Як сформувати стресостійкість у дитини

Піклування про психологічну потребу в повазі та підтримці перш за все впливає на здатність дітей витримувати стрес і переживати складні події. Ця потреба має багато назв, але у своєму змісті всі вони зводяться до теплих та підтримуючих стосунків з близькими людьми — потреба у значимих міжособистісних стосунках, потреба в афіліації, потреба в емоційній близькості. Дитина, яка повсякчас може розраховувати на підтримку та піклування дорослого, якою не нехтують, яку не відкидають, завжди знаходять час на спілкування, цікавляться її справами та цінують досягнення, готова до зустрічі та подолання будь-яких труднощів у своєму житті. Потреба в повазі та підтримці задовольняється за допомогою доволі простих речей — дозволу на помилки та прийняття дитячої «неідеальності», а ще в підтримці у доланні труднощів, які трапляються на дитячому шляху. Усе це без знецінення, критики та докорів розвиває віру в себе та сприяє життєвій стійкості до стресів і негараздів.

Ми всі розуміємо, що світ, у який ми відпускаємо дітей, є різним. І, на жаль, не існує гарантії, що всі їх прийматимуть та розумітимуть, що ніхто й ніколи не чинитиме перепон, що життя буде легким, а доля — привітною. Разом з цим розумінням приходить і усвідомлення того, що ми маємо підготувати дитину до світу, допомогти їй розвинути ті риси, навички та вміння, які допоможуть долати труднощі, стреси та переживати кризи.

Американські психологи Сьюзен Кобейса і Сальваторе Мадді здатність витримувати та ефективно долати стрес називають життєстійкістю. Учені помітили, що в ситуації стресу переважна більшість осіб починають гірше працювати, мають негаразди зі здоров’ям, частіше конфліктують з близькими, впадають у депресію, стають агресивнішими і навіть вдаються до спроб самогубства. Однак є люди, які поводяться та почуваються з точністю до навпаки. Тривале перебування в стресових ситуаціях призводить до того, що досягнення зростають, самопочуття покращується, стосунки розвиваються та стають міцнішими, до того ж підвищується й продуктивність праці. Зацікавившись тим, що відрізняє одних від інших, дослідники дійшли висновку, що, на відміну від «страждальців», життєстійкі особи геть інакше сприймають критичні ситуації, інших людей та обирають особливий спосіб дій у кризі. Так, вони завжди шукають підтримку в інших і самі готові її надавати, вони відчувають, коли можуть впливати на події, та повсякчас намагаються контролювати їх, вони намагаються буди задіяними в тому, що відбувається, а не спостерігати збоку, а ще сприймають кризу більше як здатність до розвитку, змін та адаптації, а не ризик чи загрозу благополуччю.

Звісно, спочатку мене як маму і вже потім як психотерапевта дуже зацікавило, як допомогти дитині стати життєстійкою і досягти того, щоб вона не потрапила до лав піддатливої до стресу більшості? Цікаво, що Мадді провів масштабне дослідження, у якому встановив чіткий зв’язок між життєстійкістю та умовами зростання. Так, найстійкішими виявилися люди, які, по-перше, мали в дитинстві досвід важких стресових ситуацій, але не один, а разом з досвідом підтримки близьких людей та подолання проблем. Тобто малюк, який стикнувся з труднощами, навіть такими складними, як розлучення батьків чи смерть близької людини, і за допомогою дорослих здолав її, буде стійкішим за того, хто не мав підтримки, але так само він буде стійкішим і за того, хто не мав самих труднощів. По-друге, життєстійкими виявились люди, яких в дитинстві спрямовували на пошук цілей, свого призначення, дозволяли пробувати себе в багатьох сферах діяльності та не карали за помилки, а, навпаки, вчили виправляти їх. Вразливими ж до стресу та криз в дорослості стали ті діти, які свого часу недоотримали підтримки, схвалення, підбадьорювання та не мали емоційного зв’язку з дорослими.

Але найцікавішими є результати досліджень, які свідчать, що стресостійкість є зовсім не вродженою рисою, а такою, що розвивається та набувається впродовж життя. Особливості нервової системи, звісно, мають значення, але підтримка дорослих, досвід успішного долання невдач, особливе ставлення до помилок та вміння бачити вихід важать набагато більше.

  Дозволяти помилки

Ростик — шахіст. Шахова школа в його місті вважається однією з найкращих в країні, з її стін вийшло багато майстрів та гросмейстерів, щорічно проводяться турніри та чемпіонати. Уперше Ростик сів за шахівницю в п’ять і відтоді вже не спинявся продумувати шахові ходи. Про таких, як він, кажуть природжений талант. У свої одинадцять хлопець об’їздив півкраїни, двічі був за кордоном. Вдома на спеціальній поличці пошани лежать дві бронзові медалі, стоїть череватий кубок та висить з десяток почесних грамот.

Батьки дуже пишаються своїм чемпіоном, але найбільше за всіх — дідусь. Саме він вперше відвів Ростика у шаховий клуб, а до того близько року тренував малого особисто. Дідусь вважає, що все, що треба для майбутнього щастя його онукові, — це дві прості речі: грати в шахи та знати англійську, а ще не помилятися ні в тому, ні в іншому. Майстерний шахіст з досконалою англійською — це успішна людина, яка ніколи не матиме браку ні в грошах, ні в славі — впевнений дідусь. Він невблаганний щодо помилок. За кожен непродуманий хід Ростик досі отримує по кінчиках пальців довгою дерев’яною хенд-мейд ручкою, загостреною на кінці. За не найкращі бали з англійської чи хоч натяк на невдоволення репетиторки хлопець відбуває так звані інтелектуалі покарання — переписує кілька сторінок анг­лійського тексту та робить його письмовий переклад. Дідусь звіряє кожне слово. За кожну помилку до покарання додається ще один абзац.

Шоком для родини стала відмова Ростика готуватися до чергового турніру. Він назвав дідуся «старим дурнем», батьків — «прихвостнями старого дурня» і попередив: якщо ті тиснутимуть на нього, то він накладе на себе руки. До всього хлопець яскраво описав кілька способів самогубства, щоб ні в кого не виникало сумнівів щодо серйозності його намірів.

У кожній групі дитсадочка, кожному шкільному класі, спортивній секції, у кожному гуртку можна знайти дитину, яка боїться помилятися. Найперше, що видає таких дітлахів, — вегетативні реакції. У будь-яких ситуаціях, де є ризик помилитися, — контрольна, змагання або будь-яке завдання, пов’язане з оцінкою правильності його виконання, — завжди можна побачити кількох напружених дітей, які бліднуть або, навпаки, шаріються, чиї руки та голоси тремтять, а ноги заплітаються. Червонясті плямки на личках, запинання в мовленні, ноги, які плутаються, руки, що не можуть знайти собі місця, нервові смішки або раптові сльози — все це нервові реакції, пов’язані зі страхом припуститися помилки. Підкірка й мигдалевидне тіло таких дітлахів перебувають у фоновому збудженні, яке гальмує діяльність лобної кори, унаслідок чого вони роблять те, чого найбільше бояться, — помилки.

Я вже багато згадувала про традиційні для нашої культури особливості виховання, які насправді є несприятливими для дитячого розвитку. Негативне ставлення до помилок — одна з таких особливостей. Кожен з нас виріс в системі, де до помилок ставляться як до чогось поганого, такого, чого варто не припускати. За помилки — сварять, карають, соромлять.

Загалом ми, дорослі, буваємо дуже винахідливими у покаранні за помилки: можемо не розмовляти з дитиною; позбавити чогось важливого для неї — солодощів, іграшок, прогулянок, комп’ютера; відмовити в обіцяному — спільної риболовлі, поході до аквапарку, купівлі планшета. Батьки одного мого маленького клієнта були просто асами помилкових покарань (тут гра слів, яка має сенс у кожному значенні). Зокрема, вони голили його під нуль щоразу, як той отримував оцінку нижчу за «сім». Власне, коли ми позна­йомилися з Романом, то він вже другий рік поспіль ходив голомозим. Борючись з бажанням зробити те саме з дорослими вигадниками, я попередила, що працюватиму з дитиною, тільки якщо бачитиму, що в неї росте волосся.

Звісно, заборона на помилки не обмежується родинними правилами, вона квітне в дитячих садках, школах, не полишає нас в коледжах та університетах, чатує і в дорослій праці, якою б вона не була: нас лишають премій, бонусів, збільшують обсяги роботи, записують догани в особові справи, влаштовують прочуханки на нарадах, звільняють, врешті-решт. Власне, ми не вміємо прощати, а тим більше дозволяти помилки тому, що живемо в світі, де помилятися є вадою, серйозним недоліком, з яким варто боротися. За даними досліджень, на соціальну фобію, сильний страх помилитися та бути засудженим в ситуаціях взаємодії з іншими людьми страждають від 7 до 15 відсотків дітей та підлітків. І якщо б це був сезонний грип, то вже б ішлося про епідемію та запровадження карантину.

Варто розуміти, що страх перед помилками провокує нервову напругу, унаслідок чого обмежує розумовий потенціал, спричиняє тривожність та фобії, впливає на впевненість та самооцінку, а ще блокує творчість. Творчість, як створення нового, потребує ризику, тестування, експериментів, а все це просто неможливо без помилок. Щодо стійкості до стресу, то діти зі страхом помилок мають стрес ще до реального моменту його настання і постійно пере­бувають в очікуванні критики, знецінення, принижень, неприйняття. Адже страх помилок — це страх про майбутнє. Виходить, дитина не може витримувати стрес, бо постійно перебуває в ньому, не маючи перепочинку для того, щоб зібратися з силами, і не маючи можливостей цього стресу уникнути.

Крім того, традиція заборони на помилки стимулює виникнення почуття провини в дітлахів. Дитина міркує приблизно в такий спосіб: «Оскільки помилятись погано і є люди, які не помиляються, а я повсякчас роблю щось не так, — це означає, що саме я в усьому винен, винен у тому, що роблю або не роблю, думаю або не думаю, винен в тому, чого бажаю або не бажаю робити». У радянських підручниках з педагогічної психології цілком серйозно зазначалося, по-перше, що карати за помилки потрібно, а по-друге, що покарання досягає своєї мети лише тоді, коли дитина переживає почуття провини, тобто її мучать докори сумління, вона не може знайти собі місця та має пригнічений настрій. Вважалося, що чим більше почуття провини і чим неприємнішими є переживання, тим вірніше дитина не припуститься помилки наступного разу.

Не знаю, шляхом яких хитромудрих міркувань радянські педологи (педологією називалася наука, яка мала вивчати розвиток дитини та шукати способи його оптимізації) дійшли висновків про сприятливий вплив почуття провини на дитячий розвиток, але дані сучасних дослі­джень промовисто свідчать, що діти, яких повсякчас винуватять, соромлять та яким докоряють за помилки («Як тобі не соромно!», «Це твоя провина!», «Ти знову нашкодив!»), крім того що мають вищу схильність до депресій і тривожних розладів, частіше помиляються.

Цікавим є й те, що якщо спочатку, аби почуватися винною, дитина має отримати якісь звинувачення з боку дорослих, то через деякий час наявність почуття провини не залежить від наявності зовнішнього звинувачення. Дитина, помилившись, уже не потребує вказівок на помилки та засуджень, вона сама починає докоряти собі, засуджувати себе, каятись. Один з відомих дослідників почуття провини, американець Девід Оксьюбел, довів, що почуття провини родом з дитинства. Якщо батьки звинувачують дитину в помилках та карають за це позбавленням прихильності, вона відчуває страх втратити добре ставлення до себе та прагне якомога швидше виправити скоєне. Унаслідок цього в неї формується не лише схильність до самовизначень, але й відчуття того, що вона постійно щось і комусь винна, а тому намагається не відмовляти, вгадувати бажання, не засмучувати. Усе це — аби мати добре ставлення до себе. Такою людиною легко маніпулювати, а ще вона є дуже вразливою до стресів, пов’язаних із критикою, засудженням чи неприйняттям з боку інших людей. Іншими словами, діти, яким повсякчас докоряють за помилки, вирощують в собі суворого внутрішнього суддю, який не дає їм розслабитись та набратись певності в собі, адже повсякчас висуває звинувачення.

Що ж можемо зробити ми? Впровадити карантин на критику та покарання за помилки. А як щеплення пропонувати собі та дітям новий погляд на ситуацію: помиляючись, ми вчимося, здобуваємо досвід, стаємо кмітливішими та розумнішими, отримуємо матеріал для аналізу та можливості для пошуку нових шляхів у вирішенні проб­лем. Власне, чи знайдете ви хоч одну людину, яка навчилася чомусь без жодних помилок?

Напевно, найвражаючим прикладом того, якими важливими бувають помилки, є книга британського нейрохірурга Генрі Марша «Історії про життя, смерть та нейрохірургію». Основна ідея цієї автобіографічної сповіді для мене — це усвідомлення того, яке величезне значення для професійного й особистісного людського розвитку мають помилки. Звісно, помилки нейрохірурга — це втрачені життя, але водночас це й життя врятовані. І розуміння цих помилок, їх визнання та, як би жахливо це не звучало, навчання на цих помилках — істотно збільшує різницю між першим та другим у бік життя.

Отже, як це — дозволяти помилки? Найперше, що варто зробити, — це визнати й донести до дитини, що помилки є такою самою нормальною частинкою життя, як і успіх. Усі помиляються, цього неможливо уникнути, до того ж помилки мають величезний сенс — вони дозволяють нам збагнути, що можна зробити краще, допомагають поліпшити свої вміння та досягти майстерності.

По-друге, помилок треба не уникати, а робити, щоб вчитися на них. Так, перше, про що я попросила Ростикового дідуся, якщо він хоче перестати бути «старим дурнем» для свого онука, — це не лише не карати за помилки, а навмисно помилятися. Влаштовувати партії, повні помилок. Наприклад, коли задача одного з шахістів робити якомога більше помилок, а іншого — намагатись якомога довше не ставити першому мат та не заганяти його в патову ситуацію. Незважаючи на опір і здивування, зрештою це сподобалось обом. Дідусь погодився, що аналіз помилок з жартами та в гарному настрої набагато ефективніший, ніж розбори польотів із невдоволенням та образами, які він влаштовував онуку. Більше того, цю забавку Ростик приніс навіть у шахову школу.

Також про помилки треба знати й те, що їх можна виправляти. І дозвіл помилятися — це одночасно й дозвіл виправляти помилки, шукати спосіб усунути наслідки, якщо вони є, та знайти новий, кращий спосіб діяти. Мої батьки дуже люблять хвалитися щодо того, який ідеальний та слухняний мій п’ятирічний син у їхній присутності, та докоряти мені в тому, який різний він буває зі мною. Що ж, я рада, що в нашому спілкуванні вдома він не боїться помилятися, вередувати й тестувати межі. Адже для того, щоб знати, що є прикрістю для інших, спочатку цю прикрість треба зробити, так само як для того, щоб отримати потрібний колір, треба добряче зіпсувати фарб, змішуючи їх.

Дорослий, від якого дитина отримує дозвіл помилятися та право виправляти помилки, є чудовим тренером стресостійкості. Адже цей дорослий транслює кілька важливих меседжів, які дозволяють витримувати стреси невдач: «Помилки — це нормально», «Я тебе люблю завжди незалежно від помилок», «Усі помиляються», «Помилки можна виправити».

  Приймати «неідеальність»

Максим страшенно радів, тому що мама вийшла заміж. Адже це означало, що тепер він матиме нормального тата, а не ту скажену почвару, яку так ненавидять усі навколо. Хлопець був впевнений: якщо йому казатимуть: «Весь у тата!», ітиметься саме про цього нового, нормального тата. І це зовсім нічого, що весілля було призначене на його день народження, навпаки, це було справжнє свято, на яке йому подарували тата. Хіба може бути щось краще? В цей день вже десятирічний Максим виголосив свій перший тост, у якому попросив і отримав дозвіл називати нового тата татом.

Тепер п’ятнадцятирічний Максим лише знизує плечима, коли мама згадує його радість того дня. Вона не може зрозуміти, що сталося з хлопчиком, який так хотів цього тата. Адже він, тато, виявився насправді чудовим — витриманим, вихованим, ніколи не підвищує голос і дуже любить маму, планує для Максима чудове майбутнє і ставиться як до рідного сина, навіть називає його не Макс, не Максим — просто син. Тато виявився ідеальним, а от син — ні.

«Не розумію, чого йому не вистачає, — жаліється мама на сина. — Такий зразок для наслідування поруч, а він… Ну що йому заважає брати приклад з тата, невже важко старанно вчитися, бути чемним та не грубіянити?!» Мамі і боляче, і соромно, адже її чоловік точно не заслуговує на такого сина. Максим бунтує, робить все наперекір маминим бажанням і татовому прикладу: навмисне не готується до школи, вертається додому пізно, приходить накурений і напідпитку, грубіянить та нічого не робить по дому, чим тільки провокує оте заїжджене: «Весь у тата!», але мається на увазі саме в того, біологічного тата, кревність з яким так прагне забути хлопець.

Ми з чоловіком після появи сина жартували, що існує всесвітня змова батьків, які намовляють молодят заводити дітей, мотивуючи це найбільшим щастям в світі, насправді ж для того, щоб інші теж відчули всі прикрощі батьківства від безсонних ночей до постійної неслухняності. Жарт жартом, але про те, наскільки розходяться мрії і реальність, я дізналася саме тоді, коли стала мамою. Мріючи про малюка, я фантазувала про ідеальне ангелятко, яке обов’язково мало вирости в слухняного розумника — гордість усієї родини. По факту отримала галасливого бешкетника, який буквально сьогодні вимагав від мене купити йому одяг, який можна «бруднити й рвати зі спокійною душею», і це йому лише п’ять! З усіма моїми мріями про ідеального чепурного хлопчика стало те саме, що й з мріями про принца на білому скакуні, — ні, вони не розвіялись — трансформувались та втілились. І тепер я також міцно зав’язана у тій всесвітній змові батьків і так само, як колись казали мені, щиро зичу молодятам появи дітей, бо вони найкращий дарунок — галасливий, прудкий, вередливий і точно неідеальний.

Власне, неідеальність дітей — це те, до чого треба бути готовими, і те, що необхідно навчитись приймати. Якось я вела психологічну групу для батьків-в-очікуванні-дитини. І одне, напевне, з найемоційніших занять ми назвали «Не­ідеальна дитина». Найперше я попросила майбутніх батьків уявити, якими вони бачать своїх малюків, їхнє зростання, шкільні успіхи, спортивні, творчі досягнення, і поділитися цим. Наша кімната буквально сповнилась шерехом ангельських крилець та запахами небесного нектару. Після цього кожен мав згадати себе в дитинстві, зокрема якісь пустощі та збитки чи щось з арсеналу невиправданих батьківських очікувань, і приміряти це на вимріяних малюків. Шерех крилець стих. Хтось сказав: «Не смішно», хтось докорив мені, що так не можна з вагітними. Тоді я знову попросила поділитися цими історіями й розповіла свою про те, що страшенно брехала в першому класі всім і про все, що якось виправила двійку в зошиті та її дубль в щоденнику, бо дуже боялась, що батьки розчаруються в мені. Правда, звичайно, спливла, бо покреслена червоним робота не могла бути оцінена на кривулясту, підтерту гумкою «п’ять», і батьки зробили те, чого я найбільше боялась, — пішли в школу, висварили мене і, звісно, розчарувались, вкотре визнавши «неідеальною». Історії посипалися, як сіль з подертого мішка. Кожен з групи мав своє розчарування в неідеальності та великий сум, винесений з дитинства. Ми ділились, жаліли одне одного і після кожної історії усією групою вголос проговорювали мантру-дозвіл: «Ти не ідеальний, проте чудовий», після цього майбутні батьки обережно клали руки на животики й говорили своїм найочікуванішим істотам: «Ти чудовий і не мусиш бути ідеальним».

Власне, цей розділ про те, що ідеальних дітей не існує, і про те, що чекати на зворотне, а тим більше змушувати до ідеальності та бездоганності — це виховне табу.

Максим, про якого йшлося на початку, чудовий хлопець зі складною історією, і поява нового тата мала б зробити його життя кращим, але натомість все ще більше ускладнилось. Неможливість відповідати високому стандарту «справжнього чоловіка» змусила хлопця почуватись ще гірше, ніж до того, і буквально повірити в те, що схожість з біологічним татком є вироком, без будь-якої можливості щось виправити. Для нього, дитини, а згодом і підлітка, було нереальним завжди тримати себе в руках, гарно вчитися, бути слухняним, допомагати дорослим… Діти заграються, втомлюються, забувають обіцянки, підростаючи, вони змушені витримувати сплески гормонів і давати раду шаленому росту організму та його вибрикам унаслідок цього. І зрозуміло, що рівняння на… та порівняння з дорослим чоловіком хлопчик не витримав. Натомість він повсякчас отримував докірливі погляди, тужливі зітхання та нарікання домашніх: «Весь у тата».

Власне, перфекціонізм як наполегливе прагнення досягнути ідеалу, фіксація на помилках, підвищена вимогливість та намагання виконувати діяльність в найліпший спосіб в психотерапії вважається тривожним симптомом, зокрема й тому, що сягнути досконалості в більшості сфер є практично неможливим. Перфекціоністи часто мають хронічну втому, депресії, прокрастинацію (відкладання й затягування виконання справи) та серйозні проблеми з самооцінкою. Перфекціонізм є діагностичним критерієм (ознакою, яка вказує на наявність психічного розладу) для розладів особистості як стійкої нездатності бути в хоча б відносній гармонії з собою та іншими, а також для розладів харчової поведінки, за яких, переважно дівчата, прагнуть довести своє тіло до ідеального, втрачають відчуття реальності та худнуть до загрозливого для свого здоров’я і життя стану. Люди, які страждають на перфекціонізм, а у своїх крайніх формах це і справді є страждання, не можуть насолоджуватися життям через те, що повсякчас відчувають себе не такими, як треба, і не вірять, що інші їх люблять і цінують.

Виникає перфекціонізм знову ж таки на тлі підвищеної батьківської вимогливості, за якої любов, схвалення та добрі стосунки не є у вільному доступі для дитини, а видаються, наче дефіцитний товар, лише порціями і лише тоді, коли дитина демонструє бездоганне виконання якоїсь діяльності, блискавичні здібності або ідеальну чемність.

Британський психолог Ренді Фрост здійснив так званий психологічний розтин людей, які мають перфекціонізм, і показав основні його складові. Автор розробив опитувальник, за допомогою якого можна визначити, чи страждає людина на перфекціонізм і якою мірою. Отже, по-перше, перфекціоністи мають надмірні хвилювання щодо власних помилок; по-друге, надвисокі особисті стандарти (завищені вимоги щодо якості своєї діяльності та ідеальності особистісних рис); по-третє, вони впевнені, що їхні батьки плекають великі очікування щодо них; по-четверте, переконані в тому, що за кожен промах батьки критикуватимуть та розчаровуватимуться; по-п’яте, перфекціоністам притаманні постійні сумніви в якості та досконалості зроб­леного; і по-шосте, вони надають великого значення організованості та порядку в усьому. При цьому завищені батьківські очікування й різка батьківська критика існують не лише в уяві перфекціоністів, а є обов’язковими умовами виникнення й посилення цієї риси. Зазвичай на майбутнього перфекціоніста (який, за даними досліджень, є переважно єдиною дитиною в родині або довгоочікуваним первістком) покладають великі надії, йому належить виправдати батьківські очікування, примножити їхні досягнен­ня й уникнути їхніх помилок. Дитина достатньо рано починає розуміти, що любов не дається всім просто так, її достойні лише найкращі, а тому її треба заслужити зразковою поведінкою, бездоганним виконанням вимог та високими успіхами в тій сфері діяльності, яку схвалюють батьки.

Як бачимо, у цьому випадку страждає не лише потреба в безумовній любові, але й потреба в повазі та підтримці. Дитину не просто люблять за якихось умов, їй демонструють повагу та обдаровують теплим ставленням, лише якщо вона відповідає високим стандартам. Негативні наслідки перфекціонізму стосуються трьох основних сфер життя: емоційної, діяльності й стосунків. Емоційний стан перфекціоністів є нестабільним, з постійними сплесками незадоволення собою, тривогою, соромом і почуттям провини. Продуктивність їхньої діяльності коливається від високої до різких спадів і навіть відмови робити будь-що з втіканням у хворобу від симуляцій до реальних психогенних проблем. Щодо стосунків, то через завищені вимоги перфекціоністи повсякчас конфліктують, порівнюють себе з іншими, переживають заздрощі та ревність.

Діти-перфекціоністи часто зволікають з виконанням завдань, відтягують на останнє написання творів та підготовку презентацій. Вони дуже бояться зробити щось недостатньо добре, переживають через це, а тому ніяк не можуть взятися до справи. Так, мама одного з моїх маленьких клієнтів жалілася, що ніяк не може привчити сина до самостійного виконання домашніх завдань. Він просто зі сльозами в голосі вмовляє її бути поруч, підказувати та передивлятися, чи все добре в чернетці. Лише після того тримтячою рукою переписує все в зошит.

Також маленькі перфекціоністи намагаються уникати будь-якого ризику й не робити нічого, особливо якщо це буде оцінюватись іншими, у якості виконання чого вони не певні. Так, на консультацію до мене привели дівчинку через те, що вона відмовлялася брати участь у конкурсах. І хоча була однією з кращих скрипальок у своїй музичній школі, щоразу перед конкурсом хворіла з височенною температурою. Для того ж, щоб вийти на академ-концерт, дівчинка місяцями трудила скрипку до крові на долонях.

До всього перфекціонізм провокує те, що дітлахи зациклюються на навичках, які вже мають, і роблять те, що, як їм здається, вміють гарно. У такий спосіб вони особливо не прагнуть опановувати нових діяльностей та справ. З моїм сином на роледромі катаються різні дітки, і що цікаво, одні без застережень пробують нове, падають-встають і знову пробують, а інші катають наїжджену програму з мінімальними варіаціями. Цікаво й те, як тренер про це відгукується: «Я вважаю, якщо падає — буде кататись, якщо коліна береже — краще малювання». На жаль, малювання не краще, бо там так само є ризик неідеальності та критики і неприйняття через це.

Найкраще щеплення від перфекціонізму, а також від бунту проти перфекціонізму, як у випадку Максима (що загалом є здоровішою реакцією), є дозвіл на неідеальність. Варто глибоко вдихнути, різко видихнути і змиритись з тим, що дитина не буде найкращою, а лише однією з кращих, не стане найуспішнішою, а просто досягне успіху. Найщасливіші звичайні люди, які вміють насолоджуватися щоденною працею та спілкуванням, прагнуть вчитись нового і не гризуть себе та інших за недосконалість. Я чудово розумію, що це суперечить, наприклад, логіці спортивних перемог або навчальних досягнень, більше того, це безжально руйнує мрії виховати всесвітньо відомого піаніста або зростити другого Рембрандта. Так, але ж ні для кого не секрет, що багатьох найкращих і найуспішніших все життя супрово­джували психічні розлади.

Як же тоді допомогти дитині досягти успіху? Дозволяти неідеальність! Нехай робить як вдається, помиляється та не дотягує до зразка, нехай ніколи не стане схожим на вимріяне вами янголятко. Головне, щоб дитина почувалася любленою такою, якою вона є.

  Допомагати долати труднощі

Риммі вже скоро сім, але вона не піде до школи цього року. «Куди їй, якщо вона досі плаче за мамою?» — пояснює бабуся родинне рішення. Загалом Римма дуже кмітлива, вона трохи читає, рахує до ста і навіть може складати та віднімати в межах двадцяти. Власне, головна проблема Римми — це близькість сліз. В її очах повсякчас стоять солоні озерця, готові вихлюпнутися за найменшого приводу.

Римма дуже чутлива до негативних емоцій інших людей. Достатньо насуплених брів дорослого, щоб спровокувати їі на сльози. Родина ж і вихователі, втомлені її плаксивістю, постійно виявляють невдоволення, дратуються, подекуди зриваються, підкочують очі, зітхають, а ще покрикують та відмахуються від малої несміяни, тим самим ще більше вганяючи її у сум.

Дівчинка може розплакатись будь-де й будь-коли: у грі, якщо сукня не вдягається на ляльку або загубився шматочок пазлу; у щоденних дитсадочкових справах, якщо какао розплескалось на стіл або важко дістатись до умивальника через велику кількість охочих вимити руки одногрупників; просто на вулиці, якщо не встигла на трамвай чи випадково вступила в калюжу.

Батьки змучились від Римминої вразливості, і через це зараз дівчинка живе в бабусі, яка також не дуже справляється з її емоціями. Загалом ніхто з дорослих не намагається підтримати чи заспокоїти Римму, а тим більше допомогти впоратись з невдачами. Усі нещастя маленької Римми здаються дорослим дрібними і не вартими уваги, а її реакції — ненормальними.

Цікаво, що зовсім маленькою Римма була доволі життєрадісною і плакала не більше за інших дітей. Знайти якусь подію, яка б спровокувала її плаксивість, складно, хіба що мама рано вийшла на роботу і дворічною дівчинка плакала, щоразу розстаючись з нею. Римму буквально відривали від мами та зачиняли в іншій кімнаті, доки вона не заспокоювалась, втомлюючись від крику. Пробували і не будити, доки мама не піде, але це не допомагало — відчаю і сліз було ще більше.

Якщо спробувати з’ясувати, що таке стресостійкість, то, напевне, найвлучнішим та найкоротшим визначенням буде — здатність зберігати емоційну стабільність та здатність до продуктивної діяльності в складних умовах, тих, які називають стресовими. У випадку дітей ідеться про різні обставини, які вибиваються із розуміння сприятливих для розвитку, — це і надмірне шкільне навантаження, і відсутність повноцінного відпочинку, і конфлікти в школі, родині та з ровесниками, інтенсивні спортивні тренування, переживання втрат, зміна місця проживання, перехід в інший садочок чи школу, хвороби, особливо ті, що пов’язані з перебуванням в лікарні, та багато іншого. Загалом, кожна дитина у своєму житті стикається зі стресом, а за даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, близько 40 % дітей у світі переживають події, які є не просто стресовими, а травматичними, тими, що містять безпосередню загрозу життю та здоров’ю самої дитини або в яких діти є свідками небезпеки для інших.

Цю інформацію я почула вперше, коли вчилась бути дитячим травмотерапевтом і, як і більшість моїх колег, подумала, що статистика занадто перебільшена. У відповідь на ці сумніви наш викладач попросив усіх згадати себе, власних або знайомих дітей і сказати, чи були, зокрема, випадки, коли когось насильно лікували, робили якісь медичні процедури чи клали до лікарні. Власне, не було жодного з нас, хто ніколи не стикався або не чув про подібне. У кожного була історія про страх уколів та бормашин, про жах лишитися в лікарні без батьків, не прокинутися після наркозу або й просто померти. Ми, дорослі дипломовані психологи й психіатри, згадували, розповідали і подекуди плакали, як в дитинстві, знову переживаючи минуле. Те саме і з приниженнями та образами в школах чи на вулиці, а також із занедбанням у родинах, де, наприклад, батьки є залежними від алкоголю. Кожен з нас згадав не одну сумну історію, у якій дитина переживала страх, і не будь-який, а боялася за власне життя. Викладач, якого я згадую, — це Олег Романчук, психіатр та психотерапевт із величезним досвідом роботи з дітьми, які мають посттравматичні стресові розлади. І як не прикро, до нього повсякчас кількамісячна черга.

Маємо розуміти, що діти набагато вразливіші за нас до подібних ситуацій. Вони не можуть сказати «ні» лікарю, їм нема чого протиставити злостивим однокласникам, також вони не здатні захиститись і від агресії втомлених або й не­тверезих дорослих. Моє серце не раз млоїло на цьому семінарі через безліч моторошних історій, а також від провини та каяття. Зокрема, згадувалось, як, змучена безсонням, я кричала на свого маленького сина: «Коли ти вже заснеш!» — і гарячково пхала ковдру йому під боки, аби він не рухався.

Зрозуміло, що перше, що ми, дорослі, прагнемо зробити, — максимально убезпечити дітей від стресів і травм. Однак, на жаль, незважаючи на бажання, неможливо ростити дітлахів у тепличних умовах, і раніше чи пізніше настануть обставини, за яких малюк зазнає стресу. Адже життя триває, діти хворіють і потребують лікування, дорослі розлучаються, приймають рішення про переїзди, час від часу небо блискає і гримить, вихователі та вчителі бувають різними, а шкільне навчання вимагає напруги та складання іспитів.

Для маленької Римми першою великою стресовою подією став вихід мами на роботу. Щоранкова розлука з нею сприймалась дівчинкою як катастрофа, вона не розуміла, що мама повернеться, і була не здатна почути це від неї чи бабусі. В її маленькій свідомості все виглядало так, ніби мама йде назавжди. Замикання ж в кімнаті ще більше посилювало тривогу та вселяло відчай. Те саме відбувалось і коли мама йшла, доки Римма спала, бо, прокидаючись, вона стикалась з тим самим жахом зникнення мами. Цей перший досвід, який повторювався день у день, активував нейронну мережу страху через покинення та зробив нервову систему дівчинки вразливою до стресу. Саме тому Римма досі плаче й страждає від найменших невдач, і, на жаль, так само як в ранньому дитинстві, дорослі не можуть дати їй підтримки, зокрема через те, що не витримують її негативних емоцій, заражаються ними та дратуються.

Отже, що ми, дорослі, можемо зробити для того, щоб діти краще витримували стрес? Допомагати їм долати труднощі та невдачі, не відволікати, не обманювати, а бути чесними у визнанні проблеми, приймати всі почуття та знаходити рішення.

Визнавати наявність проблеми та відверто говорити про неї — перша і необхідна умова допомоги дітям у подоланні будь-яких труднощів. Ми не можемо навчити вирішувати проблеми, уникаючи їх визнання. Традиційним для нашої культури є відволікати дітей, коли вони, наприклад, капризують: мовляв, переключили, дитина заспокоїлась, ситуація налагодилась. З цим можна погодитись виключно як з тимчасовим заходом, прийнятним у тих умовах, коли треба швидко забезпечити тишу, але в довгостроковій перспективі — це уникання проблем. Дитина, яку повсякчас відволікають, не навчиться емоційній регуляції, не зможе справлятися зі своїми капризами й матиме труднощі в зітк­ненні з неприємними емоціями. Те саме в будь-якому віці, з будь-якими проблемами. Основне правило — називати речі своїми іменами, дивитись труднощам в обличчя. Насамперед ідеться про факт визнання проблеми та її реалістичну назву, без перебільшень чи недооцінень. Так, фотографії документів, які випадково були стерті з татового мобільного, — це лише знімки, які можна відновити, а не «Тепер мене виженуть з роботи через тебе!». Однак знущання та приниження однолітками в школі — це булінг, який становить небезпеку, а зовсім не «звичайні підліткові дражніння», які «самі минуть». Знову ж таки, традиційним для нас є приховування від дітей якихось неприємних подій, для того щоб не травмувати їх. Ідеться, наприклад, про розлучення або смерть когось з рідних. Варто розуміти, що, не знаючи чогось, дитина не зможе з цим впоратись. При цьому вона все одно матиме переживання, адже помічатиме зміни в реакціях і поведінці дорослих, відчуватиме недомовки й те, що від неї щось приховують.

Дозволяти та приймати негативні почуття, які виражають діти, друга задача на шляху навчання долати невдачі та труднощі. Кожна невдача — це неприємно й непросто, це і прикрість, і сум, і розчарування, і роздратування, і злість. Ми ж, дорослі, не завжди готові витримувати такі емоції. Ми просимо не плакати, забороняємо дратуватись, а злитись чи агресувати — і поготів. Також ми подекуди знецінюємо втрати (наприклад, зламану іграшку чи загублений особистий щоденник), називаючи «дрібницею». Звісно, я не закликаю підкріплювати такі емоції чи посилювати їх, додаючи хмизу в огонь власними сльозами чи тривогою. Ідеться лише про прийняття, за якого ми з розумінням ставимося до того, що сталося, визнаємо важливість цього для самої дитини і дозволяємо емоційні переживання. І якщо це сум — втішаємо, якщо агресія — приймаємо з розумінням і даємо змогу заспокоїтися.

Ще школяркою мені пощастило зустріти чудового вчителя. Інвалід війни, він пересувався на милицях і часто ставав об’єктом насміхань довготелесих старшокласників. Ті кривуляли за ним, копіюючи ходу, цупили окуляри зі столу і навіть милиці. Нас, щойно переведених з молодшої школи, дуже дивував його спокій. Думаю, старшокласників також, і саме тому вони, нахабніючи, тестували межі дозволеного. Але найважливіша пов’язана з цим вчителем подія для мене — це прийняття моєї власної злості. Я мала дурнувате пальто, яке здавалось отороченим облізлою ведмедячою шкурою і через яке з мене знущалися ті самі старшокласники, та й хлопці з мого класу також. Одного разу в роздягальні я знайшла його на підлозі, затоптаним і брудним. Ображена і зла, я взялася гамселити брудним пальто у стіни та кричати щось на кшталт: «Приб’ю паразитів!» І тут побачила вчителя. Я була готова до того, що мене зараз соромитимуть за таку поведінку і слова, але натомість почула: «І мені також, буває, хочеться їх прибити, цих паразитів. Жорстокі і не думають, що роблять іншим боляче». Він взяв моє бідолашне пальто і спробував обтріпати його. «Пішли чайку поп’ємо, у вчительській вже нікого нема». Ми пили чай з сушками, і я, пригадую, трохи плакала і жалілася на своїх кривдників, а за кілька хвилин ми вже сміялися, не пам’ятаю над чим, і далі пили чай.

Останнє, чим ми можемо допомогти дітям у подоланні їхніх проблем, — це посприяти в пошуку рішення. Невеличкий життєвий досвід та ще не напрацьоване вміння бачити наслідки своїх вчинків та прораховувати кроки обмежують дітлахів у варіантах. Наша доросла задача — ці варіанти показати. Можна наштовхнути на якусь ідею, підказати її, а можна і прямо запропонувати способи, які допоможуть виправити ситуацію.

Власне, Римма, чия історія починає цей розділ, просто не знає, як справлятись з усіма тими прикрощами, які повсякчас сиплються на її голівоньку. Усі вони здаються їй занадто серйозними, аби впоратись самій. Дорослі ж, замість того щоб допомогти, взагалі заперечують наявність якихось проблем, ще й повсякчас невдоволені її сльозами. Власне, я сказала Римминій бабусі, що з дівчинкою все гаразд, вона не потребує регулярної роботи з психологом, і, для того щоб все стало по своїх місцях, бабуся та батьки мають робити одну просту річ: чекати, доки вона заспокоїться після чергових сліз, та спокійно (те, що називають «без нервів»), показувати їй вихід. Після цього ми зустрічались з усією родиною ще тричі, з Риммою — жодного разу. І вона таки пішла до школи того року.

Труднощі та проблеми — це те, що час від часу точно ставатиме на дитячому шляху. І допомога дорослих у їхньому подоланні — гарне щеплення для розвитку стресостійкості.

  Як забезпечити психологічну відновлюваність

Психологічну потребу в автентичності ще називають потребою бути самим собою або потребою вільного ви­словлення почуттів. Мати можливість вільно проявляти себе, не підлаштовуватись ні під кого, не намагатися відповідати чиїмсь очікуванням, вільно думати, вільно говорити, вільно мріяти та вільно поводитися дає дітям не лише відчуття свободи та розправлених крил, ці можливості відкривають шлях до розвитку здатності відновлюватися після стресів та негараздів. Якщо я маю право бути собою, то навіть після найгостріших криз я відновлюся та повернуся до себе. Щоб піклуватися про цю потребу, створити простір для життя без масок і необхідності підлаштовуватися під когось, ми, батьки, маємо дозволяти дітям усі почуття та переживання, маємо навчити їх дивитися на світ у всій палітрі кольорів без крайнощів і узагальнень, маємо допомогти спиратися на власний досвід, вчитися на ньому й обирати найприйнятніше для себе.

Бути стійким до стресу, витримувати напругу, лишатись працездатним в складних ситуаціях та йти до мети, незважаючи на перешкоди, — важлива здатність. Однак не менш важливою є й інша — вміти відходити після стресу, поновлювати сили та рухатися вперед з новим поглядом та навичками. Здобуття корисного досвіду за не­сприятливої ситуації — важлива умова психологічної відновлюваності. Ідеться про те, що людина не лише витримує стрес чи переживає його — вона здобуває новий досвід, новий спосіб сприйняття, нові навички, вона ніби отримує щеплення стресом і стає більш адаптивною та менш вразливою до подібного в майбутньому.

У позитивній психології як напрямку, який орієнтується на вивчення позитивних сторін людської природи (особливостей і якостей, які сприяють подоланню проблем та побудові щасливого життя), активно досліджується психологічна відновлюваність людини — resilience. Наводжу поняття англійською, бо серед психологів немає одностайності в його перекладі, і через це виникає плутанина і в розумінні як слова, так і явища. Буквально йдеться про пружність, здатність речовини повертати собі вихідну форму після деформації. Натисніть на кухонну губку або навіть подушечку власного пальця — вони прогнуться, але за якийсь час знову повернуть собі форму, а от пластилін не відновить форми. Психологічний сенс поняття — здатність відновлюватись, але йдеться не стільки про повернення до психологічного стану, який був до стресу чи складних умов, а про процес, у якому людина не лише повертає собі форму, а й знаходить новий, ефективний, адаптивний, продуктивний, конструктивний спосіб реакцій та сприйняття дійсності. Психологічно відновлювальні люди швидко приходять до тями після стресу, а також набирають нового досвіду, який робить їх гнучкішими, адаптивнішими, пристосованішими.

Так, мій маленький син поки що не є особливо стресостійким, він бурхливо реагує на будь-що, що йому не вдається або здається неправильним, обмежує його бажання, завдає болю чи неприємностей. Сльози, опір, розкидання речей, стискання кулачків та інші бурхливі реакції — перше, що я спостерігаю за ним у більшості стресових ситуацій. Однак за дуже короткий час він знову перебуває в гарному настрої, більше того, робить висновки і намагається не повторювати дій, які призвели до попередньої невдачі. Так, нещодавно я побачила, як він бавиться доволі дорогим годинником, виміняним у друга на якісь деталі від «Лего». Була неприємна розмова зі сльозами й пручанням про те, що годинник доведеться повернути. У результаті обмінні операції стали або робитись на короткий час (лише в садочку), або узгоджуватись зі мною та іншою стороною, або й приховуватись (це якщо дуже хочеться, а впевненості, що дозволять, нема). Над тим, що робити з останнім, я ще думаю, однак мій малюк не лише швидко відійшов від стресу, пов’язаного з необхідністю повернути щось, що дуже подобається, але й знайшов для себе кілька стратегій, як чинити в подібних ситуаціях надалі.

Одне з перших досліджень психологічної відновлюваності здійснила Еммі Вернер, і стосувалося воно гавайських дітлахів, більшість з яких, незважаючи на бідність, хвороби та загальну жорстокість у середовищі, де вони зростають, швидко відновлювались, лишались привітними, не демонстрували агресивної поведінки, могли підтримувати стосунок, а в майбутньому будували нормальне життя та досягали успіху.

Цікаво, що психологічна відновлюваність залежить насамперед від ресурсів, які має людина, а також вміння бачити їх і користуватися ними. Саме ресурси, а це все, що додає в життя позитиву, — підтримка друзів та рідних, наявність хобі, вміння підтримати свій настрій піснею, танцем, медитацією, спогляданням сходу сонця чи смачною їжею — посилюють здатність до психологічного відновлення. Важливо, що за браку одних ресурсів їх можна поповнити іншими, а отже, підтримати свою відновлюваність та стимулювати її.

У керівництві Американської психологічної асоціації за 2014 рік, яке має назву «Дорога психологічного відновлення», ідеться про основні способи розвитку психологічної відновлюваності: підтримка гарних стосунків з родиною, друзями та оточенням; відмова від погляду на кризи й стреси як невирішувані проблеми; прийняття обставин, які не можна змінити; постановка реалістичних цілей і рух у бік їх досягнення; готовність до рішучих дій в складних ситуаціях; розвиток впевненості у своїх силах; позитивні очікування від майбутнього; а також турбота про власне тіло, особистий та духовний розвиток.

При цьому кожна наукова чи науково-популярна стаття, присвячена психологічній відновлюваності, акцентує увагу читачів на тому, що ні дитина, ні дорослий не зможуть швидко відновлюватись та рухатись уперед без аутентичного прийняття себе, довіри собі самому та своїм здібностям. Кожен, хто є надміру самокритичним, невдоволеним собою, своїми знаннями та вміннями, кожен, хто скептично ставиться до можливостей власного розвитку та змін, ризикує опинитися в ситуації пластиліну, який сам не здатен відновити форми. І навіть якщо за допомогою чиїхось рук цей пластилін і позбудеться вм’ятини, то чи є це відновленням — велике запитання.

  Дозволяти всі почуття

Оленка вихована й чемна дівчинка. Вона вже другокласниця, незважаючи на те що їй лише шість. Батьки ще дворічною віддали дочку в школу раннього розвитку, і вже в три вона складала літери у слова, а в п’ять вільно читала, додавала в межах ста й трохи знала англійську. Тримати її вдома не було жодного сенсу, тож уже в п’ять Оленка сіла на шкільну лаву. Загалом дівчинка не має якихось особливих проблем — вчиться нарівні з іншими, додатково ходить на танці й в басейн, час від часу бавиться зі своїми кузинами-ровесницями.

От тільки вчителька почала жалітися на рап­тові напади агресії, каже, що Оленка буває сама на своя. Може ляснути дверима й вибігти з класу, може розкидати книжки або й просто жбурнути в когось з дітей, нещодавно покусала однокласника. Якихось особливих причин класовод не бачить, усе ніби як за­звичай, діти як діти: щось з’ясовують, про щось сперечаються — і раптом Оленці дах зносить. Достатньо якогось слова в її бік, і це навіть не прізвисько чи образа — звичайне «посунься» від когось, хто хоче пройти до свого місця. Оленчин гнів — наче тліле багаття, у яке влили бензину, — розгоряється за мить за найменшого приводу. Чим далі, тим частіше.

Батьки дивуються. Вдома Олена ніколи навіть голосу не підвищить, завжди і подякує, і перепросить. Якщо ж їй щось заборонено або в чомусь відмовлено, ніколи не збурюватиметься. Мовчки віді­йде і займатиметься своїм. Та вона навіть не плаче ні якщо за­б’ється, ні якщо загубить чи зіпсує щось. Тато цим страшенно пишається: «Дівча дівчам — а справжнісінький пацан!» Олену змалку вчили, що «ласкаве те­лятко дві матки ссе». Завжди казали: «Опануй се­бе», «Зітри сльози». Батьки трохи злі на шкільну психологиню, яка щось там торочила їм про приду­ше­­ні емоції, неправильне виховання, емоційну грамотність… Нічого в Олени не пригнічено, а грамотніша вона точно за ту психолога буде. А виховання — то нічого поганого вони своє дитя не вчили. Хіба ж це неправильно — позбавляти солодкого за дурні сльозі, погані слова чи іншу поведінку, хіба неправильно вчити чемності й стриманості?

«Мене завжди цікавило, — якось закинув мені один знайомий, — що ви, психологи, думаєте, коли радите звільнити емоції? Певно, у тих, хто вас слухає, зриває дах! Уявляю, якби я звільнив усе, що маю на душі! Ото б мішок розв’язався! Тобі б місця поменшало!» «І довго ти того мішка з собою носиш?» — запитала я його тоді. «А то! Звільняти?!» — поцікавився єхидно. «А хіба все, що в тому мішку, для мене?»

Думаю, що кожен з нас має свій мішок невиказаних емоцій, у когось він більший, у когось менший, у когось час від часу розв’язується, засипаючи навколишніх так, що їм місця меншає, а деякі мішки дірявляться від внутрішнього тиску, і крізь ті дірки рвуться назовні і гнів, і злість, і сльози, і по­драні книжки, і биті тарілки. Емоції, вчасно не виказані, витіснені як заборонені та замкнені у підсвідомості на три замки й прикуті ланцюгами, мають властивість з тих ланцюгів зриватися. Власне, ми це так і називаємо — емоційним зривом.

Звісно, усі ми і наші діти маємо різну нервову організацію, і хтось є більш тривожним і тонкосльозим, а хтось — більш реактивним і запальним. Правда й в тому, що діти часто наслідують батьківську поведінку, і тоді йдеться не стільки про емоційний зрив, скільки про певний емоційний стиль — прийнятий в родині спосіб емоційної експресії, манери прояву емоцій. Важливо розрізняти причини бурхливого вияву дітьми емоцій та почуттів, і, якщо чемні та виховані діти зриваються без вагомих на те причин, причому зриваються там і на тих, хто в принципі не заслуговує на емоції такої сили, можна припустити, що йдеться саме про прорив заборонених емоцій.

Отже, які ж ризики містяться в цілком обґрунтованих батьківських проханнях та вимогах «не злитись», «не кричати», «не плакати», «не збурюватись», «не дратуватись», «не нити», «не сперечатись»? Здавалось, цілком нормальним є вчити дітей не проявляти емоцій та поведінки, які є неприємними та не схвалюються оточенням. Власне, а чи можемо ми просити дитину, наприклад, не бачити, не чути, не ходити? Звісно ні, бо очі для того, щоб бачити світ, вушка — щоб чути його, ноги — щоб ходити ним. Те саме й з почуттями. Діти не можуть «не почувати» чогось, і йдеться не лише про радість, захват чи піднесення. Так само вони не можуть не засмучуватись, не сумувати, не злитись… і не можуть не проявляти цих емоцій.

Найчастіше дітям відмовляють, а отже, виказують незадоволення у прихильності у випадку прояву чотирьох основних емоцій — суму, гніву, страху та, як не дивно, радості. Напевно, ви знайомі з багатьма дітлахами, яким забороняють сумувати, просять: «Не хнюпся», «Не розводь шмарклів», «Не тримай очі на мокрому місці»; вимагають: «Зберись, ганчірко!», «Припини вити-ревіти!»; погрожують: «Не припиниш — підеш спати!» Гніватись також не можна: «Ти на кого руку піднімаєш (рота роззявляєш, очима банькаєш)?!» Боятись будь-чого — також зась: «Ну чого ти як маленький?», «Як тобі не соромно?». Голосна радість, особ­ливо при втомлених та знесилених батьках, — також привід для докорів: «Голова від тебе розколюється!», «Не можна тихіше?!», «Зроби, щоб тебе не чули!»

Даремно згадувати, що саме ці емоції є основними. Мало того що їх називають базовими в сенсі психологічних переживань, кожна з них має під собою нейрооснову і просто не може не виникати в певних ситуаціях. Діти не можуть не засмучуватись та стримувати сльози, якщо щось або когось втрачають, відчувають фізичний біль, якщо їх ображають або якщо щось не вдається, псується чи ламається. У голову приходять сумні думки, падає рівень гормонів, які стимулюють відчуття щастя, зокрема серотоніну, ендорфінів, допаміну, реєструється зниження метаболізму. Так само діти не можуть не злитись, не кричати та не стискати кулачків, якщо образа, біль чи кривда достатньо сильні,  — наприклад, якщо хтось відбирає іграшки, несправедливо критикує, погрожує… Тут не лише знижується рівень гормонів радості та щастя, а й різко зростає викид тих, які відповідають за готовність до боротьби та мобілізують тіло. Адреналін вприскується у кров, і дитина не може вимкнути агресію, доки загроза не мине, а організм не прийде до тями. Зі страхом та сама ситуація. Лякатись так само природно, як гніватись, сумувати чи радіти. Дитина не може не боятися того, що вселяє страх. Грім, висота, собаки, що лають, та дорослі, що репетують, — все це викликає страх. Мигдалеподібне тіло збуджується, у кров викидається той самий адреналін — дитина тремтить, ховається, зойкає, кричить, на очі навертаються сльози. Що вже говорити про радість — стримувати її так само неможливо, як весняну воду, яка змітає запруди. Гарна погода, смачна їжа, зустріч з друзями, подарунки, цікавий мультик чи просто чудова ідея, яка спадає на думку, призводять до того, що дітлахи танцюють, стрибають, співають, сміються. Їхня кров сповнена гормонів радості, а тіло — енергії.

Отже, наша емоційна сфера, по-перше, є біологічно керованою, і ніхто не в змозі зупинити викиди гормонів, які супроводжують людські почуття та емоції. Діти відчувають увесь спектр від білого до чорного, і на ці почуття відгукується їхній організм. Крім того, кожне почуття має свою психологічну складову, той зміст, який ми вкладаємо в певну подію. Адже дитина засмучується не тому, наприклад, що в ляльки відірвалася нога як факт, а тому, що їй думається, що цій ляльці боляче або що вона не зможе більше брати її в садок бавитись з іншими, чи тому, що безнога лялька не зможе тепер стояти на шафці. Так само злиться дитина і на дорослого, наприклад, не тому, що він натиснув на кнопку «off» на пульті, а тому, що мультик обірвався на найцікавішому місці, чи тому, що так відбувається постійно, або тому, що посуд вимитий, іграшки прибрані, уроки зроблено, спати ще рано і вимикати телевізор — несправедливо! До всього наші емоції — це ще й віддзеркалення того, як їх проявляють люди з близького оточення. Одні й ті самі за глибиною почуття назовні діти можуть проявляти по-різному. Хтось стрибатиме від щастя, а хтось те саме за силою щастя демонструватиме лише широкою посмішкою і сяючими очима. З почуттями негативного спект­ра — те саме. Отже, усе, що відбивається на обличчях, у позах, звуках, і є проявом такого собі міксу фізіологічних змін, психологічних переживань та соціально завченої експресії.

Що ж відбувається, коли ми говоримо дитині «стоп»? Що з перерахованого вона справді здатна зупинити? Змусити свій організм діяти інакше? Перестати надавати значення тому, що відбулося, припинити думати про це? Чи вона може якось інакше проявляти саму емоцію? Найочевидніша відповідь — останнє. Єдине, що може зробити дитина, щоб задовольнити наше доросле «стоп», — це не виражати заборонену емоцію, показати її в той спосіб, який нас задовільнить, або продемонструвати геть іншу емоцію.

Я помітила, що один мій маленький клієнт, коли ми малювали щось сумне чи гралися в родину, де тато ходить з ременем, або просто говорили про щось не вельми приємне, починав нервово хихикати. Спочатку я думала, що дитина в такий спосіб реагує на напругу, але, стежачи за його обличчям, далі збагнула: він намагається сміятися, аби не плакати. В очах стоять сльози, а він сміється. Чому? Плакати в його родині — це нечоловіча поведінка, навіть якщо тобі шість. Що було з цим малюком? Він мав труднощі в комунікації з ровесниками і навчанні. Йому важко давався перший клас, і батьки думали повернути сина в дитсадок. Це страшенно засмучувало їх, адже наступного року могло повторитися те саме. Власне, що я зробила? Так — дозволила сумувати і плакати, звісно, що не завжди і не навмисне, коли ж ішлося про щось сумне, наприклад про котика, який пішов гуляти і якого так і не знайшли. Плакав малюк, а ще вони плакали разом з мамою, а ще він мав досвід розплакатись вдома в присутності тата. Він плакав, і це було безпечно, без заборон та насмішок. Нам гуртом вдалось запевнити дитину, що всі хлопчики плачуть. І навіть відкрити страшенну таємницю — плачуть навіть дорослі й мужні чоловіки. Ми знайшли в Інтернеті купу фоток і навіть відео котрогось з Кличків, який плакав. Хлопець лишився в школі, і його справи неквапно, але пішли на лад. Він перестав боятися заплакати, а ще перестав думати, що його засміють, якщо побачать сльози. І що найцікавіше, він сказав мені таке: «Знаєте, я не боюсь сліз, і вони не приходять. Тепер лише тоді, якщо справді сумно».

Отже, у чому небезпека приховування емоцій, їх затискання? Відповідь — на поверхні. Для чого ми показуємо свої емоції? Щоб отримати відгук! Підтримку, розраду втішання або й щось інше. Так, коли ми злі, інші мають знати про це хоча б для того, щоб більше не провокувати злість. Наприклад, це сигнал про готовність боронити себе, тож інший має відійти, зупинитись. Коли ж дитина не має права на вираження емоцій, фактично ми позбавляємо її права отримати відгук на свої почуття. Це по-перше. По-друге, невиражені емоції, емоції без відгуку лишаються і цього відгуку потребують. Тож, якщо я не злитимусь на маму, я злитимусь на когось іншого, і часто не на того, хто мене злить, а на того, на кого злитись можна. Але ж, коли ми забороняємо певні, особливо негативні емоції, ми до всього ще й не даємо прикладів їхньої безпечної демонстрації, такої, яка б не зачіпала та не ображала інших.

Що відбулося з Оленкою, чия історія відкрила цю тему? Вона не має права показати негативні емоцій в родині. Чемна і вихована на приказках дівчинка, при цьому жива та справжня, а отже, не може не ображатися, не перейматися, не дратуватися. Усе це вона робить у школі, там, де бачить багато прикладів подібної поведінки. Але, оскільки дівчинка не має навичок емоційної регуляції почуттів негативного спектра, вона вибухає. Фактично, якби ми мали спеціальний градусник і могли виміряти силу прояву Оленчиних негативних емоцій, він би показував нам або «0» вдома, або критичні «40» у школі.

Дозволяти всі почуття — це зовсім не означає «розв’язати мішок з негативом». Ідеться лише про дозвіл на цілком природні реакції, як позитивні, так і негативні, про безпечне неосудливе середовище для їх прояву. Дозволяти всі почуття — це також і відгукуватись на них, втішаючи, коли сумно; розраджуючи, коли прикро; заспокоюючи, коли страшно… А ще дозволяти почуття — це вчити їх виражати співмірно до сили та без образ чи шкоди іншим людям. Власне, цю тему я б хотіла підсумувати тим самим «Звільніть емоції!», але з маленькою припискою: «Звільніть емоції з турботою про себе та інших».

  Бачити поза чорним і білим

Сашко та Юрчик — близнюки. Вони дуже подібні та заразом абсолютно різні. Обидва мають рудуваті вихрасті чуби, блакитні очі, довгі руки-ноги з гострими ліктями-колінцями, невгамовну вдачу та кардинально різні погляди на людей та світ. Примітно, що хлопців на літо та усі канікули розвозять по різних бабусях. Одній просто важко витримати двох восьмирічних шибайголів. Хлопці — проти, сумують, збирають цукеркові гори, наклейки, малюють та майструють подарунки одне для одного та повсякчас вимагають від батьків — не діліть. Батьки б і раді, та минулорічна спроба звести докупи обох хлопчаків скінчилась не вельми добре.

Бабуся, змучена пильнуванням двох швидких та вертких, зашпорталась і впала, зламала ключицю. Інша бабуся, до якої відразу переправили хлопчаків, отримала гіпертонічний криз від напруги та хвилювання вже на другий тиждень гостювання онуків. Мама була змушена взяти відпустку, а це непросто, зважаючи, що вони з татом заробляють на екстремальному туризмі і якраз на час дитячих канікул самий сезон. Брати з собою таких юрких та невгамовних поки ризиковано, віддавати в табори без нагляду — страшнувато. Ось і ділять батьки хлопців між своїми мамами, на жаль, дідусів уже немає жодного.

Сашко зазвичай гостює в татової мами, і з ним найскладніше. Бабуся — колишній прокурор, і хоча вже на пенсії, але досі консультує всіх знайомих та сусідів. Професія наклала відбиток, і, крім неабиякої компетентності в усьому, бабуся ще й впевнена у всесвітніх змовах всіх проти всіх. Виробники хлібу заради здешевлення продукції використовують заражене паразитами зерно. Мерія краде комунальні кошти, і саме тому подвір’я не облаштовані, під’їзди брудні, а сміття не сортується. Сусідські підлітки планують обікрасти продуктовий кіоск, інакше чому б вони сиділи неподалік та зиркали на нього щодня? Власне, саме таке світосприйняття бабуся і транслює онукові. Це саме вона зламала ключицю, до речі, через активне виганяння хлопців з двору додому, коли ті порушили встановлений нею комендантський час прогулянок до 20:00.

Основна ж складність із Сашком у тому, що він ні з ким не хоче товаришувати, крім брата. Каже, що в дружбу не вірить, бо всім від усіх чогось треба і всі здатні на зраду. Хлопець у кожному бачить щось недобре, всіх підозрює в особистій користі та звинувачує в шахрайстві. Навіть вчителі ставлять гарні оцінки лише хабарникам та любимчикам, а йому — бо бояться розголосу. У класі Сашка дражнять прокурором, і навіть товариський та приязний Юрко не в змозі того змінити. На тому тижні лише наразився на бійку через захист брата і тепер підсвічує синцем.

Описуючи непродуктивні способи сприйняття світу, дослідники часто згадують про чорно-біле, або поляризоване, мислення. Ідеться про такі собі крайнощі, за яких світ ніби чітко розділяється на добро та зло, на правильність і хибність без жодного переходу. Будь-яка похибка, найменше відхилення від доброго чи правильного автоматично потрапляє на інший бік спектра і стає поганим та неприпустимим.

Для дітлахів є природним вибудовувати свої перші ставлення до людей та подій саме в такий спосіб. Їхнє ставлення та реакції спочатку не мають особливих нюансів. Пригадайте, як малі діти реагують на нову їжу. Пробують на смак і, якщо цей смак незнайомий, відразу випльовують, бо відносять нове до несмачного. Так само вони реагують і на дії дорослих, чиїх наслідків ще не бачили та не можуть спрогнозувати. Наприклад, якщо мама візьме іграшку тільки для того, щоб по­мити, малюк плакатиме, бо міркуватиме: «Взяла — забрала».

З часом та досвідом ця чорно-біла полярність зникає, свідомість наповнюється варіантами інтерпретації подій. Світ перестає бути однозначним як в бік позитивного, так і негативного сприйняття. П’ятирічний малюк вже не бігтиме радісно обійматися з дворовим собакою, так само він і не стане кричати «погана» на маму, яка миє йому голову шампунем. Досвід навчив його, що наймиліший найволохатіший собака може рикнути, а голова після миття пахкотітиме, наче цукерка. Саме тому добрі чи погані на перший погляд події діти вже не сприймають як однозначно такі — вони вчаться бачити поза самим вчинком та прогнозувати різні варіанти наслідків. Їхній спосіб класифікації людей, явищ та подій ускладнюється.

Я пробувала гратися з 4- і 6-річними малюками в таку гру: будувала сходинки з дерев’яних кубиків та просила розкласти на них паперових ляльок. Ляльок ми малювали разом — це були одногрупники з дитсадка. Звісно, малюнки були далекими від оригіналу, однак діти чудово ідентифікували своїх ровесників за рахунок якихось деталей. Приміром, Олі домальовували резинку-метелика у волосся, Артему — сині туфлі. Розкласти ляльок треба було за принципом «чемні діти — на найвищій сходинці; нечемні — на першій». Гралися ми в це напередодні свята Миколая, тож концепт чемності проговорювався в дитсадочку чи не щодня, а отже, усіма розумівся добре. Цікаво, що менші діти майже не користувалися проміжними сходинками (їх було чотири) і всіх своїх друзів розкладали на дві групки: чемні — нечемні. Цьогорічні ж випускники ставилися до завдання геть інакше — на крайніх сходинках було найменше ляльок. Загалом процес диференціації для 6-річних виглядав приблизно так: обиралися найчемніші та найнечемніші малюки, клалися на крайні сходинки, а інші розкладалися поміж ними з примовками: «Лєна загалом чемна, тільки не спить удень», «Олесь не їсть борщу, але не смітить на столі», «Руслана швидко бігає і штовхається, але має багато кіндерів і дає гратися»… Цей маленький експеримент — гарна ілюстрація того, як наро­джуються нюанси та зникає полярність мислення.

На жаль, подекуди бачення людей та світу в крайніх тонах показують і старші діти та дорослі. Вони ніби застрягають або вертаються назад у своєму розвитку в той час, коли все сприймалось однозначно, але причини тут, звісно, не в недостатності досвіду чи незрілості мислення. На чорно-біле мислення нас переважно штовхає дискурс, про який я вже не раз згадувала. Ті змісти, які оточують нас у спілкуванні та інфопросторі.

Сашкова бабуся-прокурор, з якою ми стикнулись в історії на початку розділу, і є дискурсотворцем для хлопця. Вона свою чорно-білість отримала в професії, адже повсяк­час мусила зважувати добро і зло, ухвалювати вироки, визначати наявність чи відсутність злочину, у всьому та усюди вбачати переконливі докази. Хлопчик же унаслідував цей спосіб світосприйняття, заразився ним. Для мене особисто ця невигадана історія (імена та інші деталі я змінила, бо герої дозволу на публікацію не давали, а отже, не мають бути впізнаваними) стала особливою ілюстрацією того, як ми впливаємо на наших дітей. Моя колега, читаючи цей уривок, пожартувала, що це цілий сюжет для трилеру «Обережно! У бабусі на канікулах».

Не знаю, як щодо трилеру, але дослідження свідчать, що людям, які мають чорно-біле мислення, важче знаходити спільну мову з оточенням, відновлюватись після стресів та будувати кар’єру. До того ж вони є в групі ризику щодо депресії, розладів харчової поведінки (здатності підтримувати здорову вагу) і тривожних розладів.

Що робити? Сучасні дослідники все частіше пишуть про так зване відновлювальне або опірне мислення (resilience thinking) — спосіб сприйняття світу, людей та їхніх вчинків як складних і непередбачуваних, готовність припускати різні варіанти розгортання подій та відмова від ярликів і однозначних оцінок. Дуже популярним це поняття є в сфері екології та охорони здоров’я. Власне, йдеться про те, що якщо думати у стилі «resilience», то на противагу чорно-білому світосприйняттю це означає готовність відмовитись від будь-яких упереджень, готовність прийняти нові погляди та готовність спричинювати продуктивні зміни. Людина, яке не вішає ярликів «все погано» або «все добре», бачить, що «все можна змінити на краще», і розуміє, що спричинити ці зміни може саме вона. Така людина не буде впадати в депресію, надмірно тривожитись за своє здоров’я, клясти міську владу за неприбрані вулиці — вона буде змінюватись і змінювати світ. Діти, що демонструють відновлювальне мислення, швидше адаптуються, не мають проблем у спілкуванні, легко опановують нові діяльності та загалом є більш життєрадісними.

Автори розробляють спеціальні тренінгові програми для студентів, а також дітей і підлітків, спрямовані на те, щоб стимулювати розвиток такого відновлювального мислення. Наприклад, Конні Вайндер з колегами в межах такої програми допомагає дітям відмовитись від сприйняття «доб­ре—погано» і за рахунок цього навчитись кількох важливих речей — творчо вирішувати проблеми, рухатись до мети, незважаючи на перешкоди, бути гнучкими у своїх рішеннях та вчинках, бачити різні точки зору та бути готовими вчитися новому в будь-який час. Це тренінг, де дітей занурюють у діяльність, у якій допомагають вирішувати різні маленькі проблеми саме в такий спосіб — за допомогою прийняття нових нестандартних рішень, покрокового досягнення мети, зміни стратегії та прийняття різних пропозицій у русі до цієї мети, а також навчання новому під час діяльності, отримання нових знань і розвитку навичок.

Загалом заважають навчитись таким корисним для життя і відчуття його якості речам саме переконання, які змушують сприймати світ чорно-білим. Усього виділяють три групи таких переконань. По-перше, ставлення до майбутнього, яке треба змінити з песимістичного або фаталістичного (замість «все пропало» та «будеш двірником») на оптимістичне («все буде добре», «ти завжди маєш вибір»). По-друге, ставлення до власних сил та можливостей. Тут треба перемкнути тумблер з безпорадності («криві руки», «дай краще я зроблю») на компетентність («ти зможеш», «твої можливості ростуть»). По-третє, уявлення про власну життєстійкість. Їх треба підтримувати та розвивати. Важливо вселити віру в дітей у те, що вони не є іграшками долі, а можуть контролювати власне життя, впливати на нього та змінювати його.

У цьому році мені пощастило бути науковим редактором однієї цікавої і корисної книжки, яка має назву «Підтримка учнів, які зазнали травми». Сама книжка є описом програми занять, спрямованих на допомогу дітям, які у своєму житті стикалися з травмою — скривдженням в родині, булінгом (агресією з боку однолітків), дорожніми пригодами, пограбуванням, медичними процедурами, які лякають, тощо. Ця програма, розроблена та перевірена на дієвість американськими психологами, крім інших, містить чудові завдання на розвиток корисного мислення та подолання чорно-білих депресивних шаблонів світосприйняття, які, на жаль, є у дітей, що зазнали травми.

Поділюсь однією з вправ для того, щоб показати, якими простими і дієвими можуть бути психологічні інструменти. Отже, дітям спочатку пояснюють різницю між корисним і негативними думками. Їм кажуть щось на кшталт: «Уявіть, що ви написали тест з математики, який виявився дуже складним. До того ж ви слабко готувалися й тому отримали лише 63 бали зі 100. Вам спало на думку: “Я матиму погану оцінку з математики за чверть! Мої батьки страшенно розлютяться!” Це некорисні думки, оскільки вони псують настрій, змушують засмучуватись і уникати зустрічі з батьками». Після того дітям пропонують та допомагають знайти інші, корисніші думки і в такий спосіб опанувати новий стиль мислення. Дітям не дають цих думок готовими, а просять подумати і, по-перше, перевірити ці думки як факти: «Звідки я знаю, що це правда?», «Чи таке траплялося раніше?», «Чи таке траплялося з іншими?» По-друге, їх просять подумати над іншим можливим варіантом розвитку подій: «Чи можна на це подивитися якось по-іншому?», «Чи є інший варіант того, що може статись?», «Як би я хотів, щоб все відбулось?» Зрештою, дітям пропонують припустити, що найгірше може статися, якщо думка виявиться правдою і щодо оцінки за чверть, і щодо реакції батьків, та поміркувати над тим, яким тоді має бути план дій.

У результаті такої роботи (зауважте, що дітей ніхто не вводить в оману і не пропонує дивитись на ситуацію крізь рожеві окуляри) замість єдиної думки «Я матиму погану оцінку з математики за чверть!» — з’являється низка набагато корисніших і цілком реалістичних думок: «У мене гарні оцінки з інших контрольних робіт, тож двійки за чверть не буде», «У всіх погані оцінки з цього тесту, тож справа в складності і, певно, буде змога переписати контрольну», «Наступного разу я підготуюся краще», «Варто позайматись з репетитором», «Можна попросити вчителя про допомогу після занять». А замість ще прикрішої думки: «Мої батьки страшенно розлютяться!» — з’являються такі: «Батьки знають, що деякі тести бувають дуже складними», «Батьки зрозуміють ситуацію, якщо я скажу їм, що цей тест був дуже складним», «Батьки ніколи раніше не лютилися, лише засмучувалися», «Навіть якщо батьки засмутяться, вони не сердитимуться, бо я скажу, що хочу запитати вчителя про можливість додаткових завдань, аби підвищити свою оцінку, а також що наступного разу я підготуюся краще», «Навіть якщо батьки розлютяться, наступного разу я підготуюсь краще, і все стане по своїх місцях».

Допомогти змінити, трансформувати чорно-білі переконання мають саме дорослі, які оточують дитину. Цікаво, що наших запевнень, слів та вчинків, підкріплених дитячим досвідом, цілком достатньо для того, аби переконання змінились. Тож у добру путь. І маю написати ще про те, що найкращі результати в згаданих тренінгах є тоді, коли батьки опановують відновлювальне мислення разом із дітлахами.

  Допомагати вчитись на власному досвіді

Зіна знає, що мама знає, як краще. Власне, у шістна­дцятирічної дівчинки вже не за горами випускний вечір, і мама серйозно готується. Сукня, туфлі, зачіска, макіяж, манікюр — вона про все подбала, з усіма домовилась. Кравчиня, візажистка, перукар — у всіх зарезервовано час, всім надіслано фотки-приклади то­го, як має виглядати Зіна в один з найважливіших днів свого життя.

Мама впевнена, що і вибір вишу, який вона зробила для дочки, теж є правильним та цілком обґрунтованим. Економіст — спеціальність широка, можна і бухгалтером потім працювати, і мене­джером, і навіть керівником якимось, за бажанням. До того ж ні­яких проблем і з майбутньою практикою не буде, бо мамина краща подруга — власниця маленько­го магазину і Зіна там на нескладному матеріалі та за допомогою досвідченої бухгалтерки всього на­вчиться.

Єдине, що не дає мамі спокою, — це Зініна не­готовність до життя. Скільки можна на кожному кроці питатись порад? Нещодавно взагалі ошелешила — запитала, з ким з хлопців іти на випускний. Ні, ну мама, звісно, порадила, що з Данилом, бо він з гарної сім’ї, у його тата автомобільний салон і в разі чого Зіночка там за фахом і влаштується. Але ж сам підхід до життя, сама постановка запитань: «Мамо, мені якось ніхто не подобається…», «Не знаю, яку зачіску, усі гарні…», «Університет? Обирай сама, я звідки знаю…»

«У мене таке враження, що вона не знає, що на сніданок їсти! — жаліється мама. — А попереду доросле життя. Одна справа — в школі з вчителями домовитись, завдання перевірити, з хуліганами розібратись, бутерброд спакувати. Але зараз усе-­усе має робити сама. Звісно, я готова допомогти в тому, де в мене досвіду більше, і завжди підкажу, навіщо їй власні шишки набивати? Але ж не можна все на мене скидати! Предмети ЗНО я їй потрібні вибрала, виш знайшли, напрямок є, кажу — іди, давай! А вона мені — не знаю, не певна, боюсь, не готова…»

До речі, Зіна — дуже красива дівчинка. Але вона, як не дивно, цього не розуміє й думає, що хлопці до неї чіп­ляються «як до всіх». Мама Зіни завжди вважала, що зовнішність не головне, а з лиця води не пити.

Пам’ятаєте безсмертне «розумні вчаться на чужих помилках, а дурні — на власних»? У різних варіантах ця народна мудрість переказується батьками дітям, особливо в контексті того, що ми, дорослі, мовляв, мудріші, гулі собі вже понабивали, тож не варто робити те саме, слухайтесь нас, робіть, як радимо, і будете застраховані від власних помилок. Що ж… Хотілось би сказати, що мудрість мудрістю, однак дані наукових досліджень та досвід психотерапевтичної практики свідчать про зовсім протилежне. Чужий досвід завжди лишається чужим, а відсутність власних гуль призводить лише до страху їх набити, і через це до безініціативності, неготовності до нового, шаблонного мислення та загальної тривожності перед майбутнім.

Колись один з моїх університетських колег так і говорив: «Хотів би я побачити хоч одного розумного, навченого на чужому досвіді. Одні нещасні з комплексом відмінника». А ще одна його цитата про те саме: «Інтелект є — розуму нема». І ще одна для підсумку: «У народній мудрості, на жаль, є добрячий кусень народної глупості». Можливо, зарізко, але правда в тому є. Працюючи зі студентами, ми повсякчас зустрічаємось з «нещасними з комплексом відмінника», тими, у кого «інтелект є, а розуму нема». Вони відвідують усі заняття, читають усі книжки, роблять усі домашні завдання і блискуче цитують підручники. При цьому вони мають величезний стрес на сесіях, страждають на соціальну тривогу, не здатні домовитись з викладачем, якщо щось десь пропустили, і просто не витримують будь-яких форс-мажорів. А ще з ними не цікаво. Читати пари в групі, де переважають такі студенти, — суцільна мука. Усе, що ти не скажеш, буде записано й дослівно повторено, жодного заперечення, жодної незгоди, жодної дискусії. І причина лише одна: вони не мають власного життєвого досвіду, не робили і не виправляли помилок, їхній соціальний інтелект, той, що мій колега називає «розумом», спить, бо вони ніколи й нічого не робили самі — не вирішували конфліктів, не спокутували провини, не виправляли помилок. Університетські викладачі для них ті самі батьки, які «знають, як краще».

У цьому сенсі є цікавими дослідження Інни Загурської. Український психолог, вона вивчала розвиток здібностей у молодших школяриків. У своїх дослідженнях порівнювала діток зі звичайних класів загальноосвітніх шкіл та дітей, які вчились за схемою розвивального навчання. Його особ­ливість у тому, що діти не сидять окремо за партами і не виконують окремих завдань після того, як їм дали приклад розв’язання цих завдань. Дітлахи сидять в групках і так і працюють. А ще вони мають самостійно, оцією своєю командою, відшукати відповідь на щось, розв’язати якусь задачу чи вирішити якесь завдання. При цьому вони можуть ставити запитання чи щось підчитувати у книжках. Потім представляють своє рішення, обґрунтовують його, і лише після цього вчитель дає їм нові знання, вони знову пробують шукати відповідь, знову обґрунтовують її. І лише після цього вчитель показує варіанти розв’язання, якщо такі лишилися поза увагою дітлахів. Як бачите, відмінність між класичним і розвивальним навчанням у наявності опори на власний досвід та можливості виправляти свої помилки. Так от, дослідниця отримала вражаючі дані про те, що здібності, пізнавальні й творчі, а також мотивація пізнання в малюків з розвивальних класів були не лише вищими, ніж у тих, хто вчився в звичайних класах, але й значно вищими, ніж у студентів-третьокурсників місцевого вишу.

Сама система розвивального навчання, яка впрова­джується в окремих українських школах, базується на ідеях ще радянських психологів та педагогів Данила Ельконіна і Василія Давидова, основна з яких, якщо відкинути зайві слова, звучатиме так: освіти не існує, існує лише само­освіта, і кожна дитина до неї здатна. Сам процес організовано в такий спосіб, що в ньому обов’язково має бути присутній власний досвід дитини, її особисті спроби віднайти рішення, а також її аналіз того, що вдалося, а що — ні. Для цього вчитель не викладає дітям якісь теми, а ставить перед ними проблему, яку треба вирішити; не пропонує готових рішень, а допомагає сформулювати мету та накреслити план пошуку цих рішень.

Загалом, ідея навчання на власному досвіді є дуже популярною і все частіше стає основою різних навчальних програм як для дітей, так і для дорослих. Напевно, найбільш відомим і таким, що використовується найчастіше, є цикл Колба — чотирикрокова модель навчання американського дослідника освіти Девіда Колба. Цікаво, що модель, яку пропонує автор, не має жодних протипоказань, підходить для кожної людини, а дослідження її ефективності дають вражаючі результати. Насправді все зводиться до послідовності чотирьох простих кроків: отримання власного досвіду, його осмислення, генерування ідей на основі цього досвіду, перевірка цих ідей та експериментування з ними. Останній крок знову призводить до першого, адже під час експериментування з’являється новий досвід.

Наведу маленький приклад щодо того, як працює цикл Колба у повсякденному житті. Цьогоріч ми з моїм п’ятирічним сином впродовж кількох тижнів мимохідь стежили за квітками кульбаби біля дому, дивлячись на перетворення жовтих квітів на пухнасті плоди, а нещодавно вийшли на поле, де були й жовті квіти, і склеєні бутони, і вже розкриті плоди-пухнастики. Звісно, що всі квіти були перемацані, перенюхані-передмухані, ніс жовтий від пилку, а руки в бурих плямах кульбабкового соку — Богдан отримав досвід. Також очевидно, що він став цікавитись тим, що відбувається з квітами і чому саме так. Я, згідно із циклом Колба, попросила його подумати, узагальнити все, що він бачив, і розказати мені. Насправді просто запитала: «А ти як думаєш?» У відповідь отримала довжелезну історію-казку про те, як народжується жовта квітка, як стуляє пелюстки щоночі і як там, у цих пелюстках, уночі відбувається чарівне диво, після якого жовта квітка перетворюється на пухнасті кружальця, які розлітаються, щоб знову з’явилися жовті квітки. Після цього ми дістались до «Ютюбу» і подивилися науково-популярне відео про перетворення кульбабки. Збагачений новим знанням, мій малюк знову побіг на поле, з його мовлення зникли слова «чарівне диво», але з’явились «дозрівання», «плід» та «насіння». Цикл замкнувся.

Отже, те, що ми можемо й маємо зробити для наших дітей, — це не позбавляти їх власного життєвого досвіду, не давати готових відповідей, не пропонувати зважених рішень, а створити умови і можливості самим набивати ті пресловуті гулі, які роблять нас розумними. Уже майже доросла Зіна, про яку я згадувала на початку, насправді психологічно та соціально є молодшою за тих першачків з розвивальних класів, яких досліджувала Інна Загурська. Вона, звісно, має інтелект і може розв’язувати задачі, будувати речення і писати твори, вона знає таблицю Менделєєва і здатна знайти Бангладеш на карті. При цьому вона все і завжди робила за підказкою або за зразком. А тепер їй треба іти в життя, де потрібних підказок і зразків може не бути. Власне, ми з мамою та самою Зіною домовились про такий собі тайм-аут. Дівчинка після випуску не кидатиметься відразу подавати документи у вибрані мамою основний та запасні виші. Вона поїде у подорож, без мами, лише з однією подругою. Вони відвідають чотири великих міста й самі походять по університетах. Зіна не має нічого робити, крім як подорожувати, придивлятися, розпитувати й пробувати відчути, де б їй хотілось навчатися. А документи подаватиме трохи згодом і в той виш, який їй сподобається також. Мамі під час подорожі можна дзвонити лише двічі на день. Мама не може телефонувати взагалі, хіба що який форс-мажор. Якщо раптом виявиться, що Зіні сподобалась спеціальність, для вступу на яку не вистачає котрогось з сертифікатів ЗНО, вона матиме змогу вступати наступного року (цей рік вчитиметься там, куди вступить, але наступного, якщо хотітиме вступати, то їй ніхто не перешко­джатиме). А ще вона сама вибере сукню на випускний.

Власні успіхи, а також власні помилки і досвід їхнього виправлення — ось кращий інструмент для розвитку психологічної відновлюваності дітей. Адже винайдення свого аутентичного способу досягнення результату і вирішення проблем додає впевненості в тому, що я і саме я, а не мама чи тато здатні долати труднощі та досягати успіху.

  Як розвинути опірність до психологічного тиску та незалежність від думки інших

Задоволення психологічної потреби у власних межах, особистому просторі означає створення для дитини простору впевненості, щеплення їй відчуття контролю за власним життям та надання права самій приймати рішення щодо себе. Найбільший вплив ця потреба, яку ще називають потребою в особистому просторі або потребою в приватності, спричиняє на здатність дитини опиратися тиску та мати власну думку. Справа в тому, що наявність особистого простору, можливість мати свою недоторкану територію і у фізичному, і в психологічному сенсі дають дітям сили протистояти маніпуляціям і тиску як з боку ровесників, так і з боку дорослих. Піклуватися про задоволення потреби у власних межах означає відмовитись від надмірної вимогливості, дозволяти висловлювати свої думки та давати право на власні рішення.

Варто лише зайти до книгарні або кинути погляд на книжкові ятки, спеціалізовані на популярній психологічній літературі, як відразу в око впадають яскраві палітурки видозмістів-конкурентів, які зводяться до двох основних: «Як впливати на інших?» та «Як протидіяти психологічному впливу?». Те саме відносно розтиражованих в Інтернеті, газетах та просто на вуличних стовпах тренінгів та майстер-класів — маніпуляція та протидії цій самій маніпуляції. Причому однаково часто зустрічається як одне, так й інше. Тут і «Як керувати мужчиною?», і «Як опиратись жіночій магії», і «Технології впливу на підлеглих», і «Як не стати жертвою на робочому місці», і «Як керувати людьми та стосунками», і «Як уникнути маніпуляцій»… Якщо ж відкрити ці книжки або прийти на такий заманливий тренінг, то перед нами розкриються всі можливі варіанти, способи та прийоми маніпуляцій і значно бідніший арсенал протизасобів. Так, ми дізнаємось, що тиснути на людину можна емоційно, наприклад вимагати, залякувати, вмовляти, спекулювати почуттям провини чи погрожувати розірванням стосунків. Можна давити інтелектом, засипаючи аргументами. Можна створити ситуацію, із якої є лише один вихід. Можна вживати спеціальні слова та фрази-гачечки. Можна скористатись з цінностей людини, отримуючи своє через тонку гру…

Недивно, що ми, батьки, побоюємося відпускати малюків у світ, у якому всі тільки і мріють знайти заповітний ключик, аби отримати від іншої людини те, що бажають. Недивно, що прагнемо озброїти дітей тими самими протизасобами, яких, на жаль, не так вже й багато, а саме два, принаймні, до них зводяться всі поради, — розпізнати і не вестись. Що ж, сказати легко — реалізувати майже неможливо. Що означає розпізнавати маніпуляції? Це бути недовірливим, весь час насторожі, у стані тривоги та очікування ворожих підступів. Зрозуміло, що таке розпізнавання має мало спільного зі щасливим життям. Що означає не вестись на маніпуляції? Перестати відгукуватись на прохання, допомагати іншим, брати на себе відповідальність та підтримувати безкорисливі стосунки. Теж не вельми світла перспектива.

Що ж ми можемо протиставити світу, у якому культура маніпуляцій популяризується так само завзято, як і захист від них? Тут я знову згадаю про психологічні потреби. І нехай потреби у власних межах або особистому просторі згадуються не так часто, як інші, але їх задоволення для дитини є не менш важливим, ніж задоволення потреб у близькості, автентичності чи безумовній любові. Зокрема, відчуття непорушності особистісних меж розвиває опірність до психологічного тиску та впевненість у праві на власну думку. Ці речі абсолютно протилежні постійній готовності до обману та перебуванню в так званому стані сигналізації. Якщо я знаю, що маю особистий простір власних речей, своєї території, простір часу, який належить мені, простір своїх звичок та способу життя, простір думок, мрій, простір, який ніхто не може порушити, зачувши моє «стоп», то це викликає глибоку й непорушну впевненість щодо можливості зупинити буть-якого маніпулятора та будь-яку маніпуляцію, не відстежуючи її повсякчас, а саме тоді, коли вона виникне.

Раніше я згадувала не лише про потребу в просторі психологічної приватності, але й про необхідність мати свої речі, на які ніхто не зазіхає, час для особистих справ, свою територію в помешканні. Цікаво, що все це не просто фізичний особистий простір, а простір, на якому вибудовуються й тримаються межі психологічні. Якщо малюк не має права на власні іграшки, школяр — свого робочого столу й часу на ігри, підліток не має своєї кімнати чи хоча б маленької території, недоторканної для дорослих, тоді не має ґрунту, на якому могла б задовольнятись потреба у власних психологічних межах — думках, мріях, переконаннях, планах, вчинках.

Якщо говорити про дослідження, то, наприклад, психолог Наталя Півненко помітила, що діти, чиї батьки порушують їхні психологічні межі: карають фізично або забороною на іграшки, не враховують думки та не дають можливості приймати власні рішення, мають серйозні проблеми у спілкуванні з ровесниками. Вони більш тривожні, агресивні, а ще невпевнені в собі і через це використовують іграшки, щоб підкупити друзів, часто готові грати та діяти за правилами інших і навіть іти на приниження, наприклад ставати мішенню насмішок, аби бути прийнятими в групу.

Задовольняючи потребу у власних межах, ми сигналізуємо дитині, що вона має право на ці межі, має право на простір власних думок, має право на «стоп» і право на «ні», має право зупинити спілкування з будь-ким, хто ці межі переступає хитро та маніпуляційно чи прямо й нахрапом. І цей «будь-хто» — у першу чергу ми, дорослі, які оточують дитину. Повага до особистого простору та його меж є важливою психологічною потребою, задоволення якої сприяє перш за все опірності до психологічного тиску та готовності цей тиск витримувати й толерувати без зайвої тривоги чи агресії.

  Дозувати вимогливість

«Усе має робитися якісно та вчасно!» Якби шляхетні родини й досі прописували свої гасла на прапорах, то саме ці слова майоріли б над дверима Сергійкового будинку. А те, що його родина є шляхетною, зрозуміло й зараз. І нехай часи лицарів давно минули, Сергійкові тато, дядько й дідусь виглядають так, ніби щойно повернулись з хрестового походу та скинули обладунки. Усі чоловіки в родині авіаінженери, винахідники та альпіністи. Кожен має не один патент. Кожен усе життя працює на відомому авіаційному заводі. Кожен дійшов до верхівки кожної гори, на яку брався здійматись. Жоден не живе з першою дружиною, але кожен опікується всіма дітьми й онуками та бере активну участь у їхньому житті — виховує, наставляє, визначає гуртки та заняття, ходить на класні збори та змагання. Тільки-но комусь з хлопчиків виповнюється п’ятнадцять — беруть у гори.

Десятирічний Сергійко живе з мамою, але всі вихідні проводить з татом і точно знає, ким буде, коли виросте. Хлопчик дуже любить свого тата, страшенно пишається ним і трохи побоюється. Тато дуже вимогливий як до себе, так і до інших. Тато щоранку о 6:00 виходить на пробіжку, о 6:40 в нього вправи, а о 7:15 — холодний душ. Потім сніданок і дорога на роботу. Тато ніколи не запізнюється, не порушує обіцянок і нічого не лишає поза своєю увагою.

«А якщо він і дитині кисень перекриє?! — запитує стривожена мама. — Йому ж лише десять, а вже те саме — пробіжки, душ, щотижневі звіти про навчання, книжки, прочитані зі списку, фільми… Знаєте, у мене теж був список і я мала звітувати. Я мала бути освіченою дружиною… вміти те, робити се… Не витримала. А Сергійко ще дитина, раптом теж не витримає? Що я? Три роки страждань, що не відповідаю високим стандартам, і намагання перекроїти себе, заслужити похвалу. Півроку відчаю та істерик. Розлучення. Рік депресії. Зрештою — дихаю. Боюсь наврочити, але ця готовність на все в Сергійкових очах! Я ж так само дивилася. Не хочу, щоб мій син переживав те саме!»

Сам же Сергійко мріє бути як тато, мріє і дуже переймається тим, що це йому не вдасться. Він переглядає татові шкільні та студентські альбоми і потайки копіює його поставу та намагається підібрати речі так, щоб скидались на юного тата. У класі Сергійка вважають найсерйознішим, він староста, надія вчителів, постійний зразок для наслідування та улюбленець дівчат. Чи не щодня в своєму наплічнику Сергій знаходить клаптик паперу з романтичним посланням. У нього закохуються, ним захоплюються, а він дуже боїться вирости і не бути схожим на тата. Він навіть маму образив, сказавши: «Ну чому ти мене таким білявим народила?! Чому не в тата?!»

Однією з популярних тенденцій у дитячій психології та психотерапії є аналіз стилю сімейного виховання, визначення його конструктивних і ризикованих стратегій і корекція останніх. Простіше — психологи намагаються збагнути, що батьки щодня роблять зі своїми дітьми і як це відбивається на дитячій поведінці та вчинках. Ті способи виховання і реакції, які призводять до гарних наслідків, пропонують підтримувати та розвивати, а щодо тих, які, навпаки, провокують неслухняність, істерики, зниження бажання вчитися та інші проблеми, то намагаються знайти спосіб відмовитись і змінити на кращі. Для того щоб виховний стиль можна було визначити, вдаються до спостереження за родиною, розпитують батьків і дітей, а також використовують відеозаписи.

Загалом виділяють кілька типових стилів сімейного виховання, і той, у якому значне місце займають контроль, вимогливість, оцінка, покарання за неслух, малу старанність чи відмову слідувати правилам, називають жорстким, авторитарним, вольовим або стилем надмірної вимогливості. За такого виховання діти відчувають постійний нагляд, контроль та необхідність відповідати певним вимогам. Цікаво, що ці вимоги можуть бути простими, зрозумілими і навіть корисними для дитячого здоров’я та розвитку, наприклад щоденна ранкова зарядка, заняття шахами чи прибирання в кімнаті. Жорсткість чи авторитарність приховуються не стільки в змісті цих вимог, скільки в способі, до якого вони задаються, а також в способі контролю їхнього виконання.

Припустимо, що дитина має щодня звітувати про зроб­лене. Наприклад, перед вечерею чи сном батьки переві­ряють виконання домашнього завдання. Виконане — усе добре, можеш готуватися до наступного дня і сну; ні — виконуєш, доки не виконаєш, або дістаєш штрафних санкцій. День у день, без виключень, перерв чи послаблень, звільнення від «повинності» дається хіба що на час хвороби. У такій ситуації дитина втрачає будь-який спосіб контролю над ситуацією і їй лишається хіба що захворіти. Або інший приклад: щоденне читання вголос, перед школою після сніданку так, щоб чула вся родина. Я була знайома з одним чудовим і кмітливим хлопчиком, який не те що зненавидів читання через таку традицію, а якось розпатрав усю свою дитячу бібліотеку і був вже готовий підпалити купу понівечених книжок посеред своєї кімнати, але якраз нагодилися батьки.

Ще одну клієнтську історію хворобливої батьківської вимогливості розповіла моя колега. Від її клієнток, підлітків дівчаток-двійняток, тато вимагав повного звіту за всі витрачені кишенькові кошти. День у день діти, а також їхня мама, яка не працювала та опікувалась домом, мали записувати в спеціальний зошит усі свої витрати, докладати туди чеки та використані квитки. Дівчатка ж пручались, їм було неприємно доклеювати чеки, у яких значилося «гігієнічні прокладки», до того ж тато забороняв купувати лаки для нігтів чи ароматизовані блокноти для записів, без яких немислиме дівчаче існування. Дівчатка збунтувались — тато прикрутив гайки і повністю позбавив їх кишенькових грошей, вирішив усе купувати сам і виключ­но в разі потреби. Красиві та вже розквітлі п’ятнадцятирічні дівчата знайшли спосіб мати власні кошти, підробляючи піджейками у вечірньому клубі. Татова фантазія домалювала до цього заняття проституцію та наркотики, і дівчат зачинили під домашній арешт. Закінчилася історія втечею з дому, пропуском цілої чверті навчання й тим, що одна з сестричок стала жити на утриманні старшого чоловіка, а інша мала нервовий зрив і кількамісячне перебування в психіатричному стаціонарі.

Як відчути, зрозуміти та не перейти межу або як віднайти критерії, які свідчать про те, що вимогливість не буде на користь та починає шкодити дитині? Визначитись тут не так вже й просто. Адже ми вимагаємо чогось від дітей зовсім не з метою зломити волю. Переважно це бажання вберегти дитину від неправильних вчинків, допомогти досягти чогось або виховати певні риси характеру.

Індикатором того, що палиця невдовзі перегнеться та зламається, є заступання за психологічні межі дитини, посягання на той простір контролю та самоконтролю, який має належати їй самій. Я часом пропоную батькам такий собі алгоритм або інструмент, щоб визначити цей водорозділ та змінити ситуацію. Усього чотири простих кроки: перший — написати перелік вимог та правил, які є обов’язковими в родині; другий — позначити спосіб контролю цих правил; третій — подивитись, які вимоги найчастіше порушуються, а правила не виконуються; четвертий — якщо найбільше проблем виникає з тими вимогами, які контролюються найслабше, варто посилити контроль, якщо з тими, які контролюються найбільше, — аларм, треба думати над способом зниження контролю або послаблення вимог. Отже, індикатор надмірності вимог — їх постійне порушення за високого ступеня контролю.

Що відбувається з Сергійком і чому його мама, а також, імовірно, дружини інших чоловіків цієї родини мали відчуття «перекритого кисню»? Саме так — надмірність вимог та завелика сила їхнього контролю. Описана мною історія є доволі типовою для родин, у яких виховують «сильних особистостей». Від дітей вимагають речей, які мають загартувати їх, розвинути фізично, культурно та психологічно; їхні реакції, поведінку та вчинки повсякчас контролюють та оцінюють з точки зору правильно-неправильно; їм дають обов’язкові для виконання поради, що робити, з ким дружити, як розцінювати події та ставитись до людей. Власне їхній життєвий світ суворо регламентують, не залишаючи в ньому і клаптика простору, вільного для думок, бажань чи дій самої дитини. Виходить така собі в’язниця з ідеальними умовами для особистісного розвитку.

Діти реагують по-різному. Спочатку це може бути покора, намагання відповідати високим стандартам, захоп­лення розумом, мудрістю, силою, прикладом дорослих (читай «тюремників»), бажання отримати їхню похвалу. Але з часом діти починають відчувати тиск цих самих вимог (читай «колючий дріт»). Тут кожен буде реагувати по-своєму, хтось бунтуватиме, хтось хворітиме, хтось втікатиме, хтось коритиметься. Власне, покора, певно, остання і найгірша стадія. Ідеться про те, що опір зламано, а отже, зламано здатність окреслювати й боронити свої межі, здатність мати та відстоювати власну думку.

Дані досліджень щодо наслідків надмірної вимогливості у вихованні дітей умовно можна поділити на дві групи — це безпосередні, короткострокові та довгострокові наслідки. І якщо безпосередні ефекти надмірної вимогливості можуть бути позірно позитивними, наприклад чемність та слухняність, то вже в короткостроковому періоді (зазвичай уже за півроку-рік після підвищення вимог) починають з’являтися перші небажані прояви. Так, Лаура Маркхем, авторка відомої в Штатах книги «Щасливі батьки — щасливі діти», вказує на цілу низку поведінкових проблем у дітей, які ростуть в умовах високої вимогливості, — це насамперед проблеми з самоконтролем та дисципліною, образи та порушення меж інших, неслухняність, спалахи гніву, депресивні стани, брехливість. Щодо віддалених наслідків, які можуть з’явитися за кілька років і розквітнути в період юнацтва та дорослості, то, напевно, найповніший перелік пропонує Гвен Девар на своєму одному з найпопулярніших в світі сайтів для батьків «Parenting Science» (наука батьківства). Авторка, крім інших наслідків непомірної вимогливості, які з’являються вже в підлітковому віці та істотно впливають на якість дитячого життя, називає слабку соціальну компетентність, нездатність встановлювати та підтримувати дружні стосунки, неможливість займати лідерську позицію та вести за собою людей, низька популярність у соціальному середовищі, а також проблеми з самооцінкою.

Чому так? Відсутність бодай найменшого простору для маневру та щоденна потреба відповідати жорстким вимогам спочатку справді діють. Дитина намагається йти шляхом найменшого опору та виконувати все, що приписано, — бігати вранці, вигулювати собаку, займатись з репетитором, читати приписану кількість сторінок… Вона виконує вимоги — її не карають, а навіть заохочують послабленням повідки, дають можливість хоч трохи, але мати бажане — мультики, спілкування з друзями, гуляння до десятої… Дитина росте, вимоги не слабшають або й зростають разом з нею, але так само росте і потреба у вільному від батьків власному просторі. З’являються перші проблеми з поведінкою — спроби вибороти право на свободу, які за відсутності конструктивних можливостей виглядають як бурхливі протести, брехливість, вчинки наперекір, втечі тощо. Порушується емоційна регуляція. Оскільки діти повсякчас мають неспокій і тривогу, через небажання й надалі коритися батькам вони впадають у депресії, закриваються в собі або гніваються, агресують, може дійти до бійок і неприхованих образ. Ця поведінка, спровокована надмірною вимогливістю в родині, виходить за її межі — порушуються стосунки не лише з батьками, а й з іншими дорослими та ровесниками. Невдовзі з’являються й віддалені наслідки. Юнаки, які мають досвід авторитарного виховання, так і не розвивають навичок самоконтролю, а боронити свої межі можуть лише в неадаптивні способи, зокрема агресивного протистояння чи занурення в себе і відмови від спілкування.

Думаю, що я навела достатньо аргументів щодо надмірної батьківської вимогливості, однак заради справедливості маю написати й про те, що є дослідження, які свідчать про позитивний бік вимогливого (однак не надвимогливого) виховання. Зокрема, у китайській, а особливо японській культурах чітке слідування правилам та традиціям, якого вимагають від дітей, вважають фактором, який призводить до більшої дисциплінованості, продуктивності та соціальної поваги в майбутньому. По-перше, думаю, що це більше соціокультурний, ніж психологічний феномен, а по-друге, цікаво, як почуватимуться та поводитимуться діти, що виросли в умовах жорстких традицій поза межами своїх країн та середовищ? У цій темі для мене більше запитань, ніж відповідей, але те, що я знаю напевне: кожен з нас, батьків, має віднайти баланс, який допоможе не порушувати особистих меж дитини, але водночас встановити інші межі — безпечного та уважного ставлення до інших.

  Вітати дискусії та суперечки

«Це не предмет для обговорення!» — ці слова Руслана чує щодня. Інколи вони, звісно, звучать інакше, наприклад: «Рішення вже прийнято!» або «Твоєї думки не питали». Однак в жодному разі форма не змінює змісту та головного послання — Руслана має приймати рішення дорослих та не має права на сумніви й оскарження.

«Як вона сміє перечити?! Підвищувати голос?! Заявляти — не буду?!» — Останнім часом Русланчина бабуся дуже незадоволена онукою. З одного боку, вона все розуміє: підлітковий вік, бунтарство, дух протиріччя… Але з іншого — хіба можна так розмовляти з дорослими, хіба це припустимо?! Бабуся обурена. Вона втратила всі важелі впливу. Ну справді, не зачиняти ж онуку вдома? Але як інакше утрима­ти її від дурних рішень та ризикованих зна­йомств. І це лише чотирнадцять! Що далі?!

Руслана загалом мовчазна та доволі привітна. Дівчинка хоч і не балакуча, але завжди привітається, усміхнеться, запитає, як справи, та, якщо треба, допоможе. Усі знайомі, від сусідів до шкільних друзів, знають, що Руслана і важкі пакети з магазину допоможе піднести, і списати домашку дасть у разі чого. Друзів загалом у неї небагато, та й дозвілля не вельми насичене. Кожен Русланин день заповнений завданнями зі звичайної та музичної школи, доглядом за собакою і канаркою, а ще читанням.

Руслану особливо не долучають до родинних розмов — ну що вона може додати чи підказати, якщо ще не знає життя? Але останнім часом дівчинка сама стала лізти куди не просять, всюди вставляти свої п’ять копійок, нариватись на грубощі та вимагати, щоб зробили саме так, а не інакше! І чого вимагати?! Зробити собаці зачіску в собачій перукарні, не брати її на відпочинок у гори («Хочу вдома!»), кинути музичну школу, вчити китайську… Нісенітниці суцільні! І говорити нема про що, а вона не спиняється, наче зурочили дитину!

Русланиній бабусі та батькам, втім, як і батькам інших моїх клієнтів-підлітків, я порадила частіше долучати дівчинку до сімейних розмов, дозволяти висловлювати свою думку, навіть заохочувати до цього, просити обґрунтовувати та час від часу приймати й погоджуватись, а також чинити саме так, як пропонує дівчинка. Як і більшість батьків, Русланині не відразу зрозуміли мене та вирекли звичне: «Вона ще маленька, і це не предмет для обговорень!»

Коли ж і навіщо варто долучати дітей до розмов та починати дослуховуватись до їхніх думок? Пригадую, як у школі нам втовкмачували різницю між діалогом і монологом і один мій однокласник, чия мама нас, власне, і вчила української, сказав: «Монолог — це коли ти зі мною говориш, а діалог — коли тато!» Ми розреготались, але вчителька не розгубилась і попросила навести характерні ознаки, на що отримала відповідь, ще промовистішу за першу: «Ти кажеш: “Слухай мене!”, а тато — “Давай поговоримо!”»

Долучати до розмов, а саме до діалогу, у якому дитина є активним учасником, а не лише слухачем, варто відразу як малюк навчився висловлювати думку. Цікаво, що навчитись її висловлювати теж можливо лише в діалозі. Це відбувається, наприклад, тоді, коли ми допомагаємо знайти потрібні слова, продовжити речення, говоримо щось на кшталт: «Ти хотів сказати..?» або «Ти мав на увазі..?» Знаки запитання після крапок є не випадковими, оскільки вже тоді, коли малюк лише вчиться формулювати свої думки, варто не стільки підказувати йому правильний варіант, скільки пропонувати, ніби ненав’язливо цікавитись, чи пасує, чи підходить запропоноване вами слово, чи відповідає дитячій думці. Власне, ні в п’ять, ні в три роки не рано пропонувати дитині бути учасником діалогу — це від початку вселяє впевненість у власній значимості та праві висловлюватися.

Скільки разів я чула від дорослих: «Помовч!», «Тебе не запитують!», «Стули рота, коли дорослі говорять!», «Виростеш — матимеш право на думку!». Власне, я і сама подекуди прошу свого сина помовчати, доки говорять дорослі, та інколи роблю це занадто різко. Однак відразу хочу зауважити, що поважати розмову інших — це одне, і цьому ми справді маємо вчити дітей. Проте мати право брати участь у розмові дорослих, а ще мати в цих розмовах право голосу — це інше, і це те, що ми маємо дозволяти і стимулювати.

Моїх подруг розчулюють репліки мого п’ятирічного сина на кшалт: «Я маю гарну ідею» чи «Сплануймо завтрашній день». Однак для нас це норма — вислуховувати та враховувати його ідеї, спільно планувати день, цікавитись його думкою. Що ж до втручання в розмови дорослих, то тут я сама не завжди даю собі ради з моїм звиклим до ви­словлення власної думки сином, і це справді складно — встановити та дотримуватись правил, коли можна говорити, а коли — ні. Власне, ми намагаємося попереджати його, що зараз хочемо поговорити між собою, а також просимо мовчати у якісь важливі моменти (наприклад, коли я в місті за кермом). А ще маємо такі правила: «Якщо треба сказати щось дуже важливе, то говори будь-коли» (це правило має глюк, оскільки в нас різні уявлення про важливість і їх повсякчас треба узгоджувати); «Запам’ятай, що саме ти хочеш сказати, і говори це, коли дорослі завершать свою розмову»; «Якщо це спільна розмова, то, щоб висловити власну думку, треба дочекатися паузи». Ми проговорюємо правила і тренуємось. Якщо ж мій балакучий малюк зривається, ми робимо «стоп-перезавантаження» і пробуємо знову. Буквально повторюємо ситуацію, щоб він спробував знову втрутитися в розмову, але за правилами.

Для мене як психолога є особливо трепетним спостерігати, як діти радіють можливості бути почутими. Коли я звертаюсь до них в присутності батьків і прошу батьків не перебивати, а дати можливість висловитись дитині, вони спочатку ніяково, а потім усе впевненіше і щасливіше починають говорити. Їхні плечі розправляються, підборіддя піднімаються, очі засвічуються — їх чують, поважають!

Поміркуймо, на які теми ми зазвичай говоримо зі своїми дітлахами і як ця відбувається? Коли я запитую батьків, про що і в який спосіб вони говорять з дітьми, то чую переважно: «Про все» і «Спілкуємось, обговорюємо». Коли запитую дітей, то ті зазвичай відповідають: «Про школу (дитсадочок)» та «Запитують, як справи, і говорять, що та як треба робити». За даними опитувань, батьки найчастіше спілкуються з дітьми про побут та допомогу в хатніх справах («Що їв?», «Чи добре вдягнений?», «Чи прибрано в кімнаті?»), про шкільні успіхи, оцінки й домашні завдання («Що задали?», «Як відповідав?», «Чи виконане домашнє завдання?»), а також про поведінку дітей, їхні взаємини з ровесниками та правила спілкування з іншими людьми («Як ти поводився?», «Хто твої кращі друзі?», «Як треба спілкуватись з дорослими?»). Крім того, це спілкування з боку дітей виглядає як обмін «запитання-відповіді» і зовсім не є розмовами, які вони мають, наприклад, з ровесниками.

Я люблю спостерігати за дітьми на майданчиках, у школі, дитсадку, просто на вулиці. Так от, їхня поведінка і реакції в розмовах між собою переважно дуже відрізняються від того, як вони говорять з нами, дорослими. Між собою вони емоційніші, дивляться в очі, експресивніші в рухах, перебивають одне одного і говорять наввипередки, вони смикають співрозмовника, беруть за руку, штовхають, обнімають. Вони більше посміхаються і сміються і так само більше збурюються й сперечаються — висловлюють власну думку і словами, і тілом. З нами — вони більше слухають, дивляться крізь або за плече і набагато менше виражають себе. Думаю, тут дві головні причини: перша — ми, дорослі, не дуже вміємо будувати діалог (пригадуєте мого однокласника?), друга — з нами нема про що говорити. Ну справді — побут, школа та як правильно жити — хіба це теми для розмов?

Отже, діалог. Найперше його правило — бути на рівних. Рівність передбачає відсутність будь-яких повелінь, наказів, вимог, команд чи розпоряджень. Розмова на рівних — це завжди обговорення чогось цікавого і важливого для обох сторін без тиску з боку жодної з них. Діалог передбачає повагу одне до одного, і навіть якщо ви не згодні з дитиною, а вона з вами, то це лише привід викласти аргументи та довести свою думку, але зовсім не причина використовувати силу батьківського примусу. Зворотний зв’язок — друга важлива вимога до нашого спілкування з дітьми. Ми, дорослі, здебільшого думаємо, що дитина збагнула сказане, почула аргументи та зробила висновки, до яких ми прагнули. Варто переконатися в тому й перепитати: «Чи згоден ти зі мною?», «Що саме ти зрозумів?», «Як вчинятимеш тепер?», «Можливо, потребуєш додаткової інформації чи прикладів?», «Чи лишились в тебе сумніви?», «Чи є заперечення?» Так само важливо дати зворотний зв’язок дитині, що почули та зрозуміли зі сказаного нею ми самі, уточнити, чи саме це вона хотіла сказати, чи не помиляємося ми в своєму розумінні. Третя надважлива в діалозі з дітьми річ — замінити готові поради на таке собі порадництво як спосіб доходити спільної думки. Замість «Я б радив тобі…» або «Найкраще, що ти можеш зробити, — це…» спробуйте і справді порадитись: «Подумаймо, як буде краще», «Пропоную порадитись і прийняти рішення», «Мені важлива твоя думка з цього приводу». Четверте — аргументована дискусія. Ви і ваша дитина маєте повне право не погоджуватись одне з одним, мати різні позиції та кардинально різні погляди. Це просто чудово, бо це основа для власної критичної та незалежної думки. Стимулюйте цю навичку, закріплюйте її. Єдине, що слід пам’ятати, — за агресивної непогоджувальної позиції та бурхливих емоцій різниця в поглядах призведе до сварки й переходу на особистості («Ти впертий!», «Нам нема про що говорити!»), а от використання аргументів, підтвердження думки прикладами, звернення до досвіду інших людей і власного та, зрештою, право лишитися при своєму («Гаразд, я приймаю твою позицію, хоч і не згоден з нею», «Аргументи переконливі — спробуємо зробити по-твоєму») навчить вас обох говорити про речі, у яких ви не згодні, замість того щоб замовкати й переходити в стан війни. Зрештою, п’яте, найважливіше: діалог — це завжди чемність та повага до опонента. Ніколи, нізащо і за жодних обставин не ображайте дитину за те, що її думка (нехай помилкова) відрізняється від вашої. Ви маєте повне право не погоджуватись і не маєте жодних прав клеїти до дитини прізвиська, сумніватися в її здоровому глузді чи карати за власну думку.

Певно, один з найяскравіших уроків того, як не варто спілкуватись з дітьми, я засвоїла від одного шкільного директора. До мене як до психолога звернулися батьки, які ніяк не могли визначитись, чи переводити сина до іншої школи. Сам тринадцятирічний підліток був проти переведень, оскільки мав чудовий дружній клас і не хотів з ним прощатись. Змінити школу батьки надумали через директора, який просто поїдом їв дітей, вишикуючи їх щодня у лінійку (на кожну паралель класів припадав свій час таких шикувань) і влаштовав суворівські прочуханки. Буравлячи нещасних дітлахів поглядом, директор обіцяв грім і молнії на голови тих, хто не носитиме змінного взуття, прогулюватиме уроки, псуватиме шкільне майно, грубіянитиме вчителям та вчинятиме інші злочини. Перелік недозволеного базувався на тому, що сталося в школі за попередній день. Перед очима дітлахів з’являвся свіженький шкідник-винуватець, якому всі мали скандувати: «Ганьба!» Герой моєї історії чи не щотижня піддавався привселюдному осуду виключно через свою впертість та бажання довести директору, що він не «придурок». Будь-якого діалогу з директором ані батьки, ані дитина побудувати не могли, той лише закочував очі та видавав свою погрозливо-виховну промову.

Так от, для того щоб діти могли почуватись вільними, не боялись висловлювати свої думки та могли обстоювати власні рішення, ми маємо створити ситуацію спілкування, у якій вони можуть натренувати ці якості. Ситуацію, у якій з дорослими можна будувати діалог, дискутувати та навіть сперечатися на важливі та цікаві теми. Які? Думаю, варто просто поцікавитись.

  Давати право на власні рішення та стимулювати відповідальність за них

Вітя разом із дідусем — любителі котів, можна навіть сказати — котоводи. Самі ж вони гордо називають себе фелінологами й ображаються на будь-­які інші ненаукові назви. Обоє усією душею упадають за власними чотирма сфінксами, які беруть участь та перемагають на всіляких виставках. Вони шукають та перелопачують літературу та витрушують усе можливе з Інтернету, аби створити найкращі умови для своїх улюбленців. Під час справи консультують усіх знайомих котолюбів міста. До них і прізвисько відповідне причепилося — Два коти. Якщо комусь щось треба дізнатись, то так і говорять: «Запитай у Двох котів».

І хоча Віті лише одинадцять, він вже точно знає, що виш, куди він вступатиме, буде ветеринарним, а він сам не просто розводитиме котів, а буде господарем цілого розплідника, а може, створить котокав’ярню чи ще щось таке особливе з котами.

Вітіна мама не дуже любить його дідуся (тата її колишнього чоловіка) і так само не любить котів. Усіх без розбору. У неї, взагалі-то, серйозна алергія на котяче хутро — розпухає обличчя, червоніють та сльозяться очі, починається шкірна висипка на долонях та зуд. Мало того що від цих котів купа проблем, ще й дитина нічого в житті, крім них, бачити не хоче. Мама принципово проти цього захоплення, а тому вдалась до крайніх і категоричних заходів — заборонила синові ходити в гості до дідуся, викинула з дому все пов’язане з котами й пригрозила відібрати ноутбук, якщо побачить в історії завантажень хоч щось котонагадувальне. Зустрічатися з дідусем, звичайно, можна, але без котів і на вільній від них території. Дідусь намагався щось пояснити, але так і не зміг — мама була невблаганна.

Вітя вмовляв, плакав, сперечався і… скорився. Близько року все було ніби добре, а от зараз хлопчик втратив до всього інтерес. Ні школа, ні спорт, ні розваги — ніщо його не цікавить. Тільки мультики, мультики, мультики… Сидить з ранку до ночі навпроти монітора і не кліпає. З котами, правда, він теж не бавиться. З дідусем бачиться дуже рідко, хіба що на свята.

Ще один спосіб допомогти дитині встановити власні межі та підтримувати їх — це надати право приймати власні рішення. Власні рішення — це не ті батьківські, на які дитина погодилась автоматично без жодних розмірковувань («Завтра ідемо записуватись на англійську»); не ті, які ми їй втовкмачили, бо маємо більше досвіду та знань («Ні, ми не будемо читати «Гаррі Поттера», тобі ще зарано, і нічого хорошого ця книга тебе не навчить»); навіть не ті логічні та очевидні, до яких ми її ненав’язливо підштовхнули («Плавання в басейні — обов’язкове, оскільки гарно впливає на хребет та поставу і його всі лікарі радять»). Власні рішення — це рішення, які дитина приймає самостійно на основі повної та вичерпної інформації про вчинок та його наслідки, а ще на основі власного досвіду та міркувань.

Чудово розумію, що останнє речення добряче скидається на визначення зі сторінок підручника з юриспруденції. Власне, коли ми говоримо про рішення та відповідальність за них, то позбутись юридичних акцентів навіть у психології неможливо. Якось мені запропонували написати кілька статей для журналу «Абетка права». Натхненниця цього глянцю для дітей та підлітків, а також й іншого, для найменших, «Правобукварик», Лариса Денисенко — відома правозахисниця та письменниця, а ще вона купу зусиль витрачає на те, щоб допомогти дітям зрозуміти свої права та навчитись боронити їх, у тому числі й від дорослих. Так от, у всіх своїх статтях, а також і тих, які авторка відбирає для дитячих журналів, у кожній букві та реченні звучить думка про те, що діти мають права, які ми, дорослі, маємо поважати. Але ця думка зовсім не виключає іншої — права, у тому числі й дитячі, завжди пов’язані з відповідальністю. Власне, дитячі права ростуть та збільшуються разом із дитиною, але так само росте й дитяча відповідальність.

Думаю, що писати для «Абетки права» було непросто не тільки мені, а й усім іншим авторам. По-перше, через те, що ми писали для дітей, а по-друге — бо мали донести їм те, що свої права та межі треба й можна відстоювати. У тому числі від дорослих. Це мали бути журнальні статті, ми були обмежені в словах і не мали можливості зворотного зв’язку, а отже, не могли щось додатково пояснити чи розтлумачити. Основним орієнтиром, який я позначила для себе в цій роботі, було дотриматись балансу. Балансу в тому, щоб показати дітям їхні права, але й не підштовхнути до ризику, збалансувати права й відповідальність.

Загалом саме цей баланс прав і відповідальності є, як не дивно, ключовим у тому, щоб навчити дітей приймати рішення. Звісно, що є рішення, які дитина не в змозі приймати сама, принаймні до певного віку. І тут на допомогу приходить саме міра відповідальності. Якщо малюк ще не готовий взяти на себе відповідальність за наслідки, значить, рішення не може бути цілком самостійним. Власне, рівень самостійності гарно співвідноситься з рівнем відповідальності, яку готова взяти на себе дитина. Наприклад, у три роки малюк вже може зібрати власні іграшки, а тому і може приймати рішення гратися ними, розкидаючи. Про це, звісно, треба домовитись, а ще продемонструвати процес, оскільки в три одного «сказати» замало. У п’ять дитина цілком може малювати фарбами без нагляду, якщо вміє прибирати за собою; у десять — лишитися на ніч у друга за умови, якщо зранку обидва будуть у школі готові до занять; у п’ятнадцять — піти на вечірку, якщо обізнана й дотримується правил безпеки.

Важливо розуміти, що діти не можуть навчитися приймати власні рішення, якщо в них немає простору, де це можливо робити, усієї доступної інформації про те, до чого ці рішення можуть призвести, а також чітких меж їхньої власної відповідальності за наслідки.

Зокрема, ситуація з Вітею та його мамою, яку згадано на початку цього розділу, не могла бути вирішена без повернення дідуся й котів, оскільки саме вони були основними ресурсами в дитячому житті. Мені не вдалося послабити мамину неприязнь до котячих, так само як і допомогти їй полюбити колишнього свекра, що, власне, і не було метою. Однак ми зробили інше: окреслили територію, на якій Вітя міг приймати рішення і нести відповідальність за них, розуміючи наслідки. Мама справді мала алергію на котів, однак сфінкси, які не мають шерсті, не викликали її, а це озна­чало, що з дідусевими котами Вітя може бавитись без перешкод. Що ж до виставок, ярмарок та інших місць, де можна було набратися хутра й спровокувати мамину недугу, то хлопець після їх відвідин приймав душ і чистив одяг у дідуся вдома. Крім того, щоб займатись улюбленим хобі, він мав встигати з домашніми завданнями та вибрати для себе якусь секцію. Зрештою, хлопець трохи підтягнув хвости й записався в «Пласт». Він повернув своє джерело радості та натхнення й отримав контроль над власним життям не через простий дозвіл робити те, що хотів, а через можливість приймати рішення та розуміти свою відповідальність. Цікаво, що до того Вітя не розумів причин того, чому в мами постійно червоні та сльозливі очі, чому вона подекуди чхає і жменями п’є пігулки. Думав, що багато працює, що зла на тата, тому не пускає до дідуся.

За науковими даними, вміння приймати самостійні рішення істотно впливає на подальший розвиток дітей. Так, у масштабному дослідженні Джошуа Веллера з колегами, яке проводилось в Орегонському університеті, було задіяно близько сотні дітей, яким на старті проекту було 10—11 років. Дослідники визначили розвиток навичок приймати самостійні рішення в дітей, після чого вже через три роки знову запросили цих дітей та їхніх батьків на бесіду. Виявилося, що діти, чиї навички самостійного прийняття рішень були низькими і які не підтримували та не розвивали батьки, мали набагато більше поведінкових проблем, зокрема проблем, пов’язаних зі схильністю до ризикованої поведінки, ніж ті, які попередньо продемонстрували високі навички обґрунтованого прийняття рішень. Так, перші частіше брехали, встрявали в бійки, мали проблеми в спілкуванні з ровесниками, зловживали психоактивними речовинами та мали схильність до ризикованої сексуальної поведінки. Загалом діти без навичок самостійного прийняття рішень частіше підпадали під несприятливий вплив інших людей, приєднувались до субкультурних груп та потрапляли в сумнівні компанії.

Ми маємо вчити дітей приймати рішення, адже в дорослості їм доведеться це робити повсякчас. І нехай спочатку це лише вибір з двох можливих варіантів («Підемо гуляти в садок чи до річки?») або згода на прийнятну дитячу пропозицію («Гаразд, ми підемо в похід до річки»). З часом завдяки нашій підтримці й терплячості діти обов’язково навчаться зважувати «за» та «проти», прогнозувати наслідки, розуміти свою відповідальність та враховувати вплив їхніх рішень на інших.