Любий читачу!
Книжечка, яку ти тримаєш у руках, — звичайна і незвичайна водночас. Звичайна — бо твори, вміщені в ній, — не про дивовижний світ Африки чи Південної Америки, не про гостини у білих ведмедів на Північному полюсі. Ця книга — про маму, тата, про нашу сьогоденність.
Та й авторка нічим особливим не вирізняється: дев'ятирічна дівчинка, струнка, русявенька, невеличка, — такі є в кожному гурті дітлахів. Зросла Віка в Києві, у звичайній квартирі, де щоранку складала підручники в портфель і поспішала до школи. А що там роблять — ні для кого не таємниця.
І водночас ця збірочка — незвичайна. Погодьтеся, що це — рідкісний випадок, коли ми можемо вітати маленьку школярочку з випуском її поетичної книжки. Принаймні, у «Веселці», це — перший такий дебют.
А втім, принагідно згадаємо, що ще у сиву давнину на Україні в духовних семінаріях, а пізніше — й у світських школах вправи з віршування були обов'язковими, як і будь-які інші — з мови, арифметики тощо.
Багато зусиль доклав, щоб відновити цю традицію, наш видатний педагог В.О. Сухомлинський. Майже всі його учні писали художні твори: казки, оповідання, вірші. На жаль, послідовників у славетного вчителя ще дуже мало.
Але ж творчість — потреба дитячої душі. І про це ніколи не треба забувати. Інша річ — різні рівні виконавської майстерності, наявність таланту. У цьому — ще одна загадка поезії. Адже потрібно не просто вміти заримувати рядки, як ми часом звикли думати, а відкрити особливий, таємничий світ. Погляньмо, як це робить Віка.
Туманним осіннім ранком іде до школи дівча. І раптом стрічає — кого б ви думали? Осінь. Яка несе… А що несе, побачимо з наступної строфи:
Утром Осень несла молоко.
Не разлить молоко нелегко.
Поскользнулась она и упала —
И туманное утро настало.
Отже, ранковий туман — це молоко, яке розлила Осінь. Така чарівна казочка і називається у світі дорослих поетичним баченням світу. Це бачення — прекрасний дарунок, який дівчинці дістався від природи. А допомагають його поглиблювати, розвивати дбайливі її друзі: бабуся, мама, сестричка, перша вчителька. Саме вони прочитали їй вірші Шевченка, Лесі Українки, Пушкіна, Ахматової, Цвєтаєвої, Пастернака, які Віка так палко полюбила.
Можливо, завдяки цій любові до класики зріс художній рівень і її власних поезій. Очевидно, сьогодні Віка має право і на такий несподіваний для нас висновок, зроблений нею в інтерв'ю для однієї з газет: «Початкуючим автором я була в п'ять років».
Не повинно нас дивувати і те, що так не за віком рано з'являються у дівчинки вірші непідробно трагічні, наприклад, про воїнів, які загинули в Афганістані чи повернулися інвалідами, про непоправне горе їхніх матерів.
І справді, як би ми не хотіли лишити незайманим, казковим дитячий світ — це неможливо, адже занадто серйозні проблеми ставить сучасність і перед дорослими, і перед дітьми.
Вікові межі непомітно для нас зникають. Усе це так.
Але варто подивуватися іншому. Віка, яка так рано пізнала непривабливі, навіть гіркі сторони життя, попри все зберегла оптимізм, віру в добро, красу і справедливість.
Саме дитинним, упертим, істинно народним життєлюбством приваблює вірш «В театре». Героїня його бачить, як на сцені помирає Жизель… Але раптом у бінокль помічає, що актриса лежить і дихає. І смерть відступає:
А! Значит, мама неправа,
грустит напрасно.
Я видела: Жизель жива,
и всё прекрасно!
Разом з авторкою радіємо і ми. Це і є найглибша радість — радість життя і поезії.
Чи ж тепер у Віки всі труднощі — позаду?
Навпаки, вони у неї тільки починаються. Обов'язок поета — відстоювати добро і красу, що не так легко у нашому часом занадто практичному, технократичному світі. А ще — випробування популярністю, яке не завжди витримують і більш загартовані люди, ніж ця тендітна дівчинка із вразливою і ніжною, як цвіт вишеньки, душею. А ще — проблема рідної мови, яка для поета — найбільше багатство, найглибша криниця з цілющою джерельною водою.
Дівчинка виростала у російськомовному середовищі і маємо вірші російською мовою. Неминуче звертання поета (рано чи пізно) до народних джерел, до історичної пам'яті свого народу — і Віка пише українською, що ми щиро вітаємо:
Та із мамою на ліжечку тіснім
у два голоси співали ми пісні.
Як дівчина йшла по воду у садок,
їхав, їхав козаченько за місток…
Отже, не безтурботне, не безхмарне життя надихає поетесу. І це закономірно. Адже жоден справжній поет не обирає собі легкого шляху. Згадаймо незламного Тараса Шевченка, мужню Лесю Українку. На них нам рівнятися!
Тож побажаємо дівчинці щастя в її нелегкій, але захоплюючій мандрівці у світ Слова, світ великого Життя.
Будемо сподіватися на те, що ти, юний читачу, познайомиш із цими віршами тата, маму, брата і сестру, прилучиш їх до радості зустрічі з поезією, яку сьогодні нам дарує Кіка.
Надія КИР'ЯН
