Битва на Синіх Водах

Дата і місце

Ймовірно, вересень – грудень 1362 р. (менш вірогідно – 1363 р.). Можливе місце – район великого городища поблизу села Торговиця на берегах річки Синюха, Новоархангельський район Кіровоградської області.

Дійові особи

Литовсько-руським військом командував великий князь литовський Ольгерд (Альгірдас) Гедимінович (1296–1377; княжив з 1345 р., один із найвидатніших правителів Литви, перетворив її на величезну державу за рахунок приєднання земель сучасної України, частково Росії). Окремими полками командували його племінники, сини Коріата Гедиміновича – Олександр (?–1380), Костянтин (?–1389), Юрій (?–1387) і Федір (?–1414).

Татарським військом командували троє «цариків» (можливо, принців-Чингізидів) – Хачибей (Хаджі-бей, Качибей), Котлобуга і Бекер, а також воєначальник («солтан») Димейтер (Димитр). Через те що подія припадає на час погано висвітленої у джерелах «великої замятні» в Золотій Орді, є чимало припущень про те, ким могли бути вищезгадані ординські правителі. Зокрема, це могли бути хани трьох причорноморських орд, татарські правителі з Криму, намісники котрогось із золотоординських ханів. Через його ім’я Димейтера часто вважають християнином, іноді ототожнюючи з правителем християнського князівства Феодоро в Криму; можливо, справжнім іменем султана було Темір. Про Бекера взагалі часто забувають – він згаданий лише в одному джерелі.

Передумови події

Після вбивства 1359 р. непопулярного хана Бердибека в Золотій Орді – найпотужнішій державі регіону – почалася так звана «велика замятня», більш ніж 20-річна боротьба за владу. Паралельно ішов процес посилення Великого князівства Литовського, котрим керував голова роду Гедиміновичів Ольгерд. Імовірно, похід Ольгерда в степи був пов’язаний із боротьбою за престол в Орді, в іншому випадку навряд чи литовсько-руське військо наважилося б на таку далеку степову експедицію. Чисельність литовського війська підрахувати складно, вона могла сягати кількох тисяч воїнів-професіоналів. Татарське військо, можливо, не надто переважало литовсько-руське за чисельністю.

Хід події

Можливо, фланги литовсько-руського війська спиралися на якісь природні перепони, що не дало змоги татарам здійснити обхідний маневр. Татари намагалися обстрілом із луків розладнати бойові порядки литовського війська, але зробити це їм не вдалося, натомість арбалетники Коріатовичів завдали кочівникам значних втрат. Долю битви вирішив фронтальний удар литовсько-руської кінноти, що прорвала татарський центр і змусила кочівників тікати.

Наслідки події

У битві та під час втечі загинуло чимало татарської знаті (мурз та уланів), доля «цариків» та Димейтера спірна (за М. Стрийковським, вони теж загинули). Литовці взяли великі трофеї у трьох татарських таборах. Втрати переможців невідомі. Результатом битви стало приєднання до Великого князівства Литовського Поділля, закріплення влади над Київським князівством (можливо, приєднане дещо раніше або навіть помітно пізніше). Уявлення про цілковите скидання внаслідок битви «ненависного золотоординського іга з українських земель» є перебільшеним і не надто об’єктивним. У суто військовому плані це фактично перша значна перемога військ Великого князівства Литовського над татарами в умовах степу.

Історична пам’ять

Пам’ять про битву надзвичайно актуалізована в сучасній Україні та почасти в Литві (планується урочисте святкування 650-ї річниці), битва та її герої стали персонажами науково-популярних та художніх книг, картин (дилогія В. Рутківського «Сині води», картина литовського художника Г. Казимірєнаса). У більшості сучасних українських науково-популярних праць, підручників та художніх творів подія зображена як «українське Куликове поле», визначальна віха в європейському (а не азійському, репрезентованому татарами) виборі українського історичного шляху.

 

Кревська унія

Дата і місце

14 серпня 1385 р., замок Крево (поблизу села Крево Сморгонського району Гродненської області, Білорусь).

Дійові особи

Польські шляхтичі – посланці Єлизавети Котроманич (вона ж Єлизавета Боснійська, 1339–1387; донька боснійського князя, вдова короля Угорщини і Польщі Людовіка Анжуйського, фактична регентка Угорщини і Польщі в 1382–1384 рр., талановита жінка-політик з трагічною долею, вбита в ході феодальної війни в Угорщині) та її молодшої доньки Ядвіги (1373–1399; з 1384 р. коронована як король (!) Польщі, добре освічена набожна правителька, відновила Краківську Академію, дотепер популярна в Польщі, у 1980-х рр. католицькою церквою визнана святою).

Представники литовської правлячої династії Гедиміновичів: Ягайло (1351–1434; великий князь литовський у 1377–1381 рр., 1382–1386 рр. і польський король у 1386–1434 рр., володар та спадкоємець Русі); його рідні брати Скиргайло (1354–1397; у 1386–1392 рр. великий князь литовський, у 1395–1397 рр. князь київський, найближчий помічник і союзник Ягайла); Корибут-Дмитро (1358 – після 1404; у 1386–1392 рр. князь чернігівський, новгород-сіверський, предок князів Вишневецьких, Збаразьких, Сангушків, Чорторийських, Корецьких та ін.); Лугвен (1360 – після 1431; талановитий полководець, учасник багатьох битв проти Тевтонського ордену та шведів); двоюрідний брат вищезгаданих Гедиміновичів Вітовт Кейстутович (бл. 1350–1430; великий князь литовський у 1392–1430 рр., наймогутніший правитель Великого князівства Литовського, попри союз із Польщею вів самостійну політику, спрямовану на об’єднання значної частини Східної Європи під егідою Литви, успішний полководець).

Передумови події

Після смерті короля Угорщини та Польщі Людовіка (Лайоша) Анжуйського 1382 р. його доньки Марія та Ядвіга залишилися основними спадкоємицями відповідно угорського та польського престолів. 1284 р. Ядвігу було урочисто короновано в Кракові як повноправного короля (а не королеву, за середньовічним правом – особу другорядну) Польщі, проте за тогочасними уявленнями правительці був потрібен чоловік (попри той факт, що Ядвізі було заледве 12 років). Першим претендентом на руку Ядвіги став син австрійського герцога Леопольда Габсбурга Вільгельм, котрий влітку 1385 р. прибув до Кракова і був заручений з Ядвігою. Проте дуже швидко польські магнати з Малопольщі (Спитко з Мельштина, Ян з Тарнува, Ян Тенчинський та ін.) знайшли вигіднішого претендента на руку правительки – литовського великого князя-язичника Ягайла, котрий висловив наміри прийняти католицтво і охрестити Литву, поставивши її в політичну залежність від Польщі. Майбутній союз Польщі й Литви був спрямований перш за все проти сильного спільного ворога – Тевтонського ордену. Після гучного скандалу Вільгельм поїхав додому, австрійці розпустили чутки про те, що шлюб між їхнім спадкоємцем і Ядвігою вже відбувся де-факто, а польська делегація вирушила до замку Крево, де перебував Ягайло зі своїми родичами.

Хід події

Власне в замку Крево відбувся тільки перший раунд переговорів, що увінчався підписанням хартії (документа), в якій Ягайлові було обіцяно руку Ядвіги і польську корону, натомість литовський великий князь обіцяв хреститися сам зі своїми братами і народом, знищити язичницькі святилища, звільнити всіх християнських полонених, що утримувалися в Литві, заплатити Вільгельму Габсбургу 200 тис. флоринів відступного, повернути Польщі всі втрачені у війнах останнього часу землі (включно з частиною Галичини, приєднаною колись Людовіком до Угорщини), і – найбільш спірний пункт – «приєднати (лат. applicare) литовські й руські землі до Польської Корони». Останній термін польські й литовські історики різних часів трактували вкрай різноманітно – від васальної залежності Литви щодо Польщі (що малоймовірно) до типової персональної унії незалежних держав, пов’язаних лише особою спільного правителя. На документі стоять печатки лише литовської сторони – Ягайла, Скиргайла, Корибута, Лугвеня та Вітовта.

Наслідки події

Після підписання унії Ягайло переїхав до Кракова, де того ж року був коронований як король Польщі по праву одруження, відвоював в угорців обіцяні полякам у Крево землі, наступного року придушив заколот родичів, нашвидкуруч охрестивши своїх земляків, і залишив у Литві великим князем свого брата Скиргайла. Проте невдоволення литовців і русинів унією призвело до громадянської війни в Литві, яку 1392 р. виграв Вітовт, котрий став союзником і лише формально «молодшим братом» Ягайла. Проте попри всі намагання Вітовта якомога сильніше унезалежнити Литву, доля цієї країни була відтепер тісно пов’язана з долею Польщі, в якій аж до 1569 р. правила започаткована Ягайлом (і, за іронією долі, не Ядвігою, а четвертою дружиною короля, красунею русинкою Софією Гольшанською) династія Ягеллонів.

Історична пам’ять

Сюжети, пов’язані з унією, були і є більш популярними для поляків, ніж для литовців чи українців. У Кракові встановлено пам’ятник Ядвізі та Ягайлу, покликаний увічнити саме цей історичний епізод. У Білорусі 2005 та 2001 р. відбувалися регіональні арт-фестивалі, присвячені події, розпочато консервацію сильно потерпілого в ході воєн XX ст. Кревського замку. Не надто відома подія в сучасній Росії (можна згадати хіба що роман Д. Балашова, присвячений їй).

 

Битва на Ворсклі

Дата і місце

12 серпня 1399 р., десь на берегах Ворскли (точне місце спірне, можливо, поблизу селища Котельва).

Дійові особи

Великий князь литовський Вітовт Кейстутович, до 50 князів з роду Гедиміновичів і Рюриковичів, серед яких слід відзначити князя полоцького Андрія Ольгердовича (?–1399; герой битви на Куликовому полі); його брата князя брянського Дмитра Ольгердовича (?–1399; пращур князів Трубецьких, герой битви на Куликовому полі); онуків Гедиміна – трьох князів із Волині Дмитра, Семена та Гліба Коріатовичів (перший із яких нині часто ототожнюється з головним героєм битви на Куликовому полі, звитяжним командиром засадного полку Дмитром Боброк-Волинським). Польським військом, надісланим на допомогу Вітовту, командував воєвода краківський Спитко з Мельштина (1364–1399; герб «Леліва», з 1395 р. правитель Поділля); загоном тевтонських лицарів – комтур Тевтонського ордену з міста Растенбург Томаш Шурвілло (?–1399); молдавським загоном – господар Молдавії Стефан I (правив у 1394–1399 рр.). Разом із Вітовтом пішов у рідні степи й головний винуватець битви – хан Тохтамиш (?–1406; Джучид, у 1381–1395 рр. правитель відновленої Золотої Орди, союзник і згодом ворог Тамерлана, у 1395–1398 рр. хан Криму, вбитий Єдигеєм або його сином Нур ад-Діном) та його син Джелаль-ад-Дін (?–1413; згодом учасник Грюнвальдської битви на боці Литви).

Військом Золотої Орди формально керував хан Темір-Кутлук (?–1399; хан у 1395–1399 рр., Джучид, імовірно, племінник видатного ординського правителя Урус-хана). Але справжньою надією татар був грізний виходець із племені мангіт, беклярбек («бек над беками») і засновник Ногайської Орди, а в 1393–1413 рр. фактичний правитель улусу Джучі, Єдигей (Ідукай, 1340-ті – 1419; видатний політик і полководець, то союзник, то ворог Урус-хана, Тимура, Тохтамиша, сам не будучи Чингізидом, нерідко міняв своїх підставних ханів-Чингізидів на престолі Золотої Орди).

Передумови події

Після кількаразового розгрому Тимуром Золотої Орди, котру очолював Тохтамиш, здавалося, що степова імперія не виживе. Проте її вдалося відродити ватажкам племен зі східних улусів, серед яких був Єдигей, котрий, ще на початку 1390-х рр., зрадивши Тохтамиша, проголосив ханом Темір-Кутлука. На 1399 р. саме Темір-Кутлук та Єдигей взяли гору в Золотій Орді, змусивши Тохтамиша з кількома тисячами його прибічників утекти в Литву до Вітовта. По суті Тохтамиш визнав Вітовта номінальним верховним правителем більшої частини Східної Європи, зокрема Московського князівства, Новгорода, Твері та Рязані, за що литовський князь мав допомогти хану повернути престол в Орді. Вітовт уклав також тимчасовий союз із Тевтонським орденом. Переговори з Темір-Кутлуком, котрий вимагав видачі Тохтамиша, провалилися, і Вітовт рушив у степи з небаченим для тих часів військом. Його розміри оцінюють дотепер по-різному, найбільш реалістичною видається оцінка сучасних польських істориків: до 38 тис. кінного та пішого війська. Військо Вітовта мало 15 бомбард. Золотоординське військо взагалі важко обчислити, проте чисельність 90–100 тис. воїнів Єдигея і Темір-Кутлука, на нашу думку, завищена. Ясно одне: Темір-Кутлук мав, можливо, дещо менше воїнів, ніж Вітовт, тому для нього було життєво важливо дочекатися підходу військ Єдигея.

Хід події

Битві передували кількаденні переговори Вітовта та Темір-Кутлука, в ході яких хан навіть погодився… визнати литовського великого князя своїм зверхником. Проте ситуація змінилася з прибуттям до ординців сильного підкріплення на чолі з Єдигеєм, котрий по суті став головнокомандувачем війська кочівників. Про хід битви з джерел відомо небагато – усі існуючі в історичній літературі описи є спробами реконструкції. Схоже, битва почалася вдень, десь після полудня, причому литовці займали обидва береги Ворскли (переправу стеріг загін поляків), і тривала до настання темряви. Обстріл татар із рушниць і бомбард тевтонцями та поляками виявився малоефективним, але ординці могли вдатися до удаваного відступу, що, вочевидь, спричинило серію непідготовлених атак з боку окремих частин війська Вітовта. Вирішальну роль, напевне, відіграли елітні війська Єдигея, який, як і його суперник, брав особисту участь у битві. Усі джерела наполягають на тому, що наприкінці бою окремі частини литовсько-руського війська билися в оточенні й прорватися вдалося небагатьом. Величезні втрати військ Вітовта в командному складі свідчать про довге й успішне переслідування Єдигеєм розбитого ворога (за джерелами – аж до стін Києва, котрий заплатив татарам викуп).

Наслідки події

Розгром війська Вітовта в одній із найбільших у європейській історії XIV ст. битв був жахливий: за найобережнішими оцінками, загинуло чи потрапило в полон більш ніж половина його війська (значну частину тих, хто врятувався, становили татари Тохтамиша, що першими втекли з поля бою), серед яких були господар Стефан I, комтур Шурвилло, Спитко з Мельштина, князі Андрій та Дмитро Ольгердовичі, Дмитро Коріатович, а загалом, за різними джерелами, – від 50 до 74 князів та видатних представників боярських родів. Вітовту, Тохтамишу та Джелаль-ад-Діну вдалося врятуватися. Єдигей та Темір-Кутлук втратили значно менше. Наслідки битви для Східної Європи були значні, але суперечливі: блискучий полководець і політик Єдигей зміцнив на якийсь час становище Золотої Орди, яка по суті розпалася вже в першій половині XV ст., породивши нові державні утворення (Кримське, Казанське, Астраханське, Сибірське ханства, Ногайська Орда тощо). Зазнали краху честолюбні плани Вітовта стати гегемоном Східної Європи, розірвавши нерівноправний союз із Польщею, та Тохтамиша – повернутися у «велику політику». Стратегічно у виграші опинився головний конкурент Литви у справі збирання земель Київської Русі – Москва. Битва ненадовго, але помітно послабила мілітарну потужність руських земель під владою Литви.

Історична пам’ять

Князь Вітовт завжди був і є одним із найпопулярніших історико-фольклорних персонажів литовців і білорусів, йому присвячені рукописні панегірики й середньовічні народні пісні, в яких згадується і його важка і, попри поразку 1399 р., загалом таки успішна боротьба з татарами. В Україні пам’ять про велику й трагічну битву останнім часом також помітно актуалізувалася, особливо у зв’язку з відзначенням її 600-річчя та 610-річчя; проводяться фестивалі з залученням істориків-реконструкторів, лицарські турніри, є помітна реакція в пресі, битва добре відома зі шкільних підручників.

 

Грюнвальдська битва (битва під Танненбергом)

Дата і місце

15 липня 1410 р., територія між селами Грюнвальд, Танненберг (нині Стембарк) і Людвігсдорф (нині Лодвігове), сьогодні Острудський повят Вармінсько-Мазурського воєводства, Польща.

Дійові особи

Найдосвідченішим командувачем союзного війська був великий князь Литви Вітовт, польським контингентом командував його двоюрідний брат король Польщі Ягайло, помітними фігурами в литовському війську були князі Лугвен Ольгердович (після 1356–1431; у 1389–1392 рр. княжив у Новгороді, 1404 р. приєднав до Литви Смоленськ, у 1392–1431 рр. князь мстиславльський) та Сигізмунд Корибутович (бл. 1395–1435; племінник Свидригайла, активний учасник гуситських воєн, двічі ставав чеським правителем, досвідчений полководець, переможець католицьких хрестоносців у битві під Устєм-над-Лабєм 1426 р.). Союзними Вітовту татарами командував Джелаль-ад-Дін (бл. 1380–1413; син хана Золотої Орди Тохтамиша, можливо, вбив під Грюнвальдом Ульріха фон Юнгінгена, у 1412–1413 рр. хан Золотої Орди, вбитий родичами).

Військом Тевтонського ордену командували великий магістр Ульріх фон Юнгінген (1360–1410; у 1404–1407 рр. великий маршал, з 1407 р. великий магістр ордену, гарний воїн і нерозважливий політик); великий маршал Фрідріх фон Валенрод (?–1410; у 1407–1410 рр. великий маршал, тобто «міністр оборони». Тевтонського ордену); великий комтур Куно фон Ліхтенштейн (бл. 1360–1410; у 1392–1396 рр. комтур Рагнітський, у 1402 р. комтур Меве, з 1404 р. великий комтур ордену, відав економікою, внутрішнім порядком на землях ордену, уславлений фехтувальник). У битві на боці польсько-литовського війська брали участь також знаменитий у майбутньому полководець чеських гуситів Ян Жижка (1360–1424), найуславленіший польський лицар Середньовіччя Завіша Чорний (1379–1428) та ін.

Передумови події

Давнє протистояння Тевтонського ордену з язичниками Східної Європи (балтськими племенами пруссів і литовців), що почалося ще в XIII ст., спричинило завоювання й асиміляцію орденом прусських земель (остаточно в 1280-х рр.) і загрожувало етнічній і культурній самобутності литовців, котрі майже сто років з великими жертвами чинили опір натиску ордену. У 1381–1384 рр. орден змусив Литву поступитися частиною корінних литовських земель – Жемайтією, не визнавши факту хрещення Литви Ягайлом 1385 р. З Польщею в ордену були територіальні суперечки і боротьба за контроль над виходом до Балтійського моря річками Пруссії й Померанії. У травні 1409 р. почалися повстання на території підлеглої ордену Жемайтії. Їх одразу підтримала Литва, а згодом і Польща; у відповідь на це фон Юнгінген оголосив обом країнам війну. На якийсь час війну вдалося припинити за посередництвом чеського короля Вацлава IV, проте влітку 1410 р. війна відновилася з нових нападів литовців на землі ордену. Водночас обидві сторони збирали сили: орден зібрав велике військо – 11–27 тис., ядром якого була уславлена важка кіннота, найманці й добровольці з Європи, а також кілька великих бомбард – тогочасної військової новинки, проте сили Литви і Польщі були більшими (16–39 тис., за різними підрахунками, відома точно лише одна кількість кінних хоругов – 51 у тевтонців, 50 у поляків і 40 у литовців). Власне лицарів ордену в битві було до 450 осіб, вони виконували командні функції. У складі обох військ були чехи, німці, поляки, на боці Литви і Польщі билися більш ніж тисяча татар Джелаль-ад-Діна. Основу війська союзників становили поляки, білоруси, литовці, українські землі також виставили до союзного війська як мінімум 12 хоругов (львівська, перемишльська, холмська, галицька, три подільські, ярославська, київська, кременецька, стародубська, чернігово-сіверська князя Сигізмугда Корибутовича), насправді їх могло бути більше, проте не всі «руські» хоругви Вітовта названі в джерелах за іменами, що були на їх чолі (тому ці хоругви не ідентифіковані).

Хід події

Битва почалася вранці 15 липня на полі, обраному орденом. До бою кожен із командувачів готувався по-своєму: Юнгінген укріплював позицію, розставляючи артилерію й арбалетників, Вітовт надихав війська і рвався в бій, а Ягайло плакав, молився і посвячував у лицарі молодих воїнів. Орденці були вишикувані в дві лінії, праворуч Ліхтенштейн, ліворуч – Валенрод. У резерві – 16 хоругов великого магістра. Союзники з огляду на чисельну перевагу мали три лінії, праворуч – литовське військо Вітовта, ліворуч – поляки Ягайла. Аби спровокувати союзників на необдуману атаку, великий магістр надіслав Ягайлу і Вітовту два мечі з явним натяком, що його ворогам бракує зброї чи мужності. Вітовт першим повів у бій литовську кінноту і татар. Залпи німецьких бомбард були неточними, і литвини близько години люто билися проти військ Валенрода. Важче озброєні тевтонці зуміли переламати на свій бік хід бою, і Вітовт оголосив відступ (який польські джерела й дослідники найчастіше вважають втечею, а литовські й білоруські – планованою військовою хитрістю). Кіннота Валенрода кинулася навздогін, проте не наздогнала своїх здебільшого легше озброєних ворогів. Натомість у центрі мужньо билися смоленська, мстилавська й оршанська хоругви Лугвена Ольгердовича (славу напівнезалежного Смоленського князівства на чолі з нащадком Гедиміна російські автори часто ненав’язливо перетворюють на таку собі «російську воїнську славу»), ліворуч поляки насилу стримували наступ Ліхтенштейна протягом кількох годин. У запеклій боротьбі німці ледь не захопили королівський польський прапор, дивом врятувався від загибелі Ягайло. Імовірно, долю бою вирішило успішне введення в бій Ягайлом резервів і запізніле таке саме рішення Юнгінгена. Довша польська друга лінія почала охоплювати тевтонців, і великий магістр завдав удару своїм резервом. Результат битви висів на волосинці. У цей вирішальний момент у тил тевтонцям, котрі спробували охопити поляків із флангу і тилу, вдарили війська Вітовта, що повернулись на поле бою. Кілька тевтонських хоругов кинулися тікати, решта мужньо загинули на полі бою навколо свого великого магістра. Литвини і татари переслідували розбитого ворога до табору, який був узятий з ходу. Довга (10–11-годинна) битва була завершена.

Наслідки події

Загинуло все вище керівництво ордену, 205 лицарів, до третини війська, решта здебільшого потрапила в полон, врятувалися до 1,5 тис. осіб. Втрати польсько-литовського війська невідомі, але вони були значними (сучасні оцінки – 4–5 тис. убитими, 8–10 тис. пораненими). Проте спроби Ягайла і Вітовта взяти орденську столицю Марієнбург провалилися, і 1411 р. було підписано Торунський мир: орден назавжди втрачав непокірну Жемайтію, Добжинську землю, виплачував величезну контрибуцію переможцям. Знищення кращих командних кадрів, маси війська, фінансові витрати підірвали сили ордену, котрий вже ніколи не набував такої могутності, поступово перетворюючись з агресивного сусіда на польського васала.

Історична пам’ять

Знакова подія в історії Східної Європи (особливо Німечини, Польщі, Литви, Білорусії, Росії, України, причому в кожній зі згаданих країн існує свій варіант «грюнвальдської легенди»). У XIX–XX ст. на хвилі зростання місцевого націоналізму пам’ять про битву була надзвичайно актуалізована (роман Г. Сенкевича «Хрестоносці», відома картина Я. Матейка), тенденція продовжена в XX ст. (німецька пропаганда стосовно «героїв-хрестоносців» та битви 1914 р. під Танненбергом як «реваншу за 1410 р.», радянська контрпропаганда під гаслом «єднання слов’ян проти тевтонів»). У СРСР на честь битви було названо футбольний та баскетбольний клуби в Литві («Жальгіріс»), у Польщі з 1943 р. існує нагорода «Хрест Грюнвальда». На початку XXI ст. ситуація дещо змінилася в бік деполітизації пам’яті про подію. Щороку проходять фестивалі реконструкторів події. Особливо урочисто пройшло святкування 600-ї річниці битви, що перетворилося на свято єдності Центрально-Східної Європи (на урядовому рівні святкували Польща, Білорусь, Литва). На жаль, участь України у святкуванні була незначна через позицію української влади.

 

Битва під Вількомиром

Дата і місце

29 серпня – 1 вересня 1435 р., околиці містечка Пабаїскас, за 10 км від міста Вількомир (нині Укмерге, Литва), на березі річки Свята (лит. Швентойя).

Дійові особи

У битві зійшлися війська двох претендентів на престол Великого князівства Литовського.

Першим був колишній великий князь литовський Свидригайло Ольгердович (1360-ті – 1452; князь Великого князівства Литовського в 1430–1432 рр.); молодший син великого князя Ольгерда, людина з дуже бурхливою біографією, котра вчинила чимало нерозважливих учинків включно з убивством київського митрополита Герасима за кілька місяців перед битвою. Від самого проголошення великим князем укладав угоди з Москвою та орденом, активно воював проти свого старшого брата Ягайла, на той момент короля Польщі, роблячи ставку на руських князів і бояр, чим відштовхнув від себе власне литовську знать. Остання 1432 р. вибрала собі нового князя – Зигмунта Кейстутовича, двоюрідного брата Свидригайла. Під Вількомиром самого Зигмунта не було. З причини відсутності у Свидригайла помітних військових талантів більш правомірно вважати справжніми командувачами його військ героя Грюнвальда Сигізмунда Корибутовича та магістра лівонських лицарів Франка фон Керксдорфа (?–1435, у 1420-х рр. комтур Ліхули, з 1433 р. 34-й магістр Лівонської провінції Тевтонського ордену). На боці Свидригайла також билися кілька десятків руських князів із земель нинішньої України, Білорусії та частково Росії (Твер).

Супротивне військо очолював син «діючого» великого князя литовського Зигмунта Кейстутовича – Михайло-Болеслав Зигмунтович (до 1406 – після 1452; князь стародубський, талановитий полководець). Польський контингент у війську Зигмунта очолював польський лицар Якуб Кобилянський (?–1454; досвідчений полководець, що служив литовському князю Вітовту і був його маршалком дворовим). У війську були також десятки лідерів литовських знатних родів.

Передумови події

З 1432 р. у Литві не припинялася відкрита громадянська війна між руськими князями і боярами (здебільшого підтримували скинутого в результаті перевороту і ледь не вбитого змовниками Свидригайла, котрий надав православним руським родам Великого князівства Литовського рівні права з литовськими католицькими) та власне литовськими (здебільшого підтримували Сигізмунда Кейстутовича). Успіхи руського князя Федора Острозького на Волині змусили його сюзерена Свидригайла ще раз спробувати щастя в полі, закликавши на допомогу сусідів Литви – Москву і лівонських лицарів, а також татар. Усе це не могло не турбувати Польщу, котрою правив рідний брат Свидригайла – Володислав-Ягайло, що вирішив допомогти радше своєму кузенові Зигмунту Кейстутовичу, тим паче що Свидригайло заручився допомогою ворогів Польщі – лівонських лицарів. Смерть Ягайла 1434 р. нічого не змінила: фактичний правитель Польщі (за неповноліття сина Ягайла, Владислава III) Збігнев Олесницький активно допомагав Зигмунту Кейстутовичу проти Свидригайла. Останній нарешті зібрав чималі сили, заручився підтримкою Орди і кинув виклик ворогові на берегах річки Свята.

Кількість і склад військ обох супротивників дискусійні: ймовірно, 7–11 тис. у Свидригайла, Михайло Зигмунтович мав як мінімум не менше військо, причому майже половину становили польські воїни, решту – дружини литовських аристократів.

Хід події

Хід події докладно невідомий. За уривками інформації з різних джерел вимальовується приблизно така картина. 29–30 серпня обидві сторони не поспішали йти в бій першими, укріплюючи табори. Ймовірно, 1 вересня почалася якась передислокація військ Свидригайла, можливо, ініційована лівонським магістром, військо котрого, мабуть, стояло окремим табором. Саме під час цієї передислокації на литовсько-русько-німецьке військо напали поляки Кобилянського, яким вдалося розрізати Свидригайлове військо навпіл, притиснувши до річки та якогось озерця. Судячи з того, що основна фаза битви тривала всього близько години (за польськими даними), руські та литовські сили, втративши значну частину командувачів, швидко здалися. Лівонці та чеська піхота, на яких (як на чужинців) нічого доброго у випадку полону не чекало, билися довше і здебільшого загинули на чолі з фон Керксдорфом і всіма комтурами, якась частина їх потрапила в полон. Уже немолодий Свидригайло насилу втік із поля бою.

Наслідки події

Свидригайлове військо зазнало нищівного розгрому і перестало існувати. Загинуло 13 руських князів, 42 (цифра неточна) потрапили в полон. Опинилися в полоні також кілька тисяч вояків, решта (здебільшого лівонці) загинула. Поранений Сигізмунд Корибутович потрапив у полон, де за кілька днів помер (або був убитий). Втрати війська Михайла Зигмунтовича і поляків були, ймовірно, невеликі. Після Вількомира Свидригайло остаточно втратив шанси на литовський великокнязівський стіл, який міцно посів Зигмунт (щоправда, останній був невдовзі 1440 р. убитий внаслідок змови руських князів). Надто старий для нових авантюр Свидригайло пішов на мирову угоду і спокійно докняжив решту свого життя на Волині, в оточенні руської еліти. А кривава битва під Вількомиром, одна з наймасштабніших битв між представниками Литовсько-Руського князівства за всю його історію, мала помітне значення для подальшого розвитку цієї держави, котра в результаті послаблення багатьох православних руських княжих родів продовжувала еволюціонувати в бік тіснішої співпраці з католицькою Польщею. Для Лівонської провінції ордену битва стала власним Грюнвальдом – лівонські брати зазнали тяжкої поразки, але провінція вижила, негайно уклавши з Литвою і Польщею мир. Щоправда, її геополітичні позиції щодо Литви і Польщі помітно послабшали.

Історична пам’ять

Добре відома сучасникам битва не знайшла яскравого відображення ні в фольклорі, ні в пізнішому мистецтві, що й не дивно для битви по суті середньовічної громадянської війни. Ще за життя учасників битви на її місці збудували церкву, сьогодні на місці події встановлено пам’ятну стелу. Найцікавіше відображення, на нашу думку, вона (разом із вельми своєрідно потрактованою постаттю Сигізмунда Корибутовича) знайшла в класиці сучасного світового історичного фентезі – «гуситській трилогії» А. Сапковського. Інформація про битву як про українську поразку входить до сучасної української шкільної програми з історії.

 

Битва під Ольшаницею

Дата і місце

Між 27 січня та першими числами лютого 1527 р., околиці давнього городища (давнього міста часів Київської Русі, що звалося Торчеськ) і береги річки Ольшаниця (нині місцевість поблизу села Ольшаниця Рокитнянського району Київської області).

Дійові особи

Литовсько-руським військом керували великий гетьман литовський князь Костянтин Іванович Острозький (1460–1530; був великим гетьманом литовським у 1497–1500, 1507–1530 рр., один із найкращих полководців Великого князівства Литовського за весь час існування держави, неодноразовий переможець татар і московського війська, щедрий покровитель православ’я), великий канцлер литовський Альбрехт Гаштольд (1470–1539; найвпливовіший і найбагатший магнат Великого князівства Литовського, на момент битви воєвода полоцький, троцький, новогрудський, граф Священної Римської імперії); гетьман польний литовський і київський воєвода Андрій Немирович (Немирич, 1462–1541); грізний для татар черкаський і канівський староста Остафій Дашкович (Дашкевич, бл. 1455–1535; герб «Леліва», герой десятків великих і малих походів проти татар і турків, а іноді і з татарами проти Москви, видатний організатор оборони прикордоння Великого князівства Литовського, вважався давніми українськими хроністами «першим гетьманом українського козацтва»); Юрій (Єжі) «Геркулес» Радзивілл (1480–1541; герб «Тромби», каштелян віленський і троцький, видатний воїн і учасник багатьох битв проти військ Московії, Тевтонського ордену, татар). У битві також взяли участь приватні війська руських князів.

Татарами командували якісь невідомі представники роду Гіреїв, полководці хана Саадета I Гірея (правив у 1524–1532 рр.), є згадка про те, що в полон після битви потрапив і був убитий якийсь «царевич» (калга?) Малай.

Передумови події

Хан Саадет I Гірей вів курс на зближення з Османською імперією і Москвою, що спричинило ускладнення у відносинах із Польщею та Литвою. Ходили чутки, що хан просив у султана Сулеймана I яничарів і гармати для взяття Києва. Сулейман готувався до чергового походу в Угорщину, і йому було вигідно нейтралізувати на якийсь час потенційних союзників угорців – поляків і литовців. Можливо, хану було надано якийсь невеликий турецький загін (про турків на Ольшаниці згадують деякі руські джерела). На початку січня 1527 р. великий загін татар (джерела згадують від 20 до 40 тис. нападників) пройшовся по Белзькому та Люблінському воєводствах Польщі, взяв великий ясир і повертався додому через Київщину. Але тут на них чекав неприємний сюрприз. Навздогін татарам уже вирушило невелике військо К. Острозького, що складалося здебільшого з руських та литовських княжих дружин (до 5 тис. кінноти). Після довгої й виснажливої серії маршів Острозький наздогнав ворога на березі Ольшаниці десь в останні дні січня чи в перші дні лютого.

Хід події

Відправивши півторатисячний загін О. Дашковича та Ю. Слуцького відрізати ворогу шлях до відступу, князь Острозький атакував ворожий табір на світанку після ночі, коли татари, почуваючись у безпеці, бенкетували захопленою худобою. У результаті татарське військо було (рідкісний випадок) заскочене зненацька, втратило коней, яких захопили руські вояки, і змушене було битися в снігу спішеним. Здебільшого легкоозброєні татари не мали особливих шансів проти руської кінноти; єдині, хто бився довго і всерйоз (майже увесь світловий день), – важче озброєна охорона «юного хана». Втікачів перехоплював загін Дашковича і Слуцького.

Наслідки події

Татарське військо було не просто розбите, а практично знищене – джерела говорять про 20–26 тис. загиблих у бою і від холоду татар (можливо, тут є певне перебільшення). Після такої битви мали бути тисячі полонених, але в люті морози й сніг їх було б важко привезти до княжих маєтків, і Острозький наказує їх убити за винятком 700 осіб (очевидно, знатних). Втрати руського війська невідомі. Головним результатом битви стало те, що небезпека для Великого князівства Литовського з боку Криму на якийсь час зменшилася, хан відновив доволі дружні відносини з королем. З татарського полону було врятовано багато тисяч українців, білорусів, поляків.

Історична пам’ять

Остання грандіозна перемога князя Острозького (помер 1530 р.) прогриміла на всю Східну Європу. Вона була оспівана у віршах (поемі Т. Жебравського, панегірику Д. Септеннія на честь Гаштольда, де, щоправда, про Острозького взагалі не було згадано) та прозі. Острозького величали «найвищим імператором, що веде війни проти татар», влаштувавши йому справжній «давньоримський» тріумф у Кракові – з трофеями, полоненими і привітаннями від короля. Сучасні українці знають про цю битву значно менше, здебільшого зі сторінок деяких підручників та праць краєзнавчого змісту.

 

Заснування Хортицького замку Д. Вишневецьким

Дата і місце

1552 (або 1553) – 1556 рр., острів Мала Хортиця (нині острів Байда поблизу острова Хортиця на Дніпрі, територія міста Запоріжжя).

Дійові особи

Князь Дмитро Іванович Вишневецький (1517–1563; з Гедиміновичів, людина з бурхливою біографією, у 1550-х рр. староста канівський і черкаський, організатор козацьких загонів, у 1558–1561 рр. васал Івана Грозного, невтомний борець проти османів у Причорномор’ї, згодом знову литовський урядовець, претендент на молдавський княжий стіл, легендарний козак Байда у козацьких думах).

Передумови події

Ідею заснувати на одному з островів Дніпра замок із постійним гарнізоном для ведення далекої розвідки щодо кримських і ногайських татар з метою раннього оповіщення про їхні походи по ясир і зриву переправ на зручному Кічкаському перелазі через Дніпро висловлювали декілька видатних річпосполитських прикордонних воєначальників XVI ст., серед них Предслав Лянцкоронський і Євстафій Дашкевич. Проте небажання литовської влади псувати і без того непрості відносини з Кримом і сюзереном хана – султаном Османської імперії, а також небажання магнатів іти на додаткові фінансові витрати задля утримання гарнізону не давали змоги здійснити ці плани. Князь Дмитро Вишневецький, молодий, авантюрний, небагатий аристократ із Волині, довів-таки цю ідею до реального втілення, діючи напівофіційно.

Хід події

На початку 1553 р. Дмитро Вишневецький на власні кошти розпочав будівництво фортеці та верфі на острові Мала Хортиця, мобілізувавши канівських і черкаських міщан і козаків. Князь діяв на свій страх і ризик – великий князь литовський Сигізмунд II Август не хотів псувати відносини з кримським ханом Девлет-Гіреєм і султаном Сулейманом I Кануні. Проте влітку 1553 р. Вишневецький зробив дивний учинок – перейшов на півроку на турецьку службу, ймовірно, побувавши в Стамбулі «з усією своєю ротою» (тобто невеликим приватним військом). Ця «турецька служба» князя дуже стурбувала Сигізмунда Августа, і вона ж згодом призвела Байду до трагічної загибелі як «зрадника» османів. Повернувшись восени того ж року на Малу Хортицю, князь продовжив будівництво замку, проти чого різко протестував у своїх листах до великого литовського князя кримський хан. Хортицький замок будувався з відома офіційної литовської влади – щоправда, Сигізмунд Август, виправдовуючись перед кримським ханом Девлет-Гіреєм, стверджував, що Вишневецький «перевищив службові повноваження», адже його було послано на нижню течію Дніпра для організації тут степової сторожі, а не для створення бази для походів на ханство. Реальної допомоги (грошима, людьми) Байда, щоправда, не отримав. Але історики не схильні довіряти королю – він просто не хотів, аби справа Хортицького замку була використана татарами як привід для серії великих набігів на його землі (дрібна прикордонна війна тут ніколи не припинялась і стала майже нормою). Тому Сигізмунд намагався переконати свого кримського «колегу», що замок на Хортиці вигідний і самому Кримському ханству – він заважатиме запорозьким козакам грабувати татарські міста і купців. Але Девлет-Гірей розумів, у чому тут справа, і в січні 1557 р. прийшов з великим військом вибивати Вишневецького з Хортиці (річка Дніпро замерзла, і татари дісталися Хортиці по кризі). За особистим зізнанням князя, його скромний дерев’яно-земляний замок витримав 24-денну облогу, причому сам Дмитро керував обороною і брав участь у боях, стріляючи в татар, що лізли на приступ, із лука (недаремно на відомому портреті Дмитро Вишневецький зображений саме з тугим турецьким луком і стрілами, а в пісні про Байду головний герой теж із лука застрелив султана, його дружину і доньку – легенда, яка може мати підґрунтям усім відому стрілецьку майстерність князя Вишневецького). Відбитися допомогли Вишневецькому і трофейні турецькі гармати: за три місяці до облоги, у жовтні 1556 р., він несподівано напав на татарську фортецю Іслам-Кермен у пониззі Дніпра, взяв її і вивіз звідти гармати для укріплення свого замку (мабуть, саме цей напад і став останньою краплиною, яка переповнила чашу терпіння Девлет-Гірея). Князь Вишневецький розумів, що хан, осоромлений поразкою, ще повернеться, і тому просив у короля гармати й підкріплення. Але обережний Сигізмунд Август не хотів, аби «через Вишневецького» розпочалася війна з Кримом (дякуючи на словах за героїзм, король не надав реальної допомоги і цього разу), і князь Дмитро залишився наодинці з грізним ворогом, з котрим можливості компромісу були вичерпані. За таких умов середньовічний васал мав право пошукати собі такого сюзерена, який захищав би його. Саме це і зробив Вишневецький – звернувся до володаря Московської держави Івана Грозного.

Через царських посланців Вишневецький передав Івану Грозному лист, де йшлося про його бажання служити цареві. Швидше за все, Вишневецький «застрахувався» на випадок чергового погіршення відносин із Сигізмундом-Августом. Як виявилося, він зробив це недаремно. Адже наприкінці літа 1557 р. хан Девлет-Гірей знову з’явився під стінами фортеці князя Дмитра на Хортиці. Гірше того – цього разу султан надав йому допомогу у вигляді турецької флотилії та допоміжного волоського війська. Але й така потужна сила не змогла взяти замок Вишневецького приступом. Князь розпачливо відбивався, поки був провіант і боєприпаси. Потім козаки Вишневецького почали залишати свого командувача, тікаючи Дніпром на човнах. Сам Вишневецький, не бажаючи здаватися на сумнівну ласку переможця, вислизнув із фортеці з рештками гарнізону і почав готувати до оборони Черкаси. Але турки і татари, зруйнувавши замок на Хортиці, повернулися на пониззя Дніпра, і князь отримав бажаний перепочинок. Можливо, Дмитро Вишневецький не найкращими словами згадував короля, що покинув свого васала напризволяще. Справа тут була не стільки в особистих стосунках Ягеллона і Корибутовича, скільки в геополітиці – Польсько-Литовська держава готувалася до можливого збройного протистояння з Московським царством через володіння Лівонського ордену, і Сигізмунду-Августу був конче потрібен не просто спокій на південному кордоні, а навіть союз із Кримом. Вишневецький же виявився такою собі «кісткою в горлі» як для короля, так і для хана з султаном. Тому князь Дмитро цілком міг розглядати події пізнього літа 1557 р. як спробу його «підставити». Інша річ, що особливих «комплексів» з приводу зміни сюзерена він не відчував, як і личить справжньому козакові-кондотьєру, «джентльмену фортуни».

У вересні 1557 р. князь Дмитро залишив Черкаси і поїхав до Москви – супротивника Криму та Польсько-Литовської держави і фактично єдиного потенційного союзника князя. Цар щедро обдарував Вишневецького «великим жалуванням»: дав йому Бельовське князівство (територія сучасної Тульської області Російської федерації), 10 тис. карбованців тощо. Проте насправді це був лише початок тернистого політичного і бойового шляху козака Байди.

Наслідки події

Хортицький замок навряд чи можна вважати справжньою першою Запорозькою Січчю, зважаючи на його короткий термін і непрості обставини існування. Радянські дослідники, намагаючись змалювати діяльність «феодала» Вишневецького переважно чорними фарбами, наполягали на абсурдній тезі, що замок на Малій Хортиці взагалі був створений для того, аби перешкоджати втечам козаків за пороги, а отже, виконував майже ті самі функції, що й фортеця Кодак у 30-х рр. XVII ст. Проте загалом важко заперечити, що укріплення Вишневецького могло стати таким собі «магнітом» для дрібних козацьких загонів – тут можна було поторгувати, поділитися інформацією, у випадку потреби посиливши гарнізон замку, який складався із надвірних козаків князя. Схоже, що саме в цей період Дмитро Вишневецький став таким собі неофіційним «гетьманом» запорозького козацтва. А мученицька й героїчна смерть князя в Стамбулі 1563 р. взагалі увічнила його ім’я перш за все серед його колишніх бойових побратимів – дніпровських козаків.

Історична пам’ять

Ненависний для турків (котрі знали його як «кондотьєра Думитрашку»), уславлений козацькими літописами як «запорозький гетьман» і малопопулярний за радянських часів Дмитро Вишневецький здобув заслужений реванш у сучасній Україні – саме в дещо гіпертрофованій іпостасі «засновника Запорозької Січі». Саме як козацький гетьман і засновник Січі він зображений на ювілейних монетах і марках, на пам’ятному знаку, встановленому на честь заснування Хортицького замку на острові Хортиця. На честь князя названі вулиці в Черкасах, Тернополі, Коломиї та Бучі, його ім’ям мав називатися корабель ВМФ України, розібраний на метал 1995 р. У 2000-х рр. було проведено розкопки замку на Хортиці. Проте справді безсмертним пам’ятником князю-козаку стала автентична українська народна «Пісня про Байду».

 

Люблінська унія

Дата і місце

1 липня 1569 р., кафедральний собор міста Люблін (центр воєводства, Південна Польща). Затверджена королем 3 липня.

Дійові особи

Король Польщі і великий князь Литви Сигізмунд II Август (1520–1572; останній Ягеллон на польському і литовському престолах, уклав Віленську унію з Ліфляндією 1561 р., розпочав війну з Московською державою, уклав перший реєстр українських козаків, покровитель мистецтв і прихильник релігійної толерантності); польські діячі Станіслав Чарнковський (1526–1602; великий коронний референдар, маршалок польського сейму 1569 р., дипломат); Філіп Паднєвський (1510–1572; підканцлер коронний у 1559–1562 рр., єпископ краківський у 1562–1572 рр., секретар великий коронний з 1557 р., видатний польський політик, церковний діяч, меценат, редактор акта про Люблінську унію).

Литовські магнати Ян Гієронім Ходкевич (1537–1579; у 1566–1578 рр. гетьман Ліфляндії, воював проти Московії та Швеції, кальвініст, згодом католик); Миколай Кішка (1524–1587; підчаший великий литовський, староста бельський, з 1569 р. воєвода підляський, прихильник польсько-литовського зближення); Домінік Пац (бл. 1525–1579; 1569 р. вітебський каштелян, у 1571–1579 рр. смоленський каштелян); князь Микола Радзивілл Рудий (1512–1584; у 1566–1579 рр. воєвода віленський, у 1553–1566 та 1577–1584 рр. великий гетьман литовський, у 1566–1579 рр. великий канцлер литовський, супротивник унії, кальвініст); його син, вже уславлений молодий воїн Криштоф Микола Радзивілл Перун (1547–1603; крайчий литовський у 1567–1569 рр., підчаший литовський у 1569–1579 рр., польний гетьман литовський у 1572–1589 рр., каштелян трокський у 1579–1584 рр., підканцлер литовський у 1579–1585 рр., воєвода віленський з 1584 р., великий гетьман литовський з 1589 р.); Остафій Волович (бл. 1520–1587; з православного роду, видатний литовський діяч, дипломат, у 1579–1587 рр. великий канцлер литовський, прихильник протестантизму і супротивник унії з Польщею).

Руські князі Василь-Костянтин Острозький (1526–1608; найбагатший і найвпливовіший руський магнат, з 1550 р. маршалок земський волинський, з 1559 р. воєвода київський, покровитель православ’я і української культури, спочатку прихильник, а згодом супротивник Брестської церковної унії); Роман Сангушко (1537–1571; уславлений перемогами над татарами і московським військом полководець, з 1566 р. воєвода брацлавський, один із небагатьох князів Великого князівства Литовського, що одразу підписав акт про унію в Любліні); Стефан Збаразький (1518–1585; воевода вітебський у 1555–1564 рр., каштелян трокський у 1564–1566 рр., воєвода трокський у 1566–1585 рр., успішно воював проти Московії, спочатку супротивник, згодом прихильник унії з Польщею).

Передумови події

Із часів Кревської унії Польща і Литва часто бували поєднані особою одного правителя, котрий був водночас королем Польщі і великим князем Литви (це підтверджувала ціла низка уній XV ст.). Проте подальше зближення держав, продиктоване певними геополітичними інтересами, зустрічало запеклий опір литовської знаті, котра небезпідставно побоювалася втратити литовську державність. Литовські володіння в Україні та Білорусі були дуже привабливими для польських магнатів, які не мали права купувати землі на теренах Великого князівства Литовського. Водночас литовська і руська шляхта прагнула домогтися прав польської шляхти, аби урівнятися з литовськими і руськими магнатами (князями і панами). Остаточним поштовхом до унії став вступ Литви 1561 р. до Лівонської війни з Московською державою (Литва взяла під свою протекцію Лівонський орден, розбитий царем Іваном IV Грозним). Попри певні початкові успіхи Литва стояла перед перспективою військової катастрофи, і її лідери вирішили порушити питання про державне об’єднання з Польщею на засадах рівності й дотримання всіх прав Великого князівства Литовського. 10 січня 1569 р. у Любліні було скликано об’єднавчий сейм. Литовська делегація, очолювана Миколою «Рудим» Радзивіллом, наполягала на великих правах для Литви, польська сторона відстоювала проект Паднєвського, який передбачав символічне і реальне домінування Польщі. У ході обговорення на знак протесту 1 березня більшість литовських магнатів залишили Люблін, сподіваючись на зрив сейму. Проте король Сигізмунд II Август і польські магнати звернулися до литовської і руської шляхти й кількох руських магнатів, що погодилися на унію за умов надання шляхті Великого князівства Литовського прав польської шляхти, а магнатам – можливості обіймати й надалі посади в руських землях без особливих змін їх внутрішнього устрою. Король своїм універсалом у березні 1569 р. приєднав до Польського королівства Підляське і Волинське воєводства. Литовці (яких тепер очолив Я. Ходкевич) повернулися на сейм, проте вже було пізно – у них за спиною Сигізмунд домовився із руськими магнатами та шляхтою і в травні приєднав до Польщі ще й Поділля (Брацлавщину) та Київщину. Литві з її «руських» володінь залишилися лише білоруські землі та Берестейщина. У такій ситуації литовська знать була змушена рятувати рештки литовських володінь.

Хід події

Унія була попередньо підписана 28 червня, схвалена депутатами польського і литовського сеймів 1 липня 1569 р. Обидві держави об’єднувалися в єдину Річ Посполиту (переклад латинського терміна «Республіка») Обох Народів. Передбачалося, що її очолюватиме виборний король, який титулувався «королем польським і великим князем литовським». Коронувався він у Кракові. Унія передбачала спільний двопалатний «вальний» сейм, а договори з іноземними державами мали укладатись від імені Речі Посполитої. Пани обох держав діставали право на володіння маєтками на всій території Речі Посполитої. Митні кордони ліквідовувалися, у державі уніфікувалася монетна система (проте основна монета – срібний гріш – і надалі був основою двох різних грошових одиниць – польського злотого і копи литовських грошей). За Литвою зберігалася автономія у вигляді власного права й суду, адміністрації, війська, скарбниці й державної мови (руської до 1697 р.). Окремими залишались деякі ознаки держави (печатка, герб, закони – 1588 р. для узгодження з польським правом було ухвалено новий 3-й Литовський статут). Українські землі, що входили до складу Польщі, були поділені на Подільське, Брацлавське, Белзьке, Руське, Волинське та Київське воєводства (1618 р. до них додасться ще Чернігівське). Воєводства поділялися на повіти (староства). Для Волинського, Брацлавського і Київського воєводств було збережено дію Литовського статуту й староукраїнської мови в діловодстві.

Наслідки події

Наслідки події неоднозначні для всіх трьох компонентів нової держави (Польщі, Литви, Русі). Для Польщі це був безсумнівний зовнішньополітичний успіх, котрий зробив її лідером у новій, найбільшій у Європі державі. Проте закріплення величезних прав шляхти коштом прав інших станів і короля зрештою призвели до занепаду держави. Для Литви це був початок кінця литовської могутності, тепер литовці мали постійно відстоювати свою державність у складі Речі Посполитої. Для Русі-України (яка виявилася «третьою зайвою» в Речі Посполитій Обох Народів) спочатку зміни були незначні (що було чітко зафіксовано в акті про унію), проте в міру вимирання старих княжих родів, переходу вцілілих представників вищого прошарку еліти в католицтво чи унію культурний розрив між ними та їхніми підданими ставав дедалі відчутнішим, польська експансія на українські землі ставала все реальнішою, що зрештою спричинило козацько-польське, католицько-православне, згодом русько-польське протистояння в межах єдиної Речі Посполитої, а в далекому наслідку і загибель цієї держави.

Історична пам’ять

У Любліні в XIX ст. було встановлено пам’ятник унії, 1869 р. у Львові на Високому замку було споруджено курган на честь події, їй присвячено відому картину Я. Матейка (1869 р.). В Україні, Білорусі, Литві домінує значно стриманіша оцінка здобутків унії і навіть вельми критичне ставлення до неї.

 

Повстання К. Косинського і битва під П’яткою

Дата і місце

2 лютого 1596 р., околиці міста П’ятка (нині село за 18 км від міста Чуднів, райцентру в Житомирській області).

Дійові особи

Козацьке військо: Криштоф Косинський (бл. 1545–1593; з Підляшшя, шляхтич-козак на Запорожжі, 1590 р. полковник реєстровців, з грудня 1591 р. титулував себе гетьманом, очолював перше велике повстання реєстрових та нереєстрових козаків проти Речі Посполитої); Сасько (Сашко) Федорович (?–1596; відомий полковник реєстровців, загинув під час повстання Наливайка в битві під Гострим Каменем) та ін.

Річпосполитське військо: воєвода київський, маршалок волинський князь Василь-Костянтин Костянтинович Острозький; його син Януш Острозький (1554–1620; на момент битви староста білоцерківський, богуславський, переяславський, воєвода волинський, каштелян краківський, у 1608–1620 рр. князь острозький, перший уніат із роду Острозьких, останній представник роду по чоловічій лінії); князь Олександр Михайлович Вишневецький (1560–1593; з Гедиміновичів, герб «Корибут», староста черкаський, канівський, корсунський та любецький, досвідчений воєначальник зі степового Прикордоння, рідний дядько Єремії Вишневецького).

Передумови події

Головною передумовою повстання стала невизначеність правового статусу козацтва в Речі Посполитій XVI ст., помножена на сваволю місцевих магнатів-урядовців внаслідок децентралізованості системи управління в державі. Конкретні причини – майнові суперечки та особисті образи К. Косинського, тривала невиплата зарплатні реєстровцям.

Хід події

Повстання Косинського розпочалося в грудні 1591 р., козаки зайняли значну частину Київщини, підвладної кривдникам їхнього гетьмана – Острозьким та їхнім васалам Вишневецьким, забравши чималу здобич і трофеї, а також запровадивши на цій території елементи свого полкового устрою. Небажання Острозьких вести справжню війну проти бунтівного васала пояснюють різними причинами, зокрема недоторканністю основного ядра володінь князя на Волині. Спроби річпосполитської влади врегулювати ситуацію через спеціальну переговорну комісію успіху не мали. Узимку 1592–1593 рр. козаки Косинського розпочали похід на Волинь у напрямку Острополя, що викликало негайну гостру реакцію Острозьких – почався швидкий збір приватних і найманих військ, було оголошено посполите рушення шляхти Київського, Брацлавського та Волинського воєводств.

Наскільки можна відтворити хід подій кінця січня – початку лютого 1593 р., далі відбулося таке. В останніх числах січня Косинський вирішив дочекатися ворога під Острополем і дати бій авангарду Острозьких – тисячному загону кінноті на чолі з княжичем Янушем, котрі атакували повсталих. Януш втратив багато людей і був змушений чекати підходу батька з основним військом. Козаки тим часом підпалили княжий палац в Острополі й почали відступ на схід – можливо, з метою прориву на Подніпров’я. Косинський на цей час уже не міг не знати про наближення значних сил Василя-Костянтина Острозького і мав зрозуміти, що невдовзі буде оточений. Про те, що козацькому гетьманові вдалося добряче пошарпати кінноту Януша під Острополем, свідчить і той факт, що молодший Острозький не зміг організувати переслідування козаків, що відступали важкими дорогами. Іншої відповіді на питання, як міг козацький табір обігнати кінноту князя Януша й отаборитися у П’ятці (за 70 км на схід від Острополя), немає. Косинський укріпив П’ятку, давши втомленому війську перепочити, готуючись потроху до прориву. Пізнього ранку 2 лютого 1593 р. козаки вийшли з П’ятки рухомим табором і почалася запекла битва, що тривала кілька годин (до заходу сонця, тобто близько 17.00). Спочатку відбулися звичні для тих часів герці-поєдинки, а згодом почався справжній бій – вирішальний для всієї кампанії. У центрі війська Острозьких стояла піхота й гармати, Я. Острозький та О. Вишневецький командували кінними флангами. Обидві сторони билися мужньо, і на початку козаки мали певні успіхи (першими залпами козацької піхоти було вбито дві сотні ворожих коней і чимало вершників). Проте згодом далася взнаки перевага Острозьких у кінноті та артилерії – саме завдяки останній Януш зміг прорватися в козацький табір зі своїми кінними хоругвами. Спроби козаків переправитися через річку відбила угорська піхота і списоносці. Після прориву Януша в табір козацькі ряди похитнулися і військо Косинського почало тікати, кілька козацьких старшин загинули. Олександр Острозький згодом писав про втрати серед «найпередніших» людей у козаків, сам Косинський ледь врятувався (С. Пекалід, українсько-польський латиномовний поет, повідомив, нібито гетьман сховався під мостом, звідки його привезли до П’ятки соратники). На думку С. Леп’явка, від остаточного знищення козаків урятувало настання темряви. Зважаючи на С. Пекаліда, слід додати, що Януш Острозький, який командував княжим військом, може, навіть не сподівався на такий успіх і не встиг перекрити повсталим шлях до П’ятки своєю піхотою і розпочати штурм міста, майже позбавленого захисників.

Наслідки події

Дані про втрати сторін, як завжди, суперечливі. Щодо козаків, то різні джерела повідомляють про 2–3 тис. убитих. Гетьман також втратив майже всю артилерію і кілька прапорів). Острозькі, за одними даними, не втратили і десятка людей, за іншими, більш достовірними, зазнали чималих втрат, хоч і менших, ніж Косинський (особливо під час штурму табору – С. Пекалід чесно пише про це, зазначаючи, що низовиків усе ж загинуло більше – і це схоже на правду). Ясно одне – Косинському не вдалося вирватися з «фатальної П’ятки», але й Острозькі не добили свого ворога. Сім днів тривало перемир’я, під час якого козаки поховали своїх загиблих у трьох братських могилах, а 10 лютого козацькі посли звернулися до князя Василя-Костянтина з пропозицією про мир. Князь Острозький погодився на мир, але за умови, що Косинський особисто попросить у нього пробачення і складе присягу. Козацький гетьман був змушений піти на цей, м’яко кажучи, не надто приємний для нього крок. Козаки вільно повернулися на Подніпров’я, а в травні того ж року Косинський знову розпочав бойові дії, напавши на Черкаси, котрі обороняв О. Вишневецький, один із героїв битви під П’яткою. У випадковій сутичці в місті козацький гетьман загинув, що, правда, аж ніяк не означало кінця епохи перших козацьких воєн в історії України та Речі Посполитої. Просто козаки уклали нетривке перемир’я з Річчю Посполитою.

Історична пам’ять

Окрім чудової барокової поеми-панегірика князям Острозьким С. Пекаліда (1600 р.), повстання і битва залишили помітний слід у козацькій літописній традиції – аж до змалювання блискучої перемоги (!) Косинського над «поляками-католиками та уніатами» в «Історії Русів» (межа XVIII–XIX ст.), а також у натхненних нею творах українських романтиків XIX ст.). Лідер козацького повстання за права козацького ж стану поступово перетворився на цілком національного й конфесійного героя, а його поразка, хоч і доволі героїчна, – на перемогу, «вкрадену підступними ляхами, що згодом убили Косинського на переговорах». У сучасній Україні битва відносно добре відома серед любителів мілітарної та політичної історії України, як і особа Косинського (удостоєний пам’ятних знаків, ювілейних монет тощо), але її оцінки варіюються від традиційних (див. вище) до змалювання протистояння як трагічного символа «розтятого» українського світу XVI–XVII ст.

 

Облога табору на Солониці

Дата і місце

26 травня – 7 червня 1596 р., урочище Солониця біля річки Сула (нині неподалік знаходиться село Солониця Лубенського району Полтавської області).

Дійові особи

Військо Запорозьке: Семерій (Северин) Наливайко (?–1597; дрібний шляхтич або боярин, васал князя В.-К. Острозького, герой походів проти татар та на Молдавію, служив імператору Священної Римської імперії Рудольфу II, у 1594–1596 рр. стояв на чолі власного війська в ході великої козацької війни за права козацького стану в Речі Посполитій, продемонстрував талант полководця під час подій у Молдавії та на території Великого князівства Литовського, майстер маневру, добрий знавець артилерії); Матвій Шаула (?–1597; запорозький полковник); Григорій Лобода (?–1593; досвідчений і популярний запорозький ватажок, лідер успішних козацьких походів на Молдавію як союзник Рудольфа II, протягом 1593–1596 рр. із перервами був гетьманом запорожців та здійснював загальне керівництво повсталими, водночас намагаючись не палити остаточно мости між козаками і Річчю Посполитою). До козаків Наливайка і Лободи намагався пробитися Каспар Підвисоцький (?–?; покозачений шляхтич, у березні 1595 р. згаданий у джерелах як гетьман запорожців), що командував запорозькою флотилією на Дніпрі; помітною особою в козацькому війську був запорозький полковник, згодом гетьман Криштоф Кремпський (? – після 1596).

Коронне військо Речі Посполитої очолював польний гетьман Станіслав Жолкевський (1547–1620; у майбутньому блискучий польський полководець, з 1613 р. великий коронний гетьман, творець гучних перемог над військами Московського царства під Клушином 1610 р., річпосполитськими повстанцями-рокошанами 1607 р. під Гузовом, герой Молдавських кампаній 1612, 1617 та 1620 рр., під час останньої з яких Жолкевський загинув у програній битві під Цецорою). Власними силами у складі війська Жолкевського керували руські князі Кирик Ружинський (?–1601; козакував, брав участь у походах козаків проти татар, але, зазнавши чималих збитків від козаків Наливайка, став їхнім ворогом) та Михайло Вишневецький (1570-ті – 1616; у майбутньому овруцький староста, герой походів на Молдавію і батько Єремії Вишневецького). Помітним воєначальником коронного війська був Юрій (Єжі) Струсь (бл. 1570–1605; староста брацлавський, вінницький і звенигородський, каштелян галицький). До Жолкевського також приєднався загін відомого руського князя, воєводи Підляського Януша Заславського (1560–1629; знаний зі своєї лицарської звитяги, виявленої в боях під Цецорою 1595 р., у сутичках з татарами та під час походів на Молдавію).

Передумови події

Після початку нового козацького повстання влітку 1594 р. і важкої битви під Гострим Каменем в березні 1596 р. козацький табір відступав у глиб Лівобережжя – єдиною можливістю порятунку був постійний відступ, а можливо і перехід до земель, підвладних московському цареві, де Жолкевський не зміг би переслідувати повстанців, не наразившись на великий міжнародний скандал. Проте Жолкевський швидко подолав Дніпро і переслідування тривало. Першими не витримали нав’язаного темпу козаки: їхній переобтяжений жінками і дітьми (яких козаки з Правобережжя, обґрунтовано боячись репресій, везли з собою) табір міг відірватись від кінноти ворога лише за сприятливих обставин. Частина повстанців розбіглася з табору – на момент облоги на Солониці в таборі Наливайка та Лободи залишилось до 6 тис. більш-менш боєздатних чоловіків плюс не менше «некомбатантів» – жінок, дітей, старих, а також поранених). Фатальним для козаків стало захоплення жовнірами Жолкевського не до кінця знищеної повстанцями понтонної переправи через Сулу нижче від Лубен, а також обхідний маневр, здійснений кінними ротами на чолі з К. Ружинським, М. Вишневецьким та Ю. Струсем. Десь між 22 та 24 травня козаки зрозуміли, що прорватись не вдасться, і стали укріплювати табір у багнистій місцевості в урочищі Солониця. Польний гетьман мав на початку облоги козацького табору на Солониці разом з озброєними слугами до 5–6 тис. осіб, отримуючи поповнення у вигляді надвірних військ руських князів (промовистим є той факт, що єдиним з великих українських магнатів, хто не пішов на війну зі своїм колишнім васалом Наливайком, був Василь-Костянтин Острозький).

Хід події

Козаки не мали кінноти, рівноцінної коронній, і можливості поповнювати запаси їжі, фуражу і боєприпасів. Проте козацькі гармати раз за разом відбивали спроби коронного війська атакувати, а козацька кіннота перші кілька днів облоги робила постійні вилазки, інколи доволі успішні. Козаки оточили свій табір із багатьох рядів возів шанцями-окопами, встановили на земляних реданах гармати, і спроба прямого штурму обійшлася б надто дорого коронному війську. Жолкевський знав це і вміло сіяв у козацькому середовищі розбрат, чекаючи водночас на прибуття важких облогових гармат. Сподівання польського воєначальника на розкол всередині козацтва справдились: в останніх числах травня на черговій бурхливій козацькій раді прихильники Наливайка звинуватили в зраді і вбили Лободу, проте його прихильники не пробачили Семерію загибель свого гетьмана і вибрали новим гетьманом К. Кремпського. Водночас запорожці продовжили переговори з Жолкевським, який вимагав видачі Наливайка і клейнодів. Єдина надія повсталих, флотилія К. Підвисоцького, не змогла пробитись по Дніпру до табору з першої спроби, а друга спроба запізнилась – до Жолкевського прибув загін князя Заславського з важкими гарматами. 5–6 червня козацький табір бомбардувала важка артилерія, і 7 червня запорожці домовились із Жолкевським про капітуляцію. Наливайко, довідавшись про це, вирішив востаннє спробувати щастя в бою, але його спроба прориву з табору була зірвана його ж супротивниками з-поміж запорожців. Наливайка, Шаулу і ще кількох лідерів повстанців було видано польному гетьманові, а вранці 8 червня відбулася капітуляція, що перетворилась на побоїще. Врятуватися вдалося 1,5 тис. кінних козаків на чолі з К. Кремпським, що з боєм прорвалися з табору і зрештою врятувалися на човнах Підвисоцького.

Наслідки події

Облога табору на Солониці увінчалася жахливим побоїщем, не планованим жодною стороною конфлікту. Було вбито кілька тисяч козаків (Й. Бєльський), покозачених та членів їхніх родин, згодом страчено у Варшаві полонених ватажків. Втрати коронного війська під час облоги, вочевидь, були не надто значними. Перший раунд козацьких воєн закінчився переконливою перемогою Речі Посполитої. До того ж іще на початку травня сейм у Варшаві видав історичну постанову «проти козаків і свавільних людей»: згадані вище категорії осіб підлягали знищенню, а майно їхніх лідерів – конфіскації. У козаків відбирались Трахтемирів і Бориспіль, а всіх козаків оголошували зрадниками і ворогами батьківщини. Це була перша, але далеко не остання спроба знищити козацтво законодавчим чином, підкріплена вогнем і мечем. Зрештою, в недалекій перспективі вона не принесла нічого доброго і самій Речі Посполитій та її громадянам, як свавільним, так і законослухняним…

Історична пам’ять

«Наливайкова війна» та її останній акорд – трагедія козацтва на Солониці – набула великого розголосу в усій Речі Посполитій. І якщо для її мешканців межі XVI–XVII ст. бути «наливайком» означало бути зрадником своїх обов’язків і держави в особі короля і Речі Посполитої, бунтівником, відступником, відщепенцем, то для більш пізніх часів ситуація діаметрально змінилася. Завдяки козацьким літописам, історичному роману І. Ле «Наливайко», однойменній поемі поета-декабриста К. Рилєєва, зрештою, шкільному курсу історії сьогодні більшість любителів вітчизняної історії частіше вбачають у неоднозначних козацьких вождях тих років радше борців за свободу і щастя свого народу.

 

Брестська церковна унія

Дата і місце

19 жовтня 1596 р., місто Берестя (нині центр Брестської області, Білорусь).

Дійові особи

Папа римський Климент VIII (1536–1605; папа з 1592 р., з роду Альдобрандіні, пишно відсвяткував 1600-й «ювілейний» рік, благословив каву, за його понтифікату було спалено Джордано Бруно); король Речі Посполитої Сигізмунд III (1566–1632; швед із династії Ваза, у 1592–1597 рр. формально король Швеції, згодом вів безуспішні війни за повернення шведської корони, з 1587 р. король Речі Посполитої, виграв війни з Московією в 1605–1618 рр., які попри зовнішні успіхи, фанатизм і непослідовність політики короля підірвали могутність Речі Посполитої); одним із головних католицьких прибічників унії був полум’яний полеміст, єзуїт Пьотр Скарга (1536–1612; теолог, письменник, придворний проповідник короля Сигізмунда, виступав за посилення королівської влади і союз усіх християн Речі Посполитої).

Найпомітніші представники Київської митрополії, котрі уклали унію: митрополит Михайло Рогоза (після 1540–1599; з 1589 р. митрополит, виступав за унію з поміркованих позицій); Кирило Терлецький (?–1607; у 1575–1585 рр. єпископ турово-пінський, з 1586 р. єпископ луцький, один із головних ініціаторів унії); Іпатій Потій (1541–1613; у 1593–1613 рр. єпископ володимирсько-берестейський, з 1599 р. уніатський митрополит київський, палкий прихильник унії).

Проти унії виступили: князь Василь-Костянтин Острозький; львівський єпископ Гедеон Балабан (1530–1607; конфліктував з місцевим братством, спочатку прихильник, з 1895 р. супротивник унії); Кирило Лукаріс (1572–1638; грек, викладав в Острозі, з 1602 до 1638 р. багато разів був патріархом олександрійським і константинопольським, убитий за наказом султана Мурада IV); Никифор Кантакузін (1540-ті – 1599; викладач Острозької академії, екзарх патріарха константинопольського Єремії та патріарха олександрійського Мелетія, активний політик і церковний діяч, супротивник унії, по суті головував на Брестському православному соборі, звинувачений великим коронним гетьманом Я. Замойським у шпигунстві на користь Османської імперії та підбиванні русинів до бунту, з’явився в березні 1597 р. на сейм, де не був засуджений, проте помер в ув’язненні близько 1599 р., канонізований Білоруською православною церквою).

Передумови події

Церковний розкол (схизма) 1054 р. ніколи не припиняв турбувати справжніх християн з обох боків. Проте ні близькість віровчення, ні спільні політичні інтереси не змогли підштовхнути Церкви Сходу і Заходу до реального об’єднання. Найближче до цього католики і православні підійшли 1439 р. на соборі у Флоренції, проте рішення собору не було визнане більшістю православних Сходу. Так само безуспішними були спроби локальних уній, зокрема галицько-волинського князя Данила з Римом 1253 р. Не дивно, що за доби Контрреформації, посилення позицій католицизму і кризи в українському православ’ї частина українського духівництва замислилася про силу, котра б змогла дисциплінувати пастирів і вірян (котрі, особливо братства, активно втручалися в церковні справи, спираючись на підтримку східних патріархів, як було у випадку Львівського братства в тривалому конфлікті з єпископом Гедеоном Балабаном). Вищий православний клір мріяв також про підвищення статусу православ’я в Речі Посполитій, рівні права з католицькими священнослужителями тощо. Парадокс Брестської унії полягав у тому, що на початку об’єднавчого процесу майже всі видатні українські церковні та світські діячі (такі як князь В.-К. Острозький, який у листах до П. Скарги виявляв прагнення до єднання церков) виступали за необхідність поєднання з Римом, і лише потім позиція частини різко змінилася.

1590 р. ініціативна група з 5 православних єпископів почала таємні переговори з королем Сигізмундом ІІІ, висловивши бажання приєднатися до католицької церкви. 1595 р. єпископи луцький Кирило Терлецький і володимирський Іпатій Потій після видання королем універсалу, в якому він сповіщав про перехід православних єпископів до унії, вирушили до Риму, подавши папі 33 статті унії, скомпоновані на підставі умов Флорентійської унії (визнання православними католицьких догматів і влади папи за умови збереження усіх елементів православного культу, мови богослужіння і навіть невизнання григоріанського календаря як занадто дражливого для православних питання). 23 грудня 1595 р. у Римі папа підписав унію (на честь чого було видано апостольську конституцію Magnus Dominus і вибито спеціальну медаль), проте урочисто проголосити її мали в наступному році на церковному соборі в руських землях.

Хід події

Унія була закріплена папськими буллами від 7 і 23 лютого 1596 р. Того ж року в Україні та Білорусі почалася підготовка до церковного собору, позначена нечуваним загостренням полеміки між прихильниками і ворогами унії. До табору останіх несподівано перейшов Гедеон Балабан, а головне – князь В.-К. Острозький, ображений самоуправством єпископів, які взялися за справу унії без його керівної ролі. Керований принципом «раз без нас, то такої унії нам не треба», Острозький під впливом своїх грецьких радників Никифора Кантакузіна та Кирила Лукаріса став збирати супротивників унії, Потій і Терлецький мобілізували своїх (Рогоза попри статус митрополита надто великої активності не виявив). Проти унії виступила значна частина нижчого і середнього духівництва, розкол відбувся і серед ченців усіх головних монастирів, більшість міщанства і козаків також не підтримали унію. Нарешті в атмосфері взаємних звинувачень, шпигуноманії і бійок 16 жовтня в Бресті почався довгоочікуваний собор, який одразу набув форми двох соборів: формально легітимного в кафедральному соборі міста (тут була присутня майже вся православна ієрархія, крім двох єпископів, представники державної влади, католицькі ієрархи та ін.) і «альтернативного» (у будинку князя Острозького), де головував палкий ворог унії Никифор, який обіцяв православним підтримку і благословення східних патріархів, якщо вони не підуть на поступки ворогові, і князь Острозький. 19 жовтня «уніатський» собор остаточно прийняв рішення про унію з Римом, отримавши анафему від своїх православних колег, котрі підтвердили канонічність зв’язку Києва з Константинополем. Обидві сторони конфлікту звернулися до короля, проте Сигізмунд III беззастережно став на бік унії, затвердивши своїм універсалом її обов’язковість для всіх православних підданих Речі Посполитої.

Наслідки події

Замість братерського єднання двох гілок християнства в ході локальної унії Україна і Білорусь отримали третю гілку – уніатську (греко-католицьку) церкву, а також колосальну кількість конфліктів, взаємних образ, майнових та ідейних суперечок, загострених особистих рахунків тощо. Православна церква по суті оголошувалася в Речі Посполитій поза законом, що сприяло її зближенню з іще одним впливовим «пасинком» держави – козацтвом, а також з орієнтацією частини духівництва на Московську державу. Греко-католики ж не були зрівняні в правах з католицькими ієрархами, і історія цієї церкви була сповнена протистояння як з православними, так і з польськими римо-католиками, в останньому випадку йшлося про збереження етнічної, а згодом і національної окремішності греко-католиків України і Білорусі (цю функцію греко-католицька церква в Україні з успіхом виконала і виконує дотепер). За часів Російської імперії та СРСР греко-католицька церква з її міцними зв’язками з Ватиканом часто розглядалася як ворожий «агент впливу» і піддавалася репресіям, кілька разів «саморозпускалася», переходила на катакомбне існування.

Історична пам’ять

Вкрай загострені, часом полярні оцінки, як і про будь-яку спірну подію духовного життя, викликали величезну кількість художніх, публіцистичних творів про подію одразу після її укладення (слід відзначити полемічну літературу, котра дала такі зразки середньовічної публіцистики, як твори П. Скарги, М. Смотрицького, Є. Вишенського, М. Броневського-Філалета та ін.) та згодом (живопис Я. Матейка). В Україні пам’ять про унію кардинально різна у греко-католиків заходу і переважної більшості православних сходу, дещо зваженіша, але все ж негативна оцінка події найчастіше трапляється в українських підручниках з історії. Різким несприйняттям унії вирізняються світські й духовні твори виразників так званої концепції «Русского мира».

 

Морські походи під проводом П. Сагайдачного

Дата і місце

1606–1618 рр., акваторія Чорного моря і річок Дніпро, Дон, Дунай, Варна, міста Кілія, Акерман (Білгород-Дністровський), Ізмаїл, Очаків, Кінбурн, Кафа, Синоп, Трапезунд, Самсун, Стамбул тощо.

Дійові особи

Петро Конашевич-Сагайдачний (1570-ті – 1622; один із найталановитіших українських козацьких полководців та політиків усіх часів, реорганізатор козацького війська, організатор і лідер численних успішних морських походів запорожців на приморські міста Османської імперії та походу 1618 р. на Москву); Дмитро Барабаш (? – після 1617; гетьман нереєстрових козаків, ватажок у поході 1617 р.); Василь Стрілковський (? – після 1616; навесні 1616 р. очолював походи нереєстрових козаків); Оліфер Голуб (?–1628; очолював козаків 1615 р., спадкоємець Сагайдачного на гетьманстві, організатор і керівник морських походів 1620-х рр., сухопутних – на допомогу кримському хану Мехмед-Гірею і калзі Шагін-Гірею, загинув у бою в Криму разом із М. Дорошенком); Григорій Ізапович (?–?; був гетьманом нерєстровців восени 1606 р.).

Передумови події

Початок XVII ст. став для українського козацтва добою продовження боротьби за свої станові інтереси, котра в цілому збігалася з прагненнями значної частини населення українських земель отримати захист від агресії з боку Криму і Османської імперії (з іншого боку, за право самим вести таку прибуткову агресію). Ще однією причиною втягування козаків у морські походи стала активна співпраця Січі з католицькою Європою, де була сформована антитурецька Ліга християнської міліції (процес почався ще в 90-х рр. XVI ст.), а також прагнення тримати в напруженні свою державу – Річ Посполиту, потреба котрої в дешевих найманцях-козаках була суттєвою тільки за умови загрози або реального початку війни з сусідніми країнами (Кримом, Османською імперією, Московією). У разі військової загрози Річ Посполита ставала поступливіша щодо козацьких вимог, як показали події протистояння зі Швецією та Волощиною в перші роки XVII ст. Уміння вести далекі морські походи не могло з’явитися на порожньому місці – сучасники тих подій прямо вказували на співпрацю козаків із мусульманським «піратським інтернаціоналом» Чорного та Мармурового морів, а також на допомогу втікачів із турецького полону – «потурнаків». Османська ж імперія, проголосивши себе володаркою Середземного і Чорного морів, давно не зустрічала на Чорному морі гідного супротивника, що призвело до фатальної недооцінки супротивника, занедбання стану укріплень, верфів тощо за наявності величезних багатств у портових містах – центрах звичайної та работоргівлі. Криза кінця XVI ст. стала в Османській імперії системною, престол посідали малолітні султани, що помирали молодими, економічна криза і боротьба угруповань похитнули стан військової машини та бюрократичного апарату імперії. Усе це особливо вдарило по непереможному колись флоту, найбоєздатніша частина якого діяла на Середземному (а не на Мармуровому чи Чорному) морі. Проте варто відзначити – козакам все ж протистояла найбільша армія і один із найбільших флотів тогочасного західного світу.

Хід події

Першою великою козацькою морською експедицією XVII ст., з якою нерідко пов’язують ім’я Сагайдачного, став похід на Варну 1606 р. (місто в теперішній Болгарії). Однак немає жодного підтвердження того, що він уже був гетьманом того ж 1606 р., коли козаки брали Варну – не просто багате і добре укріплене турецьке місто, але й добре знане всій Європі місце давньої перемоги турків над польсько-угорською армією сина Владислава Ягайла, Владислава III (він же король Угорщини Ласло V), яку османи здобули 10 листопада 1444 р. Те, що колись не вдалося польському королю, який поліг під мурами Варни, вдалось українським козакам. Улітку 1606 р. вони атакували Варну з моря, висадили десант, який заволодів містом-фортецею. Турецький гарнізон було знищено, місто розграбовано, невільників звільнено, козакам дісталась колосальна здобич – 180 тис. злотих, у морі і в порту нападники захопили 10 галер із товаром і щасливо повернулись додому. Цілком можливо, що народна пісня про Варну була складена саме про цей вдалий похід. Але хто командував козаками в напрочуд вдалому морському поході 1606 р.? Найчастіше цю честь віддають Петру Конашевичу-Сагайдачному (до речі, автор знаменитої віршованої епітафії Сагайдачному Касіян Сакович згадує лише про Кафу і татарські міста, не забувши про службу покійного в Молдавії та Ліфляндії, а про уславлене взяття Варни – жодного слова). Проте ми знаємо, що наприкінці 1606 р. гетьманом низовиків була інша людина – Григорій Ізапович (?–?). Можливо, саме він і водив запорожців на Варну. Роль Сагайдачного в організації походів, імовірно, полягала в налагодженні жорсткої дисципліни та постачання, організації дипломатичного забезпечення походів (переговори з Габсбургами, перським шахом, річпосполитськими можновладцями), а також у безпосередньому плануванні на стратегічному і тактичному рівнях походів, кількість яких спірна.

1607 р. запорожці провели великий похід на Кримське ханство, під час якого захопили і спалили Перекоп та Очаків. 1608 – на початку 1609 р. Сагайдачний організував морський похід на 16 чайках у гирло Дунаю, під час якого було здійснено напад на Кілію, Білгород та Ізмаїл (імовірно, було знищено передмістя фортець). У серпні 1614 р. до 2 тис. козаків під проводом Сагайдачного здійснили небувалий за дальністю і відвагою похід через Чорне море, вночі напали на Синоп і взяли фортецю. Спаливши цитадель і місто, а також набільшу в Малій Азії верф, козаки завдали Османській імперії збитків на 40 млн злотих, захопили величезну здобич і звільнили багато полонених. У цьому поході козакам допомагали колишні полонені-«потурнаки». Під час повернення на Січ турецька галерна ескадра і кілька тисяч яничарів перепинили козаків у гирлі Дніпра і пошарпали їх, захопивши, однак, усього два десятки полонених козаків і відбивши частину полонених у Синопі турків. 17 жовтня 1614 р. незадоволений султан Ахмед I наказав стратити великого візира Гемюльджюнелі Насух-пашу, котрий спробував обдурити султана, зобразивши свої дії як велику перемогу над козаками (для чого до полонених було додано кілька сотень переодягнутих рабів). Навесні 1615 р. козаки (ймовірно, під проводом Сагайдачного) наважилися напасти на Стамбул. Вони висадилися біля османської столиці, спаливши і пограбувавши чимало багатих будинків, складів та крамниць у передмісті Ортакьой (грец. Архіокі). Налякавши Стамбул та захопивши кілька галер, козаки з тріумфом відплили додому, але біля гирла Дунаю вони зустрілися з турецькою ескадрою. Дочекавшись ночі, запорожці здійснили абордаж, узявши кілька нових турецьких трофеїв та захопивши в полон турецького командувача (дані про те, що це був сам капудан-паша, тобто командувач турецького військово-морського флоту, неправдиві).

Своєрідним піком морських походів запорожців став 1616 р. Навесні козаки під проводом В. Стрілковського успішно нападали на передмістя Варни, а влітку знову обраний гетьманом Сагайдачний спланував і здійснив масштабний і успішний похід на головне турецьке місто в Криму – Кефе (Кафу). У липні Сагайдачний разом із 6 тис. козаків на 120–150 чайках і менших суднах вирушив у морський похід. На виході з Дніпра, в Дніпровсько-Бузькому лимані, козаки зустріли ескадру османських галер. Козаки розгромили турецьку флотилію та захопили частину її суден. Аби ввести турків в оману щодо своїх подальших дій, Сагайдачний наказав частині війська демонстративно повернутися на Січ із захопленою здобиччю. З рештою війська Сагайдачний близько тижня переховувся поблизу Очакова. Приспавши пильність турків, козаки продовжили свій похід.

22 липня 1616 р. Сагайдачний разом із 4 тис. козаків прибув до міста. Вночі козаки висадилися на берег і підійшли до воріт Кафи. Частина запорожців, що володіли турецькою мовою, відвернули увагу вартових, сказавши, що вони турецький підрозділ, який прямує на війну з Персією. Тим часом решта перекинула драбини на мури фортеці. Перебравшись через стіну, козаки вирізали вартових і відкрили ворота. Козаки раптовим нападом захопили міську цитадель і взялися грабувати місто та звільняти християнських невільників. Аби взяти чимбільше бранців на свої чайки, козаки викинули чималу частину захопленого добра. У результаті операції було визволено кілька тисяч невільників, яких вивезли на Дніпро.

Паралельно того ж липня 1616 р. до 2 тис. запорозьких і донських козаків на 65 чайках і стругах здійснили похід на Трапезунд, успішно взяли і розграбували місто, розбивши надіслану проти них ескадру з 10 галер і кількох менших суден під командуванням Ціколі-заде Мехмеда-паші (на абордаж було взято 2 великі галери). Спроба Ібрагіма-паші перехопити козаків у гирлі Дніпра була безуспішною.

У 1617–1618 рр. запорожці й донці турбували турецькі поселення неподалік Босфору.

Наслідки події

Цілеспрямована й приголомшлива серія морських походів козаків проти османських міст у перші два десятиліття XVII ст. стала початком масштабної і довгої війни на морі, яке османи вже не могли вважати своїм «внутрішнім озером». Морські походи виснажували Османську імперію, змушували її вдаватися до масштабних і дорогих будівельних проектів (зміцнення Синопа в 1620-х рр., побудова нових фортець на Босфорі тощо), проте і це не давало повної безпеки від козаків, що продовжували морські походи протягом усього XVII ст. Козацькі походи через свою раптовість і небезпечність відволікали непропорційно великі османські сили, чим запорожці й донці робили значний внесок у справу боротьби європейських антитурецьких коаліцій з османською загрозою.

Історична пам’ять

Морські походи запорожців знайшли відображення в українському фольклорі. У сучасній Україні встановлено кілька пам’ятників Сагайдачному, випущено ювілейні марку і монету, де він фігурує саме як організатор і керівник морських походів, на честь гетьмана названо Академію сухопутних військ і фрегат – флагман українського ВМФ. Подіям присвячено кілька художніх творів XIX–XX ст., пам’ять про них актуалізована завдяки пресі та публіцистиці. Події зробили козаків надзвичайно відомими і в Османській імперії – тамтешні хроністи не шкодували лайки на адресу «невірних псів», що кинули виклик султану, проте в майбутньому козаки нерідко згадувалися тими ж турецькими авторами з подивом і повагою, особливо в часи союзів з османами і Кримом.

 

Московський похід 1618 року

Дата і місце

Червень – грудень 1618 р., Південна і Центральна Росія.

Дійові особи

Королевич Владислав Ваза (1595–1648; син Сигізмунда III, у 1632–1648 рр. король Речі Посполитої Владислав IV, у 1610–1618 рр. претендент на престол Московії, непоганий воєначальник зі шведської династії Ваза, у 1632–1648 рр. король Речі Посполитої); запорозький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, полковники Михайло Дорошенко (?–1628; полковник, протягом 1620-х рр. неодноразово козацький гетьман, ветеран Хотинської війни і походу на Москву 1618 р., уклав Куруківську угоду 1625 р., лідер походів на Крим, в одному з яких згодом загинув, дід гетьмана Петра Дорошенка); полковник Богдан Конша (?–1623; 1623 р. був гетьманом, виступав на підтримку православних ієрархів, висвячених за доби П. Сагайдачного).

Цар Михайло Федорович Романов (1596–1645; обраний царем Земським собором 1613 р., уклав Деулінське перемир’я з Річчю Посполитою, яким закінчилися війни Смутного часу, в 1632–1634 рр. вів невдалу Смоленську війну з Річчю Посполитою, почав реформи у московській армії з метою її європеїзації, перший Романов на московському престолі); воєвода князь Дмитро Пожарський (1578–1642; служив Лжедмитру I, царю Василю Шуйському, в 1611–1612 рр. брав участь у Першому і керував Другим ополченням, котре звільнило Москву від польських військ, з 1613 р. один із провідних воєвод царя Михайла Федоровича, керував низкою приказів, брав участь у Смоленській війні 1632–1634 рр.); воєвода князь Григорій Костянтинович Волконський «Кривий» (бл. 1560–1634; служив Лжедмитру I, Василю Шуйському, вів переговори з Річчю Посполитою, був заступником Пожарського і невдало діяв у війні 1618 р.); воєвода Михайло Матвійович Бутурлін (?–1648; стольник, згодом окольничий і воєвода, активний прихильник Лжедмитра II, згодом учасник Другого ополчення, воював з донцями, литовцями і запорожцями, 1616 р. захищав Смоленськ від Владислава).

Передумови події

1610 р. московський боярський уряд («Семибоярщина»), боячись Лжедмитра II, передав московський престол королевичу Владиславу (до Москви не прибув і православ’я не прийняв). Проте значна частина міст Московської держави не визнала цього рішення – у результаті було сформовано нове військо для звільнення Москви від поляків. Перше ополчення зазнало поразки і розкололося, Друге 1612 р. взяло Москву. 1613 р. Земський собор обрав царем Михайла Федоровича Романова, чого не визнала Річ Посполита. Московське військо на чолі з Дмитром Черкаським та Михайлом Бутурліним розпочало рейд під Смоленськ. Упали Вязьма, Дорогобуж, Біла. По суті, Річ Посполита втрачала всі завоювання, здобуті в попередні роки.

Королевич Владислав почав готуватися до відвоювання «законної спадщини». Сейм Речі Посполитої 1616 р. ухвалив дати королевичу гроші на війну. Владислав, заохочуваний обіцянками частини московських бояр, вирушив на Москву, але місто не відкрило йому воріт. З грудня 1617 р. річпосполитське військо отаборилося під Москвою, потрапивши в оточення московських «летючих загонів». Рішення сейму про нову Московську війну неабияк втішило запорозьких козаків, адже Варшава знову потребувала їх. Козаки не забарилися скористатися новим шансом та ще й принагідно поторгуватися з королем. Сагайдачний виторгував у короля Сигізмунда III чималу платню для козаків і обіцянки щодо збільшення реєстру. Тільки тоді гетьман почав збирати військо (якого зібралося до 20 тис.) на допомогу королевичу.

Хід події

У червні 1618 р. 20 тис. козаків на чолі з Сагайдачним розпочали свій похід. Рейд розпочався зі знищення Лівен. Козаки заволоділи містом після короткого штурму 9 липня, вбивши одного воєводу і полонивши другого під час вилазки. Наступним містом, яке взяв Сагайдачний, був Єлець – досить потужна прикордонна фортеця. Сагайдачний залишив більшу частину свого війська неподалік у ліску, а з рештою підійшов до міста, спровокувавши московських воєвод на необачну вилазку. Оточені московити були розбиті вщент. Решта сховалася в острозі, який козаки штурмували цілу ніч, узявши після трьох невдалих спроб. Тут гетьман взяв чималі «упоминки», які везли московські посли ханові. Далі війська Сагайдачного і Дороршенка, діючи двома групами, спустошили Ярослав, Данков, Лебедянь, Скопин, Шацьк, Касимов, Романов. Кілька днів у серпні козаки завзято штурмували Михайлов, проте, за московським літописом, місто так і не було взяте запорожцями. Однак загалом кампанія розвивалася успішно для гетьмана і королевича – Сагайдачний позбавив московського царя можливості отримати підкріплення з Рязанщини. Цар спробував зупинити козаків, спрямувавши проти них кількатисячне військо Д. Пожарського. Проте воєвода раптово захорів, і командувати московськими ратними людьми довелося його заступникові – Г. Волконському, котрий спробував дати «запорогам» бій на бродах через Оку. Сагайдачний атакував міцну фортецю Зарайськ, і передові загони козаків ледь не взяли її. Без сумніву, П. Сагайдачний продовжував би штурмувати Зарайськ, якби 3 вересня не отримав королівського листа з проханням негайно прямувати до Москви. Не гаючи часу на облоги Зарайська й Кашири, гетьман поспішив переправитися через Оку й вирушити до ворожої столиці. 6 жовтня козаки підійшли до Москви й заклали свій табір неподалік Донського монастиря. З-за міських мурів вийшло військо під командуванням Михайла Бутурліна, яке мало йти проти Владислава. Проте вийти на відкритий бій з козаками московити (які, ймовірно, поступалися чисельністю) не наважились, а в герці Сагайдачний звалив з коня воєводу Бутурліна (хоч останній залишився живим). 8 жовтня козаки підійшли до табору Владислава під Тушином, де їх зустріли з великою радістю. Проте генеральний штурм Москви 10–11 жовтня був безуспішним. Почалися переговори, які тривали майже місяць. Тим часом козаки спалили Калугу і знищили її мешканців, спустошили територію від Дорогобужа до Шацька, що зробило московських представників на переговорах поступливішими. 11 грудня було підписано перемир’я, хоча Владислав противився як міг, сподіваючись «дотиснути» царя та здобути жадану царську корону.

Наслідки події

У результаті рейду Сагайдачного Річ Посполита зуміла укласти вигідне Деулінське перемир’я 1618 р., за яким закріпила за собою Смоленщину й Сіверщину. Козаки, щоправда, не отримали збільшення реєстру, хоча багато хто з них збагатився внаслідок пограбування Московської держави.

Історична пам’ять

Ця подія – не найпопулярніша тема за часів Російської імперії і замовчувана за радянських часів. Сьогодні досить відома в Україні й Росії завдяки публіцистам і підручникам, досить популярна серед патріотично налаштованих українців – прихильників європейського вибору, а прибічниками зближення з Росією розглядається як трагічне протистояння братських народів.

 

Хотинська війна

Дата і місце

20 серпня (початок збройних сутичок козаків з основними силами османів) – 9 жовтня (укладення миру) 1621 р., територія сучасних України, Молдавії та Румунії, здебільшого навколо міста Хотин (нині Чернівецька область) та на берегах річки Дністер.

Дійові особи

Османсько-татарсько-молдавське військо: Осман II (1604–1622; султан з 1618 р., прапраправнук Сулеймана Пишного і Роксолани); Охрілі Хусейн-паша (?–1622; великий візир до 17 вересня 1621 р.); Ділавер-паша (?–1622; великий візир з 17 вересня 1621 р.); кримський хан Джанібек-Гірей (1568–1635; хан у 1610–1623, 1628–1635 рр.), видатний ногайський полководець Кантемір-мурза (?–1637; бей ногайського племені Мансур, видатний полководець); молдавський господар Олександр IV Ілляш (?–1666; був господарем Молдавії в 1620–1621 та 1631–1633 рр., Волощини в 1616–1618 та 1627–1629 рр.).

Річ Посполита: великий гетьман литовський Ян-Кароль Ходкевич (1560 – помер від хвороби в таборі під Хотином у ході боїв 24 вересня 1621 р., з 1601 р. польний, а з 1605 р. коронний гетьман литовський; досвідчений полководець); воєвода Краківський і великий коронний підчаший Станіслав Любомирський (1583–1649; один із найвпливовіших магнатів Речі Посполитої); королевич Владислав Ваза, запорозький гетьман Яків Неродич-Бородавка (?–1621; страчений козаками); запорозький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний.

Передумови події

До прямого військового зіткнення призвели часті напади українських козаків на турецькі міста і татар – на Річ Посполиту, а також втручання українських та польських магнатів у питання наслідування престолу в Молдавії 1620 р., що спричинило знищення польського війська під Цецорою. Ще одним поштовхом до війни стали ворожі дії найманців Речі Посполитої – козаків-лісовчиків – щодо османського васала, воєводи Трансільванії Бетлена Габора. Оголосивши Лехістану (Речі Посполитій) джихад, османи у випадку успішних бойових дій могли планувати навіть якісь серйозні завоювання, але здебільшого йшлося про покарання «невірних» за їхні попередні «провини». Осман II зібрав близько 100 тис. османського війська, понад 50 тис. кримських татар, ногайців, молдаван і волохів, понад 100 гармат, з них близько 60 великих. Невідома кількість слуг-некомбатантів, але вона була значною. Військо Речі Посполитої після втрати ядра збройних сил – польського коронного війська – під Цецорою було ослаблене. Його бойове ядро тепер становили литовські та наймані підрозділи, всього близько 18 тис. кінноти та 12 тис. піхоти. Запорожці виставили, за різними даними, 44–46 тис. вояків (разом із пахолками). Річпосполитське і козацьке війська мали разом не менш ніж 50 гармат, з них мінімум половина належала запорожцям. Невідомою, але вочевидь чималою була кількість обозної челяді в річпосполитському таборі.

Хід події

Польсько-литовська армія з’явилася під Хотином 20 серпня і одразу почала укріплюватися, аби не пропустити османів углиб Речі Посполитої. Було створено земляний «укріпрайон» у вигляді півкола навколо річпосполитського табору, яким командували Ходкевич, Владислав та Любомирський, фланги укріплень прилягали до річки Дністер. Поблизу окопалися запорожці, яких із боями привів під Хотин Бородавка, котрого згодом змінив поранений під час походу Сагайдачний (Бородавку ж козаки звинуватили в поганому керівництві та розстріляли), а також найманці-лісовчики. Запорожці здійснили кілька рейдів проти турків, що наступали, у результаті чого османи зазнали чималих втрат, але й козаків полягло багато. 2 вересня до Хотина підійшли основні сили османів і почалася фактична облога Хотинського замку й атаки на річпосполитський і козацький табори. Проте настирливі спроби османів 2, 3, 4, 5, 7, 15, 23, 27, 28 вересня увірватися до річпосполитського та особливо козацького таборів після шалених артобстрілів закінчилися повним провалом і великими втратами для воїнів Османа II. Натомість козаки неодноразово робили вилазки, часто нічні, вирізаючи значні турецькі загони. Непогано виявили себе й річпосполитська піхота та кіннота, найманці, а також обозна челядь, що кілька разів допомогла відбити турецький наступ. Турецькі ядра заривалися в сипкий ґрунт, не маючи змоги зруйнувати козацькі «шанці», вогненний вал стрільців козацької піхоти був нездоланний, а спроби заморити християн голодом через блокаду провалилися. 24 вересня від утоми і хвороб помер Ходкевич, і новий річпосполитський командувач Любомирський наказав перейти у менший за площею табір, який було легше обороняти. Але й військо Османа потерпало від втрат, падіння бойового духу, хвороб і нестачі продовольства та фуражу, а всі терміни для наступу на Лехістан стрімко минали – насувалася пізня осінь. 29 вересня султан розпочав переговори, які 9 жовтня закінчилися мирною угодою.

Наслідки події

Османське військо та його союзники безповоротно втратили, за найобережнішими оцінками, близько 40 тис. вояків, серед них кілька пашів (хоча популярна байка, що ґрунтується на записі Я. Собеського, про смерть внаслідок козацького нападу великого візира Охрілі Хусейна-паші аж ніяк не є правдивою, в бою з козаками загинув, наприклад, паша міста Будин (Буда) Каракаш-паша). Втрати союзників-християн могли становити до 15 тис., з них десь половина – запорожці. Головним наслідком битви був зрив османських планів допомоги Трансільванії та протестантській коаліції в Тридцятирічній війні, а також провал планів завоювання турками українських земель Речі Посполитої. Запорожці як ніколи раніше виявилися важливим чинником міжнародної політики, ставши як однією з причин війни, так і головними рятівниками Речі Посполитої. Сагайдачний, чий талант полководця востаннє яскраво виявився саме під час цих подій, був щедро винагороджений королем, проте 20 березня 1622 р. помер від ран, отриманих під Хотином, залишивши неврегульованою болючу проблему козацького реєстру. Для Османа II програна війна також стала фатальною – 20 травня 1622 р. він був убитий внаслідок бунту невдоволених яничарів, проте говорити про початок занепаду військової потуги Османської імперії після Хотина навряд чи доречно.

Історична пам’ять

Масштабна війна мала швидкий і великий розголос у Речі Посполитій та Європі, стала темою героїчних поем, віршів, драм, де оспівувалися подвиги поляків та козаків. Не забували про Хотин і пізніше – зокрема, для українських авторів битва стала одним із символів незламності українського козацького духу (художні твори О. Маковея, З. Тулуб та ін.), увійшовши до шкільних підручників, науково-популярних праць тощо. У сучасній Україні існують пам’ятники та проводяться заходи на честь вшанування героїв війни. У турецькій літературній, зокрема поетичній, традиції Хотин і трагічна доля юного Османа II теж знайшли помітне відображення.

 

Битва на Куруковому озері та Куруківська угода

Дата і місце

15 жовтня – 3 листопада 1625 р., береги річки Цибульник, околиці міста Крилів на правому березі Дніпра неподалік міста Кременчук, Полтавська область.

Дійові особи

Річпосполитське військо: великий коронний гетьман Станіслав Конецпольський (1592–1646; з 1632 р. великий коронний гетьман, воєвода сандомирський з 1625 р., один із найкращих полководців Речі Посполитої за всю її історію, учень С. Жолкевського, ініціатор запровадження драгунських полків і флоту, знаний майстер оборонного бою і кавалерійський командувач, звитяжець у битвах над шведами, молдаванами, татарами); Станіслав «Ревера» Потоцький (1579–1667; з 1631 р. воєвода брацлавський, з 1636 р. воєвода подільський, з 1652 р. гетьман польний коронний, з 1654 р. великий гетьман коронний, учасник воєн із Москвою, Швецією, козаками Хмельницького, татарами, битв під Охматовом 1655 р. та Варшавою 1656 р.); Томаш Замойський (1594–1638; воєвода подільський і київський, у майбутньому канцлер Речі Посполитої; мав добрі контакти з козаками, 1619 р. підписував з ними Роставицьку угоду); староста красноставський Якуб Собеський (1588–1646; герб «Яніна», учасник Хотинської війни та походу на Москву 1618 р., у майбутньому белзький та руський воєвода, батько короля Яна Собеського); представники українських православних родів Вишневецьких, Корецьких, Збаразьких, Заславських, Тишкевичів, Балабанів, польських – Калиновських, Казановських, Одживольських та ін.

Козацьким військом (низовиками) керували гетьман Марко Жмайло (?–?; учасник Хотинської війни, морських походів запорожців початку XVII ст.); реєстровців очолював Оліфер (Олефір) Голуб (?–1628; неодноразово обирався гетьманом протягом 1620-х рр., Сагайдачний, помираючи, заповідав йому булаву, організатор масштабних морських походів козаків, вправний дипломат, загинув у бою під час походу на Крим на допомогу претенденту на ханський престол Шагін-Гірею); окремі полки очолювали колишні гетьмани, а на той момент полковники Матвій Пирський (? – після 1630; у червні – вересні 1625 р. був козацьким гетьманом, до і після того полковником) та Михайло Дорошенко.

Передумови події

Жмайло разом із Дорошенком і Пирським брав участь у переговорах із кримським ханом Мехмед-Гіреєм та його братом Шагін-Гіреєм, які виступили проти влади турецького султана над Кримом. Крім того, можливо, Жмайло разом з іншими запорозькими ватажками брав участь у справі «царевича Олександра-Яхії» – нібито сина турецького султана Мехмеда III, який їздив Східною Європою в пошуках підтримки своїх прав на престол, обіцяючи підняти на повстання проти турків поневолені слов’янські народи та греків. Козаки та митрополит Іов Борецький опікувались «царевичем», хоча уряд Речі Посполитої був налаштований вороже до претендента, котрий міг спровокувати нову велику війну з османами. Щодо відносин із турками козаки в цей час гордо зауважували, що це король уклав мир із султаном, а вони – ні. Водночас із численними морськими походами, які вкрай розлючували султана, і через це й польський уряд, величезна маса козаків, ветеранів часів Смутного часу та Хотинської війни, залишалась «без роботи», а їхнє становище чи то лицарів, чи то селян і надалі було непевним. Відчувши й усвідомивши свою силу на початку 1620-х рр., козаки дедалі частіше відмовлялися виходити з Київщини та Брацлавщини, столи у королівських та приватних шляхетських маєтках, чим користувалися селяни, тікаючи від своїх панів або не виконуючи повинностей. За чутками, козаки збиралися взагалі витіснити коронне військо з території Київського воєводства. Ішлося про «працевлаштування» величезних мас козаків, яким не хотіла і не могла достатньо заплатити Річ Посполита, водночас забороняючи шукати зовнішніх джерел «козацького хліба». Крім того, в інструкціях козацьким послам на сейм 1625 р. зазначалося і про те, аби король і сейм визнали православну ієрархію, відновлену за часів Сагайдачного, а також затвердили всіх обраних церковних ієрархів. Сейм відповів рішучою відмовою, а у відповідь на скарги шляхти Київщини направив сюди коронне військо на чолі з польним гетьманом Конецпольським з метою «провчити» козаків як слід, бажано в стилі 1596 р. До коронного війська приєдналось чимало українських князів та православної шляхти. Після провалу переговорів коронне військо вступило на територію Київщини та Брацлавщини раніше, ніж чекали козаки. Значна їх частина перебувала в черговому морському поході на турецькі міста, але решта відреагувала на небезпеку досить швидко. На початку жовтня 1625 р. Жмайла було обрано гетьманом, і головні сили запорожців вирушили з Січі на волость, на підтримку тим загонам, що перебували там на постої. Але стратегічною ініціативою володів Конецпольський, який мав усі свої сили в зборі, що забезпечило йому і якісну, і, можливо, кількісну перевагу над козаками. Коронне військо разом із надвірними військами українських князів мало до 12 тис. вояків та 30 гармат. Козаки, що діяли кількома загонами, мали кілька тисяч реєстрового війська та невідому кількість запорожців, усього до 20 тис. осіб, переважно піхоти.

Хід події

11 жовтня Конецпольський підійшов до Канева, де стояла козацька залога з 3 тис. вояків. Козаки вислали посланців, які пообіцяли польному гетьманові піти на переговори, але після приходу з Січі Жмайла зі старшиною. Тим часом козаки непомітно залишили Канів і почали відступ табором у напрямку Черкас, де стояло ще 2 тис. їхніх товаришів. Конецпольський спробував розбити ворога по частинах, виславши проти козаків, що відступали, кінний авангард Я. Одживольського, який пошарпав їх, хоч і не зміг розбити. Окремі козацькі загони, уникаючи великих боїв, відступали на Низ, звідки їм на допомогу йшли основні сили Марка Жмайла. Досить своєрідна війна, в якій бої чергувалися з переговорами, веденими здебільшого з метою виграти час, тривала до підходу в урочище Таборище на березі річки Цибульник головних сил козаків і коронного війська. Фактично козаки отримали шанс узяти ініціативу в свої руки, домігшись гідного миру через переговори в результаті військової перемоги. Сторони знову спробували домовитись, але вимоги Конецпольського були надто важкими для козаків. Тому на річпосполитські вимоги Жмайло і його полковники обережно відмовили. Конецпольський і «яструби» з коронних воєначальників сприйняли це як привід до початку «справжньої» війни. 19 жовтня Конецпольський наказав готуватися до штурму козацького табору, для чого жовніри почали готувати батареї важких гармат, в’язати спеціальні облогові коші (тури), фашини та будувати «гуляй-городи». Ці приготування вплинули на козаків: вони зробили кілька вилазок, аби захопити ворожі гармати, проте успіху не мали. Жмайло як досвідчений полководець зрозумів, що немає сенсу чекати на повторення Солониці – він пішов на прорив на південь, що може свідчити про усвідомлення ним неможливості розгрому коронного війська у відкритому бою. Козаки розклали багаття в таборі, удавши, що їхнє військо все ще тут, і непомітно вислизнули з нього. Розуміючи неминучість погоні, Жмайло залишив на шляху відступу цілих три загони, які мали затримати кінноту Конецпольського, обравши для засідок густі зарослі лоз та береги річок і Курукового озера. Всі три загони загинули, але добре пошарпали ворожу кінноту, яка була змушена надовго затриматись. Зрештою подолати козацькі ар’єргарди змогла лише наймана німецька піхота. Тим часом поблизу Курукового озера посеред решток давніх укріплень Жмайло зміцнював новий табір. Удень 21 жовтня на горизонті з’явилась втомлена від переходів і боїв кіннота Конецпольського, яка спробувала прорвати козацький табір. Запорожці вогнем з гармат і рушниць відбили атаку коронної кавалерії та загонів українських князів, завдавши супротивникам значних втрат. Друга атака того ж дня була проведена вже після прибуття Конецпольського з піхотою й артилерією – але ні артобстріл, ні участь у бою самого польського головнокомандувача не допомогли прорвати табір козаків Жмайла. Невідомо, чи бій ущух сам, чи козаки дійсно попросили миру. Головне, що кампанія так і не дійшла до своєї логічної військової розв’язки. Обидві сторони зазнали великих людських втрат. Обом сторонам було що втрачати: козаки боялись повторення нової Солониці, Конецпольський – підходу до Жмайла запорозьких підкріплень. 24 жовтня (3 листопада за новим стилем) 1625 р. розпочалися переговори.

Наслідки події

Козаки втратили, за деякими даними, до 8 тис. осіб (цифра вочевидь перебільшена), втрати річпосполитського війська невідомі, ймовірно, помітні, але менші за козацькі. Переговори були важкими для обох сторін, і, аби не ускладнювати ситуацію, козаки переобрали гетьмана: ним став М. Дорошенко – вправний політик, добре відомий Конецпольському. Саме він 27 жовтня підписав відомі Куруківські статті, в яких ішлося про козацький реєстр із 6 тис. козаків (1 тис. з них мала постійно перебувати на Січі як гарнізону), платню для 10 тис., виведення козаків зі шляхетських маєтностей, заборону походів на море і спалення козаками чайок. Важливими поступками, яких домоглися козаки, була амністія для всіх повсталих та відмова коронних комісарів від пункту про видачу старшини. Фактично угода, багато в чому залишившись на папері (особливо щодо морських походів), стала для Речі Посполитої, за влучним висловлюванням М. Грушевського, «одним із типових паперових тріумфів, що розроджувалися потім звичайно морями крові, біди і злоби».

Історична пам’ять

Завдяки знаковій мирній угоді битва непогано відома більшості українців зі шкільного курсу історії, але, напевно, через свій неоднозначний військовий та політичний результат вона не надто добре відображена в популярній культурі. Місцеві краєзнавці активно працюють над популяризацією теми.

 

Битва під Переяславом

Дата і місце

Травень 1630 р., апогей козацьких вилазок – 22–23 травня, мир – 29 травня; місце – околиці міста Переяслав (нині Переяслав-Хмельницький, місто обласного значення на сході Київської області).

Дійові особи

Річпосполитське військо: великий коронний гетьман Станіслав Конецпольський; Станіслав «Ревера» Потоцький (1579–1667; з 1631 р. воєвода брацлавський, з 1636 р. воєвода подільський, з 1652 р. гетьман польний коронний, з 1654 р. великий гетьман коронний, учасник воєн із Москвою, Швецією, козаками Хмельницького, татарами, битв під Охматовом 1655 р. та Варшавою 1656 р.); Лукаш Жолкевський (?–1636; племінник С. Жолкевського, воєвода брацлавський). Окремої згадки заслуговує хорунжий подільський Самійло Лащ-Тучапський (1588–1649; великий коронний стражник, талановитий ротмістр з прикордоння і водночас рідкісний бандит, за розбій, грабежі, вбивства був засуджений 236 разів до вигнання – баніції і 47 разів до позбавлення честі й доброго імені – інфамії; за відвагу і таланти на полі бою його захищав Конецпольський, під чиїм командуванням Лащ був з 1623 р.).

Козацьке військо: гетьман нереєстровців Тарас Федорович-Трясило (? – після 1639; можливо, за походженням хрещений татарин Хасан, один із видатних козацьких ватажків до епохи Хмельниччини, гарний кавалерійський командир, воював у Європі в Тридцятирічній війні на боці католицької ліги, згодом брав участь у морських походах, Смоленській війні проти Московії 1632–1634 рр.); майбутній гетьман реєстровців Тимофій Орендаренко (?–?; став гетьманом після Трясила, брав участь у Смоленській війні).

Передумови події

Кінець 1629 р. був непростим для населення «кресів» Речі Посполитої: підвищення оподаткування, суперечки між уніатами і православними призвели до розквартирування великої кількості вояків коронного війська на Київщині. Але цей захід уряду замість втихомирення населення призвів до загострення конфлікту. У протистояння активно втрутились козаки, багато хто з них мав тут родичів і близьких. За таких обставин достатньо було іскри, аби спалахнуло полум’я нової «козацької війни». Фактично на нових засадах відродився тимчасовий союз православних ієрархів і козацтва. Прихильники нормалізації відносин козаків із державою (такі, як гетьман реєстровців Григорій Чорний) виявились приреченими на загибель. Чутки про навернення Чорного до унії і його спроби виконати сеймову постанову про виключення з реєстру «неблагонадійних» були сприйняті багатьма козаками як зрада їхніх інтересів. У результаті Тарас Федорович, знаний запорозький лідер, очолив похід козаків із Січі на волость у березні 1630 р. Тогочасні джерела згадують про 10 тис. козаків у війську гетьмана нереєстровців. Безперечним успіхом Трясила стало приєднання до нього якоїсь частини реєстрових полків (за даними Львівського літопису, 4 із загальної кількості 6 тис.), а також усунення конкурента – реєстрового гетьмана Григорія Чорного було засуджено на смерть у містечку Боровиця.

25 березня військо Тараса підійшло до Корсуня. У результаті розквартировані тут роти Конецпольського опинилися між двох вогнів – козаки почали штурм міста, а міщани стріляли по жовнірах з вікон власних будинків. Наслідком таких дій став розгром коронного гарнізону і втеча його залишків до фортеці Бар, де розташовувався штаб Конецпольського. Після першої перемоги Трясило розіслав універсали. Дуже швидко тисячі селян взялись за зброю. Водночас Тарас звернувся до Конецпольського з пропозицією скасування Куруківської угоди, збільшення реєстру і скасування розквартирування жовнірів на «козацьких» територіях. Козацький гетьман вимагав також видачі йому тих реєстровців, які не пристали до повстання. Погодитись із таким пан Станіслав ніяк не міг (він не мав права змінювати сеймові рішення, а лицарська честь, як він сам згодом писав, не дозволяла капітулювати перед ворогом і видавати своїх союзників), почавши натомість збирати розкидані по зимових квартирах війська. Фактично хід кампанії 1630 р. був від самого початку зумовлений спробами Конецпольського зібрати якомога більше сил і Тараса – розбити коронне військо по частинах. Значну роль у військовому протистоянні відіграла «мала війна», яку вели і козаки, і їхні тимчасові союзники – селянські загони.

Козаки вперше за багато років мали стратегічну ініціативу – їхнє військо було у зборі і вийшло «на волость» великими піхотними силами з артилерією. Конецпольський вислав проти окремих загонів повстанців кілька своїх підрозділів під командуванням старост Л. Жолкевського, С. Потоцького та коронного стражника Самійла Лаща. За свідченням українських джерел, Лащ ущент вирубав населення містечка Лисянка якраз на великодні свята в квітні 1630 р., аби налякати всіх потенційних бунтарів. Козаки і міщани відповідали Лащу тим самим – під час походу було вбито чимало людей із рот Лаща, Лянцкоронського та Сладковського. У похід вирушило 8-тисячне коронне військо, до якого приєдналися кілька «надвірних» загонів різних магнатів та певна кількість козаків-реєстровців, що збільшило чисельність армії Конецпольського до 10–12 тис. бійців та до 30 гармат.

Хід події

Головні сили під проводом Конецпольського вирушили з Бара 6 квітня 1630 р., швидким маршем пройшовши Вінницю та Білу Церкву. За чутками, Конецпольський освятив свою шаблю на вівтарі католицького собору (схоже на пізню православну легенду, покликану довести, з ким насправді був Всевишній). Під час переправи через Дніпро біля Києва козацький кінний загін пошарпав коронні сили, взявши в полон німецького капітана-артилериста, який згодом служив повстанцям, і ледь не полонивши (за непідтвердженими даними Львівського літопису) самого Конецпольського. Десь на початку травня (на думку М. Грушевського, перед 8 травня) розпочались бойові дії на Лівобережжі в околицях Переяслава. Гетьман Тарас, який, очевидно, розраховував на підтримку мешканців Переяслава та навколишніх сіл, а може, й хотів мати вільний шлях до відступу на схід, на московські землі (як колись Наливайко), міг мати не менші сили, хоч і поступався коронній армії щодо якості кавалерії та артилерії. Подальший хід тритижневих бойових дій нам, як не дивно, відомий лише уривками. Судячи з даних свідка – козака Гладкого з Путивля, який сам був у Переяславі і згодом інформував про хід і наслідки цієї кампанії московський уряд, козаки оборонялися в таборі під Переяславом та в самому місті, часто роблячи успішні вилазки. Козаки розбили під Переяславом чимало підрозділів коронного війська не стільки в одній «Тарасовій ночі», як це здавалось автору «Історії Русів», а згодом геніальному романтику Т. Шевченку, а в ході кількох успішних вилазок, які підірвали дух коронної армії, її віру в перемогу, водночас завдавши їй чималих втрат. Конецпольський не зумів отримати підкріплень – вони гинули в боях з повсталими, що діяли і на правому, і на лівому березі Дніпра. Фактично коронне військо саме виявилося в стратегічній блокаді. А козаки Тараса такі підкріплення отримували – повстання селян і міщан ширилось, охопивши Копачів, Димер, Білгородку та навколишні села. Схоже, вирішальними для перебігу кампанії стали 22 та 23 травня (за даними Київського літопису), або відповідно 15 та 16 травня (як пишуть на основі відомостей львівського літопису), коли відбулися два вирішальні бої. У суботу 22 травня загін повстанців наблизився до коронного табору, можливо, з метою прорватись в обложений Переяслав. Цей загін налічував чи то 200, чи то 500 козаків, і Лащ не зумів його знищити. На допомогу йому необачно вирушив сам Конецпольський, взявши чимало військ. Оточені козаки загинули всі, крім одного пораненого сотника, але їхня жертва не була даремна. Скориставшись цим боєм, Трясило зробив велику вилазку і вдерся в коронний табір, винищивши багато коронних військ і головне – захопивши три важкі гармати, фактично головну надію Конецпольського. Козаки також спалили човни на Дніпрі, тим самим відрізавши коронну армію від Правобережжя. У битві загинуло щонайменше до 30 відомих представників шляхетських родин, зокрема 7 коронних офіцерів від поручника і вище, серед них – старий досвідчений ротмістр Ганнібал, наставник Конецпольського. А остаточно зламала бойовий дух пана Станіслава ще одна прикра поразка: наступного дня, в неділю, козаки Трясила винищили відбірну роту з Ченстохови під командуванням Лещинського (джерела не називають її гвардією чи охороною штабу Конецпольського, проте йдеться, очевидно, про якусь знану відбірну частину, із золотим колом на прапорі). Усе це, вкупі з неможливістю отримувати поповнення, було вже занадто для Конецпольського. Він пішов на переговори, усвідомивши всю складність ситуації. Зрештою, і козаки, не здобувши остаточної перемоги, теж схилялось до вигідного миру.

Наслідки події

За всю кампанію 1630 р. коронне військо втратило до 300 значних шляхтичів і значно більше (можливо, навіть кілька тисяч) простих жовнірів і слуг – більше, ніж за всю попередню війну зі шведами в Ліфляндії, як сумно констатував Конецпольський. Не менше втратили й козаки. Літописець приписує коронному гетьманові, що ходив по полю бою, вкритому трупами польських і козацьких сміливців, ще одну гірку пророчу фразу: «Ось і унія – лежать ляхи із Руссю». Далі почалась «комедія», як назвав це Конецпольський. Трясила усунули від гетьманства – вести з цим «нікчемним хлопом», своїм фактичним переможцем, переговори було б для коронного гетьмана ганьбою. Переговори вів Антон Конашевич Бут – його ім’я стоїть під протоколом Переяславської угоди 29 травня 1630 р. Формально залишався чинним Куруківський договір (хоча фактично Конецпольський погодився на збільшення реєстру до 8 тис.). Реєстровці, які перебували в обох таборах, зобов’язувалися не мститися один одному. Запорожці, виписані з реєстру в лютому 1630 р., поновлювалися в правах, решта з реєстру виписувалась. Старшим реєстрового війська козаки обрали Тимофія Орендаренка. Переяслав став символом того, що козацтво цілком здатне перемагати в бою регулярні війська однієї з найпотужніших держав Європи, збільшувати свої претензії і хоч крок за кроком, але закріплювати певні здобутки у сфері визнання як окремого стану. Звісно, всі випищики з 8-тисячного реєстру, а також повстанці-селяни і міщани угоди як такої не визнали.

Історична пам’ять

Перша, хоч і неповна перемога українського козацтва над грізним супротивником, коронним військом їхньої ж держави, згодом стала символом українсько-польського і міжконфесійного протистояння. Саме в такій іпостасі вона представлена в козацьких літописах. «Історії Русів», а звідти вже – у творчості Т. Шевченка (поема «Тарасова ніч»), кінопродукції епохи радянської українізації (кінострічка «Тарас Трясило» П. Чардиніна з А. Бучмою в головній ролі). Сьогодні битва добре відома в Україні насамперед завдяки шкільному курсу історії; в Переяславі встановлено пам’ятник Тарасові Трясилу.

 

«Статті для заспокоєння руського народу»

Дата і місце

Статті попередньо ухвалені сеймом у листопаді 1632 р., королівський указ видано 14 березня 1633 р., місто Варшава, Польща.

Дійові особи

Король Речі Посполитої Владислав IV Ваза; архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила (1597–1647; з молдавського княжого роду, учасник Хотинської війни, архімандрит Києво-Печерської лаври з 1627 р., 1631 р. відкрив у Києві Лаврську школу, яку 1634 р. змушений був об’єднати з братською, внаслідок чого утворився Київський колегіум, православний митрополит київський, галицький та всієї Русі з 1633 р., ініціатор укладення нового «Требника» і «Служебника», котрими дотепер користуються православні, канонізований більшістю православних церков світу 1996 р.); греко-католицький митрополит Київський, Галицький та всієї Русі Йосиф Велямин Рутський (1574–1637; кальвініст, згодом католик, потім греко-католик, один із засновників і невтомний борець за права греко-католицької церкви в Україні та Білорусі, митрополит з 1613 р., опікувався освітою, реформував Василіанський орден); Адам Кисіль (1600–1653; греко-католик, згодом православний, проте зробив блискучу кар’єру в Речі Посполитій, з 1641 р. сенатор, 1648 р. воєвода брацлавський, з 1649 р. київський, постійний комісар на переговорах з козаками в 1630-х рр. та з Б. Хмельницьким у 1648–1651 рр., прибічник порозуміння православної й греко-католицької Русі, а також козаків і Речі Посполитої).

Передумови події

Одразу після Брестської унії можливості для легального існування православної церкви в Речі Посполитій були вичерпані. У перші роки XVII ст. фанатичний прихильник унії король Сигізмунд III видав кілька універсалів щодо вигнання православних ієрархів, передачі церковного майна греко-католикам тощо. Перелом у ненормальному нелегальному існуванні православ’я в Речі Посполитій міг настати під час «рокошу Зебжидовського» (1606–1609 рр.), коли частина повстанців підтримала прагнення православних до легалізації свого становища. Водночас сеймики Київського та Волинського воєводств постійно порушували питання про зміну на краще становища православ’я в державі. У результаті під впливом цих вимог 1607 р. було ухвалено на сеймі закон «Про релігію грецьку», що дозволяла вільне відправлення богослужінь, скасовував декрети і вироки вигнання щодо православних, дозволяв легально діяти церковним братствам (новий закон 1609 р. підтвердив ці положення). По суті це призвело до формального визнання існування двох східних церков на території Речі Посполитої (при тому, що православні були позбавлені своєї ієрархії). Переломним моментом виявилося відновлення (нелегальне і таємне) православної ієрархії в Речі Посполитій 1620 р. завдяки П. Сагайдачному та Єрусалимському патріарху Феофану. Відтоді новим потужним (хоч іноді й дещо непередбачуваним) козирем православного духівництва і вірян став козацький чинник. Козацькі делегації на сейми в 1623 і 1626 рр. отримали доручення домагатися прав і привілеїв для православ’я, що не подобалося частині депутатів і сенаторів. 1623 р. закликано спеціальну сенаторську комісію «для заспокоєння грецької релігії». Проте кілька спільних з’їздів католиків, православних і греко-католиків зазнали фіаско через непоступливість усіх сторін конфлікту. Сейм же постійно, рік у рік, переносив питання на наступну сесію. Все це призвело до появи в українському православ’ї «промосковського угруповання» на чолі з І. Копинським (митрополит київський у 1631–1633 рр.), котре взагалі не вірило в спроможність Речі Посполитої захистити своїх православних підданих і воліло єднатися з радикалами з козацького середовища та сподівалося на допомогу московського царя. Інша частина ієрархів і вірян (на чолі з П. Могилою) вірила в легітимні засоби боротьби за права православ’я. Докорінні зміни сталися після смерті 1632 р. Сигізмунда III. Православні делегати на конвокаційний (такий, що встановлював терміни обрання нового короля) сейм зажадали реституції православної київської митрополії разом з усією ієрархією, скасування всіх декретів, виданих проти прихильників православної церкви, повної свободи богослужінь. Релігійно толерантний королевич Владислав, бажаючи заручитися підтримкою своїх православних виборців, розробив законопроект, який би задовольнив прагнення православних.

Хід події

На конвокаційному сеймі 22 червня 1632 р. у Варшаві православні та протестанти спільно подали свої вимоги, сформульовані в 14 пунктах. Під час роботи сейму спеціальна комісія під головуванням принца Владислава Вази (від православних туди входив П. Могила, від уніатів – В. Рутський) підготувала «Пункти заспокоєння громадян Корони і Великого князівства Литовського руського народу релігії грецької» (містив 9 пунктів). У вересні 1632 р. на елекційному (виборному) сеймі під тиском православних делегатів (серед яких бурхливу діяльність розвинув А. Кисіль), що вимагали негайно визнати свободу віровизнання і права православної церкви, створено нову комісію, яка підготувала «Статті». Згідно із цим документом православна церква в Україні офіційно діставала право мати свою ієрархію на чолі з митрополитом і 4 єпископами (львівським, луцьким, перемишлянським, мстиславським), вільно відправляти службу в Київському. Брацлавському, Чернігівському і Волинському воєводствах, мати церкви, монастирі, друкарні, школи, братства. Православній церкві поверталися церкви й монастирі в Києві (крім Видубицького монастиря, який залишився за уніатами). Київським православним митрополитом було обрано П. Могилу. «Статті» були затверджені новообраним королем Владиславом IV 14 березня 1633 р., сейм ухвалив їх спеціальним законом 1635 р.

Наслідки події

Подія створила передумови для так званого «могилянського відродження» в історії української православної церкви і культури в переддень Хмельниччини. Король сприяв залагодженню майнових суперечок православних і греко-католиків, є навіть версія, що Владислав прагнув створити незалежний від Константинополя Київський патріархат (!). Проте обсяг владних повноважень короля не довзоляв йому довести до кінця свої плани. Наприкінці 1640-х рр. конфлікти між православними й уніатами були доволі поширеним явищем, а смерть П. Могили поклала край епосі відносної стабільності Київської митрополії. Нижче православне духівництво, що не відчуло реального покращення свого становища в країні із засиллям магнатів, амбіції окремих ієрархів усіх церков, фанатизм частини чернецтва штовхали православних, греко-католиків та католиків Речі Посполитої на різні сторони барикад. Невдовзі всі вони скуштують «міцного і кривавого вина» Хмельниччини, котра раз і назавжди змінить конфесійні відносини в Україні.

Історична пам’ять

Укладання статей – призабута сьогодні подія, внаслідок чого в масовій свідомості на пострадянському просторі все ще панує тенденційний, спрощений погляд на відносини православ’я з одного боку та уніатської і католицької церков з іншого перед Хмельниччиною як на суцільне гноблення православних громадян державою.

 

Повстання Я. Остряниці та «Ординація Війська Запорозького»

Дата і місце

3–4 (13–14) червня – 28 липня 1638 р., Лівобережна Україна, згодом – місцевість за 15–20 км на південь від гирла ріски Сула, поблизу селища міського типу Градизьк Глобинського району Полтавської області. «Ординація» ухвалена сеймом у березні 1638 р. у Варшаві, 30 серпня 1638 р. оголошена козакам на раді в Києві, остаточно прийнята 24 листопада 1638 р. в урочищі Масловий Став.

Дійові особи

Військо Речі Посполитої: Миколай Потоцький; Станіслав «Ревера» Потоцький; Самійло Лащ; князь Єремія Вишеневецький (1612–1651; герб «Корибут», з 1646 р. воєвода руський, могутній магнат, один із найвидатніших річпосполитських воєначальників доби «золотого спокою» та Хмельниччини, безжальний герой провальної для Речі Посполитої кампанії 1648 р., Збаража, Берестечка, організатор колонізації Лівобережної України, успішний адміністратор).

Козацьке військо: гетьман Яків Остряниця (Острянин,? – 1641; герб «Тонач», полковник реєстрового війська, учасник Смоленської війни 1632–1634 рр. з Московією, з весни 1638 р. гетьман нереєстрового козацтва, досвідчений полководець); полковник Карпо Скидан (?–1638; згодом брав участь у повстанні Павлюка та Остряниці, страчений); Дмитро Гуня (? – після 1640; 1638 р. гетьман, герой битви під Жовнином та облоги на Стариці, остання згадка – керував морським походом запорожців і донців проти турків).

Передумови події

Запорожці спробували взяти реванш за програну кампанію 1637 р. Навесні 1638 р. Війська Остряниці розділилися на три частини. Перша з них під проводом гетьмана, просуваючись лівим берегом Дніпра, зайняла Кременчук і повернула на Хорол і Омельник. Запорозька флотилія на чолі з Дмитром Гунею піднялася Дніпром і зайняла переправи. Скидан із великим загоном просувався правим берегом Дніпра і зайняв Чигирин. Найближча мета, яку перед собою поставили повстанці, полягала у винищенні частини коронного війська на чолі з С. Потоцьким, що стояло на Лівобережжі. С. Потоцький, діставши відомості про наближення Остряниці, рушив йому назустріч.

Хід події

Остряниця вирішив оборонятися, отаборившись наприкінці квітня у чудово укріпленому місці – під містечком Голтва, там, де однойменна річка впадає у Псел. Невдовзі до Голтви підійшов С. Потоцький, котрий спочатку блокував військо Остряниці, а потім 25–26 квітня спробував узяти замок штурмом. Це виявилося великою помилкою річпосполитського воєначальника: козаки відбили штурм, причому загинув майже увесь кількатисячний загін реєстровців Ілляша Караїмовича, котрий мав зайняти міст. Також повністю загинув загін німецької найманої піхоти, оточений запорожцями. Потоцькому довелося зняти облогу і відступати до Лубен, аби не зазнати цілковитої поразки. Фактично з 1630 р. запорожці здобули першу велику перемогу над коронним військом.

Тепер повсталі контролювали більшу частину Лівобережжя і могли розвивати свій успіх далі – від звістки про перемогу козаків почало розгорятись серйозне повстання серед селян лівобережних сіл і слобід. Остряниця зробив спробу розбити Станіслава Потоцького остаточно, атакувавши коронне військо під Лубнами. Проте погано підготовлений штурм польських позицій 6 травня закінчився тяжкими втратами для обох сторін, які чекали підкріплень. До Остряниці мали підійти донські козаки і війська Скидана, до С. Потоцького – хоругви його родича, польного гетьмана, і надвірне військо князя Є. Вишневецького, розлюченого тим, що в його володіннях хазяйнували козаки. Князь Єремія діяв блискавично: він разом із кіннотою Миколая Потоцького перехопив великий загін ватажків Путивльця, Мурки та Ріпки, що йшли на допомогу Остряниці й розминулися з гетьманом усього на кілька годин, і знищив його. Розважливий Остряниця обрав, мабуть, єдине правильне в тій ситуації рішення – знову спробував закласти міцний табір і змусити коронне військо штурмувати його, водночас сподіваючись на поширення повстань у тилу Потоцького. Під загрозою захоплення повстанцями був Київ – туди вже вдерлися козаки і почали нищити плавзасоби, і тільки несподівана атака кінноти Лаща змусила їх відступити. У 20-х числах травня Остряниця залишив табір біля Лукомля, перейшов на річку Сніпорід (сьогодні – Сліпорід), водночас спробувавши оточити війська Потоцького і Вишневецького. Для цього сильний загін полковника Сокирявого мав несподівано захопити коней у таборі Потоцького і зайняти столицю лівобережних володінь Вишневецького – Лубни. Проте досвідчений запорожець Сокирявий випадково потрапив у полон до реєстровців, а його військо, залишившись без ватажка, було розбите і частково знищене Вишневецьким. На допиті Сокирявий розповів, що Остряниця зневірився в можливості перемоги і готує відступ на землі Московської держави. Але на цей момент козацький гетьман, схоже, втратив контроль над своїм різношерстим військом – рядові повстанці вимагали йти вниз Сулою, в напрямку Січі, і на об’єднання зі Скиданом.

Перед битвою під Лубнами Остряниця мав до 12 тис. вояків, значну частину з яких становили погано озброєні та навчені повстанці, адже багато реєстровців до повстання не приєдналися. Станіслав Потоцький мав до 6 тис. вояків коронного війська і магнатських загонів. Згодом до річпосполитського табору прибули підкріплення, від невеликих загонів (загін Олізара – 150 осіб) до солідних підкріплень – 2 тис. надвірного війська Є. Вишневецького (з 12 гарматами). Зважаючи на те що козацькі війська були розбиті в цій кампанії по частинах, навіть чисельна перевага в кожному конкретному бою (зокрема, під Жовнином) могла бути якраз не на їхньому боці.

Остряниця, який уже давно задумав відступати в бік Ромен і далі через польсько-московський кордон, був змушений підкоритись волі війська. Це ледь не коштувало його армії цілковитої поразки: яким би швидким не був відступ Остряниці, 3 червня його наздогнала ворожа кіннота під Жовнином на Сулі. Козаки не змогли знищити міст через Сулу, і в результаті кілька хоругов коронної кінноти атакували козацьке військо на марші. У козацькому таборі почалася паніка, яку, однак, вдалося швидко припинити. Коронна кіннота потрапила в оточення і мало не була винищена всередині козацького табору – лише наполегливість Єремії Вишневецького врятувала частину хоругов від загибелі. Найсумніше, що на якомусь (швидше за все, ранньому) етапі битви гетьман Остряниця, вважаючи битву програною, втік із більш ніж тисячею кінних козаків із табору, фактично полишивши решту напризволяще. Його не переслідували – козацький табір зімкнув ряди возів, старшини Кудра, Пешта і Дмитро Гуня взяли на себе нелегке завдання його оборони. Гуні вдалося швидко ліквідувати ворожий прорив, оточити і навіть частково знищити нападників; лише надзусилля князя Є. Вишневецького, який кинув усі свої війська на штурм козацького табору, дали змогу С. Потоцькому та частині його кінноти врятуватися. Проте слідом за кінною групою С. Потоцького і Вишневецьким ішов сам коронний гетьман, і Гуня вирішив відступити з-під Жовнина на міцніші позиції. За надзвичайно складних умов – обстрілу ворожою артилерією та частих спроб штурму – козаки спорудили міст через Сулу і вночі з 11 на 12 червня 1638 р. успішно переправились. За дві милі від старого табору, майже біля місця впадіння Сули в Дніпро, в урочищі Старець козаки заклали новий постійний табір, скориставшись старими валами – буквально за кілька годин їх доповнили ровом, частоколом із дубових паль, «вовчими ямами», шанцями для стрільців тощо. З двох боків табір прикривали Дніпро і Сула, з третього – болота. До того ж до козаків підійшло підкріплення – кілька тисяч людей Скидана пробились до табору Гуні. Козацький табір виявився не по зубах Потоцькому з його втомленим військом, у якому піхота вже зазнала великих втрат у ході кампанії і майже не було саперів. Польний гетьман розпочав облогу, яка тривала з середини червня аж до 28 липня. Ні обстріл з гармат, ні штурми (найпотужніший відбувся 4 липня), ні голод, який почався в козацькому таборі, довго не могли змусити козаків здатися. Від проблем із постачанням потерпало і коронне військо, в обозі котрого було багато поранених. Переговори Гуні з Миколаєм Потоцьким були безрезультатними, адже річпосполитський польний гетьман ставив дуже важкі умови, а козаки прагнули хоча б повернути довоєнний статус-кво. І козаки, і коронні жовніри виявляли величезну мужність і небачену стійкість. Повсталі використовували дуже широкий арсенал військових хитрощів і тактичних прийомів. Гетьман Гуня в одній із численних вилазок особисто повів своїх людей вперед під власним бунчуком, по якому відкрила вогонь артилерія Потоцького. Загинув козацький бунчужний, і безстрашний Гуня сам поніс бунчук у бій. У відповідь на таку «нешляхетну» поведінку козацькі гармати дали залп по ставці польного гетьмана. 4 липня загинула остання надія козаків на затягування кампанії – до табору не зміг провести транспорт із провіантом полковник Філоненко (він пробивався з боєм і зумів привести тільки кількасот вояків із дводенним запасом харчів). Проте й після цього козаки трималися ще більш ніж три тижні. Зрештою знову розпочалися переговори.

Наслідки події

Козаки зазнали тяжких втрат – їх загинуло як мінімум кілька тисяч у складі основного війська, були винищені кілька менших загонів. Чималими були втрати і в коронного війська. Козаки отримали право виходу з табору на важких умовах – вони визнавали «Ординацію», проте Потоцькому не видавалася бунтівна старшина, всім повстанцям проголошувалась амністія, хоча селяни мали повернутися до своїх панів, а міщани – до міст.

Суть «Ординації» полягала в тому, що було скасовано виборність козацької старшини і ліквідовано козацький суд. Козацький реєстр зменшувався до 6 тис. осіб (6 полків по тисячі козаків у кожному). До реєстру вносили тількі тих козаків, які не брали участі в повстанні. Лише сотники та отамани могли обиратися з козаків, які мали заслуги перед Річчю Посполитою. Усі виключені з реєстру повинні були повернутися до свого попереднього стану. Замість гетьмана призначали старшого комісара козацького війська, який підпорядковувався безпосередньо коронному гетьманові. Йому віддавалась уся військова і судова влада в реєстрі і доручалося рішуче придушувати будь-яке «своєвільство козацьке». Резиденцією комісара було місто Трахтемирів. Посади полковників і осавулів також мали займати винятково шляхтичі. Козакам дозволялося жити лише в королівських маєтностях Черкаського, Корсунського та Канівського староств. Міщанам і селянам козакування заборонялося під страхом смертної кари. На Січі для контролю мали постійно перебувати два полки реєстровців. На Запоріжжя козак офіційно міг потрапити лише за наявності паспорта, затвердженого комісаром. «Ординація» передбачала відбудову зруйнованого 1635 р. І. Сулимою Кодака і розмістити в ньому сильний гарнізон. Комісаром реєстру призначався шляхтич П. Комаровський, військовими осавулами – Л. Бубновський та І. Караїмович. Нарешті в Речі Посполитій запанував такий оманливий «золотий спокій»…

Історична пам’ять

Події частково відображені в художній історичній прозі (романи І. Нечуя-Левицького, М. Старицького тощо). Вимушений перехід Остряниці до Московії за радянських часів використовувався як ілюстрація до тези про «одвічне прагнення українців возз’єднатися зі старшим братом», самі події останньої перед Хмельниччиною козацької війни розглядалися як антифеодальна і національно-визвольна боротьба без огляду на величезну українську складову частину коронного війська. «Ординація» відносно добре відома в Україні завдяки шкільному курсу історії.