже суперечливому світі. З одного боку, якщо він слухняний та не створює проблем і прикрощів, його просто не помічають, адже мама втомлена та заклопотана, а у тітки та бабусі, крім нього, ще двійко дітей-онуків. Саме тому епізоди затишшя для дорослих в його родині є винятковою можливістю передихнути та перепочити. У цей час ніхто не думає сказати Теодорові «молодець» або «пишаюсь тобою», бо сил говорити особливо й немає. Коли ж хлопчик таки отримує увагу, то це переважно зітхання, окрики, тужні примовляння та різки. Виходить, що маленький Тео або не зауважений, або караний. У нього просто немає досвіду бути ні любленим, ні прийнятим.

Відомий жарт про те, що ми любимо дітей, коли вони сплять, насправді дуже гіркий. Адже він про те, як важко проявляти любов і терплячість до активної, невгамовної, подекуди впертої істоти, від якої купа запитань і незручностей. Наш ритм життя, необхідність важко й багато працювати, аби задовольнити потреби родини, мінімум ресурсів у повсякденному житті призводять до того, що вдома ми прагнемо тиші та спокою, а діти — це щось зовсім протилежне. На жаль, вони мало знають про наші нічні цілунки у їхні сонні чола. Вони потребують любові, прийняття та визнання своєї цінності тоді, коли можуть це відчути. Батьки часто жаліються, що втрачають доступ до своїх дітей-підлітків, що ті закриваються у кімнатах і геть нічим не діляться. Що ж, вони ж просто роблять те, про що їх просили все дитинство до того: «Не заважай!», «Дай доробити справи!», «Іди пограйся в свою кімнату!», «Можеш помовчати хоч хвилину?!» Вони — діти, яких любили, коли ті сплять.

Якось моя колега прийшла на роботу розчулена тим, що її син-першокласник сказав: «Мамо, я люблю тебе, навіть коли ти кричиш!» Вона сама часто говорила йому подібне, пояснювала, що й коли він вередує, і коли не слухається, і коли відмовляється вчасно засинати, і коли засиджується за ноутбуком, вона все одно любить його. Їй може не подобатися те, що він робить або як поводиться, але його, свого синочка, вона любить завжди. Мені дуже близька ця історія, адже вона про те, що ми маємо прищепити своїм дітям, — глибоку впевненість у тому, що ми любимо їх завжди і будь-якими. Нам можуть не подобатись їхні вчинки, нас можуть засмучувати їхні шкільні оцінки, ми можемо не погоджуватися з тим, що вони їдять або вдягають, ми навіть можемо дратуватись чи підвищувати голос, але любимо своїх дітей завжди.

Я попросила Теодорову маму робити кілька простих речей. Перше — щоденно цілувати й обіймати сина зранку (будити поцілунком) та ввечері, перед сном. Робити це обов’язково щодня, незважаючи на витівки та збитки. Друге — забути про «божу кару» та інше на його адресу і сварити лише вчинки, не зачіпаючи особистість хлопчика, і тим більше забути будь-які бідкання про недоречність його існування — дитина має бути певна, що їй раді в цьому світі. Третє — хоча б раз на тиждень робити щось разом: гуляти, малювати, стрибати… бодай щось, щоб творило спільний простір і давало відчуття бути разом.

Поміркуємо над тим, як все ж таки реагувати на неприйнятну дитячу поведінку в той спосіб, щоб не зашкодити реа­лізації потреби в безумовній любові та прийнятті. Адже діти вередують і роблять багато такого, що виходить за межі дозволеного, вони можуть не лише плакати, а й проявляти агресію, ображати інших, битися, псувати речі. Почнемо з трьох китів, на яких тримається любов до вередунів, — зрозуміти, прийняти та допомогти. Перше — завжди й всюди ми маємо виходити з презумпції наявності вагомої причини для поганої поведінки. Ідеться про те, що будь-яка поведінка дитини має причину й про цю причину ми маємо дізнатися — розпитати, вгадати, випитати в друзів чи вчителів. Головне — зрозуміти, хто або що викликав негативні реакції дитини. Друге — прийняти дитину з усім її негативом. У схематерапії, одному з сучасних психотерапевтичних підходів, є техніка, яка має назву «вентиляція злості». Психотерапевтів учать, що працювати з людиною, яка має негативні емоції й відповідно поводиться, неможливо, а тому перше, що має зробити психотерапевт, — допомогти цій людині звільнитися від негативу, при цьому не сприймати його на свою адресу, а спокійно вислухати всі претензії та скарги, не відкидаючи людини. Так само і ми маємо прийняти малюка з усім його вередульством, бо якщо не зробимо цього, заборонимо, то негативні емоції лише накопичяться, а можливість контакту зникне. Третє — допомогти: втішити та показати спосіб, у який проблему можна розв’язати, а ще навчити переживати неприємності більш конструктивно, навчити, зокрема, і безпечному прояву почуттів.

Головний рецепт, про який я вже згадувала і, певно, згадаю ще не раз, — навчити дітей говорити про свої проблеми, перетворювати негативні почуття на слова. Біль, виражений словами, м’якшає, проблема, виражена у словах, видається менш гострою й такою, що має вирішення.

Одне з надважливих батьківських завдань — любити дітей вередливими й незручними. А святий Миколай нехай нікому й ніколи не приносить різочок батьківськими руками, бо це розхитує віру в себе, дорослих та безумовну любов!

  Дозволяти бути собою та бачити сильні сторони

Лесі дванадцять, і вона тиха та непримітна і поведінкою, і одягом. Учителі, перевіряючи присутність дітей у класі, не раз ставили дівчинці «енку», адже Лесин голос ледве чути. Рядок проти її імені в журналі поплямований коректором, адже повсякчас необхідно замальовувати поставлені «енки» після того, як хтось з однокласників вигукує: «Є вона, є!»

Навчається Леся непогано. Загалом вона вчить і читає, напевно, більше, ніж усі діти з її класу разом, але ніколи не підносить руку, коли запитують: «Хто знає?» Якщо ж її запитують прямо, то, звісно, встає і відповідає, але та відповідь зазвичай така тиха й непримітна, що її або недочують, або не зрозуміють і поставлять щось невизначене між «вісім» та «десять». Класний керівник так і говорить дівчинці: «Упевнена, що ти знаєш більше ніж на “сім”, але ж як почути?» — і ставить те саме більше. Кращі ж шкільні оцінки Леся здобуває в письмових роботах і тішиться тому. Усі знають, що вона любить контрольні, і навіть заздрять їй.

Загалом дівчинка часто ніяковіє та не любить впадати комусь у вічі — ні в школі з вчителями та друзями, ні вдома з родичами, ні в гостях, ні в магазинах… Їй завжди важко давалися домашні віршики на стільцях та виступи в дітсадочку та на шкільних концертах. Найкраще для неї то супермаркети — приглядаєш, що хочеш, береш з полиці, набираєш візочок та йдеш собі до каси. Касирка все просканує й подекуди й слова не мовить — краса, нема запитань, на які треба відповідати, і самій нічого просити та розпитувати не треба.

Мама, тато, рідні — усі не втомлюються повторювати, що такою в нашому світі не вижити! Де наполегливість, нахабність, де вміння відстояти своє?! «Як же ж ти, бідненька?» — поплакує час від часу Лесина бабця. Тато ж вирішив розібратись з усім по-своєму та записав дочку на карате: «Щоб могла і за себе постояти, і в лоба, коли треба, дати». Гіршого покарання для Лесі годі й придумати. Вона загалом любить бути в гурті. Наприклад, з подружками, з якими виплітає диво-прикраси та іграшки з гумових резинок. А тут все інакше — різкі команди, ката, спаринги, стойки, удари. Леся взагалі не розуміє, навіщо це треба? Її ж ніхто ніколи не чіпає, навіть хлопці-розбишаки. Можуть, звісно, щось образливе кинути, але не більше, ніж до усіх. Вона ж ніколи в очі не стрибає, ще й списувати завжди без проблем дозволяє. Леся на карате як гусеня серед маленьких курчат, не знає, куди себе подіти в тому кімоно, — її перевели в молодшу групу, бо не може виконати програму своєї.

«Ти маєш змінитися, інакше не виживеш! — товкмачить їй тато, наполягаючи на продовженні занять. — Такою ти нікому не потрібна!» А ще він викинув усі резинки, і станок, на якому вона плела, і гачки, і навіть наплетені браслети.

Ми завжди прагнемо кращого для своїх дітей. Намагаємося забезпечити їх здоровим харчуванням, якісним одягом, достойною освітою. Обираємо для них книжки, фільми, спортивні гуртки, центри розвитку, санаторії, школи, репетиторів. Ми почуваємося відповідальними за їхнє майбутнє, життєвий успіх та добробут. Ми піклуємося про них і подекуди не знаємо міри.

Хіба можна перебрати з прагненням кращого для власної дитини? Психологи невесело жартують про «заподіяння добра». Це про те, що між прагнути кращого й змушувати до цього кращого насправді є відчутна різниця. Це про межу, біля якої вибір кращого для дитини перетворюється на вибір замість дитини або ще гірше — вибір всупереч бажанням, прагненням, а подекуди і всупереч самій природі дитини. Як далеко ми, батьки, можемо зайти у прагненні кращого для своїх дітей, не порушуючи їх потреб бути собою, бути аутентичними та прийнятими?

Я інколи на зустрічах з батьками прошу кожного пригадати випадок з власного дитинства, коли їхні батьки хотіли кращого, чого вони самі дітьми ніяк не могли збагнути. Прикладів є безліч. Чи не кожен віднаходить згадку, як йому забороняли водити дружбу з кимось не таким, їсти солодке, носити коротке, змушували ходити на скрипку, зубрити математику, копати грядки на городі, носити шапку, вступати до конкретного вишу… Цікаво те, що здебільшого теперішні батьки розуміють та виправ­довують власних: «Я тоді не розумів, що професійний спорт — це шлях в інваліди!», «Якби не тато, я закинула б математику, а який з мене тоді бухгалтер?!», «Завдяки батькам я порядна мати порядної родини і в пелені нікого не принесла…» Що ж, я дякую батькам і їхнім батькам також і прошу поміркувати саме над межею та мірою, для чого розповідаю, наприклад, таку історію.

Якось одна моя клієнтка розказала на сесії про свій особливо щасливий день, день, у якому вона зробила дві речі. По-перше, пішла в меблеву компанію, яка на кілька тижнів прострочила їй доставку замовленого комода, без жодних сварок і особистих образ пояснила менеджеру, що вона відчуває через таку ситуацію, наскільки їй неприємно та прикро, що замість правди й пояснень вона отримує «завтраки» і що вона готова зрозуміти причини затримки і хотіла б їх знати. По-друге, вона придбала вішак і сама склала його — двічі прочитала інструкцію і спокійно та без поспіху скрутила-приладнала всі деталі. Її день зробили зовсім не меблевий менеджер та вішак, а дві прості речі, які вона собі дозволила і які, прагнучи кращого, їй забороняли батьки, — «розводити рюмси» та «лазити черепахою». Повсякчас їй докоряли за те, що вона не може постояти за себе, показували приклади, сварили за те, що називали скигленням, а ще — підганяли: «Чого телишся?», «Не спи — швидше».

Цю історію я розповіла й Лесиним батькам. «То що, нехай так і лишається ні рибою ні м’ясом?» — запитав тато, а мама поклала свою долоню йому на руку, стишуючи. Я його чудово розумію, бо теж хочу, щоб мій син міг відстояти свою думку, заявити про свої потреби та взяти верх в конфлікті. Але також хочу, щоб він знайшов свій зручний саме для нього спосіб відстоювати, заявляти та брати верх. Адже всього цього й справді можна досягти в різний спосіб — і наполегливістю, і перемовинами, і силою, і хитрістю, і поступливістю. Думаю, що Леся також дасть собі раду (зрештою, вона вже це робить) і з друзями, і з шкільними оцінками, і з усім іншим. Усе, що треба, — допомогти знайти її спосіб і вже в ньому щось посилювати та вдосконалювати, саме в тому способі спілкування та взаємодії, який пасує її природі. «Ніхто не йде проти чиєїсь природи. Я ж її ні до чого не змушую, — ображено сказав мені Лесин тато. — Просто хочу, щоб вона виросла щасливою». Що ж, змушувати до щастя — це так по-батьківськи. Звісно, ми хочемо дітям щастя і, зважаючи на власний досвід та помилки, пропонуємо свої рішення та своє уявлення про це щастя і, якщо воно не відповідає дитячому, засмучуємось, дратуємось та наполягаємо на своєму, посилаючись на досвід, якого в нас, звісно, більше.

Поміркуємо, чи можна зробити щасливою, припустимо, сором’язливу дитину, пропонуючи їй роль класної старости, або дитину, яка потребує часу для міркувань, відповідати швидко й не зволікаючи, або вимагаючи від реактивної і непосидючої дитини переписувати книжні сторінки? Запитаєте, як же тоді розвивати здібності, допомогти набути необхідних навичок, посилювати певні сторони? Я б сказала — природовідповідно. Пропонуйте сором’язливим завдання, які додадуть їм впевненості, а не змусять ніяковіти, — наприклад, доручіть відповідальність за маленьку конкретну ділянку роботи. Дозволяйте неквапливим думати і давайте час на рішення, план та дію, а головне — на підготовку, щоб вони почувалися впевнено, коли треба діяти негайно. Створіть для швидких і активних простір, у якому уважність пов’язана зі швидкістю, а не речами, які виключають одна одну. Колись на семінарі відомої танцетерапевта Сьюзі Торторі я зробила для себе відкриття: гіпер­активних дітей доволі легко навчити управлінню емоціями й поведінкою, якщо слідувати за їхньою природою, а не проти неї. Сьюзі брала барабан і пропонувала малюкам рухатися в його ритмі швидко-швидко та зупинятися, коли той замовкає. Спочатку вона вибивала ритм сама, а потім пропонувала це робити малюкам. За певний час непосидючі малюки навчилися не лише зупиняти себе після швидкого руку, але й змогли керувати темпом, змінювати біг на ходу та знову на біг. Але найголовніше: малюки почувалися прийнятими з усією своєю імпульсивністю та рухливістю, і, чи не вперше в їхньому житті, ніхто не вимагав: «Будь уважним, повільним, сядь!» Їм дозволяли рухатися, бігати, а до всього ще й керувати процесом.

Дітям же дуже важливо бути прийнятими такими, які вони є, з усіма їхніми особливостями та невідповідністю нашим очікуванням. Власне, лише так вони зможуть знайти та побудувати своє, а не наше щастя.

Якось я натрапила на психологічну книжку, у якій була ціла глава під назвою «Визначення сильних та слабких сторін вашої дитини». Я зацікавилася, хоча мене трохи й напружила назва, яка наводила на думку, що дитина — наче шафа, яку можна роздивитися з різних боків. Прочитала цю книжку — і видалила її зі своєї електронної бібліотеки. Чого вартували тільки назви розділів: «Як виглядає ваша дитина порівняно з іншими?», «Чи є у вас схема аналізу сильних та слабких сторін дитини?», «Чи маєте ви план виправлення слабких сторін дитини?» До всього книга містила ще й «Оціночну шкалу сильних та слабких сторін вашої дитини». Остаточно добила мене частина під назвою «Робота над слабкими сторонами вашої дитини», у якій було чітко зазначено, що слабкими є ті сторони дитини, які найбільше дратують батьків. Що ж, усе, що нас дратує в наших дітях, є нашими слабкими сторонами. Діти ж з усіх боків чудові, а з деяких — особливі. І ці особливі сторони потребують особливого підходу — уваги та обережності.

Наведу трохи дослідницьких даних. Ще за радянських часів, у які відповідність вимогам та розвиток сильних сторін були дуже важливими, проводили цілу низку досліджень щодо того, чи можуть люди з непідхожими особливостями нервової системи досягти успіху в певних професіях. Ну, наприклад, чи може збудлива людина працювати ювеліром? Стовпи психологічної науки того часу, зокрема Борис Теплов, Євгеній Клімов і Володимир Небиліцин, довели, що за будь-­якого типу нервової діяльності людина може мати значні досягнення й бути успішною в різних професіях. Відмінності будуть лише в тому, наскільки легко їй даватиметься опанування діяльністю та як вона почуватиметься під час її виконання. Зрозуміло, що ювеліру-холерику буде важче, ніж флегматику, він муситиме більше контролювати себе, час від часу потребуватиме відпочинку та переключення, можливо, матиме триваліші перерви на обід чи каву і працюватиме трохи довше над виробом, ніж його колега з більш стійкою нервовою системою. При цьому наш швидкий ювелір матиме й низку переваг, зокрема, саме завдяки особливостям своєї нервової системи йому можуть спасти на думку випадкові асоціації, які наштовхнуть на рідкісне оздоблення прикраси. Загалом дослідники довели, що є дуже мало професій, які потребують від людей якихось специфічних особливостей і є недоступними для інших. Таких професій всього два відсотки від усієї кількості, і належить до них, наприклад, така рідкісна, як дегустатор парфумів.

Особисто я, як мама маленького хлопчика, побачила межу між тим, коли я просто радила корисніше та краще своєму синові та коли заступила на територію, порушуючи його потреби в автентичності, потреби бути собою, у такому нашому нещодавньому діалозі: «Богдасику! Не бери сумку, вона незручна, візьми наплічник — так краще!» — «Я не хочу твого “краще”, мамо!»

Межа батьківського прагнення кращого для власних дітей там, де ризикує з’явитись заборона на автентичність, заборона бути собою та вимога до кардинальних змін, фактично вимога до насилля над власною природою. І звісно, ми можемо стимулювати дитину займатися музикою чи математикою, шукати шляхи, у які це б приносило їй задоволення та радість. Це може бути і корисно, і добре, так само як і тепла шапка взимку. Навряд чи варто змушувати до скрипальства завзятого футболіста, до точних наук — юного поета, а от щодо шапки — тут, звісно, без варіантів, єдине що — краще придбати таку, яку схочеться носити без жодного насильства над собою. Щодо того, чи можуть бути футболісти скрипалями, теж не все так однозначно, бо одне іншому може не заважати і не суперечити. Ідеться швидше про чутливість до сильних дитячих сторін та їхню підтримку. Не варто пропонувати, змушувати та вимагати того, що геть не йде, не приймається, завдає сильного дискомфорту та викликає опір.

  Як укріпити віру в свої можливості

Задоволення психологічних потреб в компетентності та самостійності стимулює дітей вірити у власні сили, формує в них переконання, що з будь-якою проблемою вони можуть впоратись, а будь-яка діяльність їм до снаги. Діти, чиї батьки заохочували їхню самостійність, дозволяли пробувати нове, експериментувати, помилятися та виправляти помилки, вміють цінувати свої досягнення, готові до прийняття й втілення автономних рішень, а ще не приймають поразок та не складають рук від безсилля, оскільки мають переконання, що все можна виправити та здолати. Компетентними та самостійними почуваються діти, яким дозволяють приймати власні рішення та реалізовувати їх, діти, які мають відчуття «мені це вдалось», діти, які мають досвід успішного вирішення проблем та власних досягнень.

Віра в себе складається з досвіду самостійності та компетентності, вона починається з маленьких успіхів, спирається на вміння долати перешкоди й виправляти помилки та підживлюється підтримкою з боку важливих осіб. Звісно, це лише базовий рецепт і до нього можна додавати і додавати інгредієнти, однак основні складові лишаються незмінними. Для того аби бути впевненим у собі, вірити у власні сили та вільно йти до мети, діти і дорослі мають почувати себе самостійними та компетентними в тому, що вони роблять.

У межах однієї з відомих психологічних теорій — теорії самодетермінації Едварда Десі та Річарда Райєна — доводиться, що людина здатна реалізувати себе передусім тоді, коли є самодетермінованою, такою, що має можливість робити вибір, сама визначати напрямок свого руху, вирішує, що та як робити, контролює процес, сама приймає рішення і реалізовує їх. Десі та Райєн зі своїми колегами провели безліч експериментів, у яких порівнювали людей за тим, є чи немає в них можливості бути самодетермінованими. Вчені зі своїми колегами вивчали студентів, які можуть і не можуть самостійно приймати рішення щодо відвідування занять; досліджували працівників, які мають та не мають можливості вільно розподіляти свій робочий час і обирати послідовність завдань; проводили тести з дітлахами, яким давали й обмежували можливість вибору іграшок, часу для гри та іншого. У кожному випадку більше задоволення від діяльності та вищу мотивацію цієї діяльності мають люди, які можуть самі контролювати процес та мають вибір.

Якщо розкласти слово «самодетермінація» на дві кореневі частини, то зі змістом першої все зрозуміло: ідеться про те, що людина сама, без примусу чи вказівки, обирає, робити щось чи ні. Друга з латини перекладається як «межі, визначення, причина». Разом ідеться про те, що людина може сама встановлювати собі межі, визначати напрямок руху, бути причиною свого життя та діяльності. Можливо це лише тоді, коли в дитинстві були створені умови для такого самоспричинення, умови для розвитку свободи вибору.

На жаль, багато хто з нас і досі не довіряє собі у прийнятті життєво важливих рішень, оскільки завжди звик орієнтуватися на думку інших — мудріших, досвіченіших, тих, хто краще знає й більше вміє. Те саме і в конкретній діяльності та оцінці її результатів. Сумно бачити, як діти, а згодом і дорослі не можуть визначити, наскільки добрим є те, що вони зробили, без сторонньої оцінки. І так само як малюк тягне щойно сконструйований будинок, щоб почути, що він чудовий, дорослий не здатен визначити сам, чи є гарною намальована ним картина, чи є цікавим написаний текст, красивою — обрана сукня. Про це мають сказати інші, і тільки тоді виникне відчуття, що я роблю щось гарне, достойне, цінне, що роблю це правильно і що я — молодець. Те, про що я пишу зараз, має назву «відчуття компетентності» — переконання щодо того, що я роблю щось правильно, цілком задовільно, розумію, що роблю, і можу сам оцінити і процес, і результат.

Абсолютно нормальним є те, що інші люди оцінюють результати нашої діяльності, висловлюють свою думку, хвалять або роблять зауваження. Інакше нам нема звідки взяти ті самі критерії для оцінки чи визначення якості. Проб­лема подекуди в тому, що ця функція так і закріп­люється за іншими, не передається в дитячі, а потім і дорослі руки, не переростає в самодетермінацію та компетентність. Останнє слово також має в своєму складі «само», бо перекладається з латини як обізнаність людини в чомусь, її знання та досвід. Ідеться про власний досвід і само­обізнаність. Так от, на жаль, дехто з нас, виростаючи, так і не вірить у те, що він може сам приймати рішення, визначати доцільність своїх дій і оцінювати результат.

Власне іще одна річ, через яку дорослі вкрай необхідні дітям, — це навчити їх бути самостійними, компетентними, дати їм відчуття успіху та поціновування їхніх досягнень. Іншими словами, ми маємо показати як, пояснити, чому саме так, і відійти вбік, щоб не заважати. За кожної невдачі наша задача не бігти все робити замість милого чада, але й не стояти в очікуванні, доки здолає сам. Цей цикл може бути довгим, однак колись ми побачимо, як дитина, помилившись, оговтується, заспокоює себе, дістає нових навичок і знову йде до мети. Власне, тоді можна бути певним: вона не втратить віри в свої можливості, бо самостійна та знає, як набути компетентності в тому, що робить.

  Стимулювати самостійність

Ромчиків тато часто жартує, що хотів би помінятись з сином місцями. Бо в того немає жодних проб­лем. Не треба думати, що їсти, що надягати, якими іграшками гратися, коли гуляти. Адже всі і все роб­лять за нього. Навіть мультик і той обирають, щоб був цікавим та корисним. А ще тато щиро дивується, що Ромчик пручається цьому. «Насолоджуйся, дурнику! — каже він малому. — Скоро будеш, як я, лише мріяти, щоб хтось щось зробив за тебе. А ні, усе сам!»

Ромі сім, і він не розуміє, чому не може сам обирати мультики і чому йому так заздрить тато. Хлопчик хоче малювати не пастеллю (яка більше придатна для дитячої руки), а маркерами, до того ж не ма­лювати (бо це розвиває художній смак), а розмальовувати та просто креслити. Він хоче на футбол з другом зі школи, а не на танці (які є корисними для хребта та постави), хоче читати комікси, а не слухати, як мама читає книжки (у яких є добрий приклад для наслідування). Хоче лягати спати, коли забажає, а не о дев’ятій (бо так забезпечується 10-годинний сон), хоче ходити до школи в кросівках, а не в ортопедичних туфлях (які запобігають плоскостопості).

Батьки довго терпіли Ромчикове «не хочу» і «не буду», мама намагалася все пояснювати й переконувати, але тато не витримав такої впертості та закрив сина в кімнаті на кілька годин, щоб знав, чого хотіти. Після цього Рома втік. Сам тролейбусом доїхав до бабусиної сестри на інший кінець міста, набрехав, що його побили, і попросив не казати, що він тут. Тітка, звісно ж, не витримала і зателефонувала. Ромчика в той же вечір забрали додому. Мама плакала, а тато знову почав виказувати своє нерозуміння синової поведінки і розповідати про свої мрії помінятися з ним місцями. Як покарати за цей вчинок Рому, батьки так і не придумали, тож вирішили показати психологу.

Весь текст у дужках у цій історії — це пояснення мами, чому саме вона змушує сина до його «не хочу» та чому він власне має хотіти. Ми знову прийшли до традиційного «батьки знають, як краще» та «хотіти шкідливо». Однак річ у тім, що самостійність, а тим більше самодетермінація як здатність самому спричинювати своє життя, починається з хотіння та з дозволу мати те, що хочеш, або хоча б з дозволу хотіти.

Отже, як допомогти дитині стати самостійною та навіщо це потрібно вже в період, коли діти ще малюки та можуть наробити помилок цією самою самостійністю? Про кризу трьох років як кризу самостійності пишуть та говорять багато. Найперше її пов’язують з розвитком свідомості, усвідомленням власного «Я» та власних бажань. Потім згадують про кризу шести як адаптацію до шкільних вимог, потім про підліткову кризу як конфлікт між дитинством і дорослістю. Чому ж власне кризи? Чому не можна усвідомити власне «Я», пристосуватися до нових вимог чи перейти у дорослість спокійно та без проблем?

Кризу як таку створюємо для дітлахів саме ми, дорослі, своїм наполегливим прагненням зробити як краще, швидше та правильніше для дитини, з цією самою дитиною особ­ливо не рахуючись. Спостерігаючи за власним сином, за своїми маленькими клієнтами та розпитуючи їхніх мам, я зауважила дві цікаві речі: по-перше, стрибкам у розвитку самостійності завжди передують своєрідні кризи — вередульста, неслухняність, протести, відмови слухатись та ігнорування прохань; по-друге, те, як батьки та інші дорослі поводять себе з дітьми в кризовий період, як реагують на неслух та які стратегії взаємодії пропонують, так чи інакше впливає на зміст цього самого «стрибка у розвитку», на навички, що розвиваються в дітей, на зміст їхніх міркувань, на їхнє ставлення до себе та інших. Справа в тому, що діти повсякчас стикаються з потребами самостійного вирішення все нових і нових задач. Це може бути що завгодно: лишитися в садочку, відстояти право на пізнє засинання, залишитися вдома, навчитися збирати речі до школи, протистояти кривдникам і багато-багато іншого. Достатніх навичок та ефективних стратегій вистачає не завжди, а ми, дорослі, натомість завжди маємо й пропонуємо готові варіанти (часто ці варіанти є, як кажуть, без варіантів). Дитина ж прагне зробити все сама, і саме тому приходять «кризи». Дитина протестує, ігнорує, вимагає, кричить, використовує всі способи вирішення проблеми. Наша задача — набратися сил і терпіння… і запропонувати способи дій, які, по-перше, не утискають самостійності, а по-друге, є прийнятними для всіх.

Вікові ж кризи є такими гострими, бо пов’язані з цілою купою навичок самостійності, які треба опанувати в певному віці. У такий спосіб кожна криза — це намагання відстояти свою територію, вибороти своє право на самостійність у дорослих, які знають, як правильно та краще. Звісно, більшість наших рішень є вірними, однак з дітьми їх краще реалізовувати з огляду на поради, які пишуть на сторінках жіночих журналів у рубриках «Як утримати чоловіка». Дитина має бути переконана, що рішення належить їй, що це саме вона захотіла щось зробити, з’їсти, кудись піти, щось вивчити, причому чим далі, тим менше батьківської волі має бути в цих рішеннях.

Загалом щоразу ми маємо справу з так званими кризами хотіння. Діти хочуть чогось, чого не можуть досягти, бо ми їм не даємо такої можливості. У три — вдягати шкарпетки п’ятками догори, у шість — бігати на перервах до сьомого поту, у п’ятнадцять — цілуватися під дверима до опівночі. Власне, є родини, у яких кризи не минають, і, як не дивно, це добре. Це свідчить про те, що дитина не здається в своїх намаганнях звільнитися від пильного батьків­ського ока та міцних рук.

Загалом, може бути кілька кризових сценаріїв. Перший, найкращий, у якому батьки, збагнувши, що від дитячої самостійності нікуди не дінешся, здаються і дозволяють пробувати. І це не має бути все і відразу, спочатку хоча б шкарпетки. Тоді дитина, переконавшись, що на її самодетермінацію ніхто не зазіхає, та відвоювавши право ходити догори дригом, заспокоюється до наступних заборон. Мудрість батьківської поведінки в тому, що, по-перше, є дозвіл на самостійність, а по-друге, дозвіл на самостійне виправлення наслідків самостійності, який породжує компетентність. Одна справа вибороти право робити щось самому, інша — дістати навичок робити це якісно та виправляти помилки.

Другий сценарій, найпоширеніший, — це коли дорослі час від часу зазіхають на дитячу самостійність, боротьба триває постійно і з перемінним успіхом і часто виходить далеко за межі дитинства, коли батьки продовжують контролювати дорослих дітей. Тут, власне, є досвід вибореної самостійності, але вона доволі хитка. Адже, ледь перечепишся, відразу наштрикуєшся на «Я ж казала!» і «Треба було слухатися!» та почуваєшся незграбним, не дуже розумним і зовсім некомпетентним. Тож часто діти, які ростуть в таких умовах, приймають для себе рішення не напружуватися, аби не почуватися винними після невдач, вони втрачають віру в свої сили, перестають пробувати нове й звужують простір самодетермінації лише до добре знаних, передбачуваних та схвалюваних речей. Це ніби й добре, бо стабільно, але це гальмує творчість, звужує життєві межі та сильно розхитує віру в те, що після падіння можна піднятися та рухатися далі.

Найгірший сценарій, коли повітря самостійності перекривається зовсім. І гіперопіка та гіперконтроль як прагнення все і завжди вирішувати за дитину їй на благо ніколи благом не обертаються. Батьки Ромчика, героя цієї теми, на жаль, ризикують піти саме цим шляхом. Мама — наполегливо й непереборно прагнучи кращого, кориснішого, розвивального; тато — підігруючи жартами та здійснюючи виховний тиск на дитячі пручання. Ромчик бореться, і це добре. Мій висновок про те, що з дитиною все гаразд, з одного боку, заспокоїв, а з іншого — здивував батьків. Мама таки пішла на компроміс, і в хлопця до пастелі додалися маркери (хоча й водяні), йому купили розмальовки (хоча і антистрес), дозволили ходити на футбол (лише раз на ти­ждень) та самому читати комікси (кілька сторінок перед справжніми книжками). Однак Ромчик так і не виборов право лягати пізніше та щоденно ходити в кросівках, але я вірю в нього.

Загалом стимулювати самостійність можна в різний спосіб. Зокрема, важливо не забороняти спроб робити будь-що, що не несе шкоди дитині та оточенню. Наприклад, чому не можна лягати о десятій, замість дев’ятої, якщо цю годину дитина все одно не спить, а розмірковує над несправедливістю раннього вкладання? Чому не можна говорити видуманою мовою, ходити задом наперед, вдягатись по-своєму, нехай і безглуздо, лишитись на ніч у друга, заплести афрокосички? Тому що нам, дорослим, це не подобається, здається недоречним, дивним, неправильним? Не думаю, що це достатня причина, щоб заблокувати прагнення до самодетермінації, відбити бажання бути причиною свого життя, управляти ним та, зрештою, вірити в себе.

Звісно, якщо щось із чадових прагнень може істотно зашкодити йому самому або завдати непоправної шкоди іншим, то діяти треба інакше. Але і тут головний принцип не заборона, а дозвіл з пошуком шляхів уникнення збитків. Напевно, у всіх нас є історія про кидання бомбочок з водою, зроблених з розірваних повітряних кульок або пакетиків, на голови перехожим — жах! Але ж як класно вони летять! А як лопають! От чому б не влаштувати гру в прицільне потрапляння в намальовану крейдою мішень, звісно, після того, як вибачення постраждалим будуть принесені, а ризики усвідомлені.

Варто радіти й усіляко підтримувати, якщо дитина прагне робити сама щось неігрове, пов’язане з побутом, працею чи навчанням — зав’язувати шнурки, мити посуд, пилососити, долучитись до ремонту авто, допомогти розпланувати сімейний бюджет. Звісно, ми, дорослі, усе це зробимо і швидше, і краще, і взагалі, це не дитячі справи, але це стимулює самостійність, дозволяє відчути себе важливим, повірити в те, що я теж можу як мама, тато, як дорослий.

Радість і коли дитина починає сама планувати свій день, час на відпочинок та навчання, вирішувати, коли повернеться з прогулянки чи робитиме уроки. Вони це можуть! Треба показати, пояснити, дати відчути на собі, що, наприклад, означає перегуляти, не встигнути із завданнями й отримати двійку. А потім запропонувати вихід, а ще краще знайти його разом, обговорити, скільки варто гуляти, а скільки вчитися, щоб усе було збалансовано. І дозволити контролювати це самому, лише інколи, за потребою, підстраховуючи. Те саме з шкільним домашнім завданням: вони здатні робити його самостійно. Так, дослідження сіднейського професора Річарда Волкера показують, що для найменших дітлахів домашні завдання взагалі шкідливі, бо забирають час на спілкування з батьками, підмінюючи його батьків­ським контролем, для старших же вони корисні лише за умови самостійного їх виконання, лише тоді розвивається самоконтроль, незалежність, впевненість, відповідальність.

Ну і найвищий пілотаж — не чекати криз, а пропонувати бути самостійним, шукати приводи, створювати ситуації для цього. Тобто свідомо провокувати дітей на самодетермінацію. «Ти можеш це зробити сам! Спробуй! Спробуй ще! Я допоможу, якщо буде треба!» А от допомагати треба злегка й непомітно, так щоб дитина переживала не лише свою самостійність, а самостійність успішну. Про це буде далі, а цю тему хочу завершити маленьким нагадуванням. Згадайте вирази облич дітей, коли їм щось вдається вперше зробити самостійно — вони щасливі й натхненні, вони відчувають себе маленькими богами, бо вони щось захотіли й досягли цього самостійно.

  Розвивати компетентність

Тома не любить ані малювати, ані розмальовувати, їй не подобається ліпити ні глиною, ні пластиліном, ні пластиком, який стає твердим у духовці, вона не любить вишивати картинок, їй не цікаво плести ні браслети з резиночок, ні робити бісерні прикраси, ні шити лялькам сукні… Дівчинці не подобається нічого з того, що зазвичай подобається робити дев’ятирічним дівчаткам.

У школі Тома не має улюблених предметів. Вона ніби і вчиться, але якось кволо, мимохіть. Ходить до школи і вертається без жодних емоцій, жодного ентузіазму. А от мультики дивитись — будь-ласка, ну ще з дівчатами бавитись. Але додому їх не докличешся, лише у дворі або в когось у гостях. Взагалі для Томи це дуже типово — завіятись кудись і прийти в останні хвилини дозволеного часу.

Бабуся дуже журиться з цього приводу, адже вдома всі умови і для навчання, і для дозвілля. Тома має власну кімнату, купу іграшок, забав та книжок. Чому її ніщо не цікавить? Бабуся говорить, що в Томи хтось вкрав інтерес до життя, і дуже боїться, що це якийсь психічний розлад, який викликає апатію. Вона думає, що онучці не вистачає якихось гормонів, і вже показувала її психіатру та ендокринологу.

Томина бабуся зневірилась щось змінити, а пробувала вона всього і багато. Наприклад, вона завжди сідає все робити з онукою, завжди показує, як правильно, завжди виправляє, сама бере і малює, ліпить, шиє, вишиває, завжди читає інструкції і вчить Тому бути уважною та ретельною. Вона накупила книжок з малювання і замовила поштою спеціальний яскравий курс у вигляді журналів, які складаються у спільну папку. Вона опанувала Інтернет і постійно скачує звідти та роздруковує усілякі цікавинки. А ще вона завжди робить з Томою домашнє завдання й прагне, щоб зошити онуки були ідеальними. Спочатку вони все роб­лять на чернетках і лише потім переписують у робочі зошити. А вірші! Бабуся завжди допомагає онуці завчити вірш на пам’ять, стежить за тим, наскільки виразно та експресивно вона його декламує, завжди підправляє та показує приклад сама.

Як ви почуваєтесь, коли щось не вдається? А які почуття виникають, якщо хтось загострює на цьому увагу, повсякчас демонструє, як треба було зробити, докучає порадами та нав’язує допомогу? А що відбувається з самопочуттям, коли хтось, у кого, наприклад, більше досвіду чи кращі навички, береться вас вчити, наполегливо та старанно вказуючи на всі дрібні помилки? А як вам постійне порівняння з іншими, кому вдається краще, демонстрація як прикладу їхніх робіт та постійні нагадування про те, що успіх — це наполеглива праця? Власне приблизно так і почуваються наші діти, причому, як це не прикро, почуваються доволі часто. Адже дорослі переважно можуть та вміють краще просто через те, що вони дорослі.

Ми з колегою і за сумісництвом моїм чоловіком ведемо психологічний проект, який має назву «Майстерня подружніх стосунків». Його учасники приходять парами й поодинці для того, щоб навчитися краще розуміти партнера, легше вирішувати конфлікти, підтримувати одне одного та не зачіпати болючих мозолів, у тому числі й натоптаних у дитинстві. Усі ці задачі, крім іншого, передбачають і те, що учасники мають зрозуміти, що таке психологічні потреби та як їхнє задоволення чи занедбання в дитинстві відбилось у власному житті, житті партнера та спільному житті.

Цікаво, що потреба в компетентності, точніше нехтування нею з боку батьків у дитинстві, традиційно виявляється найприкрішим відкриттям для чоловічої аудиторії нашого проекту. Чи не кожен згадує, як тато не дозволяв користуватись інструментами, допомагати з ремонтом машин, будівництвом дачі, не брав з собою на роботу, а якщо брав, то забороняв наближатися до свого робочого інвентарю. Хтось найбільше в світі мріяв почистити дідусеву рушницю, хтось — скористатися татовим паяльником, комусь кортіло допомогти у столярній майстерні, ще котрийсь найбільше в світі мріяв замісити гіпс — нічого не можна було робити через те, що ще маленькі, невмілі, можуть зламати, попсувати, нашкодити. От і зараз, говорять про себе ці чоловіки, вони не завжди беруться за щось нове і складне саме тому, що над ними висить невпевненість, сто разів закарбована заборонами робити щось, що, як здавалося іншим, їм було не до снаги.

Загалом почуватись компетентним: обізнаним, досвідченим, вмілим, розумним, авторитетним в тому, що ти робиш, — наріжний камінь віри у власні сили. Компетентність дає відчуття не лише «Я молодець!», але й впевненість «Я можу!» та силу «Я впораюсь!». Відсутність компетентності забирає все це, лишаючи недооцінку себе, власних сил та можливостей. Компетентність є ключем, який відкриває двері у світ, де помилки не є вироком, а лише стартом для розвитку нових навичок. «Не кажи — не вмію, а кажи — навчуся», — говорить мій маленький син, і я вдячна його виховательці за цю мудру сентенцію.

Власне, некомпетентність ніколи не може бути остаточною, бо це лише точка для розвитку своїх можливостей та умінь, для набуття знань та навичок. Діти, які мають досвід бути компетентними та цінованими за це, з легкістю сприймають саме таку формулу і будь-що, чого вони не знають або не вміють, сприймають як можливості для подальшого розвитку, проб та експериментів. Пам’ятаєте анекдот: «Ви вмієте грати на фортепіано?» — «Не знаю, не пробував!» Така позиція не лише стимулює віру в себе — вона підтримує пізнавальний інтерес, адже розуміти, що ти чогось не вмієш і можеш цього навчитися, робить процес навчання цікавим та захопливим. Тоді як інше сприйняття ситуації, яке, наприклад, має Тома через надмірну старанність своєї бабусі, навпаки, робить дітей безініціативними та апатичними до процесу засвоєння нового. Діти замість передчуття нових знань та навичок мають стійке відчуття невдачі та власної безталанності, безрукості, нерозумності.

Батьки, вчителі, тренери мають сприяти тому, аби ті почувались компетентними. Для початку варто радіти та підкреслювати кожне досягнення, кожну нову навичку чи вміння. І не має значення, чи ця навичка досконала та відповідає кращим класичним зразкам, головне, що вона з’явилася. Власне, найбільшим ризиком для відчуття компетентності є порівняння з іншим та прагнення відразу все виправити відповідно до зразка. Діти, яким постійно дошкуляють тим, що «У Сергія краще виходить!» або «Дивись на зразок!», постійно носять з собою щось на зразок психологічного ростоміру або ваг, які повсякчас вказують на «недотягуєш» та «недобираєш». Дитина має відчувати не те, що вона недотягує до інших, а те, що вона щоразу робить щось краще і краще за попередній, випереджує себе саму. Тож сприятливим для розвитку компетентності є порівняння себе з собою та відчуття розвитку і прогресу. На жаль, маленька Тома не мала такої можливості, вона завжди відчувала, що недотягує до зразків та до того, що знає і вміє бабуся.

Також варто помічати будь-який прогрес у дитячому розвитку, називати та підкреслювати його, вказуючи на конкретні риси та деталі: «Ти намалював гарні віти у ялинки», «Твій твір цього разу дуже захопливий, таке враження, що бачиш події на власні очі», «Сьогодні на тренуванні ти був особливо наполегливим і тобі гарно вдалися стрибки». А ще треба вчити саму дитину помічати та відмічати те, що вона робить. Навичка відстежувати власний розвиток є основою компетентності. Якщо вона засвоєна, то навіть у найскладніших ситуаціях дитина бачитиме, що їй вдалося, та віритиме в себе. Недоліки та хиби вона сприйматиме як точки для зростання, ті навички, які треба покращити, знання, які необхідно поповнити.

Крім підкреслювати та вчити бачити успіхи, важливо й допомогти збагнути, що ще варто зробити для розвитку знань та навичок. І це також складова компетентності — бачити, чого не вистачає, і мати можливість знайти шлях для саморозвитку. Тут важливо накреслити план, і цей план має спиратися на думки: «Що я можу покращити та в який спосіб?», «Що можу зробити інакше?», «Які ще є варіанти?» І саме тут корисним є порівняння себе з іншими. Хочу зауважити, що порівняння загалом неможливо уникнути та, власне, і не потрібно. Ідеться не про порівняння за зразком «Ти гірший, ніж хтось», а про геть інше, його формула: «Чому я можу навчитися в іншого?» Інші люди є для нас джерелом нових стратегій, знань, способів мислення та взаємодії. Ми змінюємося, ростемо та розвиваємося саме завдяки запозиченню, адаптації та творчій переробці того, що беремо в інших. Допомогти своїм дітям вчитись компетентності у інших — вища майстерність.

Одного разу я спостерігала ситуацію, що відбувалася на майданчику в дитсадку. Увечері дітлахів різного віку звели до чергової виховательки, яка намагалась усім знайти заняття та запропонувала дітям ходити по такій собі дерев’яній гімнастичній колоді, яка стояла на ніжках десь півметра від землі. Малюк років трьох-чотирьох із заздрістю спостерігав за старшими, які без жодної допомоги стрибали, бігли та зістрибували з цієї колоди. Передчуваючи, що йому таке не вдасться, він гірко розплакався. Вихователька підійшла до нього і, замість втішати чи журити, запитала: «Хочеш так само?» Малюк гірко кивнув і заходився ще більше. «Думаєш, не зможеш?» Тут я вже думала, що його ніколи не втішити. «Давай подивимось, що можна зробити, щоб ти зміг.» Малюк трохи стишився, а вихователька підійшла до колоди і попросила старшого хлопчика: «Покажи, як ти це робиш». За кілька хвилин всі дітлахи хто порадами, хто підштовхуванням, хто власним прикладом допомагав маленькому плаксію залізти на ту осоружну колоду. І зрештою вийшло. Спочатку підставили камінець, а потім старший показав, як правильно задирати ногу. Коли нарешті за малюком прийшла мама, він, підстрибуючи й захлинаючись від вражень, побіг до неї зі словами: «Подивись, як я можу, як дорослий!»

Важливо ще одне: ніколи не робити за малюків те, що вони можуть зробити самі, нехай не ідеально, нехай не за зразком, нехай з загубленими та попсованими деталями, але самі. Прочитаєте цей розділ і подивіться на свою шафу, чи не стоїть високо на ній «лего»-корабель, а може, модель літака, а може, порцелянова лялька — щось подароване вашій дитині та зібране, складене, причепурене (звісно, за зразком і за правилами) вами самими. Щось таке, чим вона мріє гратися, з чим хоче експериментувати, щодо чого так і тягнуться її руки та думки. У моєму дитинстві це були закриті на ключ у письмовому столі чудові акварелі, які пахкотіли гірким медом з ваніллю.

Альберт Бандура, психолог українського походження зі світовим ім’ям, провів цілу низку досліджень, на основі яких побудував свою концепцію самоефективності. Він довів, що людина, яка вірить в ефективність власних дій та чекає на успіх своєї діяльності, не така тривожна, наполегливіша, на схильна до депресії та здатна досягти значних успіхів у навчанні. А один з перших простеньких експериментів, який лежить в основі концепції, виглядав так: дітям з однаковим рівнем розвитку здібностей запропонували задачу, яку неможливо розв’язати. Дітей поділили на дві групи й одним сказали, що задача надзвичайно складна і що вони навряд чи впораються з нею, іншим повідомили, що задача простенька і що вчитель не сумнівається в своїх підопічних. Дітлахи першої групи швидко впали в безнадію та відмовились працювати; інші ж боролися до останнього, і дехто навіть спромігся дати відповідь (помилкову, але креативну).

Повертаючись до маленької Томи, зауважу, що вона, на жаль, компетентною не почувалася. Ми працювали втрьох: я, Тома і бабуся — і виявилося, що дівчинка насправді дуже любить малювати, ліпити, вишивати, плести й шити. А найцікавіше, що сукні для ляльок їй вдаються значно краще, ніж бабусі.

  Створювати ситуації успіху

Матвійко — невдаха. Хлопчик впевнений у цьому, і його важко переконати в протилежному. Він думає, що його хтось зачаклував або й того гірше — зурочив. І доказів у нього більше ніж досить. Якщо не ви­вчив тему — викличуть до дошки або дадуть контрольну. Якщо вивчив — захворіє вчитель і замінять урок. Якщо куплять іграшку, то буде китайською підробкою. Раптом виберуться з батьками на мо­ре — підніметься шторм, вода засмітиться, стане холодною й набереться медуз. Задумає відіспатися на вихідних — сусіди почнуть ремонт. Навіть цуцик, якого йому купили як справжнього породистого, виявився двіртер’єром та ще й пошматував бібліо­течні книжки.

Мама вважає, що рок висить над всією їхньою родиною, але Матвійкові, звісно, дістається найбільше. Що поробиш — найменший у роду! І чого тільки не робили — яйцями катали, до цілющого джерела возили, свічки регулярно ставлять за здоров’я. Психолог — остання надія, хоч і мало віриться.

В їхній родині — усім не щастить. Сама мама все життя пропрацювала медсестрою-лаборантом в дитячій поліклініці. Стільки горя бачила — і діток хворих, і батьків у відчаї. Її, може, на роботі й поважають, але хіба ту повагу видно? Так, кілька разів за кошт профспілки путівки давали, інколи премії, ну і ще там усілякі можливості дітей кращим лікарям показати чи масажі зробити. Але то і не везіння зовсім — просто люди жаліють. Тато теж все життя у важкій роботі. Ніби й автомайстер, і навіть патенти на свої винаходи має, але то так — пусті забавки, щоб трохи самолюбство потішити. От і малий так само: ніби й кмітливий, і працьовитий, але не помічає його ніхто, не виділяє. Ну, може, трохи класний керівник, от на шахи радить віддати. Але яка користь з тих шахів? Гросмейстером йому все одно не стати, не з його щастям, тільки мучитиметься, що інші на змагання їздять, перемагають, медалі мають.

Матвійкові дванадцять, і він, як звичайна дитина, вірить, що Гоґвардс існує, але навіть в своїх найпотаємніших мріях він не припускає, що може мати здібності чарівника. Він магл, і нічого з цим не вдієш.

Я вже трохи згадувала про дискурс, середовище значень та смислів, яке нас оточує, у якому ми ростемо, вчимося, працюємо. Звісно, різні люди створюють різний дискурс для своїх дітей. В одних сім’ях ключовим може бути послання «Ти все можеш!», в інших — «Краще перечекати, ніж боротися!», у третіх — «Успіх — це щоденна праця!», ще в одних — «Головне опинитись в потрібному місці в потрібний час!». Родини дідусів та бабусь можуть мати свій, відмінний від батьківської родини дискурс, який при цьому теж впливає на дітей. Садочок та школа з вихователями, вчителями, однокласниками творять свій дискурс; мультики, які дивиться дитина, — свій; комп’ютерні ігри, у які вона грає, — свій; спортивний тренер чи керівник танцювальної команди, — свій; подорожі, конкурси та змагання — свій. Усі ці значення, створені різними людьми, оплутують дітлахів, пропонуючи їм ті чи інші способи світосприйняття. Вони, ніби пазли, будують загальну значеннєву систему, за допомогою якої дитина сприймає світ, себе та інших, інтерпретує події. І їхній вплив буде тим сильнішим, чим значимішими для дитини є стосунки, чим довше вона включена у взаємодію з певними людьми чи якимось контентом (мультики, ігри), чим тіснішим є контакт та сильнішими емоції.

Науковці говорять, що дискурс наче текст і що люди читають цей текст, зчитуючи його значення та занурю­ючись у них, а ще є думка, що вийти з-під влади цього дискурсу дуже складно, бо він оточує тебе з усіх боків, засмоктує і диктує свої значення. А якщо це текст, то зрозуміло, що життя того, хто живе в любовному чи пригодницькому романі, дуже сильно відрізнятиметься від життя тих, хто живе в анекдоті або похмурій драмі.

Джордж Келлі, автор теорії особистісних конструктів, був впевнений, що зрозуміти іншу людину можна, лише вдягнувши на себе, наче другу шкіру, її систему конструктів, тих значень, які конструюють її світ. Тож, щоб зрозуміти дитину, треба збагнути дискурс, у якому вона живе, зануритись, пірнути в нього. І скажу чесно, інколи мені буває моторошно від цього. От розмовляєш з батьками котрогось маленького клієнта і чуєш: «Нічого путнього з нього не вийде!», «Руки з одного місця ростуть!», «Про що не попросиш — усе повз вуха!», «Таке враження, що в роддомі підкинули!». Як подумаю, які саме значення я маю вдягнути на себе, у які конструкти зануритись, щоб збагнути світ цієї дитини…

Власне, Матвійко, герой історії на початку цієї теми, живе у дискурсі невдач. Він не вірить в успіх, бо в нього не вірить його мама, він не вчиться помічати ні досягнення, ні удачі, бо їх не помічають батьки, його світ перетворюється на звичайний попри всі закони розвитку дитячої свідомості. Хоча ні, він все ще вірить у фантазії, казки та міфи, наприклад в «зачаклували» або «зурочили». Вірить, бо не знає про силу дискурсу і не може пояснити ті нещастя, які переслідують його родину інакше.

Надважливим завданням батьків є створювати ситуації успіху для дітей і тим самим будувати дискурс успіху, досягнень, віри в себе та свої можливості. Діти мають жити в добрих казках та романах, історіях, у яких герої вірять в свої сили, досягають успіху та змінюють світ на краще. І найцікавіше, що написати такі історії життя цілком і повністю батькам до снаги.

Найперше — помічаємо успіхи. Щоденність кожної дитини сповнена досягнень, перемог, здобутків, але нам, дорослим, подекуди вони здаються маленькими, навіть крихітними, через що ми не помічаємо їх або не надаємо їм значення. Ну справді, що означає для дорослого величезна жуйкова булька, або власноруч защепнутий ґудзик, або перша рима про любов… Дещо ми не помічаємо через те, що переросли своїх дітей, а от дещо, — нав­паки, через те, що діти обігнали нас. Так, нещодавно я мала розмову з 14-річною дочкою своєї подруги, яка ділилась, що пише спеціальні програми для розв’язання різних математичних задач на сайті, ім’я якого я, звісно, не запам’ятала. Прагнучи показати власну обізнаність, я, замість того щоб похвалити чи сказати, що сама такого не вмію і дивуюсь її здібностям, сказала щось на кшталт: «Це ж можна зробити формулами в екселі…» На що дівчинка зітхнула й відповіла: «Ні, це інше, але довго пояснювати…» Інший приклад: один мій 15-річний клієнт (батьки вважають його замкненим та інфантильним, переживають, що хлопець нічого не вміє і нічим не цікавиться) розказав і показав, як отримати доступ до глибокого Інтернету, невидимих сайтів, прихованих від більшості користувачів.

Крім зауважувати дитячі досягнення, важливо ще й ра­діти їм, пишатись, адже це маленькі кроки у великому зростанні. Ця радість має бути не тихою, а гордість — мовчазною. Варто вільно висловлювати своє захоплення, демонструвати захват, хвалити, підкреслювати, давати відчути успіх. Одна моя доросла клієнтка, маючи гарну освіту, пошану колег і авторитет серед клієнтів, вважала себе невдахою та переймалась, що не робить в житті нічого цінного чи вартісного. Історія її дитинства повна батьківської любові та підтримки, однак в ній нічого немає про успіхи та радість від досягнень. Дорослі завжди були з нею поряд в невдачах, жаліли, співчували, навіть плакали разом та зітхали про несправедливість життя. Єдине, чого не було, — радості за успіхи. У родині всі ніби носили окуляри, через які сприймали тільки прикрощі, а досягнення не бачили, не помічали, не підкреслювали. Навіть червоний диплом чи стажування за кордоном сприймали просто «добре» і вважали звичайною справою, не вартою особливих емоцій.

Отже, помічаємо успіхи, радіємо їм, а ще створюємо, тобто спеціально та навмисне організовуємо дитяче життя так, щоб у ньому були перемоги, здобутки, звитяжні вчинки, звершення й досягнення. Чим менша дитина, тим більше вона цього потребує і, власне, тим легше це зробити.

Тут варто згадати Лева Виготського та його зони актуального й найближчого розвитку. Перша — знання та навички, які вже є у дитини, друга — ті, які дитина вже готова опанувати. Якщо створювати ситуацію успіху в першій зоні, пропонувати ігри та заняття, у яких дитина обізнана і переможе чи досягне успіху, тому що вже не один раз робила це, то, звісно, буде і радість, і інші приємні відчуття. Однак, якщо запропонувати щось таке, з чим вона впорається, але ще такого досвіду не було (наприклад, стати на ковзани, коли вмієш вже їздити на роликах, або сісти на великий велосипед після дитячого, або порахувати за межами сотні, коли вже принцип засвоєний на менших числах), радість буде по­двійною. Однак треба бути обережним, щоб не зайти у зону віддаленого розвитку, туди, де дитина не справиться й не матиме можливостей (навіть за підказки та підтримки дорослого) пережити успіх та перемогу.

Я часто застерігаю батьків, які прагнуть раннього роз­витку своїх малюків, від того, що занадто і, як ви знаєте, не є «здраво». Ніщо так не розхитує дитячу впевненість у собі, як неуспіх без можливості його подолати. Дайте кілька разів поспіль, наприклад, математичне завдання, яке ще не до снаги малюкові, і отримаєте проблему стійкої демотивації вчити ту саму математику. Крім психології невдач, тут присутня ще й фізіологія. Неуспіх, який переживає дитина в якійсь діяльності, супроводжується викидом гормонів стресу. Нервова система працює асоціативно, а це означає, що кожного наступного разу, коли дитина вдається до цієї самої діяльності, організм підкидає їй тих самих гормонів. Подумайте, як, наприклад, ви почуватиметесь під час публічного виступу, якщо вже мали досвід провалу?

Навчити малюків бачити свій успіх — це мистецтво зі своїми секретами, і останній, яким я поділюсь, це їсти слона шматочками. Часто на шляху до великої мети ми маємо багато маленьких перемог, і чим дальша ця мета, тим таких перемог більше. Однак ні ми, ні діти не зважають на них, бо мета затуляє собою всі кроки до неї. Так, замість того щоб радіти засвоєнню нових слів та пишатись, що вже трохи розуміє свинку Пеппу, дитина переймається, що ніяк не вивчить англійську. Те саме з шахами, адже знати, як ходять фігури, теж досягнення; з малюванням — вміти змішувати кольори не менш важливо, ніж малювати щось знайоме; з читанням — короткі слова так само важливі, як і цілі речення… Отже, дуже важливо не лише орієнтувати дитину на успішне досягнення кінцевої мети, а й акцентувати її увагу на проміжних результатах та успіхах.

Один із відомих психологічних експериментів, який показав неоднозначність зв’язку між успіхом та бажанням виконувати діяльність, був проведений Фердинандом Хоппе. Учасникам пропонували картки з завданнями. За правильне виконання нараховували бали, за неправильне ставили «нуль». Після виконання одного завдання людина могла обрати наступне й задати рівень його складності — простіше чи складніше за попереднє. Гіпотеза була очевидною: дослідник передбачав, що після успіху людина обиратиме складніше завдання, а після невдачі — простіше. Виявилося, що деякі учасники попри все обирали складні завдання та наполегливо намагалися їх розв’язати. Ця особ­ливість отримала назву рівня домагань. Ішлося про те, що якщо людина оцінює себе загалом як нездатну до розв’язання складних завдань (занижений рівень домагань), вона, незважаючи на успіх, обиратиме прості; якщо вона загалом вважає себе здібною та готовою вчитись (адекватний рівень домагань), то щоразу обиратиме складнішу задачу після досвіду успішного розв’язання попередніх; якщо, незважаючи на невдачі, людина обирає складні завдання, ідеться про завищений рівень домагань. Цікаві не лише дані експерименту як такого, а й результати опитування його учасників: досліджувані з адекватним рівнем домагань вміють помічати свої успіхи, бачать їх не лише у досягненні якихось великих цілей, а й у проміжних результатах; ті, хто має завищені домагання, орієнтуються переважно на велику мету, вірять в свою кращість, а неуспіхи приписують обставинам і підступам недоброзичливців; ті ж, хто недооцінює свої можливості, не вміють помічати своїх досягнень та мають багато критики на власну адресу.

Успіх — невід’ємна частина щасливого життя. Успіх викидає в нашу кров серотонін, який відповідає за щастя, дофамін, який стимулює мотивацію, ендорфіни, які дарують радість та бадьорість. А якщо забути про гуморальну регуляцію і зосередитися на психології, то успіх додає нам сил рухатись далі, з оптимізмом дивитись у майбутнє й вірити в себе.