Зранку болiла голова. Нестерпно. Але я все одно посмiхалась i гладила її. Я не спала всю нiч, крокувала по кiмнатi, навiть розбудила маму. Розповiла їй про нього. Так важко нести це повне вiдро i не розхлюпати. Ми з мамою рiдко були вiдвертими одна з одною, нiколи не були подругами, вона зазвичай розповiдала менi щось про свою роботу, а я слухала i думала, коли вона залишить мене наодинцi з самотнiстю. Нiколи про особисте. Вона не розповiдала менi, як це - жити без батька, я нiчого не знала про її особисте життя нi до шлюбу, нi протягом шлюбу, нi - потiм. Яка вона була дiвчиною - моя мати - я не знала, менi було нецiкаво. Так само я не розповiдала їй про свої особистi здобутки, але саме тому, що їй це було цiкаво. Я завжди була невпевнена у своїх стосунках, у своїх чоловiках, у своїх почуттях, тому боялася дiлитися з кимось, менi здавалося, що чим частiше я буду про це говорити, тим скорiше вони розтануть, розчиняться в моїх сумнiвах. Мама завжди мене дратувала своєю допитливiстю. Коли йшлося про особисте життя, мама перетворювалася на професiйну нишпорку.
А зараз я насмiлилася розповiсти їй про зовсiм незнайомого чоловiка, який пiдкорив мене своїм поглядом крiзь фiранку. «Вiн дорослий?» Розпитувала мати. «Не дитина». Фиркнула я. «Чи таке буває? Скажи менi, чи буває кохання з першого погляду крiзь фiранку?» «Мабуть, буває. Як би там не було, менi подобається колiр твого обличчя, Ганю». Менi стало смiшно, давно я не почувалася настiльки щасливою, наче на очах життя моє наповнювалося сенсом, як гумовий човник, схожий на нiкудишнє ганчiр'я, перетворювався на справжнiй човен за допомогою натискання на звичайну «жабку». Я думала, як дотепно буде розповiдати нашим з ним дiтям iсторiю знайомства. Коли вони мене спитають, мамо, як ви познайомилися з батьком, я вiдповiм, що ми обидва просто обожнювали ранки. А потiм ми з ним, постiйно перебиваючи одне одного, розповiли б їм про те, як я бiгала, i як вiн стежив за мною з вiкна. I дiтям вiдразу закортить бiгати з нами, так ми будемо бiгати вже спочатку втрьох, потiм - учотирьох, а згодом, може, i вп'ятьох? Як пiде…
Спочатку я нiчого не зрозумiла, тому що дивилася на його вiкно. Потiм бiль у ногах, на мене наїхали дiти на роликах, невiдомо звiдки вони з'явилися, дiти не катаються вранцi. Я щось крикнула їм жартома. «Гей, слони на колiщатках, пильнуйте!» I знову дивилася на його вiкно. Аж вони знову повернули й почали наближатися до мене, за ними ще дiти - вже на скейтбордах, тодi я закричала, i ще хтось волав: «Звертайте, куди ви прямуєте, дiти?» Я побачила очi, їхнi очi, порожнi, шаленi, вони летiли прямо на мене, а в мене не було нiякого безпечного вiдступу. Я крутила шиєю, поштовх, знову поштовх, ноги перетворилися на палицi. Останнє, що я пам'ятаю, це - бiль та свiй крик, який поглинала безодня, потiм дамба, що неухильно наближалася. П'ятдесят або двадцять п'ять метрiв - немає нiякої рiзницi, коли в тебе вибухають вуха. I бетонна плита, яка от-от стане подушкою для твого обличчя. Нi-i-i-i-i-i-i-i-i-i.
Так дивно, я був на роботi, але почув. Я тiшився з того, що знав: завтра буде той ранок, який я не зустрiну, бо знаходитимуся в цупких обiймах здорового сну. Нарештi все це скiнчиться. Цiкаво, що там? Хтось допомагає їй пiдвестися, каже, ох, уже цi пiдлiтки, замiсть того, щоб збиратися до школи, вони влаштовують естафети на набережнiй. Роликовi перегони. Вона, переконаний, скиглить трохи. Через розбитi колiна, чи що? Нiколи не падала? Ну, то пiде на користь, дiвчинко, всi люди колись падають, нiчого страшного. Треба бути уважнiшою та обирати для ранкових прогулянок бiльш спокiйнi та безпечнi мiсця. Такий от рецепт. Бувай здорова.
Що це в обличчя? Пити. Свiтло. В обличчя. Що це б'є в обличчя? Пити. Приберiть. Свiтло. Губи. Де губи? Сухо. Сушить. Води. Немає голови. Немає голови. Немає. Як я думаю? Чим? Де голова? Води! Пити. Я бiльше не можу. Приберiть свiтло! Не можу. Тiнь. Багато. Чиї? Де? Чому? Руки. Маски. Кати? Що? Як? Пити. Сухо. Ковдру. Трусить. Ковдру. Пити.
Це ж треба. Падають люди, наче зiрки, тiльки встигай замовляти бажання. Власна необережнiсть. Одна злетiла з ескалатора, а треба, люба моя, висиплятися й за поручень триматися, як тобi говорить тьотя. Iнша злетiла з дамби. Самогубця, чи що? Дуже романтично. Черепи не витримують, тонкi в жiнок черепи. Чиясь мати ридає. Чого ж ви зараз плачете, мамо? Треба було дивитися за донькою, чого ж вона в тебе нi сiло нi впало - шугонула з дамби? Впала. Штовхнули. Угу. Всi так говорять. Попросив, щоб її десь подiли, не можу цього бачити, дратує. «Андрiю Iвановичу, ви мене пам'ятаєте? Ви мене оперували». Каже крiзь сльози. Як вони швидко дiзнаються нашi iмена та по батьковi, цi нав'язливi родичi. «Я так вам вдячна за те, що ви поставили мене на ноги, благаю, врятуйте мою донечку, чому це сталося з нею, навiщо, вона така молода, така хороша дiвчинка». I знову окремi лiтери гуркочуть камiнцями серед водограю слiз. Чому всi батьки думають, що травмувати можна лише поганих дiточок? Хто-небудь, заберiть звiдси цю жiночку. Хай посидить там, у холi.
Тепер усе просто. Чистi руки, прозорий погляд. Що в нас? Кепсько, але впораємося. Всi iнструменти в порядку, втiм, у мене завжди порядок. Три години копирсання в чужому мозку. Кажуть, що в жiнок його немає, а в чому тодi я порпався? «Не забувайте стежити за потом, не за її, чорти вас забирай, за моїм! З лобу витрiть. Дякую». Скiльки? Чотири години? Ого. Хтось пройшовся долонею по плечу. «Старий, ти - генiй».
Тепер вiдпочити. Знову вона. Каже, що я її оперував, цiлком можливо, я не запам'ятовую облич матерiалу. Спокiй, усiм зараз потрiбний спокiй. Треба перепочити. Їй, вам, менi. Нiяких хвилювань. Зараз до неї не можна, поки що вам туди не можна, нiкому не можна, розумiєте людську мову? Не хвилюйтеся, ще раз вам кажу, все нормально, за нею доглядатимуть. За хвилин тридцять можете пiдiйти до мене, тодi я все розповiм, так. Тiльки не треба нервувати, по-перше, я цього не люблю, по-друге, це не корисно. Ще на одну операцiю - подивитися, що там i як. Утомився, але нiчого. Завтра вранцi завалюся спати - тiльки мене увi снi й бачили, еге.
«Сiдайте. Пiдсуньте стiлець ближче, я захрипнув, важко говорити голосно. Ну, що я вам можу сказати, небезпеки вже немає. Жити вона буде. Та не треба менi дякувати, жiночко, не треба. Зарано дякувати. Жити - це ще не все, тому що про наслiдки я вам сказати зараз не можу. Коли вона отямиться, чи буде вона щось пам'ятати, бачити, усвiдомлювати - поки я нiчого не можу сказати. Ось так. Не треба дякувати, це - моя робота. У вас є робота? От, якщо є робота, треба робити її якiсно. Закрили тему. Як це трапилося, ви знаєте? Дуже небезпечна травма, не уявляю собi, як це можна впасти, щоб таке собi заподiяти. Пiдлiтки зiштовхнули? Де це було? Так. Днiпровська затока на Оболонi… на Оболонi, так. I що вона, там бiгає, кажете? Кожного ранку. Ах, спорт вона любить… Зрозумiло. Та нi, нiчого! НIЧОГО! Я ВАМ КАЖУ. Що ви кажете? Нi, менi не погано. НI! Нормально менi. Я просто не мiг виспатися тривалий час, але… Господи… Що? Я не вию, це вам мариться. Йдiть, вiдпочивайте, та ЙДIТЬ УЖЕ!!!!!»
«Нi, я не хочу води. Нi, я вам сказав, не треба ВОДИ! Що ви тут робите взагалi? Дайте менi спокiй. Вам слiд iти. Я ж вам сказав - геть! ГЕТЬ! Нi. Я не нервуюся. Чого б менi нервуватися, га? Все минеться, i це - минеться, так. Що зi мною? Нiчого. Нiчого такого зi мною, це не зi мною що, а з вашою донькою. ДОНЬКОЮ! Сестро, янголи, ви де? Чого тут стороннi люди, можете менi ПОЯСНИТИ?? Менi немає нiякого дiла, чи запрошував я цю жiнку, чи нi! В мене є право на перепочинок, правда, кицю? То й ЗАБЕРИ ЦЮ БАБУ ВIД МЕНЕ!!! Я не кричу, кицю, я не кричу, тобi ЗДАЄТЬСЯ ЦЕ! Я - ЦIЛКОМ СПОКIЙНА ТА ВРIВНОВАЖЕНА ЛЮДИНА, КОЖНОГО РОКУ ПРОХОДЖУ МЕДИЧНИЙ ОГЛЯД, У ТОМУ ЧИСЛI У ПСИХIАТРА, ВТОРОПАЛИ ВИ ВСI?? Покиньте мене усi ви. Я не кричу, менi не зле. Приберiть цi склянки. Хочу спокою, хочу тiльки спокою, а ж хотiв тiльки спокою, чи не так? Я не кричу. Цього не може бути. Всього цього не може бути, але є. Чому? ЧОМУ???»
«Хай, Ена. Ти коли-небудь замислювалася над тим, як ми живемо? Коли ми вкладаємося спати, й коли пiдводимося, i чому саме тодi? Чим керується людина? Свiтлом i темрявою? Її орiєнтири - ранок та нiч. Але ж - ранок i нiч - убивцi, ранок убиває нiч, а нiч убиває ранок, а що ж роблять люди? Люди живуть за розкладом цих убивць. Щоранку, щоночi. Людина, що чула крик. Аят? Колiр того, хто послизнувся в повiтрi, який вiн? Вiн губиться… Але вже зараз вiн шурхотить зеленими травами, огортає кожну стеблину, вбирає в себе зеленi кольори, кольори життя, яке, в принципi, в кожного бiле, незалежно нi вiд чого…»
This file was created
with BookDesigner program
18.06.2009