У нас большая беда. Приходит человек и на чистом украинском языке заявляет: библейский Бог «вмер». За компанию со всеми остальными «богами»: «Вони вже вмерли, їх не оживить, — теперь уже пора змінити мову».

Естественно, у читателя возникают вопросы. Откуда автору стало известно об этом факте? Может быть, со слов других атеистов (ее дяди М. Драгоманова или Ф. Ницше)? А они откуда узнали? Ведь доказательств этого тезиса, как известно, не существует. Или еще вопрос: что значит «вмерли»? Жили-жили, а потом «вмерли»? Наверное, автор хотел сказать, что их вообще никогда не было? Но именно о таких «авторах» пророк Давид и говорил три тысячи лет назад: «Сказал безумец в сердце своём: нет Бога» (Пс. 13:1). Поколения приходят и поколения уходят. А грабли вечны. И вот, наконец, очередь дошла до украинцев. И украинок.

Христос учил: «Когда молитесь, говорите: Отче наш, сущий на небесах! Да святится имя Твое; да придет царствие Твое; да будет воля Твоя и на земле, как на небе…» (Лк.11:2). Но Украинка не согласна. Причем — с обоими:

Так начинается один перевод, о котором ее попросил галицкий радикал М. Павлык (верный последователь Драгоманова): «Шановний друже! Давно вже я думав просити Вас перевести оці вірші на українське і нарешті посилаю їх. Ану спробуйте; се справа дуже болюча, та що? Треба і її признати» . Украинка «признала». И родился перевод с немецкого «на українське». Тексту предшествует эпиграф: «Чи є, сину, бог, чи нема, бог його знає,а тільки ти нікого не займай, то й тебе ніхто не зачіпатиме (Народна мудрість)».

Неизвестно, правда, какого народа эта «мудрость». Однако, в любом случае, народ мудрее иных стихотворцев. Если не знаешь, так и скажи: «не знаю». Но некоторым кажется, что они знают всё:

Такую логику можно назвать железной: 1) люди совершают бесконечные преступления; 2) если бы Бог существовал, то обязательно «повбивав би катів»; 3) а если не убивает, то Бога нет.

Доказательство закончено. Даже не начавшись. А начать можно было бы с первого братоубийцы Каина и его наказания. «И сказал ему Господь: за то всякому, кто убьет Каина, отмстится всемеро. И сделал Господь Каину знамение, чтобы никто, встретившись с ним, не убил его. И пошел Каин от лица Господня…» (Бытие 4:15). Почему же Он не убил Каина? Ответ готов: «Потому что Бога нет». И далее в Библии Бог ведет себя так же «непоследовательно». Почему так? «Потому что Бога нет». А кто есть? Только человек, который со своей «логикой» желает устроиться без Бога:

Такое воззрение называется "человекобожие": пока живет человек — живет и его "бог"; человек умирает — его "бог" умирает вместе с ним.

Однако форма этих стихов переводчице не понравилась: "Признаюсь Вам, що немецькі вірші мені не подобаються по формі, важкі вони і занадто німецькі… Краще їх нігде не друкувати, тим більше що і переклад "не дуже добрий" (він не може бути добрим, принаймні у мене)". И она сочиняет свои вирши аналогичного содержания:

Среди прочего предлагалось изменить язык Священного Писания. "Бог сказал Моисею: Я есмь Сущий (Иегова). И сказал: так скажи сынам

Израилевым: Сущий послал меня к вам" (Исход 3:14). Иегова — имя Бога Библии. В переводе с древнееврейского оно означает "Сущий"; "Тот, кто есть". Именно о Нем Украинка и заявила безапелляционно: "вмер".

Если сегодня кто-то изо всех сил старается не отстать от Европы (не желающей даже упоминать в своей конституции, что когда-то была христианской и чем-то обязана Христу), то тогда европейской знаменитостью был Ницше (1844–1900). Этот безумец сказал в сердце своём: "Бог умер". И вскоре умер. Но последние 10 лет жизни провел в доме для душевнобольных по поводу сифилиса головного мозга. Не говорил ни слова. Иногда блеял по-овечьи. Иногда лаял по-собачьи. Спал на полу около кровати. Мог употребить в пищу экскременты. Но дело его жило и побеждало. Именно в это время (1894) молодая Украинка (1871–1913) писала:

Мысль не новая. "Если Бог есть, то я не свободен, но я свободен, поэтому Бога нет". Таким софизмом "обосновал" свой атеизм известный революционер М. Бакунин. Логика безукоризненна: если есть источник моего бытия, то я не свободен; но я свободен, поэтому никакого источника моего бытия не существует. Так подростки (начиная с библейского блудного сына) обосновывают свою свободу от "предков".

Спаситель сказал: "И познаете истину, и истина сделает вас свободными" (Ин. 8:32). И далее: "Я есть путь и истина и жизнь; никто не приходит к Отцу, как только через Меня" (Ин.14:6). Но для Украинки наличие давшего бытие Творца (и давшего спасение Спасителя) ущемляло её свободу. Ей не нужен был источник жизни вечной. Да и самой жизни вечной не нужно:

А то, чего я не понимаю — того и быть не может. Или все наоборот? Если я чего-то не понимаю, то это еще не повод отбрасывать непонятное. И лучше в таком случае ставить не точку, а многоточие. Тогда есть шанс узнать что-то новое. Вот рай: общение человека с Богом здесь было и будет максимальным, а "Бог есть любовь" (Ин.4:8). Так есть ли в раю любовь?

А дружба? Христос сказал: "Сия есть заповедь Моя, да любите друг друга, как Я возлюбил вас. Нет больше той любви, как если кто положит душу свою за друзей своих. Вы друзья Мои, если исполняете то, что Я заповедую вам. Я уже не называю вас рабами, ибо раб не знает, что делает господин его; но Я назвал вас друзьями, потому что сказал вам всё, что слышал от Отца Моего" (Ин.15:15). Так есть ли в раю дружба? Оказывается, всё есть: и любовь, и дружба, и еще то, о чём человек понятия не имеет. Ибо "не видел того глаз, не слышало ухо, и не приходило на сердце человеку, что приготовил Бог любящим Его" (1 Кор. 2:9).

Но бедная артистка продолжает иронизировать по поводу рая, которого она не понимала:

На этом, кажется, можно было бы и закончить рассмотрение вопроса об атеизме и антихристианстве Украинки. Тем более, что он давно решен. Зеров прав: она была антихристианкой, а её творчество — антихристианской проповедью. Она вела "персональну війну" с христианством. Ее "життьову філософію" критик охарактеризовал так: "перше, що впадає в око, це якийсь антихристиянський цієї філософії дух і тон". Однако интенсивность этого антихристианства можно оценить, только рассмотрев всё творчество в целом.

Творчество же писателя соотносится со всей его личностью. А личность Украинки была сложной и неоднозначной. Например, писателю О. Маковею она рассказывала: "Що ж власне, до смутного колориту в моїх поезіях… У мене ж сей настрій поетичний залежить найбільш від того, яка погода в душі, і я пишу найбільше в тії дні, коли на серці негода, тоді чогось швидше робота йде" (1893). Однако упомянутые выше атеистические стихи писались в совершенно ином настроении: "Я переклад зробила для Вашої, власне, потіхи і прочитання — правда ж, це досить вже безкорисно? Німецькі вірші, здається, Вас трошки засмутили і настроїли на поважний лад, у мене ж, як бачите, отримався інший ефект! А може, се й незалежно від них якийсь такий май же дитячий настрій у мене сьогодні (вже аж сестра Рада з мене сміялась). Я сього вечора тричі сміялась до сліз і тепер навіть не можу пригадати над чим… Се рідко буває…". Действительно, редко бывает, чтобы человек в течение вечера трижды смеялся до слез и не помнил, о чём. Так бывает, когда он не совсем владеет собой. Тогда им владеет кто-то другой. А кто этот другой — об этом можно судить по содержанию тех произведений, которые были созданы в состоянии такого "вдохновения".

В 1902 году Украинка говорила: "…Я вообще истеричка и наклонна к трагическим настроениям, но мои друзья могут этого не бояться, опасности в этом нет". Однако войти в число её друзей было дано не каждому. Так, например, она писала Павлыку: "Ваші галицькі справи засмутили мене… Не то засмутило, а просто розлютило до крайнього ступня, я навіть не думала, що маю в собі стільки злості, аж сестра Рада дивувалась на мене, дивлячись, що я сама не своя". Вот и Богу, как некоторым галичанам, не повезло.

Один из признаков истерии состоит в том, что больной человек не владеет своими страстями, а напротив — страсти владеют им. Но там, где бушуют страсти, такую страстную натуру обязательно подкарауливают нечистые духи… Письмо с безбожными стихами завершалось так:

"Ой доленько, вже друга година ночі, а завтра треба рано вставати! Бувайте здорові, та нехай Вас не скандалізують оці дурниці, що я сьогодні понаписувала. Не все ж, справді, журитися. Вдармо лихом об землю, хай вороги плачуть. От як!". И кто же может заплакать от такого "творчества"? Враг рода человеческого от него только радуется. А плакать о душе рабы Божьей Ларисы могут только враги врага рода человеческого. Так кто были её враги? И кто — друзья?

Приведенные стихи написала девушка 23-х лет. А каких только глупостей ни напишешь и ни скажешь по молодости. Но вот беда: и на четвертом десятке эта женщина повторяет всё то же своё безбожное кредо. В 1902 году Ольга Кобылянская описала ей сеансы спиритизма, в ходе которых вызывались духи умерших и один из духов приказал ей не забывать Л. Украинку. Последняя стала предостерегать подругу против увлечения спиритизмом, а затем перешла к отрицанию всего сверхъестественного вообще: "Хтось не дуже радий, що хтось зайнявся тим спіритизмом, хтось того, признаю по правді, не любить. Ще коли хтось тим тільки бавиться, то нічого, але коли трактує те поважно, то не добре, бо то дуже шарпає нервиі вже не одного допровадило до сильної нервової хвороби. Надто коли чиясь сестра "добремедіум", то їй би слід покинути ту забавку, бо то значить, що її нерви дуже вразливі і приходять на сеансах в дуже подразнений, ненормальний стан. Я знаю два випадки, коли такі медіуми (обидвi мої знайомі) мусили по якімсь часі такої "духовної служби" вдаватися до лікарської помочі, бо дістали напади гострої істерії і не хутко від неї вибавились. Отже, то забавка дуже небезпечна, і нехай хтось дуже уважає, коли б то не пошкодило і сестрі, і комусь бо і хтось тепер не дуже сильний нервами. В тому, що "дух" наказав не забувати когось, хтось не бачить нічого надприродного — очевидно чийсь дух і пам’ять навіть несвідомо бувають зайняті кимсь, але се хтось і без "духів" знає, і радий тому і вдячний за те, але вже ж не духам, тільки своєму вірному, дорогому приятелеві, комусь .

Коли хтось хоче, щоб хтось об’єктивно сказав, що думає про спіритизм, то хтось скаже так: я припускаю, що в спіритизмі не все шарлатанерія і самооблуда, можливо, що закони, ще дуже малодосліджені, але вже признані наукою, закони гіпнотизму, нервової енергії і т.і., відіграють тут значну рольі що спіритизм, управлений і досліджений експериментально людьми науки по-важно і безсторонньо , з холодною науковою критикою , може колись так послужить для нової психології, чи скоріш нейропатії, як в свій час середньовічна алхімія послужила новітній хімії. Але в такому виді, як тепер, напівзабавки, напівхороби, напів-шарлатанерії, спіритизм мене не інтересує, — я тільки раз в житті могла витримати один сеанс до кінця і то потім як заснула, то аж у другій годині дня прокинулась, так то мене знудило і змучило. Я гадаю, що якби такі духи, які звичайно показуються на салонових сеансах, і справді безперечно існували, то вони мене теж не інтересували б, принаймні не більше, ніж інтересують звичайні, безперечно існуючі, але смішні люди, що до старих літ бавляться маскарадами та містіфікаціями…".

Т. е., духи её не интересуют. Но отсюда вовсе не следует, что их нет. И что она не интересует их (например, Кобылянская получила от них приказ не забывать свою подругу).

"…Коли тії духи справді існують, то вони недобрі і нещирі…".

Само собой разумеется, потому что они — нечистые духи.

"…Коли вони все знають, то чому не кажуть просто, без загадок, замилювання очей, при помочі якихсь дурних столиків, мисочок і т.і.?".

Потому что они суть бесы.

"…Коли не знають нічого, то чому так просто не признаються: не питайте, люди добрі, бо ми такі самі мудрі як і ви? коли знають, та не вільно їм щиро казати, то чому не мовчать, а кокетують з бідними людьми: а я щось знаю, а тобі не скажу!". Потому что слово "диавол" в переводе с греческого означает "лжец".

"…У всякім разі такі, якими вони показуються на сеансах, вони дуже подібні до гарних масок і доміно банальних маскарадів і мені особисто дуже несимпатичні…". Эти духи ей не симпатичны. Зато она симпатична им. Чем? Неуправляемыми страстями, на которых и паразитируют бесы.

"По-моєму, так поводитись, як вони, можна порядній людині тільки на 1-го квітня, — з рештою, може, у духів інша етика, і я до неї не доросла…" Да, у бесов "інша етика". И ведут они себя совсем не так, как "порядна людина": у них круглый год стоит безбожное 1-е апреля.

"Бачите, яка я невдячна, — духи мене протегують перед кимсь, а я так про їх! Ой же, побачимо, чи дуже розсердяться". А чего сердиться? Им очень нравится, когда их не признают. С такими людьми, которые не соблюдают правил душевной и духовной техники безопасности, они делают всё, что пожелают.

"Я собі подумала, що, може, хтось буде вражений отим, що тут написано? Нехай вибачить, я не хотіла його вразити ні насміятися над його вірою , коли то вже віра . Тільки ж хтось питав, як хтось думає, то хтось мусив щиро сказати, інакше було б негідно нас обох…" . С такой бы деликатностью, как к своей любимице, да и к другим верующим относиться. Однако здесь, как и во всём, — двойные стандарты. Что дозволено Юпитеру (т. е. Ольге Кобылянской), то не дозволено быку (т. е. христианину). Ниже еще увидим рвение Украинки в ее воинствующем атеизме.

"Я взагалі давно вже втратила віру в духів і спіритичних і всяких інших, добрих і злих, небесних і підземних (та, власне, свідомо й не мала ніколи тії віри), а часом, в хвилини подразнення нервового, щось одзивається, як, напр., страх дзеркал в ночі, прикре почуття від темряви і т.і., певне, се якісь спогади фанстастичного настрою мого дитинства, але я знаю, що то "пережитки", — вірю ж я тільки в одного духа, того, що про нього співав Гейне в своїй "Гірській ідилії" і що йому служили всі найсвітліші душі людскі. І з мене тієї віри досить. Той дух може замінити всіх духів, що грають на столиках, бо той дух грає просто на серцях людських і що може, то творить просто, без містифікацій, і створив він найкращі діла людської штуки через своїх обранців. А що створили спіритичні духи, окрім нападів істеричних? "По ділах їх пізнаємо їх", — сказано в Євангелії".

Вопрос интересный: "А що створили спіритичні духи, окрім нападів істеричних?" Ответ прост. Спиритизм возник в Америке в XIX веке. Но эти "духи", т. е. бесы, существовали и раньше. Они действуют и помимо спиритических сеансов. Только делают не "что", а "кого". Они "делают" бесоодержимых. А их "дела" — это всё то, что натворили бесоодержимые люди. Поэтому Спаситель и повторял в Нагорной проповеди: "Берегитесь лжепророков, которые приходят к вам в овечьей одежде, а внутри суть волки хищные: по плодам их узнаете их. Собирают ли с терновника виноград или с репейника смоквы? Так всякое дерево доброе приносит плоды добрые, а худое дерево приносит и плоды худые: не может дерево доброе приносить плоды худые, ни дерево худое приносить плоды добрые. Всякое дерево, не приносящее плода доброго, срубают и бросают в огонь. Итак по плодам их узнаете их" (Мф.7:20).

Украинка не верит в духов. Но их от этого не убудет. Потому что незнание законов природы не отменяет их действия. Незнание принятых в обществе законов не освобождает от ответственности за их нарушение. А нежелание признавать духов не освобождает от их присутствия. В первые века христианства Отцы Церкви предупреждали, что никогда враг рода человеческого не будет так силен, как в эпоху, когда люди перестанут в него верить и перестанут прибегать к Божьей помощи. Это справедливо для всего человечества (атеистический и богоборческий XX век по эффективности человекоубийства превзошел все прошлые столетия вместе взятые). Это справедливо и для отдельного человека.

Апостол Павел учил: "Плод же духа: любовь, радость, мир, долготерпение, благость, милосердие, вера, кротость, воздержание" (Гал. 5:22). Украинка же, еще в начале знакомства, предупреждала Кобылянскую: "Ви порівнюєтє мене навіть з ангелом, але, дорога пані, щоб ви знали, тому ангелові приступна часом така ненавість, яка за певне скинула б його з неба, коли б навіть він туди дістався якимсь чудом. Не така сторона наша російська (ба й австрійська!) Україна, щоб виховувати ангелів…" Но неужели Украина способна воспитывать только падших ангелов, т. е. чертей?

Длинное письмо против духов заканчивалось так: "Хтось когось дуже жалує і любіть, з охотою і сів би, і ліг навколо когось, і розважив би ліпше, ніж ті духи (хтось на них ревнивий), духи не можуть любити, а хтось може і любить. Хтось ".

Итак: "По ділах їх пізнаємо їх", — сказано в Євангелії". Полезный совет. Но из Евангелия отброшено главное. Апостол Павел говорит: "Господь есть Дух" (2 Кор. 3:17). Но Господь Украинке ни к чему. В Благую Весть она не верит. А верит она Гейне.

 

1.1. Авторитеты

Что же это за "дух", о котором пел Гейне в своей "Горной идиллии" и которому служили "всі найсвітліші душі людські"? Эту "идиллию" она перевела:

Этот "дух", разбивая ярмо неволи и замки тиранов, занимается революционной деятельностью. Иисус Христос, будучи носителем всей полноты Святого Духа, ничем подобным не занимался. Он призывал отдать кесарю кесарево, а Богу — Богово. Святой Дух прежде всего соединяет стяжавшего Его человека с Богом. У Гейне о Боге нет ни слова. Его "дух" занят только мирскими делами:

Эти гордые рыцари (а гордыня с благодатью Святого Духа, как известно, несовместима) вооружены дорогими мечами. Со своими хоругвями они напоминают каких-то крестоносцев:

Любка, очевидно, была заинтригована: оказывается, один из этих гордых рыцарей — это сам певец, её собеседник. Каков "дух" этого поэта, такие у него и молитвы. Вот "молитва" Гейне:

Любке уже молиться начинают. Таков был "дух" Гейне. Таким же был и "дух", в которого верила Украинка. Любка, правда, была другая.

* * *

"Дух" Гейне — чисто мирской "дух", или "дух" мира сего. И стоит за ним князь мира сего. Именно он бросает людей в атеизм, богоборчество и революцию. Друзьями политического эмигранта Гейне в Париже были политэмигранты Маркс, Энгельс и прочие революционеры. Советы Маркса поэт очень ценил и учитывал. Гейне хорошо узнал своих друзей и справедливо называл их "обожествившими себя безбожниками". Он знал, о чем говорит. Маркс, например, дебютировал в печати со своими "Неистовыми песнями". В одной из них фигурирует некий скрипач, у которого "скрипка яростно хохочет". У него интересуются:

А тот отвечает:

Ему говорят:

В ответ он угрожает:

Кроме "Неистовых песен" у Маркса имелось множество других песен, не менее неистовых. Так в "Песне моряка в море" он сравнивал себя с мореплавателем:

В песне "Человеческая гордость" говорил о себе скромно:

Я, я, я… Марксистские воззрения Украинки будут рассмотрены ниже. Поэтому еще только один, последний, фрагмент — из незаконченной трагедии молодого Маркса. Её герой, презирая и отвергая негостеприимный мир, хочет погрузиться в небытие и увлечь за собой всю вселенную:

Таким был юный сатанист, друг и единомышленник Гейне. Если Маркс был сильнее в философии, то Гейне — в поэзии. Но оба дышали одним духом.

* * *

Итак, "дух" Гейне не имел ничего общего со Святым Духом. Бог его не интересовал. Он желал устроиться без Него: "Ибо я верю в прогресс, верю, что человечество создано для счастья…" Кем создано? Может стоит сказать хотя бы "спасибо"? Но вопросы повисают в воздухе, а Гейне продолжал: "Уже здесь, на земле, хотел бы я, при благородном посредстве свободных политических и промышленных учреждений, утвердить то блаженство, которое, по мнению набожных людей, воцарится лишь на небесах в день Страшного Суда".

Хотеть, как известно, не вредно. Но вредно отворачиваться от источника жизни вечной. Потому что "в день Страшного суда" блаженство ожидает того, кто не прятался от Святого Духа при жизни, а выполнял волю Творца. А кто от Него отворачивался и бегал, тому будет не очень приятно. Стоит только представить себе летучую мышь на ярком солнечном свету. Это больно. Это страшно.

Гейне в молодости был не просто атеистом. Он был богоборцем. В стихотворении "Мировая тьма", например, описывается штурм небес подземным воинством:

Причем, на небесный банкет эти гордые великаны дико прутся не одни. Рядом с ними — маленькие черные уроды (т. е. черти):

Мечты, мечты, где ваша сладость? Воевать с Богом — затруднительно. Поэтому Гейне попытался Его высмеять. Для этого в сатирической поэме "Атта Тролль (Сон в летнюю ночь)" в уста (т. е. в пасть) медведя он вложил такое описание "небес":

При чтении данного "шедевра" вспоминаются слова Спасителя: "Будут прощены сынам человеческим все грехи и хуления, какими бы ни хулили; но кто будет хулить Духа Святого, тому не будет прощения вовек, но подлежит он вечному осуждению" (Мк. 3:29).

Но Спаситель Украинке не указ. Она предпочитала Гейне: "…Цікаво, як здається Вам мій переклад "Атта Троля", я старалась, як могла, щоб він вийшов непоганий, бо сю поему я дуже люблю. Я перекладала її з правдивою втіхою, не знаю, чи одбилось це на вартості перекладу".

А как же? Очень даже "одбилось":

Гейне продолжал изгаляться над Священным Писанием и христианскими святынями, а Украинка продолжала усердно и с удовольствием работать над переводом. Вот ночью перед поэтом скачет "дикая охота", т. е. кавалькада всякой нечисти. Почетное место среди нечистой силы занимает Иродиада. Выдавая плоды свого извращенного воображения за "народний переказ", Гейне описывает, как Иродиада "любила" Иоанна Крестителя:

Читая этот "переклад", хочется сказать одно: Святый великий Иоанне Предтече Господень, моли Бога о нас грешных!

Затем лирический герой поэмы влюбляется в Иродиаду:

Оказывается, все эти "любії привиддя" составляли свиту языческой богини Дианы. А потом

Какие же "забобони" могут быть у бесоодержимого?

Но "старі жиди" ошибутся: молодому еврею Гейне было наплевать и на веру отцов. Во всяком случае, до тех пор, пока его не разбил паралич. В последние годы жизни он писал, что давно покончил бы самоубийством, но не может этого сделать, поскольку вернулся к личному Богу Библии. Секретарь читал больному поэту вслух сочинения по богословию и истории церкви; он читал и целые главы из Библии, которую Гейне знал почти наизусть. Однако религиозная эволюция Гейне Украинку не интересовала. Она перевела более ста стихотворений поэта. Но все это был ранний Гейне — богохульник и революционер.

* * *

Такой знаток поэзии, как И. Франко оценивал раннее творчество Украинки не слишком высоко. О сборнике "На крыльях песен" (1893), который включал в себя все, до того времени ею созданное, он писал: "слабенький відгомін шевченківських балад, без їх широкої мелодії, без того твердого підкладу життьової обсерваціі та соціальних контрастів, що надавав тим романтичним баладам ваги й принади вічно живих творів" (6). В это самое время несколько лет подряд она вместе с М. Славинским настойчиво работала над переводами из Гейне, которые вышли во Львове в 1892 г. Ее любимый дядя (политэмигрант и атеист) М. Драгоманов наставлял из Софии, чтобы юные переводчики побольше внимания обращали на злость и сарказм Гейне: "Переклади з Гейне читаються легко. Це вже багато, тільки досить далеко переложені. Особливо злість Гейне не вийшла, може, через те, що ви з М. добрі люди" (цит. по: 7, 124). Племянница отвечала: "Вашу думку про наші переклади я прийму собі до відома і перекажу Максиму Славінському, може, він після сього більше злості набереться".

Работа над переводами продолжалась, мастерство переводчиков "оттачивалось". Славинский вспоминал: "Леся Українка немовби закінчила на них свою мистецьку освіту. Гайневський вірш, простота й органічна ефективність образів у корені переробили її техніку, надали її картинам різьбленої виразності, і легкості — її віршеві". Совершенствовались и форма, и содержание. Целью было — приблизиться к оригиналу. Украинка благодарит дядю и тетю за ценные советы: "Спасибі Вам і дядині, що показуєте недохват у нашому Гейне. Я сама завжди була проти лібералізму у справі перекладу, і тільки брак техніки примушував мене уживати ліберальних способів. Тепер, може, у нас обох і лібералізму буде менше і злості більше, бо, здається, ми обоє лихіші робимось дедалі. Я вже викінчила переклад "Атта Троля", і люди наші казали, що він порядно вийшов, — дай-то боже!" Каким он вышел — мы уже видели. Лихой перевод. И лихая переводчица. Только благодарить за богохульство нужно не Бога, а кого-то другого.

Ранний Гейне остался любимым поэтом Украинки на всю жизнь. Только Гейне менялся, а она — нет. Так и получилось, что она повторяла только те заблуждения молодого Гейне, от которых он многократно отрекся и в которых со слезами раскаивался.

 

1.2. Гейне против Украинки

В конце жизни Генрих Гейне (1797–1856) вернулся к Богу. В 1851 году он писал: "С тех пор как я сам нуждаюсь в милосердии Божьем, я даровал амнистию всем своим врагам… Стихотворения, хотя бы отдаленно заключавшие в себе колкости против Господа Бога, я с боязливым рвением предал огню. Лучше пусть горят стихи, чем стихотворец. Да, я пошел на мировую с Создателем, как и с созданием, к величайшей досаде моих просвещенных друзей, которые упрекали меня в этом отступничестве, в возвращении назад, к старым суевериям, как им угодно было окрестить мое возвращение к Богу. Иные, по нетерпимости своей, выражались еще резче. Высокий собор служителей атеизма предал меня анафеме, и находяться фанатические попы неверия, которые с радостью подвергли бы меня пытке, чтобы вынудить у меня признание во всех моих ересях. К счастью, они не располагают никакими другими орудиями пытки, кроме собственных писаний. Но я готов и без пытки признаться во всем. Да, я возвратился к Богу, подобно блудному сыну, после того как долгое время пас свиней у гегельянцев…" (4, 2, 159).

Возвратиться к Богу можно было только от левых гегельянцев. Потому что ни Гегель, ни правые гегельянцы от Него никогда не уходили. Гейне продолжал: "…Были ли то несчастья, что пригнали меня обратно? Быть может, менее ничтожная причина. Тоска по небесной родине напала на меня и гнала через леса и ущелья, по самым головокружительным тропинкам диалектики. На пути мне попался бог пантеистов, но я не мог с ним сблизиться… Обладать волей можно только будучи личностью, а проявить волю можно только тогда, когда не связаны локти. Когда страстно желаешь Бога, который в силах тебе помочь, — а ведь это все-таки главное, — нужно принять и его личное бытие, и его внемирность, и его священные атрибуты, всеблагость, всеведение, всеправедность и т. д. Бессмертие души, наше потустороннее существование, достается нам в придачу… Я говорил о боге пантеистов, но не могу при этом не заметить, что он, в сущности, вовсе не бог, да и, собственно говоря, пантеисты — не что иное, как стыдливые атеисты; они страшаться не столько самого предмета, сколько тени, которую он отбрасывает на стену, или его имени… В теологии… возвратился я, как уже заявлено выше, к старому суеверию, к личному Богу. Этого никак нельзя затушевать, что пытались сделать иные просвещенные и доброжелательные друзья…" (4, 2, 160).

Через год, переиздавая свою известную книгу "К истории религии и философии в Германии", Гейне снова изложил это кредо: "Говоря по совести, мне было бы приятно, если бы она вовсе не появилась в печати. Дело в том, что после появления ее многие мнения мои о многих вещах, особенно по вопросам религиозным, значительно изменились, и многое такое, что я утверждал тогда, противоречит теперь моим лучшим убеждениям. Но стрела не принадлежит стрелку после того, как он спустит ее с лука, и слово не принадлежит говорящему после того, как оно слетело с его уст, а тем более, когда разнесено по свету печатью… Но у честного человека во всевозможных обстоятельствах сохраняется неотъемлемое право открыто сознаваться в своем заблуждении, и я бесстрашно пользуюсь здесь этим правом. Потому я открыто объявляю здесь, что все, относящееся в настоящем моем сочинении к великому вопросу о божественном начале, точно так же ложно, как необдуманно. Точно так же необдуманно, как ложно утверждение мое со слов школы, что теизм в теории совершенно истреблен и только жалким образом проявляется в мире явлений. Нет, неправда, что критика разума, разрушавшая доказательства бытия Божьего, известные нам со времени Ан-сельма Кентерберийского, положила конец и самому бытию Божьему. Теизм живет, живет самою живою жизнью, он не умер, и меньше всего его убила новейшая немецкая философия…" (5, 2, 356).

Теперь Гейне подвергает самокритике не только свое прежнее мировоззрение, но и свою гордыню: "В то время я был еще здоров и свеж, я находился в зените мого жира и был так высокомерен, как царь Навуходоносор до свого падения. Ах! несколько лет спустя произошла телесная и духовная перемена. Сколько раз с тех пор думал я об истории этого вавилонського царя, который считал самого себя богом, но жалостно пал с высоты своих мечтаний, пресмыкался по земле, как зверь, и ел траву (вероятно, это был салат). В великолепно грандиозной книге пророка Даниила находится это сказание, которое я рекомендую для назидательного соображения не только доброму Руге, но и гг. Фейербаху, Даумеру, Бруно Бауэру, Герстенбергу и всей прочей братии, этим возводящим себя в боги безбожникам. Да и вообще в Библии есть много прекрасных и достопримечательных рассказов, которые были бы достойны внимания этих господ…" (там же).

"В моей последней книге… я уже сказал о перевороте, происшедшем в моем уме, по отношению к божественным вопросам. С тех пор многие обращали ко мне с благочестивою настойчивостью запросы, каким путем пришел я к такому духовному просветлению… Моим просветлением я обязан просто знакомству с книгой. Книгой? Да, и это старая, простая книга, скромная, как природа, и естественная, как она; книга, такая же беспритязательная и обыденная, как солнце, согревающее нас, и хлеб, насыщающий нас; книга, глядящая на нас так же приветливо, с такою же благословляющею добротой, как старая бабушка, читающая ежедневно эту книгу милыми дрожащим губами и с очками на носу; и эта книга называется также просто — книга Библия. Справедливо называют ее также Священным Писанием; кто потерял своего Бога, тот снова найдет Его в этой книге, а кто никогда не знал Его, на того повеет из нее дыхание божественного слова… Один еврейский священник, живший в Иерусалиме за два столетия до пожара второго храма… высказал о Библии мысли своего времени, и я считаю нужным привести здесь его прекрасные слова. Они богослужебно торжественны и вместе с тем так усладительно свежи, как будто только вчера вылетели из живой человеческой груди, и гласят так: "Все это есть именно книга союза, заключенного с Всевышним Богом, она закон, завещанный в сокровище Моисеем дому Иакова. Из нее истекает мудрость, подобная воде реки Пизон во время ее полноводья и воде Тигра, когда он разливается весной. Из нее истекает разум, подобно Ефрату во время его полноводья и Иордану во время жатвы. Из нее вышла добрая нравственность, как свет и как вода Нила осенью. Никогда еще не было человека, который изучил бы ее всю, и не будет человека, который вполне проникнет смысл ее. Потому что ее смысл богаче всякого моря, и ее слово глубже всякой бездны" (5, 3, 8).

* * *

В 1854 году поэт писал в своих "Признаниях": "Когда я увидел, что всякое отрепье, сапожное и портняжное подмастерье, на своем грубом кабацком жаргоне принялось отрицать существование Бога, когда атеизм начал сильно вонять сыром, водкою и табаком — тога глаза у меня вдруг открылись, и чего я не понимал умом, то понял теперь обонянием, неприятным чувством тошноты, и моему атеизму, слава Богу, наступил конец. Говоря по правде, не одно это чувство отвращения было причиной, уронившей в моих глазах принципы безбожников и заставившей меня отступиться от них. Тут играло также роль некоторое житейское беспокойство, котрого я не мог преодолеть; именно, я заметил, что атеизм заключил более или менее тайный союз с самым страшным, самым голым, неприкрытым даже фиговым листиком, вульгарным коммунизмом. Мое отвращение к этому последнему право не имеет ничего общего со страхом счастливца, дрожащего за свои капиталы, или с досадой зажиточных промышленников, боящихся стеснений в своих эксплуатационных делах; нет, меня гнетет, скорее, тайное опасение художника и ученого, видящего, что победа коммунизма грозит падением всей нашей современной цивилизации, тяжелому приобретению стольких веков, плодам благороднейших трудов наших предшественников… Мы не можем скрывать от себя, чего следует ожидать, как только начнется фактическое господство огромной грубой массы, которую одни называют народом, а другие чернью…" (5, 2, 343).

Он вспоминал, как во время революции 1848 года покончил со своей гордыней и человекобожием: "Будь я в это безрассудное, стоявшее вверх ногами время разумным человеком, то наверное потерял бы свой разум, благодаря этим событиям; но с таким сумасшедшим, каким я был тогда, должно было случиться обратное — и странное дело! именно во дни всеобщего безумия, ко мне снова вернулся разум! Подобно многим другим павшим богам этого периода разрушения, мне тоже пришлось плачевно отречься от власти и снова вернуться в положение частного человека. Это было, впрочем, самое умное, что я мог сделать, я возвратился в низменный круг Божьих творений и снова преклонился перед всемогуществом высшего Существа, которое управляет судьбами мира сего и которое отныне должно было руководить и моими собственными земными делами… Да, я рад, что избавился от своего узурпированного величия, и никогда уже больше ни один философ не уверит меня, что я божество! Я просто бедный человек, который, сверх того, еще не совсем здоров, и даже очень болен. В этом состоянии для меня является истинным благодеянием то, что в небе есть некто, перед кем я могу постоянно изливаться в бесконечных жалобах на свои страдания…" (5, 2, 351).

Гейне признал также свою некомпетентность в философии Гегеля (хотя сам слушал его лекции): "По чести говоря, я редко понимал его… Как трудно понимать Гегелевские сочинения, как легко впасть при этом в ошибку и вообразить, что понимаешь их, тогда как на самом деле выучился только построению диалектических формул…" (5, 2, 48). Однако, когда левые гегельянцы стали настаивать на атеистических выводах из этой философии, он от них отмежевался: "Дело в том, что в это время в душу мою уже внедрилось вышеупомянутое отвращение к атеизму" (5, 2, 349). Уничтожив одну из своих философских рукописей, он сетовал: "Ах, если бы я мог точно так же уничтожить все, что когда-то напечатал о немецкой философии! Но это невозможно, и так как, о чем я недавно узнал, к своему великому огорчению, я не могу даже воспретить вторичное печатанье распроданных уже книг, то мне ничего больше не остается, как открыто признаться, что мое изложение немецких философских систем… содержит самые греховные заблуждения…" (5, 2, 352).

Он повторяет "признания насчет того влияния, какое имело чтение Библии на позднейшую эволюцию моего духа. Тем, что во мне снова проснулось религиозное чувство, я обязан этой священной книге, и она была для меня столько же источником спасения, сколько предметом благоговейного удивления. Странно! Целую жизнь я шатался по всем танцклассам философии, отдавался всем оргиям ума, вступал в любовную связь со всевозможными системами, не находя удовлетворения, как Мессалина после распутной ночи — и вот теперь очутился вдруг на той же точке зрения, на которой стоит дядя Том, на точке зрения Библии, и преклоняю колена рядом с этим черным богомольцем, в таком же набожном благоговении.

…Мое пристрастие к Элладе с тех пор уменьшилось. Я вижу теперь, что греки были только прекрасные юноши, евреи же были всегда мужи сильные, непреклонные мужи, не только во время оно, но и по сей день, несмотря на осьмнадцать веков гонений и бедствий… Подвиги евреев так же мало известны миру, как и их настоящая сущность… Может быть, она раскроется в тот день, когда, как сказал пророк, будет только одно стадо и один пастырь, и праведник, пострадавший за спасение человечества, будет со славой признан всеми.

Как видите, я, прежде обыкновенно цитировавший Гомера, теперь цитирую Библию, как дядя Том. В самом деле, я обязан ей многим… Она снова пробудила во мне религиозное чувство…" (5, 2, 355–356).

Поэт выражает свои симпатии к известным ему христианским деноминациям. Сначала — к протестантизму: "Прежде, когда философия имела для меня первенствующий интерес, я ценил протестантизм только за то, что он завоевал себе свободу мысли, ибо ведь она — та почва, на которой впоследствии могли действовать Лейбниц, Кант и Гегель. Лютер, этот могучий человек с топором в руке, должен был пройти впереди этих воинов и прорубить им дорогу. В этом смысле я на реформацию смотрел, как на начало немецкой философии, и этим оправдывал то увлечение, с каким я ратовал за протестантизм. Теперь, в более зрелые годы, когда во мне снова с преобладающей силой заволновалось религиозное чувство, и когда потерпевший крушение метафизик крепко ухватился за Библию — теперь я особенно ценю в протестантизме ту заслугу, что он открыл, и распространил эту священную книгу" (5, 2, 358).

А затем с симпатией говорит и о католицизме: "О фанатической вражде к римской церкви у меня не может быть и речи, так как мне всегда недоставало той умственной ограниченности, которая необходима для такого рода неприязни… Как мыслитель, как метафизик, я всегда удивлялся последовательности римско-католической догматики; при этом могу похвалиться, что никогда не преследовал остротами или насмешкой ни догматов, ни культа… Я был всегда поэтом, и потому поэзия, цветущая и пылающая в символике католического догмата и культа, должна была открываться мне гораздо глубже, чем другим людям, и нередко во дни моей юности увлекала и меня эта поэзия своей бесконечной прелестью, таинственно блаженной беспредельностью и приводящим в трепет стремлением к смерти; и я когда-то благоговейно мечтал о благодатной Царице Небесной, облекал в изящные рифмы легенды о Ее милости и благости, и мое первое собрание стихотворений носит следы этого чудного мадонновского периода — следы, которые я со смешною заботливостью изгладил в последующих изданиях.

Время пустого тщеславия миновало, и я позволяю всякому улыбаться, читая эти признания.

Полагаю, мне нечего говорить, что подобно тому, как не было во мне слепой ненависти к римской церкви, так же точно не могло гнездиться в моей душе и мелочной злобы против ее пастырей; знающие мое сатирическое дарование и потребность своевольного пародирования многих вещей, конечно, засвидетельствуют, что я всегда щадил человеческие слабости духовенства… Даже в порывах самого гневного отвращения, я все-таки всегда сохранял уважение к истинному духовенству, возвращаясь памятью в прошлое и думая о тех заслугах, которые оно некогда оказало мне. Ибо в детстве моими первыми преподавателями были католические священники; они руководили моими первыми умственными шагами… Как бы мы ни относились к иезуитам, но должны все-таки признать, что в деле преподавания они всегда сохраняли большой практический смысл…

Бедные отцы общества Иисуса! Вы сделались пугалом и козлом отпущения либеральной партии; но она поняла только грозящую от вас опасность и не поняла ваших заслуг. Что до меня касается, то я никогда не мог вторить воплям и крикам моих товарищей, приходивших всегда в ярость при произнесении имени Лойолы, как быки, когда им показывают красный лоскут! И затем, не изменяя ни на йоту интересам моей партии, я не мог, однако, не сознаться в голубине души, что если мы попали в ту, а не другую партию и в настоящую минуту не принадлежим к совершенно противоположному лагерю, то это зависело часто от самих мелких случайностей…" (5, 2, 368).

В последний год жизни Гейне прославил Бога в стихотворении "Аллилуйя". Его, разумеется, не перевели "на українське". А жаль:

"Кирие элейсон" в переводе с греческого означает "Господи, помилуй!". "Аллилуйя" в переводе с еврейского — "Хвалите Бога!".

Таким образом, поэт мудрел. Разумеется, в советских изданиях поздний Гейне подвергся значительному обрезанию, но зато в дореволюционных можно было проследить весь его путь. Если советские поклонники поэта могли не знать о его идейной эволюции, то дореволюционная поклонница не могла этого не знать. Гейне во всеуслышание предупреждал всех, чем чреваты атеизм, коммунизм и революция. Однако Украинка и ей подобные приложили все усилия для скорейшего прихода светлого будущего.

 

1.3. Другие переводы

С русского языка перевода удостоилось стихотворение в прозе И. Тургенева "Нимфы" (1895). За что же такая честь? За симпатии к язычеству и неприязнь к христианству. Автор рассказывает:

"…Що мав сили я гукнув: — Воскрес! Воскрес величний Пан! І в ту ж мить, — о диво! — на відповідь моєму поклику, по всьому широкому півколу зелених гір, залунав одностайний раптовий сміх, знявся радісний гомін і плескіт. "Він воскрес! Пан воскрес!" — гомоніли молоді голоси… То німфи, дріади, вакханки збігали з верхів’їв у долину… І сміх, променистий олімпійський сміх, рине й котиться разом з ними… Попереду лине богиня… Діано, се — ти? Коли се богиня спинилась… і в ту ж мить, слідом за нею спинилися всі німфи. Дзвінкий сміх завмер… Обличчя богині раптом заніміло, смертельно зблідло; я бачив, як скам’яніли їй ноги, як невимовний жах розкрив їй уста, розширив очі, що дивились вдалечінь… Що вона побачила? Куди вона дивилась?"

Как это куда? Хорошо известно, чего (или Кого) боятся языческие "боги", которые суть бесы. Если у Гейне "Діана скрилась від Христа денної влади", то и с этой дело обстоит так же:

"Я обернувся в той бік, куди вона дивилась… На самому краю неба палив огненною цятою золотий хрест на білій дзвінниці, на християнській церкві… Той хрест побачила богиня. Я почув за собою тремтяче, довге зітхання, подібне до тремтіння порваної струни, — і коли я знов обернувся, від німф не зосталося й сліду… Та як же мені було жаль тих богинь, що зникли!".

Бесов жаль. А Спасителя? Вопрос, конечно, риторический. Не у нимфоманов спрашивать об этом. От них не услышишь радостного: "Христос Воскресе!"

* * *

Перевода на русский язык с немецкого удостоился рассказ Л. Якобовского "Как я раз боженьку забыл" (1901). Переводчица сообщает читателям, что "смерть неожиданно прервала благородные начинания модерниста-народника". А рассказ такой:

"Когда я был маленький, я был умница и набожный мальчик… Да, я был набожный ребенок, потому что я был умница и был очень маленький. Однажды на рождество отец сунул мне в руки большую книжку "Грех безбожных крестьян, которые взбунтовались против власти"… Я стал читать… В этот день я не мог прочесть молитвы перед обедом. Уста мои были бессильны и не годились для божьего слова… Тогда-то я забыл боженьку и все молитвы мои".

Так пишет человек уже далеко не маленький и уже не верующий. Почему же он использует детскую лексику? Может он так и остался инфантильным? Все проясняется, когда он поведал о причинах, побудивших его забыть Бога:

"Вот что я прочел в большой книге: "Ганс был страшно упрям… Ему уже кончилось 20 лет, и хотя он был беднее всех в деревне, душа его была исполнена самой глубокой гордости…".

"Страшно упрямый" и "исполненный самой глубокой гордости" Ганс вступил в классовую борьбу. Но потерпел поражение. Итог был плачевным: "…Взошло солнце, и разложен был костер, и двое слуг повели Ганса на костер. Он не сказал ни слова. Поднялась первая струйка дыма от стружек к привязанному крестьянину. Тогда он заплакал горькими слезами.

— Ах, вот я уже умираю, а еще как есть ни разу не наелся досыта хлеба!

А пламя подымалось да подымалось, и вспыхнуло высоко, подобно тому огненному столбу, который был возжен над Содомом и Гоморрой…" Вот когда я забыл боженьку".

Такова "детская" логика: Каин убил Авеля — поэтому Бога нет.

Еще раз. Медленно. Кто убил? Каин. А Бог этому учил? Нет. Так почему Бога нет? "Потому что Каин убил Авеля".

По поводу ранней смерти Якобовского Украинка писала: "Шкода чоловіка, бо талановитий був і симпатичний, і не час би ще йому вмирати". Но дело атеистической пропаганды не умерло. Его продолжили другие, такие же талантливые.

* * *

Незаконченные переводы Украинки также весьма красноречивы. Из "Макбета" Шекспира была переведена сцена с ведьмами. Из "Божественной комедии" Данте — фрагмент под названием "Пекло. Пісня V". Из Байрона — "Каин": "Якось трапилось, що я досі ні в якому перекладі "Каїна" не читала і, певно, се ліпше, бо він зробив на мене найсвіжіше і найповніше враження, ніж всі інші поеми Байрона, що були мені раніш відомі з перекладів".

Под этим свежим и полным впечатлением зарождался перевод. Сначала Каин в гордом одиночестве богохульствует и хулит своих родных:

Тут подходит Люцифер и между ними возникает оживленный диалог, в ходе которого враг рода человеческого выражает надежду: "Може, станеш ти, як ми". В дальнейшем, как мы знаем, эти надежды с лихвой оправдались.

Такими были творческие предпочтения переводчицы.

 

1.4. "Научный" атеизм

"Научный" атеизм — это вера в отсутствие Бога. Вместо Него атеисты веруют во что-нибудь другое. Например, в "материю":

Современная наука, правда, вечность материи отрицает. Вместо нее предлагается теория Большого Взрыва, после которого возникла Вселенная. О причинах этого Взрыва науке сказать нечего. Ибо это не ее компетенция. Это вопрос уже для философии и религии. Однако наука XIX века бодро уверяла легковерных, что материя всегда была, есть и будет. Этой науке и верили на слово "научные" атеисты. Верили сами и других вводили в заблуждение.

Например, в 19 лет Украинка, еще не закончив собственного образования, принимается с чужих слов учить сестру. Сохранились воспоминания сестры Ольги под названием "Як Леся Українка зложила курс "Стародавньої історії східних народів": "Леся Українка, як була ще зовсім молодою дівчиною, то вчила свою молодшу сестру. Перед тим як починати вчити її історії, Леся Українка звернулась до звісного історика, свого дядька Михайла Драгоманова, і попросила його порадити їй, як краще та по яких джерелах складати курс стародавньої історії. Драгоманов віднісся дуже уважно до того прохання своєї улюбленої племінниці, вибрав німецькі та французькі книжки, які радив їй яко джерела, і прислав їй, додавши до них докладні поради про складання курсу історії. Відповідно до порад Драгоманова і по джерелах, присланих ним, Леся Українка в роках 1890–1891 ізложила курс "Стародавньої історії східних народів". Жила вона тоді в селі Колодяжному в Ковельському повіті на Волині" (цит. по: 8, 75).

Усилиями сестры книга вышла уже после революции: "Л. Українка. Стародавня історія східних народів. Катеринослав, 1918". В ней имелись разделы: "Первістні люде. Історія індусів, мідійців і персів, єгиптян і фінікійців, асірійців та вавілонців". Последняя часть называлась "Історія Ізраелітів (Жидів)".

Итак, в 1891 году работа над рукописью была закончена. А примерно через год пришла пора и самой разобраться в предмете. Для этого Украинка написала родственникам в Софию: "Кохані мої дядьку й дядино!.. Ще я думаю, що мені слід би мати якісь книжки по історії релігії і культури жидівської, а то мені трудно добратись толку в тих різних пророчих книгах, в тих фантастично-туманних образах та чудній міфології" (1892).

Разобраться самой было трудно. Поэтому для сестры легче было переводить европейские атеистические прописи: "Кожний, кому цікава історія культури і віри людської, мусить уважно перечитувати легенди біблійні, до того йому багато поможе критика Біблії, що вже міцно розвилася в літературі наших часів".

* * *

Так, относительно пророков старательно пересказывалась следующая "информация" из первых рук: "Пророком міг бути кожний чоловік, на якому "спочив Дух Божий", себ то хто мав до того талан… Пророки провіщали людові божу волю, себ то говорили промови на різні політичні і моральні теми в релігійному напрямку. Самуїл дав, як видно, міцнішу організацію пророчому станові. Він заснував школу пророків у своєму рідному місті Рамі в країні Веніаміновій. Такі школи були ще в Бетелі, в Гілгалі, в Єрихоні. Пророки жили там братствами, училися складати промови і набиралися духу пророчого при помочі музики та співу; поезія та музика, видно, були дуже розвиті за часів пророків ізраельських. Штучними способами пророки доводили себе до нестяму і тоді імпровізували "Божі провісти", а люд їх слухав з увагою й страхом, уважаючи їх за "Божих людей". Вони і сами себе звали Божими людьми. Між ними часто бували люде з великим поетичним таланом, тямущі політики, але всі вони були дуже фанатичні люде, ненависні до чужих народів і чужих релігій…"

Библия говорит о сходившем на пророков Святом Духе. Церковь Христова на Вселенских Соборах установила Символ Веры, в котором учит о Духе Святом, говорившем через пророков. Украинка повторяет "современные" сведения, пришедшие от дяди: "Штучними способами пророки доводили себе до нестяму і тоді імпровізували "Божі провісти". Остается только напомнить слова Спасителя: "Если же кто скажет на Духа Святого, не простится ему ни в сем веке, ни в будущем" (Мф. 12:32); "Кто будет хулить Духа Святого, тому не будет прощения вовек, но подлежит он вечному осуждению" (Мк. 3:29).

Итак, все пророки якобы "були ненависні до чужих народів". Эта "гипотеза" нуждается в проверке. К счастью, такую проверку каждый может произвести лично с помощью Библии. Вот, например, что говорится о чужих народах в знаменитом видении пророка Исайи:

"И пойдут многие народы, и скажут: придите, и взойдем на гору Господню, в дом Бога Иаковлева, и научит Он нас Своим путям… И будет Он судить народы, и обличит многие племена; и перекуют мечи свои на орала, и копья свои — на серпы; не поднимет народ на народ меча, и не будут более учиться воевать" (Ис. 2:3–4). А вот как Исайя бичует собственный народ: "Возгорится гнев Господень на народ Его, и прострет Он руку Свою на него, и поразит его, так что содрогнутся горы, и трупы их будут как помет на улицах. И при всем этом гнев Его не отвратится, и рука Его еще будет простерта. И поднимет знамя народам дальним, и даст знак живущему на краю земли, — и вот, он легко и скоро придет" (Ис. 5:25–26). Исайя спрашивал: "На долго ли, Господи? Он сказал: доколе не опустеют города, и останутся без жителей, и домы без людей, и доколе земля эта совсем не опустеет. И удалит Господь людей, и великое запустение будет на этой земле" (Ис. 6:11–12).

Пророк Амос: "Так говорит Господь: за три преступления Иуды и за четыре не пощажу его, потому что отвергли закон Господень, и постановлений Его не сохранили… И пошлю огонь на Иуду, — и пожрет чертоги Иерусалима… Так говорит Господь: за три преступления Израиля и за четыре не пощажу его… Вот я придавлю вас, как давит колесница, нагруженная снопами… И самый отважный из храбрых убежит нагой в тот день, говорит Господь… Слушайте слово сие, которое Господь изрек на вас, сыны Израилевы… Так говорит Господь Бог: вот неприятель, и притом вокруг всей земли! Он низложит могущество твое, и ограблены будут чертоги твои… Ибо Я знаю, как многочисленны преступления ваши и как тяжки грехи ваши… Вот я, говорит Господь Бог Саваоф, воздвигну народ против вас, дом Израилев, и будут теснить вас… А ты умрешь в земле нечистой, и Израиль непременно выведен будет из земли своей… Я повелю и рассыплю дом Израилев по всем народам, как рассыпают зерна в решете, и ни одно не падает на землю. От меча умрут все грешники из народа Моего…" (Амос. Гл. 2–9).

Пророк Осия: "Слушайте слово Господне, сыны Израилевы; ибо суд у Господа с жителями сей земли, потому что нет ни истины, ни милосердия, ни Богопознания на земле… И что будет с народом, то и со священником; и накажу его по путям его и воздам ему по делам его… Отверг Израиль доброе; враг будет преследовать его… Так как они сеяли ветер, то и пожнут бурю… Отвергнет их Бог мой, потому что они не послушали Его, — и будут скитальцами между народами… Вы возделывали нечестие — пожинаете беззаконие, едите плоды лжи…" (Осия, гл. 4-10).

И так далее, и так далее… Так что "гипотеза" Украинки не подтверждается. Зато рождается другая гипотеза: когда она излагала для сестры "Історію Ізраелітів (Жидів)", то Библии не знала, а читала только европейские брошюры от дяди.

* * *

Последняя гипотеза находит свое подтверждение. Вот, например, Украинка пересказывает эпизод из 1-й книги Царств (гл. 28): "Саул заприсягся Богом, що ворожці ніхто не зробить лиха, тілько нехай вона викличе йому Самуїла з того світу. Саул упав ниць перед ним і питав його, що робити, як одбитися від Філістимців, як привернути божу ласку до себе. Самуїл замість поради сказав Саулові, що Бог навіки відступився від нього і що Давид стане по ньому на царство… Саул вжахнувся від сих грізних слів і зомлілий упав до долу". Пересказ как пересказ. И вдруг следует вывод: "Ся легенда, єдина в Біблії, показує слід віри в загробне життя, більш сеї віри не видно ніде". Из этого "вывода" всякий сделает однозначный вывод: Библия не прочитана.

В другом месте она пишет: "Бог розсунув води морські перед Жидами і вони перейшли по сухому дні межи двома лавами води, коли ж по їхньому сліду пішов Фараон з військом, то був залитий водою і потоплений. Другий варіант легенди про вихід Жидів каже, що єгипетську погоню одігнав Ангел божий з огненим мечем, себ то морове повітря (чума, чи инша повальна хвороба)". Теперь сравним с Библией: "И двинулся Ангел Божий, шедший пред станом Израильтян, и пошел позади их; двинулся и столп облачный от лица их, и стал позади их; И вошел в средину между станом Египетским и между станом Израильтян, и был облаком и мраком для одних и освещал ночь для других, и не сблизились одни с другими во всю ночь. И простер Моисей руку свою на море, и гнал Господь море сильным восточным ветром всю ночь, и сделал море сушею; и расступились воды" (Исх. 14:20–21). Затем "простер Моисей руку свою на море, и к утру вода возвратилась в свое место; а Египтяне бежали на встречу воде. Так потопил Господь Египтян среди моря" (Исх. 14:27). Таким образом, "другий варіант легенди" происходил ночью, за несколько часов до "першого". Это два последовательных события, описанных на одной странице. А до них и после них происходило много других событий. Может быть это также "варіанти легенди"?

Автор книги "Атеїстичні погляди Л. Українки" М. Олексич добросовестно пересказывал: "Поетеса підкреслювала існування в біблії прямо суперечливих тверджень, описів подій. Так, в одному місці говориться, що фараонове військо, яке погналося за покидаючими Єгипет євреями, було затоплене, а в іншій легенді говориться, що це військо було відігнане огненим мечем ангела…". Тоже, наверное, не удосужился прочитать в Библии описание этих последовательных событий.

"До чистого монотеїзму Жиди дійшли вже в дуже пізні часи, та й то не всі, а в Біблії скрізь видно признавання чужих богів, хоч би тільки яко злих духів". Но разве признавать "злих духів" означает признавать "чужих богів"? Разве "признавання злих духів" — это многобожие? Спаситель также признавал "злих духів". И изгонял их. Следовательно… "В огороді бузина, а в Києві — дядько" (вернее, не в Киеве, а в Софии).

"Що за часів Моісея Жиди були ще далеко нетверді в своєму монотеізмі, то се видно хоч би з тих численних легенд, в яких Жиди показуються раз у раз бунтуючими проти Моісея і його Бога, за що і приймають люту кару кожний раз". Если бы во времена Моисея евреи были тверды в своем монотеизме, то не нужен был бы и закон Моисеев, в котором данная Богом первая заповедь гласит: "Я Господь Бог твой, который вывел тебя из земли Египетской, из дома рабства. Да не будет у тебя других богов пред лицом Моим" (Исх. 20:2).

Тот же исследователь ее атеизма Олексич писал: "Розкриваючи зміст легенди про Іакова, улюбленого героя єврейської релігії, який виступив на боротьбу з богом і, поборовши його, заставив себе благословити, за що був прозваний Ізраїль (борець божий), поетеса говорить, що легенда ця надихана вірою в багатьох богів". Какая-то извращенная логика. Как из "боротьби з богом" можно вывести "віру в багатьох богів"? В Библии сказано вполне определенно: "Отныне имя тебе будет не Иаков, а Израиль; ибо ты боролся с Богом, и человеков одолевать будешь" (Быт. 32:28).

Олексич: "Розглядаючи легенду про зустріч Мойсея з богом і про відповідь останнього на питання "хто він такий" — "я сущий (той, хто єсть), так скажи синам Ізраєльовим: сущий послав мене до вас", Леся Українка зазначає, що критичний аналіз цього місця в біблії показав, що ця вставка була сфальсифікована значно пізніше". Хорошо известно, что наука сама то и дело меняет свои "незыблемые истины". Вот и Украинка тут же, как ни в чем не бывало, заявляет: "Ягве був богом Мойсеєвого клану…" Но ведь "Ягве" и означает в переводе: "Я сущий (той, хто єсть)". Так когда же Моисей узнал Имя своего Бога: "значно пізніше" или при жизни своей, как о том и сообщает Библия?

Олексич: "Леся Українка вказує, що відома біблейська легенда про потоп перейшла до біблії з священних книг "Вєд", і що ця легенда зустрічається майже в усіх релігіях світу". И о чем же это говорит? Наверное, все-таки о том, что потоп имел место.

По мнению "научного" атеиста, таких же "противоречий" она отыскала много: "Вкрай суперечливі легенди про обрання Саула царем ізраїльтян, про Давида і його царювання після Саула, про вавілонський полон і т. д." Однако цена всем этим "находкам" та же: пятачок за пучок.

* * *

Искажающему Библию можно только посочувствовать. Потому что это занятие трудное и неблагодарное. Многие читали, каждый может легко проверить и сказать: "Не туліть горбатого до стінки". Зато легкой добычей для всякого рода "научных" атеистов всегда были бедные "первістні люде". С них и Украинка начала свой "курс".

Видный религиовед Мирча Элиаде в конце XX века писал: "Если сегодня все уже в принципе согласились, что у палеоантропов была религия, то охарактеризовать ее содержание на практике трудно или вообще невозможно". Но поэтесса, как натура художественно одаренная, представляла себе в деталях даже внутренний мир палеоантропа:

"Для первісної людини все, що має рух, — має життя, отже в світі все живе, все має душу. Міцні сили природи, дивні істоти, незрозумілі появи світові — все то боги. Первістна людина бачить своїх богів навколо себе, вона їх чує. Де лише обернеться, всюди бачить таємницю, всюди бачить своїх богів. Така віра кожного первістного люду, тільки в кожного народу вона має свої відміни"; "Віра у первістних людей теж була проста, немудра. Віра почалася у людей з їхнього погляду на світ. Де чого в світі вони боялись і вважали ворожим, друге знав сприяло їм, і вони любили його, от звідси повстала віра в злих і добрих богів. За богів давні люде вважали сили природи: вітер, грім, дощі т. п., і навіть створіння де-яки…Потім вибірали навіть окремих людей, що повинні були служити богам. Тиї люде провіщали народові божу волю. Коли бог був розгніваний, все віддавалось, аби загодити його, навіть людей віддавали йому на жертву. Звісно, чим дичійші та первіснійші були люде, тим дичійша та первіснійша була й віра, бо ввірі одбивається натура і світогляд народу".

Не менее элегантно решалась и проблема возникновения монотеизма: "В первістних релігіях боги — се сили природи, потім же пізнійше люде починають вірити в богів, що з’являють собою різні цноти людські… Помалу віра в богів природи перейшла в чисту віру в людські цноти та людську думку і душу… Мислячи та міркуючи над тим, що то власне таке та найвища душа, люди поставили її в своїй думці надто високо, почали уважати її чимсь неможливим до зрозуміння, чимсь таким чистим, високим, всеобіймаючим і вічним, що вкінці, замісць якогось всім зрозумілого бога природи, почали собі в’являти бога, що з’являв собою щось безпочаткове, безконечне, істнуюче і неістнуюче, або краще сказати якесь велике "Ніщо".

М. Элиаде писал: "Священное" входит в саму структуру сознания, а не представляет некую стадию его истории". Поскольку оно ориентирует человека на то, что выше него, то представить себе человека без того, что выше него, невозможно. Однако для Украинки ничего выше человека нет и быть не может: "Фантазія стародавніх людей взагалі мала нахил творити на небі дублікати всього того, що вони бачили на землі". Так ее научил атеист Фейербах. Так она научила сестру (кстати, много ли требуется "фантазії" для создания "дублікатів"?).

С легкостью необыкновенной "реконструировалась" и эволюция священного: "Веди не наказують людові бути цнотливими, в їх не говориться ні про святість духовну, ні про повинность до рідного краю та громади. Одна тільки повинность виставляється там: догода богам… Дедалі почали уважати святим усе, що тілько приходилось до служби божої: ножі, ложки, палки і все, що потрібне було для поданку, святими уважались молитви, слова і міра святих гімнів. Люде, що гляділи божих поданків та святого багаття, сами почали зватися святими — Devas. Вони ж бо творили самих богів, добуваючи вогонь та Сому, викликаючи ранню зорю, день і сонце силою свого співу. І от з патріархальної громади арійської витворилася помалуі непримітно сувора святецька Браманська держава, де святці запанували міцно над усім людом і закували його у святі кайдани". Все хорошо. Вот только никак не удается уловить переход от полного отсутствия "священного" к его наличию. Он скрывается за емким термином "Дедалі".

Почти все в этом "курсі" было взято из иностранных источников. Поэтому один эмигрантский исследователь резонно призывал: "читаймо наперед уважно текст Менара". И приводил целые фрагменты, взятые из французского источника: "У рухливому і змінливому видовищі з’явищ первісний чоловік вбачає таємні сили, які він називає Богами. Він відчуває їх у собі і поза собою, він їх бачить і чує, він віддихає ними. Кожний рух, кожне враження напоює його Божественим життям" (цит. по: 9) и т. д. Именно эти тексты Украинка переводила "на українське" или просто пересказывала своими словами. Поэтому, когда через 20 лет возникла идея издать эту "історію", она писала сестре: "Назвати її слід "Історія давніх народів Сходу. Зложила Леся Українка по Менару, Масперо і інших".

Почти все в этом курсе было чужое. Но кое-что — явно от себя. Например, такой пассаж: "Отже віра була вся в руках магів, а народ не розумів навіть тих святих одправ, що співали маги. Се врешті не дивно, коли собі пригадаємо, як тепер в православних церквах співають давньою славянською мовою, в католицьких латинською, в жидівських давньою гебрейською, в турецьких арабськоюі всіх тих мов теперішні люде не розуміють, однак одправу слухають і святою називають". Некоторые в православных храмах не только "слухають", но даже и понимают услышанное. Об этом лучше спросить у тех, кто участвует в богослужениях. Проведем мысленный эксперимент. Вот, например, "теперішні люде" слушают на церковно-славянском языке молитву "Отче наш". Можно посчитать, сколько слов им непонятно: "Отче наш, Иже еси на небесах! Да святится имя Твое, да приидет Царствие Твое, да будет воля Твоя, яко на небеси и на земли. Хлеб наш насущный даждь нам днесь; и остави нам долги наши, якоже и мы оставляем должникам нашим; и не введи нас во искушение, но избави нас от лукавого". Кому непонятно одно слово, кому два. Разница между латынью и современными европейскими языками (немецким, английским, французским) — посущественнее. Но приравнивать отношение между турецким и арабским языками к отношению между русским и церковно-славянским можно только при особой симпатии к православию и особой лингвистической одаренности.

* * *

Сотрудничество Украинки с дядей продолжалось. Е. Огнева в статье "Про створення підручника Лесі Українки "Стародавня історія східних народів" сообщает: "У жовтні 1892 року Леся Українка читає "Основи єврейської історії", надісланої Драгомановим. Це — "Священна історія. Частина перша. Основи єврейської історії" М. Верна… Вона перекладає праці Верна "Євангеліє" та "Історія жидів", опубліковані І. Франком у журналі "Житє і слово" (1895). Її звернення до Біблії, окрім власної зацікавленості, пояснюється бажанням допомогти М. Драгоманову, який у 90-ті рр. працював над критичним оглядом релігійних течій" (цит. по: 9).

Драгоманов советовал племяннице переводить на украинский язык работы Мориса Верна и Ренана для распространения на Украине критических взглядов на религию. Несомненно, их труды были для него авторитетны. Однако она была не согласна с обоими: "Мені здається, що М. Верн занадто легковажить чужі теорії і перехвалює дуже геній жидівський. Мені видиться, що він в кінці обох розправ робить реверанси перед попами і всіма правовірними християнами, але, може, се мені так здається. Нема що і казать, що в Галичині за сі статті предадуть анафемі і видавця, і перекладачів, і коментатора з усім їх нащадком і накоренком. Для мене се буде, може, і цікаво, бо ще ново. А врешті, все одно, — цур їм!" (1894).

Другое письмо Драгоманову — по поводу рекомендованной им "Жизни Иисуса Христа" Ренана: "Цікаво було мені те, що Ви пишете з поводу Ренана. Але що те читання не всіх врятувало від попівсько-розкольницького туману, се я теж знаю. Я знаю, наприклад, одного ще молодого чоловіка, що Ренана читав, а ще в часи початку "угоди" сушив собі голову над тим, кого слід підтримувати, чи уніатів, чи православних (якось у нього вийшла така дилема!), і мучився довго над тим "або-або", поки додумався до "ні тих — ні тих" (то й то не знаю, чи наміцно додумався)…"

До своего атеизма она додумалась "наміцно", чего и другим желает:

"…У нас, бачте, сидить у многих головах ідея про "дві правди", що ми, мовляв, можемо бути собі і вільнодумцями, і Ренанів читати, а для мужика це "опасно", та й нащо його, бідного, з "непосредственности" збивати, "аналогізмом роз’їдаючим" душу труїти, од рідної традиційної релігійної "почви" одривати. Шкода тільки, що ніхто не зна як слід, яка вона, тая "почва"…

Я уважаю моє теперішнє життя й працю за роки навчання, я знаю, що багато дечого виходить у мене або недоладним, або незграбним, та, може ж, я таки колись вилюднію, а "не уподоблюся крученому барану в християнському стаді, яко Терешко".

Чуть позже о том же французском авторе — тете: "Скажіть дядькові, що Ренан при всій його історії, критиці і пр., і пр. все-таки піп, і се йому шкодить". И еще раз — дяде: "Останні дні я завзято читаю Ренана і все одкриваю Америки для себе… Оце прочитала "Євангелісти" і стала на один сантиметр розумніша. Тільки здається мені, Ренан даремне так нехтує неканонічними євангеліями і всякими апокрифами, се, певне, його католицьке виховання сьому виною". Неканонические евангелия и "всякие апокрифы" — это то, что не вошло в христианский канон как недостоверное и ложное. Именно этого и не хватает атеистке у Ренана. Да и как вообще может открыть настоящую Америку атеист, т. е. тот, кто заранее решил, что никакой Америки нет и быть не может?

В другой раз Павлык просит ее: "Старий заповіт" Верна ж для дітей (малих і великих — мужиків), для котрих я думаю те надрукувати тут. Зробите добре діло, бо, як я переконуюсь, що тільки зваживши старі основи народного світогляду, можна пхнути народ на нову дорогу" (1894). Так они и "пхнули" к безбожию свой народ, который держали за "великих дітей". Получилась атеистическая книжка: "Моріс Верн. Біблія, або книга Старого завіту. Пер. Л. Українки. З передмовою М. Драгоманова. Львів, 1903".

Она в свою очередь просила львовянина: "Репера хотілось би мати…". В примечаниях читаем: "Книжка американського соціолога Репера "Історія боротьби між релігією і наукою", переклад М. Павлик. Львів, 1898". Или еще просьба: "Будьте ласкаві, пришліть нам "Основи біблійної критики", хочу, щоб сестра їх прочитала" (1899). Ну как не уважить…

* * *

Драгоманов в эмиграции писал брошюры (в том числе атеистические) и нелегально переправлял их в Россию. Украинка не только участвовала в переброске, но также использовала их для пополнения своего образования и атеистического воспитания.

Дядя написал статью "Про рай і поступ". Племяннице очень понравилось: "Рай і поступ" мені дуже сподобався — факти відомі, але зложені докупи зручно і стисло і освічені ідеєю, яка запевне і многим "просвітителям народу" здається новою, тим просвітителям, що хотять житіями святих підіймати ідеалізм. Я з ними на Україні попробую поговорити ще про царство небесне і прогрес, хоч, певне, толку вийде мало. Я думаю, що слід би, щоб оті чорніговські раціоналісти прочитали цю річ і "Заздрих богів" теж, се, певне, було б для них добре, треба, щоб до їх дістались сі книжки…" И они "дістались". "Оповідання про заздрісних богів" — это очередная популярная брошюра Драгоманова. А жития святых — тот жанр, который особенно раздражал Украинку (см. ниже).

Еще дяде: "Вашу "Віру" ми отримали. Вона мені сподобалась… Мені здається, що з усіх пишучих українців тільки Ви вмієте писати таким простим популярним складом без жадного туману в ідеях і мові…" (Статья Драгоманова "Віра й громадські справи" появилась в журнале "Хлібороб" в 1892 году).

Однажды она упомянула о влиянии его сравнительно-теологических работ: "Я колись бачила вплив порівнюючо-теологічних праць на людей релігіозних". Он заинтересовался и попросил подробностей, на что последовал подробный рассказ: "Що я тоді писала про вплив порівнюючого методу на релігіозних людей, то я собі пригадала на той час один приклад, який бачила на власні очі (щоправда, я й не один такий приклад бачила). Колись у мене в гостях було дві молодих дівчини, дуже релігіозних, і один молодий хлопець, зовсім не релігійний, і одного разу вступили вони в дуже завзятий теологічний спор, при тому, як звичайно, ніхто нікого на свою сторону не склонив, а тільки роздрочилися всі троє до крайності, бо всі троє, спорячи, не добирали виразів. Я до того спору не втручалася, бо він мені не подобався, коли ж потім мої люди заспокоїлись і зайшла у нас спокійна розмова про різні обряди та звичаї релігійні, то я почала порівнювати (наскільки тямила) наші обряди з чужими, наші вірування з "поганськими" — а при тому помагала мені Ваша брошурка, — то мої дівчата перше були дуже здивовані, бо деякі факти їм не були зовсім відомі, а другі хоч і відомі, та якось так раніше в око не впадали, а тепер теє все показалося їм у іншому світлі. Дедалі вони вже самі почали факти наводити і самі себе запевняти, що справді наші всі релігійні звичаї та поняття не з неба впали; дедалі бесідниці дійшли самі до такого "вільнодумства", про яке ще за три години і згадувати не хотіли. При тому ми вже не спорились, а просто собі вели розмову, і якось вона нікому так-то дуже вуха не дерла. Подібні до сього приклади мені не раз потім траплялось бачити".

Работа проводилась и в народе. Крестьянин Федор Иллюх вспоминал: "Шість років служив у Косачів наймитом… Леся давала мені читати революційні книжки, вона мене вчила, вчила таємно. Вона говорила, що цар — то змій полосатий, що царя не потрібно. Вона не вірила в бога і говорила мені, що бога нема на світі. А якщо їздила у церкву в село Волошки, то не молитися, а слухати, як співають. Була соціалісткою". Другой крестьянин подтверждает: "Леся приходила в церкву в село Волошки, але чи вірила в бога, то я маю сумнів. Духовенства вона не любила, як і вся передова інтелігенція того часу. Поглядами своїми була демократка".

В 1918 году сестра издала составленную 19-летней девушкой "Історію" (и, нарушив волю составительницы, назвала ее автором). Все годы безбожной Советской власти эта книга активно использовалась не столько для изучения истории Востока, сколько для преподавания "научного" атеизма. В известной статье "О значении воинствующего материализма" (1922) Ленин тоже хлопотал за "многомиллионные народные (особенно крестьянские и ремесленные) массы, осужденные всем современным обществом на темноту, невежество и предрассудки": "Этим массам необходимо дать самый разнообразный материал по атеистической пропаганде, знакомить их с фактами из самых различных областей жизни, подойти к ним и так и эдак для того, чтобы их заинтересовать, пробудить их от религиозного сна, встряхнуть их с самых различных сторон, самыми различными способами и т. п.". Примерно по такой же методе и украинская ровесница Ленина с юности занималась воинствующим атеизмом. И сегодня бойкий украинский пересказ дешевых французских брошюр позапрошлого века выдается за духовную пищу первого сорта: "Видання адресовано науковцям, викладачам, студентам і школярам — усім, хто цікавиться творчістю Лесі Українки" (9). Караул…

* * *

Особую неприязнь у нее вызывали "Жития святых". Племянница писала дяде: "Ох, певне, мороку й туману багато ще в наших "головах слухаючих"! А таки справді багато його. Коли слухаю, як тут старі люди говорять про народну просвіту, що, мовляв, "житія святих" — найкраща література для народу, бо вона розвива в народі дух героїзму, то мені так і хочеться лишню свічку в хаті засвітити, щоб світліше було. Хіба вони не бачать, куди сей "дух героїзму" доводить? Мальованці виходять з їхніх героїв та наповнюють собою шпиталі для божевільних".

Какова же связь между "Житиями святых" и больницами для душевнобольных? Оказывается, в 1892 г. в Тараще под Киевом страдающий паранойей Кондратий Малеванный провозгласил себя Христом (как сто лет спустя — комсомолка Мария Дэви или милиционер Виссарион). Жители нескольких окрестных сел в ожидании Страшного суда распродавали имущество, бросали работу, собирались толпами, входили в молитвенный экстаз и пребывали в состоянии радостного возбуждения. Академик В. М. Бехтерев описал этот случай в статье "Параноик Малеванный как виновник своеобразной психопатической эпидемии", а профессор Иван Сикорский — в работе "Психопатическая эпидемия 1892 года в Киевской губернии" (К., 1893). Сикорский писал: "У малеванцев больше всего поражает ненормальное состояние духа, необычное благодушие, часто переходящее в сплошное экзальтированное состояние, лишенное внешних мотивов. Среди общего шума, крика и беспорядка одни падают, как пораженные молнией, другие восхищенно или жалобно кричат, плачут, прыгают, плещут в ладони, бьют себя по лицу, дергают себя за волосы, бьют себя в грудь, топают ногами, танцуют…". Что-то подобное происходило с последователями Марии Дэви. Сегодня за Христа себя выдает бывший красноярский милиционер Сергей Тороп (Виссарион). Но никому не приходит в голову искать причину этих феноменов в том, что эти люди начитались "Житий святых". Святой Димитрий Ростовский (украинец по фамилии Туптало) составил 12 томов "Житий святых", где собраны жизнеописания христианских святых за 2 тысячи лет. И как это связано с сектой "мальованців"?

"Якби я могла, то я б віником вимела усе те "героїчне" сміття на смітник, там би йому лежати, а не людям голови туманити. Може, Вам чудно, що такі труїзми так палко словами побиваю, але я про сі речі не можу спокійно говорити, бо мене болить, коли я про се згадую, я занадто близько бачу, як людей в тім’я б’ють героїчними кенегами і як мало людей, що борються проти сього. Погибель і нещастя наше сей героїчний напрямок в ділі народної просвіти. Треба думати, як би найкраще з ним боротись, бо вже "хай буде, як буде" тут ніяк не вистачить".

Воинствующий атеизм снова и снова выплескивался на окружающих. Это не всем нравилось. Поэтому племянница жаловалась дяде:

"Пришлось мені раз показати незалежність думки при меценатах та при батьках України — бідна вона з такими "батьками" правдянського толку. Страх, як вони грають такими словами як "толерантність", "моральна тиранія", "патріотизм", "українство" і т. п., обертають їх на всі боки, як самі хотять. У них, наприклад, "толерантність" вимагає миритись з клерикальними виданнями "Просвіти" і навіть підтримувати їх, а коли хто намовляє своїх товаришів до якого іншого видавництва, то се вже виходить "моральна тиранія…" До поры до времени тирания была моральной, но когда "научные" атеисты дорвались до власти, то началась уже самая настоящая тирания. И новояз стал соответствующим: "толерантностью" при Советской власти называлась именно нетерпимость к любым клерикальным изданиям.

"…Коли хто каже, що він не признає "Житій святих" для народу, то се вже у них "не толерантне відношення до людей з релігійними переконаннями…" Одним словом — логіка!" В эпоху воинствующего "научного" атеизма пришло время другой логики. Тогда "толерантным отношением к людям с религиозными убеждениями" стали называть запрет на чтение Библии, "Житий святых" и любой подобной литературы под угрозой Гулага и мучительной смерти. Этот безбожный эксперимент все человечество наблюдало в XX веке. История этого столетия шла по Гоголю и Достоевскому. Гоголь писал в своем "Размышлении о божественной литургии": "Ежели люди до сегодняшнего дня не пожирают друг друга заживо, то тайная тому причина — служение божественной литургии". Достоевский предупреждал: раз отвергнув Христа, люди неминуемо дойдут до антропофагии. Что и произошло вскоре после революции.

 

1.5. Сектоведение

Самым ненавистным из всех конфессий для дяди и племянницы было православие. Другим деноминациям при случае можно и пособить, если только они способствовали разрушению православной России (и Украины): "Переписала для друку дядькову брошуру для штундарів ("Неволя веры в теперешней России") — переробка "Віра й громадські справи", написала й сама дещо про штундовий рух, так от дядько ніяк не скінчить переглядати, а то б я послала досі Вам сю замітку. Нехай згодом…". Так писала она редактору Львовской радикальной газеты "Народ" Павлыку. А "штундизм" — это религиозное движение в России второй половины XIX века, ставшее переходной формой между русским сектантством и протестантскими сообществами. Так что секты бывают разные. Есть секты полезные. Они вполне устраивали безбожников и революционеров.

В других же случаях для того, чтобы скомпрометировать христианство (в частности — православие), ставился знак равенства между религией и явным бесоодержанием. Так в газете "Народ" появилась статья Украинки "Релігійний дурман на Україні (Із Полтавщини)" (1895). В письме к Павлыку она писала: "Посилаю Вам оце до "Народа" виписку з одного листа з Полтавщини про одно діло, тяжко вражаюче. Як я його прочитала, то й сама стала на увесь день немов божевільна, тільки вже запевне моя манія не була релігійна! Там, у Полтавськім, у Гадяцькім, Роменськім і других повітах розпросторилась манія релігійна (люди світла шукають!), і до чого доводить та спотворена віра!"

Казалось бы: если вера "спотворена", то на ее месте должна находиться не "спотворена". Но Украинка желала доказать, что всякая вера есть зло, т. е. "релігійний дурман" (естественно, кроме веры атеистической). "…Як раз позаторік, коли я була там, трапилась біля Гадяча в селі оця страшна пригода, але тоді ще невідомі були її подробиці, відомо тільки було, що один чоловік, начитавшись якихсь книг, зарізав свого брата, аби "увести його в царство небесне", а потім хотів і всю свою родину порізати, та люди не дали. Було слідство (я вже тоді не була в тому місті), чоловіка того посадили в цитадель для божевільних, і завелось діло. Оце тепер згадала я про се діло і просила одну знайому людину, що живе на місці, розпитати і мені написати, як воно все було, власне. Ось що вона мені передає зо слів родички тих нещасних людей:"Їх було чи-мало: батько, мати, старший брат (жонатий і мав п’ятеро діток), менший брат (недавно оженивсь). Люди вони багаті. Старший брат хлібороб був, а менший у школі вчивсь, і усього діла було у його, що книжки читав. Був він на вид блідий, немов змучений, мало здоровий. А старший дуже кріпкий був чоловік. З сторони вони були, як і всі люди: і в хаті так було, як у людей, і у церкву ходили, і причастя приймали (тільки люди казали, що вони, одходячи, випльовували те причастя)".

Уже после этих слов можно предположить в данном случае наличие тяжелого бесоодержания или даже сатанизма со всеми его безбожными и бесчеловечными атрибутами. "…Усі вони молились якось по-своєму (не знаю як) у коморі, де не було ікон. Тільки одна із їх сім’ї (жінка меншого брата) не держалась їх віри. Чоловік принуждав її прийнять їх віру, бив її за те, що вона не хотіла сього. Обидва брати жили із жінкою старшого брата, а друга жінка плакала у волості, що її даром покрили, що вона дівчина. Перед великодніми святами вони говіли у страсну неділю, і все було як слід. Понесли паски святити, тільки тих пасок не їли, а після обідні пішли у комору богу молитись по-своєму. Трохи згодом повиходили із комори і пішли в хату. Потім брати пороздягались до чиста і стали бігать голі по огороду із свічками засвіченими. Повироблялись у грязь, у навіз, і повходили в хату. Тоді повдягались такі нечисті, які прийшли, позасовували двері, позавішували вікна і посідали. Менший почав шити чобіт. А старший каже: "Лучче заріж мене". — "Ще не прийшло врем'я, — одказав менший і став ходити по хаті. Бігла кішка, він її піймав за ноги і вдарив нею матір по виду. Мати засміялась. Жінка його злякалась і думає: "Як би його втекти?" А він глянув на неї і каже: "Як утечеш, так заріжу", немов знав, що вона подумала. Тоді взяв шило і став штрикать куди попало старшого брата, а той його. І ніхто з них ні кричав од муки, ні стогнав. Так вони довго штрикали один другого. Потім менший узяв великий-великий ніж і став рубати голову старшому. А вони усі сміються (і жінка старшого!). А меншого невістка зомліла. На дрібні шматочки порубав голову (а той і не застогнав ні разу!), тоді розрізав тому живіт, кишки випали… Менша невістка одійшла та й вискочила з хати. Батько тоді каже: "Синку, що ти робиш?" А він: "Мовчи". Прибігли люди, а двері знов засунуті. Виломили двері. Менший брат не дававсь, насилу десять чоловік його звалили (а який хворий був!). Зразу одвезли у острог, а потім одіслали у Полтаву на освідительствованіє і усіх домашніх. Через місяць, чи що, вони усі, як є, вернулись додому. Самі розказують, що вони були тоді як дерев’яні, і ніхто з їх не знав, що вони робили. Як вернулися, то мати і менший брат раз у раз у чобіт дують, так як у самовар. Мати і тоді, як те все діялось, дула у чобіт. А як убийцю взяли у острог, то він казав, що таке зробиться ще у двох мужиків, тільки не скоро. Він знов узяв до себе свою жінку, котра утекла тоді у друге село до братів. Живуть тепер, як і допреж сього случая". Ось що розказувала їх двоюрідна сестра. А вона тоді ходила до їх дуже часто. Які книжки вони читали, того не зна. Фершал, що робив "вскрытие", казав, що все це було зроблено "в религиозном экстазе", чи то пак у "религиозном аффекте". Как раз "фершалу" здесь и карты в руки. Это именно его компетенция. Вот и у Достоевского последнее предложение романа "Бесы" (после самоубийства Ставрогина) гласило: "Наши медики по вскрытии трупа совершенно и настойчиво отвергли помешательство". Шутка гения.

Украинка, однако, отыскала другие аналогии: "Аналогічний випадок був у той же час у Роменському повіті. Кажуть, що такі урочисті дні, як Великдень, та читання житія святихі євангелія привели їх у екстаз і вони робили, самі не знаючи що. Кажуть, що книг у них ніяких особливих не було, окрім тих житій, що вони накупили у "офеней" та по ярмарках; секти у них не було ніби ніякої, а так якесь безпам’ятство. Їх і не судили, вони всі вернулись додому". Улавливаете "аналогию" с предыдущим случаем? И она далеко не последняя: "Таких "религиозных помешательств" розвелось дуже багато. Один хлопець, років двадцяти, усе виспівує псалми, тричі плює — одганяє нечистого — перед тим, як хреститься. Одна жінка казала про себе, що вона Єва, зривала із себе сорочку і ходила голісінька, соромні речі говорилаі кожну мить кричала: "Давайте мені яблуко! Де Адамове яблуко!.."

Не иначе — Библии начиталась… Или, может быть, "Житий святых"?

Но нет: "Жінка ся неписьменна була. Торік привозили таких божевільних у больницю щотижня по двоє, а то й більше… От Вам і мальованщина, або ще гірше. Шкода, що про такі діла трудно як слід довідатись, бо вони все якось скрито розбираються, певно, щоб не дуже лякати людей!.. Добре, як би люди, що близько бачать такі події, не мовчали про них, бо такі ж "епідемії" гірші від усякої холери, а ради їм не хотять давати. І за що стільки людей гине? Бувайте здорові! Правду кажучи, і сей лист такий, що саме б у піч годився… Та нехай же люди знають, що робиться у нашому світі".

Последние слова объясняются тем, что начало письма было таким: "Я було написала до Вас листа та й спалила його, щось він мені дуже недоладним здався, — видно, то вже така пошесть була на невдалі листи. І причина як раз та сама: такий лист вийшов "вішальний" (хоч вішайся); погано було в нас, дядькові погіршало (та й тепер все погано), мені ніхто листів не писав з дому (і тепер так), ваші галицькі справи засмутили мене, а надто дурне плутання людей з Барвінським не то засмутило, а просто розлютило до крайнього ступня, я навіть не думала, що маю в собі стільки злості, аж Рада дивувалась на мене, дивлячись, що я зовсім сама не своя. Ну, все оце не перемінилось, але вже так я взяла себе в руки, роздумалась і прийшла до можливості писати більш-менш по-людськи".

И далее шел рассказ про "релігійний дурман на Україні". А. Бар-винский был выдающимся педагогом, общественно-политическим деятелем, историком. Его перу, например, принадлежала "Ілюстрована історія Русі від найдавніших часів після руських і чужих істориків. Львів, 1890". Украинка жаловалась дяде: "Найбільш мені приходилось завважати брак книжок по історії, своїй і чужій, а їх би читали напевне, тільки треба знати, як писати, — не так, наприклад, як написана історія Барвінського". Ненависть к Барвинскому объяснялась просто: это был галицкий общественный деятель христианского направления. Что и вызывало крайнее озлобление Украинки. Верный соратник Павлык был с ней абсолютно солидарен: "На Бар-вінського тут за його уваги у "Правді" всі обурені. Окуневський назвав його в очі падлюкою…"

По поводу же "релігійного дурману" он ее успокоил: "Ви не дуже сумуйте з поводу гадяцьких релігійних убивств: для мене вони все-таки доказ гарячого шукання правди і геройської безстрашності цих людей. З них могли бути прекрасні люди, якби їм дійсна просвіта, а не попівський чи навіть священно-письменний туман". Украинка про одержимих писала: "люди світла шукають". И для него религиозные убийства также были доказательством горячего искания правды и геройской бесстрашности этих людей вопреки поповскому туману (или даже "туману" Священного Писания). Два сапога пара. Не зря же Павлык присылал Украинке для перевода "на українське" немецкие безбожные вирши.

Про ее дядю О. Забужко пишет: "Драгоманов був чи не найкваліфіко-ванішим у нас і досі релігієзнавцем-єресіологом, ба більше — як доводить І. Лисяк-Рудницький, свідомо робив ставку на єресі як на єдино продуктивний для України "третій шлях" духовного розвитку, альтернативний… "духовбивчому" офіційному православ’ю, — котре ненавидив не менш палко, ніж згодом його небога" (10). С подачи брата и его сестра (мать Украинки) также пыталась использовать сектантство в антиправославных целях: "У кінці 80-х років Олена Пчілка зацікавилася сектантським рухом, сподіваючись використати його в культурницькій діяльності як рух "опозиційний до уряду, ідейний, хоч і на релігійному ґрунті". Але ближче знайомство з сектами переконало її в його реакційній, антинародній суті… Викриттю мракобісся сектантства присвячені оповідання "За правдою" (1889) та "Рятуйте!" (1897). Молоді герої оповідання "За правдою" студент-народник Лук’яненко, праля Надезя в пошуках правди, справедливості, людяності звертаються до сектантів, але знаходять там лише фанатизм, невігластво і обман. В оповіданні "Рятуйте!" жертвою сектантського фанатизму стає молода селянська дівчина Орися, яка перед шлюбом накладає на себе руки, щоб зберегти "душу невинну". Раньше эта девушка прекрасно пела в православном храме, собиралась замуж и все было хорошо. И вдруг: после знакомства с сектантами — повесилась в подвале. Казалось бы, мораль очевидна: не оставляй православного храма. Но нет. Пчилка была недовольна: там "дітям забивають голови біблійними легендами" (рассказ "Півтора оселедця"). Имелись в виду уроки Закона Божия. Родных детей она заботливо оберегала от таких уроков. Однако, получив домашнее атеистическое образование, самоучка Украинка без колебаний бралась за религиозные сюжеты. Преследуя при этом свои безбожные цели. Поэтому любой христианский сюжет в ее творчестве неминуемо превращался в антихристианский.

Никогда не церемонилась она ни с Новым, ни с Ветхим Заветом. Современный биограф это подтверждает и горячо одобряет: "Франко чи не перший вказав на те, що Леся у поемі "Самсон", взявши за основу біблійний сюжет про Самсона та Далілу (з "Книги Судіїв"), повелася з біблійним текстом дуже вільно (як, між іншим, і її мати при написанні "Дебори"). Зокрема, він зауважував, що у Лесі Українки "Даліла не менша, а навіть більша патріотка від Самсона", але ж "оригінал нічого про це не знає"! Відтак уже при написанні "Самсона" зовсім юна поетка вийшла за рамки узвичаєного, здолала межі канонів. Вона показала, що не сприймає раз і назавжди встановлених норм, зразків, відкидає будь-які табу. Світ вона хоче й буде міряти своїм власним мірилом, відтворюючи все тільки так, як їй одній і дано бачити своїм неповторним поглядом. Усією своєю подальшою творчістю вона доведе, що література — не історія, де треба прагнути найточнішої реконструкції фактів. У літературі не може бути протипоказань. Усе навколо — лише матеріал, з яким митець може поводитись як душа бажає" (7, 159).

Т. о., Украинка вовсе не одинока: не только ей начхать на Библию и ее содержание. Но к биографу возникают кое-какие вопросы. Ее загадочные фразы интригуют: "У літературі не може бути протипоказань". Что бы это значило? "В литературе не может быть противопоказаний". Противопоказаний к чему? К оперативному вмешательству или к медикаментозному лечению? А может быть — к физиотерапии? Ну хорошо: противопоказаний быть не может. А показания бывают? Внести некоторую ясность помогает Интернет.

Оказывается, Мария Степановна Кармазина — не просто биограф, а еще кандидат исторических (отсюда характерное отношение к истории) и доктор политических наук. Самые неблагодарные студенты Киево-Могилянской академии жалуются: "суб’єктивізм тут аж пре", "злісна баба", "скажена, несправедлива і хвора на всю голову"; а благодарные хвалят: "отличнейший специалист! сама до сих пор в поте лица трудится над познаванием сфер, неведомых ей…" Из написанного ею в области социально-политической истории обращает внимание монография "Президентство: український варіант" (К., 2007). В эпиграф автор вынес крик души: "О роде суєтний, проклятий, / Коли ти видохнеш? Коли / Ми діждемося Вашингтона / З новим і праведним законом?" (Т. Шевченко). Если вспомнить, что 20 лет назад население Украины составляло 52,2 миллиона человек (а сегодня уменьшилось на 7 миллионов), то Вашингтон уже, видимо, на подходе. Мечты сбываются. Говоря о "политической науке", нельзя не вспомнить о политической практике. Припоминается известный депутат с такой же фамилией, который в роли штатного "защитника отечества" с утра до вечера поучает всех и вся. И сколько раз на всю страну заявлял он о своем христианстве. Так научил бы Марию Степановну, как обращаться с Библией. Ведь бедная женщина "сама до сих пор в поте лица трудится над познаванием сфер, неведомых ей". Впрочем, у таких людей (совсем как в литературе) не может быть противопоказаний. У них — только показания. Дело Украинки находится в надежных руках.

 

1.6. Одержимая

Поставлена непростая творческая задача: похулить Бога, апостолов, святых — и при этом сохранить чувство собственного нравственного превосходства над ними. Как это возможно? У Шевченко получалось легко. Например, в поэме "Неофіт" (1857) автор "настойчиво" искал ответ на вопрос "за что распят Христос". Искал, конечно, безуспешно. Потому что вопрос неправильно поставлен: не "за что" (никакого греха за Спасителем не числится), а "для чего" (Он добровольно пошел на крест ради людей, для спасения каждого). Не найдя несуществующего ответа на свой "хитрый" вопрос, поборник справедливости с чувством праведного гнева обрушивается с бранью на "виновников":

За що? Не говорить Ні сам сивий верхотворець, Ні його святії — Помощники, поборники, Кастрати німиє!

Таким же образом действует Украинка в драматической поэме "Одержима" (1901). Ее героиня якобы любит Христа больше всех прочих. И на этом основании проклинает всех остальных. "Берег по-над озером Гадаринським… Міріам, "одержима духом", в глибокій тузі блукає поміж камінням понад берегом, далі зіходить на шпиль скелі і дивиться не на берег, а в глибину пустелі, вона бачить там когось у далині".

В Евангелии (Лк. 8:30) сказано, что в земле Гадаринской Иисус изгнал легион бесов из бесноватого (это место Достоевский сделал одним из эпиграфов к роману "Бесы"). В поэме "одержима духом" (каким?) смотрит на Спасителя и жалеет Его:

"Страшная слава"… Это про кого? Неужели про Спасителя? Для кого же "страшная"?

А Его "одиночество" существует, конечно, только для тех, кто не воспринимает всерьез Его слов: "Я и Отец — одно" (Ин. 10:30).

Он спрашивает: "Ти прийняла мої слова?.. І вслід їх підеш?". Ответ отрицательный:

Далее она описывает Ему всю черноту своей души:

Христа она якобы любит. И именно поэтому не может любить людей: это выше ее сил.

Сконструирована ложная дилемма: или любить всех людей, кроме их Спасителя; или любить Спасителя, но только не тех, кого Он спас. "Третьего не дано". А если так: любить и Его и тех, кого Он спасает? Только это и возможно. Но автору нужно было нечто иное: возможность "во имя любви ко Христу" проклясть всех на свете.

Героиня предлагает Спасителю какой-то нелепый обмен: вместо своего собственного самопожертвования, спасающего всех людей, Он зачем-то должен взять в виде "выкупа" ее жизнь:

Христос учил апостолов: "Сыну Человеческому много должно пострадать, быть отвержену старейшинами, первосвященниками и книжниками, и быть убиту, и в третий день воскреснуть. И говорил о сем открыто. Но Петр, отозвав Его, начал прекословить Ему. Он же, обратившись и взглянув на учеников Своих, воспретил Петру, сказав: отойди от Меня, сатана, потому что ты думаешь не о том, что Божие, но что человеческое" (Мк. 8:33).

"Сатана" в переводе на русский язык означает враг. Мириам могла бы получить именно такой ответ. Вместо этого сконструированный атеисткой "месія" говорит своей собеседнице нечто несуразное: "Ні, для тебе я не месія. Ти мене не знаєш". Но Христос потому и Спаситель, что победил первородный грех Адама, т. е. всех и каждого человека, независимо от того, знает тот Его или не знает. Автор этого не понимает и "месія" у него превращается в карикатуру.

Христос никому не может уступить своего места, потому что они — люди, а Он — Богочеловек. Никто из людей не способен понести Его крест. Мириам этого не понимает:

Царство Божие находится перед ней, но она этого не понимает. Ее обуревают страсти:

Всякий ли растопчет ехидну? А за что, собственно, ее топтать? Она ведь никого не трогает. Бедная ехидна…

Сначала ненависть одержимой направляется на врагов Христа:

А затем ее ненависть обращается и на всех апостолов. Но для этого нужно немного подкорректировать Евангелие, где сказано: "Пришли в селение, называемое Гефсимания; и Он сказал ученикам Своим: посидите здесь, пока Я помолюсь. И взял с Собою Петра, Иакова и Иоанна; и начал ужасаться и тосковать" (Мк. 14:33). В поэме читаем: "Гетсиманський сад. 12 учеників сплять непробудним сном". Иуда, видимо, спал вместе со всеми. Не спится только главной героине:

Христос молится Богу Отцу: "Нехай мине ся чаша…" Одержимая все это слышит и по тому же адресу вставляет свои пять копеек:

Спаситель завершает свою молитву всецелым согласием с волей Отца: "Але хай буде так, як ти бажаєш, а не як я". Для одержимой же (вместе с ее автором) это только повод поставить под сомнение милосердие Бога Отца: "Сам Вельзевул, напевне, почув би милосердя". Да уж, милосердие Вельзевула общеизвестно. Если замысел Бога Отца (и согласного с Ним Сына) превышает понимание одержимой, то это еще не повод ставить Вельзевула выше Творца. Но именно такую операцию и проделала Украинка с помощью своей героини. Шевченко отдыхает.

Ни Богородица, ни Мария Магдалина не проклинали Бога Отца или апостолов. Мириам проклинает. Все потому, что она якобы любит Спасителя больше всех остальных (и на Небе, и на земле). В этом мы должны поверить на слово автору.

Чтобы не видеть страданий Спасителя, она уходит и возвращается уже после казни: "На Голгофі. Ніч. Три хрести з розп’ятими, все мертвими. Міріам сама під хрестом Месії". Она беспардонно оттирает всех по воле автора, который не церемонится с Евангелием, в котором сказано: "Там были также и смотрели издали многие женщины, которые следовали за Иисусом из Галилеи, служа Ему; между ними были Мария Магдалина и Мария, мать Иакова и Иосии, и мать сыновей Зеведеевых. Когда же настал вечер, пришел богатый человек и Аримафеи, именем Иосиф, который также учился у Иисуса; он, пришед к Пилату, просил Тела Иисусова. Тогда Пилат приказал отдать Тело. И взяв Тело, Иосиф обвил его чистою плащаницею и положил его в новом своем гробе, который высек он в скале; и, привалив большой камень к двери гроба, удалился" (Мф. 27:60).

Однако Евангелие во внимание не принимается. Вместо него были созданы оптимальные условия для монолога, в котором одержимая проклинает всех и вся. Ей приписывается любовь большая, чем у Бога Отца, Богородицы и всех учеников вместе взятых:

Здесь требуется комментарий из Закона Божьего: не "за гріх безумних поколіннів", а за первородный грех всех людей, начиная с Адама (что в переводе с древнееврейского означает "человек"). Подвиг Спасителя состоит не в том, что Он "всіх любив і всім прощав", а в том, что Он полностью выполнил волю Отца и тем победил смерть, искупив первородный грех. Но для нее:

Спаситель принес себя в жертву за каждого из людей. Поэтому никто из людей не может принести себя в жертву вместо Него. Человек может только взять свой посильный крест и идти за Ним. Что и сделали апостолы: все они приняли мученическую смерть, выполняя волю пославшего их после Своего Воскресения Иисуса Христа. Однако воскресший Спаситель героиню с ее немыслимой любовью почему-то совершенно не интересует:

Ей подтверждают: да, Он воскрес. Но ее интересует вовсе не встреча с "горячо любимым", а что-то совсем другое.

А вот на это одержимая не согласна категорически:

"Богословский" диспут закончен. Неправы оба. Ибо печать первородного греха имеет на себе каждый смертный человек — хочет он того или нет. Спаситель искупил первородный грех. Поэтому воскреснет каждый — хочет он того или нет. И не принять "святого дару" не получится ни у кого. Ни один из героев Украинки, ни все они вместе со своим автором не могут отменить того факта, что Спаситель спас каждого. Только одержимая может радоваться и тешить себя мыслью, что ее "ненависть врятувала від гріха". В смысле: от спасения.

Не веря ни в спасение, ни в воскресение Спасителя она, тем не менее, пугает Им римлян:

Для атеиста непонятно, что Царство Божие — это совершенное единение с Богом. А "Бог есть любовь" (1 Иоан. 4:8). И вот якобы "з любові" героиня отказывается от Царства Божия. Пойми, кто сможет. Каким же духом была одержима Мириам? Понятно, что не Святым Духом. Отсюда становится понятна хула на Бога Отца и на всех, кто составил христианскую церковь (Тело Христово).

Как известно, поэма была написана за одну ночь. Эту ночь Украинка провела у постели умирающего от чахотки С. Мержинского. Именно в ночь его смерти она занималась своим "богословием". Каким же духом вдохновлялось это творчество?

Взгляды автора не очень отличались от взглядов героини. Она неплохо относилась к своему "лирическому герою". Потому что одержимая героиня поэмы — это второе Я автора. Она писала А. Крымскому:

"Коли що надається до щирої ідеалізації в первісному християнстві, то… те нове для античного аристократичного світу почуття всепрощаючої симпатії, що так красило відносини Христа до його зрадливих і тупих учеників (не один класичний філософ не простив би в такому становищі своїм друзям)". Разумеется, разделить это чувство "всепрощающей симпатии" она была не в состоянии. Потому что в Бога не веровала.

Мержинский — это "російський соціал-демократ, пропагандист марксизму в Києві і Мінську". Когда он смертельно заболел, друзья-марксисты тут же испарились. Украинка вспоминала: "найближчі приятелі мого нещасного друга боялись "розстроїти собі нерви" його видом". Их общей знакомой она писала: "Из всех его старых друзей только Вы одна относитесь к нему так, как следует другу, иные же… но лучше я не буду говорить о них, иначе много может вылиться горьких и бесполезных слов. Не только друзья, но и шапочно знакомые люди могли бы выказать больше человечности и внимания к такому бесконечно несчастному человеку, как Сергей Константинович. Сколько камней было брошено! Сколько проповедей произнесено! И как немного сделано для помощи и нравственной поддержки".

Приближаясь к смерти, он начал думать о судьбе своей бессмертной души. Но разве с такими друзьями (и подругами) пробьешься к Богу? Разве они дадут? "Я часто не узнаю теперь своего друга, так он бывает странен, как будто даже отчужденность какая-то чувствуется. Я искала этому причин в его, откуда-то теперь явившейся (конечно, от болезни) религиозности, проявляющейся и в бреду, и наяву, но он сказал мне вчера в одну минуту просветления: "Это отчужденность смерти, других причин не ищите". Да, конечно, он прав. Он теперь уже совсем "не от мира сего". Да, разбойнику на кресте было легче пробиться к Христу: приятели не мешали. Самые сердобольные из них могли и убить: "В последний день я не стала бы удерживать его при жизни, если бы даже это было в моей власти; только присутствие его родных мешало мне впрыснуть ему морфий (меня упорно преследовала эта отчаянная мысль), если бы только я могла, я дала бы ему Gnadenstoss, — Вы знаете, что это такое?". К счастью, рядом с больным находились родственники, а не только подруга. Поэтому он и не получил того "удара милосердия", которым победитель добивает побежденного.

Почему же эта любовь выражалась в такой необычной форме? Потому что с детства ее саму любили именно так. Олена Пчилка писала Ивану Франко о своей дочери: "По-моєму, не велику прислугу роблять надто недолугим дітям, коли, так сказавши, силою затримують їх при житті. Принаймні я, дивлячись на Лесю, не раз і не два винуватила себе, що виратувала її, коли вона дуже слабувала на першому році життя. О, моральні слабості. Чи ж смерть не була б кращею долею, ніж теперішнє єї життя, котре і у неї, і у всіх найприхильніших до неї людей будить тільки тяжкий жаль". Уже взрослая дочь писала своему брату о материнской любви: "Шкода мені тільки тебе, що тебе от уже з рік раз у раз "дерев’яною пилою пилять", за се я часами почуваю немов якусь уразу до мами, хоч знаю, що вона не винувата. Що ж, коли у неї такий сей фасон любити, що вона безпощадна до того, кого любить". Сестра Ольга писала о матери: "добра загалом, але могла бути жорстокою і то навіть, або й особливо до тих людей, що їх сильно любила". Именно такой же "фасон любити" был и у самой Украинки. В ее произведениях он встречается снова и снова.

В ночь смерти своего бедного друга, вместо молитвы об умирающем, она неутомимо занималась творчеством: мастерила свою бесноватую Мариам, которая проклинала всех и вся. А позже похвалялась перед Иваном Франко: "Я її в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась. І навіть писала, не перетравивши туги, а в самому її апогею. Якби мене хто спитав, як я з того всього жива вийшла, то я б теж могла відповісти: "J’enai fait un drame…" Последние слова известного французского драматурга в переводе означают: "Я з того створила драму…" Я, я, я, я…

В этом же письме, помимо прочего, отрицается сама возможность чудес (что естественно для атеиста) и предлагается их "разгадка":

"Я думаю, що, коли по наказу тавматургів (чудотворців): "Встань і йди!" — мертві і хворі люди справді вставали і йшли, то, певне, вони не були мертві і такі хворі, як здавалось. І хто марить для себе про таке чудо, то чи не єсть то якесь несвідоме почуття, що йому справді досить тільки почути слова: "Встань і вийди!", щоб встати і вийти?" Вот и все чудеса. Т. е., никаких чудес вовсе нет. А есть только внушение, гипноз, самовнушение, психотерапия и прочие проявления бессознательного. Где Ницше с Марксом, там и Фрейд недалеко.

Итак, задание успешно выполнено: под предлогом любви к Христу в поэме "Одержима" возведена хула на Бога Отца, а также — на всех людей, включая Богородицу, апостолов и т. д. Без поношений остался только Иисус. Но это непорядок. А как бы похулить и самого Спасителя? Здесь также пути были проложены давно. Еще Шевченко (ее высший авторитет) писал: "Наробив ти, Христе, лиха!"

 

1.7. Обвиняется Спаситель

Как же обосновать, что Иисус "наробив лиха"? Нет ничего проще. Людей (Богородицу, апостолов, святых и всех вообще) можно поносить под предлогом любви к Христу. А Спасителя всех людей — под предлогом любви к людям. Что и было сделано в произведении "Прокляття Рахілі" (1898). В черновике оно называлось "Легенда", а затем было переименовано в "Апокриф". Но апокрифом называется дошедшее до нас из прошлого неканоническое описание Священной Истории. В данном же случае перед нами просто выдумка атеистки.

Всем известен виновник избиения младенцев. Ирод приказал их убить, чтобы среди них истребить и младенца Иисуса. Но святому семейству удалось бежать в Египет. "Ирод, увидев себя осмеянным волхвами, весьма разгневался и послал избить всех младенцев в Вифлееме и во всех пределах его, от двух лет и ниже, по времени, которое выведал от волхвов. Тогда сбылось реченное чрез пророка Иеремию, который говорит: "Глас в Раме слышен, плач и рыдание, и вопль великий; Рахиль плачет о детях своих и не хочет утешиться, ибо их нет" (Мф. 2:18).

В книге пророка Иеремии читаем: "Так говорит Господь: голос слышен в Раме; вопль и горькое рыдание; Рахиль плачет о детях своих и не хочет утешиться о детях своих, ибо их нет. Так говорит Господь: удержи голос твой от рыдания и глаза твои от слез, ибо есть награда за труд твой, говорит Господь, и возвратятся они из земли неприятельской" (Иер. 31:16).

Чтобы приписать свои богохульные слова Рахили, автор вызывает ее из преисподней ("шеол"):

"Давня Рахіль" не может рыдать о "страчених" детях, потому что ее дети попали в Вавилонский плен, а Бог обещает их возвращение из плена: "И есть надежда для будущности твоей, говорит Господь, и возвратятся сыновья твои в пределы свои" (Иер. 31:17).

Кого же обвиняет эта сконструированная Украинкой "Рахиль"? Может быть Ирода? Но в произведении даже имени этого нет. Для всех людей слово "ирод" давно стало нарицательным, обозначая крайнюю степень богоборчества и человеконенавистничества. Здесь же в преступлениях Ирода устами героини (и ее автора) обвиняются Бог Сын и Бог Отец:

Для того Христос и пошел на крест, чтобы воскресли все. Но "Рахіль" с упорством, достойным лучшего применения, гнет свое:

И без ее директив Спаситель по своей воле взошел на Голгофу для искупления греха Адама и всех "адамов" вообще (это слово в переводе с еврейского означает просто "человек").

А кликушество продолжалось… "Рахіль" Украинки в знак кровной мести проклинает Вифлеемскую звезду и младенца Иисуса:

Для христиан Христос распят и воскрес в третий день ради всех, в том числе и ради убитых Иродом младенцев. Считать же, что Спаситель "даремне згине", могут только нехристи. В том числе сочиненная "Рахіль" вместе с ее безбожным автором.

Таким образом, свою порцию оплеух получили все, причастные к возникновению Церкви Христовой. Все — кроме Иуды. Ему предоставляется последнее слово. Но вовсе не для оправданий, а для обвинений. Кто же провинился перед Иудой?

 

1.8. Оправдывается Иуда

Писание гласит: "Тогда Иуда, предавший Его, увидев, что Он осужден, и раскаявшись, возвратил тридцать сребренников первосвященникам и старейшинам, говоря: согрешил я, предав Кровь невинную. Они же сказали ему: что нам до того? смотри сам. И бросив сребренники в храме, он вышел, пошел и удавился. Первосвященники, взявши сребренники, сказали: не позволительно положить их в сокровищницу церковную, потому что это цена крови. Сделавши же совещание, купили на них землю горшечника, для погребения странников; Посему и называется земля та "землею крови" до сего дня" (Мф.27:3–5).

Но Украинка сочинила другого "Иуду", который вовсе не удавился. На деньги, вырученные за кровь Христа, он купил себе участочек земли и трудится, не покладая рук. Не только он ни в чем не раскаялся, но и раскаиваться ему не в чем, поскольку Спаситель сам виноват перед ним. Проходящему мимо паломнику рукотворный "Иуда" излагает свою драматическую историю и разворачивает такой образ "Христа":

Поскольку скромному "Иуде" все эти излишества не нравились, он ходил с печальным видом. Заметив отсутствие радости во взоре, в ответ на такую неслыханную дерзость, "Христос" развязал против честного юноши клеветническую кампанию:

Но паломник вместо ответа проклинает "Иуду": "Геть від мене, сатано! Будь проклят!.. Тебе убити мало! (Здіймає камінь і кидає на Юду, але камінь недолітає до Юди…)".

Финал: "Юда стоїть хвилинку, стиснувши голову руками, далі стукає себе кулаком по голові, хапає мотику і, не розгинаючись, не втираючи поту, працює до нестями". Так заканчивается поэма "На полі крові" (1909). И что характерно: в ней нет ни слова о Воскресении Христа. Поскольку драматургом был "Иуда", то и "Христос" у него был соответствующий. Ни для такого "Иуды", ни для его создательницы Воскресения просто не существовало.

Зеров так писал о ее псевдохристианских творениях: "Він не завжди простий, цей зв’язок між українським життям і не українськими на перший погляд персонажами цих поем, не завжди видко цю "передачу", цей пас, що сполучає українські враження поетки з великим колесом її творчості, — але уважному читачеві не так тяжко відчути його в "Руфіні і Прісциллі" і в "Адвокаті Мартіані", і в "Оргії", і навіть у тверезому, статечному Іуді ("На полі крові"), що зрікся матеріальних достатків для великої, хоч і чисто земної цілі, але, побачивши, що його надії пок-ладено на людей мрії, не акції, на владик "не з цього світу", — просто й хазяйновито "продає" їх, щоб повернути собі хоча б частину свого добра й господарського спокою". Кого продал "тверезий" и "статечний" Иуда, всем хорошо известно.

 

1.9. Против Церкви Христовой

В день Пятидесятницы после сошествия на апостолов Святого Духа образовалась Церковь Христова, которая являет собой Тело Христово. За первые триста лет своей истории Церковь претерпела десять натисков гонений со стороны язычников, но, проливая только свою собственную кровь, распространялась все дальше. Вот она-то и стала объектом яростной критики со стороны Украинки. Обычно критики Церкви начинают обличать ее грехи, приобретенные с IV века после обретения ею статуса государственной. Но Украинку не устраивала Церковь как таковая, начиная уже с I века, с века апостолов. Ее обличению была посвящена драматическая поэма "У катакомбах".

Спаситель послал апостолов: "Итак идите, научите все народы, крестя их во имя Отца и Сына и Святого Духа, уча их соблюдать все, что я повелел вам; и се, Я с вами во все дни до скончания века. Аминь" (Мф. 28:20). Апостолы шли, основывали христианские общины, рукополагали епископов и уходили дальше. А епископы совершали богослужения и таинства, рукополагали священников и руководили общинами. В случае гонений епископы, которые были на виду, становились первыми жертвами за Христа. Именно их и берет на мушку Украинка.

А. Крымский вспоминал: "Я не наважусь назвати іншого письменника, який би з такою відповідальністю ставився до своєї праці, як Леся Українка. Вона готувалася написати драми "У катакомбах" і "Адвокат Мартіан" і звернулася до мене з просьбою дати їй кілька наукових праць, де можна було б ознайомитись з християнським підпіллям, з розвитком влади митрополитів, коли їх переслідували. Я послав їй спеціальну дисертацію Гідулянова "Развитие власти митрополитов в первые три века христианства" (цит. по: 8, 164).

Но отыскать компромат на первых христианских епископов оказалось не просто. "Леся Українка ґрунтовно вивчила цю велику дисертацію, а потім пише мені: "Це мене не задовольняє. Мені потрібні оригінальні документи". А вона знала класичні мови — латинську, грецьку. І писала що саме їй треба діставати. Я послав їй ще величезну дисертацію Олара "Переслідування християн Римською імперією", написану французькою мовою, — товста книга. Поетеса місяців два читала її і знову пише, що не може тільки розвідкою обмежитись" (там же).

Конечно, не могла. Потому что требовались не многочисленные факты преследований христиан, а демонстрация "розвитку влади митрополитів, коли їх переслідували". Поэтому поиск настойчиво продолжался. "Вона замовила ще ряд книжок. Я їй цілу бібліотеку послав. Вона всі ці книжки уважно перечитала. Якби який-небудь приват-доцент стільки прочитав, скільки вона! А вона стільки працювала лише для того, щоб написати дві коротесенькі одноактові драми. Без перебільшення можу сказати, що Леся Українка була справжнім ученим, дослідником" (там же).

В итоге всех "досліджень" обнаружилось именно то, что автор задумал с самого начала: "Студії потвердили мені тільки те, що я давно думкою почувала, тільки не могла фактами доказати". Интуиция художника — великая вещь (что-то вроде "классового чутья" у пролетария). Так родилась драма "У катакомбах". Нет таких крепостей, которых бы не взяли "научные" атеисты. Главный герой поэмы — это alter ego автора. Она назвала его "неофіт-раб". На самом деле никакой он не неофит. Ибо слово это в переводе означает "новообращенный в христианскую веру". А как раз христианской веры у него нет и никогда не было:

Ни капли крови Спасителя не пролилось "даремне". Это так хотелось бы бесноватым. Один из них (как и его автор) отрицает всех "богов":

Христу он противопоставил другой идеал: "титана" из языческой мифологии:

Кстати, о Прометее. Сестра Ольга вспоминала: "Образ Прометея Леся збожнювала з раннього дитинства, коли зачитувалася з братом грецькими міфами. Вона дивувалася, що "не утворилося релігії прометеїстів". Адже Прометей, на Лесину думку "був божественним альтруїстом, бо хоч знав, що вічно буде мучитись за те, однак приніс людям божий вогонь" (11, 28). Как известно из греческой мифологии, Прометей вообще не был богом. Т. о., ребенок желал какой-то небывалой религии. Но и взрослая женщина недалеко ушла от детских желаний. Зеров писал: "Прометеївські тиради розгортаються таким чином в цілу релігію прометеїзму, що протиставляє християнському лицемірному опортунізму бунтарство, покорі — гордість, авторитету громади — сміливу людську індивідуальність. Той самий конфлікт між громадянством і одиницею бачимо і в другій пізнішій драмі — "У пущі". І тут Леся Українка так само воює во ім’я прометеїзму з християнською покорою, владою громади (общини), з цілим християнським свтоглядом… І в більшості своїх драм Л. Українка з’являється поетом індивідуальних змагань, краси і сили прометеївськи настроєної одиниці. Недарма і Дм. Донцов в своїй статті назвав її поезію "поезією індивідуалізму"… Прометеїзм "Катакомб" і антихристиянські настрої раба-неофіта були б прегарно доповнені "Руфіном і Прісціллою", а образи перших приклонників Христа, що "борються в терпінні і покорі", замкнулися портретом мученика обов’язку — "Адвокатом Мартіаном".

Таким образом, неустанной борьбой с христианством писательница занималась на протяжении всего творческого пути. "Неофіт-раб" в 1905 году говорит примерно то же самое, что молодая Украинка писала в 1894 году про всех богов "і Єгову, — вони вже вмерли, їх не оживить, — тепер уже пора змінити мову". Прежде всего его интересует классовая борьба против рабовладельцев:

Но если кто-то желает быть "богоравным", то по меньшей мере должен признавать существование Того, с Кем хочет равняться. Однако никакой логики здесь искать не приходится.

Сконструированный Украинкой "епископ" христианской общины констатирует тождество (на самом деле — совершенно произвольное) между библейским сатаной и античным титаном, бросившим вызов олимпийским богам:

Помочь настырному одержимому довольно трудно. Поэтому "епископ" говорит:

Тот ему в ответ:

Таковы заключительные слова поэмы. "Проти вас"— означает против христиан, последователей Иисуса Христа, сказавшего: "Я есть путь и истина и жизнь" (Ин. 14:6).

Первая редакция поэмы заканчивалась просьбой "неофита" к одной христианке:

В дальнейшем Украинка сняла сначала эти слова, а затем и всю сцену разговора с христианкой. Вместо нее была дописана короткая боевая концовка, призывающая к борьбе классовой и борьбе с христианством.

Роль христианства в истории освобождения человечества хорошо известна. Правда, современная Европа об этом не хочет ни знать, ни упоминать в своей конституции. Но Гегель в "Философии духа" (§ 482) справедливо писал: "Ставился вопрос, в чем лежит основание того, что в современной Европе исчезло рабство, и для объяснения этого явления привлекалось то одно, то другое особенное обстоятельство. Истинное основание того, почему в христианской Европе нет больше рабов, следует искать в принципе самого христианства. Христианская религия есть религия абсолютной свободы, и лишь для христиан обладает значимостью человек как таковой в его бесконечности и всеобщности; с того момента, когда индивидуумы и народы ввели в круг своего представления… понятие свободы, ничто другое не имеет такой непреодолимой силы именно потому, что свобода есть подлинная сущность духа, и притом как его действительность. Целые части света не имели этой идеи и не имеют ее до сих пор… Эта идея пришла в мир благодаря христианству, согласно которому индивидуум как таковой имеет бесконечную ценность, поскольку он является предметом и целью любви Бога и тем самым предназначен к тому, чтобы установить к Богу как к духу свое абсолютное отношение, дать этому духу поселиться в себе, другими словами, что человек в себе предназначен для высшей свободы".

Таково всемирно-историческое значение христианства. Но только не для Украинки. Она продолжает выдвигать все тот же, что и в юности, страшный компромат на христиан: они называют себя "рабами Божьими". Но, как известно, Христос сказал ученикам: "Вы друзья Мои, если исполняете то, что Я заповедую вам. Я уже не называю вас рабами, ибо раб не знает, что делает господин его; но Я назвал вас друзьями, потому что сказал вам все, что слышал от Отца Моего" (Ин. 15:15). И если христианин называет себя "раб Божий", то это только вследствие своего собственного желания: он хочет подчеркнуть дистанцию, которая еще отделяет его (со всеми его грехами) от Того единственного, Кто без греха.

Еще христиане были "виновны" в том, что вслед за апостолом Павлом повторяют: "нет власти не от Бога" (Рим. 13:1). Да, повторяют. И правильно делают. Имеющий власть получил ее (вместе с бытием) от Бога. Но вовсе не для злоупотреблений властью, а наоборот: "Начальствующие страшны не для добрых дел, но для злых. Хочешь ли не бояться власти? Делай добро, и получишь похвалу от нее" (Рим. 13:3). Если же власть имущий делает зло, то это его грех и он за него ответит перед Господом, который сказал: "У Меня отмщение и воздаяние" (Втор. 32:35). Но "неофиту" и его создательнице не терпится: "Коли ж та помста?". Руки чешутся поквитаться с эксплуататорами здесь и теперь. До второго пришествия Христа они ждать не могут. Да и само второе пришествие их не интересует:

Христиане обвиняются в том, что главный герой пришел к ним

Поэтому вместо Царствия Божия он выбирает геену огненную:

Когда епископ его прогоняет, то в ответ получает отказ. Уходить еще не время. Осталось найти виновных в грехах "неофита". Виноват в них, разумеется, не он. А кто? Правильно: христиане.

По этой же методе, помнится, Шевченко обвинял Бога в том, что поэт… проклинает людей и Бога:

Безбожный "неофит" заканчивает свой диспут с христианами:

И отправляется на кровавую оргию. Время написания этого шедевра — 1905 год.

А. Крымский пытался было защитить первых христиан. Но получил категоричный ответ: "Власне, я давно вже думала, що теперішня форма християнства є логічним і фатальним наслідком його найпервіснішої форми. Я готова зробити Вам хіба одну уступку і то в такій неуступчивій формі: коли мій єпископ нетипічний для пересічного християнина-мирянина перших віків, так зате він зовсім типічний для тодішнього єпископату. Відколи з’явився на світ єпископат і перші початки церковної єрархії, відтоді єпископи заговорили мовою мого єпископа, і задержалась ся традиція аж до сучасного нам архієрейства. Я не приймаю теорії Толстого і багатьох інших, ніби теперішнє християнство є аберацією, хворобою сеї релігії. Ні!"

Лев Толстой и многие другие критики христианства считали первых христиан наилучшими христианами. Но для радикальной атеистки христианство никуда не годилось уже с момента своего возникновения. "Доказательства" этому она легко находит даже в Новом Завете:

"…Ні! В найдавніших пам’ятниках, в "подіях апостольських", в листах апостола Павла, в автентичних фрагментах первісної галілейської пропаганди я бачу зерно сього рабського духу, сього вузькосердого квієтизму політичного, що так розбуявся дедалі в християнстві. Як хочете, але недарма в притчах і скрізь у Євангелії так часто вживається слово "раб" і антитеза "пана і раба", яко єдиної можливої форми відносин межи людиною і її божеством. Прочитайте листи апостола Павла (в данім разіне важно, котрі з їх автентичні, а котрі ні), і Ви побачите, що збудувалось на сій антитезі і як хутко воно збудувалось".

Ну что же, почитаем апостола Павла. Это всегда полезно. В первом послании к Тимофею он пишет: "Верно слово: если кто епископства желает, доброго дела желает. Но епископ должен быть непорочен, одной жены муж, трезв, целомудрен, благочинен, честен, страннолюбив, учителен, не пьяница, не бийца, не сварлив, не корыстолюбив, но тих, миролюбив, не сребролюбив. Хорошо управляющий домом своим, детей содержащий в послушании со всякою честностью; ибо, кто не умеет управлять собственным домом, тот будет ли пещись о Церкви Божией? Не должен быть из новообращенных, чтобы не возгордился и не подпал осуждению с Диаволом. Надлежит ему также иметь доброе свидетельство от внешних, чтобы не впасть в нарекание и сеть диавольскую" (1 Тим. 3:7).

Апостол Петр в своем первом послании ко всем христианам говорит: "Вы были, как овцы блуждающие (не имея пастыря); но возвратились ныне к Пастырю и Блюстителю душ ваших" (1 Пет. 2:25). Имеется в виду Христос как Пастырь добрый. Именно это и вызывает "обурення" Украинки:

"Ви уявляєте собі, що типічний християнин тих часів марив би, що всі стануть колись слугами Христа — чи се ж не все одно, що рабами ? Чи ж не проти сього повстає мій раб-прометеїст? Він зовсім слушно думає, що поки будуть пани і раби (на землі чи на небі, все одно), доти будуть і посередники межи ними, дозорці, економи і т. п. Що ж ідеальнішого міг йому виставити пересічний християнин найперших, навіть, часів, як не "єдину отару з єдиним пастирем", і як міг відповісти на питання про підпасків?

Я думаю, — тільки так, як відповів єпископ. Моя поема відноситься до середини II віку християнської ери (або до другої половини його), а тоді вже вирізнилась досить духовна тиранія усяких підпасків божих — зоставалось тільки будувати далі на прекрасно заложеному підмурівку духовної темниці".

"Духовна темниця"— это Церковь Христова, которая была основана Спасителем и существует уже две тысячи лет благодаря живущему в Ней Святому Духу. И опять вспоминаются слова Христа: "Истинно говорю вам: будут прощены сынам человеческим все грехи и хуления, какими бы ни хулили; но кто будет хулить Духа Святого, тому не будет прощения вовек, но подлежит он вечному осуждению" (Мк. 3:29).

Письмо заканчивается так: "Мій єпископ вигодуваний павлініанською традицією, як воно и справді бувало в римському єпископаті тих часів. Візьміть котрого хочете з найдавніших…"

"Павлініанська традиція" заключалась в следующем. Апостол Павел, отправляясь в Иерусалим (где он будет арестован и лишен свободы вплоть до его казни в Риме), обратился к пресвитерам из Ефеса: "Итак внимайте себе и всему стаду, в котором Дух Святый поставил вас блюстителями, пасти Церковь Господа и Бога, которую он приобрел Себе Кровию Своею" (Деян. 20:28).

Апостолы Петр и Павел были казнены в Риме. А властолюбивый "римський єпископат" продолжал действовать в том же ненавистном для Украинки духе:

Св. Телесфор (125–136 гг.) был известен своим мученичеством;

Св. Сотер (166–175 гг.) известен тем, что написал послание к Коринфской Церкви (поводом послужило оказание помощи беднякам и исповедникам, осужденным на каторгу);

Св. Виктор через христианку Марию, близкую к императору Коммоду, добился освобождения христиан, работавших на рудниках в Сардинии;

Дионисий Коринфский писал римским христианам около 170 года: "Издревле ведется у вас обычай оказывать всем братьям различные благодеяния и посылать вспомоществования многим Церквам".

Во внутреннем управлении римской общиной епископу содействовала коллегия пресвитеров (старейшин), которая вместе с ним председательствовала на собраниях, разбирала споры, привлекала новых последователей и обучала их. Как и в других общинах, диаконы и диаконисы занимались хозяйственными делами и благотворительностью. Епископ в первые века еще не возвышался над пресвитерами, как в последующие времена, а духовенство не обособлялось так резко от мирян.

Император Деций (249–251 гг.), преследовавший христиан, говорил в это время, что охотнее потерпел бы в Риме претендента на императорство, чем одного епископа. Украинка, видимо, была того же мнения.

В каком же духе действовал римский епископат первых веков христианства? Что это был за дух? Очевидно, Дух Святой, которого Украинка и на дух не переносила. Профессор В. В. Болотов в своих знаменитых "Лекциях по истории Древней Церкви" писал: "В продолжении трех столетий на Римском Престоле сменилось двадцать восемь епископов, и ни один из них не помрачил славы своего православия. Были примеры, что они выступали с претензиями, которые встречали сильный отпор со стороны их современников, но — замечательная историческая случайность — то мнение, которое они отстаивали, в конце концов одерживало победу. Так было с вопросом о праздновании Пасхи, о дисциплине относительно падших, о крещении еретиков. Все это не могло не импонировать на весь христианский мир".

И все это не может импонировать на весь мир нехристианский. Украинка писала А. Крымскому о своей поэме: "Я занадто горіла, як її писала, і її ідея занадто для мене близька… Я Вам її згодом пришлю, а Ви мені потім одішліть, тільки дуже довго не тримайте, бо вона рветься в світ, хоч і не знаю я, чи судиться їй побачити його хутко. Я її спиняти не буду, нехай летить, коли попи не з’їдять, бо вона на релігійно-соціальну тему, ще гірша від "Одержимої".

Ну, это вряд ли. Обе хороши. Кстати о Крымском. Забужко со знанием дела констатирует: "з останнім її, з усього знати, єднала особлива "духовна приязнь", що змушує уважніше поставитися до гіпотези С. Павличко про латентний гомосексуалізм А. Кримського. Довірча "ідеальна дружба" гетеросексуалок-жінок з чоловіками-гомосексуалістами — феномен, на сьогодні добре вивчений у психологічній літературі" (10).

Письмо Крымскому было написано в ноябре 1905 года. Революция на подъеме. Украинка очень довольна: "Тим часом в поезії я тепер обдарована несподіваною гармонією настрою моєї музи з громадським настроєм (се далеко не завжди бувало!). Мені якось не приходиться навіть нагадувати сій свавільній богині про її "громадські обов’язки", так обмарив її суворий багрянець червоних корогв і гомін бурхливої юрби. Я навіть не розумію, яка приємність сій громадянці музі воловодитись тепер з таким недолугим створінням, як я; на її місці я вибрала б собі поета з такою героїчною поставою, як В. Гюго, з голосом, як у Стентора, приставила б йому рупор до уст і гукала б через таке вдосконалене знаряддя моєї волі на весь світ".

В качестве усилителя планировалось использовать СМИ: "Тут у нас проектується аж три українські газети, то я, може, до котроїсь запряжуся, тоді вже кінець волі!.. Візьму на свою долю, либонь, найчорнішу роботу в мужицько-пролетарській українській газеті, лишивши білу роботу чистої ідеології в двох "інтелігентних органах" не поетам. Такої газети, до якої я хочу пристати, давно вже виразно просять "голоси з народу", навіть гроші той народ хотів на те давати, значить, моя робота там вже безперечно "паразитською" не буде…" Письмо завершалось: "Знаю, що це зараз, як ляжу спати, будуть снитись мені червоні корогви, — переслідує мене сей сон!..".

Несомненно, это было вдохновение. Только вот каким духом?

После революции, в 1908 году журнал "Рідний край" (который редактировала мать Украинки О. Пчилка) признавал: "Останні три роки показали, що народ наш можна намовити на злочинство: палити панські економії, різати худобу, вбивати панів і т.і." (12, 257). Свой посильный вклад в это кровавое дело внесла и Украинка.

И вот революция закончилась. Но революционеры и антихристиане остались. Работа продолжалась… Продолжается она и сегодня. Украинское радио, например, регулярно транслирует радиопостановку "У катакомбах". Ее антихристианский дух по-прежнему в цене. При этом слушателей всегда старательно приглашают поделиться своими впечатлениями. Ведь запись сделана выдающимися украинскими актерами. Правда, еще при Сталине, но мастерство не тускнеет. Так стоит ли обращать внимание на антихристианское содержание? Главное, чтобы звучало "по-нашому" и чтобы автор был не москаль.

 

1.10. "Адвокат" и прокурорша

В конце 1911 г. после завершения драмы-феерии "Лісова пісня" Украинка писала матери: "Вхолоднішому настроїяобіцяю собізро-бити щосьі"дляхлібай води"і,певне, таки зроблю"."Для хлеба и воды" с холодным расчетом была сконструирована пьеса "Адвокат Мартіан". Ее герой христианин. От епископа и пресвитеров он получает спецзадание: выдавая себя за язычника, отстаивать интересы христиан в судебных процессах. Успешное выполнение задания явилось для бедного адвоката причиной всевозможных бед.

Сначала к богатому язычнику ушла жена. Дети остались с отцом. У них якобы имелись задатки настоящих христиан:

Мартіан: …Моя дочка

Святоюмрією горітиздатна — з таких буваютьмучениці,брате. мійсинодважної, твердої вдачі—незгіршийбув би з ньогопроповідник.

Однако из соображений строжайшей конспирации им запрещено практиковать свое христианство: они не имеют права входить в христианскую общину, участвовать в таинствах и т. д. В итоге дочь ("потенциальная мученица") с ненавистью покидает отца:

Аврелія: …Мати завтра

збираєтьсявЄгипет, бовітчим

відцезаря туди легатомїде.

Якщосьогоднія прийду донеї,

вона мене вОлександрію візьме,

ітам я буду жити, якцарівна

єгипетська! Мартіан: Дочкою Клеопатри?

Авреліямовчки метнула на батька погляд, повнийненависті, ішвидко подалась по сходах.

Это были ее последние слова в драме и последний взгляд на отца-христианина. Такой представляла себе Украинка потенциальную христианскую мученицу, которая желает жить "якцарівна єгипетська". Остается вопрос: а веровала ли эта "христианка" в Бога?

Сын адвоката также не имеет права быть христианином:

Валент: …Я не проламувався через мур,

шануючитвоєзавдання, батьку. Мартіан: …громаданаша, й самєпископ

мене запевнили, щобільшезначить

для церкви ся моятаємнаслужба,

ніжякби япішовхочіна смерть. Валент: Ми в тебе вдомі тількибутисмієм,

а жити нам не можна, щоб не стати

для тебе каменями спотикання

на трудному шляху…

78

79

…я — з твого наказу, батьку — здаюсь байдужим до змагань завіру.

В итоге "потенциальный проповедник" уходит за славой в армию языческого императора. Остается вопрос: а веровал ли этот "христианин" в Бога?

Адвокат все терпит и продолжает выполнять задание:

Мартіан: Але шляхигосподні таємничі,

Хто можеїхзбагнути? Може, требаігосподурабів глухонімих…

У него остается сестра (та еще "христианка"). Она говорит о своей болезненной дочери:

…Я кидала те хворе немовлятко для службивіри, я йоготруїла своїм перегорілиммолоком. От, яїї струїлаще вутробі своєюкров’ю, щогорілапалом надземних поривань!..

По мнению героини (и ее автора) так пагубно действует Божья благодать.

Мартіан: Ти для дитини занедбалавіру, я ж — навпаки. …Християни у менедіти, але тяжкоїмв такомудомі,де не тяжко житихіба глухонімому.

Больная племянница умирает от одного взгляда римского легионера. После этого ее мать (свою сестру) адвокат отсылает куда подальше:

Я мушу бути сам. Таким, як я, не можна матикровноїродини, не можна й другом називатьнікого.

Иначе провал неминуем.

Еще у адвоката имеется приемный сын (тоже "христианин"). Он разбивает языческую статую. За ним гонятся преследователи. Он хочет спрятаться в доме адвоката. Но тот (из соображений конспирации) от —

дает его на растерзание свирепым язычникам. Перед смертью молодой человек проклинает приемного отца:

Господь тебе не пустить в царство боже! Будь проклятий! Пілат!!!

Короче говоря, все умерли. И только поседевший адвокат продолжает выполнять секретное задание церкви. А клерикалы продолжают гнуть свое:

… Ти повинен , брате,

послухать нас, коли ти раб христовий

і церкви-матеріслухняний син.

И в этой драме Украинку также интересовал прежде всего "розви-ток владимитрополитів, колиїх переслідовали". Их преследуют, а они и в ус не дуют: знай себе наращивают власть. Устрашающие размеры этой власти автор изобразил в цветах и красках на примере плачевной судьбы бедного Мартиана-Штирлица. Епископ для нее — это враг номер один. Именно о таких как она врагах Церкви Христовой герой этой драмы говорил, перефразируя Писание:

Наш ворог тямить, чим держиться церква, — івже не важить на овець, лишцілитьупастирів, щоб розточить отару.

Таким образом, иногда герои Украинки могут выражать и не искаженные автором, а вполне адекватные для христианина мысли. Но чаще такие эпизоды просто не входят в окончательный текст, а идут в корзину. Так, например, в драме "Руфин и Присцилла" главная героиня христианка Присцилла справедливо отвечает патриоту Рима язычнику Руфину:

Був час, що не було насвітіРиму, а Божий райцвівлюдямівпустині.Так може бути знов. Ніщоневічне, крімБогаійогосвятоїправди.

 

1.11. Болезная

О своей драме "Камінний господар" (на тему Дон Жуана) Украинка писала Крымскому: "Не знаю, звісно, як воно в мене вийшло, добре чи зле, але скажу Вам, що в сій темі є щось диявольське, містичне, недарма вона от уже хутко 300 літ мучить собою людей. Кажу "мучить", бо писано на неї багато, а доброго написано мало, може, на те її і видумав "ворог роду людського", щоб розбивались об неї найщиріші натхнення і найглибші думки". Может быть. Но тогда придется признать существование этого "врага". А враг он не только человеку, но и Создателю, и Спасителю, и Святому Духу. В таком случае можно бы и к Отцу Небесному обратиться… Но не состоялось. Очень жаль.

Забужко пишет: "Камінний господар" — це не що, як відкрито заявлена антитеза, свого роду фехтувальний випад проти "Камінного гостя", підкреслено демонстративний, мов кинута рукавичка, полемічний жест, вцілений не стільки проти ні в чім, з рештою, не винного Пушкіна, скільки проти "Струве і всієї чесної компанії наших "старших братів", з наміром показати їм, "до чего дерзость хохлацкая доходит" (10, 402). В другом месте Украинка свидетельствовала: "Я таки трохи здуріла на пункті сеї драми". Итог был следующим.

Оригинальным вкладом Украинки в разработку темы был образ Долорес. Эта героиня была близка автору: "Долорес ближча моїй душі". В переводе это слово означает "болезная". При написании драмы состояние автора тоже было не очень хорошим: "Ох, я й так починаю боятись за себе, щось дуже вже я розписалась остатнього часу! І все так якось шалено, з безсонням, з маніакальним станом душі, до вичерпання думки, до виснаження сили фізичної". Что же родилось в таком состоянии? Что делает в драме близкая душе автора Долорес? Она любит Дон Жуана. И не просто любит. Ее любовь — нечто беспримерное. Это становится ясно уже с первой сцены. На кладбище двое — донна Анна и Долорес. "Анна ясно вбрана, з квіткою в косах, вся в золотих сіточках та ланцюжках. Долорес в глибокій жалобі, стоїть на колінах коло одної могили, убраної свіжими вінками з живих квіток". Долорес в глубоком трауре плачет "на гробі рідних". Неискушенный зритель может подумать, что она плачет за своими новопреставленными родственниками. Но нет. Все не так банально:

Ти думаєш, я плакала по мертвій своїй родині? Ні, моя Аніто…

Плакала она за Дон Жуаном. А поплакав, стала перечислять для донны Анны его "подвиги". Как то:

И так далее, и тому подобное. Всем этим бедным женщинам Долорес смертельно завидует:

Но ей, к сожалению, не повезло: семья уже в могиле. Донна Анна пытается урезонить неистовую подругу: "Долорес, бійся бога!". Но той на Бога начхать:

(Такие обычно поют не своим голосом: "Я душу дьяволу отдам за ночь с тобой").

Дон Жуана преследуют король и католическая церковь. Но любящая женщина решает ему помочь. И не абы как, а радикально: осчастливить. Сказано — сделано. Горячо любимый освобожден от всех неприятностей вместе взятых, прошлых и будущих:

Очень уместный вопрос: "З якої речі?". Ведь он ни в чем не раскаивался и не раскаивается. Создатель уважает свободную волю своего творения и не может лишить человека его грехов вопреки его воле. Но в творчестве Украинки воля Бога — вовсе не высшая инстанция. Есть и покруче.

У Долорес разговор короткий: хочешь — не хочешь, а тебе без всякого с твоей стороны покаяния "прощаються усі гріхи". И баста. Дон Жуан приговаривается к высшей мере счастья: к Царствию Божью. (Так "научные" атеисты, захватив власть, приговорили человечество к высшей мере наслаждения — коммунизму, когда "все источники общественного богатства польются полным потоком…". См. Программу КПСС).

В таком случае не только гордый Дон Жуан, но даже его не слишком гордый слуга может поставить резонный вопрос: "А меня спросили?". Но сконструированного "Дон Жуана" интересует другое:

Не дождавшись ответа, этот "свежий кавалер" торопится отблагодарить свою благодетельницу:

"Испанский гранд" (словно последний совок) не заметил, что у него ампутировали суверенную волю. Но если субъект позволяет обращаться с собой как с объектом, то это уже не субъект, а объект. Просто вещь: вешалка, на которую автор может вешать любые бирки ("испанский гранд", "идальго" и т. п.) и приписывать любые слова. Бумага все стерпит. Это уже не личность, а ходульный персонаж, исполняющий волю всемогущей сценаристки:

На это следует "исчерпывающий" ответ Долорес: "Ви їх зректись не можете, я знаю". Автор сценария также знает (в отличие от читателя). А этого уже более, чем достаточно. Бывают предложения, от которых нельзя отказаться. Например, те, которые делает своим картонным персонажам всемогущий драматург. Раньше он назывался Deus ex machina, а в данном случае — это Dea ex machina. Украинкиного "Дон Жуана" не интересует "второстепенный" вопрос: почему это он не может отказаться. И он как попка повторяет (правда, с чужого голоса):

Ответ до банального прост: "я за декрет сей тілом заплатила". Разве "король Испании" может устоять перед телом какой-то болезной Долорес, если этого не желает создательница обоих персонажей? Или декреты короля с его подписью приобретаются у кого-то еще?

А откуда взялась булла от папы?

Оказывается, душа одного грешного человека может по желанию владельца (после его будущей кончины) заменить в аду душу другого грешника (выбранного первым благодетелем), который вовсе и не думал каяться. Поистине: "не кожна жінка має сеє щастя". Но как же это все делается? И каков механизм подобной телепортации? А очень просто: через папу римского. С ним можно обо всем договориться: нераскаянный грешник Дон Жуан папской буллой назначается безгрешным и после своей богомерзкой жизни пойдет в рай, а монахиня, которая будет за него молиться всю оставшуюся жизнь, по своему хотению (и папскому велению) пойдет в ад. Правда, для этого папе пришлось бы, очевидно, договариваться с Кем-то повыше. У Ватикана, конечно, длинные руки. Но не настолько же. Да и в чем тут интерес папы? Не тело же болезной? Так реальные махинации Ватикана пополнились еще одной: на сей раз — выдуманной и нелепой.

Все прочие христиане в монастырь идут, чтобы спасти душу, а эта "монашка" будет там готовиться к избранной ею преисподней. Сценаристка писала: "Долорес… і в монастир пішла не так, як всі, не для рятунку власної душі, а для пожертвування нею!":

Святий отець вам душу визволяє від кар пекельних через те, що я взяла на себе каяття довічне за ваші всі гріхи…

А за ее собственные грехи кто будет каяться? Пушкин?

В отличие от него, читатель "мовчки, приголомшений" сидит (или лежит). И вдруг припоминает: что-то подобное уже было. Одной женщине мерещилось, что она владычица морская, а золотая рыбка у нее на посылках. Так и Украинке мнилось, что она владычица миров (посю— и потустороннего), а папа римский у нее не посылках. Другому читателю вспоминается Жванецкий ("Сколько стоит похоронить?… А без покойника?") и он представляет себе диалог в Ватикане: "Сколько стоит отпустить все грехи?… А без раскаявшегося?".

Далее "Дон Жуан", как ему и полагается, искушает ее. Она не возражает против дальнейших искушений, но исключительно для укрепления своей сверхчеловеческой воли:

В конце концов "испанский гранд" спокойно принимает "дар" и, как О. Бендер, заявляет Долорес, что, вообще-то, он ей ничего не должен:

Это "верхів’я" ведет прямо туда, куда (по словам Долорес) "піде моя душа за вас на вічні муки". Т. е., в глубокие "зияющие высоты".

А преступления "безгрешного" (на основании папского мандата и по воле драматурга) "Дон Жуана" продолжаются. И это естественно. (Ведь когда "авангард прогрессивного человечества" приговорил всех к высшей мере блаженства, люди от этого не изменились — их грехи остались при них). Он соблазняет донну Анну, убивает Командора и т. д. Но это ровным счетом ничего не меняет: доктор сказал — в рай, значит — в рай. А Долорес — в ад. Да на меньшее она и не согласна. Не для того ее создавала писательница с "маніакальним станом душі".

Понятие "свобода совести" для Украинки — звук пустой. (Как и для других "научных" атеистов. Захватив власть, свободу совести они пытались уничтожить в государственном масштабе). Если для Аристотеля "говорящим орудием" был раб, то для Украинки "говорящими орудиями" были "Дон Жуан" и другие ее марионетки. (Под властью же атеистов в XX веке в грандиозных масштабах возродилось уже реальное рабство, перед которым померкли Египет и Вавилон).

Только один герой драмы был не вещью, а субъектом. Этот образ — "второе Я" автора. Она разъясняла Кобылянской: "Долорес ближче моїй душі… Такі, як Долорес, мусять відходити в тінь перед Аннами і стаються жертвами — властиво не Дон Жуанів, а власної своєї надлюдської екзальтації…" Иначе и быть не может: там, где "бог умер", обязательно жди "сверхчеловека" с его подвигами.

"Се тип мучениці природженої, що все мусить гинути розп’ята на хресті, хоч би мала сама себе на той хрест прибити, коли бракує для того катівських рук. Якби не було Дон Жуана, то знайшлось би щось інше, для чого вона б "душу разп’яла і заколола серце", бо там, де Анна могла б уже бути щасливою, Долорес ще б таки не знайшла свого святого Грааля…" С. Аверинцев писал: "Святой Грааль — в западноевропейских легендах таинственный сосуд, ради приближения к которому и приобщения его благим действиям рыцари совершают свои подвиги. Обычно считалось, что это чаша с кровью Иисуса Христа, которую собрал Иосиф Аримафейский, снявший с креста тело распятого Христа…" Обычно считалось так. Но только не в этом случае. Ибо там, где находится Христос ("одесную Отца"), нет места никаким "вічним мукам". Общение со Спасителем мучительно разве что для сатанистов.

"…Не знайшла свого святого Грааля, а се тому, що над нею ніщо "камінне" немає влади, і всі ті усталені форми життя, яким нарешті таки покорилась горда Анна саме тоді, якїй здавалось, що вона опанувала своєю долею, ті форми не покорили б ніжно упертої вдачі Долорес, бо, отже, вона і в монастир пішла не так, як всі, не для рятунку власної душі, а для пожертвування нею!" Конечно, таких монастырей отродясь не существовало. Но раз автору надо — появятся.

"…Вона і заручилась без надії на заміжжя, знов не так, як всі…" И опять "не так, як всі". Это у нее идея фикс: быть "не так, як всі".

"…Отже, усталені форми для неї тільки якісь містичні формули, що мають виражати, власне, невиразимі ні в яких формах почуття, але те, що в тих формах є "камінного", пригнітаючого, позбавляючого волі, не може мати влади над її вільною душею. Так я думаю про Долорес, але, на жаль не вміла передати тої думки читачам". Зато убедительно удалось передать читателям другую мысль: в этом произведении имеется одна-единственная "вільна душа". Все остальные — "говорящие орудия". Чьи? Автора с ее авторитарным менталитетом. Какова "господарка" — таково и "господарство", т. е. драма "Камінний господар".

"Долорес" в переводе означает "болезная". В данном случае болезнь была прежде всего духовной.

 

1.12. Украинка и черти

В Бога она не верила. Но без чертей обойтись никак не могла. "Чорт", "диявол", "біс" были частыми гостями в ее письмах:

— "Вся громада галицька, здається, скоріш би з чортом помирилась, ніж з поляками, в сьому я вже певна, бо придивилась добре до тутешніх польсько-руських відносин";

— "То тепер уже и "сам чорт не брат!";

— "Добре чорту в дудку грати, в очереті сидя, — одну зламав, друга буде, а на мінше діло!";

— "То ще побачимо, чий чорт старше буде, чи мій, чи того туберкульозного бацила!";

— "Хіба тільки яка диявольська сила мене затримає";

— "Чи отримали Ви мого листа з чортами?".

Последняя запись объясняется так. По просьбе своего дяди прислать ему записи поверий про чертей, Украинка прислала три записи, сделанных в селах:

"Кажуть, що комарі — чортівські слуги і ту кров, що випивають, несуть чортові";

"Земля, що в чоловіка під нігтями, то чортова земля"; "Розплата з чортом душами родичів".

Сама она чертыхалась регулярно и по самым разнообразным поводам:

— "Утну я колись щось із Байрона, аж чортам жарко здасться!";

— "Я так була сердита на себе… що аж мене чорти брали";

— "Йдіть до біса";

— "Тип галицького поповича єсть і у нас, з таких найбільш складається "темна сила". Але цур їм проти ночі згадувать";

— "Ну, та нехай їм біс!";

— "Ох, галицькі справи, галицькі справи! Хай чорт мене вхопить, коли що-небудь в тому розумію!";

— "Скука у неї диявольська, але чого чоловік не втерпить, як знає, що се треба!";

— "Врешті скажу знов: хай чорт мене вхопить, коли що-небудь в тому розумію! Ну, та що вже, біс біду перебуде, одна мине, друга буде!";

— "Ганни Барвінок оповідання — просто чортівщина";

— "Так тільки годилось би хоч "чорте-бісе" відповісти";

— "Спішу, як чорт";

— "Може, і мине назавжди ся чортовичина з ногою";

— "У нас почалась якась чортяча зима";

— "Хіба тільки яка диявольська сила мене затримає";

— "От чорти! Що ж було їм хоч раніш так сказати, то ти б не гибіла цілі свята чорт зна над чим!";

— "Немов чорти зірвалися з ланцюгів";

— "Іностранна література стоїть в Києві чорт зна як";

— "Хоч би навіть істерія чи який там інший диявол скрутила мені навіть праву руку…";

— "Та дурна істерія, хорея, слабість серця чибіс її зна, як вона зветься";

— "Сей конвульсивний напад не перший і неостатній, бо я тепер взагалі трохи біснувата";

— "Вся ця диявольська аптека";

— "Стан душі "як у чорта перед утренею";

— "Диявольськи ніяково";

— "Кінчаю листа як диявол";

— "Все ще чортовиння знов розпочинається";

— "Щоб не дуже як диявол оглядати";

— "В Києві всяка "правильность режима" пішла до диявола";

— "Я вже було просто "до чортиків" дійшла";

— "Ну і чорт з ними, коли так";

— "Та нехай їй чорт, тутешній дирекції";

— "На Кавказі сам чорт не розбере, де та малярія єсть, а де її нема";

— "Коли я можу жити тільки в Єгипті, та й то з якимсь "інтерстиціальним" бісом в тілі";

— "Коли б мені здоров’я і гроші, то я б ніякого чорта не просила, сама дала б собі раду";

— "Коли б мене чорт не прибив до ліжка, то, може б, діло було скоріш";

— "Я не написала Вам ні разу "через тих чортів", як було обіцяла";

— "Де мене тільки чорти не носили і куди ще хотять понести?!";

— "І ось усе чортовиння знов починається";

— "Чим чорт не жартує";

— "А щодо "легіона чортів", то й вони не найсильніші, і проти них знаходиться сила…";

— "Чорт зна куди і сила й час ішли";

— "Ті чорти, як почнуть сіпати, то вже трудно відчепитись";

— "І вродиться ж отакий чортовий організм!";

— "Ет, та чорт з ним, нарешті!";

— "Чорт знає, що таке!";

— "Мене аж чорти беруть, що оце мушу в хаті сидіти".

И так далее в том же духе в течение всей жизни. Если сюда добавить бесконечные "Цур їм"("Нехай їй цур!"; "Та цур їм, лихим!"; "А нехай йому цур врешті!"; "Та цур їм врешті"; "Хай їм цур!"; "Цур їй!"; "А врешті, все одно — цур їм!"; "А цур їм навіки"; "Ся зима збридила мені Киїїв — цур йому!" и т. д., и т. п.), то получаются неповторимые особенности эпистолярного стиля. А стиль — это человек.

"Ну и что тут особенного? С кем не бывает? Подумаешь, слова-паразиты?" Да, слова-паразиты. Но за этими словами-паразитами стоят именно эти сущности-паразиты. И если ты их регулярно поминаешь, то они — тут как тут. Если человек регулярно поминает нечистых духов, то они его тоже не забывают и паразитируют на нем. И в жизни, и в творчестве. (А за словами "Отец", "Сын", "Святой Дух", "Богородица" — стоят именно эти личности. Кто их поминает и к ним обращается, тот входит в общение именно с Ними).

Один из последних трудов, который разыскивала Украинка при жизни, назывался "Знадоби до галицько-руської демонології" (сей останній найбільш мені бажаний)". Эта книга была нужна для реализации замысла, который по первой строчке называется "Яка ж дивна, яка ж дивна оця щаслива сторона!.." В нем впечатляет уже простой перечень действующих лиц:

"Морока.

Домовик.

Дід запічаний.

Дід покутный.

Відьма родима.

Відьма учена.

Злидні.

"Фараони", що співом надять в "Золотий город", що зблизька сірий. Виряджають шукати зброї від злиднів на дні моря.

Рахмани.

Песиголовці, одноногі людоїди, що скачуть попарі або гуртом, обіймаючись позашиї, — від сих лютих навчається доброго єднання".

Одноногие людоеды, которые скачут по двое или группой (коллективом), обнимаясь за шеи — как наставники доброго единения. Такое не забудешь (только бы не приснилось). Вот такими замыслами была обуреваема Украинка в конце жизни. И видела все это как наяву:

"Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить, як нова недуга, — отоді вже приходить демон, лютіший над всі недуги, і наказує мені писати, а потім я знову лежу розслаблена, як порожня торбина. Отак я писала "Лісову пісню" і все, що писала остатнього року". Зеров говорил: "В останніх роках життя Леся Українка завжди мала високу температуру ввечері, і та температура її виснажувала. Коли ж вона бралася писати, то писання її мучило ще більше: це була друга гарячка, друга маячня, що приносила їй нові образи. Нові видива, розмови. Задуми, деталі намислів, віршові рядки — все це треба було занотовувати, записувати, поспішаючи, — поки є сила і снага…" Содержанием этой "маячні" зачастую была всевозможная нечисть.

А первый раз поминание нечистой силы встречается в письме пятилетней девочки к дяде и тете Драгомановым: "Мене перезвалы на Лесю. Миша колысь нарысовав на сьтіні чорта та шче на дверях напысав козячі ріжкы і якесь лыце…"

В этом же возрасте ребенок узнал и про мавку.

 

1.13. Языческий культ природы

Зеров был прав: "антихристиянська, майже ніцщевської сили проповідь сполучалася у Лесі Українки майже з поганським культом природи" (2, 2, 396). К язычеству она относилась очень и очень уважительно. Забужко справедливо замечает: "Тільки таким шанобливим евфемізмом — "релігія предків моїх", "релігія батьків моїх" — Леся Українка всюди й величає поганство, терміна ж "поганство" уникає (між іншим, як і "єресі"!), і не дивно: то поняття-присуди, що походять із дискурсу влади, з "енкратичного соціолекту" (у чорновій версії драми "У пущі" Річард Айрон на заввагу, що бути митцем — значить бути "поганином", відповідає: "Ну, коли так, То я повік поганином зостанусь, Хоч би сім раз на день мене хрестили!" — credo, під яким з певністю підписалась би й авторка). Зрозуміло, що єретики не звуть самі себе "єретиками", подібно як партизани не звуть себе "бандитами", і Українчин "не-ортодоксальний" словник у питаннях релігійних номінацій чи не найкрасномовніше зраджує її дійсні вірознавчі преференції власне тим, що не є нейтральним, як у типової "вільнодумної інтелігенції" її доби (навіть у Драгоманова!)" (10, 374).

Одним из главных ее произведений была "Лісова пісня". Закончив свою "пісню", она писала матери: "А я таки сама "неравнодушна" до сеї речі, бо вона мені дала стільки дорогих хвилин екстазу, як мало яка інша… Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я й здавна тую мавку "в умі держала", ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами…" Тогда ребенку было пять лет.

"Потім я в Колодязному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділася мавка".

В это время ей было 11 лет. В Бога она не верила, а в мавку — даже очень. Одна из ее сестра вспоминала: "Найбільше ж Леся згадувала з приводу народної творчості с. Жаборицю на Звягельщині, куди мама вивозила із Звягеля Лесю, ще зовсім маленьку, й брата Михайла літувати з свідомим наміром (як вона сама розказувала мені), щоб вони прой-малися там українським народним духом. Леся прекрасно пам’ятала перебування в Жабориці, дарма що була там малою… Видко було, що перебування в Жабориці зробило на Лесю дуже велике враження і дуже їй сподобалося: вона, бувало, раз у раз із втіхою згадує, що те або те чула чи бачила в Жабориці, те або те відбувалося там. В Лесиній "Лісовій пісні" нема ні одного персонажа, ні одного повір’я, ні одної мелодії, щоб були мені незнайомі, — все то мої знайомі поліські, все те я чула і знала ще в Колодяжному…"

В начале драмы-феерии помещен "Спис діячів". Правда, в переводе с украинского "спис" означает копье. Но если не особенно "перейматись" чистотой языка классика, то этот "спис" впечатляет. Среди прочих персонажей там были такие представители лесной нечисти:

— "Той, що греблі рве";

— Потерчата — т. е. "двоє маленьких, бліденьких діток у біленьких сорочечках", которых утопила мать;

— Русалка, живущая там, "де темно, холодно, на дні лежить рибалка, над ним сидить Русалка";

— Русалка Польова;

— Водяник — а "шати на ньому — барви мулу";

— Лісовик;

— Перелесник;

— Пропасниця;

— Куць — это "молоденький чортик-панич";

— "Той, що в скалі сидить" — это "темне, широке, страшне Ма-рище";

— Злидні —"малі, заморені істоти, в лахмітті, звічним гризьким голодом на обличчі".

Вся эта публика находилась в душе у сестер Косач с самого детства. Как сказала сестра: "все то мої знайомі поліські". Про Украинку она вспоминала: "Написала вона "Лісову пісню", як сама каже в листі до матері, тому, що затужила за рідними волинськими лісами і за всіма тими істотами, що ними заселяла ті ліси уява старих и молодих волиняків-поліщуків, Лесиних приятелів дитячих і юнацьких днів. Найбільше ж затужила за мавкою…". Скажи, за кем ты тоскуешь и я скажу, кто ты.

Украинка — матери: "І над Нечімним вона мені мріла, як ми там ночували — пам’ятаєш? — у дядька Лева Скулинського…" Это уже в 13 лет. Сестра дополняет подробности: "Ходячи по лісі та коло озера, надто ж сидячи біля вогнища, почули ми багато, багато оповідань про той ліс, про озеро, про всяку "силу" лісову, водяну, польову та про її звичаї і відносини між собою і людьми".

Отношения между различными "силами" (т. е. духами) и человеком составляют содержание драмы. Причем симпатии автора — явно на стороне лесной нечисти. В центре — образ мавки, о которой автор пишет: "Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов "слушний час" — я й сама не збагну чому. Зчарував мене сей образ на весь вік…" Зеров справедливо отметил: "Серед сім’ї Лукашевої мавка може бути тільки з дядьком Левом, що, одвіку живучи в лісі, приятелює з "лісовим кодлом".

Чей же это был образ? В воспоминаниях об Украинке читаем: "Народний образ мавки є продукт дуже давніх уявлень і вірувань людей нашого Полісся і, навіть ширше, українського народу, реальна основа яких, треба вважати, була закладена у далекій глибині віків. Слово "мавка" значить "мертва" і походить від старіших назв "навка", "навь".

Но, несмотря на всю свою древность, мавки поддерживают отношения с людьми. Здесь же был опубликован рассказ сверстницы Украинки — Федоры Якимчук, которая в молодости как-то заблудилась в лесу и от усталости стала терять сознание: "Раптом людина стоїть і манить мене пальцем… Я перелякалась. Переді мною стояла мавка… Уся в зеленому. Лице й руки також зелені… Коси зелені, розпущені, довгі-довгі, аж стеляться по землі… Вона засміялась, а потім заплакала… Ліс зашумів. Навкруги стало темно…"

Энциклопедия "Мифы народов мира" дает следующее определение: "Мавки (навки), в восточнославянской мифологии злые духи (часто смертоносные), русалки. По украинским поверьям, в мавок превращаются умершие до крещения дети. Имя мавки (навки) образовано от "навь" (воплощение смерти). Мавки спереди имеют человеческое тело, а спины у них нет, поэтому видны все внутренности".

После всей этой информации не удивителен финал произведения:

"Лукаш сидить сам, прихилившись до берези, з сопілкою в руках, очі йому заплющені, на устах застиг щасливий усміх. Він сидить без руху. Сніг шапкою наліг йому на голову, запорошив усю постатьі падає, падає без кінця…" Любовь к мавке ничем, кроме скоропостижной смерти, закончиться не может. Только некоторые любители оптики могут такой финал считать оптимистическим: "А панує над усім — білий колір, той, з якого й постає, зрештою, кольоровий спектр. На білій, символічній, "ноті", що характерно, закінчується драма: Лукаша вкриває сніг. І такий кінець є по-своєму оптимістичний — з білого постануть інші кольори, постане життя природи й людини" (7, 390).

Зачарованность образом мавки до добра не доводит. Украинка же прямо впадала в экстазы: "А я таки сама "неравнодушна" до сеї речі, бо вона мені дала стільки дорогих хвилин екстазу, як мало яка інша". Эти "экстазы" выглядели так: "Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить, як нова недуга, — отоді вже приходить демон, лютіший над всі недуги, і наказує мені писати, а потім я знову лежу розслаблена, як порожня торбина. Отак я писала "Лісову пісню" і все, що писала остатнього року… Та ще, як навмисне, ледве зберуся до якоїсь спокійнішої роботи, так і "накотить" на мене яка-небудь непереможена, деспотична мрія, мучить по ночах, просто п’є кров мою, далебі. Я часом аж боюся цього — що се за манія така?.. Я пишу "только в припадке умопомешательства", бо я тоді тільки можу боротись (чи скоріше забувати про боротьбу) з виснаженням, високою температурою і іншими пригнітающими інтелект симптомами, коли мене попросту гальванізує якась нав’язлива ідея, якась непереможена сила".

Вскоре после этих слов было написано еще одно письмо: "…Роїться мені в думці кілька тем — із боротьби християнства з "релігією предків моїх", "Камінний господар"… Не знаю, звісно, як воно в мене вийшло, добре чи зле, але скажу Вам, що всій темі є щось диявольське, містичне… Ох, я й так починаю боятись за себе, щось дуже вже я розписалась остатнього часу! І все так якось шалено, з безсонням, з маніакальним станом душі, до вичерпання думки, до виснаження сили фізичної…" Обращает на себя внимание противопоставление христианства и "релігії предків моїх", т. е. язычества. Украинка отрицает наличие среди своих предков христиан? А если они за тысячу лет все же были? Для нее это — печальный эпизод. Ей по душе язычество. Причем — вовсе не любое. Из языческих богов она выбирает что покрасивше. А все уродливое щедро уступает. Кому? Соседям с севера: кацапам, финнам и прочим неукраинцам.

Вот ее мнение о выдающемся скульпторе XX века С. Коненкове и его цикле "Лесное царство": "Коненков має деякий талан, але до "генія", либонь, тут ще далеко, а що його боги чисто кацапські, коли не фінські, то се безперечна правда, і я в них зовсім не пізнаю "релігії батьків моїх", що відбилась такими прекрасними лініями і барвами у веснянках, колядках, обрядах та легендах…" Какие "линии" в обрядах и колядках — непонятно. Но ясно, что языческие боги тоже нуждаются в пятой графе. Украинская нечисть прекрасна и не чета кацапской или финской. Бывает национализм зоологический, но есть еще, оказывается, и "божественный".

"…Чому слов’янські боги конче мусять бути косолапими, кри-воносими потворами — всі? Коли в наших казках навіть ворожа сила — "змій" — уявляється часто в подобі знадливого красуня. А "перелесник"? А русалки? А "золотокудрі сини" тої богині-царівни, що має на чолі зорю, а під косою місяць? Се ж, либонь, близька родина того Даждьбога, що вийшов таки "ідолищем поганим" у Коненкова?…" Она забыла назвать самого красивого из всей нечистой силы — светоносного Люцифера.

"…Зрештою, коли хто собі уявляє, наприклад, лісового бога "без спины, с одной ноздрей", то чому ж його таким і не зображати, тільки нема чого розпросторювати сього "ідеалу" на всіх слов’ян, а треба виразно зазначити, до кого саме він належить. Ну, та цур їм, тим чужим богам! Що вони мене обходять?" Очевидно, некоторым националистам трудно себе представить что-нибудь красивше своей родной нечисти.

Ранее Украинка писала Кобылянской: "Я взагалі давно вже втратила віру в "духів"… добрих і злих, небесних і підземних (та, власне, свідомо й не мала ніколи тії віри), а часом, в хвилини подразнення нервового, щось одзивається…" Не слишком ли близко (для атеиста) к сердцу принимает она "релігію батьків моїх", т. е. язычество?

Еще в 18 лет, как истинный ариец (с характером нордическим и твердым), она писала: "Люд Арійський зовсім не знав того почуття, що зветься страхом божим. Ні, він не боявся богів своїх, він щиро дивувався їм, він любив їх, він радів, утішався ними, дякував їм за їхню добрість, але не боявся їх. В його вірі нема нічого темного, страшного, хоч багато єсть величного. Його віра і поезія була ясна, чиста, радісна. Він співом голосним вітав кожну ранню зорю, до сонця озивався щирою хвалою, дива природи південної проймали його душу подивом, але не гнітили страхом. Він радів з свого життя, він любив цілим серцем свою роскішну матір-природу" (9, 16). Естественно, что такой "люд Арійський" не имел страха Божия, потому что просто не знал о Творце природы. Или забыл о Нем. А кроме того, ариец арийцу рознь. Бывают истинные арийцы (украинцы, например), а бывают — так себе (какие-нибудь кацапы или финны).

* * *

Однако наука не подтверждает гипотезы о какой-то особой симпатичности украинских богов. Современными исследователями у восточных славян описаны языческие обычаи человеческих жертвоприношений, проанализированы жестокие обычаи принесения детей в жертву умершим жрецам и языческим богам. Один из них пишет: "Про людські жертвоприносини у східних слов’ян розповідають не лише вітчизняні літописи, але й іноземні автори. Крім того, сучасні археологи знаходять значну кількість залишків людей у східнослов’янських язичницьких святилищах. Таким чином,… звичай приношенння людей у жертву язичницьким богам східних слов’ян був повсякденним явищем… За археологічними даними, звичай людських жертвопри-носин існував у давніх слов’ян ще задовго до виникнення інституту державності… Приносили наші предки в жертву богам і дітей, ще у праслов’янську епоху… Візантійський автор VI ст. Псевдо-Кесарий стверджує у своєму творі "Відповіді на питання", що древні слов’яни у важкі для них часи вбивали за спільною трапезою дітей, розбиваючи їх об каміння, подібно до мишей… Ібн-Даста, арабський мандрівник Х ст., повідомляє наступне: "Є в русів знахарі, з яких інші керують царями начебто вони їх начальники. Трапляється, що вони наказують принести жертву творцеві їхньому тим, чим вони побажають: жінками, чоловіками, кіньми. І якщо знахарі наказують, то не виконати їхнього наказу ніяк не можна"… Середньоазіатський автор IX ст.: "Велику владу в русів мали волхви, які користувалися правом ритуального вбивства чоловіків і жінок"… Про приношення в жертву полонених східними слов’янами повідомляє й візантійський автор Лев Діакон… Найбільшого розвитку звичай людських жертвоприносин досяг у пізніх язичницьких громадах в епоху християнізації Русі… Язичницький культ у пізніх язичницьких громадах став значно жорстокішим ніж у язичницьких громадах дохристиянської епохи… Таким чином, у східних слов’ян, які у більшості інших індоєвропейських народів існував страшний звичай приношення в жертву людей язичницьким богам" (13, 85).

* * *

Для истинного атеиста арийские "боги" являются таким же излишеством, как и все прочие. Но Украинка не только их не отбрасывала. Иногда она себя с ними отождествляла. Ее мать писала: "Сербські пісні в перекладі Старицького дуже полюбила Леся. Тії пісні про віли (русалки) призвели були до того, що Леся сама себе називала Вілою"; "Рідні пригадуватимуть, як Леся… гралася — у "Юнака та Вілу" (цит. по: 7, 43).

В примечаниях к поэме "Віла-посестра" читаем: "Віла — міфічна істота, що часто виступає в південнослов’янському епосі, вдачею і по-ведінкою нагадує нашу мавку". Для чего нужны мавки, мы уже видели: "слово "мавка" значить "мертва" і походить від старіших назв "навка", "навь". Поэтому Лукаш перед смертью и сливается с ней: "Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянім вінці. Лукаш кидається до неї з покликом щастя". Исход — летальный.

Если "віла вдачею і поведінкою нагадує нашу мавку", то побратим "Віли-посестри" обречен. Произведение построено таким образом, что не убить своего побратима эта "віла" не может. Просто не имеет права. Для оправдания этой необходимости молодой герой в кратчайшие сроки превращен автором в старого деда:

Не юнак лежав там молоденький, тільки дід старий, як голуб сивий, весь потертий сировим ремінням, а крізь рани жовті кості світять.

Обвиняются в такой трансформации турки-янычары. Но они тут вовсе не причем. В поисках молоденького побратима вила находилась совсем недолго: "Так літали три дні і три ночі". За эти три дня по воле автора побратим и превратился из юноши в глубокого старца. Именно это и было необходимо, чтобы вила могла выполнить свою функцию и зарезать его. Что она и сделала. Вилы они и есть вилы.

Но это еще не все: "Мавки (навки), в восточнославянской мифологии злые духи (часто смертоносные), русалки".

В "Лесной песне" есть "Русалка Польова" и есть просто Русалка:

Ми спустимось на дно, де темно, холодно, на дні лежить рибалка, над ним сидить Русалка…

Еще в 14 лет Украинка написала поэму "Русалка". Там тоже все закончилось смертью. И не одной. Сначала, не выдержав измены, утопилась девушка. Перед этим она горевала:

(Первое стихотворение 9-летнего ребенка начиналось аналогично: "Ні долі, ні волі у мене нема…"). Затем следует самоубийство:

Русалка готовится к мести. И вот как-то раз тот казак с женой положили ребенка спать под копной,

Призывные песни русалки подействовали на казака:

Тихо, как на кладбище. Потому что всегда близкие контакты любой степени с нечистой силой (русалки, вилы, мавки) заканчиваются для героев Украинки одинаково.

Она отождествляла себя с русалками и вилами (в 14 лет) или с мавками (в 40 лет). Но имел место и встречный процесс: лесная нечисть очеловечивалась. Один исследователь, изучая "номенклатуру демонів" в работе "Лексика демонології у драмі-феєрії Лесі Українки "Лісова пісня", пречислил два десятка героев (мавка, русалка, мара, марище, лісовик, водяник, перелесник, куць, потерчата, пропасниця, трясовиця, злидні, відьма, чортиця, літавиця, лісовичка, чаклунка, вовкулака, упириця; той, що греблі рве; той, що в скалі сидить) и заключил: "Кожен з демонів-персонажів "Лісової пісні" не просто механічне перенесення витвореної народною фантазією відповідної надприродної сили. Залишивши їх демонічними істотами, Леся Українка разом з тим наділила їх загальнолюдськими рисами: вони по-людськи сприймають, відчувають і переживають радощі, невдачі, горе; по-людськи демони "Лісової пісні" родичаються, гніваються. І зовнішній вигляд їх такий, як звичайних людей…" (14, 175). Они были наделены "общечеловеческими" ценностями, а людей наделяли своими. Разумеется, такая прикладная демонология до добра не доводит.

 

1.14. Ересиарша

Драгоманов не принимал христианство "за фактично національну віру" украинцев: "Коли взяти пам’ятники "народної мудрості" — легенди, пісні, прислів’я українські — та по них характеризувати народну релігію, то побачимо, що в ній над грунтом натуралістично-політеїстичним лежить найбільше кора релігії маніхейсько-богумильської, так що коли б треба було застосувати до якої з історичних релігій наш народ, то я б його застосував скорше всього до богумильства, і наперед хвалюсь, що одолію кожного свого противника в науковому спорі про цю справу" (цит. по: 10, 280). Однако ограничивать спор о вере народа только его легендами, песнями и пословицами — насколько это научно? Даже племянница не ограничилась исключительно этими источниками. Поэтому и не могла игнорировать историю христианства. Но поскольку оно было для нее, как кость в горле, в конце жизни она собирала материал для произведения "з боротьби християнства з "релігією предків моїх". Забужко считает, что "наявність в українській духовній історії "великої релігійної альтернативи" була для неї безперечна" (10, 281). И во всех прочих культурах она так же неутомимо искала "релігійні альтернативи" христианству, что по-гречески и называется "ереси".

Зеров писал, что "кінець кінцем її американські пущі й середньовічна Іспанія, Рим і Єгипет — то тільки більш-менш прозорі псевдоніми її рідного краю" (цит. по: 10, 386). Однако Забужко доказывает, что она не столько приравнивала чужие культуры к своей, сколько сама ориентировалась на лучшие еретические образцы: "Зеров пішов "по горизонталі" — наклавши Лесину Україну на її ж таки "чужину", — а треба, як бачимо, таки "по вертикалі". "поверхом вище": шукаючи те спільне між Україною й "чужиною", що насамперед і вабило нашу Велику Єретичку в усій історії світової культури як "своє кровне" і що вона всюди й вишукувала з несхибним місіонерським інстинктом. Далі шлях "майбутніх дослідів" має пролягати туди, куди я не смію сягнути "от необразования" й зупиняюсь "на межі", підсліпувато мружачись і розрізняючи тільки неясне миготіння великих тіней: "на Схід", "до Заратустри", до першовитоків гностичної єресі, — туди, куди Леся Українка весь вік тяглася з невтолимою цікавістю, надто ж в останні роки (окремою "білою плямою" на нашій літературній мапі залишається, як і в часи Зерова, "її Єгипет", — тема, на яку конче потрібен фаховий єгиптолог)" (10, 387).

Еретическая "чуттєвість" Украинки кардинальным образом отличается от христианской. По мнению Забужко, процесс их взаимного отталкивания "розпочався з "Одержимої": з трагічного бунту Психеї / Лесі Українки / Міріам проти самої серцевини християнської чуттєвости — проти всепрощення на грунті синівського й дочірнього послуху волі Бога-Отця. Завважимо, що для самої Лесі Українки, точніше, для Лариси Петрівни Косач, бунт почався ще раніше" (10, 87). "Досвід такого близького переживання смерти… для нашої Психеї-Орфея це ще й досвід одночасно веденої запеклої, лютої й безупинної війни з "землею й небом"… з усіма трансцендентними силами (= богами), які готують коханій людині такий гнітючо безславний кінець. На перший погляд, це богоборство відверто старозаповітного, дохристиянського зразка" (10, 88). "З точки ж зору міфа та архетипів колективного несвідомого, сюжет виглядає ще цікавіше й провадить нас у глибину тисячоліть, до "Магабгарати" і "Бгагавадгіти", — тільки там знаходимо в такому чистому вигляді постать божого помічника (царевича Арджуни), який добровільно обирає для себе довічне пекло, щоб у цей спосіб довести свою абсолютну відданість богові Кришні. У неортодоксальній, гностико-маніхейській традиції можна знайти вказівки на те, що подібну місію ранньохристиянська екзегетика (згодом скваліфікована ортодоксальною церквою як єретична) певний час була схильна приписувати Юді. Власна "есхатологічна програма" Міріам звучить на диво схоже до цієї ідеї, загубленої в нетрях давніх релігій і єресей Сходу (на яких, нотабене, Леся Українка таки несогірше зналася — ще змолоду спромігшись самотужки написати підручник стародавньої історії східних народів!), — ідеї найбільшої, трансцендентної жертви, яку здатна скласти людина своєму божеству" (10, 90). Т. е., добровольно выбрать для себя "довічне пекло". И что же это будет за "божество" такое?

Но Забужко таких смешных вопросов не задает: "Жарти набік — така Психея не вдовольнилась би від богів мізерною, як на її есхатологічний максималізм, подачкою у вигляді тимчасового воскресіння свого коханого (Міріам і не вдовольняється вісткою про Воскресіння, навпаки — сприймає її як остаточну поразку Месії в його спробі змінити людей на краще)…" (10, 91). Для кого-то Воскресение Спасителя — победа над первородным грехом и над смертью. А для кого-то — "остаточна поразка Месії". Каждому свое.

"Міфологічна пригода такої Психеї, як бачимо, не просто ставить її в позицію онтологічного виклику, — вона дає підстави говорити про народження (чи відродження) якісно іншої, незнайомої ортодоксальному християнству міфологічної героїні, пов’язаної з набагато древнішими пластами культурної пам’яти людства. Ця героїня виступає не коханкою, не нареченою, а своєрідною "тіньовою" (видимою вже хіба що крізь "окуляри" езотеричних учень і єресей) партнеркою, "іноверсією" вмираючого й воскресаючого бога, — чи в перекладі з мови міфа на мову історичних реалій, тією Христовою ученицею й жінкоою-апостолом, котру отці церкви могли й справді хіба що проклясти… — і чиє "Євангеліє від Міріам" (бо саме таким "апокрифічним євангелієм", в остаточному підсумку, і є "Одержима"!) могло мати свої аналоги, в кращому разі, серед знищених гностичних апокрифів II–III ст." (10,92).

Вот так: "иноверсия" и "партнерка" умирающего и воскресающего бога. Ни больше — ни меньше. Для Забужко очевидно, что когда герои Украинки молятся Гелиосу, то это касается и автора: "це її "єретицька" молитва — української лицареси Святого Духа, вірної жриці того гнаного й репресованого жіночого божества, що під натиском єресей все ж увійшло в західнохристиянський канон під іменем, симетричним Божому, — Notre Dame, "Наша Пані" (10,609). По-русски "Notre Dame" можно перевести словом "Богородица". Например, выражение "Собор Notre Dame de Paris" переводится как "Собор Парижской Богоматери". Теперь легко сообразить, как перевести название книги Забужко: "Notre Dame d’Ukraine". Такая вот история. Оказывается, Украинка — это и есть "Наша Пані" для украинцев. Так сказать, "іноверсія" и "партнерка" Христа. Того и гляди — появится собор… этой самой матери. А далее может возникнуть и молитва, адресованная к этой "пані". Из всех ассоциаций на ум почему-то приходит только неудобоваримая "Молитва про гетьмана Мазепу". А еще — тот диагноз, который поставила сама Забужко своей науке: "напівкоматозний стан нашої гуманітаристики" (10, 405).

Она считает, что Украинка создала "образ жінки-єресіарха", но сделала это не "свідомо й цілеспрямовано" (10, 93). В других произведениях еретическое мифотворчество также шло бессознательно: "Ця "домашня", "своя" версія гностицизму, незаперечна на рівні чуттєвости, жодним чином не могло конкурувати з західною за рівнем свідомої культурної репрезентації, "проговорености", як у лицарській літературі" (10, 282). "Аби уникнути непорозумінь, зовсім не виключених при сучасному сумному стані нашої гуманітаристики, застережуся, що досі цілий час вела тут мову про об’єктивне значення Українчиної міфо-творчости, а не про свідомо переслідувані авторські стратегії, — кожній-бо людині, освіченій не на радянських стандартах "творчого методу"… очевидно й самозрозуміло, що такі речі письменник ніколи не "ставить собі планом", і — продовжуючи цитату — "es kam ja von selbst!", "воно само так вийшло". А проте питання, якою, власне, мірою гностична єресь, так недвозначно сповідувана й практикована героями Лесі Українки, усвідомлювалася й визнавалася нею самою, далеко не є риторичним.

Авжеж, прямих звірянь на тему своїх віровизнавчих преференцій вона здебільшого уникала ("я не вмію викладати свого credo в стислій, консеквентній і догматичній формі"), — всі ті звіряння аж надто глибоко заховані, вживлені в тканину текстів, звідки їх доводиться тепер виколупувати хірургічним "пінцетом" деконструкції" (10, 283).

На самом деле, Украинка неоднократно декларировала свое мировоззрение. Забужко это прекрасно знает и характеризует ее как "вишколену на позитивістський лад "людину наукового світогляду". На словах она считала себя атеисткой и отрицала существование "духов". В действительности же они распоряжались в ее душе, как у себя дома. Это и было состояние бесоодержания. Об этом расщеплении личности Забужко пишет: "…Мислення Лесі Українки мало, за всіма ознаками, природу суто візіонерську, пророцько-шаманську, що саму її, як вишколену на позитивістський лад "людину наукового світогляду", не тільки не могло вдовольнити, а навпаки, радше бентежило ("що се за манія така?"). Як і її Кассандра, і всі "Кассандри" в європейській історії післяпророцької доби, у своїх несамовільних прозріваннях у майбутнє — не раз, далебі, так моторошно-точних! — Леся Українка "собі не вірила", ніколи не мала певности, чи то "правда родить мову", чи, чого доброго, навпаки, "мова родить правду", і взагалі, за інерцією "нормальної думки" (чи пак, "наукового світогляду"), воліла відносити всі такі "думи і мрії" на рахунок "поетичної фантазії". Ті ж із них, котрі в таку кваліфікаційну рубрику вже явно не вписувалися, заховувала виключно "для себе" й ніколи не публіковала (як-от вірш "Не хутко те буде… Чи й буде, чи ні?", один із "хімічно найчистіших у європейській ліриці, після св. Терези де Хесус, описів візіонерського стану)" (10, 221). Здесь же Забужко приводит точку зрения А. Макарова, который также писал "про її семантику "мрії" як поняття, що позначає візіонерські "гіпнагогічні галюцинації" в стані, пограничному між уявою і сном, "напівсні" (цит. по: 10, 221).

"Свій мистецький дар Леся Українка, в усьому іншому людина цілком "по-драгомановськи" скептичного вишколу, суб’єктивно сприймала й переживала як явище суто метафізичної природи, свого роду "mania poetica", "певну форму нападів божевілля, за які людина здебільшого ручити не може"і в стосунку до якої почувається як стародавні пророки — як та ж таки Кассандра, автор чи не alter ego, — інструментальним знаряддям, виконавцем необорної, ба й "деспотичної", зовнішньої волі: "ледве зберуся до якоїсь спокійнішої роботи, так і "накотить" на мене яка-небудь непереможна, деспотична мрія, мучить по ночах, просто п’є кров мою, далебі. Я часом аж боюсь цього — що се за манія така?" — причому ця "манія" настільки сильніша від фізичної хвороби, що навіть цю останню змушує відступати: "я тоді тільки можу боротись з виснаженням, високою температурою і іншими пригнітающими інтелект симптомами, коли мене попросту гальванізує якась idee fixe, якась непереможена сила. Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить, як нова недуга, — отоді вже приходить демон, лютіший над всі недуги, і наказує мені писати, а потім я знову лежу zusammengeklappt, як порожняя торбина". Імовірно, що саме цю свою "одержимість духом" їй якраз найменше й хотілося афішувати, і не лише тому, що всякий містичний досвід, навіть у такій "секулярній" його формі, як художня творчість, взагалі належить до найбільш сокровенно-інтимної сфери людських почуттів, а й із причин, сказати б, ідейних: ще раз наголошу, що свідомо, з переконання Леся Українка була не містиком, а, як тоді (і довгий час по тому!) мовилося, "людиною наукового світогляду", у термінології XIX ст. "вільнодумною", — і будь-яка містифікація й дотепер не з’ясованої до кінця "справжньою наукою" тайни творчости не могла не відпихати її, зокрема, відразною для всякого "вільнодумця" спекулятивністю" (10, 72). "Одержимість духом" (не-святым) у "вільнодумної людини наукового світогляду" — это далеко не редкость.

Забужко подчеркивает: "Що Леся Українка (точніше — Лариса Петрівна Косач) була абсолютно несвідома свого містичного обдаровання і, знов-таки як її Кассандра, на власний розсуд користуватися ним не вміла ("тільки бачила" те, що "показувано", і давала собі з тим раду виключно шляхом "перекладу" на мову художніх образів), видно вже з того, що вона повторює найпоширенішу, за Ямвліхом, "помилку початківців" — коли "божисту одержимість неслушно вважають рухом мислення в сполуці з даймонічним натхненням"… Саме на "рух мислення", очищеного від земних пристрастей, і покладається Леся Українка у своєму прагненні вступити в храм таємного знання, інакше званий гнозисом" (10, 222). В итоге такого бессознательного "сотрудничества" с духами и родилась эта ересь: "Її персональна "історія єресі" розбудовується в самостійний авторський гностичний міф" (10, 216). "Ліміт функції" її міфа — позасвтній, "рухаючий світилами", частково привнесений колись на землю завдяки визвольній жертві титана Прометея, вічно-недосяжний і вічно-провідний божистий Абсолют" (10, 288). Таким образом, человек был материалистом и атеистом, но одновременно — еретиком и мифотворцем. Это говорит о расщеплении его личности. Для христианина такое состояние является типичным примером бесоодержания.

 

1.15. Последний антихристианский замысел

Последний антихристианский замысел Украинки связан с Египтом, где она лечилась: "Бачили ми великі піраміди і великого сфінкса — се справді щось єдине на цілім світі! Ніякі картини, фотографії и т. п. не можуть дати справжнього поняття про душу сих камінних істот. Особливо сфінкс — він має велику тисячолітню душу, він має живі очі, він немов бачить вічність. А який там пейзаж перед очима в сфінкса!.. Не розчарував мене Єгипет, а ще більше причарував, і тепер тільки я зрозуміла його до кінця геніальний хист, як побувала в Каїрському музеї" . Душа у сфинкса? Да сколько угодно. Но бессмертная душа у человека — это уже "забобон". Потому что материализм так сказал.

Ветер из пустыни (хамсин) тоже не просто летящий по ветру песок: "О, якби ти бачила того рудого демона хамсина, як він світ у жовтий кошмар зміняє! Справді злий дух — Тіфон!.." Злые духи? Да. Сколько угодно. Но благодать Святого Духа — этого низзя. Это уже "забобон". Потому что "научный" атеизм так сказал.

Солнце также одушевлялось: "Сей прекрасний осяйний день, освячений великим Ра, що знов став до нас ласкавий після тижня гніву. А він таки був дуже розгнівався за щось: цілими днями віяв шалений вітер і застилав густим серпанком пороху обличчя Ра". Затем "Великий Ра змилувався і послав нам літо справжнє…"

Такое мировоззрение обычно называется анимизм. Но последний антихристианский замысел этим далеко не исчерпывался: "На передмісті Олександрії живе сім’я грецька (еллінська) в той час, коли нова віра взяла силу і, в свою чергу, стала тіснить і гнати тих людей, що держалися давнішої віри й кохалися в давній науці.

Теокрит, дуже вчений еллін, не християнин, кохається в давньому писанні, має цілу бібліотеку — збір папірусів. Його діти, син 17-ти літ і дочка 15-ти, теж привчені до давньої науки, вірні давній релігії.

Ясний день, пополудні. Син і дочка Теокрита сидять у своєму середньому дворикові; син чита й оповіда сестрі. Приходить старий чоловік, сусіда, дуже збентежений, і каже дітям, що їх батька схопили в храмі (на сходах до храму); його ув’язнено за те, що він "ширив єресь", проповідував думки грецьких філософів".

Как известно, "давня релігія" и "думки грецьких філософів"— это две большие разницы. Сократ был казнен сторонниками "давньої релігії" за отрицание им традиционных богов и почитание "нового" божества. Не зная Библии, он понял, что настоящий всемогущий Бог может быть только один-единственный. За что и был убит. Того же мнения придерживался его ученик Платон. Того же мнения придерживался и ученик последнего Аристотель. И т. д., и т. д. То есть, выдающиеся греческие философы вовсе не поклонялись слепо олимпийским богам, но искали единую первопричину всех вещей. Кстати, о "преследованиях" греческой философии. Платоновская Академия в Афинах была закрыта императором Юстинианом в VI веке. К этому времени она существовала уже 900 лет. За такое время можно сказать все, что хотел. Наверное, "дуже вчений еллін" все это знал. Но его создательница этого не знала. Поэтому приписала ему языческое многобожие, борьбу с рабством и свое собственное антихристианство (игнорируя общеизвестные факты, что греческие философы были сторонниками рабства, а христианство положило конец рабовладельческому обществу):

"…Його ув’язнено за те, що він "ширив єресь", проповідував думки грецьких філософів, одвертав од догматів віри християнської. Він казав: "Нема рабів божих, — єсть і повинні бути люди, вільні "тілом і духом". "Начувайтесь лиха", — сказав старий. "Прийдуть і в господу до вас: заберуть всі папіруси, понищать, попалять яко писания "єретицьке", "поганське".

Дівча плаче, потім радиться з братом, що робити. Зважають, що треба поховати хоть найдорожчі писані речі… Ждуть вечора з турботою, чи встигнуть поховать. У ночі засвічують світло у сховах, у покої вибирають писання. Ідуть, ховають в пустині, просто в пісок. Ніч кінчається, сонце ледве встає. Обоє стають на коліна, припадають до землі, молять Геліоса берегти їх скарби. Може, настануть кращі часи. Може, колись хтось знайдет і скарби — і дізнається великої мудрості: "Геліосе! Рятуй наші скарби! Тобі і золотій пустині доручаємо їх!"

Такая вот жалостная история. Вспомним, что по Аристотелю "раб есть говорящее орудие"; одни люди рождаются по природе свободными (это эллины), а другие — по природе своей от рождения рабы (это скифы, славяне и прочие "варвары"). Это солнечная и светлая античность. На смену ей пришло очень "мрачное" средневековье, утверждающее вслед за апостолом Павлом, что для Христа нет ни эллина, ни иудея, ни раба, ни свободного, ни мужчины, ни женщины, но каждый — сын Божий и несет в себе искру Божью.

Кто-то предпочитает молиться Гелиосу. А почему не Зевсу? Почему не Аполлону или Дионису? Почему не всем, вместе взятым? Наверное, это — не принципиально. Лишь бы не Христу.

Этот замысел был записан в начале июля 1913 г. (последний месяц жизни Украинки). О. Пчилка вспоминала: "Коли я в початку липня прибула до Лесі на Кавказ, у Кутаїсі, вона, лежачи хвора в ліжку, однак поривалась думкою до своїх творів. Одного разу… згадала про свою обітницю, про ту поему, й сказала: "Ану, спробую зазначити, як би то воно виходило". Отож вона говорила, а я писала з її слів подаваний тут зміст її надуманої поеми. Проказуючи, Леся дещо зміняла: місце дії, останні слова. Перше хотіла закінчити прокляттям, потім сказала: "Ні, нехай "останнім акордом" буде молитва до Геліоса, — та й проказала ті слова, що стоять в кінці конспекту. — Отак і буде! — додала Леся наостанку. — Як тільки зможу писать, зараз напишу й пошлю". Та сьому бажанню не судилось справдитись! Зостався конспект".

Таким образом, бескомпромиссная борьба Украинки против христианства длилась до последнего вздоха. И даже после.

* * *

Еще в 1900-м году она писала:

Моя душа не буде "со святими", Не буде "вічна пам’ять" помені,Чужі мені пісні з словами тимиІ дзвонисі, потворимідяні.

Все было именно так, как она хотела. Львовская газета "Діло" писала: "Похорон був дуже урочистий, хоч духовенство не брало майже в нім ніякої участі. Така була воля покійної… Похід посувався в поваж-ній тиші. Церковного співу не було, бо духовенство не йшло за тру-ною…" Г. Палецкий вспоминал: "За добу до похорону стало відомо, що згідно бажання небіжчиці проводи домовини відбудуться без духовенства". Через год К. Квитка написал воспоминания "На роковини смерті Лесі": "В замітках газети "Киевская мысль" під час похорону Лесі Українки було написано, що, згідно з волею покійниці, в похоронному ході не брало участі духовенство і на труну не було кладено металевих вінків, тільки з живих квіток… В сьому є стільки правди, що авторка таких речей, як "В катакомбах", розуміється, не могла признавати ваги за церковними обрядами… Не тільки розпоряджень щодо похорону, але взагалі ніяких розпоряджень на випадок смерті Леся Українка ні давніше, ні під час останнього гострого періоду хвороби не робила (Коли не вважати на один ненадрукований вірш, про який писать ще рано. Цей вірш і не буде надрукований. Розпорядження)".

Что это за вирш — неизвестно. Но, чтобы судить о его содержании, достаточно знать, какие похороны устроили Украинке те, кто его читали (муж, мать, сестры). Квитка был прав в том, что "авторка таких речей, як "В катакомбах", розуміється, не могла признавати ваги за церковними обрядами". Поэтому, когда украинское радио, с одной стороны, то и дело повторяет в своем эфире эту антицерковную пьесу, а с другой — регулярно транслирует церковные богослужения, это выглядит как-то диковато (очевидно, множество "научных" атеистов окопалось в этих СМИ еще с советских времен). Но когда один человек (например, Ющенко) одновременно превозносит Украинку и желает "розбудувати єдину українську помісну православну церкву", то это напоминает уже расщепление личности (по-научному — "шизофрения").

 

1.16. Безбожное "счастье"

В 1895 г. писательница сочинила легенду под названием "Щастя" о первопричине всех человеческих зол: "Се було в початку віків. Новостворений світ сіяв чудовою красою, скрізь була гармонія, ясне, повне життя. Цвіла божа мрія, розкішна й лагідна. Людське життя плило тихими хвилями і зливалося з тією мрією в одне осяйне, спокійне море. Великий спокій був на землі, й люди жили в спокою. Так було довго.

Злий дух спав у підземній країні. Він спав довгі віки, і сон його був лихий. Прокинувся злий дух і покликнув: "Лихі сни мучать мене! Душа моя рветься, нема мені спокою! А там, на землі, панує ясний спокій, мрія ворога мого цвіте і витає — і ніщо не бентежить її. Чи маю я носити сам мою тугу огненну, чи маю ховати мій смуток темний? Ні, я кину тугу в серце наймиліших дітей ворога мого, я розкину над ним смуток чорним покривом, і потьмариться мрія ворога мого".

Сначала он напустил на людей голод, потом — смертельную заразу. Но все это было как-то не очень эффективно. И тогда враг рода человеческого пустил в ход свое самое опасное оружие — утопию:

"Злий дух сидів у підземній країні і думав. І він створив думкою своєю дивну постать. Вона була блискуча, як рання зоря, і міняла свій вид щохвилини, як вогонь. Злий дух дав їй життя і назвав її: щастя . Він взяв її на свої дужі крила і полетів з нею геть високо понад землею. Була темна ніч, табори спали, тільки молоді пастухи сиділи навколо багаття — пастухи не спали в ночі, — вони співали. Наймолодший грав у сопілку, дивився на зорі, і очі йому були спокійні, як зорі. З неба покотилася велика блискуча зоря. Пастух покинув сопілку і вхопився за серце. Він бачив зорю, і вона йому серце вразила. Він крикнув у голос: "Дивіться, дивіться!" — і всі дивились туди, куди показувала його рука, — там упала зоря. Вона впала на високу гору, і на горі спалахнуло світло, горіло і вабило серце. Пастух сказав братам своїм: "Ходім туди!" — і всі пішли до світла. Всі бачили у світлі те, що було їм над життя миле, і всі бачили різно. Їм було так, мов у душі в них горів вогонь. Вони йшли все далі, і світло далі ставало. Вони все йшли, кололи ноги на колючезілля, шарпали одежу об гострі терни, кров була на слідах їх, йшли і падали один по одному, бо сила покинула їх. А ясна, дивна постать все далі ставала, все більше мінилась і зникла в тумані. Настав день, а вона неверталась, і ніхто не знайшов її.

Був знов вечір, і пастухи співали. Вони співали: "О щастя, о ясне, загублене щастя!" І ті пісні отруїли серце всім людям. Всі прагнули щастя, а ніхто не знав його, всі хотіли бачити його, мати його на хвилинку і вмерти потім, бо воно стало їм миле над життя. І кожний бачив його, хоч у сні, хоч на малу хвилинку. На одного воно глянуло коханими очима, іншому заблищало золотом, іншому засіяло світлом слави. Всіх зачарувало воно навіки, і чари його були отрута. Воно летючою зорею падало в серце, і серце починало горіти. Хто разбачив його, той не забував його до смерті. Пекельний вогонь прокинувся в душах всіх людей. Всі шукали щастя, всі хотіли мати його ціле в своїх руках. Для нього віддавали все найдорожче, губили себе і других, сльози й кров лились річками во ім’я його. А щастя літало по світі зорею, блискавицею, вогником бродячим і ніде не спинялось надовго, і ніхто не мав його ціле в руках. І чутний був великий крик по всій землі: "Щастя! Щастя!.." З того часу не стало на землі ясного спокою, потьмарилась блискуча божа мрія. І злий дух утішився працею своєю". Среди борцов за счастье человечества Украинка и заняла свое видное место.

Искаженное отношение к Богу (грех) по-гречески называется ha-martia, что дословно означает "промах". На украинский это можно перевести как "збочення". "Збочення" в отношениях с Богом не могут не повлечь за собой "збочень" в межчеловеческих отношениях.

Зеров писал: "Змолоду пережила вона глибокий вплив Драгоманова; сприйняла вона і науку європейської індивідуалістичної думки, від такого запізненого в українській літературі Байрона до Ібсена та Ніцше; схвилювала її й глибока соціологічна та політично-економічна думка Маркса, і доктрина європейського соціалізму, що до нього пильну увагу заповідав українському громадянству ще Драгоманов. В другій половині 90-х років Леся входить до невеличкого гуртка шести (Каковський, Стешенко і інші), що ціллю своєю ставив студіювання Маркса. В 1900 році вона бере участь в російському соціал-демократичному журналі "Жизнь", де містить різні статті, присвячені то українському письменству, то соціалістичній літературі утопій, — тема, до якої потім вертається в "Новій громаді" Чикаленка-Грінченка 1906 р. У неї рано складається власний світогляд і власне світопочуття, обвіяні вольовою стихією та тонким сприйняттям трагічного… І індивідуалістичні настрої Ніцше, і марксівська наука перетворилися в ній органічно й грунтовно і дали своєрідний проріст… Перше, що впадає в око, це якийсь анти-християнський цієї філософії дух і тон. Змолоду перечитуючи праці, присвячені Біблії та пророкам, пильно раннім християнством займаючись, Леся Українка ніяк і ніколи не могла помиритися з основами християнського світогляду. Її "Грішниця"… "одержима" Маріам, що з природи не може прийняти проповіді всепрощення, раб-неофіт… — всі вони носять у собі частку душі авторової. І навіть досить пласка критика християнської теорії й практики у Іуди ("На полі крові") набирає часами яскравості й енергії, бо до його слів, природних в устах статечного господаря, дещо своєї нехоті доки дає сама Леся… Образ Прометея, горді заповіти прометеїзму — це у Лесі Українки не випадковий, не хвилинний настрій. Прометеївська непримиренність і богоборство носилися перед нею здавна… Як і Мавка, зчарував її цей образ на все життя. Антихристиянська, майже ніцшевської сили проповідь сполучалася у Лесі Українки майже з язичеським культом природи…" И добавляет еще один компонент ее мировоззрения: "Безперечний факт, що по смерті Драгоманова Л. Українка була близька до Марксової науки і під впливом її зоставалась досить довго, так що навіть в добу "Дзвону" видавці журналу вважали її за свого однодумця".