Коли я виходив з убиральнi, то наштовхнувся на Iгорка в трусах. "Воруши батонами, - не вельми люб'язно промовив вiн до мене. - Не сам удома". Вранцi сперечатися менi не хотiлося, втiм, який це був ранок? Майже дванадцята година. День. "Збирайся хутчiш", - намагається перекричати зливний бачок Iгорко. Я збираюся. "В тебе праска є?" Я кажу, що мусить бути в шафi, Iгорко вiдкриває шафу й випускає Мартiнi. "О! Хто тебе сюди запхнув?" - питається Iгорко в Мартiнi. Але той уже подався до кухнi полювати на харчi, залишенi на столi, але там нiчого немає, це я розумiю з його ображеного нявчання. Я вiдчуваю голод.
"Будемо жерти на роботi, що там iще робити? Поїхали", - Iгорко дуже поквапливий. I злий. "Ти чого такий лютий?" - запитую. Вiн всiдається в машину. "Я коли попиячу добряче, то на ранок завжди такий. Ти на мене не зважай. Не варто". О'кей. Не буду на нього звертати уваги, в машинi ми так само мовчимо, як учора, i менi здається, що ми їдемо до мене, i що я ще не чув усiх цих примарних iсторiй про своїх колег.
На секретарському столi лежить купка паперiв iз притороченими маленькими клаптиками з однаковим написом: "С. В. Коваленку. До виконання.
С. В. Коваленку. До вiдома. С. В. Коваленку. Тримати на контролi." та вiзерунчастим пiдписом. Секретарки немає. (Секретарки Немає - сiм). Я лiзу в її шухляду й миттєво знаходжу коробку
з чаєм у пакетиках. Добре. Електричний чайник також є.
Навiть iз водою, не треба пертися до вбиральнi. Чудово. Я натискаю кнопку й чекаю, завмерши в кутку з чорною чашкою в руках. Я спецiально обрав чорну, щоб не думати, що вона брудна. Чорна i є чорна.
Чай. Мiй органiзм дуже хоче пити. Я роблю ковток i випльовую все на килим. Тому що нiколи не пив чай iз присмаком ковбаси. Це рiдкiсна гидота, ох, i смаки в моєї сучки-секретарки. Я принюхуюся - ковбаса. Я роблю контрольний ковток - i знову все випльовую на пiдлогу. Тiєї самої митi пiсля одноразового постукування у дверi до приймальнi заходить суб'єкт, який тримає папери бiля серця. Вiн представляється: "Едик, помiчник Валерiя Леонiдовича", протягує руку з доглянутими нiгтями i має надзвичайно спокiйний вигляд, наче вiн постiйно бачить людей, якi харкають на килими. Втiм, може, вiн мешкає в такому середовищi або в минулому життi був погоничем верблюдiв.
"Дуже приємно, - кажу я, беру папери. - Це ж менi?" I показую йому на стiлець. Але вiн пiдходить до чайника, принюхується: "Це Христина вчора ввечерi варила, мабуть, сосиски. А може, й пельменi. Вона зустрiчається з охоронцем. Миколою. Таким чорненьким, знаєте? Пiдгодовує хлопця", - каже вiн i тiльки тодi сiдає. "Христина?" - цiкавлюсь я. "Так, Христина. Ваша секретарка". Мене зараз знудить вiд моєї секретарки, вiд Христини, вiд пельменної води, в якiй я намагався заварити Христинин чай, та чорненького Христининого голодного охоронця Миколи. "Вам краще пiти до буфету. А їй скажiть, що настукаєте дядi, якщо вона не вимиє чайника". "Дуже цiнна порада", - риплю зубами я. "Прошу", - чемно вiдповiдає вiн.
Я роздивляюся папери. У прозорiй тецi - сторiнок десять тексту, на маленькому папiрцi надряпано: "Напишiть письмово переклад англiйською. Термiново". Текст називається: "Україна - проблеми орiєнтацiї". Я думаю, що коли вже в країни проблеми з орiєнтацiєю, то що вже казати про її громадян? "Напишiть письмово". Це ж треба так висловлюватися. Усно я тобi напишу, ага. В iншiй тецi - один аркуш. На ньому олiвцем написано таке: "Iноземнi iнвестицiї - проблеми, перспективи, щось таке та ще щось таке". На клаптику синього кольору червона ручка вивела: "С. Коваленко, I. Маляр, В. Крига, С. Богданець. Пiдготувати доповiдь. Доповiсти". "Доповiдь доповiсти". Ай лав Валерiй Леонiдович.
Дзвоник. "Станiслав Владиславович? О третiй нарада у Василя Васильовича. Щодо iнвестицiй. Як пройшло в мiнiстерствi?" Це - Варвара. Я кажу, що в мiнiстерствi було, як завжди. Балаканина. Так мене навчив вiдповiдати Iгорко, поки нас вiз лiфт. "Зрозумiло". Вона поклала слухавку. Мабуть, треба рапортувати рапорт. А на нарадi - радити. Я набираю номер Iгорка, вiдповiдає його секретарка. "А де Iгор?" - питаю я. "Ви телефонуєте в обiдню перерву", - каже ця сволота й кидає слухавку. Принаймнi вона на мiсцi. Iгорева секретарка.
В буфетi я щасливо знаходжу вiльний стiл. Поруч зi мною сидять фарбованi дiвчатка. Симпатичнi, з короткими стильними зачiсками. Схожi на солiстiв росiйської поп-групи "Смеш". Я сьорбаю грибну юшку. Смачно. Дiвчатка розмовляли розмови. Тьху. Здається, я заразився вiд Валерика. Але менi бракувало часу, щоб замислитися над цим, бо я почув, про що говорять дiвчиська.
- Радик твiй - рiдкiсний козел.
- Вони всi козли, не треба його вiдокремлювати, люба.
- Ясна рiч, всi. Але є рiдкiснi козли, типу як iз Червоної книги, тiльки навпаки. Так оце - твiй Радик.
- А чому це вiн мiй, га? Вiн - твiй. Це ти нас познайомила, забулася? Ти ж його знала ранiше, i що, не думала тодi, що вiн козел?
Чи ти знала, що вiн козел i навмисно менi його пiдсунула? Знаєш, якщо це правда, то виходить якось не по-дружньому, Таню.
Iз цим я погоджувався на всi сто.
- А чого це ти обурюєшся? З хворої голови на здорову. Вiн - твiй. Тому що ти з ним спиш. А я його просто знала. А коли чоловiка просто знаєш, а не спиш iз ним, то можеш i не знати, що вiн - козел. Коли ти з чоловiком не спиш, вiн - абсолютно iнший. Узагалi буває, що наче й зовсiм не козел. - Ти сама второпала, що кажеш? У мене питаннячко, до речi, намалювалося. Люба, а чому ти з ним не спала? Ти пiдозрювала, що вiн козел? От скажи менi зараз, сидячи тут, коли ти п'єш зелений чай за мiй рахунок, скажи, ну ж бо, давай-давай.
- Чого це тебе розiбрало? Добре. Я з ним не спала, тому що вiн смердить.
- ???
- Ну, чого вирячилася? Якщо вiн тобi не смердить, це не означає, що вiн нього не смердить. Вiд нього не смердить тiльки по понедiлках, до речi. Вiн, мабуть, у недiлю тiльки миється. Ти не помiчала, нi? Мовчиш? Тобто - не помiчала. Тодi в тебе притуплений нюх. Слухай, а навiщо взагалi ним, козлом, псувати наш iз тобою вiвторок? Пiшов вiн.
- Ти чому менi не сказала, що вiн смердить?
- Слухай, якщо вiн менi, розумiєш, ме-нi, смердить, це ще не означає, що вiн буде смердiти всiм, що вiн тобi смердiтиме.
I ти ж бачиш? Вiн же тобi не смердить. То що, я не права? Слухай, припини це.
- Я - не всi. Могла б менi сказати про це завчасно, поки я ще з ним не спала.
- А що б це змiнило?
- Я б, може, не стала з ним спати.
- То й не спи. Хто тобi заважає?
- Ну, оце ти сказонула, Таню. Ми ж зустрiчаємося з ним, то як це не спати? Зараз, коли ми зустрiчаємося, не спати? Ти роби, як хочеш, люба. Ти ж дивачка в нас. А я так не можу. Коли вже зустрiчаєшся з людиною - то спи!
Я настiльки перейнявся їхньою розмовою, що дуже активно сьорбнув юшки, яка пiдступно прикрасила жирними плямами мою бiлу в тонку сiру смужку сорочку. Дiвчатка дивилися на мене. "Дiвчата, - промовив я до них. - Полюбiть мене заплямованого. Бо бiлого мене кожний зможе полюбити". "Пiшов ти на хрiн", - сказала принципова не-Таня, яка не може не спати з чоловiком, якщо з ним зустрiчається. До речi, я схвалюю її принцип. Але якi ж у наш час жiнки стали язикатi.
А ще я подумав, скiльки разiв на день мене i тих, хто поруч, i тих, хто далеко, шлють на цей хрiн? Як цей орган узагалi витримує такий наплив люду. Це ж кожного дня: iдуть, iдуть, iдуть. Нескiнченна черга. Бiльша, нiж на сповiдь до канадiйської церкви напередоднi Великодня. Нiякого спокою. Хто це здатний витримати? А ще дуже цiкаво: чий вiн? Чий вiн, цей хрiн?
Свої великi думи я продовжував думати ("Думи думати" - все правильно!), прямуючи на нараду. Я прийшов туди першим. Хоча бiля конференцiйної зали крутились якiсь сумнiвнi та похапливi типчики. Як виявилося, то були банкiри. Частiш їх треба по телебаченню показувати, я хочу сказати, щоб люди бачили, КОМУ вони вiддають свою грошву.
Усе розпочалося, щойно зайшов Василь Васильович. Обличчя всiх присутнiх водночас перетворилися на обличчя людей, котрi думають щоками. Вася розпочав нудний спiч. Якщо ви хочете, щоб я переказав вам, про що воно було, навiть не сподiвайтеся. Я спостерiгав за тим, наскiльки швидко люди вип'ють усю мiнеральну та солодку воду. Дуже швидко. Треба iншим разом знайти собi напарника i влаштувати тоталiзатор. Я б поставив на Варвару, вона - спритна жiночка. Набурмосена така. Iндичка з блокнотом, ручка напоготовi. Слухає свого Васятка. Я взагалi-то так думаю: "Коли iм'я тобi - Вася, на фiг прiзвисько тобi?"
Озираюся на банкiрiв, одне обличчя менi здається знайомим, я починаю порпатись у спогадах, i нарештi згадую, що бачу нiкого iншого, як Стерна Геральда Генрiховича. Рiдкiсного козла. Моя колишня секретарка, не та, яка "Секретарки Немає - вiсiм", що варить ковбаси в моєму чайнику, а секретарка з того, ситого життя, колись працювала в цього монструозного монстра, i це саме вона розповiдала менi
iсторiю про великого банкiра Геральда Стерна, або що з людьми робить уринотерапiя
Квiтень запалював бузковi пуп'янки. Стерн уже тодi був монстром. Iнодi (а може, й завжди?) монстри очолюють правлiння банкiв. Щоранку вiн стояв у вузькому проходi коридору й зустрiчав спiвробiтникiв важким поглядом. "Щось ви мене дратуєте", - замрiяно, навiть украдливо казав вiн i рiзко бумкав по вiдремонтованiй пiд Європу стiнцi своєю великою рукою, на пальцях якої зiйшли невiдомо ким посiянi рудi звивистi проростi. Пiсля того, як ви почули на свою адресу таке вишукане зауваження, наступного ранку на роботу можна було не виходити. Вас було звiльнено. Бачите, як просто? Простiше навiть, нiж оформити розлучення в країнах арабського свiту.
Там хоч тричi проголошують: "Ти менi не дружина", а тут i одного разу цiлком досить.
Найулюбленiшим висловом пана Стерна було таке: "Як я ненавиджу людей. Тупi виродки. Хто заслуговує на повагу? Бiл Гейтс та кiлька моїх однодумцiв". Однодумцями Стерна були люди, котрi навернулись у вiру зцiлення за допомогою уринотерапiї. Знаєте, у принципi, що це? Це коли ти задля здоров'я i бадьоростi щодня вживаєш власну сечу. П'єш, наприклад, втираєш у волосся, використовуєш замiсть пекiнського соусу й таке iнше. Ще можна вживати сечу малюка, звертатися по допомогу до молодих мамусь-сусiдок.
Якщо хтось iз спiвробiтникiв Стерна хворiв, той починав хвилюватися, звiсно, не за людину, цього ще бракувало, а за показники. Людина захворiла, а раптом показники знизяться? Якщо ти вже мусиш утримувати ледарiв, платити їм заробiтну платню, то треба, щоб це були здоровi ледарi. Тобi не поталанило, ти захворiв. Про це ти мусив повiдомити Стерна особисто. Iнакше й бути не могло. Вiн давав хворому турботливо вiдксерокопiйований матерiал "Уринотерапiя. Забудь про хвороби!" i тихо додавав: "Потiм поговоримо докладнiше. I не забувайте вести щоденник, як проходить лiкування". У деяких людей траплялися зриви прямо на роздiлi "Випаровування".
З людьми Стерн спiлкувався приблизно так. "Що? Йди геть звiдси.
Щоб я тебе не бачив". "Так. Сварка у вас? Сваритесь цiлими днями або iржете. Нiчого бiльше не робите. А показники? Чого я маю вам обом платити? Банк вас обох не витримає. Шуруй звiдсiля".
Одного разу до Стерна прийшли важливi партнери, серед яких був мiй тесть, котрий був начуваний про Геральда Генрiховича. Вiн багато чого знав, мiй тесть, бо надавав перевагу розгорнутим вiдомостям про людину. Нiчим не гребував. Отже, йому було вiдомо про уринотерапiю. Iшла нарада, у Стерна була звичка низько схилятися до того, з ким вiн розмовляв. Майбутнi партнери сахалися вiд нього, як вiд прокаженого. Мiй тесть навiть притримував Стерна рукою, що страшенно тому не подобалося. А один невiдривно дивився йому в рота i кривив мармизу. "Та що це в бiса таке? Чого вони так поводяться, якого дiдька така напруга?"
Непомiтно, але настав час для апофеозу. Стерн викликав секретарку, яку попросив принести вина: "Вiзьми в моєму барi". Секретарку вiн вважав менш корисною за килимок пiд комп'ютерною мишею. "Килимку я не зобов'язаний платити", - мабуть, так розмiрковував Стерн. "Якому надаєте перевагу, - вiн був сама ввiчливiсть. - Червоному чи бiлому?" "Червоному!" - нервово й рiшуче промовили майбутнi партнери. "Iч який, старий хрiн. Нема дурних пити твоє бiле. Може, там у тебе оздоровча сеча? Слухай, доцю, а ти мила склянки з "Ферi"? Бо невiдомо, що вiн туди ллє", - гигикнув Iгор Григорович, це був перший казус. Iще два подiбних, i для Iгора Григоровича тестем було накладено зась на проведення переговорiв i присутнiсть на них.
Стерн подумав, що в усьому винна секретарка, в якої мовне нетримання.
Свiт наповнений усiлякими напiвдурками, якi не розумiються на медицинi.
Як можна розповiдати цим непiдготовленим iдiотам про такi святi речi?
Де їм зрозумiти, телепням, що вони вбивають власну печiнку антибiотиками та провокують собi виразку пiдступним аспiрином, що постiйно вживають лiки-вбивцi? Ця публiка приречена на вимирання. "Умреш, старий паскуднику, вiд ношпи", - сказав Стерн на адресу Iгоря Григоровича. Вiдтак переговори було зiрвано, Стерн перебував у не найкращому настрої. Секретарку було звiльнено. Того ж дня її було влаштовано моєю секретаркою. "Треба захищати своїх", - так любить говорити мiй тесть. Як там вона, солодкоголоса Маринка?..
Цiкавий жарт - життя. От Стерн мене не знає. Тобто якщо нагадати йому про тестя, а особливо про Iгоря Григоровича, то вiн зрозумiє, хто я є. А я знаю навiть про його вподобання. Смiшно, еге ж? А чого вони тут усi зiбралися, банкiри? Вичiкують на вигiднi контракти та забезпечення державних кредитiв? О, ти, пане Стерн, у прольотi.
Це я тобi обiцяю, мерзотник ти й гад. Бо поводься чемно. Земля кругла, в цьому легко можна переконатися: той, за ким ти щосили женешся, щоб навiшати йому пенделiв, раптом опиняється за твоєю спиною, i вже тобi слiд пришвидшити ходу, змитися вiд його влучних нiг.
Васятко завершує свою промову. Нiхто, крiм нього, не говорив, а воду тим часом випито. "Щось у горлi деренчить, треба горло промочить". Яка була нарада - моноспектакль, блiн. Васятко п'є воду, тодi каже: "Щоб нiхто потiм не дорiкав, бо не варто. До чого тут мiлiцiя, коли грiм порося вбив". Це був жарт. Я це зрозумiв, бо побачив, що Варвара смiється. Васятко на неї дивиться, як на королеву Шантеклера. Почуття, блiн.
До Варвари схиляється банкiр. "А що тут смiшного?" - питає цей приємний хлопець. Вона повторює фразу Василя про порося та грiм, не забуває й про мiлiцiю, яка тут нi до чого. Банкiр здвигає плечима: "А що тут смiшного?" Варвара двома вказiвними пальцями притискує собi рота, який мабуть, округлює в такий спосiб, витирає помаду, що збилась на краях вуст. Вона повертається до банкiра й каже: "Не смiшно? Тодi, мабуть, у вас немає почуття гумору. Або моє почуття гумору занадто вишукане. Зрозумiло?" Браво, Варваро! Так його, так! Нiчого подiбного я ще не чув.
У власнiй приймальнi я знаходжу Вiкторiю та Iгорка, вони вчитуються
в доповiдь про проблеми України з орiєнтацiю, яку я не переклав. У змучених алкоголем руках Iгоря тремтить маленький папiрець "Iноземнi iнвестицiї: проблеми, перешкоди, щось таке та ще щось таке". "О! Нарештi! - радiє менi Iгорко. - Що було корисного на нарадi?" "Балаканина", - шаблонно вiдповiдаю я. Iгорко впiзнає власний штамп. "Це гiвно нам на всiх розписано. Чого ти не попросив секретарку, щоб вона зробила копiї та рознесла нам?" (Ха! Секретарки Немає - дев'ять). "Її десь немає, а я був на нарадi", - кажу я Вiкторiї, котра примружилась, тому нагадує якогось хижака. Буде ще мене ця стриптизерка недороблена страхати.
"Краще скажiть менi, що малося на увазi пiд "щось таке", я вже не говорю про "ще щось таке". Ти ж у нас, дорогенька, експерт, знавець iдей Валерiя Леонiдовича, то поясни нам, що воно хоче. Може, знову простата?" Я злий. Iгорко кривить рота. Вiка незворушна, поглядає на Iгорка. "Ага. Хлопчики попили вчора горiлочки, так? Чоловiча дружба й усе таке iнше? Ой, я не можу". Вона сидить на столi, ворушить ногами, i дивиться на нас, як на побитих собак. Дзвiнок. "Станiславе?" Це - Степан. "Я можу до вас зайти, телефонував Валерiй Леонiдович, питається про якусь доповiдь. Вам є що сказати з цього приводу?" Степан до всiх звертається на "ви". Про всяк випадок. Ми ж пам'ятаємо, що земля - кругла.
Вiн читає папiрець хвилин п'ять. От вiн гальмуватий. Потiм вiдкладає на край столу. "Так. Ясно. Про проблеми писатиме Станiслав, про перспективи, мабуть, Iгор. Тому робимо так. Про правове забезпечення писатиму я. А Вiкторiя буде писати про громадську думку. Вiн переписує назву собi в блокнотик. Хто, цiкаво, його, такого розумника, вдарив дзьобом по головi, коли вiн зiбрався фотографувати швейцарських повiй? Неймовiрно. "Чекай, то що буде "щось таке", а що - "ще щось таке?" "Потiм пiдставимо. Головне, щоб було видно тiло. Вдягати будемо потiм". "Фельбанки з мене", - каже Вiкторiя. "А з мене, як завжди, моднi запозичення та тенденцiї", - каже Iгорко. Вони говорять однiєю мовою. Я ж думаю, де подiлося моє кляте воно. Поставило мене на випробувальний термiн, а саме кудись утекло. А доглядати мене хто буде? Навiть на чортiв не можна покластися. "Проблеми. Угу. Чудово", - кажу я i йду до свого кабiнету.
До кiнця робочого дня займаюся перекладом. Я що, москалик? Наймався їм за таку мiзерну заробiтну платню гарувати тут зранку до вечора перекладачем? В України проблеми з орiєнтацiєю, а в мене - з мовою Валерiя. Не розумiю, як може людина, котра все ж таки закiнчила вуз, так висловлюватися? Я хочу кави, але секретарки немає. Може, надряпати про неї доповiдну? На iм'я її недолугого дядечка. Ненавиджу всiх. Гуртом. Ненавиджу.
Входить Iгорко. "В'язнеш, братан? У великих i дуже великих проблемах малих i дуже малих iноземних iнвестицiй?" "Я ще не брався до проблем iноземних iнвестицiй. Пишу тут про проблеми орiєнтацiї України. Я що, взагалi, фахiвець iз проблем?" "Та, нi, заспокойся. Ти - мiжнародник. Крутелик! Ми це знаємо, ага. Але що це означає в наших умовах? Це означає постiйно працювати перекладачем, а також писати лайно на загальнi теми". "Ти чого припхався? - огризаюсь я. - Не займай мене, Iгоре". "У принципi я прийшов тобi допомогти. Тобi, жертвi великого бiзнесу та родинних iнтересiв". Я напружуюся: "Давай. Спробуй". Намагаюся вiдкинутися на спинку свого офiсного стiльця, та б'юся головою об стелаж. "Ти знаєш, я хочу, щоб ти на мене реагував трохи спокiйнiше. Всi ми в одному човнi, i треба щоб хтось був капiтаном. Вiдомо, що всi ми чекаємо на пiдвищення. Рiзке пiдвищення, iнакше навiщо нам просирати тут свої молодi роки? Тепер - що нам треба? Цей човен довго не пливтиме, тому нам треба все встигнути зробити. Хто першим тiкає з пошкодженого човна? Пацючки. I ми з тобою маємо обрати пацючкiв, зрозумiло? I я пропоную, щоб пацючками були Вiкуся-ногуся та Степан-баран.
Як, нiчого план?" Вiн хоче, щоб я був спiльником. "А потiм?" - питаюсь я. "Потiм" буде потiм, якщо буде. Головне, щоб було, чи не так? Про "потiм" ми подумаємо завтра", - промовляє мудрий Iгорко, український Скарлет О'Хара.
"Ти знаєш щось про метод компiляцiї? Ним зазвичай користуються скороспеченi кандидати наук". Iгорко пiдморгує. Мабуть, когось має на увазi. Я знаю про цей метод, я ж був студентом. "Тодi все просто. Залазиш на "Google", що знає все про усiх. Задаєш слово для пошуку, от давай, друкуй: "iноземнi iнвестицiї". Так. Пiшло дiло. От бачиш, скiльки представникiв людства цiкавилося цiєю проблемою, ти тiльки подиви! А скiльки вони налабали. Скiльки сторiнок, скiльки доповiдей, скiльки думок. Вiдкрий кiлька з них та повитягуй свої проблеми. От i все". "Тут усi таке роблять?" "Як тобi сказати", - посмiхається Iгорко. "Добре, з цим я впораюся. Що далi?" "А далi ще простiше. Вiддаси секретарцi". Це менi каже мiй спiльник Iгорко.
"З секретаркою в мене проблеми", - натомiсть кажу я
(Секретарки немає - десять). "З Христинкою? Дивно. Я її взагалi днями не бачу, а в тебе вже з нею проблеми. Ти часом не суперконфлiктна людина?" Я пояснюю, що теж її не бачу днями. I що це i є моя проблема. "Знаєш, iнодi краще декого не бачити. Повiр менi на слово", - заспокоює мене Iгорко. "Залишай матерiали на столi, Едик забере для Вiкторiї. Вона цього разу зводитиме. Хоча знай на майбутнє, що бути мiжнародником у наших умовах означає, крiм усього iншого, ще й зводити всi тупi папери та перетворювати їх, ахалай-махалай, на один величезний тупезний папiр". Перед тим, як залишили мене в обiймах тяжкої працi, Iгорко проголошує: "В муках народжуватимеш ти папери свої". Вiн хрестить мене. "Амiнь". Блазень. Хоча воно б посмiялося.
Вдома я бачу його. Не минуло й року. "Де ти було?" - кидаюся левом на нього. "Чекай, чекай. Що за допит? Ми хiба одруженi? - воно перебуває в грайливому настрої. - То як справи?" Я кажу, що втомився й менi не до балачок. "Спати хочу. В мене робоче отруєння". Воно гигоче. "То спи. Я й так про все знаю. Просто скучив, думав почути твiй голос". Я злюся. "Скооперувався з Iгорком? Непогано для першого етапу. Вiдразу тобi скажу, що похитнути позицiї Вiкторiї вам буде важкувато. Ви ж не розумiєтеся на масажi простати? А спробувати "зробити" Степана можна. Схвалюю".
Дзвiнок. "Стас? Завтра вирушаєш до Запорiжжя". "Це ще навiщо?" - нахабно питаю я, бо лiмiт мого терпiння щодо Валерiя Леонiдовича (а це якраз вiн) на сьогоднi вичерпано. Лiмiт у Валерiя щодо мене був необмежений. "Будеш брати участь у церемонiї вiдкриття Алеї героїв". "Нiсенiтниця якась", - промайнуло в моїй стомленiй головi. "Зараз вiдривай вiд крiсла дупу, прямуй до бухгалтерiї, поки вони там сидять, вiзьмеш грошi на представницькi витрати, купиш їм належний подарунок". "Кому? Героям?" - запитую. "Це не твоя справа, "кому". Тим, кому треба", - вiдповiдає Валерiй. Трохи роздратовано. Мабуть, я помилявся щодо меж його лiмiту. "Слухайте, а чого ви мене, фахiвця з мiжнародних питань, пхаєте їхати до українського мiста? Запорiжжя вам - це що, Захiдна чи Центральна Європа?" "Запорiжжя - це дупа, синку. I ти туди завтра вранцi вирушаєш, чорт тебе забирай". Воно гигоче, пiдслуховує.