Вiтауте Жилiнскайте

Подорож у Тандадрику

Повiсть-казка

Переклад з литовської Ольги Градаускенє

____________________________________________________________________________

Пригодницька повiсть-казка литовської радянської письменницi, лауреата Державної республiканської премiї Литовської РСР про казкову країну ляльок, про боротьбу добра i зла, про справжню дружбу i взаємовиручку. ____________________________________________________________________________

ЗМIСТ

ПОХМУРА ДОРОГА

ПIЗНЯ МАШИНА

ДИВНИЙ ПТАХ

ОДНОВУХИЙ

ДРУГ ПО НЕЩАСТЮ

НIЧНI ГОСТI

ПЛАЧ

ШОСТИЙ

ЗНАЙОМСТВО

ПОВЕРНЕННЯ

ТАЄМНИЦЯ ЛИШАЄТЬСЯ НЕРОЗГАДАНА

ЗНАХIДКА ПIД ЯЛИНКОЮ

ЗНОВУ РОЗПОВIДI ПРО САМИХ СЕБЕ

ПРИГОТУВАННЯ ДО ПОДОРОЖI

ХТО П'ЯТИЙ

ЛIТАЮЧА СУМКА

ПЛАНЕТА КВIТIВ

НА ПЕЛЮСТЦI КВIТКИ

ПАСТКА

ПIД КВIТКАМИ

У ПОЛОНI КВIТIВ

КАДРИЛЬ ДIЄ

КЛУБОК НИТОК

У ЗАРОСЛОМУ ДОМI

ТРИВОГА У ВАЗI

ЗНОВУ В ПIДЗЕМЕЛЛI

ПОГОНЯ

У "СРIБНIЙ ШИШЦI"

В РОЗВIДКУ

СIРНИК

НА СПАЛЕНIЙ ПЛАНЕТI

ПАЯЦ

ЗАПИТАННЯ КИТИЧКИ

ЗАНЕПОКОЄННЯ В "СРIБНIЙ ШИШЦI"

В КОРАБЕЛЬ

IСКРИ

ЗНОВУ В ПУТЬ

СУТЬ

ХИТРОЩI ЕЙНОРИ

ТВIНАСОВА ТАЄМНИЦЯ

ЗНАХIДКИ ЛЕГАРIЇ

В ЛIСI ЛАМП

У ХАТИНЦI СТОРОЖА

НА ДРЕЙФУЮЧОМУ АЙСБЕРГУ

У ПАЩI РОБОТА

КИТИЧЦI ЗНОВУ ПРИЙШЛО В ГОЛОВУ

ЕЙНОРА ОПРИТОМНIЛА

ЩЕ ОДИН ПОЄДИНОК

ПЕРЕВОРОТ

ЧОМУ СУМУВАВ ТВIНАС

ОРIЄНТИР

В КАБIНI ПIЛОТА

ОФIЦIЙНЕ РIШЕННЯ

НА ПЛАНЕТI СЛЮДИ

ОБЛОГА

ВЕЛИЧНА БУДIВЛЯ

IЗ ПОПЕЛУ

КАДРИЛЬ ШУКАЄ ВИХОДУ

БУДОВА БЕЗ КIНЦЯ

ЩЕ ОДНЕ ЛИХО

ПОШУК СЛIДIВ

ЧИСТКА ПIДЖАКА

ОК

РОЗКРИТТЯ ТАЄМНИЦI

БIЛЯ КАРУСЕЛI

У СКЛАДАХ

НАЗАД ДО "СРIБНОЇ ШИШКИ"

В ОСТАННЮ ПОДОРОЖ

РОЗШУКИ

СПАЛАХ

СПОЧАТКУ

____________________________________________________________________________

ПОХМУРА ДОРОГА

Чи є дорога, похмурiша за ту, що веде до великого мiського смiтника? По нiй раз у раз шмигають сiрi або зеленi смiттєвози, зрiдка розтрушуючи черепки, картопляне лушпиння, скоринки хлiба, пластмасовi затички, рiзнi залiзячки i чого тiльки не хочеш. А якщо здiймався дужчий вiтер, то, дивись, iз якої-небудь неприкритої машини, мов птахи, вилiтали цукерковi обгортки, клаптики газет i навiть цiлi аркушi iз книжок з чудовими кольоровими малюнками...

Усi, напевно, пригадують казку про Йонукаса, який за собою посипав дорогу крихтами хлiба, щоб не заблукати i прийти з лiсу додому. Отож якби хто попав на смiтник, то знайти дорогу назад було б завиграшки: так вона, та дорога, була рясно всипана рiзним дрiб'язком.. На жаль, iз смiтника дороги назад немає: все-все, що сюди привозять, пожирає вогонь, i вогнище палає таке велике, що його заграву видно далеко-далеко навкруги, навiть можна подумати, що то горить цiле село...

Зараз уже пiзно, дорога на смiтник спустiла, всi смiттєвози вiдпочивають у гаражах, а водiї надягають бiлi як снiг сорочки, пов'язують квiтчастi краватки, готуючись зустрiти Новий рiк.

Так, цей вечiр з усiх вечорiв найнезвичайнiший: коли ти прислухаєшся, то можеш почути, як уже десь тупотить, ковзаючись по крижанiй дорозi, Новий рiк, а коли напружиш очi, щоб краще бачити, то й побачиш на його червонiй шапочцi чотири бiлi цифри, наприклад, 1984. Тупiт i ковзання стають тим гучнiшi, чим дужче поспiшають мами застеляти накрохмаленими скатертинами столи i ставити на них пироги та рiзнi пресмачнi страви; дiти, шаленiючи вiд радостi, бiгають вiд ялинки до дверей, чекають i дочекатися не можуть, коли задзвонить дзвiночок, сповiщаючи, що нарештi прийшов Дiд Мороз з казками, пiснями i подарунками...

Незвичайна ця нiч, i як було б добре поблукати вулицями святкового мiста, позаглядати у вiтрини магазинiв, прикрашенi паперовими снiжинками i новорiчними квiтами, шапочками Дiда Мороза i намистом фей; приємно було б дивитися на вiкна будинкiв, за якими горять восковi свiчки; цiкаво було б побiгати площами мiста, де стоять високi ялинки, обвiшанi гiрляндами рiзнокольорових лампочок, а пiд найнижчими гiлками притулилася казкова хатка iз щiльно зачиненими вiконницями, щоб яке лихе око не злякало чудес, якi там дiються... Але найкраще за все такої ночi сидiти за столом у теплiй хатi, уминати ласощi й бавитися подарунками, що їх принiс Дiд Мороз, та ще, непомiтно для iнших, зняти з ялинки найкращу цукерку... Та, на жаль, ми змушенi повернутися на ту похмуру дорогу, не повернутися туди ми нiяк не можемо, бо з тiєї дороги ми почали свою розповiдь... А вона, та дорога, порожня-порожнiсiнька, залита бляклим мiсячним свiтлом, оточена таємничими тiнями лiсу - бо ж у цю нiч, новорiчну нiч, усе зачароване, таємниче, навiть найпохмурiша дорога на мiський смiтник i та стала таємничою i зачарованою... Та цить! Хтось пiд'їжджає...

ПIЗНЯ МАШИНА

Так, вiд мiста торохкотить, аж пiдскакує, одинокий смiттєвоз. О такiй порi? Що трапилося?

А нiчого, тiльки, їдучи вранцi на смiтник, водiй завернув до свого двоюрiдного брата i гостював до самого вечора, а це схаменувся i летить швидше од вiтру... Але що ж це ще? Їхав-їхав прямо i раптом повертає вбiк, на дорогу, що веде до лiсу, i за поворотом зникає. Дивно, навiть дуже дивно... Адже взимку в лiсi нi гриби не ростуть, нi суницi не спiють... Коли б ми в такий час зустрiли в лiсi сирiтку Оленку - ми знали б, що її вигнала мачуха шукати пiд снiгом суницi, а хто ж мiг би вигнати о такiй порi водiя?.. А давайте доженемо його i крадькома пiдглянемо, що вiн тут робитиме? Ось, зупинивши машину мiж деревами, вiн натиснув залiзну ручку, що бiля керма, кузов iз смiттям став сторчма i висипав на снiг усе, що було в машинi. Тепер ясно: безсовiсний водiй полiнувався їхати до смiтника i викинув смiття бiля дороги в лiсi. Покiнчивши з цiєю роботою, вiн, звичайно, заверне машину й пожене назад у мiсто, тим паче, що до середини ночi лишилося десь три чи чотири години... Та... та що вiн ще надумав? Замiсть того, щоб їхати назад, вiн витяг з-пiд сидiння сокиру й вилазить iз кабiни. Хряснув дверцятами, закинув на плече сокиру й побрiв снiгом у гущу лiсу...

ДИВНИЙ ПТАХ

Напевне, всi ви зрозумiли, по що йде в лiс людина з сокирою? I не таку собi шукає ялинку, а най-найкращу, крислату, яку тепер поблизу мiста чи й знайдеш. До пiвночi недалеко, тому водiй i поспiшає, а вигострене лезо сокири проти мiсяця загрозливо поблискує. На снiгу подекуди видно слiди звiрят i птахiв, а за водiєм лишається глибокий слiд. Та хоч як вiн пильно дивиться, а на таку ялинку, що сподобалась би йому, i не натрапить: то стовбур кривий, то верхiвка зламана, то однобока, то пожовкла глиця... Жалюгiдний лiс бiля мiста! Колись тут стояли дрiмучi лiси, вили вовки, шастали ведмедi, ходили тури, кричали сови, а тепер зрiдка прошмигне яка пташина чи звiрятко i, пригнiчене самiтнiстю, налякане гуркотом мiста, не знає, де ховатися, куди бiгти... Навiть i цiєї ночi, новорiчної ночi, коли лiс мiг би перевести дух, вiдпочити, забути всi напастi й пригадати свої славнi колишнi часи - навiть i зараз, о цiй порi спокою i зосередженостi, дивись, хтось притарабанився машиною, вивернув смiття та ще погрожує сокирою...

Водiй бреде i бреде, поки, нарештi, його очi приваблює найкраща - не дуже висока, але крислата й густа - ялинка, - неначе танцюристка присiла на однiй нозi в довгiй пишнiй спiдничцi. Справжня красуня лiсу! Верхiвка спрямована вгору, немов зелена стрiлка, а гiлля поросло так рiвномiрно, наче хтось дуже старався, розмiщуючи його. I лише з пiвнiчної сторони одна нижня гiлка випнулася занадто вгору, аж снiг iз неї струсився... Водiй i схопився за цю гiлку, замахнувся сокирою...

I раптом з-пiд ялинки висовується - так-так, висовується, а не виплигує! - чималий птах i не поспiшаючи кульгає геть вiд ялинки.

- Ого! - вiд несподiванки водiй аж рота роззявив, а сокира вислизнула у нього з рук i провалилася в снiг. - Оце-то птах!.. По хвосту наче курiпка!.. А завбiльшки з доброго гиндика!.. - Вiн аж облизався. - Це ж чудово на новорiчний стiл... Мабуть, сам Дiд Мороз послав менi цей гарний подарунок!

А птах тим часом спокiйнiсiнько кульгав собi далi, i тiльки зараз водiй роздивився, що той птах здорово припадає на одне крило, видно, нога покалiчена.

- Тим краще, тим краще, - водiй задоволене потирає долонi, - тим легше буде його зловити... Хап за хвоста, чик сокирою по горлу... Новорiчнi ласощi...

Облишив водiй ялинку i кинувся за птахом. От-от схопить за хвоста, але птах - шусть! - вислизнув iз рук, а водiй похитнувся i плюх обличчям у снiг.

- А щоб тобi!.. Ну начувайся! - пiдхопився i ну ще швидше доганяти, а птах раптом так важко закульгав, що ось уже впаде i не встане... Та дивись, i знову вислизнув iз рук, i знову заплигав;, спираючись то на одне, то на друге крило, а ловець аж язика висолопив та все бiжить i бiжить, простягає руки i падає, пiдводиться i знову бiжить, крутиться за птахом мiж деревами та пеньками, провалюється у снiговi замети, забувши про все на свiтi, пойнятий мисливською пристрастю... З голови водiя хтозна-коли злетiла хутрова шапка, розкрутився i згубився шарфик, за комiр насипалось снiгу, вiн захекався, аж хрипить, виряченi очi нiчого не бачать, лише того птаха, якого от-от схопить... ах! i знову вислизнув...

- А щоб тобi бiс! - який уже раз лається розлютований ловець. Постривай, ось я тебе схоплю за шию, ось я зараз... прокляття! - знову впiрнув у намет. - Ось я тобi дам, коли зловлю... зашкварчиш ти менi у духовцi... нiкуди ти не втечеш... од мене...

I зупинився наче вкопаний: перед самим носом простяглася дорога, всипана осколками скла, картопляним лушпинням, клаптиками паперу - дорога, якою ось вiн недавно їхав перед тим, як заїхати в лiс... Курiпка наче крiзь землю провалилася; довкола анi лялечки, й лише в тiй сторонi, де мiсто, злiтає в небо то одна, то друга святкова ракета, пущена нетерплячими руками. Водiй оглядiвся: обабiч дороги темнiє моторошний лiс, в той лiс веде кiлька дорiг, а якою вiн завернув туди - хоч як вгадуй, та не вгадаєш.

Роздосадуваний ловець оглядiвся, шукаючи того нещасного птаха, i аж ахнув: кульгава курiпка, яка ледь чапала, спокiйнiсiнько сидить собi на голiй гiлцi сосни, що на краю дороги, i дивиться на нього такими великими палаючими очима, немов не очi, а два горшки з зеленавим жаром!..

Тут виринув iз-за хмари мiсяць, i ловець бачить, що курiпка - нiяка не курiпка, а птах, про якого нiхто ще не чув i не бачив, з кудлатими грудьми звiра й iклами замiсть дзьоба, а ноги... чи не в чоботях?

"Менi верзеться!" - стукнуло водiєвi, але не встиг вiн протерти очi, як дивовижний птах зареготав на весь лiс:

- О-хо-хо-хо!

I iз нiздрiв його повалив густий дим.

У водiя чуб на головi став дибки.

Вiн i не вiдчув, як ноги самi понесли його назад у мiсто. Подався вiн, про все забувши, - машину, ялинку, сокиру, шапку. На бiгу кiлька разiв пiдсковзнувся, упав, пiдводячись, озирнувся назад: чи не женеться за ним те страховисько, чи не цiлиться схопити за горло, чи не зарегоче страшним-страшним голосом?

Дорога знов опустiла - похмура, залита мiсячним свiтлом, обтикана таємничими тiнями, що, мов грiзнi вартовi, охороняють таємницю лiсу - невже в цю нiч, в новорiчну нiч, навiть виснаженi примiськi лiски, навiть найпохмурiша iз дорiг може мати свою таємницю... Скрiзь тихо, спокiйно, лише iз придорожнього дерева ще раз пролунав моторошний пташиний смiх...

ОДНОВУХИЙ

Мiсяць заступила хмара, та коли вiн знову освiтив те мiсце в лiсi, де темнiла покинута машина з вивернутою поряд купою смiття, з цiєї купи виткнулось одне довге вухо. Незабаром показалися двоє круглих здивованих очей, роздвоєна верхня губа i пiвтора вуса - один на правiй i половина на лiвiй щоцi; потiм висунулась довга кудлата шия i нарештi весь iграшковий зайчик. Вiн пильно роздивився навколо, поворушив вухом, покрутив вусами; не почувши й не побачивши нiчого пiдозрiлого, сплигнув iз купи й одбiг убiк. Цьому зайчиковi тут усе було незнайоме й незвичайне: зеленi сосни i голi берiзки, пнi i кущики вересу, глиця i сухими гiлочками всипаний снiг, холодне й чуже нiчне небо...

Зайчик обтрусився i шпилькою застебнув розiрване на грудях хутерце. Суворий, а можливо, й небезпечний свiт, в якому вiн так несподiвано опинився, занепокоїв i настрахав його. Треба б щось робити, до чогось братися, адже не сидiтимеш цiлу нiч сам-самiсiнький у чужому лiсi. Якесь передчуття нiби нашiптувало, що треба тiкати якнайдалi вiд цiєї лиховiсної машини i купи смiття. Так-то воно так, але куди податися, де влаштуватися? Отак роздивляючись, зайчик побачив якусь чотирикутну маленьку рiч, що лежала далеченько вiд купи. Вiн пiдняв її: це була сiрникова коробочка з намальованою червоною пiвнячою головою. Зайчик потряс коробочку бiля вуха: торохтить. Вiдкрив її i побачив аж дванадцять обгорiлих сiрникiв i стiльки ж цiлих. Непогано! Вiн зможе запалити багаття i сяк-так перебуде нiч, а вранцi... вранцi що буде, те й буде!

Трохи оговтавшись, зайчик кинувся шукати сухого хмизу. Його тут валялося сила-силенна. Але де ж запалити вогнище?.. Е, тiльки не тут: у будь-який час може повернутися водiй!.. Краще тiкати вiд цього мiсця якнайдалi, та бiда, що подекуди замети вище од голови... А ось наче стежка, наче слiд... "А може, - мрiйливо крутнув вусом зайчик, - може, ця стежка вiзьме й доведе мене до затишної дерев'яної хатинки, в якiй живе добрий їжак? Або до веселого мiстечка iграшок поїздом - таким, як показують по телевiзору? Або до справжньої заячої нори пiд ялиновим корiнням?.. Тiльки не треба опускати вуха... вперед!"

I засунувши сiрники за край розiрваного хутерця, вiн поскакав у глибину лiсу. Слiд петляв мiж деревами, пнями, кущами, снiговими заметами i зрештою привiв до крислатої, надзвичайно гарної ялинки. Снiг довкола неї був витоптаний, а бiля однiєї нижньої гiлки лежала сокира з блискучим лезом.

"Отакої!" - аж очi витрiщив одновухий.

Вiн став на заднi лапи, нашорошив вухо i з недовiр'ям оглядiвся навкруги: хтозна, може, недалеко вовк зачаївся або водiй блукає? Або гострить зуби здичавiлий кiт? Або... мало чого! Та довкола панувала мертва тиша, i зайчик потроху заспокоївся.

"Може, бiльше не варто никати?" - подумав зайчик. - Сокира буде менi за добру зброю: як лежатиме поряд, то нiякий ворог не наважиться на мене напасти. А до ранку нiхто сокири не шукатиме: адже ця нiч - новорiчна нiч, i всi, хто тiльки живий, святкують її вдома або в гостях".

Оце згадавши, зайчик так сумно зiтхнув, що аж мордочка потьмянiла, вухо й пiвтора вуса опустилися, верхня роздвоєна губа затремтiла, а нижня, не роздвоєна, жалiбно одвисла.

- Всiм весело, затишно, - промурмотiв вiн, - тiльки не менi... - Вiн пiдняв лапку, щоб стерти непрохану сльозу, i зачепив за рiжок сiрникової коробочки.

- О!.. Як я мiг забути!.. - I заторохтiв коробочкою - втiшався i навтiшатися не мiг тими звуками. - Є сiрники, є хмиз, спалахне вогник, стане затишно... вперед!

I вiн швиденько кинувся збирати хмиз i шишки - приволiк їх кiлька оберемкiв. Вибрав мiсце подалi вiд ялинки, щоб не пiдпалити їй гiлля, склав багаття i чиркнув сiрником. Весело затрiщав вогник, здiйнялася стрiчечка сiрого диму, вискочило кiлька iскорок - чим не новорiчний фейєрверк?.. Зайчик простяг до вогню обидвi лапи й довго милувався на оранжевi язички полум'я, якi ковтали один одного й не могли проковтнути. Сухий хмиз так швидко перегорiв, що незабаром зайчиковi довелося знову бiгти по дрова.

- Ось я що зроблю! - плеснув лапками одновухий. - Назбираю я цiлий штабель, щоб на цiлу нiч вистачило... вперед! - I зайчик заходився збирати хмиз, стягувати i складати в два ряди. Полинувши в роботу, вiн i не помiтив, як опинився далеченько вiд багаття, i став як укопаний: мiж деревами знову запетляв якийсь слiд, i тут же скорчившись лежало незнайоме кудлате звiрятко, а може, не звiрятко - хто його зна!

- Тпрусь! - здалека полякав його зайчик, сам готовий тiкати. - Киш!

Кудлате створiння й не ворухнулося. Прищуливши вухо, зайчик пiдступив до самого кудланя i торкнув його лозинкою: знов анi руш!.. Штовхнув - нi мур-мур!..

Та це ж хутряна шапка, щоб тобi!..

- Пригодиться, - сказав собi зайчик, напхав у шапку хмизу, закинув її собi на спину й збирався вертатися до вогнища, аж раптом недалечке, на горбочку снiгу, знову побачив якусь дивну штуку. Зайчик поклав ношу на землю, поплигав у той бiк i втупився очима - звичайно, не соваючи занадто близько свого вуса. На цей раз лежало щось довге й покручене.

"Ласка?.. Вуж?.. А може, це полоз? Але полози в Литвi не живуть... та ще картастi!"

"Ось що я зроблю!" - Вiн узяв iз землi велику шишку i щосили пожбурив нею в те скручене. Шишка м'яко стукнулась об те довге й скотилася по снiгу. А те довге нi бе, нi ме! Пiдступивши ще ближче, одновухий побачив, що це лежав найзвичайнiсiнький шарфик.

"Оце тобi! - страх здивувався зайчик. - Справжня нiч знахiдок! Он якi гриби ростуть узимку в лiсi!"

Вiн повернувся до шапки з хмизом, обмотав її шарфиком i, завдавши усе собi на спину, почапав до своєї ялинки. Пiдкинув у вогонь дровець, доклав хмизу в штабель - може, дров уже вистачить? Шапку поклав бiля вогнища так, щоб, сидячи в нiй, можна було обiпертись об штабель i, не встаючи з мiсця, дiставати i пiдкидати хмиз у вогонь. Притяг сокиру, щоб була пiд лапою, на всякий випадок ще раз подивився навколо, прислухався: тихо, спокiйно, тiльки десь далеко-далеко регоче... Зайчик умостився в шапцi, закутався шарфиком i вiдчув себе наче в запiчку. Вiд радостi зайчик аж заспiвав:

Сам запалив я це багаття,

Багаття сам я запалив,

Багаття це сам запалив,

Це, це сам, сам, сам...

- Ось як можна добре влаштуватись, якщо не опустиш вусiв! - похвалив себе зайчик i вiд задоволення аж захитався у шапцi. Потiм, рознiжений теплом, зайчик вiдкинувся на хмиз, вслухаючись у потрiскування вогню, потроху дрiмав, але не забував час вiд часу додавати хмизу: вiн вибирав товстiший, щоб довше горiло. Зараз, коли зайчик усе зробив, коли по-справжньому вiдпочивав, тут - хай йому грець! - почали пiдкрадатися до нього непроханi тривожнi думки: "А що завтра? А що пiслязавтра? А що буде цiлу зиму? Де подiтися, куди йти, як пробути в чужому лiсi?.. А коли хтось побачить - хап, i на смiтник? На той самий, про якого вже чув: усе спалюють на попiл. Бррр!.." Та не встиг зайчик спекатися цих думок, як його обсiли спогади: ось вiн зручно вмостився в коробцi для iграшок... ось уночi пустують вони з Буратiно та крокодилом... ось удосвiта вiн скрадається на балкон i звiдти перешiптується з iграшками, що на сусiдньому балконi... гойдається на конику, що на колесах: вiн схопився за передню ногу, крокодил за задню: гоп, гоп!.. i ось уже вiн без вуха, з розiрваною грудкою, висмикнутими вусами, припадає пилом у темному пiдвалi, i по ньому товчуться пацюки... А потiм з побитим посудом, стоптаними черевиками, поточеними мiллю ганчiрками його всунули у мiшок... i... i... i лапкою насилу набрав хмизу й вкинув у вогнище, та очi вже не розплющуються, i стомлений одновухий мiцно засинає в м'якiй шапцi, пiд високими деревами i ще вищими зорями...

ДРУГ ПО НЕЩАСТЮ

- Пробачте...

Хто? Чого? Зайчик, спросоння не втямивши що й до чого, пiдскочив, глянув сюди, глянув туди i, нiчого не побачивши, схопився за сокиру.

- Пробачте, чи я не мi... мi... мiг би...

По той бiк вогнища наче щось невиразне промайнуло.

- Чого вам треба? - суворо запитав зайчик i сховався за штабель, звичайно, не випускаючи iз лапи сокири.

На смерть зляканий прибулий метнувся за ялинку.

Пiсля тривалої мовчанки звiдти знову почувся несмiливий голос:

- Я... я лише прошу, щоб ви дозволили менi погрiти бiля вогнища ла... лапки.

- Та й тiльки? - у зайчика вiдлягло вiд серця, i вiн упустив сокиру.

- Я нiчого лихого, - запевняв гiсть. - Тiльки, кажу, лапки... за... замерзли...

- Ану покажися, що ти за птах! - звелiв зайчик.

З-пiд ялинки вийшов песик з якимсь дивним хвостом i ще дивнiшою нiздрею.

- Грiйся, - дозволив заспокоєний господар вогнища i знову вскочив у шапку.

- А ви, - боязко запитав песик, - ви со... сокиру хапати не будете?

- Нi, нi. Смiло грiйтесь.

Песик пiдступив ще на кiлька крокiв ближче.

- Я тут уперше, - соромливо зiзнався. - Новачок. Побачив здалека, що блищить, i подумав: а може, це їжакова хатка? А може, казкова хатка з великою пiччю i вiконницями, сердечком зробленими?

- Оце так так! - плеснув лапками зайчик. - Чи не будеш ти iз темно-зеленої машини, iз тiєї купи, вивернутої на снiг?

- Так, iз купи, - кивнув головою песик i ще ближче пiдступив до вогнища. - Але звiдки ви знаєте?

- Ще б не знав? Та я сам звiдти.

- То... то... м... м... - вiд хвилювання песик аж почав заїкатися, то ми обидва iграшки-братики?

- Найсправжнiсiнькi!

Вони кинулися обнiматися, та так мiцно, аж у зайчика затрiщала сiрникова коробочка, що за хутерцем, а в песика хруснула нiздря.

- А тепер, - гостинно махнув лапкою зайчик, - влаштовуйся якнайзручнiше i почувай себе як удома. Я вже встиг подрiмати.

- I не боїтеся? - здивувався песик.

- Анiтрiшки! - збрехав зайчик. Адже тепер, коли вiн був уже не один, вiн щиро почував себе героєм iз героїв...

- I вогнище самi розiклали? - знову не мiг надивуватися гiсть.

- I штабель, i вогнище, все сам... сам i шапку, i шарфика, все!

- Який ви! - з повагою глянув на зайчика песик. - А я геть невдаха, зiзнався вiн, торкаючись лапкою до свого товстого хвоста i кирпатого носика.

- Та що ти? Коли я тебе побачив, то подумав, що це справжнiй вовкодав, - знову невинно збрехав зайчик. - Тому й схопився за сокиру!

- Що ви кажете! - прояснiв вiд радостi песик.

- Ось я-то справжнiй невдаха, - сказав одновухий, смикнувши лапкою за половину вуса i провiвши по розпанаханому хутерцю.

- Але, - витрiщив очi песик, - але мене навiть здалеку не брав сумнiв, що ви найсправжнiсiнький заєць, той самий, що налякав вовка. Менi нiколи б i в голову не прийшло, що ви iграшковий!

- Так? - тепер повеселiв i зайчик. - Оце-то так! Чи лапки у тебе вже зiгрiлися?

- Скоро почнуть шкварчати, - захiхiкав песик. - Здорово менi повезло, що я вас тут знайшов.

- Не думай, що й менi тут було солодко одному... До речi, - зробив серйозну мордочку зайчик, - щоб я бiльше не чув нiякого "ви"!

- Справдi! Але ви... ти... тут господар, i хi-хi-хi... - розсмiявся песик.

- Що трапилось? - здивувався зайчик.

- Вам... у тебе на спинi прилип папiрець.

Песик зняв папiрця, розгладив його, i обидва розглядали намальовану бiлочку з задертим догори оранжевим хвостом.

- Менi ця картинка знайома, вона з цукерки, - сказав песик. - Чи ви знаєте...

- Ще одне "ви" - i заробиш штовханця! - погрозив зайчик.

- Знаєш, що менi прийшло в голову? - виправився песик. - Давай замотаємо у цей папiрець бурульку, давай, зайчику, буде як справжня цукерка, i...

- ...повiсимо на ялинку! - пiдхопив зайчик. - Вперед!

Раз, два - i бурульку так гарно загорнуто в папiрець, що хоч на вiтрину виставляй!

- А ниточку... з мого хвоста, - сказав песик, присiвши бiля сокири; зайчик натиснув на гостре лезо i одрiзав з хвоста довгу нитку, прив'язав до цукерки i повiсив її на ялинку.

- Ось що згодилося б повiсити, - запропонував зайчик, показуючи на блакитну пiр'їнку, що застряла в снiгу; плиг назад, стриб уперед - i пiр'їнка вже примостилась по-сусiдськи з цукеркою.

- Мало з голови не вилетiло! - схаменувся песик. - У мене є справжня цяцька!

Одвернувши одвисле вухо, вiн витяг з-пiд нього залiзну штучку.

- Ну й штука... - здивувався зайчик. - Дзвiночок!

- Вiн, знаєш, вiд вудочки, я знаю iз картинки, яку я бачив в однiй книжцi, - пояснив песик. - Тiльки шкода, що без тягарця, який б'є. Сама дротинка вiд нього зосталася.

- А якщо, - примружив одне око зайчик, - якщо ту дротинку встромити в кришталик льоду?

- I як ви... таке придумали! - песик аж остовпiв.

Одна лозинка в штабелi була з усiх бокiв облiплена кришталиками льоду, то її настромили на кiнець дротинки й дзвiночок повiсили на гiлку, вiн розгойдався, i друзi аж дух затаїли, слухаючи дзвiн - такий нiжний, такий чистий, що...

- Ого-го-го... - Отаке... тiльки подумай... - лиш спромiгся сказати зайчик, а його єдине вухо похитувалося в такт дзвiночку.

Потiм, знову розвiвши вогнище, вони взялися за лапки й стали мов оглашеннi кружляти навколо ялинки - аж снiг догори злiтав, а вони все кружляли i спiвали:

От ялинка, так ялинка:

Тут на гiлцi в неї бiлка

Вертить хвостиком рудим

От ялинка, так ялинка!

Без розкiшних тих прикрас,

Без шарiв барвистих,

Свiчечками не осяяна,

Блискiтками не обсипана,

Лиш висить пiр'їнка сойки,

Хвостик бiлочки рудий,

I дзвiночок крижаний

I в снiгових шатах,

А верхiвка, а зелена,

Шепочеться з зiркою,

От ялинка, так ялинка

Всього лiсу королiвна!

Натанцювавшись та наспiвавшись, попадали, стомленi, в хутряну шапку, закутались картастим шарфом i благодушно дивилися на трiскотливий вогник.

- Менi й не снилося, що я так весело зустрiну Новий рiк! - зiзнався зайчик.

- Чудово! Чудово! - пiдтвердив песик. - Кi-кi-кi...

- Бачу, - покосився на нього зайчик, - ти дуже смiшливий.

- Страшенно! - пiдтвердив песик. - За це менi iнколи здорово перепадало... Кi-кi... Але як же менi не кiкiкнути, коли у тебе... знаєш... кi-кi... з-пiд бороди вилазить червоний пiвень!

- Це сiрникова коробочка, без неї ми не мали б вогнища, - серйозно пояснив одновухий. - А вилазить вона iз таємної кишеньки, - додав зайчик, засовуючи лапку в дiрку хутерця. - Я тут тримаю свої скарби.

- Скарби?! - у песика аж вухо вiдвернулось.

- Ось, якщо не вiриш, - почав показувати одновухий. - Пластмасовий мiшечок з намальованими джинсами... клубочок нейлонових ниток... не дивись, що нитка тонка - зате вона така мiцна, що й слона витримає... сiрникову коробочку з пiвнем ти вже знаєш... ось i ця шпилька... дуже, дуже таємна кишенька, я тiльки... тобi її показав... Але не смiй нiкому про це говорити.

- Швидше я собi язика вiдкушу! - поклявся песик. - А може... менi оце прийшло в голову... може, сховаємо i мiй скарб, бо все випадає i випадає... - Вiн струхнув вухом, i з нього випав ножик з одламаним держачком i недогризок олiвця.

- Гаразд, покладу, - сказав зайчик, обережно засовуючи за хутерце весь скарб. - Вiднинi це буде наш тайник, сховище для скарбу.

- Але я ще одну рiч не вiддав, - трохи повагавшись, зiзнався песик. Хочу її ще трохи потримати в себе.

- Тримай хоч i тисячу рокiв, - трохи образившись, сказав зайчик i зашпилив кишеньку. - Тайник i так уже напханий, насилу зашпилив.

- Нiколи в мене не було тайника, - сказав песик, - зате я знаю заповiтне слово.

- Заповiтне слово?! - на цей раз здивувався зайчик.

- Справжнiсiньке. Воно одне допомагає, коли зi мною трапляється бiда. Коли мене привезла сюди та страшна машина i вивернула на снiг, думав, кiнець менi, але стiй! Адже я знаю заповiтне слово! Я промовив заповiтне слово - i вибрався з купи смiття. Потiм я йшов i йшов, заблукав, дивлюся аж вогник блимає. I знайшов тебе!

- А менi скажеш? - запитав зайчик.

- Як я можу тобi не сказати, якщо ти показав таємну кишеньку!.. Тому слухай... - Песик помовчав i поволi по складах промовив: - Кiкiлiс [Кiкiлiс - шишкар, птах. В оригiналi гра слiв.].

- Кiкiлiс?.. I все? - недовiрливо перепитав зайчик.

- Кi-кi-кi... - почав смiятися песик. - Ще не все, ти ще не знаєш однiєї таємницi.

- Якої?

- Бач, слово замасковане в пiсеньцi, а пiсеньку треба спiвати, коли тебе вже така бiда спiткала, що важчої i не буває в життi.

- Скажеш ту пiсеньку?

- Навiть заспiваю тобi... та в мене голос поганенький.

Зайчик пiдкинув у вогонь хмизу i приготувався слухати. Песик лапкою тернув ротика, проковтнув слину i сором'язливо чи то заспiвав, чи продекламував:

Справжнiй, а може, несправжнiй,

Сидiв у гнiздечку кiкiлiс,

Сидiв, присмаливши свiй дзьобик,

У всьому i всiх вiн зневiривсь...

Та якось...

- Шшш! - перебив його зайчик i насторожив вухо.

НIЧНI ГОСТI

Друзi занепокоєно прислухались: недалечке, побiля голої берези, щось шкрябнуло. Знову. I знову.

- Гей ви там, за деревом! - вiдважно загукав зайчик. - Або вилазьте, або стукну сокирою!

Тодi iз-за стовбура вилiзли двоє створiнь i перевальцем посунули до вогнища. Коли вони пiдiйшли так, що їх освiтив вогонь, зайчик з песиком побачили, що то пiнгвiн i жаба. Жаба важко тягла за собою сумку з вiдiрваною ручкою, а пiнгвiн, обнявши крильцями, нiс поперед себе кубик з лiтерою К. Вiн насилу дiстався до вогнища, поставив кубик i так плюхнувся всiм своїм кремезним тiлом на нього, що кубик аж вгруз у снiг i зверху виднiлася лише частина лiтери К.

- То добрий вечiр, - вiдхекавшись, прогримiв пiнгвiн своїм грубим голосом.

- Погрiтися нам не забороните? - запитала жаба i, не чекаючи вiдповiдi, скинула з голови фланелеву хустинку й простягла лапи до вогнища.

- Чого ж, грiйтеся, - привiтно вiдiзвався песик. - Але знайте, що господар тут зайчик.

- Грiйтеся скiльки завгодно, - пiдбадьорив сам господар i, трiшки пишаючись, пiдкинув у вогонь хмизу.

- Ви обоє iз тiєї купи, яку висипали на снiг, еге? - запитав пiнгвiн, пронизуючи друзiв гострими, завбiльшки з макове зерно очицями.

- Правда, але звiдки ви знаєте? - здивувався песик, трохи засмутившись тим, що його не признали за вовкодава, а його приятеля за справжнього зайця.

- Чого ж нам не знати, - роззявила рота жаба, - якщо в тебе нiздря нiяка не нiздря, а приклеєне зернятко кави.

- От i не вгадали, - вiдрiзав їй песик, - це зовсiм не зернятко кави, а найсправжнiсiнька квасолина!

- Все одно квасолина, а не нiздря, - не здавалася гостя. - А у твого сусiда...

- I не сусiда, а приятеля! - знову перебив її песик.

- ...А у приятеля одне вухо, пiвтора вуса i ще зашпилене розiрване на грудях хутро.

- I зовсiм не розiрване хутро, а... а... - замалим згарячу не видав таємницi песик, але встиг вчасно прикусити язика, - а... нiчого!

- По правдi кажучи, - обiзвався зайчик, - я перший побачив, що ви обоє з тiєї купи.

- Ви маєте на увазi мою лiву ступню, правда? - запитав пiнгвiн.

Лише тепер приятелi побачили, що замiсть лiвої ноги у пiнгвiна пришита дитяча тапка.

- Нi, - вiдповiв зайчик, - я мав на увазi лише кубик.

- Ну, ви дуже спостережливий, - похвалив пiнгвiн, ще бiльше вдавлюючи у снiг кубик.

- А ту велику лiтеру, що на кубику, - сказав песик, показуючи на кубик, - я знаю, вона буває пiд намальованими конем, коровою, коробочкою або...

Тут зайчик швиденько вiдвернувся, щось витяг i знову повернувся:

- Ось!.. Ось коробочка з сiрниками! - i потряс нею.

- Потрiбна рiч, - похвалив пiнгвiн, - без неї i вогнища не було б.

- А ви не маєте ще такої шапки i такого шарфика? - пiдповзла ближче до шарфика жаба i наступила на його кiнець.

- Тiльки грiйтеся, тiльки будьте з нами, - чемно поступився мiсцем песик. - Просимо, просимо, адже я маю своє хутро.

- Хоч i маєш хутро, але ти справжнiй джентльмен, - похвалила жаба, зручно вмощуючись у шапцi, i так закуталася шарфиком, що зовнi лишилася тiльки щока з бородавкою.

- А ви йдiть на моє мiсце, - запропонував зайчик пiнгвiновi i, вистрибнувши iз шапки, пiдкинув у вогнище хмизу.

- Дякую, менi добре i на кубику, - вiдповiв товстун. - Ми, пiнгвiни, любимо холод, ми iз країни айсбергiв.

- А ми, жаби, не любимо, хоча кров у нас i холодна, - сказала жаба, роздягаючись на всю шапку i кутаючись у шарфик.

- Чи вiдразу ви нас знайшли? - поцiкавився песик.

- Слiд привiв i люлька, - вiдповiв пiнгвiн.

- Люлька? - аж роти роззявили вiд подиву обидва приятелi.

- Вона сама. - Пiнгвiн вайлувато нагнувся i витяг iз тапки трiснуту дерев'яну люльку. - Тiльки я трохи посмокчу мундштук - i голова працює як заведена... Колись i мене заводили, та ключик поламався, i через те став я такий товстий та незграбний.

- Кi-кi-кi... - не витримав песик, але вiдразу вмовк i, засоромившись, пiдбадьорив товстуна: - Зовсiм ви не такий уже й товстий i не такий незграбний, а трохи товстуватий i вайлуватий. Але навiщо ви носите такий важкий кубик?

- Я чекав на таке запитання, - вiдповiв пiнгвiн. Вiн встав, витяг кубик iз снiгу й повернув його на другий бiк. Усi побачили, що на квадратику намальований наче бiлуватий, наче сiруватий, наче срiблястий фарба дуже була стерта - гострокутний трикутник, помережаний тонiсiнькими жилочками, а може, й не жилочками.

- Вiдгадайте, що воно таке? - запитав.

Iграшки почали вгадувати.

- Плавник риби?

- Листок верби?

- Iз дзьоба птаха?

- Рiжок серветки?

- Шшш!.. - зайчик знову наставив вухо i схопився за сокиру.

ПЛАЧ

Усi четверо прислухалися: з лiсу долинав ледь чутний плач. Вщух - i знову.

- Оце тобi! - остовпiв зайчик. - Плаче!

- Тим краще, - зрадiла жаба. - Тверезо подумавши, скажемо: того, хто плаче, боятись нiчого!

- Гадаю, - посмоктав люльку пiнгвiн, - що плакса iз тiєї самої купи.

- I як це менi не дiйшло! - вдався в жаль песик.

- То чого чекаємо? Вперед! - скочив з мiсця зайчик.

- I я, - заметушився песик.

- Шкода, - опустив додолу очi пiнгвiн, - що я не тiльки товстуватий i вайлуватий, а я ще трохи й кривий. - Вiн знову поклав кубик i плюхнувся на нього так, що iз срiбно-сiрого трикутника зостався лише гострий кiнець.

- А я, - вмостилася ще глибше в шапку жаба, - я порадила б не втрачати тверезого розуму: ми самi в скрутi, i коли така небезпечна ситуацiя...

Та зайчик з песиком уже поспiшали в тому напрямку, звiдки долинав плач, їм довелося борсатися у глибоких заметах, а раз песик провалився по самi вуха в яму, i зайчиковi пощастило витягти його, пригнувши гiлку ялiвцю, за яку песик учепився. Коли вони рушили далi, плач був стих, i не можна було зрозумiти, куди їм iти.

Зайчик i песик трохи пройшли вперед i стали роздивлятися.

- Он там, - прошепотiв песик, - там, бiля корча.

Трохи вiддалiк стирчав величезний корч, а на його коренi сидiла тоненька iстота, затуливши лице долонями. Обидва товаришi пiдiбралися ближче i виразно побачили ляльку в самiй нiчнiй сорочцi, пiдперезанiй шнурком вiд черевика, з одною рукавичкою до самого лiктя i з голою, без жодної волосинки, головою. Снiг довкола неї був весь у дiрочках вiд її слiз.

- Добрий вечiр! - щонайбадьорiше привiтався зайчик.

- Ми удвох просимо пробачення, що не постукали до вас, бо ж тут немає дверей, - тихо, щоб її не злякати, додав песик.

Лялька пiдвела голову й повернула до друзiв зблiдле личко з опущеними повiками.

- Хто ви? Чого вам треба? - запитала без нiякого страху.

- Ми iграшки, зайчик i песик, iз тiєї самої... - затнувся песик, не знаходячи потрiбного слова, - iз тiєї самої... не... не... нехорошої машини.

- Ми недалечко розпалили вогнище, ось сiрники, - стукнувши лапкою по коробцi, сказав зайчик.

- I ще ми нарядили ялинку, - вторив йому песик.

- ...дочекалися гостей...

- ...i тут ми подумали: може, i ви не вiдмовитеся погрiтися бiля вогнища в таку нiч...

- ...Новорiчну нiч! Вперед!

Лялька ладна була вже зiстрибнути з корча, але схаменулася, затрясла головою i байдужим голосом подякувала:

- Дякую. Ви обидва дуже люб'язнi. Але все це марно.

- Чому? - в один голос запитали друзi.

Лялька нiчого не вiдповiла. Зневажливо повернулась до них спиною, притулилась лобом до корча й застигла, неначе воскова статуетка.

- Знай, - спробував налякати її песик, - якщо ти залишишся тут, на тебе нападе вовк з отакенною пащею! - Вiн розвiв переднi лапки скiльки мiг.

- ...i вiн тебе ось на такi шматочки, - зайчик зовсiм стулив лапки.

- Уууу! - завили обидва страшними голосами. - Ось пiдкрадається!

- Ви не лякайте мене i не показуйте, - холодно вiдрiзала лялька. - Я не хочу бачити, я не можу бачити.

- Чому ти не можеш? - здивувався песик.

Лялька повернула личко з опущеними повiками i тремтячими вiями:

- Тому, що я слiпа.

- Оце... так... - насилу вимовив зайчик.

- Нiчого, нiчого менi не треба, - сказала лялька i знову вiдвернулася. - Нi свята, нi вогнища, нi ялинки. Коли б пiдкрався вовк, то я б сама кинулася йому у страшну пащу. Все марно. Облиште мене саму.

Приятелi вiдiйшли вбiк, щоб порадитися.

- Оце-то нещастя! - захитав головою зайчик. - Я бiльше нiколи не буду скаржитись, що у мене одне вухо i пiвтора вуса.

- А я - що квасолина замiсть нiздрi, а замiсть хвоста... не скажу що.

- Ну вже! Хвiст як хвiст, - знову невинно збрехав зайчик.

- Але що робити? Хiба можна її тут покинути?

- Нi в якому разi!.. Тiльки ж вона опирається, немов коза.

- Шкода, - зiтхнув песик, - що тут немає пiнгвiна. Вiн би посмоктав люлечку i вiдразу щось розумне придумав.

- А я, - трошки образившись, сказав зайчик, - я сам без нiякої люльки знайшов цiлком пристойний вихiд: берiмо її за руки й ноги i - вперед!

- Але, - засумнiвався песик, - чи це не буде нахабством?

- А покинути її одну в лiсi - не нахабство?

- Твоя правда!

Приятелi потихеньку повернулися до корча, потерли лапки i як схоплять ляльку один за руки, а другий за ноги!

- Ой! - заверещала лялька. - Як ви смiєте!.. Вiдпустiть!.. Не хочу! Залиште мене одну!

Та її нiхто не слухав.

ШОСТИЙ

Нести було важко: ноги грузнуть у снiгу, а тут ще ледве тримаєш i ноша пручається. Часом ляльцi вдавалося вирватися, тодi вона падала в снiг i починала зариватися в глибину, наче крiт. Потрiбне було неабияке терпiння, щоб приятелi змогли знову схопити її i закинути за спину.

- Важко несете, - промовив незнайомий голос.

Песик i зайчик здивовано повернулись: недалечко стояв, наче iз землi вирiс, хтось у комбiнезонi, шоломi i здоровенних темних окулярах.

- До... добрий вечiр, - першим схаменувся песик.

- Щира правда, добрий вечiр, - трошки глузливо привiтався незнайомий i, бiльше нiчого не кажучи, схопив ляльку за поперек. Нести стало легше, i досить швидко вся четвiрка добралася до вогнища.

- От i причимчикували, - бадьоро сказав зайчик.

- З гостею i гостем, - додав песик.

- Все ясно, - сказав анiтрошки не здивований пiнгвiн, копаючи трiскою снiг навколо вгрузлого кубика.

- Гостю, - розпорядився зайчик, - посадимо в шапку.

- Ох, - забiдкалася жаба, - я ще не зiгрiлася, а вона вся в снiгу i холодна як крижина!

- Тому вона й повинна зiгрiтися, - суворо мовив зайчик. - Геть iз моєї шапки.

- Фе, зовсiм не по-джентльменськи, - з вiдразою сказала жаба й поплигала до своєї сумки, сподiваючись, що хоч шарфика у неї не вiдберуть. Та зайчик, нi слова не мовлячи, вiдмотав бiльше як половину й укрив ляльку. Песик докинув у вогнище оберемок хмизу, i полум'я затрiщало й вистрiлило iскорками. Потiм песик приволiк до вогнища кiлька товстих палиць, щоб було на чому сiсти. Усi повмощувались, як кому зручнiше. Останнiм сiв незнайомий i крiзь непрозорi скельця окулярiв загадково вдивлявся в палахкотливе вогнище. Щойно зараз усi помiтили, що один рукав його комбiнезона порожнiй, тiльки-но незнайомий поворухнеться, як рукав так i метляється, наче маятник у зiпсованому годиннику.

- Цiкаво, - занепокоїлась жаба, - чи ще багато сюди присуне з тiєї купи?

- Бiльше нiкого, - вiдповiв пiнгвiн, посмоктуючи свою люлечку.

- Звiдки ти знаєш? - не повiрила йому жаба.

- Пiлот, - тiльки й вимовив пiнгвiн, вказуючи на незнайомого.

- Хто пiлот? - не зрозумiла жаба.

- Пiлот лiтака, як i капiтан корабля, покидає мiсце аварiї останнiм, лише пiсля того, коли всiх iнших буде врятовано, - пояснив товстун.

- А звiдки ви знаєте, що вiн пiлот? - здивовано запитав песик.

- Шолом, - тiльки i сказав пiнгвiн.

- I як це менi в голову не прийшло! - знову вдався в жаль песик.

ЗНАЙОМСТВО

Вже добрих пiвгодини сидiли iграшки навколо вогнища, встигли зiгрiтися, дехто навiть подрiмав, а розмова якось не в'язалась, i тому зайчиковi було нiяково - адже вiн господар вогнища!

- Оце тобi! - пiдскочив вiн, наче вжалений. - Мовчимо, нiби води в рота понабирали. Нас цiлий гурт, ялинка прикрашена, вогнище он як гарно горить, хмизу хоч одбавляй, сiрникiв, - вiн стукнув себе по грудях, - теж вистачить, то... то даваймо що-небудь придумаємо!

- Що тут при такiй страшнiй ситуацiї i придумаєш, - вiдмахнулася жаба.

- А менi прийшло в голову, - сказав песик, - що нам треба познайомитися.

- Ну от! - знову пiдстрибнув зайчик. - Правда! Ми обов'язково повиннi познайомитися. Хай кожен з нас вiзьме й розповiсть про себе.

- Але щоб було все по порядку, - обiзвалася жаба. - Я в своєму життi проводила не однi збори i добре знаю, що все робиться за порядком денним.

- Який тобi порядок денний, коли зараз нiч! - здивувався песик.

- Хай буде порядок нiчний, - посмiхнувся зайчик.

- Кi-кi-кi... - засмiявся песик.

- Фе, яка ти несерйозна фiрма, - скоса глипнула на нього жаба. - Отож повторюю ще раз: розповiдати треба по черзi, за годинниковою стрiлкою. Почнемо з того, хто запропонував розповiдати, вiд зайця.

- Вiд мене? - збентежився зайчик. - Оце тобi, вiд мене, ну якщо вiд мене, то вiд мене. Значить, я Кадриль...

- Кi-кi-кi... - знову не втримався песик.

- Чого насмiхаєшся? - спалахнув зайчик.

- Хiба ти не знаєш, що кадриль - це назва танцю? - запитала жаба. Танцю, що хтозна-коли вийшов iз моди.

- Нi... я не знав, - зiзнався зайчик. - Мене не питали, коли вибирали менi iм'я. А тепер - маєш. Танець.

- Менi прийшло в голову, - пiдвiвся песик, - якщо iм'я танець, то можна iм'я змiнити. Хай буде Шейк, Рокенрол або ще який...

- Або Полька, - спробувала посмiятись i жаба.

- А менi подобається i Кадриль, - образившись, заперечив зайчик. - Ще як були у мене обидва вуха, я чув, що старi речi знову ввiходять у моду, то буде модне i моє iм'я... Тiльки я хотiв би хоч раз побачити, як ту кадриль танцюють. А я сам... сам жив у коробцi-одиночцi, один раз мене везли на триколiсному велосипедi, двiчi я катався на справжнiй каруселi, а раз навiть їхав на справжньому поїздi, i хтозна-скiльки разiв я ще їхав би, може, всю країну об'їхав би, якби не принесло в гостi бульдога Гога...

- Буль... будь... бульдог Гог? - запнувся вiд хвилювання песик. - Що ти кажеш! Такий з тупуватим хвостом i ще тупiшою мордою?

- Тупий вiн був з усiх бокiв, - пiдтвердив зайчик. - Притягся у гостi i як схопить мене за вухо i ну волочити по кiмнатi... ось вiдiрвав вухо i вискуб вуса, тiльки одного вуса я й спас...

- Зовсiм не одного, а цiлих пiвтора! - поправив песик.

- Та ще хутерце менi розiрвав... ось! - Засмучений зайчик жалiбно провiв лапкою по лiвiй сторонi грудей.

- Зате у нас є таємна ки... - замалим не проговорився знову песик, та так вчасно i мiцно прикусив язика, що квасолинка аж хруснула, тобто не квасолинка, а нiздря. А щоб викрутитись, вiн голосно закiкiкав: - Кi... кi...

- Фе! - знову з вiдразою вигукнула жаба.

- Через того лютого бульдога я й попав у машину, а потiм у купу, зiтхнув зайчик.

- Який збiг, який неймовiрний збiг! - не мiг надивуватися песик. Адже це той самий бульдог Гог... постривай! Чи ти часом не з того будинку, де на балконах стоять фiолетовi ящички для квiтiв?

- Так, фiолетовi, - пiдтвердив зайчик Кадриль.

- Ви... ви... виходить, - песик аж захлинувся, - ми обидва з того самого...

- Що це тут робиться? - перервала їх обох жаба. - Ми ясно домовилися: будемо говорити по черзi, по одному, за годинниковою стрiлкою. А вийшов справжнiй хаос!

- То... пробачте, - знiяковiв песик.

- Прошу, але щоб цього бiльше не було, - попередила жаба. - Заєць Кадрилю, чи ви вже все сказали, що повиннi були сказати?

- Може, i все... - з сумнiвом сказав зайчик.

- Чому "може"? - здивувалася жаба. - Що б це було, якби стрiлка годинника то йшла, то не йшла? Кажiть прямо: все чи не все?

- Все, - промимрив зайчик i так подивився на песика, що з його очей можна було зрозумiти: "Ти бач, як хазяйнує бiля мого вогнища!" - Правда, пригадав, - понад усе я любив уночi пускати стрiлу...

- Таку з наконечником? - запитав песик.

- Так, з гумовим наконечником. Ляп! - i приклеїлася в цiль. Я так надресирував лапу, що мiг би змагатися зi справжнiм ковбоєм... Уже все, все, - вiн поглянув на жабу.

- Слово надається пiнгвiновi, - об'явила жаба.

- Твiнас, - пiнгвiн розплющив одне очко, потiм друге, - моє iм'я Твiнас. Я вже згадував ранiше, що я товстий, вайлуватий i не дуже спритний...

- Кi-кi-кi... - не стримався песик, але, знову глянувши на суворо стиснуту пащу жаби, вдав, що кашляє: кхi-кхi-кхi...

- Тому, - розповiдав далi Твiнас, - щосили намагаюся ворушити мозком, а як прикушу люльку, то мозок у мене вертиться, як дзига. Мене навiть прозвали сищиком Твiнасом - i то не лише тому, що я любив дивитися по телевiзору фiльми про злочинцiв, а тому, що я сам розплутував загадки не одного великого злочину. Ступня... я її втратив, переслiдуючи вiдомого карного злочинця, а без неї важко рухатися, отож я i розтовстiв.

- Та ви ж казали, - пригадав песик, - що розтовстiли тому, що поламався заводний ключик.

Перед тим як вiдповiсти, великий сищик посмоктав люльку.

- Щира правда, - сказав вiн, - переслiдуючи карного злочинця, я втратив ступню i поламав ключика, вiрнiше, поламав iнший негiдник, щоб я його не наздогнав. Ну, а кому потрiбен сищик без ступнi? Все.

Тепер надiйшла черга говорити песиковi. Вiн розхвилювався, хляпнув вухами, облизав нiздрю, вiрнiше квасолинку, i вiдкашлявся.

- Слово пiлотовi, - об'явила жаба.

- А... я? - остовпiв вiд подиву песик. - А го... годинникова стрiлка?

- Хоч я тебе й попереджала, - сказала жаба-розпорядниця, - але ти безупинно заважаєш iншим i зчинив такий хаос, що я, аби покарати тебе, позбавляю тебе слова. Просимо пiлота.

Винуватець сумно опустив мордочку.

- Оце тобi! - ляснув хворостиною по штабелю зайчик. - Будеш тут заправляти бiля мого вогнища та ще наказувати моєму друговi! Диви, яка правителька знайшлася! Хто тебе просив?.. Говори, друже, говори i кiкiкай, щоб аж щоки рвалися!

- Як же це? - поглянула на всi боки жаба. - Адже ми проти хаосу та безладдя, правда? Пiлоте, говорiть!

Пiлот мовчки похитав шоломом.

- Твiнасе, - звернулася жаба до пiнгвiна, - пiдтримай мiй порядок! Адже ми прийшли сюди з тобою разом.

Вiдповiдi вона не дочекалася: пiнгвiн Твiнас дрiмав чи вдавав, що дрiмає; очицi сховав за повiками, люльку - пiд крило, тапку - пiд живiт.

- Говори, - звелiв песиковi Кадриль. - Вперед, друже!

- Ну гаразд, - здалась i жалiбно потягла носом жаба. - Я хотiла навчити порядку й дисциплiнi, щоб не було безладдя, щоб, коли настане небезпека, ми умiли б дружно захищатися й атакувати... Та якщо вам не потрiбен мiй досвiд органiзатора, можете поводитись як вам заманеться.

- Чому? - по-дружньому вiдiзвався песик. - Нам ще дуже пригодиться твiй досвiд... Та чи тобi не приходило в голову таке: адже ця нiч новорiчна, то чому б нам не посмiятися, не поговорити, не повеселитися досхочу, без нiяких порядкiв денних i стрiлок?

- Хай вона ще заїкнеться про стрiлку! - знову схопився за хворостинку зайчик.

- Чого це ви зчепилися, як два пiвнi-забiяки? - мирно прогудiв басок Твiнаса.

- Правду кажучи, - промовила жаба, - через ту стрiлку... - вона боязко глипнула на хворостину в лапi зайчика, - менi i з голови випало, що сьогоднi Новий рiк. Тому прошу у всiх пробачення, а зараз...

- ...зараз, - вихопився керувати зайчик Кадриль, - буде говорити песик!

- Китичка моє iм'я, - сором'язливо почав песик. - Про бульдога Гога я вже сказав. Але вiн менi тiльки нiздрю зiрвав, а хвоста вiдiрвав бешкетник хлопчик Рiмас. I стало менi так тяжко, так тяжко, що я вимовив одне слiвце, - вiн змовницьки пiдморгнув Кадрилю, - i сусiдська дiвчинка Рута замiсть нiздрi прилiпила менi квасолинку, а замiсть хвоста пришила китичку вiд скатертини, тому i прилипло до мене це дивне iм'я Китичка... Кi-кi. Може, i все?

- Нi, не все! - встав з мiсця Кадриль. - Запам'ятайте, якщо коли з вами скоїться бiда, то вiн не вагаючись вiддасть i квасолинку, i китичку, i все, а йому навiть слова надати не хотiли!

- Я вже казала, що шкодую, що так трапилося, - пробурчала жаба. - А чи зараз я можу об'явити, що слово надається ляльцi?

- Звичайно, можеш! - по-приятельськи вигукнув Китичка.

- Дякую. Зараз буде говорити лялька.

Лялька заговорила не зразу: видно, вагалася - говорити чи мовчати далi. Вона стягла з руки свою єдину рукавичку, знову натягла, повернула до вогнища тремтячi вiї i поволi встала. Вiдблиск вогню окрасив її вицвiлу нiчну сорочечку в рожево-оранжевий колiр.

- Не думайте, - сумно заговорила вона, - нi, не думайте, що я iз тiєї самої купи! Я... я сама сюди прибiгла, просто з мiста. Нiхто мене не викинув, нiхто не вивiз, нiхто з машини не висипав... нi! - трясла i трясла головою лялька.

Вона вмовкла, здивованi iграшки теж усi мовчали, i навiть сухi гiлочки у вогнищi перестали потрiскувати.

- Пробачте, - перебив сумну мовчанку Китичка, - але ми ще не довiдалися... - Раптом вiн пригадав сувору розпорядницю i прикусив язика.

- Перебивай скiльки хочеш, - аж занадто лагiдно пiдбадьорила його жаба. - Всi перебивайте, неодмiнно!

- Що це, вона знову з викрутасами! - вигукнув розпачливо Кадриль.

- Якщо в новорiчну нiч усе дозволено, - покосилася на зайчика жаба, то чому не можна i з викрутасами?

Вiдповiдь була така вдала, що у зайчика аж губа одвисла.

- Я хотiв тiльки вам нагадати, - закiнчив свою рiч до ляльки Китичка, - що ми ще не взнали навiть вашого iменi.

- Ейнора, - сказала лялька.

- Рiдкiсне iм'я, справдi рiдкiсне, але гучне, - похвалив Китичка. Навiть дуже гучне й дуже красиве.

- I правда, кращого iменi ще й чути не доводилося, - пробасив Твiнас.

- Справдi? - прояснiла лялька. - Але... я все одно не з тiєї самої купи! Я iз скляної шафи iз свiтлицi дитячого садочка. Моє мiсце було на середнiй полицi, i жодна дитина не мала права до мене доторкнутися!.. Дiвчатка, бувало, зберуться бiля скляних дверей, очей вiдiрвати од мене не можуть i просять, благають виховательку: "Ах, дозвольте хоч її пишнi шовковi коси погладити... сукенку, рукавички помацати... хоч покласти та поставити її, щоб побачити, як у неї замружуються i знову розплющуються очi кольору незабудок!" А вихователька їм: "Iдiть звiдси! Ви ще її заляпаєте, подряпаєте, упустите! Ейнора занадто гарна й розкiшна, лялька, щоб з нею гратися, як з ганчiр'яним куклачем. Подивiться - i досить". Бувало, деякi дiвчатка аж плакали з досади, що я така недосяжна - немов принцеса на склянiй горi. Я спочатку страх як пишалася, що мене так цiнують i охороняють, але чим далi, тим бiльше почала набридати менi глуха скляна стiнка... I така взяла мене заздрiсть до звичайних ляльок - яких носять, якими граються, навiть яких i кинуть, i насваряться... I зрештою мене огорнув такий сум, така нудьга, що коли одного разу вихователька забула замкнути у шафi дверi...

- Чшшш! - застережливо зашикав зайчик Кадриль i чуйно нашорошив вухо.

Всi стали прислухатися: недалеко раз i вдруге зарипiв снiг. А потiм i зовсiм виразно затупотiли погрозливi кроки.

- Ховайтесь! - звелiв Кадриль. - Швидко!

Жаба схопила сумку й намiрилась шаснути пiд нижню гiлку ялинки, але дорогу їй перепинив пiлот.

- Тут небезпечно, може, знову рубатимуть ялинку, - вiн показав їй на сокиру.

Пiнгвiн Твiнас юркнув у снiг, Китичка простяг Ейнорi вухо, щоб вона вхопилася за нього, i потяг її за корч, Кадриль хапав лапками снiг i засипав вогнище, тодi, схопивши забутого шарфика, притулився за стовбуром сосни, жаба з сумкою упхнулася в кущ ялiвцю, а пiлот наче крiзь землю провалився.

За мить вiд затишного вогнища лишилися тiльки накиданий снiг, купка хмизу, сокира i кубик з нерозгаданою сiро-срiбною трикутною загадкою.

ПОВЕРНЕННЯ

Кроки рипiли зовсiм близько, i ось вийшов уже знайомий нам водiй: злякано озираючись, вiн чогось шукав у снiгу.

- Ось! - зрадiв вiн, побачивши щось темне бiля ялинки. Це була хутряна шапка. Водiй пiдняв її i вже хотiв надiти собi на голову, як раптом вiд подиву у нього аж очi полiзли: у шапцi лежала довга шовкова рукавичка.

- Звiдки вона тут взялася? - промимрив водiй, витрушуючи рукавичку iз шапки. - Що за чудасiя!.. Але, - вiн став терти лоба, намагаючись щось пригадати, - але ж шапку я загубив не тут, а значно далi, доганяючи курiпку... А ось i сокира! - зрадiв вiн. - А це ще що? Кубик!.. А ось? А там?

З-пiд снiгу курився димок, поряд лежав накладений хмиз.

- Хтось розводив багаття, - тихо мовив сам до себе водiй, - хтось принiс мою шапку. Той хтось носив жiночу рукавичку i, коли я пiдходив, вiн сховався... чи вiн, бува, не пiд ялинкою?

Вiн схопився за ту саму гiлку i нагнувся подивитися, чи внизу нiкого немає, аж знову вилiз знайомий уже птах з величезними палаючими очима.

- Хо-хо-хо! - страхiтливо зареготав просто в обличчя водiєвi.

- Рятуйте! - не своїм голосом зарепетував водiй, помахав сокирою i чимдуж чкурнув у напрямку своєї машини.

Незадовго долинув гуркiт мотора i гул вiд'їжджаючої машини. Потiм запала тиша, а iз-за корча та заметiв снiгу одне за одним почали зближатися до багаття все ще переляканi iграшки...

ТАЄМНИЦЯ ЛИШАЄТЬСЯ НЕРОЗГАДАНА

Вогнище було знову швиденько розкладене, гiллячок сухих назбирано, а iграшки всi зручно повсiдалися навколо трiскотливого вогню.

- Здорово налякав, - зiзнався Китичка.

- Не зберегли шапку, - з жалем сказала жаба, тягнучи вiд Ейнори кiнець шарфика, - i сокиру втратили. Неабиякi матерiальнi збитки.

- Ось Ейнорина рукавичка, - пронизливими очицями обдивився кругом Твiнас.

- Вiзьми, Ейноро, - пiдскочивши, подав їй Кадриль.

- А ви чули якийсь дивний смiх? - запитав Китичка. - Мене аж морозом обсипало!

- Може, то сам водiй реготав? - пробував вiдгадати пiлот. Порозгублював свої речi... перед Новим роком i ошалiв.

- Напевно, вiн, - iграшки навiть полегшено зiтхнули.

- Реготав не водiй, - пробасив пiнгвiн.

- Звiдки ти знаєш? - здивувався Кадриль.

- Кроки, - посмоктавши люльку, тiльки й сказав товстий сищик.

- Якi кроки? - нiчого не зрозумiв Китичка.

- Пiсля того, як хтось зареготав, водiй кинувся бiгти до машини. Отож, без сумнiву, його хтось дуже злякав, - пояснив пiнгвiн Твiнас.

- I як менi не прийшло в голову! - з прикрiстю сказав песик.

- А отой хтось, - схвильовано оглядiлась жаба, - чи не пiдстерiгає нас, де-небудь недалеко засiвши? Видно, агресивна iстота, якщо навiть самого водiя налякала.

- Я одного разу бачив страховисько iз сьома пащами, - пригадав Китичка, -. але лише на картинцi.

- Зараз це не картинка, а справжня небезпечна ситуацiя, - сказала жаба. - Треба дивитися тверезо...

- Добре, що нагадали, - перервав її пiлот. - Ховаючись пiд ялинкою, я натрапив на дещо цiкаве. Давайте всi обдивимося.

ЗНАХIДКА ПIД ЯЛИНКОЮ

Пiлот пiдiйшов до нижньої гiлки ялинки, - до тiєї самої, що трохи довше видавалася за iнших, - i рукою в рукавичцi вiдхилив її вбiк. Усi, за винятком Ейнори, аж ахнули вiд несподiванки.

Пiд гiлкою стояв iграшковий, а може, й неiграшковий космiчний корабель!

- Оце так штука! - вихопилось у Кадриля.

- Iз нашої машини, iз тiєї самої купи, - в один голос загелготали iграшки.

- Нi, - буркнув грубим голосом Твiнас.

- I менi, i менi вже прийшло в голову, чому нi! - вигукнув Китичка. Адже у нього немає нiг, щоб прибiгти i тут заховатися!

- Не те, - посмiхнувся Твiнас, посмоктуючи люльку. - Корабель майже новий, а таких нiхто не викидає. Крiм того, вiн дуже акуратно стоїть: гострим кiнцем угору, немов готовий летiти. Тепер подивiться ще уважнiше: гiлка, пiд якою вiн стоїть, в одному мiсцi здерта, кiлька гiлочок зламанi. З цього видно, що корабель, сiдаючи на землю, їх був зачепив.

- То вiн, - витрiщив очi Китичка, - прилетiв iз космосу?

- Найiмовiрнiше, - вiдповiв сищик.

- Мiй обов'язок, - промовив пiлот, - зайти всередину i роздивитися.

- А якщо, - запитала жаба, - всерединi ви знайдете страхiття?

- Оте, що реготало? - додав Китичка.

- Мiй обов'язок зайти i подивитися, - холодно повторив пiлот.

Вiн дав потримати вiдхилену гiлку Кадрилю, а сам пiдiйшов аж до самого корабля i почав змiтати снiг, який, виявилось, прикривав схiдцi до дверей корабля. З одного боку схiдцiв був поручень, i, тримаючись за нього, пiлот почав пiдiйматися вгору. А всi, затаївши дух, стежили за ним i чекали чогось несподiваного й страшного.

- Може, треба сiрникiв, щоб присвiтити? - пошепки запропонував Кадриль.

Пiлот мовчки захитав шоломом. I ось уже його рука в рукавицi досягає дверцят, ось натиснув... дверцята прочинилися, затемнiв вхiд... дверцята знову зачинилися... залишилась тiльки невiдомiсть... тiльки тиша, що її порушувало посмоктування люльки.

- Тепер я здогадуюся, хто реготав, - тихо промовив Твiнас.

- Хто? Хто? - запитали всi.

- Той, хто хотiв вiдстрашити водiя од ялинки, щоб вiн не знайшов пiд нею космiчного корабля.

- Але хто ж вiн - "той"? - запитав Китичка, пiдозрiло пiднявши нiздрю-квасолинку на тi таємничi дверцята.

- Цього вiдгадати не можу, - зiзнався товстий сищик, i в цю мить дверцята почали повiльно вiдчинятися.

- Скажiть, що там робиться? - не витримала Ейнора, ледь клiпаючи вiями. - Чому нiхто нiчого не пояснить?

- Прошу не хвилюватися, - став у дверцятах пiлот. - Корабель зовсiм порожнiй. У салонi для пасажирiв стоїть четверо крiсел. У кабiнi пiлота я знайшов схему корабля та iнструкцiю.

- Схема? Iнструкцiя? - iз поваги Китичка аж рота роззявив. - А що воно таке?

- Це креслення i вказiвки, як керувати кораблем, - пояснив пiлот. - Я пiлот турбореактивного лiтака, то хтозна, чи зможу я до кiнця зрозумiти цю модель, але спробую. Доведеться вам почекати. - Вiн знову зник за дверцятами.

- Давайте повернемося до вогнища, - запропонував Твiнас, розповiдатимемо далi, щоб швидше минав час.

- А якщо, - неспокiйно оглянувся навкруги Китичка, - якщо вiзьмуть i повернуться господарi космiчного корабля?

- Велике дiло! То й що! - вiдважно виставив уперед своє розiрване хутерце господар вогнища. - Нiхто до їхнього корабля ще й не торкався. А якщо будуть чiплятися, то я як дам кочергою!

Усi весело засмiялися i знову обступили вогнище.

ЗНОВУ РОЗПОВIДI ПРО САМИХ СЕБЕ

Кадриль докинув у вогонь добрий оберемок хмизу, вогонь пiдскочив так високо, як нiколи, i всi знову зiбралися розповiдати про себе i послухати iнших, одначе думки всiх були за таємничими дверцятами, де самотнiй пiлот обстежує всерединi корабель. "Як воно буде? Що з того вийде?" - кожне питало себе.

- Говори, Ейноро, - першим отямився Кадриль. - Вперед!

- Знай, твоя iсторiя така незвичайна, - промовив Китичка, - що нiкому i в голову не прийшло б, що таке могло трапитися!

- Далi моя iсторiя була ще незвичайнiша, - пообiцяла лялька. - Та... на чому я зупинилася?

- Там, - пригадав Твiнас, - де забула замкнути шафу.

- Ах, так!.. Одного вечора таке трапилося, що прибиральниця, стерши з полиць пил, вийшла й забула замкнути шафу...

- Ось як? - здивувалася жаба. - Ти така ще молода, а вже з ознаками склерозу. Адже ти ранiше казала, що дверi забула замкнути вихователька.

- Хай буде вихователька, якщо цього треба для твого показника або для порядку денного, - гордо вiдрiзала лялька. - Хтось витер пил вихователька, прибиральниця, куховарка чи прачка - i забув замкнути шафу. Цього я тiльки так довго й чекала! Бачте, я остаточно вирiшила втекти, будь-якою цiною вирватися iз тiєї скляної коробки, тому незабаром я вже одягла подорожнє вбрання, взула спортивнi хромовi черевички, не забула навiть шовковi рукавички...

- Шовковi рукавички до дорожнього костюмчика i спортивних черевичкiв?! - поглузувала жаба. - Ну й смак! Фе!

- Рукавичок я не надiвала, а несла у валiзi разом з бальною сукенкою i коштовностями, шановна жабо, - дуже холодно вiдповiла Ейнора, - попросила б вас "фе" покласти в свою сумку, менi воно не потрiбне.

- Кi-кi-кi, - не стримався песик.

- Чiпляючись з полицi на полицю, я вибралась iз шафи, - розповiдала далi Ейнора, - i рушила в невiдомий свiт, який я так хотiла побачити зблизька. О, коли б я знала, якi тяжкi чекали на мене випробування, я спутала б собi ноги оцим шнурочком, - вона сiпнула за шнурочок для черевикiв, що ним була пiдв'язана у неї нiчна сорочка.

- Ти все сказала? - запитала жаба.

- Звичайно, не все! - вiдрубав за ляльку Кадриль. - Говори, Ейноро, слухаємо тебе всi до одного!

Вiн знав, що каже: скоса позираючи на дверцята корабля, зайчик помiтив, що вони трошки прочиненi - хоч пiлот i вивчав схеми та iнструкцiї, вiн теж хотiв послухати Ейнору.

- Дякую, - кивнула лялька Кадрилю. - Отож вибралась я iз шафи, вистрибнула в свiтлицi у вiкно, перелiзла через паркан дитячого садка й подалася свiт за очi... Блукала я вулицями i площами, заглядала у вiтрини, на статуї i колони - все менi було нове, i я не могла навтiшатися волею... Та не звиклi до ходи ноги швидко стомилися, валiза вiдтягувала руку, новi черевички нестерпно тиснули... а тут де взявся худий бездомний собака...

- Iграшковий чи неiграшковий? - серйозно запитав Китичка.

- Справжнiй вовкодав, - вiдповiла Ейнора. - Я злякалася i кинулася тiкати вiд нього, а вiн за мною навздогiн, я бiгла що було сили, по бездорiжжю, поки не опинилася за мiстом... Побачила я лiсок, вскочила туди i сама не пам'ятаю, як вилiзла на сосну. Повiсила на гiлку валiзу...

- З валiзою в руцi ти вилiзла на дерево? - здивувалася жаба. - Хто в це повiрить? Чи, може, ти акробатка iз цирку?

Зауваження жаби справдi було до речi, i всi слухали, що тепер вiдповiсть горда Ейнору? Ширше прочинилися дверцята корабля, гучнiше стала смоктати люлька Твiнаса, вище встало вухо Кадриля.

- Живучи в шафi, - вiдповiла Ейнора, - я навчилася лазити iз полицi на полицю не гiрше за акробатiв iз цирку, тому я i на дерево змогла б вилiзти, хоч би валiзи у мене були в обох руках.

- Оце так, - аж лапками сплеснув Кадриль, - утерла носа нашiй фiфi.

- Кi-кi-кi... - прорвало песика.

- Врятувавшись вiд собаки, - повернулася до свого оповiдання Ейнора, я полегшено зiтхнула i навiть задрiмала, зручно влаштувавшись на густiй незаснiженiй гiлцi. Вранцi я прокинулася, вся задубiвши вiд холоду, i тут зрозумiла, що я надто легко одягнена для мандрування взимку... Я злiзла з дерева i вiдкрила валiзу, щоб вийняти теплий светр та шерстяну спiдничку, i раптом почула кроки. Пiдвела очi: до мене наближалися два розбiйники; на головах у них були капроновi панчохи, щоб їх нiхто не впiзнав. Далi все вiдбулося дуже швидко: один вирвав у мене з рук валiзу, другий вмить здер з мене одежу, зiрвав з шиї низочку перлiв, навiть вирвали у мене бiлявi коси - щоб продати в перукарню... Поспiшаючи, вони згубили рукавичку, тому в мене є одна. Та найстрашнiше на мене чекало в майбутньому... Закiнчивши свою чорну роботу, вони обидва пiдозрiло подивилися на мене, i один сказав: "Вона може на нас поскаржитись, тодi нам не минути тюрми". - "I я так гадаю, - погодився другий, - треба так зробити, щоб вона нiколи не змогла нас нi побачити, нi впiзнати". I не встигла я й охнути, як мене вдарили по очах... очах кольору незабудок... щоб я вже нiколи-нiколи не змогла їх розплющити...

Пiнгвiн Твiнас кинув короткий, але гострий, мов голка, погляд на повiки Ейнори, якi почали сiпатися.

- Стривай, стривай! - знову виникла пiдозра у жаби. - Чого розбiйникам боятися, щоб їх не впiзнали, коли, як ти сказала, на голови у них були натягнутi капроновi панчохи?

Китичка з Кадрилей перезирнулися мiж собою: справдi, розумна та жаба!

- Запитання цiлком правомiрне, - спокiйно вiдповiла лялька. - У одного з розбiйникiв, коли вiн витягав усе з валiзи, розiрвалася панчоха i вилiзло його обличчя... А що було далi, можете самi уявити: я, напiвгола, блукала по лiсу, наослiп брела по снiгу, i менi хотiлося тiльки одного: зникнути, загинути, провалитися крiзь землю...

У Ейнори затремтiв голос, але вона швидко опанувала себе i пiдвела високо голову:

- Тепер ви розумiєте, що я не можу бути iз тiєї самої купи, що й ви?! Все.

- Менес, - промовив спокiйний байдужий голос.

Усi пiдняли очi на пiлота, який сидiв на верхнiй сходинцi.

- Моє iм'я Менес, - повторив вiн. - Я iз тiєї самої купи, iз тiєї самої машини, з будинку, де на балконах рожевi ящички для квiтiв.

- Може, - пiднявся Китичка, - то, може, i бульдог Гог вам руку...

- Нi, - пiлот узяв рукав, що звисав порожнiй, i заткнув його за пояс. - Руку я втратив пiд час катастрофи. Мене вийняли iз кабiни Ту-141 i посадили у вертолiт, не прив'язавши захисним поясом. Пустили вище покрiвлi, вертолiт зачепився за ринву, ми перевернулись, я впав на землю i втратив руку. Потiм мене викинули геть. Все.

Дверi зачинилися, пiлот зник. Китичка хотiв дещо запитати у нього, та так i застиг з роззявленим ротом.

Тепер повинна була розповiдати жаба. Для цiєї важливої церемонiї вона встигла вiдповiдно приготуватися: поки говорив пiлот, вона прослизнула в сумку i вилiзла вже напнута мереживною накидкою iз манжета школярської форми; спереду накидка була застебнута значком iз обдертими лiтерами.

- Що я можу сказати про себе, - скромно почала жаба, сидячи на сумцi, - що я можу додати про себе, в той час коли ми почули стiльки чудесних, захоплюючих бiографiй! Таїти не буду: початок мого життя не був всипаний трояндами, бо доводилося постiйно терпiти вiд сильнiших агресивних тварюк. Хто може полiчити, скiльки кривд зазнала моя тонка зелена шкiрка, але, на щастя, мiй тверезий погляд i природженi органiзаторськi здiбностi плюс безупинна дiяльнiсть... Шановний Китичко, якщо ви не можете втриматися, щоб не смiятися, просимо висмiятися за штабелем, просимо; я не проти почуття гумору.

- Мо... можу стриматися, - заїкаючись сказав песик.

- Що ще, що ще розповiсти вам про свою незначну особу? - жаба майже декламувала. - Моє iм'я Легарiя, а оцiєю бородавкою, - вона провела лапкою по лiвiй щоцi, - я заразилася на городi вiд ропухи, а цей значок я отримала за вдалу органiзацiю боротьби проти пацюкiв, якi тероризували всi iграшки. Моя керiвна роль, скажу, не хвастаючись...

- Краще скажiть, - прямо запитав Кадриль, - чим так напхана ваша сумка?

Жаба зблiдла зi злостi i вже ладна була вiдповiсти чимсь образливим, але стрималась i осмiхнулася.

- Шановний старомодний танцю, тобто Кадрилю, - вiдповiла жаба, - може, ви знаєте таку ж стару приказку: "Не плюй у колодязь, бо доведеться води напитися"?

- Ви хочете сказати, що менi пригодиться ваша розпухла сумка? перепитав зайчик. - Пусте!

- Космiчний корабель "Срiбна шишка" готовий до польоту! - раптом пролунав голос пiлота Менеса.

Забувши про суперечку та все iнше, iграшки схопилися з мiсць i, не вiрячи його словам, дивилися на пiлота.

- "Срiбна шишка"?! - повторили вони в один голос. - Готовий до польоту? I куди?

- На Тандадрику, - почулася вiдповiдь iз корабля.

ПРИГОТУВАННЯ ДО ПОДОРОЖI

Iграшки обступили схiдцi i занепокоєно дивилися на пiлота, який стояв у дверях корабля. Лише Ейнора залишилася сидiти бiля вогнища.

- Що це за Тандадрика? I де вона є? - задав Кадриль запитання, яке всiх турбувало.

- Де вона - не можу точно сказати, я сам там не був, - спокiйно вiдповiв пiлот Менес. - Одначе система управлiння корабля запрограмована на подорож до планети, яка називається Тандадрика. В iнструкцiї написано, що Тандадрика - це батькiвщина всiх iгор, планета iграшок.

- Батькiвщина iгор?! - знову всi повторили в один голос. - Планета iграшок?!

- Скажiть, - повернула до пiлота заплющенi очi Ейнора, - чи в Тандадрицi є лiкарнi i майстернi для iграшок?

- Повиннi бути, - вiдповiв пiлот Менес. - Не можуть не бути.

- Не можуть не бути! - повторила Ейнора. - Повиннi бути, i я знову розплющу очi... Знову розчешу довгi шовковi коси... Мене любитимуть i носитимуть на руках...

- Далека подорож не буває без пригод i небезпек, - замрiяно сказав зайчик. - Хотiв би я нiчого не злякатися, хотiв би перемогти сильнiших за себе, хотiв би скрiзь бути першим... Скажiть, - запитав вiн у пiлота, - чи в дорозi може трапитися що-небудь надзвичайне?

- Аякже! - вiдповiв пiлот. - Навiть подорож на смiтник принесла нам стiльки несподiванок, то що вже говорити про полiт через незнанi безкраї простори космосу!

- То... чого ми чекаємо? - нетерпляче ворухнув вухом Кадриль. - Мерщiй у корабель, i - вперед!

- Стривай, стривай! - охолодила його запал Легарiя. - Якщо подорож має бути небезпечною i ризикованою, то чи варто в неї вирушати? Ми повиннi дивитися тверезо: маршрут невiдомий, пiлот неквалiфiкований, нас може спостигти страшна катастрофа!.. Тiльки ви не подумайте, що я боягузка i не хочу побувати на Тандадрицi: менi теж було б не зайвим вилiкувати бородавку i придбати нову сумку, в якiй були б цiннi i життєво необхiднi речi. Одначе я повторюю: треба дивитися тверезо, нiхто не знає, що на нас там чекає.

- А що на нас чекає тут? - гордо вiдкинула голову Ейнора. - Кому ми тут потрiбнi? Всiх нас викинули... тобто вас викинули, а мене, втiкачку, поранено й пограбовано. Чого нам тут залишатися? Де нам подiтися? Вiчно ховатися i тремтiти вiд страху?.. Досить! Я їду, хай буде, що буде!

- Побачите, усе закiнчиться щасливо, - почав запевняти Китичка. - Я бачив багато картинок у книжках, де писалося про небезпечнi подорожi iграшок, але нi разу не бачив нещасливої картинки в кiнцi книги, вiрнiше в кiнцi подорожi.

- Хоч я найтовщий i найнезграбнiший за всiх, а до того ще й кривий, прогримiв пiнгвiн Твiнас, - але пiдiймаю обидва крила тiльки за подорож! Несподiванки, якi на нас чекають, можуть бути i добрими несподiванками... А якщо в путi виникнуть головоломки, покладiться на мою люльку. Що буде - те буде, будемо викручуватися. А може, нарештi... нарештi... може, на батькiвщинi iграшок я попаду на дрейфуючий айсберг, - малесенькi, з макове зерно очицi Твiнаса дивилися в темряву лiсу, немов бачили там трiскучi гори криги, оточенi безкраїми водами, - зустрiнуся зi своїми синiми двоюрiдними братами, iмператорськими пiнгвiнами, i... i... - замрiявся, а може, задрiмав Твiнас.

- Тiльки менi ще не прийшло в голову, чого б я хотiв на Тандадрицi, зiтхнув Китичка, - а коли б прийшло, то я хотiв би таких забав, яких ще нiколи не мав, таких фейєрверкiв, яких не бачив, таких видовищ, яких на жоднiй картинцi не побачиш...

- Дивись, який ненаситний! - здивувалася жаба. - А менi потрiбно зовсiм мало, лише мiнiмум: щоб позбутися бородавки i придбати ще одну сумку, повну життєво необхiдних речей...

- Повторюю: корабель готовий до польоту, - сказав пiлот Менес. - Хто хоче - летить, хто не хоче летiти - зостається. Крiсел чотири, а вас п'ятеро.

ХТО П'ЯТИЙ

- Чули? - дiяльно оглядiлася Легарiя. - Ми повиннi не гаючись органiзуватися в подорож. Крiсел лише чотири, отож хтось iз нас змушений буде залишитися. Може, знайдеться доброволець?

- Звичайно! - бадьоро вiдiзвався зайчик Кадриль.

- Друже, - скам'янiв Китичка, - невже ти... ти...

- Чому я? - вiд подиву Кадриль аж рота роззявив. - Я маю на увазi добровольця, котрий сказав, що на подорож треба дивитися тверезо, бо пiлот некваквакваквалiфiкований...

- Кi-кi-кi... - аж за живiт схопився Китичка.

- ...i може трапитись страшна катастрофа. Цей доброволець, звичайно, i зостанеться.

- Ви мене неправильно зрозумiли, - виправдовувалась Легарiя. - Я пропонувала iншим тверезо подумати, чи варто вирушати в подорож, а сама я анiтрiшечки не вагаюся.

- Оце тобi... - заклiпав очима зайчик.

- Я мушу вирушати в подорож уже тому, що хоч один пасажир повинен мати тверезий розум i бути досвiдченим органiзатором, щоб пiд час катастрофи органiзувати колектив i пiдтримати дисциплiну!

- Краще не придумаєш... - знову заклiпав очима зайчик.

- I тому, - на весь свiй зрiст випросталась Легарiя, - пропоную обрати начальника, який i вирiшить, хто буде тим п'ятим... Гадаю, ви добре знаєте, що начальник повинен мати тверезий розум, бути досвiдченим органiзатором...

- ...смiливим, самовiдданим, дружелюбним, - пiдхопила Ейнора, незажерливим.

Легарiя скромно кивнула головою.

- Тому, - кiнчила Ейнора, - пропоную обрати начальником Кадриля.

- I... i менi таке прийшло в голову! - прояснiв Китичка.

- Кадриля? - Легарiя аж пiдвелася. - Оцього гарячку? Плигуна неприборканого? Вiтрогона? Начальником? У нього ще вуса не встигли вирости, - показала жаба на половину вуса Кадриля.

- От i встигли, от i встигли, тiльки бульдог Гог вирвав! - заступився за друга Китичка. - I вiн не вiтрогон, а господар всього цього вогнища! А обзиватися недобре.

- Хай буде начальником Кадриль! - повторила Ейнора. - Я перша пiдiймаю за нього рукавичку!

Легарiя кинула тiльки погляд на пiдняту рукавичку, i очi в неї якось дивно блиснули. Вона стала навшпиньки i почала копатися в сумцi, поки не витягла заношений чохол для окулярiв. Вiдкрила його, подивилася всередину, знову закрила i, пiдiйшовши до Ейнори, щось зашепотiла їй на вухо. Лялька здригнулася, зблiдла, вiї в неї часто затрiпотiли.

- Не барiться, - пiдганяв пiлот Менес, стоячи в дверях корабля.

- Друже, будь начальником, - пiдбадьорив Китичка Кадриля. - Дивись, ми всi за тебе.

- Чому всi? - здивувалася Легарiя. - Адже я проти.

- Я... теж... я передумала... - винувато похнюпивши голову, прошепотiла Ейнора. - Зараз я розумiю, що начальник не може бути гарячкою. У начальника повинен бути обов'язково тверезий розум... органiзаторськi здiбностi...

Не знаючи, що й подумати, Китичка з Кадрилем тiльки слухали, що говорить Ейнора, а Твiнас почав смоктати люльку, щоб розгадати нову головоломку.

- ...i тому... голосую за Легарiю, - кiнчила Ейнора i похнюпила голову до самих колiн.

- Дякую за довiр'я, - подякувала їй жаба. - Я не сумнiвалася, що тверезий погляд вiзьме гору. Твiнас, бачу, так само не заперечує проти моєї кандидатури, тодi я призначаю його своїм заступником. Ще раз дякую за довiр'я, постараюся виправдати його. I якщо пiлот наказує не затримуватись...

- Який там iз мене заступник, коли я товстуватий, незграбнуватий i кривуватий, - пiдвiвся з кубика Твiнас.

- Але ж ти вмiєш розв'язувати всiлякi головоломки, - насмiшкувато сказала нова начальниця, сунувши чохол для окулярiв назад у сумку. - Ну якщо ти такий самокритичний, то хай моїм заступником буде Ейнора.

- Та вона ж слiпа! - вигукнув зайчик.

- А що кому до того, що я слiпа! - гордо пiдвела голову Ейнора й ще гордовитiше скинула з голови шарфик. - Яка є, така!.. Але не з тiєї самої купи, мене не викинули!

- Так, так, - пiдтримала її начальниця Легарiя. - Та якщо виникли протирiччя, то я можу обiйтися i без заступника, хай уже ця тяжка й вiдповiдальна ноша буде на моїх iндивiдуальних плечах. - Вона трохи згорбилася. - А тепер ми повиннi негайно вирiшити, хто буде п'ятим.

Пiсля цих слiв бiля вогнища запала мертва тиша. Навiть дрова перестали потрiскувати. Кожне вiдчуло, що зараз вирiшується його доля. Той, хто залишиться - залишиться один як палець у цьому чужому лiсi, пiд цим суворим зимовим небом, покинутий у небезпецi, немов трiска в морi... Твiнас i Ейнора, можливо, вже жалкували, що вiдмовилися бути заступниками начальницi Легарiї: а що як вона образилася i когось iз них покине тут?

Не хвилювалася тiльки начальниця Легарiя - вона навiть тiшилася з цiєї тривожної тишi очiкування; i щоб ця тиша тривала довше, вона почала переодягатися: пiрнула в сумку по саму шию, зняла з себе мереживо й напнулася клаптем сiрого сукна, вiд чого стала набагато суворiшою на вигляд. Значок, звичайно, було почеплено на попереднє мiсце.

Ще яку хвилю повтiшавшись загальним збентеженням, вона заговорила:

- Отже, ми повиннi негайно вирiшити, хто п'ятий. Моя офiцiйна думка така: залишитися повинен Кадриль.

Зайчик на iнше рiшення i не сподiвався, тож вiн тiльки вухом махнув.

- Чо... чому Кадриль? За що Кадриль? - розхвилювавшись, пiдвiвся Китичка. - Це... несправедливо i жорстоко.

- А зараз упевнимося, чи несправедливо, - сказала начальниця. - Як уже ви чули вiд пiлота, на Тандадрицi є лiкарня i майстерня для iграшок. Отже, летiти повиннi тi, кому найбiльше потрiбен ремонт i лiкування. Давайте подивимось об'єктивно: Ейнора слiпа, Твiнас без ступнi, Китичка без нiздрi i хвоста. А чого бракує Кадрилю? Вуха i трохи вуса... теж менi iнвалiд!

- А хутро в нього хiба не розiрване? Шпилькою не зашпилене? - не здавався Китичка.

- Невелика бiда, - тiльки лапою махнула жаба. - Кiнчаймо дискусiї - i в путь.

- Пробачте, але менi при... прийшло в голову... - розхвилювавшись, песик знову почав заїкатися, - при... прийшло в голову, що коли повинен зостатися най... найздоровiший, то най... найздоровiша тут ви сама.

- Це я? - не повiрила своїм вухам жаба.

- Так, ви... Ве... велика бiда та ваша бородавка.

- Щоб тобi язик усох! - не на жарт розсердилася жаба. - Полюбуйтеся всi. Полюбуйтеся.

Вона повернулася спиною i стягла з неї сiрий клапоть; посерединi спини стирчала наче якась скiпка.

- Ось, - пояснила начальниця, опускаючи клапоть, - застряв зуб пацюка. Та вiн мене ледь не перекусив навпiл, коли я органiзувала повстання iграшок проти його сваволi. Я скромно про те промовчала, але якщо декого взяв сумнiв щодо моєї бiографiї...

- Наполегливо прошу заходити в корабель! - знову пролунав чiткий вимогливий голос пiлота.

Всi рушили до корабля, тiльки Кадриль залишився на мiсцi, а голова у нього так опустилася, що половина вуха лежала на снiгу.

- Пi... пiдождiть! - зупинив усiх Китичка. - Якщо вже так, якщо мусить хтось один залишитися, то за... залишуся я.

- Друже, - зашепотiв Кадриль, не пiдiймаючи голови, - не треба...

- Нi, треба! - стояв на своєму песик. - Зоставити Кадриля! Де це видано! Хто, якщо не вiн, першим прийшов сюди, розклав вогнище, звiв усiх нас докупи?.. Тебе, Ейноро, на лапах сюди принiс, шарфик i шапку тобi вiддав...

Ейнора нiчого не сказала, тiльки вiї у неї дрiбно-дрiбно затремтiли.

- Тут... тут нiчого не було б, якби не Кадриль, - нi космiчного корабля, нi пiлота, нi нас! Вiн першим повинен летiти i полетить, а я зостаюся, я до... доброволець!

- Китичко, друже, - випрямився Кадриль i вiд хвилювання вдарив лапою себе у груди, вiрнiше, по тому мiсцю, де була таємна кишенька, - нiзащо на свiтi не дозволю тобi залишитися! Тобi бiльше потрiбнi лiкарня i майстерня!

- Залишишся ти, залишусь i я! - сказав Китичка i так мiцно зцiпив мордочку, що квасолинка-нiздря ледь не трiснула навпiл.

- Та як це так! - прогув товстий Твiнас. - Може, знайдемо якийсь вихiд?

- Нема коли, - сказала начальниця. - Якщо вони такi нерозлучнi, то хай залишаються обидва. А ми бiльше затримуватись не можемо. В корабель! - Вона схопила сумку й зiбралася тягти її до схiдцiв.

Пiнгвiн Твiнас востаннє смоктнув люльку, встромив її в тапку i незграбно пришкутильгав до жаби.

- Шановна начальнице, - сказав вiн, - ця важка ноша не для вашої зраненої спини. Дозвольте пiднести сумку.

- О, - приємно здивувалася Легарiя, - оце справжнiй джентльмен!

- Китичко, - сказав Кадриль друговi, - послухай: якщо ти не полетиш, то занапастиш не тiльки себе, а й мене.

- Тебе? - здивувався песик. - Що ти говориш, друже!

- Якщо ти не полетиш, то не зможеш привезти iз Тандадрики чудовi вуса i нове вухо.

- Менi... навiть у голову не прийшло, що...

Тут їхню розмову перепинила сумка Легарiї, яка налетiла на Кадриля; удар був такий сильний, що зайчика вiдкинуло аж пiд гiлку ялинки - пiд ту саму, на якiй висiла цукерка i пiр'їнка сойки.

- Благаю пробачення, - пришкутильгав пiнгвiн до збитого з нiг Кадриля. - Це все тому, що я кривий i незграбний.

Незграбно зiгнувшись, вiн ще щось промимрив i, залишивши сумку пiд гiлкою, що сягала схiдцiв у "Срiбну шишку", поспiшив зустрiти Ейнору з Легарiєю. Китичка все ще вагався.

- Їдь, Китичко, i бiльше нi слова! - вигукнув iз-пiд гiлки Кадриль. Не пiдходь до мене, не говори до мене. Я не хочу нiчого нi чути, нi говорити! Щезнiть з-перед моїх очей! Щасливої дороги!

- Ну й чудово, - похвалила його Легарiя, - тверезий розум узяв гору... Ейноро, швидше ступай, Китичко, не куняй - твiй друг чекає на новi вуса.

- Зупинiться! - загородив їм дорогу Твiнас, повертаючись вiд корабля. - Я пригадав важливу рiч. Щоб подорож була щаслива, ми повиннi хоч хвилинку посидiти i помовчати. Хiба не так, вельмишановна начальнице?

- I знову гаємо час, - хотiла заперечити начальниця, але, задоволена шанобливим звертанням, поступилася: - Посидьмо, але недовго.

Твiнас повернувся до кубика, за ним знехотя пiшла й Легарiя. Всi зайняли свої мiсця i зосередилися перед подорожжю. Запанувала урочиста тиша. Забувши дрiбнi клопоти, суперечки, всi думали про те невiдоме, що на них чекало, про подорож по всiяному зорями небу, про землю, на яку, може, нiколи не доведеться повернутися, на цю свою єдину землю, на якiй зазнали стiльки радощiв i кривд, любовi i байдужостi... Китичка насилу стримувався, щоб не захлипати, малесенькi очi Твiнаса розплющилися, скiльки могли, щоб надивитися на осяяний мiсячним свiтлом снiг, Ейнора мiцно-мiцно зiмкнула повiки, у Легарiї затряслося пiдборiддя. Навiть пiлот, показавшись у дверях, щоб поквапити пасажирiв, не насмiлився перервати урочисту мить; навiть вiн сам сiв на верхню сходинку, щоб зосередитися разом з усiма, а в його здоровенних окулярах вiдбилося по мiсяцю.

- Вставаймо, - звелiла Легарiя, i всi дружно пiдвелись. Твiнас пришкутильгав до Ейнори, щоб довести її до схiдцiв, та вiн так незграбно повертався, що зачепив штабель, а той з гуркотом розсипався по снiгу.

- I знову хаос! - скривилася жаба.

- Благаю пробачити! - винувато опустив додолу очицi Твiнас. - Я такий гладкий, незграбний та кривий... - З цими словами вiн почав складати хмиз на старе мiсце.

- А це що? - не на жарт розгнiвалася на нього начальниця. - Геть у корабель!

А до прикрашеної гiлки ялинки нахилився Китичка.

- Друже, - покликав вiн глухим вiд туги голосом. - Я... я даю тобi слово, що привезу, найкраще з усiх вухо i найдовшого iз усiх вуса, якi тiльки знайду на Тандадрицi!

Нiхто не вiдiзвався: Кадриль, як запевняв, не хотiв нi говорити, нi слухати.

- Друже, - схлипнув убитий горем песик, - ще нiколи не було менi так тя... тяжко, як зараз. Друже, промов хоч словечко, хоч постукай сiрниковою коробочкою...

I знову нiхто не вiдiзвався, лише з-пiд гiлки стирчав єдиний зайчикiв вус - немов зблiдла хвоїна ялинки. Iншим часом песик захiхiкав би, а зараз цей кiнчик вуса колов його в самiсiньке серце. I вiн наважився: низько нагнувся до землi й тихо-тихо промовив чарiвне слово:

- Кiкiлiс!

- Залазь нарештi, - пiдiгнала Китичку начальниця. - Не затримуй мене.

- А чому ви самi не залазите? - наївно запитав песик.

- Тому, що начальник повинен землю залишити останнiм.

Немов дерев'яними лапами збирався песик iз сходинки на сходинку. Поки вiн дерся, Легарiя встигла доскочити вогнища, схопити шарфик, який там лежав, i повернутися назад. Вiдхиливши гiлку, вона витягла з-пiд неї сумку, всунула туди шарфик i за обiрваний кiнець ручки поволокла свiй скарб по сходинках угору. Важка, напхана сумка чiплялася за кожну сходинку, i начальниця подумки кляла джентльмену, який не додумався занести сумку з корабель. А Китичка вже переступав через порiг корабля; зупинившись востаннє, вiн обернувся до бiлого вуса, надiючись, що ось-ось пiдiйметься зелене густе покривало, захитається цукерка, задзвонить кришталевий дзвiночок i виплигне його одновухий друг. А виплигнувши, вiн тiпне лапкою, поведе вусом i вигукне вiдважним голосом: "До побачення, Китичко, до побачення, хай хоч i небо провалиться!.." На жаль, на жаль...

ЛIТАЮЧА СУМКА

- Чи всi приготувалися до подорожi? - пролунав iз гучномовця голос пiлота.

- Всi, всi, - вiдгукнулися мандрiвники, що вже влаштувалися в крiслах як кому зручнiше.

- Чи всi прив'язали захисний пояс?

- Всi, всi.

- Рахую, - попередив пiлот Менес. - Десять... дев'ять... вiсiм... сiм... шiсть...

- ...п'ять... чотири... - пiдхопили пасажири, - три... два... один!

Спiднизу корабля наче хто щосили вдарив молотом! Усе задвигтiло, загримiло, а коли грiм ущух, iграшки вiдчули, що їх несе вгору.

- Вже! - вихопилось у всiх iз полегшенням. Усе ще не вiрячи, що з польоту вийде щось путнє, всi тепер i радiли, i страхалися, i поглядали одне на одного, а повiки у Ейнори смикалися так, що здавалося, ось-ось вони розплющаться i заблакитнiють її великi здивованi очi...

А дивуватися було чому: у кораблi почало таке дiятися, що i в головi не вмiщалося: неначе якась невидима сила пiдiймала пасажирiв угору, i якби вони не були прив'язанi захисними поясами, то вже плавали б по салону, немов рибки в акварiумi.

- Що це за хаос? - забурчала очманiла Легарiя, коли її напхана сумка пiднялася вгору, немов кулька, а вiдiрвана ручка сумки звивалася в повiтрi, наче хвiст пацюка. Полетiли вгору i Твiнасова люлька, Ейнорина рукавичка. Нитки у хвостi Китички розкуйовдились i схожi були на голки їжака, а сiра накидка жаби розвiялась так, що голова Легарiї наче стирчала iз сажалки.

- Не хвилюйтесь, - долинув iз кабiни спокiйний голос пiлота. Корабель вiддалився вiд землi настiльки, що ми вийшли з її притяжiння, крiм того, нас не притискує донизу вага повiтря. Отож ми пiдiймаємося вгору, мов пушинки. Все гаразд.

Пасажири заспокоїлись, а Китичка навiть вигадав розвагу: почав за ручку ловити сумку. Раптом у нього витяглась мордочка, а квасолинка-нiздря аж спiтнiла.

- Менi прийшло в голову, - сказав вiн голосно, не стерпiвши, - прийшло в голову, що ця сумка займає вдвiчi... нi, втричi бiльше мiсця, нiж був би зайняв Кадриль!

- Не мели чого не слiд, - вiдрiзала начальниця. - По-перше, сумцi не потрiбне крiсло, по-друге, в нiй життєво необхiднi речi, без яких не обiйтися.

- Кадриль був би теж обiйшовся без крiсла, а подорож йому теж життєво необхiдна!.. Пробачте, але брати сумку, а залишити Кадриля жорстоко i... i несправедливо... - Песик чи то захлипав, чи захихотiв i змушений був навiть закусити захисного пояса, щоб угамувати себе, але й це не допомогло: Кi... кi... кi...

- Наш кiхкалка зовсiм з глузду з'їхав, - гнiвно сказала начальниця. Фе!

Але тут i пiнгвiна Твiнаса теж охопив смiх, а його очицi так i стрiляли вгору на стелю. Подивитися було на що: iз розстебнутої сумки Легарiї вивалювалися клаптi - шовковi, нейлоновi, вельветовi, в крапочку, картатi, в смужку, барвистi - цiлi й поточенi мiллю чи погризенi мишами, i все це ганчiр'я почало плавати по салону, немов пiстрявi хмарки.

- Що це за хаос? - жаба спочатку не зрозумiла, а дотямивши, що це, мовчки втупилась у сумку, i в неї очi замалим не вилiзли на лоба: крiзь шпарину незатягненого замочка назовнi висовувалось довге вухо, потiм круглi рудi очi, роздвоєна верхня губа, розiрванi грудки, на яких стирчала шпилька... i вже весь Кадриль з пiстрявими "хмаринками" витав пiд стелею, винувато вiдвернувши половину вуса, бо єдиного здорового вiн залишив пiд гiлкою ялинки.

- Друже, - вiд радостi ледь не завив Китичка, - iди сюди в моє крiсло! Ура!!!

- В зв'язку з цим, - прогудiв старий сищик, - злови мою люльку, он там лiтає. I рукавичку Ейнори!

- Зараз! - вигукнув Кадриль i вiд надмiрної старанностi тричi перевернувся в повiтрi.

- Подай i шарфика, - звелiла начальниця. - Та не сподiвайся, що тебе не буде покарано за порушення дисциплiни!.. Я замалим не надiрвалася, поки втягла в корабель сумку, i весь час дивувалася: чого вона така тяжка, наче хто камiння наклав... Зiзнайся: що ти вкинув?

- Чайника, - промимрив зайчик, - дiрявого...

- Чайнику! - схопилася за голову начальниця. - Чудового залiзного чайника! Може, я недочула? Повтори!

- З дiркою, сплющеного, наче млинець, чайника.

- Кажу, - суворо повторила начальниця, - кари ти не минеш.

- Ну який би вiн був заєць, коли б не помандрував зайцем? - миролюбно прогудiв Твiнас.

Кадриль з вдячнiстю принiс люльку, i пiнгвiн йому щось прошепотiв на вухо; потiм вiн подав рукавичку Ейнорi - ця вже була зiбралась усмiхнутися, але тiльки гордо кивнула головою; потiм вiн почав збирати клаптики i запихати знову в сумку, а позатикавши, потяг її до Легарiї i прив'язав ручку до нiжки її крiсла.

- Друже, - нетерпляче говорив Китичка, - лiзь сюди пiд мiй захисний пояс, я вже його вiдпустив, i ми обидва чудово помiстимося.

I - нарештi! - Кадриль склав обидвi лапки у себе над головою i так ними гребнув, що вiдразу опинився бiля крiсла Китички, прошмигнув пiд захисний пояс i умостився бiля песика.

- Коли б я знав, - захлинаючись вiд радостi, обняв його Китичка. - О коли б я знав!

- А Твiнас знав, - потихесеньку, щоб не почула сувора начальниця, прошепотiв йому у саме вухо Кадриль.

- Звiдки вiн знав? - здивувався Китичка.

- Iз вуса. Розумiєш, я його вистромив iз-пiд гiлки другим кiнцем: товстим кiнцем уперед.

- Менi, - захитав головою песик, - нiколи i в голову не прийшло б. Зате що менi зараз прийшло! Адже Твiнас збив тебе сумкою з нiг, щоб...

- Тшш! Не видаймо його! - швиденько урвав розмову зайчик.

- Пробач, - ледь чутно зашепотiв песик.

- А тепер скажи, чи ти чув, коли я промовив заповiтне слово?

- Як не чув. Тiльки... я сам уже був сказав.

- Що ти кажеш! Справдi? Оце тобi!

- Як я мiг не вимовити, якщо менi було так скрутно, що вже гiрше i не могло бути! I ти послухай: ледь я встиг промовити "Кi-кi-лiс!" - i тут чую, як Твiнас велить усiм посидiти i почекати...

- А потiм ще вiн штабель перевернув... лише зараз менi дiйшло... кi-кi...

- Зате тодi нiхто не почув, коли я чайника кинув...

- Ну й Твiнас! Товстуватий, незграбнуватий, але що за розум у нього!

I обоє друзiв узялися за лапки, вiд щастя стали погойдуватися то в один, то в другий бiк - так самiсiнько, як бiля вогнища в шапцi. I в такт їм шелестiла коробочка сiрникiв у таємнiй кишеньцi, тобто в сховищi скарбiв.

- Ой! - схопився Китичка. - Ледь з голови не випало, що я не всю пiсеньку заспiвав!

- I я про це саме подумав! - Навiть пiдскочив пiд поясом зайчик.

- Я почну знову спочатку, щоб краще запам'ятати.

- Вперед!

Песик озирнувся навкруги, чи нiхто їх не слухає, тихенько вiдкашлявся i притулив свою квасолинку-нiздрю до єдиного вуха свого друга:

Справжнiй, а може, несправжнiй

Сидiв у гнiздечку кiкiлiс,

Сидiв бiля рiчки кiкiлiс,

У всьому i всiх вiн зневiривсь.

Лиш раз присмалив вiн свiй дзьобик,

А вже так у всьому зневiривсь?

I слухав...

Раптом корабель задрижав вiд оглушливого гуркоту. Потiм вiн похилився набiк, а в салон, пробивши в стiнi дiрку, зi свистом улетiв чорнуватий камiнець. Усе перемiшалося, переплуталось, а дiрка, наче вир у рiчцi, стала втягувати в себе всi речi й повiтря. Пасажири почали задихатися. Першим у дiрку вилетiв той самий чорнуватий камiнець, услiд за ним потяглася сумка Легарiї, а потiм та ж невидима сила почала виривати iз-пiд поясiв пасажирiв i спрямовувати до дiрки.

- Оце тобi! - першим отямився Кадриль.

Вiн сам вилiз iз-пiд пояса й кинувся до дiрки, що в ту ж мить втягла його спину i хвостика. Таким чином зайчик став живою латкою, i смертельна небезпека минула, корабель помалу вирiвнявся, знову вступила в дiю система постачання повiтря - пiлот Менес не втратив самовладання i не випустив з руки пульта управлiння.

Пiд час катастрофи трапилася ще одна пригода, якої в сум'яттi i загальному переполосi нiхто не помiтив: коли корабель перехилився набiк, Ейнора стукнулась потилицею об стiну, голова її затряслася, повiки засiпалися i... очi розплющилися! Видно, удар щось зрушив i поставив на мiсце. Лялька ладна була кричати вiд радостi, подiлитися з усiма своїм щастям, але її радiсть одразу й розвiялась вiд несподiваної думки: "Зараз усi побачать, що я брехала, побачать, що в мене очi не блакитнi, а коричневi, як... як... ялинковi шишки!.. А коли Легарiя викаже ще одну мою таємницю, тодi... тодi... Краще було б менi згорiти на смiтнику!" Крiзь напiвопущенi вiї Ейнора обережно обдивилася навкруги, чи нiхто не помiтив, коли вона розплющила очi, i, впевнившись, що пасажири заклопотанi важливiшими турботами, полегшено зiтхнула.

- Гинемо! - заверещала Легарiя. - Я казала!.. Я попереджала!.. Тепер усiм кiнець! Катастрофа!

- Нiчого не розумiю, - прогув Твiнас, - я був задрiмав... де моя люлька?

- Ось, - вiдiзвався Кадриль, жива латка, - ось я її перехопив бiля самої дiрки!

- Друже, - хвилювався Китичка, - чи ти не вилетиш надвiр?

- Якось протримаюся, - зцiпив зуби зайчик.

- Корабель падає... я вiдчуваю... - репетувала Легарiя. - Непоправна катастрофа! Казала! Кiнець! Фiнал!

- Увага! - пролунав, як завжди, спокiйний голос пiлота. - Метеорит, уламок невiдомої планети, пробив наш корабель. Небезпека минула, усi системи в лiтаку працюють нормально, лише трохи збилися з курсу. Мiцнiше затягнiть захиснi пояси. Тому, хто заткнув небезпечну дiрку, виношу подяку.

Хвилювання вщухло, пасажири знову повсiдалися якнайзручнiше, тiльки Китичка не мiг усидiти на мiсцi.

- Друже, - знову запитав песик, - чи дуже тобi скрутно?

- Скрутно, - зiзнався Кадриль, - одначе не так, щоб треба було вимовити... знаєш що.

- Знаю, - серйозно кивнув головою песик i спробував уявити собi, як iзнадвору має тепер вигляд їхнiй космiчний корабель з виткнутим зайчиковим хвостиком. Картина була така смiшна, що у песика мимоволi вихопилося кихкотiння.

- Кi-кi... - кiкнув вiн, засоромившись. - О мiй друже, пусти тепер мене на своє мiсце.

Кадриль, не сказавши нi слова, тiльки замотав головою.

- Адже, - не вгамовувався Китичка, - менi буде легше, бо ти ж знаєш, з чого у мене хвiст.

- Знаю, - вiдповiла жива латка, - все одно я нiкуди не зрушу з мiсця, бо маю спокутувати свою провину, - бо ж таємно влiз у корабель.

- О, це вже твереза мова, - задоволене озвалася начальниця. - Чого доброго, я зменшу тобi покарання, хоча повнiстю ти його не уникнеш.

- Ви... - хотiла щось сказати начальницi Ейнора, але вмовкла i тiльки головою крутнула.

- Цiкаво, - загув Твiнас, - чим усе закiнчилося б, якби пiд час катастрофи з нами не було Кадриля, а натомiсть був життєво необхiдний чайник?

- Чайник, - пирхнула начальниця, - ще краще заткнув би дiрку.

- Одначе, - нагадав Кадриль, - чайник сам був з дiркою.

- Зате, - хитро примружив очицi Твiнас, - сумка без дiрок i чудово заткнула б дiрку.

- I... i менi таке прийшло в голову! - вигукнув Китичка.

- Ото причепилися до моєї сумки, як смола! - розсердилася начальниця. - Мало я ще натерпiлася.

- Може, моя тапка пригодилася б, - запропонував Твiнас.

- Вона замала, - замотав головою Кадриль. - Не турбуйтеся за мене. Я почуваю себе ось... - Вiн хотiв весело ляснути лапками, але забракло сили. - Менi зовсiм... добре... краще... бу... ти... не... мо... же...

Зайчика сковував холод: хвiст i спина зробилися як лiд, язик задерев'янiв, зуб не попадав на зуб, в очах потемнiло, i вiн упав би на пiдлогу чи, вiрнiше, поплив би у повiтрi, якби не примерз до країв дiрки.

- Друже, - вiдчув щось страшне Китичка, - що з тобою?

Вiн випiрнув iз-пiд пояса i кинувся пливти в повiтрi до Кадриля, але з усiх чотирьох плюхнувся на пiдлогу корабля.

- Увага, - повiдомив голос пiлота, - корабель сiдає на попутну планету. Ми повиннi залатати дiрку.

ПЛАНЕТА КВIТIВ

Що "Срiбну шишка" опускається, вiдчули й iншi пасажири: їх уже не пiдiймало до стелi, а ноги все мiцнiше впиралися в пiдлогу; речi, що розлетiлися по всьому кораблю, тепер, мов птахи i пташенята, повсiдалися на килимi пiдлоги. Ще хвилина-друга - i корабель неначе скочив на матрац i захитався. Коли хитання припинилось, дверцята вiдчинились i вниз опустили схiдцi. Пасажири поспiшали вiдстебнути остогидлi пояси i вирватись на свiже повiтря. Першою зi своєю сумкою викотилася начальниця Легарiя, Твiнас узявся вивести Ейнору, а Китичка кинувся до свого друга:

- Кадрилю!

Друг не вiдзивався: вiн висiв, наче гвiздком до стiни прибитий: ногами не досягаючи пiдлоги, з розчепiреними лапами i посоловiлими очима.

- Друже, озовися! - не на смiх занепокоївся песик, смикаючи Кадриля за ноги.

Нога була тверда, як деревина, i холодна, як лiд.

- Необхiдно щонайшвидше винести його на свiже повiтря, - почув песик голос пiлота i, повернувшись, побачив самого пiлота.

Вони удвох насилу вiдiрвали зайчика вiд дiрки - довкола аж лiд посипався. Потiм тихенько понесли його схiдцями вниз.

"Дзень, дзень!" - задзвенiв, постукуючи по сходинках, хвостик, що став як бурулька. Iншим разом Китичка засмiявся б, але в цю мить вiн думав i не мiг вирiшити: вимовити заповiтне слово чи не треба? Може бути ще скрутнiше його друговi чи нi?

Вибравшись iз корабля, пiлот i Китичка обережно поклали замерзлого зайчика i роздивилися. Виявилося, що корабель сiв на пелюстку велетенської квiтки: ось чому вони так м'яко пiдскочили i так довго їх хитало!.. Iншi пасажири як зачарованi дивилися на всi боки i надивитися не могли: високо вгорi свiтило кiлька зеленуватих сонць, а навкруги, скiльки обхопити оком, цвiли одна бiльша вiд одної квiтки - цiле море квiтiв, та таких красивих, запашних, що мандрiвникам аж у головi паморочилося вiд тих пахощiв.

- Що це? Що це так пахне? Чому так м'яко пiд ногами? - питала Ейнора, мiцно стискуючи повiки, щоб очi самi не розплющилися з цiкавостi.

- Квiтник, - баском вiдповiдав товстунець. - Скрiзь самi квiти i нiчого бiльше.

- Як тепло, - радiла лялька, не кутаючись у свою порвану сорочку.

Вiд теплого повiтря став розмерзатися лiд на зайчику. Кругом його льодком покритої спини почала розливатися калюжка. Китичка не вiдходив вiд свого друга нi на крок. Нарештi зайчик поворушив вухом i промимрив:

- Оце... тобi...

- Так... - прийшов йому на допомогу Китичка.

- Де... я?.. - повiв очима Кадриль.

- На пелюстцi квiтки, - пояснив Китичка. - Ти хочеш пiдвестися? Може, тебе пiдтримати?

- Я сам, - промимрив одновухий, з горем пополам стаючи на ноги i вiдступаючи на кiлька крокiв вiд калюжки.

- Швиденько ти отямився, - похвалив його друг. - Швидше за справжнього зайця.

- Ну бач, - причалапав до нього Твiнас. - Тепер побий лапкою об лапку, поваляйся i знову станеш таким дужим, як i ранiше.

Коли вiдступив Твiнас, Ейнора не витримала: розплющила й одразу заплющила свої карi очi. Та одного того погляду було досить, щоб побачити море пелюсток, квiтiв, i вiд тiєї краси їй аж дух перехопило. I тут її взяла на себе злiсть, що вона й надалi мусить терпiти важку долю слiпої, потопати в суцiльнiй темрявi. Якби з надмiрної гордостi вона була не ляпнула про блакитнi, як незабудки, очi, то вiдтодi, як ударив метеорит, вона була б уже зрячою... Ейнора стягла з руки рукавичку i почала її нервово м'яти. Так... збрешеш один раз, то й надалi - хочеш не хочеш борсатимешся в павутиннi брехнi, сам не розумiючи, хто ти - пiдступний павук чи муха в неволi.

- Чого жмакаєш рукавичку?! - перервав її сумнi думки голос Легарiї.

У Ейнори геть зiпсувався настрiй.

- Я хочу назад у корабель, - промимрила лялька. - Менi тут нiчого робити. Де, - простягла вона руки вперед, - де схiдцi?

- Дозвольте вас одвести, - почула вона поряд голос пiлота, i його мiцна в рукавицi рука взяла її ручку. - Я саме збираюся повертатися в корабель латати дiрку.

- Може, - запропонував Китичка, дивлячись на порожнiй рукав пiлота, може, вам потримати iнструменти?

- Дякую, я звик управлятися однiєю рукою.

Лялька пiдсмикнула сорочку i, тримаючись за пiлота, пiднялася назад у салон, сiла в крiсло i вдала, що спить. Як по правдi, то спати їй зовсiм не хотiлося, бо в голову лiзли настирливi думки про скрутне становище, в якому вона опинилася. Що робити далi з тими неблакитними очима? Чекати на лiкарню на Тандадрицi? О, коли б там можна було помiняти i колiр очей!.. Хоча... хто знає?.. А що робити з другою таємницею? Невже через неї доведеться щоразу догоджати Легарiї i принижуватись перед нею?..

Iз роздумiв її вивiв гул свердла. Ейнора повернула в той бiк голову i ледь-ледь розплющила повiки очей. Салон був освiтлений неоновим свiтлом, дверi щiльно зачиненi, а бiля дiрки вовтузився пiлот.

- Ой! - вирвалось у Ейнори. Вона миттю затулила долонею рота, щоб затамувати несподiваний вигук, але було вже пiзно. Менес швидко повернувся i втупив у неї величезнi дзеркальнi окуляри.

- Що таке? - запитав вiн. - Що трапилося? - повторив, пiдходячи до крiсла, в якому сидiла Ейнора.

Ейнора вп'ялася руками в бильця, щоб не схопитися i не кинутися до дверей.

- Чого ви закричали? - суворо запитав пiлот, нагинаючись до неї так близько, що шоломом зачепився за спинку крiсла.

Горда лялька зiщулилась, неначе курочка, на яку напав яструб.

- Я... менi... - залепетала, - менi... приснилося.

- Що вам приснилося? - Ще ближче й грiзнiше наблизилися до неї шолом та окуляри.

- Менi... приснилося, що на корабель напали розбiйники... ой!

Вона почула, як пiлот полегшено зiтхнув.

- Пiсля того нападу в лiсi, - спокiйно погодився вiн з лялькою, - вам ще довго будуть снитися розбiйники. Нiчого дивного.

- Я... менi... все одно страшно, - щиро призналася Ейнора.

- Не бiйтеся, - заспокоїв пiлот. - Хоч у мене й одна рука, але я зумiю вас оборонити.

- Дякую, - примусила себе сказати Ейнора.

Пiлот повернувся до роботи, знову загуло свердло, застукав молоток. Ейнора бiльше не наважувалась розплющувати очi, одначе ясно уявляла собi, як пiлот працює обома руками - так, так, обома здоровiсiнькими руками! Ось чому вiн вiдмовився вiд допомоги Китички i замкнув дверi зсередини. Його порожнiй рукав телiпається, щоб замилити очi, а рука спокiйнiсiнько притиснута до боку чи до грудей. I якщо вiн прикидається такою само калiкою, як iншi iграшки, то у нього якiсь пiдступнi намiри. Це ще питання, чи вiн летiтиме на Тандадрику, чи доставить їх в якесь розбiйницьке кубло. А може... вiн сам розбiйник або повiтряний пiрат?.. Ейнору знову почало трясти. I ще одна невесела думка зринула: тепер їй нiяк не можна зiзнатися, що вона бачить - пiлот вiдразу зрозумiв би, чому вона ойкнула, коли вiн латав дiрку, i що вона знає його таємницю.

Несподiваний новий клопiт так приголомшив Ейнору, що прикрощi iз-за кольору очей здавалися тепер нiкчемними i смiшними. Тодi ще одна думка збентежила її голомозу голову: що подумав би пiлот Менес, коли б вiн довiдався про її власну таємницю, яку знає лише начальниця Легарiя?

"Ну й що кому до цього! - гордо виструнчилась лялька, вiдганяючи лихi здогади. - Ось що я зроблю, - подумки сказала собi, - розповiм сищиковi Твiнасу про руку пiлота. Хай спробує розгадати цю головоломку зi своєю тямовитою люлькою!

Придумавши такий вдалий вихiд, Ейнора вiдчула, як їй наче камiнь з душi спав. Змучену ляльку почало хилити на сон, i, ще не заснувши, вона прив'язалася захисним поясом - на той випадок, якщо корабель вилетить, поки вона спатиме...

НА ПЕЛЮСТЦI КВIТКИ

Мандрiвники не могли натiшитися такою приємною передишкою пiсля стомлюючої подорожi i страшної катастрофи.

Влаштувавшись на пелюстцi, мов на м'якому килимi, вони знiчев'я роздивлялися навколо, п'янiючи вiд рiзноманiтних приємних запахiв.

- А що коли б спробувати перестрибнути на пелюстку iншої квiтки, запропонував Кадриль, зовсiм уже зiгрiвшись i оговтавшись; устигла висохнути i калюжка бiля нього.

- Нiяких стрибкiв на iншi пелюстки! - заборонила начальниця. - Пiлот ясно сказав: "Будьте готовi будь-якої митi повернутися на корабель!"

- Тодi, - не вгамовувався Кадриль, - я хоч одним оком униз погляну.

Вiн пострибав на край пелюстки, а Китичка поволi посунув слiдом за ним.

- Гляди не впади, - стурбовано попередив друга песик. - Дозволь, я тебе потримаю за ноги. - I вiн лiг на заднi зайчиковi ноги, а той спустив голову вниз.

- Щось зеленувате... може, рожеве... може, сiрувате... - уважно придивляючись, розповiдав Кадриль. - Немов iмла... немов сутiнки... i не зрозумiєш.

- I не треба, - вiдтяг його од краю песик. - Ще голова запаморочиться, гуркнеш - i поминай як звали.

- А може, там унизу дуже м'який мох, звiдки ти знаєш? - заперечував Кадриль.

- Ця зупинка менi подобається, - заявила Легарiя. - Тут створенi всi умови, щоб корабель м'яко сiв, а пасажири культурно вiдпочили.

- I годину чи двi подрiмали, - сонним голосом вiдiзвався товстун Твiнас, вигiдно розвалившись.

- Справжнi джентльмени не дрiмають, а... аааа! - Тут жаба так позiхнула, що її бородавка замалим вуха не зачепила.

А двоє непосид - Кадриль i Китичка - встигли перебiгти на iншу пелюстку тiєї самої квiтки i тут знайшли собi гру: вiд краю пелюстки наче з гори котилися до середини цвiту, де, немов частокiл, стирчали маточки цiлий гайок маточок. Друзi змагалися: хто першим докотиться до маточок. Вах! Пух! Стукалися один за одним об стебельця маточок, поки одне стебельце маточки не витримало удару, зiгнулося i переломилося навпiл.

- Корабель вiдремонтований, - пролунав голос пiлота Менеса. Вiн уже встиг спуститися вниз i вдихнути свiжого повiтря. Легенький вiтерець ледь-ледь метляв порожнiй рукав його комбiнезона. - Начальнице Легарiя, квапте всiх у путь.

- Наказую!.. - прокричала жаба.

Тiльки i встигла це вимовити.

ПАСТКА

Все ще сонний, пiнгвiн раптом упав на бiк i наче м'ячик покотився всередину цвiту. Перевернулась i Легарiя, та з останнiх сил вона чiплялася лапами за м'якоть пелюстки, щоб устигнути доповзти до "Срiбної шишки". Але "Срiбна шишка" уже хилилася вниз i, замалим не притиснувши пiлота, теж загримiла усередину чашолистка, наче перекинута дiжка. Китичка, схопившись за переламане стебельце переломленої маточки, дивився великими очима, як цвiт-велетень стулював пелюстки, обнiмаючи з усiх бокiв корабель i його пасажирiв; тiльки Кадриль залишився на другому кiнцi пелюстки, учепившись за її край, щоб не покотитися разом зi всiма вниз, в гущу маточок. Проте i йому необхiдно було негайно вирiшити, що робити далi: чи залишитися з усiма в наглухо стуленiй чашечцi квiтки, чи виборсуватися звiдси одному? "Я повинен визволитися, - вирiшив вiн, - може, тодi пощастить i iнших визволити?" Отож Кадриль ще мiцнiше тримався за край пелюстки, що весь час пiдiймалася, а коли всi пелюстки почали стулятися щiльнiше, вiн мерщiй перелiз на зовнiшню сторону, i тут цвiт в одну мить так зiмкнувся, що не лишилось анi шпаринки, щоб i шпильцi пролiзти.

Тепер Кадриль скидався на комара, який стояв на гарбузi, але тут сталось нове лихо: хоч як вiн старався утриматися, ноги сунулися вниз, а коли йому вдалося сяк-так зачепитися на самому краю, чашечка квiтки почала хилитися набiк - чи не для того, щоб його спекатися?

- Оце тобi... - промимрив зайчик, прикидаючи на око, чи не можна перескочити на пелюстку сусiдньої квiтки: всi навколишнi квiтки стояли розпущенi.

Та вiддаль до сусiдньої пелюстки була велика, небезпечно велика, а в Кадриля не було iншого виходу - його квiтка все нахилялась i нахилялась, i вже на нiй не можна було втриматися. Нi, нiколи ще не було йому так скрутно... ах, правда!

- Кi-кi-лiс!... - швидко вигукнув вiн заповiтне слово.

I пригадавши ще щось, вiн всунув лапку в таємну кишеньку, витяг звiдти пластмасову торбинку, вiдштовхнувся i плигнув.

А в цей час всерединi цвiту запанувала темрява i переполох.

- Хаос... кiнець... катастрофа! - верещала начальниця, обхопивши стебельце маточки.

- Мiй друг, - схлипував Китичка, - мiй друг залишився зовнi! Мiй друг може впасти i вбитися...

- Заспокойся, - прогудiв рядом басок Твiнаса, - нам усiм погано.

- Я не можу заспокоїтися, - ще дужче схлипував Китичка, - я нiяк, нiяк не можу заспокоїтися... я нiчого не можу зробити, щоб заспокоїтися, коли мiй друг може убитися...

- Нiчого я не розумiю, - знову загув Твiнас, б'ючи себе по боках крильцями i марно шукаючи люльку. Через цей переполох йому зовсiм iз голови випало, що вона спокiйнiсiнько лежить у тапцi.

- Чи я не казала, що так закiнчиться? - продовжувала горланити начальниця. - I де той бiсiв пiлот?

- Я тут, - долинув досить спокiйний пiлотiв голос. - Що звелите, шановна начальнице?

- Яке самовладання, можна позаздрити! - захоплено мовив Твiнас.

- Дякую, - вiдповiв пiлот, мацаючи в темнотi трiснуте скло окуляра. Ви так само вартi добрих слiв.

- Ви що, збожеволiли? - наїжачилася жаба. - Хаос, безвихiдна ситуацiя, а вони розсипаються в комплiментах! Де моя сумка? Чи... хто не поцупив?

- А де Ейнора? - згадав Твiнас. - Ейноро! - нагукав вiн.

Ейнора була в кораблi i висiла в крiслi вниз головою. Вона нiчого не знала i не могла знати, що з ними трапилося: усе сталося, коли вона спала. Корабель перевернувся, дверцята зачинилися, схiдцi втягнулися всередину. Знадвору не проникав жоден звук. Потiм усе закрутилося, перемiшалось, i якби не захисний пояс, на Ейнору чекала б справжня загибель... Коли вона переверталася разом з кораблем, їй раптом спало на думку: чи це часом не пiлотова робота, чи не цей однорукий облудник улаштував їм усiм оцю пастку?..

Отож Ейнора. висiла вниз головою, неначе кажан, i коли розплющила очi, то нiчого, крiм темряви, не побачила...

ПIД КВIТКАМИ

Трапилося найгiрше: квiтка, на якiй опинився Кадриль, вiд сусiдньої була занадто далеко, i йому не вдалося перестрибнути, вiн почав падати вниз, в безодню - в оту саму, яку не мiг розгледiти, коли Китичка тримав його за ноги. Та Кадриль, падаючи, пiдняв у себе над головою пластиковий мiшечок, який роздувся i став йому своєрiдним парашутом - хитрiше i сам Твiнас не мiг би придумати! Хоч мiшечок був старий, але не розiрвався (цього якраз Кадриль найбiльше боявся), а опускався з живою ношею вниз, вниз, вниз у таємничi сутiнки... Знову вниз, вниз i пах! Гiрше i бути не могло: внизу навкруги стояла вода! Виявилося, що стебла квiтiв витикалися прямо iз води, вiрнiше, iз мулу, що пiд водою, - ось чому квiтки були такi високi, буйнi, розкiшнi! Це вiдкриття одновухий зробив, коли шубовснув ногами у воду, i якби не роздутий повiтрям мiшечок, то зайчик навiки попрощався б з цiєю та й з iншою планетою: густе болото затягло б його по самi вуха i бiльше не вiдпустило б. Та мiшечок не дав йому потонути занадто глибоко, i зайчик, швиденько випiрнувши, став плавати по водi.

Але тут на Кадриля чекала нова бiда: iз мiшечка, в тому мiсцi, де вiн за нього тримався, почали вискакувати бульбашки повiтря, i одновухий збагнув, що коли повiтря все вийде i мiшечок сплющиться, йому кiнець - адже це його рятiвний круг!.. Перед очевидною смертельною небезпекою треба було дiяти блискавично, тому Кадриль схопив лапами кiнцi мiшечка, стиснув i кiлька разiв перекрутив, потiм перекрутку закусив i, дiставши iз таємної кишеньки клубочок ниток, мiцно перев'язав те мiсце. А що мiшечок устиг трохи сплющитись, то вiн став подiбний до надувного матраца. Кадриль весь умостився на ньому i, лежачи на животi, погрiб лапами вперед - не занадто вiддаляючись вiд стебла своєї квiтки.

Тут i там височiли стебла квiтiв - немов стовбури сосон. Пишнi квiтки не пропускали свiтла, тож унизу стояло задушливе, наче в лазнi, повiтря, вiчнi сутiнки - i лише там, де пелюстки зiмкнулися, падав пучок свiтла. На поверхнi води плавали покрученi водоростi, колихалося довгасте листя. "От зiрву листкiв два i гребтиму ними, як веслами", - майнула у Кадриля думка. Допливши до найближчого листка, вiн схопився, ледь смикнув листок, але той пiднявся всiм стеблом угору, розмахнувся i боляче ляснув зайчика по жижках.

- Не бийся! - закричав переляканий Кадриль i швиденько погрiб якнайдалi вiд небезпечного листка, який намiрявся ще раз його вдарити. Так гребучи, зайчик зачепився за тоненьку водорiсть, але й ця вилiзла iз води i наче батогом шмагнула його - аж у вухах засвистiло.

- Оце... тобi... - заїкаючись промимрив Кадриль, чимдуж погрiбши далi, бо та водорiсть вже гадюкою звивалася довкола мiшечка, щоб обвитись i потягти його на дно у мул.

Гiрка наука не пройшла даром: Кадриль зрозумiв, що не можна торкатися жодної рослини, - хай то буде трава, чи листок, чи стеблина - краще здалека обминути, якщо хочеш врятувати свою шкуру.

Спасаючись вiд нападникiв, вiн одплив далеченько вбiк, роздивився навкруги i побачив, що загубив з очей стеблину своєї квiтки. Знайти її було б не так важко, якби вiн оглянувся на той пучок свiтла, одначе Кадриль подумав i вирiшив, що хоч би скiльки вiн тут крутився, нiчого доброго з того не вийде. По прямiй стеблинi вiн нiяк не вилiзе, та й доторкатися до стеблини небезпечно. Отож йому лишається тiльки плавати довкола стеблини але яка з цього користь i як довго можна плавати, коли повсюди так небезпечно?..

- Вперед! - пiдбадьорив себе Кадриль i погрiб куди очi бачать, i гадки не маючи, в якому напрямку берег i чи взагалi той берег є, а якщо i є скiльки до нього пливти. Грiб вiн, не торкаючись водоростiв, тiльки час вiд часу поглядав угору, бачив саме тiльки склепiння з пелюсток i занепокоєно думав, що вже нiколи-нiколи не вдасться йому досягти тiєї високостi, з якої так необдумано спустився. В похмурих сутiнках в голову лiзли одна за одною сумнi, похмурi думки, вухо зайчика звисло майже до самої води, лапи ледь-ледь ворушились, повiки стомлено опускались, i Кадриль навiть не вiдчув, як з усiм мiшечком вдарився об стеблину квiтки. Стеблина стрепенулась, i її верхiвка з квiткою завбiльшки з голову жирафа почала нагинатися донизу, пелюстки її розпласталися, немов паща хижака, щоб схопити i стиснути здобич... Вiд страху Кадриль ледь не збожеволiв i щосили погрiб усiма чотирма вiд тiєї квiтки й прошмигнув за iнший стовбур, остерiгаючись, щоб не доторкнутися до нього. Сховавшись, зайчик чув, як недалеко вiд нього винюхують зажерливi пелюстки, як вони плескаються по водi, шукаючи втiкача, i як, нiчого не добившись, лiниво пiдiймаються вгору...

Трошки почекавши i заспокоївшись, Кадриль знову погрiб далi. Намоклi лапи зробилися як олов'янi, i що далi, то важче було ними гребти: кололо в спинi, почало болiти в потилицi, вичерпувалися останнi сили. I коли зайчик вiд сильної втоми почав втрачати свiдомiсть, вiн почув далекий гул, що все дужчав i дужчав. Кадриль повернув вухо: хтось гребе i гребе в той самий бiк, що й вiн. "Гониться за мною, - промайнуло в головi зайчика. - Може, крокодил. В такому мулi їх повинно бути хтозна-скiльки". Нi хвилюватися, нi впадати у розпач у нього не було вже сили. Сяк-так поставивши свiй плотик за стебло iз двох гiлок, мiж них почав дивитися в той бiк, звiдки наближалася небезпека. Довго нiчого не показувалось, тiльки дедалi бiльшали хвилi й робилася каламутною вода, наче наближалася буря. I ось нарештi щось прошмигнуло. Обгорнувшись пелюстками i зiмкнувшись, квiтка просто повзла по поверхнi води, вiрнiше кажучи, повзло стебло, несучи на собi величезний цвiт. Вона пропливла за кiлька метрiв вiд Кадриля, i, призвичаївшись до сутiнкiв, очi зайчика помiтили дуже важливу, або, як сказала б Легарiя, життєво важливу рiч: крiзь шпарину мiж пелюстками телiпався кiнчик нитки кiнчик нитки iз китички скатертини або iз хвоста Китички, який вiдiрвався i зачепився, коли вони удвох пустували.

- Ось тобi! - зайчик аж рота роззявив i глибше занурив свої лапи, щоб гребти за цiєю квiткою, хоч сил у нього майже не було. Та тут зайчик вiдчув, що гребти нема потреби - швидка течiя, яку зняла квiтка, пiдхопила його плотик i понесла з такою швидкiстю, що тiльки тримайся! Кадрилю лишилося опустити у воду задню лапу, що була замiсть керма, i на всiх парусах зi свистом мчати вперед. Треба було пильнувати, щоб плотик не вдарився в стебло, яке несло цвiт. Придивляючись до цiєї квiтки, Кадриль зробив ще одне вiдкриття: посуваючись далi, стебло ставало все тонше й тонше. "А як повернеться назад до свого корiння, знову стане товстим, як i було", - подумав i Кадриль.

А мiшечок-плотик, якого несло течiєю, плив, плив i плив...

У ПОЛОНI КВIТIВ

Важко розповiсти, що вiдчували бiднi мандрiвники, яких несло в наглухо зiмкнутiй квiтцi. Учепившись за маточки, вони лежали, зiщулившись, у темрявi, чекаючи, чим закiнчиться ця химерна подорож. За пахучими м'якими стiнами мандрiвники чули гул течiї, хлюпотiння води; лише Ейнора в своїй подвiйнiй тюрмi нiчого не чула. Невiдомо, скiльки минуло часу, коли нарештi вщух плескiт води, ще за якусь мить квiтка перестала рухатись вперед, усе стихло, застигло, i пелюстки почали розпускатися...

Мандрiвники мiцнiше обняли маточки, а "Срiбна шишка" по розпущенiй пелюстцi покотилася, наче крашанка, - виявилось, цвiт розпустився бiля самої землi. Довго не вагаючись, пiлот одразу ковзнув за своїм кораблем. Потiм з пiдстрибом покотилася сумка Легарiї, тягнучи за кiнець захисного пояса начальницю, i вони обоє шкереберть полетiли вниз. Твiнас i Китичка, тримаючись за маточки, залишилися на своїх мiсцях, тодi маточки заворушилися i, немов живi руки, почали вiдштовхувати їх вiд себе, поки обидва не загримiли вниз. Цвiт знову зiмкнувся, обновився пелюстками, i стебло потягло його назад у свої води, на мiсце мiж iншими квiтками...

Мандрiвники стали роздивлятися навколо. Виявилося, що вони опинилися всерединi невеликого ярка, з усiх сторiн оточеного пасмом горбiв. На жовтуватому небi все ще свiтило кiлька сонць, вони були невеличкi, зеленої гами: темно-зеленi, зеленавi, яскраво-зеленi, кольору ряски... Пiлот протер трiснуте скло на окулярах, поправив зсунутий набiк шолом i пiшов до "Срiбної шишки".

- Ейнора, - почалапав слiдом за ним Твiнас. - Як там Ейнора?

Та корабель так скотився, що дверцятами вперся в землю.

- Треба пiдсунути палицi, щоб можна було вiдчинити дверi, - сказав пiлот.

Вони утрьох з Твiнасом нап'ялися i почали штовхати корабель; до них приєднався убитий горем Китичка; вiн так i не знав, що з його другом. Де вiн зараз? Може, лежить на днi в мулi? Адже ясно було чути хлюпотiння води, коли повзла їхня квiтка. А може, вiн перескочив на сусiдню квiтку й лежить там причаївшись сам-самiсiнький мiж безлiччю квiток-велетнiв? А може, стрибає iз квiтки на квiтку, заблукавши i вкрай знесилiвши?.. Нi, нi, гнав вiд себе похмурi думки песик, не може пропасти його друг, не може загинути, знаючи заповiтне слово, маючи таємну кишеньку, нi, нi, нi в якому разi нi!

Довго не пiддавався корабель. Коли пiд нього пiдклали палицi, щоб пiдняти, нарештi зрушив з мiсця, та в цю мить почувся лемент Легарiї:

- Гляньте!.. Ви тiльки погляньте!

Iз-за пагоркiв, що оточували ярок, витягувались барвистi, гостроверхi, з дебелими мiцними стеблами квiти.

- Зна... знаю, - заїкаючись, сказав Китичка, - я їх на картинках бачив, оцi... оцi дзьобики, але цi набагато бiльшi, справжнi дзьоби...

Витягнувшись над пагорбами, квiти понагинали квiтки-дзьоби i стали наближатися до ярка. Мандрiвники кинулися ховатися, але де ти сховаєшся у цьому ярку-лугу? Лишилося тiльки притулитися до "Срiбної шишки" i чекати, що ж воно буде далi. Довго чекати не довелося: квiтки, нагнувшись до самих мандрiвникiв, хапали їх по одному, стискували своїми гострими пелюстками-дзьобами, мов гуска гробака, i пiдiймали вгору. Не забули вони i про "Срiбну шишку" - один дзьоб поставив її сторч, другий дзьоб вiдчинив дверцята, витяг звiдти Ейнору i так само пiдняв її вгору.

Далi квiти, зiмкнувши пелюстки, згорнули всi пiднятi вгору над ярком iграшки в одну купу, i тут пiдповз ще один дзьоб, схопив довгу тонку засохлу стеблинку березки й став обмотувати нею iграшки нижче поперека. Потiм вилiзла ще одна квiтка, нагнулася до самої землi i щось поклала: здивованi iграшки побачили, що то ж ваза - велика, з вiзерунками, кришталева ваза! Звiдки ж вона взялася тут, у царствi рослин?..

Тепер квiти опустили дзьоби i поставили всi iграшки у вазу - цiлий букет iз iграшок!.. А самi оточили вазу вiнком квiток i почали кружляти то в один бiк, то в другий, плескали пелюстками, наче в долонi, й знову кружляли праворуч, лiворуч - одне слово, ходили по колу. А в самому розпалi веселощiв iз-за високої гори, що бовванiла вдалинi, немов стовп, пiднялися двi бiлi-бiлiсiнькi квiтки з розпущеними пелюстками, з оранжевими маточками - наче королiвськi лiлеї. Ледь нагнувши голови квiтки, вони нiби дивилися незрячими очима в ярок i милувалися живим букетом, що танцював по колу...

Iграшки не розмовляли мiж собою, не охкали, не виривалися iз вази: вони були такi приголомшенi цим видовиськом, що неспроможнi були й слова вимовити. Лише тодi, коли, натанцювавшись i награвшись досхочу, квiти знову полiзли за пагорби, коли вiдступила й королiвська пара i навколо запанував спокiй, Легарiя забiдкалася:

- Страшенно здавлює ноги!

- Ейноро, - запитав Китичка, - чи тебе дуже розтрясло у кораблi?

- Краще... ти мене не питай... - тiльки й сказала лялька.

- Давайте потерпимо, - спробував утiшити всiх песик. - Наш Твiнас знайде якийсь порятунок.

- Таж люлька згубилася, - жалiбно стрiпнув крилами товстун,

- Згубилася! - з досадою процiдила Легарiя. - То ми тепер усi загинемо через тебе i твою люльку!

- Через... мене?! - оторопiв Твiнас.

- Тiльки через тебе! Коли б тодi, перед вильотом, ти не надумав посидiти i помовчати на щасливу дорогу, то ми вилетiли б ранiше i метеорит не пробив би корабель! I ми не сiли б тут залатати дiрку.

- Виходить, що у всьому винен... я? - промимрив украй ошелешений товстун.

- Менi... менi лише зараз прийшло в голову, - заговорив песик, - що, чого доброго, найвинуватiший за всiх буду я.

- А це чому?! - здивувалася начальниця.

- Коли я скочувався по пелюстцi, - зiзнався Китичка, - я зламав маточку, i тодi квiтка нас зачинила. Ми удвох занадто вже розiгралися, та не ми, а я занадто розiгрався, - взяв усю провину на себе Китичка.

Начальниця дивно раз-другий глипнула на нього i тiльки й сказала:

- Теж несерйозна фiрма.

- Скажiть, - не стрималася Ейнора, - а чи з нами пiлот Менес?

- Добрий день, - долинув спокiйний голос пiлота. - Вам здалося, що мене немає?

- Я? - змiшалася Ейнора. - Я лише подумала, що... вас тут немає, i... менi стало неспокiйно.

- Вам стало неспокiйно, що мене немає поруч з вами? - тихо запитав пiлот, повернувши до неї трiснуте скельце окулярiв.

- Може, так... може, й нi, - тамуючи страх, недбало вiдповiла Ейнора.

- Замiсть того, щоб молоти пусте, ви б що-небудь органiзували, вколола обох начальниця. - Лише я одна тверезо оцiнюю наше становище, а в усiх iнших у головi сам хаос. Слухати бридко.

- То заткни вуха, - вiдрiзала їй Ейнора.

- Що?! Що ти сказала?! - повернула до неї свою бородавчату щоку начальниця. - Ану повтори свої слова, ти... ганчiрка!

- Я лише хотiла сказати, - покiрним голосом вiдповiла лялька, якщо... якщо моя мова така пуста й нерозумна, то краще заткнути вуха...

- Дивись менi! - насварилася на неї начальниця.

- А ти i не дивись, i не здавайся, Ейноро! - збунтувався Китичка.

Лялька ще нижче похнюпила голову й глухо промимрила:

- Не треба, Китичко.

- А от i треба! Чого вона всiх фi... фi... фiрмами обзиває...

- Ти... кихкалка! - просичала Легарiя.

Ще слово-друге - i, здавалося, iграшки схопляться за грудки. Майже зв'язанi, по колiна у водi, змученi, роздратованi, вони штовхалися так, що квiти пiдняли дзьоби i з цiкавiстю розтулили пелюстки.

Першим отямився Китичка.

- Про... пробачте, - винувато промимрив. - Але дражнитися теж негарно.

Всi заспокоїлись, умовкли; лише Твiнас поблискував своїми очицями, думав i нiяк не мiг додуматись, яким чином начальниця Легарiя змусила стати покiрною таку горду Ейнору. Вiн так поринув у цю головоломку, що зразу не вiдчув, як хтось притулився до його крила. Це була блiда щока Ейнори. Лялька заснула, i її голiй голiвцi, видно, було дуже зручно i м'яко на крилi, наче на подушцi. А товстун Твiнас дивився на щiчку, що довiрливо припала до його крила, на тiнi вiд сумно опущених вiй, на обшарпаний комiр сорочки й вiдчував, як його заливає хвилею незнаної нiжностi. Хоч у тапцi було повно води i вона тягла ногу на дно, хоч у його бочкуватий стан боляче врiзалася зав'язка, та вiн почував себе наче на айсбергу, про який постiйно мрiяв.

"Хай йому лихо! - здивувався Твiнас. - Не розумiю, що зi мною дiється. Ще одна головоломка! - Й одразу запитав себе: - А чому б i менi не подрiмати?"

КАДРИЛЬ ДIЄ

Пливучи за квiткою, Кадриль вiдчув, що повiтря зробилося вже не таке задушливе, адже сутiнки почали розсiюватись, а десь далеко попереду проступив краєчок неба. Надiя додала йому нових сил, i коли нарештi мiшечок виплив на мiлину, Кадриль хутко перескочив на берег, викрутив свої мокрi як хлющ лапки, вилив iз вушка воду, потягнувся, розтер занiмiлу потилицю. Потiм зайчик розв'язав мiшечок, випустив iз нього повiтря, а ниточку знову змотав у клубочок. Перевiрив, чи сухi сiрники, чи не намокла його таємна кишенька, i поклав туди клубочок i застебнув шпилькою. Як подумати, то це неабиякий скарб, коли врятували йому життя.

Усе впорядкувавши, Кадриль оглядiвся навкруги: жовте небо, зелене сонце, вдалинi височiє пасмо пагорбiв... Саме в той бiк нахилилася стеблина квiтки. I знову Кадриль здивувався, що стеблина може розтягуватись, немов резинка: чого доброго, якби захотiла, то стала б така тонесенька, наче павутинка, i обмотала б собою всю планету... оце-то штука! Та крутити вусом вiд подиву, тобто половиною вуса, не було коли: треба було поспiшати до своїх товаришiв. "Уперед!" - скомандував зайчик сам собi i подався широкими луками в напрямку горбiв; вiн стрибав i все втiшався, що зумiв вибратися iз похмурої каламутної води. "Що буде, те буде, а зараз - ура! - радiв зайчик, аж смiявся: - Ото Китичка здивується, аж рота роззявить, вухами зашльопає, коли почує про мої пригоди!"

- Ох! - зойкнув Кадриль майже в цю ж мить: замрiявшись, вiн i не помiтив, як до нього пiдкрався цвiт квiтки - ще трохи, i квiтка його схопить! Мало того, за ним гналася ще одна квiтка, i обидвi наче змагалися, котра з них швидше наздожене здобич. Кадриль стрибнув убiк i пустився навтiки вiд тих квiток скiльки ноги несли, та хижаки не вiдставали. Змагання нiчого доброго не обiцяло: квiтки, що гналися за зайчиком, не вiдчували нiякої втоми, а Кадриль уже ледве дихав... Ноги почали заплiтатися, вiн зачепився лапою за щось м'яке й упав на землю... Оте щось м'яке виявилося зiв'ялою пелюсткою, i зайчик, бiльше нiчого не придумавши, залiз пiд неї i згорнувся калачиком. Незабаром зайчик почув, що довкола нього щось шелестить, шарудить, шльопає - це погоня шукала втiкача i нiяк не могла знайти його. У Кадриля перестало битися серце: ось-ось пiднiмуть пелюстку i схоплять його, а там як знаєш!.. Але поступово шелест i шарудiння почало вiддалятися, стихати, а тодi й зовсiм ущухло, i одновухий, посмiлiвши, вистромив iз-пiд пелюстки половину свого вуса й роздивився навкруги. Скрiзь панував спокiй, квiтки-переслiдувачки знову стирчали на прямих стеблах, удалинi височiли пагорби, а вiд них задки сунулася квiтка: та сама давня знайома, тiльки трохи бiльше розквiтла. Отже, подумав зайчик, у нiй нiчого немає, порожньо, виходить, вона залишила своїх полонених по той бiк пагорбiв. Отже, треба туди поспiшати, бо хоч би як було, а, вiн на волi, а його товаришiв схоплено i, може, в цю мить їм загрожує загибель... Уперед, уперед, хоч не так i легко йти швидко, коли у тебе на спинi чимала зiв'яла пелюстка. Тепер уся надiя Кадриля була на цю пелюстку: хiба ж вона не чудодiйна, не його шапка-невидимка? "Менi нiколи-нiколи i в голову не прийшло б!" - нiби чув, як каже його друг Китичка. Хтозна, чи й сам Твiнас вiдгадав би таємницю пелюстки, навiть коли б до кiнця зiсмоктав свою люльку, як льодяник. I Кадриль на ходу аж вiршика склав.

Сам вiдгадав загадку квiтки,

Загадку квiтки сам я вiдгадав,

Квiтки сам я вiдгадав загадку,

Загадку, загадку сам, сам, сам!

КЛУБОК НИТОК

Коли Кадриль, прикрившись пелюсткою, вилiз на один iз пагорбiв, зеленувате небо планети встигло здорово потемнiти, а iз семи сонечок свiтило лише одне, найзеленiше. За два кроки до верхiвки пагорба Кадриль припав до землi i обережно висунув з-пiд пелюстки голову, а що там робиться у яру? I вiн побачив таке, що його обсипало морозом до самого кiнчика вуха: його товаришi по мандрiвцi мокли у вазi для квiтiв! Мало того, їх обв'язано товстим шнурком, наче який деркач, отож нi про яке визволення не могло бути й мови!.. В першу мить Кадриль ледь не чкурнув свiт за очi, та в наступну мить його ноги замалим не понесли в яр спасати товаришiв, але тут зайчик помiтив, що одна квiтка пiдозрiло повертає дзьоба в його бiк, i мерщiй шаснув пiд свiй пахучий ковпак i звiдти придивлявся далi до того, що робилося в яру й навколо нього.

Квiти лежали; їхнi зiмкнутi чашечки вiнком обвивали вазу, i лише двi розпущенi квiтки височiли над iншими: мабуть, це була сторожа. Кадриль побачив i урочисту пару королiвських квiток, якi бiлiли за далекими пагорбами. Потiм зайчик став уважно придивлятися до "Срiбної шишки" й побачив сумку Легарiї, що лежала поблизу, Твiнасову люльку, що потонула на дно вази. Не пропустивши жодної дрiбницi, одновухий став оглядати товаришiв. Вони були виснаженi до краю i звисали з вази, немов зiв'ялi квiти. Ейнора знову висiла, наче кажан, i сорочка, спавши з плечей на голову, зовсiм закривала їй обличчя; Легарiя лежала догори черевом, широко розкарячивши лапи, шпилечка, якою була застебнута фланелева накидка, застряла мiж губами; Китичка перехнябився набiк, i в його вiдкритому вусi щось бiлiло - чи це не той скарб, який вiн бажав ще трохи потримати в себе? Ну а товстий Твiнас осiв у серединi, неначе мiшок з половою, i тiльки дзьоб стирчав уверх, нiби кiнчик великої лiтери А. Тримався лише пiлот Менес вiн навiть зрiдка пручався, немов лисиця, яка виривалася з пастки, а в його окулярах вiдбивалося по квiтцi-сторожi. Саме з Менеса вирiшив Кадриль розпочати визволення товаришiв. Тiльки як подати йому знак, щоб не пронюхали тi квiтки-сторожi? Якщо вони вiдчують хоч маленьку небезпеку, то ще пильнiше охоронятимуть своїх полонених, а чого доброго, схоплять i самого визволителя. "Треба бути обережним, надзвичайно обережним, обережним, як нiколи!" - суворо наказав собi Кадриль. I... нiяк не мiг придумати, з чого починати. Прошмигнути повз квiтки, якi оточують вазу, годi й думати. Нi, треба вигадати щось надзвичайне - але що, що?! Зайчик закутався в пелюстку й почав розмiрковувати. В тишi Кадриль вдихнув солодкуватий дух землi, почув, як шелестить травичка, побачив, як мала тоненька квiточка прихилилась до стебла великої квiтки i кiлька разiв нiжно її погладила; тодi велика квiтка нагнула голову й на однiй своїй пелюстцi почала гойдати голiвку маленької квiточки. "Дивись, якi вони ласкавi мiж собою!" - здивувався Кадриль. Ще тривала нiч на планетi квiтiв, пагорби i яр огортали темно-зеленi сутiнки - можна подумати, що ти опинився на днi ставка. I нараз вухо Кадриля вловило ще один звук: тукання - крапала iз крана вода, чи десь у сховку стукав дзьобом дятел. Тукання долинало з-пiд землi. Кадриль повернувся пiд пелюсткою i висунув свою мордочку з другого кiнця, звiдки видно було схил пагорба. В одному мiсцi в травi стирчав уламок цеглини. Звiдки вона тут узялася? Кадриль посмiливiшав, поповз у той бiк i за цеглою побачив купу сухої польовицi: з-пiд цiєї купи й чулося таємниче тукання. Зайчик розхилив траву i побачив вхiд у нору: "Оце тобi!" - здивувався вiн i вже ладен був пiрнути всередину, та його стримала думка про товаришiв: там, у неволi, вони чекають i дочекатися не можуть, ледь живi... Але чим вiн може їм допомогти? Поки що - нiчим. А в цiй норi, може, йому повезе натрапити на щось таке, з допомогою чого вiн зможе визволити своїх товаришiв... Або знайде пiдземний хiд до самої вази... хтозна? А може, в норi ховаються втiкачi, яким пощастило вирватися iз неволi квiтiв?.. Чим довше вдивлявся Кадриль в таємничий вхiд, тим вiдважнiшi думки роїлися в його головi. Ех, потер зайчик лапами, без ризику нiчого не виграєш... уперед! Що буде - те й буде! I, залишивши рятiвну пелюстку, вiн прошмигнув у той вхiд...

У ЗАРОСЛОМУ ДОМI

Тут панувала безпросвiтна темрява i тiльки тукання лунало дедалi гучнiше. Потроху очi зайчика призвичаїлись до темряви, яку ледь-ледь розрiджував пучок зеленого свiтла, що проникав крiзь шпарину. Вiд страху серце Кадриля опинилося аж у лапках, здавалося, от-от хтось схопить його за горло i тодi кiнець. Ступнувши вбiк, вiн зачепився за якусь дошку i впав на колiна. Пошаривши по пiдлозi, зайчик знайшов довгу кочергу. Вiн вiдстебнув таємну кишеньку, витяг звiдти коробочку i, чиркнувши сiрником, пiдпалив кiнець кочерги. Вийшов непоганий смолоскип, яким можна було присвiтити... "Так, так, - подумав зайчик, роздивляючись навкруги, - тут справдi колись було житло, але дуже давно, i дуже раптово його покинули". На столi ще стояла чашечка з ложечкою, лежала розгорнута книга, в кутку стояв телевiзор, навпроти нього - крiсло... Всi речi були вкритi товстим шаром пилу i цвiллю. Та, одначе, що ж це тукає? Смолоскип освiтив одну стiну, вся вона була увiшана ножицями - найбiльше садовими. Вони були так з'їденi iржею, що навiть вiд легенького поруху повiтря з них сипався немов пiсок, i на пiдлозi горбилося кiлька купок iржi... Потiм смолоскип висвiтив з темряви маленький столик; на ньому посерединi стояла кришталева ваза з квiтами, такими сухими, що вiд них лишилися самi стирчаки. Кадриль дивився на них, i його охоплював жах: може, i його товаришiв будуть тримати у вазi до тих пiр, поки вiд них залишиться порох та плiснява? Бiля вази на столику лежав клубок зотлiлих ниток i спицi... Нi, поки ще нiчого не трапилось такого, треба якнайшвидше звiльнити своїх товаришiв. Дивлячись на поiржавiлi ножицi й зотлiлi нитки, вiн щось-таки придумав. А згодом почав вимальовуватись i весь план визволення. Тiльки треба подати своїм товаришам знак, що вiн недалеко вiд них, хай вони приготуються...

ТРИВОГА У ВАЗI

Темно-зеленi сутiнки потроху стали прояснятися; квiтки навкруги вази так i лежали вiнком, а тi двi, що на сторожi, теж зiмкнули пелюстки i схилили стебла. Та й що було сторожити: iграшки у вазi не рухалися, нi звуку не промовляли, а по цей бiк i по той бiк пагорбiв - анi шелесь. Пара королiвських лiлiй за далекою горою теж стояла, зiмкнувши бiлi як снiг квiтки.

- Ай! - раптом схопилася за щоку Легарiя. Щось незрозумiле струснуло з неї зацiпенiння, i вона вже й пащу роззявила, щоб закричати, та Менес рукою в рукавичцi затулив її.

- Тихiше, - попередив її пiлот. - Що трапилось?

Перш нiж вiдповiсти, жаба повинна була виплюнути щось iз рота...

- Хтось менi дав по щелепi, - забiдкалася жаба. - Просто в бородавку.

У вазi заворушилися ледь живi iграшки.

- Чого доброго, - занепокоєно роззиралася навкруги начальниця, квiтки-хижаки почали з нами розправлятися.

- Тихiше, - знову застерiг Менес. - Квiтки спокiйно собi дрiмають. Це не вони тебе вдарили.

- Щока пече вогнем, - зашипiла Легарiя. - Ще вiдкриється iнфекцiйна рана.

Тут розплющив свої очицi Твiнас i потихеньку прогудiв:

- Це може бути знак. Подивiться, чи немає пiд вазою камiнчика.

- Є, - пiдтвердив Менес, - камiнчик лежить.

- Менi прийшло в голову, - заворушився Китичка, - прийшло в голову, що десь тут недалеко мiй друг.

- Якщо так, - зашепотiв Твiнас, - то вiн знову подасть нам знак.

I справдi: на них знову щось летiло.

- Ловiть! - швиденько прошепотiв пiлот.

- Зловила! - вигукнула Ейнора, та пiлот i їй затулив рукою в рукавичцi рота, щоб не кричала.

- Не розбудiть квiток. Тепер скажiть, що ви зловили?

- Я, - мiцно стиснула повiки Ейнора, - не зловила, а менi впало в руки. Я навiть не знаю, що воно таке.

- Це ж, - вихопила те щось Легарiя в Ейнори з рук, - ножик. Вiн прив'язаний до кiнця нитки.

- I не до кiнця нитки, а до нитки з клубочка, - жваво вмiшався Китичка, - я знаю! I ножик, i клубочок iз нашої з Кадрилем спiльної ки... Вiн замалим не вiдкусив язика. - Кi-кi-кi... кхи!

- Навiть у такiй ситуацiї той кхи-кхи не може бути серйозним, страшенно розгнiвалася начальниця.

- Я не можу не кiкiкати, якщо мiй друг живий-здоровий та ще й намагається нас визволити!

- Цiкаво, - блиснув очицями товстий сищик, - що клубочок залишився у Кадриля.

- Ой, - занепокоїлась Легарiя, - щось тягне з лапи ножика!

- Думаю, - прогудiв Твiнас, - Кадриль сiпнув за нитку, подаючи знак, щоб нитку вiдв'язали i повернули її назад.

- Хiба я не казав, - аж задихався вiд радостi Китичка, - хiба я не казав, що мiй друг на волi й обов'язково щось та придумає! Ось вам i безвусий хаос...

Нiхто Китички не слухав: усi чекали, поки Легарiя одв'яже нитку вiд ножика. Та хоч як вона старалася обома лапами, вiдв'язати нiяк не могла.

- Дайте Ейнорi, - порадив Твiнас.

Немов зачарований, дивився вiн на нiжнi пальчики Ейнори, якi швидко i спритно розплутали вузол, i на серце йому знову накотилася хвиля нiжностi. Нi, великий сищик нiяк не мiг збагнути, що з ним дiється, i, мабуть, навiть з тисячею люльок йому не вдалося б вiдгадати цю загадку.

А вiдв'язана нитка, звиваючись гадюкою, поповзла мiж квiтками назад до пагорбiв.

- Ось побачите, - зашепотiв песик, - мiй друг ще що-небудь нам пришле!

- Наказую всiм бути пильними, - звелiла Легарiя, схаменувшись, що й у вазi теж треба керувати.

- Чую, - шепнула Ейнора, - щось летить.

Так: на них летiло щось бiле, довгасте - неначе величезна сигарета. Щоб його зловити, всi полоненi одне перед одним вистромили хто руки, хто лапи; на жаль, на цей раз кинуте у вазу не попало, а шльопнулось поблизу квiток-сторожi.

Полоненi аж завмерли: що тепер буде? Начальниця мало не трiснула вiд досади:

- Я ж казала, той гарячка тiльки занапастить нас!

Квiтка-сторож пiдняла дзьоба i повернулася в бiк вази, сполохано ворушачи маточками. Iграшки боялися навiть дихнути; бiла посилка теж лежала i не ворушилася - виявилося, то була пелюстка, скручена дудочкою i перев'язана на кiнцi ниткою. Сама нитка тяглася до самого пагорба, за яким, коли уважно придивитися, можна було побачити кiнчик одинокого вуха.

Нiчого пiдозрiлого не вiдчувши, квiтка-сторож знову зiмкнула пелюстки й опустила цвiт; скручена пелюстка, яку тягло на нитцi, немов жива поповзла назад до горбка.

Полоненi очам своїм не вiрили: хоч пелюстка перелiзла через квiтку-сторожа, але й не поворухнулася!

- Нiяк я не розумiю, - прогудiв Твiнас, - для чого вiн шле нам ту пелюстку. Ножика - я розумiю, ним ми повиннi перерiзати шнурок, а навiщо пелюстка...

- Мiй друг даремно не кидав би! - сказав Китичка i, покосившись на Легарiю, додав: - А прiзвиська вигадувати все одно недобре!

- Шш! - зашипiла на нього начальниця: пелюстка знову летiла до них. На цей раз було кинуто вдало: пакунок упав на голову Твiнасу. Ейнорi знову дали вiдв'язати нитку, i трохи згодом вона, звиваючись, ще поповзла до її власника. Що вiн там надумає пiдкинути? Ой, дивiться, вже летить блакитна грудочка - ляп! - в саму гущу полонених. Як нiколи пригодилися Кадрилю тi нiчнi вправи метання ручної стрiли у цiль! Але... що ж це? На цей раз вiн метнув звичайнiсiньку грудочку глини, а кiнець нитки так був у неї влiплений i вмотаний, що її нiяк не вдавалося одв'язати.

- Я гадаю, - проказав Твiнас, дивлячись з нiжнiстю, як марно стараються пальчики Ейнори, - гадаю, що розплутувати й не треба. Очевидно, вiн хоче, щоб нитка тут i залишилась.

- I як це вам прийшло в голову, - здивувався песик, - навiть i без люльки!

- Давайте почекаємо, - запропонував Твiнас, дуже задоволений, що його похвалили: адже це чула й Ейнора!! - Почекаємо, чи сiпне нитку назад, чи нi, i тодi будемо знати.

Вони чекали довго - за той час устигло показатися друге зелене сонце. На їхнє щастя, розвиднялося дуже повiльно, i квiтки, не передчуваючи нiчого лихого, куняли собi й далi, опустивши дзьоби. Нитка була на мiсцi, а кiнчик вуха зник за пагорбами.

- До роботи! - подала команду жаба. Вона встигла вiдiрвати од накидки вузенький клаптик i . зав'язала ним свою бородавку. - Хоча я дуже скалiчена, але братимуся за керiвництво. Може, є добровольцi перерiзати шнурок?

- Я, - коротко сказав пiлот.

Ножик був малесенький, шнурок грубий, то довелося чимало попрацювати. Полоненi, хоч i були змученi, натерпiлись горя, а знайшли в собi сили так поставати, щоб не видно було, що робиться з тим шнурком.

- А все-таки навiщо вiн прислав нам зiв'ялу пелюстку? - не переставав морочити собi голову Твiнас. - I як дивно: хоч пелюстка ця зачепила сторожу, а вона й не поворухнулася. Може, в цьому таїться... таїться ключ од головоломки?

- Було б про що думати! - з насмiшкою заговорила Ейнора, яка довго мовчала. - Хоч я i не бачила пелюстки, а менi ясно, що, закутавшись у неї, можна непомiтно прошмигнути повз квiтки.

Коли б у Твiнаса була люлька, то вона випала б iз його дзьоба просто на землю - так ошелешила його Ейнорина прозiрливiсть. Навiть Менес перестав рiзати шнурка й повернув окуляри до ляльки.

- Ви iнколи вбачаєте суть, - повiльно вимовляючи слова, вiн чи то хвалив, чи то погрожував ляльцi.

У Ейнори затремтiли вiї, немов у зловленого метелика крильця.

- О Ейноро, ти, не бачачи, бачиш краще, нiж ми всi! - захоплено прошепотiв Китичка. - Менi нiколи-нiколи таке i в голову не прийшло б!

Легарiя, самолюбство якої страждало вiд такого успiху Ейнори, зi злостi напала на Китичку:

- Доки ти будеш теревенi правити?

- Поки ви будете тверезо дивитися! - вiдрiзала за Китичку Ейнора.

- Що? Ти смiєш глумитися з мене, з начальницi?! - повернула до Ейнори Легарiя обв'язану щоку. - Ану ж повтори, що ти сказала, ти, принцеса iз скляної гори!

- Я... лише... - покiрно промимрила Ейнора, - я хотiла похвалити, що ви вмiєте на все найтверезiше за всiх дивитися.

- Я не вiрю тобi, - сказала Легарiя. - Негайно при всiх проси у мене пробачення, або...

- Пробачте... дуже... - прошепотiла Ейнора i так смикала рукавичку, що, здавалося, розiрве її навпiл.

Весь цей час за нею стежили маленькi, з макове зернятко очицi Твiнаса; особливо пильно вiн дивився на рукавичку, яку Ейнора без упину м'яла... I якщо загадку пелюстки вiдгадала Ейнора, то вiн зараз вiдгадав загадку самої Ейнори, вiрнiше, загадку її рукавички, загадку її покiрностi Легарiї. I, що найголовнiше, вiдгадав без люльки!

ЗНОВУ В ПIДЗЕМЕЛЛI

Успiшно вiдiславши товаришам усе потрiбне, щоб звiльнитися, зайчик вiдчув неспокiй за самого себе. Засунувши за пазуху клубочок так, щоб, коли йти, нитка з нього розмотувалась, а кiнець, залишений у товаришiв, не обiрвався, Кадриль уважно роззирнувся навкруги - було б добре знайти ще одну опалу пелюстку i пiд нею сховатися вiд злих квiток. На жаль, нiде нiчого схожого не видно. Кадриль виявився беззахисний, немов слимак без шкаралупи, i до нього вже пiдкрадалася одна квiтка, жадiбно роззявивши свого дзьоба. Зайчиковi нiчого iншого не лишилось, як шмигнути назад у нору. Тут вiн почекає, поки товаришi перерiжуть той шнурок, що їх обв'язує, i доберуться до "Срiбної шишки". Тiльки чи вони здогадаються, що треба прикритися тiєю зiв'ялою пелюсткою, чи зрозумiють, навiщо її прислано? Чи вiзьмуть вони на корабель нитку, чи прикрiплять її до дверцят? Як добре було б оце гукнути згори, все пояснити, але тодi квiтки ошалiють з лютi i план визволення кiнчиться провалом...

Залишений смолоскип лежав на уламку цеглини i ще жеврiв. I цього досить, нового запалювати не буде, посидить у темрявi. Найголовнiше вiдчути, коли сiпне нитка i почне розмотуватись клубочок у таємнiй кишеньцi. "Друже мiй Китичко, - подумки говорив Кадриль песиковi, - хоч би тобi прийшло в голову прив'язати кiнець нитки до корабля! Iнакше я загину, загину!" Задум Кадриля був дуже ризикований, але досить розумний: якби товаришам пощастило пробратися на корабель i злетiти, вони за нитку пiдняли б i його - в мiцностi нитки вiн не сумнiвався... Коли б вiн хоч мiг iз-за пагорба стежити за товаришами! А зараз навiть це неможливе, лишається тiльки чекати, чекати, чекати - нiчого не знаючи i не бачачи. Вiн вiдчував себе страшно стомленим, пiсля того плавання по водi вiн навiть лапи свої не встиг обсушити i нi хвилинки не перепочив. Зайчик обперся об стiну: хоч зараз легше зiтхне. Його вже не лякали пiдземна темрява i безупинне тукання: адже нiчого лихого не сталося, коли вiн ходив тут з смолоскипом, а без смолоскипа тим паче нiхто його не зачепить. Кадриль схилив голову, заплющив очi, знову розплющив... Що ж це? Може, йому мариться? В глибинi пiдземелля блиснуло свiтло - непривiтне, срiбно-синє. Тукання ставало все гучнiше й гучнiше - немов до нього наближався невидимий годинник. Кадриль ладен був вискочити надвiр, але, пригадавши хижу квiтку, перемiг себе i залишився на мiсцi. Нi, нiчого не трапилося - тiльки свiтло й тукання. Тепер його охопила цiкавiсть; наставивши вухо, пiдозрiло поводячи половиною вуса, вiн обережно подався до мiсця, звiдки линуло свiтло, а за ним слiдом тяглася нитка - єдине, що з'єднувало його з товаришами. Вiн iшов, спотикаючись об уламки цегли та шматки дощок, простягнувши вперед лапи, немов зачарований свiтлом i туканням; ось-ось уже видно: iз стелi звисали неначе крижанi бурульки чи кришталевi труби, iз них i розливалося свiтло й тукання.

- Хто ти? - пролунав звiдти суворий голос.

"Оце так! - аж не повiрив своєму вуху Кадриль. - Труби говорять!"

- Питаю: хто ти? - гучнiше повторив голос.

- Я?

- Так, ти.

- Я... я тут тiльки сховався вiд квiток.

- Сховався вiд квiток... сховався вiд квiток... вiд квiток, - хором повторили тоненькi голоски.

- Гаразд, - похвалив грiзний голос. - Що в тебе є?

- Що в мене є? - знiтився Кадриль. - Є у мене одне вухо... половина вуса... i клубочок ниток. - Вiн обмацав своє прорване хутерце, з-пiд якого тягнулася нитка, i таємну кишеньку iз скарбом: хоч би не вiдняли!

- Ниток... ниток... - повторили голоски.

- Як тебе звати? - промовив голос.

"Якщо я скажу, що мене звати Кадриль, старомодний танець, то з мене глузуватимуть!" - подумав зайчик i швиденько сказав:

- Мене називають Гарячкою.

- Гарячка... гарячка... гарячка... - пiдхопили голоси.

"Ну й ляпнув - мов справжня гарячка!" - вдався в жаль зайчик, та слова назад не вернеш.

- Розпочати! - наказав грiзний голос.

Щось запихкало, неначе пiдходив паровоз, бухнуло парою!

- Оце... тобi! - плеснув лапами Кадриль.

- Гарячка не пiдходить! - промовив грiзний голос, i все вщухло. - Кажи правду: як твоє iм'я?

- Кадриль, - зiзнався зайчик.

- Розпочати! - почувся наказ.

Тут Кадриль розгледiв, що голос лунає iз здоровенної труби-бурульки i що крiзь її кришталеву стiнку проступає якась невиразна постать.

Похмурi стiни пiдземелля почали розсовуватися, стеля - пiдiйматися; попiд стiнами вишикувалися бронзовi канделябри, а в них горiли свiчки, запiстрiли вiзерунки на паркетi, i на ньому стали кiлька десяткiв пар танцюристiв.

Вони очiкувально дивились на балкон у залi, де перед оркестром виструнчився капельмейстер... Ось вiн пiдняв руку, заграла весела музика, i пари пiшли танцювати. Пари то сходилися, то розходилися, то кружляли по колу, то бiгли одна за одною; дами грацiозно здiймали руки i з холодною вишуканiстю посмiхалися до своїх кавалерiв. Одна з танцюристок посмiхнулася до Кадриля, бо й вiн сам уже танцював i вибивав блискучими лаковими черевиками, у новiсiнькому фрацi, мережанiй на грудях сорочцi - танцює так, неначе вiн до цього тiльки те й робив, що кадриль танцював! "Хай йому лихо!" - сказав би Твiнас, бачачи, як зайчик грацiозно бере даму за ручку в рукавичцi i знову її вiдпускає, бере, вiдпускає... А як ще дужче здивувався б Твiнас, якби побачив, що дама - Ейнора: з опущеними густими вiями, гордо пiднятою головою i букетиком незабудок бiля декольте бальної сукнi.

- Ейноро, це ти? - здивовано запитав Кадриль.

- Ейноро, це ти? - запитали у своїх дам усi кавалери.

Тiльки тепер помiтив Кадриль, що всi танцюристки такi самiсiнькi, як i його дама, що всi танцюристи - зображення його самого, i у всiх, як i у нього, до лацкана фрака приколото по бiлiй гвоздицi. Квiтiв скрiзь море: попiд стiнами наставлено повнi вази, пiд стелею висять довгi гiрлянди, не кажучи про те, що всi дами, як i Ейнора, з приколотим букетиком незабудок...

Кадриль сiпнув себе за свою половину вуса - i всi танцюристи зробили те саме; Ейнора натягає вище свою рукавичку - i всi дами роблять так само. А найдивовижнiше те, що Кадриль сприймає все як належне - наче саме отак, а не iнакше повинно бути. А коли вiн випадково пiдняв на балкон очi, то побачив, що один рукав у диригента телiпається порожнiй, на очах темнi окуляри. Вiн впiзнає Менеса - знову анiтрохи не дивується. Танцювати, тiльки танцювати i танцювати!.. Вiн зовсiм не вiдчуває втоми: навпаки, чим бiльше танцює, тим бiльше в ньому сили й енергiї, тим швидше i легше крутиться, тим йому стає веселiше, - аж голова запаморочилася.

- Кадрилю, - в самому розпалi танцю пролунав той самий голос, але вiн цього разу не грiзний, а швидше ласкавий. - Кадрилю, чи не хотiв би ти залишитися тут назавжди, завжди танцювати?

- ...танцювати... танцювати... танцювати... - повторюють голоски.

- ...танцювати i чекати, коли ми знову станемо володарями квiтiв... питає далi голос.

- ...володарями... володарями... володарями... - вторять голоски.

- ...жорстоких квiтiв, якi нас перемогли! - закiнчує голос.

Кадриль мимохiть глянув на бiлу гвоздику, що в його лацканi.

- О як менi боляче... - раптом почувся шепiт iз її бiлих пелюсточок.

- Ти допоможеш нам знову перемогти цi жорстокi квiти!.. Ми самi ще не можемо зрушити з мiсця, доки не проб'є наш час.

Глухо затукав годинник; ось вiн над камiном - старовинний, позолочений, з двома янголятками над циферблатом.

- А ти на волi, ти можеш бути непереможним, бо ти вiдкрив таємницю пелюстки... - говорить голос.

- ...таємницю... таємницю... таємницю...

- Так, - Кадриль гордо випнув уперед свої груди в мереживах, - я вiдкрив таємницю пелюстки! Я сам!

- ...сам... сам... сам... - тепер i йому почали вторити голоски.

- Я не можу не стогнати, коли менi так болить, - зашепотiла пристебнута гвоздика голосом Китички, а одна бiла пелюстка вiдпала й повисла тут, на краю вази, неначе песикове вушко.

- Ти допоможеш нам перемогти квiти, - каже голос, - i квiти знову стануть нашими iграшками!

- ...iграшками... iграшками... iграшками...

- Але, - вигукує Кадриль, - я ж сам iграшка!

- Iграшка?! - немов дивується чи не дивується голос. - Якщо ти iграшка, то граймося далi.

- ...граймося далi...

I Кадриль знову танцює, вiн не може не танцювати - немов чужа сила носить його по всiй здоровеннiй залi, i хороше йому, i легко, як нiколи...

Ах, якби цей танок тривав вiчно, щоб вiн нiколи, нiколи, нiколи не кiнчався...

I раптом голос, голос Китички, викрикнув iз гвоздики:

- Кiкiлiс!

Усе зникло: зала, оркестр, годинник, канделябри, срiблястi сяючi трубочки... Кадриль опинився на тому самому мiсцi, недалеко вiд виходу iз пiдземелля, в темрявi; кiнчик смолоскипа вже потух. Тiльки через вхiд вливалося ясно-зелене свiтло. А iз кишеньки швидко-швидко розмотувалась нитка, витягаючи iз кишеньки клубочок.

ПОГОНЯ

Кадриль, мов корок, вилетiв iз пiдземелля надвiр. Тут знову змагаються сонця, котре переможе своєю зеленiстю iншi, квiтки повертають до них свiй розпущений цвiт. За далеким пагорбом аж до сяйва бiлiє пара королiвських лiлей... "Невже я так довго пробув у пiдземеллi?! - аж не вiрив собi Кадриль i, незважаючи на небезпеку, кинувся на верхiвку пагорба, подивився в яр - i весь аж отерп. У цю мить нитка зовсiм розмоталася, випорснула iз кишеньки i кiнець її звився у повiтрi...

"Срiбна шишка" пiдiймалася в повiтря!

Товаришi не дочекалися його, бо довше i чекати не могли; навкруги корабля загрозливо скупчилися голови квiтiв, занепокоєно трiпотiли пелюстки, тремтiли маточки, витягувались... Корабель стрiлою шугнув угору, а пiд ним звивалася павутинка, яку важко й побачити... Так, товаришi зрозумiли план Кадриля, все зробили як слiд - а ось вiн, замiсть того, щоб схопити клубочок i обмотати нитку кругом себе, прогавив i вiдпустив її iз кишеньки, як останнiй роззява... Все, кiнець. Усе через той проклятий танець, через сон, через якесь безтурботне забуття... А може, це були чари?.. Та пiзно про це думати... Що ж, що ж могло б його врятувати? Мов несамовитий, дивився Кадриль кругом себе, мов потопаючий, який шукає соломинку, щоб ухопитися... Поблизу нього нiчого не було, тiльки та велика квiтка, яка так нiжно пестила маленьку квiточку. Кадриль у вiдчаї притулився до її мiцного стебла i кiлька разiв погладив своєю лапкою, нiжно, пестячись, як ота маленька квiточка.

- Спаси мене, - прошепотiв вiн крiзь сльози, - допоможи менi, зроби чудо! Дивись, он пiдiймається мiй корабель, вiддаляються мої товаришi... спаси мене, благаю тебе!!

Чи йому вiд слiз у очах замерехтiло, чи справдi квiтка похитнулася i нагнулася?

- Адже я там, у пiдземеллi, вiдмовився служити вашим ворогам, вiдмовився зробити вас знову iграшками, вiдмовився у них залишитися! То дозволь менi, дозволь звiдси вирватися до своїх товаришiв, зроби чудо! Вiн знову нiжно й нетерпляче погладив стебло.

I сталося те, чого й увi снi не побачиш, на що вiн i на волосину не сподiвався: квiтка схилилася над Кадрилем, обняла його двома пелюстками, пiдняла вгору, а потiм, випрямивши стебло, сильно вiдштовхнулась i полетiла в небо, в самiсiньку височiнь... "Невже, - аж дух затаїв Кадриль, - невже вона несе мене до корабля?.." А квiтка неймовiрно швидко пiдiймалася й пiдiймалася, ось уже досягла кiнця нитки. Кадриль мерщiй ухопився за неї, витяг з кишеньки мiшечок i прив'язав до нього нитку, сам залiз у мiшечок, звiдси прив'язав нитку до другої ручки, обхопив кiнцi, щоб не лишилося жодної шпарини... А квiтка так витяглася, що її стебло стало як нитка. Кадриль устиг причепитися саме вчасно й вiдчув, що його вже несе вгору, його вже тягне "Срiбна шишка"! Врятувався!.. Його пойняла така радiсть, така шалена веселiсть, що у нього з уст просто полинула пiсенька:

Я сам квiтку перемiг,

Жорстоку квiтку перемiг я,

Квiтку жорстоку я перемiг,

Жорстоку...

Тут до нього долинув якийсь дивний звук: за стiнами мiшечка наче щось луснуло - так лускає струна у скрипцi, коли рветься. "Що це могло бути? прислухався Кадриль. - Може, це квiтка так зi мною прощається? Так воно i є!.." I вiн кiнчив спiвати ще веселiшим голосом:

...жорстоку квiтку я сам, сам, сам!

А коли минули першi веселощi, зайчика обсiли тривожнi думки: хоч би не перервалася тоненька нитка, хоч би не прорвався мiшечок, хоч би не вiдiрвалися ручки мiшечка, хоч би вiн сам знову не замерз на бурульку i, найголовнiше, хоч би по путi знову не трапився метеорит i не обiрвав нитку...

У "СРIБНIЙ ШИШЦI"

Планета квiтiв з усiма її пастками та небезпеками залишилася далеко позаду. Мандрiвники знову сидiли у своїх крiслах, прив'язавшись захисними поясами, але радiла лише начальниця Легарiя.

- Курйоз! - здiйнявши пов'язку, вона гладила й гладила свою щоку. Дефекту пiсля поранення немає! Менi вибило бородавку! У мене зникла бородавка!

- Мiй друг, - ламав собi лапи Китичка. - Вiн залишився! Залишився... Що з ним буде? Що з ним тепер буде?

- Де б його взяти дзеркало? - не могла всидiти вiд радостi Легарiя. Яка удача! I вiд квiтiв утекли, i бородавки здихалась!

- Що вiн робитиме сам-самiсiнький, мiж великими жорстокими квiтами? Чому ми його покинули? Чому?

- Ти ж сам бачиш, Китичко, що довше чекати ми не могли, - повагом вiдповiв Твiнас, притискуючи крилом свою люльку.

- А що з ним тепер буде? Що вiн робитиме? Де вiн подiнеться? - насилу стримував ридання Китичка.

- Коли ти навчишся тверезо на все дивитися? - нагримала на нього Легарiя. - Треба радiти, що самi свою шкуру спасли!!

- Та не самi, - крiзь сльози мовив Китичка, - та i не спасли, а Кадриль нас усiх спас! Вiн весь час нас спасав, а ми йому нiчого... Що тепер з ним буде? Що?

"Срiбна шишка" невблаганно вiддалялася вiд планети квiтiв. Пасажирiв знову пiднiмало до стелi, та вони були вже досвiдченi й до всього готовi. У них ще кололо в попереку, набрякли ноги, затерпли лапи - їх долала втома... Нитки в хвостi Китички розкошлалися, а очi не вiдривалися вiд кiнчика нитки, прив'язаної до гачка бiля порога дверцят. Песик уявляв, як другий кiнець метляється за кораблем, а Кадриль бiжить i бiжить, тiкаючи вiд квiток-переслiдувачок, або, вже зв'язаний, стирчить один у вазi. Ах, коли б вiн знав, що Кадриль залишиться, залишився б з ним разом i вiн, нiзащо не полетiв би! Знову й знову з його грудей проривалося глухе хлипання, та чуле вухо Ейнори його вловило, i лялька спiвчутливо порадила:

- Китичко, вiзьми себе в лапи! Твоє хлипання Кадрилю не допоможе.

- Я не можу не хли... хли... хлипати, - пробелькотiв Китичка, - я нiчого-нiчого не можу зробити, щоб не хли... хли... хли... хл... хл... хл... хл...

- Чи не звихнувся наш хлипалка Китичка? - занепокоїлась начальниця.

Песик подивився на неї пронизливим поглядом.

- А менi i в голову не прийшло!.. Менi промайнуло в головi... менi блиснуло в головi, менi вдарило в голову... кi-кi-кi... менi стукнуло в голову, що наш... Кадриль... кi-кi-кi... подивiться!

Лише зараз усi побачили, як крiзь шпарину ледь прочинених дверей протискуються всередину ручки мiшечка, тодi весь мiшечок з намальованими на ньому джинсами, а потiм iз джинсiв вилазить довге й дуже знайоме вухо, половина вуса, розiрване хутерце iз шпилькою, лапа з товсто намотаними нитками...

- Пасажир уже всерединi? - пролунав спокiйний голос пiлота.

- Пасажир усерединi! - закричав Китичка. - Весь пасажир усерединi!

Дверцята корабля зачинились, а песик, вiдстебнувши захисний пояс, кинувся до свого друга, але до нього не дiстався, а немов горобець спурхнув до стелi. Кадриль теж злетiв угору, i друзi, перевертаючись у повiтрi, намагалися обiйнятися.

- Друже мiй! - захлинався вiд радостi Китичка. - Повернувся!

- Насилу, - зiзнався Кадриль. - Квiтка пiдняла мене до самої нитки.

- Квiтка?! - ахнули всi пасажири.

- Вона саме, - хитро усмiхнувся у вус Кадриль. - Я її гарненько попросив - i вона раз - i пiдняла!

- Треба позбутися тверезого розуму, щоб повiрити в таку нiсенiтницю, заявила Легарiя.

- Що сталося? Як це було? - нетерпляче заклiпала вiями Ейнора.

- Блукач повернувся, - прогудiв басом Твiнас, так нахиляючись до ляльки, що замалим пояс не трiснув. Потiм, глянувши очицями на обмотану лапу Кадриля, запитав: - Намотував на лапу нитку, щоб тебе притягло до "Срiбної шишки"?

- Так, - з гордiстю кивнув головою Кадриль.

- Хай йому лихо! - з захопленням вигукнув великий сищик.

- Менi нiколи-нiколи i в голову не прийшов би такий розумний вихiд, хоч би довелося висiти на нитцi цiлу подорож! - не мiг втриматися вiд гордостi за свого друга Китичка.

- Але, - зiзнався Кадриль, - лапа у мене болить. I, крiм того, я знову дуже замерз.

Аж тепер песик розгледiв, яка змучена мордочка у його друга, якi запалi щоки - особливо та, з половиною вуса.

- Ну й ну! - спохопився песик. - Який я гава! Сiдай у моє крiсло, ось на шарфик, щоб тобi потеплiшало... - Вiн рiшуче висмикнув з-пiд Легарiї картатий шарфик.

- Облиш! Як ти смiєш у своєї начальницi виривати шарфик! зарепетувала Легарiя.

- Шарфик належить Кадрилю ще вiд часiв вогнища! - смiливо вiдповiв песик. М'яко постеливши, вiн притяг свого знесиленого друга, вклав, обтушкав, пристебнув захисний пояс. Кадриль не перечив: що далi, то його долала слабiсть. Щойно тепер, пiсля всього пережитого, вiн вiдчув, який вiн виснажений, змучений всiлякими страхiттями. Зайчик зручно вмостився у крiслi, вистромив з-пiд шарфика обмотану ниткою лапу, i Ейнора, на прохання Китички, почала швиденько змотувати нитку назад на клубок.

- Ти спи, спи, постарайся швидше заснути, - вмовляв друга Китичка, залiзши сам пiд крiсло.

- Так... - промимрив Кадриль, - засну, ось зразу засну... але щоб ви знали... я... я... танцював кадриль.

- Що... кадриль? - аж затнувся Китичка.

- Я танцював кадриль з Ейнорою.

- Зi мною? - здивовано пiдвела голову лялька.

- Так... i коли б ти себе побачила! Ти лiтала по залi, мов ластiвка, в тiй однiй рукавичцi, зате в бальнiй сукнi, а бiля декольте - букетик незабудок, справжнiх незабудок. А твої очi...

- Мої очi?! - У Ейнори ледь не випав iз рук клубочок.

- Теж кольору незабудок, - невинно збрехав Кадриль, а може, й не збрехав: адже, коли Ейнора танцювала, у неї очi були заплющенi! - Ти була як справжня принцеса!

- I коли, - зiтхнула Ейнора, - я матиму пристойну сукню? Менi соромно у цiй обшарпанiй... Коли б менi ножицi, голка i якийсь клаптик тканини, я сама пошила б собi сукню чи хоч спiдничку.

- У мене є голка у тапцi... - Твiнас нагнувся, витяг голку й подав Ейнорi.

- А ножицi я можу органiзувати, - понишпорила в сумцi Легарiя. - Але жодного зайвого клаптика у мене немає. Дефiцит. Або зробiмо так: я дам тобi клаптика, а ти поший менi пелерину, а що залишиться, - буде твоє.

- Не треба, - гордо вiдповiла Ейнора, - без очей менi дуже важко шити.

- Ось ножицi, i знай, - подала начальниця, - щоб повернула!

- Я ж їх не з'їм, - вiдрубала лялька, але вмить схаменулася й покiрно подякувала: - Дякую, що позичили.

- Гляди менi! - пробуркотiла Легарiя. - А клаптика не дам.

- Ейноро, - не витримав Китичка. - Знаєш, що менi прийшло в голову? А ти вiдрiж вiд шарфика i пошиєш собi хоч спiдничку.

- Справдi? - зрадiла Ейнора.

- Псувати такий чудовий i дорогий шарфик? - розгнiвалася начальниця. Я забороняю!

- От i не заборониш, шарфик не твiй! - вiдрубав їй Китичка.

- Шарфик мiй, - промимрив крiзь сон Кадриль. - Китичко, вiзьми ножицi i вiдрiж скiльки треба.

- Тодi, Ейноро, поверни менi ножицi, - простягла лапу Легарiя.

Але Китичка встиг першим схопити ножицi, чикнув ними i вiдтяв чималий клапоть. Хоч яка начальниця була незадоволена, вона змушена була поступитись, i Ейнора так взялася до роботи, що тiльки пальчики її миготiли i в такт їм вiї то здiймалися, то опускалися, а очицi Твiнаса ледве дивилися: такi були стомленi.

У головi в Твiнаса дедалi яснiше вимальовувався план, як вирвати Ейнору iз пазурiв Легарiї. Цей план вiн у думцi назвав ОК.

А обоє друзiв пiсля довгої розлуки нiяк не могли наговоритися - хоч як Кадрилю хотiлося спати.

- Поклади у нашу таємничу схованку ножик, ось вiн, - шепотiв Китичка. - I мiшечок я гарненько згорнув, але вiн добре потерся.

- Нiчого, до Тандадрики вiн ще послужить, - вiдповiв Кадриль, запихаючи здоровою лапкою ножик i мiшечок у кишеньку.

- I ще, - розхвилювавшись, песик аж затнувся, - вi... вiзьми мiй скарб, менi його вже досить. - Вiн сором'язливо подав згорнений клаптик паперу. - Тiльки з умовою: не дивись... Я сам тобi скажу, коли можна буде подивитися, домовились?

- Домовились, - кивнув головою Кадриль. - Я покладу цю рiч на самiсiнький спiд своєї кишеньки. - Вiн засунув лапу глибоко в кишеньку, i раптом у нього аж очi на лоб вискочили. - Оце-то... штука!

Вiн витяг iз кишеньки зiв'ялий цвiт гвоздики - той самий бiлий з надiрваною пелюсткою.

- О Китичко, - прошепотiв Кадриль, - це був не сон, не сон!

- Що, що? - не розумiв песик.

- Коли б ти знав, що там творилося... що там творилося у пiдземеллi... i це було не увi снi... тi бурульки, годинник, ножицi... музика... фрак...

- Спи, спи, - знову вмовляв його песик. - I знай: я вимовив наше заповiтне слово, коли корабель злiтав iз планети квiтiв.

- Я чув, - кивнув головою Кадриль, стискуючи в лапi бiлу гвоздику. Воно мене врятувало... тiльки воно... заповiтне слово.

- Справдi? - просiяв Китичка.

- Справдi. А зараз, поки я не заснув.... доспiвай нашу пiсеньку... хоч раз до кiнця...

- Тепер уже, хоч би що сталося, а я закiнчу її, - сказав песик. - Але я не знаю, з якого мiсця почати: чи з. того, де перервалося, чи знову спочатку?

- Спочатку.

Китичка вiдкашлявся, провiв лапкою по носику-квасолинцi i тихенько-тихенько, щоб чуло лише єдине вухо його друга, почав спiвати:

Справжнiй, а може, несправжнiй

Сидiв у гнiздечку кiкiлiс.

Сидiв у гнiздечку кiкiлiс,

У всьому на свiтi зневiривсь.

Лиш присмалив вiн свiй дзьобик,

А вже так у всьому зневiривсь,

Сидiв бiля рiчки кiкiлiс

I слухав, що крокодил

йому каже...

- Увага! - пролунав голос Менеса. - "Срiбна шишка" наблизилась до невiдомої планети.

Чи це не прокляття: пiсеньку знову не доспiвано! Зате роботящiй Ейнорi залишилося зробити кiлька стiбкiв, щоб закiнчити спiдничку, а з обрiзка клаптика вона викроїла хустинку, щоб нарештi прикрити свою лису голову. Рукавичку, щоб не заважала шити, вона заткнула за шнурок, яким пiдперезала сорочку. I без проникливостi Твiнаса можна було помiтити, як Ейнора не любить цiєї рукавички: вона її то стягає, то мне, то куди-небудь засуне. Може, це тому, що рукавичка нагадувала ляльцi тi безтурботнi днi, коли вона жила, мов принцеса на склянiй горi?

В РОЗВIДКУ

"Срiбна шишка" майже приземлилася, але так i не сiла, а почала, паче яструб, робити круги над невiдомою планетою.

- Увага! - знову пролунав голос пiлота.

Твiнас, який тiльки-но задрiмав, прокинувся й вiдразу втупився очицями в Ейнору. Чого ж це голка застигла в її руках, чого так засiпалися вiї i спохмурнiло личко, коли вона почула голос Менеса?

- ...Наближаємося до невiдомої планети, - пояснював пiлот. - Ми збилися з курсу i летимо довше, нiж було запрограмовано механiзмами корабля, тому повиннi сiсти i поповнити запас повiтря.

- Життєво необхiдний запас! - уточнила начальниця.

Пасажири заворушилися, приготувалися вийти, як тiльки зачують знайомий стукiт об поверхню землi. Лише Кадриль вiдпочивав собi далi, кволий i виснажений, їх уже не пiднiмало до стелi, i добре було всiм тiлом зручно вмоститись у м'якому крiслi. Але стукоту так i не почулося, i дверцята не вiдчинилися, i схiдцi не були спущенi.

- Увага, увага, - сповiщав новину за новиною голос пiлота, спускатися на поверхню планети дуже небезпечно. Все оповиває непроглядна iмла. Нiякого просвiтку. Треба послати розвiдника.

- Розвiдника?! - повторили всi здивовано.

- Начальнице корабля, просимо вибрати розвiдника, - сказав Менес.

- Я негайно органiзую вибори, - заметушилася Легарiя, страшенно задоволена, що отримала таке важливе завдання. - Негайно буде офiцiйно призначено розвiдника.

Вона одв'язала пояс, вилiзла на крiсло й оглянула пасажирiв такими очима, неначе вперше їх бачила.

- Як усiм вiдомо, - заговорила Легарiя, - розвiдник має бути за всiх найкмiтливiшим, найспостережливiшим i з найтверезiшим розумом; оскiльки через напад пацюка я стала iнвалiдом, то змушена, хоч з болем у серцi, вiд цього обов'язку вiдмовитися. - Вона скрушно зiтхнула. - Ейнора також не годиться в розвiдники, бо слiпа, мов крiт...

- I знову прозиває, - не витримав Китичка.

- ...мов крiт, хоча спiдницю пошила проворнiше вiд швачки, яка добре бачить.

- Ну й що кому до цього... - почала була рiшуче Ейнора, але вiдразу й похнюпила свою горду голову.

- Твiнас... - повернулась до пiнгвiна начальниця, а той так утягнув живота, пiдiбгав пiд себе танку й скорчився у крiслi, що нагадував сплющеного м'яча. - Твiнас, як усiм вiдомо, - спокiйно вела далi Легарiя, з-помiж нас найнезграбнiший, до того ж дуже кривий i вiчний сонько.

Твiнас, згораючи вiд сорому, позирнув на Ейнору. А ще зовсiм недавно вiн не звернув би уваги навiть на ще образливiшi глузування!

- I зовсiм i не дуже кривий, а тiльки трохи кривуватий, i не найнезграбнiший, а трохи незграбнуватий, i не сонько, а, - завагався песик, - а... трохи дрiмайло.

- Ква-ква-ква, - не витримала начальниця. - Попрошу бути серйознiшими! - вона зробилась грiзнiшою. - Кадриль...

- Тссс! - приклав лапу до носика, вiрнiше, до квасолинки, Китичка. Не будiть мого друга. Вiн дуже стомлений, у нього напухла лапа, вiн спить.

- Я не сплю, - розплющив очi Кадриль. - I якщо треба, як стриб... ну в розвiдку... - i вiн безсило ворухнувся в крiслi.

- Ти ще вiдпочинь, - пожалiла його начальниця, - до того ж i розвiдник з тебе не найкращий: гарячка i невиправний хаос.

- Про... пробачте, - не мiг уже витримати Китичка, - але ви знову прозиваєте. Ви весь час прозиваєте i прозиваєте!

- Треба дивитися тверезо не лише довкола себе, але i на себе, повчально сказала начальниця. - А крiм того, я сподiвалася, що ти обов'язково ще скажеш: не гарячка, а гарячкуватий i не хаос, а хао... хао... хаосик... ква-ква-ква...

Засмiялись i iншi пасажири, навiть Кадриль не стримався й усмiхнувся. Здихавшись бородавки, Легарiя вiднайшла почуття гумору!

Та смiшливий Китичка цього разу не засмiявся.

- I... i, - набрався вiн смiливостi й додав: - Ви зовсiм не подякували Кадрилю за те, що вiн спас усiх нас вiд загибелi на планетi квiтiв, ось як!

- А правда, - прогув Твiнас, - як це нам iз голови викурилось!.. Кадрилю, щиро-щиро дякую...

- Дякуємо, Кадрилю, - повторили й iншi, - вiд щирого серця спасибi!

- Нема за що, - дуже задоволений, промимрив Кадриль.

- Отак, - не менше задоволений, сказав i Китичка.

- Чи вже вибрали розвiдника? - пролунало запитання пiлота.

- Ось зараз, - схаменулася начальниця. - Закликаю всiх зосередитись i не теревенити на стороннi теми. Отож лишається кандидатура Китички.

- Я зостаюся один, - хоробро пiдвiвся Китичка.

- Але знай, - попередила начальниця, - що я призначаю тебе розвiдником лише а великої скрути! Хай би мене й золотом обсипали, а я з такою Кихкалкою в розвiдку нiколи не пiшла б!

- I я не пiшов би з такою жабою лякливкою!

Легарiя пiдвела очi вiд своєї сумки i зi злiстю поглянула на всiх:

- Хто сказав "жаба лякливка"?!

Нiхто не зiзнався. Слова були вимовленi пошепки, голосу впiзнати не можна було. Тодi Легарiя почала усiх пiдряд свердлити очима. Може, ображений товстун?

Може, невиправний Хаос? Може, сам Кихкалка? А може, й Ейнора, он як невинно схилилася над шиттям?

- Якщо винуватець сам зiзнається по-доброму, я зменшу йому кару, пообiцяла начальниця.

Тиша.

- Питаю востаннє: хто сказав "жаба лякливка"?

- Чи розвiдника вже призначено? - пролунало суворе запитання iз кабiни пiлота.

- Вже! - мов солдат, виструнчився песик i приклав до вуха лапу. - Я призначений!

- Розвiднику Китичко, - надiйшов наказ, - будьте готовi сiсти в мiкрокораблик "Шишечка".

- Го... товий!

В боковiй стiнi корабля вiдчинився люк, в якому бiлiли дверцята в "Шишечку". Китичка рушив до нього.

- Почекай, - хотiв плигнути за другом Кадриль, але йому забракло сили. - Пiдiйди до мене, щось маю тобi сказати.

- Кажи, - нагнувся над ним песик.

- Чи ти знаєш, - зашепотiв Кадриль, - що розвiдника повсюди супроводжує смертельна небезпека?

- Аякже! - з мiною знавця кивнув песик носиком-квасолинкою. - Я сам бачив на однiй картинцi пораненого в ногу розвiдника!

- Тому, - говорив далi Кадриль, натягуючи на себе шарфик, щоб прикрити потаємну кишеньку, - тому вiзьми з моєї... вiрнiше, нашої таємної схованки дещо iз скарбу... я без цих речей на планетi квiтiв напевно загинув би! Вiн засунув здорову лапу в кишеньку й витяг ножичок i коробочку сiрникiв.

- Розвiднику Китичко, - пiдганяв пiлот, - на мiсце призначення!

- Тiльки будь обережний! - попередив Кадриль.

- Не бiйся, я не маленький, - з гiднiстю мовив Китичка. Засунувши собi у вухо ножик i сiрники, вiн почалапав до люка i залiз у кораблик, що був схожий на поставлене сторч гусяче яйце. Китичка дедалi бiльше гордився, що йому дали таке вiдповiдальне й небезпечне доручення - бути розвiдником. О, якби зараз його побачив бульдог - тупувата Гогова морда зовсiм стала б тупою iз заздрощiв: такого мiкрокораблика, як "Шишечка", не побачиш нi на якiй картинцi!.. А ще за мить Китичка кихкав собi в лапу, аж зiгнувся: пригадав Легарiю.

- Жаба лякливка, - мимрив, - ля-ля-ля... ких-ких-ких...

- Розвiднику Китичко, - прорвався у "Шишечку" голос пiлота, зосередьтеся!

- Зо... зосередився! - сяк-так затаїв смiх Китичка.

- Тепер слухайте: у кабiнi кораблика є три кнопки: зелена, червона i жовта. Натиснете на жовту - кораблик летить. Натиснете на зелену - кораблик опускається вниз. Якщо два рази натиснути на зелену - пiдiймається вгору. Червону - зупиняється. Повторiть.

- Червона - зупиняється. Жовта - летить. Зелена - вниз, два рази вгору.

- Дуже добре, - похвалив пiлот.

- П'ятiрка, - уточнив Китичка i подумав: "Цiкаво, чи чув мiй друг? Чи звернула на це увагу Легарiя, та, яка сказала, що хай би... i золотом обсипали, вона зi мною у розвiдку не пiшла б... ля ляк... кхи-кхи...

- Яку кнопку натиснете першою? - запитав пiлот.

- Першою я натисну... зелену... пробачте, жовту! - поправив себе песик.

- Правильно. Ваше завдання як розвiдника вияснити, чи може "Срiбна шишка" безпечно спуститися крiзь пелену iмли. Зрозумiли? Є запитання?

- Зрозумiв i не... нема!

- Бажаю щасливої путi й успiшної розвiдки! - побажав пiлот.

Дверцята почали зачинятися.

- Китичко, тiльки не випади iз кораблика! - донiсся збентежений голос Кадриля.

- Оце тобi... - тiльки й сказав песик, не на жарт образившись: проводжають, неначе мале нерозумне дитя! Ну той Кадриль!.. А ще друг! Вiн напевно не почув, коли пiлот сказав "дуже добре".

Дверцята зачинилися. Китичка влаштувався в кораблику так зручно й затишно, нiби в справжнiй собачiй будцi. Перш нiж доторкнутися до кнопки, песик лизнув лапу, щоб була спритнiша, й потiм натиснув на жовту кнопку.

Загула, загуркотiла "Шишечка", вiддiлилася вiд "Срiбної шишки" - отак iз-пiд крила квочки випурхують курчатка i спiшать подивитися, що робиться на свiтi...

В цей час у пасажирському салонi стояла тиша i навiть якась гнiтюча. Кадриль дмухав на опухлу лапу й хвилювався за Китичку. Ейнора закiнчила шити спiдничку, обметала хустинку i, склавши свої тоненькi рученята, вiдпочивала, її високий лоб був похмурий вiд невеселих думок. Легарiя все ламала голову над питанням: хто сказав "жаба лякливка"? Хто? "Вона, лише вона! - вирiшила начальниця, дивлячись на спохмурнiле личко Ейнори. - Нiхто iнший, тiльки вона!" - остаточно вирiшила начальниця i заходилася порпатись у своїй сумцi, шукаючи дуже важливу рiч. Ось! Легко зiтхнула, знайшовши футляр для окулярiв, i поклала його зверху, щоб був у неї пiд лапою. "Я тобi покажу, принцеса на склянiй горi! Бiльше не будеш насмiхатися з мене та копилити носа, не будеш чванитися!" - зловтiшалася начальниця. I знову не помiтила, як уважно стежило за нею двоє маленьких, мов маковi зернятка, очиць... Адже великий сищик, як нiхто iнший в цей час. був найнещасливiший: пiсля жорстоких слiв Легарiї вiн i справдi попробував тверезо подивитися на себе i побачив, який вiн незграбний, i навiть подякував долi за те, що Ейнора не може розплющити очi.

СIРНИК

Крiзь прозорi, немов скло, стiни "Шишечки" Китичка мiг дивитися на всi чотири сторони, а також вниз i вгору. Пiд ним, притулившись одна до однiєї, залягали хмари. Найдивовижнiше, що вони були рiзних кольорiв, i коли дивитися здалека, то нагадували килим, зшитий iз рiзноманiтних клаптикiв, на такому килимку, прилiг був Гог, зробивши своє чорне дiло, тобто вiдiрвавши у Китички кiнчик носа. Ще раз пожалiв песик, що той лютий собацюра не бачить, як вiн пустився у велику космiчну розвiдку, хоч начальниця i сказала, що хай би її золотом обсипали, вона б з ним не пiшла... ля-ля-ля... кливка кхи-кхи... ах, правда, прозивати негарно.

Вiн натиснув на зелену кнопку, i кораблик почав спускатися вниз, ближче до хмар. Але що воно таке? Коли вiн зовсiм наблизився до них, виявилось, що це нiякi не хмари, а густо переплетенi нитi. "Ось тобi маєш!" - вiд несподiванки розвiдник аж рота роззявив. Побачивши, що на гачку висить бiнокль, здiйняв його, приставив до очей i почав дослiджувати тi плетiння... "Нi на якiй картинцi я такого не бачив", - заклопотано покрутив вiн своїм носиком-квасолинкою. Натиснув на жовту кнопку - i кораблик полетiв горизонтально, немов планер, вiд однiєї так званої несправжньої хмари до другої. Потiм натиснув на червону - кораблик зупинився немов укопаний, аж. загойдався бiнокль, що його песик повiсив собi на шию. Натиснув на жовту - знову полетiв; зелену - вгору, два рази зелену - вниз, вниз, вниз... "От, - прийшло Китичцi в голову, - коли б тут поряд був мiй друг! Я тiльки кнопки натискував би, а вiн робив би розвiдку, або нi: вiн натискував би, а я розвiдував би, адже на те я i розвiдник". Китичка натискував i натискував кнопки, пiдiймався, опускався, зупиняв, кораблик планерував горизонтально, вниз, угору - нi, цiкавiшої забави вiн ще нiколи не мав, i знову його взяв жаль, що цього не бачить той лютий Гог. Нарештi песик стiльки понатискував, що почала жовтiти лапа, i вiн опустив "Шишечку" зовсiм низько, до самого фiолетового сплетiння. Китичка вiдчинив вiконце, i всередину дмухнуло прохолодне, з якимсь дивним запахом повiтря сказав би, нiби в якомусь заводському цеху. Розвiдник висунувся у вiконце i без бiнокля власними очима почав придивлятися до тих нитей. Нiчого не зрозумiти. Та що ж робити? Адже "Срiбнiй шишцi" необхiдно поповнити запас повiтря! А якщо розiрвати те павутиння i спуститися пiд нього?

Китичка перехилився ще нижче i, ще бiльше вiдважившись, хватонув лапою одну нить: наче дрiт, наче гумова нитка...

Потiм вiн узяв бiнокль i подивився вгору: далеко виднiвся корабель, сяючи срiбними листами, якими вiн був оббитий. Який вiн великий здається, коли дивитися на нього у бiнокль! Песик повернув бiнокль i подивився з другого кiнця. Ой, який корабель малесенький, наче жолудь без шапочки, кхи, кхи, кхи... Китичка ще кiлька разiв подивився то з одного, то з другого кiнця бiнокля i щоразу весело кихкав. Усе-таки яка легка робота розвiдника, справжня розвага!.. Тут песик став серйознiшим: треба придумати щось таке, щоб його розвiдка принесла користь. Пiлот Менес ясно побажав йому: "Бажаю успiшної розвiдки!"

Китичка знову перехилився вниз за вiкно, схопив дротину i щосили потягнув її. Вона не розiрвалась. А може, її перерiзати ножиком? А чи краще перепалити сiрником? Випалити такий отвiр, щоб "Шишечка" змогла крiзь нього опуститися вниз?.. Розумна думка, варто її зрiвняти з люлькою Твiнаса!.. Китичка, не гаючи часу, витяг iз вуха коробочку з сiрниками, тернув сiрником i обережно, щоб той не погас, ткнув ним у дротину...

Що потiм сталося, песик пригадає пiзнiше, мов якийсь сон: неначе грiм загримiв, i наче блискавка блиснула, неначе вибухнув страшний вулкан... Китичка, перелякавшись, устиг, проте, натиснути на зелену кнопку, зачинити вiконце, i "Шишечка" кулею полетiла до "Срiбної шишки", немов курчатко, за яким женеться яструб...

А рiзноколiрного плетива довкола планети наче й не було...

НА СПАЛЕНIЙ ПЛАНЕТI

Сiдаючи на землю, "Срiбна шишка" стукнулася значно сильнiше, нiж на планетi квiтiв. Вiдчинилися дверцята, спустили схiдцi, i пасажири рушили надвiр. Останньою вийшла Ейнора: залишилася сама, бо хотiла надiти свої обнови. I коли вона показалася на схiдцях, Легарiя аж позеленiла вiд заздрощiв: довгенька з прорiзом на боцi спiдничка, на головi елегантно пов'язана хустинка - приємно дивитися. Ейнора спускалася вниз, тримаючись за крило Твiнаса, i товстун аж пихтiв вiд хвилювання. Внизу чекав на них Кадриль. Вiн перепочив i мав бадьорiший вигляд. А на Китичку жаль було дивитися: пiсля розвiдки його неначе хто прибив - хоча лише завдяки йому "Срiбна шишка" змогла сiсти.

Усi чекали, поки спуститься Менес, - вiн був, як завжди, стрункий, в темних окулярах, шоломi i рукавицi.

- Як почуваєте себе, розвiднику Китичко? - повернув вiн темнi окуляри до песика.

- Я... менi... так... нi, - пролепетав Китичка.

- Набавились? - запитав пiлот.

- На... набавився, - заїкаючись, вiдповiв песик i пiдiбгав хвоста-китичку. "Похвалить чи осудить? Осудить чи похвалить?" - прийшло йому в голову таке хвилююче питання.

Картина, яку побачили мандрiвники, висадившись iз корабля, була цiлком протилежна тiй, що на планетi квiтiв. Куди не кинь оком, - скрiзь лежала чорна земля, стирчали обгорiлi дерева, курився попiл, вiтер розносив чад i дим.

Мандрiвники, пригнiченi похмурим видовиськом, не насмiлювались вiдходити вiд "Срiбної шишки". Лише Ейнора, витягти вперед руки, ступила кiлька крокiв, розплющила й заплющила очi.

- Я нюхом чую згарище, - розширила вона нiздрi.

- Напевно, - причвалав до неї Твiнас, - тут стався вибух вулкана або землетрус з пожежами.

- То добре! - прояснiв Китичка.

- Фе, як негарно! - нагримала на нього начальниця. - Тiльки безвiдповiдальнi створiння можуть радiти iз стихiйного лиха.

- Про... пробачте, - песик аж упрiв.

- Одначе, де ж моя люлька? - спохопився товстун. - Хай йому лихо, мабуть, у кораблi забув!

- Я зараз принесу, - озвався Китичка.

- Нi, я сам, - рушив до схiдцiв Твiнас. - Може, коли бiльше лазитиму, то у вазi полегшаю i начальниця не буде насмiхатися.

- Щира правда! - похвалила начальниця. - На критику треба реагувати!

- Що це так гуде у "Срiбнiй шишцi"? - наставив вухо Кадриль.

- Резервуари корабля всмоктують повiтря, - пояснив пiлот.

- Може, давай стрибнемо подивитися, - не мiг устояти на мiсцi Кадриль, видно, вiн зовсiм очуняв.

- Нiяких стрибань поодинцi! - суворо заборонила начальниця. - I до того, он уже темнiє.

Справдi, сонячне коло на очах чорнiшало, залишився тоненький сяючий краєчок, та й того вже затягувала чорнота.

- Ясно, - глипав очицями на сонце Твiнас. спускаючись iз корабля, одна половина чорна, а друга - свiтла, i, як сонце крутиться навколо себе, так змiнюється день на нiч.

Тiльки встиг вiн це сказати, як усе огорнула чорна темрява, а за короткий час знову виблиснув другий краєчок сонця: займався новий день планети. Мандрiвники рушили далi. Ейнора йшла, тримаючись за крильце Твiнаса, i товстун так старався не шкутильгати, що замалим не вивихнув i здорову ногу. Коли б великий сищик менше звертав увагу на свою ходу, то напевне помiтив би, що Ейнора поривалася сказати йому щось дуже важливе.

- Твiнасе, - нарештi наважилася вона, - давайте пройдемо так, щоб нас нiхто не почув.

- Пройти? Щоб не почули? - заворушився, заметушився, загудiв товстун i так повернув убiк, що ледь не впав - добре, що Ейнора тримала його за крило. - Тут... тут... тут нiхто не почує.

- Я хочу, - тихо указала Ейнора, - подiлитися з вами однiєю турботою, однiєю головоломкою.

Вiд несподiванки i щастя товстун остовпiв. Ейнора, горда, вiдлюдна Ейнора, хоче з ним подiлитися думками, турботами i навiть головоломками!.. Хай йому безлiч лих, чи ж може бути бiльше щастя, нiж як їм обом розгадувати ту саму головоломку?! Може, вони удвох розгадали б i загадку кубика?!

- Ейноро... я... вам... - затремтiв у нього басок. - Для вас... моя люлька... мiй мозок... моє...

"Серце" вiн не встиг сказати: перервала Легарiя.

- Ви тiльки погляньте, два голубочки як воркують, - насмiхалася вона. - Оце-то парочка! Варто було Ейнорi натягти на себе пристойнiшу ганчiрку, як наш тюхтiй став бабiєм... фi!

- Ви! Як ви смiєте... - зблiдла вiд образи Ейнора, але зразу ж безсило опустила голову й жалiбно промовила: - Прошу пробачити.

- Не знаю, - скривилася Легарiя, - не знаю, чи вже й пробачу. Моє терпiння вичерпалося. Ще один вибрик, i...

- Прошу сiсти у всюдихiд! - пролунав за спиною спокiйний голос пiлота.

Всi обернулися: їх нагнала невеличка машина, та сама "Шишечка", тiльки вона стояла не сторч, а горизонтально, на прироблених колiщатках, - мала кiлька сидiнь i вiдкидний верх.

- Оце так штука! - милуючись, ляснув лапами Кадриль. - Дивись, Китичко, чи часом це не той кораблик, що ти лiтав на розвiдку?

Китичка повернув свiй нiс-квасолинку, побачив задимлений бiк кораблика i швиденько одвiв очi.

- Може, ви їдьте, - прошепотiв вiн, - а я побiжу слiдом за вами.

- Ще цього бракувало! - не погодився Кадриль. - Усi помiстимося, вперед! - I вiн силою увiпхнув Китичку у всюдихiд. Iншi пасажири теж умощувались.

Тим часом пiлот пiдiйшов до Ейнори.

- Дозвольте, - запропонував вiн, - посадити вас на переднє сидiння, воно зручнiше, нiж iншi.

- Але... - знiтилася Ейнора.

- Я вас понесу. - Вiн схопив Ейнору за поперек i вмить однiс її на переднє сидiння. Все трапилося так швидко, що неповороткому Твiнасу лишилося тiльки шльопати слiдом за ними, жалiбно дивлячись на струнку поставу пiлота, його кремезнi плечi. А який вiн бистроногий! Твiнас утупив очi в свою танку, що розбухла, як нiколи. Iз неї ось-ось мала випасти люлька, яку вiн забрав iз "Срiбної шишки"; пiнгвiн, запихкавшись, вийняв люльку i засунув собi пiд крiсло. Як прикро, що Легарiя перешкодила Ейнорi подiлитися з ним головоломкою!.. Та якщо Твiнас бiдкався, то Легарiя вiд злостi аж кипiла. Тiльки подумати! Отак принизити її авторитет! На найзручнiше мiсце, спереду, де повинна сидiти начальниця, садять цю виряджену слiпачку! Мало того, її ще й понесли - немов справжню принцесу в замок. "Усе! - поклялася Легарiя. - Як тiльки повернуся в "Срiбну шишку", я її з нiг до голови демаскую! Хай усi знають! Побачимо тодi, чи будуть її носити на руках! Побачимо, чи хоч той клишоногий Твiнас поверне дзьоба у її бiк... ква, ква..." - замалим уголос не засмiялася жаба: до неї знову повернувся добрий настрiй.

Всюдихiд рушив у путь, минаючи ями, камiння та iншi перешкоди. Швидко свiтало, i, зовсiм небагато проїхавши, мандрiвники побачили руїни мiста. Чим ближче, тим жахливiша поставала картина: зруйнованi хмарочоси, перевернутi автобуси, в друзки розтрощений лiтак, догори колесами обгорiлий поїзд. Над однiєю вибитою вiтриною звисав кiнець назви "...ки": може, квiтки, може, книжки, може iграшки, а може, живi канарейки. Пiлот мусив бути надзвичайно обачливим i спритним, щоб не провалитися з всюдиходом у пiдвал зруйнованого будинку чи не застряти в купах уламкiв; через меншi перешкоди машина переповзала, наче жук. Довга вулиця закiнчилася площею, усипаною розбитими лiхтарями. Посерединi площi стояло задимлене мармурове пiдвищення з чотирма кiнськими ногами: верхня частина статуї була зметена вибухом чи, може, як казав Твiнас, землетрусом або вибухом вулкана.

- Це напевне був вершник, - показав на зруйновану статую зайчик.

Ейнора, сидячи поруч Менеса, не смiла розплющити краєчка ока.

- Де ми тепер їдемо? А зараз? - питала вона.

- Зараз, - спокiйно пояснював пiлот, - ми виїжджаємо iз площi. Далi пробиватися не варто, самi руїни та згарища.

- Руїни та згарища, - повторила Ейнора. - А чому ви такий спокiйний?

- Вам не подобається мiй спокiй? - запитанням на запитання вiдповiв пiлот.

Ейнора недбало знизала плечима.

- Там, - сказала вона, - у тiй склянiй шафi я була теж спокiйна. Але ж тут не шафа, тут загинуло цiле мiсто! А може, загинула вся планета! А ви...

- Про... пробачте, - дуже хвилюючись, встряв у їхню розмову Китичка, а якi тi вул... вулкани, що тут вибухнули?

- Сiдаючи сюди, я нiяких вулканiв не помiтив, - холодно вiдповiв пiлот.

- Нi о... одного вулкана?

- Чого це ти, Китичко, завiв про тi вулкани? - здивувався Кадриль.

Песик довгенько помовчав, тодi пролепетав:

- Я... я на картинцi бачив один вулкан i хочу подивитися на живого.

- Живого! Живого вулкана, ква-ква-ква... - засмiялася жаба.

- Як ви можете смiятися серед руїн i нещастя? - запитав незнайомий тоненький голосок. Цей голосок долинав iз неба.

ПАЯЦ

Усi разом пiдвели очi вгору, навiть Ейнора задерла голову. Iз неба спускався паяц, тримаючись за раму змiя, бо шнурок, видно, згорiв. Приземлившись, вiн вiдчепив змiя, поправив блузу й довгу шапочку, з якої звисав обсмалений помпон.

- Чому ви смiєтеся? - повторив вiн.

- Я, - отямилася першою Легарiя, - я смiюся не з руїн i не з нещастя, а з Заїки Кити...

- Добрий день, - не дав їй закiнчити Кадриль.

- Добрий день, - привiтався паяц.

- Яким вiтром занесло вас на цю планету? Я з висоти бачив, як сiв ваш космiчний корабель. Що ви тут шукаєте?

- Ми нiчого не шукаємо, - авторитетним тоном вiдповiла начальниця, - а наповнюємо резервуари корабля. I водночас захотiли оглянути мiсцевiсть, але побачили такий хаос, якого нам не доводилося бачити за всю нашу подорож. Я начальниця групи. З ким маю честь розмовляти?

- Паяц Улюс Тулюс iз згорiлого театру ляльок. Он що вiд нього залишилося. - Вiн махнув довгим обсмаленим рукавом у бiк двох зруйнованих колон. - Пiд руїнами всi мої друзi по сценi, всi iграшки... всi...

- А як же ти врятувався? - запитав Кадриль.

- Я саме лiтав на змiю подивитися на зорi, бо за мурами їх не видно. Я знав дiрку в плетiннi й полетiв. I ось що знайшов, коли повернувся... нiчого не знайшов... - Вiн повiв довкола сумними темно-синiми очима й скорботно похитав головою.

- Але скажи, братику, - прогудiв Твiнас, - що ж це тут трапилося? Чому все куриться димом, валиться?

- Ву... вулкани, правда? - хриплим вiд хвилювання голосом запитав Китичка.

- Тут трапилося те, - вiдповiв паяц, - що повинно було трапитися. Обов'язково, ранiше чи пiзнiше.

- То добре! - знову вихопилось у Китички. - Я... я перепрошую.

- Я їм казав, кричав iз сцени театру, що так буде. Марiонетки мовчали, а я кричав. Та вони мене не слухали, паяцiв нiхто не слухає, вiд паяцiв жадають лише смiху та витiвок.

- Ви занадто хаотично розповiдаєте, - зробила йому зауваження начальниця Легарiя. - Чи не змогли б ви тверезiше доповiсти про ситуацiю?

- Вiн i без ситуацiй розповiдає дуже добре, - заперечив Кадриль. Так, друже, веди й далi.

Останнiй рiжок темнiючого сонця ще встиг освiтити бiле, мов папiр, обличчя паяца i надзвичайно стомленi очi. Коли вiн знову заговорив, його слова долинали iз безпросвiтної темряви:

- Все почалося з пташки - спокiйної, сумирної, вкритої бiлим пiр'ячком пташки, ха-ха-ха... - В темрявi смiх паяца пролунав якось прикро i навiть страшно. - Справа в тому, що така пташка була одна-однiсiнька на всю планету: коли всi iншi птахи вили гнiзда, висиджували пташенят, полювали, щоб добути корм, ця пташка ширяла в блакитi неба, закусивши в дзьобi квiтучу гiлочку дерева... я вже сказав: вона була одна така на всю планету, i того виявилось досить. Першим зацiкавилось пташкою мiсто Омасiя. "Негаразд, - сказав володар мiста, - що така бiла, сумирна, беззбройна пташка лiтає одна-однiсiнька i нiхто її не охороняє. Ще якийсь хлопчисько вiзьме та й поцiлить у неї з рогатки. Треба призначити їй охоронця". I на високiй вежi поставили вартового з рушницею. Це викликало заздрiсть у iншого мiста, Онавiї: "Ото знайшлися опiкуни. А може, ми краще зумiємо пiклуватися бiлою пташкою i охороняти її?!" I вони поставили двох вартових з гвинтiвками. Тодi озвався володар третього мiста й показав, як вiн може охороняти пташку: призначив п'ять вартових з гвинтiвками i однiєю гарматою. Пiсля цього, звичайно, i четверте мiсто не захотiло бути гiршим за iнших i на охорону пташки пожертвувало цiлий танк...

I як розвели змагатися за безпеку бiлої пташки, I як почали мiста одне за одним озброюватись до самих зубiв! I що бiльше озброювались, то бiльше вихвалялися: "Ну скажiть: чи ще яке iнше мiсто зробило стiльки на благо пташки, як наше? Ми, i тiльки ми справжнi її опiкуни i захисники. Ура нашому мiсту i ще раз ура!"

А люди в тих мiстах? Вони геть обiднiли, ходили з затягнутими поясами i запалими животами - адже все йшло на оборону пташки, тобто на новi полки солдатiв та гори зброї... Ну хто мiг повiрити, що невеличка тиха пташка зможе проковтнути стiльки, скiльки мiг проковтнути семиголовий дракон?

- Оце тобi! - вже не сплеснув, а розвiв лапами Кадриль. - Нiхто не повiрив би!

- Скажiть, - пробасив Твiнас, смокчучи свою люльку, - а де була i що робила сама пташка?

В цей час почало розвиднятися, засяяв край сонця.

- Пташка? - Паяц гiрко засмiявся. - Через тi змагання та боротьбу за її безпеку пташка у всiх iз голови вилетiла. Усi навiть забули, яка вона на вигляд, коли б її побачили, то й не впiзнали б... Нiхто, жодна людина не знала, де та пташка i що вона робить. Може, й справдi якийсь жорстокий хлопчисько убив її з рогатки, може, кiт спiймав, а може, хтось голодний вкинув у горщик з тiєю квiтучою гiлочкою i зварив iз неї юшку... Тiльки на деяких танках залишилися картинки, на яких була намальована та пташка.

- Картинки? - пожвавiшав Китичка. - Як би менi хотiлося побачити її на картинцi!

- А що було далi? - наче сам себе запитав паяц Улюс Тулюс. - Коли виросли гори зброї, то треба було їх охороняти, щоб iнше мiсто не загарбало i не використало на захист тiєї пташки. Отож мiста почали вiдгороджуватись одне вiд одного - дедалi вищими i щiльнiшими стiнами та дротами, i так усе переплелося, що найменша пташка i та й дзьобика не просунула б... ха-ха-ха... - знову гiрко засмiявся паяц. - То чого дивуватися, що все, зрештою, перетворилось на попiл, згарища та руїни? Досить було спалахнути якiйсь дротинцi в огорожi, i вогонь перекинувся б на гору бомб, i вибухи покотилися б по всiй планетi...

- А скажiть, - знову запитав Твiнас, - хто ж тi проводи пiдпалив?

Паяц провiв очима по чорнiй пустелi.

- Цього, - вiн стрепенув обпаленою шапочкою, - вже нiхто нiколи не взнає. Бо тiльки я один залишився... один на всю планету.

- А чому ви так вирiшили, що ви один? - запитав Твiнас.

- Iз висоти змiя я не бачив нiяких ознак життя на планетi, - пояснив Улюс Тулюс. - А вже вiд часу вибуху минуло тридцять дiб.

- Тридцять днiв i тридцять ночей, правда? - уточнив дуже схвильований Китичка.

- Правда, - пiдтвердив паяц.

- Ой, як добре! - вiд радостi песик так пiдскочив, що замалим iз всюдихода не випав.

Усi здивовано й сердито подивилися на розвеселiлого песика, лише Менес дивився кудись убiк крiзь свої темнi окуляри, в яких одне скельце було трiснуте.

- Не дивуйтеся, - пояснила паяцовi начальниця, - наш Заїка Смiшко не зовсiм дозрiлий i смiється де треба й де не треба. А ми, поки ще видно, будемо добиратися до свого корабля. Тому нам лишається тiльки подякувати вам за корисну iнформацiю та ще побажати якнайкращих успiхiв у вашому життi. На все добре.

- Щасливої путi, - сказав паяц i похнюпив голову.

- Але, - заворушився Кадриль, - як же вiн тут залишиться один-однiсiнький?

- Менi прийшло в голову... - проказав Китичка.

- Я знаю, що тобi прийшло, - Легарiя метнула суворий погляд на песика. - Треба дивитися тверезо: в кораблi не тiльки немає вiльних мiсць, але є один пасажир понад норми. Я правду кажу? - повернулася вона до пiлота Менеса.

Та пiлот не сказав нi "нi", нi "так". Вiн i не захитав шоломом, i не кивнув.

- Пiлот не заперечує! - вигукнув Кадриль. - Не заперечує взяти ще одного пасажира! Ура!

- Ура! - пiдтримав Китичка. - Вiн може зручно влаштуватися у "Срiбнiй шишцi", там є вiльне крiсло, ось що менi прийшло в голову.

- Лiзь у кораблик, братику, - нагнувся над паяцом Кадриль, - i поїдеш з нами. Вперед!

- Справдi? - не мiг повiрити Улюс Тулюс.

- Що не на єсть справдi, - засвiдчив Китичка.

- Сядь бiля мене, - запропонував Твiнас, стискуючи крильцями свiй тулуб, щоб звiльнити бiльше мiсця.

Вперше у паяца засяяли вiд радостi очi, почервонiли блiдi щоки. Весело заметлявши рукавами, вiн хутко влiз у всюдихiд i, тримаючи змiя, сiв на сидiння. Колеса швиденько закрутилися, i незабаром спереду заблищав корпус "Срiбної шишки". Мандрiвники радiсно переглянулися, а Кадриль навiть легенько пiдштовхнув.

- От побачиш, раз-два - i опинишся на Тандадрицi.

- А там знайдеш цiлу дюжину лялькових театрiв, - вторив Кадрилю Китичка.

- Вони, чого доброго, не подiлять тебе мiж собою, - говорив Кадриль.

- А то ще здорово мiж собою за тебе почубляться, - додав Китичка.

Та, незважаючи на жарти, у Улюса Тулюса дедалi похмурнiшало обличчя, а одна рука так опустилася, що рукав замiтав землю бiля колеса всюдихода.

- Прошу... зупинитися, - жалiбно промовив вiн.

Всюдихiд зупинився, i паяц злiз на землю.

- Ти що-небудь забув узяти? - поцiкавився Кадриль.

Паяц мовчки затряс головою, пiдiйшов до задимленого каменя i вилiз на нього.

- Менi прийшло в голову, - зашепотiв друзям Китичка, - що вiн хоче перед дорогою посидiти i помовчати, як i ми тодi в лiсi бiля багаття.

Мандрiвники досить довго чекали, поки Улюс Тулюс помовчить i попрощається зi своєю планетою. Та час минав, сонце вже майже все почорнiло, а Улюс Тулюс як сiв, так i сидiв на каменi, втупивши очi в безкраї згарища.

Першим увiрвався терпець у начальницi.

- Шановний, - звернулася вона до Улюса Тулюса, - ваш регламент давно закiнчився. Не зловживайте терпiнням колективу.

Паяц наче й не чув.

- Як я бачу, - пробурчала начальниця, - ми будемо мати ще одного неорганiзованого мандрiвника.

- Улюсе Тулюсе, - в один голос погукали Кадриль i Китичка, - сiдай, поїдемо! Поспiши!

Паяц стрепенувся, немов його зi сну розбудили, i сказав:

- Ви ще тут?... Їдьте без мене, не чекайте.

- Оце тобi маєш! - остовпiв Кадриль.

- Братику, що трапилося? - занепокоївся Китичка.

- Я не можу покинути свою батькiвщину, - звичайним голосом вiдповiв паяц. - Крiм мене у неї бiльше нiкого немає. Як же я покину її в годину нещастя?

Вiн став на камiнь i подивився навкруги. Рiжок сонця, згасаючи, позолотив його трохи обсмалений помпон на шапочцi, i все потонуло в темрявi.

- Як же я покину її?.. - повторив Улюс Тулюс.

- Але що ти тут один робитимеш? Один у полi не воїн, - прогув баском Твiнас.

- Може, менi вдасться виростити тут квiтку або деревце, - вiдповiв паяц.

- А потiм що? - запитав Китичка.

- Якщо розквiтне цвiт, то прилетить i бджола. А як буде бджола, моя планета знову оживе.

- Улюсе Тулюсе, - знову запитав Твiнас, - де ж ти вiзьмеш зернят, якщо навкруги самi попелища?

Улюс Тулюс не вiдповiв - мабуть, не мав чого вiдповiсти.

- А менi, - сказав Китичка, - менi прийшло... - Коли песик замовк, щось затрiщало: це вiн обома лапами вiдривав свiй носик-квасолинку, ...прийшло в голову, що можна б виростити цю квасолинку. Я знаю, вона справжня, не з картинки, вона росла на нашому балконi в коритцi i цвiла червоним квiтом. Бери!

Знову блиснув краєчок сонця, Китичка вискочив iз всюдихода i, ставши на заднi лапи, подав паяцовi квасолинку.

- Дякую, - сказав паяц. - Кращого подарунка i бути не може.

Слiдом за Китичкою вискочив iз всюдихода й Кадриль, на ходу витягаючи щось iз своєї таємної кишеньки i вiдрiзаючи ножичком.

- А вiд мене, - сказав вiн паяцовi, - вiзьми оцю нитку. Прив'яжеш нею стеблину квасолi, коли вона почне рости аж до самого неба, - пожартував зайчик.

- Якi ви благороднi! - схвильовано сказав паяц.

- А я, - на диво всiм пiдвелася з мiсця Легарiя, - я вручу ось що!

I вона, вiдстебнувши значок, урочисто подала його паяцовi, не сумнiваючись, що почує у вiдповiдь: "Вiд iменi всiєї спаленої планети я скажу: ви найблагороднiша, а ваш подарунок - з-помiж усiх подарункiв найцiннiший i життєво найнеобхiднiший!"

Та вiн лише сказав "дякую", та ще й досить байдуже поклав той значок на камiнь, тимчасом як подаровану квасолинку тримав у жменi так, немов хтось збирався у нього її вiдняти! "Яке несвiдоме створiння!" розчарувалась начальниця.

Ще раз сердечно попрощавшись з паяцом, усi сiли назад у всюдихiд i рушили в напрямку "Срiбної шишки".

- Не було в мене чого йому подарувати, - винувато промовив Твiнас. Хiба що люльку...

- А я хiба рукавичку, - зiтхнула Ейнора, яка весь час мовчала.

- Захотiлося здихатися рукавички? - ляпнула, скоса глянувши на Ейнору, Легарiя, у якої геть зiпсувався настрiй через втрачений значок. - Нiкуди ти вiд рукавички не втечеш, принцесо, нiкуди!

Ейнора вся зiщулилась i знову надовго замовкла. Китичка все дивився в сторону даленiючого каменя, на якому сидiв паяц; швидко свiтало, i стало видно спочатку шапочку, потiм плечi, рукава, камiнь... Всюдихiд погасив фари; пасажири дивилися вперед, наближаючись до "Срiбної шишки", i лише один Китичка, повернувшись, не зводив очей з блузи паяца, що ставала все свiтлiшою i свiтлiшою, а на тому мiсцi, де зовсiм недавно у песика поблискувала квасолинка, тепер був вдавлений нiмий знак запитання. Щось прийшло в голову песиковi, i те щось було таке важливе, що вiн потихеньку виплигнув iз заднього сидiння "Шишечки" i помчав назад до каменя. Вiн тiльки задасть паяцовi запитання, одне-однiсiньке запитання, а потiм вiтром полетить назад до "Срiбної шишки"...

ЗАПИТАННЯ КИТИЧКИ

Мандрiвники схаменулись, що немає Китички, лише тодi, коли по схiдцях збиралися входити в корабель.

- Оце тобi, - першим занепокоївся Кадриль, - немає Китички!

- Я, - зiзналася Ейнора, - чула, що щось за всюдиходом шльопнуло, але не подумала, що це хто-небудь вискочив.

- Нiде вiн не дiнеться, - заспокоїв Твiнас. - Скоро повернеться.

Всi посiдали в крiсла, i тiльки Кадриль зостався надворi на верхнiй сходинцi, щоб ще здалека побачити, як буде повертатися його друг. Крiм того, вiн побоювався, що за наказом начальницi можуть пiдняти сходи i, недовго думаючи, полетiти.

- Чи всi пасажири на своїх мiсцях? - утрете почулося iз кабiни пiлота.

- Китичка! - вигукнув знадвору Кадриль, - Китичка ще не повернувся!

- Нiякої тобi дисциплiни, - сердилася Легарiя. - Вчи їх, вчи дисциплiнi, органiзованостi, i як горохом об стiну! Фi!

- Може, менi пошукати? - вирвався Кадриль.

- Бiжи, бiжи, щоб обидва пропали, мало клопоту з одним! - зовсiм роздратувалася начальниця: вона порпалася в сумцi, шукаючи другий значок, але нiчого пiдходящого не знайшла.

- Побiжу, що буде - те буде, - вирiшив Кадриль i одним стрибком опинився на землi. Вiн пустився в той бiк, звiдки був приїхав всюдихiд. Ось i камiнь, а поряд дитячою лопаткою копає землю Улюс Тулюс, - мабуть, збирається садити квасолинку.

- Скажи, - ще здалека гукнув до нього Кадриль, - чи не бачив ти мого друга, Китичку?

- Того, який подарував менi квасолинку?- запитав паяц.

- Так. Вiн десь пропав, а нам час вилiтати.

- Вiн, - махнув рукавом паяц, - побiг он у той бiк. Задав менi одне питання i побiг.

Кадриль скiльки мав духу помчав у тому напрямку. Вiн. так поспiшав, що не здогадався довiдатися, яке ж питання задав його друг. Бiг зайчик довго, поки йому не перепинило дорогу рiчище. Вiд жару вода iз нього випарувалася, на днi дибилися шматки порепаного мулу, пiд ним темнiло глибоке дно. Китички нiде не було видно. Роззирнувшись довкола, Кадриль похнюпився. Шукати далi було небезпечно: темнiло, можна було самому легко заблукати i не знайти корабля.

Кадриль геть засумував i вже повернувся йти назад, як до його вуха долинуло тихе зiтхання i схлипування. Вiн щодуху побiг до чорнiючого згарища дiброви i побачив свого Друга - вiн лежав на купi головешок, якi ще тлiли.

- Оце... тобi... маєш... - тiльки й вимовив Кадриль, не вiрячи своїм очам, i кинувся рятувати Китичку.

- Китичко... братику... - мимрив вiн, тягнучи свого друга. - Що ж це? Що трапилося?..

Та песик був немов неживий. А сонце вже зовсiм темнiло.

- Китичко, - щосили трусонув зайчик свого друга песика, - вiдiзвися!.. Китичко, це я, твiй Кадриль!.. Китичко!

Песик розплющив повнi слiз очi.

- Покинь мене, - прошепотiв вiн. - Летiть собi...

- Але скажи менi, що таке? - не вiдставав Кадриль.

- Невже, - схлипнув песик, - ти не розумiєш?

- Нiчого я не розумiю, - захитав головою Кадриль, хоч невиразний здогад збентежив його.

Стало темно хоч око виколи.

- Я, - долинув iз темноти голос Китички, - я вернувся до каменя i задав паяцовi запитання... Одне запитання: скiльки на цiй планетi триває доба... день i нiч... I... i... довiдався, що тридцять дiб... це... це... тiльки п'ять наших годин... Сам бачиш, як тут скоро темнiє i розвидняється...

Так, смужка сонця вже провiщає новий день, нову добу планети.

- Ну то й що, що п'ять годин? - Кадриль знову вдав, що нiчого не розумiє.

- П'ять годин тому, тридцять дiб цiєї планети тому, я... я пiднiс до переплутаного дроту запаленого сiрника... i спалахнуло тодi, немов блискавка... загримiло, наче справжнiй страшний грiм... Я... я спалив усю планету! Я все тут занапастив Я. I тiльки я.

Спина в Китички здригалась, а в очах застиг такий бiль, що серце Кадриля наче хто пронизав гострим ножем.

- Китичко, братику мiй, - вiн обняв обома лапами голову песика i пригорнув її до таємної кишеньки, вiрнiше, до того, що билося за кишенькою. - Китичко, братику, ти не винен, ти не можеш бути винним, адже ти нiчогiсiнько не знав!.. I я, i Твiнас, i сама Легарiя на твоєму мiсцi зробили б те саме, що й ти, те саме!.. Ти тут нi при чому, чуєш, сам паяц сказав, що рано чи пiзно вони неодмiнно, неодмiнно згорiли б, ти чуєш, Китичко?.. Ти тiльки повинен виплакатися, добре виплакатися, i тобi стане легше.

- Я не можу плакати, - вiдповiв Китичка, - у мене плакати немає слiз, я нiяк не можу виплакатись!.. Я занадто винен, щоб плакати.

- О Китичко, - ще нiжнiше обняв його Кадриль, - ти пам'ятаєш, що тут зостається твоя квасолинка, вона буде рости й рости i зацвiте червоним цвiтом, а тодi прилетить бджола, i планета знову буде жива!.. I бiла пташка буде знову лiтати вiльною i лiтати, куди її понесуть крила.

- Навiщо ти її згадав? - застогнав песик. - Знай, поряд з обгорiлими головешками я побачив обсмалену бiлу пiр'їнку... Може... може, то й була та сама пташка! Я спалив i її! Все спалив.

- Але, - ляснув себе лапою по лобi Кадриль, - але хто ж тобi дав сiрники? Ти, ти ж не хотiв їх брати, навiть i не думав брати, а я тобi насильно їх всунув!.. Я винуватий не менше, нiж ти, а то ще й бiльше!.. То я найвинуватiший, бо почав першим... Так, якби не мої сiрники, нiчого подiбного не трапилося б... вiрнiше, трапилося б, але пiзнiше.

- Нi, - затряс обсмаленим писком Китичка, - не виправдовуй мене i не переймай на себе мою провину! Зi мною вже все, i моя подорож закiнчилася. Покинь мене одного. Покиньте мене всi.

- Тебе покинути?! - розгнiвався Кадриль. - За кого ти мене маєш? За друга чи зрадника? Залишишся ти - залишусь i я. Тобi кiнець - i менi кiнець. I моя подорож так само скiнчена. Залишаємось обидва.

Та Китичка знову неначе оглух. Поклавши безносий писок на обсмаленi лапи, вiн дивився, як то там, то там у попелi ще поблискував жар. Про що песик думав? Може, пригадував те вогнище в лiсi, iнший жар, бiля якого вони так безтурботно танцювали, смiялись i спiвали?..

- Китичко, - немов вiдгадавши. його думку, сказав Кадриль, - адже ти ще не закiнчив, пам'ятаєш?

Песик навiть голови не повернув, байдужий до всього.

- Пам'ятаєш? - наполегливо повторив Кадриль i тихо заспiвав про себе:

Справжнiй, а може, несправжнiй

Сидiв у гнiздечку кiкiлiс.

Сидiв у гнiздечку кiкiлiс,

У всьому на свiтi зневiривсь.

Лиш присмалив вiн свiй дзьобик,

А вже так у всьому зневiривсь,

Сидiв бiля рiчки кiкiлiс

I слухав, що крокодил йому каже...

Сонце вже добре прояснилось, i жар зовсiм потух.

- Китичко, а що сказав крокодил нашому кiкiлiсу?

- Кi... кi... - немов крiзь сон прошепотiв песик i повернувся до зайчика.

I тут, при ясному свiтлi, Кадриль побачив, що брови у песика зовсiм посивiли. Його друг посивiв за одну нiч - коротку, але безмежно довгу - за нiч на чужiй планетi!

Кадриль повiльно встав. Випростався на весь зрiст, ставши на заднi лапи, i здiйняв угору зцiпленi кулачки.

- Будьте проклятi! - прокричав вiн у чорну спалену далину. - Будьте проклятi ви, через яких невиннi стають винуватими!

Та коли хто й чув його прокляття, то хiба Улюс Тулюс, який, закотивши рукава, заходився робити грудку для квасолинки...

ЗАНЕПОКОЄННЯ В "СРIБНIЙ ШИШЦI"

- ...дев'ять... вiсiм... сiм... - лунає спокiйний голос пiлота, оголошуючи час зльоту корабля.

Начальниця Легарiя сидить похнюпившись, але сповнена рiшучостi. Це вона дала наказ пiлотовi не чекати пропалих i вирушати в полiт. "Якщо ми й надалi будемо потурати порушникам дисциплiни, - сказала вона, - то ми нiколи не дiстанемося до Тандадрики. Подивiться тверезо: вже три днi i три ночi ми на них чекаємо. Тим часом є справи бiльш життєво важливi, нiж постiйна бiганина тих двох, якi перетворюють нашу подорож на суцiльний хаос. В путь!"

- ...шiсть... п'ять... чотири...

Твiнас так смокче свою люльку, що здається, вiд неї скоро залишиться сама планочка. Та нiчого мудрого на цей раз вiн не висмоктав.

- ...три... два...

- Рятуйте! - раптом не своїм голосом закричала Ейнора.

- А це що? - вилупила свої баньки жаба.

Пiлот перестав рахувати, iз кабiни донiсся його байдужий голос:

- Чому заважаєте зльоту корабля?

- Менi... ой... - заохала Ейнора. - У мене... серцевий напад!

Iз кабiни вийшов пiлот i став поруч Ейнори, яка безсило впала на спiшку крiсла, схилив шолом i дивиться крiзь темнi окуляри на ляльку, тодi кладе руку в рукавичцi їй на серце. У Ейнори по спинi пробiгає дрож.

- Який, кажете, напад? - питає вiн.

- Нiякий, - випалює за Ейнору начальниця Легарiя. - Звичайнiсiнька симуляцiя, манiрнiсть. У путь! Наказую!

Але пiлот у кабiну не повернувся. Вiн вiдстебнув у Ейнори захисний пояс, пiдняв її собi на плече, опустив вниз схiдцi i, старанно тримаючи ляльку, почав спускатися на землю. Спостерiгаючи цю картину, Легарiя вiд заздростi мало не задихнулася: її, начальницю, пiлот нi разу навiть за лапу не взяв, а цю кривляку вже знову на плечi несе! А Твiнас, той сплюха, що звичайно ледве чалапає, бач, як скочив, мов бiлочка, i йде ззаду, тримаючи обома крильцями звислу в рукавичцi ручку Ейнори!.. Нi, це вже нечувано!.. I Легарiя вмить кинулася до сумки по футляр для окулярiв; витягши, вона заглянула всередину, та... "Невже я поклала в iншому мiсцi? - остовпiла вона, побачивши, що футляр порожнiй. - Невже я забула, куди поклала?" I вона з запалом заходилася перевертати все в сумцi, але нiде не знайшла того, що шукала.

"Що за напасть?" - не перестає дивуватися начальниця, та речовий доказ пропав як у воду!

- Знаю, знаю, - заскреготала щелепами жаба, - вкрали! Поцупили!

Легарiя, як iз палаючої хати, вискочила iз корабля. О прокляття! Поки вона порпалася в своїй сумцi, та трiйка встигла кудись зникнути... Зникли, покинувши свою начальницю, навiть не спитавши, чи можна зникнути! Хаос, якого ще не було!

"Я тебе i без того речового доказу демаскую, не думай! - погрозила вона в думцi Ейнорi. - Нiкуди ти вiд мене i правди не втечеш, аферистка, злодiйка!"

В КОРАБЕЛЬ

Неповороткий Твiнас допомiг Ейнорi влiзти в корабель, потiм вернувся по Китичку. Переднi i заднi лапи песика були зв'язанi шнурком, вiрнiше, ниткою iз таємної кишеньки - лише так їм удалось зломити його опiр, бо Китичка нi за що на свiтi не хотiв повертатися в корабель.

Щоб зручнiше було його пiдiймати по схiдцях, Кадриль принiс шарфик, i з нього зробили ношi. Вони удвох з Твiнасом переклали песика з всюдихода на ношi, як тут пiлот рiшучим жестом зупинив їх:

- Прошу його не ворушити. Я сам пiднiму його й помiщу в корабель разом з "Шишечкою". Крiм того, попрошу всiх пiднятися в корабель, щiльно зачинити дверi i залишити нас для серйозної розмови. - Голос у пiлота був такий холодний i бездушний, що Кадриль, який уже пiднявся на кiлька сходинок угору, не витерпiв, сплигнув на землю i, кинувшись до пiлота, схопив його за порожнiй рукав.

- Я повинен негайно сказати вам кiлька дуже важливих слiв. Тiльки вiдiйдiмо трохи далi, - гарячково зашепотiв вiн, тягнучи пiлота за рукав.

Вони вiдiйшли так, щоб їх не чув Китичка.

- Шановний пiлоте, - якнайчемнiше почав Кадриль i, хвилюючись, смикнув себе за кiнець вуса, - чи ви часом не збираєтеся гримати на мого друга чи, може, й карати його?

Пiлот повернув до нього цiле скельце окулярiв, i Кадриль, мов у дзеркалi, побачив у ньому своє задерте вухо, безвусий писок i вiдiрване хутерце пiд шиєю, застебнуте шпилькою. Видовище було малоприємне, але не це його непокоїло.

- Я хочу, - сказав пiлот, - пояснити Китичцi, наскiльки вiн винен.

- Якщо так, - зашепотiв Кадриль йому бiля самого шолома, - якщо так, то знайте, що я в цьому винен не менше, а то й бiльше, нiж Китичка! Це я, вiн так стукнув себе лапкою по таємнiй кишеньцi, що сплющився клубочок ниток, - я йому дав, силомiць засунув коробочку сiрникiв з червоним пiвнем! Вiн не хотiв їх брати, аби ви тiльки побачили, як вiн вiдмовлявся вiд тiєї коробочки, а я силомiць засунув йому ту коробочку у вухо! Ось як воно було! - I, щоб його мова не здалася гарячковою, поволi додав: - Таке справжнє становище.

Пiлот вислухав його з окам'янiлим обличчям; його шолом нi разу не поворухнувся, лише вiтер метляв порожнiм рукавом.

- Якщо я сказав, - суворо мовив пiлот, - що маю на увазi вияснити ступiнь провини, то я i сам знаю, хто й наскiльки винен.

- Так, але...

- Прошу пiднятися в корабель i залишити нас удвох.

Опустивши вухо, немов олов'яними лапами Кадриль ледве пiднявся в корабель. Але, перед тим як зачинити дверi, вiн не стримався i крикнув:

- Китичко, тримайся!

IСКРИ

- Прошу зосередити свою увагу, - звернувся Менес до Китички, який ще лежав у всюдиходi.

Сонце повернулося чорною половиною, i в "Срiбнiй шишцi" панувала нiч.

Пiлот пiдiйшов до песика i однiєю рукою спритно розв'язав йому лапи. Змотавши нитку, повернув її Китичцi.

- Покладiть цей скарб у таємне мiсце.

Песик невиразно мотнув головою: йому до всього було байдуже.

- Тепер будемо виясняти ступiнь вашої провини.

Вiд слiв i голосу пiлота повiяло таким холодом, неначе песика посадили у пiдвал. Iншим разом йому обдало б спину морозом, а тепер вiн жадав лише одного: щоб нiхто йому не заважав лягти на голу, випалену землю i навiки заснути - так, як через його провину заснула бiла пташка в обвугленому гаї.

- Чи ви розумiєте, що я кажу? - схилився над песиком шолом пiлота.

- Ро... зу... - немов iз-пiд землi обiзвався Китичка.

Наступної митi пiлот схопив рукою його за грудки й потряс песика, мов пухову подушечку.

- Чи ви отямитеся? Чи зосередитесь, нарештi? Чи будете слухати, що я кажу? - грiзно допитувався пiлот i тряс Китичку далi.

- Зо... середжуся, - пообiцяв песик, трохи здивувавшись i прийшовши до пам'ятi.

- В такому разi уважно стежте за тим, що я буду робити, - звелiв пiлот.

Вiн висадив песика iз "Шишечки" i поклав його на землю. Потiм сам сiв у всюдихiд, трохи ним проїхав, зупинився, поставив кораблик сторч i пiднявся вгору. Китичка, поклавши свiй безносий писок на лапи, стежив за польотом кораблика, хоч у темному небi небагато що мiг побачити. Кораблик, пiднявшись угору, став кружляти над "Срiбною шишкою". Але що це таке? Китичка вище задер голову: iз "Шишечки" бухнув униз бiлий димок, а з ним i iскри - зразу цiлий рiй, а потiм, зрiдка, одна, друга, третя... в темному склепiннi небес вони скидалися на святковий фейєрверк. Iскри, не досягнувши землi, згасали в повiтрi: одна iскорка, немов оранжева снiжинка, наче хотiла сiсти Китичцi на лапи, але розтала й до лап не долетiла. Песик дивився на неї, i невиразна надiя ворухнулась у душi - тихо й злякано, немов миша пiд вiником.

Облетiвши ще кiлька кругiв, "Шишечка" спустилася на те саме мiсце.

- Чи ви зрозумiли? - пролунав у темрявi голос пiлота.

- Зро... зро... не зро... - заїкаючись, промимрив песик.

- А я не сумнiвався, що вам прийде в голову те, що повинно б прийти i в менш тямущу голову, - промовив пiлот. - Планету спалили iскри.

- I... i... iс... - знову почав заїкатися песик.

- Якщо сказати ще яснiше, то планета згорiла внаслiдок своєї власної вини. В цьому вся суть...

- Су... суть, - як луна, повторив песик.

Дзвякнув замочок на кишенi пiлота, Китичцi в очi блиснуло свiтло лiхтарика, i пiлотiв голос на-наказав:

- Прошу не рухатися.

Рука в рукавицi залiпила пластиром те мiсце, де була квасолинка, потiм обв'язала обсмаленi переднi лапи.

Свiтало.

- I, незважаючи на все, бавитися сiрниками заборонено, - суворо додав пiлот, пiднiмаючись уже в корабель.

- Заборонено... - повторив Китичка, повiльно встаючи на лапи.

ЗНОВУ В ПУТЬ

Змучений лихими передчуттями, очiкуючи повернення пiлота, Кадриль нiяк не мiг устояти на мiсцi i все топтався, наче попав на розпечене залiзо. То вiн сяде, то встане, то вухо почухає, то смикне за вуса i все мучиться здогадами, яке ж покарання призначить йот друговi суворий пiлот Менес.

- Якщо, - мурмотiв собi пiд носа, - якщо пiлот надумав залишити друга на цiй планетi, я... я нi на що не подивлюсь, я нападу на нього i хоч розiб'ю йому друге скельце в окулярах!

Не менше вiд зайчика чекала пiлота й Легарiя. Чекаючи, вона подумки повторяла промову, яку виголосить, коли всi зберуться в кораблi: "Вельмишановний пiлоте Менес! Шановнi колеги мандрiвники! Менi, як начальницi, випадає святий обов'язок демаскувати одну пасажирку, котра, як бачите, носить одну рукавичку i прикидається скривдженою овечкою та ще й принцесою. А тим часом, шановний пiлоте i колеги мандрiвники, оця невинна овечка щойно органiзувала пограбування моєї сумки i вкрала речовий доказ, бо ця злодiйка з довгими пальцями..."

Не передчуваючи, що на неї чекає, Ейнора сидiла, пiдперши рукою щоку, й про щось думала. Зате Твiнасовi очицi раз у раз поглядали то на щелепи Легарiї, якi безупинно рухалися, то на Ейнорину ручку в рукавичцi проникливий сищик, мабуть, щось запримiтив.

- Прошу всiх встати! - порушив тишу виразний голос пiлота Менеса.

Лише зараз мандрiвники побачили, що вiн стоїть у дверях.

Усi встали. В цей час у стiнi вiдчинився люк, крiзь нього iз "Шишечки" вилiз Китичка з обв'язаними лапами i теж став, тримаючись за бильце свого крiсла.

Кадриль напружився, як струна, i войовниче зцiпив лапи: що буде - те буде, але скривдити Китичку вiн не дасть!

- Поки паш корабель не злетiв i ми можемо опиратись на пiдлогу, промовив пiлот Менес, - прошу встати i хвилиною мовчання ушанувати пам'ять усiх, хто загинув на цiй планетi!

Мандрiвники пiдвелися на ноги - всi серйознi, зосередженi - i схилили в жалобi голови. Перед їхнiми очима постали чорна випалена земля, зруйноване мiсто, самiтний паяц на задимленому каменi...

Чи виросте квасолинка на тому згарищi?

СУТЬ

Корабель "Срiбна шишка" знову долав простiр. Китичка зручно лежав на м'якому шарфику, ретельно прив'язавшись захисним поясом, а Кадриль, прив'язавшись шнурком, усе розпитував у свого друга:

- Ти менi скажи, тiльки нiчого не приховуй: чи ти про все розповiв пiлотовi? Чи ти не змовчав про те, хто тобi дав сiрники? Хто тобi їх силомiць засунув, хоч ти i дуже не хотiв їх брати? Чи ти сказав?

- Не сказав, - прошепотiв песик, трошки лукаво примруживши одне око.

- Оце тобi так! - з прикрiстю вдарив лапами зайчик. - Вiн не сказав! Кращого не придумаєш!

- Сiрники, - знову зашепотiв песик, - тут нi до чого. Не в них... суть.

- Суть?

- Суть у тому, - вiдповiв Китичка, - що iз "Шишечки" сипались iскри, наче з нашого багаття, коли, бувало, вкинеш гiлочку ялiвцю, пам'ятаєш?

- Ось... як! - вiд подиву Кадриль аж рота роззявив.

- Та ще є суттєвiша суть, - таємниче шепотiв далi Китичка, - що планета згорiла внаслiдок своєї вини.

- А чи я тобi не казав! - мало не пiдскочив Кадриль. - Я тобi ранiше вiд пiлота сказав!

- Але, - зiтхнув Китичка, - i сiрниками бавитися заборонено.

Вони обидва замовкли, а Легарiя саме в цей час вiдкашлялась: ось-ось виголосить урочисту демаскуючу промову. Ейнора, все ще нiчого лихого не передчуваючи, зняла з руки рукавичку, а сищик так стягнув захисний пояс, що вiн ледь не перервався.

- То, кажеш, iскри? - знову запитав Кадриль.

Китичка вiдповiв не зразу. Вiн заплющив очi, помовчав i тодi повiльно-повiльно промовив:

- Так, iскри... Я сам їх бачив. Розумiєш, Кадрилю, iс... iск... iск... - Раптом вiн схлипнув, iз одного ока його викотилася сльоза й, наче сполохана в акварiумi рибка, попливла вгору, на стелю. А Кадриль просто знавiснiв i почав спiвати.

Наш Китичка може плакати,

Плакати може наш Китичка,

Може наш Китичка плакати,

Плакати може, я сам бачив!

- Угамуйся ти, живий хаосе! - увiрвався терпець у начальницi, бо вона вже збиралася роззявляти щелепи для урочистої промови, - неначе дитина iз ясел! Коли ти порозумнiшаєш? Фi!

- Але Китичка знову може плакати! - вигукнув Кадриль. - Ви розумiєте: мiй друг знову плаче! Он, гляньте, яка сльоза на стелi!

- Плаче? - запитала Ейнора, яка, звичайно, не зрозумiла _сутi_. - О Китичко, ти плачеш, бо тебе мучить совiсть, бо i ти думаєш, що ти гiрший за iнших?.. То послухай мене: я вiд тебе й на волосину не краща, а ще гiрша! Горда Ейнора високо пiдняла голову, так високо, як ще нiколи не пiдiймала. - Насправдi я не втекла нi з якої шафи, мене просто викинули у смiттєву машину разом з iншими вiдходами!

- Ви чуєте? - заверещала Легарiя. - Коли я зiбралась її демаскувати, то вона сама...

- Мовчи! - гаркнула на неї Ейнора. - Не про тебе i твої демаскування рiч!.. О Китичко, я набагато гiрша за тебе, бо прикинулася, нiби я знатного роду i заможна втiкачка. I нiякi розбiйники на мене не нападали.

- А все-таки, - загудiв товстун Твiнас, - все-таки ви побували у склянiй шафi!

- Ну i що, що побувала? - пересмикнула плечима Ейнора. - Побула нi довше й нi менше, нiж iншi новi ляльки. А пiсля того мене тягали i рвали хто хотiв i скiльки хотiв. Якщо ви хочете знати, мене називали Мурза Шарпачка - такою я i була, лише там, у лiсi, я встигла умитися снiгом i помити собi руки. А iм'я Ейнора я собi присвоїла вiд однiєї мазухи з дитячого садка.

- Вона, - поспiшила все викласти Легарiя, - украла у мене iз сумки другу рукавичку, яку я була знайшла в смiттi на машинi i яка була речовим доказом, що вона нiяка не втiкачка, а так само викинута, як i всi!

- Нiчого я не крала, - вiдказала Ейнора i стягла з руки рукавичку й шпурнула її Легарiї. - Подавися ти з усiма своїми речовими i неречовими доказами! - Вона знову повернула свої тремтячi повiки до Китички. - То ти бачиш, Китичко, яка я бридка i наскiльки гiрша за тебе! Не плач бiльше.

- Коли так, - товстим як нiколи голосом пробасив Твiнас, якому навiть розум сищика не допомiг збагнути _суть_ хлипання песика, - коли так, повторив вiн i так розхвилювався, що люлька вiшала у нього iз дзьоба й повисла пiд стелею, поруч iз сльозою Китички, - то я тож усе розповiм про себе. Чого доброго, я ще гiрший за вас обох, чого доброго, я найгiрший за вас усiх! Совiсть у мене така нечиста, як оця тапка, а чого доброго, ще бруднiша! Я втратив ступню не тому, що гнався за страшним карним злочинцем, а тому, що так насидiвся перед телевiзором, що ожирiв, як годований кабан, i... i моя ступня не витримала моєї ваги, зламалася... А люлька... згораючи вiд сорому й не смiючи подивитися в сторону Ейнори, тихiше додав сищик, - смоктати люльку я перейняв вiд справжнього сищика на iм'я Шерлок Холмс, коли його показували по телевiзору, як вiн гнався за страшним великим карним злочинцем... Тепер ви знаєте, який я пустий барабан...

Не встиг Твiнас замовкнути, як пiдскочив, наче його хто голкою вколов, Кадриль i обвiв усiх палаючими очима.

- Подумаєш! - вигукнув вiн. - Занадто вже ви всi непристойнi, та куди вам!.. Якщо вже хочете знати, то другого такого жахливого, такого непоправного злочинця, як я, немає, не було i не буде на жоднiй планетi! Бо моя таємна... тобто не таємна... просто ця моя кишенька виникла не тому, що моє хутерце розiрвав справжнiй бульдог Гог, а тому, що я це хутерце сам розiрвав, чухаючись i вiдганяючи блiх... Ось як! - I щоб показати, як вiн чухався вiд блiх, почав так завзято обома лапами дряпатися, що замалим не роздер останнє вухо i не вiдiрвав останнього вуса. А пiсля цього, не знаючи куди подiтись, кинувся до стелi i принiс Твiнасу його люльку. Вiн принiс би Китичцi i його сльозу, та подумав, що не варто.

- Ну що ж, - обiзвалася i Легарiя, вражена загальним запалом, - якщо вже створилася така ситуацiя, то i мiй обов'язок висловити кiлька самокритичних зауважень. Зiзнаюся, що i я не iз святих, хоча не можу похвастати такими неподобствами, про якi ми почули з уст iнших товаришiв... Хоч я вiд народження холоднокровна i з тверезим розумом, та все ж не уникла кiлькох стихiйних збочень, та якщо таке взагалi менi не властиве, тож не варто i рота роззявляти. - Вона вже шкодувала, що пiддалася загальному запалу. - Тому пропоную пригадати мiй благородний жест, коли я подарувала паяцу свiй унiкальний значок i лишилась з незастебненою накидкою, що її до цього часу не маю чим зашпилити. Хай цей мiй благородний вчинок урiвноважить тi хаотичнi збочення, що їх допустились iншi товаришi...

Її дальших просторiкувань уже нiхто не слухав.

- От бачиш, Китичко, - сяючи вiд радостi, нагнувся до песика Кадриль, - яка вона... повтори те таке дивне слово.

- _Суть_, - вимовив Китичка.

- Тепер, - подумавши, додав Кадриль, - i я вже зрозумiв, що воно таке, та _суть_. Це те... те, яке ще таємничiше за таємну кишеньку.

- Атож, атож, - закивав Китичка писком, облiпленим пластиром. - Я бачив таку картинку: розкрита морська черепашка, а з неї висунулось щось нiжне й голе... Iз твердого, мiцного панцира... може, то _суть_?

Вони обидва замислились i вмовкли, а за мить Китичка сором'язливо попросив:

- Чи не витяг би ти iз нашого таємного сховку мiй найдорожчий скарб? I недогризочок хiмiчного олiвця. Менi прийшло в голову, що я забув там дещо зазначити... тiльки я поки не скажу що.

- Будь ласка, можеш не говорити, - знову прикро вражений, сказав зайчик, вiдстебнув, засунув лапку i iз самого споду таємного сховку вийняв згорнений папiрець i недогризок олiвця.

Песик, так щоб нiхто не бачив, поклав папiрець на бильце крiсла i, встромивши олiвець в обмотану лапу, заходився щось виводити. Кадриль чемно вiдвернувся i загородив його своєю спиною.

- Вже, - сказав песик, повертаючи обидва скарби, з яких один знову опинився на сподi кишеньки.

- Як ти гадаєш, - проговорив, щось думаючи, Кадриль, - чому лише пiлот не сказав анi слова, коли все ми про себе розповiдали? Може... може, руку вiн втратив не пiд час катастрофи вертольота, а її в пiдвалi пацюк одгриз чи переломив який хлопчисько.

- Нi, - затряс головою Китичка, - пiлот Менес не з таких, щоб брехав. Вiн швидше дасть вiдрубати собi єдину руку, нiж збреше.

- Занадто вiн уже скритний, - повiв кiнцем вуса Кадриль.

- Зате який вiн справедливий. I чемний, i... i...

Тут песик занепокоєно засовався, тодi навiть пiднявся на обмотаних лапах, скiльки дозволяв захисний пояс. Щось надзвичайно важливе прийшло йому в голову, що вiн вiд хвилювання аж вiдкашлявся, поглянув на всiх великими очима i якомога голоснiше промовив:

- Дуже прошу ви... вибачте, що я вiдразу вам не подякував. То кажу зараз: щиро дякую.

- Нема за що, - пробасив Твiнас.

- Е! - не погодилася начальниця. - За виховну роботу! I за...

- За вашу доброту, - тихо сказав песик.

- Увага, - почувся голос пiлота Менеса, - "Срiбна шишка" опускається на попутну планету, щоб вiдрегулювати бортову систему.

Пiд час цiєї об'яви у Твiнаса випала люлька i стукнулась об пiдлогу, бо щось упало iз стелi, поцiлило якраз у голiвку люльки й вибило її iз дзьоба пiнгвiна. Такi великi i важкi сльози у Китички...

ХИТРОЩI ЕЙНОРИ

Ще нiколи не тримала Ейнора голову так незалежно й високо, ще нiколи так гордо не кривила уста, як зараз, коли всi довiдалися про її справжнє минуле i її iм'я Мурза Шарпачка. Нi, нi, вона анi крапельки не жалкувала, що сказала всю правду - бiльше того, її мучила совiсть, що вона не розповiла все до кiпця, не розплющила очей, не показала, що вони карi... Адже якби вона це зробила, то не змогла б далi стежити за пiлотом. А стежити за ним треба обов'язково, бо якщо вiн у годину щирого каяття не зiзнався, що має двi руки, якщо й надалi напускає всiм туману у вiчi значить, вiн має пiдступнi замiри i нi на яку Тандадрику вони не летять. Якщо добре придивишся, послухаєш, то зовсiм неважко помiтити, яка пiдозрiла його поведiнка. Хоча б та його кабiна... Вiн пильнує дверi як зiницю ока, навiть коли виходить на хвилину, то неодмiнно) замикає їх, а всередину нiкогiсiнько не впустить. А якщо кабiну треба так охороняти вiд стороннього ока - значить, там повинно бути щось надзвичайно важливе, i те щось допомогло б розгадати таємницю однорукого. Чого б їй не коштувало, вона викриє справжнє обличчя пiлота - навiть коли б довелося пожертвувати своїм життям!.. Пiсля того, як Китичка хотiв себе спалити, щоб спокутувати свою провину за загибель планети, пiсля того, як Кадриль стiльки разiв ризикував життям, щоб врятувати вiд загибелi товаришiв по мандрiвцi, пiсля того, як кривий товстун Твiнас ще бiльше себе принизив, аби не принизили її. Ейнору, - пiсля всього цього серце у ляльки пройнялося досi незнаною турботою про їхню долю. Тому, гордо тримаючи голову, Ейнора, проте, виношувала план, як проникнути у фортецю пiлота й досконало її обдивитися!..

- Я хотiв би вам запропонувати допомогу, коли ви будете висаджуватися, - перервав її думки басок Твiнаса.

- Дякую, я вiдчуваю себе стомленою i посиджу тут, - вiдповiла Ейнора.

Чи їй здалося, чи й справдi Твiнас зiтхнув полегшено i швиденько один собi пошльопав? Невже пiсля того, як вона зiзналася, що її викинули i що вона називається Мурза Шарпачка, вiн збайдужiв до неї i бiльше не хоче бути поруч з нею?

А мандрiвники жваво подалися вниз. Першою крокувала Легарiя, тримаючи поперед себе за ручку свою сумку; пiсля того, як пропав речовий доказ, тобто друга рукавичка Ейнори, вона вирiшила, що залишити сумку в кораблi занадто ризиковане. Слiдом за нею йшов Кадриль, однiєю лапою обнявши Китичку: песик уже не мучився своєю провиною, тому швидко почав видужувати. Останнiм злазив Твiнас, цього разу вiн був якось дивно неспокiйний, метушливий; вiн так поспiшав якнайшвидше стягти зi схiдцiв свою розбухлу тапку, неначе за ним гналося не менше десятка бульдогiв Гогiв!..

Отож у пасажирському салонi залишилася одна Ейнора. Вона продовжувала сидiти, ледь нагнувшись уперед, i прислухалась до найтихiшого шарудiння в кабiнi пiлота. А вiн, нiби навмисне, затримувався в кабiнi довго, як нiколи: видно, регулював бортовi системи. Або, може, готував для них усiх пастку - хто ж його знає?.. А якщо... якщо вiн зовсiм iз кабiни не вийде, тодi що? Тодi хитрий план Ейнори закiнчиться нiчим, а потiм може буде вже запiзно що-небудь зробити... Нi, нi, чого б їй не коштувало, вона повинна виманити пiлота iз кабiни так, щоб вiн, вийшовши, не замкнув дверi.

Ейнора потихеньку вiдстебнула захисний пояс, ледь розплющила очi i пiдкралася до надвiрних дверей, де, вона знала, є кнопка, щоб пiдняти схiдцi. Вона натиснула, i схiдцi майже нечутно втяглися назад у корабель; потiм вона зачинила дверi, розмахнувшись, з усiєї сили бахнула кулачком у дверi i впала на пiдлогу, закричавши пронизливим голосом:

- Ай!.. Рятуйте!.. Швидше!.. Ай!..

Лежачи на пiдлозi, вона прислухалася: ось прочинились дверi в кабiнi, зашелестiв комбiнезон - видно, йдучи до неї, пiлот ховав свою здорову руку пiд порожнiй рукав; кроки наближалися, ось тут...

- Що? Що трапилося? - питає не зовсiм спокiйним голосом пiлот, а рукою в рукавичцi стискує їй долоню.

- Голова... - застогнала Ейнора. - Iшла, не бачила, вдарилась об дверi... мабуть, розкололася пополам... ай...

- Я принесу мазь, - повернувся до дверей у кабiну пiлот.

- Нi! - вчепилася йому за рукав Ейнора. - Менi повiтря!.. Повiтря... винесiть мене надвiр... я задихаюся... ай...

Вiн хоче обхопити її i завдати собi на плечi, але Ейнора вiдсахнулася:

- Не торкайтеся, менi болить... голова... iдiть першим... ай!.. Я сама...

Вона насилу встає, тримаючись за рукав пiлота, а вiн прямує до дверей, вiдчиняє i, не пiдозрюючи, що немає схiдцiв, пiднiмає ногу, щоб ступити надвiр...

Ейнора швидко вiдпускає його рукав i слухає, як вiн провалюється вниз, як торохнув шолом, падаючи на землю, як охнув Китичка, як... та треба швидше, швидше! Ейнора розплющила очi, цього разу не турбуючись про їх колiр, i швидко пiшла у вузенький коридорчик, обiч якого бiлiють дверцята.

Так, вони не замкненi, i Ейнора, легенько штовхнувши їх, вiдчиняє. З розширеними вiд хвилювання очима, з тремтячим серцем, Ейнора нарештi ступає в кабiну пiлота...

ТВIНАСОВА ТАЄМНИЦЯ

В той час, коли пiлот сторч головою летiв униз, поруч iз "Срiбною шишкою" був лише Китичка; звiвшись на обмотанi лапи, вiн дивився вдалину, де поступово зникало вухо його друга.

Пiсля того, що мандрiвники бачили на планетi квiтiв i на спаленiй планетi, на цiй не було нiчого, вартого уваги. Мабуть, їй найбiльше личило б називатися сiрою планетою. Все довкола було тоскно сiрим: скiльки охопиш поглядом, всюди стелився морiг, а сiрувата трава була так рiвно скошена, наче на футбольному полi. Сiрiсть перебивала лише рiвна чорна лiнiя, на яку - навмисне чи ненавмисне - пiлот посадив "Срiбну шишку". Чорна лiнiя простягалася до самого обрiю - i дiлила морiг на двi половини. Твiнас рушив у лiвий бiк вiд лiнiї, Кадриль - у правий, а начальниця Легарiя почимчикувала по самiй лiнiї. Хоч би й хотiлось, то не заблукаєш. Вона, звичайно, потягла i сумку: може, боялася її залишити; може, сподiвалася натрапити на яку цiнну знахiдку, хоча що ти знайдеш на такiй сiрiй одноманiтностi?

Кадриль, мiж iншим, зiбрався був iти разом з Твiнасом: йому вже набридла доля самотнього блукача. Хiба не краще йти з кимось i поговорити, порадитись, розповiсти про пригоди, якi пережив на iнших планетах... Та терплячий Твiнас цього разу заперечив.

- Нiзащо! - затряс дзьобом i, нагнувшись, глянув на свою набряклу танку, мабуть, побоювався, щоб вона зовсiм не розвалилася.

Побачивши, як опустилося вухо у Кадриля, пiнгвiн вибачливим тоном додав:

- Я ж кривий, тапка ледь тримається, а ти ганяєш як вихор.

- З задоволенням пiшов би повагом, - уперто правив своєї Кадриль.

- Нiзащо! - Ще упертiше повторив пiнгвiн. - Усю дорогу мене совiсть мучитиме, що через мене хтось змушений тупцювати на мiсцi.

- Але, - не поступався Кадриль, - я вже стiльки набiгався по iнших планетах, що потупцювати на мiсцi менi було б великою втiхою... от!

I вiн, мов заведений, почав так бити ногами, що аж трава загойдалася.

Великому сищиковi довелося витягти з-пiд крила люльку й кiлька разiв посмоктати її, щоб знайти спосiб здихатися цього причепи.

- Ну хай, - сказав Твiнас, - тобi признаюся, чому я хочу побути на самотi.

- Я й сам добре знаю, - хитро повiв вусом Кадриль.

- Знаєш?! - остовпiв сищик. - Гм... що ти знаєш?

- Знаю, - випалив Кадриль, - що ти хочеш розгадати головоломку.

- Головоломку? Яку головоломку? - зовсiм збентежився Твiнас i знову нахилився подивитися на свою набряклу тапку, тiльки на цей раз вiн нахилився так низько, що замалим не бацнув дзьобом у траву.

- Головоломку, як схуднути, - пояснив Кадриль. - I я знаю, i Китичка казав, що ти дуже соромишся, що такий товстий.

- Бач як... - Товстун полегшено зiтхнув. - Так, так! Хочу розгадати саме цю головоломку. Ти справдi розумник. Як тiльки залишуся на самотi, вiдразу вiзьмуся розгадувати.

- Та її навiть розгадувати не треба, - взявся запевняти його Кадриль. - Треба тiльки бiгати пiдтюпцем... ну я й забалакався... засоромився зайчик, глянувши на тапку Твiнаса. - Треба виконувати вправи "присiсти - встати" - сто разiв присiсти, сто разiв встати, i живота як i не було... - знову засоромився, що образив товстуна.

- Якщо вже так, - прикинувся ображеним Твiнас, - ходiмо кожен своєю дорогою.

I вони розiйшлися - один праворуч, другий лiворуч. Хоч морiг був рiвний, як стiл, та Твiнас шкутильгав бiльше, нiж завжди. Вiн iшов тому, що бiда його пiдганяла, а як по правдi, то вiн з радiстю залишився б у "Срiбнiй шишцi" i не вiдривав би очей вiд гордого личка, i болюче тремтячих вiй Ейнори. О, як було б приємно сказати Ейнорi, що тепер, коли вона сама себе висмiяла, вона стала для нього в тисячу разiв кращою i милiшою. Але ж чи йому, такому незграбному, вайлакуватому, задивлятися на горду красуню?.. I крiм того, вiн повинен виконувати важливе завдання, розгадати головоломку, куди сховати Ейнорину рукавичку. Не хто iнший, як сам Твiнас поцупив її iз сумки Легарiї - тодi, коли вiн нiбито забув люльку, повернувся в корабель на спаленiй планетi. Прозiрливий сищик легко здогадався, про який речовий доказ весь час теревенила жаба i що в неї заховано у футлярi для окулярiв. Схопивши рукавичку, вiн запхнув її в танку - бо куди ж її бiльше сховаєш? Та коли Ейнора розповiла про себе всю правду i все одно була звинувачена в крадiжцi, Твiнас вiдчув себе дуже прикро. Якби виявилось, що справжнiй злодiй вiн, Легарiя так висмiяла б його, що вiд сорому хоч крiзь землю провалися. Не треба було б i люлькою пихкати, можна й так здогадатися, якi глузування посипалися б на нього: "Закоханий пузань", "Одурiлий сонько", "Кавалер Туп-Хит" i ще подiбнi.

Ось чому, спекавшись Кадриля, вiн пошкутильгав один, роздивляючись на всi боки, щоб знайти мiсцинку, де можна було б сховати рукавичку. Та скiльки й куди вiн не дивився, нiчого пiдходящого не бачив: скрiзь одноманiтний луг без жодного горбка чи ямки. "Хай йому лихо! - занепокоївся сищик. - Невже на всiй планетi не знайти безпечного мiсця для однiєї тоненької рукавички?!" А може... може, скрутити рукавичку i покласти прямо на морiг? Гм... Хтозна, чи, бува, нiхто його не бачить з корабля? Твiнас обернувся i зовсiм занепав духом: так важко й довго шкутильгав - а так мало пройшов! Верхню половину "Срiбної шишки" видно як на долонi, зяють вiдчиненi дверцята, крiзь якi за ним слiдкують Ейноринi очi. Саме так, так! - товстий сищик розгадав i цю Ейнорину таємницю! Вiн тiльки не знав, що тi очi карi, а свято вiрив, що вони блакитнi, як незабудки пiсля дощу... А таємницю очей вiдгадав зовсiм легко: бо, скажiть, хто ж засилив Ейнорi нитку в голку, коли вона шила собi спiдничку i ще щось? Нiхто не засиляв, виходить, вона сама!.. Її щастя, що нiхто цього не спостерiг, навiть прискiплива Легарiя. Але чому, чому ж вона про все зiзналася, а про очi промовчала?.. На жаль, цiєї загадки Твiнас вiдгадати ще не мiг... Навiть i зараз, повернувшись до дверцят корабля, вiн думав про це... Та що це?.. З вiдчинених дверцят висовується рука Ейнори. Тiльки-но та рука звисла через порiг корабля, як заметлялося щось подiбне до порожнього рукава Менеса?.. Може, подумав Твiнас, може, Ейнора лежить собi бiля порога й, граючись, махає рукою? Лежить вона i дивиться на нього, Твiнаса, як вiн стирчить серед лугу, мов копиця?.. I вiн сам не вiдчув, як почав задкувати, не вiдриваючи очей вiд корабля i вiд руки, що хиталася в дверцятах... Дивно, але отак iти набагато легше, тупцяй собi задки п'ятами, i тобi не заважає носок тапки. Твiнас прискорив ходу, ось видно вже лише верхню частину дверцят, руки вже не видно, вже й дверцята зникли, тiльки бачиш вершок "Срiбної шишки"... Щось йому дуже нагадує той вершок, гм... гм... ах, правда, треба сховати рукавичку. Вiн нагинається, витягає її iз тапки: скрутить її в згорток i покладе, бо цiй сiрiй рiвнинi кiнця не видно. Отак, iдучи задки, вiн почав згортати рукавичку i весь цей час дивився на вершок "Срiбної шишки"... Їй-богу, щось дуже нагадує той вершок, здалека немов якимись жилами переплетений, гм... гм... та... та це ж такий трикутник був на кубику! Ось де розгадка головоломки, ось, нарештi! Як добре, що вiн пiшов задки, тому i...

I враз за ним немов безодня вiдкривається. Його обступила щiльна непроглядна iмла, i вiн поринає наче трiска в глибину моря, поринає i поринути не може. Рукавичка вислизнула з-пiд крила, i в головi блискавкою промайнуло, що всьому кiнець, що вiн не встиг зробити щось дуже важливе, але що... що?..

I раптом почувся плюскiт хвиль, вiйнуло крижаним холодом, а перед очима заколивався безмежний водяний простiр. I ось у його бiк гребуть вайлакуватi iмператорськi пiнгвiни, а вiн уже сидить на айсбергу i махає їм крилом - так, так, - махає з того айсберга, що пливе через океан, про якого вiн так довго мрiяв.

ЗНАХIДКИ ЛЕГАРIЇ

Легарiя, волочачи за собою, хай майже порожню, але чималу сумку, не могла далеко вiдiйти. Вона, як i Твiнас, прагнула вiддалитися од "Срiбної шишки" так, щоб її нiхто не мiг побачити i вона змогла б вивернути на морiг iз сумки все своє добро i перевiрити, чи, як мовиться, iнвентаризувати. Хоч вона не раз рилася в сумцi, але до пуття не знала, чого й скiльки туди напхала з того смiття, що було в машинi. Отож Легарiя насолоджувалась, уявляючи, як виверне всi свої знахiдки на рiвний морiг, як буде плигати навкруги, розбираючи та сортуючи їх; ось старий мiдний свiчник, це пряжка вiд черевичка, це пляшечка з краплиною потрiйного одеколону, ось карта з бубновою дамою, це вже знайома мережана манжета, ось пилочка для нiгтiв, ось клаптик триацетату, латочка крепдешину, смужка маркiзету... всi клаптики треба зiбрати в один жмутик i перев'язати стрiчечкою... це низочка штучних перлiв, це... невiдомо що, це ножички, якi вона позичила Ейнорi... це рукавичка Ейнори. От шкода, що другу хтось поцупив: зараз було б двi, справжнiй скарб! Хтозна, може, на Тандадрицi це пощастить помiняти на коштовнi дефiцитнi речi, наприклад, на оксамитову накидку чи на каракулеву шапочку? Про значок, якого так легковажно вiддала паяцовi, Легарiя старалася не думати, щоб не зiпсувати собi настрою: втрата така велика, що коли думати тверезо, починає нити струп, який утворився на мiсцi бородавки. Нiчого, заспокоювала себе Легарiя, виканючу в Китички пластир i залiплю струп: яка дивовижна щока тодi буде у неї! Не один мешканець Тандадрики, поглянувши на неї, скаже: "Дивiться, ось поранений у бою полководець!" Або: "Фiзично потерпiла органiзаторка!" Або: "Активiстка в боротьбi проти хаосу!"

Легарiя роззирнулась навкруг себе, шукаючи, де б розкласти i впорядкувати як слiд своє багатство. I раптом побачила щось маленьке, блискуче якраз при самiй лiнiї. Правду кажучи, вона жадала не лише дослiдити все, що було в сумцi, але ще й наповнити її новими речами.

"I що воно могло бути? - витягла воло. - Часом не гудзик?"

Наблизившись, вона знайшла не гудзик, а ручку: круглу, з срiбними боками i з червоним кружечком посерединi.

"Якщо просвердлити двi дiрочки або прикрiпити кнопку, вийшла б iмпортна брошка", - зрадiла Легарiя i, стягнувши ручку iз стерженька, вкинула її в сумку. Трошки далi, бiля лiнiї, вона помiтила ще одну ручку, тiльки з зеленим кружечком посерединi, а ще далi - ще одну... Виявилось, що вони розмiщались уздовж лiнiї, наче гудзики на пальтi. Легарiя, нагинаючись, наче збирала гриби, виривала iз трави одну за одною ручки i запихала їх у сумку. Так вона натрапила ще на одну знахiдку: оддалiк, теж уздовж лiнiї, бiлiв ряд клавiшiв. Залишивши сумку, Легарiя кинулася до першого клавiша i попробувала його видрати, хоч до ладу й не знала, що з ним робити. Та горiшок на її зуби попався занадто мiцний - нiяк не давався, щоб його вирвали. Тодi Легарiя вирiшила натиснути на клавiш; вона вистрибнула на нього й притиснула всiм своїм тiлом. Клавiш запав, i раптом жабу оглушив плюскiт хвиль, гул вiтру, трiск пливучої криги i... i чи це басок Твiнаса: "Брати мої, пiдiйдiть до мене ближче, не бiйтеся... брати!"

- А це що? - аж рота роззявила Легарiя i мерщiй плигнула на сусiднiй клавiш, так само його притискуючи.

I - закудкудакали кури, наче всi вони разом знесли по яйцю.

- Фi! - з огидою сказала Легарiя й перестрибнула на третiй клавiш.

Тепер заклацав лелека, змахнув крилами, захлюпотiла бiля його нiг вода в сажалцi, жалiбно квакнула жабка, мабуть, попавши в дзьоб... Вiд цих звукiв у Легарiї мороз пiшов поза шкiрою, i вона, наче вжалена, перестрибнула на четвертий клавiш. Залунала органна музика, її змiнив могутнiй передзвiн, тодi заграла сурма...

- Фi, якi дурницi... - скривилася Легарiя, але тут крiзь сурму знову прорвався голос Твiнаса:

- Брати, зупинiться!.. Затопчете!..

- Ква-ква-ква... - аж за живiт схопилася начальниця. - Комедiя, та й годi... ква-ква...

- А ти що тут робиш? - залунав поблизу грiзний голос.

У Легарiї вiд страху аж ноги пiдкосилися, квакання застряло в горлi, а чиясь рука вже схопила її за карк, вiдштовхнула од клавiшiв i потягла за собою.

- Бракоробка проклята, - гримiв дiдусь з довгою сивою бородою, - як ти сюди приперлася? Хто тобi дозволив псувати технiку? Зчиняти хаос?

- Я... я сама проти хаосу... я органiзаторка... - белькотiла жаба.

- Я тебе так органiзую, що ти нiчого бiльше не захочеш!

Тягнучи за собою Легарiю, дiдусь пiшов до будки, що була зовсiм близько, та за тими ручками i клавiшами Легарiя не помiтила її, чи пак, тверезо не подивилася. Незважаючи на все, вона встигла схопити за ручку свою сумку, не випускала її з лап, а її саму дiдусь волiк далi.

В ЛIСI ЛАМП

Трохи проскакавши, Кадриль помiтив удалинi блискучий верх вежi.

- Що це? - покрутив вiн кiнчиком вуса i вже хотiв з усiх чотирьох податися в тому напрямку, але згадав Китичку. "Якщо я знову десь подiнуся чи заблукаю, хто ж тодi пiклуватиметься моїм обсмаленим другом? Нi, нi, я краще повернуся назад! Але ж, - виникла iнша думка, - якщо я повернуся назад, то не матиму про що розповiсти своєму Китичцi. А рiзнi цiкавi iсторiї допомогли б йому швидше одужати... Тому я ось що зроблю: тiльки-но прискакаю до вежi - вiдразу накажу ногам бiгти назад!"

З цiєю думкою зайчик пустився навскач i досить швидко опинився бiля самої вежi, яка виявилася зовсiм не вежею, а величезною лампою. За нею стирчав цiлий лiс ламп: гостроверхих, тоненьких, круглих, малих, великих... "Оце так штука! - аж рота роззявив вiд подиву Кадриль. - Ото здивується Китичка. Але й Китичка захоче знати, а що там далi, за тим ламповим лiском? Може, якесь казкове мiсто або палац чудес? Може, їм i свiтять усi цi лампи?.. Вперед!"

I вiн уже зовсiм був ладен летiти до того ламповника, аж перед очима йому постав обсмалений писок друга i та його сльоза, що прилипла до стелi.

- Стiй! - наказав зайчик собi. - До того ламповнпка i носа не поткнеш. Я дозволяю тобi побiгати крайком того лiсу, а не послухаєшся - даю слово: своєю власною лапою вирву тобi останнє вухо.

- Зрозумiв, - уголос вiдповiв Кадриль Кадрилю i поскакав попiд скляним лiсом. Навiть вiн сам не знав, скiльки часу бiг, бо там не було анi ранку, анi вечора, нi дня, нi ночi, лише то там, то там засвiчувалися лампи. Кадриль зупинився, глибоко вдихнув повiтря i сказав собi: "Пробiжу ще скiльки витримаю з цим запасом повiтря, i досить!" I знову припустив удалину i, вже зупиняючись, побачив перед собою стрiху хатки.

"Стрибну, загляну у вiконце - й назад!" - наказав вiн собi.

"Гаразд, але дивись, щоб..." - пригрозив Кадриль Кадрилю, та цей уже почухрав у напрямку хатинки.

У ХАТИНЦI СТОРОЖА

Хатинка стояла на самiй лiнiї, i Кадриль вiдразу зметикував, що це буде та сама чорна лiнiя, яка простяглася вiд мiсця, де сiла "Срiбна шишка", - отож вiн зможе добiгти до корабля прямою i коротшою дорогою. Навколо хатинки не було анi душi; бiля однiєї стiни пiднiмалися схiдцi нагору, де на стрiсi було прилаштовано невеличку дозорчу вежку - з цього й можна було здогадатися, що тут живе сторож.

Пересвiдчившись, що тут йому нiчого не загрожує, Кадриль пiдкрався до самого вiконця й зазирнув усередину. "Оце тобi!" - вiн аж ахнув: у кiмнатцi за столом сидiв гном, а навпроти нього... так, навпроти нього сидiла начальниця Легарiя. Перехиливши пляшечку з "Потрiйним одеколоном", вона виливала останнi краплини у чарочку. Той уже був як чiп i хитався на всi боки, а випивши чарочку, почав спiвати i горланити.

Легарiя догiдливо кивала головою i про щось питала.

Кадриль пiдкрався до дверей i ледь-ледь прочинив їх, щоб почути, про що там розмовляють, хоч Китичка сказав би, що пiдслухувати не годиться.

- Технiчнi iнспектори? - питає здивований голос Легарiї.

- Перепаде тобi вiд них, - бурчав гном. - Вони ось з'являться, бо ти... псувала технiку, била по клавiшах, видирала ручки.

- Я?! Видирала ручки? - прикидалася здивованою Легарiя.

- Видирала... можеш виправдовуватись, але видирала... i велика планета отримала вже автоматичний сигнал, що хтось... хтось приклав руку до... до її штучного супутника... планети... супутника планети...

- То ця планета - штучна? - остовпiла Легарiя.

- Так... тут дикий куточок телевiзiї... - пояснював сторож-гном, насилу повертаючи язиком.

- Нiчого не розумiю, - зiзналася Легарiя.

Кадриль теж нiчого не зрозумiв, тому ще ближче наставив до дверей вухо.

- Ну якщо мешканцi великої планети... хочуть... захочуть... - почав пояснювати гном, - хочуть вiдпочити, побути... на дикiй природi... Вони прилiтають сюди... замовляють... замовляють, як у ресторанi, обiд... ха-ха... По-перше, каже, хочу по бути мiж динозаврами... по-друге, каже. хочу... хочу по краю пустелi покататися на верблюдi... а по-третє, мовить... замовляє... плотик через океан... I плаває... вiдпочиває з... дiтками...

- Одначе, якщо тверезо подивитися, справжнiй чи несправжнiй океан? Справжнiй чи несправжнiй верблюд? - прискiпливо запитала Легарiя.

- I справжнiй... i несправжнiй... - викручуючись, вiдповiв сторож. - А ти сама... чи справжня?

- Ква-ква-ква... - трохи штучно заквакала Легарiя. - Чому я можу бути несправжня?

- Може, вирвалась iз якоїсь сажалки з дикого куточка телевiзiї... хто тебе зна, - бурчав сторож. - Незабаром з'являться технiчнi iнспектори i з'ясують... що ти за одна.

- Якщо, - почув Кадриль солодкий мов мед голосок Легарiї, - якщо тi технiки такi ж добренькi гноми, як ти, то менi нiчого боятися.

- Добренькi? Хо-хо! - зареготав гном. - Вони роботи... вони автоматично знищують усi перешкоди... всiх стороннiх... якi непрохано вторгаються... заважають...

Кадриль аж отерп: якщо так, то й "Срiбну шишку" можуть знищити? Вiн вiдскочив од дверей i роздивився навкруги: може, вже йдуть тi страшнi роботи? Нi, наче нiчого не видно. Вiн трохи заспокоївся i знову приклав вухо до прочинених дверей.

- ...бач, навiть i штучнi планети... - мимрив гном, - навiть дикi куточки телевiзiї... навiть i могутнi роботи... не можуть обiйтися без нас... дiдкiв-сторожiв... хо... хо...

- Ти не дiдок, а молодець, бородатий колега... богатир, - аж захлиналася та все хвалила жаба. - А такий силач дюжину будь-яких роботiв-iнспекторiв у баранячий рiг зiгне! Ковтни ще крапельку... Це чудовi лiки!

"От брехунка!" - жахнувся Кадриль.

- Нiколи... нiчого... подiбного я не коштував... - Гном ковтнув. - А та-та! Аж у ротi палить!.. Справдi!.. Почуваю таку хоробрiсть, що... плювати менi на тих технiчних iнспекторiв... я сам... iнспектор... хо!

- А скажи, - допитувався голос Легарiї, - яким чином можна перемогти тих iнспекторiв?

- Яким... - сонним голосом повторив сторож.

- Кажи швидше! - нетерпляче вимагав голос Легарiї. - Яким чином?

- Треба, - промимрив сонний голос, - треба... перервати контакт... кон... так... т...

- Який контакт? Як перервати? - Легарiя, видно, сiпнула сторожа за бороду, почувся крик.

- Вколо... ти... - тiльки й сказав сторож, мабуть, падаючи на пiдлогу, бо щось загримiло на всю хатинку.

- Де вколоти? Чим вколоти? - голос у Легарiї ставав дедалi схвильованiший, нервовiший.

Але у вiдповiдь чулося тiльки голосне хропiння сторожа, хоч як його термосила жаба.

"Чи менi мчати назад до "Срiбної шишки" i попередити про небезпеку, чи показатись начальницi, так наче я щойно прибiг i нiчого не чув?" - вагався Кадриль, тихенько причинивши дверi. Його ваганню швидко було покладено край: дверi раптом розчинилися, зачепивши його верхню губу, i на порозi виросла Легарiя.

- Хто тут? Хто? - перелякано заверещала вона, як слiд не роздивившись.

- Це я... - винувато пробелькотiв Кадриль.

- Ну ти мене й налякав... неорганiзоване створiння! - отямилась вiд страху начальниця. - Що ти тут робиш? Шпигуєш?

- Я... заблукав.., прискакав до дверей дороги попитати... i ось! оком не моргнувши, збрехав Кадриль.

- Ну, гаразд, - полагiднiшала начальниця. - Якраз я маю дати тобi життєво важливе завдання. Дотягни до "Срiбної шишки" моє майно, ось, - вона приволокла пузату сумку. - Тiльки не смiй розкривати її, бо тут складенi подарунки, що менi дав сторож... зрозумiв?

- Зрозумiв, - промимрив Кадриль.

- Я полечу першою до "Срiбної шишки", бо там без мого керiвництва, напевне, вже зчинився хаос... бувай!

"Оце тобi так!" - не встиг отямитися Кадриль, дивлячись, як щодуху заплигала жаба. I не оглядається. Спасає свою шкуру вiд роботiв, а його кинула на загибель з цiєю сумкою, навiть не попередила про небезпеку... безсоромниця!

Зайчик потягнув за собою сумку, сторожко озираючись на всi боки, чи не видно де технiчного iнспектора, бо якщо з'явиться, - кидай ношу i чимдуж чухрай до корабля! Iдучи вздовж лiнiї, Кадриль вiдразу помiтив клавiшi, ручки i голi стержнi, з яких, видно, хтось позривав ручки, бо подекуди вони ще залишилися.

Зайчик не морочив би цим собi голови, якби крiзь дiрочку в сумцi не вилiзла й не випала така самiсiнька ручка.

- Оце тобi... подарунки сторожа...

Кадриль рiшуче розстебнув сумку, i перед очима постала цiла купа таких "подарункiв". Вiн розсердився i висипав усi ручки, але враз йому спало на думку, що краще було б приладнати їх на мiсце i таким чином, може, упрохати технiчних iнспекторiв порятувати вiд небезпеки себе й "Срiбну шишку".

Недовго думаючи, Кадриль почав надiвати ручки. Працював до поту, переповзав на чотирьох вiд стержня до стержня... Залишилась остання ручка, вiн уже ладен був полегшено зiтхнути, як, пiдвiвши очi, побачив, що з неба падає червонястий пучок свiтла, а на тому мiсцi, де воно впало на землю, вiдкрилася кришка, i на поверхню пiднiмається щось чотирикутне, з безлiччю тоненьких нiжок, з свiтлими екранчиками замiсть очей i з однiєю товстою рукою, що, мов шланг пилососа, вже посувається до Кадриля, втягуючи разом з повiтрям i його...

НА ДРЕЙФУЮЧОМУ АЙСБЕРГУ

Айсберг, бiля пiдошви якого сидiв Твiнас, поволi плив уздовж скелястого берега, на якому ледаче вилежувалось цiле юрмище тюленiв. То один, то другий тюлень пiдводився, перевальцем звивався до води i кидався в неї, щоб випiрнути згодом iз срiблястою трiпотливою рибою в зубах. Далеко, далеко, на самому краю океану бiлiв пароплав - а може, то тiльки бiла хмаринка?

Твiнас аж дзьоба роззявив - глибоко усе вдихав живлюще повiтря, насолоджувався морозцем, що повiвав вiд льоду, а хлюпотiння хвиль присипляло його, мов найкраща колискова пiсня. Та подрiмати йому не було коли: на айсбергу, тiльки трохи далi вiд нього, сидiв цiлий гурт пiнгвiнiв. Вiн упiзнав їх, бо таких уже бачив по телевiзору: це були iмператорськi пiнгвiни з блискучим темно-синiм пiр'ям, з коронами з золотих волоскiв на головi. Вони i поводилися, мов справжнi королi льодовикiв: стояли непорушнi, величнi, не звертаючи анi найменшої уваги нi на тюленiв, нi на Твiнаса, нi на будь-кого - неначе самi були невеличкi айсберги; i лише маленькi пiнгвiнчики шастали туди й сюди.

"Вони мене ще не побачили, - мовив до себе Твiнас. - Менi, як гостевi, може, личило б до них першим пiдiйти, вiдрекомендуватись, розповiсти, звiдки я i як сюди потрапив". Та не встиг вiн ступити й кiлькох крокiв, як пiдсковзнувся i впав на спину на весь свiй зрiст: нещасна тапка була слизька, наче добре нагострений ковзанець, а щоб їй!.. Сяк-так звiвшись на ноги, товстун знову уп'явся очицями в свою iмператорську рiдню: чи не побачили, як вiн перевернувся, чи не смiються часом?

Та нi, i дзьоба в його бiк не повернули, навiть не колихнули своїми коронами... Твiнас заспокоївся i знову рушив до них, обережно посуваючи свою танку.

В цей час над океаном прорвалася хмара, i сонце затопило весь айсберг; лiд заблищав, заряхтiв, неначе його хто обвив веселками. У Твiнаса вiд незвички зарябiло в очах, i вiн на хвилину пристояв, щоб вiддихатися. Щойно зараз вiн починав розумiти велику змiну, що вiдбувалась у його життi. Неспокiй i невпевненiсть змiнювались радiстю, а страх - благодатним спокоєм: нарештi вiн повертається в край своїх пращурiв, про який стiльки мрiялось i снилось, особливо коли подивиться, бувало, телевiзор. Здiйснилось те, про що i мрiяти вiн не смiв - повертається до холодних глибоких вод, щоб залишитися тут назавжди зi своїми рiдними братами... "Правда, - ворухнулося в куточку пам'ятi, - я повинен був вiдгадати головоломку... чи щось сховати..." Та тут його очi знову потягло до пiнгвiнiв. Яскраве сонце вивело їх iз зацiпенiння, табун стрепенувся, усi замахали крильцями i рушили в сторону Твiнаса.

"Побачили! - отерп вiд радостi товстун. - I йдуть привiтатися зi мною i поговорити, рiднi брати мої!"

Тремтячим вiд хвилювання дзьобом Твiнас вивернув iз тапки люльку. Дасть попихкати тому, котрий першим скаже: "Ну що ж, здоров, брате, вiтаю тебе, що нарештi ти повернувся до своїх. Часом не Твiнас твоє iм'я, прозорливий сищик i курець люльки? Що ж, приєднуйся до нашого гурту!"

Пiнгвiни були вже зовсiм близько; йшли коливаючись з боку на бiк, гладкi i поважнi, пiр'я на них блищало, як луска на коропi, очицi у них з обiдком iз бiлого пiр'ячка i так дивилися на Твiнаса, просто пронизували його.

- Брати мої, пiдiйдiть ближче, не бiйтеся... брати, - звернувся до них Твiнас i вiдразу засоромився: чого там їм боятися такого зачучвереного? I бiдний сищик присiв скiльки мiг, щоб прикрити собою обшарпану танку.

- Будьте живi i здоровi! - не витерпiв вiн i привiтався перший.

Та вiдповiдi не дочекався. Пiнгвiни були зовсiм поряд, зблизька вони були ще поважнiшi й сердитiшi. Може, вони образилися, що вiн не досить шанобливо привiтався з ними, подумав Твiнас i знову вигукнув:

- О справжнi iмператорськi пiнгвiни! Приймiть скромне вiтання вiд вашого iграшкового брата!

Знову нiхто не вiдповiв. Пiнгвiни були не далi як за метр, iшли стiною, не вiдокремлюючись один вiд одного, немов збиралися затоптати свого iграшкового родича. Злякавшись, Твiнас почав вiдступати назад, а вони усе йшли i йшли просто на нього.

- Брати, - прогув Твiнас, - зупинiться!.. Ви ж мене затопчете!

Але що ж це таке? Пiнгвiни iшли й пройшли - немов були зiтканi з повiтря! Нiчого не розумiючи, Твiнас сiв, i в цей час крiзь нього пройшов маленький пiнгвiнчик, який був вiдстав.

"Може, - подумав Твiнас, - коли я падав, то став безтiлесним, може, я сам iз повiтря, як душа?.. Зараз перевiримо". I вiн голiвкою люльки так стукнув себе по животу, що аж скрикнув вiд болю.

"Нi, я такий, як i завжди, - сказав Твiнас до себе. - Але я все одно нiчого не розумiю. Самi головоломки!.. Так чи iнакше, боятися менi нiчого!"

Вияснивши цю важливу правду, вiн хутко встав i покульгав за iмператорськими пiнгвiнами. Вже був кiлькох iз них випередив i навiть крилом зачепив одного, а той навiть не поворухнувся, лише раптом як закудкудакають кури! Як заклацає чорногуз!.. А потiм пролунала органна музика, загули дзвони, засурмили фанфари...

"Хай йому лихо!" - промимрив остовпiлий Твiнас.

Сонце каменем шубовснуло в океан, океан почав зменшуватись до сажалки, а сам айсберг почав трiскатися.

Зовсiм очманiлий, товстий сищик ледве встиг засунути в тапку свою люльку i, допомагаючи собi крильцями, поквапився вiдiйти вiд трiщини в айсбергу, яка загрозливо збiльшувалась.

Iз одного айсберга стало два, мiж ними чорнiла безодня. Твiнас усiма чотирма подерся вгору, та нещасна тапка знову пiдвела його - пiдковзнулася, i вiн з неймовiрною швидкiстю посунувся на спинi вниз i впав з айсберга в безодню...

Твiнас вiдчув, що вiн стоїть на тому самому сiрому лузi i коло нього бiлiє на землi рукавичка. Товстун схопив її i втупив очицi вдалину: а якщо "Срiбна шишка" вже полетiла? Хто ж знає, скiльки часу вiн пробув у країнi айсбергiв, - може, цiлу вiчнiсть?

Наче камiнь у нього з душi спав: удалинi так само срiблилась верхiвка корабля, вiдгадана загадка кубика. А як Твiнас пройшов ще трохи, то побачив, що з розчинених дверцят корабля звисає тоненька ручка. I чому це так, що йому зовсiм не сумно повертатися назад? Що анiтрiшечки йому не шкода покинутих дрейфуючих айсбергiв i iмператорських своїх братiв? Твiнас навiть радий, що країна його мрiй луснула, нiби мильна бульбашка, i вiн знову займе своє крiсло в "Срiбнiй шишцi". Хай йому сто лих, ще одна головоломка, а голова i так запаморочена!

У ПАЩI РОБОТА

Довгий шланг-щупальце цiлився на Кадриля, який тримав у лапi останню ручку, не встигнувши надiти її на стержень. Спiйманий на гарячому, вiн усе ще стояв, нiби соляний стовп чи кролик, загiпнотизований удавом, який от-от його проковтне... У Кадриля вилетiло з голови заповiтне слово, i вiн прийшов до тями лише тодi, коли шипучий насос вирвав у нього з лап ручку. Ручка пролетiла в повiтрi й зникла в широкiй горловинi шланга, наче її й не було. Кадриль безпорадно оглядiвся навколо себе, шукаючи допомоги. Та все, що вiн побачив, було далеко, ближче сидiла Легарiя, i очi у неї були такi великi, як покришки для горшкiв. Вона, мабуть, здалека побачивши червоне свiтло й робота, оглянулася, щоб подивиться з безпечної вiдстанi, чим усе закiнчиться для Кадриля i, найважливiше, що станеться з її сумкою.

- Рятуй! - закричав їй Кадриль, i двi покришки вмить зникли, наче у воду булькнули.

Кадриль, якого втягував потiк повiтря, невблаганно наближався до робота. Зайчик усiма чотирма намагався чинити опiр повiтряному потоку, але з того нiчого не вийшло, тiльки, махаючи лапами, вiн зачепив за кишеньку, i шпилька розстебнулась. "Уколоти, - пригадав вiн слова сторожа, - треба вколоти!" Кадриль гарячково висмикнув шпильку, i, коли роззявлена паща насоса опинилась перед самим його носом, зайчик вiстрям проколов м'який бiк щупальця...

Гул миттю ущух, потiк повiтря урвався, шланг-щупальце безсило повис, лампочки-очi погасли, i робот-страховисько вивернувся набiк.

- Ось тобi! Щоб знав! Ось, ось! - ще кiлька разiв уколов його в щупальце одновухий смiливець.

"Я контакт... контакт перервав!" - промайнула думка, i Кадриль кинувся навтiки. Майже летiв над лiнiєю, стискуючи в лапi шпильку, i безупинно повторював:

- Контакт... Контакт... Сам... Сам... Сам... Перервав... Я!

КИТИЧЦI ЗНОВУ ПРИЙШЛО В ГОЛОВУ

Бiля "Срiбної шишки" все ще морочився пiлот Менес, марно стараючись без схiдцiв дiстатися до дверцят, де так i лежала непритомна Ейнора. I сам пiлот мав вигляд добряче потерпiлого: коли вiн падав, у нього увiгнувся шолом i трiснуло друге скельце окулярiв. Стиснувши руку в рукавичцi, постукав у стiну корабля, погукав, свиснув - але нiщо не вивело Ейнору з глибокої непритомностi.

Бiльше нiчого не придумавши (мабуть, i не мiг придумати), пiлот побачив Китичка - сiв на сiрий морiг. Час минав дуже повiльно. Китичка, турбуючись, що буде з Ейнорою, не менше непокоївся й за Кадриля i все повертав очi туди, де знову мав виткнутись кiнчик вуха його друга.

А з другого боку до них наближався Твiнас. Вiн шкутильгав бiльше, нiж будь-коли, розкривав i закривав дзьоба, неначе розмовляв сам з собою, i тягнув за собою довгу бiлу рукавичку - саме таку, яку носила Ейнора! Нi, цей товстун, що звихнувся з розуму, навiть оддалiк не був схожий на мудрого сищика, який бачить усiх наскрiзь i нiколи не розгублюється.

Китичка, коли його побачив таким, вiд подиву аж став на обпеченi лапи:

- Твiнасе, що трапилося?

- Що? Трапилося? - невлад промимрив сищик. - Ах так-так... трапилося... Але хай собi.

- Як у вас опинилась ця рiч? - поцiкавився пiлот.

Твiнас пiдняв крило зi звислою рукавичкою i так здивувався, коли її побачив, що ледве не впав.

- Ця рiч? - повторив Твiнас. - Ах так, так... Ця. Хай собi.

- Я вас питаю, де ви її узяли? - повторив пiлот.

- Узяв... гм... ах узяв... - Сищик вийняв люльку, кiлька разiв попихтiв нею i спохопився, що наплiв дурниць. - Я побував в одному мiсцi, й у мене закрутилася голова, - виправдувався вiн. - Що трапилося з Ейнорою?

- Ти не знаєш? - здивувався песик. - Ейнора вдарилась головою об стiну i лежить непритомна, а ми не придумаєм, як залiзти в корабель... Вухо!

На сiрiй лiнiї обрiю виткнулась риска - вухо Кадриля. Зайчик так мчав, наче за ним гончаки гналися.

Ще на бiгу Кадриль збирався випалити все про робота, як зустрiв його крик Китички:

- Кадрилю, друже... треба спасати Ейнору!.. Ейнора знепритомнiла, а ми не можемо до неї дiстатись... швидше!..

- Але яка страшна пригода зi мною трапилась! - був уже почав зайчик.

- З усiма трапились пригоди, - вiдрубав Твiнас, - а зараз треба спасати Ейнору.

Товстун, видно, був страх занепокоєний, його очицi усе спинялись на ручцi Ейнори.

- Вперед! - пiдскочив угору на всiх вiтрилах Кадриль. - Може, у кого є довга тичка? Я, розiгнавшись, миттю долетiв би до Ейнори.

Тички, звичайно, нi в кого не було.

- Може, принести велику лампу, поставити - i тодi можна буде залiзти, - знову збуджено запропонував Кадриль, та, щось страшне пригадавши, увесь затрясся: - Нi, нi, може знову напасти. Коли б ви знали, яка страшна пригода...

- Про страшнi пригоди давай пiзнiше, - знову перегув його Твiнас. - Ми повиннi вiдгадати головоломку, як досягти дверей корабля!

Всi четверо задрали голови й дивилися на високий порiг. Твiнас безнадiйно смоктав люльку, Кадриль застiбав таємну кишеньку - адже всю дорогу таємне мiсце було розхристане, пiлот рукою потирав вдавлену мiсцину на шоломi - мабуть, у нього болiла голова, а Китичка повертав свiй облiплений пластиром писок то до одного, то до другого, збираючись щось сказати, але не смiючи.

- На однiй картинцi... - почав вiн i замовк, боячись, що його засмiють.

- Тобi знову прийшло в голову? - запитав Кадриль.

- На однiй картинцi, - повторив песик, - я бачив осла, собаку, кота i пiвня.

- Бременськi музиканти? - бадьоро запитав Твiнас, примруживши очицi.

- Так, - кивнув головою Китичка. - I менi прийшло...

- Ясно, - сказав сищик. - Лiзьмо один на другого.

- Оце тобi! - ляснув лапами Кадриль. - Наш Китичка - справжнiй винахiдник!

Песик вiд радостi аж спалахнув i повними вдячностi очима подивився на свого друга. Тiльки чому хутерце у нього таке скуйовджене, а таємна кишенька так криво застебнута, чому у нього такi запалi щоки? "Часом не попав вiн у бiду там, за обрiєм?" - захвилювався песик, та мандрiвники вже почали вилазити один на одного.

- Позаяк я найтовщий i найнезграбнiший мiж усiма вами... - почав Твiнас.

- Товстуватий i незграбнуватий, - поправив, як завжди, Китичка.

- ...то я стану внизу, замiсть осла, - кiнчив Твiнас.

- А позаяк я лiзти високо не можу, то буду бременським собакою, пришкутильгав до нього Китичка.

- Кiт, - тiльки й вимовив пiлот.

- Кукурiку! - заспiвав Кадриль.

Найважча доля дiсталася, звичайно, Твiнасовi, та товстун так переживав за Ейнору, що вiн мiг би пiдняти на собi всю "Срiбну шишку"! Нелегко довелося i Китичцi: обiпертись на покатi плечi пiнгвiна забинтованими лапами. На Китичку мав вилiзти пiлот, а Кадриль визвався миттю вистрибнути на плечi пiлотовi, бо йому було занадто високо. Отож повинен був вийти справжнiй цирковий номер, i коли б не тяжкий стан Ейнори, то всiм було б з чого посмiятися.

Всi троє зiбралися докупи i, один одного пiдiймаючи та пiдтримуючи, почали лiзти вгору. Нарештi лишилося чекати, як вистрибне Кадриль.

- Уперед! - гукнув Кадриль сам собi, розiгнався i вихором вилетiв пiлотовi, та не на плечi, а на шолом i, перевернувшись, бухнув на землю, зваливши i всю трiйцю.

Знову треба було починати заново. Коли трiйця сяк-так стала на мiсця, Кадриль краще розрахував стрибок i вiдразу поцiлив пiлотовi на плечi. Тримаючись переднiми ногами за шолом, вiн витягнувся i ось-ось був би схопився за порiг, та знову виникнув безлад, i всi попадали на землю - на цей раз через Твiнаса.

- Тапка, - виправдовуючись, промимрив товстун. - Поки я її прилаштую, ви перепочиньте.

Всi посiдали пiд "Срiбною шишкою", а Твiнас пiшов з другого боку лаштуватись. Нарештi Кадриль дочекався слушного часу розповiсти про свою страшну пригоду.

- Коли б ви знали, - почав вiн, - що зi мною трапилося бiля цiєї лiнiї, коли...

- Кадрилю, - раптом погукав його iз-за корабля басок Твiнаса, - мерщiй допоможи менi!

- Зараз, - скочив з мiсця Кадриль, по думки дивуючись: "Оце тобi знову не закiнчив - як Китичка свою пiсеньку".

Твiнас чекав його якийсь збентежений i смоктав люльку.

- Що допомогти? - нагнувся до танки Кадриль.

- Слухай, - тихо-тихо зашелестiв йому у вухо товстий сищик, - я маю тобi дати одне таємне завдання. Чи ти згодився б його виконати?

- Звичайно! - палко запевнив зайчик, зрадiвши i таємницi, i тому, що йому її довiряють.

- То слухай, - ще тихiше зашепотiв товстун, - коли ти залiзеш у корабель, поклади Ейнорi на очi оцю рiч. - Вiн подав Кадрилю рукавичку.

- Буде зроблено так, що комар носа не пiдточить! - пообiцяв Кадриль, засовуючи рукавичку в таємне мiсце. - Тiльки хочу запитати...

- Нiчого не питай! - суворо попередив Твiнас. - Домовились?

- Мовчатиму як риба! - змовницьки зашепотiв Кадриль i, пiдморгнувши, дуже голосно запитав: - Ну як? Тепер тапка тримається?

- Дуже добре тримається, - так само голосно вiдповiв Твiнас. - Дуже дякую за допомогу. Можемо повертатися до роботи.

Четвiрка знову почала готуватись пiдiйматися вгору. Ось уже й Кадриля винесло на плечi пiлотовi, вже вiн схопився за порiг i нарештi опинився у кораблi. Вперше в своєму життi зайчик виконував таємне, зовсiм таємне доручення. "I навiщо це потрiбне?" - не мiг вiн зрозумiти, кладучи непритомнiй Ейнорi на очi рукавичку. Хiба ж Твiнас мiг видати йому таємницю Ейнори, хiба мiг сказати, що кожен, хто опритомнює, насамперед розплющує очi? Так сталося б i з Ейнорою: вона сама, навiть не вiдчуваючи, пiдняла б повiки, розплющила б очi, i її обман вийшов би з ганьбою на свiт.

ЕЙНОРА ОПРИТОМНIЛА

Прикривши Ейнорi очi, Кадриль струснув її за плечi.

- Ой, - застогнала вона й розплющила очi.

Чималенько часу минуло, поки Ейнора збагнула нарештi, що трапилось. А зрозумiвши, знову заплющилась, щоб довго-довго не пiднiмати повiк. Пiсля того, що лялька побачила в кабiнi пiлота, вона нiколи в свiтi не могла б видати, що вона зряча, нiколи в свiтi, нiколи!.. Правда, мучив сумнiв, чи вистачить у неї сили й далi прикидатися такою наївною, чи зможе вона спокiйно слухати голос Менеса, стерпiти його дотик до неї - тепер, коли вона знає ще одну таємницю, таємницю його кабiни? Та Ейнора пригадала обпеченого Китичку без носика, смiливого одновухого Кадриля, одноногого, з добрим серцем Твiнаса, пригадала випробувану скрутою дружбу i готова була все-все витерпiти, щоб тiльки порятувати товаришiв вiд нещастя, яке на них чекало.

Поки вона все обмiрковувала, Кадриль натиснув на кнопку i схiдцi спустилися вниз. Першим убiг пiлот; Ейнора виразно чула його квапливi кроки, як вiдчинилися дверi кабiни, клацнув замок: Менес зачинився. Пiсля цього почулося незграбне шльопання, i до лоба доторкнувся кiнчик крила.

- Вам уже полегшало? - прогудiв басок пiнгвiна.

- Вже... напевне, вже... - вiдiзвалася Ейнора, стягнула з очей те, чим вони були прикритi, i сiла. Раптом вона здригнулась i вся напружилася: дверi в кабiнi вiдчинилися, зачинились i наблизились кроки. Прохолодна шкiряна рукавиця провела по її руцi, по тiй самiй руцi, яка так довго звисала в дверях корабля.

- Випийте цей напiй, - звелiв їй пiлот.

Бiля губiв Ейнора вiдчула дотик соломинки i почала через неї боязко смоктати коктейль. "Може, вiн хоче мене отруїти, може, вiн уже все знає?" спала їй така похмура думка, але коктейль пахнув ожиною та ананасом i був такий смачний, що вона й не стямилась, як випила цiлу склянку, й одразу вiдчула, як до неї повертаються бадьорiсть i енергiя.

- Дякую, - щиро сказала Ейнора, встаючи на ноги.

А голос, той голос, якого вона надалi боятиметься найбiльше за все, спокiйно запитав:

- На що ви скаржитесь?

- Нi на що... не скаржусь, - ледве чутно вiдповiла Ейнора.

- Чим ви вдарились?

- Потилицею.

Ейнорi довелося щосили зацiпити зуби, щоб не закричати, коли пiлот своєю долонею провiв їй по макiвцi.

- Нiякої гулi немає, - суворо сказав вiн.

- Але, - промимрила Ейнора, - але я так забилася, що навiть в очах потемнiло.

- Потемнiло? - здивувався пiлот Менес. - Яким чином могло вам потемнiти в очах, коли їм без того темно?

Ейнора збагнула, що непростимо обмовилась i попала в западню.

- Яким чином? - повторив запитання пiлот. - Пояснiть, будь ласка.

- Я... - залепетала лялька. - Менi... здалося...

В цю скрутну хвилину на допомогу Ейнорi прийшов Твiнас.

- Але ж... - прогув пiнгвiн, - але ж спробуйте, пiлоте, заплющити очi й уявити собi бiлий айсберг або снiгове поле. I тут же стукнутись потилицею об стiну. Отодi й дiзнаєтесь, як потемнiє в очах.

- I не тiльки потемнiє, а ще й зеленi блискавки в очах спалахнуть, кинувся Твiнасовi на допомогу Кадриль, здогадуючись, що ця дивна розмова пов'язана з рукавичкою i тим завданням йому. - Iще я не встиг вам розказати про новини, про такi новини, що вам самим потемнiє в очах, коли дiзнаєтесь...

Його перервав пронизливий голос Легарiї, що доносився знадвору:

- Чи всi у кораблi?

Начальниця бiгла ще далеченько i не знала, що дiється в кораблi. Легарiя була злякана й важко дихала вiд того, що дуже поспiшала.

- Я була заблукала, тобто була побiгла не в той бiк, - зiзналася вона. - А... Кадриль повернувся?

- Повернувся, повернувся, - вiдповiв Китичка, сидячи ще внизу. Друже, - гукнув угору, - тебе шукає начальниця.

ЩЕ ОДИН ПОЄДИНОК

У дверi корабля просунувся кiнець вуса Кадриля.

- То ти... повернувся? - страх здивувалася Легарiя.

- Повернувся! - виставив уперед груди Кадриль. - Цього ще бракувало, щоб не повернувся. Бачила, як воно було? А я вирвався i повернувся, от!

Вiн анiтрохи не сумнiвався, що начальниця похвалить його, що нарештi всi почують про його героїчний подвиг!

- А де моя сумка? - запитала Легарiя.

- Сумка... - обвис у Кадриля вус. - Сумка...

- Адже я тобi ясно сказала, щоб ти вiднiс мою сумку на корабель. Де ти її дiв? - пiдвищила голос начальниця.

Тут обвисло у Кадриля й вухо.

- Сумку... проковтнув, - промимрив зайчик.

- Хто проковтнув? Що це ти видумуєш?

- Проковтнув робот, технiчний iнспектор, адже ви самi бачили.

Всi здивовано слухали, а Твiнас дорiкнув:

- Чому ж ти до цього часу мовчав?

- А вiн i не мовчав, - утрутився в розмову Китичка. - Мiй друг весь час поривався щось розповiсти, але щоразу що-небудь ставало на перешкодi. Хай хоч. зараз нiхто йому не заважає все як слiд розказати.

- Половину всього з сумки викинув ще тодi, як пiд ялинкою в неї влiз. А тепер зовсiм загубив, усю-усю мою сумку... десь запропастив навiки... Легарiя почала ревти, i всi скупчилися бiля вiдчинених дверцят "Срiбної шишки", бо ще нiхто до цього часу не бачив, як плаче начальниця. Вона витирала сльози кiнчиком накидки, i Китичка спiднизу побачив, що у неї пiд накидку засунута якась дивна рiч.

- Сумку проковтнув робот, - повторив Кадриль.

- Про якого робота ти мелеш? - чмихаючи носом, запитала Легарiя. Може, ти говориш про гнома iз хатини сторожа? Але який з нього робот!

У Кадриля аж дух перехопило вiд обурення: яка ж начальниця пiдступна!

- Оце так так! - вигукнув. - Ви ж самi того робота бачили, це ж вашi очi вiд жаху стали такi великi, як покришки для горшкiв!

- Кадрилю, - сумним, плаксивим голосом сказала начальниця. - Ми всi знаємо, який ти гарячка i яка хаотична твоя уява. Бачиш сам, що нiхто в твої байки про якогось робота не вiрить. Треба не лише тверезого розуму не мати, а й нiякого, щоб повiрити у твоє базiкання. Кажи прямо, де ти подiв мою сумку?

- Засунув у вухо, - похмуро вiдрубав Кадриль i обернувся до неї спиною. Вiн чудово розумiв, чому начальниця вдається до брехнi: боялася, щоб не дiзналися про повну сумку ручок, яких вона накрала i тим ледве не занапастила Кадриля.

- А все-таки, що ж було насправдi? - витяг з рота люльку сищик, вiдчувши у поведiнцi Легарiї щось пiдозрiле.

- Що таке? - зцiпив лапи Кадриль. - Ну, ця планета - неначе телевiзор... але такий телевiзор, що коли вiн показує лiс, то ти можеш по тому лiсi ходити, нiби по справжньому, навiть... навiть на тебе може напасти вовк.

- Планета - телевiзор? - повторив Китичка i новими очима подивився навкруги. - То ось чому скрiзь так сiрувато й плоско.

- Хай йому сто лих! Тьху! - досадливо сплюнув сищик, i нiхто не зрозумiв чому.

- Понад цiєю лiнiєю, - показав лапою Кадриль, - натикано маленьких ручок, а начальниця безсовiсно повидирала їх i напхала в свою сумку...

- Заткнися, наклепнику! - гримнула Легарiя i пiдскочила, наче вжалена: - Не лiзь!

Та було вже пiзно: пришкутильгавши, Китичка витяг у неї з-пiд накидки ручку.

- Оце тобi, знову! - схвильовано сплеснув лапами Кадриль. - Ми можемо дочекатись ще одного iнспектора!..

- Так, - пiдтвердив пiлот, - виколупана ручка може притягти його, як магнiт.

- Пробачте, - сказав Китичка, - але попрошу всiх помовчати.

Всi замовкли, а Китичка притулив вухо до землi й став прислухатися.

- Чую дуже сильний гул, - сказав вiн. - Немов щось наближається.

- Негайно всi в корабель! - пролунав наказ пiлота. - Тривога!

Кадриль пiдскочив до Китички, вихопив у нього ручку, пожбурив її геть i потягнув друга схiдцями вгору. Легарiя вже встигла їх випередити i прошмигнула всередину. Твiнас, опираючись на крильця, i собi поспiшав, наскiльки дозволяла йому тапка. Нарештi всi зiбралися всередину. Кадриль полегшено зiтхнув i з верхньої сходинки обернувся, щоб глянути, чи нiщо їм не загрожує? Обернувся й отерп: туди, де лежала викинута ручка, впав знайомий снiп червонястого свiтла!.. Кадриль кинувся в салон, i тiєї ж митi дверi зачинилися...

- ...шiсть... п'ять... чотири... - вже рахував пiлот.

- ...три... два... один! - нетерпляче рахували й пасажири.

- Вперед! - не стримавшись, вигукнув Кадриль.

"Срiбна шишка" здiйнялася!

- Втекли! - з задоволенням потер лапами Кадриль. - Ще б трохи - i попалися б, але втекли!

- Наказую не зчиняти панiки! - звелiла начальниця, знову беручи керiвництво в свої лапи. - Нiхто не збирався на нас нападати, це ви iз мухи зробили слона. Ситуацiя цiлком нормальна...

Вона вмовкла, i очi в неї знову зробилися такi великi, як покришки для горшкiв: корабель почало кидати з боку на бiк, тремтiли стiни, трiщала пiдлога, мотор хрипiв i нiби захлинався. Неначе хтось схопив корабель, як горобця за хвiст, горобець трiпоче крильцями, б'ється, виривається, а втекти не має сили.

- Що ж це таке? - скрикнули всi.

- Сторож... гном казав менi... - озвалася на смерть перелякана Легарiя, - казав, що коли один робот не справляється, то на його мiсце стає другий, набагато потужнiший.

- Все ясно. - сказав Кадриль, - вiн усмоктує в свiй шланг "Срiбну шишку!"

- Сторож гном казав, - прошепотiла зблiдлими зябрами Легарiя, - що робот... iнспектор знищує всi стороннi предмети.

- Ми - стороннiй предмет! - вiд подиву Китичка аж рота роззявив.

Корабель усе ще намагався вирватись iз невидимих обiймiв; мотор ревiв, як поранений тигр, стiни тряслися так, що, здавалось, от-от розсиплються в друзки, пiдлога трiщала й коливалася, немов пiд час бурi... Марнi зусилля! Корабель почав крутитись, як дзига, - так крутиться, попавши у вир, скiпка, яку невблаганно тягне на дно.

Iз кабiни дiйшло повiдомлення пiлота:

- Увага! Наш корабель не в силi чинити опiр притяганню. Загибель неминуча. Хто хоче, може катапультуватись, тобто зайти в кабiну "Шишечки", натиснути на синю кнопку в спинцi крiсла i вилетiти в отвiр.

- Синю кнопку! - повторив Китичка, здивований, що минулого разу вiн про цю кнопку i не чув, i не бачив.

- Вилетiти? - закувiкала Легарiя. - Але ж тодi напевне попадеш у пащу роботовi! Жах! Що ж це робиться?

- Робиться те, що ти сама наробила, - заговорила Ейнора, яка довго мовчала. - Пiлоте, ми хочемо iншого начальника!

- Запiзно, - вiдповiв голос пiлота Менеса. - За кiлька секунд нiчого не залишиться! Добровольцi хай катапультують.

Його голос важко було почути iз-за гулу й трiскотiння.

- Твiнасе, придумайте що-небудь! - благала Ейнора, зчепивши руки.

Товстун безпорадно затряс головою, а люлька вислизнула у нього iз дзьоба й упала в тапку.

Тут устав Китичка.

- Менi прийшло в голову, - хвилюючись, сказав вiн, - якщо того, хто буде ката... катапультуватись, утягне паща робота, то поки робот з же... жертвою буде розправлятися, "Срiбна шишка" зможе вирватися!

I нiчого бiльше не сказавши, вiн покульгав обмотаними лапами в кабiну "Шишечки", щоб натиснути на синю кнопку.

- В такому випадку повинна катапультуватись винуватиця нещастя Легарiя! - вигукнула Ейнора.

Та Китичка вже лiз через люк у кабiну "Шишечки".

- Стiй! Назад! - пiдскочив до нього Кадриль i за китичку хвоста потягнув його назад. - Я пригадав! Ви тiльки дайте менi довгу-довгу голку або шило.

- У мене є Твiнасова голка, - запропонувала Ейнора.

- Вона занадто коротка, - вiдмовився Кадриль.

- Прошу!

У шпарину дверей пiлотової кабiни висунулось дуже довге шило. Кадриль схопив його за дерев'яну ручку i, щоб не загубити, прикрутив до лапи ниткою iз таємної кишеньки.

- Братику, - вигукнув дуже схвильований Китичка, - куди ти? Що ти?

- Контакт! - тiльки й вимовив Кадриль, вiдчиняючи дверi корабля й опускаючи схiдцi. Вилiзши надвiр, вiн зачинив дверi, полiз униз, однiєю лапою вчепився за верхню сходинку, а другу з шилом витягнув уперед для смертельного поєдинку.

Що й казати, цей технiчний iнспектор був у кiлька, а може, i в кiлька десяткiв разiв могутнiший за того. "Срiбну шишку" вiн усмоктував, немов пилосос жука, який чинив опiр. Довга рука - труба з зяючою дiркою - вже сягала нижньої частини схiдцiв, ось захопила їх i наближається до дверей, до Кадриля... Потiк притягання такий сильний, що вухо зайчика вигнулося вперед, от-от вiдiрветься i влетить у трубу. Та найгiрше те, що й лапу з шилом так тягне, що вiн нею i поворухнути не може. Невже всьому кiнець?

- Кi... кi... кiлiс... - чи вiн сам сказав, чи почув це?

Кадриль учепився в схiдцi обома заднiми лапами, шило стиснув обома переднiми лапами i, коли потягло в трубу, проколов її зсередини. Навiть очi в цю мить заплющив.

Коли Кадриль розплющив очi, все було скiнчено: однорукий робот, витягнувшись на всю довжину, лежав на сiрому морiжку, наче бурею звалене дерево. Червонясте свiтло зникло, очi-лампи потухли, щупальце сплюснулось, а "Срiбна шишка" рвонула вгору, неначе пiчкур, що вирвався од зажерливої щуки. Схiдцi пiднялися, i Твiнас, схопивши Кадриля пiд пахви, втягнув переможця в корабель. Китичка в цей час притримував дверi, щоб вони не вiдчинилися навстiж. Пiсля цього всi швиденько повмощувались у крiслах i поприв'язувались захисними поясами, бо їх почало пiдiймати вгору. "Срiбна шишка" знову вийшла в космiчний простiр...

ПЕРЕВОРОТ

Першим заговорив Китичка.

- Друже, дозволь розв'язати тобi на лапi нитку... - I зубами почав розплутувати нитку на лапi Кадриля, який сидiв поруч. Вони удвох вмостилися в одному крiслi. - Знаєш, ти... ти i сам не знаєш, який ти!

- А де шило? - занепокоївся Кадриль. - Оце тобi! Як уткнув, то воно там i залишилось.

- Чудово ти з ним обiйшовся, - похвалив Твiнас, який спостерiгав боротьбу крiзь шпарину в дверцятах. - Це тому, що ти зумiв знайти ахiллесову п'яту.

- Але я колов не в п'яту, а в щупало! - не зрозумiв Кадриль, що мав на увазi Твiнас.

Встигла оклигати i Легарiя.

- Дивлячись тверезо, - сказала вона, - не такий страшний чорт, як його малюють. Те, що ви називаєте роботом, було не що iнше, як телевiзiйне зображення, тому так легко було його перемогти.

- О, цього ще бракувало! - образився Кадриль. - Зображення! Я до нього навiть лапою був доторкнувся!

- А всмоктування "Срiбної шишки" теж було зображенням? - блиснув очицями Твiнас.

- От безсоромниця, - розсердився i Китичка. - Навiть спасибi не сказала!

Легарiя второпала, що занадто далеко зайшла.

- Звичайно, - заговорила вона далi лагiднiшим голосом, - я не заперечую заслуги Кадриля i оголошую йому персональну подяку вiд iменi начальницi.

- Запiзно! - з презирством кинула їй Ейнора й додала: - Кадрилю, щире тобi спасибi за те, що ти врятував "Срiбну шишку"!

- Нема за що, - скромно вiдiзвався Кадриль, а в серцi вiдчував безмежне задоволення.

- Як нема за що! Є за що! Та ще i як! - з гордiстю за свого друга сказав Китичка.

- Тепер прошу голосувати: хто за те, щоб вiднинi Кадриль став нашим начальником? - запитала Ейнора. - Китичко, порахуй голоси!

- Ми... миттю! - в запалi заїкнувся песик, пiдiймаючи забинтовану лапу. - Три голоси: мiй, твiй i Твiнасiв.

- А хто за те, щоб начальницею залишилася Легарiя? - знову запитала Ейнора. - Рахуй, Китичко, рахуй!!

- Один голос: Легарiя голосує сама за себе, тiльки обома ла... лапами, - захлинувся вiд смiху песик.

- Легарiє, - заявила Ейнора, - ми тебе усуваємо вiд обов'язкiв начальницi!

Легарiя, не вiрячи своїм вухам, що таке сталося, вся враз якось зiв'яла пiд своїм захисним поясом. У неї навiть не вистачило сили оборонятися, доводити, прозивати, вдаватися до химерних слiв; навiть не витиснула з себе "не зчиняйте хаосу", не вимагала "тверезо дивитися", не згадала про свої заслуги та органiзацiйнi здiбностi. Китичцi навiть стало шкода її, адже вона все втратила: сумку, обов'язки начальницi i так званий авторитет. Єдине, що в неї зосталося, - це фланелева накидка на плечах i згадки про кращi днi свого життя.

А Ейнора проголосила:

- Кадрилю, вiднинi ви наш начальник!

- У... у... ура! - затупотiв вiд радостi Китичка.

- Оце... оце... на тобi... оце... - тiльки й мiг промимрити новий начальник, смикаючи себе за половину свого вуса й так засовавшись у крiслi, що хвосту Китички загрожувала серйозна небезпека вiдокремитися вiд тулуба i полетiти до стелi.

- Начальнику Кадриль, - пролунав чiткий i спокiйний голос пiлота, - чи всi пристебнули захист пояси? Чи скрiзь порядок?

- Начальнику, - тихенько повторив Китичка, а очi в нього так i бiгали, так i сяяли вiд радостi. - Начальнику, начальнику Кадриль!

Кадриль угомонився, перестав соватись по крiслу, сiв як слiд i, несмiливо крякнувши, звелiв:

- Пасажирко Легарiє, мiцнiше затягнiть захисного пояса!

Легарiя глипнула на нього спiдлоба, нiчого не сказала, але пояса поправила. Кадриль вiдчув себе вiльнiше й смiливiше. А Китичка, який не знав, що й робити з радостi, притулився до його вуха заклеєним пластирем писком i зашепотiв:

- Бачиш?!

- Бачу! - теж пошепки вiдповiв новий начальник.

- Знай! - додав песик.

- Знаю.

- Та чи ти знаєш, що я вимовив наше заповiтне слово? Тодi, коли ти боровся на схiдцях? - розхвилювавшись, пригадав Китичка. - Чи ти чув?

- Чув. Я був уже зовсiм на краю загибелi, а коли почув, кинувся, як лев!

- Частенько ми користуємося своїм слiвцем, правда?

- Коли... це життєво необхiдно, - вiдповiв Кадриль.

- Кi-кi-кi, - засмiявся песик. - Ти уже заговорив, як Легарiя!

- Починаю тверезо дивитися, - поглузував iз себе Кадриль, i обидва насилу втрималися, щоб не розреготатися.

Вони посидiли трошки мовчки, пригорнувшись один до одного, i тут Китичка, лукаво примруживши око, запитав:

- Хочеш, задам тобi одну загадку? Вiдгадай, яким ти вiднинi повинен бути?

- Я? - Кадриль став серйознiшим. - Певно, дуже... мм... правильним?

- Нi.

- Кмiтливим?

- Нi.

- Обачним?

- Теж нi!

- То, може, дiяльним?

- О, i не це!

- Ну то поважним?

- Нi, нi, нi!

- Гарним на вигляд? Грiзним? Спритним?

- Та нi ж!

- Тодi я не знаю, - здався Кадриль.

Насилу стримуючись, щоб не захiхiкати, Китичка зашепотiв:

- Холоднокровним!

- Хе-хе-хе... - пирснув смiхом начальник, але одразу перестав смiятися, посерйознiшав: адже вiднинi йому не личить реготати, наче... наче... якомусь безвусому гарячцi! Як же вiн зможе вимагати дисциплiни вiд iнших, коли сам буде поводитися несерйозно? Кадриль ще обмацав комiрець: чи не вистрiпаний, чи шпилька гарно застебнута: як же вiн вимагатиме вiд iнших, щоб були акуратнi, коли сам нечупара?..

Отак-то. Через новi турботи вiн i не помiтив, що Ейнорине обличчя весь час повернуте в його бiк, що вона збирається йому щось сказати, та нiяк не наважиться.

- Начальнику Кадриль, - нарештi покликала лялька.

- Так, я слухаю, - повернув у той бiк вухо начальник.

- Я хотiла б, - невинно попросила Ейнора, - трошки порадитися щодо моєї забитої потилицi. Я знову стала така квола, що не можу голосно говорити. Прошу нахилити до мене своє вухо.

ЧОМУ СУМУВАВ ТВIНАС

Кадриль шаснув з-пiд пояса до крiсла Ейнори i наставив вухо. Те, що потихеньку розповiла лялька, було таке несподiване i таке важливе справдi, життєво важливе! - що мордочка у начальника ставала дедалi похмурiша й похмурiша i вiн уже не смикав, а скуб свого вуса, наче хотiв його вирвати зовсiм!

- ...це i все, що я намацала в кабiнi пiлота, - кiнчила Ейнора, розповiвши перед тим про те, як її нiс пiлот на плечах i вона наткнулася на його сховану здорову руку.

Кiнчивши розмову, вона зiтхнула: нарештi звiльнилася вiд тягаря таємницi! Хоч таємницi своїх очей вона не видала: вiдчувала, що ще не час.

Вiд почутого у зайчика просто перехопило подих! Скорiше не вiд однiєї вiстi, а вiд двох: про здорову руку пiлота, заховану в комбiнезонi, i про страшну рiч у його кабiнi. Хто знає, який пiдступ готує їм той в окулярах, той в рукавицях i шоломi пiдозрiлий тип!.. Коли б подiбнi новини Кадриль почув ранiше - вiн пiдскочив би, наче сiв на жарину, ввiрвався б у кабiну пiлота, схопив би його за груди i зажадав би негайно все пояснити!.. Ще й шолом з нього зiдрав би, окуляри розтрощив би, комбiнезон розпанахав би... А тепер? Тепер вiн з терпiнням лiтньої людини вислухав усе до кiнця, помовчав, задав кiлька запитань, покосився на дверi кабiни i прошепотiв:

- Дякую вам за пильнiсть. I я попросив би... вiрнiше, наказав би нiкому анi слова!

- Мовчала до цього часу, зможу помовчати й надалi, - вiдповiла Ейнора.

Цi слова почув Твiнас, але вдав, що не чув, лише сумно опустив очицi на свою розтоптану танку. На серцi зробилося так порожньо, наче хтось замiсть серця поклав йому якого пухиря. Товстун зрозумiв, що Ейнора розказала Кадрилю ту головоломку, яку збиралася довiрити йому, але чомусь передумала. "Напевне, вона зневiрилася в менi, - мучився товстун, напевне, вона зрозумiла, що це я вкрав рукавичку, i тепер зневажає мене, адже я не мiг зiзнатися i мовчав, коли Легарiя називала її злодiйкою. Я не лише кривий, товстий, але й непорядний, i краще було б менi залишитися в тiй купi смiття, там моє мiсце..." Вiд таких гнiтючих думок голова його низько схилилася, дзьоб опустився до самої танки, i товстун задрiмав.

Кадриль тим часом повернувся в крiслi й залiз пiд пояс, де згоряв вiд цiкавостi Китичка.

- Друже, - штовхнув вiн у бiк Кадриля, - що трапилося?

- Ейнора турбується за свою забиту потилицю, - викручуючись, вiдповiв зайчик.

- Знаю, - тихiше заговорив песик, - ти не можеш менi сказати. Кожний справжнiй начальник має таємницi, якi недозволено вiдкривати iншим.

Кадриль мовчки кивнув головою i задумався. На його плечi лiг тягар вiдповiдальностi. I який тягар! "Якщо й надалi я буду пiд гнiтом, як сир у ворочку, - мовив вiн сам до себе, - якщо й надалi так триватиме, то... як плигну!" Та куди вiн плигне - навiть сам не знав, а як по правдi, то вiн i не збирався плигати. Бути начальником не лише вiдповiдально, але й дуже цiкаво! Тiльки встигай вухом крутити!.. Ось iз кабiни пiлота пролунали слова:

- Начальнику Кадриль, прошу негайно зайти до мене в кабiну!

ОРIЄНТИР

Твiнас пробудився iз дрiмоти, Легарiя iз похмурого оцiпенiння, Ейнора замалим не пiдскочила: пiлот запрошує до своєї кабiни! До кабiни, куди навiть комар носом не смiв ткнути! До кабiни, яку смiливо можна назвати неприступною фортецею!

А надто ображеною вiдчувала себе Легарiя: як же це так, чому її нiколи не покликав, чому покликав цього свiжоспеченого начальника? Вона презирливо пересмикнула щелепою i голосно, щоб почув Менес, сказала:

- Якщо пiлот хоче завдати удару по моїй амбiцiї, то... фi!

- Бажаю успiхiв, - крикнув Твiнас, перемiгши свiй сум.

- Друже, не здавайся! - вигукнув Китичка, немов товариша на бiй проводжав.

Ейнора мовчала, але так нервово м'яла рукавичку, що було видно, якi почуття непокоять її.

I ось Кадриль береться за ручку дверей кабiни, а серце б'ється так шалено, що коливається навiть таємна кишенька: хтозна, якi несподiванки, страхiття, а то й пастки на нього чекають? I як поводитись, побачивши ту дивовижу, про яку недавно розповiдала Ейнора?.. "Подумаєш, - наїжачив вiн кiнчик вуса. - Хто-хто, а я не знепритомнiю. Страшнiше, нiж на планетi квiтiв, усе одно не буде!"

Трохи постоявши бiля дверей, затамувавши своє нетерпiння, вiн нарештi натиснув на ручку й зайшов усередину.

В КАБIНI ПIЛОТА

Речi, яку Ейнора намацала i про яку розповiдала, в кабiнi не було принаймнi на очi вона не потрапляла, а Кадриль за кiлька секунд устиг окинути поглядом усi кутки. А довше роздивлятися було небезпечно - ще накличе пiдозру та недовiру пiлота. До того ж тут було чимало iншого, що безмежно здивувало його. У кабiнi, наприклад, тебе не пiдiймало вгору: можна ногами мiцно впиратися в пiдлогу й навiть танцювати польку чи кадриль!

Друге, що примусило Кадриля аж рота роззявити, була скляна стiна над пультом пiлота.

- Оце-то штука! - вихопилось у нього вiд подиву.

Крiзь скло можна було бачити весь простiр, який долав їхнiй срiбний кораблик. Рiзнобарвнi свiтила й освiтленi свiчечками ялинковi кулi сяяли далеко й близько, а вiдблиски їх таємниче ряхтiли в скельцях окулярiв пiлота. То в тому, то в iншому кiнцi простору щось спалахувало i гасло: може, комети, може, метеорити, а може, двi зiрки зiткнулися? Весь простiр був залитий незвичайним свiтлом, яке нагадувало ту мiсячну нiч у лiсi.

"I як вiн може знайти шлях у такiй далинi помiж безлiчi свiтил?" - з шанобливим подивом поглянув на пiлота Кадриль. Тепер вiн не дивувався, чому пiлот так довго шукав Тандадрику: знайти її тут - все одно що знайти голку в копицi сiна! А може, ще важче... Та ще заплутанiшим i таємничiшим, нiж космiчний свiт, видався Кадрилю пульт пiлота: скiльки тут кнопок, скiльки ручечок, лампочок, кришечок, дiрочок, а приладiв рiзних - великих i зовсiм малесеньких!.. I скрiзь намальовано лiтерки, стрiлочки, номери, покажчики аж у очах ряботить, навiть неможливо зрозумiти, як воно все умiщається на такiй невеличкiй площi i як таку плутанину може оволодiти одна-однiсiнька рука в рукавицi?..

- Оце... - замалим не вигукнув i навiть не плеснув вiд здивування лапами Кадриль, але раптом вiн згадав про другу пiлотову руку й пiдозрiло кинув оком на порожнiй рукав. "А може, - промайнула у нього думка, - може, схопити за замок, потягнути - дрр! - вниз i подивитися, що воно i як?!"

Пiлот наче не бачив, як у страшному нетерпiннi топтався начальник. Вiн, спокiйний i байдужий, дивився крiзь величезнi трiснутi скла окулярiв у тому напрямку, куди летiв корабель, а рука то крутне щось, то натисне на кнопку, то поверне штурвал управлiння. Штурвал управлiння кораблем був не такий, як сподiвався Кадриль. Вiн уявляв кермо космiчного корабля таким, як, скажiмо, на вiтрильнику пiратiв, а це всього лише невеличкий стержень.

- Я вас запросив.. - почав Менес.

Кадриль i не вiдчув, як витягнувся, немов струна, i притулив лапи до бокiв.

- ...запросив, - неначе усмiхнувся пiлот iз того, як по-солдатськи виструнчився Кадриль, - щоб повiдомити, що ми не на жарт заблукали.

- Я... я i не жартую, - промовив Кадриль. - Але чому ми заблукали? Чому не можемо знайти правильного шляху, коли тут он скiльки всiлякої апаратури?

Менес кивнув шоломом: запитання серйозне, як i належить начальниковi.

- Як вам вiдомо, - вiдповiв пiлот, - у наш корабель поцiлив метеорит. Удар метеорита зiпсував прилад, який автоматично показує напрямок. Отож ми згубили орiєнтир. Для того я вас i запросив, щоб вияснити справжнє становище i довiдатися, яка ваша думка з цього приводу.

- Думка? Яка думка? - здивувався начальник.

- Може, варто повернутися назад? - вiдповiв пiлот, дивлячись крiзь скло.

- Повернутися? - повторив начальник. - Назад? Цього... ще бракувало...

Рiй невеселих думок закружляв у нього в головi. Повернутися в холодний, похмурий лiс бiля смiтника? Або до дiтей, якi їх пошарпали, подерли, покалiчили i викинули? Назад - то прощай, надiє, що вони будуть знову здоровi i хоч трiшечки щасливi. Назад - це знову доля обiрванця i безталанного, вiд якого всi вiдцуралися. Назад - це розпрощатися зi всiма новими пригодами в подорожi, розпрощатися з обов'язками начальника...

- Я чекаю на вiдповiдь, - сказав Менес, - i готовий повернути корабель назад. Маршрут невiдомий, i недослiджений напрямок може закiнчитися загибеллю. Ми й так не раз були на волосок вiд загибелi.

Кадриль важко проковтнув слину.

- Якщо, - сказав вiн, - ми згубили ор... ора... тир...

- Орiєнтир, - усмiхнувся пiлот.

- ...якщо згубили орiєнтир, то як ми знайдемо шлях назад?

Тепер пiлот повернув до Кадриля не лише скельця окулярiв, але обернувся з усiм гвинтуватим стiльцем. Запитання Кадриля було таке мудре й навiть пiдступне, що i з допомогою Твiнасової люльки такого не придумаєш!

- Ммм... - зам'явся Менес. - Хоча орiєнтир i загублено, але... ммм...

"Чого доброго, - слухаючи мемкання пiлота, подумав Кадриль, - Ейнора говорила правду: вiн замишляє лихо!"

- Бачите, - опанувавши себе, сказав пiлот, - прилади пульта зафiксували, тобто вiдзначили весь шлях, яким ми летiли, i допоможуть його знову вiднайти.

- Хтозна, - коротко i ясно кинув зайчик, дивлячись на мигтiння свiтил.

- Я пролетiв довгу путь i набув чималого досвiду, щоб мiг щасливо повернутися i доставити всiх назад. То як, повертаємо корабель?

"Нiколи!" - замалим не вигукнув начальник, але встиг прикусити язика. Згадав "холоднокровного", згадав, що начальник вiдповiдає за долю всiх, що вiн не має права згубити Китичку, Ейнору, Твiнаса, нарештi, й Легарiю, хоч би яка вона була, так само й пiлота. Нi, вирiшувати одному за всiх... Не можна поводитися так, як тобi спаде на думку, бо тодi ти нiчим не будеш вiдрiзнятися вiд Легарiї, яка тiльки й дивиться, щоб лише їй була користь, нiчим не вiдрiзниться i вiд Китички, який спалив усю планету... тобто її спалили iскри iз "Шишечки", але й без iскор сiрник виконав би свою чорну роботу!.. Тепер, ставши начальником, Кадриль почав бачити все ширше i вирiшувати суворiше!

- Я, - сказав вiн пiлотовi, - повинен порадитися з усiма мандрiвниками. Тiльки пiсля того скажу своє рiшення.

Пiлот Менес навiть тричi нагнув шолом, наче вiн чекав саме такої вiдповiдi, наче мудрiшої вiдповiдi i не могло бути! Кадриль з гiднiстю махнув вухом i вже зiбрався вийти, коли знову почув:

- Прошу вас почекати.

Пiлот простягнув руку, щоб вiдчинити шухлядку, яких у стiнi було безлiч. Кадриль з величезною пiдозрою стежив за кожним рухом пiлота: чи той не готує пастки? Чи не накине на нього стременний ремiнь? Ну, ну!.. Ось рука в рукавицi виймає iз вiдчиненої шухляди целофановий мiшечок, весь всипаний золотими зiрочками. Що воно буде? Кадриль непомiтно трошки розстебнув таємну кишеньку. "Коли що, я його вколю, як уколов робота!" готувався зайчик.

- Прошу взяти, - простягнув йому пiлот мiшечок.

- Що... це? - покосився начальник i подумав: "Чого доброго, це буде оте, про що говорила Ейнора! Цього ще бракувало!"

- Тут, - пояснив пiлот Менес, - ви знайдете унiформу, яку одягав колишнiй командир корабля, який загинув у бою з повiтряними пiратами.

- Який загинув... повiтря... - промимрив Кадриль, нiчого подiбного не сподiваючись.

- Вiрнiше, з космiчними пiратами, - додав пiлот. - Вiзьмiть.

Кадриль знову з недовiрою глипнув на мiшечок, проте взяв його. Повагом вiдстебнув i витяг бiлий як снiг пiджачок унiформи з золотими кантами, з зiрками на погонах i сяючими мiдними гудзиками. Знайшов вiн i унiформну шапку - високу, з козирком i з гербом, на якому було зображено космiчний корабель пiд час польоту. Вiн навiть знайшов у мiшечку плоску шкiряну сумочку з довгим шкiряним ремiнчиком.

- Це називається планшетка! У неї вкладено компас, записну книжечку, кулькову ручку, ножик, крiм того, схеми трас, якi попросив би тримати в надзвичайнiй таємницi, - пояснив пiлот.

- В надзвичайнiй таємницi, - повторив начальник i навiть оглядiвся, чи нiхто не слухає.

- Унiформу я пропонував би натягти зараз, - сказав пiлот, - бо тут не пiдiймає догори i є дзеркало.

Вiн крутнув одну з безлiчi ручку, i перед Кадрилей постало дзеркало завбiльшки з його зрiст.

Кадриль, почуваючи себе трохи нiяково, почав надягати бiлий кiтель. Тiльки подумати, вiн якраз на нього! А шапка... унiформна шапка теж була наче на нього шита! А щоб шапка з голови не злiтала, на нiй була резинка, яка, оповиваючи пiдборiддя, тримала кашкет. Нарештi Кадриль повiсив на плече планшетку так, щоб вона була спереду i коли вiн iтиме, легенько вдаряла його по стегну. Одягнувшись, зайчик став перед дзеркалом.

- Хай тобi дiдько! - вирвався у нього зовсiм новий вигук. Та вiн i сам здавався собi зовсiм новим! Ну, просто неначе вже на Тандадрицi: такий показний, величний i сильний - хоч стань i дивись на себе до самого кiнця подорожi! Кадриль повернувся в один бiк, повернувся в другий, смикнув за планшетку, поправив шапку, щоб була трохи набакир i виглядiла б так, наче пiд нею всунуте друге вухо.

- Бач як! - каже вiн у дзеркало, тобто сам до себе.

- Не сумнiваюсь, - сказав пiлот, - що ви будете вартi цiєї унiформи. А також i цiєї штучки. - I вiн подав пояс, до якого було пiдвiшено кобуру з револьвером. - Якщо напали б повiтрянi пiрати або iншi вороги, - пояснив пiлот.

- Хай тiльки спробують! - тупнув п'ятою Кадриль, i його вiдображення в дзеркалi теж тупнуло - тiльки хвацькiше й величнiше.

Пояс зайчик прив'язав так, що кобура з револьвером розмiстилася на задньому стегнi. Вiд надзвичайного збудження у Кадриля пашiло вухо i тiпався хвостик.

- А тепер, - байдужим голосом промовив Менес, - повертайтесь у салон i повiдомте мене про офiцiйне рiшення.

- Iду! - знову Кадриль тупнув п'ятою разом зi своїм чудовим вiдображенням. - Офiцiйне рiшення, - повторив, укладаючи в свою голову нове слово, яке так пасувало до його унiформи.

- До речi, - додав пiлот, - може, ви помiтили в стiнi салону срiбну ручку?

- Так, я помiтив, - кивнув козирком начальник.

- Потягнiть її до себе. Там буде постiйний ваш пост, пост командира корабля. - I пiлот швиденько пiдняв до шолома руку, вiддаючи честь командировi.

- Оце тобi... - Вiд подиву Кадриль ледь не впав на стегно з планшеткою. Але вiдразу гiдно випростався: виявляється, що командир корабля старший за самого пiлота! Виявляється, без потреби вiн вiддав шану пiлотовi i бив перед ним п'яткою. Виявляється, повинно бути навпаки! Виявляється, на кораблi вiн найстарший!.. Ось як!

ОФIЦIЙНЕ РIШЕННЯ

- О-о-о-о-о-о! - прокотився вигук по салону, коли у дверях кабiни показалася шапка з гербом, золотом прикрашений мундир i кобура з револьвером.

- Друже, чи ти... ошалiв? - вигукнув Китичка, захлинаючись вiд зачарування, - Швидше сiдай у крiсло i дай менi помацати iграшковий пiстолет i подивитися на сумку.

- Це не сумка, а планшетка, - пояснив йому Кадриль, дiставшись до крiсла.

- А що в тiй планшетцi? - зацiкавився песик.

- Таємнича схованка, - прошепотiв Кадриль.

- Але не таємничiша за нашу таємничу кишеньку? - з надiєю повернув писка Китичка.

- Ммм... - промимрив Кадриль саме так, як пiлот Менес. - Бач, тут... схована схе... ма.

- Це... схе... схе... - не подужав песик вимовити дивне слово. - А що воно має означати?

- Це означає, - набурмосив лоба Кадриль i потарабанив нiгтем по планшетцi, - це означає... мм... що тут все зафiкс... зафiксоване.

На цей раз Китичка не смiв запитати про ще одне нове слово: вiн вiдчув себе дуже вiдсталим у порiвняннi зi своїм освiченим другом.

- А чи я мiг би, - попросив песик, - помацати ручку iграшкового пiстолета? I подивитися на хлопавки?

- Ну й сказав! - Кадриль навiть вiдкинувся на спинку крiсла. - Це не iграшковий пiстолет, а справжнiсiнький револьвер. I заряджений вiн не хлопавками, а кулями! Пах - i готово!

- Ого... - скривився песик. - Який ти!..

- Це ще не все. - Кадриль кинувся до срiбної ручки. Вiн, трохи хвилюючись, сiпнув ручку на себе, i вiд стiни щось вiдокремилось - кришка чи не кришка, а опустилось i стало чудове крiсло з вузеньким столиком спереду. Бiля столика було приладнано дзвiночок, пляшечку з освiжаючим напоєм, ланцюжок для олiвця, футлярчик для записної книжечки та iншi речi, необхiднi, щоб командувати. Мандрiвники здивовано стежили, як командир зайняв свiй пост i прив'язався захисними поясами, гарно прикрашеними зiрочками.

- Це... знущання... надi мною... я... протестую... - простогнала Легарiя i знову заридала, витираючи краєм накидки сльози.

Кадриль вiдстебнув планшетку, поторкав схему, витяг записну книжечку й олiвця, прикрiпив їх до столика, старанно застебнув планшетку, поправив шапку i оглядiв пасажирiв. Китичка дивився на нього i очей не зводив, вiї у Ейнори тривожно тремтiли, а личко горiло вiд нетерпiння: вона чекала вiстей iз кабiни пiлота. Люлька Твiнаса знову була прилипла до стелi - лише порожнiй дзьоб вiд здивування був роззявлений. А Легарiя все схлипувала, все плакала.

Кадриль хотiв подзвонити в дзвiночок, щоб вона вгамувалась, та посоромився.

- Прошу уваги, - заговорив вiн до пасажирiв. - Є важлива i не дуже хороша новина.

- Яка новина? Кажи швидше! - пiдганяв Китичка.

Всi мандрiвники занепокоїлись.

- Поспiшати теж нема чого, - попередив колишнiй гарячка. - Ми повиннi гуртом порадитися,, що нам робити далi. - Тут вiн не витримав, щоб трохи не прихвастнути: - Пiлот Менес пропонував менi одному вирiшити, але я хочу знати думку всiх.

- Дуже правильно! - пiдтримала Ейнора.

- Ось який мiй друг! - засяяв вiд гордостi Китичка.

Ображена Легарiя захлипала на все горло, i командир змушений був задзвонити дзвiночком:

- Попрошу тишi!

Вiн терпляче почекав, поки всi заспокоїлися, i заговорив далi:

- Ви вже знаєте, що метеорит збив наш корабель з путi. А тепер вiн i зовсiм згубив... загубив... - Кадриль хвилю подумав i згадав: ...орiєнтир.

- Але я не знаю, що воно за орiєнтир, - наївно зiзнався Китичка. Поясни менi, друже.

- Орiєнтир - це... це... такий знак, який показує путь, - насилу знайшов вiдповiдь командир, трохи незадоволений, що песик задав йому таке важке запитання.

- Тодi виходить, - не вгамовувався Китичка, - що значок випав iз корабля i тому ми його згубили, правда?

Кадриль аж упрiв i зсунув з лоба шапку. Ну й Китичка! Через свою нетямучiсть зробить дурнем iншого!

- Не зовсiм так, - вiдповiв командир. - Згубити орiєнтир - це значить... значить...

Несподiвано йому прийшла допомога.

- Китичко, - вiднявши вiд очей мокру накидку, втрутилася Легарiя, який ти нетямущий! Якщо було б сказано "згубили шлях", то ти знову запитав би, чи шлях не випав iз корабля, як носовичок з кишенi...

Китичка, наче йому хто дав по писку, ледве не полiз пiд крiсло, а командир поволi пояснював далi:

- Не маючи орiєнтира, пiлот летить наослiп, i може статися так, що ми не лише нiколи не долетимо до Тандадрики, але й загинемо. Тому ми повиннi вирiшити: чи летимо далi, чи повертаємось назад. Чекаю вашого офiцiйного рiшення.

- Оф... офiцiйного? Що воно таке? - знову мимохiть бовкнув Китичка.

На цей раз Кадриль розсердився не на жарт: цей Китичка просто непоправний! Задає i задає запитання... Та вiдповiсти треба було, i вiн знову замекав:

- Офiцiйне - це... це... ммм... таке рiшення, коли...

Допомога знову прийшла звiдти, звiдки командир найменше сподiвався.

- Справдi так, - сказала Легарiя, вже висушивши свої сльози, офiцiйне рiшення, коли всi прилюдно висловлюють свою думку.

Здивований Кадриль вдячно поглянув на колишню начальницю, яка так, без жодного користолюбства, простягла йому лапу допомоги.

- Отож кажiть свою думку. Пiлот чекає на остаточне рiшення. - Вiн узяв олiвця й розгорнув записну книжечку, хоча i сам не знав навiщо.

Час минав, але всi мовчали: може, мандрiвникiв налякав блокнот з олiвцем, а може, слова: "Офiцiйне рiшення". У командира упрiла потилиця, i, щоб заспокоїтися, вiн трохи вiдпив освiжаючого напою.

- Шановний командире, - почала Легарiя, - чи не буде нахабством, якщо я запропоную скористуватися вже випробуваним напрямком годинникової стрiлки?

- Нахабством не буде, - кивнув командир, i Легарiя сказала:

- За стрiлкою починає Ейнора.

Ейнора прикусила губу, щоб не вихопилося лихе слово на адресу жаби.

- Ейноро! - квапив командир i навiть стукнув олiвцем по столу.

- Пропоную. - сказала Ейнора, - нiколи не повертатися i летiти далi, хоч би що там було!

- Пiнгвiне Твiнас! - звернувся командир.

- Як на мене... я приєднуюся до думки Ейнори... - I, блиснувши очицями на Ейнору, яка м'яла в руцi рукавичку, додав: - Летимо далi.

- Мандрiвнику Китичко!

Слово "мандрiвник" iз уст друга вкололо песика, наче голкою, але вiн почував, що завдав клопоту командировi своїми нерозумними запитаннями, отож одразу вiдiзвався:

- Я пропоную...

Вже ладен був сказати "летiти далi", як в уявi постала заснiжена галявина в лiсi, затишне потрiскування вогнища, по-хазяйськи складений хмиз i велика тепла шапка, в якiй вони з Кадрилем - наче лелечата в гнiздi по-дружньому весело теревенять, смiються, погойдуються. Нiколи не було i хтозна, чи може бути краще десь, як там, серед бiлих наметiв снiгу, мiж високими таємничими соснами, бiля своєї ялинки, що краща, нiж на картинцi!.. А дзвiночок з крижаним сердечком, а пiр'їнка з синiм боком, а шалений їхнiй танок серед ночi!.. Як хороше вони дружили, як хитро придумали таємничу кишеньку, а вiн довiрив друговi вiршика про Кiкiлiса, який обсмалив дзьобика... А коробочка сiрникiв з гребiнчастим пiвником на нiй... Коробочка сiрникiв тiльки для того, щоб пiдпалити хмиз, а не всю чужу планету! Боже, боже, як їм обом було там хороше, i не пекла його страшна провина, i не було лютiшого звiра, нiж бульдог Гог... Ах, були б вони дочекалися, поки розтане снiг, були б обжилися в зеленiй гущавинi - як на однiй картинцi гномики, може, й хатку збудували б, ще гостиннiшу, нiж у їжака, з сердечками на вiконницях...

- Мандрiвнику Китичко, чекаємо вашого офiцiйного рiшення!

"Вашого рiшення"... - жалiбно зiтхнув Китичка. А там, бiля вогнища, Кадриль йому був сказав: "Щоб я бiльше не чув нiякого "ви"!

- Пропоную, - тихо промовив Китичка, - повернутися назад.

Командир вiд несподiванки аж олiвця випустив iз лапи, вiн сторч повис на ланцюжку. Оце тобi! Оце рiшення його друга! Це вже справжнє свинство!

- Це ваша остаточна думка? - зайчик суворо подивився на Китичку.

- Оста... остаточна, - заїкаючись, вимовив песик. - Пробачте, але я... я не можу не хотiти повернутися назад... я нiчого не можу з собою зробити, щоб не хотiти повернутися назад, Кадрилю, бо менi прийшло в голову...

- Попрошу... вiрнiше, наказую залишити своє "прийшло в голову" при собi, - холодно обiрвав його командир i повернувся до Легарiї: - Ваша думка?

- Я, звичайно, пропоную дивитися тверезо, - негайно вiдповiла жаба. Ризикувати - не грати. Ситуацiя занадто загрозлива, холодний розум велить повернутися назад. Але, якщо командир накаже летiти вперед, я обидвi лапи пiдiймаю за його думку, бо вона найсправедливiша i найпередбачливiша.

- Пiдлабузниця! - презирливо кинула Ейнора.

- А менi на зауваження Шарпачки наплювати! - вiдрубала жаба.

- Ви... - хотiла скочити Ейнора, але, прив'язана поясом, залишилася на мiсцi, болiсно стиснувши губи.

I тут голос, незнайомий голос, пошепки, але виразно вимовив:

- Зелена груба шкура!

- Хто це сказав? - зашкварчала жаба. - Я не подарую! Я вимагатиму сатисфакцiї!

- Дзень, дзень, дзень! - пустив у роботу дзвiночка командир. - Тишi! До порядку! Кiнчайте... дискусiї!

Вiн i сам не мiг дотямитись, як йому спало на думку таке доречне слово. Всi одразу вмовкли.

- Тепер моя черга сказати свою думку, - сказав командир. - Я сам пропоную летiти далi. Все. Тепер порахуємо голоси... Твiнас, Ейнора, Легарiя... Мiй голос... За. Проти - Китичка.

- Чотири за, один проти, - пiдсумувала Легарiя.

"Один проти", тобто Китичка, вiдчув себе зовсiм незатишно. "Я справжнiй егоїст, - був прикро вражений песик. - Я думав лише про себе, а не думав про iнших. Недаром друг сердиться на мене".

В цей час командир устиг одстебнути захисний пояс i залишити пост, щоб зайти в кабiну пiлота i повiдомити про офiцiйне рiшення мандрiвникiв: летiти далi, летiти, що б там не було, вперед i лише вперед! А коли вiн повернувся назад iз кабiни пiлота, мiг смiло йти по пiдлозi: "Срiбна шишка" сiла на попутну планету. Видно, щоб знову поповнити запас того нещасного кисню чи наново залатати дiрку, яку вибив метеорит...

НА ПЛАНЕТI СЛЮДИ

Вiдчинилися дверi, опустилися схiдцi, i новий командир уже ладен був першим вистрибнути надвiр, але раптом вiдсахнувся й вiдступив далi вiд дверей.

Вiн пригадав, що командир повинен залишати корабель останнiм.

- Пробачте за зауваження, - пiдiйшла до нього Легарiя, - та я б хотiла подiлитися деяким досвiдом, якого набула за час командування. Командир покидає корабель останнiм лише тодi, коли з кораблем трапляється катастрофа. В iнших випадках, якщо треба вийти в незнайоме i навiть небезпечне мiсце, командир iде першим, в авангардi.

- Дякую, - стримано вiдповiв командир, а сам подумав: "Як воно не було б, а її поради потрiбнi й кориснi". Крiм того, вона прекрасно знає значення чужоземних слiв. У майбутньому треба буде коли-не-коли з нею радитись".

Легарiя, наче вгадавши командирову думку, скромно запропонувала свої послуги:

- Чи я не змогла б бути вашим референтом?

- Ре... фе... ферентом? - не мiг вимовити командир.

- Референт - це спецiальний радник командира. Будучи вашим референтом, я пояснювала б мандрiвникам значення незрозумiлих слiв i таким чином заощадила б вам час. Хоча, - ще скромнiше додала жаба, - хоча ви сам чудово знаєте чужоземнi слова... Наприклад, ви сказали: "Кiнчайте дискусiї". Та реферувати iншим у вас не вистачить часу.

Але командир не поспiшав прийняти пропозицiю Легарiї. Може, пригадав усi образи й пiдступи Легарiї, якi йому довелося зазнати?

- Якщо я вам не пiдiйду, - зеленою травичкою стелилась Легарiя бiля нiг командира, - то коли захочете, зможете увiльнити мене вiд обов'язкiв i призначити iншого референта.

Цi слова розвiяли сумнiви командира, i вiн, вже ступаючи схiдцями, сказав:

- Гаразд. Тимчасово призначаю вас референтом.

- Дякую, - жаба не знала, як i дякувати, й, зiгнувшись у три погибелi, поспiшила за командиром, не звертаючи нiякої уваги на те, що подумають iншi мандрiвники: Шарпачка, Кривий лантух i Один проти.

Отож командир вийшов першим, i, дивлячись знадвору на це видовисько, можна було сказати, що воно варте сотнi картинок з книжок або однiєї картини, намальованої олiйними фарбами! Де ж там: iз "Срiбної шишки" схiдцями спускається командир у золотом поблискуючiй унiформi; коли вiн ступав, планшетка била його по одному стегну спереду, а кобура револьвера по другому стегну ззаду. Висадившись, командир оглядiвся i подав знак, що небезпеки немає, що можуть висаджуватись iз корабля й усi iншi. Тут сповзла жаба, тобто референт командира, пiсля неї показався Твiнас, засапавшись вiд намагання менше шкутильгати, бо на його крильце спиралась Ейнора - така витончена i гарна у вбраннi, яке сама пошила! Ах, коли б вона знала, як Твiнас чекав цiєї години! Коли б його воля, сила його люльки, то вiн садовив би "Срiбну шишку" сотнi, а то й тисячi разiв! Останнiм рачки злазив Китичка - хоч лапи у нього i пiдлiкувалися, але будуть забинтованi ще хтозна як довго...

- Китичко, - раптом почув вiн знизу голос, голос свого друга, - не лiзь! Я зараз!

I ось уже обрамлений золотом рукав обняв песика i допомагає йому швидше подолати схiдцi, та ще бiльше йому допомагає радiсть, що його друг, який став командиром, лишився справжнiм другом! Навiть i тодi, коли вiн "один проти" - друг його обняв! Ось як!

У дверях корабля став пiлот Менес i звисока оглянув навколишню мiсцевiсть. Вiн пiдняв руку в рукавицi, даючи знак, щоб його слухали, i почав:

- Якщо вирiшено летiти на Тандадрику, ми повиннi приготуватися до далекої мандрiвки. Треба грунтовно перевiрити всi механiзми, замiнити всi спрацьованi деталi й вiдрегулювати системи управлiння. Поки я це робитиму, добре було б вам зайнятись спортом i розiм'яти вашi задерев'янiлi суглоби, подихати свiжим повiтрям i перепочити. - По цих словах пiлот зачинився у кораблi.

Пiсля тiєї телевiзiйної планети, де повiтря було таке, наче в старiй, довго зачиненiй шафi, тут дихалося легко й хороше. Є де i спочити; ця планета найбiльше нагадувала мандрiвникам їхню батькiвщину: пiщанi пагорби, висохле русло рiчки, подекуди пучки трави, зрiдка видно невеличкi кущi... Тiльки нiде анi хати, анi хатинки, нiякої протоптаної стежки, дороги, виораного поля, викопаного рову... Анi пташини, ' щоб над ними пролетiла, сполоханого звiряти чи навiть докучливого комара...

- Що б то воно могло блищати? - уп'яв очицi в далекi горби Твiнас.

Уважно придивившись, мандрiвники помiтили, що мiж горбами то там, то там щось поблискує - неначе хтось бавиться осколком дзеркала. Кадриль зсунув з лоба козирка, щоб краще бачити, i в цей час хтось його сiпнув за планшетку. Обернувшись, вiн побачив, що поряд з ним стоїть Ейнора.

- Що ви там, командире, бачите? - голосно запитала вона й потихеньку додала: - Чи в кабiнi була та рiч?

- Бачу, що мiж горбами щось свiтиться, - так само голосно вiдповiв командир i прошепотiв: - Нi, нiчого такого не було й слiду.

- Може, там свiтять електричнi лампочки? - знову голосно запитала Ейнора й знову тихо додала: - Так я i передчувала, що вiн сховає. А рука? Друга рука засунута пiд комбiнезон?

- Коли надворi видно, нiхто свiтити електролампочками не буде, вiдповiв командир i прошепотiв: - Руку я помiтити не мiг, бо надягав унiформу, та я буду пильним.

- Може, вiн i дав унiформу, щоб вiдволiкти нашу увагу чи пiдкупити вас, - сказала Ейнора.

- Але вiн дав менi ще й револьвер, - промовив Кадриль. - Невже дав для того, щоб я оборонявся вiд його пiдступу?

- Справдi, дивно... - похитала головою Ейнора i нiби ненароком витягла рукавичку, заткнуту за пояс. - Скажiть, чи не ви поклали менi на... на лоб цю рукавичку?

- Я вперше чую про рукавичку, - вiдмовився Кадриль, пригадавши, що вiн дав слово Твiнасу.

- Дивно, - знову похитала головою Ейнора й, вiдходячи, нагадала: - А все-таки i надалi придивляйтесь до пiлота.

Вона, звичайно, не бачила, що вiддалiк стояв Твiнас з сумно опущеними очицями. Товстун-сищик догадався, що Ейнора знову вирiшувала з Кадрилем свою таємничу головоломку, яку йому, сищиковi, вже нiколи не розкрити... Раптом вiн пригадав одну дрiбничку: коли Ейнора розмовляла з Кадрилем, вона витягла рукавичку!.. Гм... гм... схопився за люльку Твiнас. Чи Ейнора часом не запитувала командира, хто накрив рукавичкою їй очi i для чого? Так, так, вона питала саме про це! Бiдолашна, вона катується, що таємницю її очей вже викрили... Треба її заспокоїти, показавши, що рукавичка впала їй на очi випадково, що нiхто не сумнiвається, що вона не бачить... I сищик, пихкаючи, немов занадто розкочегарений паровоз, боком наблизився до Ейнори.

- Чи голова вже не болить вiд удару? - запитав вiн енергiйним баском.

- Ще трохи болить, - вiдповiла Ейнора.

- Як же вона не болiтиме! - пiдхопив Твiнас. - Не було потрiбного компреса, то схопили рукавичку; не було холодної води, то хлюпнули освiжаючого напою, тiльки вiн випарувався, поки ви ще не опритомнiли... Може, хоч зараз треба знайти джерело i прикласти справжнiй компрес?

- Дякую, бiль уже вщухає, - подякувала Ейнора з трохи прояснiлим обличчям.

"Ага, попав якраз у цiль!" - зрадiв товстун i, посмiлiвши вiд успiху, запропонував:

- А якщо ви повиннi вирiшити складне завдання чи заплутану загадку, то я i моя люлька... гм...

Ейнора занепокоєно повернула до нього обличчя:

- Яку загадку? Звiдки ви взяли, що у мене є загадка?!

- Нiзвiдки я не взяв... - збентежився сищик i вiдступив назад. - Я скрiзь бачу... загадки i головоломки... де треба i де не треба...

- Дякую, - холодно подякувала Ейнора, - але якраз не треба!

- Прошу вибачити менi... - задки вiдступив сищик, знову вiдчуваючи, що вiн зробив щось не так, що у нього не вистачило обачностi. А подавшись назад ще на один крок, вiн пiдвернув пiд себе здорову лапу й завив вiд болю. Виявилось, що Твiнас наступив на щось колюче, можливо, навiть загнав колючку. Пiднявши пiдошву, вiн побачив, що в пiдошву уп'явся невеличкий жук. У цей саме час пролунав верескливий голос Легарiї:

- Що це таке?.. Здiймiть!.. Жах! Кошмар!

Першим пiдбiг командир Кадриль i планшеткою змахнув жука, який десь узявся у жаби на стегнi. Жук упав на спину й задригав у повiтрi лапками.

Пришкутильгав Китичка i з цiкавiстю обдивився його.

- Вiн схожий на жука-рогаля, - сказав песик, - я бачив такого на однiй картинцi.

- Ой! - на цей раз крикнув сам командир i заплигав на однiй нозi: другу вкусив жук, - може, хотiв помститись за те, що Кадриль бахнув його родича планшеткою.

- Погляньте, - сказав Менес, який щойно зiйшов на землю i дивився в той бiк, що його вiд мандрiвникiв закривав корабель.

Обережно, щоб знову не наступити на якого жука, мандрiвники пiдiйшли туди, а глянувши, всi похололи: на них сунула тьма-тьмуща жукiв здавалося, що навiть земля ворушиться...

ОБЛОГА

Не встигли мандрiвники i оком змигнути, як опинилися в такiй облозi малих мешканцiв планети, що не було й де ступити. Всi зацiпенiли. Стояли, немов стовпи, й тiльки очима бiгали по жуках, яких аж кишiло. Зараз, добре придивившись, можна було побачити, що їм не зовсiм пасує назва "жуки". У них не було нi перетинчатих крил, нi надкрилля, нi рогової оболонки. Все тiло було обросле червонястою щетинкою; на жукiв-рогалiв вони скидалися хiба лише виставленими вперед маленькими клешнями, з шiстьома волохатими лапками.

Ейнора, вiдчувши кругом нiг шарудiння, нагнулась i ледь-ледь не розплющила очi, а розплющивши, насилу стрималася, щоб не закричати. Та хоч би вона й закричала, перекричати Легарiю нiхто не змiг би; а та без упину викрикувала лише одне слово:

- Кошмар!.. Кошмар!.. Кошмар!..

- Не хвилюйтеся, - пробував угамувати її Твiнас, - вони не кусаються, якщо їх не топтати. Може, вони зовсiм нешкiдливi.

- Кошмар! - наче оглухла, кричала жаба, струшуючи з накидки жукiв.

Та найбiльшу цiкавiсть жучки проявляли до унiформи Кадриля, особливо до гудзикiв; їхнiй золотий блиск притягував жучкiв, як магнiт залiзо. Вже по кiлька жучкiв сидiло на кожному гудзику, вони стукали лапками по гудзиках, нюхали їх i гладили. Iншi жуки, якi ще не доторкнулися до гудзикiв, штовхали перших, щоб i собi понюхати та постукати. Так само приваблювали жукiв i пiлотовi окуляри, їх дзеркальний блиск; Менес насилу встигав струшувати їх з голови.

- Дивiться, куди вони лiзуть, - показав забинтованою лапою Китичка.

Нижнi схiдцi "Срiбної шишки" вже були коричневi вiд жучкiв, якi чимдуж повзли вгору - наче невидима рука розiслала на сходинках кошлатий килимок.

Побачивши це видовище, пiлот Менес хотiв кинутися назад у корабель, та було вже пiзно: якщо вiн бiгтиме й розтопче безлiч жучкiв, то цим накличе велику бiду на iнших мандрiвникiв. Спробуй роздави їх кiлька - i їхнi одноплемiнники можуть защiпати мандрiвникiв до смертi!

- Якщо, - промовив Менес, у вiдчаї дивлячись на вiдчиненi дверi "Срiбної шишки", - якщо вони влiзуть у корабель i пошкодять апаратуру, ми навiки залишимося полоненими на цiй планетi, бо вже нiколи...

Вiн ще не встиг закiнчити, як начальник Кадриль, наче в'юрок, вислизнув iз усипаного жуками пiджака, струсив їх iз блискучої околицi на шапцi i одним високим стрибком, як у Бременського пiвня, вискочив на верхню сходинку схiдцiв, а ще за хвилину зник за дверима, щiльно їх зачинивши. Корабель було врятовано. Ось коли став у пригодi гарячковий характер Кадриля!

- Ура! - вигукнув Китичка.

- Кошмар! - знову заверещала Легарiя. - Що вони роблять?

Кiтель командира, немов живий, повз удалечiнь, туди, звiдки з'явилася ця сила-силенна жукiв. Клiшнеголовi несли його на спинах, i золотi гудзики, вiддаляючись, спалахували, мов свiтлячки.

- Хай йому сто лих! - стурбовано зiтхнув товстий сищик.

Мандрiвникам i далi нiчого бiльше не лишалося, як стояти непорушно, наче пугала, i обережно струшувати з себе зухвальцiв. Було очевидно, що жукам дуже кортить за пiджаком потягти й пiлотовi окуляри.

- Ви, - порадив Твiнас, - краще їх здiймiть.

Пiлот i не обiзвався на це, неначе порада його не стосувалась. Мандрiвники мали ще раз нагоду пересвiдчитися, що Менес нiзащо в свiтi не покаже своїх очей i обличчя, що окуляри правлять йому замiсть маски.

- А менi прийшло в голову, - заговорив Китичка, вдячний Менесовi за пластира та iскри, - менi прийшло в голову, що окуляри можна залiпити чимось прозорим, i тодi не буде видно, як блищать їхнi скельця.

Пiлот лише знизав плечима: де ж його взяти ту пов'язку, та ще прозору, коли найзвичайнiсiнької ганчiрочки немає.

- Я з величезним задоволенням вiддала б для цього свою сiру накидку, так як я вiддала паяцовi значок, але, на жаль, накидка непрозора, зiтхнула референтка.

- Лови! - вигукнула до Менеса Ейнора й кинула в його бiк скручену рукавичку. Рукавичка була нейлонова, прозора.

- Дозволяєте її розiрвати? - чемно запитав пiлот.

- Рвiть її хоч на стьожки! - гордо махнула рукою Ейнора.

- Ах, Ейноро, - скрушним голосом промовила Легарiя, - як було б добре, коли б i твоє замурзане минуле можна було розiрвати в клаптi разом з рукавичкою.

- Ви, - обернулась до неї, гордо пiднявши голову, лялька, - ви щипаєте значно болючiше вiд найлютiшого жука!

Пiлот, закусивши рукавичку, розiрвав її вздовж i затягнув скельця окулярiв, а кiнцi сяк-так пiдiткнув пiд шолом.

- А ви чуєте, - повертiв писком Китичка, - якийсь дивний кислий запах?

- Це не запах, а сморiд, - заткнула носа Ейнора.

- Фi-фi! - замахала лапами перед самим носом референтка. - Справжня дохлятина!

Бридкий дух доносився з того боку, куди потягли унiформний пiджак Кадриля. Мабуть, це був якийсь знак жукам, бо всi до одного повернули в той бiк клешнi, а потiм припустились i повзти. Немов вiдхлинула повiнь: знову залишилася пiщана галявина, чистi пагорби, поодинокi клаптики порудiлої трави, русло висохлої рiчки.

- О-о-о-х! - немов змовившись, зiтхнули всi мандрiвники.

- Треба визнати, - сказала референтка Легарiя, дивлячись, як даленiють жуки, - що вони чудово органiзованi й дисциплiнованi створiння. Керувати такими - сама втiха.

Тепер, коли небезпека минула, навала жукiв здавалася смiшною.

- Навiть були залiзли в люльку, а щоб їх, - сонно промимрив Твiнас, оглядаючись, де б зручнiше було йому подрiмати.

- Одного я був упiймав i хотiв замотати в кiнець бинта, щоб мати на пам'ять, - промовив Китичка, - та вiн мене як ущипнув! На щастя, в обв'язану лапу.

- Чи рукавичку вам повернути? - запитав у Ейнори пiлот.

- Якщо i наступного разу будете ховати пiд окуляри свої очi, можете не повертати, - з ледь помiтним глузуванням вiдповiла Ейнора.

- Ви мене обвинувачуєте в тому, що я ховаю свої очi, так? - запитав, наближаючись до неї, пiлот.

Щоки Ейнори спалахнули густим рум'янцем, вiї злякано затрiпотiли.

- Пiлоте, - встав мiж ними обома Твiнас, - чи не час випустити Кадриля?

- Так, так, i менi прийшло в голову, що треба випустити друга, пiдтримав Китичка. - Але... ви тiльки гляньте!

Лише зараз мандрiвники подивилися на схiдцi "Срiбної шишки", якi були геть усипанi жуками!

- Це залишили свою сторожу, - вирiшив Твiнас. - Залишили для того, щоб не впустити нас у корабель або самим туди проникнути.

- Хоч би мiй друг дверей не вiдчинив, - занепокоївся Китичка.

Пiлот Менес пiдiйшов до схiдцiв: жукiв було стiльки, що голцi нiде було впасти - спинка до спинки, клешня до клешнi.

- Може, - запропонував товстий сищик, - спробувати легенько змести їх мiтлою? Он довкола ростуть кущики, нумо спробуймо.

Мандрiвники поспiшили наламати гiллячок i зв'язати мiтлу. Навiть Легарiя i та зломила кiлька хворостинок. Дивно було бачити колишню органiзаторку в роботi. Невеличку мiтлу зв'язали клаптями iз Ейнориної рукавички, i Менес понiс її до схiдцiв. Але не встиг вiн провести мiтлою по нижнiй сходинцi, як вiдскочив, наче ошпарений: декiлька жукiв стрибнули йому на руку i навiть крiзь рукавицю так боляче ущипнули, що пiлот не стримався i застогнав.

- Що я чую? - здивувалася Ейнора. - Пiлот Менес стогне? Може, його, бiдолашного, жук ущипнув?

- Так, - пiлот повернув до неї пiднятi скельця окулярiв. - Вам жаль мене?

- Вас жалiти? - пересмикнула горда лялька. - Пiлот космiчного корабля, а стогне тому, що його вколов якийсь жучок!.. А може, - додала з насмiшкою, - може, ви саме зняли рукавицю, коли вони щипали?

- Наша хоробра Ейнора, - солоденьким голосом сказала Легарiя, - i не писнула б, якби її вкусило хоч i сто жукiв, чи не так?

- Так, - тихо вiдповiла Ейнора, пiдступила до схiдцiв, намацала карниз i голою рукою вдарила по сходинцi.

Кiлька жукiв одразу вчепились їй у руку i так запрацювали клешнями, що обличчя в ляльки стало сине, на лобi виступили краплi поту, але вона навiть не ойкнула.

- Спасибi за науку, - нагнув пiлот шолом.

- Але, - загув хриплим як нiколи голосом Твiнас, - але ж вам страшенно болить! Ви можете захворiти!

- Бiдолаха, - спiвчутливо зiтхнула референтка, - вона хворiє, тiльки на iншу хворобу, хворiє на манiю величностi!

- Вона й справдi велична, - вона справжня героїня, ось як! - вiдрубав Китичка.

Твiнас i Менес з обох сторiн схилилися над Ейнориною рукою, а Китичка похапцем iз своєї руки одiрвав клапоть бинта, щоб перев'язати покусанi мiсця. Пiлот помастив їх цiлющою маззю, коробочку якої витяг iз кишенi, причому цю коробочку держав обома крильцями Твiнас. Легарiя бiльше не могла витримати усього цього. Коли в неї була збита бородавка, пiлот мазi й понюхати не дав, а бинта навiть i не показали, хоч вона тодi була начальницею корабля! Навiть тому кривоногому корчевi Твiнасу вона нiби порожнє мiсце!.. А чому? Тому, що ця кривляка, ця принцеса Шарпачка заволодiла всiєю їхньою увагою, тiльки Ейнорi, нiби це прiрва яка, уся їхня доброта, спiвчуття, увага, джентльменство, а їй, Легарiї, вiдомiй активiстцi, нiчого не залишили, зовсiм нiчого!.. Чи не час узятися до нових способiв проти такої нахабної кривляки? I Легарiя з запалом вигукнула:

- Шановнi! Ви, як я бачу, всi забули тверезо дивитися! Адже ситуацiя i далi небезпечна i навiть дуже ризикована! Корабель в облозi, вхiд у нього вiдрiзано, командир у полонi, його мундир загарбано. Хоча я лише референтка, але пропоную взятися до ефективнiших засобiв.

- До яких ефек... фект... тивнiших? - здивувався Китичка.

- Пропоную йти в розвiдку. Тут ми все одно нiчого не вистоїмо, а коли зробимо розвiдку, може, знайдемо який вихiд iз цiєї трагiчно-комiчної ситуацiї.

- Можемо рушати, - кивнула головою все ще зблiдла Ейнора.

- Всiм рушати немає необхiдностi, - сказала Легарiя, непомiтно вертаючи собi обов'язки начальницi. - А особливо тобi, бiдолахо Ейноро, бо ж ти слiпа. Ти, Китичко, теж кривоногий, тому залишишся з героїнею охороняти корабель, бо сама слiпа цю функцiю виконати нездатна. Отож вперед у розвiдкову мiсiю, колеги!

Нiхто не встиг i рота роззявити, як Легарiя уже вчепилася Твiнасу однiєю лапою пiд крило, а другою мала намiр опертися на лiкоть пiлотовi, але його єдина рука була з другого боку, то жаба обняла його за талiю. Iдучи, вона грайливо вертiла кряжами i без упину торохтiла.

- Ця планета визначається чудовими пейзажами, правда, любий Твiнасе? А чи не здається вам, дорогий Менесе, що цеп хвилястий ландшафт нагадує океанськi хвилi?.. Будемо сподiватися, джентльмени, що за цими океанськими хвилями, себто горбами, на нас чекають лише приємнi сюрпризи!.. Як ви гадаєте, колеги джентльмени, чи цi ландшафти вночi осяває те саме мiсячне сяйво, яке ми спостерiгали бiля нашого iсторичного вогнища?.. Себто, ха-ха, доiсторичного вогнища, правда, джентльмени?..

Вона полоскотала Твiнасу пiд крилом, а пiлотовi - пiд пахвою; iз Твiнасового дзьоба вирвалось якесь булькання, а пiлот стримано посмiхнувся.

- Ах, Твiнасе, милий товстун!.. А ви, Менесе, таємничий лицарю iз старих романiв середньовiччя!.. Веселiше, бадьорiше, товаришi джентльмени, коли мiж вами iде дама... Дама, якiй не треба нi тягти за собою сумки, нi чого iншого, а все, що вона має, - це ось сiра скромна накидка i велике гаряче серце!

- А де ж подiлися холодна кров i тверезий розум? - поцiкавився Твiнас.

- Ах ти, пiдступнику!.. Сперечальник ти колосальний! - I Легарiя так залоскотала Твiнасу пiд крилом, що вiн аж крякнув.

Отак вони рушили у розвiдку, i Легарiя почувала себе наче на сьомому небi: ах, чому вона ранiше не вдалася до активних засобiв! I страх шкодувала, що горда Ейнора не могла бачити її чудової прогулянки з двома кавалерами. Але й вона сама не могла бачити, як Китичка, дивлячись їй услiд, ставав дедалi веселiшим i веселiшим, а його сивi брови аж пiдстрибували вiд стриманого смiху...

ВЕЛИЧНА БУДIВЛЯ

Довгенько походивши мiж горбами, троє розвiдникiв помiтили на одному пагорку немов iз золота вилиту вежу. Розвiдники, трохи повагавшись, вирiшили, проте, пiдiйти ближче й подивитися, що воно таке.

Зблизька вони побачили будiвлю, - так, будiвлю, бо навколо неї снували такi самi жуки, якi були напали на їхнiй корабель. Оскiльки цi клiшнеголовi на них i оком не повели, мандрiвники наважились пiдiйти до самiсiньких стiн цiєї будiвлi. Лише Менес для обережностi знову обв'язав окуляри Ейнориною рукавичкою, яку вiн був поклав у кишеню.

Робота жучкiв гiдна була поваги i навiть подиву: хто мiг би повiрити, що такi невеличкi кудланчики можуть мати такий широкий замах! Вони клешнями несли, тягли iз навколишнiх горбiв слюду, старанно шлiфували її об великий камiнь, тодi клали в стiну, так муруючи золотом сяючу вежу. У стiнах цiєї вежi зяяло безлiч нiрок - це свiдчило про те, що жуки самi собi будували загальне житло.

- Ви тiльки погляньте! - промимрив прозiрливий Твiнас, показуючи крилом на верх однiєї стiни.

Там, затиснутi мiж слюдою, лежали чотири гудзики iз пiджака Кадриля. "Оце-то штука!" - вигукнув би власник цих гудзикiв, а Китичка додав би: "Менi прийшло в голову, що вони захопили пiджака для того, щоб повиривати гудзики!" Пiджак без гудзикiв лежав кинутий на схилi пагорба; Твiнас пришкандибав до нього i всунув собi пiд крило, щоб, повернувшись, вiддати його начальниковi.

Мандрiвники обiйшли кругом будiвлi: може, побачать ще щось цiкаве й нове? Та з усiх сторiн видно було тiльки незакiнченi стiни з безлiччю нiрок.

- Дуже органiзованi створiння! - ще раз похвалила Легарiя. - Якщо у них є начальник i референт, то їм обом сама втiха командувати такою армiєю дисциплiнованих трудiвникiв!

Якраз у цей час робота припинилася. Жуки злазили iз стiн униз i розходилися кожний до себе.

Кудлатi будiвники прямували в свої нiрки на схилах горбiв, щоб вiдпочити пiсля старанної денної працi. Незабаром довкола блискучої вежi зовсiм стало порожньо... Але що це?.. Здивований Твiнас аж люльку вийняв: то один, то другий жук скрадався до вежi, хапав клешнями пошлiфоване зернятко слюди, скочував його по схилу, а звiдти тягли далi, без сумнiву, кожен у свою нiрку. Один жучок вчепився у Кадрилiв гудзик, вiдколупавши його вiд стiни, скинув униз, а потiм скотив по схилу, наче обруча. Тут не встояла на мiсцi i Легарiя: пiдiйшовши до стiни, вона вилiзла на камiнь i виколупала три останнi гудзики. Твiнас поклав їх у спiдню кишеню Кадрилевого пiджака.

- Що ж це робиться? - остовпiв вiд подиву Твiнас. - Виходить, вони крадуть... самi у себе!

- I будують вежу, яку нiколи не збудують, - додала Легарiя. - Кошмарна ситуацiя!!

- Цiкаво, - сказав Твiнас, проводжаючи очима жука, який даленiв з гудзиком Кадриля, - цiкаво було б зробити обшук у якiй-небудь нiрцi.

- Небезпечно... але давайте спробуємо, джентльмени, - проявила свою хоробрiсть Легарiя, бажаючи, мабуть, затьмарити Ейнорину смiливiсть.

Вони вибрали найближчу зяючу нiрку, Твiнас знайшов скiпку i почав обережно колупати нею в нiрцi. Викотилась шлiфована слюдинка, за нею друга, третя, четверта... Набралася чимала купка.

- Як ви гадаєте, джентльмени, може, варто було б узяти це на пам'ять?

"Джентльмени" не встигли i рота роззявити, як Легарiя простелила свою сiру накидку i всипала в неї здобич. Зв'язавши кiнцi накидки, вона завдала ношу на спину, аж тут Твiнас пробасив:

- Киньте!.. Хай йому лихо, негайно киньте!..

Та було вже пiзно: до них прилетiв кудлатий килимок iз стулених жукiв. На тому килимку сидiв товстий, незграбний i старезний жук, видно, їхнiй володар. Частина жукiв вiдокремилась вiд килимка, кинулася до Легарiїного клунка, i за мить усi слюдинки були витягнутi iз нього й доставленi володаревi. Той своїми клешнями обмацав кожне зернятко, потiм жуки гуртом подалися до частково розiбраних стiн вежi, обмацали їх, обнюхали i вернулися назад, похитуючи клешнями. Усi розлючено пропiкали оченятами трiйку мандрiвникiв.

- Можливо, я помиляюсь, - промимрив Твiнас, - але всю провину за незакiнчену будiвлю вони звертають на нас... пришельцiв iз космосу!

- Ото знайшли козла вiдпущення! - розсердилася Легарiя i рiшуче схопила скiпку. - Ось я зараз перед усiма вигорну все з нiрки, i хай тверезо подивляться, хто справжнiй злодiй...

- Нас оточують, - попередив Твiнас. - Раджу негайно забиратися звiдси.

- Саме час, - пiдтримав Менес.

Легарiя, не мовивши анi слова, кинула скiпку й чкурнула так, що аж накидка з неї злетiла. На цей раз вона й не подумала вчепитися за джентльменiв чи теревенити про пейзажi та мiсячнi ночi. Вона плигала, покинувши далеко позад себе обох своїх колег, бо тверезий розум нашiптував їй, що переслiдувачi будуть хапати того, хто залишиться у хвостi, цебто пузаня Твiнаса з Кадрилевим пiджаком пiд крилом.

Одначе вона помилилася: переслiдувачi обiгнали їх усiх трьох i перепинили дорогу спереду. Трiйку погнали назад, до живого килимка, на якому все ще сидiв володар, тiльки зараз пiд ним була застелена Легарiїна накидка.

IЗ ПОПЕЛУ

Ейнора з Китичкою влаштувалися в затишнiй долинцi, з якої було добре видно схiдцi "Срiбної шишки", усипанi жуками.

- Кадрилю! - покликав Китичка. - Друже!

Нiхто не одiзвався, не стукнув у вiдповiдь iзсередини: стiни корабля не пропускали звуку. Тiльки жуки якось пiдозрiло закрутили клешнями i знову притихли. Китичка, який добре знав гарячий характер Кадриля, не вiрив, щоб той довго висидiв один-однiсiнький у чотирьох стiнах. Так чи iнакше, їм обом з Ейнорою не лишилося нiчого iншого, як тiльки чекати: чи повернення розвiдникiв, чи Кадрилевого винаходу.

Обiпершись на самiтнiй кущик травички, вони обоє радiли з нiжного осiннього дня, запаху трави i пiску, що так нагадував далеку батькiвщину.

- Ой! - вирвалось у Ейнори: вона ненароком зачепила руку, покусану жуками.

- Може, тобi вiддати всю мою пов'язку? - запропонував Китичка. - У мене опiки майже загоїлися, бери й зав'язуй!!

- Дякую, менi не треба, - вiдповiла Ейнора. - Сонце i повiтря теж лiкують.

- Якщо так, - попросив Китичка, - то ти й менi все розв'яжи.

Ейнора помаленьку почала розмотувати йому пов'язку, а Китичка знову заговорив:

- Менi прийшла думка...

- Кажи: менi прийшло в голову, - поправила Ейнора.

- Вже говорив менi друг, - промовив песик, - що я не зможу говорити: "Менi прийшла думка", хоч би як я хотiв, i нiяк не зможу зробити так, щоб не говорити: "Менi прийшло в голову..."

Вiн винувато опустив залiплений писок.

- Хiба якби забув...

- Можеш i повинен! - рiшуче сказала Ейнора. - Зрозумiй: ти не можеш не говорити: "Менi прийшло в голову", як Твiнас не пихкати своєю люлькою, як Легарiя не може тверезо дивитися, а Кадриль - iз запалом не стрибати... I якщо тобi вже бiльше не буде приходити в голову, то я з тобою взагалi не буду розмовляти!

Китичка мiцно стулив губи, довго дивився, як тоненькi пальчики розмотували i розмотували пов'язку, i нарештi сказав:

- Менi при... прийшло в голову. Ти ще не знаєш, що Твiнас був викрав у Легарiї рукавичку, щоб вона не мала... речового доказу.

Ейнора перестала розмотувати пов'язку.

- Невже?

- Знай, - Китичка дуже серйозно повернув до неї свого писка, - що Твiнас, хоч i товстуватий i трохи незграбнуватий, але зате який вiн благородний, такого i вдень з вогнем не знайти! Рукавичку, яку вiн викрав, носив у своїй тапцi, тому вiн так важко шку... шкутильгав. Я все пронюхав, от!

- Добрий нюх маєш, хоч i без квасолинки, - весело усмiхнулася Ейнора.

- О Ейноро! - остовпiв песик. - Коли б ти знала, яка ти гарна, коли ти усмiхаєшся! Краща за найкрасивiшу картинку!

- Навiщо менi та краса, - гiрко стиснула губи Ейнора, - якщо я через неї стiльки настраждалася.

- Ти не кажи так, - з докором глянув песик iз-пiд сивих брiв. - Ти ще не знаєш справжнiх страждань.

- Пробач менi, Китичко, - прошепотiла Ейнора й нiжно-нiжно здоровою рукою провела йому по головi.

- I ще знай, - додав песик, дивлячись на дверцята "Срiбної шишки", що Твiнас, хоч i товстуватий i незграбнуватий, але для тебе все вiддасть, навiть єдину свою ногу... а пiлот не пожалiв би задля тебе своєї єдиної руки, знай!

У Ейнори затремтiли пальцi, i розмотана пов'язка впала з них на землю.

- Ти так думаєш? - тихо спитала вона.

- I думаю i знаю! - запевнив песик.

Ейнора на знак незгоди похитала головою i, пiднявши пов'язку, знову почала мотати. Та вiї у неї так неспокiйно тремтiли, що, здавалося, ось-ось пiдiймуться вгору i на Китичку глянуть очi кольору блакитних незабудок.

- Нi, нi, - голосно вимовила вона, немов сперечалася сама з собою. Ти, Китичко, не все знаєш... Не все.

Вони обоє замовкли i прислухалися, чи не чути крокiв трьох розвiдникiв.

- Яка довга й тоненька пов'язка, - здивувався Китичка, не бачачи кiнця тому розмотуванню.

- Так... тягнеться i тягнеться, наче стебло квiтки, яка врятувала Кадриля, - промовила Ейнора.

- Ти якось дивно говориш, - здивувався Китичка. - Менi нiколи отаке не... не прийшло б у голову.

- А менi нiколи не виходить iз голови та квiтка, - зiзналася Ейнора. Бачу її, як живу, вона менi сниться... Може, вона подiбна до незабудки, тiльки набагато-набагато бiльша.

- Бррр! - аж затряс головою песик. - I пригадувати я тих квiтiв не хочу! Жорстокi, хижi крокодили. Згадаєш тiльки про вазу - i то морозом тебе обсипає!

- Усе-таки, Китичко, - мовила Ейнора, - чи тобi не приходило в голову, що вони виробляли з нами те саме, що з ними виробляють iншi?.. - Ейнора поклала змотану пов'язку i почала розмотувати Китиччину лапу. - Пригадую, на травi у нашому дитячому садку зацвiтав молочай... Як довiрливо вiн пiдiймав свої жовтоволосi пухнастi голiвки, щоб їх погладило сонце своєю теплою променистою долонею... I раптом набiгають дiти i одне перед одним квапливо рвуть тi довiрливi голiвки... Бачила я: iз зламаних стебел сочилася бiла густа рiдина, у дiтей од неї ставали коричневi пальцi... Але тодi я ще нiчого не розумiла... зрозумiла лише тодi, Китичко, коли ослiпла, коли, стала слухати серцем. Тодi я почула i плач зiрваних молочаїв, - вiд нього, того плачу, тремтiло повiтря, здригалися сонячнi променi, завмирала трава... I ще, коли я ослiпла, то почула, як помирала квiтка, поставлена у вазу на столi у дитячому садку... Дiти їли суп, сьорбали, торохтiли ложками, вередували, хихикали... А квiтка ридала...

- Хлипала, так як я? - запитав Китичка.

- Хлипала спочатку часто й голосно, потiм дедалi рiдше, тихiше... зовсiм зрiдка... зовсiм потихеньку... Коли б я могла їй допомогти!.. О Китичко, я нiколи в свiтi не забуду її останнього подиху, пiсля якого вона навiки замовкла... I тодi я зрозумiла, Китичко, ще одне: тяжко, навiть занадто тяжко жити, якщо ти слухаєш серцем.

- Слухаєш серцем... - повторив песик.

- Не можна кривдити слабшого за себе, не можна нiкому завдавати болю... О Китичко, - сказала Ейнора, - якщо ми побували на планетi квiтiв i нiчого не зрозумiли, то вся ця мандрiвка... безглузда.

- Можливо, Ейноро, я хоч трошки був би зрозумiв, - зiтхнув песик, хоч крихту додумався б, якби я не думав про те, про що не можу не думати... нiяк не можу не думати...

- Послухай, Китичко, я пригадала одну рiч. Коли я була ще в тiй склянiй шафi, вихователька садка щодня, бувало, посадить дiтей перед собою i читає їм казки. Менi особливо запам'яталася казка про птаха. Запам'ятай його iм'я: Фенiкс.

- Фенiкс, - повторив песик.

- Цей птах був незвичайний тим, що, зiстарiвшись, спалював себе. А потiм iз того попелу знову вiдроджувався: гарний, дужий, молодий.

- Чудний птах, - здивувався Китичка. - Хотiв би я побачити його на картинцi.

- Послухай, Китичко, далi. Може, i та планета хотiла спалитись, як той Фенiкс, щоб знову вiдродитися iз своїх попелищ кращою, добрiшою i бiльш мирною. Може, вона була спалена не вперше, може, то було i всьоме, i з усiх найщасливiше, бо для вiдродження вона одержала квасолину, яку ти з кров'ю вiдiрвав вiд себе... чи ти зрозумiв, Китичко?

- Я... я хо... хотiв би так зрозумiти, Ейноро, - тихо вiдповiв Китичка, - ти навiть не знаєш, як я хотiв би саме так зрозумiти...

- Але ж, Китичко, iнакше й не можна зрозумiти! Та планета сама перетворила себе в купу спопелiлого хмизу, таку, яку ви з Кадрилем склали в лiсi, щоб розпалити вогнище.

- Як ти гарно говориш, Ейноро, - здивувався Китичка, - говориш так, що я аж тремтiти почав... може, тому, що ти дивишся серцем i бачиш суть.

- Мiж iншим, - пригадала Ейнора, - я не закiнчила говорити про квiтку.

- Ти казала, що ця пов'язка, яку ти розмотуєш, нагадує тобi стеблину тiєї квiтки, - вимовив Китичка.

- Я весь час думаю, - сказала Ейнора. - Це ж треба було, щоб Кадриль своєю лапою нiжно погладив її стеблину i вона кинулася йому на допомогу... Може, до того вона була жорстокою i гордою тому, що не вiдчувала до себе нiякої нiжностi... Пiдняла Кадриля понад хмари, щоб тiльки вiн досягнув корабля... пiдiймала i пiдiймала, а сама ставала дедалi тоншою i тоншою... i коли нарештi Кадриль дiстався до нитки й учепився за неї, стеблинка квiтки стала тоненька, як i нитка... i перервалася...

- Звiдки ти знаєш, що перервалася? - здивувався Китичка.

- Менi розповiв пiлот, - призналася Ейнора. - У вiкно кабiни вiн усе бачив.

- А Кадриль, - вимовив песик, - Кадриль нiчого не бачив i до цього часу нiчого не знає. Його хвилювало тiльки одне: як би схопитися за кiнець нитки, бо iнакше вiн загинув би, тому вiн i не побачив, що сталося з стеблинкою.

- I я чiтко уявляю, - говорила далi Ейнора, - як тонiсiнька стеблинка, звиваючись, опускається вниз, а цвiт, величезна блакитна квiтка...

- Блакитна, як твої очi, як яєчко однiєї пташки, не можу сказати якої, - устряв Китичка.

- ...вiдiрвавшись, падає, мов камiнець, униз. Адже вона, та квiтка, Ейнора почала часто дихати, - вона теж згорiла, як Фенiкс, але не для себе, а для iншого.

- Я роз... розповiм Кадрилю, - задихаючись вiд хвилювання, пiдвiвся песик. - Я пiшов би й зараз розповiв би, - вiн з жалем подивився на дверi, що були в облозi жукiв, - адже це так важливо, що важливiшого i бути не може!.. Неабияк розхвилюється мiй друг, коли почує цю вiсть, неабияк!

- Коли я пригадую ту квiтку, - немов сама до себе мовила Ейнора, - я хочу бути кращою.

- I я, Ейноро, i я хотiв би бути кращим... значно кращим. А мiй друг... мiй друг захоче бути в тисячу разiв кращим!

Ейнора, усмiхаючись, поклала на пiсок змотану пов'язку i обережно доторкнулась до Китиччиних лапок.

- Скоро зовсiм загояться, - сказала вона.

- Як шкода, - промовив песик, - що я не можу тобi сказати одне заповiтне слово! Бачиш, його можна довiрити лише один раз i лише одному Другу.

- I менi шкода, Китичко, що не можу подiлитися з тобою однiєю своєю таємницею... як ти гадаєш, Китичко, чи ми коли доберемося до Тандадрики?

- А як же iнакше? - зробив великi очi песик. - Обов'язково доберемося.

- Адже менi так потрiбна Тандадрика, - вголос роздумувала Ейнора, щоб мене любили. Але мене й люблять!

- Та ще i як! - пiдтвердив Китичка.

- Менi та планета була потрiбна, щоб я стала бачити. Але... - Ейнора почала терти лоба, - але... о, Китичко, може, я вже досягла своєї Тандадрики?

- Якось химерно ти говориш, Ейноро, - покрутив головою песик, - хоч... хоч менi прийшло в голову, лише зараз прийшло, що i я дочекався такого видовиська, такого фейерверка, якого ще в свiтi не бачив... Нi, нi, це занадто важко зрозумiти, - невесело зiтхнув вiн.

- Я так само ще не все розумiю, але хочу, дуже хочу схопити саму суть, - сказала Ейнора i бiльше не вимовила нi слова.

Китичка здивувався, що повiки у неї на очах дуже сумнi. До цього часу вiн думав, що сумними можуть бути тiльки очi, але щоб могли бути сумними повiки...

- Знаєш, Ейноро, що ти менi зараз нагадуєш? - сказав вiн. - Одну мушлю, яку я бачив на картинцi, розчинену мушлю...

Довкола них панували тиша i спокiй. Жуки на схiдцях не ворушились.

Може, вони поснули.

Тепле повiтря i м'яка травичка хилили на сон; Китичка й незчувся, як у нього опустилася голова i вiн задрiмав, а незабаром те саме зробила й Ейнора. Вони обоє нiколи не повiрили б, що могли б мiцно заснути на такiй негостиннiй планетi, в невiдомостi, оточенi дивними ворогами. За всю довгу стомлюючу мандрiвку щойно тепер обоє по-справжньому вiдпочили: коли одне прокидалося, бачило, що спить другий, то, щоб не будити, сам засинав знову... Благотворний вiдпочинок дiє, наче найкращi лiки: у Китички загоїлись лапки, у Ейнори виздоровiла рука, а сни - прозорi й зворушливi обвивали їх, немов нiжне осiннє павутиння. I хтозна, скiльки вони ще спали б, коли б зненацька на них не сипонула сила-силенна жукiв...

КАДРИЛЬ ШУКАЄ ВИХОДУ

Хоч би скiльки новий начальник стримував свiй запальний характер, хоч би скiльки говорив собi, що вiн не гарячка, Кадриль не мiг, склавши лапки, довго сидiти бiля зачинених дверей i не знати про те, що дiється там, надворi. Стеля ще випромiнювала слабеньке свiтло, i Кадриль почав дослiджувати все в салонi. Кабiна пiлота, звичайно, була щiльно замкнена. А шкода: у скло можна було б прекрасно бачити, що дiється навколо, знати, що роблять товаришi, а може, жестами лап i покерувати ними. Та на жаль... I Кадриль заходився крутити всi ручки, на якi тiльки натрапляв, натискувати на вимикачi, вiдчиняти дверцята в стiнах, але нiчого пiдходящого, що допомогло б боротися з жуками, вiн не знайшов. Кадриль видивився очима пiд крiслами, закотив килим на пiдлозi, встромив половину вуса в ящик для смiття, а козирок шапки - на поличку пiд стелею. Зрештою, стомившись вiд марних шукань, зайчик заснув, притуливши до дверей вухо, щоб, коли почується хоч який слабий звук, вiн скочив би вiдразу на ноги. Йому приснилося, що вiн з револьвером у лапi стоїть проти юрмища жукiв; ось вiн стрельнув у повiтря - i юрмище сипнуло врозтiч... Прокинувшись, Кадриль обмацав ручку револьвера: а може, й справдi прочинити дверi й бахнути в повiтря? Та коли револьвер насправдi заряджений хлопавками, що тодi? Шкода, що вiн не вмiє розiбрати револьвер, а то легко перевiрив би, чи пiлот не напустив йому туману в очi. Нiчого, як тiльки знайдеться привiд - натисне на курок, i все буде як на лапi. I Кадриль з новою енергiєю почав знову нишпорити по кораблю i шукати, де що покладене, передивлятися речi. На цей раз вiн довше подумав, коли вiдчинив дверцята, де знаходився пилосос. А якщо спробувати усмоктати пилососом жукiв iз схiдцiв, що тодi? Але скiльки ти їх збереш: адже пилосос невеличкий i вiдразу захлинеться, тодi посвистиш. I взагалi, чи пилосос працює? Кадриль увiткнув штепсель у розетку, натиснув на вмикач - пилосос засвистiв, загув, наче машинка, що меле каву! Принагiдне Кадриль вичистив у салонi килим, а чистивши, пригадав, що в тому домi, де вiн жив, пилососом, бувало, не лише збирали порох, але й бiлили стiни вапном. Отож пилосос може зчинити справжнiй вiтер, треба тiльки повернути в iнший бiк одну ручку... Може, цю?.. Цю?.. I справдi: iз шланга пилососа вiйнув такий дужий потiк повiтря, що кiнець килима став сторч.

Недовго думаючи, начальник потягнув пилосос до дверей. Порахувавши рiвно до десяти, щоб зопалу не накоїти лиха, Кадриль увiмкнув потiк видувного повiтря, ледь-ледь прочинив дверi корабля i спрямував вiтер на жукiв, якi скупчилися на схiдцях: ось вам, ось, ось i ось!.. Цiлi рої жукiв знялися в повiтря, полетiли далеко, високо, кинулися в той ярочок, де спокiйнiсiнько спали собi Ейнора та Китичка.

- Поспiшайте в корабель! - нагукав їх начальник. - Швидше, швидше, поки вiльна дорога!

Удруге кликати не треба було; сон наче вiтром здуло, i Китичка з Ейнорою вже щодуху бiгли схiдцями в корабель.

- Оце так придумав! - Китичка вiд захвату аж рота роззявив. - I як тобi таке прийшло в голову, друже... тобто начальнику?

Задоволений Кадриль злегка посмiхнувся й запитав:

- А де тi троє?

- Пiшли на розвiдку в другий бiк, - показав лапкою песик. - I вже давненько пiшли.

- Оце тобi так, - набурмосився начальник. - Не могли почекати, справжнi гарячки!

Китичка насилу стримався, щоб не посмiхнутися, зате Ейнора не витерпiла:

- Самi ще вчора гарячкували!

- Що було - пропало, - посунув Кадриль козирок на макiвку. - Про мого унiформного пiджака нiчого не чути?

- Може, вони знайдуть i принесуть, - утiшив Китичка.

- Вiзьми оцей шланг вiд пилососа, - показав йому начальник, - i будь готовий здути жукiв, якщо вони знову сюди присунуть. А ти, Ейноро, поклади руку на цю кнопку, щоб увiмкнути струм. Чи зрозумiли?

- Зрозумiли, - кивнув головою Китичка. - А ти... ви пiдете шукати iнших?

- Треба шукати, - вiдповiв начальник. - Може, попали в пастку, мало що може трапитися.

- Коли ви повернетесь, я розповiм вам про дуже важливу справу, пообiцяв Китичка.

- Китичко, - промовила Ейнора, - чому ти своєму друговi кажеш ви?

- Я... пробачте, але начальнику... начальник... - промимрив, засоромившись, песик, десь глибоко вiн мав надiю, що Кадриль вигукне: "Оце тобi, який я тобi "ви"! Ти мене називай на "ти", як i ранiше, бо дам тобi штовханця!"

Та Кадриль не сказав нiчого: може, так був занепокоєний долею тiєї зниклої трiйки, що все iнше в цю мить здавалося справжнiми дрiбницями?

- А мундир свiй, - зiтхнув Кадриль, - мабуть, уже побачу як своє друге вухо...

Вiн натягнув на вухо шапку i, сплигнувши iз схiдцiв, пострибав вiд корабля.

- Тiльки повернися... повернися швидше, - побажав песик, довго проводжаючи очима шапку друга, яка все даленiла й даленiла. - Яку важливу справу розповiм... щоб ти тiльки знав... щоб ти тiльки знав, Кадрилю...

БУДОВА БЕЗ КIНЦЯ

Уже три днi вiд свiтанку до темної ночi трудяться полоненi на великiй будовi. Тепер, коли їх запрягли до роботи, стiни росли як на дрiжджах. Жуки оточили вежу коричневим кудлатим тином i, радiючи, плескали один одного клешнями. Твiнас стягнув слюду iз навколишнiх горбiв, пiлот шлiфував її об камiнь; Легарiя складала в стiну, а жуки плювали густою рiдиною, щоб склеювати слюду. Всiх трьох робiтникiв пильно сторожили безлiч охоронцiв, якi були завжди готовi болюче вщипнути за найменшу провину. Особливо перепадало Легарiї, яка звикла завжди тiльки наказувати iншим, а самiй щоб i пальцем не поворухнути. Iз її рота тiльки й чулося "фi, фi, фi!", бо, плюючи клеєм, жуки щоразу попадали i їй на лапи. Навiть коли всi троє йшли вночi вiдпочивати, їх оточувало стiльки жукiв, що була нiби жива огорожа. Все можна було б витерпiти, коли б свiтила яка надiя; адже однiєї чудової днини споруду буде закiнчено i настане кiнець каторжнiй роботi... Адже й самим полоненим було б приємно подивитися на роботу рук своїх, помилуватися мiцними рiвними стiнами, акуратними рядами нiрок... Та де там! Коли пiсля тяжкої денної роботи, насилу переставляючи ноги i важко дихаючи, вони повзли до свого притулку, то бачили, як скрадаються iз-за пагорбiв клiшнеголовi: один перед одним поспiшали захопити кусочки шлiфованої слюди, поки ще не засох клей.

- I звiдки така зажерливiсть? - дивувалася Легарiя.

- Гляньте, - одного разу показав крилом Твiнас.

Iз кiлькох нiрок вихором вилiтав пил; час вiд часу показувались i заднi нiжки жукiв - брикаючи, вони рили землю, розширяючи нори, щоб умiстити туди бiльше слюди.

- Хiба це не кошмар? - жахалася Легарiя. - Нам доведеться зiбрати i обшлiфувати слюду з усiєї планети, щоб їм було чим понапихати свої нори!

- Я гадаю, вони не просто напихають, а гарно вистеляють стiни в норах, - сказав Твiнас.

- Ще б пак! - обурювалась Легарiя. - Ми за них з нiг падаємо, товчемося, наче робоча скотина, то у них часу хоч одбавляй, можуть прикрашати свої нори!.. Але чому ви мовчите? Невже вас це не хвилює, невже вам все одно? - повернулася вона до пiлота.

- Нi, не все одно, - спокiйно вiдказав пiлот. - Я любуюся прекрасним пейзажем i ландшафтом.

Вiд злостi жаба так стиснула своїми клейкими лопатами його порожнiй рукав, що - хочеш не хочеш, - а пiлотовi довелося потягти її в притулок. Притулок було влаштовано в яру, щоб зверху жукам було зручнiше їх сторожити. Тисячi оченят пильнували за кожним їхнiм рухом, тисячi вусикiв починали тремтiти вiд будь-якого пiдозрiлого запаху, тисячi нiжок були напоготовi гнатися i тисячi клешнiв - ущипнути. Найгiрше потерпали тому, що жуки були прудкiшi за них - якби не це, полоненi, незважаючи нi на що, вже шмигнули б до "Срiбної шишки". Вони обговорили не один план втечi, та жоден з них не пiдходив. Виявилося, що легше було вирватися з обiймiв велетенських квiтiв, нiж утекти вiд малюсiньких жукiв!

I цього вечора, тiльки-но вони дiсталися до яру, як, мов неживi, попадали на Кадрилiв пiджак, вiн лежав наверх пiдкладкою, щоб жуки не спокусилися гарними нашивками й не вiдняли. Твiнас був такий стомлений, що навiть не подужав пiдняти до дзьоба свою люльку. Вiд тягання слюди у нього пооблазили крила, у Менеса пошарпались рукавицi, у Легарiї лапи були облiпленi пiском: Пiлотовi Менесу було важко ще й тому, що доводилося весь час обв'язувати собi окуляри.

Таке скрутне становище було i цього четвертого пiдряд вечора, коли вони попадали в яру на вiдпочинок.

- А що, якби вiдiрвати пiдкладку й зробити з неї накидку, розмiрковувала Легарiя, зсiвшись на пiджак Кадриля i обмацуючи його.

- Навiщо вона тобi? - кинув Твiнас. - Щоб тебе, коли ти будеш працювати, обплювали жуки?

- Ще нiколи я не доживалася до такої бiдностi, - тяжко зiтхнула Легарiя. - Гола, як бубон, усього збулася, всього... Ой, що це? здригнулася вона.

Поряд неї впав камiнчик.

- Жуки хочуть мене вбити! - жаба злякано полiзла пiд пiджак.

- Сс! - заспокоїв її Твiнас, а очицi його жваво заблищали. - Може, це знак нам. Не зчиняймо панiки, сидiмо спокiйно - почекаємо, що буде далi.

За мить на пiджак знову впав камiнчик. Твiнас начебто ледаче потягнувся, видовживши шию. А тiльки-но знайшлася сила дiстати люльку, як третiй камiнчик - трах! - i вибив її у нього з дзьоба.

- Це схоже на Кадриля, - промимрив сищик, повернувши свiй нехуденький тулуб у той бiк, звiдки летiли камiнчики, i помiтив, що вiддалiк за пагорком промайнуло добре знайоме вухо. I знову Кадрилю пригодилися його попереднi тренування на влучнiсть.

ЩЕ ОДНЕ ЛИХО

Юрмище жукiв-сторожiв теж заворушилося - вони пiдозрiло стригли вусами на всi боки. У Твiнаса похололо серце: невже вони помiтили, як пiдкрався начальник, та ще i його заберуть у полон? Але що це: жуки збиваються в гурти i повзуть в одному напрямку - тiльки не Кадриля ловити, а зовсiм в iнший бiк!

- Гм... - провiв їх очицями Твiнас. - Де тут собаку зарито?

До них, мов на крилах, уже мчав Кадриль.

- Ось i я! - вiдрекомендувався, запихавшись. - Чи, бува, не злякали їх мої камiнцi?

- Саме таке менi спало на думку, - поспiшила пiдтвердити референтка. Тiльки-но прогув останнiй камiнець, як вони, мов очманiлi, кинулися врозтiч. Цiлковита капiтуляцiя!

Останнi жуки вже зникли за пагорбом. Кадриль хвацько збив на потилицю козирок i весело свиснув крiзь роздвоєну губу.

- Ось, - сказала Легарiя, пiдiймаючи iз землi його пiджака, - ваша унiформа.

- А гудзики? - витяглися щоки у начальника.

- Ось вони, - промовила Легарiя i, засунувши облiплену пiском лапу в кишеню пiджачка, витягла звiдти гудзики. - Ваша референтка, ризикуючи своїм життям, повиколупувала їх iз стiн на будiвлi. Ось двоє авторитетних свiдкiв, якi можуть пiдтвердити мої слова.

- Дякую, - сказав розчулений начальник. - Цей ваш вчинок я зафiк... фiкс-за... зафiкiну.

- Ваша iнтелектуальна подяка - найбiльша менi втiха, - жаба скромно втягла зоб, рада, що до неї повернулася її красномовнiсть.

- А накидка iз пiдкладки? - пiдколов її Твiнас.

- Ах так! Дякую, добрий, дякую, порядний Твiнасе, що ти менi нагадав. В той час, коли я виривала вашi гудзики, - пояснювала далi Легарiя Кадрилю, - з мене самої зiдрали накидку. I залишилась я гола-голiсiнька, наче з болота вилiзла.

Твiнас роззявив рота, щоб ще якось пiдколоти, та тiльки махнув люлькою - її не перебалакаєш.

- Ну, - заквапився начальник, вдягаючи всього в землi пiджачка, - чи не поспiшити б нам у "Срiбну шишку"?

- Як ви накажете, - шанобливо уклонилася референтка.

- Вперед! - звелiв Кадриль, поправляючи кобуру револьвера.

Четвiрка весело рушила в напрямку "Срiбної шишки". По дорозi начальник устиг розповiсти про пилосос, з допомогою якого йому вдалося скинути жукiв iз схiдцiв, про Ейнору та Китичку, якi чекали бiля корабля. Трiйка, в свою чергу, розповiла про будову, котра нiяк не може закiнчитись; зрештою, всi порадувалися, що так легко й несподiвано звiльнилися.

Вони вже скучили за подорожжю, їм хочеться затишно влаштуватись у звичному крiслi в кораблi, вiдпочити, прийти в себе пiсля таких гнiтючих пригод...

- Але, - раптом став мов укопаний начальник, - чому тут порожньо?

Всi подивилися на землю: було чiтко видно вiдбиток корабля, та сам корабель неначе випарувався. Менес стягнув iз окулярiв пов'язку-рукавичку i задрав голову в небо. Нi корабля, нi його слiду нiде не видно.

Та й хто ж змiг би управляти складною апаратурою корабля, щоб пiдняти його iз землi?

- Оце... оце так! - процiдив начальник. Вiн почував себе винуватим, що залишив корабель на Китичку з Ейнорою: чого сподiватись, коли одна слiпа, а другий роззява.

- Слiди викрадення, - ткнув Твiнас люлькою в прим'ятий кущ трави.

Уважно придивившись, тепер i Кадриль з Легарiєю побачили ледь помiтну на землi колiю, наче хто котив бочку. Вiтер уже встиг замести її пiском, але не настiльки, щоб вона зовсiм зникла. Четвiрка поспiшила по тiй колiї вдалину...

ПОШУК СЛIДIВ

Колiя то тяглася прямо, то звивалася, наче струмок. Вона привела на пустир i зникла. Нiяких iнших слiдiв!.. Жодного знаку! Корабель наче розтав у повiтрi.

- Яка думка у начальника з приводу цього? - поцiкавилася референтка.

- Я думаю, що... - швиденько випалив начальник, але опанувавши собою, поволi повторив: - Я гадаю, що "Шишка" звiдси полетiла.

- Полетiти корабель нiкуди не мiг, - заперечив Твiнас, - бо тодi був би слiд вiд вертикального положення корабля.

Ранiше Кадриль вигукнув би: "Дивись який розумник!" - i ще й у лапи заплескав би, а зараз вiн вiдчув себе приниженим.

- Слiд, - устряла в розмову референтка Легарiя, - жуки могли так загребти, що не лишилося б i знаку. Я тiєї думки, що корабель полетiв. А яка ваша думка, пiлоте джентльмене?

- Джентльмени не заперечують дамам, - вiдповiв пiлот.

- Ах, який дипломат! - грайливо посварилася нiгтем референтка. - Ви завжди так кажете, що нiчого не скажете.

- Треба, - озвався Твiнас, - пiти назад тiєю самою колiєю i ще уважнiше дослiдити її.

- А як вирiшить начальник? - запитала референтка.

- Мм... - начальник, думаючи, заторохтiв у кишенi гудзиками. - Гадаю, треба дослiдити колiю. Вперед... тобто назад.

Четвiрка повернулася тiєю самою дорогою, ще уважнiше оглядаючи кожен клаптик землi, грудку, камiнчик. I знову нiчого, зовсiм нiчого, хоч ти що роби! Вiд придивляння у всiх почало наморочитися в головi.

- Я далi не можу йти зiгнувшись, - урвався терпець у референтки. - Так чи iнакше, я iнвалiдка через тi пацюковi зуби, i менi життєво небезпечно iти згорбившись.

- На мою думку, далi шукати не варто, - вирiшив начальник. - Одне з двох: "Срiбна шишка" або полетiла, або її знищено...

- ...або її закопали, - хрипко прошепотiв Твiнас i ткнув люлькою в землю. - Подивiться.

Всi забiгали очима по тих мiсцях, на якi вказувала люлька: прим'ятий кущик трави... пiсок... другий кущик... а з-пiд нього... з-пiд нього струменить перемiшане з пiском повiтря!

- Чи це часом не пилосос дме? - стукнуло в голову Кадрилю.

Всi четверо вiдразу взялися розгрiбати землю довкола повiтряного фонтанчика. Розгрiбати було неважко: пiсок був свiжорозпушений, а пучок трави гарненько стромлений - видно, недавно було копано й закопано.

- Хоч би знайти "Срiбну шишку" цiлою, - занепокоївся начальник, риючи лапами неначе лопаточками.

- Невже, - сумно здивувався Твiнас, - немає нiчого важливiшого за "Шишку"?

- А що може бути ще важливiшим? - здивувався начальник.

- А чи живi й здоровi Ейнора з Китичкою? - тихо вiдповiв товстун.

Начальник вiдчув себе засоромленим i промимрив щось незрозумiле. I тут йому знову кинулась на пiдмогу референтна.

- Я всiма чотирма пiдтримую начальникову думку, що немає нiчого важливiшого, нiж непошкоджена "Срiбна шишка", - сказала вона. - Адже без корабля Ейнора, i Китичка, i ти, Твiнасе, i ми всi загинемо! Катастрофiчно загинемо!

- Це я i хотiв сказати, - з гiднiстю кивнув головою начальник i оглядiвся навколо. - Аби тiльки не напали жуки!

- Ви хочете сказати, що комусь iз нас треба йти у розвiдку? шанобливо запитала референтка. - Чи можу я запропонувати свою кандидатуру?

- Так, я призначаю вас у розвiдку, - пiдтвердив начальник.

- Слухаю, iду на пост, - приклала лапу до зябрiв референтка i покульгала на горбок, безмiрно задоволена, що викрутилася, щоб не копати.

Проривши чимале мiсце, вони побачили складений сухий хмиз - рiвно i прямо, наче палочки.

- Ось де вiдповiдь на головоломку, - промовив товстий сищик. - Цими палками жуки перевернули "Шишку" i, можливо, навiть штовхали її, щоб котилася вперед.

Вони вийняли палки, i знизу заблищала срiбна верхiвка корабля, а потiк затхлого важкого повiтря, яке виштовхував пилосос, замалим не збив з голови начальника шапку.

- Хто там? - запитав стурбований голос Китички.

- Усi свої! - пробасив Твiнас.

- Ура! - долинув крiзь вузеньку шпарину в дверях радiсний вигук. Потiк повiтря припинився, дверi прочинилися ширше, i вилiз облiплений пластиром песик.

- О мiй друже... тобто начальнику... живий-здоровий? - скоромовкою запитав вiн Кадриля.

- Так. Ще трохи живий i ще трохи здоровий, - посмiявся начальник.

- То добре! - просвiтлiв не лише писок, а й пластир.

Тепер усi поспiшали поставити палицi так, щоб по них спуститися до дверей i проникнути в корабель. Найбiльше трудився Твiнас i весь час пронизував очицями дверi корабля. Нарештi вiн не витримав:

- Чи ви не забились, коли вас котили? Чи здорова Ейнора?

Лялька не вiдгукнулася: може, через той шум пiд час роботи вона не почула тихий, сором'язливий басок. Зате бадьоро вiдiзвався Китичка:

- Ми були б добре побилися, але встигли прив'язатися захисними поясами. Насилу-силу встигли!.. Друже, я прив'язався до твого пульта, чи ти не сердишся на мене... Чи не сердитесь? Чуєте? - Iзсередини корабля почувся начальникiв дзвiночок.

- Було б за що сердитись! - весело випалив начальник, уже перелазячи порiг корабля. В цю мить над ямою нагнулася голова розвiдницi-референтки i вниз глянули великi, як покришки од горшкiв, очi.

- Жуки! Сила-силенна жукiв! - прохрипiла жаба i, не стримавшись, розлючено викрикнула: - Самi лiзете в корабель, а менi нi слова!.. Я ризикую життям, добровiльно йду в розвiдку, а вони... а вони...

- Фi! - кiнчив за неї Ейнорин голос iз салону корабля.

Iншим часом референтка їй цього не подарувала б, але зараз вона стрiмголов лiзла по хмизу вниз, ближче до дверей. Коли вона пролазила в дверi корабля, сипонув пiсок: краї ями обсiли безлiч жукiв, якi заднiми нiжками так гребли пiсок, що вiн хмарою летiв на корабель. На краю ями, ставши на свiй живий килимок, височiв старезний володар, який кволими жестами командував тими, що сипали пiсок.

- Десять... дев'ять... - пролунав спокiйний, як завжди, голос пiлота.

- ...вiсiм... сiм... п'ять... три... два... один! - перескакуючи через цифри, скоромовкою пiдхопили мандрiвники, сподiваючись таким чином прискорити злiт корабля.

- ...сiм... шiсть... п'ять... - немов годинник, вибиває повiльний такт Менесiв голос, - ...чотири... Повiдомляю: хмара пiску надто густа, корабель iз ями злетiти не зможе.

- Цього ще бракувало! - пiдскочив начальник, забувши про холоднокровнiсть, таку необхiдну начальниковi. - Я їм!.. - Вiн кинувся до дверей.

- Друже, куди ти? - занепокоївся песик.

Та Кадриль уже вiдчиняв дверi, не звертаючи уваги на пiщану атаку. Висунувшись бiльше, вiн натягнув на лоба прозорий козирок, щоб не насипало йому в очi, i подивився, що дiється навколо. Роздивляючись навсiбiч, вiн розстебнув кобуру i витяг револьвер. Кадриль збирався зробити кiлька пострiлiв у повiтря i цим так налякати жукiв, щоб вони хоч на мить вiдступили вiд корабля, а тодi вiн пустить їм ще кiлька пострiлiв бiля самих клешень i переляканi нападники повтiкають у свої нори.

Швиденько зробивши розвiдку крiзь свiй прозорий козирок, Кадриль помiтив, що у хмарi пiску є просвiт - звiдти, де стирчав володар жукiв, пiсок не сипався. Кадриль виразно побачив побiлiлi вiд старостi вусики володаря, невеличку сиву латочку волоссячка на грудях i клешнi, що ледве пiдiймались i опускались. Кадриль одразу нацiлився в ту сиву латочку на грудях. Це прекрасна i, може, єдина нагода перевiрити, чи револьвер заряджений справжнiми патронами, чи пустими. Адже вiд цього, кажучи словами референтки, буде залежати його, начальника, авторитет!..

Однiєю лапою Кадриль тримав револьвер, другою натиснув на курок. Пах! Прогримiв пострiл, струсонув яму i нiби розвiяв хмару пiску, бо в ту саму мить жуки перестали кидати пiсок. Навкруги зробилося свiтло й тихо, а в тiй тишi i свiтлi почало щось тiкати - так само, як у пiдземеллi на планетi квiтiв. I тут заворушився, захвилювався живий килимок, а накидка Легарiї, яка його покривала, зробилася червоною. На нiй лежав володар, в якого влучив Кадриль.

- Ось тобi, ось! - вiдчувши свою силу, Кадриль стрiляв i стрiляв далi, поки килимок перестав ворушитися. Так, револьвер i кулi були справжнi!

Начальник повернувся до салону й оголосив:

- Усе в порядку. Дорога вiльна.

- Ура! - вигукнув Китичка. - Адже ти стрiляв у повiтря, друже, правда?

Кадриль нiчого не вiдповiв йому. Вiн повiльно сiв у крiслi, сп'янiлий вiд незвичайної битви, поклав револьвер у кобуру, пристебнувся всiяним зiрочками захисним поясом. Та лапа, яка стрiляла, почала тремтiти: привидiлась вся у кровi накидка, а у вухах досi ще лунали пострiли.

"Нiчого панькатись!" - заспокоюючи себе, сказав начальник i налив собi освiжаючого напою.

- Десять... дев'ять... вiсiм... - знову донеслося iз кабiни пiлота, тiльки голос його був якийсь надривний i тихий.

- ...сiм... шiсть... п'ять... - уловив вiн знову бадьорi голоси мандрiвникiв.

ЧИСТКА ПIДЖАКА

Корабель вирвався iз ями, але радiти ще було зарано: пiсок, який засипав усю пiдлогу в салонi, почав здiйматися в повiтря. Мандрiвники немов попали в пiщану бурю в пустелi й не встигали клiпати, чхати, обтрушуватись вiд пiщинок, якi залiтали в очi, рот, вуха.

- Цього ще бракувало! - незадоволено оглядiвся начальник, не знаючи, як оборонятися вiд ще одного несподiваного ворога. - А... де моя планшетка, апчхи?! Китичко, ти сидiв у моєму крiслi, куди ти подiв планшетку?!

- Я не... пам'ятаю, - мотнув писком песик.

- Вона була на столику... апчхи!.. У тебе перед носом, а не пам'ятаєш! У планшетцi найнеобхiднiшi речi для керування, схе... хема, а ти... апчхи! апчхи!..

- На здоров'я, - вiдiзвалася референтка. - Дозвольте, хоч i не вiд iменi всiх мандрiвникiв, подякувати за врятування корабля вiд жукiв та пiщаного хаосу... апчхи... хи... ап, хихи!

- Дякую, - тепло подивився на неї начальник: справдi, тiльки вона одна здогадалася вiдзначити його новий подвиг, а всi iншi зайнятi лише своїм чханням... апчхи!..

- Менi при... апчхи! - почав був Китичка.

- Що я чую? - здивувався начальник. - Тобi знову прийшло, апчхи!

- Так, - трохи нiяково вiдчув себе песик. - I тому... апчхи! менi прийшло в голову, що у нас є пи... апчхи! апчхи!

- Так, я сам через це чхання... апчхи! сам був зiбрався сказати, адже у нас є пилосос, - закiнчив за нього начальник, кинувшись до шафки, куди було знову поставлено пилосос. То ось для чого його тримають у космiчному кораблi!.. Кадриль негайно налагодив його, увiмкнув i, чiпляючись за поручнi, заходився висмоктувати пил пилососом.

- Пробачте, що я втручаюсь не в свою сферу, - заговорила Легарiя, насилу перекрикуючи гул пилососа, - але я просто шокована... апчхи! Начальник повинен наказувати, а не виконувати чорну роботу, апчхи!.. Тим паче, коли ви такий стомлений пiсля переможної баталiї з армiєю жукiв... Коли б я не була iнвалiдом через тi зуби пацюкiв, я сама взялася б за пилосос... апчхи! хи, хи, ап!

- Дайте менi! - визвався Китичка. - У мене лапи вже загоїлись, i я залюбки... i про... апчхи!.. що не запропонував себе ранiше.

Кадриль повернувся на свiй пост, а Китичка щиро взявся до роботи. Вiн так старався i моторно повертався, що незабаром повiтря зробилося чистiшим i дихати стало легше.

- А ти, Ейноро, - знову не змовчала референтка, - могла б теж не бути дармоїдкою. Шановний начальнику, - звернулася до Кадриля жаба, - прошу пробачення, що я, будучи вашою референткою, наказую iншим, але далi не можу витримати.

- Прошу наказувати, - приязно кивнув головою начальник.

- Дякую, - кивнула й референтка. - Ти, Ейноро, так хутко пошила свою спiдницю, що могла б i зараз узяти голку з ниткою й пришити гудзики до пiджака унiформи нашого начальника... Китичко, якщо ти вже крутишся по салону, вiзьми у начальника пiджак i передай швачцi.

- Ось... передай, - повторив начальник, скидаючи пiджак. I справдi, яка тямуща органiзаторка ця Легарiя! Начальниця з неї поганенька, як помiчниця начальника, вона просто незамiнна. Лише їй однiй було в головi спасти унiформний пiджак, чудовi гудзики, i ось зараз, сама гола, а iз шкури пнеться, щоб тiльки в начальника все було!.. Хiба ж не друг?

Вiдчуваючи, як зростає її значення, Легарiя скромно опустила голову, а тим часом тоненькi Ейноринi пальчики, немов рибки, снували бiля виблискуючих золотом гудзикiв. Вона мiцнiше пришила i гудзичок на внутрiшнiй кишенi, що тримався на однiй ниточцi, i, поки Китичка кiнчив чистити пилососом салон, пiджак знову гарно лежав на фiгурi начальника.

- Нарештi, - вiдкинувся в крiслi Кадриль.

- А дякую сказати не треба? - запитала Ейнора.

- Ну так, дякую, звичайно, дякую, - схаменувся начальник й одразу пригадав, як його референтка, повертаючи йому пiджак i гудзики, нiякої подяки за це не вимагала. I справдi, керуючи, ти бачиш значно ширше i розумiєш набагато глибше!

Наче вiдгадавши його думку, референтка промовила:

- Ейноро, хiба можна розмовляти з начальником таким тоном? Наш начальник уже десять разiв доказав, що вiн умiє бути справжнiм джентльменом, то що ти ще хочеш?

- Хочу, - гордо заявила Ейнора, - щоб i на одинадцятий раз вiн був джентльменом! I хочу, i вимагаю.

- Хай, - iронiчно пiдморгнула начальниковi референтка, - хай це буде критика знизу.

- Я не низ! - ще гордiше виструнчилась Ейнора. - Внизу бувають лише пiдлабузники та нiкчеми!

Легарiя iз лютi аж рота роззявила, та в цю мить заговорив Китичка:

- Кадрилю, начальнику, менi знову прийшло в голову, що я мiг би iз вашого пiджака висмоктати пилососом пил... Вiн весь у пiску.

- Добре, що догадався, бо я сам уже збирався просити, - кивнув головою начальник.

Китичка з шлангом пилососа почав хутко крутитися бiля того начальникового рукава, який був з тiєї сторони, де вухо. Песиковi страх як хотiлося розповiсти своєму друговi всю правду про квiтку, про зламане її стебло i про опалий цвiт... Ох, як здивується друг, тiльки й буде вигукувати: "Оце тобi... оце тобi так!.. А далi? А що було далi"; а далi вiн розкаже йому про птаха iз попелу i про суть, про найсуттєвiшу суть i ще... ще скаже друговi, що Ейнора... що вона нiби морська мушля: зверху твердувата, та коли її нiжно погладиш - так нiжно, як i вiн, Кадриль, колись погладив велику квiтку, тодi...

Отак роздумуючи, Китичка устиг обчистити товаришевого рукава майже до плеча - i рукав забiлiв як снiг. Вичистивши плече, песик узявся за блискучий погон i чим ближче пiдступав до вуха свого друга, тим бiльше сяяли у нього очi.

- О Кадрилю, - нарештi зашепотiв друговi у вухо, - яку новину я тобi скажу!

- Що! - радiсно пожвавiшав друг. - Знайшлася планшетка?

- Нi... - знiяковiв Китичка.

- То що? - запитав Кадриль, усмiхнувшись iз спантеличеного виразу товариша. - Викладай усе, що маєш! - пiдiгнав по-дружньому, просто, як колись бiля вогнища.

Китичка знову з довiрою наблизився до вуха:

- Я про квiтку, про велику квiтку.

- Чи не про ту, яка мене пiдняла до самого корабля? - уточнив Кадриль.

- Так, друже, саме про неї. Ти ще не знаєш, що вона врятувала тебе... тебе врятувала... - заговорившись, песик не вiдчув, як вiн кiнцем шланга ткнув товаришевi за комiр - ...але пожертвувала...

- Обережнiше, - буркнув Кадриль, - менi коле в шию.

- Пробач, - песик перекинув шланг на спину пiджака. - Квiтка тебе врятувала, у неї стебло потоншало... так потоншало, що... - шланг пилососа ненароком перескочив до вуха Кадриля.

- Я й сам знаю, що потоншало, - сказав начальник, вiдштовхнувши шланг геть вiд себе.

- Але ти... ти не знаєш, що воно потоншало, що... зробилося, як нитка, тоненька нитка...

Китичка сподiвався, що ця iсторiя у нього вийде набагато доладнiше. Пилосос гув, вiн водив увесь час шлангом, важко було послiдовно говорити, слова заплiталися, i вiн не тiльки не наближався, а навiть вiддалявся вiд сутi. Ах, там, бiля вогнища, у затишнiй шапцi, вiн би все виклав одним подихом, а тут...

- ...i тому... тому цвiт вiдломився i впав на землю, - насилу закiнчив песик.

- Звiдки ти знаєш? - недовiрливо набурмосився начальник.

- Менi сказала Ейнора, а Ейнорi - пiлот.

- Оце тобi! Пiлот каже Ейнорi, а менi - нi слова. Дивно.

- Але хiба важливо, що дивно, - притулився йому до вуха песик. Важливо _суть_.

- Що ти сказав? - недочув начальник, бо iз шланга гуло йому над самим вухом.

- Кажу, що неважливо те, що дивно... важливо, що квiтка спасла тебе, а сама загинула, i тому ти лишився її боржником. Так, боржником i навiть сам не знаєш... i що iз попелу... знову живий... живий птах... - важко пiдбирав пiдходящi слова песик i при цьому знову ткнув кiнцем шланга начальниковi у саме вухо.

- Ой!.. - крикнув Кадриль. - Ти що, ошалiв! Останнє вухо вириваєш!

- Про... про... ба... - заїкаючись промимрив песик i зачепив за герб на шапцi.

- I герба не виривай, - штовхав песика вiд себе Кадриль. - Геть!

- ...ба... ба... - Розгубившись, песик повернув шланга на себе i вiдiрвав з носика половину пластиру.

- I я прошу пробачення, - втрутилася референтка, - але бiльше я спокiйно не можу дивитися, як фiзично калiчать нашого начальника!..

- Ого! - з насмiшкою сказала Ейнора.

- Як можна, - не вгамовувалась i далi референтна, - так фамiльярно поводитися, не вiдчувати дистанцiї! Фi!

- Зауваження зовсiм справедливе, - пiдтвердив начальник. - Ти, Китичко, останнiм часом зробився дуже фамiльярним!

- Але я не знаю, що таке фамiльярнiсть, - жалiбно сказав Китичка, нарештi опустивши шланг пилососа на пiдлогу.

- Якщо не знаєш, то поцiкався у моєї референтки, - пояснив начальник.

- Ого! - ще голоснiше пирхнула Ейнора.

- Але, - мирно сказав песик своєму друговi, - ти... ви знаєте, що я лише про квiтку... про борг...

- Свої борги я сам знаю, - ще бiльш офiцiйно вiдрубав начальник.

- А от i не знаєш! - раптом став на дибки Китичка, - i не кажи!

- Мандрiвнику Китичко, - виразно сказав начальник, - ви зчиняєте на кораблi хаос! - Вiн хутко вимкнув пилосос. - Час вам знати своє мiсце.

- Якщо так, - зашепотiв песик, - то я тобi нiколи не докажу до кiнця пiсеньки. Не будеш знати, що сказав крокодил...

- Подумаєш! Крокодил! - презирливо скривився начальник. - Менi зараз важливiше орiєнтир, а не якийсь там крокодил!.. I взагалi, мандрiвнику Китичко, наказую вiдступити вiд мого пульта, це вам не лiс i не шапка! Геть! - i вiн стукнув по столику.

- Якщо так, - раптом хриплим голосом вимовив Китичка, - то вiддай менi скарб... Знай, я вже не хочу мати з тобою спiльну кишеньку!

- Ну й налякав! - ощирився начальник - У своєму унiформному пiджаку я маю справжню таємну кишеню. - Вiн розпахнув поли пiджака, показуючи шовкову внутрiшню кишеню, i ще й лапу в неї всунув. Раптом щоки у нього вiд усмiшки поширшали: iз кишенi вiн витяг запасного мiдного гудзика! - Тепер жодного не бракуватиме, - зрадiв вiн.

- Все одно вiддай, - ще раз сказав песик, мiцно стиснувши писок з одвислим пластирем.

- Бери... бери, - вiдстебнувши шпильку, начальник витяг зламаний ножик. - Дуже вiн менi потрiбен, коли в мене є справжнiй фiнський! I справжнiй револьвер.

- Все... все вiддай, - вимагав Китичка.

- Ось ще, - простягнув обгортку цукерки.

- Олi... вця!

- Бери, бери цi скарби iз смiтника! - зневажливо жбурнув начальник i олiвця. - Я вiддав би тобi i коробочку з сiрниками, але ти спалив її разом з усiєю планетою!

- Тверезi, об'єктивнi слова! - пiдтримала його референтка.

- Яка пiдлiсть! - вигукнула Ейнора. - Китичко, друже, не слухай!.. Вони тiльки дратують тебе!.. Китичко!

Та Китичка мов i не чув її.

- А бли... блискавки? - запитав песик колишнього свого друга, а тепер начальника.

- Iскри пiлот навмисне викресав, щоб тебе заспокоїти! - вiдрубав Кадриль. - Чому жодна iскра не вилетiла, коли ми їздили всюдиходом?

У Китички писок неначе скам'янiв, лапа вiдпустила пiдлокiтник начальникового крiсла, i вiн був би злетiв до стелi, якби Твiнас не схопив його за ногу й силомiць не посадив у крiсло й не прив'язав захисним поясом. Песик так i сидiв, стискуючи в однiй руцi ножик, а в другiй - олiвець та обгортку з цукерки, на якiй був намальований хвiст бiлочки, а очi його дивилися на стiну корабля, але нiчого не бачили. Кадриль вiдчув, що вколов товариша в самiсiньке серце, i вже ладен був просити пробачення, але його притримав захисний пояс; поки вiн одстiбував його, то встиг тверезо подумати: "Начальниковi не личить стрибати, як горобцевi. Ще встигну вибачитись. Або звелю референтцi, щоб сказала йому кiлька заспокiйливих слiв".

А тим часом ще пролунало запитання пiлота:

- Начальнику, накажете сiсти на попутнiй планетi а чи летiти далi?

- Наказую летiти далi! - не вагаючись, вiдповiв начальник.

- Авторитет у нашого начальника так вирiс, що з ним рахується навiть пiлот! - уголос визнала референтка Легарiя.

Кадриль кивнув головою, витяг записну книжечку, олiвця i з солiдним виглядом почав черкати на паперi. Як чудово звучить: авторитет вирiс!.. Авторитет! Що не кажи, а ученi слова справляють значно серйознiше враження, нiж простi слiвця. От хоч би "орiєнтир" або "фiксувати"... Кадриль без помилок повторив цi слова знову. Який успiх, тобто... тобто... прогрес!.. Та незважаючи на все, в те мiсце, де була до цього часу таємнича кишенька, йому наче ялинковою шпилькою кольнуло... Кольнуло i вщухло. Вiн одчинив шухлядку i побачив там планшетку: виявилось, що сам її туди поклав i забув...

ОК

Рукав начальникової унiформи, який був далi вiд вуха, так i лишився невичищений, весь сiрiв вiд пилу.

- Начальнику, - пробасив Твiнас, - дозволь менi закiнчити роботу, яку розпочав Китичка.

Начальник в знак згоди кивнув головою, i пiнгвiн незграбно вилiз iз крiсла, схопився за шланг пилососа i, пихкаючи, пiдступив до начальника.

Мандрiвникiв дуже здивувала така поведiнка сищика-мовчуна, а для референтки то була просто головоломка: чи не мав на метi хитрун стати у начальника радником або його помiчником? Адже зараз така ситуацiя, що навiть сам пiлот корабля слухається начальникових наказiв!.. "Фi, який пiдлабузник!" - сердито блимнула на свого суперника Легарiя.

А Твiнас уже трудився бiля начальникового лiктя: спочатку незграбно, але скоро призвичаївся i всмоктував пилососом пил без жодного свисту.

Начальник з задоволенням спостерiгав, як той працює. "Бач, як я правильно зробив. - мовив до себе, - що категорично присадив Китичку! Наче на дрiжджах зростає мiй авторитет. Чого доброго, i сам бульдог Гог зараз вертiв би передi мною хвостом, ось як!"

Почистивши начальника, Твiнас повернувся до Легарiї.

- Може, й наша дама побажає почиститись? - ввiчливо зацiкавився вiн. I я, i пилосос у вашому розпорядженнi!

- Твiнасе, ти справжнiй джентльмен... на мою думку! - Легарiя кинула переможний погляд в сторону Ейнори. - Обчиститися менi життєво необхiдно, чисть ретельно, як i нашого шановного начальника.

Вона простягла лапи, i шланг пилососа став обережно крутитися навколо її шиї, щiк, пiд зябрами. Референтка щасливо усмiхалася.

"Тепер уже ясно, - говорила вона собi, - що товстун побажав чистити начальниковi пiджака тiльки тому, щоб покрутитися навколо мене! Милий хитрий пузанчик!.. Ось що означає показати свою iнiцiативу: я лише взяла його за крильце, тiльки пройшлася з ним, - i вiн уже упадає коло мене! Ейнора вiд заздрощiв просто шаленiє... Звичайно, - вона критично оглянула пiнгвiна, - тверезо оцiнити, то вiн аж нiяк не красень: кривий, у танцi, живiт як подушечка, сплюха, та якщо на Тандадрицi не знайдеться нiчого кращого, можна i з нього органiзувати зовсiм пристойного джентльмена... а свiй джентльмен при боцi бiльше вартий, нiж навiть повна сумка добра!"

- Кве-кве-кве... - захихикала Легарiя: пилосос уже лоскотав їй пiдошви. - Твiнасе, безсоромнику, не лоскочи... скажу начальниковi... кве-кве-кве... чи ти ошалiв... кве...

- Ду-ду-ду-ду, - пiдспiвуючи, пирхав Твiнас, а його очицi поблискували яскравiше вiд золотих гудзикiв Кадриля.

- Китичко, - погукала Ейнора.

Вiдповiдi вона не дочекалася: Китичка лежав, неначе дерев'яний, тiльки на писку ледь ворушився одвислий пластир.

- Китичко, - голосно покликала Ейнора, - чи ти можеш вiдповiсти на одне моє запитання?

Песик здригнувся, нiби його хто розбудив:

- Я... яке?

- Хочу, Китичко, тебе запитати...

- Ану тебе, - непривiтно перервав її песик. - Ну вас усiх! - Вiн мiцно стиснув губи, його сивi брови закрили весь писок.

- Фi! - з вiдразою почала Легарiя. - Якi хулiганськi манери!

- Заткни свою пельку! - гаркнув i їй песик.

На цей раз i начальник Кадриль здивовано поглянув на Китичку: такого зухвальства вiд песика ще не доводилося чути. Нi, бiльше йому не кольне те, що пiд таємною кишенькою: отож нiчого й переживати iз-за такого сундука. Хай би брав приклад з iнших, наприклад, iз нього, начальника: був хаосом, гарячкою - а тепер дисциплiнований керiвний кадр! А Китичка не лише нiякого успiху... тобто прогресу, не зробив, а ще й опускається вниз, в болото хулiганiзму! Референтка цiлком правильно охарактеризувала його манери, i якщо песик не проявить старання виправити помилки в своїй поведiнцi, вiн, начальник, змушений буде вдатись до офiцiйних... цих... як їх... цих... санкцiй!

- Кве-кве-кве... - знову билася пiд кiнцем шланга референтка. - Адже я просила, Твiнасику... не лоскочи менi пiдошви... умру вiд смiху... кве...

- Як умiю, так i танцюю, - пирскав вiд смiху у такт їй товстун.

Легарiя вже захлиналася вiд смiху, пiдборiддя надулося, спина скрутилася - i раптом "Шишку" сколихнув страшний вереск.

- Що трапилося? Катастрофа? - Начальник ледь не зiрвав iз себе захисного пояса, уявивши, що метеорит знову пробив стiну й влучив жабi в бiк.

- Аааа! - заголосила, наче хто її рiже, референтка! - Мiй зуб пацюка!

- Ось вiн, - показав перлову крупину Твiнас, устигнувши неймовiрно швидко вихопити її майже iз самiсiнького шланга. - Ось ваш зуб пацюка! Дивiться!

Легарiя в той бiк i не глянула.

- Аааа! - горланила, наче її хто накрутив, жаба.

- Увага, - пролунав звичайний спокiйний пiлотiв голос, - наш корабель...

- Аааа! - заглушив його вереск Легарiї. - Рана вiд пацюкового зубааа!

Терплячий товстун не витримав i притулив кiнець шланга пилососа крикусi до рота - i язик всмоктався у шланг.

- Не пацюкiв зуб, - у тишi повторив сищик, - а перлова крупина.

- Сира чи варена? - весело запитала Ейнора,

Легарiя роззявила рота, щоб вiдрубати їй, та не подужала витягти iз пастки язика.

- Iнвалiдка перлової крупини! - насмiхалася Ейнора.

Нежаб'ячим зусиллям референтка нарештi вирвала язика iз шланга i, ковтаючи сльози образи, вигукнула:

- Але завдана ворогом рана була i буде!

- Нiякої рани не було, - спокiйно прогудiв сищик. - У вас на спинi була кишечка, на кiнцi якої була гулька: коли на неї натискали, то ви стрибали, як пiд дудочку. Одного дня та кишечка вiдпала i дiрочку заткнув хтось крупинкою. Оце й уся ваша бойова бiографiя, що не варта й щербатої копiйки!

- Фi! - передражнюючи Легарiю, сказала Ейнора.

Крупинка впала на пiдлогу, i товстун перевальцем попрямував до свого крiсла, намагаючись не дивитися на Ейнору, але всiєю душею чекаючи її хоч одного привiтного слiвця чи хоч легенького помаху вiй.

- А я, - гiрко запхикала, геть занепавши духом, референтка, - мала тебе за справжнього джентльмена, Твiнасе...

Сищик-джентльмен трохи знiяковiв i розвiв крильцями. Одначе вiн був задоволений. ОК - Операцiя Крупини - закiнчилася вдало. Ейнора вiд усього серця смiялась, а начальник зморщив лоба й гортав записник; вiн не мiг вирiшити, як у такому випадку повинен поводитися вiдповiдальний керiвник: чи стати на бiк референтки, чи вiдректися вiд неї?

- Спокiйно, бiльше спокою i дисциплiни! - нiчого так i не вирiшивши, Кадриль постукав олiвцем об пляшку з освiжаючим напоєм. - Тiльки не треба гарячкувати!.. I не зчиняйте хаосу!

Один Китичка лишився байдужий до пригоди з крупинкою.

Не подiяв на нього нi голос пiлота, який раз у раз об'являв:

- Увага, увага! "Срiбна шишка" сiдає... Увага! Спецiальне повiдомлення для начальника!

- Слухаю! Спецiально слухаю! - вiдгукнувся начальник, лише зараз вiдчувши, що захиснi пояси вже не потрiбнi i можна стати за пульт.

- Рапортую, - сказав пiлот, - орiєнтир знайдено! Сiдаємо на планету, яка являється супутником Тандадрики!.. Повторюю!. Повторюю: орiєнтир знайдено.

- Слухаю: орiєнтир знайдено! - повторив начальник i, щоб краще було чути спецiальне повiдомлення, вiн витяг вухо з-пiд шапки.

- Ура! - загукали мандрiвники. - Тандадрику знайдено, ура, ура, ура!

- Ще одне спецiальне повiдомлення для начальника! - знову залунав голос пiлота Менеса.

- Я слухаю! Я особисто слухаю! - урочисто вiдгукнувся начальник, перевiряючи, чи всi гудзики у нього на пiджаку, i чiпляючи планшетку. Наказую рапортувати!

- Ми приземляємось на супутника Тандадрики тому, що цього вимагає iнструкцiя! Звiдси ми повиннi налагодити радiозв'язок з Тандадрикою i чекати їхнiх посланцiв, якi вiзьмуть нас на рейсовий корабель i доставлять на космодром Тандадрики!

Корабель м'яко стукнувся, а начальник у блискучому пiджаку-унiформi i з планшеткою, мов снiп, гепнув на пiдлогу, - вiн зарано вiдстебнув захисного пояса.

- О начальнику, - першою пiдскочила до нього референтка, - ви подряпали собi вухо!

Жаба, не довго думаючи, здерла у Китички пластир i старанно налiпила Кадрилю на вухо.

- Який терплячий наш начальник! - ахкала вiд захоплення. - Iнший в подiбнiй ситуацiї горло собi перекричав би...

- Отак, як ти, за ту крупинку, - шпигонула її Ейнора.

- Дякую за зауваження, - холодно вiдповiла їй жаба, - але ви, мабуть, не знаєте, що критикувати референта має право лише начальник.

- Так, - солiдно пiдтвердив начальник, - свою референтку критикую лише я сам.

Ейнора поривалася знову вжалити, але в цю мить вiдчинилися дверi корабля i товстун Твiнас миролюбно прогудiв:

- Мандрiвка закiнчилась. Хай йому сто лих, то чого ж нам сваритися?

Всi замовкли i лише зараз вiдчули урочисту тривогу: подорож, якiй, здавалося, нiколи не буде кiнця, кiнчається! Важко повiрити, що треба буде розпрощатися з "Срiбною шишкою", що останнiй раз вiдчинилися її дверi i спустилися схiдцi...

- Тепер усi бачите, - оглядiвся начальник, - що правильно поводилися тi, якi не хотiли повертатися назад, якi вибрали мандрiвку вперед i ризик.

Це, ясно, було сказано на адресу Китички. Вiн пiдвiв якось дивно заспокоєнi очi й промовив:

- Виходить, я поводився правильно, коли хотiв залишитися на спаленiй планетi.

- Непоправне створiння! - викрикнула Легарiя. - Нiякої тобi вдячностi начальниковi за те, що врятував нас вiд загибелi!

Та начальник вибачливо посмiхнувся:

- Я щиро надiюся, Китичко... мандрiвнику Китичко... що майстернi й лiкарнi на Тандадрицi допоможуть повернути вам тверезий розум i здорову орiєнтацiю.

Тут встала Ейнора.

- Якщо вже ви заговорили про тверезий розум i здорову орiєнтацiю, дуже голосно сказала вона Кадрилю, - то дозвольте запитати, що ви розумного придумали на користь мандрiвникiв пiсля того, коли я розкрила вам пiлотову пiдступнiсть?

Начальник заблимав очима, роззирнувся навкруги, немов на нього збирався напасти бульдог Гог, смикнув за ремiнь планшетки, помацав ручку револьвера i заявив:

- Я не розумiю, про що ви говорите i що вам вiд мене потрiбно, мандрiвнице Ейнора!

- Прекрасно ви розумiєте! - промовила Ейнора. - I якщо через блискучi гудзики та пiдлабузництво референтки ви не втратили остаточно розум, то повиннi знати, що настав час дiяти. Зараз або нiколи!

Товстий сищик, почувши цю розмову, був такий приголомшений, що почав кусати свою люльку.

- Начальнику, - промовила референтка, - слiпим може казна-що приверзтися. Не церемонься з цiєю фантазеркою.

- Шкода, що тiєю крупиною не заткнули тобi пельку, - вiдрубала їй Ейнора i повернулася до песика. - Китичко, братику, уважно послухай, що я зараз усiм розкажу.

При словi "братику" у песика засмикалось пiдборiддя.

- Не хочу я нiчого слухати, - вiдповiв вiн.

- Прошу тебе, - простягла до нього руку Ейнора, - подивися на мене.

Песик пiдняв змарнiлу мордочку на густi вiї Ейнори.

- О Ейноро, - зашепотiв вiн, - ти... ти...

- Так, - якось жалiбно шепнула Ейнора, - я бачу. Я вже давненько бачу, вiд того часу, як метеорит ударив об корабель. Та я залишалася з заплющеними очима. Не тiльки тому, що мої очi не подiбнi до незабудок, але ще й тому, щоб непомiтно могла спостерiгати дивнi речi, про якi настав час усiм розповiсти...

РОЗКРИТТЯ ТАЄМНИЦI

- Мандрiвники, увага! - перервав Ейнору пiлотiв голос. - Прошу приготуватися до катапультування.

- А це що?! - лапнув лапками Кадриль, як за тих iнших часiв, але схаменувся i солiдно склав лапи собi на груди. - Пiлоте, я наказую пояснити, чому мандрiвники не можуть вийти через дверi i схiдцями зiйти на землю?

- Вiдповiдаю на запитання начальника, - почувся спокiйний пiлотiв голос. - Ми не можемо вийти через дверi i спуститися схiдцями тому, що корабель сiв на м'яке покриття планети, яке гострi кiнцi схiдцiв можуть проколоти.

- Наказую приготуватись до катапультування! - звелiв начальник, не дивлячись на Ейнору.

- Нi! - Ейнора стала так, що заступила люк у "Шишечку". - Нiхто звiдси не вийде, поки я не розповiм того, що я вже була розповiла начальниковi!

Вона вмовкла, вдихнула повiтря, а в цей час вiдчинилися дверi кабiни i вийшов Менес. Кадриль, глянувши на пiлота, побачив у нього на комбiнезонi червону плямку, що невiдомо звiдки взялася - неначе хто бризнув краплю кровi.

- Начальнику Кадриль, - запитав Менес, - хто першим буде катапультуватись?

Кадриль пригадав пояснення референтки, що начальник мусить тодi першим виходити з корабля, коли це пов'язано з небезпекою, i промовив:

- Я...

Вимовивши "я", вiн знову глянув на трiснутi скельця окулярiв пiлота i раптом вiдчув страх: а що як i справдi їм уготовано пастку? Тодi вiн загине першим. Хто тодi керуватиме мандрiвниками? Хто дасть їм тямущi накази? Хто ще здатний без гарячки творити чудеса героїзму? Може, Китичка? Оцей заїка, палiй! Йому тiльки на картинки дивитися!.. Кривий пузань Твiнас? Вiн ще й наказа не встигне дати, а вже засне! Ейнора? Таж вона слiпа, тобто не слiпа, але вона чванлива i фантазерка... Референтка Легарiя? Але ж її вже зняли з поста начальника!.. Отож тiльки вiн один достойний виконувати офiцiйнi обов'язки начальника, цi обов'язки вже зафiксованi, i тому... тому... вiн повинен себе поберегти i не ризикувати. Тому Кадриль закiнчив так:

- ...я пропоную, щоб катапультувався доброволець!

Нi слова не сказавши, до люка рушив Китичка.

- Не пущу! - заступила йому дорогу Ейнора i повернула до пiлота палаючi очi. - Нiхто не вийде з корабля, поки я не розповiм про ваш пiдступ!

Тепер уже всi мандрiвники зрозумiли, що дiються якiсь серйознi справи.

- Твiнасе, - звелiла Ейнора, - стань ти бiля дверей пiлотової кабiни i не дозволяй йому повернутися. Вiдповiдаєш своїм життям!

Товстун неймовiрно хутко кинувся до дверцят i заступив їх своєю спиною, готовий скорiше до того, щоб його порубали на куски, нiж пропустити!

- Я не знав, - промовив пiлот, - що у вас новий начальник, тобто начальниця, яка так вiдважно наказує.

Кадриль вiдчув себе приниженим. Вiн владно пiдняв своє залiплене пластиром вухо i задзвонив у дзвiночок:

- Я тут начальник! Попрошу спокою!

- Говорити можна, але щоб це було дисциплiновано, - промовила референтка, яку зацiкавили Ейноринi слова.

- Викладай все, Ейноро! - пробасив Твiнас.

- Начальнику Кадриль, - звернулася Ейнора, - я не збираюся вiдняти у вас керiвництво, Я лише хочу нагадати, що я вам була вiдкрила таємницю, вiд якої, можливо, залежало i ще залежить i нинi доля всiх нас. Я сподiвалася, що ви вiзьметесь вияснити цю таємницю, але, на жаль, ви навiть лапою не поворухнули, щоб це зробити. Бо може бути так, - тут Ейнора повернулася до мандрiвникiв, - може бути так, що Тандадрика - чистий вимисел, а пiлот Менес - пiрат чи розбiйник космосу, який нас везе невiдомо куди i вiддасть у пазурi невiдомо кому. Можливо, саме тому ми й блукаємо по рiзних планетах i нiяк не можемо знайти тiєї Тандадрики, яку нам обiцяли.

Мов онiмiлi, мандрiвники дивилися одне на одного, а товстий сищик замалим не вдавився своєю люлькою.

- Але, - промимрив розгублений начальник, - але ж пiлот ось тiльки зараз нам доповiв, що вже знайдено орiєнтир на Тандадрику!

- А звiдки ви знаєте, що там - батькiвщина iграшок чи пристановище для розбiйникiв?

- Шановний начальнику, - не витримала референтка, - прошу звернути увагу, що ораторка вже одного разу набрехала про розбiйникiв.

- Виклади їм усе, Ейноро! - знову войовниче вигукнув товстун.

- Слухайте уважно, - сказала Ейнора. - В той час, коли, пам'ятаєте, корабель сiв на цвiт квiтки, ви всi вийшли надвiр, а я зосталася одна разом з пiлотом. Вiн повинен був залатати стiну, яку пробив метеорит. Я саме знову стала зрячою, та пiлот про це нiчого не знав i, латаючи корабель...

- ...вiн витяг другу руку, яку ховав, так? - з насмiшкою в голосi продовжив розповiдь Ейнори Менес. - Я повинен вас, Ейноро, прикро вразити: латаючи стiну, я знав, що ви стежите за мною з розплющеними i аж нiяк не блакитними очима.

- Знали?! Звiдки ви могли знати? - остовпiла Ейнора.

- Гляньте, - вiн показав на латку в стiнi. - Я набив бляху, що блищить, мов дзеркало, i в нiй прекрасно вiддзеркалились вашi, Ейноро, очi i всi почуття на вашому обличчi. Тiльки вашу таємницю я нiкому не видав. А ви мою видали.

Збита з пантелику, Ейнора мовчала, а пiлот, напiвглузливо, напiвсерйозно, додав:

- I незважаючи на все, очi у вас красивi.

- Вона глумилася з моєї крупини, а сама виявилася справжньою аферисткою! - зловтiшне крикнула Легарiя.

- Але я не сказала найголовнiшого, - суворо глянула на пiлота Ейнора. - Всi ви пам'ятаєте, як я лежала непритомна на порозi корабля?.. Я знепритомнiла для того, щоб таємно пробратися в кабiну пiлота й подивитися... побачити...

- ...оцю рiч, правда? - Менес одстебнув комбiнезон i витяг iз-за пазухи опудало небаченого птаха.

- Так, але той був набагато... набагато бiльший i страшнiший.

- У страха великi очi, - спокiйно усмiхнувся пiлот. - На планетi, на яку ми щойно сiли, таких опудалiв ви знайдете ще бiльше. Знайдете i такi штучки, якi вам пояснять, чому я маю другу руку, хоч насправдi її у мене i не було. - Повертiвши щось у комбiнезонi, вiн всунув у пустий рукав руку i став перед мандрiвниками, розвiвши обидвi руки.

- То хто ж ви такий, скажiть нарештi?! - просто запитала Ейнора, дивлячись своїми карими очима в його непрозорi скельця окулярiв.

- Я?.. Я i iграшка, i гравець... А для вас, Ейноро, буду казковий принц, про якого ви мрiяли в склянiй шафi в зимовому холодному лiсi.

I вiн поклав їй на плечi обидвi руки. Наче начарована, Ейнора не в силi була поворухнутись, а потiм несмiливо простягла руку й трiшечки пiдняла темнi скельця окулярiв. На неї - мов два клаптики блакитного неба, мов двi незабудки - глянули очi казкового принца.

- Вона вже кокетує! - заверещала референтка.

Вiд дверей пiлотової кабiни, де старанно нiс сторожову службу Твiнас, донеслося ледь чутне тяжке зiтхання: що дiялось пiд лiвим крильцем товстуна, вiн i сам добре не знав, одначе ясно - нiчого веселого. Чекав i нiяк не мiг дочекатися, коли ж нарештi пiлот знiме руки в рукавицях iз Ейнориних плiчок, i нiколи-нiколи вiн ще не вiдчував себе таким товстим, незграбним бевзнем... Вiн, сищик, зi своєю люлькою i нюхом не вiдчув тих таємниць, якi вистежила Ейнора, котра так само терпляче чекала, коли пiлот забере свої руки... а може, того вона зовсiм не чекає? Ах, вiн, Твiнас, нiколи не насмiлився б ось так покласти крила їй на плечi i втулитися просто в її очi, як оцей... казковий принц!

Вiд похмурих роздумiв у Твiнаса опустилася голова, iз дзьоба випала вже непотрiбна люлька, i, обiпершись об дверi пiлотової кабiни, вiн задрiмав. Тому не почув, як пiлот промовив:

- Ось що ми зробимо. Так, як я вже маю обидвi руки, то буду катапультуватись я i роздивлюся, як вiдчинити дверi корабля, щоб можна було всiм зiйти на землю схiдцями. Чекайте сигналу.

Вiн пiшов у "Шишечку"; всi мовчки стежили за його ходою, а Китичка аж у люк залiз, щоб ближче подивитися, як пiлот натискує на синю кнопку, як високо пiдскочить крiсло й викине його через вiдкритий дашок.

Незабаром у тому боцi, де були дверцi, пролунав стукiт - це був знак, що можна вiдчиняти. Начальник Кадриль, про якого досi неначе й забули, знайшов нарештi привiд нагадати про себе.

- Наказую натиснути на ту кнопку, щоб вiдчинилися дверi, - повелiв вiн.

Ейнора натиснула на кнопку, дверцята вiдчинились, i всi зрозумiли, чому пiлот пропонував катапультуватися. Покриття на планетi було таке м'яке, що корабель вгруз у нього майже до половини. Пiлотовi пощастило звiдкись притягти кiлька дощок i одним кiнцем обiперти їх об порiг дверей, вдавивши в цьому мiсцi покриття. Отож мандрiвникам не треба було й спускати схiдцi: по похилих дошках вони зiйшли на хистку поверхню планети. Останнiм покульгав, сонно киваючи дзьобом, бiдолаха Твiнас.

БIЛЯ КАРУСЕЛI

Чому таке хистке покриття планети, скоро було вияснено: планету окутувала пластикова плiвка. На нiй були намальованi ключi, самi лише ключi - вiд ключика од французького замка до ключа од здоровенного старовинного замка, яким замикали ворота замку.

Пiлот почекав, поки всi зiйшли на пластикову плiвку, i звернувся до Кадриля:

- Начальнику, можете наказати мандрiвникам опуститися пiд покриття. Тим, хто що знайде собi пiдходяще, - хай вiзьме з собою на Тандадрику.

- А сумки для тих пiдходящих речей будуть? - заблищали у Легарiї очi.

Пiлот мовчки кивнув головою i повiв мандрiвникiв до продовгуватого промiжку, в якому поволi крутилося сторчове колесо каруселi з маленькими стiльцями: з одного боку колеса вони пiдiймалися, з другого опускалися.

Пiлот почекав, поки всi пiдiйшли ближче до колеса, i звернувся до Кадриля:

- Начальнику Кадриль, у вашiй волi заборонити чи дозволити спуститися мандрiвникам у склади планети.

- Увага! - ляснув по планшетцi начальник. - Всi до одного спускаємось пiд покриття планети.

А пiлотовi наказую залишитися на поверхнi i налагодити радiозв'язок з планетою Тандадрика. Суворо попрошу, щоб, коли ми повернемося, було приготовлено рейсовий корабель!

Пiлот тричi кивнув головою, цим показуючи не лише начальниковi, але i всiм, що мудрiшого наказу нiхто не придумав би, а референтка вiд себе додала:

- Конструктивний i...

- ...i схожий на мавпячий, - закiнчив голос, той само невловимий хриплий голос.

Начальник вiд лютi скам'янiв.

- Хто сказав?! Хто вимовив?! - розлючено подивився вiн довкола. - Хто смiє глузувати з... - Вiн був зiбрався вже сказати "з мого авторитету", та швиденько передумав: - ...моєї референтки?!

- З мене? - здивована, запитала референтка.

- Так. Хто смiє назвати мою референтку мавпячою?!

Збентежена Легарiя мiцно стулила зябра. Мовчали й усi iншi.

Начальник вiдстебнув кобуру револьвера:

- Наказую невiдомому голосовi заткнутися назавжди або... - Вiн вийняв револьвер i помахав ним у повiтрi. - Або...

- ...посвисти, - вiдiзвався хриплий голос немов iз-пiд землi.

Що тут скоїлося! Усi зареготали. У Твiнаса аж пузце затряслось, у Ейнори обидва ряди зубiв забiлiли, навiть у референтки куточки зябрiв засiпалися, навiть скельця в пiлотових окулярах веселiше заблищали, i навiть кiнчик писка у Китички трошечки пiднявся вгору...

Тому, хто оголосив цей наказ, здалося, нiби вiн на їжака сiв. I, щоб спасти свiй авторитет, який так похитнувся, вiн поблажливо посмiхнувся:

- Я також люблю гумор... А тепер марш усi вниз! - I, щоб остаточно вiдновити свiй авторитет, вiн додав: - Оскiльки дорога невiдома й можливi рiзнi пригоди, начальник спуститься першим!

I тримаючи в лапi револьвер, Кадриль сiв у сидiння каруселi i пiрнув униз. Одне за одним сiдали й iншi мандрiвники, поки залишився один Китичка. Вiн хотiв повернутися в корабель, але пiлот Менес загородив йому дорогу й рукою в рукавицi виразно показав на промiжок. Песик байдуже повернувся до каруселi й поринув у невiдомий свiт, який таївся пiд синтетичним покриттям з безлiччю намальованих ключикiв.

Залишившись на самотi, пiлот Менес здiйняв трiснутi окуляри i довго-довго дивився на порожнi стiльцi каруселi, якi все крутилися i крутилися. Очi у нього були блакитнi й сумнi, як у паяца iз спаленої планети.

У СКЛАДАХ

Спустившись униз, мандрiвники вилiзли з каруселi й опинилися у тамбурi, з якого розходилось кiлька довгих коридорiв. Високо над головами розстилалося пластмасове небо чи стеля, усiяна бiлястими ключами й ключиками, а на стiнах було намальовано безлiч дверей-ворiт: вiд покручених, унизаних коштовним камiнням дверець старовинного годинника до дверей гаражiв, вiд садових хвiрток до обкованих залiзом ворiт замку з пiдйомним мостом... Мандрiвники роздивились навсебiч i рушили слiдом за начальником в один iз довгих коридорiв.

Коридор почав ширшати i зробився майже залом, який високi дощанi стiни дiлили на маленькi комiрки з полицями. Однi полицi були заваленi панчохами, другi - рукавицями, третi - поливалками для квiтiв, четвертi - гудзиками, п'ятi - кольоровими олiвцями, i так без кiнця...

- Оце тобi так! - першим схаменувся Кадриль. - Наче в магазинi!

- I невже все даром, за спасибi? - не могла повiрити Ейнора.

- Атож, - солiдно пiдтвердив начальник, - дано офiцiйний дозвiл брати все, що хочеш.

- Але, - з жаднiстю обдивилася Легарiя, - не бачу дефiци...

Не встигши докiнчити, вона поплигала в бiк однiєї полицi, що стояла вiддалiк i була напхана хутровими мантiями: лисячими, бобровими, кролячими, соболиними i так далi.

Кадриль також поскакав далеко: вiн побачив, як блищать унiформнi погони, еполети, нашивки i ще щось подiбне.

Твiнас з задоволенням провiв би Ейнору, та, пригадавши, як вона дивилась на пiлота своїми зачарованими очима, вирiшив не плутатись у неї пiд ногами - тим паче, що побачив збоку полички, повнi люльок.

- Китичко, - нагнулася до песика Ейнора, - ходiмо удвох, може, знайдемо щось вартiсне.

- Та менi нiчого не треба, - затряс головою Китичка, - менi всього вдосталь... навiть забагато.

- То ходiмо так собi подивитися, - запропонувала Ейнора. - Тепер, коли я можу бачити, я дивилася б i дивилася б на що завгодно.

I вони удвох попростували до вiддалених комiрок. Китичка йшов i нi на що не звертав уваги, опустивши голову додолу, а Ейноринi очi, навпаки, бiгали з однiєї полицi на другу.

- Туфельки! - дивувалася вона. - Рукавички!.. Нiколи не повiрила б, що можуть бути такi дивнi рукавички!.. Глянь, Китичко, ось цi, з вирiзом, видно, для того, щоб джентльмени цiлували руку... Сорочечки!.. I яким тiльки мереживом не обшитi!.. Китичко, адже нiчого поганого не трапилося б, коли б я свою пошарпану сорочечку помiняла на нову?

- Обов'язково помiняй, - пiдтримав її песик.

- Я i для тебе що-небудь знайду, - пообiцяла йому Ейнора.

- Менi нiчого не треба, - повторив песик, вiдiйшовши вбiк, щоб не заважати Ейнорi переодягатися i щоб вона сама ще видивилася щось пiдходяще. Проходячи повз вiдчиненi дверцята, вiн побачив за ними полицi, на яких лежали самi ранцi, i мiж ними навiть був один з червоним мухомором зверху. Та Китичка швиденько вiдвернув убiк голову i не зупиняючись пройшов далi.

У мандрiвникiв вiд маси речей, маленьких i великих, просто голови наморочились, рябiло в очах, плуталися ноги мiж безлiччю полиць. Дивно i якось страшно було подумати, що можна брати що тiльки хочеш, що тобi заманеться - i навiть без дякую!.. Тому залу не було кiнця, проходи мiж комiрками звивалися i розгалужувалися на всi боки, але не було небезпеки заблукати: скрiзь висiли дороговкази, якi позначали дорогу назад. I скрiзь обабiч бiлiли дверцята з намальованим ключем чи ключиком i надписом, наприклад: "Усе лялькам", "Усе зайчикам" або "Усе для нареченої"... Мандрiвники, не встоявши перед спокусою, вiдчиняли то однi, то другi дверцята i щоразу натрапляли на що-небудь потрiбне. Ось Твiнас знайшов ящичок з повною колекцiєю люльок, потiм дуже зручний цiпок, щоб спиратись на нього, натрапив навiть на колекцiю кубикiв - на жаль, кубика з розгаданим срiбним трикутником мiж ними не було. Несучи ящичок з люльками i спираючись на цiпок, вiн уже збирався повертатися назад, коли побачив дверцята, а на них надпис: "Усе для пiнгвiнiв".

- Хай тобi сто лих! - розхвилювавшись, прогудiв товстун i натиснув на ручку дверцят.

Його малесенькi очицi забiгали по полицях - так багато тут було необхiдних, говорячи словами Легарiї, життєво необхiдних штучок. Ось на однiй полицi лежить цiла купа запасних нiг! Твiнас несмiливо пошукав там i знайшов таку, яка майже не вiдрiзнялася вiд його здорової ноги; тремтячими вiд хвилювання крильцями стягнув танку, яка ледве трималась, i приставив нову ногу. Кляп! - мiцно присосався її липкий кiнець - i Твiнас вiдчув, що вiн упевнено стоїть на двох мiцних ногах!

- Жодних люльок! - залепетав товстун, сп'янiвши вiд щастя i махаючи поношеною тапкою.

Вiн ще подививсь i знайшов жилетку: спереду бiлий пух, на спинi темно-синя i вся блищить; коли вiн, сопучи, натяг на себе жилетку й застебнув її, вiдчув, як жилетка облягла його, немов гумова. Пiдiйшовши до дзеркала, - мiж iншим, у кожнiй комiрцi висiло по дзеркалу, - Твiнас побачив, що вiн став тоншим i наче пiдрiс... Вiн ще подивився на всi боки i побачив маленький телевiзор з ручкою, щоб можна було його носити, а ще надувне гумове крiсло. Твiнас, недовго думаючи, надув крiсло, поставив перед телевiзором i, зручно сiвши, почав уважно дивитися жахливий детективний фiльм... Здавалося, нiби йому нiчого не бракує - нi вигод, нi щастя, та очицi у Твiнаса були невеселi. А на найцiкавiшому мiсцi фiльму, коли сищика почали душити два злочинцi, Твiнас загудiв баском:

- Та хай...

I задрiмав, хоч жилетка йому добре тиснула... Отож, ясна рiч, Твiнас не чув, як по сусiдству все перерив на полицях Кадриль. Вiн уже встиг облiтати десятки комiрок i знайти там дуже потрiбнi речi, не взяти якi було б просто нерозумно! Ну як ти знехтуєш iще однiєю планшеткою з блискучими, неначе золотими, обшивками? А як ти не вiзьмеш унiформної шапки з перламутровим козирком, кокардою i помпоном iз золотих ниток?! Його стара унiформна шапка - лише блiда тiнь нової шапки!.. А ще унизаний монетами пояс iз справжнiм маузером? А чобiтки з м'якими пiдошвами i кавалерiйськими острогами? А чемоданчик "дипломат" - начальник без нього не начальник!.. Нарештi вiн, як i Твiнас, натрапив на дверцята з написом: "Усе для зайцiв", а за дверцятами - полицi iз запасними частинами. Кадриль приладив собi перед дзеркалом нове вухо, додав ще новi, найдовшi, якi пощастило знайти, вуса. Тiльки притулив - i вони вмить приросли до щiк, не нахвалишся! Потiм Кадриль знайшов клей i залiпив таємну кишеньку - адже в пiджаку-унiформi є справжнi внутрiшнi кишеньки, а ця лише тебе компрометує, ось як!.. Було, було на що подивитись у дзеркалi, i коли дивився, то ще й наспiвував:

Я сам начальник, над усiма начальник,

Над усiма сам я начальник,

Я сам над усiма сам начальник!

Начальник, начальник сам, сам, сам!

Та найщасливiшою за всiх була, звичайно, Легарiя: стiльки дефiцитного добра! Це не жалюгiднi вiдходи iз смiттєвоза, якими вона була напхала свою торбу... I вона як залiзла в одну комiрку, то не могла вибратися звiдти, поки не перерила все до кiнця: стiльки нових речей i всi потрiбнi, все треба б узяти, всi страх як життєво необхiднi - ось хоч би набiр капелюшкiв, а ще тканi й плетенi шарфики, срiбнi й латуннi брошки, а про сумочки, валiзки, саквояжi, торбинки годi й казати!..

Є добро, є куди це добро поскладати, лише немає... немає... Легарiя тоскно зiтхнула: нема попутника, джентльмена, який iшов би поряд i нiс її сумку. Ах, коли б була i така комiрка, в якiй попiд стiнами стояв цiлий ряд джентльменiв, а ти вибрала б собi найдостойнiшого з-помiж них... "Нiчого, заспокоїла себе, - ще попереду Тандадрика, i джентльменiв там буде вдосталь!.."

Китичка, залишивши Ейнору переодягатись, довго блукав плутаними переходами мiж дверима, зрiдка пiдводячи очi на надписи: "Усi картинки", "Усе для iгор", "Усе для собачок", "Усе для мандрiв", "Усе для банкетiв"... Зрештою зацiкавився одними дверцятами - "Усе для карнавалу" - зацiкавився тому, що йому спало на думку: "Якщо є "Усе для карнавалу", то, може, десь має бути i "Усе для сутi"? Справдi, якщо тут усе є, то чому не може бути i сутi!.. Та скiльки вiн не бiгав i не придивлявся, нiчого схожого не знайшов i вирiшив повернутися до Ейнори й запитати у неї про одну суттєву рiч...

Китичка знайшов Ейнору за навстiж розчиненими дверима "Усе для молодят". В однiй руцi вона тримала модний спортивний костюм, у другiй сукню для нареченої, довгу й бiлу як снiг.

- Ейноро, - звiв на неї очi Китичка, - скажи менi одну рiч...

Та лялька запитала сама:

- Порадь, Китичко, ти менi: яку сукню краще надiти? Весiльну? Мандрiвну? Чи, може, спортивнi джинси, як ти гадаєш?

- Що б ти не надiла, тобi все личитиме, - вiдповiв песик. - Усе тобi личитиме... Ейноро... - I тихо вийшов iз комiрки.

Усмiхаючись своєму зображенню в дзеркалi, Ейнора надiла i скинула, надiла i знову скинула, i ще раз, i ще...

НАЗАД ДО "СРIБНОЇ ШИШКИ"

Довго-довго крутився круг каруселi, поки нарештi одне за одним посiдали на стiльчики i пiднялися вгору шукачi Тандадрики, якi довгенько були затрималися у комiрках. Першим опинився бiля каруселi Китичка - трохи походивши, вiн скрутився калачиком на картинцi з старовинним ключем. Поряд вiн поклав якусь рiч - чи то одежину, чи, може, ганчiрку, не зрозумiєш. Через деякий час iз стiльця, який ще не пiднявся, миттю вискакує начальник Кадриль i стає немов укопаний: видно, вiн згадав, що стрибати личить тiльки гарячкам. Вiн одягає новий унiформний пiджак з адмiральськими погонами та безлiччю нашивок; пiджачок пiдперезаний бiлим поясом з кобурою, з якої стирчить рукоятка маузера; на другому стегнi висить нова планшетка. В однiй лапi вiн стискує валiзку "дипломат", повнiсiнько напхану рiзними штучками, страх необхiдними для керування, що їх вiн набрав у комiрцi з надписом: "Усе для начальникiв". Iз обох бокiв нової шапки стирчало по вуху, а особливо величнi вуса - таким може позаздрити сам тюлень!.. Незабаром карусель пiдняла нагору й Ейнору; вона теж несла з собою два чемодани, якi по-джентльменськи поспiшив узяти вiд неї Менес. Ейнора була в срiблястому оксамитовому жакетi i в вишневих вельветових штанях; її пухнасте лляне волосся ледве прикривала модна пiлотка, на шиї мiнилася низка перлiв. Зворушена увагою Менеса, розпашiла, вона звела на пiлота сяючi й запитливi очi.

- О! - вирвався у нього вигук. - Ви чарiвна, ви справжня ледi, у вас чудовий смак, та...

Тут iз каруселi випала напнута горностаєвою мантiєю Легарiя в схожому на тюрбан атласному капелюшку з блискучим топазом посерединi. Але, що найдивнiше, - вона несе одну невеличку, вишиту намистом сумочку - в такiй могла помiститися носова хустинка й ота крупина. Побачивши таку скромнiсть референтки, мандрiвники аж ахнули, i їм стало соромно за свою зажерливiсть, але вiдразу й заспокоїлись: вiд ручки сумочки тяглася мотузка, до якої були прив'язанi сумки дедалi бiльшi й бiльшi до останньої, що була бiльша за саму власницю.

- Це моя рацiоналiзацiя, - гордо пiдняла тюрбан Легарiя, марно виглядаючи джентльмена, який полегшував би їй ношу.

Останнiм iз каруселi випхався Твiнас - заспаний, з рюкзаком на спинi; в рюкзацi надувне крiсло, портативний телевiзор, набiр люльок, коробочка з кубиками i стара тапка. Приємно було дивитися, як вiн ступає обома здоровими ногами; нова трохи блискучiша й проворнiша - видно, не встоїть на мiсцi пiсля довгого вiдпочинку на полицi. Нова жилетка так тиснула, що довго не подрiмаєш: нiчого, вiн потерпить у нiй, поки поруч буде Ейнора... Вона саме навпроти стоїть i з усмiшкою дивиться на колишнього товстуна.

Твiнас витрiщив свої маковi зернятка i аж роззявив рота.

- Чому ви мовчите? - ще привiтнiше усмiхнулася Ейнора.

- Ви... ви... - басить i не може вибасити Твiнас. - Ви...

- Ну, яка я? - грайливо повертається на високому каблучку Ейнора.

- Наче iз вiтрини... iз журналу мод, - виговорює колишнiй товстун, насилу дихаючи в тiснiй жилетцi.

Ейнора щасливо смiється i схиляє голову на плече Менесу.

Цього Легарiя не може знести - вона легше несла б усi свої сумки!

- Твiнасе, - ласкаво звернулася вона до нього. - В цiй жилетцi ти справжнiй солiдний джентльмен. Тому йди сюди i вiзьми мiй багаж

- Я вже лiзу в корабель, - поставив Твiнас ногу на сходинку.

- Стiй! - наказав йому начальник i повернувся до пiлота Менеса. - Що це означає? Де рейсовий корабель iз Тандадрики?! Ви не виконали мого наказу? Не налагодили радiозв'язок?!

Пiлот по-вiйськовому виструнчився i вiдрапортував:

- Радiозв'язок налагодив. Iз Тандадрики я отримав радiограму: "Замiсть рейсового корабля вас зустрiне маршрутний повiтряний пором наймодернiшої конструкцiї, який у космосi вiзьме на борт "Срiбну шишку" з пасажирами i доставить на Тандадрику. Порому вже дано сигнал вилетiти".

Начальник Кадриль кивнув головою в знак згоди i повагом вимовив:

- Уперед! Наказую приготувати корабель в путь!

- Слухаю! - вiдповiв пiлот i пiшов до корабля.

Усi заметушились, i лише зараз начальник побачив Китичку, який стояв осторонь похнюпившись. Прикро вражений, Кадриль з нiг до голови обдивився песика.

- Мандрiвнику Китичко! - суворо запитав. - Що все це означає?

Китичка наче нiчого й не чув.

- Мандрiвнику Китичко, - ще суворiше повторив начальник, - невже вам не соромно буде показатися в такому виглядi на Тандадрицi?! - I вiн ворухнув вусом до референтки, щоб вона це теж повторила. Та на цей раз референтка промовчала: може, сердилася за оте слово "мавпяча", а може, тому, що начальник не звелiв Твiнасу нести її сумки, а може... хтозна...

- Мандрiвнику Китичко, - геть розсердився начальник, - невже ви не могли замiнити цю пошарпану китицю... цього хаотичного ковтуна на пристойний хвiст? Не могли приклеїти нормального носика? Ви полiнувалися пошукати склад "Все для песикiв"?

- Я його бачив, але пройшов мимо, - вiдiзвався песик.

- Чи ви розумiєте, недозрiле створiння, що таким своїм виглядом ви скомпрометуєте на Тандадрицi всю нашу делегацiю? Що це у вас у лапi? Покажiть!

- Не покажу, - спокiйно вiдказав песик.

- Це, - захлинулася вiд смiху жаба, - це ж паяцова шапка!

- Цього ще бракувало! - вигукнув начальник, але, схаменувшись, статечно додав: - Мандрiвнику Китичко, я у вас зовсiм зневiрився... максимально! I це моя офiцiйна думка!

- Ти побачив би, на кого ти схожий, - повертiла тюрбаном i референтка.

- На себе, - спокiйно вiдказав песик. -- А начальник на сома.

- Що?! Як ти смiєш пiдривати мiй авторитет?! - тупнув начальник чобiтком з м'якою пiдошвою. - Шкода, що я не натрапив на тебе в складi, я тебе примусив би набути пристойного вигляду!

Нiби не вiрячи своїм очам, Китичка весь подався вперед, а його сивi брови пiднялися вгору. Потiм вiн оглядiвся, шукаючи очима Ейнору. Вона стояла осторонь, тримаючи в руках встелену атласом коробочку, яку їй дав пiлот, коли йшов у корабель. У коробочцi лежали каблучка з блакитним, як незабудка, очком i стара пошарпана рукавичка.

- О... - тiльки могла вимовити Ейнора, дивлячись то на очко, то на рукавичку. - О...

- Всi пiдiймаємось у корабель! - дав наказ начальник.

В ОСТАННЮ ПОДОРОЖ

Багажу набралося стiльки, що було мороки-мороки, поки порозкладали все так, щоб залишилося мiсце й пасажирам. Коли нарештi все було владнано, знесиленi мандрiвники повмощувались у крiслах, i подорож - остання подорож - почалася.

Твiнас додумався надувне крiсло покласти на справжнє крiсло; м'яко всiвшись, вiн одразу розстебнув кiлька гудзикiв на жилетцi й голосно вiдсапнувся. Йому так полегшало, що навiть розпашiлi вiд щастя Ейноринi щоки не завдавали йому болю. А коли б ще вдалося подрiмати до самої Тандадрики, то... гм... Твiнас i сам не вiдчув, як у нього закинулась голова i з дзьоба вирвалось хропiння...

I Кадриль дуже зручно влаштувався на своєму посту. Шкода тiльки, що в новiй чудовiй шапцi не було пiд шиєю резинки, i вона, мов од вiтру, щоразу поривалася до стелi. Звичайно, шапку можна було змiнити на ту, яку йому дав пiлот i яка вiдпочивала у "дипломатi", та не здiймалась у нього лапа, щоб скинути з голови таку красу! Незабаром Кадриль знайшов порятунок: на нову шапку надiв стару i тiєю резинкою пiдв'язав собi шию. Тепер у нього на головi сяяли два козирки, блищали два герби, а нашивок... Пiсля всього цього Кадриль задумався над iншим, не менш важливим питанням: а на Тандадрицi вiн залишиться начальником чи нi?.. Такi роздуми навiювала й поведiнка референтки: перед останньою подорожжю вона зовсiм забула про свої обов'язки схвалювати кожне його слово i навiть сама нi разу не сказала "шановний начальнику". А може, ця пiдступна iнтриганка здогадується, що на Тандадрицi всi iграшки будуть рiвноправнi й нiякого начальника бiльше не треба? Але там, де є iграшки, там повиннi бути й iгри, а якi можуть бути iгри без начальникiв?.. Треба тримати в лапах кермо влади хоч би що!.. Тi, що на Тандадрицi, повиннi також зважати на його унiформу, заслуги i... таке iнше. Що б там не було, а вiн законно обраний начальник, i нiякi свавiльники його не скинуть!.. А може, пробратися в кабiну пiлота й офiцiйно у нього довiдатися: на Тандадрицi начальник матиме владу чи нi? Якщо не матиме - навiщо йому та Тандадрика? Нi, вiн ще побореться за свiй завойований авторитет...

Зовсiм iншi думки непокоїли Ейнору. В неї ще палали щоки, плечi ще вiдчували мiцнi Менесовi долонi, шию нiжно лоскотав оксамит, а палець зiгрiвала подарована ним каблучка. Приємний вiдпочинок... Хилило на сон, i коли вона заплющувала очi, в пам'ятi поставало бачене, уривки розмов... Ось до неї пiдходить Менес... бере її чемодани... Вона знову чує, як вiн каже: "Ви чарiвна, ви справжня ледi, у вас чудовий смак, та..." - "Та..." Ейнора зморщила лоба. Чому вiн сказав "та"? I не закiнчив своєї думки?.. Стривай, стривай, а що вiн мав намiр сказати? "Ви чарiвна, та... менi бiльше подобалися такою, якою були..." Так, тiльки це вiн збирався сказати, але промовчав... А сам навiть окулярiв своїх не помiняв: так носить з обома трiснутими скельцями... нiчого не взяв iз щедрих комiрок, зовсiм нiчого... Одне опудало собi залишив. А вона - вона ту одежину, що сама пошила, кинула у складi на пiдлогу й пiшла не озирнувшись... Що вона наробила, що наробила!.. Залишилась одна подарована рукавичка; вона її зараз надiне, зараз надiне... I знову в пам'ятi зринуло дзеркало... I вона сама з двома сукенками в руках... не знає, яку надiвати... i запитливо пiднятий писок у Китички. Вiн щось питав... i занепокоєно чекав вiдповiдi, а вона все думала тiльки про вбрання, про прикраси... Але про що вiн питав?.. Наче про фенiкса... Вiн питав.... так, питав, чи може фенiкс спалитися не для себе, а для iншого... спалитися, щоб iнший був кращим... згорiти на попiл, щоб iз його попелу iнший вiдродився кращим... про це вiн питав!.. I лише зараз, заплющивши очi, вона зрозумiла _суть_ запитання, а зрозумiвши, здригнулася, розплющила очi, повернулася до Китиччиного крiсла й сказала:

- Китичко, братику, ти питав у мене чи...

Слова застряли у неї в горлi: в крiслi Китички не було!

РОЗШУКИ

Ейнора щосили розiрвала захисний пояс i з тяжким передчуттям кинулася до порожнього крiсла, заглянула пiд нього: нi, Китички не було i тут.

- Зник, - забiдкалася вона. - Вiн зник.

- Що зникло? Сумка? Чемодан? - повернула тюрбан Легарiя. - Я вже давно помiтила, що вони для того i придбанi, щоб зникнути. Правда, любий Твiнасе?

- Та... хай... - майже крiзь сон вiдiзвався товстун, розстебнувши всi гудзики на жилетцi.

- Поки я тут за начальника, - авторитетно заявив Кадриль, зсунувши на потилицю двоповерхову шапку, - нiхто i нiщо нiкуди зникнути не має права!

- Китичка, - прошептала Ейнора, - де наш Китичка?

Тепер кинулися шукати всi. Песика справдi нiде не було видно.

- Я сам винен, - зiзнався начальник, - що досi не покарав його за недисциплiнованiсть. Але на цей раз я застосую суворiшi санкцiї! Скрiплюючи свої слова, Кадриль ляснув долонею по планшетцi, постукав олiвцем по столику i задзвонив у дзвiночок.

- Шукаймо! - благальне склала руки Ейнора. - Швидше шукаймо!

Начальник Кадриль мiцнiше затягнув пояс i суворо наказав:

- Я особисто наказую розпочати пошуки Китички!

Та вже i без його наказу всi шукали де тiльки можна було. Було розстебнуто всi сумки, вiдкрито чемодани, оглянуто всi шкафчики, пилосос, зроблено розвiдку пiд усiма крiслами. Шукати було нелегко, бо треба було ширяти в повiтрi, тримаючись за кiнець захисного пояса або за пiдлокiтник крiсла. У пошуки включилася навiть Легарiя, однiєю лапою притримуючи свiй тюрбан.

- Твiнасе, - крiзь сльози вигукнула Ейнора, - ти повинен його знайти, адже ти сищик!

Товстун узяв свою помiчницю-люльку i так запихкав нею, що аж поли розстебнутої жилетки заметляли. Нарештi вiн втупив свої очицi в дверцята люка.

- "Шишечка", - тiльки й мовив.

- Я саме i збирався дати наказ зробити там обшук, - авторитетно заявив Кадриль, поправляючи зсунутий погон.

Ейнора вже кинулась до входу в "Шишечку" й, вiдчинивши дверцята, оглянула малесеньку кабiну. Кабiна була порожня. Лише зачеплена за гачок а може, повiшена на гачок - гойдалася паяцова шапочка.

- О Китичко, Китичко! - заломила руки Ейнора.

- Будемо продовжувати пошуки в iншому мiсцi, - промовив начальник. Наказую продовжувати пошуки в iншому мiсцi! - виправився вiн.

- Невже ви не розумiєте? - запитав Твiнас.

- Що я особисто не розумiю?! - набурмосився начальник.

- Що Китичка... Китичка... - промимрив товстун.

- ...катапультувався? - не вiрячи, викрикнула Легарiя.

- Начальнику Кадриль, - пролунав спокiйний i чiткий голос пiлота, прошу негайно прибути в мою кабiну.

СПАЛАХ

Кадриль вiдчинив дверi пiлотової кабiни i став на пiдлогу.

Менес повернув одно скельце своїх окулярiв, i в ньому Кадриль побачив вiдображення свого подвiйного герба i такi величезнi розгалуженi вуса, що бiльша частина їх не вмiщалась у скельцi, чого доброго, вони не вмiстилися б i он у тому стiнному дзеркалi. Та не те йому тепер у головi.

- Китичка, - нетерпляче вимовив Кадриль, - Китичка у вашiй кабiнi, правда?

Пiлот заперечливо похитав головою.

- Дивiться, - вiн простягнув руку в рукавичцi.

Кадриль глянув туди, куди показував йому пiлот. Спочатку вiн нiчого ясного не помiтив: тiльки безкраїй простiр, туманнi хмарки, розсипи свiтил... Але... але що ж це там, трохи збоку, що ж там так летить, усе вiддаляючись вiд корабля? Начебто хвоїнка поринала у водяну глибiнь крутячись, вертячись, мов дзига... Кадриль заклiпав повiками, не вiрячи своїм очам, тодi зсунув з лоба подвiйний козирок i знову дивиться, знову дивиться...

- Китичко, що ти вчинив, - промимрив Кадриль. - Китичко, братику, шепотiв, а йому здавалося, що вiн кричить, на все горло гукає до найвiддаленiших зiрок i що Китичка повинен почути, не може не почути, вiн неодмiнно почує i ось-ось поверне свiй безносий писочок i, як завжди, мовить:

- Я не мiг не... не полетiти... Я нiяк не мiг не полетiти. Я нiчого-нiчого не мiг iз собою вдiяти, щоб не полетiти, Кадрилю... друже мiй.

- Чи ви не змогли б його наздогнати?

Пiлот знову мовчки похитав шоломом.

- А якщо я суворо й офiцiйно накажу?

- Це нiчого не допоможе, - байдуже знизав плечима пiлот.

Холод безсилля стиснув те мiсце, де була заклеєна внутрiшня кишенька, те, що б'ється пiд кишенькою.

- Але, - благальне каже вiн пiлотовi, - але i я летiв у космосi... у тоненькому мiшечку... i нiчого зi мною не сталося... може, i з Китичкою нiчого не станеться?

Пiлот вiдповiв коротко:

- Вiн летiтиме доти, поки не зiткнеться з зiркою.

- А тодi?

- Ви сам знаєте, що тодi...

Кадриль знову вп'явся зором у цятку, що все даленiла й даленiла - яка ж вона малесенька! Кадрилю здалося, що очi немов залiпила снiжна вiхола i мов задзвонили i задзеленчали крижанi дзвiночки...

СПОЧАТКУ

Кадриль розплющив очi. Вогнище ледь-ледь жеврiло. Поряд темнiла крислата ялинка з прямою, наче стрiла, верхiвкою - лише нижня гiлка трохи видавалася вбiк. Навколо стояли дерева, подекуди чорнiли кущ або пеньок ялiвцю, i все було вкрите снiгом, освiтлене тьмяним мiсячним сяйвом.

Кадриль звiв очi в небо. Спокiйно, байдуже дивилися на нього зiрки, безмежнi розсипи зiрок...

"То це був... лише сон?!" - майнула думка.

Кадриль встав iз хутряної шапки, принiс трошки хмизу, запалив вогнище. Знову затрiскотiло веселе полум'я, затанцювали язички полум'я, снiг довкола вогнища забарвився в оранжевий колiр. Кадриль поволi обiйшов довкола вогнища: нiчого, нi слiдiв на снiгу, нi тобi знаку вiд вдавленого кубика, нi прикрас на гiлцi ялинки... До речi, гiлка! Зайчик схопив i пiдняв гiлку: порожньо. I нiякого слiду на снiгу.

- Сон, - уголос повторив вiн, обмацуючи свого пiвтора вуса, одне вухо i лису макiвку.

Кадриль повернувся на мiсцинку бiля вогнища й загорнувся в шарфик. Його морозило. Вiн щiльнiше стулив розiрване хутерце бiля пiдборiддя, i його лапа намацала шпильку.

"Таємна кишенька", - промайнула думка.

Вiн розшпилив, засунув лапу. Там лежали коробочка сiрникiв, згорнутий пластмасовий мiшечок i... що там ще може бути? На самому сподi кишеньки?

То був гарно складений аркушик паперу. Кадриль розгорнув його, розгладив. Посерединi була невмiло намальована пташка - з задертою голiвкою, роззявленим дзьобиком, стоїть на тоненьких нiжках. А внизу написано:

Знай, це я її тобi намалював

Лiтери заплигали, замиготiли в очах Кадриля. Вiн нагнувся нижче над вогнищем i при свiтлi вогнища знову подивився на малюнок i лiтери. На пташку з роззявленим дзьобиком, яка стояла навшпиньки.

- Кiкiлiс, - поволi вимовив Кадриль. Помовчав i повторив гучнiше: Кiкiлiс...

- Пробачте...

- Хто? Хто це? - пiдвiв голову зайчик.

- Пробачте, чи не мiг би я погрiтися бiля вогнища? Страх як зайшли шпари менi в лапи.

Поряд стояв худий песик на трьох лапах i з одним оком.

- Погрiтися? - повторив Кадриль, провiвши лапою собi по очах. - А так... грiйся... звичайно!

- Щиро дякую, - подякував песик, сiдаючи на снiгу й виставляючи до вогню лапу.

- Ось вiзьми кiнець шарфика, - запропонував йому Кадриль. - Будь як дома. А як тебе звати?

- Гутiс. Тому, що я отак смiюся: гу-гу-гу.

- А звiдки ж ти?

- Iз тiєї темно-зеленої машини, - винувато опустив голову песик. Зате ось що у мене є!

I iз-за заяложеного комiра витягнув годинникову стрiлку, двоколiрну гумку, вiрнiше, шматочок гумки.

- Вiзьмiть, - вiн подав зайчиковi, - це я вам дарую.

- Хай це буде наш спiльний скарб, - вiдповiв Кадриль, - але з умовою, що ти будеш казати менi "ти".

- Гаразд, я казатиму вам "ти", - зрадiв песик.

- I пообiцяй, - подивився йому прямо в очi Кадриль, - присягнися менi, що завжди казатимеш менi "ти" - навiть перед дулом гвинтiвки, але все одно казатимеш менi "ти".

- Обiцяю, але... як дивно ви, пробачте, ти... як дивно ти говориш, здивувався песик.

- Я не можу так не говорити, - тихо вiдказав Кадриль, - iнакше говорити не можу... Одначе сiдай у шапку, щiльнiше вмощуйся... ось так.

Вони притулилися один до одного в м'якiй шапцi, пiд високим зимовим небом i дивилися на вогнище. Язички полум'я ковтали i не могли проковтнути один одного, трiскотiв хмиз, курiвся димок; тiльки ось вистрiлила вгору велика iскра. Вона пролетiла у повiтрi дугою, впала бiля самiсiнької шапки i, яскраво сяйнувши наостанок, розсипалась попелом...

Кадриль простяг лапу й змахнув жменьку того попелу. Чи йому вчулося, чи, може, справдi знову задзеленчав дзвiночок з крижаним сердечком? Чи вiн сам вимовив, чи звiдкись долетiли слова:

...А верхiвка її зелена

Шепочеться з зiркою.

Кадриль поклав голову на купку хмизу i тихо повторив:

- Шепочеться з зiркою...