"Soyez le bienvenu", - почув я її, очевидно, захриплий голос. Вона з'явилася в двернiй проймi - тонка фiгурка в чорному, залита бiлим сонячним свiтлом, таке собi чорне лицарське ратище, яке розбивало пил. Напевне, перед моїм вiзитом вона плакала. Темнi кола пiд очима на смаглявому обличчi. Волося вiльно мандрує її спиною. Вiд вiтерця. "Чого ви стовбичите? Заходьте!" Я зайшов до зали. Тут було темно. На вiкнах чорнi фiранки. Пiд скляним ковпаком колотиться дивний метелик. Я несамохiть вiдсахнувся. "Це…", - мiй вказiвний палець зрадницьки затремтiв. Чорний метелик з зображеним на ньому черепом продовжував свої хаотичнi, але впорядкованi, рухи. - "О, c'est symbolique, n'est ce pas? Це всього-навсього Чорна Вдовиця. Не бiйтеся. Вона не завдасть вам шкоди". Вона взяла за звичку посмiюватися з мене. На величезному, на всю кiмнату, чорному килимi, лежали англiйськi подушки-теки, на них стояли кав'ярники, горнятка, змеленi горiхи, маленькi креманки, в яких були налитi глейкуватi ароматнi речовини. Всi цi харчi та предмети були по-схiдному ледачi, вiд них йшла солодка знемога. Диванiв не було. Вiдрубно бiля вiкна стояв кальян, надутий та важливий, схожий на фонтан, вкритий фальшивою позолотою. Вона грацiйно вмостилася на килимi, покликала мене поглядом. Руки її були зайнятi тим, що готували схiдний кавовий напiй. Її очима блукала посмiшка. На мить вислизнула на поверхню, блискучою рибкою, а потiм зникла за довгими вiями. "Ви наче хотiли зi мною поговорити?" - "Так", - пiдхопився я та присiв з нею поруч, але з невiдомих причин влаштувався на безпечнiй вiдстанi вiд неї. "Ви ж мадам Т.?" - "Мадемуазель". Її прекраснi очi оглядали мене, уважно, наче фахiвець оглядає народженого цуценя - вiдповiдає вiн стандартам, чи нi. "Ну i про що ви хотiли зi мною поговорити? Хоча, Mon Dieu, я здогадуюсь…" Метелик, який невгамовно бився об скло, нервував мене. Менi почало здаватися, що з-пiд його маленьких крилець ллється кров. "Я хотiв би поговорити з вами про пана Т., мене вiн цiкавить з точки зору… з точки зору", - я затнувся, намагаючись пiдiбрати потрiбнi слова. "А ви знаєте, ви б йому сподобалися. Так… Так!
Ви добре звучите. Трохи фальшуєте, але в межах припустимого. Йому подобається, коли звук бринить дзвiнко, ясно, прозоро. Ви ж, мабуть, знаєте, що в нього був бездоганний слух. На вас вiн обов'язково звернув би увагу. Тобто на те, як ви говорите". Вона посмiхнулася менi поблажливо, наче присiла у формальному реверансi. "Вiн був… знаєте, вiн був чудовим. Тонким, принадливим, чуттєвим. Надзвичайно чуттєвим". Вона наблизилася до мене. Я вiдчув пахощi мигдалю, розтертого на її пальцях, та небезпеки. "Вiн тягався за кожною, навiть з тих, хто не викликав у мене нiякої довiри, а в нього - уподобання. На моє запитання, навiщо вона йому або що вiн в нiй знайшов, вiн непохитно вiдповiдав: "Je veux, c'est tout!" Його бажання були понад усе". Слово "був" застягло в менi кiлком осичини. Дивна жiнка, дивний будинок, чорний одяг та чорнi крила метелика, крила цього навiженого метелика своїм незупинним мигкотiнням настрашують мене. Адже це вона його вбила, вона вбила його. "Ви!!! Ви.., - я починаю захлинатися. - Ви вбили його!" Я таврував її, нiколи в своєму життi я не був таким вiдчайдушним, смiливим, я прагнув сатисфакцiї, але якої? "Нiсенiтниця. Вiн збiг вiд мене. Знаєте, в життi кожної великої малярки є коханцi, якi не вiдбулися". - "Я вам не вiрю", - голосно вигукнув я та вiдразу вiдчув себе актором-нiкчемником. Вона засмiялася. Легко пiдвелася. Стояла прямо надi мною, струнка, небезпечна, гарна та реготала, реготала, реготала… Мiй крик поглинув мене. Я плутався у лабiринтах цього великого порожнього будинку, я бiг, бiг подалi. Мене вмивав власний холодний пiт, я гепався на землю, пiдводився та бiг далi. А її захриплий смiх все рiвно наздоганяв мене та лоскотав мої п'яти.
***
Я закiнчив, але в мене склалося таке враження, що Шу продовжувала слухати. А менi на мить здалося, що у вiкно б'ється чорний метелик. Я здригнувся. Чомусь уявив, що вiн б'ється в моєму серцi. Нарештi Шу протягла iз спiвучою iнтонацiєю: "Французька…" Менi раптом стало смiшно, метелик зник. "Насправдi Аделiна не знає французької". - "Та ну. Не вигадуй, дай сюди аркуш". Я простягнув. "Тут жодної помилки". - "А й не могло тут бути нiяких помилок. У неї є звичка, їй подобається французька, навiть не на вимову, а на вигляд. Всi цi Je veux, c'est tout!, менi навiть було смiшно. Якщо в книжцi, яку вона читала, були французькi слова або вислови, вона переписувала їх у зошит, а потiм користувалася, коли писала свої оповiдання". - "А навiщо?" - "Не знаю - хто вас, жiнок, розбере. Подобалося, та й годi".
"Слухай, взагалi-то… знаєш, такий специфiчний твiр. Вона точно тобi його присвятила?" - "Вона так сказала. Це про дослiдника, який цiкавився долею одного музики. Може, Аделiна натякала на те, що я докипливий?" - "Можливо. Але зрозумiло, що вона змальовувала себе". - "Так, жiнка-ратище - це вона". - "А чорний метелик - ваше кохання?
Ця чорна вдовиця? Що це, почуття?" - "Не знаю. Аделiна не любить, коли все ясно i зрозумiло. Вона любить натяки, чорний колiр, напiвтони. Вона не любить визначеностi. Зовсiм не любить". - "Творчi люди iнодi набагато простiшi, нiж вмiють i з себе вдавати", - промовила Шу. "Не знаю. Але менi нiхто i нiколи не присвячував творiв. Це було зворушливо. Знаєш, скiльки разiв я це перечитував?" - "Особливо, коли вона пiшла i ти збагнув, що вона не просто пiшла, а ПIШЛА, так?" - "Так". - "Такi речi дуже прив'язують до людини, я це чудово знаю. Але, Максе, зрозумiй, нiякi присвяти - нi оповiдань, нi картин, нi цiлого життя - не означають, що ви будете разом, що ти - єдине, що потрiбно цiй людинi. Бо все це може бути простим самовираженням. I все. I ти тут нi до чого, просто вдалий провiдник". - "Я все це розумiю, просто то було моє кохання, от i все". - "А вона казала, що кохає тебе?" - "Нi, вона не любила все це. Їй не подобалося, коли я освiдчувався. А я казав, що люблю її, бо вiдчував це. I це почуття було таким великим, знаєш, що я просто не мiг утримувати його в собi, треба було комусь розповiсти… Я просто не розумiю, як сталося, що вона кинула мене? Що я робив не так?" "Слухай, пам'ятаєш мою Наталку?" - "Шу, ну що це за барство? "Моя Наталка". Ти ж не Папа Карло, який з дровиняки виробив Буратiно? От Буратiно був його. Чого б не сказати, а пам'ятаю я чи нi дiвчину, яка працює разом з тобою?" - "Який ти причепа. А може, я її виплела з рiзноманiтних трав? Але я не про це. Вона довгий час зустрiчалася з хлопцем, в якого були закоханi майже всi її подруги. I їй вiн подобався, я не знаю, кохання то було чи нi, але подобався, i це - незаперечний факт! Вони прожили разом п'ять рокiв". - "А потiм вiн її кинув та нiчого не пояснив?" - "Нi, це вона його кинула i йому нiчого не пояснила, натомiсть дещо вона пояснила нам. Виявилося, що вiн запропонував їй побратися, а вона подумала, що вiд нього в неї народяться рудi дiти, а вона терпiти не може рудих людей. I цього було достатньо для того, щоб вони розiйшлися". - "Iдiотизм. Вона що, расистка?" - "Певною мiрою, як виявилося".
"Жити разом - це велика праця. А жити з творчими людьми - це складнiше в декiлька разiв, i знаєш, чому? Тому що вони переважно нiчого не говорять. Як Аделiна, так. Ти мусиш їх вiдчувати, але вони не ставлять мети вiдчувати тебе. Якби ставили, можливо, все було б iнакше". - "А може, людину взагалi не можна зрозумiти?" - "Думаю, що людина може все, варто однiй захотiти зрозумiти, а iншiй захотiти допомогти. Я тобi розповiдала про свого чоловiка?" - "Ти - нi. Але Марлен розповiдав, як вiн хотiв повiсити його на шовковiй краватцi". - "Це вiн про першого тобi розповiдав. До речi, це - правда. А я маю на увазi свого другого чоловiка". - "Я нiчого про нього не знаю. Та й не вистачало, щоб я лiз до тебе з запитаннями про твоїх чоловiкiв. А можна в тебе запитати?" - "Ну?" - "А батько…" - "Що батько?" "Вiн тебе розпитує про твоїх чоловiкiв? Ти не подумай, що я пхаюся не у свою справу, менi це практично цiкаво, чи можна таке запитувати у жiнок?" Шу менi пiдморгнула. "Ти мусиш таке вiдчувати". - "Хочеться тебе копнути за цi слова…" - "Ха-ха!
Менi здається, що жiнки те, що вважають за потрiбне, розповiдають самi. Як i чоловiки. Все-таки минуле є в усiх, яка рiзниця, як воно буде iнтерпретовано? Навiть безпосереднiм учасником подiй. Я ж не була присутня при цьому, не можу бачити все його очима, вiдчувати його серцем, як би не намагалася. В мене може скластися хибна картина його попереднiх стосункiв. А в нього - моїх". - "Ти хотiла щось сказати про свого колишнього чоловiка", - нагадав я. Шу вагалася. "Так, хотiла. Просто побачила певнi аналогiї. Вiн був творчою людиною, сценографом, та пиячив. Тобто не пиячив, вiн був хворий на алкоголiзм. Але зараз подумала, чи потрiбна тобi ця iсторiя?" - "Давай я це вирiшуватиму. Починай!" - "Добре. Вона, власне, є iлюстрацiєю наших стосункiв i не дуже марудна…"