"Иiт, е я, я - тома, ия оухло, аеiя, ошу ебе иїхати о ее", - видав менi якийсь араб, що мешкав в телефоннiй слухавцi. В липнi спека, про яку мрiєш восени, взимку та навеснi, перетворюється в ту саму мрiю, втi ленням якої тебе може покарати Бог. Аналiзуючи окремi слова, що здалися менi зрозумiлими, я подумала, що менi телефонує невiдома Тома, яку щось, пардон, їбе. "Це хто?" - про всяк випадок спитала я. "У я е! Я - Тома!" Голос в цiєї Томи був чоловiчим, щось не те було з гормонами у Томи. "Хай щастить", - сказала я та вiдключилася. Телефон задзвонив знову. "Ну?" - "У е я!" Нарештi я впiзнала його за екзальтованими iнтонацiями: "Марлене, це ти?" - "А!" - вiдповiв Марлен. То був саме вiн. "Тобi що нема чого робити? Вдома вiн стирчить. А ми працюємо, i нас тут "ошу ебе" за повною програмою i з самого ранку. Так вже всiх "оухло", ти собi уявити не можеш, ледацюго. Ти чого вдома взагалi? Захворiв?" - "Я оi ау. У ее аеiя". - "От мала погань", - подумала я.

Катеринка, яка прикрашала папери вiдбитками пальцiв ("щоб не казали потiм, що я до них i не торкалася"), схопила слухавку паралельного апарату. "Марленчик, це ти? Це - Катеринка. Привiт! Що трапилося?" - "У ее аеiя, ия оухло". - "I що, сильно опухло? Може, нам до тебе приїхати, якось зарадити?" - "Ак! Ую!" Катеринка поклала слухавку. Менi кортiло дiзнатись, що сталося. "В Марлена алергiя. Каже, що обличчя опухло, просить, щоб ти приїхала". - "Ошу ебе?" - "Ак!" Вiдповiла Катеринка.

Обличчя в Марлена дiйсно опухло. "Здець", - привiталася я. "Груба бджоляча робота! В тебе що, радикулiт щiк був?" - сказав Валєра, який не довiряв нiчому. "Нажерся чогось з того, що тобi не можна. Як завжди!" - Катеринка зналася на людських слабостях. Тiльки Сашко, який був натхненним та сентиментальним, аплодував мужностi Марлена своїми довжелезними вiями. Уся його зовнiшнiсть говорила: "Як людина з таким обличчям взагалi може жити, а Марлен живе, а Марлен навiть пi днявся з лiжка!" - "Тiльки нiчого не кажи, - злостиво кинула я Марленовi. - В мене сил немає тебе, таку гарнюню, вислуховувати. Бери блокнот, будеш спiлкуватися з нами епiстолярно". I ми пiшли пити каву на кухню.

Всi ми знали, що Марлен був алергiком. Не зайве знати, якi хвороби притаманнi вашим постiйним горiлчаним посестрам та побратимам. Алергiя в Марлена була на гiрчицю. Звiсно, можна поцiкавитися, а навiщо вiн їсть гiрчицю, якщо знає, що в нього на неї алергiя. I варто зiзнатися, що гiрчицю вiн їсть рiдко, частiше вiн споживає майонез, куди цю гiрчицю домiшують, а от навiщо вiн все це робить - спитайте при нагодi в нього, якщо вам своїх нервiв не шкода. "Ну то й що ми їли? - спитала я лагiдно. - Овочеве рагу з майонезом, яйця пiд майонезом чи салатик олiв'є?" Марлен написав, що вчора вiн їв те саме, що й усi ми. "Горiлку та абрикоси?" - перепитав Валерiй. Марлен пiдтвердив, що саме так. "А чи може в горiлцi бути гiрчиця?" - поцiкавився довiрливий Сашко. "Чи в абрикосах, - гигикнула Катеринка. - В абрикосових кiстках. Якийсь вбивця наколов абрикоси цiєю гiрчицею, щоб зморити нашого Марленчика". В мене псувався настрiй. Якби я перебувала в гарному гуморi, ми б почали гратися в Агату Крiстi, але ми не почали, тому про правила розповiдати не буду. "Зiзнавайся, чим ти ласував, коли приїхав додому. Майонезом?" - "Ти що, хiба я такий козел, що буду накачуватися майонезом? Що я не знаю, чим це менi обернеться?" Коли ми це прочитали - заклякли, i ми мали всi пiдстави на це.

"Ну, ти Марлен, це о, вмiєш сказати, - першим не витримав Валерiй. - А пам'ятаєш, як до нас приїздив Нiкас Егге? Ти мусиш його пам'ятати. Такий прищавий видовжений бiлявчик з молочно-шоколадних скандинавiй? Ну, пригадав? Йому ще бiля мiнiстерства хтось втюхав запрошення: "Молодi та здоровi чоловiки запрошуються на роботу вантажниками, оплата лантухами". Ну, той Нiкас, який пiсля нашої традицiйної горiлки з абрикосами не повiрив, що в людей буває алергiя на майонез? Пригадав? I ти не медичного довiдника йому принiс, де б було зафiксовано цей сумнозвiсний медичний факт, а банку майонезу, котру з'їв. Це було найяскравiшим враженням Нiкаса вiд України, Марлен, i ти зараз кажеш нам у вiчi, що ти б нiколи не…"

"А минулого мiсяця в клубi що трапилося, не пригадуєш? - втрутилася Катеринка. - Ти тодi зняв якусь повiю, ще вихвалявся, що обiйшлася вона дешево i що, на вiдмiну вiд мене та Олександри, вона добра та вродлива. Було таке? Ви домовилися щодо орального сексу, але вона сказала, що "насуху" в рота це брати не буде, тьху, пригадалося ж! Що треба чимось намастити. I ти тодi принiс майонез. А вона запитала в тебе: "А ти впевнений, що майонез свiжий?" На її мiсцi менi б свiжiсть iншого хвилювала, але я не на її мiсцi. I що ти зробив? На пiдтвердження того, що майонез свiжий, ти намастив його на пальця та й сунув собi у рота. Далi розповiдати?" "Зачекайте, це що, все правда?" - мало не зомлiв Сашко. Ми на нього шикнули. "Слухайте, а можна ще питання? Вiн майонез ковтає, а не мастить ним обличчя, то чому в нього обличчя набрякло, а не… ну там?" - "Тому, Сашко, що в нього обличчя набрякло iз вивороту так само", - пояснила я.

I тодi теж пригадала, як буквально на минулому тижнi пiсля важкої працi, горiлки та абрикосiв… Так, я думаю, що у вас вже склалося хибне враження, що ми пиячимо постiйно горiлку i закушуємо абрикосами. Ми б цього не робили, але вiд слив нас обдимає, а яблука нам не подобаються. Отже, пiсля горiлки та абрикосiв ми пiшли в американський паб. Попоїсти. "Дивися, це, на твiй погляд, привабливий бармен?" - звернувся до мене Марлен. "Та нiчого" - сказала я, ласуючи кiльцями цибулi, смаженими в соусi. - "А давай його приголомшимо?" - Я не встигла нiчого вiдповiсти, як Марлен вже почав режисувати "Приголомшення бармена". Англiйська п'єса в американському пабi. "Поскаржся на мене, що я твiй чоловiк i що я гомосексуалiст". - "Навiщо?" - запитала я. "Щоб його приголомшити!" - "Може, чимось iншим його приголомшимо?" - "Не занудствуй!" - "А ви знаєте, парубче, що я дружина от цього хлопця вже третiй рiк, а вiн - гомосексуалiст?". - "П'янi телепнi", - подумав бармен, але ввiчливо посмiхнувся. З ким, мовляв, таке не траплялося. "Щось вiн не дуже приголомшений, - засмутився Марлен. - Це ти винна. Непереконливо зiграла. Немає в тобi щирого вiдчаю. А ну, дотисни його!" - "А ви знаєте, парубче, що це мiй третiй шлюб, i в усiх моїх шлюбах чоловiком був вiн, i вiн всi цi три рази був гомосексуалiстом". Бармен рипнув келихом, вiн його протирав. "Та до чого тут майонез?" - ох, ця невиважена Катеринка. "Зараз буде твiй майонез, зачекай". - "Ти бач. Вiн не приголомшується. Але ми просто так позицiй не здамо…" Пiсля цих слiв Марлен замовив собi гамбургер, в якому, так, Катеринка, був майонез. "Що ти робиш, Марлен?" - заволала я. Марлен схопив сiрникову коробку i почав дряпати нiгтем свою адресу, яку я постiйно забувала. "Викликайте таксi, прошу!" - "А що з ним таке?" - "Алергiя на майонез". - "Текс. Слухай, подруга, ти б з ним розлучалася, чи що? Я не знаю, який з нього чоловiк i який з нього пєдрiла, але те, що вiн в тебе шизiк - це стовiдсотково". Пiсля iнтенсивного домашнього обкларiтинування та обсупростинування я запитала в цього, навiщо вiн це зробив, i що вiн вiдповiв? "Але ж ми мусили його приголомшити!" Ну, звiсно. "Iд оии уол. А и i". "Ви - злi. А ми пiшли робитиукол" - оголосила Катеринка. Пiсля чергового уколу Марлен почав розмовляти людською мовою: "Це не гiрчиця i не майонез. Це - вода!" - "Так, припиняй це. Нам вже до роботи повертатися час". Марлен посварив мене вказiвним пальцем та витяг спрей. Спрей для зволожування обличчя. "Ось воно! - промовив вiн голосом володаря кiлець. - Клятi французи!" - "Вони що, додали туди трохи гiрчицi?" - здивувався Валерiй. "А от i нi. Я оглянув всi написи, нiде не написано, що вона шкiдлива для алергiкiв, вони не протестували цю воду та не написали жодної перестороги, тому ми їх покараємо євро".

"Я вже дещо зробив, поки чекав на вас". I Марлен продемонстрував свої здобутки. Спочатку вiн показав свою фотокартку, пiдписану ним таким чином: "Я до зволожування обличчя вашим спреєм". На фотокартцi було вказано дату. Потiм вiн показав iншу, полароїдну, де розквiтав його опухлий писок. На цiй фотокартцi також був напис: "От що зробив з моїм обличчям ваш спрей". На третiй картцi був з усiх бокiв представлений спрей. "Це навiщо?" - "А я не хочу повертати їм спрей, вiн ще повний i ним можна користуватися. Отримають натомiсть цю фотокартку, чек та етикетку". - "А тепер я сiдаю, пишу претензiю, а ви - спостерiгаєте. Менi необхiдна дружня пiдтримка. Ще можна горiлки. Навiть без абрикосiв". Претензiя вийшла стислою, але з погрозами. Марлен смiливо витребував з французiв десять тисяч євро за моральну та фiзичну шкоду та натякнув на те, що у випадку невиплати звернеться до суду.

Чесно кажучи, я захоплювалася Марленом. Вiн колись мешкав у Францiї та вiдсудив у однiєї бабцi п'ять тисяч франкiв тiльки за те, що її собачка вибив собi зуби на Марленових черевиках. Фотокартка черевика, який постраждав, виглядала досить переконливо. Виробники спрею вiдразу збагнули, що мають справу з досвiдченою наволоччю, тому грошi вони йому перерахували без зволiкань. Та ще й пообiцяли, що проведуть всi обов'язковi тестування.

Я думаю, всiм вiдтепер стало зрозумiло, що позов до "Ейр Франс" знаходився в надiйних руках.

***

З Євгеном ми зустрiлися в невеличкому барi. Вiн виглядав невпевненим. Забагато жестикулював, це було йому непритаманно. Я теж нервувалася. Вiн спитав, що я буду пити, я чомусь замовила пиво, вiн спохмурнiв.

Але замовив пиво й собi. "Буду пити те саме. Чим закушуватимемо?" Я сказала, що нiчого не хочу їсти. Насправдi менш за все менi хотiлося, щоб вiн подумав, що я використовую його. Чужi грошi, байдуже, позиченi чи подарованi, я вiдчувала краденими, це була стара проблема, але вiн про це не знав. Вiн мав зовсiм розгублений вигляд, але замовив карпаччо з риби. Половинки лимонiв виглядали, наче здивованi брови. Карпаччо з риби їли двi виделки. Ми його не торкнулися. Я постiйно мацала своє волосся, вiн торкався краватки. Сказав, що не любить краватки, але зранку збирався у справах, а без краватки пiд час переговорiв вiн почувається невпевнено. Я щось вiдповiла. Навiть не пам'ятаю, про що ми говорили. Напевне що про Марлена, претензiю, лiтаки, аеропорт. Потiм вiн сказав, що почувається iдiотом, тому що хотiв мене пригостити як слiд, а не пивом з рибою: "Мене це дратує, вибачте. Я, мабуть, поводжуся, як iдiот". Яка в мене лиха вдача. Я не вмiю балансувати на межi жiночної поведiнки та адекватного сприйняття чоловiчої уваги (коли треба посмiхнутися, щиро зрадiти знакам уваги) та своєї клятої незалежностi або невпевненостi у собi, щоб нiхто не подумав, що я використовую, щоб нiхто не подумав, що я зловживаю почуттями, щоб нiхто не подумав, що я…

Але якби вiн так не нiяковiв за цей обiд, якби я не почувалася такою нездарою, я б не насмiлилася подарувати йому вiдеокасету зi стрiчкою "Iсторiя кохання" з Жаном Рено та Жульєт Бiнош у головних ролях, яку я купила для нього сьогоднi. Не могла не купити, тому що подумала, що це - єдиний шанс для мене сказати йому про щось важливе. В iнакший спосiб я просто не наважуся. Не зможу. I це далося менi зовсiм не просто. Я побачила цю касету на вiтринi кiоску в метро. Ранiше я бачила цю стрiчку. I вiдчула, як в мене запалали вилицi, не пам'ятаю, коли востаннє в мене палали вилицi. Коли я вiддала йому касету в подарунковому пакетику, то попросила, щоб зараз вiн це не роздивлявся: "Потiм, добре? Я не люблю, коли подарунки роздивляються при менi. Така вже примха". Я кинулася б геть, якби зрозумiла, що вiн бачив цю стрiчку i знав, чим закiнчилося аеропортове знайомство стриманого Фелiкса та балакучої Рози.

Вiн зателефонував за годину. Я боялася тиснути на кнопку з зеленою слухавкою на мобiлцi. Але натиснула. "Ало?" "Слухай, це ж моя улюблена акторка, Жульєт. А тобi говорили, що ти на неї надзвичайно схожа?" - "Ну, якщо i схожа, то тiльки на Жульєт Бiнош - гриль". Я натякала на те, що була смаглява, на вiдмiну вiд нiжно-рожевої Жульєт. Менi було так легко в цю мить! Тiло вiдчуває, вiдразу вiдчуває, що зараз має пролунати щось дивовижне. "А тобi говорили, що я в тебе закоханий?" - "Нi, - зiзналася я. - Про це мене жодна наволоч не повiдомила". I ми з ним зареготали.

Я розумiла, що нас чекають складнощi та проблеми. Двi дорослi, малознайомi людини - як двоє слiпцiв. Все навпомацки, заважає рацiо, заважає досвiд, надзвичайно важко бути щирими та довiрливими, як дiти. Яснiше бачиш кiнець, нiж початок… Але, зiзнаюся, менш за все я думала, що одну з проблем будуть звати Макс Вiтовський. Двадцяти чотирьох рокiв. Бiлий. Несудимий. Неодружений. Аналiтик Хрєнiв.