"А як щодо релiгiї?" - питаю в нього. Я не можу спати, ворушуся, збиваю неспокiйними ногами й руками простирадло та ковдру в пухкi хмарки. Чомусь я знаю, що воно десь поруч. Так i є. Воно тут, а кiт натомiсть перебрався на кухню. Я поставив туди його кошика, щоб вiн вiдчував мою турботу, а ще купив йому сьогоднi напiвживих карасiв. "Релiгiї?" "Слухай, чи не мiг би ти припинити мене смiшити, на сьогоднi цiлком досить i Сенi, тобi так не здається?"

Я згоден, але не розумiю, що такого смiшного в релiгiї. Звiсно, в усьому, якщо є бажання, можна знайти багато веселого, але в релiгiї? Ну, може, п'яний пiп, хоча не знаю, чим це кумеднiше за п'яного академiка, сантехнiка чи кiлера? Я вже не кажу про п'яну дiвчину, яка зламала пiдбор на чобiтку. "Що смiшного в релiгiї?" Воно корчиться вiд смiху. "Багато чого. От хоча б дiзнатися, яке ти маєш вiдношення до релiгiї? Ти й релiгiя, тобi не смiшно, нi?" Менi не смiшно, я згадую про Пекло. "Ой, я не можу", - заходиться воно. "Ти вiриш у балачки про Пекло? I про те, що янголи з крилами? I про те, що в мене поросячий писок? (вiн мацає свого носа). А може, ще й про те, що Бог власноруч вiдкриває мертвякам ворота? Я зараз помру, - корчиться воно вiд смiху. Я йому не вiрю. - Ти краще згадай, - каже воно, - про свої сповiдi в мiстечку Торонто". I знову заходиться в реготi. А я ж згадую…

iсторiю про двi мої сповiдi в церквi мiстечка Торонто, штат Онтарiо, Канада

Колись я вчився в Канадi. Це через те, що мiй тесть, по-перше, справдi хотiв, щоб я дiзнався про систему менеджменту, поширену в Пiвнiчнiй Америцi, а по-друге, вiн хотiв показати мене своїм товаришам, переважно представникам української дiаспори. Знаєте, я не буду довго пояснювати, хто складає українську дiаспору в Канадi, а також чим усi цi люди славетнi. Скажу лише одне: вони все про всiх знають. А якщо нi, то дiзнаються.

Цiкаво, що їхня церква є не тiльки храмом Божим, а ще виступає в ролi клубу. Тому складається враження, що всi вони такi релiгiйнi - мамцю моя люба. Бо з церкви людей не виженеш. Потiм до тебе доходить, що вони там спiлкуються, плiткують, обговорюють новини та нових людей, обмiнюються думками з приводу складу уряду, а також розробляють плани порятунку неньки-України. Iнодi в мене складалося таке враження, що вони думають, нiбито Христос помер i воскреснув лише для того, щоб українцi в Канадi могли вдягати вишиванки та їсти вареники з вишнями. Ага.

Мене вони сприйняли досить дружньо. Пригощали твердими пирогами зi штучними вишнями i трохи докоряли тим, що в мене "москальська українська мова". Я ж усе це їм дозволяв. Так уже склалося, що я подобаюся людям, якi рiдко зi мною спiлкуються, а ще рiдше зi мною живуть. А от до церкви я ходити утримувався. Мене чудово влаштовувало те, церква iснує окремо вiд мене, а я iсную окремо вiд церкви, це ж не заважає менi щось попросити в Бога? Де написано, що тiльки тi, хто ходять до церкви, можуть звертатися до Бога з проханнями?

Не читав я такого.

Втiм, я й охрестився тiльки тому, що тесть сказав менi: якщо я хочу мати бiзнес, що процвiтатиме в Українi (а це означає, серед iншого, встановлювати зв'язки з потрiбними людьми), я повинен стати хрещеним кiлькох верескливих хрещеникiв. Елiтних хрещеникiв! Бо куми - це найпотужнiша єднальна сила. Треба визнати, що так воно i є. Спочатку я думав, як би зробити так, щоб мати кiлька корисних хрещеникiв, а вiд хрестин ухилитися, але моя дружина впала в ступор вiд таких моїх думок. "Ти ж зраджуєш дiточок перед Богом!" А я от що хочу сказати: краще б нiхто не пiдставляв цих дiточок тут, на Землi, перед людьми.

Отже, до церкви я не ходив. Але наближався Великдень, i менi зателефонував тесть. Спочатку вiн вдав турботливого татуся, якому дуже цiкаво, як їсть його мала папужка, як вона вчиться, що її хвилює, малесеньку. А потiм пiдiйшов до основного. "То що, до церкви так i не ходиш, ледацюго? Чув, чув. Синку, скоро Великдень, а для них це дуже важливе свято". "А для вас?" - устромив свiй жетон я. Мiй тесть чудово володiв собою i своїм слухом, на мiй писк навiть не зреагував. "Ти мусиш пiти на сповiдь. Узагалi не розумiю, як тобi не цiкаво? Це ж частка культури нашого народу. Значна частка. А я завжди вважав тебе надзвичайно вихованим юнаком".

Я усвiдомлював, що якщо не пiду на сповiдь, про це неодмiнно стане вiдомо тестевi. "Полiцiянти", - подумав я. I брутально вилаявся на адресу товаришiв тестя з дiаспори. Але що поробиш? Нiчого. Тому я вирушив.

Матiр Божа, яка тут була черга. Щось подiбне в Канадi я бачив лише на весняному розпродажi речей фiрми "Того", куди мене заслала моя жадiбна до одягу дружина. Який то був хаос! Величезнi баби, схожi на античних наяд, якi тримають на своїх плечах колони, штовхаючи одна одну широчезними стегнами, погрожуючи величезними цицьками, змiтали кофтинки будь-якого розмiру, навiть того, який би вони спромоглися натягти собi хiба що на стопу, завбачливо намастивши її олiєю. Я був такий наляканий, що вшився геть, тому що якоїсь митi подумав, що з мене здеруть зараз улюблений светр, iдентифiкуючи мене як манекен. Треба вiддати церковному натовпу належне, тутешня черга була набагато спокiйнiша, i якщо мене хтось i поривався роздягати, то тiльки очима - пара бiлявок, фарбована брюнетка, що час вiд часу масувала собi плечi, тоненький хлопчик у картатому пiджаку та огрядний волохатий дядько, що постiйно облизував верхню губу.

Нарештi пiдiйшла моя черга. Варто сказати, що за мною спостерiгали не тiльки перелiченi вище персони, якi не проти були роздiлити зi мною лiжко, а й усi iншi. Тiльки з iншої причини. Я почав сповiдуватися англiйською, бо тодi не знав, що батюшка чудово розумiв українську. Сповiдь моя була дуже стислою (а спробуйте-но самi, ще й iноземною мовою, якщо ви таке взагалi робите вперше. Спробували? I що? Довга сповiдь у вас виходить? Отож-бо). Я сказав, що iнодi буваю поганий, менi за це дуже соромно перед Богом, я визнаю всi свої грiхи, i, нарештi, що я так бiльше чинити й думати не буду. "Зараз вiн мене перехрестить i вiдпустить", - зрадiв я. Всi звiдси виходили дуже швидко: батюшка усвiдомлював, скiльки людви чекає на вiдпущення грiхiв.

Але я швидко не вийшов. Бо святий отець звернувся до мене українською мовою: "Синку, то що там на Батькiвщинi, всi церкви москалi забрали, а автокефали чубляться з греко-католиками? А ксьондзи всi з полякiв?" Пiсля того, як я прочитав батюшцi релiгiйну полiтiнформацiю, жваво вiдрапортував про стан українського народу, а також повiдомив про те, що на Бессарабцi сало коштує стiльки, наче в нього вмонтована середнього розмiру золота каблучка, батюшку навернуло на фiлософiю. Вiн почав говорити про власне бачення розвитку України. За п'ятнадцять хвилин я почав смикатися. Через пiвгодини в мене почалася тиха панiка, я згадав про те, як швидко сповiдували iнших, i уявив, що про мене може подумати вся черга, якщо мене сповiдують тут уже понад пiвгодини. Але як я мiг зупинити святого отця?

Нарештi я вийшов. Через сорок п'ять хвилин. Не можу передати всi почуття, з якими на мене дивилися, коли я вийшов. Навiть елегантний пан у капелюшку, черга якого пiдiйшла, на сповiдь не поспiшав. Вiн не мiг вiдiрватися вiд такого небаченого дива, як я. Хтось дивився з подивом, хтось iз вiдвертим осудом, бiльшiсть шепотiлися. Мiй спинний мозок при цьому скручувався у джгут.

"Боже ж, Боже, i що це коїться ото в його фемiлi, що це коїться в Українi, коли оце-о сидiло на сповiдi нiар години, га? Воно що, дiтей валтує, чужих бабiв факує, чи що?" - нарештi озвучив спiльне запитання всiєї черги старигань Ярослав, котрий був тугий на вухо, тому розмовляв дуже голосно. Я почувався жахливо. Востаннє я почувався так кепсько в п'ятнадцять рокiв, коли моя мати прибирала в моїй кiмнатi та знайшла пiд лiжком використаний презерватив. Утiм, не можу сказати, що й вона була в захватi вiд тiєї ситуацiї.

Увечерi менi задзвонив тесть. Цiлий день я чекав цього. "Ну?" - тiльки й запитав вiн. I я почав розповiдати, намагаючись, щоб воно сприймалося як гумореска, але тестевi було невесело. "Так. Роби що хочеш, iди до цього старого мудила в рясi, труси його, працюй iз ним, але щоб це старе лайно сказало всiм на проповiдi, що ти не якесь чудовисько. Зрозумiв? Усе, синку, бувай, чекаю на твiй рапорт".

I я знову пiшов туди. Не мiг не пiти, бо донесли б того ж дня: "А вiн так i не пiшов до церкви працювати зi святим отцем". Я зайшов до сповiдальнi, почав пояснювати, що про мене думають мiсцевi прихожани через те, що моя сповiдь так затрималася. Вiн сказав, що все розумiє, що йому вже ставили рiзнi запитання щодо мене, i вiн зробить усе, щоб моя репутацiя була вiдновлена. "А тепер, синку, сповiдайся як слiд, а я тебе благословлю". I я почав сповiдатися. Менi було важко, тому я нервувався, ковтав слова, але сповiдався рiдною мовою, тому говорив багацько.

Святий отець цього разу слiв на вiтер не кидав. Вiн коментував мою сповiдь так: "Бед. Рiалi бед. Ох, i це бед. Верi-верi-верi бед. Ох, соу бед". На якомусь етапi-бедi терпець мiй урвався, i я сказав: "Отче, якщо б воно було екселент, марвелес, верi гуд, вел дан, перфект, я б вас цим не вантажив". Вiн помовчав, пожував язика, бо нiчого iншого в його ротi не було, а щось вiн таки жував, i сказав, звертаючись, мабуть, до Бога: "Ну, ти бач? Ти бачиш, що воно верзе тут? Сину мiй, схаменися, що ж ти богохульствуєш у храмi Божому? Iнтераптує мене, повчає. Це ж треба! Шейм який. Яке ж воно зiпсоване, яке зiпсоване, а поняття про каяття - насинг, насинг каяття. Шейм який, охо-хо".

Бiльше я до церкви не ходив.

…

"I що, хiба тобi не смiшно?" - знову питається воно. "Ну, не дуже…" - вiдповiдаю. "А таке? Ти ось над чим подумай. Нiколи не замислювався, чому бiблiйний Ной до свого ковчега взяв кожної тварi по парi? Що, порядних людей уже й тодi бракувало? Треба обов'язково цих тварюк набрати? Набрав їх повен ковчег, а люди - хай здихають".

Я подумав: "Це не смiшно. Вiн набрав повен ковчег усякої живностi, а ми всi повиннi вигрiбати?". "Спи, вiслюче, - буркнуло воно. - Твоє почуття гумору вночi, мабуть, атрофується".

Ось уже й ранок, i я в офiсi Петра Андрiйовича. "Це що?" - питаю в секретарки. "Петро Андрiйович не любить, коли бруднять килими". Отакої. Не любить вiн. I вона, цей янгол на секретарськiй посадi, дає менi - я вже був подумав про музейнi чи лiкарськi бахiли -, але нi, вона видає менi звичайнi капцi. "Гав-гав", - кажу я рожевим капцевим собачим мордам. Вони привiтно шкiряться. Секретарка старанно робить вигляд, що не має мене за придурка. Петро Андрiйович запiзнювався, але вiн про мене пам'ятав, тому вибачався голосом власної секретарки, його непотрiбнi вибачення менi принесли одночасно з непотрiбним чаєм. А кiстку капцям? Гав-гав! Але я не дуже переймався тим, що його немає. Менi було чим себе потiшити, бо я давно такого не бачив. Я маю на увазi кабiнет.

Овальний зал без вiкон. Шпалери кольору бiльярдних столiв, якi повиннi, мабуть, освiжати маленькi кульки завбiльшки з кришечку вiд пляшки з-пiд пива кольору слонової кiстки.

На пiдлозi лежить килимок овальної ж форми кольору брудного пiску з геометричними малюнками всiх вiдтiнкiв сiрого. На килимку стоїть дерев'яний стiл у стилi бароко з мозаїчними вставками. На столi - гiпюрова серветка, яку складено з рiзнокольорових троянд, вив'язаних гачком, лимонного, фiолетового та рожевого кольору. На цiй серветцi стоїть ваза з трохи каламутного скла та пластмаси, про справжню цiну якої свiдчить "срiбло", що майже все облiзло. На днi вази застигли в нiмому подивi ароматизованi пелюстки, якi змiшалися з крильцями мертвих мух.

Пiд стiнами стоять стiльцi у стилi палацiв Людовика ХIV, червонi в опуклу золоту смугу. На тлi шпалер кольору доглянутого зеленого газону в крапку (ви ж пам'ятаєте) червонi спинки стiльцiв у позументi виглядають дещо з викликом.

На стiнах розвiшано картини. Невiдомих малярiв. На однiй зображенi жiночi груди, у "Плейбой" вони б не потрапили нiколи, хiба тiльки за умови поширення тотального голодування на всiй землi; на iншiй - похмура церква, схожа на темно-зелену ялинку з хрестом замiсть верхiвки, пiд "ялинкою" стоїть пiп, його хрест блищить на фонi чорного одягу, як нiж в руках убивцi; на третiй - якась кiмната (не ця, а шкода, тодi б я гепнувся у глибокому запамороченнi, а Лора Палмер, яка лазить по картинах, узагалi з'їхала б iз глузду. Де червона завiса? Де пiдлога, що кудись поспiшає? Де карлик?). На четвертiй - стандартна модель європейського мiста. Абсолютно невiдомо, якого саме. Пiд "Жiночими грудьми" висить гiпсовий янгол, що вчепився за стiну й цi груди вухами. Вуха в нього гострої форми. Не знаю, про що вiн при цьому думає. Поруч розмiщено годинника у формi кленового листа з написом "Торонто". О, я там був!

В одному кутi - бюст Катерини Другої, в iншому - Фемiда. Вона тримає терези, в одну шальку накидано купку скрiпок та один маркер. Iще тут є три свiтильники. Зi стелi спускає щупальця люстра, вона схожа на медузу, в якiй багато пик-дзвiночкiв. Пики надзвичайно запилюженi. В кутку сумує бра, воно нездужає, з носа йому звисають донизу кришталевi шмарклi. А за пластиковою дошкою (чимось нагадує мольберт, але це вже занадто), яку прикрито жiночою хусткою в чорно-бiлi абстракцiї, можна побачити мiсцевого аскета - свiтильник у стилi Iкеа, котрий, судячи з виразу плафона, не може досi второпати, як його сюди занесло?

Коли Петро Андрiйович нарештi з'являється, скидаючи на тонкi руки секретарки шкiряне пальто, я впадаю в прострацiю й зовсiм не знаю, про що з ним маю говорити. А ще гiрше - я не розумiю, про що з ним можна говорити взагалi. Воно поруч, лоскоче "Жiночi груди". Вуха янгола червонiють вiд лютi. "Годинник", - каже воно. "О, я бачу, ви бували в Канадi", - показую я на годинника з написом "Торонто", i ледь стримуюся, щоб не додати: "У лавцi, де все продається за один долар", - тому що саме там я бачив такий годинник. Вiн дарує менi широку посмiшку. Мабуть, про Канаду це я класно придумав.

Що й казати, є в мене хист спiлкуватися з такими от бовдурами.

З тим же успiхом я мiг розпочати розмову з "О, я бачу, ви були на Троєщинському ринку" (килим); "О, я бачу, ви були в метро на площi Льва Толстого" (серветка з трояндами, вазочка); "О, я бачу, ви вiдвiдували елiтний меблевий салон?" (стiльцi, стiл); "О, то ви не цураєтесь вiзитiв на господарський ринок на Петрiвцi?" (люстра, бра); "О, то ви знайомi з усiма цими iдiотськими малярами?" (картини). Але все це - абсолютно не те у порiвняннi з доречним (талановитим, так!) запитанням про Канаду.

Ми сидимо за прикрашеним мозаїкою столом, менi знову пропонують обрати напiй. Я обираю чай, знаючи, що вiн огидний, але маю всi пiдстави думати, що кавою тут я неодмiнно отруюся. Петро Андрiйович, мабуть, теж знає особливостi тутешнього чаю, йому приносять мiнеральну воду та склянку. Цiкаво, чи додасть менi балiв, якщо я схоплю пляшку, наллю трохи в склянку, а сам питиму з горла? Не додасть. Тому я давлюся чаєм, бо горло зашерхло, як жiночi груди на картинi.

"Знаєте, ви менi подобаєтеся". Ще б пак. "А потiм - ви володiєте мовами, це дуже в дусi часу, розумiєте?" Я не розумiю, до чого тут моє володiння мовами, i як воно перетинається з духом часу, але киваю, атож, я розумiю, ага. Вiн каже, що завтра вiдведе мене в одну дуже поважну державну структуру. I покаже своєму вiдносному приятелю. "Ми з ним iнодi граємо в шахи". Менi цiкаво, як вiн може грати в шахи? Людина, котра так прикрасила свiй власний кабiнет, мусить нудьгувати вiд бiлих i чорних фiгурок, а ще бiльше - вiд бiлих i чорних квадратiв. "Менi туди необхiдно влаштувати свою людину". Вiн пiдморгує менi. Цим вiн дає зрозумiти, що на мене вже вдягнуто ошийника з iменною биркою. "Служити!" Вав-вав!

Завтра вiн буде чекати мене у своєму кабiнетi о 8:00. Ненавиджу рано вставати. Менi здається, що його шаховий партнер мiг би пережити, якби я заявився до нього, скажiмо, об 11:00. Тi, хто захоплюється шахами, мусять бути неспiшними людьми, бо куди вiд них зможуть утекти шахи? А куди вiд таких петроандрiйовичiв можуть утекти люди? Якщо ти не знайдеш його, то вiн неодмiнно знайде тебе. Якщо вiн не знайде тебе, то ти пiдеш шукати його. Життя - колесо: спочатку ти за кимось чи когось, потiм вiн за тобою чи тебе.