Євген перебував у Парижi. Вiдрядження. Менi було трохи сумно через це. I заздрiсно. Бо вiн там був без мене. Я розумiла, що мною правила егоїстична та незрiла думка: "Як же це так? Ми ж саме там познайомилися, а зараз вiн там, а я - тут. Це несправедливо. Та як узагалi можна самому бути в Парижi!.. Найромантичнi… Стоп, Сашуню, стоп, що ти верзеш?" - "А аеропортами там вештаються привабливi панянки. I я це знаю краще за iнших", - думалося менi. В моїй поштовiй скринцi я побачила листа вiд нього. Вiн надiслав менi зроблену ним свiтлину. На нiй була зображена запорошена снiгом кав'ярня. Дивна - з бiлими металевими столиками, стiльцями, якi виглядали незручними. Такi меблi часто роблять для iграшок, бо навiщо думати про комфорт iграшкових дупок? Кав'ярня була гарна та покинута. Жодної людини. Панував тiльки снiг. Крижинки розсiлися по стiльцях i дивилися на самотнi червонi троянди - живi, що стояли на кожному столику, втиснутi у прозорi мензурки - такi самi, як у моїй учнiвськiй хiмiчнiй лабораторiї. Євген написав, що це "кав'ярня побачень, якi не вiдбулися".
Я заплющила очi. Так, це була саме така кав'ярня. Туди сходилися чоловiки рiзного вiку, якi чекали на своїх коханок, дружин, пасiй, або навiть коханцiв, бо це ж - Париж! Чоловiки приносили троянди, чекали, нервово палили, пили мiнеральну воду або сухе вино, запитували одне в одного - котра година, пильно придивлялися та прислуховувалися до мобiльних телефонiв. Згодом просили в офiцiантiв, щоб тi принесли вази-мензурки, бо троянди хотiли пити. Вони починали спiлкуватися один з iншим, дiлилися iнформацiєю про погоду, намагалися вбити незручнiсть та вiдчай, але нiхто не сiдав поруч з ними за цей металевий прямокутний столик. Деякi йшли ранiше, деякi - сидiли до останнього, але всi вони колись iшли. Залишалися тiльки троянди. Червонi, з вологими пелюстками, свiдки побачень, якi не вiдбулися. Я вiдкрила очi i прочитала: "Я чекав там тебе вчора i чекатиму сьогоднi". Я хотiла йому зателефонувати, сказати, що я кохаю його, адже я так його кохаю - але тiльки зараз збагнула, що залишила мобiльний телефон вдома. "Доброго дня, скажiть будь-ласка, сьогоднi можна якимось чином потрапити до Парижа? Тiльки завтра? А це точно? Може, через Копенгаген, через Нью-Йорк, через що завгодно? Та нi. Я розумiю, так. Дякую. Що? Нi, завтра не треба. Завтра це… дякую за розумiння, так".
"Шу, ти з ким там базiкаєш? Пiдiйми iншу слухавку, тебе хоче твiй пасерб. Нявчить тут, як кошеня з бляшанкою на хвостi, мяву-мяву, маму, дайте, маму", - крикнула Наталка. От Наталка… яка ж вона нестерпна - i як я її люблю за це! "Максе?" - "Привiт. Ми тут з Милицею сидiли, як вiн зателефонував, в iстерицi, а ти забула мобiльний, то я його взяв, а тут - вiн. Я думав не брати, бо це - твiй. А потiм подумав, що треба ж дiзнатися, хто це, може, батько, може, щось важливе? А там - вiн. А Милиця каже, ну, можливо, тебе не треба турбувати, бо ти на роботi, а ми самi витягнемо його з тамбуру, бiг дiл, але я подумав, як можна тобi не задзвонити, це ж тобi, власне, телефонували?" - "Максе, ти помiтив, що я не втручалася в твiй спiч?" - "Ну". - "А не втручалася я тiльки тому, що бiгла за твоїми карколомними думками, i то був бiг з перепонами. Ти зараз трохи подумай, i спробуй ще раз менi переказати що i до чого, о'кей?" - "А що тут незрозумiлого?" - "Добре. Хто менi телефонував?" - "Марлен, звiсно". Марлен, зрозумiло, о Боже мiй. "Зараз буду у вас. За пiвгодини приблизно. Слухай, друже, задзвони цьому блазню i скажи, що я вже їду". - "Вiн сказав, що в тебе є ключi вiд його хати. В тебе вони є?" - "Є, здається. Добре, що сказав, бо вони в мене на тiй квартирi. Слухайте, давайте вже зустрiнемося там, де вiн на нас чекає. Де вiн на нас чекає, до речi?" - "В тамбурi". - "Серйозно? Потягу Київ-Магадан?" - "Нi. Власної квартири. Ну, в такому мiжквартирному закапелку, в нас такий теж є". - "А що вiн там робить? О'кей, не розповiдай, Чiпе. Бери Дейла i вирушаємо. Гаєчка вже потулилася рятувати це… людське непорозумiння".
"Фуф, ви так довго. Чим ви займалися?" - Марлен був Марленом. Якби Марлен жив в епоху Дiтрих, їй довелося б змiнювати сценiчний псевдонiм. Вiн стояв у тамбурi i мав чудовий вигляд. "Ми працюємо, в принципi", - ввiчливо зауважила я. Мiж тим, ми з Марленом цiлувалися. Двiчi в кожну з щiк. У малих були такi обличчя, наче вони побачили стрiчку "Брєжнєв та Хонеккер повертаються". Марлен закiнчив чоломкатися зi мною, i полiз до них. "Вiдчиняй, мерщiй, дверi, менi треба впустити в себе священний дух Кампарi". В тамбурi валялися валiзи, модна парасоля, з якою в мене було пов'язано кiлька рiзноманiтних iсторiй - вiд романтичних до жахливих - i якiсь клумаки. "Ти що, ще не був вдома?", - запитала я, коли вiдiмкнула дверi. "Яка ти здогадлива. Вона завжди була найспритнiшою", - повiдомив Марлен малим. "Так, хутко проходьте, все це нехай тут полежить. Трохи. А ми поки пiдiймемося в нападi за грiхi нашi важкi-тяжкi". - "Це вiн про що?", - пошепки запитав Макс. "Пропонує випити", - переклала я. "Переклади - її професiя", - гигикнув Милиця.
"Я вам ще не казав, але зараз я це виправлю. Терпiти не можу, коли кiлька людей в присутностi когось ще - особливо в моїй присутностi - шушукаються. Мене це бiсить. Бо починає здаватися, що ви замислили моє вбивство. Та хто-небудь наллє в цьому домi, взагалi, скiльки можна чекати???", - ображено проголосив Марлен. Задзвонив мiй мобiльний. "Так. Не треба тут розмови розводити, ми не любимо розведених розмов, як i розведених мiцних напоїв. Йшла б краще зготувала нам щось ковтнути", - Марлен був упорядником людських вчинкiв. Вiн спрямовував i надихав. Муза моя!
Але я натиснула на зелену маленьку слухавку. "Привiт! Ти отримала мою снiжно-трояндову кав'ярню?" - "Отримала. Слухай…" Я почала дзигатися, бо мене оточували всi цi хлопцi, а менi так хотiлося бути нiжною. Але я усвiдомлювала, що ця чоловiча банда цього не схвалить. I повелася на це, як слабка дурепа, побiгла до ванної кiмнати. Зберегти обличчя героя - за будь-яку цiну. Тьфуй. "I куди це ти?", - заволав Марлен. "Це вiн тобi телефонує, так, вiн?? Максень, це твiй батько? Як це - звiдки ти знаєш! Треба знати. От я свою маму нирками вiдчуваю! Сашка, дай-но я з ним познайомлюся, гей, куди побiгла, Шу?!!" Марлен дубцював по дверях ванної кiмнати. Хлопцiв не було чутно. "Що там в тебе, ти змiнила фах i пiшла працювати в цирк, пiдкоряти хижакiв?" - "Нi. Це - Марлен. Вiн приїхав. Вважай, що я стала дресирувальницею пуделiв та кенарiв. Слухай, я кохаю тебе, а квиткiв немає. На сьогоднi немає. А ти завтра ввечерi вже будеш тут…" - "Нi, я ще буду тут! Якщо є нагода, швидше замовляй квитки! Я теж тебе кохаю. Отже - завтра. Мiй столик - лiворуч. I моя троянда найвразливiша, вона не хоче залишатися в кав'ярнi сама. Шу, чуєш? Прилiтай, дуже прошу тебе".
Коли я вийшла з ванної, всi вони вже всiлился за Марленовим скляним столом, i колом пускали пляшку кампарi. "Кожнiй тварюцi по кампарюцi! Не змiг знайти правильнi келишки. От, жлобцюємо. Пошукала б, га? Слухай, то ти натуркотiлася зi своїм? То що вiн каже?" - "Буду замовляти квитки, завтра вiдлiтатиму до Парижа". - "Яка марудень… Слухай, Емiль, можеш замовити їй квитка, а вона поки келишки нам знайде. Правильнi. Та нарiже лимончик". Ми переглянулися. "Це ти до кого зараз звернувся?" - "Що?" - "Не що, а хто. Хто такий Емiль?" - "Так ось вiн. А що?" Милиця був дуже здивований: "Це ти на мене вказуєш?" - "Так, а на кого ще? До речi, пришпiльно вони вигадали тебе скорочувати, Емiль: Мiлiця - супер. Так нiжно". "По-перше, Милиця". - "А по-друге, це походить з його прiзвища". - "А по-третє, я - Сергiй". - "Господи, ну чого ви скавульчите усi? Знайшли чим менi дорiкати. Та я його вперше бачу! I потiм, яка рiзниця, Емiль ти чи Сергiй. Квитки можеш замовити? Поки я буду знайомитися з її сином, а вона шукати правильнi келишки? Це нормальне використання часу. Я що, забагато прошу?" Ми вирiшили, що краще робити так, як хоче Марлен, нiж щось йому пояснювати. Нами керував колективний розум.
"Взагалi-то класно, що ви приїхали. Я думав, що збожеволiв". - "Ти тiльки зараз таке про себе подумав?" - запитав мстивий Милиця. "Це що вiн, типу знущається, так?" - "Вiн жартує. Ти краще розповiдай, що сталося". - "Ти не повiриш. Але першим, кого я побачив, коли зайшов до пiд'їзду, зґвалтований власними валiзами та парасолею - от вже ця парасоля - то був Толiк". - "Це той, про кого я думаю?" - "Саме той". - "Толiк-алкоголiк?" "Толiк-алкоголiк". - "Але ж вiн повiсився". - "Що?" - не витримали хлопцi, якi до того часу мовчки спостерiгали за нами, як за гравцями у пiнг-понг. Чекали, поки ми стратимо, щоб розпочати свою партiю. "Ну, як вам сказати. Коли я звiдси їхав працювати в Лондон та чекав на вулицi таксi до аеропорту, то в нас тут розпочався галас та бiганина, бо повiсився сусiда Толiк. Менти пiдкотили, швидка допомога, справжня тусовка всiх цих, якi викликаються через нуль. Тiльки пожежникiв не вистачало". Кампарi закiнчувалося. "Ну от. Мати потiм менi написала, що Толiк повiсився. Я не дуже здивувався, бо Толiк пив стiльки, скiльки здатнi пити слони. Може, одного разу вiн подумав, що вiн - тарзанка чи гойдалка, ну i того…" "Може, вiн не зовсiм повiсився?" - припустила я. "I як ти це собi уявляєш?" - "Може, всi думали, що вiн повiсився, а вiн - вижив". - "Можливо, не знаю. Але фактом є те, що я приїхав, заходжу до пiд'їзду, а там - Толiк. Каже менi: "Ну, що, козел, повернувся з закордонiв?" А я побiг. Ключi в руках крутив, зронив. Побiг по сходах, дивуюся, як я валiзи не позроняв. I все думав, а чого це вiн обкозлив мене? За що? Я ж йому завжди наливав. Нiчого собi - поведiнка. Одного разу костюм подарував! Тобто поки люди живi, ти до них iз добром, i вони наче добрi до тебе, але це не значить, що коли вони помруть, то ставитимуться до тебе приязно. Я тому бабцю на цвинтарi навiдувати не люблю. Вона наче мене любила, пирiжками годувала з яйцями, смачнi, до речi… але хто її знає, як вона поводитиметься тепер?"
"То що будемо робити? Пограємося, поки залишилося трохи кампарi?" - "В що?" - "В два пихато-супер-пихатi та один дебiлкуватий факти?" - "Що це за лайно?" - "От чого ви, молодь, така агресивна? Чого вiдразу лайно? Це - просто гра. Менi треба вiдчути, що всi ми живi. Дивися: спочатку ти називаєш чесний пихатий факт про себе, потiм ще пихатiшiй, а вже потiм - iдiотський. Завершувати завжди треба iдiотським, тому що якщо два факти будуть занадто пихатими, тебе захочеться побити, щоб збити пиху, розумiєш?" - "Марлен, я не хочу в це гратися". - "Ти не хочеш, а менi кортить дiзнатися про цих класних хлопцiв бiльше! Та й взагалi. Не роби менi марудно!" Я бачила, що Макс розгублений. "Максе, це iгри в стилi Марлена. Вони безпечнi. Його поведiнка набагато небезпечнiша, нiж iгри". - "А що, давайте пограємо". Макс не любить виглядати слабким. Милиця поки розмiрковує. Хлопець, який понад усе любить крутити в головi кубики з власних думок.
"Нумо! А я починаю. Отже. Пихатий факт. Шуня, налий-но менi кампарiку цуть-цуть! Хочу сп'янiлої атмосфери… Дякую. Отже, два роки я був представником Ради Європи в Македонiї i в мене був цiлий офiс балканських рабiв. Якi то були часи! Мене поїли жахливими винами з пляшечки з пипкою чорноволосi македонки. На їхнiх грудях росло чорне волосся. Коли я з ними злигався, вони на мене порикували. Мабуть, щось таке пережив Мауглi… I що я бачу? Щось ви не враженi. Добре. Другий. Одного разу в мене закохалася московська школярка, яка щоп'ятницi лiтала до мене в Париж з Москви завдяки грошвi свого татуся. Проста така школярка. Пересiчна. Йшла до школи, потiм перевдягалася, брала якесь шмаття та прямувала до аеропорту. В недiлю вона вiдлiтала вечiрнiм рейсом, бо її батько не любив, коли вона прогулювала школу. I що ми такi кислi? От нарiд. Видно, що народилися пiзнiше за нас. Для нас з Шу було дивом поїхати електричкою в найближче селище, i то - це було неймовiрною пригодою, який там Париж, якi там лiтаки…" - "Вона ж неповнолiтня!", - виголосив Милиця. "То й де про це написано?" - "Давай iдiотський!" - вимагав Максим. "А ви про свої вже подумали? Думайте, я нетерплячий, чекати не люблю!" - "Ну, iдiотський… може це? Нi, це якесь. Ну його. А… нi. Слухайте, в мене вдома є така штука, за допомогою якої можна закрутити догори вiї! Я її купував спецiально й час вiд часу заверчую собi вiї. А ще в мене є два пакетики накладних вiй. Однi навiть блакитнi". - "Навiщо?" - "Ти що голубий?" - "Яка ви в дупу Європа, дiти? На що сподiваються вашi ватажки? Вони вас чули? Де ваша толератнiсть?
О… до речi, у Толi - має бути толерантнiсть, правильно? Тобто була, поки був живий. У Макса - максималiзм, а в Емi… тобто у Сергiя - сергiднiсть!" - "А що таке сергiднiсть?" - "Це гiднiсть сера! Мiж нами, я - не гей. Ви шкодуєте, так? Нiчого, дорогенькi, ви ще молодi i знайдете собi хлопця". Вони розреготалися. Я теж. "То навiщо тобi все це?" - "А раптом я прокинуся i подумаю, а чи не пiти менi на вечiрку? I вирiшу, що пiду. I закортить менi бути невимовно вродливим. Або - гейшою. Ну ось тодi й згодиться штука для пiдкручування вiй". - "Малi, щоб Марлен краще сприймався, треба ще додати!" - "Шу, чимчикуй до кухнi, там є вермутiки, а ми поки послухаємо Милицю".
Милиця розгубився: "Ну, в мене не такий досвiд. I взагалi, я так не можу, взяти i щось бовкнути про себе". - "Не щось! А спочатку щось пихате". - "Пихате. Добре. Я - колишнiй чемпiон з фiгурного катання серед юнiорiв. Золота медаль". - "Я зараз вмру вiд заздрощiв!" Я почула вереск Марлена. "З цим пов'язана одна смiшна iсторiя. Коли мiй тренер зателефонував моїй матерi та сказав: "Сергiй взяв золото", мати подумала, що я когось обiкрав, хоча знала, що я в цей час виступаю на чемпiонатi". - "А ти до того когось обiкрав?" - "Одного разу. Материнчиного брата. Вкрав в нього плакат з голою Самантою Фокс. Менi було потрiбно, щоб задовольнити людськi потреби". - "Слухай, а що ти зараз розповiдатимеш? Що може бути пихатiшим за золоту медаль з фiгурного катання? Я повiрити в таке не можу.
Якби в мене була золота медаль… То що в тебе? Ще одна золота медаль?" - "Та нi. Ще я намагався пiдiрвати директора нашої школи, коли її закiнчив. Менi здалося, що це буде найлiпшим подарунком нашiй школi". - "Пiдiрвав?" - "Власне кажучи, так. Пiдiрвав. Але вiн не пiдiрвався, бо менi продали зiпсовану бомбу". - "В принципi, якщо в тебе немає нiяких iдiотських фактiв, то купiвля зiпсованої бомби для директора школи - цiлком годиться". - "Погоджуюся. Макс?"
"Знаєте, найпихатiший факт у моєму життi - це моя мати". - "Хто б сперечався - але не я", - зауважив Милиця. "Це ти легко вiдкопирсався! Ми з Шу її не знаємо, так, Шу?" - "Ну, я не можу сказати, що я зовсiм не знаю Вiолетту. Менi здається, що Макс має рацiю, бо вона… специфiчна жiнка". - "I специфiчна мати. Повiр. Це буде фактом номер два. Бо маму подолати в сенсi пихи важко. А першим буде той факт, що я зовсiм малим подорожував iз батьком Америкою. Навмання. Це було круто! А з iдiотських… Та їх безлiч. От, наприклад, я вирiшив колись, що в мене занадто волохатi руки та поголив їх. Ну i вони стали ще бiльш волохатими, а я ще їх поголив, i вони стали такими волохатими, що це помiтила мати. А я потiм вирiшив, що це - унiверсальний принцип, i поголив хом'яка, щоб вiн був бiльш пухнастим. Хом'як так напiвлисим i завершив своє iснування". - "В Македонiї такому бовдуру як ти, цiни б не склали. А що нам скаже Шу?"
Я замислилася на хвилинку. Марлен повернувся до хлопцiв. "Шу завжди все формулює майже одним реченням. Звичка - друга натура". - "Отже, слухайте, невдахи. Я танцювала з Вацлавом Гавелом, грала в карти з Генрi Кiсiнджером, а ще якось замовила Марленовi на день народження, коли вiн був у Вiднi, найпихатiшу квiткову композицiю.
Пам'ятаю, що вона звалася "корона", а коли її йому принесли, з'ясувалося, що це - похоронний вiнок". - "З Генрi Кiсiнджером… в карти…", - не втомлювався повторювати Макс, коли всi ми вже вiдреготалися пiсля спогадiв про "вiденську корону" та розповiдi Марлена, якими сумними голосами з ним спiлкувалися представники сервiсу квiткової доставки, як вони запитали його, а хто може прийняти вiнок для такого от пана, i Марлен сказав, що вiн сам може, i як вони почали вiдхрещуватися. "Ти був для них, як Толiк для тебе", - реготала я.
"Якщо ми все випили, - час мандрувати". - "Наприклад, куди? Погода не так, щоб дуже". - "А що, тут зiбралися боягузи? Тi, що бояться поганих погод? Мабуть тi, що зовсiм нiчого не пили? Я пропоную спочатку пiти поїсти. А вже потiм пiти кудись i ще". I ми пiшли їсти. Марлен схотiв картоплi з начинням. "Хочу картоплi. В Лондонi неможливо знайти нормальну картоплю, вони навiть супи варять з обгризаних курячих кiсток.
I невiдомо, хто цi кiстки обгризав!" Нам з хлопцями тут не дуже подобалось, але ми випромiнювали гостиннiсть. Наразi Марлен пiдхопився та побiг геть. "Це що з ним?" - "Дiарея?" - "Нi, - приречено сказала я. - Це вiн щось вкрав". - "Переклади - твоя професiя!", - знову гигикнув Милиця. Макс насунув на обличчя брови. "Що тут можна вкрасти?" - "Не хвилюйся. Вiн нам покаже". Марлен показав два малесеньких баняка, в яких тушкували овочi. "Навiщо тобi баняки?" - "А хiба вони не гарненькi?"
"Ходiм гуляти до Ботанiчного саду". - "Вже сутенiє, що ми там побачимо?" - "А ми туди не дивитися йдемо. А гуляти. Що тобi там треба бачити, ти що, там нiколи не був?" У Марлена аргументи було розкладено по всiх кишенях. На будь-якi смаки. Назустрiч нам йшов темношкiрий хлопець. "Шу, тiльки не кажи йому, що ти бiзi тудей", - Марлен зiгнувся вiд реготу. "Привiт", - сказав африканець. "Привiт!", - вiдгукнулися ми. "Жетон маєте?" От як йому небагато треба. Змiнилися, зменшилися потреби у людства. "А якщо десять гривень?", - запитала я. "Та в принципi краще жетон. Менi до гуртожитку треба. Звiсно, можна тачку спiймати, але я - слабкий. Не спiймаю. Нап'юсь. А п'ятдесят копiйок у вас є?" - "Слухай, бери в неї ту десятку, пропиячиш за моє здоров'я". - "А ти думаєш, менi нема бiльше за чиє здоров'я напитися? Помиляєшся, друже мiй". - "Менi все це набридло. Тримай. Десятку. Випий за здоров'я Аденяй Алi Абая. Це - мiй друзяка. Знаєш, хто це?" - "Судячи з iменi, якась пiдлота. Сподiваюся, що вiн не мiй батько". - "Так воно i є. Тримай та пий! За кого хочеш". - "Ну, добре. Дякую. Пiшов. Бувайте".
Коли ми дiсталися до Ботанiчного саду, вже панувала темрява. "Я хочу вiдлити, - озвучив думки усiх нас Марлен. - Де тут можна це зробити?" - "Якщо ти маєш на увазi вiдходок, то треба йти за цим смородом, тодi - вийдемо. А краще в кущах", - порадив Макс. "Сам i ди в кущi. Я коли сюди летiв, то прочитав статтю, що в Києвi повно клiщiв. Захворiєш енцефалiтом, тодi станеш iдiотом - i Шу тебе буде довiчно доглядати. Ти цього прагнеш?" Макс цього не прагнув аж нiяк. Ми пiдiйшли до туалету. З темної туалетної норицi витяглася темна постать. Постать хиталася. Мабуть, у вiдходку штормило. Вона уважно подивилася на
мене i промовила дуже чiтко, обережно ставлячи наголоси: "Ти б, матуся, обережно тута. Тута темрява така, гiрша нiж в дупi, куди ми пальцями лазимо. Правда, пацани, га? Я ж правду кажу, пацани, лазимо, га? До того ж, матуся, йшла б ти краще в кущi, бо я не пам'ятаю зараз, де я наклав. А в тебе такi черевички, i розмiр ноги немалий, обов'язково брьохнешся, я тебе знаю". - "А я i не знав, що в тебе така завелика лапа", - зробив для себе висновок Марлен.
Хлопцi тихо реготали. Марленiзм в дiї.
"Треба пiти до якогось романтичного мiсця", - сказав Марлен. Вiн iшов i до усiх принюхувався, дiстав вже. Хотiв збагнути, чи досi вiд нас смердить як вiд вiдходку. "Менi так здається, чи в деяких кущах хтось тогойт?", - пролунав замрiйливим соловейком Милиця. "Тогойт! Ти правий, стариган. I нiякi клiщi їм не вказiвка, але я б на їхньому мiсцi не дуже захоплювався. Колись у мого сусiди - не в Толiка, який повiсився, а iншого - помер вiд цiєї клiщиної штуки собака. Це було страшне, спочатку вона сцяла кривавою сечею, а потiм в неї були блакитнi бiлки, бо ця клiщинна рiдина-отрута жере кров'янi тiльця. Ти б хотiв, щоб в тобi щось жерло кров'янi тiльця?" - "Нi!", - щиро вiдповiли хлопцi.
Потiм ми почули спiви. Десь спiвали пiд гитару. "Я тебя не скоро позабуду-уууу". - "Мммм, халi, мммм, iнхалi, мммм". А з боку якогось позапланетного поля, де стрибали довгоногi птахи, лунало: "За тисячу рокiв ми побачимо свiтло нашої чудової батькiвщини, ми - доньки її та сини, за тисячу рокiв.
За тисячу рокiв, за тисячу рокiв". Птахи бубонiли. "Це що таке?", - поцiкавилась я. "П'янi телепнi". У Марлена завжди була проста вiдповiдь. Але не в Милицi. Милиця сказав, що п'янi телепнi не спiвають таких пiсень. "Ти або не бачив п'яних телепнiв, або це були стриманi п'янi телепнi". - "Лицарi мовчання", - сказав Максим та пiдморгнув менi. "Або Блазнi замовчування", - пiдхопив Марлен, якого нiколи не хвилювало, що вiн може бути поза темою i дечого не знати. "Ну, якщо дослухатися, то мукають крiшнаїти, а от про "не скоро позабуду" спiвають п'янi пiдлiтки". - "А тi птахи в колi, це що?", - запитала я. "Не знаю", - не встиг промовити Милиця, як Марлен потяг нас за собою туди, до пташиних забавок.
Якщо ви думаєте, що люди, якi бубонять щось увечерi на полях ботанiчних садiв ваших мiст та мiстечок, неагресивнi, раджу добряче подумати перед тим, як до них чiплятися. Особливо до тих, якi танцюють з палицями. Поки я думала, що зараз почнеться - воно й почалося, бо Марлен за звичкою пнув мене у спину: "Давай! Зараз ми їх будемо вражати". - "Тiльки не це". - "Це-це! Давай! Не ганьбися перед молоддю". - "Добрий вечiр, - проказала я. - Я перепрошую, але ви маєте якесь вiдношення до церкви?"
До мене пiдiйшов маленький чолов'яга, але дуже кремезний. Правда, може, воно було й не чолов'яга, бо запищало воно мишачим голосом: "А ну, пiшла звiдси. Будь ласочка! Второпала, коза?" - "А нi фiга", - вiдповiв замiсть мене Марлен. "Слухайте, дiти, - продовжувало пищати воно вже до хлопцiв, - сиротами важко жити. Повiрте менi. Заберiть звiдси своїх телепнiв-батькiв". - "А що ми вам зробили?", - подав голос Милиця. Пискля зiтхнуло: "Розумiння важко досягається. Друзi, треба прибратися. Тут засмiчено".
Не знаю, хто з нас першим побiг, але бiгли ми всi. А вони, люди-писклi-птахи, бiгли за нами. I добре бiгли. Ми бiгли пiд акомпанемент невгамовного "Я тебя нескоро позабудууууу". Помаранчевий мiсяць - великий, наколотий помаранч - реготав нам у спини. Таке треба знiмати в кiно. Це була велика гонитва. Дехто з нас вже захекувався.
На мить затримавши дихання, я збагнула, що то хекала я. "Блiн, закрито! Через паркан!" - верещав Марлен. I ми гайнули через паркан. Я подерла одяг. Я так i знала, що воно почнеться. Марленоманiя. В мене були подранi панчохи, спiдниця перетворилася на широкий пасок, зачiска була схожа на кущ. Той, в якому поралися тi, хто не боявся клiщiв та прохолодної погоди. I сама я так хекала, наче займалася тим в кущах дуже довго i старанно. Я помiтила, що прибiгла першою. Цiкаво, а де дiвся Марлен, який змусив мене сягнути через паркан? Я вiдхекувалася поруч з пластиковою кав'ярнею, де люди святкували те, що їм належить святкувати.
Я помiтила, як на мене дивляться три жiночки. "Ой, Зiно, дiвчинку, здається, спортили", - сказала одна з них та поправила пишну зачiску. "Точно, баби - зґвалтували. Йди сюди, бiднятко, випий горiлочки, вона все змиє, вона з усiм примирить, бiдна дитина". "Та вона не дитина, Майя, їй член бачити не така вже i новина має бути". Якраз в цей момент через паркан перелетiв Макс. "Тiкай!" - верескнула я, i собi побiгла. Озирнувшись, я встигла побачити, як Майя вiд усiєї душi довбанула Милицю по спинi пластмасовим стiльцем. "Та ви чого?" - заволав Милиця, але пiддав жару. "Всiм сюди!" - почула я голос Марлена. Як вiн тут опинився? "Мерщiй, от проклятущi баби. Сховаємося вiд них у пiдземцi".
У пiдземцi ми зупинилися та почали уповiльнювати дихання. Я побачила це першою i першою почала реготати. "О, Боже мiй. Ви тiльки-но гляньте!" Вони дивилися на будку. В пiдземках часто стоять такi будки. На них намальовано блискавки та зазвичай пишеться: "Не пiдходьте. Струм". На цiй будцi було написано: "Вiдповiдальний - Холявко". - "За що може вiдповiдати людина з таким прiзвищем?", - заходився в реготi Максим. "За будку? Може, там схованка?" - запропонував Милиця. "Та нi. Судячи iз зображення блискавок,
вiн вiдповiдальний за неї. За блискавку. Це - український бог. Такий собi Зевс Холявко".
В центрi великого мiста стояли четверо абсолютно щасливих людей. Справжнiх. I то були ми. Ми смiялися бiля будки, сповненої блискавок, за якi нiс вiдповiдальнiсть Зевс Холявко. Ми були бруднi, подранi, молодi та веселi. Нам було добре, а помаранчевий мiсяць в той самий час хизувався своїм наливчастим тiлом. "Завтра я приєднаюся до Принца та його Троянди, - подумала я. - Як менi поталанило в цьому життi. Всi вони були такi чудовi". "Слухай, а вiн завтра до нас завiтає?" - запитав Милиця. "А хто його знає. Вiн такий, непередбачуваний. Ти думаєш, що вiн поїхав додому, але це не факт". - "Хай би зайшов. Але не надовго, бо я вже не можу, в мене крепатура вiд нього. Ще трохи - i в мене почнеться марленофобiя", - говорить Макс. I ми знову регочемо.