Цей твір є фантазією автора. Подібність до реальних осіб або подій є випадковою.

 

i)

Сучасний свiт влаштовано так, що швидше за iнших у ньому помiчають тих, хто, перепрошую, псує повiтря, нiж тих, хто виглядає класично-книжковим взiрцем для маленьких хомо-сапiєнсiв, котрi час вiд часу приходять до батькiв iз фiлософiчним запитанням-задовбанням: що є поганим, а що - навпаки. Бiднi малюки, ще не вiдомо, кого їм доля послала за батькiв, i що цi скаженi люди можуть їм напатякати. Взяти, наприклад, моїх. Усе життя вони намагалися вкласти в мене все краще, тобто те, що вони вважали за краще, але водночас зовсiм не зважали на ту важливу обставину, що деякi iнгредiєнти змiшувати не рекомендується, iнакше вийде якась отрута. Не завжди хороше є стовiдсотково хорошим, i не завжди погане є стовiдсотково поганим. Однак завжди негативне дiставало незмiрно бiльше уваги, нiж позитивне. Воно яскравiше, драматургiчнiше. Що там казати: воно просто набагато цiкавiше!

Тому, повертаючись до моєї першої тези, я кажу абсолютно щиро й без зайвого кокетування: коли ти влучно смердиш, шансiв залишитися без уваги в тебе обмаль. Бо на сморiд не можна не звернути уваги. Сморiд може не вiдчути лише та людина, у якої проблеми з носом чи щось напхано в нiс. Я таких проблемоносих людей не дуже багато бачив. От спробуйте: випустiть iз дупи пару - вiдразу хтось вiдгукнеться. Можна не ворожити на кавi, щоб дiзнатися, що вам скажуть, але вже непомiченим ви не залишитеся.

На тих, хто завмер iз таємничою i, в принципi, нi на що не здатною посмiшкою Мони Лiзи, навряд чи звернуть увагу. Хiба, може, подивляться вздовж зi здивуванням: "Чого б то так щиритися?" У теперiшньому свiтi немає сенсу так усмiхатися, а якщо вже тобi так кортить, аж до сверблячки, саме посмiхатися, то посмiхайся нахабно й самовпевнено. Хоча не варто таке робити - зовсiм малий ефект впливу. Даремна трата часу. Ми не настiльки багатi, що можемо дозволити собi даремно витрачати час, навiть задля експерименту. Отже, тренуйтеся, пийте сиру воду та вживайте сирi помiдори на нiч, горох теж пiдiйде, а також тушкована капуста, потiм розривайте власне тiло вибухом, чужi нiздрi та вуха влучним бздiнням, i непомiченими ви не залишитеся. Бзднути у вiчнiсть, харкнути у вiчнiсть, залишити свiй власний слiд! Хай ненадовго, але власний, неповторний, помiтний. Стривай, вiчнiсть, розсунь свої колоноподiбнi ноги, i я увiйду в тебе!

Це думаю я, тим часом ворожачи на ксероксi. Якщо вiн зламається й засмокче папiрець на парнiй сторiнцi, я пiду додому вчасно, а якщо на непарнiй, то, вiрогiдно, буду стирчати тут до скону. "О, привiт. Знаєш, цей задовгий светр наближеного до рожевого кольору тобi дуже пасує", - кажу я Вiкторiї, котра проносить свої божественнi ноги повз мене. Взагалi-то я сподiвався, як тiльки прийшов працювати в це забуте Богом, але завжди контрольоване Дияволом мiсце, що в нас iз нею народяться нiжнi стосунки. Але вони не народилися. Хтось вiдмовився їх зачати. Втiм, мудрий Iгорко, один iз найперспективнiших сучих синiв iз моїх тутешнiх колег, ще тодi, коли в мене виникла думка причарувати Вiкторiю, сказав менi: "Пупа надiрвеш. Ти що думаєш, таким прагматичним жiнкам, як вона, потрiбнi такi собi просто симпатичнi хлопцi, як ти? Симпатичнi, але без посади i бабла? У неї там зволожується лише на босiв, керiвникiв та iнших керманичiв, а на таких, як ти, сухо, нiби в пустелi". Звiсно, зливи я не дочекався.

Iнодi, коли її бачу, думаю, що менi пощастило. Вiдверто кажучи, Вiкторiя - рiдкiсне стерво. Та часом, коли передi мною пропливають шикарнi, безмежнi ноги, думати можу лише про неї, про мене i про простирадло, що лежить i чекає на цi ноги на софi в моїй хатi. Яка рiзниця, стерво в твоєму лiжку чи нi? Лiжко - це ще не все життя, чи не так? Ех. "Нiчого не буде", - каже мiй шлунок, вiн завжди лiзе в мої думки. "Нiчого тобi не свiтить, тому працюй мовчки, чого висунувся iз цим дебiлкуватим комплiментом? Вона не поведеться". Я проводжу рукою по шлунку, щоб вiн не бовкав, набридло. "Чорти. Сорочка ще вранцi була бiла, тепер на нiй вiдбитки моїх пальцiв, клятий ксероксний порошок".

"Який це тобi светр? Це - сукня. Продери очi", - каже Вiкторiя, скептично зосереджуючи погляд на тому мiсцi моєї сорочки, де темнiють плями. "Сукня? Для сукнi воно закоротке", - кажу я, вдаючи з себе розумника. "Любий, це член буває закороткий, а сукня закороткою не буває. А в тебе зажувало", - вiдказує вона. Я чомусь вiдразу подумав про краватку, хоча невiдомо, як i чим краватку могло зажувати, начебто її нiхто не кидав собi в рота. "Ксерокс! Заспане ти опудало. Чого ти взагалi тут стирчиш?" - каже Вiка у вiдповiдь на мої нiмi розумовi пологи i йде. Ксерокс. Падлюка. Нiякої солiдарностi не виказує з трудящим людом. 15-та сторiнка. Чорти б його взяли. Тобто гибiти менi тут до скону. Звiсно, у ксерокса взагалi паскудний режим роботи, неприємно, мабуть, коли хтось постiйно щось у тебе вкладає, а потiм виймає вдвiчi, а то й удесятеро бiльше. Постiйно цей папiр у черевi. Хтось брудними пальцями тицяє на кнопки, плутає режими та кiлькiсть копiй. Стукає по твоїй спинi, коли ти випадково схопив i вчасно не виплюнув аркуш паперу, гупає ногами, коли ти вiдразу ж цей жалюгiдний папiрчик не вiддаси. "Нiколи, - кажу сам до себе, - нiколи в наступному життi я не хотiв би бути ксероксом. Пiшло воно, таке життя". Ксерокс загадково миготить лампочкам. Таке враження, що вiн мене про щось попереджає. "От чого б тобi не зжерти 14-ту сторiнку, га? Гидотне ти створiння все-таки, - кажу я до нього. - Для тебе не було жодної рiзницi, а ти все одно: 15-ту". Та вiд стусана в його сiрий бiк усе ж таки утримуюсь. Бо жалiю.

Втiм, те, що я сьогоднi працюватиму трохи довше, за сприятливих умов може бути корисним, для кар'єри. "Державна кар'єра", ви чули про таке? Деякi люди iнколи заради кар'єри успiшного державного високопосадовця вiддають акцiї банкiв, що їм належали, вiддають пiдприємства, монополiю яких виплекали, дарують усе своє праведним трудом нажите майно, щоб цi матерiальнi блага, вiдданi iншому, стали запорукою досягнення найвищих державних висот. Бо при вiдповiдному збiгу обставин вдала державна кар'єра дозволить отримати ще й не такi винагороди. Нинi я перебуваю майже в такiй ситуацiї. Крiм одного "але". Коли я сюди припхався, щоб отримати королiвську благодать, у мене нiякого майна не було, та про цю сумну iсторiю - згодом. Кар'єра ж не поспiшає мене радувати своїм прогресивним зростанням, вона, як млява зимова риба, завмерла на одному мiсцi, анi руш.

Може, сьогоднiшнє кcероксове ворожiння нарештi дало менi єдиний так довго очiкуваний шанс? От як зайде, чи подзвонить, чи направить когось iз дорученням-перевiркою "Васятко" (це мiй керiвник, Василь Васильович Гончаренко), у цiлому офiсi нiкого немає, лише один я - невгамовна бджола - на мiсцi. Сиджу i строчу папiрцi на благо рiдної Батькiвщини або окремих своїх спiввiтчизникiв. Тiльки крильця шурхотять. Я i мiй комп'ютер у пристрасному ритмi мчимо, щоб дарувати країнi щасливе майбутнє. Подобається? Але - дзуськи, щось менi пiдказує, що в моєму випадку може трапитися тiльки навпаки. От запiзнюсь я, скажiмо, хвилини на три, аж тут раз - i Васятко. Всi в офiсi працюють як бджоли, а мене якраз i нема. Таке вже було? Здається, разiв iз десять, точно.

"Стасику, папери готовi?" - це голос нашої каргусi - Варвари Великомученицi. Чому я мушу робити її папери? Адже я ж теж керiвник, хай iз меншою собiвартiстю, але ж керiвник? А якщо вiдверто, сам на сам, - чому ти, Стасе, займаєшся розмножуванням цих паперiв? Та тому, що твоя секретарка - рiдкiсне стерво. Але сумно не це, сумно те, що ти нiколи не зможеш її здихатися. Вiдомо, що правда завжди на боцi керiвника, але трапляється й таке, що правда може бути на боцi секретарки, якщо вона рiдна небога найвищого керiвника. "Стасе?" Менi здається, що таким голосом має розмовляти заiржавiла скрiпка, котра стискає i в такий спосiб береже вiд розпаду старi архiвнi матерiали. От знайшов ти матерiали, струсив пилюку, руки тремтять, бо цiкаво, що можна вiднайти в цiй давнинi, аж тут заiржавiла скрiпка: "Чого мацаєш раритет, сволото навiжена. Руки хоч помив, мацапуро?" - Варварчиним голосом. Вона що, не знає, що я обраний? Не вiдчуває, старе опудало, що завтра вона миттєво згадає, як мене по батьковi? Завтра, все це станеться завтра, бо завтра я нарештi отримаю ВСЕ! Я - Станiслав Владиславович назавжди, а от вона буде "Варкою" в лiпшому разi, а може, я її взагалi звiльню? Навiщо менi це старе ганчiр'я? Старому ганчiр'ю не мiсце на моєму мармуровому анку. "Стасе?" Це стерво є лiвою рукою нашого Васятка. А лiвою рукою вона є тiльки тому, що наразi не вiдхапала праву. Права рука також має iм'я, до того ж досить гармонiйне - Валерiй Леонiдович. (Ви знаєте про таку собi штуку, як гармонiя iменi?

Щоб iм'я та по батьковi були гармонiйними, конче необхiдний лiтерний збiг. Наприклад, Валерiй Леонiдович, - повторюється склад "ле", тобто цей збiг лiтер є i в одному, i в другому словi. Коли у ваших iменах ви знайдете подiбний збiг, це означає, що й життя ваше буде гармонiйним. Десь я таке чув, а чи працює воно, чи нi - брехати не буду, не знаю). До речi, моя секретарка, нероба i хвалько, - рiдна небога цього шикарного пана. Чи треба щось пояснювати? Iнодi здається, що вiдхапати праву руку Васятка зовсiм неможливо, тому що вона металева, як у Капiтана Крюка. Принаймнi Варвара, людина з зубами, якi можуть легко перекусити пароплав навпiл, у намаганнях розправитися з Валерiєм Леонiдовичем наражається здебiльшого на прикрi поразки.

Звiсно, Варвара закохана в нашого Васятка. До речi, саме вона так по-панiбратськи його й називає, потiм поясню чому. Таке її ставлення до нього можна, на мiй погляд, визначити, як кохання. Якщо нi, то я бiльше нiчим не можу пояснити її працьовите завзяття й намагання трудитися з ним у безпосереднiй близькостi та його уважне до її iстеричних балачок ставлення. Бо, вiдверто кажучи, я не забожуся, хто з цiєї пари є бiльшим стервом. Жiнкам її вiку й такого, е-е-е-е, особливого складу характеру обов'язково потрiбно бути в когось закоханими. Iнакше працювати з ними буде взагалi нестерпно. А жити з такими може хiба що дуже нерозбещена людина. Нi, скажемо вiдверто, нiчим не розбещена. Така, що не знає радощiв життя, та й узагалi життя не знає. От, наприклад, собака жити з нею не змiг би, а немовля - змогло б. Бо немовля не знає, з чим таке життя можна порiвняти, i може сприймати Варвару, як щось пересiчне. Наприклад, як табуретку. О! Iнша справа, що воно з цього приводу буде думати про цей свiт та його мешканцiв. Нiчого приємного. Загалом я хтiв сказати, що та людина, яка вмiє кохати чи робити щось iнше, подiбне до кохання, вона не втрачена людина. От.

Тому за умови, що вона все-таки закохана (я сподiваюсь на краще),

така нестерпнiсть виявляється через раз. Оце як зараз: "Папери готовi?" Коза ти пiдiрвана. "Варваро Адольфiвно, ви розумiєте, так невчасно зламався ксерокс. Нiчого поки не можу вдiяти". Вона пильно дивиться на мене. Саме так вона дивиться на яблуко: вiдкусити чи спочатку вимити? Цiкаво, а Гiтлер нiяк не може бути її батьком? Якось дуже сильно виявляються в нiй його гени, не може ж це бути простим збiгом обставин! Не вiрить менi, стара курва. Я намагаюся зробити вираз свого обличчя бiльш приязним, з уболiванням за справу. "Зламався? Мене не цiкавить, що щось зламалося. Це вашi проблеми. Щоб за хвилин десять папери були на моєму столi". Зараз клацне iклами.

Хутко пiдводжуся, щоб у неї склалося враження, нiбито я пiшов шукати iншого, бiльш покiрного ксерокса. Такий собi Стас - спритний вiдшукувач слухняної копiювальної технiки. Я - парубок моторний, ги-ги. А сам плентаюся до їдальнi. "Пiшли ви всi, а особливо ти, стара кобро, - думаю я, - у мене обiд".

У буфетi завжди натовп. Тут можна зустрiти кого завгодно. I звiсно, великих полiтикiв, щоправда, з-помiж тих, котрi бiднiшi, а через це - менш впливовi. Журналiстiв, ну, цим аби пожерти десь на дурняк, а зважаючи на тутешнi цiни, наш буфет є знахiдкою для людей, не розбещених тугими гаманцями. Крiм того, тут завжди можна намацати якусь корисну людинку. О, iнформацiя, богиня сучасних мiжлюдських взаємин. На тебе моляться, тобi приносять жертви, ти стала справжньою релiгiєю свiдомих та несвiдомих мас, ти всiм потрiбна в дедалi бiльшiй кiлькостi, i тебе необмежено використовують, утiм, як усiх богiв.

Iнша публiка, що харчується курячими котлетами, хлiбними шнiцелями, гречаниками, картопляниками, оладками та ковбасами, привезеними зi спецiального комбiнату (мабуть, на тому комбiнатi дехто ще має совiсть або страх, тому не перевантажує ковбаси паперовими сумiшами), надувається компотом та грибною юшкою за цiною, меншою за вартiсть буханки хлiба, складається з помiчникiв та спецiалiстiв будь-яких рiвнiв. Прошарок державних службовцiв. Хто в потертому одязi, хто вдягнутий, наче англiйський дендi, у всiх рiзнi доходи, рiзнi родини, рiзне минуле, але одна спiльна мета: хапнути стiльки, скiльки можливо хапнути, i залишити свiй слiд в iсторiї. Всi вони думають, що вони Причетнi. Причетнi до таємницi ухвалення державних рiшень. Причетнi до тих, кого матiнка Iсторiя знатиме хоч не на iм'я та по батьковi, але за прiзвищем. Будь-який пролетарiй у цих стiнах переконаний, що вiн належить до когорти Причетних, що надає йому бiльшої впевненостi й натхненностi у власному хамствi. А ще тут варять непогану каву, яка нiчим не смердить, а також нiколи не розводять водою з-пiд крана спиртнi напої та сiк. Це й робить це мiсце надзвичайно приємним та неподiбним на iншi.

Я беру собi салатик "Козацький", а також двi бризолi. Цим гарним словом "бризоль", схожим на назву танцю, названо курячу котлету, начинену грибами. Смачно. Я помiчаю кiлька знайомих облич, але всi вони не викликають бажання приєднатися до трапез їхнiх господарiв. Натомiсть я спостерiгаю за секретаркам, помiчницями, керiвницями, спецiалiстками, дивлюся на їхнi роти. Навiщо? О, коли я сюди потрапив, мiй спiвробiтник Iгор навчив мене ворожити на жiночих ротах. Це буває досить смiшно. Ворожiння таке: яких розмiрiв рот у секретарки, таких розмiрiв член у її керiвника. Зловтiшаєшся, коли бачиш вузенький ротик, тендiтнi жiночi вуста, тобто у М. М., I. П. та навiть у В. В. - це такого розмiру, що зайвий раз зi штанiв не витягуватимеш. Брутально, кажете? Якi ж ви чистi люди. Агнцi божi. О, як казала Чорна Королева з казки про Алiсу: "Бачила я такий бруд, порiвняно з яким усе це - дитячий вiршик про мамцю".

"Привiт, - каже хтось iз того боку капронової скатертини. - Сидимо, жеремо, шкiрою вбитого ще в минулому столiттi лiнолеуму полiруємо свiй ледачий зад?" - продовжує це неввiчливе створiння. Хоча, якщо воно привiталося, то не таке вже й безнадiйне. "Давно не бачилися", - подумки вiдповiдаю я. Подумки саме тому, що нiхто цього створiння не бачить. Воно - плiд моєї уяви, але дуже активний плiд, що розмовляє i виникає, коли йому заманеться. Дiти вигадують собi чарiвних друзiв, коли вони самотнi. Дорослi вигадують собi таких от спiврозмовникiв, коли совiсть вiдмовляється з ними говорити. Коли власна совiсть забирається геть або оголошує бойкот. А балакати людям необхiдно. "Забагато фiлософiї, це не те, що тобi потрiбно", - каже воно. Воно вмiє читати мої думки чи навiть само складає мої думки, а потiм критикує? "Чого тобi?", - нарештi вiдгукуюся я, витягуючи себе з дружнiх обiймiв власних думок та спогадiв.

"Як тобi моя сьогоднiшня робота? Непогано, еге ж?" "Яка?" - втомлено питаю я, сумно зауважуючи, як бризоль втрачає свiй складний фарширований смак, який (i чи це не дивина?) навiть перебиває обов'язково доданий компонент - хлiб. "Ксерокс!" "Це твоя робота? 15-й аркуш, так? То твоя?" - запитую я. "Авжеж". Яке воно пихате. "Що тут сказати. Ти вмiєш працювати з речами. Пiдлий учинок, до речi. У мене були плани пiти ранiше додому, випити пляшку пива на самотi (можу я сподiватися, що хоча б сьогоднi в мене не буде вiдвiдувачiв, хай їм грець!), подивитися кримiнальний серiал по телебаченню, може, побавитися з котом. Просто повалятися на диванi, пожовуючи солонi кальмари, схожi на пластикову стружку. Щоб вибити з голови тижневе лайно. Думаєш, це так просто зробити? Вибити все це лайно, що вкладалося в мене протягом цього тижня. Щоб ти знав, у цю голову не срав тiльки ледар. Хоча, гадаю, тебе мало хвилює моя думка, не кажучи вже про почуття". Воно кривить мармизу. "Кальмари? Такi, в жовтому пакетику? То вони тобi схожi на пластмасову стружку? Тут ти помиляєшся, я потiм скажу, з чого їх роблять. Але, це не головне. А що головне?

Срання в голову. Може, ти ще скажеш, що тобi наклали в душу? Га? Скажеш таке? Скажи, ну ж бо!" - воно знову смiється.

Який легкий у нього норов. "Нiсенiтниця, - каже воно, - я нiколи не працюю з речами, це не так цiкаво, їм байдуже, коли вони ламаються, вони не плачуть, не губляться, не зляться, зовсiм не переймаються. Ти знав, що їм байдуже?"

Я цього не знав. "Звiсно, ти не знав. Пам'ятаю, як ти в дитинствi черговий раз ридма ридав (хоча ти, вiдверто кажучи, взагалi був таким плаксiєм - жах, гiрше за дiвчаток, не треба було докладати зусиль, щоб змусити тебе плакати), коли мати викинула на смiтник твою улюблену iграшкову кицьку, набрехавши тобi, що вона десь подiлась i її неможливо знайти. Аж потiм, на другий день, ти побачив, як маленькi сусiдськi хлопчики на довгiй мотузцi тягнуть пластмасове зелене око твоєї улюбленицi". Воно зайшлося в заливистому смiху. "Шкода було, так? Шкода?" Коли воно так захлинається власним смiхом, його маленькi очиська стають схожими на обгорiлi пеньки. "Так от, мiй дорогий. Я нiколи не працюю з речами. Проте завжди працюю з людьми. Вважай це моїм профiлем". "Я думав, що люди є твоїм хобi". Воно смiється. "Знаєш, буває таке, що хобi й робота збiгаються. Менi здається, що серед людей такий збiг переважно називається щастям, чи не так? Вважай, що менi поталанило".

"Якщо ти вiдмовляєшся вiд вдалої працi з ксероксом, то не приписуй собi мого випадкового невезiння, нiколи не знаєш, який саме аркуш вiн зажує". "Угум-с. Знаєш, чого ти досi не збагнув? А мав би. Справдi, ти мав би це збагнути, дорогий. Дуже дивно, що людина, котра закiнчила навчання, має вищу освiту, до того ж училася непогано, має практичний досвiд i розумiється на теорiї, так важко усвiдомлює доволi простi речi. Я не працюю з ксероксом, я працюю з людьми. А це означає, що я працюю з тобою. I при цьому, мушу визнати, працюю залюбки". "От не треба брехати. Тiльки твоїх побрехеньок менi бракувало". "Без брехнi? Це, знаєш, любчику, зовсiм не цiкаво. Тебе правда так нiчому й не навчила?" Так. Тепер ця наволоч менi пiдморгує. "Щось ти сьогоднi зовсiм тугий до жартiв. Добре. Чи можу я без брехнi? Звiсно, можу. Мiй любий, ти в нас типовий язичник. Не заперечуй". Це воно каже, бо бачить мою криву посмiшку.

"Язичник, угум-с. Iз такими, як ти, працювати дуже легко. Трохи марудно, але що поробиш, не завжди можна знайти собi гiдний об'єкт. А не працювати я не можу. Вважай, що я трудоголiк. Горю на роботi". Воно коротко гигикає i знову пiдморгує. "Я продовжу, о'кей? Хто б iще, крiм язичника, ворожив на парне й непарне? Це по-християнському, га? Ворожити на ксероксi? Тьху. А, крiм цього, хто задивляється на бабiв? Iде собi дiвчина, так, повз тебе проходить, але тебе не чiпає, то ти й роззявив рота. Заслинив усi свої думки. Може, нагадати, про що саме ти думав, ти, мерзенне та слабке чоловiче створiння? Ти думав про постiль. Де ж тобi було доглядiти за своєчасним вкладанням аркушiв та роботою апарата. Ти собi дозволяв грiшнi думки та грiшнi вчинки". Я мовчав. "I, як сам, мабуть, розумiєш, з мого боку було б грiхом не скористатися цiєю ситуацiєю. Ти, дорогий, наче створений для моїх праведних манiпулювань".

Я думаю: може, сказати йому "вiдчепися", тричi, й воно щезне. "А ще можна перехреститися, тричi, люди кажуть, що допомага, - знову пiдморгує воно. - А ще є часник, срiбнi кулi й осиковий кiлок". Рохкає вiд смiху. "Менi здається що все це ми вже проходили, чи не так, любчику?" Воно мене злить. "Зад не прилипнув до клейонки?" - суворо питаю я. "Нi. Не турбуйся так, це негативно впливає на колiр обличчя. Нiчого до мене не прилiпилося. А знаєш чому? Можу розповiсти. Ти ж нiкуди не поспiшаєш? Давай гратися в загадки? Ось дивись. Як ти гадаєш, щось реальне не липне до нереального або щось нереальне не може прилипнути до реального? Як тобi таке, га? Вiриш у матерiалiзацiю думок? Звiсно, можна уявити собi все, навiть бiльше, але що тут буде справжнiм? Бо щось iз нас справдi iснує, а щось - навпаки. Як ти думаєш, що є реальнiшим, мiй хлопчику, га? Я чи ця скатертина? А може, ти?"

Я заплющив очi. "Досить балачок", - сказало воно, добряче нареготавшись. "Тобi пригадалося, що сьогоднi ти затримуєшся на роботi. То чому твiй кар'єрний годинник не подає тобi сигналiв? Чи сьогоднi в тебе щось iз вухами? Ти стережися, на вулицi лютує грип. На щастя, в тебе є я, i я тобi допоможу. Треба дiяти, вже настав час, звiсно, якщо ти не хочеш волочитися позаду. В декого в комп'ютерi є матерiали, якi тобi конче необхiднi для швидкiсного пiдйому службовою драбиною. I цей дехто пiде з роботи вчасно, а пароль на вхiд до комп'ютера можна легко дiзнатися, зважаючи на той факт, який самозакоханий цей дехто. Як тобi мої пiдказки? Менi здається, що це вiртуозно. Великi свiту цього не цуралися бачити мене своїм радником. Вони змагалися за право отримувати вiд мене влучнi поради. А тобi це далося тiльки тому, що ти менi сподобався, у тобi я побачив таке, що дуже мене зацiкавило. Перспективу! Чи ти взагалi здатен зрозумiти, яке тобi привалило щастя? Ти - обраний, любчику, тобi поталанило".

У мене розколювалася голова. Може, справдi пiдхопив грип? Воно гойдає нiжкою. "В тебе сьогоднi є всi шанси, можливостi та права отримати належне мiсце пiд сонцем. Згадай, як ми йшли, скiльки ти витримував, благав про щасливий кiнець. Ось уже й вiн! I тiльки тупа, обмежена iстота, змучена моральними витребеньками та сироватками правди, котрi нiколи й нiкому не давали душевного полегшення, може дозволити собi цим не скористатися. Життя - це як гра в лото. Ти маєш порожню картку iз зазначеними на нiй числами та бездонну бочку, куди час вiд часу встромляєш руку з надiєю на виграшне число, яке б збiглося з цифрами, намальованими на твоїй картцi. Як вважаєш, чи часто випадає потрiбна цифра? Скiльки там iще може бути "9", як оце випало сьогоднi, га?" "А-а-а-а-а". "Чого волаєш, як кiт кастрований? Ото нажеруться зрання, i день весело в них iде. Працiвнички, мать їх, вони тут волають, жеруть, пиячать, а народ через них i страждає". Я бачу, як велика червона рука смердючою ганчiркою витирає бруд на тому самому мiсцi, де тiльки-но сидiло воно. Воно щезло. Ганчiрка примудряється пройтися моєю рукою, наче моя рука - продовження цiєї скатертини. Огидно. "А може то не "9", а "6"?" - питаю я сам у себе. "Вали звiдси, всiвся, наче буржуй, тiльки про себе й думає, що йому - люди, люди йому - гниди. Вставай давай, у нас - перерва", - каже червона рука. I я слухняно вшиваюся геть. Все-таки, якщо хтось може щось зробити з цим життям, то це - робочий клас, гегемон, пролетарiат, правий був дiдусь Маркс, ох i правий.

"Тебе шукала Гiтлєрша, бiгала тут, наче скажений собака, бовкала про якiсь недоробленi матерiали, руками книжки з полиць збивала", - каже Iгорко, коли я заходжу до нашого кабiнету. "В тебе часом не розпочалася зiркова хвороба пiсля оглядин у бiг боса, га?"

Вiн упiзнає мене за ходою, не вiдволiкаючись вiд свого комп'ютера."Дiстав ти. Скажи краще, що ти робиш", - питаю я. "Звiт клепаю, мать його. Цiкаво, чи є матiр у звiту? Мабуть, є, мабуть, це довiдка", - розмiрковує Iгорко. "За цей та минулий тиждень. Розтягую от. Щоб було побiльше. Може, потiм допоможеш? Щось менi пiдказує, що я працював набагато бiльше, нiж пригадалося. З пам'яттю щось не те". Я посмiхаюся. Авжеж, блiн. Iгорко - роботоголiк. Новий анекдот. Вiн не цим славетний. "А Степан чим там займається?" Степан сидить у своєму кабiнетi, швидко працює за комп'ютером. Злився з роботою в екстазi, маестро. "А, мабуть, так. Звiдки менi знати? Менi його турботи нi до чого, свого клопоту бiльш нiж потрiбно", - каже Iгор. "А потiм - так вiн нам i скаже, ага, наставляй вуха".

На моєму посту бiля ксерокса нiкого немає. Тому я спокiйно роблю копiї, вкладаю їх у теку, потiм заношу до кабiнету Варвари, її, на моє щастя, немає на мiсцi. Наради. Не знаю, хто їх вигадав, але це порятунок пiдлеглих вiд керiвникiв. Менших керiвникiв вiд бiльших. Бiльших вiд найбiльших. "Строче воно, строче, прогнутися хоче", - каже вiршика Iгорко, показуючи на Степана. В них спiльна приймальня. Дверi вiдкритi. Щоб спiлкуватися?

Нi, щоб пильнувати. "На обiд не виходив, працює, аж iз вух полум'я вилiтає". Я дивлюся, як на столi з'являється число "9" або "6". Хутко озираюся, Iгор нiчого не помiчає, вiн розглядає свої нiгтi. "Ти бачиш, бруд? Таке враження, що ми в шахтi працюємо". Зовнiшнiсть для Iгоря завжди мала велике значення. Я бачу, як Степан вимикає машину, збирає речi. "Ти куди це?" - питає Iгор, який завжди та про все мусить знати. "Вiдпросився", - кидає йому Степан i йде. Степан з Iгорем не товаришують. "Невже до баби?" - дивується Iгор. "Натрапив, мабуть, на якусь жалiсливу, кому вiн такий iще треба? Або, може, їй жити нема де? Лiмiта якась, ага. А в нього - хата, реєстрацiя, майже столичанин".

"От скажи менi, друже, ти ж був жонатий, ми ж обидва були одруженi, тобто ти мусиш знати про бабiв та про їхнi цiнностi не з чуток. Який зиск iз бабiв? Суцiльнi витрати, як на мене. Замiсть того, щоб купити собi пару джинсiв або двi пари, купуєш це саме їй, а до джинсiв iще кофтинку, а до кофтинки якусь мотузку на шию.

А ще годуй їх, а жеруть вони, цi сучаснi дюймовочки, забагато, їх нагодувати складнiше, нiж двох елiтних вепрiв. А їхнi подруги, з якими треба час вiд часу спiлкуватися. "Чому ти не пiдеш зi мною до Настi, ти мене не кохаєш?" Їхнi подруги, з яких одна розумна на трьох пришелепуватих та одна приваблива на п'ятьох балакучих вiслючих. I абсолютно вiдомо, що все це так i буде, а може, ще й гiрше. От скажи менi, на хера добровiльно на себе брати такий клопiт? Тiльки заради того, щоб твоєму члену дали пару хвилин потовктися в її пiхвi?" Iгорко також збирається, оно вже вкладає собi волосся. Кiнець робочого дня. "Ти йдеш?" - питає вiн мене. "Нi. Маю дещо доробити". Вiн викидає в мiй бiк вказiвного пальця. "Ну-ну. Не перетворися на такого ж козла, як Степан. Не встигнеш помiтити, пару разiв затримаєшся пiсля робочого дня, i все. Козел". "Успiхiв", - кажу я. "Я тебе попередив, брате", - каже Iгорко.

Темнiшає. На вулицi, в моїй душi. В моїй душi темно, як у собачачiй пащi. Мої руки стають вологими, я пiдходжу до Степанового комп'ютера. "Вологi руки - це велика перешкода для кар'єрного зростання", - так промовив Iгор через годину пiсля мого представлення працiвникам департаменту. "Вологi руки - це ознака хвилювання. Це наче в тобi усцявся твiй страх. Лiкуй вегето-судинну дистонiю, Стасе. Такi руки можуть собi дозволити тiльки керiвники, а не тi, хто намагається ними стати". Iгор - мiй тутешнiй гуру. "Iгорко з пригорбку". "0101" - впевнено набираю я, бо Степан народився 1 сiчня. "Ласкаво просимо", - каже менi його машина. Амбiтнi люди надають перевагу амбiтним паролям. Вологi руки. Це плаче по менi моя неспокiйна совiсть. Далi робиться все швидко, знайдено вiдповiдний файл, перенесено на дискету, стерто на жорсткому диску. "Було ваше - стало наше". Але ж чому такi вологi руки? "Цуп-цуп та й гуп-гуп?" - так питала моя бабуся, коли я, малий, поцупив забороненi шоколаднi цукерки, тихесенько, навшпиньках намагався втекти непомiченим. Свiже повiтря не здається свiжим тому, хто його псує. Але вiн терпить. "Своє не смердить".

Я йшов i вiдчував сморiд, що плiвся за мною. Мiй власний сморiд. I менi було моторошно. Я почав вагатися. "Хочеш умерти в жебрацтвi, в забуттi?" - спитало мене воно. Воно було здатне матерiалiзовуватися всюди та в будь-який момент. "Я не зможу цього зробити", - кажу я йому. "Отакої? Не вистачає сили волi, ти в нас зневолений хробак? Та ти вже це зробив. Пiзно пити боржомi, мiй любчику, пiзно. Олiю вже пролито". Воно плентається за мною, на його вустах жеврiє посмiшка, в очах стрибають вогники, як iскри, що вiдлiтають вiд вогнища й танцюють у нiчному повiтрi легковажнi польки. "Чого ти смiєшся?" - питаю я. "Збуджуюся. Я завжди збуджуюся, коли вiдчуваю опiр".

"Ти згадай, о'кей? Просто згадай про сотнi тисяч людей, куди жалюгiднiших за тебе, не таких вродливих, несповна розуму, тюхтiїв, людей, якi клепки не мають, в яких так мало (на твiй погляд, шановний) здiбностей, але тих самих сотень тисяч людей, котрi попри все це мають набагато бiльше, нiж ти". Я ловлю машину, називаю водiю свою адресу й вiдкидаюсь на крiсло. "Менi щось пече", - кажу я. Воно кривиться: "Ну, знаєш, я не наймався до тебе в лiкарi. Треба стежити за своїм здоров'ям. А в курячiй бризолi було забагато олiї. Забагато холестерину. А ти ще збирався пиво пити з такою слабкою печiнкою". "Не дiставай мене, га? Ти прибрав iз дому незваних родичiв? Мовчиш? Отож бо й воно. В мене болить голова". "Звiсно, - хитрує воно. - Перепочинь, ага. Корону (а завтра ти вдягатимеш корону, ти ж у нас розумний хлопчик, i не хочеш, щоб її перехопив якийсь нездара, хитрий кнур) треба покладати на здорову, свiтлу голову". Я занурююся в свої спогади, спогади про моє життя, котре було сповнене чим завгодно, але не цим малим страховиськом.

 

ii)

Як розповiсти про себе, щоб спiврозмовник не занудьгував вiдразу пiсля того, як почув твоє iм'я та прiзвище? Чим можна зачепити людину? Порiвняннями. Якщо ти будеш вести розповiдь про себе, постiйно порiвнюючи себе з тим, хто тебе слухає, то вiн дослухає майже до кiнця. Люди цiкавляться своїми славетними постатями. Звiсно, тут треба поводитися дуже обережно, бо не встигнеш отямитися вiд своїх слiв, як отримаєш ляпаса. Люди переважно серйозно ставляться до себе. I до своїх вад. I до своїх переваг. До всього свого свiтлого образу. Але як тiльки ти намацаєш риси та вчинки, якими людина пишається, чи, ще краще, хоче побачити в собi (або щоб побачив хтось iнший), людина буде здатна слухати тебе годинами. Звiсно, якщо це не жiнка, котра хоче вiд тебе всього-на-всього одного: сексу, а не твого, навiть лестивого для неї, патякання.

Менi завжди було чим пишатися. Так, авжеж - а ви що, думали, що я абищо якесь? Нещастя? Нi. Я, до речi, гарний бiлявець iз виразними карими очима, щоправда, в бiологiї це називається - бiологiчний виродок, тому що в нормальних людей - темне волосся й карi (горiховi) очi або свiтле волосся та блакитнi (сiрi) очi, а якщо щось не збiгається, то є вiдхиленням вiд норми, свого роду збоченням. О'кей, думаю я, нехай я буду збоченцем, але - гарним. Додайте, що колись я був дуже успiшним бiзнесменом (не варто згадувати, який у мене був бiзнес, це все в минулому, минуле, може, й цiкавить слухачiв, але набагато бiльше чомусь цiкавить податковi органи). Я завжди вiдрiзнявся мiцним здоров'ям, був зручним i досить престижним чоловiком (у мене була дружина, ага), був чудовим батьком (у мене є дочка, угу), а ще ходили чутки, що я - чудовий коханець. З останньою тезою, якби я навiть хотiв - не буду сперечатися, бо на вiдмiну вiд усього iншого, тут ти мусиш бiльше довiряти стороннiм людям, анiж собi. Бо хоч як приноровлюйся, але iз собою - не спробуєш. Сподiваюся, що ви вiрно витлумачите мої слова.

Але знаєте що? Пишався я не тим усiм. Банально було б таким пишатися, я переконаний, що серед мiльярдiв представникiв людства (чи скiльки нас там?) знайдеться дуже багато людей, подiбних до мене. Я пишався тiльки одним. Тим, що в дитинствi я був солiстом Українського республiканського хору телебачення i радiо. Отакої. З'їли? От чи багато, скажiть менi, серед ваших знайомих людей, якi б дерли свої дитячi горлянки, випискуючи соло в такому видатному хорi? Не думаю, що натовп. Один, може, й нашкребеться. I цiлком можливо, що цей самий один я i є. Звiсно, я не мiг втримувати в собi цi гордощi: щоразу, коли я випивав чи просто хтiв причарувати людей, особливо жiнок, я вiдразу казав, що був солiстом цього хору. Моя дружина, до речi, дуже цим перейнялася, вона думала, що в хорi наволоч не тримали. Теж менi, жiноча логiка, а якщо у наволочi непоганий голос?

Утiм, як завжди на пиятиках, знаходилися люди, котрим украй було необхiдно, щоб я заспiвав. "Стасе, сонце, заспiвай нам про "сигнальщиков-горнистов". "Стасе, давай затягнемо: "На медведя я, друзья, на медведя я, друзья". Потiм обов'язково наближалась якась упевнена в собiсирена й пристрасно шепотiла: "Стасе, слухай, ну заспiвай менi хоча б "Товарищ па-а-мять" i притискалася до мене грудьми чи стегнами чи торкалася пальчиками мого преса. Вони не розумiли простої, як на мене, речi. Професiонал не мусить так недбало ставитися до свого таланту. Вiн не повинен лiворуч та праворуч розкидатися своїми здiбностями. Якщо менi не довелося стати професiйним спiваком, то немає сенсу розважати цей п'янючий натовп. Я був над усiм цим.

Люди по-рiзному реагували на пiдставу для моїх гордощiв, деякi мої приятелi, як тiльки мене бачили, починали наспiвувати: "Спой мне песню, перепелка-перепелочка, раз иголка, два иголка будет елочка, раз дощечка, два дощечка, будет лесенка, раз словечко, два - словечко, будет пе-сен-ка!" А ще один мiй приятель зiзнався, що тiльки-но бачив мене, в його головi одразу починали лунати пiснi нашого пiонерсько-комсомольського минулого, i це настiльки складно було зупинити й не заспiвати вголос, що вiн почав втрачати уважнiсть до моїх розповiдей, тому що думав тiльки про одне: аби це не вирвалося на простiр. Вiн боявся мене образити, i за це я люблю свого друга. Можу собi уявити, як це складно - водночас намагатися зрозумiти, в чому проблема, яку ми порушували пiд час бесiди, не верзти дурниць у вiдповiдь, якщо в головi твоїй тим часом надривається Йосип Кобзон: "Эту песню запевает молодежь, молодежь, молодежь, эту песню не задушишь, не убьешь, не убьешь, не убьешь". От зараз спробував зробити таке, i менi схотiлося одного, - голосно заволати: А-А-А-А-А-А-А-А.

У принципi я сам усвiдомив, як ця моя гордiсть могла дiстати людей, тiльки пiсля того, як стрiв Олега Галька. Галько теж мав привiд для гордощiв, у дитинствi вiн займався художнiм читанням. Тому коли вiн розмовляв, у мене було таке вiдчуття, що хтось поруч увiмкнув приймач. Iсторiю про злякану бабусю та грецькi горiхи в його ротi я чув узагалi неймовiрну кiлькiсть разiв. А ще в нього була настiльки рiвна спина, що її можна було успiшно використовувати як лiнiйку. От якби вам конче потрiбно було вимiряти щось iз приблизною довжиною до 170 сантиметрiв, а пiд рукою нема нiчого придатного, крiм Олега Галька, ви могли спокiйно зробити всi потрiбнi замiри за допомогою цiєї свiтлої постатi. Я вже не кажу про те, що Галько завжди нас правив, шпиняв за невiрнi наголоси та корчив пику щоразу, як хтось помилявся у вживаннi слiв.

Як у Галька з художнiм читанням, так i в мене з хором пов'язано багато спогадiв. Принаймнi про один iз них, з вашого дозволу чи без, я розповiм. Бо кортить. Може, й ви мене трохи краще зрозумiєте, якщо вислухаєте мою…

iсторiю про красуню Софiю Ротару, або про те, що треба добряче подумати, перш нiж пхати щось в руки дiтлахам

У дитинствi менi дуже подобалася Софiя Ротару. Можливо, тому, що вона була схожа на нашу сусiдку тiтку Ганну, зовнiшностi якої заздрила мати, i з якою матiр зраджував батько. Вона була красуня, вона спiвала, в неї було оригiнальне, як на мене, iм'я. У неї не було жодного шансу менi не сподобатися. Варто сказати, що Софiя, незважаючи на аспект у виглядi сусiдки Ганни, була кумиром усiєї нашої родини ще з часiв "Червоної Рути", яку, як вiдомо, годi вже й шукати вечорами.

Тому, коли я дiзнався, що менi доведеться спiвати в хорi, пiдспiвуючи самiй Ротару на концертi, а потiм iще й танцювати, щастя моє було безмежним. Зрозумiло, що протягом усього концерту нашому дитячому натовпу не дозволили б товкти сцену, своїми бiлими шкарпетками викриваючи її запилюжену сутнiсть. Нi, нам обрали тiльки одну пiсню. "Дадим шар земной - детям!" Це була серйозна, дещо навiть патетична пiсня. Я спочатку пiдспiвував панi Софiї разом iз хором, а вже потiм з iншими трьома дiтьми, однiєю з яких була рiдкiсна мала сволота Лариска, я мав зображувати в танцi: "но-о-о-сок, п'ята-а-а-а-а-чка, хутко, веселiше, но-о-сок, п'я-а-та-а-а-а-чка, хутко, веселiше" тих самих порядних дiтей, котрим дорослi прямо в руки скинуть вiд грiха подалi Земну кулю.

I от, коли чарiвна Соня проспiвала: "И детские руки возьмут шар земной, посадят деревья, деревья бессмертья…", тодi кулька потрапила в мої шкiдливi ручки. Земна куля в руках справила на мене таке само глибоке враження, як "золоте" ситечко на Еллочку-Людожерку, вона мене причарувала, наче рута. Спочатку на кулi сидiли посланцi миру - бiлi голуби, але вiдразу, як тiльки кулю передали дiтям, голуби стрiмко пурхнули у височiнь, а в моїх руках залишилася тiльки вона. Блакитна, чудова, найкраща у Всесвiтi куля, прикрашена яблуневими гiлками, вона була незбагненно прекрасна. Миттєво я усвiдомив, що цю кулю я не вiддам нiкому. Дiрку вам вiд бублика, а не кулю, дорослi. Дадуть вони кулю на мить. Атракцiон небаченої щедростi. Треба було виважено ставитися до того, кому i що ви даєте. Не поверну. Що хочте, те й робiть. Дулю з маком. Скiнчився ваш дорослий час, доросле панування.

Як у туманi, я чув оплески, пiсня скiнчилася, Соня посмiхалася та притискувала до грудей оберемки квiтiв, а ми, танцюристи, виконували народнi уклони. З кулею було важко схилятися додолу, але я якось примудрявся. Хор сяяв. На нас насувалася бордова запилюжена завiса, яка виглядала так, наче пробита бандитськими кулями - через те, що об неї часто гасили бички. I тут я помiтив, що за кулю тримаюся не лише я. Ага. Звiсно. Це була вона. Стерво, яке маскувалося за двома невинними хвилястими дiвочими хвостиками. Лариска-криска.

"Ну, дiтки, давайте сюди кульку", - сказав якийсь лагiдний дорослий голос. Не змовляючись, ми з Ларискою почали вiдповзати з надiєю вiднайти для себе затишну схованку. Ми й не думали вiддавати кулю, а коли залишилися на самотi у вiдноснiй безпецi, то почали висмикувати її одне в одного. "Ану, вiддай кулю!" - верещала Лариска. Я вiдмовився, i ми почали чубитися, що, звiсно, честi менi не робить, але зважте на те, що вона була нехай маленьким, але тим iще стервом. Вона вдарила мене по колiну, мене скрутило, я звалив її на пiдлогу, святкова спiдниця розлiзлася по швах. "Усе життя зшивати будеш, гад", - сказала Лариска. Я в неї плюнув. Хвости в неї зметнулися вгору, i сама вона в бiлих панчохах нагадувала юну фехтувальницю або гидкого зайчика-побiгайчика, котрим менi довелося двiчi бути на святкових ранках у дитячому садку.

Вона опиралася, дряпала менi обличчя, типовi жiночi прийоми. Менi вже значно бiльше рокiв, нiж тодi, Ларисцi - також, але мене б зовсiм не здивувало те, що й зараз за вiдповiдних умов вона б залюбки й вправно подряпала менi обличчя. Контроль ми втратили, ми вовтузилися, зойкали, верещали, i, що цiлком зрозумiло, нарештi нас знайшли дорослi. "Ага", - сказали дорослi, це мало б перекладатися: "Ховалися-ховалися, а от тепер - упiймалися". "Ого", - обурювалися вони, що мало б перекладатися: "Ти бач, що вони тут влаштували, справжню бiйку! I це хлопчик - б'є дiвчинку, а дiвчинка поводить себе як скажений собака, ай-ай-ай". "Ану!", - це вони в такий спосiб вимагали миттєвого припинення нашої бiйки.

"Ти ж хлопчик, як тобi не соромно бити дiвчинку!" - почув я божественний голос Софiї Ротару, засоромився, зашарiвся та втратив пильнiсть, чим скористалася ця навiжена дзи а, яка вiдтяпала в мене кулю. "Так не дiстанься ж ти нiкому", - довiльно процитував я тодi невiдомого менi росiйського лiтературного класика i, як бик на тореро, рвонув у бiк Лариски. I вона, ви не повiрите, - вона злякалася. Напевне, я був переконливий у ролi бика. Незважаючи на те, що Лариска була стервом, вона була шляхетним стервом i завжди покладалася сама на себе. Вона не стала рюмсати й просити дорослих про захист, нi. Вона викинула вперед руки, в яких блакитнiла куля. Як щит. "Хрусь", i моя голова з трiском пробиває гiпсокартон десь на рiвнi Африки. Якби я не був такий злий, то неодмiнно скористався б тим, що раптово потрапив у нутрощi Земної кулi, й пошукав п'яти негрiв, яких, за словами нашого вчителя географiї, постiйно експлуатують винятково багатi бiлi покидьки. Бiлим покидькам поталанило, через заслiплення власною люттю я не став Мартiном Лютером Кiнгом.

Сумний адмiнiстратор подивився на те, що колись було земною кулею, на її шматки, бруднi блакитнi клаптики Землi, понiвеченi тканиннi яблуневi пелюстки, i сказав таке: "Кулю в руки дiтям дали, кулю дiти проїбали". Вiн був поет i фiлософ. Хтось гигикнув, Софiя грiзно зсунула брови. "Що ви таке кажете при дiтях?" "При яких дiтях? При оце-о? Ще хлопчик - зрозумiло, але як може так себе поводити дiвчинка?" I тут Лариску прорвало, в нас колись прорвало кран у ваннiй, то ми робили ремонти сусiдам знизу, бо притопило їх добряче, але тодi, дивлячись на Лариску, я розумiв, як їм пощастило, що це просто прорвало кран, а не Лариску. Вона все-таки була дiвчинкою.

"Та чого ти?" Все ж таки панi Софiя Ротару була доброю жiнкою. "Чого ти, красуне? Все ж добре, га? Зараз ти заспокоїшся, розповiси менi про себе, добре? Ну, чого ти? Не переймайся. Так соромно?" "Нi-i-i-i-i", - ще голоснiше зайшлася Лариска. "Чому?" - щиро здивувалася панi Софiя, блискiтки на її нафарбованих

очах так таємничо мерехтiли. "Куля, куля", - невпинно повторювала Лариска. "Та нiчого, дитино, кулю полагодять, нiчого страшного не трапилося". Лариска була невтiшна. "Я не вiдвоювала кулю, а-а-а-а, через нього. Та ще й ви вiдтепер будете думати, що якщо дiтям щось даси, то вони його проїбуть". Дорослi мовчали. Хтось кудись потупотiв, тому що, на вiдмiну вiд iнших, не був шокований, а намагався стримати смiх.

Мовчання дорослих змусило Лариску пригледiтися до них уважнiше, щоб збагнути, чого це вони принишкли, тому вона зиркала очиськами й потроху припиняла рюмсання. А я дивився на неї зовсiм iншими очима. Вона стояла, мала, двохвоста, у бiлих брудних панчохах i з такими сiрими, наче мокре камiння в Криму, очима, що в неї неможливо було не закохатися, i я закохався.

Дитинство повнiстю нас обробляє, от як Данило-майстер камiння. "Що, не виходить, Данило-майстре, кам'яна квiтка?" Коли я вперше побачив свою майбутню дружину, яка бiгла до мого приятеля в квiтчастому сарафанi, босонiж, iз двома смiшними хвостиками, стягнутими стрiчками, оздобленими дерев'яними кульками, я усвiдомив, що ось до мене наближається жiнка, з якою я ладен прожити своє доросле життя. Сам не знаю, чому я тодi так подумав? Що затьмарило мiй мозок? Одне я пам'ятаю, наче все це вiдбулося вчора: ось вона з нами вiтається, а в моїй головi посмiхається менi двохвоста смiшна сiроока Лариска всiм своїм ротом без двох молочних зубiв, показує язика, дражниться, приховує за спиною блакитну кулю, прикрашену яблуневим квiтом…

Утiм, усе вищевикладене є розповiддю про мiй перший привiд для гордощiв, а в мене є ще й другий. Зараз ми якраз упритул до нього пiдходимо. Одного разу мене занесло до мiста-героя Москви - на день народження мого приятеля, надзвичайно крутого хлопця, його iм'я немає нiякого сенсу згадувати на цих сторiнках, тому що герой це прохiдний. Щось на кшталт: "Їсти подано". Почув би вiн це - нiколи б не зрозумiв, що це я про нього, ага. Туди я припхався без дружини, i не тому, що її забули запросити, такi люди, як мiй приятель, мають кiлька спецiально навчених помiчникiв, якi турбуються про те, що нагадують їм про урочистостi, а також складають вичерпнi списки запрошених. Рiч у тому, що моя дружина ненавидiла подорожувати зi мною, надавала перевагу товариству своїх подруг та модних журналiв - утiм, я сприймав це дуже спокiйно, бували часи, що я радiв можливостi подорожувати наодинцi з собою. До чого вiн це веде? - спитаєте ви. Будьте терплячими, i вам воздасться. Отже, на цьому днi народження, який святкували саме так, як умiють святкувати на Русi люди, котрi ретельно рахують не тiльки свої грошi, ще й чужа грошва не дає їм спокою, на кораблi, я здибав другий привiд пишатися собою.

Справа полягала в тому, що на пароплав були запрошенi найсучаснiшi (мабуть, вiд слова "сука", бо бiльшiсть iз них були бабами та, перепрошую, - рiдкiсними стервами) естраднi митцi. Це така росiйська мода: три обов'язковi компоненти будь-якого пристойного дня народження: цигани, ведмедi й естраднi спiваки. Питва там було також досхочу. А вони вмiли пити, цi естраднi баби, ще б пак! Якiсне питво, ще й на дурняк, змушує наш шлунок вмiщувати в себе все бiльше й бiльше лiтрiв. Менi здається, що я вже розповiдав, який я нiвроку, хоча про таке зайвий раз шкода мовчати. Поталанило менi народитися гарним, розумним (а куди подiнешся? Вiд правди очей не сховаєш!), а вже потiм, завдяки моєму вельмишановному тестевi, стати й багатим. Хто перед таким встоїть? Хто, я питаю, встоїть перед таким шаленим красенем, ще й надершися дармового вiскi?

А як я мiг встояти перед нею? От подивився б я на вас, якби до вас на височенних шпильках пiдцокотiла мрiя всiх чоловiкiв iз схiдним розрiзом очей та ногами неймовiрної довжини, з такою саме посмiшкою, як у її численних клiпах, майже гола, i почала клеїтися, то ви що, вiддали б їй свого пiджака, щоб вона не застудилася, i зателефонували її мамi з повiдомленням, що ви вже викликали таксi її шикарнiй дочцi? Якщо серед вас є людина, котра повела б себе саме так, то я вклоняюся. Це ж треба таке. От у вас витримка, як у французьких коньяках. Хто б iнший розповiв - не повiрив би, сталева ви людина. Менi здавалося, що вiд неї мають випромiнюватися пахощi фруктових щербетiв, баклави, рахат-лукуму, жасмину… Правда полягала в тому, що вiд неї тнуло сумiшшю iрландського вiскi та стiйкого парфуму Паломи Пiкассо. Це був старий, давно знаний запах, отже, вона не цуралася традицiй, чи не свiдчить це про певну консервативнiсть при всiй цiй показовiй екстравагантностi?

Я, у принципi, ненавиджу, коли вiд когось тхне вiскi, але хiба в данiй ситуацiї це могло мене зупинити? Я ж вiддався коханню, тьху, якось несучасно я висловився. Ми трахнулися, ще й двiчi. Але й це якось негарно, зовсiм не вiдображає урочистостi моменту. Зараз, спробую ще раз. Ми почали кохатися в моїй каютi. До речi, вона була заздрiсною персоною, я роблю такий висновок тому, що у вiдповiдь на моє повiдомлення щодо мого спiву в хорi республiканського телебачення та радiо (кiнець кiнцiв це не п'янючий вереск на галявинi, а мiсце, де вчать професiйного спiву), вона зробила таку пику, наче з'їла лимон. Нездара, мабуть, нiякої музичної освiти вона не має. Тiльки-но я помiтив, що вона не здатна роздiлити зi мною мою радiсть, котра сповнювала мене, як сперма при спермотоксикозi, стосовно мого хорового минулого, я вiдразу збагнув, що разом по життю нам не йти. Ось трохи ще повалятися разом - можна, але жити - це вже нi.

Але мене все одно приперло. Чому? Тому що не кожного дня, не кожної ночi твої руки мнуть такi вiдомi на весь колишнiй СРСР стегна, не кожного дня, не кожної ночi такi довгi ноги соваються по твоїй спинi. Вона пестить твої ноги своїми губами. Чувак, розумiєш? Губами, ногами, ротом, усе це дотепер я мiг бачити тiльки по телебаченню, до того ж там вона все це використовувала в iнший, нiж зараз демонструвала менi, спосiб! Цi тугi стеблини, що ростуть з-пiд квiтки-спiдницi, коли вона кружляє сценою, далекi, чарiвнi, а от зараз я можу взяти й наставити на них синцiв. Я мацнув її по сiдницях, вона щось замуркотiла. О, чувак, то все це правда! Який же я красень, о-ла-ла! Я - обраний. Бо не до обраної людини в постiль мiг застрибнути лише тарган, та й то - коли послизнувся i скотився з стiни.

Усе це вiдбувалося вночi. I мене переповнювали гордощi. "Не кожного разу таке трапляється, не з кожним! Я з такою бабою. Блiн. На менi такi ноги. Ох, блiн. Це - звiздець, який же все це - звiздець". Мої думки, що наче на хвилях наближали до мене мою гордiсть i не поспiшали вiдкотитися назад, не залишали мене у спокої. Мовчазна гордiсть - це не мiй стиль життя. Менi конче потрiбно було подiлитися такими радощами з близькими людьми. I я розпочав телефонування. От заплющте очi й подумайте: звалилося на вас щастя, кому б ви телефонували? Давайте, думайте! Ну? Отож-бо. "Малувато буде! Малувато!"

Я почав метушитися, тому що кандидатури близьких миготiли, як картинки в гральних автоматах, щойно були вишеньки, а зараз уже яблучка, як гральнi карти в руках пройдисвiта, нiщо не чiпляло. Я їм не вiрив. Не вiрив у їхню щирiсть. Агов, друзi, ви ж у мене є? Нарештi я зробив свiй вибiр. Вiрних друзiв у мене було двоє. Сергiй та Сергiй. "Раз - Сергiй, два - Сєргєй, один - сер, другий - гей". Це була наша пiсенька.

Коли я почув п'яний голос першого, дотумкав одразу: тут нам не зрадiють, хоч би що ми зробили. Бо ми зрадили їхню величнiсть, попхались ото в Москву на пиятику замiсть того, щоб пiти на футбол. Мене послали в дупу видатного композитора Шаїнського. Вибачте, метре. Iнший мiй приятель чомусь подумав, що я зараз буду розповiдати йому про хор. Можливо, я сам винен у цьому припущеннi. Почав говорити про гордощi, а мої гордощi асоцiювалися в них винятково з хором, про це я сам потурбувався. "Ти що, хочеш заспiвати менi якесь недосяжне "ля" клятої сьомої, чи якi в вас там є, октави? Слухай, Стасе, вже на п'яту ранку, я розумiю, що деякi сп'янiлi хористи тiльки починають свої веселощi: бздiти сопрано й таке iнше.

Але є, чувак, поряднi люди, котрим завтра вставати вранцi, щоб нормально провести переговори. Пiшов ти. Сам знаєш куди". Звiсно, я знав. Вибачте, метре.

Це була чорна зрада. И-и-их. Що робити? Я зiтхнув i мовчки дивився на свiй мобiльний телефон. Аж потiм мене попустило, тому що я згадав одну статтю в жiночому журналi, якi так припадали до душi моїй жiнцi. В цiй статтi якийсь розумник патякав про те, що в справжнiй родинi чоловiк i дружина повиннi бути друзями, котрi мають дiлитися одне з одним усiм: радощами, гордощами, щастям. "Адже хто буде бiльше радiти за вас, нiж ваша власна половинка? Хто буде щирiшим i по-справжньому здатним роздiлити з вами вашу радiсть?" Усе це запитував у читача автор статтi, якого було записано як професiйного психолога, директора якогось центру з проблем народжуваностi, родини, родинних стосункiв. Як це казав батько моєї дружини? "Довiрся професiоналам, синку, навiть якщо вони щось не те зроблять, у тебе будуть усi пiдстави обiбрати їх у судi й знищити їхню репутацiю".

"О!" - промовив я до неба, вiдчутно збадьорившися, наче на мене звалилося яблуко на iм'я Еврика. I посмiхнувся зорям, що рясно вкрили небо. Я набрав номер моєї коханої дружини. На вiдмiну вiд моїх так званих друзiв, вона мене слухала уважно й жодного разу не перебивала. Я розчулився, це ж треба, яка в мене чутлива дружина, вона мене розумiє, вона поруч зi мною, вона - мiй друг, сестра, мати! В той момент я був закоханий у цей свiт, що подарував менi два приводи для гордощiв, а на довершення ще й таку мудру дружину, яка все розумiє.

Але солодка млiсть, що опанувала мене, не була вiчною. Тому що тiльки-но я завершив свою блискучу розповiдь, прикрашену деталями, фантазуванням, порiвняннями та деякими гiперболами, дружина висловила все, що вона про мене думає. Я навiть не буду наводити тут усi її слова, бо рiзноманiтнiстю вони не вiдзначалися, а суть, пропускаючи епiтети та дiєслова, можна було звести до одного слова: "Довбак". Насамкiнець вона додала: "Довбак, хто тебе тягнув за язика? Насрав, то прибери мовчки, а не вiдкривай дверi клозету, щоб на весь Всесвiт бздiло. Знаєш що? Щоб тобi вiд триперу все життя лiкуватися".

Коли я приїхав додому, збагнув, що вдома мене нiхто не чекає, навiть менше того. Як я до цього допетрав? Це було просто, вона змiнила всi замки. Ми навiть намагалися помиритися, не тому, що вона хтiла мене пробачити, нi, вона й бачити мене не могла, я дiяв на неї, як варене м'ясо та сира риба на жiнок на другому мiсяцi вагiтностi.

Хоч як це дивно, але нас викликався мирити тесть, вiн сказав, що робить це задля нашої дитини, але я чудово знав, що вiн поки що не пiдшукав вiдповiдного хлопця на моє мiсце. "Родинний бiзнес" був для нього рiдним сином, iнтереси цього сина були вищими за образу його доцi.

Я тримався, хоча мене тiпало. Не кожного разу ж таке, правда? Спочатку я постiйно вибачався: квiти, подарунки, ласкавi слова - аж потiм зрозумiв, що вона не вiрить жодному моєму вибаченню, їй не потрiбнi всi цi квiти, якщо дарую їх я. Вона в менi зневiрилася, а чи вiрила вона в мене, менi коли-небудь? Я почав звикати до того, що вираз мого обличчя завжди був винуватим. Їй цього було замало, так я тодi думав. Але згодом усвiдомив, що їй цього було не замало, їй усе це просто було непотрiбно, мене як чоловiка вже не було в її життi, i вона не розумiла, що робить поруч iз нею цей активний поганючий привид.

Тесть робив заклопотаний вигляд, старався бачити мене якомога менше, але явної агресiї не виказував, хоча я чудово бачив, як вiн хотiв мене стерти коли не з цiєї землi, то з долi власної доньки - так точно. Я почувався винним, тому мiй мозок був увiмкнутий не на власний захист, а на вибачення, чим тесть, як вправний бiзнесмен, i скористався, я не знаю, як усе це трапилося, але одного разу я прокинувся на старому диванi у квартирi своїх батькiв з чiтким розумiнням того факту, що в мене немає дружини, немає дитини, немає роботи i дуже мало грошей на рахунку. Незвично мало для забезпечення того рiвня життя, до якого я звик. Де моя двохвоста дiвчинка з сiрими очима, в яких ховається дощ?

Я не можу сказати, що батьки були дуже радi моєму поверненню. Знаєте, коли ваша дитина повертається гола й боса, без квiтiв, iспанського вина та iталiйських солодощiв, без кубинської люльки в подарунок батьковi, котру ти привiз iз Гавани, без шовкового палантину, розписаного вручну безправними жiнками Марокко в подарунок для мами, без жодних перспектив, але з виразом провини на все колись щасливе, умащене дорогим кремом пiсля голiння обличчя, батьки, якi теж звикли до вiдповiдного рiвня життя, почуваються розгубленими, зневiреними та обведеними круг пальця.

Вам бридко? Вам це здається жахливим? У вас нормальнi батьки, якi радо стрiнуть вас, iз якої б халепи i в якому б станi ви не повернулися додому? Мама стане метушитися, заварить вам чай i буде довго дивитися на вас, пiдпираючи щоку. Бо це найщасливiше у свiтi явище: дитина, яка п'є чай на мамчинiй маленький кухнi. I серце мами заходиться, коли дитинка обпiкається гарячим чаєм, а її губи, точно так, як було в дитинствi, хочуть подмухати на цей злий чай, що обпiк дитинку. I поцiлувати в макiвку. Дитинку, якiй виповнилося понад 30 рокiв. Мамчине щастя. Батько буде палити цигарку на балконi, час вiд часу кидаючи на вас погляд, наче запрошуючи на чоловiчу розмову, впродовж якої вiн потисне вам руку i скаже, що ви зможете завжди розраховувати на нього, бо з вас не могла вирости паскудна тварюка, а це значить, що ви не здатнi, просто не здатнi вчинити нiякого паскудства. I ви будете чубаритися лобами, точно так, як тодi в дитинствi, а потiм вiн вас обiйме, i на якийсь час мiцнiше, нiж завжди, притисне до своїх грудей.

Я сам зробив їх такими, своїх батькiв, сам, власноруч. Зараз можна кусати власнi лiктi. На кого менi нарiкати? Я привчив їх до матерiального, я звiв нашi стосунки до отримання подарункiв, я на питання: "То що там у вас?" - вiдмахувався, кажучи: "Та все о'кей, мамо". Якби вона запитала щось iнше, я все одно механiчно б вiдповiв: та все о'кей, мамо. Я її не чув. I щоразу я казав це "все о'кей" настiльки формально, що i її питання, котре вона не припиняла ставити через свою вихованiсть, втратило свiй сенс. Нашi слова зовсiм утратили сенс, вам не страшно?

Птахи нiколи не спiлкуються мiж собою так, як це роблять люди. Птахи спiвають, птахи розповiдають, птахи попереджають, кличуть, сповiщають про бiди, радощi, небезпеку, їжу тощо. Птахи прислуховуються одне до одного, до них прислуховуються й люди. А що роблять люди зi своїм умiнням говорити? Пустi слова. Формальнiсть. Ви бачили птаха, що спiває формальностi? Люди спрощують слова, наповнюють їх iншим смислом, крадуть, перекручують, недбало ставляться, кидаються ними, жонглюють, використовують, усе роблять для того, щоб заплутати собi подiбних, аж потiм дивуються, чому їх нiхто не розумiє? Люди говорять кожен на своїй мовi, i байдуже, розумiє тебе iнший чи нi, бо йому теж байдуже, чи почув ти, що вiн намагався тобi донести.

Батькам не до вподоби була моя поведiнка, тому що мати з власного досвiду знала, як боляче, коли тобi зраджують, а батько, як усi чоловiки, що зраджують своїм жiнкам, зовсiм не шаленiв вiд того, що так само роблять iншi чоловiки, тим бiльше його власний син. Вони чекали. Знаєте, як утомлений господар чекає, коли нарештi гостi розiйдуться по домiвках. У своїх мрiях вiн бачить чистий посуд i себе, коли поринає у вiдпочинок на рiдному лiжечку. А гостi все не йдуть, i "на коня" їм уже не наливають, бо цього прозорого натяку вони не зрозумiли вже тричi. Мовчки чекає, бо знає: коли-небудь вони пiдуть, коли-небудь посуд буде вимито, коли-небудь господарi вкладуться в свої лiжечка, i все буде добре.

До того ж, так чи iнакше, але вони пам'ятали, що я - їхня дитина, що про мене треба пiклуватися, принаймнi годувати й питати "як ти?" Я не заслуговував, на їхнiй погляд, на розумiння, але я мiг розраховувати на батькiвське спiвчуття. Як казала сусiдка Ганна тiй самiй Ларисцi, котра вiдкрила мамчинi очi на теплi стосунки Ганнусi й мамчиного чоловiка: "Я не розумiю, ти хто - дiвчинка чи вовк?" Вони розумiли, що вони батьки, а не вовки.

А я перебував у снах. Скажiть, що означає, коли людинi сняться чужi сни? Хтось натиснув на гальма, схованi в моєму органiзмi, i ноги з них не прибирав. Спочатку я вирiшив, що треба скористатися нагодою i трохи вiдпочити, але це "трохи" затягувалося, менi нiхто не телефонував, я нiкому не телефонував, я жив серед близьких менi людей, але тiльки дратував їх. Порушник спокою, як це жахливо, ви були коли-небудь порушником спокою? Коли це не говориться вам у вiчi, то це вiдчувається щоразу, коли ви доповзаєте до кухнi, щоб залiзти до холодильника, чи вмикаєте телевiзор, чи шелестите сторiнками книги. Ви це вiдчуваєте з мовчазних спин матерi та батька, з того, як мати здригається, коли ви берете улюблену кицьку на руки.

Потiм я почав телефонувати сам. Менi потрiбна була робота, грошви на рахунках залишалося несказанно мало. Бiльшiсть партнерiв тестя говорили менi, що я дуже вправний керiвник, що вдало керувати бiзнесом закладено в моїй кровi. Дивно, але одночасно з кiнцем мого шлюбу з моєї кровi наче хтось висмоктав цей бiзнесовий хист. Усi тi, хто називав мене "синку", плескав по спинi, посмiхався та пригощав дорогими сигарами або з повагою звертався до мене "Станiславе Владиславовичу", вклоняючись майже до персiянських килимiв на пiдлозi мого офiсу, раптом не могли пригадати, хто я. Куди ж їм було згадати про хист до бiзнесу в моїй кровi? Де там.

"Стасику", - Iгор Григорович завжди був занадто прямий, такий прямий, що його нiколи не брали на переговори пiсля кiлькох казусiв. "Насере в найбiльш невiдповiдний момент", - так зауважував мiй iнтелiгентний тесть. "Стасику, ти що, не розумiєш, що для тебе в цьому бiзнесi мiсця вже не iснує?

Ти, до речi, не дуже шкодуй i вбивайся, вiдверто кажучи, ти й тодi займав чуже". "Тобто на роботу я можу не розраховувати, взагалi нi на яку?"

"На якусь - можеш. Але на таку, на якiй ти звик просиджувати свої "кавалiйськi" штанята? Боже ж мiй, Стасе, хiба можна бути таким наївним бовдуром? Менi здається, що твоє знайомство з цiєю чудовою родиною сприяло лише тому, що в тебе повнiстю атрофувався мозок. Знаєш, що? Коли за твоєю спиною є тiльки солодка пика та вправний член, а бiльше нiчого, i ти раптом одружуєшся на доньцi людини, котра володiє величезними ресурсами, то треба велосипедити лапкою, як цуцик, якого чухають, скавчати та метляти хвостом, а не трахкати на днях народженнях розбещених шльондр". "Член i пика не за спиною, Iгоре Григоровичу.

Коли член i пика у вас за спиною, треба хвилюватися за цноту своєї дупи, шкода, що ви в своєму вiцi цього не знаєте". "Шкода, любий, що ти в своєму вiцi знаєш тiльки це".

Всi iншi не подарували менi так багато слiв, навiть секретарки, тi, що кожного разу намагалися влiзти до мене в штанцi, зараз, наче скаженi, жбурляли слухавки.

А де були мої друзi? Агов, друзяки, то ви де? На мiй галас прийшов Сергiй. Авжеж, бо вiн був "сером". Вiн прийшов iз пляшкою португальського вина. "Ти, мабуть, страждаєш вiд неякiсного питва?" - запитав вiн, метнувши очима по батькiвський не такiй уже старiй, але нiяк не ультрамоднiй оселi. "Кепсько тобi, га?" - це було його друге запитання. Я пiдвiвся, принiс склянки. Вiн незадоволено повiв носом: аякже, яка гидота, то був простий скляний посуд.

"Ти знаєш, що вона вийшла замiж?" "Щось дуже багато запитань", - сказав я. Я не знав, що вона вийшла замiж, але не можу сказати, щоб я був шокований чи здивований. Вийшла - то й вийшла. Буде iнший батько у моєї дитинки. Хоча чому iнший? Я що, був їй батьком? Нарештi дитина отримає батька. Ось що подумав я, а ще я подумав, що починаю ненавидiти людство. Людство з його спорожнiлими думками, людство з його фальшивими словами, людство, котре мене перекроїло так, як йому було зручно. "А я пiддався, вона ж була така рада", - проспiвав я. "Тiльки не треба про хор", - попередив Сергiй. "О'кей", - згодився я. I подумав: "Коли ж ти пiдеш?" I вiдповiв сам собi: "Вiн не пiде, поки ми не вип'ємо цю кляту пляшку вина, бо залишити менi такий дарунок життя - на це вiн не здатний". I налив нам по повнiй.

"I за кого вона вийшла?" - спитав я, бо далi мовчати було незручно. "За Костика". "О", - тiльки й мiг вичавити я. "О!" Костя був другом дитинства моєї дружини, його батьки товаришували з її батьками, i для всiх було набагато простiше, приємнiше й кориснiше, якби вони побралися, їхнi нiжнi дiтки. Але тут з'явився я. Такий собi Коваленко. Стас Коваленко. I всi їхнi плани полетiли шкереберть, можу собi уявити, як гарчав її татусь, коли дiзнався, що вона вагiтна, закохана й не збирається "щось вирiшувати з плодом".

Костя - небезпечна потвора. Хлопцi, стережiться друзiв дитинства ваших коханих, тому що цi чоловiки були першими, хто бачив дитячi круглi сiднички ваших жiнок, а таке нiколи не забувається. Чи то вона йому перша показала, чи то вони так гралися в лiкарiв, але факт залишається фактом, вiн бачить її дитячий задок, вiн першим лiзе в її трусики, хай усе це невинно, дитячi забавки, але i вона, i вiн поєднанi таємницями. А це надзвичайно зближує людей. Таємницi. Спiльнi таємницi.

На наше весiлля вiн, незважаючи на те, що був парубком небiдним, подарував нам альбом для фотокарток. Вам дарували альбоми? Такий - навряд чи. Якщо вам подарують такий альбом, то прошу вас зупинитися й подумати: що це за людина у вашому життi? Тугенький альбом жовтого кольору з красенем-павуком посерединi у своєму змереженому павутиннi. Павучок - ситий i вдоволений, такий висновок можна зробити тому, що камiнець, який грає роль його павучачого живота, зроблений iз напiвкоштовного камiнця червоного кольору. Напився крiвоньки, потворонько.

Карлсон назвав би цю картинку на обкладинцi весiльного подарунка - альбому для фотокарток - "Моя улюблена муха". А коли б хтось питався, чому саме так називається ця картина, де ж улюблена муха i хiба це не павук, Карлсон би пояснював: "Авжеж, це - павук, а муха всерединi, бо вiн її з'їв". Я тицьнув пальцем у павука пiсля обов'язкового рукостискання i спитав: "О, друже, то цей симпатичний павучок - я?" Це було жартiвливе запитання, дружина пирснула, смiшно їй, ти ба. Костя дивився менi в очi, хижо примружившись, i вичавлював iз себе: "Нi, але чому ти так подумав?" "Так, нiчого. Щось навiяло", - збрехав я. Усi ми втрьох, вона в бiлому, нiжна, наче весняний нарцис, я в костюмi кольору беж та краватцi, що коштувала, як уживаний форд, i вiн, за дивним збiгом обставин теж у бiлому -

чудово розумiли, що оце зараз вiдбувається мiж нами. "Не подобається", - сказав Костя, зробивши удаючи жаль. "Та що ти", - сказала дружина, яка зайнялася застiбуванням удзика на його сорочцi. "Та що ти", - вiдлунив я, цiлуючи її неслухнянi схолоднiлi пальцi, яким усе нiяк не вдавалося впоратися з удзиком. Тепер уже вона йому назастiбується, i вiн їй нарозстiбується. Суки.

"Суки", - якось замрiяно сказав я. "Е-е-е-еп?" - вiдгукнувся Сергiй. Виявляється, весь цей час, час мого перебування на весiллi, вiн сидiв поруч i доганявся принесеним вином. "У мене є одна мрiя", - сказав я. "О, друже, то ти став скромнягою", - посмiхнувся Сергiй. "Усього лише одна мрiя?" "Ага. Точно. Скромнягою", - менi було гидко на нього дивитися: чому вiн не вшивається, вино ж геть висмоктав?

"У мене вдома немає нiякого питва", - я вирiшив прояснити перспективи. "Давай вип'ємо кави?" Я помiтив, що вiн влiз у мої капцi. "Ненавиджу, коли хтось лiзе в мої мешти. Козел", - подумав я. "Буде тобi кава". I пiшов її варити. "У вас що, нiхто не прибирає на кухнi?" - раптом почув я, вiн стояв за моєю спиною.

Отже, за моєю спиною була солодка пика, вправний член та колишнiй друг Сергiй, що нажлуктився португальським вином. "Ти шукаєш роботу?" - вiдповiв я запитанням, вiн захихотiв. Дуже смiшно, ага. Це я шукав роботу, але про це не варто було навiть згадувати в його товариствi.

"То яка вона, твоя мрiя?" Я мовчки на нього дивився. "Мрiя, ти ж казав про мрiю?" Вiн думає, що я його не чую. "Втрата родини та роботи не тягне за собою втрату слуху, не верещи".

"Та я не верещу наче", - вiн знову посмiхався. Кожна його посмiшка вiдгукувалася в менi отруйною слиною. "Мрiя дуже проста, чувак. Вiднайти того психолога, котрий радить на шпальтах модних журналiв, як поводитися подружжю, а потiм трахнути його лижною палицею. Разiв п'ять. А знайти його дуже просто через редакцiю.

Тобi, до речi, не спадало на думку, що якщо поведiнка твоя не бездоганна, то тебе так просто знайти? Знайти й трахнути лижною палицею разiв п'ять, спадало тобi таке не думку?" Я не помiтив, як пiдвищив голос. Вiн хутко забрався геть. Я бiльше його не бачив, i знаєте що? Я зовсiм за ним не сумую. Ба-ай.

Утiм, вiн, мiй колишнiй друг, послугував менi штовхачкою. Того ж дня я встав iз лiжка, вдягнувся, пiшов до банку й подивився на залишок на своєму рахунку. Дещо там було. Я зняв грошi й пiшов до агенцiї нерухомостi, де працювала моя колишня однокурсниця Леся. Вона не знала про мої родиннi позови та робочi злиднi, тому люб'язно зголосилася менi допомогти. "Чого так термiново?" "Коханку треба оселити", - вiдповiв я. "Шикарно?" - Леся виглядала дуже по-дiловому i, як я встиг помiтити, вiдразу брала вола за роги. "Нi, абияк. Знаєш, вона абияка коханка". Леся здивовано пiдняла брови. "Тю, теж менi проблема. То знайди собi iншу!" От пiшли жiнки, власне кажучи, я давно з ними не спiлкувався, остання молода жiнка, з якою я спiлкувався (якщо таке взагалi можна вважати спiлкування), була схiдна дiва, i спогади про неї на даний момент свiтлими не назвеш, але я не мiг припустити, що в жiнок зникло почуття солiдарностi.

Леся знає, що я одружений, навiть бачила мою дружину, i що - їй зовсiм її не шкода, вона не обурюється тим, що я оселяю коханок? "Слухай, - питаю її. - А ти зовсiм не спiвчуваєш моїй дружинi? Ну, так, по-жiночому: оце я вештаюся по коханках, орендую їм квартири, а ти така спокiйна, навiть не збираєшся виховувати мене? Або навiть прочитати менi мораль, щоб менi стало соромно?" "А що, твоя дружина платить менi комiсiйнi?" - питає своєю чергою Леся, її музичнi пальцi пурхають по клавiатурi, наче вона виконує скерцо, натомiсть вона набирає договiр житлового найму. Сучаснi скерцо - договори. "Та й узагалi, - вiдривається вiд монiтора. - Я ж iз тобою вчилася, а не з нею". "Це абсолютна правда", - кажу я.

Квартирка така собi, трохи менша за вольєр для двох алабаїв, розташований перед замiським будинком мого коханого тестя. "Знаєш, любий, я знайшла тобi найлiпше, що можна було вiднайти на ринку за такi кошти". Леся сувора й агресивна в червоному костюмi, її спiдниця дуже рухлива i схожа на мулету в руках матадора, зараз вона похитується на Лесi, а через мить - повисне на тому стiльцi. Але це вже я сповнився марних сподiвань, Леся виконала свою роботу, отримала свої комiсiйнi, а тепер я випав зi сфери її iнтересiв i заважаю їй жити.

"Дякую", - ввiчливо кажу я, менi здається, що моя ввiчливiсть вельми доречна, кiнець кiнцем вона перша людина за цей млявий перiод часу, яка придiлила менi увагу - так, за грошi - але не вiдмахнулася вiд мене, як вiд серпневої мухи. "Повечеряємо разом?" "Кращеланчтiлькиресторанобираюянацьомутижнiдорогийчао". Ого. Вона стрекоче, як кулемет, однiєю рукою набирає номер на мобiлцi, iншою намагається вiдчепити вiд зв'язки мого ключа, нарештi простягає його менi. Я ледь уторопав, що вона менi говорить. "Так, Зураб Авангардович, чемо окро, дорогенький, як вашi справи? О, так, так, Каринцi хатка дуже сподобалася". О, то вона вмiє теленькати, наче пташка. Ах, чому, чому я не Зураб Авангардович, хоча хто знає, коли й де i йому, бiдоласi, скрутять яйця. Леся рвучко пiдводиться, щоб якомога скорiше вшитися звiдси, її спiдниця - мулета, сповнена обiцянок, наче дає менi ляпас. Шкода, що я не бик. Шкода.

"Так, мамо, це я i тiльки я, i нiхто крiм мене, забрав кота. Вiн у мене". Мама питає, де це - у мене. Дивно, коли я повiдомив, що з'їхав з хати, почув тiльки подих полегшення, нiякої зацiкавленостi, стурбованостi, жодного запитання, а от адреса перебування її кота маму дуже хвилювала. Вона почала з кота, з котячої долi: де вiн, що з ним, чи не стрибнув з балкону й таке iнше. Я повiдомив, за якою адресою мешкає кiт. "Синку, я не розумiю, навiщо ти його забрав, твiй спосiб життя буде його дратувати, вiн звик жити з нами, зi мною, з татом". Чули, ага? Не вiн буде менi заважати, а я, бачте, буду його дратувати. "Я буду поводитися бездоганно", - кажу я мамi. Мене починає втомлювати ця розмова. Мама мовчить, бо не знає, що їй на це сказати, вона не знає, що в моєму розумiннi означає бездоганна поведiнка. Нарештi вона знову зiтхає й каже: "Ну, тодi добре. До зв'язку". Цiкаво, як вона буде зi мною зв'язуватися, якщо навiть не поцiкавилася номером мого телефону.

"Мамо". "Що?" - питає вона, занепокоєна тим, що я продовжую нашу бесiду. "А тобi хiба не потрiбний номер мого телефону?" "А, ледь не забула", - каже мати. Я кривлюся. Диктую номер. "Записала?" "Так, синку. Записала. Па-па, батько дзвонить, пiшла вiдчиняти". О другiй дня? О, як батько, виявляється, рано повертається з роботи.

Я дивлюся на кота. Вiн вилизує свої яйка, з чого я роблю висновок, що мiй кiт - онанiст i чепурун. Умостився на блакитному килимку. Добре. А як його звати? Я наче схаменувся, але ж я не знаю, як його звуть. Чорти. Набираю маму. "Алло?" Мама навiть не приховує свого роздратування: коли вона казала "до зв'язку", то сподiвалася, що коли я й запрагну спiлкування, це станеться хоча б через мiсяць-другий.

"Синку, що в тебе, я поспiшаю". "В магазин? Вiн скоро зачиниться назавжди?" - питаю я. Вона мене iгнорує, я її дiстав. "Я тiльки хотiв дiзнатися, як звуть кота".

Мама каже, що дивується тому, який я байдужий до оточуючих, вона не розумiє, як це можливо, стiльки жити з котом в однiй квартирi й зовсiм не знати, як його звуть. Начебто зазвичай спiлкування з котом виглядає приблизно так: "А скажiть менi, Василю Барсиковичу, що вам покласти сьогоднi на снiданок у миску?" Мати не хоче чути моїх жартiв. Я їй набрид. Кота звати Мартiнi. "О", - кажу я. "Можеш звати його Мартiн", - поблажливо каже мати. Ага.

Я ось що помiтив: коли ти сидиш удома, сам чи разом iз котом, то питання погоди зовсiм втрачає для тебе свою актуальнiсть. У тебе формується власна погода. А от у кота - нi, котяча поведiнка залежить вiд примх погоди: то вiн розкидає лапи, то скручується й ховається в ковдру, як равлик. Ранiше, в моєму нещодавньому життi, я постiйно патякав про погоду. Про вiтер, про похолодання, про судини, про теплi мешти, про светр, про потеплiння, про "скорiше б прийшла весна", про те, що сьогоднi ожеледь, про те, що завтра обiцяють дощ зi снiгом, тому не можна вдягати свiтлої дублянки, про те, "що в мами вночi ломило ногу, завтра щось змiниться", про те, що навеснi обiцяють повiнь, тому треба потурбуватися про те, щоб застрахувати замiський будинок саме вiд цього стихiйного лиха, про глобальне потеплiння, про те "що алабаї ховають носи попiд лапи, тому буде похолодання", про взаємозв'язок: спекотне лiто - додатковi кондицiонери, про парасольки: "Як забудеш, обов'язково вперiщить дощ", i таке iнше.

I стiльки, ви знаєте, звiльняється часу на "подумати"! Хтось рахував, скiльки годин пiд час нашого життя ми говоримо про погоду? I чуємо про погоду? Якби хтось пiдрахував це, я думаю, що результати виявились би вражаючими. У будь-яких компанiях, коли бракувало тем для розмов, а таке траплялося доволi часто, ми розпочинали теревенi про погоду (мабуть, це майже єдина тема, обговорюючи яку, мало хто вдається до брехнi, а отже - всi можуть трохи розслабитися), аякже, в нiй розбиралися абсолютно всi, кожен мав свою думку. "Веселку можуть фотографувати лише щасливi люди, тiльки тодi вона вийде на плiвцi", - так казала одна з гламурних подруг моєї дружини, як її звали? Здається, Жанна. Я тодi подумав, що в мене нiколи не виходила райдуга, нiколи, всi кадри були без неї, а хiба я нещасливий? Але я всмiхався, щоб нiхто й подумати не мiг, що я - людина, на плiвцi якої нiколи не буває райдуги, я обiймав дружину та доньку, i всiм своїм виглядом випромiнював щастя i впевненiсть у майбутньому. I знаєте, менi зазвичай вiрили. Коли ти сам живеш фальшивим життям, фальшиве життя iнших здається тобi таким само справжнiм, як власне.

"Весна, весна, а не пiти б вам всiм на…", - завзято репетує за вiкном весняне хлопчисько. Хлопчисько - мiй шпачок, вiн сповiстив мене про весну, а що це для мене значить? Та небагато, якщо не брати до уваги того, що завтра мiй день народження. "Хто народився в березнi, вставай, наливай, хто народився в березнi, вставай, наливай, пий до дна, пий до дна, ми наллємо ще вина, до-о-вгiє лiта, довгiє лiта". Так, i хто перший кидатиметься поздоровляти безробiтного та розлученого чоловiка? О, яка черга, що з вами, людоньки, як це приємно, ну, що ви, я так розчулився, панове.

Святкувати я вирiшив наступним чином. Хто мене поздоровить (а раптом?), того я залюбки запрошу в свою гостинну оселю. Задля цього завтра я вийду з дому, куплю питва, замовлю їжу в супермаркетi, там роблять непоганi салати й тiстечка, а також холоднi та гарячi закуски. Потiм я накрию чудовий круглий стiл, який, якщо буцнути його з двох бокiв, наче й не розвалюється, поставлю вiдкоркованi пляшки з вином, чарки i буду чекати.

Чекав я дотемна. Це було нестерпно. Я вже трохи набрався, тому вирiшив пройтися. Вештався районом, причепився до якоїсь жiночки, що прогулювала маленького собачку. "До мене!" - крикнула вона собачцi, побачивши мою свiтлу постать. "Це ви менi?" - спитав я, наближаючись до неї з традицiйними дурощами: "А вiн мене не вкусить? А чому воно без намордника?" "Зараз я буду вам служити!" - радiсно пообiцяв я жiночцi, зiгнувши руки, наче заячi лапки та висунувши язика. В її очах промайнула панiка. Час вiд часу я виснув у неї на руцi, собачка тихесенько дзявкотiв. Жiночка голосно обурювалася та хльоскала повiдком по моїх руках. Нарештi я почув цiкаву новину, що намордники вигадали для таких довбакiв, як я, а не для цуцикiв, i пiшов собi додому, отримавши свою дозу святкового спiлкування. Як ви гадаєте, все це додало менi любовi до людства?

Я понишпорив рукою в поштовiй скринi, i, о диво дивне, я намацав там листа! Навiть не листа: коли витяг, то побачив, що це - справжня величезна листiвка. Я не мiг повiрити в те, що колись буду радiти страхiтливому клаптику картону з огидними трояндами кольору лiкарської ковбаси польського виробництва, радiсний такий штучний колiр. Штучнi харчовi барвники. Тьху. Про польську ковбасу можна поговорити з моїм котом, всi котячи матюки, якi вiн знає, будете знати й ви. Листiвку я обережно тримав у руцi й сяяв. Отакої.

Я прочитав її ще в лiфтi й додому повернувся сповнений конкретних планiв на вечiр. Листiвка була вiд голови мiсцевої державної адмiнiстрацiї. Вам таке пишуть? Зичать щастя, здоров'я та успiхiв у роботi й особистому життi голови ваших районних державних адмiнiстрацiй? I як, скажiть, тiльки чесно, ви не фiгiєте з того? А я офiгiв. Менi таке написали вперше, я ж не знав, що коханка шановного пана голови мешкала в нашому будинку, тому пильнувала за урочистими датами всiх потенцiйних виборцiв. Вона розсудила так: якщо йому буде добре, то i їй не зле, а що може потiшити пересiчного громадянина, як не повага, висловлена до нього з боку можновладця? Далекого, невiдомого, але такого турботливого, який пiклується про нього, маленького українця, про якого забули власнi батьки, наче Господь, i радiє разом з ним, i сумує. Як можна не вiддати свiй голос за таку святу людину? Врештi-решт, чи не є це щастям, коли твiй голос узагалi комусь конче необхiдний?

Телефон адмiнiстрацiї я отримав у "Довiдковачекайтедовiдкова". Отримати я отримав, але додзвонитися туди було нелегкою справою, хоча й iз цим я впорався. "Алло, адмiнiстрацiя? Вечiр добрий, це приймальна Олександра Олександровича? Ага, чудово. А менi якраз i потрiбен Сан Санич, уявляєте собi? (Судячи з залiзної витримки секретарки, вона й не таке могла собi уявити.) Хто говорить, питаєте? О, ви мене, люба, на жаль, не знаєте, але я його знайомий, у мене сьогоднi день народження i… о, дякую. Почекаю, так". "Вiн питає, який знайомий? Ну, невже сьогоднi понароджувалося чортзна-скiльки людви? А звати мене Станiслав Владиславович, а вас? Неважливо? Цiкаве яке iм'я, фiнське?" "О, то вiн мене не знає, ви кажете. Угу. I що, вiн часто надсилає незнайомим чоловiкам жахливi листiвки з жахливими трояндами? Голубець хрiнiв, та йдiть ви самi, панночко". Так, судячи з усього, в гостi вiн не прийде. "Весна, весна, а не пiти б усiм вам на?.." Вранцi здається, що в твоєму шлунку проходить несанкцiонований з'їзд тещ. Бр-р-р, кажете? Отож.

 

iii)

Пiсля мого фiаско, якого я зазнав, запрошуючи на день народження голову районної державної адмiнiстрацiї, старого чорта, який шле листiвки з жахливими трояндами симпатичним хлопцям, а потiм не вiдповiдає на запрошення, я запив. Якась така фраза недолуга вийшла, та й чорт iз нею. I з вами всiма - теж чорт! Люди, ви менi печiнку всю проїли, i пiсля цього ви хочте, щоб я вас любив, так? Поважав, так? Та ще й намагався бути порядним членом суспiльства, платити податки? Не дочекаєтесь.

Ця гусiнь проколупалася до мене в аеропортi, коли я заповнював митну декларацiю, лiпше сказати, коли я уважно читав її, намагаючись вiднайти спосiб, як би менi провезти ящик горiлки, за що саме його видати, щоб не платити нiяких митних зборiв рiднiй державi. Годi сподiватися, що цi, на перший погляд, безневиннi постатi, що маскують свою iндивiдуальнiсть форменим одягом, пропустять мiй симпатичний ящичок поза своєю меркантильною увагою. "Слухай, куди ти збираєшся їхати, га?"

Вона була вдягнута в зелене дуте пальто довжиною до п'ят. Не знаю, ким треба бути, щоб зробити такий вибiр верхнього одягу. Гусiнь. Вигляд у неї був кепський, жалюгiдний, але якщо придивитися до її очей, то зразу ставало зрозумiло, що з вас двох жертва - саме ви. "Дєвочка, а дєвочка, йшла б ти на хер", - чемно попросив я. Я пиячив третiй тиждень поспiль, що не додавало менi приязностi. "Та чого ти?" - дружньо спитала гусiнь, я про всяк випадок здав назад, вона засумнiвалася, чи справдi я лох, як вона подумала спочатку, чи, може, вона помилилася? Я зрозумiв, що вiдлiпитися вiд неї буде важкувато, тому понишпорив у кишенi й кинув їй, як базарному собацi кiстку, десять баксiв. "Козел", почув я десь знизу - гусiнь якраз пiдбирала купюру. "Козел!" Бачите, людям, як бiологiчному видовi, царям природи, взагалi не притаманна вдячнiсть.

Горiлку вони вiдiбрали. Хто б сумнiвався. Ще за часiв свого щасливого (ого-го!) шлюбу я зрозумiв, що на всiх людей натягнуто футболки з написами, якi читаються усiма, крiм власникiв цих футболок. На менi теж натягнуто строкату майку, чого там тiльки не написано… Це я ще не про все знаю. Але я знаю, що: перше, на нiй написано: "Шахраї та iнша мерзота, а також товаришки жiнки, ласкаво просимо, перед вами, у принципi, лох, хапайте його за кишенi, мудака, як вам заманеться, й робiть, що хочте". Друге. "Шановнi офiцiйнi органи, не залишайте поза увагою цю постать, ви завжди знайдете, чим можна пiдживитися". Третє. "Вiн любить котiв, а не собак". Цей напис бачать собаки та їхнi господарi. Четверте. "Вiн володiє iноземними мовами, то - користуйтеся цим, якщо вас раптом приперло або коли вам просто сумно". I як користувалися! Коли я крокував вулицями разом з кiлькома десятками перехожих, саме до мене зверталися iноземцi з рiзноманiтними запитаннями. Дуже рiдко, але футболка спiлкується й зi мною, найчастiше для мене вона запалює напис: "Це iржуть над тобою i глузують саме з тебе…"

"Менi здається, чи ви напiдпитку?" - спитала дiвчина у формi. От хто вона є? Прикордонник, митник, адмiнiстратор, реєстратор, стюардеса? "Здається", - смiливо сказав я. А що менi було втрачати? "Ви знаєте, що, за правилами цивiльної авiацiї, ми не можемо брати на себе таку вiдповiдальнiсть, щоб брати вас на борт лiтака". Нудило, блiн. Вона думає, що я - повний лох. А от i нi, дещо я знаю! "А ви знаєте, люба, я якось цiкавився Женевською конвенцiєю про цивiльну авiацiю, i знаєте що? Там нiчого не було написано про пиякiв i про те, що вони небезпечнi для пасажирiв, екiпажу чи лiтака". Розумникiв нiхто не любить, особливо такi самi розумники, особливо розумники, яких змушують учити iнструкцiї. "Я вимушена вас зупинити".

Хто ж її вимушував, цiкаво? Невже я?

Я зiтхаю, ох, як кортить дати їй чарiвного пенделя, навiть Заратустра на моєму боцi, дякую, друзяко! Хто сказав, що поряднi люди завжди мусять бути чемними? Хто сказав, що всi мусять бути порядними людьми?

Теж менi, iдеал. Але замiсть того я лiзу в портмоне й дiстаю звiдки чарiвну картку. Картка - корисна штука, залишилася менi у спадок, вона дозволяє менi подорожувати бiзнес-класом, зупинятись у вишуканих мережевих готелях, розраховувати на першокласне обслуговування й таке iнше, зокрема така картка змусить вибачити мене як злiсного порушника правил цивiльної авiацiї навiть у тому випадку, коли мене, обдовбаного до нестями, вноситимуть у лiтак бравi молодцi-льотчики. Якщо ви змушенi багато подорожувати та спiлкуватися з людьми у формах, немає нiчого кориснiшого за цю картку.

В лiтаку я пив. Це не новина для вас, друзi, чи не так? Напиваючись удома та спiлкуючись винятково з котом майже мiсяць, я почав розумiти страшнi речi. От, наприклад, я ненавиджу людей. Я намагався згадувати якiсь приємнi моменти, пов'язанi зi спiлкуванням з людьми, але пам'ять нав'язливо пiдкидала суцiльний хмиз у вогонь мого гнiву. Про всяк випадок я не вмикав радiо й телебачення, менi здавалося, що тiльки-но я почую: "Добрий вечiр, ви дивитесь новини, iз вами Свiтлана Леонтьєва", - я розквецяю обличчя цiй тендiтнiй бiлявцi, яка до того ж радить домогосподаркам, яким порошком слiд користуватися. Тобто є людиною, що приносить неабияку користь. Бо знає хоча б щось у цьому життi. А скiльки їй доводиться всього читати, Матiр Божа. А я б їй кришталевою вазочкою, сповненою недопалками - по пицi. I що, допомiг тобi, Свiтланко, твiй порошок??? Це ще нiчого. А що б зi мною було, якби я побачив Вiктора Андрiєнка, Дмитра Корчинського, Iво Бобула, а ще (це взагалi страшно подумати) - Євгена Петросяна чи Регiну Дубовицьку?

Але я ще не був утрачений для суспiльства, бо почав думати, як менi подобрiшати, що б таке зробити, щоб iз мене спало, як квiти з липи, котру старанно трусить наша двiрничка тiтка Наталя, прокляття злої королеви? Де ця доброчинна Герда? Моя власна доброчинна Герда? Агов! Аговкав я довго, бо не було нiкого, щоб заткнути мiй писок, а коту було байдуже, вiн хряцав лосося. Вiн хряцав лосося, але щастя в його примружених очах не було. Що ж робити? I тут мене осяйнула думка, що я можу дозволити собi трохи вiдпочити. На якомусь приємному курортi, на мене завжди позитивно впливало лiто, море, брехливi чайки, вiдносний спокiй, комфорт. Вирiшено, менi треба вiдпочити у… у… е… е… Єгиптi, от де!

Але кiт. Вiддати мамi? Ага, зараз. Пiсля того, як мої найближчi родичi не поздоровили мене з днем народженням, а могли хоча б потелефонувати, я вже мовчу про те, що можна було пiдтримати сина, якого кинула дружина i якому не дозволяється бачити дитину. Хоча, перебуваючи в такому станi, як оце зараз, я не був переконаний, що менi кортить їх усiх бачити. Але кота я їм не поверну. Не вiддадуть вони менi його, а менi потрiбно про когось турбуватися, хоч трохи, хоч би настiльки, наскiльки я здатен, але турбуватися. I тому я задзвонив Лесi. Я був їй винен ленч. "Тiльки завтра", - сказала Леся, такi люди не забувають про обiцянi ленчi.

"Лесю, менi дещо вiд тебе треба". Навiть коли я сидiв, мене хитало. В органiзмi тиждень тривав шторм. "Завтра подзвоню, те, що тобi треба, в мене записано в iншiй книжцi, вибач". З яким смаком вона ласувала замовленими мною омарами, о, якби я вмiв отримувати таке задоволення вiд морепродуктiв, може, тодi й усе моє життя склалося б iнакше. "Що записано?" - тупувато поцiкавився я. "Координати наркологiчного центру, дуже хороший, анонiмний, не сумнiвайся". "Я пиячу тому, що для мене це задоволення, а не проблема. Я iнше хотiв попросити". "Про це й думати годi". Я зрозумiв: у головi Лесi мiй свiтлий образ складався з алкоголю та потягу до дешевих коханок. "Из чего же, из чего же, из чего же сделаны наши мальчишки?" "Припини це, о, Боже". Леся, виходить, теж не схвалювала моїх спiвiв. Гей, чому? Чому, люди, вам не подобається навiть те, що в мене справдi непогано виходить?

"Нi. Розумiєш, у мене кiт. Я хочу трохи вiдпочити, а його треба доглядати". "Скiльки?" - запитала Леся. "Зо два тижнi". "Ага. I скiльки?" Я нещодавно вiдiйшов од справ, але вже забув, що значить дiлова хвацькiсть: "Що скiльки?" "Скiльки ти заплатиш за догляд?" - терпляче пояснила Леся. "А скiльки ти береш?" - своєю чергою поцiкавився я, розглядаючи її блузку, прикрашену розкiшними воланами та розшиту маленькими блакитними квiточками. Цiкаво, акулi б вистачило розуму вдягти таку рiч? Леся, мабуть, думає, що цi квiточки скажуть клiєнтовi: "В мене - найнижчi вiдсотки, найнижчi комiсiйнi, i нiколи й нiкого не ошукую". Можливо, вони таке й говорять, але при цьому Леся забуває, що її власне обличчя каже про зовсiм протилежне. "Я? Ще цього бракувало, вiд котiв тхне". Можливо, вiд котiв i тхне, бо так закладено природою, а от чому смердить вiд людей? Теж природа? Нi, вiд нас смердить тiльки тому, що ми не любимо митися.

"У моїй базi є одна дiвчинка, вона тримає пансiон дрiбних тварин. Зараз ми все дiзнаємося про умови, розцiнки й усе таке". I вона замуркотiла в телефон. "Танюсю, це - Леся, як справи, кицюню?" Цiкаво, а ця "кицюня" здогадується, як зневажливо Леся ставиться до котiв, чи вiд "кицюнi" так само смердить? "Ну що, я домовилася". Леся занотовує на маленький папiрець координати "кицюнi", протягує менi.

Я знаю правила її гри. "Ленч при поверненнi?" "Нi", - несподiвано для мене каже вона. "Два папiруси на загальнi етнiчнi теми, вiдразу, як приїдеш, замов для них палiсандровi рами, скло.

I кальян, великий, краще в жовтуватих тонах, а до нього яблучний тютюн, я закiнчую ремонт у новiй хатi, i кухня в мене буде здизайнована в схiдних традицiях, навiщо купувати щось тут, коли ти так вчасно прямуєш до Єгипту?"

Яка хвацькiсть, мiй тесть, мабуть, вдавився б, дiзнавшись, що iснує така вправна жiнка - i вона не його донька. "Як звати кота?" - питає Леся. От i маєш, нiколи б не подумав, що їй це треба знати. "Мартiнi" - кажу я. "Досить тобi пиячити, любий", - рiшуче каже Леся. "Це так звати кота, я не п'ю мартiнi. Навiщо пити мартiнi, коли розумнi люди вигадали горiлку?" "Мартiнi? О, невже? Б'янко чи Росо?" Все-таки Леся - типова людинка, типова жiночка, бо у вiдсоткiв 99,9 людей реакцiя на iм'я мого кошака була б саме такою тупою: "Б'янко чи Росо?" Обмежене людство, якби не було того самого 0,1 вiдсотка, у нас нiколи не з'явилося б комп'ютерiв, радiо, теплої води, машин, лiтакiв та навiть велосипедiв. Я посмiхаюсь, я дiзнався про її таємницю. Вона - посереднiсть, умерла б, мабуть, якби дiзналася. "Мартiнi Чоколято", - кажу я.

I не брешу, бо кiт мiй темно-рудий, майже коричневий. "Чоколято? - дивується Леся. - Гiвно, мабуть, якесь, бо я такого не пила". Авжеж, люба.

Чудово вiдпочивати в Єгиптi в готелi "Рiтц Карлтон". Не були, нi? А чого так? Раджу, раджу. Шикарний готель, а яке обслуговування, а який дешевий кальян та свiжi соки з такими назвами фруктiв, що спочатку здається, що це не фрукти, а якась мiсцева отрута. Едем, справжнiй Едем. Правда, Едем густо населений рiзноманiтними людьми, а люди, шановне панство, здатнi зiпсувати навiть Едем.

Я їхав сюди для того, щоб набратися сил i закохатися в людство, принаймнi повiрити в те, що не все так погано, як менi здається. Вiдверто кажучи, я обрав не найкраще мiсце. Тому що чудово вiдпочивати в Єгиптi в готелi "Рiтц Карлтон". Погано лише те, що чудово вiдпочивати там багатьом. Коли у вас мiцнi нерви, то доволi цiкаво спостерiгати за людьми, якi вперше потiшили своєю присутнiстю готель "Рiтц Карлтон", їх помiчаєш вiдразу, бо це саме вони кидаються на живi квiтковi композицiї, котрi розставлено тут рясно, труть листя, пелюстки, квiтки, принюхуються й волають: "Воно ж, блiн, ето!!! Воно ж, блiн, живе!!! Це ж скiльки бабла просрано!" Знаєте, я розумiю, що в це важко повiрити, але цi люди - не iталiйцi, не нiмцi й навiть не американцi.

Вони ж перевертають англiйськi порцеляновi заварники в ресторацiях так, що заварка виплескується на натуральнi пастельного кольору скатертини з льону, тiльки для того, щоб побачити клеймо видатних порцелянових фабрик. "О, братело, диви, це ж реальна порцеляна!" Потiм на скатертинах залишаються плями насиченого темно-жовтого кольору, котрi спочатку надзвичайно дивували служок, тому що справляли таке враження, наче на скатертини помочилася зграя ельфiв, у яких, до того ж, проблеми з нирками.

Вони ж намагаються помiняти тканини, якими драпiруються численнi подушки, i дуже обурюються, коли їм лагiдно забороняють це робити. Вони так само намагаються поцупити частини срiбних столових сервiзiв, але служки навченi, i вони стоять на охоронi готельних iнтересiв, тому крадiї постiйно потрапляють у скрутне становище, i кожного разу щиро дивуються, коли темношкiрi руки обережно торкаються їхнiх бiлих ручок-хапужок. "Чого ти причепився, чорне сучидло, в тебе що, око на всю дупу?"

Вони ж годують екзотичних рибок булками, якi крадуть пiд час снiданкiв. Булки вони ховають у шорти та пiд футболки, щойно побачать служку, який наближається до них. Служки спецiально навченi глядiти за тим, щоб рибок не годували. Варто зауважити, що поки залiзну завiсу не пiдняв усесвiтньо вiдомий конферансьє на iм'я Михайло Горбачов, спецiально навчених служок при готелi не було, бо якось нiкому не спадало на думку годувати булками екзотичних рибок, тим бiльше, коли на маленьких акуратних постерах було написано, що слiд утримуватися вiд годування рибок. Тепер цi написи зроблено винятково росiйською мовою, ги, чи можна налякати написами радянську людину? Котра дозрiвала, росла на численних заборонних написах i завжди їх iгнорувала? Не можна. Але звiдки це знають мiсцевi? Хоча трохи б мали бути обiзнаними, бо дехто в нас учився.

Служки приходять, булки ховаються в шорти та майки, пiдпiльнi годувальники рибок обурюються: "А що я? Чого це ти до мене докопався? Ти що, чорна мавпо, крайнього, блiн, знайшов? Нi хера я їх не годував". Так воно буркотить, поки йде мiстом до готельного парку. Негодований хер при цьому залiг на лiвий бочок, його риси легко можна вгадати (якщо вам уже зовсiм нема що роботи) пiд бiлими шортами, якi насправдi не шорти, а сiмейнi трусняки. Вiн скрутився вiд голоду. Вiн тихо стогне.

Цi ж самi люди роздивляються тонкi гiлки рослини, що в'ється по стiнах i квiтне нiжними рожевими та молочними квiтками. Цi рослини прикрашають веранди номерiв. Люди принюхуються, приглядаються, аж потiм телефонують нездарам, що залишилися в далекiй росiйськiй веснi, яка схожа на росiйську ж зиму. "Слухай, тут у мене пiд вiкном спецiально заплели й пiдклеїли сакуру, прикинь, а? Що, не чутно тобi? (Починається активне дмухання в мобiльну трубку "Самсунг" останньої моделi, яка коли щось i не робить, то хiба що мiнет, а може й робить, але поки нiхто не допетрав по це до неї звернутися.) Га?? Са-ку-ру. Та це такий японський жасмин!"

Коли настає вечiр, можна засiсти в ресторанi, насолоджуючись iнтелiгентною тишею, палити кальян, повiльно смакуючи чай, заварений на якихось хитруванських мiсцевих травах, i налаштовуватися потроху добрiшати. Аж потiм, ти не розумiєш як, але бачиш результат, вони спромоглися домовитися з мiсцевою пiанiсткою, котра щовечора дає насолоду вашим вухам та душi джазовими акордами, виконує пiснi Френка Синатри, який повiдомляє, як непогано пожив i в 17 рокiв, i в 21, о, це був прекрасний рiк, який же то був прекрасний рiк! Але несподiвано ти чуєш: "Как упоительны в России вечера, у-у, а". I розумiєш, що для цих людей немає нiчого неможливого, а ще ти усвiдомлюєш, що подобрiшати сьогоднi нiяк не вийде.

А коли ти йдеш гуляти з випадковою, але досить приємною дамою, i намагаєшся вiднайти якесь затишне мiсце поза територiєю готелю, бо при дамi iснує чоловiк (тому що чоловiки завжди iснують при таких дамах, i її чоловiк трохи нервовий, бо чоловiки, якi завжди iснують при таких дамах, найчастiше не можуть бути не нервовими), у вас єгиптяни безпомилково впiзнають росiйськомовних людей. Вас викрито, незважаючи на глибоко продуманий камуфляж: на вас - бiлий светр вiд Френка Мюглера, недбало накинутий на атлетичнi плечi, на нiй - вишуканий шовковий шалик у тендiтнi маки вiд Йошi Ямомото, яким вона прикриває кумедне ластовиння, через яке комплексує все життя. Ви думаєте, що вони зараз почнуть чiплятися до вас, просити зробити покупку, але вони просто верещать, ослiплюючи бiлими зубами, якi нiколи не знали про Орбiт Супер Мiнт: "Привiт? Як справи? Харашо? Заїбаца!" Ти вже не романтично налаштований, її грайливий настрiй перетворюється на регiт. I жiноча терапiя, що стовiдсотково мала б зрушити твоє вiдношення до людей у бiк потеплiння, такий собi жiночий Гольфстрiм, не спрацьовує.

А коли, нарештi, ще бiльше зневiрений у людствi, нiж ранiше, ти стоїш у холi, щоб дiзнатися в адмiнiстратора, чи не приходило на твоє iм'я нiяких факсiв (бо, може, "кицюня" не пожалiла офiсних грошей i написала тобi про стан здоров'я залишеного кота), ти бачиш хлопця з рахунком, бiльше схожим на газету "Таймс". Вiн розмахує цим "Таймсом" перед обличчям адмiнiстратора i вважає за необхiдне вивалювати тому на голову вельми приватнi пояснення. "Менi сказали, що ця шльондра - манекенниця, i що? В неї ноги навiть не метровi, пiдсуєтили коротколапу карлицю. I бачте, скiльки ця манда наїла? Як той, у дитячому вiршику. О! Робiн Бобiн Баран Бек. Поназивають, блiн, як тiльки дiти таке запам'ятовують. Це стерво говорило, що йде провiтритися, бракує їй, блiн, повiтря, риба недотрахкана, а сама лазила по кабаках тутешнiх, погань. Я ж навiть її не трахнув, блiн, як повне мудило. А воно носом крутило весь час, i це їй не те, i те не так, i цiпуру я їй купив не таку товсту, як її, блiн, губа, i взагалi мало роблю їй подарункiв. Дупа маленька, а претензiй, блiн, претензiй. Як зустрiну, то я її носа довгого з ротом зрiвняю, сука невдячна".

Я побажав йому удачi. За це вiн назвав мене козлом. Але на козлiв я припинив звертати увагу ще вдома. Я їх просто рахував, як i "мудил", як i "пiшовнахердовбак", як i "отсосiпiпетка" й усе таке iнше, я вiв звiтнiсть, людство мусить вiдповiсти за все, за кожне моє страждання. Я вислухав вiдповiдь адмiнiстратора на моє запитання, чи не прийшов менi факс про мого кота: "Ноу, сер, насинг ебаут йо кєт. Ай ем рiалi сорi", розплатився й пiшов у номер трохи поспати. "Єбаут". Отож.

Перед тим, як поринути в сон, я подумав над тим, що рiвень моєї ненавистi до людства пiдiйшов до макiвки, от-от закипить, i я не знаю, що з цим робити, треба щоб хтось надпив, або я почну її розливати на всiх i кожного. Та хто ж здогадається сьорбнути ненавистi, що клекоче в твоїй макiвцi, перетворити її на живу воду, i тим самим врятувати тебе i весь цей свiт? Агов, люди, агов, герої, де ви є, чи ви чуєте мене?

Нi, вони зайнятi тим, що знiмають стрiчки про те, як величезнi чудовиська ходять мiстами, жеруть пересiчних громадян, руйнують будинки, псують технiку; вони знiмають фiльми, в яких жадiбнi до кровi чужi потвори народжуються в людських шлунках; вони вигадують сценарiї, згiдно з якими в дитячi сни приходить Фредi Крюгер i полосує всiх ножами; а до вiдпочивальникiв на озерах чiпляється ненажерливий Джейсон, який душить їх пачками й рубає сокирами навпiл; у той самий час туристами, що мандрують рiчками Амазонiї, ласують велетенськi змiї, та пацюки зжирають живцем водiїв потягiв у нью-йоркському метрополiтенi; а поважний розумник Лектор, замiсть того, щоб читати десь лекцiї (ги-ги, оцiнiть каламбур!) смажить мозок вiдчайдушного полiцiянта для жiнки, котру, попри все, покохав. Я все думаю, а чи була вона настiльки голодною?

Чому ви займаєтеся цим лайном, га? Всi ви, га? Слухайте, поруч iз вами живе дiд, котрому варто тiльки сказати: "Привiт, як справи? Ви не проти келиха вина чи партiї в шахи сьогоднi ввечерi?", i тодi вiн не вб'є свого сусiду тiльки за те, що той смажить оселедець на кухнi з вiдкритими балконними дверима, бо в нього з'явиться сенс життя. Ви й шахи, це буде його сенсом життя. Дрiб'язково, думаєте ви? Можливо, для вас це дрiб'язок, але не для цього дiда, i ви вiдчули б це, якби хоч раз зазирнули в його очi.

А це - дiвчина, яку треба просто погладити по русявiй головi, сказати, що все минеться - i вона завтра не викинеться з вiкна, перед тим не вимкнувши крана, щоб хатнiм тарганам - єдиним її спiврозмовникам - було що пити, та залишивши записку про те, що вона нiкого не звинувачує i йде тому, що виявилася нiкому не потрiбною. А це - хлопчик, котрому треба вчасно пояснити, що не можна валтувати маленьких дiвчаток i мучити кицьок, тому що їм боляче, а замiсть того подарувати йому гiтару й платiвки "Бiтлз", i тодi країна не отримує серiйного валтiвника, а пiдлiтки всього свiту отримують генiального рок-музиканта. А це… Чекайте, де ви, кому я це все говорю? Пiм-пiм-пiм-пiм-пiм. У вас зайнято. У вас постiйно зайнято. Як i в мене. В нас зайнято. Агов, я щойно розповiв вам майже цiлий сценарiй найжахливiшого фiльму жахiв, котрий iснує паралельно з нашими життями, хтось не шкодує кiноплiвки, але чому ми всi цього не бачимо? Чому не дамо цьому ради? Невже всi ми на церемонiї вручення "Оскара"?

Воно з'явилося вранцi. Якраз тодi, коли я пiшов голитися до ванної кiмнати. Нiчого, як то кажуть, не вiщувало бiди. "Не треба красти рушника, любчику, хоча вiн, звiсно, надзвичайно пухнастий, i твоє тiло його схвалює. Я хочу тобi сказати, що й рушник схвалює твоє тiло, ага". Якщо ви гадаєте, що пiсля цiєї зухвалої заяви я продовжував голитися, при цьому насвистуючи: "Чому розплетена коса, а на очах бринить сльоза?" - то вас, шановний, неможливо вразити нiчим. Цвяхи б робити з таких людей, як ви.

Я ж гепнувся на пiдлогу, вкриту гумовим килимком, який боляче вп'явся в мої оголенi сiдницi. "О, можу собi уявити, який малюнок отримає ваша дупка. Геометричнi абстракцiї, я б навiть сказав - квадратики, о, любчику, як би заздрив вам Малевич", - загиготiло воно. Я ж подумав, що на моїй дупi вiдiб'ються не лише квадрати, а й герб! А може, герб якраз припадає на ту щiлину, ну, ту саму, ви знаєте… За дупу мою турбується. "А ну, вшивайся звiдси, пєдiк", - видушив iз себе я. "Вiн лютує, ти ж ба!" - долинуло звiдкись лiворуч, до того ж зовсiм близько. I тодi я його побачив. Воно висiло на рiвнi моїх очей. Воно було, як вам сказати… Таке краще не описувати. Скажу одне: те, про що писав Гоголь, те, що так талановито змальовував нам Булгаков, i те, що зображав Аль Пачiно, в моєму випадку мало зовсiм iнший вигляд. Вiдверто кажучи, не такий гарний, ага. Вигляд волохатої плями невеликого розмiру з маленькими зворушливими очиськами. Я не надто прямо? Чи не надто завуальовано? Ви зрозумiли, про кого я? Я не хотiв би називати його iм'я, бо може з'явитися, його нiчим не годуй, тiльки згадай - як воно стрибне до вас прямо в лiжко. Майте на увазi, стримуйтесь. Не маєте такого намiру? Нестримнi ви мої. Ну, чинiть, як знаєте, я вас попередив. Совiсть моя начебто чиста. Начебто. Гей, совiсть? Гей-гей, совiсть? Агов, совiсть, ти де?

"Якби в тебе була совiсть чи навiть тiнь її, ми з тобою б зараз не розмовляли", - сказало воно. Пихате мурло. "Знаєш, поки що ми не стали товаришами, i невiдомо, чи станеться така щаслива подiя, тому моя тобi порада, любчику: обирай слова, бо потiм не знатимеш, де приткнути зад, як тобi буде боляче, ага". Але я став смiливцем. Чому? Тому що второпав, що воно є. А понад усе нас лякають невiдомi речi, й коли приходить доволi вiдоме страхiття, то воно вже й не таке страшне, тому що знайоме. Не можу сказати при цьому, що воно дуже приємне, але все одно - знайоме. Це наче зустрiч iз огидним сусiдом, який тричi заливав твою хату пiсля євроремонтiв, застрелив твою бабцю, пiдвiсив на штахетнику твого кота, самого тебе схилив до орального сексу з верблюдами i нiколи не вiдшкодовував завданих збиткiв.

"Душа моя тобi потрiбна, так?" - зверхньо запитав я.

Я був начитаним хлопцем. Воно загиготiло. "Душа твоя, твоє заплямоване душисько? Так, треба, а що, так i даси? Без пручань, без торгiв?" Я замислився. Треба ж добре обскубти гада. "Гей, хлопче, про слова - пам'ятаєш?" Я пам'ятав. "То як менi тебе називати?" "А що, любчик не знає мого iменi чи проблеми зi словниковим запасом?" Любчик знав, проблем у любчика не було (якщо не зважати на одну волохату проблемку). Але чекав на пропозицiї. "Добре. Називай мене Месiр".

"Месiр". Оце полохало - i Месiр? "Я не можу звати тебе Месiр, ти вже вибач", - зiзнався я чесно. "Ну, обери якийсь варiант, у мене сьогоднi непоганий настрiй, може, й погоджуся…" Вiн вiдригнув. Невже воно п'є пиво? "Нi, це не через пиво". Як iз ним зручно, от що означає: чуйна людина. Але ж воно не людина, може, тому й чуйне? "Слухай, звiльни мене вiд фiлософiї. Зазвичай вiд цього в мене псується настрiй, а якщо в мене зiпсується настрiй, то я буду вимушений зiпсувати настрiй i тобi". "А тобi не здається, що це так дрiб'язково - псувати iншим настрiй тiльки тому, що хтось зiпсував твiй?" Судячи з того, що його очиська втратили свою зворушливiсть, я зрозумiв, що зайшов задалеко i зараз мушу вiдгребти назад. "О'кей, о'кей", - допомiг собi руками, роблячи заспокiйливi жести.

"То що? Придумалося?" - голосно запитало воно. I я прокинувся. I цього разу заверещав, як навiжений. Я думав, що все це менi наснилося, але - нi. Воно сидить у моєму крiслi, воно склало рученята, воно впевнене в собi, як у таке-о не вiрити? "О, вже краще. Починаєш правильно мислити, любчику". "Слухай, чи не мiг би ти не називати мене любчиком? Мене вiд цього нудить". "Мiг би. Але не буду. А нудить тебе через те, що ти забагато пиячиш". Отакої. А я все життя (ну, не все, звiсно, це так говориться просто - "все життя") думав, що воно має схвально ставитися до всiх порокiв, i до пияцтва також. "У принципi ми схвалюємо пияцтво, коли цим займаються нашi iдеологiчнi вороги, але коли пиячать нашi спiльники? О, це вже нас, любчику, дуже непокоїть". "Нас?" "Ага". Тобто воно таке не одне. Воно мовчить, робить вигляд, що не пiдслуховує. "Тобто я - ваш спiльник, так?" "Потенцiйний, це поки що все, що я можу обiцяти, але, на перший погляд, перспективний". Боже мiй, вiн говорить, як менеджер. "Кого це ти згадав, ще й всує?" "Е", - швидко вибачаюся я. "Бiльше такого не повториться, Месiрко". "О! Я зватиму тебе Месiрко, тому що ти - сiрий i, вибач, невеличкий за розмiром". Воно гмикає. Мабуть, може збiльшуватися. "Може, може. Багато чого може. I в разi, якщо ти будеш поводитися грамотно, зметикував? Тодi в тебе з'явиться можливiсть переконатися в моїх можливостях".

"I що менi для цього робити? Для того, щоб отримати всi цi блага? Ага, зметикував". Я йду в iншу кiмнату, яку називаю гостьовою, я принципово дивлюся телевiзор тiльки там, повертаюся зi швейцарським ножиком, маленьким, гарненьким з червоною ручкою, менi здається, що я поцупив його в Бернi, винiс iз готелю, так вiн менi сподобався. Воно не встигає нiчого промовити, як я чиркаю собi по зап'ястю.

Не сильно, але кров тече. "Хiба мати винувата, що дитинка дурнувата", - чую його голос. "Де договiр? Давай його сюди, будемо пiдписувати". "Який ти швидкий. Дзуськи". Воно вiд мене вiдвертається, бере "Плейбой", гортає його, гмикає й вiтається з дiвчиною березня, бiлявкою з величезними цицьками. Я стою, наче бовдур iз вимитою шиєю, в нових трусах i випраних шкарпетках, а дiвчина так i не з'явилася. Кров спокiйно продовжує текти на свiтлий килим.

"От народ. Нiчого не можуть нормально зробити, а от нагидити, зiпсувати, засрати щось - це їм як два пальцi об асфальт".

Воно гойдається на картинi, що висить над моїм розкiшним лiжком.

На нiй зображена незнайома жiнка. У принципi, було б дивно, якби у двомiсному ВIП номерi готелю "Рiтц Карлтон" хтось повiсив зображення знайомої менi жiнки. Воно гойдається ще активнiше, i я починаю хвилюватися. "Ти б обережно, це, мабуть, оригiнал, менi потiм за все це платити". "Теж менi, не роби вигляд, що розумiєшся на мистецтвi". Таки пройняло його. "Ти мене дратуєш, любчику. Всi цi нiж, кров, любов - як це все дешево. Ненавиджу дешеве". "Де договiр, контракт чи як ви це називаєте?"

"Ти занадто поспiшаєш. Звiдки така скрута? Знаю, знаю. Про те, що це були останнi грошi, любчику. Ну, ти ж сам чудово розумiєш, що той, хто не вмiє їх заробляти, не вмiє ними правильно розпоряджатися. Тому ти тут, тому ти без копiйчини, тому вдома тебе чекає тiльки порожня чужа хата". "I кiт, - кажу я. - Ще на мене чекає кiт". "А, так, кiт. Я це не рахую, - вiдмахується воно вiд кота. - Цi всi вашi людськi уподобання, почуття до тварин - не розумiю цього. Краще б училися любити одне одного". Я вiдчуваю, що пiсля цiєї фрази мої очi розширюються. "Чого вилупило очиська? Ти що, вважаєш, що пiсля моїх слiв людство кинеться одне одному в обiйми? Ха!" "I ще. Кiт тебе не чекає, марно сподiваєшся, не та це iстота, що когось чекає, ага".

"Я так розумiю, що контракту не буде, так?" "Так. Вiрно розумiєш, приятелю. Зарано. Я в тобi не впевнений, щось у тобi мене насторожує… Немає в тобi надiйностi та однозначностi. Якийсь ти глевкий, знаєш, вiд таких завжди очiкуєш якусь гидоту…" "Навiщо тодi ти прийшов?" Я почуваюся ошуканим. "Це поширена практика. Треба ж подивитися, чим людина дихає, що її хвилює, чим вона, власне, живе? Чи буде вона дотримуватися наших правил?" "У вас є правила?" "Звiсно. Вони є всюди, цi клятi правила". "Правда, комусь це - правила, а для когось це - безлад i повна вiдсутнiсть принципiв". "Розумiєш, вiдсутнiсть принципiв теж може виявитись якимось принципом. Не життя, а плутанина, еге ж?" Воно позiхає. З цього я роблю висновок, що вони сплять. А ще - втомлюються.

"Нi, але iнодi стає нуднувато", - каже воно й пiдморгує. "То ти мене присаджуєш на випробувальний термiн?" "Можна назвати це й так. Я буду давати тобi деякi поради, стежити за всiма твоїми реакцiями, рефлексами, я постiйно буду поруч". "То що менi робити на пiдтвердження своїх намiрiв продати душу? Може це - спиляти дерево, спалити хату i вбити сина?" "Тьху, - чую я. - Який примiтив, ти що екстремiст? Мавпа все це може зробити. Простiше за все щось псувати, а ти зробити спробуй. Треба вчитися бути вибагливiшим до всього, навiть до своїх огидних вчинкiв". Воно думає, що я - посереднiсть, точно так я думав про Лесю, може, посипати голову попелом? "А от це робити вже пiзно", - каже воно й цокає язиком. А вiн у нього довгенький, ще б пак, стiльки патякати.

Ми збираємося, вiрнiше, збираюсь я. А воно мандрує плафонами та картинами, iнодi вiдпочиває на крiслi, постiйно на ньому крутиться, невгамовне й енергiйне. "Слухай, якщо вже ти будеш постiйно поруч зi мною, то не була б твоя ласка зробити менi кавусi?" "Що-що? А, кавусi тобi. Нi. Цього я не можу, ти що. Я ж нематерiальне", - гигикає воно й на пiдтвердження своїх слiв боляче б'є мене по потилицi.

Усе, тепер я сиджу в крiслi салону бiзнес-класу. Менi хороше. Я зiбрався заплющити очi, як помiчаю, що воно нишпорить руками пiд спiдницею засмаглої панi, котра сидить поруч зi мною. В неї замрiяний погляд. У мене ж знову очi лiзуть на лоба. "Чого вирячився?" - питає мене панi. "Вам нiчого не заважає, е… пiд спiдницею?", - питаю я. "Ще щось бовкнеш, то тобi нiчого не буде заважати пiд штанами", - промовляє злобно вона. Зараз вiдгризе яйця.

Свiт сповнений агресiї. "I не кажи, - пiдхоплює воно, продовжуючи мацати панi пiд спiдницею. - Менi здається, що всi ми перетворюємося в атрибути Пекла, а саме Пекло от-от стане бутафорським, ви, люди, робите все за нас, поводитеся точнiсiнько як ми, умiєте створювати таке Пекло, порiвняно з яким наше схоже на профспiлковий санаторiй iз харчуванням чотири рази на день та оздоровчим масажем. Але я тобi нiчого не казав. А вона нiвроку". Слово "масаж" у поєднаннi з його пiдспiдничними манiпуляцiями викликає в мене смiх, i я давлюся мiнеральною водою "Евiан" без газу. Панi просить, щоб її кудись пересадили, але мiсць немає.

"Чого ти це робиш, ти ж нематерiальне, вона ж нiчого не вiдчуває", - шепочу до нього я. "А яке менi до неї дiло? Головне, що я вiдчуваю всю її матерiальнiсть усiма фiбрами своєї нематерiальностi", - воно знову менi пiдморгує. "Я трохи вiдпочину? Трохи здорового сну менi не завадить?" - питаюся я. "Нi, в мене ж рот не зайнятий, хоча… Нi, все-таки утримаюся, не така вже вона й солодка. Отже, тобi потрiбнi iнструкцiї, вони в мене є. Ти розумiєш, що залишився бiля порожнього корита в той час, коли бiльшiсть нiкчем уже талановито прилаштували кудись свої жирнi дупи? I тобi що, здається це справедливим?" Я сказав, що справедливим менi це не здається. "Ви б не могли заглохнути, вже дiстали", - каже засмагла сука, що сидить поруч. Якби хтось нишпорив у моїх штанах, я б поводився набагато лагiднiше.

"Ти мусиш робити кар'єру". "Нiчого iншого ти запропонувати не мiг? Довго думав?" - кажу я, бо знаю, що з моєю кар'єрою все скiнчено. "Я - парiя", - кажу я. Чим викликаю в нього чи не найгучнiший за сьогоднi регiт. "Парiя воно, ой, я не можу. А чи не забагато ти на себе береш, га?" Вiн заходиться вiд реготу. I дає спокiй засмаглiй панi. "Ти мусиш стати державним службовцем чи, якщо хочеш - державником, тому що бiзнес - це не твоє, зацькують, ошукають, узагалi не дозволять тобi себе проявити. З iншого боку, навiщо ти трахкав цю кудлату вузькооку суку? Жив би собi зi своєю двохвостою сукою та й горя не знав. Але ти не схотiв, тому тобi й залишається державник.

Державник - це завжди котирується, любчику, в будь-якi часи, в тебе є всi необхiднi здiбностi, щоб стати великим державником, от що я тобi скажу". "Так вони мене там i чекають". "А ти хотiв, щоб чекали? Це дуже добре, що вони тебе не чекають, це такий специфiчний народець, вони бояться несподiванок. Крiм того, почнеш ти майже з першої щаблини, але ми зробимо все, щоб ти якнайшвидше потрапив на самий верх". "Нiчого собi порада. Ти хочеш, щоб я вiв жебрацький спосiб життя? I за цей спосiб ти захопиш мою душу? Нi, я розумiю, що вона, може, й не найкраща у свiтi, але цiна зовсiм невiдповiдна. Все, дякую - i до побачення". "Якщо будеш гарячкувати, добра на вийде". "Гаразд", - гмикаю я, засмагла сука спостерiгає за мною з вiдразою.

"Ага. Слухай, ми з тебе зробимо, якщо, звiсно, ти будеш слухняним хлопчиком, державника вищого атунку, люди починатимуть повзти на колiнах бiля вхiдних дверей до твого корумпованого вiдомства й слухняно рачкувати сходами та твердою пiдлогою аж до самої твоєї приймальнi, цiлувати твiй пiдпис сухими вiд нелюдського жаху губами, приносити купи грошви, дарувати своїх дружин та коханок, вилизувати твою дупу та пiдставляти свої, пищати вiд задоволення вiд того, що їм припало сидiти з тобою майже поряд - через три ряди, робити все, щоб ти став хрещеним батьком їхнiх галасливих голопузих нащадкiв. Кожна твоя харкачка буде не просто харкачкою, вона буде харкачкою завдовжки у вiчнiсть…"

"Так, так! - натхненно зашепотiв я. - Зроби це!" "Слухай-но, чмо. Я зараз тобi таке зроблю, що лiкарi вiдмовляться навiть дивитися на тебе, не те що лiкувати, так їм буде страшно".

От пiшли жiнки. Це все через рекламу. Ага. Одна розстрiлює з автомата весь офiс, хильнула якоїсь шмурдилiвки й давай руйнувати всесвiт. Iнша посилає мати в дупу, тому що "в "джинса" обмежень немає, мамо". Ще одна викидає з машини знесиленого хлопця, спочатку вирвавши в нього єдине, що в нього було, - гумку.

Ще одна прикидається слiпою, спрямовує за допомогою дзеркальця промiнь сонця на хлопця, що ледь стоїть на драбинi i щось їй лагодить, з тим, щоб вiн упав та зламав собi щось, а все через те, що їй, бачиш, захотiлося, щоб вiн її трахнув. Ще одна раптово перетворюється на тигра, а спочатку була кошеням i лiзла цiлуватися, i все лише для того, щоб потягти пакет соку з-пiд носа пригальмованого хлопчика. Я вже не кажу про ту, яка свого хлопця штовхає прямо в обiйми дантиста (цiкаво, скiльки їй приплачує цей слинько-лiкар?), "давай, перевiр свої зуби!", проголошує це в справжньому запалi. А от сама б iшла перевiряти, якщо така розумна, ага. А ще одна… Так, це вже занадто. Годi, я кажу тобi, Стасе, годi.

"Угу. Скiльки ж лайна в твоїй головi. Нiчого, нiчого, будемо працювати. Добре, що працювати є з чим, - каже воно. Таке дiлове. - Слухай, хочу розповiсти тобi одну повчальну iсторiю про перший мiльйон Павла Д. Якому допомiг ваш покiрний слуга. Щоб ти усвiдомив, що я не якесь там патякало. Отже…" I воно розповiдає менi…

iсторiю про перший мiльйон Павла Д., колишнього державного службовця, а нинi - монополiста- напiволiгарха, тобто - iсторiю типового обличчя буржуазiї

Чекайте-чекайте! Лiричний вiдступ (мiй)

Шановнi майбутнi матерi й тi, що вже от-от, зважте на мої слова. Якщо в вас буде син, не вагайтеся, не слухайте нiкого й нi з ким не радьтесь, а смiливо називайте його Павлом. Не слухайте всi цi незлiченнi теревенi (а не можна було просто домовитися з родичами, га?), мовляв, "усе життя буде павликом-равликом", цiкаво, чи краще Вова-корова, Микола-дiвка гола, Василь-кисiль, Iван-баран, Кирило-мудило, Тарасик-пiдор… i таке iнше? Ну, побуде дитина деякий час равликом, нiхто вiд цього не вмирав, навiть справжнi равлики. Нiхто не вмирає тiльки вiд того, що воно равлик. Зате коли хлопець стане дорослим, Фортуна нiколи не повернеться до нього дупою, може, тiльки на якусь мить, якщо щось у неї там свербить. Павло - це магiчне iм'я. Павли - люди, котрим завжди везе. Можете менi повiрити. Я не знаю жодного Павла-нездари, все в них виходить, як по нотах у справного музиканта. Вмiють мужики пiдкорити Всесвiт. Так що, майбутнi матусi, а також дiвчата, котрим кортить замiж i котрi от-от, зважте на мої слова, першi - робiть Павлiв, iншi - теж робiть Павлiв у певному розумiннi. Народжувайте та одружувайтесь! Усе!

Завжди, особливо в наш неспокiйний час, людей цiкавило важливе питання: звiдки в декого, такого самого, як вони, така неймовiрна кiлькiсть грошви? Як вони так примудрилися, невже не крали, невже їм це не подарувала тiтонька, що так вчасно вiддала Боговi душу в Канадi, заповiвши коханому небiжчику, якого нiколи не бачила й навiть не пiдозрювала про його iснування, мiльярди i голу китайську собачку? Невже вони не продали власну дупу або пiхву якомусь багатому байдиканю, огидному, наче кротячий зад? Невже це не звалилося на їхню голову завдяки тому, що вони вкрали в сусiди в купейному вагонi ювiлейний квиток ювiлейної лотереї, який виявився виграшним?

Правда полягає в тому, що жодна людина з тих, у кого є грошi, нiколи не зiзнається, яким чином вона їх отримала. Може, хтось iз дослiдникiв напише брошуру чи вони (мiльйонери) самi задиктують мемуари, чергову дурiсть на кшталт: "Як стати мiльйонером. Пiдручник для ледарiв" або "600 порiвняно чесних методiв вiдмити грошi". Але зазвичай такi люди говорять: "Я починав iз того, що продавав удзики (газети, черевики, тканину, цуцикiв, мертвого вiслюка вуха) або здавав порожнi пляшки та бляшанки, в'язав жакети, шив джинси, писав твори для абiтурiєнтiв, гарував у конструкторських бюро".

Чи таке ще можуть сказати: "Я була секретаркою, була дуже розумна, знала мови й завжди вiрила в кращу долю". Або таке: "Ми починали все це як авантюру, три людини, нiякого обладнання, на автобусi доїхали до Чернiгiвської ткацької фабрики, це була наша перша спроба, завдяки нашому талантовi та здiбностями ми зшили цiлу колекцiю, маючи мiнiмальнi затрати, а пiсля показу прокинулися видатними модельєрами". Чи навiть таке: "Що сказати. Нам просто пощастило". Ага. "Машенько, як же ж ти, вiдмiнниця, шкiльна активiстка, переможниця кiлькох олiмпiад - i стала елiтною повiєю?" "Що вам вiдповiсти, Зiнаїдо Євгенiвно, та, мабуть, просто пощастило".

Чому все так вiдбувається, чому паралельно iснують такi люди, що живуть жирно, а є такi, що ледь зводять кiнцi iз кiнцями, адже ми такi однаковi? У нашому життi є стiльки речей, що повнiстю збiгаються? Ми всi встаємо вранцi, хто ранiше, хто - пiзнiше, ми харчуємося, ми п'ємо, ми вдягаємося, ми гуляємо, ми ходимо в клозети, ми плачемо, ми смiємося, ми заздримо, ми закохуємося, ми розчаровуємося, ми сподiваємося, ми чекаємо на краще життя, ми лягаємо спати.

У чому полягає рiзниця? В мотивацiї, у поштовхах. Вiзьмемо їжу. Мотивацiя перша. "Я їм тому, що хочу жерти". Мотивацiя друга. "Я їм, тому що потрiбно жерти". Мотивацiя третя. "Я їм, тому що менi подобається жерти". Мотивацiя четверта. "Я їм, тому що завтра жерти в мене може й не бути". А ще є до бiса похiдних мотивацiй.

Павло Д. їв, тому що був ненажерою. Вiн завжди був активним молодим парубком, дуже заповзятливою натурою, мав дар переконання. А коли себе переконувати нi в чому потреби немає, а iншi люди переконуються так легко, як кришиться печиво-крокет, ти колись неодмiнно отримуєш репутацiю людини, яка здатна впоратися з усiма проблемами. Закiнчив Павло гуманiтарний факультет одного зi столичних вузiв i завдяки цьому був дипломованим спецiалiстом у науцi, котру зараз намагаються вилучити з усiх навчальних курсiв. До речi, поспiшають вони. Ця наука вчить людину думати, а ще, при бажаннi людини вчитися, насичує її найвеличнiшими думками минулого та сучасностi, що, може, й не знадобиться в життi, зате допомагає справити неабияке враження на iнших людей. "Розумний, аж страшно…"

Дехто зi знайомих Павла Д. був iнфантильним романтиком i сподiвався на те, що батьки виб'ють для нього мiсце пiд сонцем, iншi, закинувши комсомольську кар'єру, але активно її використовуючи, поринули в банкiвську справу й опiкувалися проблемами приватизацiї, дехто починав кар'єру професiйного революцiонера, що на певному етапi - створення чи руйнування держави - теж приносить певну користь, дехто мрiяв про свiтову славу, але не хотiв нiчого для неї робити, ще хтось кидався з боку в бiк, нiяк не вирiшивши, що ж вiн насправдi хоче. Слiд сказати, що деякi з них перебувають у такому станi вагань дотепер. Павло ж думав не про те, як прославитися, вiн вирiшив для себе, що слава завжди знайде свого героя, а от грошам варто трохи допомогти. Павло думав, як примудритися заробити перший мiльйон. Але думками вiн не обмежувався, паралельно майже на порожньому мiсцi, невпинно працюючи, вiн змiг створити собi iмiдж людини, яка може вирiшити все.

Незабаром активнiсть та iмiдж Павла справили враження на серйозних людей, якi запросили його попрацювати радником одного президента. Спочатку Павло перебував у ейфорiї, це ж треба, свiй власний величезний кабiнет, кiлька телефонiв, а отой чорний - вiн же напряму може з'єднати Павла з Cамим! Вiн водив сюди своїх приятелiв, виписуючи щодня кiлька перепусток, тiльки для того, щоб вони вiдчули власну нiкчемнiсть, ступивши на традицiйно червоний килим його кабiнету. Скiльки цей килим перебачив колiн, що пiдгинаються, нiг, що трусяться, задiв, що тремтять, жiночих спин, що вигинаються. Гей, чуваки, бачте, як може влаштуватися молодий хлопець, якому ще не виповнилося й тридцяти рокiв? Йому здавалося, що вiн -,ог, цар, герой. На засiданнях вiн сидiв поруч iз людьми, котрих дотепер бачив тiльки по телебаченню, вiн навчився їх зневажати, вiн навчився нехтувати їхнiми словами, вiн вiдпускав жарти їхнiм дружинам, вiн знав вади їхнiх коханок та коханцiв, вiн знав, у кого з них смердить iз рота, а в кого такий хворий шлунок, що єдиний харч, котрий ця велика людина собi може дозволити - розведена водою вiвсяна кашка.

Коли ти користуєшся одним туалетом iз найвидатнiшими постатями сучасностi, ти вже не тремтиш вiд усвiдомлення їхньої величi, їхня велич провалюється у злив, ти знаєш, що вiд них так само смердить, що бiльшiсть iз них соромиться своїх членiв, дехто нiколи не змиває за собою, а дехто так засирає туалет, що доводиться позачергово викликати прибиральницю. Йому здавалося, що вiн знає про них усе, але деякий час вiн продовжував бути зачарованим владою. Вiн припинив їх боятися, бо неможливо боятися людину, якщо ти хоча б раз спостерiгав за її цiвкою, спрямованою в пiсуар.

Тому згодом Павло вiдчув дискомфорт. Усi приятелi були проведенi до його кабiнету, всi коханки були перевiренi на вiдданiсть своїм папiкам, грошей ця робота не приносила, а запах втратив новизну, вiн для нього злився з iншими. Власне кажучи, тi, хто його найняв, i не мали намiру надiляти Павла потужною владою, вони вирiшили, що цьому хлопчиковi буде цiлком достатньо окремого, хоч i справдi величезного кабiнету з привабливою секретаркою в приймальнi, котра не вiдзначалася сором'язливiстю, що йому ще? Та вiн має пищати вiд радощiв. Але Павло не пищав, бо вiн розраховував на великi грошi. А мiж нiг секретарки їх не було.

Павло вирiшив дiяти самотужки, бо тi, хто його сюди привiв, не мали намiрiв дiлитися та щось радити. О'кей. Вiн почав вивчати ринок, можливостi, пропозицiї, нормативнi акти. Вiн читав сотнi, тисячi папiрцiв, заяв, пропозицiй, аналiзiв, проектiв, що приходили i приходили.

Вiн причаївся в засiдцi, вiн знав, що треба бути терплячим i бути напоготовi, завжди - i жирна здобич обов'язково втратить пильнiсть, проходитиме повз, i в цей час треба лише пiдчепити її кiнчиком пазура. Вже тодi вiн знайшов пiдтримку, так, вiн був не сам, ви правi, саме на цiй стадiї Павлу з'явилося Воно.

Одного разу Павла попросили бути присутнiм на якомусь дипломатичному прийняттi. Влаштовували його корейцi, йти туди Павловi не хотiлося, якщо б таке було на початку його державної кар'єри, вiн би туди побiг на всiх чотирьох, але зараз йому хотiлося або пiти додому, або затягнути Дашку до дорогої ресторацiї, де мав iстотну скидку. Яке б вiн мiг справити враження на це мале, струнке й дурне дiвчисько! Але з проханням звернувся один iз тих, хто час вiд часу пiдкидав Павловi можливiсть заробити на пiдписах. Тому вiн, попри всi свої особистi плани, пiшов на це прийняття. Там нiчого надзвичайного не трапилося, той самий шведський стiл, тi самi канапки та вино, тi самi вiтчизнянi та iноземнi обличчя. Всi тi, хто вештається по прийняттях. Державнi службовцi середньої та вищої ланки, кiлька пiдприємцiв, аналiтики, журналiсти, люди, наближенi до мистецтва, спiвачки, представники так званого громадянського суспiльства. Останнiх Павло щиро ненавидiв - пiдлабузники, грантожери, патякала.

Павло не знав, що вiн устиг сподобатись органiзаторам i зацiкавив кiлька корейських бiзнесменiв.

Нi, до цього вiн прийшов не вiдразу. Вiн спокiйно сидiв на черговiй нарадi, на якiй обговорювались якiсь деталi щодо торгових чекiв. Касовi чеки - що може бути нуднiше? Вiн був зайнятий тим, що розглядав повнi ноги Олени Михайлiвни, але, вiдверто кажучи, вони йому не подобалися. Вiн зiтхнув. Один iз речникiв надривався, розповiдав, про що треба домовитися на цiй нарадi, якi мають бути зазначенi реквiзити на цих чеках, як уникати зловживань, коли кожна торгова точка використовує щось своє, а немає державного стандарту, скiльки грошей iде поза державним бюджетом (тут чиновник трохи примовк, мабуть, замислився над черговою несправедливiстю: чому цi кошти йдуть повз його власної кишенi), вiдпочив, а потiм продовжив про те, що вiн чекає на пропозицiї стосовно стандартiв, якi можна використовувати для касових чекiв. "I касовi апарати застарiлi", - сказав якийсь утомлений голос.

Нарада тривала. Павло мовчав, тому що вiн уже все збагнув. Пiд носом було лоскотно, вiн боявся чхнути, бо йому здавалося, що зараз там, пiд його носом, завис маленький янгол бiзнесової удачi, що лоскоче його нiс крильцями, i не треба його нервувати чханням. Iще помре. "З вашого дозволу, менi потрiбно на iншу нараду, а свої пропозицiї, Миколо Миколайовичу, я передам вам у письмовiй формi". Павло пiдвiвся й вийшов. Долонi його свербiли.

Вiн перебував у дивному станi. Здавалося, бiльшiсть присутнiх бачить, що з ним щось не те, i може викрити його. Долонi засвербiли ще дужче. Павло замкнувся в кабiнетi, сказав секретарцi, що його немає, вiн вирiшує важливi державнi справи. Дiвчина слухняно кивнула для порядку, вийшла з приймальнi, закрила її й пiшла до подружок у бухгалтерiю розповiдати, який вiн, Павло, жлоб та iмпотент.

Зробив кiлька дзвiнкiв, вiд того настiльки збудився, що захотiв було запросити секретарку, але потiм передумав: а раптом вона прожене фарт? Рiвно через день вiн надав свої письмовi рекомендацiї, а ще через день - проект одного указу, а ще через пару днiв - святкував позитивнi висновки, якi були винесенi щодо проекту указiв керiвниками двох профiльних департаментiв, а ще через пару днiв Павла було викликано на килим до Самого. Сам сказав, що вражений його, Павла, заповзятливiстю i сподiвається на те, що Павло розумiє: дiлитися сам Бог велiв. Павло сказав, що, в принципi, вiн все усвiдомлює, вiдразу назвав розмiр своєї частки й запропонував частку Самому. Потiм вiн пiдготував заяву про звiльнення, почекав, поки певнi документи наберуть чинностi, й вiдбув за iншою робочою адресою.

Через мiсяць пiсля його звiльнення представники торгiвлi жваво обговорювали новий указ президента про те, що всi пiдприємства, незалежно вiд форми власностi, мають використовувати в своїй роботi винятково касовi апарати корейської фiрми, назвемо її, ну - "Снек". Павло сидiв уже в iншому, не такому величному, але дуже комфортному кабiнетi. У приймальнi сидiла секретарка, яка, мабуть, змiнила свою думку про те, що її бос - жлоб, не знаю, як щодо iмпотента. У кабiнетi поруч сидiв керiвник одного з департаментiв, що дав позитивний висновок на проект указу. Це був заступник у справах зв'язкiв. Поруч iз вхiдними дверима, що запрошували в старовинний триповерховий будиночок кольору розведеного водою розчину марганцiвки, гордо блищала табличка: "Офiцiйне представництво корейської фiрми "Снек" в Українi".

Ще через мiсяць Павло Д. щасливо смiявся, поливаючи французьким брютом, пляшку якого його спiвробiтницi, чарiвнi дiвчата зi знанням англiйської, встромили йому мiж ноги, таких самих щасливих спiвробiтникiв. Вони ставали на колiна й жадiбно ковтали цiвки шампанського. Так Павло святкував отримання свого першого мiльйона.

…

Поки я слухав цю захопливу та повчальну iсторiю, моя сусiдка розслабилася, навiть руку свою закинула на територiю мого крiсельця. Хто дозволив, га? Сидiти й боятися! "А ну, встала корова й пересiла, геть вiд мiльйонера". Засмагла сука в боргу не залишилася, вдарила мене пластиковим, якiсним, добре, що порожнiм, судком, у яких нам стюардеси з налiпленими посмiшками подавали обiд. "Я мiг би взяти тебе секретаркою, звiсно, якщо ти щось торопаєш в оральному сексi", - пихато промовив я. Вона озиралася в пошуку чогось важчого за порожнiй судок. "Гей, на моєму боцi сам Месiр". А з ким менi ще було подiлитися такою карколомною новиною?

"Привiт, Славусю. Слухай, як менi з лiтаком не пiдфартило. Сидiла поруч iз якимось довбалом, котрий торгувався з дияволом. I ще, мабуть, дрочив. I, сука, все нiяк не мiг допецькатися". Славуся, схожий на людину, котра може зжерти цiлого мамонта в два прийоми, її нiжно цiлує. Ой, що це я бачу, "В свiтi тварин"? Кохання крокодилiв? Тьху. "Не хвилюйся, люба, на хера тобi через якогось хера нервувати? Це - шкiдливо". Я думаю, що шкiдливо знiмати з цiєї любої цiпуру та випускати її ходити помiж поки що живих людей.

Дивно, вона схожа на хижу гiєну, що ласує мертвяками, а вiн бiльше схожий на циркового ведмедика, що ласує цукром iз кишенi приборкувача. Як вони можуть бути разом, цi двоє? Як? У природi такого нiколи не буває. Ведмедики живуть iз ведмедиками, пацюки з пацюками, зайцi з зайцями, лосi з лосями, шпаки зi шпаками. Зозулi з зозулями. Вовки з вовчицями. Щоправда, iнколи вовки живуть iз собаками, правильнiше буде сказати - сплять. Але що з того виходить? Монстри, здатнi кинутися на людину. А що робимо ми, люди? Породжуємо монстрiв, i нiхто нiчого не бачить. Усе в нас - тишком-нишком. Напiвкровки, яких цураються однi й не визнають iншi. Напiвкровки. Може, тому бiльшостi з нас так важко сходитися з людьми? Так важко вiднайти в цьому свiтi "свою" людину?

А ще я розумiю, що повертаюся з вiдпочинку, якщо не рахувати воно (а як його рахувати, воно ж нематерiальне) лише з двома надбаннями. I цi надбання - слова. Перше: "шармута", друге "хаволь". Ними мене збагатили єгиптяни. Перше означає - шльондра, а друге - пiдорас. Яка я обiзнана людина, як багато я знаю про культуру iнших народiв. "Угу, нiчого, нiчого, будемо працювати", - як каже мiй опецькуватий "опiкун".

 

iv)

Я сиджу в туалетi й дивлюся на власну тiнь. Вона, коли я отак сиджу, трохи нахилившись i пiднявши плечi, нагадує птаха-фенiкса або сову, нi, краще Фенiкса. Я ворушу плечима, Фенiкс ворушить крилами. Я притискую обличчя до плеча. Фенiкс ховає голiвку пiд крило. Який я зворушливий.

Воно сидить у кiмнатi, судячи з того, що я чую чоловiчий бридкий голос, який чiпляється до людей, воно дивиться якесь шоу, кiт часом голосно волає, його замкнули на кухнi. Воно не товаришує з котами. Я забрав Мартiнi вiд "кицюнi", яка спитала: "А що ти менi привiз?" Простота, як вiдомо, є щастям. Я вiддаю їй маленький кальян, я сам не розумiю, для чого чи для кого я його привiз. Може, для кота? Люди, не замовчуйте своїх бажань, кому вона потрiбна, ота ваша iнтелiгентнiсть? От "кицюня" - змовчала б щодо подарунку, то й не отримала б його нiколи. А тепер вона має кальян. У принципi, тут палиця з традицiйними двома кiнцями. Я мiг би послати її в дупу, але не зробив цього, знаєте чому? Тому що з двох людей, зайнятих у сценi, один майже завжди переймається своєю поведiнкою. Прагне гiдностi чи досконалостi. Тут я згадую про те, що не люблю людство. "Нi. Тобi буде iнше, а це потрiбно менi". Все. Вона стоїть з вiдвислою щелепою, кальян у моїй кишенi. Я не даю їй оговтатися, бо ще вчепиться чи дасть отрути, киваю, беру з полицi сумку з Мартiнi й ушиваюся геть. "Дрочило тупе!" - чути вереск уже за дверима. На кого це вона, га? Хай собi репетує, це корисно для голосових зв'язок. Кому, як не менi, про це знати?

Я виходжу з убиральнi. Гратися з Фенiксом було весело, але й це менi набридло. "Привiт", - кажу я. Воно стежить за Андрєєм Малаховим, якого цього разу вдягнули у светр, певно, зшитий iз рiзних светрiв, що належали iграшковим ведмедикам. "Що ти так довго робив у туалетi?" "Грався з Фенiксом". "Марнування часу. Краще давай викличемо тобi повiю", - сказало воно. Я закахикався. "Чого ти на мене вирячився?" - питається воно. "Чекаю, коли ти менi щось запропонуєш. Я мiг би поводитися з тобою, як гостинний господар, iще довго, але в мене вiдчутний брак коштiв. Залишилося баксiв 500 за все про все". "Перуанський селянин мiг би жити на цю суму довго i щасливо", - повчально каже воно. Я вирiшив, що бовкати щось про колумбiйських наркобаронiв у даному випадку недоречно.

"План у мене є. I дуже простий. Зараз буде загадка. Чи є серед твоїх знайомих люди, котрих ти був би щасливий не бачити нiколи у своєму життi?" О, тут у мене ве-еликий вибiр. "Бачу, що їх у тебе забагато. Добре. А чи є такi, в яких от-от має вiдбутися святкова подiя?" Я замислився. "Нi", - тiльки-но встиг промовити, як пам'ять нагадала менi про Олексiя та Полiну. "Щось iнше!" - заволав я, побачивши його криву посмiшку, що означала: "який ти здогадливий хлопець". А наляканий я був тому, що в моїй головi зринули спогади, пов'язанi з…

iсторiєю про те, що вам треба робити, щоб потрапити у вишукане коло знайомих Олексiя та Полiни

Олексiй та Полiна - надзвичайно вибагливi люди, про своїх знайомих вони кажуть: "це люди нашого кола". Щоб потрапити до кола Олексiя та Полiни, треба мати (або щоб вони були переконанi в тому, що ви маєте) такi показники:

а) вищу освiту, але не просто вищу освiту, а тiльки тих вузiв, що котируються, користуються довiрою Олексiя та Полiни;

б) повчитися за кордоном, байдуже за чий кошт, але тiльки в тих країнах, що котируються, тобто вважаються розвинутими та демократичними - звiсно, в очах Олексiя та Полiни;

в) неодмiнно бути вихiдцем iз родин iнтелiгенцiї у третьому поколiннi, а це означає, на думку Олексiя та Полiни, що вашi дiдусi та бабцi повиннi мати вищу освiту (в даному разi назва вузу втрачає свою актуальнiсть, важливим є сам факт), вашi батьки теж повиннi мати вищу освiту. Примiтка: якщо ви будете стверджувати, що й ваш прадiд мав вищу освiту, Полiна та Олексiй нiзащо вам не повiрять;

г) народитися хоч би в обласному центрi - звiсно, перевага надається столицi, а краще взагалi бути корiнним мешканцем столицi (а це означає те саме, про що йдеться в пунктi в), пам'ятаєте? Так-так. Про дiдусiв, бабусь та батькiв);

д) займатися науковою, дослiдницькою, викладацькою дiяльнiстю або бути "адекватною й не жебрацькою богемою";

е) бажано носити окуляри чи принаймнi мати зiр, нижчий за одиницю ("тому що в серйозного викладача, дослiдника чи вченого просто не може зберегтися нормальний стовiдсотковий зiр, а в кого зiр зберiгся, той - халтурник та iнтриган" - так каже Полiна)

Вам iще не стало зле, може, води? Ну, нi - так нi. А я продовжую.

є) не матюкатися, випромiнювати мудрiсть, але не зловживати цим, бо треба завжди пам'ятати, що Олексiй та Полiна мусять виглядати мудрiшими за вас;

ж) слiд мати вигляд трохи змучений, але охайний, носити одяг чи свiтлий, чи темний, нiяких яскравих кольорiв або картатих, строкатих малюнкiв, якщо ви вже нiяк не можете без золотих витребенькiв, то тiльки - фамiльне золото або перли, хоча перевага надається якiсному срiблу (це, мабуть, через те, що в Полiни немає фамiльного золота);

з) вiдкривати рота тiльки тодi, коли тобi надають слово Олексiй чи Полiна; розмовляти тихо, щоб люди напружувалися, темник бесiд розроблений i затверджений Олексiєм та Полiною (є, до речi, вибiр), ось такий:

- наука,

- викладацька дiяльнiсть,

- ректори вузiв - ницi люди,

- дещо про шкiдливих методистiв,

- прекрасне минуле ваших родин (якщо воно справдi прекрасне i взагалi є, але тут теж намагайтесь не забрехатися), - дворянське корiння - як його зберегти й передати, - дещо про домашнiх тварин (але пильнуйте, якщо у вас за домашню тварину вважається павук чи змiя, краще вам тримати язика за зубами, тут поважають традицiйнiсть i консервативнiсть), - дещо про вихованих дiтей,

- трохи про сусiдiв, тут можна розповiсти якийсь невинний, навiть смiшний випадок,

- анекдоти тiльки про лiкарiв (без матюкiв. Не знаю, чим об рунтовано

цей вибiр),

- загальна розповiдь про дачу та дачникiв,

- нарештi, лiтература: вульгарна сучасна лiтература, зворушлива велич письменникiв ХIХ сторiччя.

Втiм, можна класти з прибором на всi цi критерiї, якщо ви раптом виявилися керiвником Олексiя або Полiни (сили вам i натхнення, вiдчайдушна та нещасна ви людино! Проте хто вас знає, може, ви - мазохiст чи людина, переконана у власному вмiннi виховувати iнших людей?), чи, наприклад - "ницим ректором", тодi тема про "ницих ректорiв", як ви, певне, здогадалися, скасовується.

Олексiй i Полiна не в захватi вiд того, що iнколи їм доводиться влаштовувати вечiрки, але є такi свята, я нарахував принаймнi два, якi вони традицiйно святкують. Це - день народження Олексiя, i - вiрно, день народження Полiни. А все це влаштовується пiд гаслом: "Треба шанувати родиннi традицiї та пiдтримувати вiдчуття близькостi". Таке патякає Полiна, яка не може зiзнатися, що їй просто дуже подобається отримувати вишуканi подарунки. Хiба вона не розумiє, що це природна людська риса: радiти подарункам? Втiм, хтозна, може, вона - робот, а в роботiв свої уявлення про природнiсть.

Так каже Полiна, що протирає спецiальною ганчiркою вiд "Маркс енд Спенсер" (подарунок викладача Венедикта) свої окуляри вiд Гуччi (подарунок аспiранта Миколи). "Близькiсть" у розумiннi Полiни - це стосунки Олексiя та Полiни з людьми свого кола. Цiкаво, може, в дитинствi маленька Поля, що завжди стрибала вище за всiх iнших дiвчаток, просто мрiяла мати притулок для покинутих собак? На що тiльки не перетворюються нашi невиннi дитячi мрiї.

Слiд зауважити, що списки гостей на всi свята, якi вiдбуваються у квартирi Олексiя та Полiни, складаються ретельно, кожний новий гiсть мусить мати кiлька рекомендацiй та пройти всебiчну перевiрку. Вас можуть вилучити зi списку тiльки тому, що якась подруга Полiни сказала, що ви обсмоктуєте курячi кiстки за святковим столом, чи ваша бабця робила аборти, або ваш собака настiльки забруднює ваш одяг, що ви можете принести на собi цей бруд у квартиру Олексiя та Полiни. Або коли ви смiєтесь, то здається, наче когось укусила бджола. Або у вас постiйно скуйовджене волосся. Або у вас нiгтi не квадратної форми. Або ваш улюблений колiр - насичено-бузковий, а це ви прикидаєтесь, вдягаючись кожного дня в тоскно-сiрий. За цих умов навряд ви сподобаєтесь Олексiю, вже не кажучи про Полiну. А от якщо ви - визнана всiм офiсом красуня, тодi у вас можуть з'явитися шанси, дарованi Олексiєм, але не поспiшайте тiшитися, тому що всi важливi рiшення в цьому домi приймає Полiна.

Проте, незважаючи на такий серйозний пiдхiд, навiть в Олексiя та Полiни трапляються невдачi. Остання, яку я пам'ятаю, спiткала їх тодi, коли сiра миша Людмила, особистий консультант одного академiка, завжди вдягнена в бiлу блузку, застiбнуту на всi удзики, чорну спiдницю завдовжки на сiм сантиметрiв нижче колiн та в такi мешти, що їх тiльки знавець мештiв мiг би вiдрiзнити вiд валянок, i яку вже нiяк не можна було запiдозрити нi в яких сумнiвних витiвках, приперла з собою свого нареченого. Хто б мiг подумати, що її наречений, по-перше, виявиться атлетичним красенем, по-друге, буде вставляти "бляха-муха", розриваючи навпiл кожну свою фразу, по-третє, вузом, який вiн закiнчив, буде iнститут фiзкультури, i по-четверте, вiн не тiльки нап'ється принесеною ним же пляшкою горiлки, змiшавши її з Полiниним вишуканим червоним вином (о, а що вiн сказав про вино: "Який кисляк, такий i тусняк"), а пiд кiнець iще й наблював на чистi сiрi килими, спецiально замовленi Олексiєм у магазинi тканин, промовивши в обличчя Полiнi: "Хто ця дупа??? Хто їй радий???"

Ви уявляєте собi людину, здатну в тверезому станi й при пам'ятi охоче зiбратися й пiти до них у гостi? Щодо мене, то я краще завiтаю до Мiнотавра, там принаймнi менi не буде сумно.

…

"Не думаю, що в тебе є вибiр. Сам сказав, що грошi от-от скiнчаться". "Розумiєш, якби навiть питання стояло так: або ти помреш, Стасе, або пiдеш до Полiни та Олексiя, я б i тодi завагався". "Я обiцяю, що тобi буде весело. Слухай сюди".

I воно повiдало менi, що цього разу на день народження Полiни запрошено дуже важливу людину - одного чоловiка на iм'я Петро Андрiйович, з яким, подейкують, буде працювати Олексiй. Петро Андрiйович, окрiм того, що є заслуженим ученим (чим вiн це заслужив, цiкаво?), так само є державним службовцем дуже високого рангу, а крiм усього цього, має приватний офiс, куди йдуть великi кошти, i де за кошти трохи меншi рвуть жили його спiвробiтники. I от саме зараз вiн шукає перспективну людину, яка ранiше мала свiй бiзнес, училася за кордоном i була б досвiдчена в менеджментi. Тобто воно змалювало майже мiй портрет. Доведеться пертися?

Але це ще не все. Воно розумiє, що зазвичай в оселi Олексiя та

Полiни може миша повiситися вiд нудьги, тому хоче влаштувати веселощi. "Хочу трохи розважитися, згадую, як менi було смiшно домовлятися про це з Людкою, - i заплющує очi вiд приємних спогадiв. - Погодься, то була незабутня вечiрка!" Я киваю. Воно встигає всюди.

Я телефоную Полiнi. "Полю, привiт, вiтаю тебе з тим щастям, що незабаром тебе наздожене". Вона щось радiсно попискує у вiдповiдь. "Бажаю тобi, щоб усi твої плани здiйснювалися, щоб чоловiк поводив себе гiдно, щоб ти завжди була такою ж привабливою, чудовою, чарiвною, i самим лише своїм iснуванням розбивала вщент поширену думку про те, що дiвчина буває або гарною, або розумною!"

Люди, чи ви вiрите в те, що вам говорять у слухавки на вашi днi народження? Як вас легко надурити. Як ото Полiну. Щирi слова нам говорять частiше в iншi днi, а може, хтось хотiв би, але не наважується, то, може, нам пiд силу сказати це першими? Давайте спробуємо, га, хоча б раз?

Полiна каже, що вони турбувалися про мене. Що вона особисто завжди дотримувалася принципу збереження родини за будь-яку цiну. Я так i вiдчуваю, як при цих словах вона наближається до мене. Коли Поля починає щось аргументувати, вона насувається на тебе, як танк. Думає, що це виглядає переконливiше. А людина думає, як би так зробити, щоб Поля не вiдтоптала їй ноги. Механiчно вiдсуваю вiд себе слухавку. "А, так, алло, щось цей, зв'язок, так". Полiна запрошує мене. Не останню роль тут вiдiграє моє вмiння обирати подарунки, жодного разу Полiна не залишилася незадоволеною, крiм того, вона западає на бiлявцiв. Ви хочете щось запитати щодо цього? Нi, Олексiй не блондин, вiн - шатен. Але часто буває, що немає жодного зв'язку мiж чоловiками, за яких жiнки виходять замiж, i чоловiками, на яких вони западають. Це правило стосується й чоловiкiв.

Полiна настiльки рада мене чути (їй тепер буде що обговорити з подругами), що навiть не питає мене, чи я прийду один. Необережно, люба Полiно. Бо я прийшов не сам.

Я прийшов iз Сенею з Одеси. Його менi порадило воно. Я схвалив його вибiр. Сеня народився на кордонi мiж Молдавiєю та Україною, вiн не закiнчив навiть середньої школи, вiдразу почав шити рибальськi черевики та продавати їх мiсцевим рибалкам, потiм перейшов на плащi-намети, виявився вправним кравцем, а зараз бiгає мiж своїм власним ательє з пошиття верхнього одягу для мешканцiв сiльських мiсцевостей i корчмою молдавської та української кухнi, яку вiдкрив на Одеськiй трасi. "Нормальна корчма в нормальнiй хатцi, та що вам сказати, це - шедеурв. Раз зайдеш - рачки виповзеш. До речi, вам пальтa не нада? А то в вас куце якесь. А я нормальне забацаю, всi уссуться. Цiни - нормальнi, якiсть - фiрмa!"

Батька свого Сеня не знає, а коли про нього питають, вiдповiдає зазвичай так: "Да в пiхву його, щоб i не народжувався, падла куцехрiнна". Мати Сенi втекла вiд нього в невiдомому напрямi. "Та й хер з нею". Бабуся Сенi мешкає в молдавському селищi, онука впiзнавати вiдмовляється, а коли вiн приїздить у гостi з подарунками, каже: "Та що ж ти, закляка така, приїбавсi? Ходе, їзде, молоду собi знайти не мож? Все до старої бабцi бiга й бiга, кнуряка триклята". Сеня думає, що бабця його гагаузка. Хто такi гагаузи, вiн не знає i знати не хоче. "Слово смiшне таке, на бабку дуже схоже. Гагаузка, ги-ги!"

А ще Сеня вмiє пальцювати, а як Сеня вмiє танцювати на столах! Йому все одно, чи це надiйний дубовий стiл у його корчмi, чи це тонконогий столик у вiтальнi Олексiя та Полiни. А якщо змусити Сеню зняти мешти, то ви можете побачити такi шкарпетки, яких ви нiколи, якщо не бомжували на вокзалi, бачити не могли. А скiльки Сеня може випити, ох, скiльки Сеня може випити! I який вiн не ледачий не предмет "збiгати"! "Ви розумiєте, алкоголь скiнчився, ми якось не розраховували, що…" "Все херня, крiм мамалиги з вершками. Що ви кiпiшуєте? Я зара' збiгаю, що, вже так труби горять?" З Сенею вечiрка не мала шансiв залишитися непомiтною.

Петро Андрiйович був приголомшений. Вiн здивовано поглядав, але не на Сеню чи на мене, а на Олексiя та Полiну. А я все не мiг забути, як Полiна дивилася на Сенинi руки, якими вiн її всю облапав. Руки в нього були коричневого кольору, тому що понад усе любив чистити картоплю для кухнi власного закладу, а ще заскорузлi, бо Сеня постiйно колов їх кравецькими голками.

Звiсно, менi треба було дiяти, щоб вiн мене помiтив. З Сенею в мене була домовленiсть: щойно вiн зайде в оселю, вiн має робити вигляд, що привiв його хто завгодно, тiльки не я. Отже, я почав дiяти. Проходячи повз крiсло, в якому сидiла ця персона, я зробив вигляд, що задзвонив мiй мобiльний, i трохи поговорив англiйською. Тодi трохи поговорив iспанською, повертаючись на своє мiсце. Пiсля цього почав розмову щодо новiтнiх пiдходiв у менеджментi. Не можу сказати, що то була дуже вдала спроба, тому що Полiна поводилася так, наче нарештi побачила мавпу, яка три роки тому вiртуозно наклала в її сумочку.

Але менi було плювати на Полiну, тому що кiлька разiв я перехопив зацiкавлений погляд Петра Андрiйовича. "Спрацювало". Петро Андрiйович вийшов у коридор, цiєї митi менi припекло мити руки. А Полiнi - бiгти до туалету. Спритна яка Полiнка. Вона перехопила мене у вузькому коридорi бiля клозету. "Чого ти хочеш?" - спитала глухо. "Полiнко, люба, який чудовий вечiр, якби не цей… до речi, звiдки вiн узявся? Знову щось недогледiла, рибуню моя. Але за твої синi очi я тобi можу пробачити все, навiть те, що ти зовсiм не вмiєш господарювати й пускаєш до хати невiдомо кого". "Якi синi очi, що ти верзеш?" Полiна була все-таки жiнкою, iнакше нiзащо не вчепилася б у єдину тезу, дотичну до її зовнiшностi.

Але я поспiшав, тому спритно заштовхнув Полiну до туалету й налiг на дверцята. Вона почала гупати кулаками, тому довелося демонструвати всю силу свого голосу. "Я теж колись спiвав". Так починають нас зваблювати сильнi свiту цього. Не припиняючи спiву, посмiхаюсь: я маю показати, що надзвичайно цiную його увагу. Користуючись тим, що Полiна зливає воду, я швидко питаю: "Ви вже збираєтеся їхати? Чи не до центру?" Авжеж, йому саме туди, такi, як вiн, тiльки в центрi й оселяються, а якщо й нi, то нiколи не зiзнаються. Ми виходимо разом, я задоволений тим, що мою машину на родиннiй нарадi було визнано застарiлою моделлю, тому вона була єдиною з усього матерiального, що залишили менi у спадок. Полiна ще сидить у туалетi й лупцює кулаками дверi, звiдти її звiльняє її кузина Таїсiя. "Чого тебе проперло, люба?" - каже Тая. Вона, до речi, не вирiзняється гарними манерами, нiчого не поробиш, спадковiсть: їхнi матерi народилися в Житомирськiй областi, Полiнина тiтка досi заробляє тим, що продає мешканцям Житомира турецький одяг. Буває, ага. Але, погодьтеся, Полiна вигадувала правила не для себе.

Вж-ж-ж-ж. У машинi вiн розпитує про все, що його цiкавить. Я готовий до цього. Моя розповiдь така, як треба, все начебто є правдою, але це тiльки перший шар. Щоб зняти його, треба лише легенько дмухнути. I що там? Там корчить мармизи брехня, але це хитра брехня, вона приправлена шматками правди. Вiн протягує менi вiзитiвку (на золотому тлi золотi ж лiтери, сказитися можна). I каже, що завтра iз задоволенням зi мною зустрiнеться. Я кажу, що неодмiнно буду, менi дуже приємно, що вiн, такий зайнятий чоловiк, готовий придiлити менi увагу. Вiн поблажливо посмiхається. Типу: "Та, облиште, все це пусте". Насправдi вiн переконаний, що за свою увагу вiн має право видушити з мене всi мої життєвi соки. Вж-ж-ж. Я висаджую його бiля старого вiдомчого будинку, такого ж сiрого, як i саме вiдомство. Не думаю, що комусь iз гостей столицi спаде на думку фотографуватися бiля цiєї похмурої будiвлi. Вона вбиває в людях сонце. Вж-ж-ж.

 

v)

"А як щодо релiгiї?" - питаю в нього. Я не можу спати, ворушуся, збиваю неспокiйними ногами й руками простирадло та ковдру в пухкi хмарки. Чомусь я знаю, що воно десь поруч. Так i є. Воно тут, а кiт натомiсть перебрався на кухню. Я поставив туди його кошика, щоб вiн вiдчував мою турботу, а ще купив йому сьогоднi напiвживих карасiв. "Релiгiї?" "Слухай, чи не мiг би ти припинити мене смiшити, на сьогоднi цiлком досить i Сенi, тобi так не здається?"

Я згоден, але не розумiю, що такого смiшного в релiгiї. Звiсно, в усьому, якщо є бажання, можна знайти багато веселого, але в релiгiї? Ну, може, п'яний пiп, хоча не знаю, чим це кумеднiше за п'яного академiка, сантехнiка чи кiлера? Я вже не кажу про п'яну дiвчину, яка зламала пiдбор на чобiтку. "Що смiшного в релiгiї?" Воно корчиться вiд смiху. "Багато чого. От хоча б дiзнатися, яке ти маєш вiдношення до релiгiї? Ти й релiгiя, тобi не смiшно, нi?" Менi не смiшно, я згадую про Пекло. "Ой, я не можу", - заходиться воно. "Ти вiриш у балачки про Пекло? I про те, що янголи з крилами? I про те, що в мене поросячий писок? (вiн мацає свого носа). А може, ще й про те, що Бог власноруч вiдкриває мертвякам ворота? Я зараз помру, - корчиться воно вiд смiху. Я йому не вiрю. - Ти краще згадай, - каже воно, - про свої сповiдi в мiстечку Торонто". I знову заходиться в реготi. А я ж згадую…

iсторiю про двi мої сповiдi в церквi мiстечка Торонто, штат Онтарiо, Канада

Колись я вчився в Канадi. Це через те, що мiй тесть, по-перше, справдi хотiв, щоб я дiзнався про систему менеджменту, поширену в Пiвнiчнiй Америцi, а по-друге, вiн хотiв показати мене своїм товаришам, переважно представникам української дiаспори. Знаєте, я не буду довго пояснювати, хто складає українську дiаспору в Канадi, а також чим усi цi люди славетнi. Скажу лише одне: вони все про всiх знають. А якщо нi, то дiзнаються.

Цiкаво, що їхня церква є не тiльки храмом Божим, а ще виступає в ролi клубу. Тому складається враження, що всi вони такi релiгiйнi - мамцю моя люба. Бо з церкви людей не виженеш. Потiм до тебе доходить, що вони там спiлкуються, плiткують, обговорюють новини та нових людей, обмiнюються думками з приводу складу уряду, а також розробляють плани порятунку неньки-України. Iнодi в мене складалося таке враження, що вони думають, нiбито Христос помер i воскреснув лише для того, щоб українцi в Канадi могли вдягати вишиванки та їсти вареники з вишнями. Ага.

Мене вони сприйняли досить дружньо. Пригощали твердими пирогами зi штучними вишнями i трохи докоряли тим, що в мене "москальська українська мова". Я ж усе це їм дозволяв. Так уже склалося, що я подобаюся людям, якi рiдко зi мною спiлкуються, а ще рiдше зi мною живуть. А от до церкви я ходити утримувався. Мене чудово влаштовувало те, церква iснує окремо вiд мене, а я iсную окремо вiд церкви, це ж не заважає менi щось попросити в Бога? Де написано, що тiльки тi, хто ходять до церкви, можуть звертатися до Бога з проханнями?

Не читав я такого.

Втiм, я й охрестився тiльки тому, що тесть сказав менi: якщо я хочу мати бiзнес, що процвiтатиме в Українi (а це означає, серед iншого, встановлювати зв'язки з потрiбними людьми), я повинен стати хрещеним кiлькох верескливих хрещеникiв. Елiтних хрещеникiв! Бо куми - це найпотужнiша єднальна сила. Треба визнати, що так воно i є. Спочатку я думав, як би зробити так, щоб мати кiлька корисних хрещеникiв, а вiд хрестин ухилитися, але моя дружина впала в ступор вiд таких моїх думок. "Ти ж зраджуєш дiточок перед Богом!" А я от що хочу сказати: краще б нiхто не пiдставляв цих дiточок тут, на Землi, перед людьми.

Отже, до церкви я не ходив. Але наближався Великдень, i менi зателефонував тесть. Спочатку вiн вдав турботливого татуся, якому дуже цiкаво, як їсть його мала папужка, як вона вчиться, що її хвилює, малесеньку. А потiм пiдiйшов до основного. "То що, до церкви так i не ходиш, ледацюго? Чув, чув. Синку, скоро Великдень, а для них це дуже важливе свято". "А для вас?" - устромив свiй жетон я. Мiй тесть чудово володiв собою i своїм слухом, на мiй писк навiть не зреагував. "Ти мусиш пiти на сповiдь. Узагалi не розумiю, як тобi не цiкаво? Це ж частка культури нашого народу. Значна частка. А я завжди вважав тебе надзвичайно вихованим юнаком".

Я усвiдомлював, що якщо не пiду на сповiдь, про це неодмiнно стане вiдомо тестевi. "Полiцiянти", - подумав я. I брутально вилаявся на адресу товаришiв тестя з дiаспори. Але що поробиш? Нiчого. Тому я вирушив.

Матiр Божа, яка тут була черга. Щось подiбне в Канадi я бачив лише на весняному розпродажi речей фiрми "Того", куди мене заслала моя жадiбна до одягу дружина. Який то був хаос! Величезнi баби, схожi на античних наяд, якi тримають на своїх плечах колони, штовхаючи одна одну широчезними стегнами, погрожуючи величезними цицьками, змiтали кофтинки будь-якого розмiру, навiть того, який би вони спромоглися натягти собi хiба що на стопу, завбачливо намастивши її олiєю. Я був такий наляканий, що вшився геть, тому що якоїсь митi подумав, що з мене здеруть зараз улюблений светр, iдентифiкуючи мене як манекен. Треба вiддати церковному натовпу належне, тутешня черга була набагато спокiйнiша, i якщо мене хтось i поривався роздягати, то тiльки очима - пара бiлявок, фарбована брюнетка, що час вiд часу масувала собi плечi, тоненький хлопчик у картатому пiджаку та огрядний волохатий дядько, що постiйно облизував верхню губу.

Нарештi пiдiйшла моя черга. Варто сказати, що за мною спостерiгали не тiльки перелiченi вище персони, якi не проти були роздiлити зi мною лiжко, а й усi iншi. Тiльки з iншої причини. Я почав сповiдуватися англiйською, бо тодi не знав, що батюшка чудово розумiв українську. Сповiдь моя була дуже стислою (а спробуйте-но самi, ще й iноземною мовою, якщо ви таке взагалi робите вперше. Спробували? I що? Довга сповiдь у вас виходить? Отож-бо). Я сказав, що iнодi буваю поганий, менi за це дуже соромно перед Богом, я визнаю всi свої грiхи, i, нарештi, що я так бiльше чинити й думати не буду. "Зараз вiн мене перехрестить i вiдпустить", - зрадiв я. Всi звiдси виходили дуже швидко: батюшка усвiдомлював, скiльки людви чекає на вiдпущення грiхiв.

Але я швидко не вийшов. Бо святий отець звернувся до мене українською мовою: "Синку, то що там на Батькiвщинi, всi церкви москалi забрали, а автокефали чубляться з греко-католиками? А ксьондзи всi з полякiв?" Пiсля того, як я прочитав батюшцi релiгiйну полiтiнформацiю, жваво вiдрапортував про стан українського народу, а також повiдомив про те, що на Бессарабцi сало коштує стiльки, наче в нього вмонтована середнього розмiру золота каблучка, батюшку навернуло на фiлософiю. Вiн почав говорити про власне бачення розвитку України. За п'ятнадцять хвилин я почав смикатися. Через пiвгодини в мене почалася тиха панiка, я згадав про те, як швидко сповiдували iнших, i уявив, що про мене може подумати вся черга, якщо мене сповiдують тут уже понад пiвгодини. Але як я мiг зупинити святого отця?

Нарештi я вийшов. Через сорок п'ять хвилин. Не можу передати всi почуття, з якими на мене дивилися, коли я вийшов. Навiть елегантний пан у капелюшку, черга якого пiдiйшла, на сповiдь не поспiшав. Вiн не мiг вiдiрватися вiд такого небаченого дива, як я. Хтось дивився з подивом, хтось iз вiдвертим осудом, бiльшiсть шепотiлися. Мiй спинний мозок при цьому скручувався у джгут.

"Боже ж, Боже, i що це коїться ото в його фемiлi, що це коїться в Українi, коли оце-о сидiло на сповiдi нiар години, га? Воно що, дiтей валтує, чужих бабiв факує, чи що?" - нарештi озвучив спiльне запитання всiєї черги старигань Ярослав, котрий був тугий на вухо, тому розмовляв дуже голосно. Я почувався жахливо. Востаннє я почувався так кепсько в п'ятнадцять рокiв, коли моя мати прибирала в моїй кiмнатi та знайшла пiд лiжком використаний презерватив. Утiм, не можу сказати, що й вона була в захватi вiд тiєї ситуацiї.

Увечерi менi задзвонив тесть. Цiлий день я чекав цього. "Ну?" - тiльки й запитав вiн. I я почав розповiдати, намагаючись, щоб воно сприймалося як гумореска, але тестевi було невесело. "Так. Роби що хочеш, iди до цього старого мудила в рясi, труси його, працюй iз ним, але щоб це старе лайно сказало всiм на проповiдi, що ти не якесь чудовисько. Зрозумiв? Усе, синку, бувай, чекаю на твiй рапорт".

I я знову пiшов туди. Не мiг не пiти, бо донесли б того ж дня: "А вiн так i не пiшов до церкви працювати зi святим отцем". Я зайшов до сповiдальнi, почав пояснювати, що про мене думають мiсцевi прихожани через те, що моя сповiдь так затрималася. Вiн сказав, що все розумiє, що йому вже ставили рiзнi запитання щодо мене, i вiн зробить усе, щоб моя репутацiя була вiдновлена. "А тепер, синку, сповiдайся як слiд, а я тебе благословлю". I я почав сповiдатися. Менi було важко, тому я нервувався, ковтав слова, але сповiдався рiдною мовою, тому говорив багацько.

Святий отець цього разу слiв на вiтер не кидав. Вiн коментував мою сповiдь так: "Бед. Рiалi бед. Ох, i це бед. Верi-верi-верi бед. Ох, соу бед". На якомусь етапi-бедi терпець мiй урвався, i я сказав: "Отче, якщо б воно було екселент, марвелес, верi гуд, вел дан, перфект, я б вас цим не вантажив". Вiн помовчав, пожував язика, бо нiчого iншого в його ротi не було, а щось вiн таки жував, i сказав, звертаючись, мабуть, до Бога: "Ну, ти бач? Ти бачиш, що воно верзе тут? Сину мiй, схаменися, що ж ти богохульствуєш у храмi Божому? Iнтераптує мене, повчає. Це ж треба! Шейм який. Яке ж воно зiпсоване, яке зiпсоване, а поняття про каяття - насинг, насинг каяття. Шейм який, охо-хо".

Бiльше я до церкви не ходив.

…

"I що, хiба тобi не смiшно?" - знову питається воно. "Ну, не дуже…" - вiдповiдаю. "А таке? Ти ось над чим подумай. Нiколи не замислювався, чому бiблiйний Ной до свого ковчега взяв кожної тварi по парi? Що, порядних людей уже й тодi бракувало? Треба обов'язково цих тварюк набрати? Набрав їх повен ковчег, а люди - хай здихають".

Я подумав: "Це не смiшно. Вiн набрав повен ковчег усякої живностi, а ми всi повиннi вигрiбати?". "Спи, вiслюче, - буркнуло воно. - Твоє почуття гумору вночi, мабуть, атрофується".

Ось уже й ранок, i я в офiсi Петра Андрiйовича. "Це що?" - питаю в секретарки. "Петро Андрiйович не любить, коли бруднять килими". Отакої. Не любить вiн. I вона, цей янгол на секретарськiй посадi, дає менi - я вже був подумав про музейнi чи лiкарськi бахiли -, але нi, вона видає менi звичайнi капцi. "Гав-гав", - кажу я рожевим капцевим собачим мордам. Вони привiтно шкiряться. Секретарка старанно робить вигляд, що не має мене за придурка. Петро Андрiйович запiзнювався, але вiн про мене пам'ятав, тому вибачався голосом власної секретарки, його непотрiбнi вибачення менi принесли одночасно з непотрiбним чаєм. А кiстку капцям? Гав-гав! Але я не дуже переймався тим, що його немає. Менi було чим себе потiшити, бо я давно такого не бачив. Я маю на увазi кабiнет.

Овальний зал без вiкон. Шпалери кольору бiльярдних столiв, якi повиннi, мабуть, освiжати маленькi кульки завбiльшки з кришечку вiд пляшки з-пiд пива кольору слонової кiстки.

На пiдлозi лежить килимок овальної ж форми кольору брудного пiску з геометричними малюнками всiх вiдтiнкiв сiрого. На килимку стоїть дерев'яний стiл у стилi бароко з мозаїчними вставками. На столi - гiпюрова серветка, яку складено з рiзнокольорових троянд, вив'язаних гачком, лимонного, фiолетового та рожевого кольору. На цiй серветцi стоїть ваза з трохи каламутного скла та пластмаси, про справжню цiну якої свiдчить "срiбло", що майже все облiзло. На днi вази застигли в нiмому подивi ароматизованi пелюстки, якi змiшалися з крильцями мертвих мух.

Пiд стiнами стоять стiльцi у стилi палацiв Людовика ХIV, червонi в опуклу золоту смугу. На тлi шпалер кольору доглянутого зеленого газону в крапку (ви ж пам'ятаєте) червонi спинки стiльцiв у позументi виглядають дещо з викликом.

На стiнах розвiшано картини. Невiдомих малярiв. На однiй зображенi жiночi груди, у "Плейбой" вони б не потрапили нiколи, хiба тiльки за умови поширення тотального голодування на всiй землi; на iншiй - похмура церква, схожа на темно-зелену ялинку з хрестом замiсть верхiвки, пiд "ялинкою" стоїть пiп, його хрест блищить на фонi чорного одягу, як нiж в руках убивцi; на третiй - якась кiмната (не ця, а шкода, тодi б я гепнувся у глибокому запамороченнi, а Лора Палмер, яка лазить по картинах, узагалi з'їхала б iз глузду. Де червона завiса? Де пiдлога, що кудись поспiшає? Де карлик?). На четвертiй - стандартна модель європейського мiста. Абсолютно невiдомо, якого саме. Пiд "Жiночими грудьми" висить гiпсовий янгол, що вчепився за стiну й цi груди вухами. Вуха в нього гострої форми. Не знаю, про що вiн при цьому думає. Поруч розмiщено годинника у формi кленового листа з написом "Торонто". О, я там був!

В одному кутi - бюст Катерини Другої, в iншому - Фемiда. Вона тримає терези, в одну шальку накидано купку скрiпок та один маркер. Iще тут є три свiтильники. Зi стелi спускає щупальця люстра, вона схожа на медузу, в якiй багато пик-дзвiночкiв. Пики надзвичайно запилюженi. В кутку сумує бра, воно нездужає, з носа йому звисають донизу кришталевi шмарклi. А за пластиковою дошкою (чимось нагадує мольберт, але це вже занадто), яку прикрито жiночою хусткою в чорно-бiлi абстракцiї, можна побачити мiсцевого аскета - свiтильник у стилi Iкеа, котрий, судячи з виразу плафона, не може досi второпати, як його сюди занесло?

Коли Петро Андрiйович нарештi з'являється, скидаючи на тонкi руки секретарки шкiряне пальто, я впадаю в прострацiю й зовсiм не знаю, про що з ним маю говорити. А ще гiрше - я не розумiю, про що з ним можна говорити взагалi. Воно поруч, лоскоче "Жiночi груди". Вуха янгола червонiють вiд лютi. "Годинник", - каже воно. "О, я бачу, ви бували в Канадi", - показую я на годинника з написом "Торонто", i ледь стримуюся, щоб не додати: "У лавцi, де все продається за один долар", - тому що саме там я бачив такий годинник. Вiн дарує менi широку посмiшку. Мабуть, про Канаду це я класно придумав.

Що й казати, є в мене хист спiлкуватися з такими от бовдурами.

З тим же успiхом я мiг розпочати розмову з "О, я бачу, ви були на Троєщинському ринку" (килим); "О, я бачу, ви були в метро на площi Льва Толстого" (серветка з трояндами, вазочка); "О, я бачу, ви вiдвiдували елiтний меблевий салон?" (стiльцi, стiл); "О, то ви не цураєтесь вiзитiв на господарський ринок на Петрiвцi?" (люстра, бра); "О, то ви знайомi з усiма цими iдiотськими малярами?" (картини). Але все це - абсолютно не те у порiвняннi з доречним (талановитим, так!) запитанням про Канаду.

Ми сидимо за прикрашеним мозаїкою столом, менi знову пропонують обрати напiй. Я обираю чай, знаючи, що вiн огидний, але маю всi пiдстави думати, що кавою тут я неодмiнно отруюся. Петро Андрiйович, мабуть, теж знає особливостi тутешнього чаю, йому приносять мiнеральну воду та склянку. Цiкаво, чи додасть менi балiв, якщо я схоплю пляшку, наллю трохи в склянку, а сам питиму з горла? Не додасть. Тому я давлюся чаєм, бо горло зашерхло, як жiночi груди на картинi.

"Знаєте, ви менi подобаєтеся". Ще б пак. "А потiм - ви володiєте мовами, це дуже в дусi часу, розумiєте?" Я не розумiю, до чого тут моє володiння мовами, i як воно перетинається з духом часу, але киваю, атож, я розумiю, ага. Вiн каже, що завтра вiдведе мене в одну дуже поважну державну структуру. I покаже своєму вiдносному приятелю. "Ми з ним iнодi граємо в шахи". Менi цiкаво, як вiн може грати в шахи? Людина, котра так прикрасила свiй власний кабiнет, мусить нудьгувати вiд бiлих i чорних фiгурок, а ще бiльше - вiд бiлих i чорних квадратiв. "Менi туди необхiдно влаштувати свою людину". Вiн пiдморгує менi. Цим вiн дає зрозумiти, що на мене вже вдягнуто ошийника з iменною биркою. "Служити!" Вав-вав!

Завтра вiн буде чекати мене у своєму кабiнетi о 8:00. Ненавиджу рано вставати. Менi здається, що його шаховий партнер мiг би пережити, якби я заявився до нього, скажiмо, об 11:00. Тi, хто захоплюється шахами, мусять бути неспiшними людьми, бо куди вiд них зможуть утекти шахи? А куди вiд таких петроандрiйовичiв можуть утекти люди? Якщо ти не знайдеш його, то вiн неодмiнно знайде тебе. Якщо вiн не знайде тебе, то ти пiдеш шукати його. Життя - колесо: спочатку ти за кимось чи когось, потiм вiн за тобою чи тебе.

 

vi)

Коли я йшов до першого класу, мене супроводжувала мамця. Вона несла бордовi троянди ("Я розумiю, що воно дорого, але треба вiдразу дати їм усiм зрозумiти, що ми - не проста родина!"), менi квiти вона не довiрила. До того ж вони набагато бiльше пасували до її нової чорної сукнi, нiж до моєї синьої шкiльної форми. Батько теж хотiв пiти, але мамця йому заборонила, бо чiтко усвiдомила, скiльки там може бути цiкавих персон жiночої статi. А батько був iще той гульвiса.

Коли я одружувався, зi мною були i мамця, i тато. Насамперед тому, що мiй майбутнiй-колишнiй тесть над усе ставив родиннi цiнностi, родичiв свого зятя обрати можна, але трапляються випадки (i це був якраз мiй), коли ти втрачаєш контроль i треба набратися сили, щоб гiдно зустрiти поразку. Тесть хотiв подивитися в очi небезпецi. Моя мамця справила на нього неабияке враження. Вiн оцiнив, як вона поблажливо поглинала фуа-гра та шардоне i яку вона скривила мармизу, коли на стiл поставили яблука, що їх вона щодня купувала на ринку. Звичайнi яблука - сором для багатих родин! Мамця була переконана, що майбутнi родичi зобов'язанi здивувати її цього визначного дня. "Якщо ти вдався в неї, маєш необхiдний потенцiал", - зауважив тесть.

Коли я отримав ключi вiд власного бiзнесу, на робоче мiсце мене супроводжував тесть, вiн постiйно поплескував мене по правому плечу, так що коли вiн припинив, менi чогось деякий час навiть бракувало. А робив вiн це не для того, щоб пiдтримати, а для заспокоєння своїх нервiв. "Чи правильно я роблю?" - вибивав вiн на менi. "Чи не влiзаю в якусь халепу?" Того, хто звик незрушно стояти на своїх ногах, може скосити навiть комарине жало, треба лише знати, куди влучити.

На нове робоче мiсце мене супроводжувало воно. Я щось маю сказати про новi огиднi вiдчуття? Чекайте. Я прислуховуюсь до себе. Ви знаєте, щось не помiтив нiякої рiзницi.

Мене заводять у непоганий кабiнет. Тут вiдчувається простiр. На стiнi висить портрет Президента й мапа Європи. У якусь кривулю, що, мабуть, i є нашою державою, хтось устромив маленький прапорець, щоб нiхто не переплутав. Бiля стiни стоїть симпатичний диванчик. I хто ж на ньому вже повалявся? "Василю Васильовичу, це - Стас Коваленко". Василь Васильович дивиться у вiкно. Не вiдчувається, що цей ранок для нього добрий. "Це вiд Петра Андрiйовича", - витримавши належну паузу, додає Варвара Адольфiвна, поки що для мене вона - непогана жiнка, не дуже молода, не дуже вродлива, але, на перший погляд, не останнє сучило. Менi не подобається, що я - це "це", але я мовчу.

"Ви показали товаришу його робоче мiсце?" - питає Василь Васильович. У профiль (утiм, анфас також) вiн дуже схожий на голову чоловiка, яка прикрашала етикетку радянських одеколонiв "Мiстер Iкс" та "Саша", а також на тi чоловiчi голови, що прикрашали вiтрини фотоательє за радянських часiв. Такий собi заштатний красунчик. "Нi", - каже Варвара, її голос такий холодний, що зараз рослинка на iм'я кротон, яка стоїть на спецiальнiй пiдставцi, задубне. "Менi здалося, Василю Васильовичу, що ви схочете на нього подивитися". Брови Василя Васильовича зараз дуже подiбнi до волохатої чайки. "Нащо менi на нього дивитися? Хай працює людина".

Ми прощаємось, я про всяк випадок вибачаюся, Василь Васильович пильнує за мною. "Якщо ви думаєте, це саме, що тут, це саме, завжди спрацьовує метод верс лiбре, то ви, це саме, помиляєтесь, тому що це є… це саме, не завжди так, а радше щось синонiмiчне". Я розумiю, що я нiчого не розумiю (що, цiкаво, зробила б Алiса, якби ото таке промовив до неї окiст пiд час їхнього першого знайомства?). "Лiбрес? Це хiба не жiночi прокладки? Про що вiн?" - питаю Варвару Адольфiвну. З усього видно, що вiдповiдати менi не збираються. Може, прокладки в її вiцi вже не актуальнi? "Це - ваш кабiнет. Це - зв'язок. На столi iнструкцiї, вивчаючи їх ретельно, ви будете обiзнанi про нашу роботу не гiрше, нiж я". З цими словами вона виходить, тримаючи спину так прямо, що от-от лусне синiй нiмецький пiджак.

Дзвоник. Я прибираю з обличчя iнструкцiю номер 3, вона допомагала менi створити iлюзiю ночi, я не виспався. А жалюзi тут немає. Я кажу: "Алло". "Треба представлятися, а не "алло". Алло-хуйло. Зайдiть до мене". "Алло-хуйло. Пральня-фiгальня. Культура-мультура. Вiслюк - купка сук". Я виходжу до приймальнi. Бачу на секретарському столi записку: "Вийшла у справах на п'ятнадцять хвилин". Хитра мавпа. От я їй влаштую. Секретарки немає - один.

Заходжу до приймальнi шефа, там бачу карколомну дiвчину, вiрнiше, очима спотикаюсь об її ноги. Втiм, це не просто ноги. Це справжнiй витвiр мистецтва. "Дуже приємно", - кажу я ногам. Їхня володарка дивиться на мене без будь-якої зацiкавленостi. Її байдужiсть чомусь пiдказує менi, що з нас двох тiльки я не знаю, хто вона, а їй дещо про мене вiдомо. "Я сплю з iншим козлом", - каже вона. Що ж, дiвчина не звикла гаяти часу й вiдразу ставить усi крапки над "i". Я не знаю, чи спiвчувати їй, чи радiти, тому вирiшую змiнити тему. "Ви часом не знаєте, хто тут може говорити голосом найпотворнiшої з потвор?" "Чоловiчим?" - уточнює володарка нiг. "Еге", - вiдповiдаю, хоч сам не дуже впевнений.

"Менi так здалося", - додаю, щоб вона потiм не пiдняла мене на смiх. "Якщо чоловiчим, то це якраз i є той козел, iз яким я сплю". Я розмiрковую над тим, чи буде чемно з мого боку залишити й цю її ремарку без коментаря. "Це - заступник Васятка, Валера. Вийди, коридором прямо, приймальня праворуч".

Цiкаво, чого це всi вони менi тикають? Знову футболка?

Вдячностi моїй немає меж. Якi ж ноги! "Викликали?" - питаю в суб'єкта на iм'я Величко В. Л. Треба вiддати йому належне, вiн, мабуть, знає, що його обличчя може назвати обличчям тiльки надзвичайно ввiчлива людина, тому тренує тiло. Вiн має атлетичну статуру. I набагато бiльше смаку, нiж "Васятко". "Ти хто? Чому без доповiдi?" Я представляюся, мстиво кажу, що його секретарки немає на мiсцi. "А помiчник мiй де?" Менi здається, що коли стосунки тiльки-но починають створюватися, вiдповiдати в риму на питання "де" не дуже доречно, навiть коли вiн почав першим зi своїм "алло". "Я вiд Петра Андрiйовича". Про всяк випадок кажу iм'я цього чарiвника.

Але пароль я не вгадав. "А, нишпорка вiд цього намащеного гiвном бздуна?" Тут що б не вiдповiв - матимеш проблеми.

"Давай, розповiдай про себе. Що ти вмiєш, на що здатний, де вчився, з ким був одружений i чого тобi тут треба? Швидко давай, виплюнь член iз рота, якщо заважатиме". Я починаю розповiдати, хоч i не дуже звик представлятися таким суб'єктам. Пильную за кожним своїм словом. Ця скотина слухає неуважно. Говорить по телефону, вмикає телевiзор, зацiкавлено дивиться новини про цiни на аукцiонi Сотбi й про те, як один нiмецький гомосексуалiст з'їв яйця iншого гомосексуалiста на його ж прохання. "Ось вона, демократiя ваша! Каструвати!" Каже вiн на це.

Я ковтаю повiтря. "Чого тобi ще?" - питає вiн. Одне менi точно зрозумiло: ця людина нiколи не вчилася в Суворовському училищi й не належить до кадетського корпусу. Цiкаво, якщо в нього хтось викладав етику, чи продовжує викладати ця людина пiсля такого випускника? "Iди й працюй!" - сказав, наче Мойсей своєму народовi, наче рабин жiнцi, що прийшла запитати, чому нiяк не може кiнчити.

Я думав, що це одоробло мене взагалi не чуло. Звiсно, про нiмецьких людожерiв нетрадицiйної орiєнтацiї набагато цiкавiше слухати, нiж ознайомлюватися з чиєюсь бiографiєю. Але я помилився.

По обiдi на мiй стiл лiг папiрець, котрий пiсля детального вивчення виявився iнструкцiєю щодо догляду за дублянкою. Iспаномовна iнструкцiя, яку менi пропонувалося термiново перекласти. Може, й не все, але про iспанську мову вiн почув добре. Наволоч.

Щойно я зiбрався сiсти за переклад, як до мене в кабiнет без стуку й секретарських попереджень (треба в когось дiзнатися, яка хоч на вигляд моя секретарка, бо вiдчуваю, що я маю всi пiдстави так i не побачити її аж до самого звiльнення) ввiйшла трiйця: Ноги з Дiвчиною, Хлопець iз Нахабним Писком, Зрiз Стiни. "Де пляшка?" - радiсно поцiкавився Хлопець iз Нахабним Писком. "Ага. Коли ти будеш проставлятися?" - пiдхопили Ноги. Зрiз Стiни, як ведеться у зрiзiв стiн, мовчав.

"В обiд", - сказав я. "Де тут у вас найближча крамниця?" "Ми не гордi, ми згоднi на буфет", - нарештi вiдгукнувся Зрiз Стiни. "Вiка", - посмiхнулися до мене Ноги з Дiвчиною. "Iгор", - привiтно промовив Хлопець iз Нахабним Писком. "А це - Степан". Зрiз Стiни кивнув на пiдтвердження того, що Степан - це вiн. I тодi я вперше потрапив до культового мiсця - буфету.

"То як ти тут опинився?" Я вже зрозумiв, що цiй публiцi слiд брехати. Всi вони обiймали такi самi посади, що й я. Радники великих керiвникiв, усi ми були радниками, але, як виявилося, вiдповiдали за рiзнi напрямки. Вiка займалася паблiк рiлейшнс. Степан вважався аналiтиком, а також правником. Iгор славився тим, що займався будь-якими органiзацiйними питаннями. Тiльки вiд них я дiзнався, за яким напрямком закрiплено мене. "Мiжнароднi стосунки з ухилом в економiку". Чудово. Звучить принаймнi краще нiж, наприклад, "Той, що крутить хвости коровам".

"Не повiрите, але я сюди потрапив абсолютно випадково". Це - вищий пiлотаж - брехня в компанiї людей, котрi давно призвичаїлися в нiй i нею жити. "Повiримо", - оптимiстично каже Вiка. "Ми так само з'явилися тут випадково. Моя мама взагалi - проста вчителька". Ага, аякже. В таких, як ти, сонечко, взагалi не буває мам, в абетковому розумiннi цього слова. "У мене була невеличка протекцiя. А вже потiм я вчасно спiймав Бога за бороду". Iгор менi пiдморгує, вiн менi бiльше подобається, нiж не подобається. "Або когось за член", - думаю я. Бо я - цинiк. "А Степан дуже розумний", - каже менi дует у виконаннi Вiкторiї та Iгоря. "О", - вiдповiдаю я. Степан шарiється. "Добре, коли в тебе руде волосся й така свiтла шкiра, зашарiтися - на раз", - думаю я. Степан сором'язливо ховає обличчя за склянкою з коньяком. "Зiбралися разом чотири вовка, чекають - про котрого пiде промовка…"

Перша до мене приходить вона. "Де твоя секретарка?" - питає. Я розводжу руками й кажу, що я теж дуже хотiв би це знати. "О", - каже вона, прихоплює з мого столу роздрукiвку перекладу з iспанської. "Слухай, iз мене пляшка. Намучилася, нiяк не могла збагнути, як її доглядати. У школi й iнститутi вчила англiйську". "Доглядати дублянку?" - уточнюю я. "Iспанську", - уточнює Вiка. Цим вона дає зрозумiти, що Валерик її в образу не дасть. Як вона помиляється. Валерик залюбки роздере її на шматки й пригостить ними голодних тигрiв, якщо вiн потребуватиме їхнiх тигрових послуг. "Твоя секретарка - небога мого козлюсика", - це її вдячнiсть. Вдячнiсть у розумiннi Вiки. "Покуримо?" - питаю я, бо думаю, що вона прийшла не обговорювати мою секретарку.

Так воно i є. Пiсля п'ятихвилинної бесiди про погоду (аякже!), стiйку фарбу для волосся, пiсля задоволення її цiкавостi з приводу того, де я дiстав такi блискучi черевики, а також стислого нарiкання на те, що моя секретарка Христина - рiдкiсна заздрiсна падлюка, Вiкторiя, для порядку пом'явшись, розповiдає менi…

iсторiю про шляхетного спамера Рейнхальда, вiкiнга i людину зi слабкостями, та Iгорка, хлопця, який нiколи нiчого не робить, але завжди має рацiю

Є такий собi Рейнхальд. Дивакуватий у припустимих межах чоловiк, який приїхав в Україну з Голландiї. Спочатку подивитися, що тут i як. Потiм як бiзнесмен, тодi як дипломат. Йому тут подобається.

"Тут гарна природа, вродливi жiнки й чоловiки. Можна збирати гриби майже в межах мiста. А ще є симпатичнi будиночки, i нiхто не змушує прибирати гiвно за Сотбi" (Сотбi - це собака Рейнхальда, золотавий ретривер).

Як ви могли помiтити, в Рейнхальда безлiч причин, з яких вiн жив i живе в Українi й не збирається вшиватися геть. Мешкає вiн у симпатичному будиночку сталiнських часiв.

Життя Рейнхальда було доволi рiвним. Обов'язкове пиво щоп'ятницi в давно обраних пабах, суботнi вечiрки в будинку кого-небудь зi спiвробiтникiв дипломатичного корпусу чи представникiв мiжнародних органiзацiй. Простi радощi простого iноземця. Усе змiнилося, коли на вулицi, де вiн мешкав, побудували бiзнес-центр. Високий, новий, сучасний. Рейнхальду вiн одразу не сподобався, бо з усього високого Рейнхальд схвалював лише чоловiкiв (можете собi уявити, що сказав Рейнхальд, коли почув новину про те, що великi американськi Близнюки впали - вiн крикнув "йоу!"). Але не це його роздратувало. Роздратувало його те, що новий високий центр увесь свiтився крiзь сучасне фасадне покриття нiжним блакитним сяйвом.

Воно било прямо в його вiкна. Жалюзi не допомогли, бо Рейнхальд знав, що свiтло нiкуди не подiлося, що воно iснує. Вiн трохи подумав i дiйшов висновку: його просте, як половинка житнього хлiба, життя перетворилося на жах. Блакитне пекло. Крiм того, свiтло дратувало й Сотбi (собакам властиво мати тi ж самi звички та смаки, що й їхнiм господарям). На вiдмiну вiд Рейнхальда, котрий сприймав усе, наче суворий вiкiнг, ну, може, й не суворий, але - мовчав, Сотбi вив на це свiтло. Через виття Сотбi Рейнхальду телефонували сусiди, користуючись непарламентськими виразами, пояснювали, в якiй саме трунi вони бачили Сотбi та його господаря. Мова Рейнхальда збагатилася лайливими висловами рiзних країн свiту, тому що в його будинку мешкало чимало працiвникiв рiзних амбасад. Якщо лайка виконувалася рiзними мовами, то мат переважно був росiйським. Тiльки росiйський мат є справжнiм матом. Усе iнше, хоч би що казали, - дешевi пiдробки.

Звиклий жити в умовах розвинутого громадянського суспiльства, Рейнхальд пiшов по iнстанцiях. Говорив росiйською мовою вiн непогано, акцент був ледь помiтний, але писати вiн категорично не вмiв. Вiд стандартної пропозицiї: "Залишите письмову заяву. З вами розберуться", - Рейнхальду кортiло завити, як Сотбi. Дуже лякало й те, що розiбратися обiцяли не з блакитним сяйвом, а з ним - Рейнхальдом. У всемогутнiсть українських iнстанцiй та їхнi можливостi псувати життя власним громадянам та iноземцям повiрив набагато щирiше, нiж у Бога. Час iшов, але iнстанцiї не мали намiрiв розбиратися з блакитним свiтлом, вони передавали Рейнхальда, як естафетну паличку, вiд одного кабiнету до iншого. Фiнальної смуги при цьому вiн не бачив. Але естафетним паличкам i не властиво бачити нiяких смуг.

Тодi Рейнхальд обiйшов сусiдiв i зiбрав пiдписи пiд петицiєю, складеною англiйською мовою, котру можна було б назвати: "Блакитне свiтло, геть!" Рейнхальд розiслав її всюди, куди тiльки мiг, у тому числi й в англомовну газету "КиївПост", утiм, тiльки там її й прочитали. Але полегшення вiд того, що хтось нарештi спромiгся прочитати його петицiю, Рейнхальд не вiдчув.

Якщо ви ще не помiтили, то я скажу: Рейнхальд вiд природи був дуже впертий i наполегливий. Вiн згадав, що в нашiй країнi дiє принцип: "Не шукай вирiшення проблеми, шукай правильних людей". I таку людину вiн знайшов швидко. Дуже добре освiчений бiзнесмен i високий чиновник мав офiс у "блакитному будинку". Вiн чудово володiв англiйською, був елегантним, приємним зовнi та ввiчливим, за iнших умов Рейнхальд був би радий такому приємному спiлкуванню.

"Розумiєте, Ренi", - сказав вiн йому. "Цей будинок є приватною власнiстю однiєї дуже впливової людини, росiйського спiвака. На зразок Павароттi. Але чоловiк вiн мудрий, наскiльки я знаю, вiн здатен вислухати скарги навiть простої людинки. Як то в нас в урядi кажуть? О! Маленького українця. А тим бiльше - не такого вже й маленького голландця, - вони посмiялися. - Ти напиши йому листа. Тому що цi, нашi, страйкуй - не страйкуй… ну, далi, я думаю, ти вже знаєш. Трохи ж тут пожив, еге?" О, в подiбних римах Рейнхальд був обiзнаний, навiть дуже. Можна було смiливо захищати дисертацiю з фiлологiї.

Рейнхальд хотiв подякувати й пiти, але ж… "Проблеми?" - запитав ВIП. "Я не вмiю писати росiйською", - зiзнався Рейнхальд. Йому здалося, що якщо хтось i здатен тут зарадити, то саме цей упевнений чоловiк. "А, це не питання. Зара гукну Iгорка, вiн тобi напише".

Ну що, друзi мої? Досi ви не могли дотумкати, до чого Вiкторiя веде й де тут iсторiя про Iгорка? Ха! Але якщо ви вже виявилися такими терплячими, як я (а зважте, що у вас вона постiйно не стрiляла цигарку за цигаркою), то зараз мова пiде й про нього.

Iсторична довiдка: Iгорко. 32 роки. Розлучений. Лев. Про мiсце народження героя - вiдомостi дуже плутанi, що дає пiдставу пiдозрювати, що народився Iгорко в дуже глибокiй дупi. Очi - переважно блакитнi, джинси - переважно блакитнi, сам - переважно не блакитний. Сам переконує громадськiсть, що не голубий. Громадськiсть точно нiчого не знає, через те мучиться й прагне дiзнатися, що там насправдi. Працював на той час помiчником дуже впливової людини. Нiчого не робив, мiнiмальний рiчний дохiд - 80 000 доларiв. Живе вельми приємно. Не цурається травки. Кiлька дiвок мають одну й ту саму мрiю: натягнути Iгорка на себе, а йому на пальця - обручку. Вiн про це нiчогiсiнько не знає. Хоча, якби вiн про це знав, для дiвчат це нiчого б не змiнило. Улюблена iграшка - мотоцикл. Улюблений одяг - джинси. Улюблена справа - тупi iдiотськi жарти. Рейнхальд про все це не знав.

"Ну, що там у тебе?" - млосно протягнув Iгорко, вивчаючи тканину Рейнхальдових джинсiв. Рейнхальд був у захватi. "Нiчого такi джинси. Гарний колiр", - продовжив Iгорко. "В мене проблеми зi свiтлом". "Та ну? Свiтишся? Може, ти iнопланетянин? Чи, може, забагато жереш риби? Менi казали, що норвеги постiйно жеруть рибу. А там суцiльний фосфор". "Я - датч", - виправив Iгорка Рейнхальд. "Був у Копенгагенi вашому. Село". "Я - датч. Це - голландець", - iще раз внiс яснiсть Рейнхальд. "Нiчого-нiчого. Не треба мене нi в чому переконувати. Головне, щоб ти сам знав, хто ти, i тобi це подобалося".

Рейнхальд мовчав. Вiн нiколи не бачив таких балакучих молодих чоловiкiв. "Поруч iз моїм будинком стоїть цей центр. А ввечерi й усю нiч вiн сяє блакитним свiтом". Iгорко слухав його з таким виразом, наче йому розповiдають казкову iсторiю. Не мiг збагнути, до чого тут вiн. "Гарно, мабуть, еге ж?" Iгорка нiколи б не можна було звинуватити в делiкатностi.

"Ет. Не можу спати. Ще й виє Сотбi. Сусiди злi, погрожують". Рейнхальд не знав, як iз ним себе поводити. Пiсля того, як Iгорко почув, що виє Сотбi, вiн про всяк випадок вiдсунувся вiд Рейнхальда разом зi стiльцем. Подумки вiн уже послав дуже впливову людину на три лiтери. "Аукцiон, що виє в нього вдома. Що коїться в головi цього хлопця?" На вiдмiну вiд Iгорка, Рейнхальд був чутливим та делiкатним, тому, побачивши вираз обличчя Iгорка й пов'язавши його зi своїми останнiми словами, пояснив: "Сотбi - це мiй собака. Так його звуть". Iгорка трохи попустило.

"Ну, то й що з усього цього? Подарувати тобi окуляри з ганчiрки? Я якраз нещодавно прихопив їх iз лiтака. Менi вони нi до чого. То ти не соромся". Iгорковi стало нудно. "Твiй бос казав менi, що ти можеш допомогти написати листа власнику будинку, вiдомому росiйському спiваковi, щоб вiн припинив це блакитне сяйво". "А. Не питання. Як його звати?" Рейнхальду стало соромно, iм'я спiвака вiн не спитав. "Не рюмсай. Надiшлемо всiм чоловiкам, що в нас спiвають", - сказав Iгорко пiдозрiло-енергiйним голосом.

Ось що вийшло з-пiд його ручок:

"Шановнi Муслiме, Йосифе, Фiлiпе, Сергiю, Анатолю, Едуарде, Юрiю, Iгоре, Iгоре, Дмитре, Михайле, Олексiю, Олександре, В'ячеславе, Володимире, Володимире, Валерiю, Валерiю, Миколо, особливо ви - Миколо, раднику ВВП з питань культури, Андрiю та ви, Андрiю. Мене звуть Рейнхальд. Я - простий датч, що народився в Копенгагенi. Ви чудово знаєте про наших лижникiв-чемпiонiв. Але ви не думайте, що я такий простий. У мене є зв'язки з кримiнальним свiтом, але я шаную вашу країну, тому поки що ними не користуюся. Поряд iз моїм будинком хтось iз вас побудував висотку, яка ночами сяє блакитним свiтлом. Я не можу спати. Свiтло б'є менi в очi, до того ж виє Сотбi (це мiй пес, дуже дорогий, переможець виставок; якщо вiн захрипне, ви матимете великi неприємностi). Через виття Сотбi в мене неприємностi з сусiдами. А це дуже впливовi люди, вони з кримiнального свiту. В мене дуже мало часу, але я сiв i написав цього листа, тому що тiльки ви здатнi розiбратися у цьому свавiллi. Тобто - хтось iз вас. Я мешкаю в Києвi за адресою . А ваш будинок знаходиться за адресою . Хоча ви краще вiд мене знаєте, за якою адресою знаходиться ваш будинок. Цим листом я прошу вжити всiх необхiдних та рiшучих заходiв. А якщо нi, то я буду змушений звернутися в мiжнароднi правозахиснi органiзацiї, а також - до представникiв кримiнального свiту. З повагою, ваш щирий прихильник, колекцiонер ваших дискiв - Рейнхальд. Пiдпис. Мiсце. Дата".

Рейнхальд сказав, що вважає листа дещо екстравагантським. Але Iгорко навiдрiз вiдмовився вносити правки. Вiн сказав, що чудово обiзнаний iз життям естрадних спiвакiв, iз тим, як вони живуть, де й iз ким, а також якою мовою з ними слiд говорити, а чи знає про це Рейнхальд? Знає? Рейнхальду крити було нiчим. Вiн не знав, як живуть нiдерландськi спiваки, що там казати про росiйських. А далi Iгорко запустив "Google" i вiднайшов майже всi електроннi адреси, як не самих спiвакiв, то їхнiх менеджерiв, директорiв та (у бiльшостi випадкiв) пiдтримувачiв веб-сайтiв.

Це дуже смiшно, але на спам Рейнхальда вiдповiла одна людина. I саме власник будинку. Iсторiя замовчує, що було в листi. Але вiдтодi блакитним свiтлом сяяв тiльки дах висотки. Це якщо й заважало комусь спати, то хiба тiльки супутникам-шпигунам. Рейнхальд зрозумiв, що закохався. Вiн молився на Iгорка. Обiцяв йому квартиру в Роттердамi, вiдпочинок в Амстердамi, нарештi ключi вiд свого серця. Якби не останнє, Iгорко черговий раз виправдав би своє прiзвисько "фартовий хлопчик". Але не судилося.

Проблема полягала в тому, що Iгорко не був голубим, хоч би якi небилицi про нього плели. I Рейнхальд був змушений вiдступитися з розбитим серцем i забрати з собою обiцянки щодо квартир. У Голландiї не заведено розкидатися хатами тiльки тому, що хтось написав за тебе вдалого листа. Впливова людина теж була розчарована, бо повiрила в те, що Iгорко - голубий. Ще тiльки цього бракувало, щоб люди патякали казна-що про те, яке лайно кружляє коло нього й жирує собi, нi в чому собi не вiдмовляючи, на його утриманнi. Тому Iгорко вмить втратив усе. Довiру, грошi, безбiдне життя. Втiм, впливова людина не була останньою наволоччю, тому заангажувала Iгорка до знаменитої установи, де тепер працюємо ми всi.

…

"Щось я з тобою розбазiкалася", - каже Вiкторiя. Вона скурила пiвпачки привезеного з-за кордону "Мальборо". У наш час приязне ставлення, так само, як i потреби в iнформацiї, вимiрюється будь-чим, зокрема якiсними цигарками. "Ой, а вже й час iти. Слухай, усе це - суворо мiж нами. Взагалi-то я не базiкаю, слово честi. Я просто помiтила, що ти - людина надiйна, тому я, така само надiйна людина, маю ввести тебе в курс справ. Надiйнi ж люди мають триматися разом? Навiть якщо сплять вони окремо, так?" Я сказав, що це, безперечно, вiрно. Про "разом". "Може, подумаємо щодо "сплять"?" Вона зробила вигляд, що недочуває. Схопила ще кiлька цигарок. "Ну, до завтра. Па-па!" Мiй погляд пiшов проводжати її сiдницi. А я тим часом подумав: "Ранiше були такi труси, що пiд ними треба було шукати дупу, а зараз такi труси, якi треба шукати в дупi. Як змiнився свiт, як же змiнився!"

У приймальнi за столом секретарки, котрої немає (Секретарки немає - чотири), я бачу Iгорка. "Агов, друже, де тебе носило?" - питає вiн. "Мене що, хтось шукав?" - вiдповiдаю запитанням. Не те, щоб мене дуже хвилювало, шукав мене хтось чи нi, менi конче необхiдний час, щоб подумати, що б йому таке збрехати, яку напiвправду? Не можна ж розповiдати йому про те, що я зараз почув од Вiкторiї? В Iгоркових очах граються бiсенята. "Вiддавав переклад", - кажу я. "Був у Валерiя. До речi, стрiв там Вiку. Трохи покурили. Вона на нього скаржилася.

Якi в неї ноги…" "Майже такi самi довгi, як її язик", - каже Iгорко. Позiхає. "Ти сам живеш?" - запитує, але я вiдчуваю: вiн знає, що я живу сам. "Так", - кажу я обережно. "Давай поїдемо до тебе. Дещо треба обговорити, ти так не вважаєш?"

Взагалi-то я так зовсiм не вважаю, але розумiю, що якщо це вiдбудеться не сьогоднi, то неодмiнно завтра, хоч так, хоч сяк Iгорко все одно навiдається до мене в гостi. Краще вже розплюватися з ним сьогоднi. Сподiваюся, що вночi мене не навiдає зi сповiддю Степан. Зрiзи Стiн мають проводити ночi вдома, iнакше будинок буде зруйновано. Ми їдемо службовим лiфтом. Iгорко має стомлений вигляд. Я розумiю, що i йому не дуже посмiхається пертися до мене в гостi, але служба є служба.

Вiн оглядає мою машину з усiх бокiв, наче дiвчину, щодо котрої хоче вирiшити: знiмати її чи нi? "Так-так. Застарiла модель", - каже Iгор. Перед моїми очима миттю з'являється тесть. Вiн танцює лезгинку на моїх мощах. Через це в мене псується настрiй. У машинi ми мовчимо. Кожен, мабуть, поринув у свою ненависть.

У моєму пiд'їздi, щоб чимось заповнити нiякову паузу, я лiзу в свою поштову скриню (востаннє я її перевiряв на день народження). Не можу змусити себе говорити, до скринi залiзти простiше. Адже це - екшен. Екшен мусить вмикатися в ситуацiях, коли слова блукають у пошуках рота. У моїх руках листiвка. Бiла в золотi конвалiї. Iгорко притискує пiдборiддям моє плече, вiдводить його вбiк i заглядає прямо в текст. Може, притиснути його нiс листiвкою? "Шановний мешканцю! Поздоровляю вас з 8 березня, святом краси та натхнення! Бажаю, щоб незважаючи на те, що наша країна перебуває в кризi, вам було що поставити на стiл, було для кого бути найвродливiшими на свiтi! Терпiння, мудростi, вiчної краси. Що завжди було притаманно нашим жiнкам. Цiлую. Хай вам щастить! Олександр Олександрович". Iгорко ворушить губами. Вiн шокований. Це мене вже таким не пробереш. Знаємо. Читали. "Це хто?" - питає Iгорко. "Голова районної державної адмiнiстрацiї, - вiдповiдаю я. - Олександр Олександрович". "А чого це вiн тебе цiлує?" "Це така в нього метода взаємин iз виборцями", - кажу я. "Куди не повернися - всюди вони". "Вiн кожному таке пише", - наче виправдовую я Олександра Олександровича. "Та невже?" - питає Iгорко. Ущиплива вiн людина. Я тим часом вiдчиняю вхiднi дверi. Нас зустрiчає кiт, котрий не дуже радiє: кiнчик хвоста тремтить, очi жовтi. Кiт на мiсцi, а от воно десь подiлося.

Iгор озирається. Знаходить стiл. Витягає три пляшки медової горiлки. "А що, хтось iще буде?" "Звiсно. Вiка буде. Вiдразу пiсля першої я тобi, друже мiй, обiцяю Вiку. А коли вiзьмемося до третьої, то прийде Степан. На нього й пiвпляшки цiлком вистачить". Я розумiю, що вечiр сумним не буде. Кiт каже: "Мав". Потiм додає: "Ма-а-а-ав. Мав!" Вiн хоче жерти. Я кажу Iгорю, щоб вiн не соромився, хоча бачу, що я марно стараюся, Iгорко й без моїх порад соромитися не збирається. Я йду годувати кота. Чую, як Iгорко говорить комусь по телефону: "Не знаю, не знаю. Телефонуйте протягом дня. У нас завтра вранцi нарада. В Мiнiстерствi". Кiт так працює шелепами, наче не їв кiлька днiв поспiль.

"Яка нарада? Де?" "Для нашої роботи не має нiякого значення, де в нас нарада. Пробач, не знаю, як твiй органiзм, але мiй, коли я заливаю його горiлкою в таких обсягах, вiдмовляється вранцi вставати". "То ти ночуватимеш тут?" - вихоплюється в мене. Цього ще бракувало. "Ага. Прикинь, як кльово?" Iгорко косить пiд недоумка. В нього виходить паскудно. Я вiдкорковую пляшку. Розумiю, що краще почати пити якомога ранiше.

Ми мовчки п'ємо, я не знаю, з чого почати розмову, про що питати людину, котра сама вирiшила дещо про декого тобi розповiсти. А що я сам можу йому повiдати? Може, про хор? Чи про погоду? "Завтра, мабуть, дощитиме", - кажу я. Iгор наливає ще по однiй. Судячи з його мовчання, проти дощу вiн нiчого не має. "А я колись трахнув одну вiдому естрадну зiрку", - продовжую свiтську бесiду я. Iгорко вiдкорковує другу пляшку. Розливає у склянки, пiдморгує менi й каже: "Невже? Сам трахнув? Справжню зiрку? Якщо тобi до вподоби такi розваги, тобi неодмiнно сподобається"…

iсторiя про дiвчинку - вправнi ручки - довгi нiжки

Вiка народилася в Донецькiй областi, в маленькому мiстечку, де всi нормальнi хлопцi ходили з пiднятими плечима, в якi наче було вшито круглу голову, i постiйно сякалися в пилюку або калюжi. Хто не ходив i не сякався, був або хворий, або дебiлкуватий, або не мiсцевий. Усiх хворих, дебiлкуватих i немiсцевих били.

Вiку стали вважати гарною з класу восьмого, коли в неї сформувалася статура, i дiвчинка-мотузка перетворилася на жiнку з довгими ногами. Тонка талiя, широкi стегна, груди вiдповiдного розмiру: "В неї такi цицьки - наче обхопити стовбур п'ятирiчного дубка" (якийсь європейський невротик сказав би примiтивно - 90В, куди йому, хробаку, до образного мислення донецьких пацанiв). Тодi ж її помiтив найнормальнiший iз нормальних пацанiв - Григiр Зубодер (сподiваюся, що ви зрозумiли, що Зубодером його звали не тому, що вiн був дантистом).

Усi дiвки знали: як тiльки виросли цицьки, треба лягти пiд когось найсильнiшого, бо iнакше все одно тебе трахнуть, ще й не раз, то краще вже завчасно потурбуватися про своє майбутнє. Вiка це також знала, тому, щойно побачила, що Григiр на неї зазiхає, вiдразу без зайвих охiв-ахiв вiддалася йому вдень, влiтку, в пилюцi. А сталося так через те, що нiхто не розповiдав Вiцi, як би то мало вiдбутися. Не було в її головi отiєї маячнi: про принцiв та бiлих коней. Про троянди, цукерки, кiно, вино, мереживне лiжко та зорi за вiкном - теж не було.

Народжувала вона, коли закiнчувала школу. Атестат їй дали, тому що в тих краях вагiтнi ученицi - не така вже й дивина. А вчилася Вiка, до речi, непогано. Батько її був шахтарем, мати нiде не працювала, поралася по господарству. Онуковi вони не зрадiли. "Ще один писок. Годуй його". Крiм Вiки, вони мали ще чотирьох дочок. "Принесла ото. Одного разу роззявиш ноги - всi в селi роти роззявлять. Про що ти тiльки думала? Сором який, що про твоїх молодших сестер казатимуть? Що в нас у родинi хвойд виховують?" Батько мовчки пив днями. Григiр одружуватися не хотiв. "Одружуся - i що? Годуй їх, блiн! Та хто вони такi, блiн?"

I Вiка вирiшила втекти. Хоч i не мрiяла вона нiколи про принцiв на бiлих конях, але й жити з дитиною в родинi, де й тебе, i її всi ненавидять, вона також не мрiяла. Вона хотiла й бiлу сукню, i крикiв "гiрко", i щоб усе селище гуляло за одним величезним столом, i подруги заздрили її вродi та хлопцю, якого вона пiдчепила. Але Григiр її покинув, то будь-хто мiг пiд спiдницю залiзти. Треба їй було таке? Нi, не треба. Малого вона залишила мамi на згадку про себе, а сама подалася в мандри. Зупинилась у якомусь мiстечку на Київщинi. Знайшла порожню хатину, розхитану, стару. Оселилася. Нiхто її не гнав. Приїхала якась молодичка - то хай живе, щоб тiльки їсти не просила. А вона не просила, самi стали приходити й давати.

Вiка звикла щодня масажувати напрацьовану батькову спину, дечому навчилася вiд нього, дечому вiд одного старого, який умiв кiстки вправляти, дещо прочитала у брошурцi (про точки, про м'язи, про кiстки, про защемлення нервiв), що дав їй учитель фiзкультури, вiн же - iсторик, вiн же - вiйськовик. Обрала найязикатiшу бабу, потерла їй спину медом, баба молодицею себе вiдчула, вже й не знала, як надякуватися. Понесли їй яйця, м'ясо, хлiб, домашнє вино, голодну не залишили.

Якщо є Київська область, з вiдносно прозорими рiчками та залишками лiсiв, а також, вiдповiдно, карасями в озерах, вепрами в лiсах, - то неодмiнно коли-небудь, але обов'язково з'являться й кияни, а тут уже, дiвчино, ґав не лови. Щастя свого Вiка не проґавила. Яке ж воно було, її щастя? Один кругленький старий дядько, що служив чиновником "по культурi". Вiн Вiку й до iнституту влаштував, культури, звiсно. I з людьми потрiбними звiв. Жила вона з цим щастям майже як за кам'яною стiною, лише стiна та була не її. Тому одного разу опинилася ця стiна там, де й була весь цей час - бiля щастевої дружини, а Вiка чергового разу лишилася сама.

Проте зараз було легше. По-перше, ноги її коротшими не стали, а дещо додаткове з'явилося. У Вiки були зв'язки, тому на вулицi вона не опинилася. Вчилася в iнститутi, влаштувалася працювати до масажного салону. Клiєнти, побачивши її ноги, забували багато про що, насамперед про своїх дружин та коханок. Деякi навiть одружитись обiцяли. Нареченi. Один - козел, iнший - з Росiї. Але якi там нареченi, обидва - козли одруженi. А ще був палкий iталiєць Паоло, про якого подруга Вiки Наталя казала: "Прийде iталiєць палкий та дасть тобi три палки". На бiльше в даному разi можна було не розраховувати. Бо Паоло був жадiбний.

У салонi її й помiтив Валерiй Леонiдович, у якого були проблеми з простатою (тут Iгорко сказав менi, помiтивши мою сп'янiлу, але щасливу посмiшку, щоб я не дуже радiв, бо з простатою у Валерiя проблем уже немає). Яку ж вiн її побачив? У маленькiй вузькiй шкiрянiй спiдничцi з вирiзом, iз якого стирчали круглi сiдницi-щiчки, наче в iлюмiнатор дивилися пухкi дитинчата, в маленькому шкiряному бюстгальтерi, який ледь утримував мiцнi та гарнi груди, та високих чоботах, що поглинали її ноги до середини стегна. Краса нелюдська. Валерiй Леонiдович запалав, але чоловiком вiн був обережним. Покликав Наталю й запитав: "А от дiвчина, така, в шкiрi. Вона, часом, не це-о?" "Що не це-о?" - не зрозумiла Наталя. "Ну, не той? Проституцiєю не займається?". Наталя дуже образилася за подругу: "А чого це ви всi думаєте, що коли людинi фiгура дозволяє носити сексуальнi речi, то вона обов'язково шльондра?

Це ви просто таких нiг не маєте, то й заздрите". Такою була вiдповiдь Наталi. "Це, щоб ви знали, наша найкраща масажистка, а не "це-о", якщо у вас є будь-якi проблеми, за кiлька сеансiв вони зникнуть, як не було!"

Валерiй сказав, що вибачається, вiн не так усе зрозумiв (хоча

все вiн зрозумiв так) i радо б iз нею попрацював. "О'кей", - сказала Наталя i рвучко подалася до Вiки, що вiдпочивала на канапi. "Слухай, тут прийшов дуже серйозний дядя. Дуже, розумiєш? Зараз ти пiдеш i зробиш йому масаж. I будеш старанна. Тiльки я тебе дуже прошу, Вiко, мовчи. Краще мовчи та зiтхай. Мовчи та залишайся загадкою". Наталя побоювалася, що Вiка може щось видати мовою донецьких хлопцiв, з цим же дядечком краще поводитися делiкатно. А яка делiкатнiсть у донецьких пацанiв? Не було й немає. Не модна вона в них.

Наталя, досвiдчена профура, була права. Валерiй полюбляв делiкатнiсть. Бо саме її йому й бракувало (на цьому мiсцi я крекнув). До того ж її джерелом була мовчазна дiвчина з ногами, в якi б вiдразу закохався будь-який нафтовий шейх. Спочатку їй було дуже важко, бо Вiка вже тодi славилася балакучiстю й гострим язиком. Аж потiм вона зрозумiла, що поводитися мовчазно i пристойно вона мусить тiльки з Валериком, а iнших може крити, як хоче. Це лише додасть їй пiкантностi.

Їхнiй зв'язок триває вже понад три роки. Валерiй вiтав Вiкторiю iз закiнченням вузу, Валерiй влаштував її на роботу - собi пiд бiк, щоб не вешталася, дражнячи чужих чоловiкiв, i завжди була готовою зробити Валерику масаж, коли йому припече. "Провiнцiйнi зуби дуже мiцнi, друже, бо молоко там краще, нiж мiське, та й у зуби там дають змалку, хочеш не хочеш - стануть, як вовчi iкла".

…

"То чого ти замовк?" - питає мене Iгорко, наче я все це йому розповiдав, а не вiн менi. "Е", - тiльки й вичавлюю з себе я. "Наливай давай. "Е", - каже тепер Iгорко. "Слухай, але ж це не найнижча посада, як вона може її обiймати? На чому вона, блiн, розумiється, крiм масажу простати язиком?" "По-перше, друже, я знаю дуже небагато жiнок, котрi б розумiлися на масажi простати язиком, уже тiльки це робить її майже неповторною й перетворює на цiнного спiвробiтника. А по-друге, вона має вiдповiдний диплом, а її має вiдповiдний чоловiк. Ще є по-третє. Ти не повiриш, але вона непогано розумiється на цих клятих пiарах. Чесне благородне слово. Звiсно, на керiвника вона не тягне, але я бачив iще й не таких бовдурiв".

"Чудернацькi перевтiлення. Масажистка простати - керiвник величезного державного департаменту з питань пiару", - муркочу я. Муркотить i Мартiнi. Iгорко каже, що йому треба вiдлити. Я кажу: чи не час нам iти спати? Iгорко каже, що це буде неввiчливо щодо Степана. "Буде вiн у нас якийсь занедбаний". "А", - згадую я про Зрiз Стiни й бачу, що третю пляшку ми вже почали. "Може, пiти до якоїсь крамницi купити щось пожерти?" "Нi, якщо воно спочатку було, може, й незайвим, то зараз - точно нi до чого", - доноситься голос Iгорка з убиральнi.

"Слухай, а хто тобi вибрав такi грайливi фiранки на вiкна? Жовтi в бiленькi квiточки, це ж треба таке. Тiльки не кажи, що це твоя iдея". "Нi. Не моя. Я думав, що цю квартиру буде знято для моєї коханки, тому агент пiдбирав обставу хатки з урахуванням цього". "Вправний агент. Знав я одну жiнку, агента, теж була досить вправною, особливо щодо анального сексу, то…" Я наливаю ще по однiй стопцi, мене хитає, я хочу спати, я кажу, що залюбки послухаю про вправного агента коли-небудь iще, на сьогоднi менi вистачить масажу простати.

"Знаєш, Степан у нас справдi розумний, iз цим уже нiчого не поробиш. Але вiн розумний не розумом". "Що?" - перепитую я, бо не збагну, чи то горiлка, чи то мiй слух, чи Iгорко почав заговорюватися, хоч воно й не дивно. "Чим вiн розумний?" - переформульовую я, бо Iгорко мовчки п'є. "Дупою. Вiн розумний дупою. Всi знання вiн нею бере, своєю дупою залiзною. Сидить, працює, днями, вечорами, ночами, навiть уранцi. Увесь час бiля свого компа. Навiть вiдливати виходить тiльки по обiдi".

У мене починається гикавка. "А вiн…" Я гикаю, Iгорко дубасить мене по спинi. "Вiн був некрофiлом i став керiвником за квотою некрофiлiв? Чи був педофiлом? Чи трахав тваринок?" "Гидота яка, - каже Iгорко. - Збоченець ти. Як тiльки можна було до такого дотумкати. Жах". Вiн заливає жах горiлкою. Я бачу, що розповiдати про Степана йому дуже нудно. "Це ж Степан, воно ж мудило. Як ти мiг подумати, що такi люди здатнi взагалi трахатися, а тим бiльше трахати тваринок? Тут повинна бути фантазiя. Однiєї дупи замало".

Я погоджуюся. "I що, про нього немає нiяких iсторiй?" "Та є. Двi. Одна така само нудна, як вiн". Виявляється, Степан - дуже економний, iншими словами - рiдкiсний жлобко. Коли вiн їхав будь-куди за кордон, обов'язково брав iз собою ковбасу, згущене молоко, сухарики, якi сам робив iз батонiв, та дешевий чай у пакетиках. Усiм цим вiн харчувався, а грошi економив. "Не повiриш - ходить як жебрак, один i той самий костюм на всi випадки життя, двi сорочки, одна двобiчна краватка, Валерик уже почав зауваження йому робити, не може так злиденно виглядати юрист i керiвник середньої ланки, це ж сором для установи".

Пiсля цього нападу, як здалося Iгорковi, та й не тiльки йому, Степан перефарбував костюм. "У темно-зелений колiр, став схожим на вiйськового, ще б лампаси нашив, козел". Iгорко каже, що ця Степанова поведiнка дуже всiх дiставала, особливо страждали тi, хто їздив iз ним у вiдрядження. Нi попоїсти в ресторанах, нi купити собi щось, постiйно перед очима це обличчя в жалобi, що хрустить крихiтним сухариком. "I уяви собi, це опудало, народжене десь там за обрiєм, на цi грошi купило собi квартирку й авто в Києвi. Звiсно, все це не першокласне, але вбити його хочеться не менше".

Менi весело. Iгорковi, втiм, також. "Ще є цiкава iсторiя. Я теж одного разу був iз ним у Швейцарiї. Тодi весело менi не було через усi цi сухарi та ремствування менеджерiв готелю й служок, що "ваш колега знов куховарить у номерi, а це є для нас неприйнятним". Мене корчило щоразу, коли я бачив це насичене згущеним молоком тiло". Iгорко здригається. Спогади. В мене така сама реакцiя, коли я пригадую тестя.

"I от одного вечора ми вийшли пройтися. Йшли мiстом, роздивлялися вiтрини, примiщення банкiв, бо це ж Швейцарiя - там купа банкiв.

I тут ми помiтили повiй. Вони стояли при дорозi, майже бiля мiнiстерства закордонних справ. Я про це знав, бо я хлоп щодо бабiв цiкавий, а цей - нi. Вони стояли в коротких шубках, крутили крихiтними сумочками. Доволi страшненькi. I цей стояв. Як причарований. I я подумав: о-па, Степановi закортiло продажної любовi. Припекло хлопцевi, сперма вдарила в голову. Але, бачу, вiн дiстає з сумки фотоапарат. Я вiдразу йому сказав: не треба, вони цього не люблять. А Степан аж зайшовся: "Нi, ти тiльки подумай, стоять шльондри просто бiля мiнiстерства, я хочу це зняти". "Хтось бабiв хоче зняти, а хтось хоче зняти їх фотоапаратом. Прiоритети, блiн".

Iгорко починає говорити голосом футбольного коментатора: "Степан вирушає на полювання, тримає фотоапарат напоготовi. Повiї помiчають Степана, вони обертаються, Степан думає, що це вони позують, i налаштовує на них фотоапарат, i тут несподiвано вiн отримує по головi крихiтною сумочкою. Го-о-о-о-ол!!! Степан бiжить вулицями Берна, за ним бiжать, нестримно наближаючись, швейцарськi повiї, як фурiї та гарпiї на картинах великих митцiв, волосся їхнє скуйовджене, очi блищать, штучнi нiгтi чекають на жертву, ось їм удається наблизитись, але Степан пришвидшує свiй бiг. А от вiн гепається, послизнувшись на винятково чистому асфальтi, i тодi сумочки вiдходжують його по головi".

Уранцi Степан мав подряпаний писок i втомлений вигляд. "А я тебе попереджав. Не лiзь їх знiмати, вони уникають публiчностi", - сказав мстивий Iгорко. Степан зiтхнув, з'їв од хвилювання ресторанну булочку й запропонував Iгорковi половину коштiв, видiлених на вiдрядження, за те, щоб Iгорко про цю iсторiю мовчав. Ги-гик. Якраз. "Цих коштiв менi ледь вистачило на один день. Хiба мiг я замовчувати таку чудову iсторiю? Ховати її вiд людства?" Я кажу, що це було б злочином, якби Iгорко сховав таку iсторiю вiд людства. "Па-па, Степане, до завтра", - абсолютно серйозно каже Iгорко, заливаючи в себе останнi грами горiлки. "Все. Спимо", - повiдомляє вiн менi й миттєво засинає. Я ж дивлюся на будильник i розумiю, що забув, як його заводити. "Знаєш, що? - питаюся в будильника. - Ти вже стiльки в мене мешкаєш, що мiг би й сам без моєї допомоги заводитися". Я дивлюся на свої руки. "А ви взагалi - зрадники, як можна забути такi простi речi - не розумiю". З цими словами поринаю в сон.

 

vii)

Коли я виходив з убиральнi, то наштовхнувся на Iгорка в трусах. "Воруши батонами, - не вельми люб'язно промовив вiн до мене. - Не сам удома". Вранцi сперечатися менi не хотiлося, втiм, який це був ранок? Майже дванадцята година. День. "Збирайся хутчiш", - намагається перекричати зливний бачок Iгорко. Я збираюся. "В тебе праска є?" Я кажу, що мусить бути в шафi, Iгорко вiдкриває шафу й випускає Мартiнi. "О! Хто тебе сюди запхнув?" - питається Iгорко в Мартiнi. Але той уже подався до кухнi полювати на харчi, залишенi на столi, але там нiчого немає, це я розумiю з його ображеного нявчання. Я вiдчуваю голод.

"Будемо жерти на роботi, що там iще робити? Поїхали", - Iгорко дуже поквапливий. I злий. "Ти чого такий лютий?" - запитую. Вiн всiдається в машину. "Я коли попиячу добряче, то на ранок завжди такий. Ти на мене не зважай. Не варто". О'кей. Не буду на нього звертати уваги, в машинi ми так само мовчимо, як учора, i менi здається, що ми їдемо до мене, i що я ще не чув усiх цих примарних iсторiй про своїх колег.

На секретарському столi лежить купка паперiв iз притороченими маленькими клаптиками з однаковим написом: "С. В. Коваленку. До виконання.

С. В. Коваленку. До вiдома. С. В. Коваленку. Тримати на контролi." та вiзерунчастим пiдписом. Секретарки немає. (Секретарки Немає - сiм). Я лiзу в її шухляду й миттєво знаходжу коробку

з чаєм у пакетиках. Добре. Електричний чайник також є.

Навiть iз водою, не треба пертися до вбиральнi. Чудово. Я натискаю кнопку й чекаю, завмерши в кутку з чорною чашкою в руках. Я спецiально обрав чорну, щоб не думати, що вона брудна. Чорна i є чорна.

Чай. Мiй органiзм дуже хоче пити. Я роблю ковток i випльовую все на килим. Тому що нiколи не пив чай iз присмаком ковбаси. Це рiдкiсна гидота, ох, i смаки в моєї сучки-секретарки. Я принюхуюся - ковбаса. Я роблю контрольний ковток - i знову все випльовую на пiдлогу. Тiєї самої митi пiсля одноразового постукування у дверi до приймальнi заходить суб'єкт, який тримає папери бiля серця. Вiн представляється: "Едик, помiчник Валерiя Леонiдовича", протягує руку з доглянутими нiгтями i має надзвичайно спокiйний вигляд, наче вiн постiйно бачить людей, якi харкають на килими. Втiм, може, вiн мешкає в такому середовищi або в минулому життi був погоничем верблюдiв.

"Дуже приємно, - кажу я, беру папери. - Це ж менi?" I показую йому на стiлець. Але вiн пiдходить до чайника, принюхується: "Це Христина вчора ввечерi варила, мабуть, сосиски. А може, й пельменi. Вона зустрiчається з охоронцем. Миколою. Таким чорненьким, знаєте? Пiдгодовує хлопця", - каже вiн i тiльки тодi сiдає. "Христина?" - цiкавлюсь я. "Так, Христина. Ваша секретарка". Мене зараз знудить вiд моєї секретарки, вiд Христини, вiд пельменної води, в якiй я намагався заварити Христинин чай, та чорненького Христининого голодного охоронця Миколи. "Вам краще пiти до буфету. А їй скажiть, що настукаєте дядi, якщо вона не вимиє чайника". "Дуже цiнна порада", - риплю зубами я. "Прошу", - чемно вiдповiдає вiн.

Я роздивляюся папери. У прозорiй тецi - сторiнок десять тексту, на маленькому папiрцi надряпано: "Напишiть письмово переклад англiйською. Термiново". Текст називається: "Україна - проблеми орiєнтацiї". Я думаю, що коли вже в країни проблеми з орiєнтацiєю, то що вже казати про її громадян? "Напишiть письмово". Це ж треба так висловлюватися. Усно я тобi напишу, ага. В iншiй тецi - один аркуш. На ньому олiвцем написано таке: "Iноземнi iнвестицiї - проблеми, перспективи, щось таке та ще щось таке". На клаптику синього кольору червона ручка вивела: "С. Коваленко, I. Маляр, В. Крига, С. Богданець. Пiдготувати доповiдь. Доповiсти". "Доповiдь доповiсти". Ай лав Валерiй Леонiдович.

Дзвоник. "Станiслав Владиславович? О третiй нарада у Василя Васильовича. Щодо iнвестицiй. Як пройшло в мiнiстерствi?" Це - Варвара. Я кажу, що в мiнiстерствi було, як завжди. Балаканина. Так мене навчив вiдповiдати Iгорко, поки нас вiз лiфт. "Зрозумiло". Вона поклала слухавку. Мабуть, треба рапортувати рапорт. А на нарадi - радити. Я набираю номер Iгорка, вiдповiдає його секретарка. "А де Iгор?" - питаю я. "Ви телефонуєте в обiдню перерву", - каже ця сволота й кидає слухавку. Принаймнi вона на мiсцi. Iгорева секретарка.

В буфетi я щасливо знаходжу вiльний стiл. Поруч зi мною сидять фарбованi дiвчатка. Симпатичнi, з короткими стильними зачiсками. Схожi на солiстiв росiйської поп-групи "Смеш". Я сьорбаю грибну юшку. Смачно. Дiвчатка розмовляли розмови. Тьху. Здається, я заразився вiд Валерика. Але менi бракувало часу, щоб замислитися над цим, бо я почув, про що говорять дiвчиська.

- Радик твiй - рiдкiсний козел.

- Вони всi козли, не треба його вiдокремлювати, люба.

- Ясна рiч, всi. Але є рiдкiснi козли, типу як iз Червоної книги, тiльки навпаки. Так оце - твiй Радик.

- А чому це вiн мiй, га? Вiн - твiй. Це ти нас познайомила, забулася? Ти ж його знала ранiше, i що, не думала тодi, що вiн козел?

Чи ти знала, що вiн козел i навмисно менi його пiдсунула? Знаєш, якщо це правда, то виходить якось не по-дружньому, Таню.

Iз цим я погоджувався на всi сто.

- А чого це ти обурюєшся? З хворої голови на здорову. Вiн - твiй. Тому що ти з ним спиш. А я його просто знала. А коли чоловiка просто знаєш, а не спиш iз ним, то можеш i не знати, що вiн - козел. Коли ти з чоловiком не спиш, вiн - абсолютно iнший. Узагалi буває, що наче й зовсiм не козел. - Ти сама второпала, що кажеш? У мене питаннячко, до речi, намалювалося. Люба, а чому ти з ним не спала? Ти пiдозрювала, що вiн козел? От скажи менi зараз, сидячи тут, коли ти п'єш зелений чай за мiй рахунок, скажи, ну ж бо, давай-давай.

- Чого це тебе розiбрало? Добре. Я з ним не спала, тому що вiн смердить.

- ???

- Ну, чого вирячилася? Якщо вiн тобi не смердить, це не означає, що вiн нього не смердить. Вiд нього не смердить тiльки по понедiлках, до речi. Вiн, мабуть, у недiлю тiльки миється. Ти не помiчала, нi? Мовчиш? Тобто - не помiчала. Тодi в тебе притуплений нюх. Слухай, а навiщо взагалi ним, козлом, псувати наш iз тобою вiвторок? Пiшов вiн.

- Ти чому менi не сказала, що вiн смердить?

- Слухай, якщо вiн менi, розумiєш, ме-нi, смердить, це ще не означає, що вiн буде смердiти всiм, що вiн тобi смердiтиме.

I ти ж бачиш? Вiн же тобi не смердить. То що, я не права? Слухай, припини це.

- Я - не всi. Могла б менi сказати про це завчасно, поки я ще з ним не спала.

- А що б це змiнило?

- Я б, може, не стала з ним спати.

- То й не спи. Хто тобi заважає?

- Ну, оце ти сказонула, Таню. Ми ж зустрiчаємося з ним, то як це не спати? Зараз, коли ми зустрiчаємося, не спати? Ти роби, як хочеш, люба. Ти ж дивачка в нас. А я так не можу. Коли вже зустрiчаєшся з людиною - то спи!

Я настiльки перейнявся їхньою розмовою, що дуже активно сьорбнув юшки, яка пiдступно прикрасила жирними плямами мою бiлу в тонку сiру смужку сорочку. Дiвчатка дивилися на мене. "Дiвчата, - промовив я до них. - Полюбiть мене заплямованого. Бо бiлого мене кожний зможе полюбити". "Пiшов ти на хрiн", - сказала принципова не-Таня, яка не може не спати з чоловiком, якщо з ним зустрiчається. До речi, я схвалюю її принцип. Але якi ж у наш час жiнки стали язикатi.

А ще я подумав, скiльки разiв на день мене i тих, хто поруч, i тих, хто далеко, шлють на цей хрiн? Як цей орган узагалi витримує такий наплив люду. Це ж кожного дня: iдуть, iдуть, iдуть. Нескiнченна черга. Бiльша, нiж на сповiдь до канадiйської церкви напередоднi Великодня. Нiякого спокою. Хто це здатний витримати? А ще дуже цiкаво: чий вiн? Чий вiн, цей хрiн?

Свої великi думи я продовжував думати ("Думи думати" - все правильно!), прямуючи на нараду. Я прийшов туди першим. Хоча бiля конференцiйної зали крутились якiсь сумнiвнi та похапливi типчики. Як виявилося, то були банкiри. Частiш їх треба по телебаченню показувати, я хочу сказати, щоб люди бачили, КОМУ вони вiддають свою грошву.

Усе розпочалося, щойно зайшов Василь Васильович. Обличчя всiх присутнiх водночас перетворилися на обличчя людей, котрi думають щоками. Вася розпочав нудний спiч. Якщо ви хочете, щоб я переказав вам, про що воно було, навiть не сподiвайтеся. Я спостерiгав за тим, наскiльки швидко люди вип'ють усю мiнеральну та солодку воду. Дуже швидко. Треба iншим разом знайти собi напарника i влаштувати тоталiзатор. Я б поставив на Варвару, вона - спритна жiночка. Набурмосена така. Iндичка з блокнотом, ручка напоготовi. Слухає свого Васятка. Я взагалi-то так думаю: "Коли iм'я тобi - Вася, на фiг прiзвисько тобi?"

Озираюся на банкiрiв, одне обличчя менi здається знайомим, я починаю порпатись у спогадах, i нарештi згадую, що бачу нiкого iншого, як Стерна Геральда Генрiховича. Рiдкiсного козла. Моя колишня секретарка, не та, яка "Секретарки Немає - вiсiм", що варить ковбаси в моєму чайнику, а секретарка з того, ситого життя, колись працювала в цього монструозного монстра, i це саме вона розповiдала менi

iсторiю про великого банкiра Геральда Стерна, або що з людьми робить уринотерапiя

Квiтень запалював бузковi пуп'янки. Стерн уже тодi був монстром. Iнодi (а може, й завжди?) монстри очолюють правлiння банкiв. Щоранку вiн стояв у вузькому проходi коридору й зустрiчав спiвробiтникiв важким поглядом. "Щось ви мене дратуєте", - замрiяно, навiть украдливо казав вiн i рiзко бумкав по вiдремонтованiй пiд Європу стiнцi своєю великою рукою, на пальцях якої зiйшли невiдомо ким посiянi рудi звивистi проростi. Пiсля того, як ви почули на свою адресу таке вишукане зауваження, наступного ранку на роботу можна було не виходити. Вас було звiльнено. Бачите, як просто? Простiше навiть, нiж оформити розлучення в країнах арабського свiту.

Там хоч тричi проголошують: "Ти менi не дружина", а тут i одного разу цiлком досить.

Найулюбленiшим висловом пана Стерна було таке: "Як я ненавиджу людей. Тупi виродки. Хто заслуговує на повагу? Бiл Гейтс та кiлька моїх однодумцiв". Однодумцями Стерна були люди, котрi навернулись у вiру зцiлення за допомогою уринотерапiї. Знаєте, у принципi, що це? Це коли ти задля здоров'я i бадьоростi щодня вживаєш власну сечу. П'єш, наприклад, втираєш у волосся, використовуєш замiсть пекiнського соусу й таке iнше. Ще можна вживати сечу малюка, звертатися по допомогу до молодих мамусь-сусiдок.

Якщо хтось iз спiвробiтникiв Стерна хворiв, той починав хвилюватися, звiсно, не за людину, цього ще бракувало, а за показники. Людина захворiла, а раптом показники знизяться? Якщо ти вже мусиш утримувати ледарiв, платити їм заробiтну платню, то треба, щоб це були здоровi ледарi. Тобi не поталанило, ти захворiв. Про це ти мусив повiдомити Стерна особисто. Iнакше й бути не могло. Вiн давав хворому турботливо вiдксерокопiйований матерiал "Уринотерапiя. Забудь про хвороби!" i тихо додавав: "Потiм поговоримо докладнiше. I не забувайте вести щоденник, як проходить лiкування". У деяких людей траплялися зриви прямо на роздiлi "Випаровування".

З людьми Стерн спiлкувався приблизно так. "Що? Йди геть звiдси.

Щоб я тебе не бачив". "Так. Сварка у вас? Сваритесь цiлими днями або iржете. Нiчого бiльше не робите. А показники? Чого я маю вам обом платити? Банк вас обох не витримає. Шуруй звiдсiля".

Одного разу до Стерна прийшли важливi партнери, серед яких був мiй тесть, котрий був начуваний про Геральда Генрiховича. Вiн багато чого знав, мiй тесть, бо надавав перевагу розгорнутим вiдомостям про людину. Нiчим не гребував. Отже, йому було вiдомо про уринотерапiю. Iшла нарада, у Стерна була звичка низько схилятися до того, з ким вiн розмовляв. Майбутнi партнери сахалися вiд нього, як вiд прокаженого. Мiй тесть навiть притримував Стерна рукою, що страшенно тому не подобалося. А один невiдривно дивився йому в рота i кривив мармизу. "Та що це в бiса таке? Чого вони так поводяться, якого дiдька така напруга?"

Непомiтно, але настав час для апофеозу. Стерн викликав секретарку, яку попросив принести вина: "Вiзьми в моєму барi". Секретарку вiн вважав менш корисною за килимок пiд комп'ютерною мишею. "Килимку я не зобов'язаний платити", - мабуть, так розмiрковував Стерн. "Якому надаєте перевагу, - вiн був сама ввiчливiсть. - Червоному чи бiлому?" "Червоному!" - нервово й рiшуче промовили майбутнi партнери. "Iч який, старий хрiн. Нема дурних пити твоє бiле. Може, там у тебе оздоровча сеча? Слухай, доцю, а ти мила склянки з "Ферi"? Бо невiдомо, що вiн туди ллє", - гигикнув Iгор Григорович, це був перший казус. Iще два подiбних, i для Iгора Григоровича тестем було накладено зась на проведення переговорiв i присутнiсть на них.

Стерн подумав, що в усьому винна секретарка, в якої мовне нетримання.

Свiт наповнений усiлякими напiвдурками, якi не розумiються на медицинi.

Як можна розповiдати цим непiдготовленим iдiотам про такi святi речi?

Де їм зрозумiти, телепням, що вони вбивають власну печiнку антибiотиками та провокують собi виразку пiдступним аспiрином, що постiйно вживають лiки-вбивцi? Ця публiка приречена на вимирання. "Умреш, старий паскуднику, вiд ношпи", - сказав Стерн на адресу Iгоря Григоровича. Вiдтак переговори було зiрвано, Стерн перебував у не найкращому настрої. Секретарку було звiльнено. Того ж дня її було влаштовано моєю секретаркою. "Треба захищати своїх", - так любить говорити мiй тесть. Як там вона, солодкоголоса Маринка?..

Цiкавий жарт - життя. От Стерн мене не знає. Тобто якщо нагадати йому про тестя, а особливо про Iгоря Григоровича, то вiн зрозумiє, хто я є. А я знаю навiть про його вподобання. Смiшно, еге ж? А чого вони тут усi зiбралися, банкiри? Вичiкують на вигiднi контракти та забезпечення державних кредитiв? О, ти, пане Стерн, у прольотi.

Це я тобi обiцяю, мерзотник ти й гад. Бо поводься чемно. Земля кругла, в цьому легко можна переконатися: той, за ким ти щосили женешся, щоб навiшати йому пенделiв, раптом опиняється за твоєю спиною, i вже тобi слiд пришвидшити ходу, змитися вiд його влучних нiг.

Васятко завершує свою промову. Нiхто, крiм нього, не говорив, а воду тим часом випито. "Щось у горлi деренчить, треба горло промочить". Яка була нарада - моноспектакль, блiн. Васятко п'є воду, тодi каже: "Щоб нiхто потiм не дорiкав, бо не варто. До чого тут мiлiцiя, коли грiм порося вбив". Це був жарт. Я це зрозумiв, бо побачив, що Варвара смiється. Васятко на неї дивиться, як на королеву Шантеклера. Почуття, блiн.

До Варвари схиляється банкiр. "А що тут смiшного?" - питає цей приємний хлопець. Вона повторює фразу Василя про порося та грiм, не забуває й про мiлiцiю, яка тут нi до чого. Банкiр здвигає плечима: "А що тут смiшного?" Варвара двома вказiвними пальцями притискує собi рота, який мабуть, округлює в такий спосiб, витирає помаду, що збилась на краях вуст. Вона повертається до банкiра й каже: "Не смiшно? Тодi, мабуть, у вас немає почуття гумору. Або моє почуття гумору занадто вишукане. Зрозумiло?" Браво, Варваро! Так його, так! Нiчого подiбного я ще не чув.

У власнiй приймальнi я знаходжу Вiкторiю та Iгорка, вони вчитуються

в доповiдь про проблеми України з орiєнтацiю, яку я не переклав. У змучених алкоголем руках Iгоря тремтить маленький папiрець "Iноземнi iнвестицiї: проблеми, перешкоди, щось таке та ще щось таке". "О! Нарештi! - радiє менi Iгорко. - Що було корисного на нарадi?" "Балаканина", - шаблонно вiдповiдаю я. Iгорко впiзнає власний штамп. "Це гiвно нам на всiх розписано. Чого ти не попросив секретарку, щоб вона зробила копiї та рознесла нам?" (Ха! Секретарки Немає - дев'ять). "Її десь немає, а я був на нарадi", - кажу я Вiкторiї, котра примружилась, тому нагадує якогось хижака. Буде ще мене ця стриптизерка недороблена страхати.

"Краще скажiть менi, що малося на увазi пiд "щось таке", я вже не говорю про "ще щось таке". Ти ж у нас, дорогенька, експерт, знавець iдей Валерiя Леонiдовича, то поясни нам, що воно хоче. Може, знову простата?" Я злий. Iгорко кривить рота. Вiка незворушна, поглядає на Iгорка. "Ага. Хлопчики попили вчора горiлочки, так? Чоловiча дружба й усе таке iнше? Ой, я не можу". Вона сидить на столi, ворушить ногами, i дивиться на нас, як на побитих собак. Дзвiнок. "Станiславе?" Це - Степан. "Я можу до вас зайти, телефонував Валерiй Леонiдович, питається про якусь доповiдь. Вам є що сказати з цього приводу?" Степан до всiх звертається на "ви". Про всяк випадок. Ми ж пам'ятаємо, що земля - кругла.

Вiн читає папiрець хвилин п'ять. От вiн гальмуватий. Потiм вiдкладає на край столу. "Так. Ясно. Про проблеми писатиме Станiслав, про перспективи, мабуть, Iгор. Тому робимо так. Про правове забезпечення писатиму я. А Вiкторiя буде писати про громадську думку. Вiн переписує назву собi в блокнотик. Хто, цiкаво, його, такого розумника, вдарив дзьобом по головi, коли вiн зiбрався фотографувати швейцарських повiй? Неймовiрно. "Чекай, то що буде "щось таке", а що - "ще щось таке?" "Потiм пiдставимо. Головне, щоб було видно тiло. Вдягати будемо потiм". "Фельбанки з мене", - каже Вiкторiя. "А з мене, як завжди, моднi запозичення та тенденцiї", - каже Iгорко. Вони говорять однiєю мовою. Я ж думаю, де подiлося моє кляте воно. Поставило мене на випробувальний термiн, а саме кудись утекло. А доглядати мене хто буде? Навiть на чортiв не можна покластися. "Проблеми. Угу. Чудово", - кажу я i йду до свого кабiнету.

До кiнця робочого дня займаюся перекладом. Я що, москалик? Наймався їм за таку мiзерну заробiтну платню гарувати тут зранку до вечора перекладачем? В України проблеми з орiєнтацiєю, а в мене - з мовою Валерiя. Не розумiю, як може людина, котра все ж таки закiнчила вуз, так висловлюватися? Я хочу кави, але секретарки немає. Може, надряпати про неї доповiдну? На iм'я її недолугого дядечка. Ненавиджу всiх. Гуртом. Ненавиджу.

Входить Iгорко. "В'язнеш, братан? У великих i дуже великих проблемах малих i дуже малих iноземних iнвестицiй?" "Я ще не брався до проблем iноземних iнвестицiй. Пишу тут про проблеми орiєнтацiї України. Я що, взагалi, фахiвець iз проблем?" "Та, нi, заспокойся. Ти - мiжнародник. Крутелик! Ми це знаємо, ага. Але що це означає в наших умовах? Це означає постiйно працювати перекладачем, а також писати лайно на загальнi теми". "Ти чого припхався? - огризаюсь я. - Не займай мене, Iгоре". "У принципi я прийшов тобi допомогти. Тобi, жертвi великого бiзнесу та родинних iнтересiв". Я напружуюся: "Давай. Спробуй". Намагаюся вiдкинутися на спинку свого офiсного стiльця, та б'юся головою об стелаж. "Ти знаєш, я хочу, щоб ти на мене реагував трохи спокiйнiше. Всi ми в одному човнi, i треба щоб хтось був капiтаном. Вiдомо, що всi ми чекаємо на пiдвищення. Рiзке пiдвищення, iнакше навiщо нам просирати тут свої молодi роки? Тепер - що нам треба? Цей човен довго не пливтиме, тому нам треба все встигнути зробити. Хто першим тiкає з пошкодженого човна? Пацючки. I ми з тобою маємо обрати пацючкiв, зрозумiло? I я пропоную, щоб пацючками були Вiкуся-ногуся та Степан-баран.

Як, нiчого план?" Вiн хоче, щоб я був спiльником. "А потiм?" - питаюсь я. "Потiм" буде потiм, якщо буде. Головне, щоб було, чи не так? Про "потiм" ми подумаємо завтра", - промовляє мудрий Iгорко, український Скарлет О'Хара.

"Ти знаєш щось про метод компiляцiї? Ним зазвичай користуються скороспеченi кандидати наук". Iгорко пiдморгує. Мабуть, когось має на увазi. Я знаю про цей метод, я ж був студентом. "Тодi все просто. Залазиш на "Google", що знає все про усiх. Задаєш слово для пошуку, от давай, друкуй: "iноземнi iнвестицiї". Так. Пiшло дiло. От бачиш, скiльки представникiв людства цiкавилося цiєю проблемою, ти тiльки подиви! А скiльки вони налабали. Скiльки сторiнок, скiльки доповiдей, скiльки думок. Вiдкрий кiлька з них та повитягуй свої проблеми. От i все". "Тут усi таке роблять?" "Як тобi сказати", - посмiхається Iгорко. "Добре, з цим я впораюся. Що далi?" "А далi ще простiше. Вiддаси секретарцi". Це менi каже мiй спiльник Iгорко.

"З секретаркою в мене проблеми", - натомiсть кажу я

(Секретарки немає - десять). "З Христинкою? Дивно. Я її взагалi днями не бачу, а в тебе вже з нею проблеми. Ти часом не суперконфлiктна людина?" Я пояснюю, що теж її не бачу днями. I що це i є моя проблема. "Знаєш, iнодi краще декого не бачити. Повiр менi на слово", - заспокоює мене Iгорко. "Залишай матерiали на столi, Едик забере для Вiкторiї. Вона цього разу зводитиме. Хоча знай на майбутнє, що бути мiжнародником у наших умовах означає, крiм усього iншого, ще й зводити всi тупi папери та перетворювати їх, ахалай-махалай, на один величезний тупезний папiр". Перед тим, як залишили мене в обiймах тяжкої працi, Iгорко проголошує: "В муках народжуватимеш ти папери свої". Вiн хрестить мене. "Амiнь". Блазень. Хоча воно б посмiялося.

Вдома я бачу його. Не минуло й року. "Де ти було?" - кидаюся левом на нього. "Чекай, чекай. Що за допит? Ми хiба одруженi? - воно перебуває в грайливому настрої. - То як справи?" Я кажу, що втомився й менi не до балачок. "Спати хочу. В мене робоче отруєння". Воно гигоче. "То спи. Я й так про все знаю. Просто скучив, думав почути твiй голос". Я злюся. "Скооперувався з Iгорком? Непогано для першого етапу. Вiдразу тобi скажу, що похитнути позицiї Вiкторiї вам буде важкувато. Ви ж не розумiєтеся на масажi простати? А спробувати "зробити" Степана можна. Схвалюю".

Дзвiнок. "Стас? Завтра вирушаєш до Запорiжжя". "Це ще навiщо?" - нахабно питаю я, бо лiмiт мого терпiння щодо Валерiя Леонiдовича (а це якраз вiн) на сьогоднi вичерпано. Лiмiт у Валерiя щодо мене був необмежений. "Будеш брати участь у церемонiї вiдкриття Алеї героїв". "Нiсенiтниця якась", - промайнуло в моїй стомленiй головi. "Зараз вiдривай вiд крiсла дупу, прямуй до бухгалтерiї, поки вони там сидять, вiзьмеш грошi на представницькi витрати, купиш їм належний подарунок". "Кому? Героям?" - запитую. "Це не твоя справа, "кому". Тим, кому треба", - вiдповiдає Валерiй. Трохи роздратовано. Мабуть, я помилявся щодо меж його лiмiту. "Слухайте, а чого ви мене, фахiвця з мiжнародних питань, пхаєте їхати до українського мiста? Запорiжжя вам - це що, Захiдна чи Центральна Європа?" "Запорiжжя - це дупа, синку. I ти туди завтра вранцi вирушаєш, чорт тебе забирай". Воно гигоче, пiдслуховує.

 

viii)

От скажiть менi, це нормально - бути присутнiм на церемонiї вiдкриття алеї героїв о сьомiй годинi ранку? Сюрреалiзм. Алея героїв. ХХI сторiччя. Сьома година ранку. Урядова делегацiя з вашим покiрним слугою в'їжджає на територiю Запорiжжя. З мигалками, як дорослi. З виттям сирен, як належить. Можу собi уявити, як нас матюкали мешканцi цього чудового мiста. От щоб ви подумали, якби вам сказали, що ви маєте бути присутнiм на вiдкриттi алеї героїв у Запорiжжi? Що, язика проковтнули? А я подумав про вiйну. Бо в мого поколiння коли й були герої, то це - Вiктор Цой, Майк Науменко та герої Великої Вiтчизняної вiйни, їх бiльше.

Я думав: якi молодцi запорожцi. Заклали цiлу алею героїв (як воно звучить, вiдчуваєте?), навiть не одного, а купу героїв заклали. Мабуть, на честь рiчницi перемоги наших над нiмецько-фашистськими загарбниками! Супер! Пам'ять поколiнь i таке iнше. Я ще вчора цим перейнявся, коли думав про подарунок. Сувенiр, блiн. От що ти в цьому випадку будеш дарувати? Гуцульський нiж, вишиванку, полтавського рушника, портрет Тараса Григоровича, тарiлку, завбiльшки як телевiзiйна супутникова антена з зображенням столицi? А от i нi. Не вгадали. Я розмiрковував так. Вiдкривається алея героїв. Що вздовж алеї має бути? Дерева!

Як я намучився. Спочатку знайшов координати теплиць, що перебували на балансi нашої установи, потiм поговорив iз черговим, який сказав, щоб я пiшов за вiдомою адресою, та цим змусив мене шукати телефон свого керiвника. Тут було простiше, тому що я назвав iм'я нашого "Лаура Балаура". "Валерiй Леонiдович!" - ось що я йому сказав. Iнодi добре мати за керiвника таке вiдоме страховисько. Мене зустрiв черговий, який знову висловив незадоволення з приводу моєї майже нiчної появи. Iм'я Валерiя Леонiдовича йому нi про що не казало. Правильно, такi iмена бiльш вiдомi дрiбним керiвничкам, нiж рядовим робiтникам. Але тут я отримав, що хотiв. Чудовий маленький каштанчик. Менi здається, то була генiальна iдея. Вiд Києва - алеї героїв Запорiжжя - каштанчик. Втiлення символiзму.

Ще в машинi мене запитав заступник мiнiстра (якого мiнiстерства - невiдомо. Не панська це справа, представлятися. А я ще не вiдчував себе холопом настiльки, щоб усiх знати): "Ти вiд Валерiя? Ти щось придбав вiд нас алеї героїв?" Дожилися. Кожен заступник мiнiстра тепер буде менi тикати. Ох. "Купив", - сказав я, показуючи на пакунок, що лежить пiд моїми ногами. Пакунок виглядає так, наче в нього запаковано мертвяка-дистрофiка. "Що це?" Мабуть, не одному менi пакунок на це схожий. "Каштанчик". "Каштанчик? - посмiхається заступник мiнiстра. - Чудово. Просто чудово. Каштанчик". Заступник мiнiстра мною задоволений. Я задоволений собою та каштанчиком. Якби зараз було трохи пiзнiше, на годинку-другу, нiж сьома година ранку, життя б мене цiлком влаштовувало.

Аж ось ми вилазимо з машин. I вiдразу нашi носи тикають в запашнi хлiбини, такi твердi, що вiдразу зрозумiло: цi хлiбини для тикання носом дорогих гостей, а не для того, щоб їх їсти. Дiвчатка в червоних черевичках та квiтучих вiночках - мрiя схибнутої бджоли - щиро посмiхаються, вклоняються. Аякже - тримайсь, село, столиця припхалася. Дiвчатам довелося фарбуватися о шостiй ранку. Не помилюсь, якщо вони думають, що ми - козли. Iнакше кажучи: "Козли зi столицi - уклiн вам та паляниця!" Хтось iз них розсипав сiль. Довклонялася. От довiриш щось робити незграбнiй дурепi, матимеш потiм сварку. Розсипана сiль - до сварки. Якщо хто не знає. А от протиотрути я не знаю. Спробуйте, втiм, сказати: "Куди сiль - туди сварки й бiль". Я про всяк випадок таке кажу. Не завадить. Тобто гiрше не буде.

Маю ще чим iз вами подiлитися. Зазвичай на цих паляницях є сплетенi з тiста колоски. Так от. Нiколи не намагайтеся їх вкусити. Колись, дуже давно, в моєму життi з тестем, ми поперлись як видатнi бiзнесмени у складi урядової делегацiї до Полтави, де нам так само винесли (в мене таке враження, що й тi самi) паляницi. Я тодi не знав, що колоски роблять пiдступнi люди, тому вп'явся зубами. Все. Одного зуба втратив. То я вас попередив.

Пiсля дiвчат, солi та паляниць пiд закостюмленi руки нас хапає мiсцеве керiвництво (борони Боже, i ти, дiдьку, ав не хапай).

Це справжнє випробування. Вiд керiвництва смердить учорашньою горiлкою та ранковою цибулиною. Надихає вас така перспектива спiлкування? Керiвництво тягне нас, шепотить про проблеми, про успiхи, витягує на дорогу з каменюк. Це, мабуть, алея героїв. Подивимося. Неподалiк можна помiтити плиту. Могильну, чи що воно? "Це - алея героїв", - гордо проголошує мiсцеве керiвництво. I я розумiю, що садити мiй каштанчик нема куди. Поки що це розумiю тiльки я. Та ще особа з протокольного вiддiлу, яка задоволено потирає рученята, авжеж, бо за подарунок вiдповiдали не вони. Протокольна особа теж мiжнародник.

I менi її, особу, шкода. Бо я вже обiзнаний iз клятими умовами працi мiжнародникiв.

Мiсцеве керiвництво тягне нас до плити. Ми стоїмо бiля неї, мнемося. Багато хто зрозумiв, що ми пролiтаємо зi столичним подарунком. Не цього вiд нас чекали, ой, не цього. Я роблю вигляд, що мене все це стосується щонайменше. Тим часом на щось натягують червону стрiчку, в руки заступника мiнiстра якась спритна дiвчина вкладає ножицi. Заступник мiнiстра трохи розгублений, але наближається до стрiчки. Вiн розрiзає її, i вiдразу, наче оркестр, якому диригент вiдмахує, починає говорити пузате головне мiсцеве керiвництво.

Воно говорить: "Шановнi товаришi, шановне панство! Сьогоднi ми присутнi е-е-е-е на значущiй для всього мiста подiї: е-е-е-е-е вiдкриттi нашої алеї, бл, наших, бл, героїв. Ви, шановнi столичнi гостi, е-е-е-е зара станете на плиту, яка ще не охолонула е-е-е-е пiсля робiтника, бл, який, бл, не спав протягом всiєї темної ночi, намагаючись…"

Почалося. I всi ми будемо говорити належнi фрази, завдовжки як стрiчка на похоронному вiнку. Я вiдлетiв у iншi свiти. Я став думати про плиту, що ще не охолонула пiсля робiтника. А робiтник? Вiн iще не охолов? Захотiлося плакати. Я справдi дуже сентиментальний. Але вже говорить хтось iнший. Каже, що час пiти до центральної композицiї. Це вiн має на увазi величезну плиту, яку можна побачити в кiнцi алеї героїв. Наближаємося. Бачу: справдi, плита. Могильна каменюка. Точно така, як на Байковому цвинтарi поруч iз могилою мого дiдуся. Нею причавили останки якогось партiйного бонзи. Родичi та близькi грошви не пожалiли, встановили таку величезну каменюку, щоб не встав небiжчик.

На запорiзькiй плитi написано: "Слава героям мiста, директору "Моторсiч" (праворуч) та директору "Запорiзького алюмiнiєвого заводу" (лiворуч). Як це зворушливо. Я не знаю, хто i як, але я, грiшним дiлом, подумав, що пацанiв мочканули. А що? Я вже подумки склав промову. Щось таке-о: "На кого залишили мiсто, соколенята? Яка ж тварюка пред'яву вам пред'явила (пред'явити пред'яву - все нормально!)? Чому мовчить мiсцева преса? Про чеченських та палестинських терористiв вони пишуть, про те, як мочать росiйських губернаторiв, вони пишуть, а про своїх замовчують? Що, в нас нiкого не вбивають? I на це ми не здатнi, своїх героїв замочити? Чого не пишуть про синiв Вiтчизни, наче їх немає"? Ось тут я погарячкував. Їх же й справдi немає. У фiзiологiчному сенсi.

Дозвольте продовжувати, подумки. "У смертi всi рiвнi! Всi! Навiть горбунiв - i тих виправляє могила…" На цьому мiсцi я уявив, як було б доречно презентувати каштанчика. Якось знайшли б йому належне мiсце. У головах геройських небiжчикiв. Аж тут лунає тихий, сумний голос заступника мiнiстра, котрий повiрити не може, кiлька разiв перечитує iм'я героїв. "Сашок, Толян", - шепоче вiн. "Разом полювали", - тихо вiдгукається хтось невiдомий позаду мене. "Коли це трапилося?" - розпачливо питає вiн. Добре, що це промовив не я. Правильно, не треба поспiшати, лiзти поперед керiвництва. Як казала моя бабуся, розповiдаючи менi казочку: "Не треба "ку-ку", поки не "гав-гав". Тобто спочатку думай, а потiм лiзь iз дебiлкуватими запитаннями, може, хтось знайдеться бiльш нетерплячий, вилiзе. А ми цього разу в дамках. Хо-хо.

Головне мiсцеве керiвництво з усiх бокiв смердить цибулею, мабуть, нервується. I обережно починає зондувати рунт. Добре бути мiсцевим керiвництвом, легко прикидатися тупуватим провiнцiйним дядьком, ми, мовляв, маленькi люди, "унiверситетiв не канчалi", ага. "Вибачте, не зрозумiли ми. Що коли? Коли алею заклали?" Заступник мiнiстра мовчить, полiрує верхньою губою нижню. Його помiчник, який, на вiдмiну вiд шефа, менi представився, Єгор - вiдразу просiк, що подумав шеф. Вiн пролiзає до головного мiсцевого керiвництва, кривить носа, але пояснює йому, що пан заступник мiнiстра зрозумiв усе це так, що директори - померли. "Що з ними сталося"? - питає Єгор. Його запитання в тишi прорiзає повiтря.

"А що? - запитує головне мiсцеве керiвництво. - Десь є. Працюють. Або сплять. А що? Мають право! Множать славу регiону! Аякже! Хто ж iще? Хто ж це отут? Це ж i алея - їм, нашим героям! Щоб увiчнити! Щоб знали! Щоб молилися на тих, хто роботу дає! ВВП зроста тiльки завдяки їм". На цiй помпезнiй нотi головне мiсцеве керiвництво завершує свою промову. Незважаючи на його простецький вигляд та слова, головне мiсцеве керiвництво зрозумiло, що десь дало маху. Тому швидко змiнило тему. "А це-о, треба, ресторан, щоб це-о, щоб як в людей, те-о…" "Це-о, те-о. Тьху-о". "Китайоза", - це знову був Єгор.

Ви часто жерете горiлку о 8:30 ранку, га? Отож бо й воно. Нас завели та всадовили. Тодi ж до мене продерся Єгор. "Слухай, Сам сказав, щоб саме ти дарував їм нашого каштана, i хай вони роблять iз ним, що хочуть. На дрова, на що завгодно. Ти ж розумiєш, сам вiн iз таким подарунком вилазити не буде. Недоречно якось. Крiм того, вiн почувається зараз, як пiсля похорону друзiв. Якi ж козли навкруги. Про все треба дбати самому". Скаржиться вiн менi. Наче я про це не знаю.

Почалися тости. Про нас, про столицю, про регiон, про крайову славу, про героїв, про керiвництво держави (стiйма, наче проголошено: "За жiнок". Утiм, на мiй неупереджений погляд, керiвництво держави - тi ще суки). Дехто вже наблизив обличчя до салатiв. Єгор почав робити знаки. Ага. Треба проголошувати тост iз подарунком. Вони ж, мабуть, дивуються, всi цi люди, де ж це наш подаруночок?

Я полiз пiд стiл. Майже знудило. Дiстав каштанчик iз пакунка. Випростався. Став в агiтацiйно-плакатну позу видатного трибуна Володi Маяковського й виголосив таке:

"Каштан сягне аж до обрiю!

Символiзує Київ-мрiю!

На листi вiд дощу засяє блиск

I вкриє листям осiнь обелiск!"

Одного разу я вирiшив поговорити з воронням. Воно сидiло при дорозi. Я на нього каркнув, воно на мене. Я на нього ще гучнiше. А воно на мене. Я руки розвiв у боки i знову каркнув. I воно робить те саме. Я його вилаяв, i воно мене вилаяло. А потiм я побачив, як на мене дивиться жiночка, що вигулювала абрикосового пуделя, чоловiк, що валявся п'яний на травi, та хлопчики, якi йшли до школи, а їхнi рюкзаки тягнули їх додому, - всi вони офiгiли. Як зараз офiгiли тi, хто сидiв за цим столом. Бурхливi оплески? Так навiть Каденюка, першого космонавта України (якщо хто не в курсi), не вiтали!

На прохання головного мiсцевого керiвництва, вiд якого смердiло цибулею та горiлкою ще вiдчутнiше, нiж уранцi, але менi було все одно, бо коли в головi - горiлка, а в ротi побувала салатова цибулька, нюх притуплюється, я написав цього вiрша на серветцi. Я пишався собою. Це ж треба все так ув'язати. I каштан тобi, i Київ, i мрiї, i листя, i обелiск! Мене почали цiлувати. Цiлувати, уявляєте? Мене, запорiжцi, о дев'ятiй годинi ранку. П'яного. Це ж слайди мрiй дитинства мого. Правда, в дитинствi, ще й о дев'ятiй ранку, я не пиячив. Заступник мiнiстра скривив губи вбiк. Мабуть, так вони посмiхаються.

Був день, дехто переглядав салатовi сни, дехто зустрiв своїх друзiв, справжнiх героїв Запорiзького епосу, i згадував минулi часи, а я гуляв алеєю героїв. Чи вiдчував я тодi героєм себе? Мабуть, так. Я думаю, що й ви вiдчували б. Мiй млявий вiд сонця та спиртного стан спрямовував мої думки на лiричну тему, на галявинi пiпчилися два коти, голуб застиг iз гiлкою в дзьобi, повiтря несло веснянi пахощi, в носi щось дряпало, нив пах, дуже кортiло сексу. Так, i хто дасть трохи сексу героєвi? Зрозумiло. Ушиваюся геть.

На роботi мене зустрiчали таємничi погляди, з чого я зробив висновок, що багатьом людям вiдомо про мою запорiзьку пригоду. На столi в приймальнi лежав аркуш паперу формату А-4 з величезним вiдбитком чоловiчої ноги. От iще одна невеличка деталька про Миколу - Охоронця, що Має Мою Секретарку (Секретарки Немає - одинадцять), розмiр ноги - 44. Суко, чого ти тупцюєш на моєму столi? Що ти тут охороняєш, вурдалако у формi? Над столом загадково блимала лампа. Пiдморгувала менi, наче жiнка, якiй є що приховувати. "Знаю я твою таємницю, дурепо, тебе вкрутив цей козел, замацав оно все твоє крихке тiльце…"

"Приємно спiлкуємося?" - почув я голос вiд дверей. З них стирчала сива доглянута голова Геннадiя Євгеновича, радника з мiжнародних питань когось iз тутешнього крутого керiвництва. Як менi сказав Iгорко: "Цей схибнутий на французьких винах довб у бiлому шарфику в будь-який сезон, хоч як це паскудно, - твiй куратор". Вiка вiдгукувалася про Геннадiя Євгеновича наступним чином: "Геннадiй? Ну, не знаю, такий причесаний, доглянутий, гладенький. Здається, що навiть член у нього солодкий як льодяник, i що вiн сам його собi смокче, бо жлобиться з кимось дiлитися". Добре, що в той момент, коли вона промовляла свою тезу, я нiчого не пив i не їв.

"Начуваний, начуваний про твою поїздку. Молодець!" Геннадiй Євгенович улiз до приймальнi. Високий худорлявий красень. "Кажуть, ти далеко пiдеш, хлопче. Ще пару таких вчинкiв, i матимеш майже все, що можна тут мати. Дотепнiсть - важливий чинник для успiху". "А з ким це ти тут розмовляв? Я, грiшним дiлом, подумав, що з секретаркою, але…" Вiн вочевидь чекав на мою реакцiю. "Це я розмiрковував уголос. Про, ну, знаєте, про… iнвестицiйний клiмат". "Юначе, на роботi говорити про роботу - величезна вульгарщина. Пропоную пiти до буфету, там завезли новi iнкерманськi вина, не можу сказати, що смак неповторний, але, як на обiд, згодиться".

I ми пiшли до буфету. Геннадiй Євгенович щось натхненно розповiдав, притримував дверi жiнкам, щасливо їм усмiхався й навiть поцiлував руку скаженiй Наталi Петрiвнi (борони Боже торкатися цiєї скорпiоншi з вiддiлу контролю). Вiн розповiдав менi про свою поїздку до Францiї й сам себе постiйно перебивав нескiнченними: "О, як я радий вас бачити", "Iнно Василiвно, з минулим святом, то я до вас сьогоднi зайду? Яка ж ви шарманна жiнка", "Катерино Iванiвно, з днем янгола вас, дорогенька!", "Оленько, сподiваюся, що менi буде дозволено сказати вам, яка ви сьогоднi гарнюня?" Мене почало нудити. Можливо, все це я сприймав би якось iнакше, якби менi не розповiли…

iсторiю про Геннадiя Євгеновича та Нателлу Кирилiвну, або про те, як важко iнколи вiдрiзнити гiвно вiд шоколадок

Нателла Кирилiвна була легендою нашої установи. Звiсно, для створення та поширення легенди потрiбен неабиякий час. Тому в солiдному вiцi Нателли Кирилiвни сумнiватися не доводилося, хоча вона була струнка й доволi приємна дама. Нiхто взагалi не знав, що було первинним: наша установа чи Нателла Кирилiвна. Нiхто точно не знав, хто кого породив i хто був чиїм символом.

Педантична, зiбрана, вiчний редактор, котрiй довiряли тексти найвидатнiших керiвникiв, керманичiв, ватажкiв. Скiльки лайна вона вичитала за своє життя, ви собi навiть уявити не можете (я б точно втратив здоровий глузд i став аншлагiвцем, академiком смiху, одеським джентльменом або навiть членом клубу смiху). Вона вивiряла кожен текст. Роками.

Жодна описка, помилка чи навiть натяк на помилку не проходили повз її увагу. Суворi й вибагливi очi головного редактора. Очi, котрi такого набачилися за своє життя, що годi й помiтити в них слабкiсть i поблажливе ставлення до людства.

"Тi, хто не вмiє висловлюватися й писати рiдною мовою, обов'язково зазнають ганьби, коли намагатимуться опанувати iноземну", - говорила Нателла Кирилiвна, як завжди, озброєна червоним маркером, виправляючи помилки в однiй газетi державного значення (не будемо тут ганьбити чеснi iмена спiвробiтникiв цiєї газети, як i всiх iнших людей, причетних до появи перiодичних видань, книжок, брошур, iнструкцiй, нормативних актiв, некрологiв та поздоровлень i всього такого iншого. Бо задовольнити вибагливiсть Нателли Кирилiвни досi не вдавалося нiкому).

"Редактор, який не носить окуляри - це безвiдповiдальна, безграмотна, ледача й незiбрана особа, котрiй не можна доручити перевiряти навiть напис на туалетному паперi!" - так обожнювала висловлюватися Нателла Кирилiвна (до речi, якщо ви забули, то я нагадаю: Нателла Кирилiвна мала б шалений успiх у гостях у Олексiя та… Правильно! Полiни).

Що ж любила Нателла Кирилiвна? О, вона любила трiйцю. По-перше, - українську мову. I, як наслiдок, - свою редакторську роботу, роботу санiтара лiтератури! Роботу маленького мурашки, без якого загине лiтературний лiс. По-друге, видатну письменницю Марка Вовчка. А по-третє, - ви, можливо, будете збентеженi, дорогi друзi, - Геннадiя Євгеновича.

Як їй були до вподоби вишуканi манери Геннадiя Євгеновича.

Його елегантський шарм. Його трохи старомодна вимова, вмiння опускати вiї, а також широко розкривати свої сiрi вдумливi очi. Цi сивi скронi, цей бiлий шарф, ця посмiшка-натяк причаровували й не таких скутих панi, якою була, є й залишатиметься Нателла Кирилiвна. За такими Геннадiями Євгеновичами завжди в усi часи вбиватимуться жiнки, тримати й пестити їх у своїх жiночих мрiях, колисати у спогадах i потроху вичавлювати разом iз зiтханнями, сльозами та нiчними оргазмами.

Нателла Кирилiвна вважала Геннадiя Євгеновича особою, наближеною до божества. Iдеалом! Ви помiтили, як часто ми вважаємо iдеальними людей, самозакоханих до нестями? Якi помiчають нас тiльки тодi, коли ми чи хтось iнший скидаємо їх iз п'єдесталу, на який самi ранiше ставили? В очах Нателли Кирилiвни Геннадiй Євгенович був єдиним чоловiком, здатним культурно висловлюватися, не соромити державу, завжди i за будь-яких умов захищати Честь та Гiднiсть Жiнки. "Це - єдиний чоловiк, котрий ПIДВОДИТЬСЯ зi стiльця! Коли до кабiнету заходить жiнка!"

Одного разу Геннадiй Євгенович сидiв у своєму кабiнетi й розповiдав щось кумедне двом симпатичним жiночкам iз Мiнiстерства закордонних справ. Вони пили вишукане вино й смiялися його вишуканим жартам. Вiн був такий легкий, такий натхненний, такий молодий та елегантний. Вiн мружив очi, як кiт-хитрун, який точно знає, що завжди матиме самицю тодi, коли йому закортить. Проблема була в тому, що самицi його цiкавили тiльки як естетське задоволення. Але навiщо всiм про це знати, чи не так?

Аж тут постукали у дверi. Зайшла чарiвна Ганнуся, секретарка Геннадiя Євгеновича, як бiльшiсть секретарок, вона вже втратила всi надiїта iлюзiї, пов'язанi зi своїм шефом, але, як усi мудрi секретарки, тримала свої думки та язика при собi. Ганнуся принесла дуже важливий папiр.

Геннадiй Євгенович пробiг його очима, це був папiр, ним особисто складений, ним же завiзований, тобто це був бездоганний папiр. Зсунув брови, набурмосився, забув про присутнiсть двох чарiвних панянок i скористався селекторним зв'язком: "Паночко, Ганночко, а це що таке? Хто правив цей папiр? Хто тут, я питаю, поприбирав коми, виправив "i" та "и" (з кожним словом голос його пiдвищувався). Хто все це засрав маркером абсолютно неадекватного кольору? I цi мерзеннi виноски на полях? А що означає ця манiрна закарлючка? Це яке таке зарозумiле, Ганю, зiпсувало мiй текст"?

Ганя чемно iз тремтiнням у голосi вiдповiдає. "Хто-хто?" - обурюється Геннадiй Євгенович. "Нателла Кирилiвна?? Хто їй це дав? Це ж абсолютно безграмотна стара тупорила манда!" Коли вiн схаменувся й повернув своє обличчя з виразом: "Боже мiй, якi нездари тут працюють, доводиться рвати пупа та все вирiшувати самому" - до чарiвних панянок, в них були такi пики, наче запашний морс iз журавлини, який вони пили, раптово перетворився на сечу вiслюка.

…

Ленч був чудовим, якщо не брати до уваги той факт, що поруч зi мною насолоджувався кабачками-цукiнi та власним товариством i активно запивав усе це iнкерманським портвейном Геннадiй Євгенович. Вiн розповiдав менi, як чудово було в Iталiї, i як йому здається, що в минулому життi вiн був аристократом iз Венецiї.

Поруч iз нами розмовляли двi жiнки. Якби не гомiн зухвалого пiвня-Геннадiя, я б не звернув на них уваги, бо вони не несли вiдпочинку нi очам, нi мозку. Одна - коротко стрижена бiлявка з пiсним виразом обличчя. Iнша - Марiя Василiвна, про яку Васятко казав тiльки таке: "Марiє Василiвно, вам завжди було чим думати та на чому сидiти". Я хочу сказати, що субтильною цю жiнку назвати було не можна. Пухка брюнетка з пiднятим волоссям, закрiпленим чудернацькою шпилькою, що в неї якийсь заповзятливий китаєць навстромляв купу штучних чорних косиць, якi стирчали в рiзнi боки. Не шпилька, а товста волохата квiтка.

- Ти вже надумала, що подаруєш Борисовi? - питає Марiя Василiвна у бiлявки.

- Краватку. Вiн носить краватки, але всi такi нуднi, нiякi, ленiнськi…

- А якi краватки вдягав Ленiн?

- Ти що, не пам'ятаєш, Машо? В таку дрiбну крапку чи маленький квадратик. Нуднющi вiзерунки на чорному чи синьому тлi. Нi, коли вiн конспiрувався вiд царського нагляду, вiд жандармiв, тодi все це було нормально. Непомiтнi такi краватки. Але навiщо було продовжувати таке носити, коли вiн опинився при владi? I за кордоном же мешкала людина, бачила, як люди вдягаються. Не все в Шушенському цьому стирчав, поїздив, країни Скандинавiї, там люди зi смаком. Людську краватку вже б можна було собi придбати? Щось таке веселiше, яскравiше, у якiсь гвоздички. Куди цi Крупська й Арманд дивилися? Хоча що з них узяти, одна - фригiдна, iдейна, краватки - не її рiвень, iнша - iстеричка, таким узагалi не до краваток. Не везло йому на бабiв.

- А, щось таке пам'ятаю. Було. З фiльмiв. Але якби ти не сказала, якi в нього були краватки, я б нiзащо не згадала. Ти така спостережлива, i пам'ять у тебе хвацька, Людко.

- Та я, Машо, цифри забуваю, особливо свої роки (смiються).

А все iнше пам'ятаю дуже добре. Особливо - одяг. У мавзолеї ж ти московському була?

- Ну, була. Та давно вже.

- Вiн i в мавзолеї лежить у такiй от нуднiй краватцi. I мiняють йому одну нудну краватку на iншу, ще нуднiшу. Синю на чорну, чорну на синю, майже непомiтно, це як нахилятися треба, щоб цю рiзницю помiтити!

- Слухай, а чого вiн там у краватцi лежить?

- Як чого? Без краватки в труну таку людину нiзащо не поклали б. Ти що? Несолiдно. Я ж тобi кажу, що їх, мабуть, замiнюють майже щодня. Спецiально шиють чи купують. Помер вiн коли? А вони все шиють. Усе купують. От якби мiй Борис заповiв себе забальзамувати, я б так само морочилася з краватками. Купуй, вибирай, щоб сучаснi були. Лайно ж не повiсиш на шию рiднiй людинi? Стороннi, друзi ходити будуть. Навiщо щоб про мене казали: "От у Бориса жiнка - нечупара, стерво жадiбне, економить на ньому". - Ох, добре що мiй Юрасик краваток не носить.

- Тобi й мороки менше. Але чоловiки без краваток… Знаєш, це щось не те. Ти б навчала його культурi. Свого. Що ж вiн? Швендриком живе, швендриком i помре. В нього ж робота, посада, стежити за зовнiшнiм виглядом треба.

- Ой, не хочу я. До нього полiзеш - потiм вiдмиватися день. То яку краватку ти Борисовi вибрала?

- Я знайшла таку, щоб його трохи розворушити. Бо ходить iз таким виразом обличчя, наче пiдкову тримає у ротi, краєчками донизу.

- Кумцю, може, то вiн на щастя? - жiнки знову смiються.

- Так от. Вiд краватки залежить рiвень розкутостi. Йому ж iще п'ятдесяти немає, а вiн поводиться так, наче готує себе до найближчих рокiв нерухомостi, про iмпотенцiю мрiє, але то вже - нi! От якщо хтось носить постiйно тiльки сiрi краватки - знай. Або службист, або iмпотент. Чи жiнка дуже ревнива. Закомплексованiсть так i пре. А я Борисовi знайшла оригiнальну краватку. Уяви собi: оливкового кольору, а по нiй розкиданi величезнi доларовi купюри.

Краса, аж шлунок пече! Такий собi пришпил, але й коштує недешево. Не лайно ж дарувати рiднiй людинi!

Я сякаюся в серветку. Мене розпирає вiд смiху. Не розумiю, щоправда, хто займається тим, що нарiзає серветки такого розмiру, як презервативи для карликiв. Професiя - серветкозменшувач. Серветкорозмножувач шостого розряду. З однiєї може зробити щонайменше десять. Шмарклi на долонях. Геннадiй Євгенович вiдразливо дивиться на мене: "Якщо людина почувається недобре, не варто ходити на роботу. Сякатися, шмарклi розпускати. Вдома треба посидiти. Всiх дуп не повилизуєш". О, цiкаво. А в бiзнесi кажуть, що всiєї грошви не заробиш. "Iнфлуенца", - продовжує нудити Геннадiй. З викликом, прихованою загрозою та обуренням. Вiн так каже це слово "iнфлуенца", наче старигань-король кличе свою доньку, цноту якої вiн оберiгав усе життя, щоб вiддати її до буцегарнi за те, що вона вiддалася блазневi. Бiдна, бiдна принцеса Iнфлуенца.

Я їду додому. До себе додому. "Дудому", - як спiває Славко Вакарчук. Весна. Весною з жiнок вилупляються ноги, i, вiдчуваючи цю появу, у чоловiкiв прокльовуються члени. Весна. Весняний спермотоксикоз. Тягне дрочити. Кермо-член-кермо-член. Слава тобi, тому, хто вигадав автоматичну коробку передач. От i будинок. От i попустило. Хух.

До величезного контейнера зi смiттям пiдходить якесь створiння. Судячи з хустки, це жiнка, вона вдягнута в щось, що нагадує хутряну шубу, пошиту з брудних пацюкiв. Вона залазить туди, шурхотить, тупоче старезними чоботами, голонога, пилюка замiнює їй панчохи, вона витягає звiдти курточку, що колись була жовтого кольору. Витягує її, трусить. Знiмає шубу, вдягає куртку. Чобiтком намагається прибрати папiрцi, корiнцi та дощових хробакiв, схожих на шнурки вiд сандалет бiсенят, що попадали в калюжу. Вона оглядає себе з усiх бокiв. Їй пасує. Шубу вона викидає в контейнер зi смiттям, запинає хустку iнакше, прийшла весна.

З боку фургона, який залишили будiвельники, з'являється миршавий чоловiк у шапочцi, що має такий вигляд, наче в неї сякалася зграя янголiв. Вiн кричить: "Гей, Марусько, ти що, багатiйка, хутром вона розкидається. А ну, взяла шубу, гей, чула, що я кажу?" Жiнка зiтхнула, полiзла у смiтник, витягла шубу, схопила її за рукав i потягла, як циган ведмедя. Весна в моєму мiстi.

 

ix)

Клята слава. Про мене почали плiткарити, приглядатися, обговорювати мою свiтлу постать. Що я вдягнув, що я сказав i на що натякнув. За iнших умов, можливо, це було б навiть приємно, але не зараз. Погано, коли керiвництво шиє тебе в дурнi. Ще гiрше, коли керiвництво вирiшує, що ти занадто розумний. Занадто популярний. Маєш занадто впливовi зв'язки. Занадто розумний може бути небезпечним.

Не мiсце крiпиться до дупи, а дупа до мiсця, i кожну дупу вiд будь-якого мiсця легко вiдiдрати. Щоб наклеїти iншу дупу. На тебе не зважили, аж ось тебе починають нищити. Потроху, повiльно. Можуть, не помiчати, можуть чiплятися до всього, що ти робиш, можуть завантажувати дурною роботою. Керiвництво має сотнi, тисячi засобiв для того, щоб поставити тебе на те мiсце, яке воно для тебе пiдiбрало.

Тi, хто кликав тебе на обiд, охоче реготав iз тобою за келихом пива чи стрiляючи в тебе цигарку, запрошував пройтися чи закотитися увечерi в генделик, зараз мовчки кивають у вiдповiдь на твоє вiтання. Вони уникають зустрiчей навiть iз твоїми очима. Вони давно навчилися розумiти натяки.

Васятко сказав, що вiн не любить "гнилих компромiсiв", тому на Кубу його супроводжуватиме Вiка, яка й гадки не має, що воно таке є - iспанська мова, яка читає "hola" як "хола" i не має жодної дотичностi до мiжнародних зв'язкiв. Я думаю, ви вже зрозумiли, що на Кубу особисто я не вирушаю. Виявляється, про мене патякав один заступник мiнiстра, якого тут фактично нiхто не шанує: "Хто ця дупа? Хто їй радий?" "Вiн тут нiхто, це саме, буде вiн мене, це саме, вчити. Дозволяють тут, це саме, влазити по цi самi… а не вийде. Буде воно тут втручатися…"

Усе "це саме", крiм зауваження щодо заступника мiнiстра, котрий намагався вперти мою постать в урядову делегацiю, яка має ощасливити своєю присутнiстю Кубу, Васятко проголошує в мiкрофон нiмецької фiрми "Брьохлер". Влучна назва для фiрми, що виготовляє мiкрофони. Чудове почуття гумору в того, хто поставив це обладнання в кiмнату нарад. Я почуваюся зле, я втомився. Вже понад два мiсяцi я перебуваю пiд пресингом. Мене позбавлено права на вiдпочинок. Куди дивитеся ви, наглядачi з Мiжнародної органiзацiї працi? Лiпше, нiж патякати про порушення прав вагiтних жiнок у Марокко та неповнолiтнiх, яких використовують як валiзи колумбiйськi наркобарони, врятували б маленького українського чиновника вiд бюрократичних тортур. Ми що, не люди, га? Мене пресують усi, хто намагається менi сподобатися, тому що дехто вважає правильним - подобатися фаворитам навiть тих, хто не дуже популярний у цих стiнах, а також тi, хто намагається вичавити з мене кишки.

Втiм, є одна людина, котра обмежила наше спiлкування, але все одно пiдтримує мене. Чи може бути чимось iншим за моральну пiдтримку ця тиха пiсенька: "Це саме, це саме… мучусь…" (на мотив "Бессаме мучо" наспiвує улюбленi слова-паразити Васятка мiй друг Iгорко. Так, той самий Iгорко, котрий здав товариську приязнь до мене пана заступника мiнiстра, вiдомого мисливця на запорiзьких вепрiв).

Васятко продовжує говорити про гнилi компромiси i про те, що вiн, Васятко, нiколи на них не йде. Я уявляю собi компромiс у виглядi стиглого банана, але ж тiльки здерши бананову шкiрку, можна побачити, що плiд гнилий? Варвара Адольфiвна, яка милується своїм шефом i завжди напоготовi, щоб захихотiти, почувши його пришелепуватi жарти, сама дала Васятку вiрне прiзвисько. "Васятко". Потiм вона казала, що була п'яна, несповна розуму, розгублена та зневiрена його нерiшучiстю, тому й видала тезу перед вiрною подругою Валентиною, про що та розпатякала наступного дня всьому управлiнню кадрiв, а це означає - буквально всiм.

Ось що вона говорила: "Васi подiляються на Василiв та Васяток. Василi - це рiшучi чоловiки, справжнi лiдери, стратеги. А є - Васятка. У Васяток завжди є власна думка, з якою вони переважно нiколи не згоднi".

Валерiй Леонiдович малює вiсiмки. Мабуть, мрiє про вiчне життя, викреслюючи цi символи нескiнченностi, чи просто нудьгує, нарада затягнулася.

Дзвоник. Це - мiй мобiльний телефон. Вираз обличчя Васятка менi не вдається, на превеликий жаль, зафiксувати. Це вираз обличчя Будди, якому вирiзають гланди, чи матерi Терези, яка прокинулася з пiрсингом у пупi. Мене запрошують на вечерю. I я погоджуюся, можливо, менi зроблять пропозицiю, вiд якої вiдмовляються тiльки рiдкiснi дурники. Сподiваюся, що це не мiй випадок. У Вiкторiї надзвичайно зацiкавлена пика, вона намагається вгадати, що приховує моя голова. Що там коїться всерединi? Який такий мозок? Краще б Вiкторiя думала, що приховує моя ширiнка. Коза.

У приймальнi тиша. Двi бруднi чашки з кавовою гущею свiдчать про те, що вона тут устигла побувати. Секретарка. (Секретарки Немає - дванадцять). Я шукаю на столi, в шухлядах папери, де б мав бути її почерк. Менi треба надряпати записку вiд її iменi.

Щось на кшталт: "Станiславе Владиславовичу, вас термiново викликають на нараду в мiнiстерство". Ця наволоч тут не пише. Натомiсть я залишаю записку їй: "Термiново викликали на нараду". I - пiдпис. Щоб її, де можна швендяти цiлими днями?

Бiля ресторану "Дiксiленд" чергують катафалки. За часiв моєї належностi до дуже великого бiзнесу в мене теж був такий чорний гладенький джип. Катафалки, що возять чи вже мертвих, чи тих, хто незабаром помре. Вони оглядають мою машину фарами-очима найманих убивць: "Агов, що ти тут забула, дiвчинко?"

Вони вже там. Заступник мiнiстра та два чоловiки з очима, що харчуються першокласною сенсiмiлiєю. Вони пiдiймаються, тиснуть менi руку, часи повертаються? Е, нi. Тодi, вiтаючись зi мною, вiталися iз тестем. А зараз, вiтаючись зi мною, вiтаються з посадою, що я обiймаю. З кимось iз нас вiтаються просто так? Тому що це - ми, га? Будь-який салат, що вони замовляють, посмiхається акулячими плавцями, розкриває для вас обiйми - вiдiрванi щупальця восьминогiв, тобто смердить великими грошима. Я посмiхаюся їм у вiдповiдь, далi буде.

Їх цiкавить довiдка щодо iнвестицiйного клiмату, але не та, що ми пiдготували, а та, яка б мала вiдобразити справжнiй стан речей. Смiшнi люди, хiба їм не вiдомо про метод компiляцiї? Я давно навчився напускати пиху за допомогою щiк, рухiв брiвок та виразу очей. Я зараз буквально за пiвгодини напишу вам список фраз i потрiбних слiв, за допомогою яких ви зможете компетентно деякий час замилювати очi навiть дуже проникливим персонам. Я починаю священний процес окозамилювання. Тс-с-с. Не заважайте. А тим часом прогляньте…

короткометражну стрiчку про типових персонажiв київських ресторацiй

"У вас замовлено стiл?" - питає менеджер у групи молодикiв у бiлому. Вони мовчать. "Вибачте, але мiсць немає". При цьому менеджер нервово поглядає на чоловiка похилого вiку, що п'є вже другу поспiль фiлiжанку кави й читає газету. В його поглядi будь-хто може прочитати: "Бери шинель, повзи додому, стара черепахо". Чоловiк похилого вiку не бачить виразу обличчя менеджера, вiн, мабуть, бажає бачити себе в основному складi "Челсi", зi шпальт газети, що вiн читає, на нього поглядає сором'язливе обличчя Романа Абрамовича, зворушливий олiгарх iз борiдкою приспустив вiї й жалкує, що не може поки що побачити чоловiка похилого вiку в рядах своєї команди. Йому дуже-дуже шкода. Характерно, всi вони зiтхають однаково, i менеджер, якого дратує клiєнт, i чоловiк похилого вiку, який тiльки-но закiнчив виснажливу розмову з Абрамовичем.

А вiдвiдувачi йдуть i йдуть. Офiцiант роздивляється молодих людей, що застигли з меню. Вони нiяк не можуть визначитися iз салатами. "Може, спочатку оберете гаряче?" - запитує вiн. У дiвчини - оберемок соняшникових квiтiв. "Може, на це вам треба вазу?" Вiн визначає соняшники, як "це", вiн вважає, що вони на це заслуговують, трояндам та орхiдеям вiн би пiдiбрав бiльш вишуканi епiтети. Хоча, може, вiн нiколи в життi не переймався квiтами. Тим бiльше, їхнiм аранжуванням. Молодi люди поглядають на своїх дiвчат, швидко пробiгають очима цiни, намагаючись визначитися, чи вiзьмуть вони цей бар'єр. Офiцiант нудьгує. Скiльки вiн таких перебачив? "Навiщо пертися в такий заклад, якщо в тебе обмаль коштiв. Для вас, козлiв, i вигадали "швидко-їжу". Молодi люди тим часом зупиняються на зеленому чаї та сиркових сумiшах. "Без вершкiв, горiхiв та фруктiв, усе правильно"?

Офiцiант робить наголос на словi "без", одна з дiвчат червонiє. В серцi офiцiанта залишилося зовсiм мало вакантних мiсць для його ненавистi.

Вiн такий самовпевнений та юний. Вона старша за нього, вона смикається. А може, й не старша, а може, так падає свiтло. На чоловiка нiколи

ТАК не падає свiтло. Свiтло - спiльник i ворог жiнок. Вiн роздивляється кусень м'яса, що йому принесли на кiстцi. "Бл…, ти поглянь, що менi принесли? Виродок якийсь це робив, дебiл безрукий. За таке пальцi з суглобами виривати треба. Що вiн менi тут пiдсунув?

Зараз буду розбиратися, козли, я все це так вам не подарую, в мiстi немає жодного пристойного закладу…" Вона обережно, як кицька, що пробує лапкою воду, торкається його руки. "Слухай, навiщо ти так? А якщо б це приготувала твоя мати чи дружина, ти б так само реагував?"

Вiн дивиться на неї з таким здивуванням, нiби тiльки зараз второпав, хто з ним сидить. Начебто зазвичай вiн вечеряє iз дресированим пуделем, а тут невiдомо звiдки виникла ця брюнетка з гарячими шоколадними очима. "Моя мамця, щоб ти знала, таке лайно нiколи б не приготувала, чула? Добре чула? Вона нiколи б не дозволила собi поставити таке менi на стiл, зрозумiло? А що стосується дружини… А от дружинi за таке я б вибив усi зуби, щоб не шкiрилася, ага".

Потiк людей не зменшується, течiя невпинна. Мало хто йде з, всi йдуть в. Офiцiанти й менеджер раденькi, що в такий пiзнiй час вони вже мають повне (на їхнiй погляд) право не посмiхатися. Досить вони навишкiрялися за весь день. Той, що стоїть на входi, розводить руками у вiдповiдь на запитання, чи є вiльнi столики, а потiм iде на кухню, передаючи пост iншому офiцiанту з майже спожитою посмiшкою, яку той проковтнув десь у районi бiзнес-ланчiв.

"Слухай, принеси нам чарки на 50 грамiв, прибери цi на 25. Бо таке враження, що ми постiйно п'ємо, ти тiльки те й робиш, що доливаєш". Вони сидять, заставленi їжею та питвом. Для бiльшостi людей вони не iснують, тому що пересуваються мiстом винятково на автомобiлях, водiї купують їм лiки та харч, вони не знають, що там пiд ногами - калюжi, травичка, вибоїни, брукiвка, посолений снiг. Їм це по фiг. Для бiльшостi люди iснують тiльки тодi, коли створюють сутолоку в метро, на базарi, в електричках, у чергах на маршрутки.

"Я, блiна, якось летiв iз Москви до Сахалiну, ось летиш - а сонце постiйно херяче в пику, i бачу, що за круглим вiкном, як воно, ти кажеш, називається? Щось на фокусника схоже. Чи на ламiнант?

О! Точно - iлюмiнатор! Бачу - тайга. Суцiльний лiс. Я ганчiрку на очi нап'яв, поспав, скiльки змiг, очi вiдкриваю - лiс. Це таке вiдчуття - не можу, блiна, тобi передати яке. Годинами летиш, уже дупа сама не своя, а внизу - лiс. Але до чого я все це. Оце Гiтлер - повне мудило. Ось вiн хоча б раз пролетiв од Москви до Сахалiна, i все, блiна, врубився б вiдразу, що нiколи в життi всi цi клятi, блiна, лiси йому не подужати. Нiколи. А Наполеон? Чого б це я перся сюди? Пiшки, блiна. Саменьке, блiна, з цими французиками нещасними у бабських панчохах - припхався в самiсiнькi лiси. У них мап не було? Як ти думаєш, були в них мапи? Ти спочатку на мапу, блiна, подивись, а вже потiм на вiйну херяч".

"Слухай, далися вони тобi, цi полководцi. Вони вже своє вiдвоювали, мiсце на календарях. Ти менi краще скажи, чого в нас так багато секретарок працює, га? Я ось до чого: на хрiна їх нам стiльки треба? Їх узагалi хтось трахкає? Слухай, якщо їх нiхто не трахкає, то на хрiн вони нам потрiбнi? Ти з'ясуй це питання з партнерами та директоркою, щоб я до цього не повертався, треба ж якось розв'язувати кадровi питання?"

"Гарнi зуби свiдчать про стан здоров'я жiнки" - каже молодий самовпевнений чоловiк. "Густе волосся та вiдсутнiсть синцiв пiд очима. Менi потрiбна тiльки здорова жiнка". Вона на очах скулюється. Свiтло безжальне, вона намагається впоратися з волоссям, зробити його густiшим за допомогою однiєї тонкої руки. "Моя колишня подружка розкрутила мене на три штуки доларiв, щоб полiкувати їй зуби. Полiкували, грошi я дав, для себе ж старався, але їй це не допомогло, бо вона - дурепа. Дурепою народилася й помре". Вона намагається вiдсунутися вiд нього, на пiдлогу падає схiдна подушка, нiхто з офiцiантiв не поспiшає її пiдняти. Самовпевнений молодий чоловiк теж. "У тебе подушка впала, коли їси, то треба сидiти спокiйно". "Це ти їй зуби вибив за м'ясо з кiсткою? Ти, так? Ти це зробив? Я тебе знаю, ти б просто так грошi на стоматологiв не витрачав". Її наче прориває. "Ти що? Взагалi - фiльтруй базар свiй. Думай, про що бовкаєш. Зовсiм неадекватно трахнута, i на всю голову". Вона бiжить геть.

Вiн кидає грошi на стiл, повiльно пiдводиться. "Сука. За кого вона себе має? За графиню Лопухiну? Незайманка до-сраки-рiчна. Шльондра, бл…"

Їхнє вiльне мiсце швидко займає розгульна компанiя, золото, мобiльнi телефони останнiх моделей, стильнi бiлявi зачiски та голенi черепи, галас, вереск, смiх. Офiцiант посмiхається. "То вам нiчого не потрiбно?" - знову запитує вiн у лiтнього чоловiка, який посмоктує краєчок кавової фiлiжанки i смiється над анекдотами на останнiй сторiнцi газети. "Та нi. речно дякую. Менi здається, що все це в мене є. Чи, певною мiрою, вже колись було"…

Я завершую свою фiлiгранну доповiдь. Мої слухачi незадоволенi, але надiю не втрачають. Я можу на щось знадобитися. Вони приглядаються до мене, як зубожiлi дивляться на свiчку. "Якщо її нiяк не вдається запалити на тортi, то, може, нею можна вилiкувати дупу?"

"Слухай, а ти не стикався з проблемою, як можна витягти нiмецький танк зi скелетами танкiстiв з болота в Чернiгiвськiй областi?"

Добре, що вони не поцiкавилися тим, чи нiколи я не намагався лiкувати трипер у спосiб полоскання члена в мiцному розчинi марганцiвки. Втiм, з iншого боку, якраз на це я мав чiтку вiдповiдь: так. "Вас цiкавить технологiчний бiк питання чи економiчно-правовий?" - питаю я замiсть вiдповiдi. "А ти давай, спробуй, так i так нам скажи".

Я повернувся на роботу. Я розумiю, що з цими людьми спiвпрацi в мене не вийшло. Щось я не те роблю, не вмiю, не навчився, але що? В головi хтось грає на роялi п'єсу "Ненависть". Я ненавиджу людство. I кожного, без виняткiв, його представника. Чиста, нiчим не заплямована ненависть. Ось вони, представники людства, намагаються випередити одне одного бiля лiфта. "Нi хрiна". Я штовхаю плечем одну дуже гонорову дамочку. Куди лiзеш? Треба вже про вiчне думати, а не про те, щоб першою вдертися до лiфта. Дев'ять осiб, котрi абсолютно нiчого не роблять, але дуже зайнятi. Тому що чекають лiфта.

Вiн стоїть поруч зi мною, високий стрункий шатен у дорогому костюмi в тонку сiру смужку. Тут багато таких, хто ж їм доплачує, щоб так виглядали? Красень. Вишукане вбрання, новi мешти, новi парфумернi пахощi. Про таких моя теща завжди казала: "Побачити та й лягти", а Леся, яку ви також, мабуть, пам'ятаєте, сказала б: "Козел". Поруч iз ним стоїть дiвчина в замшевому дрантi. Навiть її волосся схоже на сплетенi косицi з замшi.

Шатен починає надривно верещати пошепки (такi як вiн опановують мистецтво верещати пошепки з класу дев'ятого, як тiльки їхнi муда й член випирають iнтенсивнiше, нiж у iнших хлопцiв): "Сука ти, наволоч, ти що, коли-небудь бачила на менi кольоровi труси? А ну, вiдповiдай, швидко! Ти що, коли-небудь на цих сiдницях (плескає собi по дупi) бачила кольоровi труси? Червонi, зеленi, в квiточку? Бачила? Мовчиш? Бо не бачила, сука ти брехлива".

Дiвчина стоїть мовчки, наче це її не стосується. Вона втратила обличчя - своє, яскраво нафарбоване - втратила миттєво. Вiн не мовчить, його лють красномовна, нашi погляди - нiщо для нього. Жiнки озираються на його зад. Чоловiки розглядають дiвчину. Бо як же - цирк приїхав у нашi знедоленi краї. Нарештi розходяться дверцята лiфта, вiн влiтає туди першим, вона ж пропускає всю iншу публiку, рахуючи й мене, хоч

я старанно намагаюся поступитися їй мiсцем, аж потiм млосним голосом - сексапiльним, гарним - промовляє в дверi, що от-от зачиняться: "Як ти задовбав, Тарасе, своїм дальтонiзмом та своєю дупою".

В приймальнi сидить (невже хтось iз вас, як i я плекав надiю, га?) криворотий Теслик. Помiчник Васятка (Секретарки немає - тринадцять). "Щось довгенька нарада", - каже вiн. "Знаєш Тараса?" - питаю я. "Це якого? З аналiтичного?" "Вiн носить червонi труси в зелених плямах". Треба втiшити людину, хай йому буде про що розповiсти тутешнiм дiвкам. Може, якась iз них i дасть. "Пiд бiлi штани, уявляєш собi таке?" - додаю я вiд щедрот своїх. Теслик мовчки вирячився на мене. В руках його клаптик жовтого паперу. Я пiзнаю свої нотатки. "Термiново викликали на нараду. Станiслав Владиславович Коваленко". Нижче незрозумiлим почерком приписано: "Ха!"

"То чого тобi?" - питаю, бо Теслик у ступорi. "А, ось, треба перекласти", - вiн протягує менi папери. "Нiчого собi", - зауважую я. "Вiн що, летить як секс-турист?" Теслик мовчить, кусає собi вуса. "Не стовбич, iди собi, працюй. Прийшов на роботу, сиди й працюй. А коли я це перекладу, тобi задзвонить моя секретарка", - зловтiшно кажу я. "Нiколи вона тобi не задзвонить, ги-ги". Судячи зi зворотiв, перекладу яких потребує Васятко, вiн хоче тiсно спiлкуватися з мiсцевим кубинським жiночим населенням. Буде агiтувати за капiталiзм iз його, Васятковим, обличчям-членом.

Теслик пiшов собi. Але спокiйно посидiти й попрацювати менi не вдалося. Бо зайшла Вiкторiя, шахрайка й падлюка. Зробила невиннi очиська й ними - блим-блим. "Я тут нi до чого, Валерiй сказав, що я маю їхати, а я говорила, що не знаю iспанської, а вiн наче не чув. Уявляєш собi, прийшов, тицьнув менi, мовчки пiшов". Як вона вмiє висловлюватися, ця пiдкорювачка плечей шахтарiв. Висловлюється агресивно-еротично. "Прийшов - тицьнув менi - пiшов". Вона бачить мою кривувату посмiшку, реагує швидко, в цьому їй не вiдмовиш, каже: "Я маю на увазi, що тицьнув менi наказ про вiдрядження". Та все добре, люба, не хвилюйся.

"Ти знаєш Тараса?" - питаю. "Такого красеня з гарними сiдницями? Шатен у смугастому костюмi? Вiн iще зустрiчається з Олею, така хвостата коротколапа хвойда? Звiсно, а що?" "То вона його кинула, тому що вiн носить квiтчастi труси. Чудовi, рiзнокольоровi". "О, ти диви, яка наша Оленька балувана. Труси їй не до вподоби. Знаєш, що я тобi скажу? Труси - не головне" - голосом учительки промовляє Вiка. Я радо погоджуюся: "Головне у трусах!" Який я дотепний. Вона уважно дивиться на мене: "Головне, Стасику, в головi". Йде геть.

Я набираю на комп'ютерi переклад. "Скiльки це буде коштувати?" "А чи є скидки?" "Люба, в тебе чудовi нiжки" "Чарiвна, а ти даси в дупку?" "Я мiг би дати тобi урок орального мистецтва" (цiкаво, хто написав Васятковi, який з усiх можливих слiв перевагу надає сполученню "це саме…" такi натхненнi тексти? Невже вiрна Варвара Великомучениця?). Я вирiшую трохи вiдтiнити цi солодкi рядки, додаю своє "Гей ти, смердюча дiрко, хочеш посмоктати на халяву?" "Хлопцi, в кого з вас солодкий пенiс?" "Гей, велетнi, а нiхто не хоче розважитися з моїм кокосиком? Розколоти його навпiл?" Усе одно цей старий паскудник не знає iспанської. Блiн, нiхто не знає iспанської, але всi вони їдуть на переговори до Куби. I тiльки я, знавець iспанської мови, видатний мiжнародник, сиджу тут без секретарки й насолоджуюся вiтчизняним лайном.

Машина порипує, може, завтра завдати їй профiлактики? МакДо.

Треба замовити Мартiнi фiшмак, може, навiть два. Мартiнi - хороший кiт. Не сцить у мешти, не дере шпалери. Бiля Макдональдсу стоїть клоун. Як завжди, трохи пiддатий. Вiчно молодий, вiчно пiддатий. Чудовий приклад для дiтлахiв.

Воно сидить удома, читає книжку. "Нiч перед Рiздвом". Обурюється. "Ти це читав? Читав, як вiн мене змальовує? Особливо мене бентежить опис мого писку. Мене це ображає, я зовсiм не такий". Я кажу, що мене це не хвилює, i прямую до кухнi, щоб нагодувати кота, який нагадує про своє голодне iснування голосним нявчанням. "Я - вiдповiдальна людина, мамо, я пам'ятаю про кота, я купив йому фiшмаки". Але навiть мамi все одно, як ми почуваємося й чим ми живемо. Байдуже.

"Менi все це набридло. Твiй випробувальний термiн затягнувся". "Це не мiй випробувальний термiн, а твiй. I менi здається, все йде чудово. В тебе що, почалася нетерплячка-сверблячка?" "Ха. Легко вести розмови, коли сидиш на всьому готовому". Воно регоче. "Ти здивуєшся, але в мене завжди все готове, ага". "Я хочу грошви, хочу бабу, хочу…"

I тут у моїй головi промайнула генiальна думка. "Слухай, а ти можеш, у порядку невеличкого бонуса, зробити так, щоб це…" "Щоб це що? Навчився вже висловлюватись, як справжнiй державник?" - єхидствує воно. "Ну, таке. Трiйка, сiмка, туз".

Воно мовчить. Неосвiчене опудало, не знає творiв свiтових класикiв. Я наче з'їв веселинку, набираю повiтря, наспiвую: "Що є життя? Це - гррррр-а-а-а-а!" "Е, нi. Тiльки не це. Я буду тобi дуже вдячний, якщо ти не будеш спiвати". Блiн, i цьому не подобається мiй спiв. Я починаю обурюватися: нiчого собi, що вони всi собi дозволяють, та на мене ще в дитинствi спецiально купували квитки! "Стоп, стоп, прошу тебе, я все знаю про хор, а також, це я тобi про всяк випадок нагадую, я знаю про ту азiатську хвойду".

"То ти все знаєш, так? От i зроби, щоб менi вигралося в казино. Хочу грошви, хочу зняти першокласну повiю, хочу, щоб поставленi на червоне та непарне фiшки принесли менi вдвiчi, втричi бiльше! Слухай, от яка з тебе вигода? Я тут усе роблю сам, напружуюся на роботi, ночами погано сплю, та менi навiть не дрочиться у ваннiй кiмнатi, бо я змучений цим паскудним життям, а ти? Книжечки тут читаєш, свою пику розглядаєш, нiчого тобi не потрiбно, нi душа моя, нi схлипи моєї душi. Взагалi - що хочеш, те й робиш, сьогоднi ти тут, а завтра невiдомо де швендяєш, а я все сам, сам, одинокий, занедбани-и-и-и-ий…"

"Ой-ой-ой. Припини цю iстерику, чого ти зойкаєш, який у цьому сенс? Знайди собi дiвку, теж менi труднощi. Не можу я такiй неврiвноваженiй людинi дати бонус. У нас таке не прийнято. Спочатку пройди з гiднiстю випробувальний термiн, пiдпиши контракт, а потiм - чини, що хочеш. Усе можна замовити, абсолютно все". Воно позiхає. "Не можу я вже чекати. Не можу". "Слухай, дам тобi одну побутову пораду. Якщо ти вже нiчого не можеш, то сiдай на лiкарняний. Що тобi на роботi? Перед ким хизуватися? Васятко на Кубi, Валерiй їде в Нiмеччину, до найбiльших керманичiв тобi поки - зась, тобто викаблучуватися нема перед ким. Перепочинь". Наволоч. Я пригадаю йому цю Кубу. "А ноги? Невже в мене такi волохатi ноги??"

З цим акордом, який вiн забиває в моє вухо, я чимчикую до лiжка. Все. Спати. Лiкарняний.

 

х)

Чудовий видався день. Перший день мого перебування на лiкарняному. Прокинувся я рано, вiдразу пiшов до ванної кiмнати, i там за всi роки свого вимушеного мовчання наспiвався так голосно, так вiдчайдушно, що голос мiй сiв буквально через пiвгодини. Тобто коли я телефонував у реєстратуру, не повiрити в те, що в мене болить горло, могла тiльки параноїдальна людина, котра, як вiдомо, нiкому й нiколи не вiрить. А параноїкiв, на моє щастя, до реєстратури не садять. Там в основному працюють бездушнi хробаки.

Очiкуючи дiльничного лiкаря, якого я теж мав вразити своїм голосом, вiрнiше, його раптовою вiдсутнiстю, я ввiмкнув телевiзор, i що я там почув? Марина Кухарчук, здоров'я їй на довгi роки, говорила про те, що на Кубi здiйнявся офiгенний смерч, здатний скинути в океан усi тамтешнi готелi. "Смерч такої сили налетiв на Кубу вперше за три десятирiччя". Я потирав рученята. В моїй уявi Васятко тонув, йому не було вiд кого чекати порятунку. "Це саме… - тону!" - кричав Васятко. "Сос!" - волав вiн. "А сам себе тепер сос, панська твоя пика", - промовляє до нього кубинський мачо (до дружини якого Васятко вчора пiдкочувався та ще й нажухав на один долар), iз пихою, притаманною вродливим смаглявцям, i пропливає повз нього на човнi. "Бульк", - каже Васятчин рот перед тим, як перетворитися на вирву. The End.

Дзвiнок. Це - сучидло Варвара, питається, як я. "Бiльш-менш, - брешу я, всiм своїм хрипом натякаючи їй, як менi зле. - Але, мабуть, почуваюся краще за Василя Васильовича". "Чого б це?" - перепитує ця нишпорка, бо телефонує вона дiзнатися, чого це я залишився вдома, чого це мене немає на нарадi, а не тому, що хвилюється - може, мене вбило цеглиною чи я зламав ногу, поспiшаючи на роботу? "Злива й смерч в Кубi.

Такi страшнi, такi небезпечнi. Не чули? - спiвчутливо кажу я. - Є навiть жертви". "А, - каже Варвара, - Стасику, не хвилюйтесь i спокiйно лiкуйтеся. Все вже минулося. Правда, вода була навiть у вiтальнi, сягала Василевi до щиколотки". Обiзнана наволоч iз поганою новиною. Але - нiчого, нiчого. Ще є фактор - СНIД, та в терористiв щось обов'язково має спрацювати.

О! Вчора Васятко пiдiйшов до однiєї красунi з метою попiпчитися пiд пальмами. А в неї СНIД. I завтра вiн умре-е-е-е-е. Нi!

Не так. Вiн пiдiйшов до одного здорованя з моїм iспанським словником, i попросив, щоб той його добряче вiдтрахкав. А той i радий старатися. А ще до купи взяли Вiкусю, ага, дорогенька, тому що Вася любить груповуху. Пiпчилися ви всю нiч, як ти верещала, люба, бо цей мулат знав свою справу. От лише в нього виявися СНIД. Ага. I завтра всi ви помрете-е-е-е-е. Чи нi. Вирiшив Васятко трахнути Вiку, чого б то задарма по Кубах її тягати? Прийшов до неї, а в неї вже був кавалер. Чорний м'язистий коханець. Жозе. А в нього, як уже неважко здогадатися, СНIД, i завтра всi вони помру-у-у-у-уть.

Дзвiнок. Це - Вiка. "Ой, - зойкнула. - Варвара телефонувала, сказала, що ти захворiв, а нам термiново треба, щоб ти дещо переклав, то зараз до тебе прямує водiй". "Слухай, тут так фiрмово-о-о-о-о, така чиста блакитна водичка, такий дешевий тютюн, погода - просто казка. Ми зараз беремо гелiкоптер i вирушаємо на переговори. Ой, усе, па-па, то ми чекаємо на твiй переклад. Цьомики!" А геморой тобi в дупу, сверблячка на пiхву.

Так. О'кей. А де ж терористи? Терористи ненавидять американцiв, i хтось їм каже, що в такому-то готелi оселилися українцi, котрi цiлком пiдтримують полiтику Буша-молодшого, бiльше того, завчасно вiдрядили до США колишнього прем'єр-мiнiстра П. Л. з грошвою понад двiстi мiльйонiв для виборчого фонду… Ось вони входять у лобi. Суворi, з автоматами Калашникова. Частина сiдає у швидкiсний лiфт, частина йде сходами. Вони входять до кiмнати, i що таке - цих зрадникiв уже немає? То де вони? А, полетiли в гелiкоптерi на пiдступнi переговори? Це навiть простiше. Всi терористи криво посмiхаються i прилизують вуса. I от уже палає гелiкоптер, зривається частинами в океан, який усе ненажерливо поглинає. Останнiми падають дупа Васятка й пiхва Вiкторiї, "бульк", це останнє, що можна вiд них почути перед тим, як цi дiрки перетворяться на суцiльну величезну вирву.

Дзвiнок. Це - водiй. Принiс купу паперiв. Сiдає у крiсло, просить води. "Як це ти спромiгся занедужати в таку спеку?" Я бухикаю, треба, щоб вiн нiчого не запiдозрив. Тримаюся за голову, наче вона в мене так болить, що от-от лусне. "Слухай, може накамстролиш менi канапку? Хочу жерти, весь день вiд самого рання наче скажений. Туди, сюди, знову туди, я що їм, карусель?" Дохворiлися, я на побiгеньках у водiя. Вiдчуваю, що мiй терпець от-от урветься, але агресiя повiсельником гепається на вкриту килимом пiдлогу. Бемц. "Iди на хер, менi зле", - пошепки кажу я. "Холодильник у тебе там? Я сам собi зроблю. А ти перекладай, перекладай, бо зараз уже будуть телефонувати". Болт хто буде телефонувати. Немає їх уже. I тебе звiльнено. Я байдикую. Дзвiнок. Немає щастя без кулемета. Вони живi. Вiкторiя наче захекана, з ким це вона пiпчилася, може, все-таки пройде сценарiй номер два iз хворим на СНIД негром? "Нi, я ще не переклав, бо в мене пiдвищилася температу… Розумiю, справа - державної ваги. Ага-ага. Зроблю". Водiй повертається з кухнi. "Якось ти голодно живеш, нi картопельки в тебе, нi котлетки, нi бананчика, ти що, проти нормальної їжi?" У його руках канапка з чорною iкрою та бляшанка з рибками зеленого кольору. "Слухай, це печиво взагалi хто готував?" - питає водiй. "Мамця", - щасливо кажу я. Бо я є свiдком єдиної приємної подiї: ця нахабна наволоч їсть вiтамiнне печиво Мартiнi, з висiвками та риб'ячим жиром. "Молодець твоя мамця. Оригiнально, солоне печиво, чудово пiде з пивом". I тут на мене чекає облом. Та що ж це таке?

Знову телефонує Вiкторiя. "Слухай, я не хочу тебе лякати, але Васятко аж пiдстрибує вiд обурення. Не ганьби себе, ми вже на переговорах, а текстiв iще немає". Я зiтхаю, мене валтують у власнiй хатi, я перекладаю з аркуша. "До зв'язку", - каже ця хвойда. Мабуть, повернеться з казковою засмагою. "До побачення. Робота, я все розумiю, всiм - привiт, ага", - кажу я водiєвi. "Слухай, а в тебе є пиво?" - запитує вiн. Здається, в нього зовсiм iншi плани на цей робочий день.

Паскудство. "А що вмiє твiй кiт? - питає водiй. - Умiє просити на заднiх лапках? А спiвати пiд музику? Я бачив таке американське шоу, де коти спiвали, можна живота надiрвати, так смiшно". Дзвiнок. Припхався лiкар. Дивиться на канапку з чорною iкрою в руках водiя, ковтає слину. "Слухай, може, поїмо?" - питає в лiкаря водiй. "Iз задоволенням", - каже лiкар. "Де в вас тут ванна кiмната?" "Ходiмо, покажу", - пропонує свої послуги водiй. Я сиджу в крiслi, в мене пiдiймається тиск. Терористи не допомогли. В мене жеврiє одна надiя, одненька! Надiя на влучнi українськi ПВО. "I щоб твоїй дружинi компенсацiї довiчно не дочекатися", - бурчу я.

"Та не так уже й довго ви чекали", - каже лiкар. На губах у нього хлiбнi крихти, в руках пиво. "Я б мiг узагалi ввечерi прийти, спробуйте полазити по всiх, це-о, вас у таку спеку. А я на вас подивлюся. На менi десять будинкiв, i менi нiхто не платить за те, щоб я поквапився, мiж iншим". Я роблю таку пику, щоб вiн зрозумiв, що я так само не збираюся йому платити. Заходить водiй, каже, що закрив Мартiнi у ваннiй. "Заважав жерти. Вiн щось має до того зеленого печива. Не могли спокiйно пити каву, поки не вигнали його геть, а вiн якось умiє вiдчиняти дверi, то закрили у ваннiй. Знаєш, треба вмiти виховувати тварин, iнакше навiщо їх тримати? Ще й пiд музику не спiває".

"Одужуйте", - вичавлює з себе лiкар, нормально говорити йому заважає салат iз селери, моркви та тертого мигдалю. Салат, який водiй назвав "Здоров'я". "А лiкарняний?" - пiдхоплююсь я. "Ось". Вiн передає менi блакитного листка. "Будете їсти здорову їжу, i все буде добре". Остання ложка здорового салату щезає в його антисептичному вiд горiлки ротi. "Три днi? Ви що, знущаєтеся? Я ж ледь говорю". "Попустить. Пива з медом увечерi - i попустить, обов'язково, будете, як огiрок. Я б iще з вами охоче поговорив, але менi треба вiдлити".

Я притуляюся до дверей, чую, як весело вiн дзюрчить. "Гей, ти, ескулапе!" - гукаю. "Скiльки хочеш, щоб було написано, днiв десять?" Навкруги шахраї. За двадцять зелених доларiв та пакунок зеленого печива вiн виписує менi лiкарняний на десять днiв. "Яку хворобу ти менi написав?" "Бактерiальну ангiну. Можу згодом написати - рак горлянки. Ти ж палиш? От i чудово.

Але двома червiнцями ти не обiйдешся". Страшнi часи, ви подивiться тiльки, як влаштувалися медики, якщо тiльки за те, щоб тобi дiагностували рак горла, треба платити сотню, можу собi уявити, скiльки ця наволоч здере за лiкування. Я помiчаю, що на полицi причаїлося воно. Показує менi два великих пальцi, радiє за мене. "Так тримати!"

"Давай я сходжу в генделик? Чим ми будемо вечеряти?" - питає водiй Васятка. Блiн, я навiть гадки не маю, як його звуть.

Зазвичай я знаю, як звати людей, повiльної смертi яких я жадаю.

Але все буває вперше. Дзвiнок. Це Варвара, вона питає, чи не бачив я водiя? Вже шоста година вечора. Я кажу, що бачив, i не брешу. "Напевно, застряг у заторi", - невпевнено каже Варвара. Я ж кажу, що в мене дуже болить горло, i якщо вона нiчого не хоче менi переказати, то я мушу покласти слухавку. Варвара цiкавиться, коли мене виписують, бо назбирується купа паперiв. Я кажу, що в мене пiдозрюють рак горлянки. Вона поспiхом прощається. Дурепа, рак через слухавку не передається. А шкода.

"Слухай, вибач, але я чув, що в тебе рак. Може, давай наберемося з цього приводу? Я зараз принесу все. Горiлку, хлiб, огiрки. Тобi як, налигатися не хочеться? Ти ж не зараз збираєшся дати дуба?" У голосi Iгорка лунає така надiя. Я набираюся з Васятковим водiєм. Прiрва.

Ми п'ємо три доби поспiль. О, цей чудовий стан блаженної напiвпритомностi. Не вiдповiдаємо на дзвiнки. Водiя вже знають мої сусiди. Прибиральниця тiтка Настя, двiрничка тiтка Зiна та три бомжi, котрi пообiцяли поставити за нас свiчки, бо Вiтя (водiя звати Вiтя) щодня дарує їм порожнi пляшки. А вчора подарував мої iталiйськi мешти й пiджак кольору кави з молоком, котрий тесть привiз менi з Вiдня. "Вiн восени помре. То ви зараз ставте свiчки менi за здравiє, аж потiм йому за упокiй. Це ж треба, такий гостинний, молодий хлопець, приязний, i мамця його таке смачне печиво пече… е-ех…"

Дзвiнок. Це - Iгорко. "Слухай, мiж нами багато чого було (це ж треба, схаменулося воно), але ж ми не вороги, правда? Ти менi пробачив цю пiдставу з заступником мiнiстра? То пробач, якщо ще нi. У твоєму станi, як менi сказали, кориснiше пробачати. Ти нiчого такого не вiдчуваєш, га? Нiякої потреби у всепрощеннi? Шкода. Ти подумай, час у принципi в тебе ж є? Бо я так не можу. Вчора, як Вiтьок менi сказав, я спати не мiг, крає щось менi серце, не повiриш, усе думаю, що ти вiдiйдеш у тi свiти з жабою на серцi, а я з цим тягарем залишуся тут, на землi. Що я можу зробити, щоб виправити свої помилки?" Поховав уже мене, скотиняка.

Я кажу, що мiй органiзм хоче якiсної горiлки, червоної риби та смаженої курки, а ще грузинського салату - з томатiв, курки, грецьких горiхiв, кримської цибульки, заправленого запашною олiєю, в яку треба додати трохи червоного меленого перцю. Iгорко мовчить, мабуть, думає, що мiй органiзм хоче невиправдано багато. Хiба я багато прошу за всепрощення? Вiн каже, що зараз усе привезе, але спочатку вiн мусить навiдати одного астролога. "Кого-кого? Астролога? А це ще на який хрiн?" - питаю я. Iгорко каже, що якщо мiй мозок iще цiкавиться земними справами, час у мене є. Заспокоїв, блiн.

Вiн з'являється надвечiр. З усього перелiку замовлень вiн задовольнив лише одне. Принiс три пляшки горiлки. А ще пакунок варених ракiв. "Тiльки не кажи, що це зовсiм не дотепно", - каже вiн. Невже я мiг повiрити в те, що вiн щиро вболiває за мене? "А на що ти ще сподiвався, знаючи мою заробiтну платню?" Вiн правий, друзяка Iгорко. Але можна ж було позичити грошенят, не щодня твiй близький колега вмирає вiд раку i просить про невеличкi харчовi послуги. Iгорко каже, що вiн не може залишатися в цiй сповненiй скорботи атмосферi. "Слухай, а давай пiдемо до мене? Щось менi тут не подобається, некомфортно менi, всюди тисне. Тобi ж треба вести нормальний спосiб життя, навiдуватися до друзiв, дивитися кiно, робити близьким послуги?" От уже крутiй. Я хочу, щоб вiн упав iще нижче. "Ти збираєшся платити за таксi?" Iгорко вкрай здивований. "Це ще навiщо, в тебе ж є машина!" Скажiть менi, так, так, ви! Скажiть. Чи є у вас такi друзi, котрi, знаючи, що ви (не дай Бог) хворi на рак, хочуть, щоб ви попрацювали на них водiєм, га?

В Iгорка досить затишно. I стильно. Але я мовчу. "Ну, тобi що, не подобається? Знаєш, дивно, а я вважав, що хай там що, але смак у тебе є". Приємна розмова, чи не так? Я кажу, що менi все подобається, лише є одна маленька дрiбничка (Iгорко просить уточнити, яка саме), я - хвора й утомлена людина. "Зараз допоможеш менi вiдкрити пляшки, знайти чарки, нарiзати ковбасу, менi здається, що я її ще не з'їв, а ще - хлiб, у мене не виходить його рiзати, нiколи, уявляєш собi? Така дурниця, а нiяк не виходить. То ти це зробиш, я в тебе вiрю, а от потiм - сiдай, насолоджуйся вiдпочинком". Ви таке чули?

Я про таке читав. У дитинствi. У казцi про Попелюшку.

Я плентаюся до кухнi. Ковбаси немає. Натомiсть є твердий сир, хлiб, батон та огiрки. Iгорко вносить свою частку до домашнього порання. Вiн натискає кнопку електрочайника. I сiдає на зручну лавку. "Я люблю дивитися, коли люди впевнено почувають себе на кухнi", - каже вiн захоплено. Вiн плеще в долонi. "Не ляскай, у мене болять вуха", - суворо реагую я. Вiн мене злить. "Дивно. Чого б це? У тебе ж рак горлянки, а не вух?" Менi здається, що такi слова потерпiлого - трупа - можна вважати пом'якшувальною обставиною для злочинця у випадку умисного вбивства. Я вiдчуваю, що менi треба чимось зацiкавитися, щоб вiдволiктися. "А чи не розповiси ти менi", - звертаюсь я до нього…

iсторiю про астрологiв, Iгорка та пошуки щастя

Перед своїм першим шлюбом Iгорко побував у ворожки, яка сказала, що цей шлюб щастя йому не принесе. "Але чому?" - спитав у циганки з розкiшним iм'ям Iнеса Дiамантова. Вiн завжди був дуже допитливий. "Тому що вона, дiвка твоя, бiдна, наче церковна миша. То яке ж тут щастя, хлопче? Йди, поки не завагiтнiла, бо пропадеш". I тут Iгорко нiби прозрiв. Його дружина справдi не була багатiйкою, але шлюбне щастя в Iгорковому розумiннi не було пов'язане з тим, скiльки грошикiв дзеленчить у кишенях коханої. Тобто стосовно особи нареченої циганка не помилилася, але щось тут було не те.

Шлюб Iгорка був досить щасливим у його розумiннi, бо наречена, дружина, зналася на сексi трохи бiльше за нього, завжди йому давала, як тiльки в ньому прокидалося бажання, вiдповiдала його смакам - була тендiтною бiлявкою, не тягла з нього грошву, а грошi в нього водилися, i зовсiм не хотiла розлучатися, бо була, схоже, всiм задоволена. Але Iгорко через рiк сам почав наполягати на розiрваннi шлюбу, бо вiдчув себе впевненiше i став набагато досвiдченiшим за неї у планi сексу, крiм того, в нього черговий раз змiнилися прiоритети. Вiн неодмiнно хотiв, щоб його дружина мала бюст третього розмiру. I без силiкону, тiльки завдяки матiнцi-природi.

Тодi вiн згадав про циганку. Коли Iгорко познайомився з Оксанкою, вiн почував себе щасливим чоловiком, у неї були такi цицьки, що постiйно хотiлося їх мацати, бо повiрити в те, що така краса iснує не тiльки у Памели Андерсон, а й у деяких українських дiвчат, без мацання було важкувато. Iнеси вiн не знайшов. Але, користуючись порадою своєї однокурсницi, знайшов Марiю-ворожку, в якої мати була Марiєю-ворожкою, а до того баба була Марiєю-ворожкою i, ви не повiрите, ще й прабаба була Марiєю, вiдповiдно, так само - ворожкою.

Вона розклала карти, висмикнула волосину з Iгоркової шевелюри, почаклувала на попелi й сказала, що щасливим iз Оксанкою його не бачить. "Чому?" - поцiкавився Iгорко. "Не твоє це щастя. Не господарочка вона, буде днями лежати в лiжку, ковдрою вкриватися, тебе змушуватиме водити її по ресторацiях, купувати їй одяг та возити на дорогi курорти. Не твоє це щастя, хлопче. Висмокче з тебе все". Iгорко ж був не проти смоктання в усiх значеннях цього процесу.

Незабаром вiн зрозумiв, що Марiя-ворожка його не обманула. Оксанка, з якою вiн почав жити у цивiльному шлюбi, була рiдкiсна нечупара. I справдi постiйно тягла з нього грошi, скiльки б не давав - усе їй мало. Але Iгорко в той свiтлий час не був жадiбним чоловiком, у планi бiзнесу в нього все складалося, i грошей вистачало на всi її забаганки, й навiть бiльше того, бавити її вiн дуже любив. I тут Iгорко збагнув, що його так непокоїло у прогнозах ворожок. Що ж було не так? Чому вони так чудово розбиралися в його дiвках, але помилялися в головному? Тому, що в них i в нього поняття про щастя були зовсiм рiзними.

Пiсля цього Iгорко став постiйним клiєнтом усiх бiльш-менш знаних провидцiв, ясновидцiв, ворожок, бабок, гiпнотизерiв та астрологiв. Шахраїв вiн нищив усiма придатними засобами, а от iз тими, хто непогано орiєнтувався в людських долях, вiн працював. I не було для нього цiкавiшого захоплення. Це стало його хобi, вiн не уявляв свого життя без влаштувань астрологiчних перевiрок. "Тест на щастя". Всi шаманськi газетки, всi телефони, що називалися по телебаченню та радiо, оголошення будь-яких наближених до астрологiї чи ворожiння координат вiн занотовував у спецiальний щоденник, зберiгав у спецiальних папках. А ще в нього була картотека, де всi вони, провiсники майбутнього та знавцi минулого, були зiбранi й розставленi в абетковому порядку.

Вiн питався, яке воно для них є, це особисте щастя? Яким вони його бачать? Дехто не хотiв признаватися: "А навiщо це вам?

Ми з вами працюємо, а не ви з нами. То яка у вас проблема?" Але вiн змушував, улещував, платив, благав. До кожного в нього було напрацьовано свiй пiдхiд. I виявилося, що бiльшiсть їхнiх понять про щастя та його, Iгоркове, уявлення про щастячко не є тотожними.

"I розумiєш, що виходить? Виходить щось страшне. Нiколи нiхто тобi нiчого слушного не порадить. Тому що так, вони здатнi бачити бiльше за тебе, вони, можливо, будуть розповiдати тобi, яка в неї була мати хвойда, що її батько - пиячить, що вона нiколи не користується туалетним папером, їсть днями сирi томати i бздить, тому засмердить тобi всю хату, i все це буде правдою. Але їм нiколи не спаде на думку, що саме така поведiнка коханої може складати твоє щастя. Ну, з туалетним папером та бздiнням це я перестарався, так собi бовкнув, для краси, адже ти мене зрозумiв? У кожного з нас - своє щастя, i часто воно зовсiм не збiгається iз загальновизнаним, iз книжним, мiщанським, iз тим, яке називають жiночим, iз тим, на яке молиться твiй сусiда, з тим, про яке мрiє твоя власна мати, з тим, за яке вмирали герої, з тим, що затьмарить очi твоїм дiтям… Бо в кожного з нас воно - своє. I хоч би що вони бачили, вiдчували, хоч би що тобi радили, вони нiколи не зможуть побачити людину твоїми очима, вiдчути її твоїм серцем, пiзнати її твоїм мозком, зрозумiти, в чому полягає твоє власне щастя. Нiколи цього не станеться".

…

Поки Iгорко розповiдав менi цю iсторiю, вiн випив першу пляшку горiлки i з'їв майже увесь сир. Ще й дорiкнув менi: "Навiщо ти нарiзав стiльки хлiба? Ти що, так його любиш? Бо я, вiдверто кажучи, не дуже, я надаю перевагу чомусь легкому, до того ж наближається нiч, ось, наприклад, огiрка зжую чи сирку. I тобi не раджу налягати на хлiб".

Я кажу, що це не дуже порядно, змушувати мене, хвору людину, працювати, а потiм за це ще й гнобити. "Та хто тебе гнобить? Ти не позитивно дивишся на Всесвiт, мушу тобi сказати. От чого ти скавулиш? Перепрацювався?

Та я роблю тобi послугу, слухай, тобi ж недовго залишилося, тобто ще трохи, а час плине швидко, особливо влiтку, i все. То коли ти ще попрацюєш, га? Коли тобi випаде така щаслива нагода зробити щось корисне? Навантажити цi руки здоровою фiзичною працею? I потiм, я ж не змушую тебе мити, наприклад, пiдлогу, чи вичищати вбиральню?

Я що - дiд, ти що - салага? Ми що, в армiї?"

Я вливаю в себе чарку горiлки. Цiкаво, яким зараз бачить своє щастя Iгорко? I хто в цьому свiтi, та й у всiй галактицi може бачити його своїм щастям? Мабуть, тiльки хтось зовсiм недолугий, той, хто вважатиме Iгорка своїм останнiм, хай жалюгiдним, але все-таки шансом. Той, хто згадує радянське печиво "Привiт" як кращий кондитерський вирiб, котрий вдалося покуштувати у своєму життi.

"Слухай, - раптом термосить мене за плече Iгорко. - От учора й сьогоднi, вiдтодi, як я дiзнався про це, я стiльки передумав про твiй паскудний рак, давай хоча б зараз поговоримо не про тебе, а про мене". Я давлюся огiрком. Вiн спокiйно постукує менi по спинi. "Мiж iншим, треба якось охайнiше їсти, друже, не слiд у такий ганебний спосiб скорочувати собi життя. Вмерти вiд того, що вдавився огiрком, ти що, про таку смерть мрiяв? Бог тобi дав шанс - вiдiйти шляхетно, щоб усi хрестилися, ридали ридма, згадували тебе молодим, вродливим, що тебе, мовляв, як кращого, Бог забрав до себе першим. А ти намагаєшся все це зiпсувати. Де логiка?"

Iгорко бере кусень хлiба, вискубує крихти з середини, наливає горiлки, розмiрковує. "Знаєш, - починає знову вiн. - Мене всi обговорюють. От i зараз, я вiдчуваю, ти думаєш про мене. Думаєш? От". "Це на тобi джинси номер 35?" - цiкавлюсь я. "Точно! Десятка! Як здогадався? В мене ж тридцять вiсiм пар джинсiв". У нього справдi тридцять вiсiм пар джинсiв, i всi вони однаковi, дуже вузькi з низькою талiєю. "Прикинув, на яких iз них може саме так провиснути зад i витягнутися колiна. Пiдрахував, вийшла приблизно тридцять п'ята пара". "Тьху, так неромантично". Теж менi, романтик.

"Слухай, може поговоримо?" О, а що ми досi робили? "Iгорку, а чому ти не одружений, га? От що тобi заважає одружитися, чим тобi ще займатися? Робота в тебе є, кар'єра наче робиться, грошва теж водиться, чим тобi ще зайнятися - крiм ходiння по ворожках, звiсно. Одружився б, може, чи пiшов би купувати тридцять дев'яту пару джинсiв". "На кому я мушу одружуватися, на твiй погляд? На кому? На "барбi"?" Вiн лютує, а я трохи здивований такою реакцiєю. Звiсно, на "барбi". Вiн западає на такий тип: високi, стрункi, з довгими худорлявими ногами бiлявки, прозорi очi, довге волосся. Що це, хiба не "барбi"? Вiн якщо зустрiчається, то зустрiчається тiльки з такими.

"Ага, що тут такого жахливого? Хоч би й на "барбi". Як цю останню звали, Алiнiус? Нi, щось схоже, але не так". В Iгорка дуже показовий нiс, по якому зразу видно, що йому ця бесiда не дуже подобається. Колись Iгорко задзвонив менi i сказав, що прийде до мене з Анчоусом (о, точно! Анчоус!), i я ще подумав: це ж треба, не з порожнiми руками пацан iде, рибу тягне, яка ж пригода сталася з нашим хлопчиком, що з ним коїться? Аж тут вiн приходить iз худорлявою бiлявкою: губи сяють, очi сяють, панчохи сяють, зуби також сяють. "Це - Анчоус", - каже Iгорко з гордiстю. Насправдi її звали Ганною.

"Менi нема про що розмовляти з Анчоусом". "А що таке? Вона не вмiє чи не хоче днями патякати про тебе?" Iгорко, як не хоче, не помiчає iронiї. "Вона вмiє говорити тiльки про одяг. Що, де, за скiльки вона купила, пасує їй чи не пасує, ну, i таке iнше". "Ще про те, кого вона бачила i з ким. Про моду. I що всi заздрять її вродi. А ще про маму. Про свою. Про те, як багато вклала вона душi у її виховання". "О, це ж сила-силенна тем для розмов. Тобi все це здається нудним?"

"А про що б ти хотiв поговорити?" - пiдтримую нашу розмову я. "Ти все iронiзуєш, чи не так? У мене, мiж iншим, двi вищi освiти. Ага? I я себе не на показах Версаче та Дорожкiної знайшов". Я мовчки погоджуюся. Не на показах, це вже точно. В те мiсце, де народився Iгорко, Версаче не приїхав би нi за якi грошi, та й Дорожкiна - також.

"От сказати тобi чесно? Я ж не збрешу людинi, яка має незабаром померти". От-от урветься мiй терпець. Залишилося ще трохи. "Кажи". "Я тобi нещодавно говорив про щастя. Так от, заради свого щастя я нiколи не одружуся з "барбi". Менi потрiбна зовсiм iнша дружина. Розумна, хижа, вродлива кар'єристка. Щоб книжки читала, а не лiтери на етикетках та цифри на цiнниках. Щоб розумiлася на митцях, на картинах, а не на позначках "Обережно, скло" чи "Тiльки суха чистка", "Прасувати не можна", "Тiльки ручне прання".

Я потягнувся до полицi, щоб узяти заварник. "Там не запилючено?" Я кажу, що нi. "Слухай, якщо пилюка, то я тобi не раджу витирати руку об крiсло, о'кей? I що ти все винюхуєш - що б його з'їсти, що б випити? Ти тiльки про це й думаєш. Очi, он-о, полицями нишпорять. Не так уже й часто ти в мене в гостях, але зовсiм не придiляєш менi уваги. Це неввiчливо". Я ховаюся, щоб обтерти руку об крiсло. Манячило нещасне, ось тобi.

"Слухай, а в мене є питання. Як, скажи менi, ти збираєшся одружитися не на "барбi", якщо зустрiчаєшся винятково з "барбi"?" "Це - важко. Але я, на вiдмiну вiд декого, нiколи не шукав легких шляхiв. До речi, ти не зовсiм правий, бо не все знаєш. Колись я зустрiчався, навiть прожив пiвроку не з "барбi". Вона була агентом iз нерухомостi. Розумна, спритна, вродлива. Унiверсальна машина, а не жiнка. Взiрець. Коли ми зустрiлися, на її плечах була хустка, на якiй застигло зображення полотна Далi. Ти що, зовсiм мене не слухаєш?" "Слухаю. Пiвроку - це термiн. То й як ви розiйшлися? Ви ж розiйшлися?"

"Розiйшлися. Тому що менi стало лячно". "Та ну?" "Так. Ми ланчувалися в ресторацiї. Я щось розповiдав, щось дотепне, бо вона дивилася на мене, грiла теплими очима, все здавалося таким бездоганним i чудовим. Вона виглядала такою лагiдною, нiжною. Свiчки, мерло, тканi серветки на колiнах. У мене - плани, в неї - плани. Спiльнi, еротичнi. Я вiдчуваю шовк її панчiх, вона пестить ногою мiй пах. О, брате, мене пiдносило до самих небес. Аж раптом дзвоник мобiльного телефону. Її. Вона вибачається, продовжує мене пестити, слухає, що їй говорять, а потiм верещить: "Що? Чому це досi не зроблено? Так, я зараз повертаюся до офiсу й повiдриваю вам усiм яйця!" Я кiнчив собi в штани. А вона не прибирає ноги, така тремтлива. Я сиджу, розгублений, а вона питає: "Щось не те? Я ненадовго з'їжджу, ти перепочинь, випий, а потiм ми продовжимо з того мiсця, на якому зупинилися". А я розумiю, що не зможу продовжити. Все, менi лячно". Бiльше вiн її не бачив. "Плакала? Нi, я не думаю, такi вмiють змушувати плакати, але самi нiколи не плачуть".

Я сиджу вдома й доганяюся фiсташками. Я нiчого не став говорити

Iгорковi про те, що все вигадав про свої раковi пухлини. Хай помучиться, йому корисно, якщо вiн, звiсно, мучиться. В мене з'явилася одна пiдозра, що змушує мене страждати. Я не можу спати. Я набираю номер Лесi. Вона вiдповiдає вiдразу. "Ну? Народжуй швидше, не зволiкай, у мене немає часу". "Але зараз нiч, що ти робиш?" "Чекаю на дзвiнок iз Канади, замовила там деякi меблi. Зайнялася своєю хатою. Не хочу, щоб на моїй могилi було написано: "Все життя вона знаходила людям житло, i от нарештi знайшла й власне". "Чого тобi треба?" Яка ж Леська здогадлива.

"Слухай, ти часом не перетиналася з таким собi Iгорем?" "Ну", - каже багатослiвна Леся. "Так чи нi?" "Ну", - знову вiдповiдає вона, її просто так не зiб'єш. "Бачиш, я зараз iз ним працюю, ти можеш щось про нього сказати - ви ж разом жили, кроїли, так би мовити, власнi долi?" "Можу. За пiвроку, що ми з ним жили, вiн жодного разу не назвав мене на iм'я. Ще вiн носить труси Хьюго Бос. Що ще? Ми розбiглися, тому що я можу вилизати дупу в лiжку, але ж морально? Це вже - нi". Леся поклала слухавку. На моїй пам'ятi ще нiколи й нiхто так влучно не характеризував людину.

 

хi)

Що може бути гидкiшим за ранковий дзвоник? Нiчого. Те, що будильник розпочне своє стрекотiння, ти знаєш iще з ночi, але телефон? Вiд нього такої бридоти не чекаєш. Це - Валерiй Леонiдович. Клятий Лерик. "Менi казали, що тi, хто хворiє на серйознi хвороби, встають разом iз сонцем, бо не хочуть втрачати хвилини свiдомого життя". Я люблю своїх керiвникiв. "Слухай, Стасе, якщо ти думаєш, що я повiрив у цю твою маячню про рак, це означає, що ти тримаєш мене за бовдура. Як ти думаєш, менi подобається таке ставлення? Не будь мудилом, заходжуйся до роботи. Досить уже. Нахворiвся".

"А що таке? Когось термiново треба поховати, вже так смердить, що й зачекати не може? Чого зрання телефонувати?" - вiдгавкуюсь я. Можу собi дозволити, як тяжко-важко хворий. "Треба летiти до Москви". Ага, так я й полетiв. "До Москви? Тиць-гриць. Я щось не розумiю, чому я, мiжнародник, курсую шляхами Київ-Запорiжжя та Київ-Москва, це ви так собi уявляєте закордон, еге? Москва - це, по-вашому, що?" "По-моєму, питаєш? Як на мене, це - Запорiжжя, але набагато бiльше". "Валерiю Леонiдовичу, шановний. Нi, навiть вельмишановний. Я хочу у вiдпустку, вiдпочити хочу, а не летiти бозна-куди. Чого б це не запропонувати менi Iспанiю? Я б туди залюбки злiтав, ага".

"Вiдпочити? Ти при своєму розумi, хлопче? А лiкарняний тобi що, не вiдпочинок? Ти сидиш на ньому вже понад два тижнi, а люди тим часом працюють, тягнуть лямку, наче африканськi воли, як азiатськi мули, свiту бiлого не бачать". Пес смердючий, працює воно, ага, i всi iншi, аж запрацювалися по самi помiдори, один на Кубi з кончiтами гонсалес та хуанiтами перес, iнший - у Нiмеччинi (дастiш фантастiш, о, майне кляйне, я-я-я), так напрацювалися, що аж сперма бризкала на всi боки. Гади. Якi вони всi гади. "Мовчиш, може тобi навiть соромно? Так. Рак у тебе чи не рак, раком ти когось чи не раком, вiдверто кажучи, мене це не хвилює. Я навiть можу поклопотати, щоб тобi виписали матерiальну допомогу на хiмiотерапiю або на профiлактику геморою, але зараз ти вiдриваєш свої батони i їдеш на роботу - оформлювати собi вiдрядження. Всi документи у секретарки". "Валерiю Леонiдовичу, а ви не боїтеся брати грiх на душу?" - запитую вкрадливо. "А я розцiнюю це так, наче роблю добру справу для тебе, второпав? Люди, що перебувають у вiдчаї, - а ти ж наче перебуваєш, - мають трохи розважатися, змiнювати обстановку. От якщо в тебе затягнулася депресiя, то як кажуть у рекламi? "Геть, тоска - читай МК!" "Емка? Це ви про що? Про страусiв, нiмецькi авто чи нiмкень?" "МК - це "Московський комсомолець". От ти й вирушаєш туди, де це пишуть, щоб почитати, так би мовити, мовою оригiналу". Бiльше вiн нiчого додати не хотiв.

На роботi панує тиша. До обiдньої перерви ще, як рачки до неба. Але щось я нiкого не бачу. I серед тих, кого я не бачу, стовiдсотковим лiдером є моя секретарка (Секретарки Немає - тринадцять). На її столi однак я бачу теку гидотного зеленого кольору. В нiй мої документи. Так, подивимося, чого це я маю пертися до Москви на переговори. Угу. Тема: власнiсть. Добре, хоч тема - пристойна, а не церемонiя вiдкриття якогось човника, що має пливти Яузою-рiчкою з жовто-блакитним стягом i тризубом на боцi, символiзуючи вiкову дружбу наших держав. Цiкаво, а що в цьому разi купувати для подарункiв? Я знаю що: "Iзбушкi? Щоб вiдповiдати: це не "iзбушкi", це - хатки! Палатєнца? Щоб вiдповiдати: це не "палатєнца", це - рушнички. I порцелянових кошечєк. Щоб вiдповiдати: а це не "кошечка", це - Тарас Григорович Шевченко".

О, Вiка. Засмагла, худа. Пройшла повз, наче не побачила мою натхненну пику у приймальнi. Не буду кидати привiтальний клич, ще злякається, може, вона мене вже поховала? Шкода тiльки, що не бачив її обличчя, суцiльнi засмаглi ноги. Так, тепер на порядку денному - Iгорко, бо пiсля того випадку з кицюнею-Танюнею, в якої я майже з рук вирвав мною ж подарований кальян, мабуть, не варто знову звертатися до неї з проханням подивитися за Мартiнi. "Привiт", - кажу я. "Агов. Це ти? Непогано виглядаєш. Очi принаймнi здоровi. Блиск! Чого тобi?" "Менi потрiбно, щоб ти забрав мого кота до себе чи приїздив його годувати, тому що мене випхали у вiдрядження".

"Клас! Ти мусиш менi подякувати. Привезеш менi московської горiлки та листiвки з Путiним, знаєш, якi є? "Путiн-гончар", "Путiн-слюсар", "Путiн-маляр". Я збираю. Це я сказав Валерiю, що тобi конче необхiдно рухатися та дiяти. Це ж треба, чувак, вiн мене, виявляється, слухає!" Я одного не розумiю: як Iгорко дожив до своїх рокiв i уникнув бiльш-менш серйозних травм. "Привезу, блiн, привезу я тобi коралове намисто, наволочуга ти така". Я навчився буркотiти подумки. "До кота я заїду. Тiльки ти поклади в холодильник консерви для нього, i для мене щось пожерти, а то в тебе завжди - рiдкiсний голяк. Може, тобi вже воно непотрiбно, харчуватися, але до тебе ходять люди, треба хоча б iнодi про це пам'ятати". Скажiть менi, за що я маю любити людство?

У лiфт ми всiлися разом, я з великою спортивною сумкою на плечi та Наталка зi своїми двома собаками. Так, Наталка - коханка чудового Олександра Олександровича, чуйної людини, що поздоровила мене з восьмим березня. На восьмому поверсi лiфт зупинився i прийняв у своє черево двох товстих тiточок. "Так. Є вiрогiднiсть, що ми застрягнемо", - подумалося менi. "Еге. Ти не помилився, козел. Я - є", - злостиво вiдповiла Вiрогiднiсть. I ми застрягли.

Жiночий голос, що мешкає в кнопцi виклику допомоги, спочатку став на нас верещати, якого хрiна ми вперлися в лiфт, наче лiфти в будинках iснують просто для краси. Вона волала, що будинку вже понад двадцять рокiв, а ви напхалися туди зi своїми сумками, тiлами та собаками. Потiм вона впiзнала Наталку - коханку самi пам'ятаєте кого (добре мати блат навiть на рiвнi лiфта, що застряг) i сказала, що все розумiє, що це просто важкий ранок i для неї, i що аварiйку вона вже викликала. Все це, втiм, було сказано таким тоном, що не залишало iлюзiй щодо змiсту: "Наволочi ви всi". От що вона хотiла до нас донести. Не знаю, як хто, а я її зрозумiв.

Я застрягав у лiфтi кiлька разiв за своє життя. В рiзних будинках, примiщеннях, установах, а на кнопки виклику диспетчерiв я тиснув iще частiше, бо помiчав, як хтось застряг, а людиною я був колись чуйною (чи просто хотiв бути хоча б поганеньким героєм-визволителем, хай хоч лiфтовим!), i що я помiтив? Хоч би де ти застряг, у кнопцi виклику живе один i той самий незадоволений життям жiночий голос, голос, надiлений цiкавою здатнiстю: ненавидiти тебе, людину, що застрягла в лiфтi, усiма фiбрами душi.

Ви нiкуди не поспiшаєте? Бо я - поспiшаю, але це ж дурниця - кудись поспiшати, коли ти все одно сидиш у зiпсованому лiфтi. Тому я маю трохи часу, поки їде аварiйка, яка вже точно нiколи й нiкуди не поспiшає, щоб подiлитися з вами своїми думками щодо пригод у лiфтi. Так от. Коли люди застрягають (я можу дозволити собi узагальнення, бо маю певний досвiд), вони спочатку пригадують, як хтось уже потрапляв у таку халепу, бо з кимось iз них обов'язково це було. Розповiдi спочатку ведуться невимушено, вiльно, навiть весело, тому що людям притаманно вiрити в чудо, тобто вони щиро сподiваються, що аварiйка справдi приїде рiвно за десять хвилин. З iншого боку, люди, якщо вони не дiти, вже знають, що такого не буває, аварiйка нiколи не приїздить за десять хвилин, i тодi вони починають нервуватися.

Я лупцював по стiнках лiфту. Собаки крутили вiд здивування мордами, маленький двiчi гавкнув вiд захоплення. "Чи не могли б ви поводитися хоча б як собаки?" - спитала в мене Наталка. "Тобто всiстися на брудну пiдлогу, виставити на показ член, висолопити язика й пустити слину? Можу, але тут бракує мiсця". "Я мала на увазi, щоб ви поводилися спокiйнiше, вiд того, що ви лупцюєте по стiнах, нiчого не змiниться, а собачки нервують, вони хочуть пiсюняти, мої солоденькi". Слова "пiсюняти, мої солоденькi", - явно промовлялися не до мене, тому що були сповненi солодких iнтонацiй, так зазвичай говорять до дiтей, собачок, котикiв чи квiточок.

З цього моменту почалася наступна стадiя. Люди зайнялися тим, що вони дуже люблять: незалежно вiд статi, вони почали мiрятися членами. Тобто дiлитися подробицями, кому з них бiльше не пощастило через це застрягання. Жiнки почали нудити, що запiзнюються на роботу. Наталка цiлувала песикiв, заспокоювала їх i все бiдкалася, як вони хочуть посцяти. А я мовчав, не розкривав своїх карт. Бо в мене на руках були козирi, а коли в тебе козирi, навiщо поспiшати їх демонструвати, хай пониють iще бiльше, щоб потiм їхнi нийки порiвняно з моїм горем здалися їм такими нiкчемними, що аж сором.

Аварiйки не було, я витяг мобiльний телефон, зiтхнув, аж потiм подумав: а кого менi набирати? Хто може менi зарадити в такiй ситуацiї? Телефонувати з єдиною метою - тiльки попередити, що я швидше за все до Москви не потраплю, бо застряг у лiфтi? На мiсцi Валерiя Леонiдовича я б нiколи собi не повiрив. Менш вiрогiдним могло бути тiльки повiдомлення, що я не встигаю на рейс, бо рятував дiвчинку пiд час пожежi. "Я запiзнююся на лiтак", - виклав я свiй козир. Усi принишкли. Ось воно, усвiдомлення дрiб'язковостi власних iнтересiв та проблем. Я так i знав.

Нашi люди, втiм, мають одну цiкаву рису: на чужий бiль вiдгукуються швидше, нiж на чужу радiсть. Тому пiсля хвилинного мовчання вони почали висловлювати спiвчуття. "Ай-ай-ай". "А у вас є хоча б який запас часу?" "Боже, що ж робити? Може, треба диспетчеру сказати, що сидить людина, якiй на лiтак?" "Давай телефон, будемо дзвонити Сашковi", - впевнено промовила Наталка й узяла мою трубу. "Сашко? Так, це я. Телефоную з чужої мобiлки, часу в мене обмаль. Слухай сюди. Ми застрягли в лiфтi, я - нiчого. Але тут є хлопець, який запiзнюється на лiтак. Що-що? Мусиш, ти мусиш щось зробити. Як це ти не знаєш що? Спробуй зателефонувати до аеропорту своєму Павлу чи авiалiнiям, нас от-от мають визволити, тому якщо вiн i запiзнюватиметься, то не бiльше, нiж на пiвгодини. Ага, вони ще й не стiльки чекають, коли говорити з ними переконливо. Все, па-па". З такою коханкою - секретарка, помiчники, радники - на фiг не потрiбнi. "Все, вiн задзвонить, куди треба. Не хвилюйтеся". I менi трохи попустило.

Всi двадцять хвилин, якi ми провели в лiфтi пiсля цього дзвоника (до речi, Сашко вiддзвонився i сказав менi, щоб я переказав "Натусику", що вiн усе зробив, як слiд, а ще поцiкавився, чи не привезти нам чогось?), ми крили матюками аварiйникiв i робили припущення, чим вони там займаються. "Це ж набрехали, що вже виїхали, а самi сидять, грають в очко та пиячать". "От самi заправилися портвешком, а тепер поїхали ще й заправляти машину, бо пального в них немає. Пропили пальне". "Вже напилися так, що дороги не бачать". "Зараз так спекотно, вони з пивом та воблою на Днiпро пiшли". "А куди їм поспiшати? Робочий день iде, все нормально, люди нiкуди не подiнуться. Куди їм подiтися? Вони ж у лiфтi сидять". А потiм пiшли суцiльнi мати, я б iз задоволенням тут їх навiв, але не почув нiчого оригiнального, стандартнi матюки, ви їх точно знаєте. Нарештi вони прийшли, ахалай-махалай, нас визволено за допомогою тонкої дротинки. Три величезних парубiйка. З однiєю тоненькою дротинкою. Коли ми опинилися на волi, ми розбiглися кожен у своїх справах, навiть не полаявшися з аварiйниками з приводу їхньої повiльної працi, тому що як не крути, а сварити власних визволителiв було таки незручно.

Дзвоник. Валерiй. "Ти де?" Кажу, що заповнюю митну декларацiю. "Поквапся. Чого ти зволiкаєш, я не розумiю? Де ти був? Чого? Хутчiш давай. Бо Жорж хвилюється". До лiтака я потрапив останнiм, навiть вiдчув себе членом уряду: останнiй, один, той самий, на якого нарештi сидять i слухняно чекають семеро! Лiтак, який не злiтає, схожий на лiфт, що застряг. Ти сидиш i нiчого не можеш iз цим вдiяти. А я - сам, кум королю, у супроводi дiвчинки та хлопчика з рацiями, в якi вони постiйно щось шепотiли, сам у маленькiй бiленькiй машинi, на задньому сидiннi, розкинувши монтанiвським орлом руки.

Краса. Втiм, коли я зайшов, усi пасажири на мене дивилися поглядами найманих убивць, жертва яких дозволила собi змiнити маршрут.

Менi все життя бракувало уваги, але ви знаєте, iнодi вiд уваги дуже плющить. Злi, знервованi обличчя. Як менi знайти обличчя Жоржа Юрiйовича, людини, що розумiлася на власностi й мала повноваження очолювати делегацiю та вести переговори? Що я ще знав про нього? Трохи за сорок. Русявий. З Донецька (напрочуд модне походження на початку ХХI сторiччя). Ще мене попередили, що до Києва вiн прилiтає iз Франкфурта i вiдразу вiдлiтає до Москви. А менi треба з ним познайомитися й виробити спiльну позицiю.

Я сидiв у лiтаку в бiлому костюмi з коноплi (випрасувана марихуана), поглинаючи коньяк "Клiнков ВIП" iз фляжки. Отже, ми летимо. Тому треба пошукати Жоржа. Я почав уважно роздивлятися публiку, яка миттєво втратила iнтерес до мене (як i я сьогоднi до аварiйникiв), щойно лiтак затупотiв колiщатками по смузi. Я проводив оглядини. Ось. Судячи з квадратоподiбної голови та плечей, що стирчать по боках вiд крiсла, цей чоловiк не цуратиметься питань власностi, особливо чужої власностi, i, цiлком можливо, походить iз модного мiста Донецька. Я наблизився, на його шиї помiтив Пашу Картьє, який впився в усi його пори. "Доброго дня. Жорж Юрiйович, якщо не помиляюся?" На мене дивилися добрi, каламутно-зеленi очi. "Ага! Стецько! Слухай, а ти - спритний. Я все думаю, як ти мене… а ти… i костюмчик такий - нiчого собi… молодець. Цiлком наша людина". Я не знав, радiти цьому чи нi, бо не знав, який змiст вкладав життєрадiсний Жорж у поняття "наша людина". Я ввiчливо всмiхнувся.

"Сiдай! Тут - порожньо". Вiн кинув оком на крiсло поряд. Я сiв. Манерою розмовляти та рвучким раптовим, але постiйним гигиканням Жорж Юрiйович нагадував менi Лiкаря Лiвсi з мульта Данила Черкаського "Острiв скарбiв". Коли я сiв, вiн одразу розповiв менi анекдот. "Це щоб ти збагнув, яка в нас спiльна, ги-гик, позицiя!" анекдот Жоржа Юрiйовича, розповiдається тут для того, щоб ви краще збагнули, яка, ги-гик, золота людина Жорж Юрiйович

"Вiдсидiв браток у тюрязi вiд дзвiнка до дзвiнка. Нiкого з корешiв не здав, поводився гiдно, нi на кого не стукав, а коли вiдкинувся з зони, то друзi його стрiли як слiд, усiм забезпечили з голови до нiг. Бо - заслужив, правильний чувак тому що. I от десь через рiк телефонує йому пахан один, щоб розпитати, що й як, яке життя-буття. Питає: "Ну, кореш, як ти там, не бiдуєш? Той вiдповiдає: Я в повному шоколадi. Хаза в мене шикарна, тачила така, що ДАI зупиняти боїться. В леве купаюся, все таке зашибись, в дружини дали таку дiвку - бiлявка з сiдницями, цицьками, ротом, очима, суцiльнi заздрощi, а не дiвка. Що й казати - вiльне життя, замкнувся у ваннiй, дрочу собi, нiяка сука не заважає". Той питає з непоняткою повною в голосi: "Слухай, якщо в тебе така гарна дружина, то чого ж ти її не нахиляєш, не трахкаєш?" Йому цей вiдповiдає: "Нахиляти? Трахкати? Дружину? За що? Вона ж зi столу не тирить, нiколи мене не закладає…"

Я гигикнув. За це мене було радiсно вдарено по плечi. "Бачу, ти повнiстю наша людина. Прорвемося". Спiльнi позицiї вироблялися з карколомною швидкiстю. В кишенi крiсла, яке я перiодично штурхав ногами i щоразу незадоволена пика вусатого дядька поверталася до мене з претензiями, я знайшов, так, - "Московський комсомолець". Чудово. Розгорнув. Цiкава стаття про скiнхедiв. Лисих молодикiв, котрi ненавидять грузинiв, арабiв, фанiв київського "Динамо", i, я так думаю, несхвально ставляться до негрiв. Як побачать - вiдразу лупцюють ногами. I пики у кров. Тiльки так. I в мене з'являється мрiя. Я уявляю собi, як я, чаклун, пiд час футбольного матчу "Спартак" (Москва) - "Динамо" (Київ) у центр стадiону обережно ставлю Валерiя Леонiдовича, завчасно перетворивши його на вузькоокого негра й одягнувши у вишиванку та чалму зеленого кольору з пiвмiсяцем по центру. Цинкову труну з його тiлом я б забрав особисто.

Варто зауважити, що в Жоржа Юрiйовича була цiкава звичка: мабуть, вiн думав, що я недочуваю, тому що постiйно, звертаючись до мене, смикав за рукав мого бiлого костюма i в такий спосiб пiдтягував мене ближче до себе. Людина - небаченої сили, щоб отак мене пiдтягувати, я теж маю солiдну вагу та зрiст. Пiсля цих його смикань я постав у всiй красi перед росiйськими прикордонниками, правий рукав мого костюма виглядав так, наче всю нiч на ньому кублилися собаки з брудними лапами, або нагадував зiм'яту серветку, яку залишили на столику в ресторацiї - заляпану кетчупом, прикрашену плямами вiд олiї та чорнила.

Зустрiчав нас працiвник української амбасади Петрусь. Величезний такий лобуряка зi скуйовдженим волоссям свiтлого русявого кольору. В Петруся були трохи витрiшкуватi вiд природи блакитнi очi. А ще вiн був заїкою. "А що це у вас у пакунках?" - запитав Петрусь Жоржа Юрiйовича. "Та таке", - весело вiдповiв той. Я знав, що нiяких валiз чи багажу в Жоржа не було, окрiм цих двох пакетiв, якi були набитi пляшками iрландського вiскi та блоками цигарок "Мальборо", придбаними у Франкфуртському дютi-фрi.

Коли ми вичавилися з машини, я з задоволенням помiтив, що цього разу сидiв бiля Жоржа з iншого боку, тому лiвий рукав мого пiджака виглядав так само, як правий. Наче їх корови пожували. Жованi й бруднi рукава - модна деталь костюма. Радник посла, який чекав на нас, змiряв очима i промовив: "То це ви? Угу. Зрозумiло. О, Боже. Так-так. Ну, добрий вечiр".

Спочатку нас оселили в готелi при амбасадi, радник посла дуже переймався переговорами, але Жорж Юрiйович швидко його вгамував своїм оптимiстичним: "Прорвемося, ги-гик!" Жоржу хотiлося вiрити, бо вiн був свiтлою постаттю, але радник посла за своє життя набачився таких свiтлих постатей, i, судячи з виразу його обличчя, заборонив собi вiрити в будь-що i будь-кому, тим бiльше таким файним пацанам, якими були ми з Жоржем. Утiм, це саме життя довiрило радниковi посла таємницю того, що все якось, та буде, головне - не намагатися в усе влазити. Тому вiн обмежився легким зауваженням, кинутим у мiй бiк: "Тут, до речi, є праски. Звiсно, якщо вам потрiбно". Попередив, що за годину буде вечеря, й пiшов собi. "Вечеря вiдбудеться, ги-гик, за будь-якої погоди, ги-гик!" - жбурнув у спину радника Жорж. Радник здригнувся.

Вечеря тiшила рiзноманiтнiстю: горiлка, ром, коньяк, вино, пиво пiсля горiлки та лiкер до кави. Це - питво. А от їжi було замало. Сирiтками виглядали худесенькi шпроти на сухих хлiбцях. Сумно на тих самих канапках застигла iкра, об яку можна було поранити язика, так довго вона на нас чекала. Зелень була втомлена надзвичайно спекотним московським лiтом 2002 року. Сморiд торф'яних болiт, що линув iз вiдкритої кватирки, нагадував про сера Генрi, iнспектора Лейстрета, Шерлока Холмса та друга його, лiкаря Ватсона, бiдолашного Снуппi, а також про всесвiтнє зло з обличчям Олега Янковського.

Судячи з усього, вiдсутнiсть їжi хвилювала тiльки мене. Iншi, а нас було не так уже й багато: Жорж, Петрусь i два молодики, iмен, прiзвищ яких я не розчув, мабуть, вони були мiсцевi, - наливалися спиртним. Потiм ми стали спiвати: "Душа болит, а сердце плачет, а тот кто любит - слез не прячет, ведь не напрасно душа болит". Це було свято моєї душi, я радо рвав горлянку. Вони, мої слухачi, захоплено дивилися на мене. Аякже! Так тримати, Стасе, гордiсть Українського республiканського хору радiо та телебачення! Коли вже й ця похнюплена їжа скiнчилася, мене навiдала думка щодо переговорiв, спiльних позицiй та власностi (яку, до речi, власнiсть, чию, до речi, власнiсть, ми будемо завтра захищати або вiддавати, або вiдбирати чи як воно там… е-е-е? Вiдчужувати, о!). Вона постукала в мiй мозок, там щось забулькотiло. Вона подумала, що всi втопилися, й пiшла собi геть. "Як прийшла, ги-гик, так i пiдеш!" - булькнуло щось їй навздогiн.

Потiм ми перетягли свої тiла в готельний бар. Перший пакунок з дютi-фрi закiнчився якось непомiтно. Раз - i немає його. I Жорж тодi сказав: "Щось я про нас, ги-гик, погано подумав. Треба пертися за пакунком у номер!" I всi ми, навiть п'яний у зюзю Петрусь, разом пiднялися й пiшли до номера Жоржа Юрiйовича. Ви, звiсно, можете поцiкавитися, а чого б то було пертися туди всiм гамузом? А того, рiдненькi, що в нас була така стадiя алкогольного сп'янiння, коли всi тi, хто п'є разом, починають i ходити разом, щойно один устав, за ним i всi iншi потягнулися. Хiба у вас такого не буває? Отож-бо. Отже, треба йти - то треба. Ми пiшли.

У номерi Жоржа Петрусь вирiшив iз нами брататися, лiз цiлуватися, просив мене заспiвати i милувався моїм вiдкритим ротом. "Це ж соловейко", - зiтхав вiн, а згодом почав ридати вiд туги за Батькiвщиною. "Щось, ги-гик, людина попливла зовсiм. Треба його вкласти, ги-гик, спати", - сказав Жорж, i одним щиглем вiдправив Петруся ночувати на диванчик. Тим часом ми добивали другий пакунок iз вiскi. Але за додатковим "аперитивом, ги-гик" спускатися до бару нiкому не хотiлося. Тодi Жорж ляснув себе по лобi, добре, що не мене, бо тодi я прилiг би поруч iз Петрусем, i сказав: "Який довбак!"

Як це часто буває з людьми, м'яко кажучи, не тверезими, я цей вислiв сприйняв на свою адресу i полiз з'ясовувати стосунки. Я думав так: от зараз дотягнуся до його золотої цiпури, як потягну, як нахилю, а там - трава не рости. "Жоро, ти не правий", - чулося белькотiння безiменного молодика. "Жорочко, ти не правий. Який же вiн довбак? Вiн не довбак, нормальний хлопець, спiває

як Сашко Пономар…" I тут вiн отримав вiд мене, цей мерзенний хлоп, за таке ганебне порiвняння! "Брати, та чого ви? Як ви могли подумати!". Хтось вiдводив мого лоба вiд лоба безiменного молодика. "Як ви могли таке подумати? Хiба ж я мiг, ги-гик, на вас таке сказати? Ви ж мої друзi. Я ж це про себе. Я - довбак. Бо забув зателефонувати своїм тутешнiм друзям".

Вiн зателефонував друзям. Було майже двi години ночi. "Так, давайте збиратися, ги-гик. Спати - нiякого сенсу. Їдемо в гостi. Так, Стас, ги-гик, ти, як людина, вiдповiдальна за мiжнароднi стосунки - збирай мотлох, треба вирушати, зараз за нами примчать "конi ворониє"." Я заспiвав: "Ты мой конь вороной, передай, дорогой, что я честно погиб за рабочих". Тут оговтався другий безiменний молодик i запитав: "Якi воронки? Хто нагнав сюди воронкiв, яка сука здала?" "Здається менi, що воно - службист. Ги-гик", - сказав Жорж, обережно обiйняв другого безiменного молодика за плечi, й ось уже вони заспiвали "Чорний ворон".

"Збирайся", - кинув у мiй бiк Жорж.

I я почав збиратися. На це варто було подивитися, тому що я й гадки не мав, що слiд туди брати, куди ми ото премося серед ночi. Я не знав, що мав брати, але знав, що саме я вiдповiдав за цi збори. О'кей. Узяв пакунок, туди спочатку полетiла книжка, обтягнута дерматином, яка була готельним довiдником, потiм - Петрусева краватка, синя в сором'язливi пiвники (таку на Ленiна б нiколи не начепили, ага), остання вiдкоркована пляшка вiскi, яка потiм залила все, готельний рушник, схожий на вафлi "Крижинка" i барсетку Жоржа на iм'я "Гуччi". "Я зiбрався", - проголосив я добре поставленим голосом. "Нi, ну який же ти спритний пацан. Як блискавка", - радiв за мене Жорж. "Ти - чисто, ги-гик, Рiкi-тiкi-тавi, о!"

I ми почали сходити вниз сходами, зворушливо пiдтримуючи одне одного, про iснування лiфта ми забули. Втiм, наприклад, я б у нього нiзащо не сiв. Внизу стояли два чорних "Мерседеси". З одного виповз шикарний, п'янючий чоловiк, його звали Анатоль. "Оце ви зателефонували, а ми якраз це-на. А тут ви, ну ващє, як казка, блiн-на. Ващє. Ну, просто. Блiн-на. А я кажу їм - це ж це! А вони: блiн-на, це! Щастить-на. А я говорю: а вони ж. А ви ж! Це ж треба таке-на, Жорж, iди сюди-на, сивий баран-на". I вони почали обiйматися.

Анатоль привiз нас у якесь поселення з непоганими на перший погляд будиночками, палациками, на другий погляд, усе це справдi виявилося непоганим. Нас везли двома машинами, "а третя-на, буде нас розважати, щоб не позасинали". I вона нас розважала - то мчала вперед, а ми її наздоганяли, то робила рiзнi "змiйки", вихляла "стегнами", несподiвано гальмувала та сигналила. Було не до сну. Мене вхитало. Жорж схилився до пакунка. "З вiскi, як менi, ги-гик, здається, не все гаразд", - нарештi сказав вiн. "Вiскi розлилося", - сказав я, спочатку запхнув туди руку, а потiм устромив її собi до рота. Жорж узяв пакунок. "О, та тут рушник. Обачливий ти, пацан, я ж кажу. Золото. Рушник - це добре, на нього вiскi вилилося, ми його, ги-гик, потiм викрутимо, i все - прорвемося!" "Гей, блiн-на. Я це почув-на? Кореш, ти що, гадаєш, у нас, блiн-на, немає вiскi?" - обурився Анатоль.

Вiскi в них було. Та й не тiльки вiскi. В котеджi, до якого ми пiд'їхали, на нас чекали. "Володимир", - назвався чоловiк похилого вiку з сивими скронями й поправив окуляри тонкими нервовими пальцями. Вiн дуже нагадував менi когось iз чеховських персонажiв. Лагiдна, приємна людина. "Чи не бажаєте присiсти?" - запитав вiн. Виправка в нього була бiло-офiцерська. "Вiтьок", - сказав бiлявець iз обличчям обдовбаного наркомана. "Теж iз козакiв", - чомусь додав вiн. Виявилося, що всi вони, разом iз Жоржем, належали до якоїсь козацької спiлки, що не заважало їм займатися бiзнесом i крутити державними коштами. Усмiхнений Вiтьок давно ходив у мiльйонерах, та й нагадував менi того грошовитого знайомого, на яхтi якого я отримав другу пiдставу для гордощiв. "А чого це ви не пригощаєтеся, гостi мої любi, дуже прошу, скуштуйте це", - лагiдно промовив Володимир. Давно я не чув, щоб хтось висловлювався настiльки пишномовно. Так говорили тiльки в кiнострiчках, якi змальовували життя росiйської аристократiї минулих сторiч.

Я почав наминати салатик з iндички, козаки пили. "Я бачу, що ви людина, яка не цурається культури. Чи не зволите поцiкавитися", - вiн простягував менi книжку. Товстезний том. Поцiкавитися менi було не в западло. Книжка називалася: "Пошто болит душа во ржи".

На палiтурцi кольору революцiйних стягiв була зображена пухка бiлявка, що несла вiдра на коромислi. Далi йшла бiографiя автора, з фотокартки на мене дивився Володимир, i щоб вiн здогадався, що я його впiзнав, я почав активно мукати, говорити менi заважав салат з iндичкою, який виявився надзвичайно смачним. "Так-так. Ви абсолютно правi. Це - я", - всмiхнувся до мене Володимир. "Доводиться визнати, що вийшов я не досить вдало. Я - пишу. Втiкаю вiд одноманiтностi життя. Для душi пишу, не для визнання, букерiвшмукерiв цих. Тiльки для себе. Та от для вас, моїх любих друзiв".

Бiографiя починалася так: "Володимир С. у недалекому минулому був вiдомим авторитетом Краснодарського краю". Бiльше в мiй мозок нiчого не встигло пролiзти. Бо я не мiг повiрити. Просто не мiг повiрити. Я вдавився капустинкою броколi, Володимир, котрий, мабуть, неодноразово спостерiгав за подiбними реакцiями, делiкатно постукав мене по спинi. "Все минеться, ось так. Ось так. Дихайте". Вiтьок посмiхався, Вiтька мало що могло вивести зi стану рiвноваги. Анатоля - також. Жоржевi було весело.

Вони пили. А я сидiв i читав книжку. Починалася вона так: "Маруся вытянулась во ржи и внезапно заплакала. "Ты чего ревешь-то, дурища?", - спросил Степан, хмурый с утра, коровы плохо доились, да и август обещал

быть дождливым. "Жить-то как хорошо, Степушка", - отвечала глупая и молодая Маруська, румяная с ночи".

У вiкна вповзав ранок. "Треба телефонувати Петрусевi, будити його, щоб зустрiчав людей iз МЗС, вони прилiтають ранковим рейсом", - згадав я. "Зара. Будемо йому телефонувати. В тебе координати готелю є?" Координати готелю ми знайшли в пакунку. "Який ти кмiтливий, ги-гик, я б нiколи це не взяв би", - сказав менi Жорж. Я промовчав. Бо не пам'ятав, звiдки це опинилося в пакунку i до чого тут я.

Петруся ми ледь розбуркали. "Давай в аеропорт. Шукатимеш краватку - не шукай, вона в нас". "Але навiщо ви її взяли? Ви її вкрали?" "Слухай, яка тобi рiзниця, нащо ми її брали, давай, одягайся й шуруй у сучасний маєток графа Шереметьєва". "Куди?" "До аеропорту. Хутчiй". I я поклав слухавку. "Знаєш, а вiн звiдти не вийде. Це ж номер, ги-гик, мiй? Мiй.

А я нiколи нiкому, ги-гик, не залишаю ключiв. Така в мене звичка". Довелося телефонувати адмiнiстратору, котрий Петруся вивiльнив, але зауважив, що йому доведеться декому про декого доповiсти. Людина, яка обирає синi краватки з сором'язливими пiвниками, просто приречена потрапляти в халепи.

На переговори нас вiз кортеж чорних авто. "А що це за маєток?" - запитав я в Анатоля. "А, це - власнiсть сина Жириновського, вiн тут не живе, вирiшив, що вигiднiше здавати, от ми й винайняли, нас це влаштовує". На машинi Вiтька були якiсь хитрi номери, що дозволяло йому мчати центральною смугою, i нiхто не наважувався його потурбувати, не кажучи вже про те, що нiхто його не зупиняв.

"Ще в нього є урядова мигалка", - повiдав менi Анатоль. "Теж Жириновського син здає?" - поцiкавився я. "Щоб з Вiтька щось витягнути, треба бути мишею, така вiн репа", - зауважив Анатоль i захропiв.

На переговорах була нудьга зелена. Менi там точно не було чого робити. Єдина розвага - першим схопити пляшку з мiнеральною водою, ранiше за росiйських колег. Хап, а там хай чекають. Бо пити хотiлося - не передати словами. Я тримав обличчя. Iз цим я завжди мiг упоратися. Жорж тримав аудиторiю своїм гигиканням, нездоланним оптимiзмом та вiчним "прорвемося, ха!"

У лiтаку, який нiс нашi втомленi тiла на Батькiвщину, я пригадував вiршi Володимира:

"И конь гнедой

И хлеб ржаной

И девок справных хохот

Жить хорошо в стране родной,

Эх, казаку - неплохо!"

"Слухай, - смикнув мене за рукав Жорж. - Я розповiв Володi про твоє, ги-гик, становище. Про твоє керiвництво, пам'ятаєш, ти менi, ги-гик, сповiдувався (я цього не пригадував)? Вiн обiцяв посприяти. То чекай, ги-гик. Вiн усiх ваших найбiльших знає, як росiйськi компетентнi органи вiзерунок його пальцiв. Зрозумiло? Не гальмуй, ги-гик. Прорвемося!" По наших ногах бумкали пакунки дютi-фрi аеропорту Шереметьєво, повнi пляшок iз вiскi.

 

хii)

На дверях я помiтив маленький клаптик паперу. Бемц. Це гупнулася моя валiзка на колiщатках. Розгортаємо папiрець. "Синку, не зроби хибного вчинку, не стрiляй у чолов'ягу, що зараз ходить голяка у твоїй хатi. Бо станеш сиротою. Тато". Мiй тато завжди думав, що якщо Бог комусь дав почуття гумору, то тiльки йому. Найдотепнiший тато у Всесвiтi. Вдома був саме вiн, сидiв у моєму крiслi, вдягнутий у мою улюблену смугасту майку, їв мої крекери з маком, на його колiнах розтягнувся мiй кiт, який вiдкрив одне жовте око, щоб переконатися в тому, що це я. Повна узурпацiя "могостi" батьком.

"Здоров", - сказав батько. "Привiт", - сказав я. "Як це ти мене знайшов?" "Використав базу даних податкової iнспекцiї, купив диск на Петрiвцi, там майже все про всiх є. Дiзнався, наприклад, що ти працюєш. Можна сказати, пишаюся тобою, синку, нiколи б не подумав, що ти пiдеш на государеву службу пiсля буржуйських харчiв". "Ага", - сказав я i нарештi поставив валiзу. "Ти надовго?"

"Як тобi сказати. По-перше, я не сам. Мене вигнала мати через одну банальну, але чарiвну причину. Вона зараз у ваннiй, потiм познайомитеся". Яке щастя. "По-друге, синку. Я вже казав, що пишаюся тобою, як будь-який нормальний батько сином, котрий працює на користь держави. Але я встиг i засмутитися. Чого ж ти не сказав нам, своїм батькам, ближче за яких у тебе немає нiкого в цiлому свiтi, що ти хворий на невилiковну хворобу? Чому я мушу дiзнаватися про це вiд сторонньої людини? Це дуже жорстоко, синку". Батько мав дуже сумний вигляд. Мене тiпало. "Це, мабуть, тобi сказав Iгорко, так?"

"Хлопець, iз яким ти живеш, - тихо сказав батько. - Вiн вiдчинив нам дверi. Тiльки не треба його сварити. Вiн узагалi був здивований тим, що в тебе є родичi. Як це Iрка його назвала? Щось таке англiйське. А, згадав, - бойфренд". "Це - Iгорко. Вiн годує кота". Батько сказав, що не хоче знати, чим тут iще займається Iгорко. Так вiн i не дiзнався про останнє "вгинання" Iгорка, який для зустрiчi з австрiйськими колегами приготував квiткову композицiю з бiлих хризантем i викладених хрестом червоних троянд, чим вразив австрiякiв бiльше, нiж якби пробздiв їм по нотах вiденський вальс. "Ти - дорослий чоловiк, ти розчарувався в родинному життi, тому маєш право на власний вибiр. Ми живемо не в кам'яному вiцi. Я тiльки прошу, поки я тут, то, будь ласка ви не цей… Навiть у ваннiй, дуже тебе прошу, в мене все-таки консервативнi погляди".

Я пiшов на роботу, хоча намiру такого не мав. Але менi необхiдно було побачити Iгорка, вiддалити процес знайомства з "Iркою" й вiдтягнути якнайдалi необхiднiсть спiлкуватися з батьком. Вигляд у мене був кепський. Про це можна було прочитати в очах людей, яких я зустрiчав.

Секретарки немає - чотирнадцять. Я побачив її шарф. Широкий, чорний у вишуканi тонку сiру та широку вишневу смуги. Його було накинуто на її крiсло. Я взяв маленьку липучку, написав на нiй: "Привiт! Я - Христина, я у всiх беру в рота" (на бiльше моя змучена вiскi, Жоржем, Москвою, батьком, необхiднiстю знайомитися з "Iркою", усвiдомленням батькової переконаностi, що я - хлопчик-гей - фантазiя була не здатна) i причепив до шарфа.

Нiкого не було. Нi Вiки, нi Iгорка. Приймальна Валерiя була зачинена. Сiроока Степанова секретарка повiдомила мене, що "пан Степан перебуває на нарадi". Я подався до буфету. Там я побачив Варвару, яка сухо менi кивнула i знову повернулася до своєї подруги, Валентини, вдягнутої наче дiдько, що зiбрався по ягоди. Сукня кольору полуницi в цьому вiцi й такiй кремезнiй статурi?

Чим вона сама собi пояснює такий вибiр? Чи в неї немає потреби його пояснювати, бо вiн для неї є природним?

Вони розмовляли, я замовив капустяного салату за звичкою прислухався до розмови - i не пошкодував.

- Ну, Валюшо, ти до мене ввечерi зайдеш?

- А на який бiс, Варю? Ти що, запрошувала мене чи ми щось планували, а я - дурепа пустоголова - забулася?

- Забулася. Сьогоднi день народження мого Петра.

- Я пам'ятаю, Варю. Але ж Петро помер!

- Ну, то й що? Визнай, чого вже тепер соромитися чи боятися, вiн завжди був тобi не до вподоби, але погодься, що годували в нашiй хатi завжди пристойно. Ти роками терпiла в цей день поруч iз нами Петра, його недолугi жарти, руки на твоїх сiдницях, це й я вимушена була терпiти, але зараз така необхiднiсть зникла, i ми можемо спокiйно насолоджуватися їжею. То я чекаю на тебе?

- Дякую, люба.

Варя плаче. Вони тримаються за ручки, як дошкiльнята. Якби не спiвчуття до бiдного померлого Петра, я б щиро за них порадiв. Справжня жiноча дружба. Коли я помру, що скажуть мої близькi? Що вони пригадають?

Як смердiли мої шкарпетки, коли я знiмав мешти? Як я мiг за столом почухати собi муда? Як я напивався i що при цьому робив? Як я валтував iграшкову кудлату собачку, бо був п'яний, i нам iз друзями було весело, аж тодi до нас завiтала моя теща? Краще б цього не знати.

Що вони будуть про мене згадувати… Ага. Я втомлений сиджу в кабiнетi. Я не хочу додому. Дзвiнок. "Це саме… Стас? Зайди". Це - Васятко. "Це саме, це саме, мучусь…"

Васятко нервується. Нас запросив найбiльший керiвник. Васятко не знає навiщо. Ми - тим бiльш. Бойова наша команда. Вiка, Степан, Iгорко та я. Васятко телефонує до приймальнi, йому кажуть, що достатньо буде, якщо вiн прийде з двома спiвробiтниками. Я чую (i всi це також чують), що називається моє iм'я. Тобто я маю бути присутнiм обов'язково. Працює фактор "краснодарського авторитета Володимира". Швидко вiн. Авжеж, у тих колах не заведено патякати, лякати пуканням повiтря. Вони, козаки, чiтко знають свою справу. I за друзiв пащi порвуть. А я - їхнiй друг, ага, Васятку. Мафiя безсмертна. Особливо - росiйська. Васятко кидає на мене косяка й каже: "Безперечно. Це саме. Безперечно. Я його вже викликав". Губи Вiкторiї схожi на спущенi труси, її не вiзьмуть - це вже точно. Iгорко всмiхається, вiн завжди в собi впевнений. По Степановi важко здогадатися, що в нього на душi, та й узагалi, чи є вона в нього.

Цей кабiнет неосяжний. Як i стiл. Як i мапа, що висить за спиною найбiльшого керманича. Вiн виголошує промову. Дивиться на нас. "Я можу знати ваше iм'я?" - питає вiн мене. "Так, якщо уважно читаєте колонтитули", - хочу сказати я, але менi бракує нахабства. Моє iм'я справдi зазначено внизу на кожнiй сторiнцi кожного документа, до створення якого я буваю причетним. "Це - це саме, Станiслав Владиславович е-е-е-е Коваленко, кращий, це саме, фахiвець департаменту з мiжнародних питань. Тiльки-но сьогоднi повернувся з Москви, з е-е-е-е переговорiв, якi вiдбулися успiшно". Васятко рапортує. Вiн узяв нас двох. Мене i Степана. Степан робить вдумливий вигляд. Я почуваюся доволi впевнено, бо знаю, хто за мене просив.

Найбiльший керманич висловлює iдею, вiн дає певний час на те, щоб ми її добряче продумали, понад мiсяць. Вiн каже, що за ним не заiржавiє, якщо ми переймемося складнощами питання, знайдемо оптимальний вихiд i шлях реалiзацiї. Ми кажемо, що вже надзвичайно перейнялися. Наприкiнцi вiн каже загадкову фразу: "Я розумiю, що, щоб мене зрозумiти, Василю Васильовичу, вам потрiбно замiсть мозку мати хоча б прищ. Але ви його якраз не маєте. Може, хоча б хлопцi? Через два мiсяцi доповiсти". Аудiєнцiю завершено, ми виходимо. Хлопцi з прищами замiсть мозку. Сумне, я хочу вам сказати, видовище. "Будемо працювати окремо", - каже Степан. Наволоч.

Удома нiчого не змiнилося, хiба що поруч iз крiслом, де розмiстився батько, сидить "Iрка", викапана Таїсiя Повалiй, тiльки менша: пiвтори Iрки - одна Таїсiя Повалiй. "Привiт", - каже Iрка. Коли батько представив менi свою коханку як Iрку, я подумав, що їй приблизно тридцять рокiв, i аж нiяк не сподiвався побачити таку пiдстаркувату й худющу панi. То це заради таких зараз кидають мiцнi українськi родини високi, трохи зап'ятдесятирiчнi чоловiки без натякiв на пивний животик i з кiлькома сивими волосинами, що тiльки додає пiкантностi їхнiй шляхетнiй зовнiшностi? Що коїться iз цим свiтом? Iрка займається художнiм куванням. Працює дизайнером по металу. Такий собi сучасний коваль. Смiшно, можу собi уявити, як плiткували б про них у нашому трудовому колективi: "А ви чули, що Владислав Коваленко кохається з ковалем?" Ги-гик!

"Драстє", - вiдповiдаю. "Якi в тебе плани на вечiр? - питає стара. - Треба щоб ти допомiг менi посунути меблi. Владик має хвору спину". Бач, яка кмiтлива та спостережлива.

Я тiльки подумав про те, що компанiю їй може скласти батько, як вона мене - трiсь по потилицi. "Iро, - бубонить батько з крiсла. - У хлопчика - серйозна хвороба". "Так. Добре. Але зараз у нього нiчого не болить, правда, Стасику? А ти завтра вранцi не встанеш, якщо тягатимеш меблi".

"У мене був важкий день. До речi, ви менi так i не сказали, чи надовго ви тут оселилися?" "А де Iгор? - питає батько. Переводить тему: - Вiн нас соромиться?" "Чого б це вiн вас соромився, кажу я, - вiн живе в себе вдома, а не в мене. Вiн годував кота, тому що я був у вiдрядженнi. Хтось мав би годувати кота, чи вам би було приємно знайти тут його голодний скелет? Я не розумiю, як ви взагалi могли подумати, що… Тiльки такi збоченцi, як ти з Iркою, могли подумати, що я, твiй рiдний син, який до того ж був одружений, має дитину i не з валтував жодного сусiдського хлопчика, на вiдмiну вiд тебе, що трахкав усiх сусiдських жiнок, - педик! Ви вже пояснiть, менi дуже цiкаво, як ви дiйшли такого висновку?"

"Ми б не дiйшли, - каже батько. - Але що б ти подумав, синку, якби в мене вдома зустрiв симпатичного хлопця, молодого, дуже доглянутого, в джинсах, що майже з'їхали з пружних (це все Iрка помiтила) сiдниць, який вихляє стегнами, як повiя, мружиться, як цей кiт, i починає вивалювати на нас iнформацiю щодо твоєї роботи, твоєї хвороби, твоїх злиднiв? I кидається звинуваченнями, мовляв, де ми були весь цей час, чому ми тебе залишили одного? Ще й нiкуди не поспiшає. Я був переконаний, що вiн тут живе. В нього є ключ вiд цiєї хати, ключ, якого немає нi в мене, нi в твоєї мамцi". "А ви що, цiкавилися хоча б адресою, де я живу?" "Синку, в нас були обставини. Складний перiод, розумiєш?" Iрка гризе нiгтя. Рожевий лак. Баби з вiком їдуть глуздом.

Я зникаю у ваннiй кiмнатi. Там сидить воно. "О, з'явилося. Нарештi.

Менi б такий робочий розклад, постiйно кудись зникає, розважається, а я сам мушу триматися, не зриватися, поводитися негiдно, так?

Сам на сам iз доброчинними спокусами Бога. Слухай, прибери їх звiдси, я давно нiчого в тебе не просив, але зараз прошу: прибери, бо я за себе не ручуся". "А чого це я маю таке робити? Твої родичi - розбирайся, вони ж твої родичi - не мої. Ненавиджу з'ясовувати стосунки з родичами, вiдразу псується настрiй". Воно потягається. Паненя зманiжене.

"Усе це несуттєво. Не варто моїх фiзичних зусиль i твоїх моральних тортур. Якось минеться. Давай поговоримо про справи". "Давай", - риплю зубами я. "Отже, тобi сьогоднi зробили дуже слушну пропозицiю. Ти ступив на вищу сходинку. Занiс ногу. Ще трохи - й ти скинеш кайдани, якими тебе закуто на цiй посадi. Тебе чекає iнша - впливова, дуже впливова. Це те, чого ти прагнув. Ти на пiдходi до слави й необмежених можливостей. Пильнуй за собою. За кожним словом та рухом. Спостерiгай за Степаном, вiн обов'язково знайде правильне рiшення, а тобi залишатиметься його привласнити, все дуже просто. Нiякої напруги. А коли рiшення буде в твоїх руках, ти його демонструєш, кому треба, i тодi нарештi ми пiдписуємо контракт, будемо вважати, що ти витримав умови випробувального термiну. I ти помстишся всiм наволочам, котрi псували тобi настрiй роками, i в тебе буде достатньо iнструментiв для цього, повiр менi".

Стукiт у дверi ванної. "Ти що там робиш?" Iрка. Блiн.

От яка її собачача справа, що я тут роблю. "Блюю. Наслiдки хiмiотерапiї", - ввiчливо вiдповiдаю. "Бачиш, що коїться? Прибери її геть. Вона менi заважає". "Твоя вигадка про рак - спрацьовує. Смiшно, до речi. Пупа зараз надiрву. Менi завжди подобалися люди, що спекулюють на вигаданих смертельних хворобах". Воно регоче. "Це не вигадка, це воно саме якось уклалося всiм у вуха", - кажу я. Не потрiбнi менi чужi кмiтливiсть та винахiдливiсть.

Батько дивиться чергову серiю "Сiмнадцять миттєвостей весни", наспiвує: "пумпум, пумпум-пумпум, пум-пум, пумпум". Голос Капеляна лунає на всю кiмнату. "Батьку, - спокiйно звертаюсь я до нього, беру пульт i роблю звук тихiше. Розвiдник Iсаєв переходить на шепiт. - Ти можеш менi дещо пояснити? Як так сталося, що зi мною, твоєю хворою дитиною, коли вона, тобто я, дiзнався про те, що невилiковно хворий, були не мамця, не татусь, не колишня дружина з моєю дитиною, не друзi, а знаєш хто? Водiй мого керiвника, який зжер усi мої продукти. В тебе є щось менi сказати з цього приводу?" Батько мовчить. "А ти впевнений у тому, що ти маєш право отак зараз гарчати на мене, синку, пiсля того, як понад десять рокiв тебе зовсiм не хвилювало, чим живу я? Понад десять рокiв ти не давав менi навiть тимчасової перепустки у своє життя?" Батько встає, висмикує з моєї руки пульт. Керманич гестапо Мюллер вiдчайдушно кричить на розвiдника Iсаєва. "Слухай, допоможи Iрцi з меблями, досить сварок, менi цiлком вистачило й твоєї матерi. Дай спокiйно подивитися кiно". Ось тобi й маєш. Ага.

Я йду на кухню. Iрка вовтузиться там iз паяльником. Я так думаю, що краще не чiпати жiнку, яка здається нервовою i тримає в руках паяльника. Це не слушна нагода вправляти такiй жiнцi мiзки. Ви не згоднi? Я помiчаю, що на балконi за добу з'явилися чорнi гори якогось мотлоху. "Це - мої iнструменти", - посмiхається менi Iрка. В неї немає двох зубiв. Ще трохи, хай тiльки покладе паяльник, в неї бракуватиме як мiнiмум трьох.

Так, де ж їх немає? Гостей столицi, де їх немає? Куди я можу сховатися в цiй хатинцi? Знову пертись у ванну - пiдозрiло, Iрка за мною стежить. Залишилося одне - вбиральня. Там з'являється воно. "Слухай, ти не мiг би дати менi спокiй? Не вдиратись у вбиральню, кiнець кiнцем, менi нiяково. Я, знаєш, не звик срати при комусь. Ранiше хоча б це менi вдавалося робити на самотi. Принаймнi в цей момент у представникiв людства вистачає клепки, щоб менi не заважати". "Я думав, побачивши мене, ти трохи вiдкиснеш, угум-с". "Так. Якщо ти вже тут, скажи комусь iз ваших, що б зiстрибнув з батькових ребер! Тодi йому має попустити". "Що за нiсенiтницю ти верзеш?" - питає воно. На його пицi зацiкавленiсть i здивування, як у цуцика-спанiєля. "Сивина у бороду - бiс у ребро. Давай домовимося iз цим бiсом, хай iде собi й дасть спокiй батьковим ребрам, i тодi батько повернеться додому, а Iрка, я сподiваюся, кудись щезне теж". "Який ти примiтивний", - пирхає воно. Ще зараз я бачу його скривлену мармизу, аж раз - воно кудись подiлося. Всi мене зраджують i тримають за телепня. Але скоро, скоро настане час. Мiй час. Тодi ми на вас подивимося.

 

хiii)

Отже, це й усе. Ось воно, моє сучасне щастя, моя сучасна доля, то скiльки вона важить? Грами? Немає навiть одного мегабайту на цiй зеленiй тоскнiй дискетцi. Зелений колiр - надiя? Зелений колiр - болотнеча, ряска, яку жеруть качки? Спрощене життя. Яке ж воно спрощене, чи не так? Усе те, що його ускладнює, може у вiдповiдних випадках його ж спростити. Зимно. Зимно, тому що прийшла зима. Минули два мiсяцi - як вони тягнулися, як вони пробiгли.

Тi два мiсяцi, якi нам видiлив найбiльший керманич. Минулися. "Гей", - звертаюсь я до водiя. "Давайте спочатку заїдемо в один магазин". "Без проблем", - каже водiй. Я знаю, що в цьому магазинi мене вилiкують, i не суттєво те, що вони будуть робити чи не будуть робити, в будь-якому разi вони обов'язково зачеплять щось у менi яким-небудь гачком зi своїх рибальських наборiв.

Це - моє улюблене мiсце, тут ви можете посилити свою ненависть до людства, а також швидко вилiкуватися вiд власної величi, незрiвнянностi та снобiзму. Це - одна з центральних крамниць мiста, де торгують дорогими речами, мештами, аксесуарами. Колись на цьому мiсцi теж був публiчний заклад, там гралися в богинь товстi продавщицi з дешевим перманентом на недбало профарбованiй головi. Вони були готовi розчавити все людське, що вклав у тебе Бог, батьки, вчителi, що вклало в тебе життя. Нашi голови, душi, серця - це крамнички, шухлядки, скриньки, автомати, каси, склади. Вони робили це легко, наче феї за допомогою чарiвних паличок. Одне їхнє слово до тебе, i ти вiдчував себе лайном чи кляв їх, а цього цiлком достатньо для того, щоб убити в собi людину. ЛЮДИНУ.

Зараз замiсть товстезних продавщиць залом фланкували моднi та стильнi хлопчики та дiвчатка. Але за змiстом нiчого не змiнилося, а, може, стало навiть гiрше. Тiтки могли зглянутися на тебе, враховуючи твiй вiк, свiй хороший настрiй, не помiтити тебе, сконцентрувавшись на iнший людинi. Цi ж усе помiчали, водночас не помiчаючи нiчого.

Тебе для них не iснувало, як i твоїх бажань, сподiвань, мрiй, потреб. Тебе не було. Ти думаєш, що ти iснуєш, що ти щось значиш у цьому свiтi, маєш якусь вагу? То зайди сюди. I ти побачиш, що тебе - немає. Вони обговорюють свої проблеми, обмiнюються телефонами своїх цирульникiв, вiзажистiв, фотографiв, вони дiляться iнформацiєю щодо модних дiєт, салонiв, кiнотеатрiв.

Вони вважають себе єдиними, хто заслуговує на увагу. Боги, королi, принци. Найвищi постатi у Всесвiтi. Ти ж - нiщо. В тебе немає iм'я, статусу, тебе позбавлено голосу, народження, мови. В тебе немає нiчого, що б могло їх зацiкавити. Що б могло змусити їх подумати про тебе, як про людину, таку саму обрану Богом, як вони. Якщо в тебе немає грошви - ти зайва меблина, котра, це ж треба, яке паскудство, має нахабство швендяти i плутатися в них пiд ногами. В тебе є грошва? Ще й немала? Вони звикли до того, що в деяких людей є грошi, але вони не вважають їх за людей. Ви - гаманцi, кредитки, дiрки гаманцiв та кредиток або жебраки. Все, ось таке просте ранжирування. Подобається? Вам щось iз цього пiдходить? Ким ви хочете бути, ким конкретно на цiй шкалi?

Пiсля того, як мене пару разiв штовхнули, а одне малолiтнє стерво спитало гидким голосом: "То ви берете тiпа цi штанцi? Тому що ви їх уже засрали, якесь жовте з'явилося на бiлому. А його не було. Зараз ви їх повiсите, тiпа це не ви їх зiпсували, ось уже й удзик хитається. I пiдете собi, тiпа ви нi до чого. I що, хтось мусить їх купувати пiсля того, як ви жмакали їх у своїх пiтних руках? Вони ж свiтлi, розумiти треба такi речi. От уже… ходять тiпа крутi сюди, блiн". И-и-и-и-и. Все!

"Поїхали. Терапiю пройдено. Менi час додому". "Без проблем", - каже таксист. Я починаю пiдозрювати його в тому, що вiн записав цю вiдповiдь на магнiтофон i постiйно її вмикає, а сам тим часом смачно мене матюкає. "Зупинiть бiля метро, я хочу пройтися", - кажу я згодом. "Без проблем". Зараз я його вдарю. Натомiсть я сплачую за проїзд.

До мене наближається бiлий собака з мордою, схожою на вiдкриту величезну валiзу. Мене паралiзує. З темряви виникає чоловiчий силует. "Боже мiй, не бiйтеся. Аля, Аля, до мене, доцю, до мене". "Що ж ви свою "доцю" пускаєте без намордника? Вона ж i зжерти людину може", - докiрливо кажу я. Зазвичай собаки вiдчувають, що я тримаюся вiд них осторонь i надаю перевагу котам. Майки. Написи на майках. Я ж вам казав. Собака крутить хвостом. "Так, ви маєте рацiю. Цiлком. Вибачте, що Аля налякала вас. Вибачте. Це - моя провина".

Я дiстаю цигарки. Дивно, але менi затишно з цим чоловiком, треба побути на повiтрi. Вдома батько, Iрка, молотки та паяльники, залiзяки та брухт на балконi, треба вгамувати серце. Воно аж вистрибує. Я боюся псiв. "Знаєте, я завжди собi кажу: не вiдпускай Алю, люди не можуть знати, що вона - мирна собака. Ти всiх тiльки лякаєш. I забуваю". Вiн тихо смiється. Може, iдiот? Цього ще бракувало.

Вiн продовжує: "Я дуже хвилююся, коли вона пiдбiгає до iнших собак, не тому, що її можуть порвати, а тому, що вона може обманути мої сподiвання i вчепитися в когось. Я не знаю, як я пiсля цього житиму. Просто не знаю". Точно. Якийсь псих. Торкається моєї руки. "Перепрошую, я бачу, ви хвилюєтесь". У нього такi розпачливi очi. Вiн мене лякає. "Не хапайте мене. Приберiть руки". Вiн знову вибачається, вiдсмикує руки, наче отримав опiк. А якщо в нього почнеться напад, що тодi робити?

"Ранiше я мешкав в iншому районi, але зараз переїхав сюди. Це ж так добре, правда? Тут дуже приємний район. А головне, що я винайняв квартиру, де є крiсло. Аля може там спати. I я їй не заважаю. Собацi, як i людинi, потрiбен власний простiр, вам так не здається?" Я кажу, що нiколи над цим не замислювався. Вiн знову посмiхається, але наче - спокiйний.

Дзвiнок. Я сiпаюся. "Ой, не хвилюйтеся, це - мiй". У нього є мобiльний телефон, не можу повiрити, в таких суб'єктiв не буває мобiльних телефонiв, це ж технiчнi дикуни, в таких усе з рук валиться. Ось, точно, телефон випав. Вiн присiдає, знову посмiхається. А може, там у нього один номер? Термiновий зв'язок iз лiкарем? Це - слушно. Вiн розмовляє по телефону, якщо з лiкарем, то цей лiкар - жiнка. "Людо, який я радий, що ти зателефонувала. Я сьогоднi подумав, що ти обов'язково менi задзвониш, так i сталося. Ти справдi хвилюєшся за мене? Це - правда? Це ж так чудово, що ти хвилюєшся. I так чудово, що я можу тобi сказати, що зi мною все гаразд. А з тобою, з тобою все добре? Людо, ти плачеш? Нi, ти мене нi в що не вплутаєш, нiчого, не бiйся мене потурбувати, все кажи. Для мене це дуже важливо. Твоє життя, ти. Розумiєш? Дуже важливо, Людо. Що ж може бути важливiшим? Я тебе зовсiм забалакав. Вибач. Нi, ти не ускладнюєш менi життя. Гаразд, ускладнюєш. Але, Людо, якщо я хоча б чимось можу тобi догодити, прислужитися, допомогти, я настiльки радий буду це зробити, ти собi не уявляєш". Класичний випадок мазохiста. Прислужитися вiн хоче. "Я завтра до тебе заїду, привезу морозиво. Полуничне". Точно, iдiот. "Бачиш, ти вже повеселiшала, так? Цiлую, до завтра, бувай".

"От. Плаче. В неї проблеми з нареченим. Але з нареченими завжди проблеми. Як це - не може бути? Завжди є. Бо ця ситуацiя змушує людей нервувати". Я хочу спитати, чи це його лiкар, але питаю iнше: "Це ваша подруга?" "Так-так. Ви правi. Певною мiрою правi. Це - моя колишня дружина". Заспокоювати колишню дружину, в якої проблеми з нареченим? Це поза межами моєї уяви.

Вiн розповiдає менi, чим годує собаку. Я не вiрю своїм вухам, але розповiдаю йому, чим годую кота. Раптом вiн каже: "Вибачте менi". Знову почалося, в нього напад за нападом. "Я у вашiй присутностi подивився на годинник. Я знаю, знаю, що це дуже неввiчливо. Вибачте менi. Я знаю, що виправдовуватися - це так по-дитячому, але не можу не пояснити. Я живу сам, з Алею. I в мене склався режим. Я звик планувати свої вечори, але коли зустрiчаю цiкаву людину, то забуваюся. Тодi згадую, дивлюся на годинник, i ображаю цiкаву людину…"

Вiн тримає стиснутi кулачки десь на рiвнi гортанi. Я мовчу, ковтаю клубок, що несподiвано пiдкотився до горла. Вiн сприймає моє мовчання як пробачення.

"Дякую вам. Тепер я маю сказати - до побачення. Тому що повинен устигнути на ринок, купити їжу собi та Алi, а потiм розпочнеться серiал". Я бiльш нiж здивований. "Серiал, який серiал?" "Ви, мабуть, такого не дивитеся. Це - мелодрама, про стародавнi часи, дам, кавалерiв, iсторична мелодрама". Я справдi такого уникаю. Iз серiалiв я дивлюся тiльки "Секс i мiсто", тому що плекаю надiю, що героїня Кiм Кетрол, навiжена Саманта, прийде в мої еротичнi сни, i таке зi мною зробить, таке… Вiн дивиться на мене. "А вам справдi цiкаво таке дивитися?"

Вiн знову смiється. "Я розумiю ваш подив. Дорослий чоловiк дивиться мелодраматичнi серiали. Це смiшно, я знаю. Але так, я дивлюся. Ви знаєте, це дивовижний серiал. Там усi гарно говорять, поводяться, вдягаються. Нiхто не свариться, не криє одне одного матюками, як в iншому кiно. Звiсно, там також є негiдники, але не повiрите, вони вмiють гарно плести iнтриги. В нас iнколи вiтаються грубiше, нiж вони iнтригують. Певна рiч, я усвiдомлюю, що там також є негативнi герої…" Вiн чомусь замовкає. Я кажу, що, на мiй погляд, без негативних героїв було б нудно. "Нецiкаво, несерйозно, щось не те". "Що ви, - вiн крутить головою. - Що ви. Без негативних героїв було б надзвичайно цiкаво, просто всi ми звикли до того, що без негативного сумно, нудно, прiсно. Ми звикли, що спiвiснування просто неможливе без негативних героїв. Але я зловживаю вашим терпiнням та часом. I менi слiд iти". Я посмiхаюся йому. "Ви знаєте, коли ви зараз посмiхаєтеся до мене, ви нiби зовсiм iнша людина, котру нiщо не гризе. Зовсiм не гризе. Наче вас не стискає час, наче у вас є можливiсть подивитися на зорi, наче немає страху йти вночi непевними районами, виникає бажання погладити чужого пса, хочеться посмiятися над поглядами перехожих… Це ж здорово, еге ж? Усiм нам iнколи треба, щоб хтось чи ми самi спускали себе з повiдка. Хай вам щастить". "Вице серйозно?" Так, вiн серйозно, хоча й посмiхається. Вiн це справдi серйозно. "Гей, чекайте, так не буває. Ви часом не вбиваєте дiтлахiв у пiд'їздах, не пiдкладаєте смердючi ганчiрки пiд дверi сусiдам, не вириваєте аркушi в бiблiотечних книжках, не прив'язуєте до котячих хвостiв бляшанки?" Вiн смiється ще гучнiше. "Ви - дуже дотепна людина". Вiн зникає. Чи його й не було? Як може iснувати подiбна людина з таким ставленням до себе, до людей, до буття, жити поруч зi мною в цьому жорстокому-жорстокому свiтi? Невже вiн такий iснує? Не знущається, не жартує, говорить без пришпилiв, вiдкривається першому-лiпшому, не соромиться бути наївним, смiшним, беззахисним? "Ми просто звикли, що неможливо жити без негативних героїв". Ми просто звикли. Хто б знав, як звик до цього я сам, ця звичка - невiд'ємна частка мене, мого життя, моїх переконань, моєї власноручно з валтованої вiри. Але чому? I невже можна iнакше? Невже можна?

Квартира зустрiчає мене нявчанням. Мартiнi. Так, що тут у нас? Позасинали, паразити, навiть не нагодували кота? "Встати, прийшов господар хати!" Я вмикаю свiтло. Чисто, порожньо. Дивно. Люди, ви де? Хтось спустив вас в унiтаз? Я поспiшаю на кухню, з балкона прибрано залiзний мотлох. Так-так. На столi я помiчаю записку. "Синку, телефонувала чарiвна дiвчина Леся. Не могла з тобою зв'язатися. Їй було цiкаво, чи будеш ти подовжувати договiр оренди на цю квартиру. Чому ти нiколи не розповiдав про неї, особливо про те, що вона руденька, та про те, що вона агент iз нерухомостi? Вона знайшла нам квартиру, там є майстерня, що, як ти розумiєш, важливо для Iрки. Вона переказує тобi вiтання й радить частiше займатися сексом, тому що ти занадто, на її погляд, нервовий. А я тебе цiлую i залишаю номер нашого нового телефону. I сподiваюся почути твiй голос ранiше, нiж менi виповниться шiстдесят рокiв. Я люблю тебе, синку. Татусь".

Я вмикаю телевiзор. У мене є: хороший настрiй, пиво, кiт. У мене немає батька та Iрки. Нi, вони в мене є, але не в цiй хатi, що надзвичайно менi подобається. Але щось мене гризе. Що ж мене гризе? Чому пече мiй хребет? Як вiн сказав - вiдпустити себе з повiдка? А якщо ти небезпечний для людства, як можна себе вiдпускати з прив'язi? Скаженого, на них, тих, що живуть без щеплень? Стоп. Що зi мною? Вiдколи це i з якого лиха я почав турбуватися про стан здоров'я iнших? "Ученi знайшли нову, десяту планету", - посмiхається менi Алла Мазур.

Як це знайшли нову планету? Скiльки рокiв, столiть шукали, i тiльки тепер знайшли? Десяту планету? Стiльки вчених тiльки тим i займалися, використовуючи величезнi кошти, в рiзних кутках свiту, що вишукували зорi, стежили за кометами та метеоритами, передбачали падiння астероїдiв, прогнозували сонячнi, мiсячнi затемнення, сподiвалися, що вiднайдуть новi свiти, iстот, але нiчого не вiдбувалося. I от одного дня вони знаходять планету, i це стає сенсацiєю. Вибух. I головне те, що вона завжди була, ця десята планета, оберталася довкола Сонця, кружляла свiтами, може, штовхала боками Землю, а ми нiчого про неї не знали. Нiчогiсiнько. А якщо подумати в iншому ракурсi?

Якщо в кожному з нас причаївся невiдомий ген? Ген добра. Ген злагоди. Ген добробуту. Ген родинного щастя. Ген вдачi. Ген, що дарує вмiння дружити. Ген привiтностi. Ген, що позбавляє нас чорних заздрощiв. Ген, що надiляє нас умiнням слухати людей. Ген взаєморозумiння. Ген спiвчуття та чуйностi. Ген усвiдомлення себе й iнших. Ген кохання, врештi-решт. Вiн живе в нас, але все своє життя ми його не помiчаємо, хтось шукає, а хтось навiть не припускає, що все це в нас iснує? Як десята планета, яку вiднайшли сьогоднi? Але ж усе це в нас є? А ми, як ученi, живемо, працюємо, витрачаємо грошi, i ще невiдомо, чи знайдемо ми це в собi протягом нашого життя, чи помремо в незнаннi?

Я помiчаю, що мiй хребет припинив пекти. Лише iнодi вiдчуваю бiль, мабуть, це загоюється опiк на моїй совiстi. Але вона жива. Як i ген вiри у власнi добрi намiри, ген вiри в людей, ген добра, який вiдкриває себе - менi, а мене - собi завдяки моїй посмiшцi. Я вiдпускаю себе, тому що нiкому не завдам шкоди, я - обеззброєний миротворець, єдина моя зброя - це моя посмiшка й усвiдомлення того, що я здiйснив, можливо, найважливiше у своєму життi вiдкриття. Свою десяту планету.

Коли я прокинувся, вже був ранок, кiт сидiв на моєму лiжку й умивався, мружачись на сонцi. I я посмiхався. Я не пам'ятаю, коли востаннє так радiв зимовому ранку. I менi хочеться спiвати, зовсiм не для того, щоб комусь довести, що я роблю це професiйно, краще за iнших - менi хочеться спiвати, бо цей спiв рветься з моєї душi, бо менi добре, хоча комусь я й нагадую iдiота. I я спiваю пiсню Френка Синатри про те, якими чудовими були роки, всi роки мого життя.

Я йду мiстом. Я прямую на роботу. Я не знаю, що робитиму завтра, ким я стану, кого я покину, а кого зустрiну, скiльки вчиню дурниць, скiльки втрачу, кому завдам шкоди, а кому принесу щастя, я навiть не знаю того, що чекає мене он за тим рогом. Я нiчого не знаю. Наша проблема та, мабуть, i щастя полягає в тому, що ми рiдко ходимо навпростець, ми бродимо манiвцями. Але я знаю одне: зараз я прийду на роботу, ввiмкну Степанiв комп'ютер i скину вкрадену вчора iнформацiю туди, де їй належить бути. А ще я знаю, що це моє свiдоме й самостiйне рiшення.

Менi назустрiч iде дiвчина в тонкому чорному пальтi й вузьких штанцях, на її непокритiй головi дивний зимовий птах звив гнiздечко з крижинок. Вона йде, припорошена снiгом, i посмiхається чомусь невiдомому в свiй смугастий шарф. Дiвоча посмiшка серед зимового ранку, як весняна проталина. I вiд цiєї посмiшки, посмiшки незнайомої дiвчини, яку огортає снiг, менi стало затишно й тепло. I я також усмiхнувся. У свiй смугастий шарф. I менi захотiлося просто йти далi й дарувати свою посмiшку, наче естафетну паличку щастя, iншим людям. Щоб хтось зневiрений, заслiплений снiгом, неодмiнно побачив мою посмiшку, i йому принаймнi на хвильку так само стало затишно й тепло. Напевно, в таку мить щастя тихо торкається кожного з нас дитячою долонею. I всi ми перетворюємося на немовлят. Щойно народжених. А якщо мене тiльки-но народили, то мене необхiдно показати всьому свiтовi або принаймнi батьковi, хоча б з вiкна, нагодувати й подарувати чудове брязкальце. Нехай зараз усе це замiнить пляшка червоного терпкого вина, яке я, мабуть, запрошу розпити разом зi мною Лесю.

Втiм, якби я зараз дiзнався про те, що ця всмiхнена дiвчина iз гнiздом-крижинками на головi - Христинка (так. Саме так. Секретарки немає -…дцять), ця iсторiя могла б закiнчитися зовсiм iнакше.

This file was created

with BookDesigner program

[email protected]

22.04.2009