Професора Б. Ж-П. порадив запросити мiй приятель, колега з Мiнiстерства закордонних справ Iталiї. "Професор - наша людина. Вiн справжнiй профi, знає Хартiю мiсцевого самоврядування, як тапер пристойного ресторану - шансони. Вiн саме той, хто вам потрiбний для цього семiнару". Рекомендацiї Джулiо було достатньо для того, щоб запустити професора в процес. Сучасний етикет. Я не чула голоса цiєї людини, попереднє запрошення - попередня згода, потiм все те саме, але на офiцiйному рiвнi. Кiлька мiсяцiв - i професор вилiтає вчити нас демократiї. Моя контора вiдповiдала за забезпечення перекладу пiд час семiнару та у вiльний час. Я повинна була зустрiчати їх в аеропорту - тендiтного iталiйця Паоло Загребельського з Турiна (вiн був переконаний, що є нащадком нашого великого письменника Павла Загребельного, але знайомитися з ним соромився, дослiджував цю тему самотужки - копирсався в архiвах i вiв сумнiвне листування iз сумнiвними особами) i професора Б. Ж-П. з Швейцарiї. Летiли вони одним лiтаком з Цюриха. Я чудово знала, як виглядає Паоло, але як виглядає професор - не мала жодного уявлення. Тому пiд час очiкування я фантазувала на тему зовнiшнього вигляду професора Б. Ж-П. Спочатку я бачила його опасистим, окiсним мамулою, вдягнутим в костюм-трiйку, при дорогих окулярах та з представницькою лисиною по центру круглої голови. Пихата наволоч. Потiм - тендiтним з вузькими стегнами вихрастим чоловiком, який трохи запинається, коли говорить, в розтягнутому светрi. Цей професор був реготуном.
Але дiйснiсть перевершила всi мої припущення. "Прибери лапченята вiд возика". Я почула французьку мову i побачила доволi дивного суб'єкта в мисливському капелюсi, червонопикого, в твидовому картатому костюмi бруднуватого жовтого кольору. В нього був такий вигляд, наче в сковорiдки, на яку розбили двадцять яєць. В петлицi стирчала люлька, з кишенi блискучим срiбним оком-пробкою дивилася на мене фляжка. Вiн намагався вдарити по руках митника, який розгубився. Я вперше бачила розгубленого митника. Поруч з цим суб'єктом червоним раком, час вiд часу задкуючи вiд войовничого возика, шкутильгав маленький Паоло. Я зiбралася прибрати табличку з прiзвищами дорогих гостей, але не встигла. Перед моїм носом рожевою сарделькою стирчав великий професорський палець, який прорвався крiзь цупку плоть картону. "Професор Б. Ж-П. - це я". Повiдомив господар пальця й зайшовся витягувати його з дiрки. Палець не витягувався. Тодi професор Б. Ж-П. почав розмахувати картонкою, а потiм нахилився та притиснув її ногою. Палець було звiльнено. Професор був таким червоним, що не звернути на нього увагу було неможливо. "Ми приїхали", - тихо повiдомив менi витончений Паоло, який подарував менi традицiйну коробку з iталiйськими солодощами та к'янтi. "К'янтi будемо пити вдень, - сказав менi професор. - Вдень таке лайно ще можна вживати".
В машинi професор поводився тихо, я його не чула, ми спокiйно спiлкувалися з Паоло. Вiн грiв своїм важким диханням мою потилицю та вухо, коли я повертала голову до свого iталiйського приятеля. Вiн не втручався в нашу розмову, не ставив нiяких запитань, пив рiдину, що була в його фляжцi, тiльки iнодi гупав менi у копчик ногою, коли змiнював позу. Так ми дiсталися до готелю. За стiйкою реєстрацiї знаходилося типове для таких стiйок створiння. Розкошлачене витравлене волосся, дебелi руки пiд бiлою блузою, пiдборiддя, що наче народжене для бiйок та перемог. Прямокутник з її iм'ям виглядав, наче маленький залишений човник посеред неосяжного моря - її грудей. Коли вона гаркнула: "Паспорт!", менi чiтко почулося: "Ксiва!".
Професор грався власними губами. Втягував та випинав. Випинав та втягував. Виглядало це вульгарно. Вiн дивився на адмiнiстраторшу. Настрiй в нього, судячи з усього, був паскудний. Мiж тим вона простягнула йому рахунок. "Це що таке?" - поцiкавився вiн у неї на непевнiй наче англiйськiй. Але вона його чудово розумiла, бо розмовляла такою ж мовою, як вiн, тому впевнено вiдповiла йому: "Де бiл". Менi сподобалася її вимова, я реготнула. Професору не подобався мiй смiх. Вiн кинув на мене недобрим оком. "А де вiкенд-знижки?" - продовджував докопуватися вiн. Рахунок вiн вже зiжмакав. Вона перепитала, генiально, по-нашому: "Вот-вот??" Наче "Що-що?" Я думала, що зараз помру вiд реготу. Але тут професор почав верещати. Вiн, ти бач, залишається в цiй Богом забутiй країнi ще й на вихiднi, а не вiдомо, чи є тут нормальне питво, тому вимагає, щоб негайно зменшили рахунок, тому що в усiх нормальних країнах працюють уiкенд-знижки. "Ви ж європейський готель? Європейський. То чого ви не дотримуєтеся правил?" Але вiн зустрiв гiдного супротивника. "Нiчого про це не знаю", - гаркнула адмiнiстраторша йому в обличчя, пiдперши руками цицьки. "А я зараз все рознесу по цеглинах, i тодi ми побачимо, - погрожував професор. - Знижки! I негайно, ти, чула?!" Вiн озирнувся на мене: "Займися нею". Наче своєму партнеру-вбивцi. Зараз. Я не поворухнулася. Вiн жбурлянув рахунок їй в обличчя. Але вона не розгубилася, схопила купу припилючених папiрцiв, шурхотнула ними перед його носом i сказала: "Читай, собако, чабанисько скандинавське, мать твою, немає тут нiяких знижок". Вона проголосила цю тираду українською, але професор зрозумiв та втупився у папери. "Переклади!" - кинув вiн менi. З'ясувавши, що готелем не передбачено знижки, професор схопив рахунок, попрасував його долонею, кинув картку. Потiм схопив свiй ключ та паспорт i пiшов собi в бiк лiфта. На свої лахи в трьох валiзах вiн навiть не подивився.
"У нього день не завдався, - повiдомив менi нащадок Загребельного. - Ще в лiтаку йому не дали поповнити фляжку вiскi, що пропонувалося пасажирам. Стюардеса його роздраконила. А так вiн нормальний, ти не думай". Я запросила Паоло повечеряти. Думка про те, що треба запросити професора, виглядати ввiчливою, в мене навiть не промайнула. В Паоло також, бо про "нормального" професора вiн не згадував.
Вранцi вiн мав виступати першим. Мiй кращий перекладач з французької лощений Вахтанг ходив засмучений. "Ти чого це?" - безтурботно запитала я. "Та ця стара скандинавська наволоч, професор, не дає свого виступа. А ти знаєш, скiльки йому рокiв? Сiмдесят три. А знаєш, як складно перекладати таких стариганiв? Можу собi уявити, яка в нього дикцiя…" - "Не турбуйся. Вiн енергiйний дiд. Ти б бачив, як вiн вчора матадорствував з готельною адмiнiстраторшою, та й по телефону з кимось патякав - лаявся як навiжений, - заспокоювала я Вахтанга. - Вчора вiн надзвичайно вправно сварився з усiма". Якби ж я знала… Дотепер я пам'ятаю виступ професора. Майже покроково. Ось вiн нахиляє голову, показуючи, що так, це саме вiн, видатний професор Б. Ж-П., щоб його представили публiцi. Знi має навушники. Наливає собi склянку мiнеральної води. Зрозумiло, мабуть, зранку така сушня… Промiжки мiж його словами складають рiвно десять секунд. Пiсля виголошеного такою манерою речення, вiн замовкає хвилин на п'ять, наливає собi води та повiльно її цiдить, роздивляючись слухачiв червоними оченятами. Менi кортiло спати. Я ледь стримувалася, щоб не почати позiхати. Розглядала iнших, щоб не зганьбитися. Спочатку слухачi мали трохи здивований вигляд, а потiм почали реготати, тихо, непомiтно, а потiм почали виходити i з зали. Я помiтила, що першими стали дозволяти собi вiльну поведiнку з реготанням люди, якi слухали професора у навушниках, тобто в перекладi. Коли я вдягла навушники, то прослухала ноу-хау перекладу професора у виконаннi генiального Вахтанга. Всi професорськi паузи, яких було до бiса, вiн замiнював на мугикання. Звучало це приблизно так. "Принципи ммммммм європейської ммммммм Хартiї мммммм Мiсцевого ммммммм Самоврядування ммммм не складнi ммммм та притаманнi мммм пiдходам ммммм до мммммм мiсцевого мммммм самоврядування мммммм що ммммммм сповiдують мммммммм європейськi мммммммм країни мммммм". Коли професор пив воду, в навушниках було чутно "клац-клац". Вахтанг просто вимикався. Я не витримала, i хоча це було непрофесiйно з мого боку, вибiгла назовнi. На перервi на каву професор поводився вiдсторонено, палив люльку, вклонявся комусь та вживав розчинну каву пiвлiтрами. I навiть не скаржився на її смак. Одного разу вiн помiтив, що я спостерiгаю за ним, i подарував менi грайливий погляд. Я наче прочитала в його очах: "Бач, як я його, га?" О, професор, був абсолютно нашою людиною, вiн обожнював влаштовувати усiлякi дрiбнi капостi. "Олександро! Олександро, можна тебе на хвилину?" - звернувся до мене Вахтанг. Судячи з його пики, йому довелося вислухати декiлька дорiкань щодо якостi перекладу. "Я тобi просто хотiв сказати, що жарт про розбiрливiсть його вимови - це найпаскуднiший з твоїх жартiв. I ще хто… ти… А ти ж була людиною, яка, за моїми уявленнями, на своїй шкiрi розумiла, якою важкою та невдячною може бути праця перекладача, як легко похитнути перекладацьку репутацiю, яку я, ти сама це чудово знаєш, чесно заслужив!" Варто сказати, що пiсля цього перфомансу i усвiдомлення моєї "зради" Вахтанг вiд нас звiльнився. А ще раз мати справу iз професором менi не хотiлося. I вам не раджу.
***
"Сашко, нiяких професорiв! Я молода дружина i хочу жити та квiтнути. Як ти розумiєш, професор - погане добриво для молодих дружин". - "А давай його скинемо на ту контору, де працює Вахтанг?" "Сашко, наче вiн нам не гадив". - "Добре, тодi не будемо". Так легко i елегантно я впоралася з професором! Тепер Ганна та її третiй чоловiк. Отже. "Ганно, я тебе розумiю, так йому i треба, нечуттєва скотиняка. Трахатися йому в твоїй квартирi закортiло, а вiн туди хоча б лiжко занiс? Падлюка. В мене все добре, цiлую, тримайся". Якийсь недолугий лист - подумала я, коли вiдправила. Але що писати Антону? Я не знала. Вагалася. Тому спочатку написала Максу: "Привiт, менi потрiбна твоя порада, i на цей раз не з серiї "як заповнювати податкову декларацiю". Слухай, от скажи менi, якщо один чоловiк вiдмовився допомогти своїй колишнiй дружинi з переїздом, а потiм захотiв трахнути її в тiй квартирi, куди вона самотужки все перетягла, це нормальна ситуацiя чи нi?" Макс написав: "А що, панi Вiолетта Вайгель-Вiтовська кудись переїжджає? Чи це ти про себе? Ха-ха. Не вiдволiкай мене, в мене - звiтування. А взагалi в мене тут таке… Вдома розповiм". - "У тебе звiтування, але на цю дурню ти час знайшов, так?" "То ти серйозно? О'кей! Я вважаю, що тут нiчого такого немає. Бо вiн керується власними бажаннями, i це - чесно. От якби вона йому не допомогла з переїздом, бо не любить вона допомагати з переїздами, а потiм його щиро захотiла, бо вона його хоче, та й годi, то що в тому поганого? Приїхала б, випили вина, кохали одне одного, потiм ще щось. Одне вона щиро не хотiла, а iнше - захотiла. Все, нiякої запарки. Чим ти взагалi паришся? В тебе роботи немає?" Це був день чужих порад. Отже, Антону я написала, що розумiю, що вiн був щирий в своїх бажаннях. Антон менi написав, що "шкода, що ти не мешкаєш в сусiдньому дворi, ми б зустрiлися сьогоднi ввечерi на лавцi, пили аргентинське вино i розумiли одне одного з пiвслова". Думаю, що Ганнi цього не варто надсилати.
Залишилося найскладнiше. Арсен. Ох. "Привiт, добре, що ти написав, я якраз хотiла з тобою порадитися. Я ж не святкувала своє весiлля. А зараз збираюся святкувати. I думаю, як це влаштувати: велику вечiрку чи щось камерне? В принципi, нi я, нi Вiтовський не любимо галасливих вечiрок, але це ж весiлля?" Дякую тобi о, мудрiший з Ральфiв. Ральф, якому я скинула цього листа як приклад моєї вiдповiдi, написав: "Я вас, пост-радянiкус, нiколи в життi не збагну. Невже цi комунальнi квартири та колгоспи, в яких ти, принаймнi, не жила i не працювала, привчили вас просити поради з питань, що належать до сфери вашого приватного життя? В свiтi iснує стiльки вiдсторонених тем, а вас постiйно тягне на щось iнтимне. Але загалом мою думку ти зрозумiла правильно. З найкращими побажаннями, твiй Ральф".
Ввечерi в супермаркетi до мене причепився iноземець. "Це вiтання вiд професора Б. Ж-П.", - подумала я. Професор видався здатним пiдпадлити менi iноземця. Наврочив, швейцарське снобисько. Iноземець наблизився до мене з кiлькома йогуртами в руках та запитав: "Який ви б менi порадили?" Ну, звiсно. Сьогоднi ж був день порад. Я запитала: "Кому порадити?" - "Менi, а кому ще? Тут до вас ще хтось допнявся, га, ледi?" Я сказала, що зовсiм його не знаю, тому порадити йому щось менi важко: "Вибачте, але я можу радити тiльки тому, про кого хоча б трохи обiзнана". - "Тобто ви думаєте, що якби ви знали щось про когось, для кого я мiг би вибирати йогурт, ви змогли б дати менi йогуртову пораду?" - "Це простiше. Наприклад, якщо цей хтось дитина, кицька, людина, якiй кортить схуднути або щось таке подiбне". Вiн сказав, що я дуже оригiнальна особа, i що ми з ним говоримо в дусi кiнострiчок Вудi Аллена. Це мене потiшило. Напевне, я посмiхнулася, тому що вiн запросив мене випити кави. До мене давно нiхто не чiплявся в супермаркетах, якщо взагалi чiплявся, ну, окрiм продавцiв, якi зваблюють безкоштовними акцiями чи купiвлею двох пляшок горiлки за цiною однiєї.
Це було настiльки раптово, що я згодилася. Вiн запитав: "В мене чи в тебе?" Я запитала: "А в тебе що, є своя кав'ярня?" - "Нi, - реготнув вiн. - А навiщо? В мене є кавоварка". - "От i в мене немає кав'ярнi, - посерйознiшала я. - Тому пропоную завiтати в який-небудь кавовий заклад". - "Зрозумiло", - сказав вiн та зробив губами рух - клямку. Поправив окуляри. "О'кей. Я знаю одне приємне мiсце". Те мiсце, куди вiн мене запросив, кав'ярнею могла назвати тiльки не балувана нiчим людина.
"Знаєш, я тут нiчого пити не буду. I їсти також не буду. Навiть стояти я тут не буду. I сидiти я тут не буду. Тим бiльш, що сидiти тут можна хiба що на пiдлозi". Вiн сказав менi, що не бачить нiчого поганого в цьому мiсцi. "Тут вельми демократично", - сказав вiн. А я йому тодi сказала все, що думаю про американську демократiю. "Взагалi-то мiг би запросити мене в бiльш пристойне мiсце", - сказала я. Вiн знизав плечима та спитав, чи є в мене постiйний бой-френд. "Нi, - сказала я. - Бой-френда в мене немає, в мене є чоловiк". - "Ти жартуєш?", - запитав вiн. "Нi", - вiдповiла я. "В тебе є чоловiк?" - "А чого ти такий здивований? Що дивного в тому, що у жiнки може бути чоловiк?" - "А чого ти менi ранiше не сказала? Цiкавi справи. Сидiти вона тут не хоче, пити вона тут не хоче, хоче в дороге мiсце, а в самої є чоловiк!" - "А ти що ощасливлюєш кавою в своєму товариствi тiльки незамiжнiх дiвчат?" "Я тяжiю до справедливостi", - вiдповiв вiн. "Жадаю подробиць", - сказала я. "Ну, це як при вашому комунiзмi, о'кей? - вiн реготнув. - Якщо в тебе є чоловiк, то вiн може пригостити тебе кавою, а в дiвчат, в яких немає чоловiкiв та постiйних бой-френдiв, такої приємної можливостi немає. I я таку можливiсть можу їм подарувати". - "А мiг би i не подарувати", - подумала я. Ми стояли вже на вулицi. "Але взагалi-то в мене проблеми з вашими дiвчатами". - "Мо їми?" - здивувалась я. "Тобто українками. Я вже тут живу бiльше двох рокiв, але з вашими жiнками в мене не складається нiяк", - жалiвся вiн. "Це в тебе з головою власною не складається, а не з нашими дiвчатами", - промовила я. "Ти точно до мене не поїдеш? Можемо просто побалакати". Я ввiчливо вiдмовилася. "Слухай, а в тебе точно є чоловiк? Ти не подумай, я не такий вже й жадiбний, може, кави?" "Май Мармєладнi, гiв мi е ченс", - спiвала в продуктовому наметику Катя Лель.
На мiсцi Мармеладного я нiяких шансiв їй не давала би, бо собi дорожче обiйдеться. "Чекай, я зараз, я швидко!" Вiн побiг до супермаркету. "Зараз принесе менi йогурти", - подумала я. Але вiн принiс шаплик з юккою. "Це - тобi. Як знак. Побачиш юкку, ск ажи: привiт, Бiрд. Я побачу i скажу: вiтання… як тебе звати?" "Шу", - вiдповiла я, схопила юкку та спiймала таксi. В мене не залишилося нiяких сил пояснювати йому, чого мене так дивно звати. "Шу?" З таксi я бачила, як шукають його губи. "А вiн гарненький", - здивовано подумала я.
Вiтовський виглядав спокiйним. Посмiхався до мене своїми ямками. "Вибач-вибач-вибач", - сказав вiн та поцiлував мене в нiс. Мене рiдко хто цiлував в нiс. "А це що в тебе таке?" - "Юкка. Хлопчик. Звати - Бiрд. Буде стояти в тому кутку". - "Ти його покарала?" - "Нi, я його врятувала. А стояти йому там буде зручнiше. Юкки люблять кутки". - "Будемо пити каву?" Вiд цiєї пропозицiї я засмiялася. "А ти знаєш, що в мене є чоловiк?" - "I хто вiн?" - "Дуже недовiрлива особа". Макс припхався вночi. Ми вже спали. Вiн так грюкав кухонними дверима, що я прокинулася, не витримала та пiшла з'ясовувати: п'яний вiн чи нi. Вiн був тверезий та запарював двi кави. "Я знав, що ти прокинешся", - така задоволена мала пика. "Слушно. Ти б ще гучнiше грюкав, то не тiльки би я завiтала на нiчний вогник, а ще й сусiди припхалися б. Влаштували б великий хурал". - "Батько спить?" - "Наче. А що?" - "В мене до тебе таємна розмова". "Цiлком таємно", - хитнула головою я та влiзла з ногами на кутовий диванчик. "Що ти робиш? Це - моє мiсце!" - "Не треба було гав хапати". "Я закохався", - вiн так це сказав, що з моїх рук вислизнула фiлiжанка з кавою. "Що?" - здалося, наче я запитала. ("Не може такого бути. Такого бути не може. Бути не може такого".) Адже вiн щось говорить. "Що?" - вже голоснiше запитала я. "Шу, менi так важко говорити, а ти не слухаєш". У мене почалися фантомнi болi. Так було завжди: виразку було вилiковано давно, але коли вiдбувалося щось неприємне, вона давала про себе знати. "Я слухаю, але я трохи приголомшена. Хiба ти не розумiєш?" - "Нi", - сказав Макс.
Вiн дивився на мене чесними очима Вiтовського. Менi забракло слiв.
От сучасна молодь! Як iз такими спiлкуватися? Щоб оце я на тверезу голову зiзнавалася у коханнi мамчиному чоловiку? Ну, це в тому випадку, якби мати розлучилася з батьком та одружилася з кимось iншим. "Ти бач, який спокiйний. Хотiла б я побачити, як би ти поводився, якби тобi зiзнавалися у коханнi", - почала розтварючуватися я. "А що таке? Коли мiй батько сказав, що кохає тебе, менi це не сподобалося, але я був здатний слухати". Я просто не знала, що йому сказати. "Я тебе слухаю", - писнуло щось, мабуть, то була я. "Шу, не засинай ти! Тут таке робиться! Я - тобi таке, а ти натомiсть що? О, а звiдки тут юкка?" - "Менi подарував один схибнутий iноземець". - "Правда? Це ж треба такий збiг!" Макс посмiхався. "Ти теж хочеш подарувати менi юкку? Як її звати? Цю - Бiрд". - "Та нi. Я не про юкку. А про iноземцiв. Я ж закохався у Гаель Рейчел Бiнвель". - "Що?"
"Слухай, ти нормально почуваєшся? Я тому, власне, питаю, що ти сьорбаєш кавову гущу. Це смачно чи корисно?" - "Профiлактика вiд цинги", - сказала я. Я думала, куди подiти обличчя - воно палало. Я знаю, що я не червонiю, але вiдчуття було таке, що я червона, наче безсоромна та рухлива голiвка клюйдерева. "Звiдки ти її взяв?" - "На роботi, де ж iще? Я що, багато де буваю? Вона приїхала, щоб очолити вiддiл страхування. З лондонського офiсу, я ж тобi розповiдав, що керiвнi кадри в нас циркулюють свiтом". - "Ого!", - сказала я. "Ага. Вона британка. Власне, не зовсiм британка, вона - валлiйка". - "З Уельсу?", - запитала я. "Я ж кажу тобi, валлiйка! В неї чорне блискуче волосся та сiрi казковi очi". - "Ого!" - "Я вiдчуваю,що я їй подобаюся. Але всi говорять, що її щойно покинув її бой-френд ". - "Постiйний?" - "Наче - так. А що?" - "Та нiчого. Це я для себе. Не зважай". - "Я й кажу. Її кинув постiйний бой-френд i вона ненавидить чоловiкiв, це зрозумiло, так? У тебе таке було?" - "Було, що я не жiнка, чи що?" - "Менi потрiбна твоя жiноча iнтуїцiя та порада! Шу, допоможи, я закоханий до нестями, що менi робити!" Який вiн класний - мiй малий Макс. Вiн врятував мiй мозок та серце вiд потрясiнь. "Сьогоднi день порад та iноземцiв", - сказала я. "Повернемося до всього цього завтра. Менi треба подумати". I я пiшла досипати.