Коли я йшов до першого класу, мене супроводжувала мамця. Вона несла бордовi троянди ("Я розумiю, що воно дорого, але треба вiдразу дати їм усiм зрозумiти, що ми - не проста родина!"), менi квiти вона не довiрила. До того ж вони набагато бiльше пасували до її нової чорної сукнi, нiж до моєї синьої шкiльної форми. Батько теж хотiв пiти, але мамця йому заборонила, бо чiтко усвiдомила, скiльки там може бути цiкавих персон жiночої статi. А батько був iще той гульвiса.
Коли я одружувався, зi мною були i мамця, i тато. Насамперед тому, що мiй майбутнiй-колишнiй тесть над усе ставив родиннi цiнностi, родичiв свого зятя обрати можна, але трапляються випадки (i це був якраз мiй), коли ти втрачаєш контроль i треба набратися сили, щоб гiдно зустрiти поразку. Тесть хотiв подивитися в очi небезпецi. Моя мамця справила на нього неабияке враження. Вiн оцiнив, як вона поблажливо поглинала фуа-гра та шардоне i яку вона скривила мармизу, коли на стiл поставили яблука, що їх вона щодня купувала на ринку. Звичайнi яблука - сором для багатих родин! Мамця була переконана, що майбутнi родичi зобов'язанi здивувати її цього визначного дня. "Якщо ти вдався в неї, маєш необхiдний потенцiал", - зауважив тесть.
Коли я отримав ключi вiд власного бiзнесу, на робоче мiсце мене супроводжував тесть, вiн постiйно поплескував мене по правому плечу, так що коли вiн припинив, менi чогось деякий час навiть бракувало. А робив вiн це не для того, щоб пiдтримати, а для заспокоєння своїх нервiв. "Чи правильно я роблю?" - вибивав вiн на менi. "Чи не влiзаю в якусь халепу?" Того, хто звик незрушно стояти на своїх ногах, може скосити навiть комарине жало, треба лише знати, куди влучити.
На нове робоче мiсце мене супроводжувало воно. Я щось маю сказати про новi огиднi вiдчуття? Чекайте. Я прислуховуюсь до себе. Ви знаєте, щось не помiтив нiякої рiзницi.
Мене заводять у непоганий кабiнет. Тут вiдчувається простiр. На стiнi висить портрет Президента й мапа Європи. У якусь кривулю, що, мабуть, i є нашою державою, хтось устромив маленький прапорець, щоб нiхто не переплутав. Бiля стiни стоїть симпатичний диванчик. I хто ж на ньому вже повалявся? "Василю Васильовичу, це - Стас Коваленко". Василь Васильович дивиться у вiкно. Не вiдчувається, що цей ранок для нього добрий. "Це вiд Петра Андрiйовича", - витримавши належну паузу, додає Варвара Адольфiвна, поки що для мене вона - непогана жiнка, не дуже молода, не дуже вродлива, але, на перший погляд, не останнє сучило. Менi не подобається, що я - це "це", але я мовчу.
"Ви показали товаришу його робоче мiсце?" - питає Василь Васильович. У профiль (утiм, анфас також) вiн дуже схожий на голову чоловiка, яка прикрашала етикетку радянських одеколонiв "Мiстер Iкс" та "Саша", а також на тi чоловiчi голови, що прикрашали вiтрини фотоательє за радянських часiв. Такий собi заштатний красунчик. "Нi", - каже Варвара, її голос такий холодний, що зараз рослинка на iм'я кротон, яка стоїть на спецiальнiй пiдставцi, задубне. "Менi здалося, Василю Васильовичу, що ви схочете на нього подивитися". Брови Василя Васильовича зараз дуже подiбнi до волохатої чайки. "Нащо менi на нього дивитися? Хай працює людина".
Ми прощаємось, я про всяк випадок вибачаюся, Василь Васильович пильнує за мною. "Якщо ви думаєте, це саме, що тут, це саме, завжди спрацьовує метод верс лiбре, то ви, це саме, помиляєтесь, тому що це є… це саме, не завжди так, а радше щось синонiмiчне". Я розумiю, що я нiчого не розумiю (що, цiкаво, зробила б Алiса, якби ото таке промовив до неї окiст пiд час їхнього першого знайомства?). "Лiбрес? Це хiба не жiночi прокладки? Про що вiн?" - питаю Варвару Адольфiвну. З усього видно, що вiдповiдати менi не збираються. Може, прокладки в її вiцi вже не актуальнi? "Це - ваш кабiнет. Це - зв'язок. На столi iнструкцiї, вивчаючи їх ретельно, ви будете обiзнанi про нашу роботу не гiрше, нiж я". З цими словами вона виходить, тримаючи спину так прямо, що от-от лусне синiй нiмецький пiджак.
Дзвоник. Я прибираю з обличчя iнструкцiю номер 3, вона допомагала менi створити iлюзiю ночi, я не виспався. А жалюзi тут немає. Я кажу: "Алло". "Треба представлятися, а не "алло". Алло-хуйло. Зайдiть до мене". "Алло-хуйло. Пральня-фiгальня. Культура-мультура. Вiслюк - купка сук". Я виходжу до приймальнi. Бачу на секретарському столi записку: "Вийшла у справах на п'ятнадцять хвилин". Хитра мавпа. От я їй влаштую. Секретарки немає - один.
Заходжу до приймальнi шефа, там бачу карколомну дiвчину, вiрнiше, очима спотикаюсь об її ноги. Втiм, це не просто ноги. Це справжнiй витвiр мистецтва. "Дуже приємно", - кажу я ногам. Їхня володарка дивиться на мене без будь-якої зацiкавленостi. Її байдужiсть чомусь пiдказує менi, що з нас двох тiльки я не знаю, хто вона, а їй дещо про мене вiдомо. "Я сплю з iншим козлом", - каже вона. Що ж, дiвчина не звикла гаяти часу й вiдразу ставить усi крапки над "i". Я не знаю, чи спiвчувати їй, чи радiти, тому вирiшую змiнити тему. "Ви часом не знаєте, хто тут може говорити голосом найпотворнiшої з потвор?" "Чоловiчим?" - уточнює володарка нiг. "Еге", - вiдповiдаю, хоч сам не дуже впевнений.
"Менi так здалося", - додаю, щоб вона потiм не пiдняла мене на смiх. "Якщо чоловiчим, то це якраз i є той козел, iз яким я сплю". Я розмiрковую над тим, чи буде чемно з мого боку залишити й цю її ремарку без коментаря. "Це - заступник Васятка, Валера. Вийди, коридором прямо, приймальня праворуч".
Цiкаво, чого це всi вони менi тикають? Знову футболка?
Вдячностi моїй немає меж. Якi ж ноги! "Викликали?" - питаю в суб'єкта на iм'я Величко В. Л. Треба вiддати йому належне, вiн, мабуть, знає, що його обличчя може назвати обличчям тiльки надзвичайно ввiчлива людина, тому тренує тiло. Вiн має атлетичну статуру. I набагато бiльше смаку, нiж "Васятко". "Ти хто? Чому без доповiдi?" Я представляюся, мстиво кажу, що його секретарки немає на мiсцi. "А помiчник мiй де?" Менi здається, що коли стосунки тiльки-но починають створюватися, вiдповiдати в риму на питання "де" не дуже доречно, навiть коли вiн почав першим зi своїм "алло". "Я вiд Петра Андрiйовича". Про всяк випадок кажу iм'я цього чарiвника.
Але пароль я не вгадав. "А, нишпорка вiд цього намащеного гiвном бздуна?" Тут що б не вiдповiв - матимеш проблеми.
"Давай, розповiдай про себе. Що ти вмiєш, на що здатний, де вчився, з ким був одружений i чого тобi тут треба? Швидко давай, виплюнь член iз рота, якщо заважатиме". Я починаю розповiдати, хоч i не дуже звик представлятися таким суб'єктам. Пильную за кожним своїм словом. Ця скотина слухає неуважно. Говорить по телефону, вмикає телевiзор, зацiкавлено дивиться новини про цiни на аукцiонi Сотбi й про те, як один нiмецький гомосексуалiст з'їв яйця iншого гомосексуалiста на його ж прохання. "Ось вона, демократiя ваша! Каструвати!" Каже вiн на це.
Я ковтаю повiтря. "Чого тобi ще?" - питає вiн. Одне менi точно зрозумiло: ця людина нiколи не вчилася в Суворовському училищi й не належить до кадетського корпусу. Цiкаво, якщо в нього хтось викладав етику, чи продовжує викладати ця людина пiсля такого випускника? "Iди й працюй!" - сказав, наче Мойсей своєму народовi, наче рабин жiнцi, що прийшла запитати, чому нiяк не може кiнчити.
Я думав, що це одоробло мене взагалi не чуло. Звiсно, про нiмецьких людожерiв нетрадицiйної орiєнтацiї набагато цiкавiше слухати, нiж ознайомлюватися з чиєюсь бiографiєю. Але я помилився.
По обiдi на мiй стiл лiг папiрець, котрий пiсля детального вивчення виявився iнструкцiєю щодо догляду за дублянкою. Iспаномовна iнструкцiя, яку менi пропонувалося термiново перекласти. Може, й не все, але про iспанську мову вiн почув добре. Наволоч.
Щойно я зiбрався сiсти за переклад, як до мене в кабiнет без стуку й секретарських попереджень (треба в когось дiзнатися, яка хоч на вигляд моя секретарка, бо вiдчуваю, що я маю всi пiдстави так i не побачити її аж до самого звiльнення) ввiйшла трiйця: Ноги з Дiвчиною, Хлопець iз Нахабним Писком, Зрiз Стiни. "Де пляшка?" - радiсно поцiкавився Хлопець iз Нахабним Писком. "Ага. Коли ти будеш проставлятися?" - пiдхопили Ноги. Зрiз Стiни, як ведеться у зрiзiв стiн, мовчав.
"В обiд", - сказав я. "Де тут у вас найближча крамниця?" "Ми не гордi, ми згоднi на буфет", - нарештi вiдгукнувся Зрiз Стiни. "Вiка", - посмiхнулися до мене Ноги з Дiвчиною. "Iгор", - привiтно промовив Хлопець iз Нахабним Писком. "А це - Степан". Зрiз Стiни кивнув на пiдтвердження того, що Степан - це вiн. I тодi я вперше потрапив до культового мiсця - буфету.
"То як ти тут опинився?" Я вже зрозумiв, що цiй публiцi слiд брехати. Всi вони обiймали такi самi посади, що й я. Радники великих керiвникiв, усi ми були радниками, але, як виявилося, вiдповiдали за рiзнi напрямки. Вiка займалася паблiк рiлейшнс. Степан вважався аналiтиком, а також правником. Iгор славився тим, що займався будь-якими органiзацiйними питаннями. Тiльки вiд них я дiзнався, за яким напрямком закрiплено мене. "Мiжнароднi стосунки з ухилом в економiку". Чудово. Звучить принаймнi краще нiж, наприклад, "Той, що крутить хвости коровам".
"Не повiрите, але я сюди потрапив абсолютно випадково". Це - вищий пiлотаж - брехня в компанiї людей, котрi давно призвичаїлися в нiй i нею жити. "Повiримо", - оптимiстично каже Вiка. "Ми так само з'явилися тут випадково. Моя мама взагалi - проста вчителька". Ага, аякже. В таких, як ти, сонечко, взагалi не буває мам, в абетковому розумiннi цього слова. "У мене була невеличка протекцiя. А вже потiм я вчасно спiймав Бога за бороду". Iгор менi пiдморгує, вiн менi бiльше подобається, нiж не подобається. "Або когось за член", - думаю я. Бо я - цинiк. "А Степан дуже розумний", - каже менi дует у виконаннi Вiкторiї та Iгоря. "О", - вiдповiдаю я. Степан шарiється. "Добре, коли в тебе руде волосся й така свiтла шкiра, зашарiтися - на раз", - думаю я. Степан сором'язливо ховає обличчя за склянкою з коньяком. "Зiбралися разом чотири вовка, чекають - про котрого пiде промовка…"
Перша до мене приходить вона. "Де твоя секретарка?" - питає. Я розводжу руками й кажу, що я теж дуже хотiв би це знати. "О", - каже вона, прихоплює з мого столу роздрукiвку перекладу з iспанської. "Слухай, iз мене пляшка. Намучилася, нiяк не могла збагнути, як її доглядати. У школi й iнститутi вчила англiйську". "Доглядати дублянку?" - уточнюю я. "Iспанську", - уточнює Вiка. Цим вона дає зрозумiти, що Валерик її в образу не дасть. Як вона помиляється. Валерик залюбки роздере її на шматки й пригостить ними голодних тигрiв, якщо вiн потребуватиме їхнiх тигрових послуг. "Твоя секретарка - небога мого козлюсика", - це її вдячнiсть. Вдячнiсть у розумiннi Вiки. "Покуримо?" - питаю я, бо думаю, що вона прийшла не обговорювати мою секретарку.
Так воно i є. Пiсля п'ятихвилинної бесiди про погоду (аякже!), стiйку фарбу для волосся, пiсля задоволення її цiкавостi з приводу того, де я дiстав такi блискучi черевики, а також стислого нарiкання на те, що моя секретарка Христина - рiдкiсна заздрiсна падлюка, Вiкторiя, для порядку пом'явшись, розповiдає менi…
iсторiю про шляхетного спамера Рейнхальда, вiкiнга i людину зi слабкостями, та Iгорка, хлопця, який нiколи нiчого не робить, але завжди має рацiю
Є такий собi Рейнхальд. Дивакуватий у припустимих межах чоловiк, який приїхав в Україну з Голландiї. Спочатку подивитися, що тут i як. Потiм як бiзнесмен, тодi як дипломат. Йому тут подобається.
"Тут гарна природа, вродливi жiнки й чоловiки. Можна збирати гриби майже в межах мiста. А ще є симпатичнi будиночки, i нiхто не змушує прибирати гiвно за Сотбi" (Сотбi - це собака Рейнхальда, золотавий ретривер).
Як ви могли помiтити, в Рейнхальда безлiч причин, з яких вiн жив i живе в Українi й не збирається вшиватися геть. Мешкає вiн у симпатичному будиночку сталiнських часiв.
Життя Рейнхальда було доволi рiвним. Обов'язкове пиво щоп'ятницi в давно обраних пабах, суботнi вечiрки в будинку кого-небудь зi спiвробiтникiв дипломатичного корпусу чи представникiв мiжнародних органiзацiй. Простi радощi простого iноземця. Усе змiнилося, коли на вулицi, де вiн мешкав, побудували бiзнес-центр. Високий, новий, сучасний. Рейнхальду вiн одразу не сподобався, бо з усього високого Рейнхальд схвалював лише чоловiкiв (можете собi уявити, що сказав Рейнхальд, коли почув новину про те, що великi американськi Близнюки впали - вiн крикнув "йоу!"). Але не це його роздратувало. Роздратувало його те, що новий високий центр увесь свiтився крiзь сучасне фасадне покриття нiжним блакитним сяйвом.
Воно било прямо в його вiкна. Жалюзi не допомогли, бо Рейнхальд знав, що свiтло нiкуди не подiлося, що воно iснує. Вiн трохи подумав i дiйшов висновку: його просте, як половинка житнього хлiба, життя перетворилося на жах. Блакитне пекло. Крiм того, свiтло дратувало й Сотбi (собакам властиво мати тi ж самi звички та смаки, що й їхнiм господарям). На вiдмiну вiд Рейнхальда, котрий сприймав усе, наче суворий вiкiнг, ну, може, й не суворий, але - мовчав, Сотбi вив на це свiтло. Через виття Сотбi Рейнхальду телефонували сусiди, користуючись непарламентськими виразами, пояснювали, в якiй саме трунi вони бачили Сотбi та його господаря. Мова Рейнхальда збагатилася лайливими висловами рiзних країн свiту, тому що в його будинку мешкало чимало працiвникiв рiзних амбасад. Якщо лайка виконувалася рiзними мовами, то мат переважно був росiйським. Тiльки росiйський мат є справжнiм матом. Усе iнше, хоч би що казали, - дешевi пiдробки.
Звиклий жити в умовах розвинутого громадянського суспiльства, Рейнхальд пiшов по iнстанцiях. Говорив росiйською мовою вiн непогано, акцент був ледь помiтний, але писати вiн категорично не вмiв. Вiд стандартної пропозицiї: "Залишите письмову заяву. З вами розберуться", - Рейнхальду кортiло завити, як Сотбi. Дуже лякало й те, що розiбратися обiцяли не з блакитним сяйвом, а з ним - Рейнхальдом. У всемогутнiсть українських iнстанцiй та їхнi можливостi псувати життя власним громадянам та iноземцям повiрив набагато щирiше, нiж у Бога. Час iшов, але iнстанцiї не мали намiрiв розбиратися з блакитним свiтлом, вони передавали Рейнхальда, як естафетну паличку, вiд одного кабiнету до iншого. Фiнальної смуги при цьому вiн не бачив. Але естафетним паличкам i не властиво бачити нiяких смуг.
Тодi Рейнхальд обiйшов сусiдiв i зiбрав пiдписи пiд петицiєю, складеною англiйською мовою, котру можна було б назвати: "Блакитне свiтло, геть!" Рейнхальд розiслав її всюди, куди тiльки мiг, у тому числi й в англомовну газету "КиївПост", утiм, тiльки там її й прочитали. Але полегшення вiд того, що хтось нарештi спромiгся прочитати його петицiю, Рейнхальд не вiдчув.
Якщо ви ще не помiтили, то я скажу: Рейнхальд вiд природи був дуже впертий i наполегливий. Вiн згадав, що в нашiй країнi дiє принцип: "Не шукай вирiшення проблеми, шукай правильних людей". I таку людину вiн знайшов швидко. Дуже добре освiчений бiзнесмен i високий чиновник мав офiс у "блакитному будинку". Вiн чудово володiв англiйською, був елегантним, приємним зовнi та ввiчливим, за iнших умов Рейнхальд був би радий такому приємному спiлкуванню.
"Розумiєте, Ренi", - сказав вiн йому. "Цей будинок є приватною власнiстю однiєї дуже впливової людини, росiйського спiвака. На зразок Павароттi. Але чоловiк вiн мудрий, наскiльки я знаю, вiн здатен вислухати скарги навiть простої людинки. Як то в нас в урядi кажуть? О! Маленького українця. А тим бiльше - не такого вже й маленького голландця, - вони посмiялися. - Ти напиши йому листа. Тому що цi, нашi, страйкуй - не страйкуй… ну, далi, я думаю, ти вже знаєш. Трохи ж тут пожив, еге?" О, в подiбних римах Рейнхальд був обiзнаний, навiть дуже. Можна було смiливо захищати дисертацiю з фiлологiї.
Рейнхальд хотiв подякувати й пiти, але ж… "Проблеми?" - запитав ВIП. "Я не вмiю писати росiйською", - зiзнався Рейнхальд. Йому здалося, що якщо хтось i здатен тут зарадити, то саме цей упевнений чоловiк. "А, це не питання. Зара гукну Iгорка, вiн тобi напише".
Ну що, друзi мої? Досi ви не могли дотумкати, до чого Вiкторiя веде й де тут iсторiя про Iгорка? Ха! Але якщо ви вже виявилися такими терплячими, як я (а зважте, що у вас вона постiйно не стрiляла цигарку за цигаркою), то зараз мова пiде й про нього.
Iсторична довiдка: Iгорко. 32 роки. Розлучений. Лев. Про мiсце народження героя - вiдомостi дуже плутанi, що дає пiдставу пiдозрювати, що народився Iгорко в дуже глибокiй дупi. Очi - переважно блакитнi, джинси - переважно блакитнi, сам - переважно не блакитний. Сам переконує громадськiсть, що не голубий. Громадськiсть точно нiчого не знає, через те мучиться й прагне дiзнатися, що там насправдi. Працював на той час помiчником дуже впливової людини. Нiчого не робив, мiнiмальний рiчний дохiд - 80 000 доларiв. Живе вельми приємно. Не цурається травки. Кiлька дiвок мають одну й ту саму мрiю: натягнути Iгорка на себе, а йому на пальця - обручку. Вiн про це нiчогiсiнько не знає. Хоча, якби вiн про це знав, для дiвчат це нiчого б не змiнило. Улюблена iграшка - мотоцикл. Улюблений одяг - джинси. Улюблена справа - тупi iдiотськi жарти. Рейнхальд про все це не знав.
"Ну, що там у тебе?" - млосно протягнув Iгорко, вивчаючи тканину Рейнхальдових джинсiв. Рейнхальд був у захватi. "Нiчого такi джинси. Гарний колiр", - продовжив Iгорко. "В мене проблеми зi свiтлом". "Та ну? Свiтишся? Може, ти iнопланетянин? Чи, може, забагато жереш риби? Менi казали, що норвеги постiйно жеруть рибу. А там суцiльний фосфор". "Я - датч", - виправив Iгорка Рейнхальд. "Був у Копенгагенi вашому. Село". "Я - датч. Це - голландець", - iще раз внiс яснiсть Рейнхальд. "Нiчого-нiчого. Не треба мене нi в чому переконувати. Головне, щоб ти сам знав, хто ти, i тобi це подобалося".
Рейнхальд мовчав. Вiн нiколи не бачив таких балакучих молодих чоловiкiв. "Поруч iз моїм будинком стоїть цей центр. А ввечерi й усю нiч вiн сяє блакитним свiтом". Iгорко слухав його з таким виразом, наче йому розповiдають казкову iсторiю. Не мiг збагнути, до чого тут вiн. "Гарно, мабуть, еге ж?" Iгорка нiколи б не можна було звинуватити в делiкатностi.
"Ет. Не можу спати. Ще й виє Сотбi. Сусiди злi, погрожують". Рейнхальд не знав, як iз ним себе поводити. Пiсля того, як Iгорко почув, що виє Сотбi, вiн про всяк випадок вiдсунувся вiд Рейнхальда разом зi стiльцем. Подумки вiн уже послав дуже впливову людину на три лiтери. "Аукцiон, що виє в нього вдома. Що коїться в головi цього хлопця?" На вiдмiну вiд Iгорка, Рейнхальд був чутливим та делiкатним, тому, побачивши вираз обличчя Iгорка й пов'язавши його зi своїми останнiми словами, пояснив: "Сотбi - це мiй собака. Так його звуть". Iгорка трохи попустило.
"Ну, то й що з усього цього? Подарувати тобi окуляри з ганчiрки? Я якраз нещодавно прихопив їх iз лiтака. Менi вони нi до чого. То ти не соромся". Iгорковi стало нудно. "Твiй бос казав менi, що ти можеш допомогти написати листа власнику будинку, вiдомому росiйському спiваковi, щоб вiн припинив це блакитне сяйво". "А. Не питання. Як його звати?" Рейнхальду стало соромно, iм'я спiвака вiн не спитав. "Не рюмсай. Надiшлемо всiм чоловiкам, що в нас спiвають", - сказав Iгорко пiдозрiло-енергiйним голосом.
Ось що вийшло з-пiд його ручок:
"Шановнi Муслiме, Йосифе, Фiлiпе, Сергiю, Анатолю, Едуарде, Юрiю, Iгоре, Iгоре, Дмитре, Михайле, Олексiю, Олександре, В'ячеславе, Володимире, Володимире, Валерiю, Валерiю, Миколо, особливо ви - Миколо, раднику ВВП з питань культури, Андрiю та ви, Андрiю. Мене звуть Рейнхальд. Я - простий датч, що народився в Копенгагенi. Ви чудово знаєте про наших лижникiв-чемпiонiв. Але ви не думайте, що я такий простий. У мене є зв'язки з кримiнальним свiтом, але я шаную вашу країну, тому поки що ними не користуюся. Поряд iз моїм будинком хтось iз вас побудував висотку, яка ночами сяє блакитним свiтлом. Я не можу спати. Свiтло б'є менi в очi, до того ж виє Сотбi (це мiй пес, дуже дорогий, переможець виставок; якщо вiн захрипне, ви матимете великi неприємностi). Через виття Сотбi в мене неприємностi з сусiдами. А це дуже впливовi люди, вони з кримiнального свiту. В мене дуже мало часу, але я сiв i написав цього листа, тому що тiльки ви здатнi розiбратися у цьому свавiллi. Тобто - хтось iз вас. Я мешкаю в Києвi за адресою . А ваш будинок знаходиться за адресою . Хоча ви краще вiд мене знаєте, за якою адресою знаходиться ваш будинок. Цим листом я прошу вжити всiх необхiдних та рiшучих заходiв. А якщо нi, то я буду змушений звернутися в мiжнароднi правозахиснi органiзацiї, а також - до представникiв кримiнального свiту. З повагою, ваш щирий прихильник, колекцiонер ваших дискiв - Рейнхальд. Пiдпис. Мiсце. Дата".
Рейнхальд сказав, що вважає листа дещо екстравагантським. Але Iгорко навiдрiз вiдмовився вносити правки. Вiн сказав, що чудово обiзнаний iз життям естрадних спiвакiв, iз тим, як вони живуть, де й iз ким, а також якою мовою з ними слiд говорити, а чи знає про це Рейнхальд? Знає? Рейнхальду крити було нiчим. Вiн не знав, як живуть нiдерландськi спiваки, що там казати про росiйських. А далi Iгорко запустив "Google" i вiднайшов майже всi електроннi адреси, як не самих спiвакiв, то їхнiх менеджерiв, директорiв та (у бiльшостi випадкiв) пiдтримувачiв веб-сайтiв.
Це дуже смiшно, але на спам Рейнхальда вiдповiла одна людина. I саме власник будинку. Iсторiя замовчує, що було в листi. Але вiдтодi блакитним свiтлом сяяв тiльки дах висотки. Це якщо й заважало комусь спати, то хiба тiльки супутникам-шпигунам. Рейнхальд зрозумiв, що закохався. Вiн молився на Iгорка. Обiцяв йому квартиру в Роттердамi, вiдпочинок в Амстердамi, нарештi ключi вiд свого серця. Якби не останнє, Iгорко черговий раз виправдав би своє прiзвисько "фартовий хлопчик". Але не судилося.
Проблема полягала в тому, що Iгорко не був голубим, хоч би якi небилицi про нього плели. I Рейнхальд був змушений вiдступитися з розбитим серцем i забрати з собою обiцянки щодо квартир. У Голландiї не заведено розкидатися хатами тiльки тому, що хтось написав за тебе вдалого листа. Впливова людина теж була розчарована, бо повiрила в те, що Iгорко - голубий. Ще тiльки цього бракувало, щоб люди патякали казна-що про те, яке лайно кружляє коло нього й жирує собi, нi в чому собi не вiдмовляючи, на його утриманнi. Тому Iгорко вмить втратив усе. Довiру, грошi, безбiдне життя. Втiм, впливова людина не була останньою наволоччю, тому заангажувала Iгорка до знаменитої установи, де тепер працюємо ми всi.
…
"Щось я з тобою розбазiкалася", - каже Вiкторiя. Вона скурила пiвпачки привезеного з-за кордону "Мальборо". У наш час приязне ставлення, так само, як i потреби в iнформацiї, вимiрюється будь-чим, зокрема якiсними цигарками. "Ой, а вже й час iти. Слухай, усе це - суворо мiж нами. Взагалi-то я не базiкаю, слово честi. Я просто помiтила, що ти - людина надiйна, тому я, така само надiйна людина, маю ввести тебе в курс справ. Надiйнi ж люди мають триматися разом? Навiть якщо сплять вони окремо, так?" Я сказав, що це, безперечно, вiрно. Про "разом". "Може, подумаємо щодо "сплять"?" Вона зробила вигляд, що недочуває. Схопила ще кiлька цигарок. "Ну, до завтра. Па-па!" Мiй погляд пiшов проводжати її сiдницi. А я тим часом подумав: "Ранiше були такi труси, що пiд ними треба було шукати дупу, а зараз такi труси, якi треба шукати в дупi. Як змiнився свiт, як же змiнився!"
У приймальнi за столом секретарки, котрої немає (Секретарки немає - чотири), я бачу Iгорка. "Агов, друже, де тебе носило?" - питає вiн. "Мене що, хтось шукав?" - вiдповiдаю запитанням. Не те, щоб мене дуже хвилювало, шукав мене хтось чи нi, менi конче необхiдний час, щоб подумати, що б йому таке збрехати, яку напiвправду? Не можна ж розповiдати йому про те, що я зараз почув од Вiкторiї? В Iгоркових очах граються бiсенята. "Вiддавав переклад", - кажу я. "Був у Валерiя. До речi, стрiв там Вiку. Трохи покурили. Вона на нього скаржилася.
Якi в неї ноги…" "Майже такi самi довгi, як її язик", - каже Iгорко. Позiхає. "Ти сам живеш?" - запитує, але я вiдчуваю: вiн знає, що я живу сам. "Так", - кажу я обережно. "Давай поїдемо до тебе. Дещо треба обговорити, ти так не вважаєш?"
Взагалi-то я так зовсiм не вважаю, але розумiю, що якщо це вiдбудеться не сьогоднi, то неодмiнно завтра, хоч так, хоч сяк Iгорко все одно навiдається до мене в гостi. Краще вже розплюватися з ним сьогоднi. Сподiваюся, що вночi мене не навiдає зi сповiддю Степан. Зрiзи Стiн мають проводити ночi вдома, iнакше будинок буде зруйновано. Ми їдемо службовим лiфтом. Iгорко має стомлений вигляд. Я розумiю, що i йому не дуже посмiхається пертися до мене в гостi, але служба є служба.
Вiн оглядає мою машину з усiх бокiв, наче дiвчину, щодо котрої хоче вирiшити: знiмати її чи нi? "Так-так. Застарiла модель", - каже Iгор. Перед моїми очима миттю з'являється тесть. Вiн танцює лезгинку на моїх мощах. Через це в мене псується настрiй. У машинi ми мовчимо. Кожен, мабуть, поринув у свою ненависть.
У моєму пiд'їздi, щоб чимось заповнити нiякову паузу, я лiзу в свою поштову скриню (востаннє я її перевiряв на день народження). Не можу змусити себе говорити, до скринi залiзти простiше. Адже це - екшен. Екшен мусить вмикатися в ситуацiях, коли слова блукають у пошуках рота. У моїх руках листiвка. Бiла в золотi конвалiї. Iгорко притискує пiдборiддям моє плече, вiдводить його вбiк i заглядає прямо в текст. Може, притиснути його нiс листiвкою? "Шановний мешканцю! Поздоровляю вас з 8 березня, святом краси та натхнення! Бажаю, щоб незважаючи на те, що наша країна перебуває в кризi, вам було що поставити на стiл, було для кого бути найвродливiшими на свiтi! Терпiння, мудростi, вiчної краси. Що завжди було притаманно нашим жiнкам. Цiлую. Хай вам щастить! Олександр Олександрович". Iгорко ворушить губами. Вiн шокований. Це мене вже таким не пробереш. Знаємо. Читали. "Це хто?" - питає Iгорко. "Голова районної державної адмiнiстрацiї, - вiдповiдаю я. - Олександр Олександрович". "А чого це вiн тебе цiлує?" "Це така в нього метода взаємин iз виборцями", - кажу я. "Куди не повернися - всюди вони". "Вiн кожному таке пише", - наче виправдовую я Олександра Олександровича. "Та невже?" - питає Iгорко. Ущиплива вiн людина. Я тим часом вiдчиняю вхiднi дверi. Нас зустрiчає кiт, котрий не дуже радiє: кiнчик хвоста тремтить, очi жовтi. Кiт на мiсцi, а от воно десь подiлося.
Iгор озирається. Знаходить стiл. Витягає три пляшки медової горiлки. "А що, хтось iще буде?" "Звiсно. Вiка буде. Вiдразу пiсля першої я тобi, друже мiй, обiцяю Вiку. А коли вiзьмемося до третьої, то прийде Степан. На нього й пiвпляшки цiлком вистачить". Я розумiю, що вечiр сумним не буде. Кiт каже: "Мав". Потiм додає: "Ма-а-а-ав. Мав!" Вiн хоче жерти. Я кажу Iгорю, щоб вiн не соромився, хоча бачу, що я марно стараюся, Iгорко й без моїх порад соромитися не збирається. Я йду годувати кота. Чую, як Iгорко говорить комусь по телефону: "Не знаю, не знаю. Телефонуйте протягом дня. У нас завтра вранцi нарада. В Мiнiстерствi". Кiт так працює шелепами, наче не їв кiлька днiв поспiль.
"Яка нарада? Де?" "Для нашої роботи не має нiякого значення, де в нас нарада. Пробач, не знаю, як твiй органiзм, але мiй, коли я заливаю його горiлкою в таких обсягах, вiдмовляється вранцi вставати". "То ти ночуватимеш тут?" - вихоплюється в мене. Цього ще бракувало. "Ага. Прикинь, як кльово?" Iгорко косить пiд недоумка. В нього виходить паскудно. Я вiдкорковую пляшку. Розумiю, що краще почати пити якомога ранiше.
Ми мовчки п'ємо, я не знаю, з чого почати розмову, про що питати людину, котра сама вирiшила дещо про декого тобi розповiсти. А що я сам можу йому повiдати? Може, про хор? Чи про погоду? "Завтра, мабуть, дощитиме", - кажу я. Iгор наливає ще по однiй. Судячи з його мовчання, проти дощу вiн нiчого не має. "А я колись трахнув одну вiдому естрадну зiрку", - продовжую свiтську бесiду я. Iгорко вiдкорковує другу пляшку. Розливає у склянки, пiдморгує менi й каже: "Невже? Сам трахнув? Справжню зiрку? Якщо тобi до вподоби такi розваги, тобi неодмiнно сподобається"…
iсторiя про дiвчинку - вправнi ручки - довгi нiжки
Вiка народилася в Донецькiй областi, в маленькому мiстечку, де всi нормальнi хлопцi ходили з пiднятими плечима, в якi наче було вшито круглу голову, i постiйно сякалися в пилюку або калюжi. Хто не ходив i не сякався, був або хворий, або дебiлкуватий, або не мiсцевий. Усiх хворих, дебiлкуватих i немiсцевих били.
Вiку стали вважати гарною з класу восьмого, коли в неї сформувалася статура, i дiвчинка-мотузка перетворилася на жiнку з довгими ногами. Тонка талiя, широкi стегна, груди вiдповiдного розмiру: "В неї такi цицьки - наче обхопити стовбур п'ятирiчного дубка" (якийсь європейський невротик сказав би примiтивно - 90В, куди йому, хробаку, до образного мислення донецьких пацанiв). Тодi ж її помiтив найнормальнiший iз нормальних пацанiв - Григiр Зубодер (сподiваюся, що ви зрозумiли, що Зубодером його звали не тому, що вiн був дантистом).
Усi дiвки знали: як тiльки виросли цицьки, треба лягти пiд когось найсильнiшого, бо iнакше все одно тебе трахнуть, ще й не раз, то краще вже завчасно потурбуватися про своє майбутнє. Вiка це також знала, тому, щойно побачила, що Григiр на неї зазiхає, вiдразу без зайвих охiв-ахiв вiддалася йому вдень, влiтку, в пилюцi. А сталося так через те, що нiхто не розповiдав Вiцi, як би то мало вiдбутися. Не було в її головi отiєї маячнi: про принцiв та бiлих коней. Про троянди, цукерки, кiно, вино, мереживне лiжко та зорi за вiкном - теж не було.
Народжувала вона, коли закiнчувала школу. Атестат їй дали, тому що в тих краях вагiтнi ученицi - не така вже й дивина. А вчилася Вiка, до речi, непогано. Батько її був шахтарем, мати нiде не працювала, поралася по господарству. Онуковi вони не зрадiли. "Ще один писок. Годуй його". Крiм Вiки, вони мали ще чотирьох дочок. "Принесла ото. Одного разу роззявиш ноги - всi в селi роти роззявлять. Про що ти тiльки думала? Сором який, що про твоїх молодших сестер казатимуть? Що в нас у родинi хвойд виховують?" Батько мовчки пив днями. Григiр одружуватися не хотiв. "Одружуся - i що? Годуй їх, блiн! Та хто вони такi, блiн?"
I Вiка вирiшила втекти. Хоч i не мрiяла вона нiколи про принцiв на бiлих конях, але й жити з дитиною в родинi, де й тебе, i її всi ненавидять, вона також не мрiяла. Вона хотiла й бiлу сукню, i крикiв "гiрко", i щоб усе селище гуляло за одним величезним столом, i подруги заздрили її вродi та хлопцю, якого вона пiдчепила. Але Григiр її покинув, то будь-хто мiг пiд спiдницю залiзти. Треба їй було таке? Нi, не треба. Малого вона залишила мамi на згадку про себе, а сама подалася в мандри. Зупинилась у якомусь мiстечку на Київщинi. Знайшла порожню хатину, розхитану, стару. Оселилася. Нiхто її не гнав. Приїхала якась молодичка - то хай живе, щоб тiльки їсти не просила. А вона не просила, самi стали приходити й давати.
Вiка звикла щодня масажувати напрацьовану батькову спину, дечому навчилася вiд нього, дечому вiд одного старого, який умiв кiстки вправляти, дещо прочитала у брошурцi (про точки, про м'язи, про кiстки, про защемлення нервiв), що дав їй учитель фiзкультури, вiн же - iсторик, вiн же - вiйськовик. Обрала найязикатiшу бабу, потерла їй спину медом, баба молодицею себе вiдчула, вже й не знала, як надякуватися. Понесли їй яйця, м'ясо, хлiб, домашнє вино, голодну не залишили.
Якщо є Київська область, з вiдносно прозорими рiчками та залишками лiсiв, а також, вiдповiдно, карасями в озерах, вепрами в лiсах, - то неодмiнно коли-небудь, але обов'язково з'являться й кияни, а тут уже, дiвчино, ґав не лови. Щастя свого Вiка не проґавила. Яке ж воно було, її щастя? Один кругленький старий дядько, що служив чиновником "по культурi". Вiн Вiку й до iнституту влаштував, культури, звiсно. I з людьми потрiбними звiв. Жила вона з цим щастям майже як за кам'яною стiною, лише стiна та була не її. Тому одного разу опинилася ця стiна там, де й була весь цей час - бiля щастевої дружини, а Вiка чергового разу лишилася сама.
Проте зараз було легше. По-перше, ноги її коротшими не стали, а дещо додаткове з'явилося. У Вiки були зв'язки, тому на вулицi вона не опинилася. Вчилася в iнститутi, влаштувалася працювати до масажного салону. Клiєнти, побачивши її ноги, забували багато про що, насамперед про своїх дружин та коханок. Деякi навiть одружитись обiцяли. Нареченi. Один - козел, iнший - з Росiї. Але якi там нареченi, обидва - козли одруженi. А ще був палкий iталiєць Паоло, про якого подруга Вiки Наталя казала: "Прийде iталiєць палкий та дасть тобi три палки". На бiльше в даному разi можна було не розраховувати. Бо Паоло був жадiбний.
У салонi її й помiтив Валерiй Леонiдович, у якого були проблеми з простатою (тут Iгорко сказав менi, помiтивши мою сп'янiлу, але щасливу посмiшку, щоб я не дуже радiв, бо з простатою у Валерiя проблем уже немає). Яку ж вiн її побачив? У маленькiй вузькiй шкiрянiй спiдничцi з вирiзом, iз якого стирчали круглi сiдницi-щiчки, наче в iлюмiнатор дивилися пухкi дитинчата, в маленькому шкiряному бюстгальтерi, який ледь утримував мiцнi та гарнi груди, та високих чоботах, що поглинали її ноги до середини стегна. Краса нелюдська. Валерiй Леонiдович запалав, але чоловiком вiн був обережним. Покликав Наталю й запитав: "А от дiвчина, така, в шкiрi. Вона, часом, не це-о?" "Що не це-о?" - не зрозумiла Наталя. "Ну, не той? Проституцiєю не займається?". Наталя дуже образилася за подругу: "А чого це ви всi думаєте, що коли людинi фiгура дозволяє носити сексуальнi речi, то вона обов'язково шльондра?
Це ви просто таких нiг не маєте, то й заздрите". Такою була вiдповiдь Наталi. "Це, щоб ви знали, наша найкраща масажистка, а не "це-о", якщо у вас є будь-якi проблеми, за кiлька сеансiв вони зникнуть, як не було!"
Валерiй сказав, що вибачається, вiн не так усе зрозумiв (хоча
все вiн зрозумiв так) i радо б iз нею попрацював. "О'кей", - сказала Наталя i рвучко подалася до Вiки, що вiдпочивала на канапi. "Слухай, тут прийшов дуже серйозний дядя. Дуже, розумiєш? Зараз ти пiдеш i зробиш йому масаж. I будеш старанна. Тiльки я тебе дуже прошу, Вiко, мовчи. Краще мовчи та зiтхай. Мовчи та залишайся загадкою". Наталя побоювалася, що Вiка може щось видати мовою донецьких хлопцiв, з цим же дядечком краще поводитися делiкатно. А яка делiкатнiсть у донецьких пацанiв? Не було й немає. Не модна вона в них.
Наталя, досвiдчена профура, була права. Валерiй полюбляв делiкатнiсть. Бо саме її йому й бракувало (на цьому мiсцi я крекнув). До того ж її джерелом була мовчазна дiвчина з ногами, в якi б вiдразу закохався будь-який нафтовий шейх. Спочатку їй було дуже важко, бо Вiка вже тодi славилася балакучiстю й гострим язиком. Аж потiм вона зрозумiла, що поводитися мовчазно i пристойно вона мусить тiльки з Валериком, а iнших може крити, як хоче. Це лише додасть їй пiкантностi.
Їхнiй зв'язок триває вже понад три роки. Валерiй вiтав Вiкторiю iз закiнченням вузу, Валерiй влаштував її на роботу - собi пiд бiк, щоб не вешталася, дражнячи чужих чоловiкiв, i завжди була готовою зробити Валерику масаж, коли йому припече. "Провiнцiйнi зуби дуже мiцнi, друже, бо молоко там краще, нiж мiське, та й у зуби там дають змалку, хочеш не хочеш - стануть, як вовчi iкла".
…
"То чого ти замовк?" - питає мене Iгорко, наче я все це йому розповiдав, а не вiн менi. "Е", - тiльки й вичавлюю з себе я. "Наливай давай. "Е", - каже тепер Iгорко. "Слухай, але ж це не найнижча посада, як вона може її обiймати? На чому вона, блiн, розумiється, крiм масажу простати язиком?" "По-перше, друже, я знаю дуже небагато жiнок, котрi б розумiлися на масажi простати язиком, уже тiльки це робить її майже неповторною й перетворює на цiнного спiвробiтника. А по-друге, вона має вiдповiдний диплом, а її має вiдповiдний чоловiк. Ще є по-третє. Ти не повiриш, але вона непогано розумiється на цих клятих пiарах. Чесне благородне слово. Звiсно, на керiвника вона не тягне, але я бачив iще й не таких бовдурiв".
"Чудернацькi перевтiлення. Масажистка простати - керiвник величезного державного департаменту з питань пiару", - муркочу я. Муркотить i Мартiнi. Iгорко каже, що йому треба вiдлити. Я кажу: чи не час нам iти спати? Iгорко каже, що це буде неввiчливо щодо Степана. "Буде вiн у нас якийсь занедбаний". "А", - згадую я про Зрiз Стiни й бачу, що третю пляшку ми вже почали. "Може, пiти до якоїсь крамницi купити щось пожерти?" "Нi, якщо воно спочатку було, може, й незайвим, то зараз - точно нi до чого", - доноситься голос Iгорка з убиральнi.
"Слухай, а хто тобi вибрав такi грайливi фiранки на вiкна? Жовтi в бiленькi квiточки, це ж треба таке. Тiльки не кажи, що це твоя iдея". "Нi. Не моя. Я думав, що цю квартиру буде знято для моєї коханки, тому агент пiдбирав обставу хатки з урахуванням цього". "Вправний агент. Знав я одну жiнку, агента, теж була досить вправною, особливо щодо анального сексу, то…" Я наливаю ще по однiй стопцi, мене хитає, я хочу спати, я кажу, що залюбки послухаю про вправного агента коли-небудь iще, на сьогоднi менi вистачить масажу простати.
"Знаєш, Степан у нас справдi розумний, iз цим уже нiчого не поробиш. Але вiн розумний не розумом". "Що?" - перепитую я, бо не збагну, чи то горiлка, чи то мiй слух, чи Iгорко почав заговорюватися, хоч воно й не дивно. "Чим вiн розумний?" - переформульовую я, бо Iгорко мовчки п'є. "Дупою. Вiн розумний дупою. Всi знання вiн нею бере, своєю дупою залiзною. Сидить, працює, днями, вечорами, ночами, навiть уранцi. Увесь час бiля свого компа. Навiть вiдливати виходить тiльки по обiдi".
У мене починається гикавка. "А вiн…" Я гикаю, Iгорко дубасить мене по спинi. "Вiн був некрофiлом i став керiвником за квотою некрофiлiв? Чи був педофiлом? Чи трахав тваринок?" "Гидота яка, - каже Iгорко. - Збоченець ти. Як тiльки можна було до такого дотумкати. Жах". Вiн заливає жах горiлкою. Я бачу, що розповiдати про Степана йому дуже нудно. "Це ж Степан, воно ж мудило. Як ти мiг подумати, що такi люди здатнi взагалi трахатися, а тим бiльше трахати тваринок? Тут повинна бути фантазiя. Однiєї дупи замало".
Я погоджуюся. "I що, про нього немає нiяких iсторiй?" "Та є. Двi. Одна така само нудна, як вiн". Виявляється, Степан - дуже економний, iншими словами - рiдкiсний жлобко. Коли вiн їхав будь-куди за кордон, обов'язково брав iз собою ковбасу, згущене молоко, сухарики, якi сам робив iз батонiв, та дешевий чай у пакетиках. Усiм цим вiн харчувався, а грошi економив. "Не повiриш - ходить як жебрак, один i той самий костюм на всi випадки життя, двi сорочки, одна двобiчна краватка, Валерик уже почав зауваження йому робити, не може так злиденно виглядати юрист i керiвник середньої ланки, це ж сором для установи".
Пiсля цього нападу, як здалося Iгорковi, та й не тiльки йому, Степан перефарбував костюм. "У темно-зелений колiр, став схожим на вiйськового, ще б лампаси нашив, козел". Iгорко каже, що ця Степанова поведiнка дуже всiх дiставала, особливо страждали тi, хто їздив iз ним у вiдрядження. Нi попоїсти в ресторанах, нi купити собi щось, постiйно перед очима це обличчя в жалобi, що хрустить крихiтним сухариком. "I уяви собi, це опудало, народжене десь там за обрiєм, на цi грошi купило собi квартирку й авто в Києвi. Звiсно, все це не першокласне, але вбити його хочеться не менше".
Менi весело. Iгорковi, втiм, також. "Ще є цiкава iсторiя. Я теж одного разу був iз ним у Швейцарiї. Тодi весело менi не було через усi цi сухарi та ремствування менеджерiв готелю й служок, що "ваш колега знов куховарить у номерi, а це є для нас неприйнятним". Мене корчило щоразу, коли я бачив це насичене згущеним молоком тiло". Iгорко здригається. Спогади. В мене така сама реакцiя, коли я пригадую тестя.
"I от одного вечора ми вийшли пройтися. Йшли мiстом, роздивлялися вiтрини, примiщення банкiв, бо це ж Швейцарiя - там купа банкiв.
I тут ми помiтили повiй. Вони стояли при дорозi, майже бiля мiнiстерства закордонних справ. Я про це знав, бо я хлоп щодо бабiв цiкавий, а цей - нi. Вони стояли в коротких шубках, крутили крихiтними сумочками. Доволi страшненькi. I цей стояв. Як причарований. I я подумав: о-па, Степановi закортiло продажної любовi. Припекло хлопцевi, сперма вдарила в голову. Але, бачу, вiн дiстає з сумки фотоапарат. Я вiдразу йому сказав: не треба, вони цього не люблять. А Степан аж зайшовся: "Нi, ти тiльки подумай, стоять шльондри просто бiля мiнiстерства, я хочу це зняти". "Хтось бабiв хоче зняти, а хтось хоче зняти їх фотоапаратом. Прiоритети, блiн".
Iгорко починає говорити голосом футбольного коментатора: "Степан вирушає на полювання, тримає фотоапарат напоготовi. Повiї помiчають Степана, вони обертаються, Степан думає, що це вони позують, i налаштовує на них фотоапарат, i тут несподiвано вiн отримує по головi крихiтною сумочкою. Го-о-о-о-ол!!! Степан бiжить вулицями Берна, за ним бiжать, нестримно наближаючись, швейцарськi повiї, як фурiї та гарпiї на картинах великих митцiв, волосся їхнє скуйовджене, очi блищать, штучнi нiгтi чекають на жертву, ось їм удається наблизитись, але Степан пришвидшує свiй бiг. А от вiн гепається, послизнувшись на винятково чистому асфальтi, i тодi сумочки вiдходжують його по головi".
Уранцi Степан мав подряпаний писок i втомлений вигляд. "А я тебе попереджав. Не лiзь їх знiмати, вони уникають публiчностi", - сказав мстивий Iгорко. Степан зiтхнув, з'їв од хвилювання ресторанну булочку й запропонував Iгорковi половину коштiв, видiлених на вiдрядження, за те, щоб Iгорко про цю iсторiю мовчав. Ги-гик. Якраз. "Цих коштiв менi ледь вистачило на один день. Хiба мiг я замовчувати таку чудову iсторiю? Ховати її вiд людства?" Я кажу, що це було б злочином, якби Iгорко сховав таку iсторiю вiд людства. "Па-па, Степане, до завтра", - абсолютно серйозно каже Iгорко, заливаючи в себе останнi грами горiлки. "Все. Спимо", - повiдомляє вiн менi й миттєво засинає. Я ж дивлюся на будильник i розумiю, що забув, як його заводити. "Знаєш, що? - питаюся в будильника. - Ти вже стiльки в мене мешкаєш, що мiг би й сам без моєї допомоги заводитися". Я дивлюся на свої руки. "А ви взагалi - зрадники, як можна забути такi простi речi - не розумiю". З цими словами поринаю в сон.