Не встиг Авакум дійти до будинку Балабанихи, як зустрів голову кооперативу.

— Ти забув про нашу домовленість? — кисло посміхнувся Авакум.

— Та я не забув, але лимонад скінчився! — махнув голова рукою.

Бай Гроздан розповів, як ходив у сільський кооператив дізнаватися про прядиво. Там йому сказали, що такого краму не було й не буде. Вони з партійним секретарем довго пригадували, хто взимку носить рукавиці з синього прядива, і нарешті дійшли висновку, що в Момчилові не з'являлося нікого в синіх рукавицях — ні свого, ані чужого.

— Не поталанило мені з цією справою,— зітхнув бай Гроздан.— Нічого не вийшло. А щодо тієї ночі, про яку ти питав, усе відбувалося так. Балабаниха працювала на сироварні. Її зміна заступила надвечір і закінчила роботу до схід сонця. Отже, Балабанихи не було вдома цілу ніч. Дід Манасій, хазяїн Кузмана Христофорова — інженера, ще звечора пішов на пасіку й не повертався. Ічеренський, як ти вже знаєш, щосуботи їздить у Пловдив. А капітан того вечора був на Еечорницях у Ликіте. Такі в мене відомості. Іншого поки що не знаю.

Авакум оглянувся, витяг з плаща хустинку, нахилився і почав ретельно чистити своє взуття.

У дворі навпроти Надка нервово кишкала на курей.

— Дякую тобі за допомогу,— сказав Авакум, відчиняючи хвіртку.— Відомості дуже цікаві. Матиму їх на увазі!

Він піднявся в свою кімнату, сів на ліжко і просидів нерухомо понад годину.

У відчинене вікно крізь рідкі гілки сукуватої сосни виднілась Зміїця, притиснута важкими хмарами й оповита туманом. Дув холодний вітер, по лутці тарабанили краплини дощу. Зверху, на горищі, рипіли двері, які забули причинити.

Що він матиме на увазі? Він сказав голові, що матиме щось на увазі. Але що? Нитки заплутувались дедалі більше, сліди справжнього злочинця замість того, щоб окреслюватися виразніше, почали зникати, губитися в якомусь непроглядному тумані, як той, що вкривав Зміїцю.

Авакумом раптом опанувала втома, думки розпливались, він не міг зосередитись на тому головному, про що думав дні й ночі підряд. Неначе й взагалі не було головного. Воно зібралося в один потік непотрібних і незначних фактів.

Він сперся на стіну і заплющив очі.

Ця дрімота тривала всього хвилин п'ятнадцять. Авакум підвівся й відчув, що в кімнаті вогко і він весь тремтить, розправив плечі й почав ходити за звичкою сюди й туди.

Якась людина в синіх рукавицях розбила вікно на військово-геологічному пункті і викрала важливе креслення стратегічного значення.

Авакум подумав: «А якщо почати звідси — з рукавиць?»

Отже, злочинець діяв у рукавицях... Чому? Звичайно, щоб не залишити слідів своїх пальців! Але який злочинець діє в рукавицях? У рукавицях діє той, кому загрожує небезпека, той, що грає з вогнем і має намір продовжувати свою гру. Випадковий злочинець, не причетний до попередніх злочинів, і не думає робити інших. Над ним не тяжіє ніяка підозра, він не зв'язаний з іншими злочинцями, які можуть у разі викриття накликати лихо й на його голову. Отже, йому не потрібні такі запобіжні заходи. Звідси висновок — людина, котра розбила вікно на військово-геологічному пункті, боїться викриття, докладає зусиль, щоб її не викрили, отже, вона причетна до небезпечної й злочинної діяльності.

Авакум нахилився, глянув у вікно і знову заходив по кімнаті.

Голова кооперативу і партійний секретар твердять, що не зустрічали в Момчилові людини в синіх рукавицях. Їм можна вірити, бо і той, і другий не відсиджуються дома біля печі, вони корінні мешканці й знають своїх односельців до дев'ятого коліна. До того ж синього прядива в сільському кооперативі не продавали, і треба думати, що таке прядиво не надходило і в сільські кооперативи інших сіл. У цьому районі розвинене вівчарство, кожна сім'я одержує вовну від свого кооперативу, і кожна господарка сама пряде кілька кудель. Але таке прядиво грубе й цупке, волокнинки його короткі й не скручуються у спіралі та кілечка. А ворсинки, знайдені серед залізних остружків та лусочок соснової кори, довгі й кучеряві, наче шматочки мікроскопічної пружинки. Висновок простий — сині рукавиці невідомого сплетені з м'якої, обробленої на фабриці вовни. Прядиво з такої вовни продається тільки у великих містах.

У великих містах продаються й готові рукавиці. Авакум бачив такі рукавиці не в одному магазині. Але в жодному з них він не помітив рукавиць із прядива, пофарбованого в синій колір. Готові рукавиці були бежеві або сірі. Інших у продажу не буває. Отже, сині рукавиці особи «ікс» зроблені з фабричного прядива якоюсь момчиловською жінкою, що займається цим ремеслом і в «приватний спосіб» дістає прядиво в місті.

Чи є в Момчилові така жінка? Є. Це та вдовиця, чоловіка якої з'їли вовки в Зміїці. Жінка, яку Методій Парашкевов кохав і, можливо, ще кохає. Звичайно, немає ніяких доказів, аби з певністю твердити, що саме ця жінка сплела рукавиці невідомому злочинцеві. Але все-таки це слід серйозний.

Авакум вийняв записник, сперся на стіл і занотував! «1. Перевірити, чи справді вдовиця лісничого плела рукавиці з синього фабричного прядива після зими».

Він посміхнувся.

Звичайно, після зими! Бо коли б вона сплела рукавиці взимку, особа «ікс» носила б їх у зимові морози і тоді хтось із момчиловців обов'язково помітив би це.

Авакум згорнув записник і знову заходив між ліжком і робочим столом Методія.

Як правило, люди запасаються рукавицями пізно восени або на початку зими. Ніхто не купує собі теплих вовняних рукавиць навесні. Тільки щось важливе, якісь незвичайні обставини можуть примусити купити або замовити такі рукавиці навесні. Якщо вдасться встановити, що вдовиця лісничого плела вовняні рукавиці з синього прядива навесні або влітку,— отже, особа, яка замовляла їх, теж мала на думці щось незвичайне. Приховати сліди власних пальців — це й було оте незвичайне.

Авакум тихенько свиснув і став посеред кімнати. А втім, хіба для цього непридатні звичайні шкіряні рукавиці? Вони продаються всюди щокроку!

Дістати шкіряні рукавиці дуже просто, звичайно. Треба тільки жити в місті, де є магазини з таким крамом! Проте якщо людина живе в селі і їй треба в найкоротший строк, за день-два, зробити щось незвичайне, для чого неодмінно потрібні рукавиці? А через особливі міркування вона не хоче «позичати» чужі й не має можливості поїхати до найближчого міста, щоб купити їх? Тоді, звичайно, така людина скористається тим, що знайде, що запропонують їй найсприятливіші для цього місцеві умови.

Авакум усміхнувся і задоволено потер руки. Сині ворсинки підказали йому ще дві цікаві обставини: невідомий «ікс» мусив здійснити завдання, до якого заздалегідь не був підготовлений, в найкоротший строк. Очевидно, служба не давала можливості злочинцю відриватися непомітно для знайомих та колег по роботі навіть на кілька годин удень! Хай будуть благословенні ці красномовні сині ворсинки! Авакум голосно засміявся.

«Це ознака втоми,— подумав він.— Я не маю звички сміятись уголос».

Авакум вийшов на подвір'я, щоб перевірити, чи не повернулася з сироварні Балабаниха. На подвір'ї і на нижньому поверсі не було ні душі.

Замкнувши двері кімнати, Авакум відімкнув секретні замки своєї валізи й обережно дістав звідти мініатюрну портативну радіостанцію. Він розгорнув записника на тій сторінці, де були записані цифри умовного шифру, налагодив вв'язок і натис на ключ. Не минуло й хвилини, як Авакум передав в ефір свою першу шифрограму з Момчилова. Вона була надто лаконічна: «Негайно організуйте вказівку, щоб група геологів вибула з села хоч на добу». І закінчив передачу. Він знову сховав радіостанцію і засунув валізу під ліжко.

Смеркалося.

Надівши спортивну куртку, він перетяв двір. Тепер, у дрібній мережі дощу, спустілі господарські будівлі здавалися ще похмурішими і вкрай занедбаними. Бракувало тільки традиційної зозулі на продірявленій покрівлі комори, щоб пейзаж був цілком витриманий у зловісному дусі кримінальних романів.

Авакум засукав рукава куртки, поклав на колоду поліно й почав рубати.

Наколовши велику купу дров, він відчув, що в присмерку позад нього хтось стоїть. Він знав: це Балабаниха, але вдавав, ніби не помічає її.

Вона якийсь час мовчки спостерігала за ним, потім глузливо вигукнула:

— Бач, який герой! А я й не знала, що матиму такого помічника!

Авакум закинув сокиру й посміхнувся.

— Привезла б принаймні ще віз дров, так?

Він підійшов до жінки і пильно подивився на неї. Хустка її була мокра, дощові краплі блищали в пасмах кучерявого волосся, звислого на чоло. Від неї і від її кунтушика, обшитого лисячим хутром, йшов теплий і п'янкий аромат свіжості.

— Хочу цього вечора розпалити в нашому вогнищі великий вогонь,— промовив Авакум.

Балабаниха мовчки дивилась на нього.

— Щоб ти зігрілась і відпочила після трудового дня,— додав він, вдихаючи запах свіжості.

Жінка поворухнулась, підійшла до колоди, сіла навпочіпки й почала збирати у фартух нарубані дрова.

— Я не втомилась і не змерзла,— відповіла вона. Балабаниха розпалила великий вогонь, і в кімнаті стало весело і ясно. Поліна тріщали, рожеві язики полум'я затанцювали на стінах. Мідні казанки в кутку стали золотими.

У закуреному димарі завивав вітер. Інколи самотня дощова краплина падала на жар.

Поки в казанку на вогні булькала картопля, Балабаниха сіла на стілець біля Авакума, поклала голі лікті на коліна і, задумливо усміхаючись, дивилась на почорнілий ланцюг.

— Слухай, Балабанихо,— сказав Авакум, смокчучи люльку.— Якщо я попрошу тебе про щось, ти виконаєш моє прохання?

Вона скоса глянула на нього, не повертаючи голови, і знизала плечима.

— Ти був сьогодні моїм робітником, і тому я у тебе в боргу.— І засміялась дзвінким, розсипчастим сміхом.— Скажи, яку плату просиш, аби я знала твою ціну!

Авакум витрусив з люльки попіл і постукав нею по долоні.

— Плата моя височенька,— сказав він.

З подолу фартуха Балабанихи йшла пара. Жінка трохи підняла його, відкриваючи повні литки, які у відблисках полум'я здавалися вилитими з міді.

— Хочу, щоб ти заспівала мені якусь стару пісню,— промовив Авакум.

Балабаниха помовчала, не дивлячись на нього.

— Тільки одну? — спитала вона. Авакум кивнув.

— Я не співачка,— зітхнула Балабаниха,— але якщо ти просиш, хай буде так! Цього вечора ти мій господар.

Вона нахилила голову вбік, немов читаючи невидимі рядки на чорному склепінні вогнища, і, трохи примруживши очі, почала:

Дівчино моя хороша, Хочу я тебе спитати, Відповідь дістати, Чи ти з неба впала, Чи з землі зростала, Що така ти гожа — Личко біле, брівки чорні, А щоки — як рожа.

Балабаниха помовчала, потім відвела очі від склепіння вогнища, подивилась Авакумові в обличчя і лукаво посміхнулась:

Балабаниха нахилилася, щоб роздути вогонь, і її ситцева блузка широко розкрилась круг шиї.

— Мабуть, і ти була такою лісовою русалкою? — зауважив Авакум.

— А хіба тепер я погана? — стрельнула очима Балабаниха і натягла блузку на груди.

— Навпаки, тепер ти варта двох русалок,— засміявся

Авакум.

Він відчував, що очі його кажуть більше, ніж тре,а, тому позіхнув з виглядом стомленої людини, розпростав руки і підвівся.

— Невже ти залишиш мене? — спитала Балабаниха, дивлячись на нього сумними, здивованими очима.

— Треба,— сказав Авакум.— Обіцяв моїм приятелям-геологам.

Вона нічого не відповіла. Кинула неуважний погляд на вогонь, на казанок, що булькав на гаку, і ледь чутно зітхнула.

Авакумове серце стислося: посеред великої кімнати, святково освітленої яскравим полум'ям, Балабаниха цього вечора здавалася страшенно самотньою.

— Я можу не ходити,— сказав Авакум. Вона глянула на нього і лагідно всміхнулась.

— Іди, адже тебе чекають! Я швиденько поїм і ляжу спати. Навіщо тобі нудитися самому?