- Копаєте?
Олексій Михайлович, керівник археологічної експедиції, підвів голову. На краю траншеї стояв дідуган, невеличкий такий, худорлявий, бадьорий, але сивий-сивенний. Звідки тільки взявся серед розпеченого сонцем степу?
- Драстуйте, діду.
- Скарбів шукаєте, чи як?
- Можна вважати, скарбів, - Олексій Михайлович приязно посміхнувся. Він звик до розпитувань і завжди намагався доброзичливо триматися з місцевим населенням. Це іноді приносило користь - від свіжого молока чи городини аж до стародавніх переказів та іншої цінної інформації.
- Нема тут скарбів, - безапеляційно кинув дідуган у відповідь на посмішку. - Нема, і не шукайте.
Це можна було тлумачити як запрошення до розмови, і Олексій Михайлович, обтрушуючи руки, вибрався наверх. Він не мав нічого проти невеличкого відпочинку, тим більше що перша половина дня була вдалою - у північній частині трапили на залишки стіни і прохід під нею, певно, льох. А льохи, як відомо, обіцяють багату здобич.
Старий колючими очима супроводжував археолога.
- Діду, а ви копали тут, чи що? - начальник експедиції зупинився біля свого несподіваного гостя і почав нишком розглядати його.
- Копав… - пхекнув той. - Мені не треба копать, я і так все знаю.
Маленьке дідове обличчя нагадувало печене яблуко, зморшкувате і брунатне, воно визирало з сивої хащі, яку утворювала скуйовджена чуприна, великі вуса та борода. Худорляве тіло було прикрите білою вигорілою сорочиною та невизначеного кольору штанами, а босі ноги набули відтінку глини і зливалися з відваленою породою на краю траншеї.
- А звідки ви все знаєте? Ви тутешній?
Старий кивнув:
- Тутешній. Степ мені батько, сира земля мати, а я їхній син.
З такого вступу Олексій Михайлович зрозумів, що зараз його будуть вчити уму-розуму, але не відчував протесту. Розмовляти з новими людьми тут, в експедиції, доводилось рідко, а цей дід хоч і був химерником, проте якого археолога можна здивувати химерним дідом?
- Нема тут скарбів, - вів далі старий. - Ні золота, ні срібла, ні перлів. Хіба якісь черепки.
Олексій Михайлович засміявся.
- Та нам саме черепки й потрібні. Ми історію вивчаємо, діду. Як жили наші предки до початку першої п’ятилєтки.
Сонце палило безжально, особливо зараз, коли наближалась обідня пора. Рясний піт вкривав чоло археолога.
- А ходімо зі мною, - запропонував він і повів старого під рятівний тент, що вкривав собою величезний стіл із неструганих дощок. Там лежали останні знахідки експедиції - два розбитих горщики з хитромудрими візерунками, зелений мідний ніж, безліч кісток та черепків.
Дідуган нахилив голову, розглядаючи здобич вчених. А Олексій Михайлович заходився коментувати кожний експонат, пояснюючи простими словами, що таке археологія, трипільська культура й таке інше, чому ці непоказні речі іноді бувають важливішими за будь-який скарб і як складно буває їх видобути, а головне, витлумачити.
Чому він завів ці просвітницькі розмови, мабуть, і сам не зміг би пояснити. Чи то просто хотілося трошки посидіти в тіньку, а дід дозволяв приспати пильне сумління - хлопці ж копирсалися там, у пеклі, без відпочинку, на самому ентузіазмі. А чи то він виправдовувався перед старим за своє втручання у тисячолітній спокій цього степу, чи, може, заручався підтримкою когось невідомого у надії на успіх подальших розкопок, бо археологи - люди забобонні.
Розумів дід щось, ні - невідомо, але слухав уважно, не переривав, щоправда, й не розпитував. -… Отут, на цьому самому місці, чотири тисячі років тому стояло їхнє селище. Уявляєте, діду, чотири тисячі років! Вони жили тут, народжували дітей, ліпили оці горщики, мали навіть зачатки писемності. А отам, у центрі, - він указав рукою, - був храм, в якому вони молилися своїй богині, Великій Богині-Матері… “Бомм-боммм-бомммм”, - наче у відповідь на це обізвалась рейка від кухні. Рейка правила в експедиції за дзвона і скликала всіх у випадку важливих подій. Зараз такою подією був обід, який приготувала куховарка, апетитна Настуся, мрія всіх практикантів.
- Діду, пообідаєте з нами? - запросив гречний Олексій Михайлович.
- Добрі вісті, коли кличуть їсти, - відгукнувся старий. Він явно був задоволений увагою до своєї персони, тому афоризми сипались без упину.
Археологи вже зібралися біля велетенського кухонного столу і нетерпляче перемовлялися, коли Олексій Михайлович привів свого гостя.
- Прошу, - він запропонував дідові місце поруч із собою.
Той чемно подякував, сів і раптом рухом завзятого фокусника видобув з-за пазухи невеличку жовту диню.
- От, не погребуйте. З нашого баштану шановному пану.
Спітнілі хлопці, що заморилися вже від нескінченних концентратів та компотів, сприйняли гостинця з ентузіазмом, і розмова пожвавішала.
- А ви десь близько живете? - спитав здоровань Льошка на прізвисько Шкапа, з апетитом сьорбаючи із залізної миски.
Дід ламав хліб маленькими шматочками та відправляв їх до рота, обережно заїдаючи юшкою, потім витирав вуса наступним шматком і знову відправляв його до рота.
- Недалечко. Отам, на півночі, байрак, за ним лісосмуга, а там уже і моя хата притулилась.
- Хуторянин? - уточнив Олексій Михайлович, який уже добре вивчив місцеву географію.
- Авжеж, - дід встигав відповідати, не кидаючи юшки. - І не лячно вам самому серед степу? - не вгавав Шкапа.
- А чого лякатись? У мене велика сім’я, - посміхнувся старий. - Дерева-братчики, Травиця-сестриця, Степ-батечко, Матуся - сира земля. У криниці живе Водиця-Цариця, матусина сестриця, а мені, виходить, тітка. У небі - пташки, ясного Сонечка діточки. Чого мені лякатись? Вони і захистять, і доглянуть, і поховають, як помру.
Певно, від самоти дід трохи з’їхав з глузду, але це не драту-вало - навпаки, навіть розважало.
- Ану, красунечко, насип мені каші.
Апетитна Настуся з посмішкою відважила в порожню вже тарілку гостя гречаної каші з тушонкою. Археологи з задо-воленням спостерігали за тим, як спритно старий порається з їжею, не кидаючи своїх афоризмів.
Раптом уважний Шкапа помітив щось цікаве і відклав ложку.
- Діду, а що це у вас на грудях? Можна подивитись?
У викоті сорочки виднівся ланцюг з величеньким білим медальйоном.
- А чого б не подивитись, - дід витер вуса і видобув з-за пазухи свою прикрасу. Брунатну долоню закривало срібне кружальце з класично правильним жіночим обличчям. Замість волосся навкруги нього звивалися і роззявляли пащі кубла товстих змій.
Олексій Михайлович простягнув руку.
- Дивитися - дивись, а руками - зась, - раптом відрізав старий, стискаючи долоню.
- Де ви взяли таке? - здивувався Шкапа.
- Де взяв - нема.
Олексій Михайлович намагався пригадати, коли міг бачити подібне зображення. Це не було схожим на античність ані за матеріалом, ані за фактурою. Скоріш це нагадувало візерунки на глечиках, але сюжет…
- Ви, дітки, добру справу робите, - дід заховав свою цяцьку за комір і несподівано полагіднішав. - Мені на-чальник ваш багато розказав. Це правильно, треба знати, якого ми роду. Але будьте обережні. Особливо з могилами. Не потри-вожте Прадавніх, - він значуще підняв пальця. - Краще взагалі не чіпайте, не спитавшись.
Хлопці запосміхалися зі звичайним юнацьким нігілізмом. Ввічливий начальник спробував перевести увагу на себе, щоби гість не образився.
- Діду, а розкажіть нам про могили.
Старий, на щастя, не помітив іронії молоді. - Їх багато у нас, могил. Я всі знаю, як у реєстрі. От біля Пилипівки, наприклад, так то не справжня, її чумаки насипали, щоби шлях вказувала. Звичай такий був, як іде валка, то кожен шапку землі кида, от і накидали.
Археологи зацікавлено принишкли. Олексій Михайлович понишпорив по кишенях вигорілих шортів у пошуках ручки, не знайшов, але професійна пам’ять ввімкнулася, наче комп’ютер.
Дід відклав ложку, витер вуса, потім знову рухом фокусника видобув величезного ножа з роговим руків’ям і заходився різати диню, наділяючи кожного з присутніх соковитою скибкою. При цьому він не припиняв розповіді, і тільки очима показував, кому брати наступного шматка.
- Могили, бачте, різні бувають. От, наприклад, біля Вовчого - то козацька, недавня. Біля Неситого - знову козацька, невеличка. А біля Харцизячого - то вже стара, степняки насипали, - останню, більшу скибку він віддав Настусі, і та з приємності зашарілася. - Але найстаріші - то скитські могили. Їх чіпати не можна. Небезпечно дуже. У Бабаях, біля ставу така. І край Нечистого Яру, та, що більша. А ще у Тимошівці була, але її зруйнували. Не слухали старих людей…
На дідове обличчя набігла хмарка, він наче щось погане згадав і замовк, як вимкнувся.
Олексій Михайлович подумки розгорнув перед собою мапу і став ретельно обробляти нову інформацію. Так, Вовче - це зараз Червоно-гвардійське. Несите, здається, - Ленінське, Хар-цизяче - Радянське, Нечистий Яр - тепер Червоний Яр, а Тимошівка… Стривайте, нема ніякої Тимо-шівки. Іванівка є, Пилипівка…
- Діду, а де це - Тимошівка?
- Га? - старий здригнувся, наче його несподівано розбу-дили.
- Тимошівка, кажу. Де вона?
Начальник експедиції помітив, що очі гостя стали білими, просто як молоко. Дід з шумом видихнув повітря, поклав ножа і відказав хрипким голосом:
- Нема вже Тимошівки.
Петро Бунчужний, двадцятип’ятирічний механізатор колгоспу “Шлях Ілліча” зачепився штанами за іржавий цвях і смачно вилаявся. День обіцяв бути паскудним - мало того що спізнювався на планьорку до голови, бо вчора трохи перебрав, а поки прокинувся та згадав, що його викликано, вже сонце було високо. Так до всього ще мало не порвав штани - ото вже Одарка мала б тему для розмови. Хоча, якщо розібратися, які там, в біса, розмови - от розпишуться, тоді вже хай балакає, а поки не час.
Петро поспішав до контори зеленою вулицею села. Черешні похилили свої віти під вагою повних стиглих ягід. Біленькі хати радо зустрічали новий день. Ліниво по-бріхували собаки. Де-не-де кукурікав півень і другим голо-сом до нього приєднувався гучномовець зі стовпа над сільрадою:
Ми всє в сваїх прафєсіях прараби, І пабрататца пєснєю прарабов нам пара би…
Пускай пу-ті нє-рав-ни-є
Пріво-одят нас к па-бє-дам…
Відверто кажучи, ніщо не віщувало неприємностей, і настрій Петра скоріш за все був просто наслідком перепою.
Під обвислим вицвілим прапором на ганку контори юрмилися бригадири, обговорюючи спільні проблеми та сьогоднішню планьорку.
- Мені твій Кацо по хуй, я твого Каца бачив знаєш де? Ти відповідаєш за роботу, а не Кацо! - налітав на бригадира механізаторів агроном.
- Ну то й що, що він з Москви? Такий самий йолоп, як на-ші, - доводила щось завідуюча фермою.
Петро привітався з начальством і поспіхом прочинив двері.
- А, Бунчужний! Заходь-заходь, - зразу помітив його го-лова, низенький голомозий товстун у застібнутій на всі гудзики гімнастьорці. - Воврем’я зайшов, у мене єсть для тебе бойове завданіє.
Такі слова не віщували для Петра нічого доброго, але що поробиш - скачи, враже, як пан каже.
Голова піднявся навшпиньки, змовницьки поплескав свого механізатора по могутньому плечу і повів до стіни, де сірою плямою висіла топографічна мапа колгоспних земель.
- Ось, бачиш курган за посадкою? - він тицьнув своїм схожим на ковбаску пальцем у затертий папір. “Що його бачити? - Подумав Петро. - Він там споконвіку стоїть”. А вголос мовив:
- Ну, бачу.
- Не “ну”. Не “ну, бачу”, а як положено гвардійцю відпо-відати?
Петро зітхнув та гукнув якомога бадьоріше:
- Так точно, бачу!
- Оце вже краще. Так от, цей курган мені вже в печінках сидить. Поки цей участок під паром, бери бульдозер, і щоб до вечора від нього мокрого місця не осталося, пойняв?
- Так точно, пойняв, - відповів Петро. Чого тут не розуміти? Добре отак наказувать. В печінках у нього сидить - а сам би спробував на бульдозері у спеку. Таку кучу розгорнути по полю, це тобі не “так точно” кричать.
- Не чую бодрості, гвардієць, - суворо подивився знизу на велетня Бунчужного голова. - Але виконувать прийдеться. Я сам під вечір приїду та провєрю, ясно?
Голомозий товстун незадоволено похитав головою, потім повернувся до свого столу, буцімто переглядати документи. Секунд двадцять тривала пауза, поки голова підвів очі.
- Ти ще тут? Ану, шагом марш! Бистренько сідлай свого стального коня і - вперьод!
Петро ще раз зітхнув: - Єсть, товаришу голова, - тоді обернувся та почвалав до виходу.
В дверях на нього налетів вічно заклопотаний парторг Любченков. Він мало не забився об Петрові груди, сполохано глянув, потім пізнав.
- А, Петро… Комуніст Бунчужний, завтра собраніє, шоб був як штик! “Дались їм всі ці штики та гвардійці”, - думав Петро, виходячи на ганок. Особисто він по саме нікуди наївся військової романтики за два роки у танковій бригаді біля Уссурійська, тому ці колгоспні генерали зі своїми штучками не викликали захвату.
Бригадири вже розбіглися, а репродуктор на стовпі замовк, тому на площі стояла елегійна тиша. Тільки з тилу, в кутку під сільрадівськими ялинками курили хлопці-механізатори на чолі з червонопиким Пилипом. Вилицюватий худорлявий дядько Костя травив щось цікаве, весело позираючи своїми хитрими очима.
- А йому що, він теж п’яний, взяв молоток, та як в’їбе!..
Петро дістав цигарки та неквапом підійшов до компанії.
- Здоровенькі були.
- Драстуй, Пєтя, дорогой, как я рад, шо ти живой! -потиснув його мозолясту руку дядько Костя. - За що тебе драло начальство?
- Та, - махнув Петро у бік контори, - голова наказав розпиздячити той курган, що за посадкою. Заморишся пиль глотать. - Ї-ібать його в сраку! - присвиснув червонопикий Пилип.
- А ти б сказав голові: на хую гойдався грек! - запропонував Міраб Гордкіпанідзе на прізвисько Кацо і, задоволений своїм жартом, гучно засміявся.
- Ні, хлопці, - хитро посміхнувся дядько Костя, - я, наприклад, іду помагати Петрові. Стара могила, там золотішко, кажуть, водиться.
- А це не та, де Тимко Дурний лазив? - уточнив чорнявий Ванько Мунтян.
- Та сама, - дядько Костя замислився. - Слухай, мабуть, він усі гроші і повитягав тоді… Ні, я з тобою не піду, шукай дурніших за Дурного, - він щиро зареготав, і всі вибухнули слідом. Єдиним, хто не підтримав загальних веселощів, був дід Василь, що досі мовчазно сидів на парканчику.
- Дарма ви смієтесь, - зауважив він негучно. - Мабуть, забулися, що сталося з Тимковими друзями?
Сміх миттєво урвався.
- Згадали, курви? - розлютився чомусь дід. - Ти, Петре, молодий тоді був, а хлопці оно пам’ятають. Де тепер Цимбалюк, де Грицько Луценко, де старший Басманчук? Теж золота хотіли. Наїлися. - Він плюнув на запорошену землю. - Не чіпав би ти тієї могили. Мать її йоб.
Запала мовчанка.
Про цю історію в селі згадувать не любили, надто сумною та незрозумілою вона була і надто багатьох зачепила, бо самі знаєте - в селі всі одне одному родичі або куми. І тут над головами загарчав, зачхав, закахикав гучномовець. Це одразу розрядило напругу. Ванько Мунтян нервово засміявся, а гучномовець ще двічі кахикнув і очманіло заволав:
В’йотца над намі
Вєтєр, как флак, вєтєр, как флак.
Ми пі-шем кань-ка-мі
Пє-є-єсні атак…
- О, прочистив їбало, - зрадів дядько Костя.
Всі знову розреготалися.
- Ну добре, - Петро кинув недопалок і ретельно затоптав його чоботом. - Час уже йти, бо з цим курганом ще пиздячить і пиздячить.
Він зітхнув і рушив до гаражів. Услід лунали жарти.
- Дивися там не перетрудися, бо на Одарку сил не хвате!
- Ги-ги-ги, знайди їй золотого хуя!
На небі не було помітно жодної хмаринки - мабуть, добряча буде спека сьогодні. Петро прямував вулицею, загрібаючи ногами рудий пил. Думка про скарби, що, можливо, лежать у могилі, чомусь засіла в голові і не давала спокою. А раптом і справді? Буває ж таке. От, наприклад, в Ягорлицьку того року екскаваторник викопав цілий горщик із золотими монетами. До речі, зауважте, свій брат-тракторист. Так віддав всю знахідку до міліції. Йолоп, що сказати - все одно там все поділили менти, а державі віддали рештки - на тобі, небоже, що мені негоже. В газеті потім писали, що мовляв, хоча скарб і невеликий, зате історична цінність… Аякже, невеликий!.. От Петро, наприклад, ніколи б таку дурість не вчинив. І якби знайшов у цій могилі скарби, то вже тишком-нишком, і ніяких держав. Бо на всю державу ділити - добре якщо по копійці вийде, а якщо молодому хлопцю, що от-от має одружитися, найкращому механізаторові колгоспу “Шлях Ілліча”, гвардійцю…
Петро розреготався. Це ж треба, як його понесло. Ні, якщо справді щось знайдеться, треба сховати - не в міліцію ж здавать. Він навіть заплющив очі, уявляючи ці знайдені скарби: золоті намиста, каблучки, прикрашені величезними рубінами або брильянтами. Хоч би одну таку знайти, і весілля можна забабахать на весь район! І тут раптом у голову холодною гадюкою вповзла думка. Вона з’явилася спочатку у вигляді всього двох слів “Тимко Дурний”, а потім стала більшою, прихопила крижаною рукою серце, і моторошно стало механізаторові.
Тимко Дурний. Петро тоді вчився у сьомому класі, але, звичайно, знав Тимка, той тоді ще не вважався Дурним, а носив славне прізвище Стороженко і був улюбленцем сільських дівчат та молодиць, завжди веселим, відчайдушним хлопцем. Оця відчайдушність і призвела до біди - дідько його потяг до могили скарбів шукать. А вірніш, не дідько, а дядько його рідний, Микола Басманчук, як потім розповідали, він усю кашу і заварив. Десь почув про ці скарби - мовляв, царів там колись ховали, - підбив свого кума, кумового брата ну і, звичайно, небожа потяг, Тимка. Інший би відмовився, знаючи, що в Басманчука завжди коники в голові стрибають, а Тимко - ні, бо ж сказано - відчайдух. Їх тоді так усіх чотирьох рядочком і знайшли біля ями, з лопатами, ліхтарями і мішком для скарбів. Тимка ще відкачали, а ті троє вже холодні були. Відтоді Тимко Стороженко і став Дурним, бо розказати нічого не міг, тільки кричав, мов несамовитий. А потім заспокоївся і замовк - тільки сидить ото біля старої криниці, каракулі на землі малює, як спитаєш щось - верзе нісенітниці та плаче. Шкода хлопця. А раптом і правду кажуть люди, що там скарб заклятий? Бо тоді і міліція розбиралась, і з району приїздили - нічого не надумали, поховали хлопців, якби от нещасного випадку, а яму ту засипали.
Такі міркування зіпсували настрій, і Петро знову розлютився на голову - приспічило ж оце саме сьогодні, і щоб саме йому, наче інших мало.
- Петре, Петре-е-е… - почулося раптом від паркану.
Там, під вишнею у своїх звичних драних штанах, підперезаних шматком мотузки, стояв Тимко Дурний і по-собачому сумно дивися на Петра. “Тьху ти. Про вовка промовка, а вовк і в хату”, - промайнуло в голові у кращого механізатора колгоспу “Шлях Ілліча”.
- Здоров, Тимку, - Петро завжди чемно вітався з Дурним.
- Петре-е, а куди ти йдеш, га-а? - Тимко підтягнув свої штани, що нагадували старий мішок, і облизав потріскані губи. - Не ходи туди-и, не ходи-и-и…
Де він узявся?
Бунчужний посміхнувся:
- Та я б і радий не ходити, але робота гоне, мать її йоб…
- Вона гоне, а ти не ходи, Петре-е, не треба. Бо лихо буде-е, - знову заскиглив дурний. - Іди ти на хуй, - доброзичливо відповів механізатор, а в голові майнуло: “Ще накаркає, падлюка, накличе лихо”. І, щоб не заохочувати Тимка до подальших пророкувань, він розвернувся та пішов геть.
- Сті-ій, - донеслося йому услід від паркану. - Не чіпай моги-и-лу-у-у!
Петро закляк на місці. А він звідки знає? Це ж тільки голова, і тільки зранку…
Він миттєво повернувся до Дурного. Той вже плакав уголос, розтираючи сльози брудним кулаком.
- Тимку, ти чого?
- Не ходи-и, не ходи-и, - наче заведений повторював той і раптом відвів руки та вирячився на Петра своїми божевільними очима.
- Т-ти… хто-о? - вичавив він із себе через силу. Нижня щелепа його трусилася, витанцьовуючи якийсь складний танець, і, здавалося, чорний запорошений чуб ворушився - чи то від вітру, чи сам по собі.
Бунчужному стало лячно. Він схопив Тимка за плече.
- Це я, Петро, ти що, не впізнаєш мене?
Але той дивився кудись далеко, повз механізатора, і очі в нього були білі як молоко.
- Ти-и-и… - тягнув божевільний зірваним голосом. - Ти-и-и не Петро… ти-и дядько Басманчук. Ти за мною повернувся… Але я з тобою не піду. Я крові не пробував. Це тобі скарбів захотілося, ти ліз туди, до великих ваганів, і пив з них, пив… А я не хочу до пекла, і з тобою не піду. Тимко дурний, та не зовсім… - він вирвав свою руку з Петрової і раптом закричав, залементував, що аж слина потекла з роззявленого рота. - Дивися, на тобі кров! І он кров! Он воно ворушиться, лізе до мене… зуби… не хочу! Не хочу!
З цими словами Тимко затулив обличчя, наче ховаючись від когось, та дременув вулицею навпростець. На першому ж повороті він налетів на бабин Мотрин паркан, завалив його, заточився і впав, заплутавшись у дроті.
Петро постояв трохи, не можучи нічого зрозуміти, потім почухав потилицю та рушив подивитися, що сталося з божевільним. Той лежав горілиць і плакав. Сльози струмками текли по брудних щоках.
Механізаторові стало жаль сільського дурника, він спробував його підняти, смикнув дротину, звільняючи комірець, щось луснуло, і на землю впало та покотилося біле кружальце.
Петро впізнав його. Це був медальйон - єдина здобич невдалих шукачів, його знайшли тоді, на могилі, затиснутим у Тимковій руці. Дурник ніколи не розлучався з цим медальйо-ном, але за добре слово і кілька копійок показував бажаючим.
Там була намальована жінка, у якої замість волосся звивалися кубла змій.
Бульдозер загарчав та неквапом виїхав на вулицю. Петро ніде так впевнено не почувався, як за кермом. Ще підлітком навчив-ся він водити машину, парубком сів на трактор та почав порпатися у його сталевих тельбухах, у війську став танкістом. От і зараз щойно почувся звичний гуркіт двигуна, настрій поліпшився. Хлопець, наче тварину, погладив чорне блискуче кермо.
В кабіні було прохолодно, сонячні промені ще не встигли перетворити її на розпечену духовку. Знайомий запах солярки та машинного мастила приємно лоскотав ніздрі.
- Про-сцяв, прососав півтора лимона, - наспівував Петро, їдучи вулицею. - Пішов в синагог їбать Соломона…
Це була улюблена пісенька дядька Пилипа. Хто такий Соломон, з яким так нечемно поводяться герої, не знав навіть він, але Петрові все одно подобалось:
мурмотів він, тиснучи на газ. -
Сонце било просто в очі - за три години до металу до-торкнутися буде неможливо.
Бульдозер здолав велику калюжу і виповз за межі Тимошівки. От уже лишилася позаду струнка тополя край села, а он вже видно і лісосмугу, за якою у ранішньому мареві видніється могила, непевна і гливка, як велетенська медуза.
Петро ввімкнув найбільшу швидкість і загорлав щосили:
Бульдозер заревів другим голосом і понісся вперед, розкидаючи вусібіч сухі грудки землі та здіймаючи хмари жовтої куряви.
- весело співали вони.
Біля самої могили, мети сьогоднішньої подорожі, Петро зупинився. Заглушив двигун, вийшов і піднявся на вкриту рудою травою верхівку. Запалив “ватрину” - велика робота починається з великого перекуру. Копнув ногою землю, потім щосили тупнув. Міцна, зараза. Певно, не одне століття лежить. А може, й справді тут царя поховано? Хоча навряд чи. Цареві б якийсь пам’ятник спорудили, не інакше, а тут, старі люди казали, тільки брила черепашнику колись стирчала, до неї худобу прив’язували. Та й які в Тимошівці, в біса, царі! Звідси навіть до Києва цілий день їхати, якщо машиною через Новопетрівськ.
Так поміркувавши, Петро докурив, загасив бичка, спустився з могили до бульдозера, стягнув засмальцьовану сорочку та знову поліз до кабіни.
- Пе-е-е-тре-е-! - долинуло здалека, а потім ще раз. - Пе-е-е-тре-е!
Тракторист здивовано озирнувся. До могили від лісосмуги щосили біг Тимко Дурний, плутаючись у своїх штанях та горлаючи, мов несамовитий.
Тьху ти. Знов починається.
Здавалося, дурень ще більше схуд з того моменту, коли Петро кинув його на баби Мотриному городі, обличчя його було сірим, вилиці повипиналися, немов у мерця.
Тимко підбіг до бульдозера і раптом упав на коліна.
- Петре!.. Не чіпай могили, не чіпай, Христом Богом молю, - він захрестився і спробував обійняти Петра за ноги, але той спритно скочив до кабіни і хряснув дверцятами. - Іди на хуй звідси!
Це вже не лякало, а просто дратувало. Тут працювати треба, а воно…
- Петре! Благаю! Не чіпай! Лихо буде… усім нам лихо!
Петро, щоб не чути божевільних волань, торкнув важелі і завів машину. Двигун загарчав, перекриваючи слабкий Тимків голос.
- Не заважай, падло. Геть з дороги - задавлю! - закричав Петро і опустив важкого бульдозерного ножа.
Тимко відскочив вбік. Тепер він обернувся до могили і заволав, по-звірячому завив, звертаючись невідомо до кого:
- Ти бачила-а! Я його прохав! Ти все бачила-а! Я благав його-о-о!
Він раптом кинувся тікати у напрямку села.
- Я не-е ви-и-не-ен! - розносилося степом його відчай-душне волання.
Ну сказано - дурний він і є дурний.
Петро подивився йому вслід, потім плюнув, потер руки та знову заспівав, щоб поліпшити настрій: “Просцяв, прососав півтора лимона…” Бульдозер завчено підхопив другим голосом і рушив у штикову атаку на рудий бугор, що спав багатовічним сном. Ніж врізався у землю, розриваючи її суцільне покривало. На мить здалося, що почувся розпачливий, сповнений болю зойк, але Петро співав на весь голос і тому не звернув на це уваги.
“І як це я заснув?” - подумав Петро, протираючи важкі очі. Голова боліла, наче з великого перепою. Під сорочкою тілом струмився піт - кабіна нагрілася під сонцем, як сковорода. Чулося тихе воркотіння двигуна. Ти ба, не заглух.
Розминаючи затерплі м’язи, хлопець незграбно вивалився на розриту землю і роздивився навкруги. Сонце великим рожевим яблуком тягнулося додолу, занурюючись у сивувате павутиння хмарок.
Та-ак, добряче поспав, мать його… Він почухав потилицю. Однак роботу було майже зроблено - навкруги чорніли купи землі, перемішаної з камінням та дерниною. Наче рана з розірваними краями, з якої між шматків шкіри стирчать уламки кісток.
Петро добре пам’ятав, як зрізав перший шар землі, як розвертався біля балочки, як працював далі… Він майже все пам’ятав, окрім одного - коли це вирішив зупинити машину та поспати? Хоч би був п’яний, а так… Чортова спека.
Бунчужний покліпав осоловілими очима і раптом закляк - неподалік бовванів знайомий силует. Петро примружився. Сумнівів не було - це стояв темно-зелений “бобик”, яким звичайно їздив голова. Ото штука! Він же й справді обіцяв під’їхати надвечір… Певно, побачив, що його механізатор замість виконувати норму спить, і зачаївся. Петро знав ці військові приколи, у нього політрук був такий вредний - сяде було в засідці, все просікає, а тоді вже як вийде - не хочеться згадувать. Хай би їм усім, паскудам… Але нічого не поробиш, треба іти виправдовуватись, тим більше що справу майже зроблено, а що заснув - то буває, зморило, от поки сонечко сяде, швиденько все можна догорнути. І тракторист попростував до бойової машини голови, що стояла на дорозі, якраз проти могили.
Ще здалека було чути, що двигун вимкнений, “бобик” мовчав, затамувавши подих, і тільки з радіоприймача долинав бадьорий голос:
“Пакаряєтца нам, пакаряєтца нам мєрзлата па учєбнікам вєчная…” Розважається товариш голова. Щоб не нудьгувати в “секреті”.
Однак що ближче підходив Петро до машини, то сильніше зростало в ньому тривожне почуття. Щось було не так у нерухомому зеленому силуеті, підозріло завмерли на місці напіврозчинені дверцята і надто самотнім здавався бадьорий спів приймача.
Наблизившись до самого “бобика”, Бунчужний прокашлявся і нерішуче покликав:
- Товаришу голова!..
Відповіддю була тільки мовчанка. Тракторист почухав потилицю, потім зробив ще крок вперед і голосно вигукнув:
- Товаришу голова! Тракторист Бунчужний ваше завдання виконав!
Знову мовчанка.
Це вже виходило за межі розуміння. Петро обережно зазирнув через напівпрочинені дверцята до кабіни. Голови там не було, тільки Вітька Кучеренко, особистий водій та “ординарець”, дрімав за кермом, зкуцьорбившись.
- Вітьо-ок! Агов! Не спи - замерзнеш! - гукнув Бунчужний якомога веселіше та почав трусити водія за плече. І раптом хлопця наче струмом пробило - Вітьчине тіло було холодним як… як у мерця! Він миттєво відсмикнув руку, і Кучеренко завалився на бік.
Мертві вирячені очі втупилися в Петрове обличчя. В цих очах застиг вираз здивування, а чи великого жаху. Розкритий рот благав про допомогу, у кутках губів запеклася кров. Червоні промені вечірнього сонця плямами лежали на одязі, і вся кабіна здавалася закривавленою. “А вакрук, А вакрук толька щєпкі лєтят, Патаму что в тайгу ми врубаємся!” - радісно голосив радіоприймач.
Петро на кілька секунд завмер на місці, а потім розлючено клацнув вимикачем. Спів урвався.
- С-сука! - невідомо до кого вилаявся Бунчужний.
Голову він знайшов неподалік. Войовничий керівник лежав на животі, розкидавши руки і дивно викрутивши шию мало не на сто вісімдесят градусів. Його мертві вирячені очі дивилися на захід. Кілька великих мух лінькувато повзало по обличчю. Петро відчув, що до горла огидним клубком підкотила нудота.
Оце так втрапив. Думки, наче сполохані комахи, безладно заметушилися в голові. Хто це зробив? Чи не подумають на нього, Петра Бунчужного? Це запросто… Але як? Як могло таке статися? Жах почав пробирати тіло, піднімаючись зсередини і затоплюючи душу та мозок. Жах перед невідомим убивцею, жах перед наслідками цієї неймовірної події. Раптом серед усього хаосу думок зринула одна і замерехтіла, заверещала, немов “мигалка” у спецмашин. “До лікаря! Негайно до лікаря!” Петро сплюнув гірку слину, постояв, наважуючись, потім підхопив холодне тіло колишнього голови колгоспу “Шлях Ілліча” та, важко ступаючи, попрямував до “бобика”.
Чималих зусиль йому коштувало закинути тіла на заднє сидіння. Одначе врешті-решт це вдалося. Бунчужний, матюкаючись крізь зуби, влаштувався за кермом та крутонув стартер. Лише тепер хлопець помітив, що його руки вимазані чимось чорним, липким та смердючим.
- От холєра… - Микола Панченко, молодий лікар, витер спітніле чоло. Все йшло шкереберть. Мало на його голову цього чортового колгоспу, бруду, вічно п’яних селюків, бридкої лайки. І тепер оце. Боже! За що?!
Микола важко зітхнув та підійшов до вікна. Посеред кімнати на столі лежало тіло. Молоде гарне дівоче тіло. На жаль, мертве. Ще кілька годин тому воно було Галиною Семенівною Титаренко, або простіше - Галкою Титаренчихою, шістнадцятирічною сусідкою Миколи. А тепер… тепер це було просто мертве тіло, і причину смерті встановити не вдалося.
Треба буде завтра відправляти в райцентр. Ну, не вистачило в нього знань, та й не вчили їх такому в інституті… а потім, уже пізно було, коли її привезли, вже захолола. Але все одно він, Микола, матиме неприємності - тут же навіть під нещасний випадок не підведеш. Може, це епідемія? Якась невідома хвороба? Ні, я вам кажу, не можна молодого спеціаліста отак самого кидати в село, не можна!
Біля ганку юрмився народ.
- Ой, донечко, донечко! - голосила невтішна Титаренчиха.
- Це ж треба, таке горе, - співчував хтось.
- Упокой, Боже, її душу…
- А все Тимко Дурний, накликав-таки біду. Сьогодні вранці біжить та кричить - тікайте всі, бо лихо і загибель нам буде…
- За віщо ж таке?..
- Ой, гріхи наші тяжкії-і…
Ніхто не звернув уваги на зеленого “бобика”, що зупинився поряд зі старим будиночком лікарні. Петро відкрив дверцята та одразу зіштовхнувся з дядьком Пилипом.
- Що?
Дядько не звернув уваги на бліде обличчя хлопця і на те, що він приїхав чомусь машиною голови, а тільки розвів руками:
- Та от, Галка Титаренко померла. Ще зранку на городі робила, буряки сапала, а по обіді мати знайшла холодну вже, - він побожно перехрестився.
Петра наче мішком по голові стусонули. Він тільки розгублено вирячився, а дядько Пилип продовжував розповідати, сумно хитаючи головою: - І головне, ні крові, нічого. Схоже, кажуть, що хтось задушив. От зараз дохтур подивиться, розбереться…
Бунчужний при цих словах, немовби про щось згадавши, зірвався з місця і, проштовхуючись межи людьми, злетів на ганок. За спиною він почув приглушену розмову:
- Ой, не дарма сьогодні Тимко кричав про біду. Казав, помста нам всім буде… казав, за те, що могилу руйнуємо…
Петро рвучко прочинив двері до лікарні.
Люди все підходили та підходили, і воно не дивно, бо загибель молодої дівчини, яку всі знали, а також незрозумілі обставини, що її супроводжували, не могли лишити байдужим нікого. І раптом по натовпу прокотилося - спочатку як чутка, потім як шепіт, а тоді, заглушаючи горе старої Титаренчихи, виросло на скрик:
- Голова помер!
Бліді селяни дивилися на тіло, яке несли до лікарні велетень Бунчужний та худорлявий доктор Микола Петрович. Баби нишком хрестилися.
Коли Петро з лікарем повернулися до “бобика” за тілом водія, у натовпі заголосили ще сильніше. Кучеренчиха вже вибігла і, побачивши чоловіка, впала на землю непритомна.
Бунчужний упіймав за комірець хлопчика, що крутився біля машини, заглядаючи.
- Знаєш де парторг живе?
- Любченков? Аякже! - з готовністю відгукнувся той.
- Біжи туди і скажи, щоб Антон Якович негайно їхав сюди, пойняв? Скажеш, голова помер…
Хлопець зробив великі очі і, пишаючись великою відпові-дальністю, прожогом помчав вулицею.
Микола Панченко у приймальному відділенні остовпіло роздивлявся мертві тіла. Його обличчя було живим втіленням розпачу.
- Що ж це робиться, га? Три трупи за день!
- Миколо Петровичу, - Бунчужний, як і всі селяни, відчував до лікаря велику повагу, тому звав його по батькові, не зважаючи на молодий вік. - Як ви гадаєте… хто… чим це їх?
Панченко істерично смикнув плечима.
- Чорт його зна! Схоже на те, що їх просто задушили! “Якби це справді було так!” - додав він про себе.
У Петра похололо в животі. “Задушили. Значить, це справді хтось… хтось задушив…” - То ви думаєте, що це вбивство?
- А що мені думать? Завтра відправимо їх до райцентру, там розберуться. І справді, хай самі розбираються, я ж урешті не патологоанатом!
Петро не зрозумів останнього слова, але те, що в райцентрі розберуться… А як же! Якраз і розберуться, що голову задушив він, Петро Бунчужний. І все. І молися, аби “вишки” не дали. Правильно - їм аби справу закрити…
- А як ви гадаєте, Миколо Петровичу… чи не подумає хто часом, що це я їх, ну, тобто, я ж їх знайшов…
Микола підвів на тракториста здивовані очі:
- Ти? А тобі воно нащо вбивати?
- Так це ж не я! Чесне слово! От чим хочете клянусь!
Микола відмахнувся, як від мухи:
- Не мороч мені голову. Не вбивав - ніхто тебе не зачепить. А от мене… - він шморгнув носом. - І взагалі, йшов би ти звідси, без тебе мороки вистачає.
Петро повільно вийшов на ганок. Юрба біля лікарні ще збільшилась - здавалося, зібралось все село. Люди збуджено перемовлялись.
- А Вітьок, він же якраз до Галки ходив, а ви хіба не знали?
- От бачите, як їх разом…
- Казала ж я їй, люди добрі, казала - не ходи одна!
- Це хтось із ревнощів, не інакше. Щоб і його, і її…
- А голову за що?
- Свідка прибрати. Вони завжди свідків прибирають.
Сутінки вже перетворювались на густу темряву, коли нарешті з’явилася ідеологічна допомога - під тополями зупинився чорний парторгів “жигуль”. Товариш Любченков, ні на кого не дивлячись, пробіг до лікарні та міцно зачинив за собою двері. Петро, що стояв поруч, почув вигуки, потім заклопотаний голос лікаря, тоді - кволий і переляканий - партійного вождя. Хвилин за десять блідий Любченков з’явився перед людські очі. Він намагався триматися бадьоро, але губи сіпалися і пальці рук дрібно витанцьовували, визираючи з довгих рукавів сорочки. Парторг прокашлявся та набрав повні груди повітря:
- Таварі-ш-чі! Прошу вніманія!
Натовп замовк. Десятки похмурих облич обернулися на звичний заклик.
- Таварішчі! Нас пастігло бальшоє горе… Лютий ворог наньос нам свой підступний удар, - спочатку Антон Якович підшукував слова, але з кожною фразою голос його ставав дедалі впевненішим, він немов підзаряджався від загальної уваги. - Пагіб наш прєдсідатєль. Пагіб як герой, на баєвом пасту. І в цей скорбний час ми должни єшчо тєснєє сплатітца навколо радной камуністічєской партії…
Любченков говорив, наче заздалегідь готувався. Про те, що треба бути пильними, про ворога, який не спить, про ЦРУ, про шпигунів, про ворогів радянської влади, що тільки й чекають слушної нагоди, аби випустити свої пазурі, а потім чомусь про куркулів. Він вправлявся хвилин зо двадцять й під кінець став настільки впевненим у собі, що майже кричав, клянучи імперіалістів.
Юрба схвильовано мовчала. І тут наперед виступив дід Василь. Він підійшов до парторга та став просто перед його обличчям, заступаючи громаду. Кілька секунд старий спостерігав, як Любченков вимудровує черговий епітет, а тоді махнув рукою:
- Годі, Антоне! Набалакався вже!
Любченков проковтнув недоказане слово.
- Ти ці байки не нам розкажеш, а Господу Богу на Страшному Суді, - старий не на жарт розлютився, і голос його бринів, розлітаючись навкруги. - Це ти, курво, писав, щоби закрили нашу церкву! Це ти і вся ваша банда боролися з релігією! Це ви розриваєте могили! Мало вам живих? До мертвих вирішили дістати?
- Дєд, ти шо? - ошелешено закліпав парторг.
- Мовчи, собако! - дід Василь штовхнув начальство у груди. - Настав твій Суд! Ти гадав, Тимко дурень? Ні, Тимко - Божа людина, його навмисне живим лишили, щоби нас попередити. А ми не слухали, сміялися з нього! Насміялися. Це ми дурні! Тепер молися, Антоне, молися, і ви, люди добрі, моліться, бо не прожити нам і дня. Ми всі грішні! Усі! Бо не боронили своїх святинь!
До Любченкова нарешті повернувся голос.
- Ти, дєд, за ето отвєтіш, пойняв?
Але старий знову перервав його.
- Не турбуйся, відповім. Та не тобі - Богові. І ти відповіси, і всі…
- Ой, людоньки, рятуйте! Ой, рятуйте! Ваня мій, Ванечко… - долинув здалеку розпачливий жіночий голос.
- Ваньки Мунтяна жінка…
- Господи, невже й він?..
- Убили мого Ваню, уби-и-ли-и! - репетувала у себе на подвір’ї Мунтяниха.
Зелений від люті та страху парторг сіпнувся до своєї машини.
- Я ето запомню, дєд, пажалєєш єщо! - просичав він, а потім підвищив голос, звертаючись до натовпу. - Таваріщі! Я єду в райцентр сообщіть куда слєдуєт! Своїм замєстітєлєм назна-чаю… - погляд його зупинився на першому, хто стояв най-ближче, - тєбя, Петро. Ти комуніст… Пад тваю атвєт-ствєнность. - З цими словами він зірвався з місця і пірнув у чорні двері свого “жигуля”. Заревів двигун, і машина, прокрутивши колесами на місці, рвонула вперед. Через хвилину вона потонула у густих сутінках.
Петро обвів юрбу очима. Всередині відчувалась дивна порожнеча, наче від сьогоднішніх подій душа кудись відлетіла і замість неї лишилась тільки втома. Звичайно, про те, щоб приймати командування, навіть не йшлося. Які там, у біса, замєстітєлі. Тут би самому розібратися. І раптом у голові виникла думка, проста і тривожна, яка все поставила на свої місця. “Одарка. Де вона?” Петро повів очима. Серед натовпу знайомої постаті видно не було. Серце хлопця тривожно закалатало, і він швидкою ходою попрямував у темну пащу вулиці - туди, де знаходився дім нареченої.
Де ж подівся Петрусь? Одарка позіхнула. Годинник вже показував десяту, за вікном швидко поночіло. Треба ввімкнути світло.
Дівчина підійшла до стіни і клацнула вимикачем. У кімнаті стало світліше. Одарка сіла перед люстром і почала поратися з косметикою. Отак-от. Ще трошки підвести вії, і буде зовсім як у тому журналі. А Петрусь прийде - треба ставити питання руба, оно вже весілля скоро, а він усе парубкує.
- Ода-ро-чко!
Хто це там? А, баба Мотря. Дівчина підійшла до віконниці.
- Що вам, бабо Мотрю?
- Одарочко, нашого голову вбито!
- Як це - вбито?
- А так, горло перерізано, а серце витягнуте! Кажуть, це американці зробили…
Одарка нічого не відповіла та відійшла від вікна. Верзуть казна-що. Американцям, бач, наш голова потрібен, ще й його серце. Не ліньки було ходити бабі через такі дурниці. Дівчина взялася знову причепурюватись. А Петрусь усе не з’являвся. Отримає доброго прочухана, як прийде - годі вже шльондрати, майже одружений чоловік.
Раптом їй здалося, що в люстрі промайнула чиясь тінь. Чи не він? Ні, наче нікого нема. Тільки лампочка почала погано світити - ледь блимає. Ну, це буває, от зараз…
Збоку знову щось майнуло. Дівчина хотіла обернутися і тут відчула, що не може повернути голови. В наступну мить відмовилося коритись і все тіло. Дихати стало важко. Одарку охопив жах. Щось незрозуміле коїлося у кімнаті, щось незрозуміле і зле. Шию стискував спазм.
Надворі хлопнула хвіртка. Загавкав Сірко, а потім радісно заскавчав.
- Дарочко!
Петро! В серці дівчини спалахнула надія. Вона спробувала крикнути, але з горла вихопився тільки хрипкий, кволий зойк. Горло наче хтось стиснув сталевими обіймами і повільно зміцнював їх, не даючи дихати.
Петро підсвідомо відчув небезпеку, ще заходячи на подвір’я, він похапцем відмахнувся від радісних Сіркових загравань і прожогом скочив на ганок. Мить - і двері легко прочинилися, відкриваючи шлях до знайомої кімнати з кволою лампочкою під стелею…
Боже!
Невже він спізнився?!
На підлозі біля столика з люстром лежала Одарка, розкинувши по килиму розкішне каштанове волосся, закривши свої карі очі. З нафарбованих вуст кольору стиглої вишні поволі стікала яскраво-червона цівочка.
- Дарочко!!!
В розпачі Петро схопив наречену, почав трусити ще тепле тіло. А потім відчуття непоправної втрати охопило його цілком, і він заплакав, як дитина, притуляючись до мертвої дівчини, обливаючи слізьми та цілуючи її біле лице, шию, плечі, перса.
Але що це? Краєм ока хлопець помітив якусь тінь, що повільно просувалася до виходу.
- Стій! - він зірвався з місця, але тінь уже зникла за зачиненими дверима, наче розтанула. Петро всім тілом вдарився у різьблене полотно, проте двері не ворухнулися, ніби їх тримали ззовні.
- За віщо? - закричав Бунчужний, і тут раптом сили полишили його. Ноги підігнулися, і велике кремезне тіло безвільно сповзло додолу.
- За віщо її? - питали губи. - Це я у всьому винен! Мене візьми, чуєш?
Але з-за дверей не відповідали, чи то нехтуючи, чи погоджуючись. Над селом висіла тиша, і тільки згодом на подвір’ї діда Василя біля сільради затьохкала сокира - старий і мудрий господар лаштував собі труну.
Антон Якович Любченков гнав свого “жигуля”, витискаючи з двигуна всі сили. Лють уже минула, тепер її остаточно витиснув жах. Звісно, парторг ні в якому разі не вважав, що голову вбили куркулі чи агенти імперіалізму, але з дитинства Антон виплекав у собі шосте почуття. Це почуття у школі допомагало уникати ризикованих хлоп’ячих розваг, а головне, їх наслідків у вигляді допитів у кабінеті директора та прочуханок від батьків. Не зраджувало воно і під час подальшої комсомольскої, тоді й партійної кар’єри. І от зараз шосте почуття, незбагнена здібність заздалегідь відчувати небезпеку, веліло, наказувало: “Тікай з Тимошівки геть!” У селі лишилися дружина з сином, але про них здібність мовчала, її цікавив тільки сам господар.
Чорний “жигуль” вискочив на Ягорлицьке шосе. Під бетонною стелою з написом “Колгосп Шлях Ілліча” біліла незграбна постать - хтось сидів, притулившись спиною до дороговказу. Парторг пригальмував, намагаючись у світлі фар роздивитись, що воно таке.
Людина сиділа просто на землі, виставивши довгі худі ноги. Це був чорнявий худий парубок, вдягнутий у неймовірне дрантя. На шиї зблиснуло знайоме кружальце медальйона. Так, це був Тимко Стороженко, сільський дурень. Він теж утік із села, і тепер сидів, чи то чекаючи на щось, чи відпочиваючи. Дурень не зреагував на яскраве світло фар, здавалося, він спав, і тільки повіки ледь здригалися, свідчачи про те, що Тимко насправді поринув у якусь свою дурну фантазію.
Товариш Любченков не мав часу ані бажання розмовляти з божевільними, тому просто натиснув на газ, і чорний “жигуль”, наче примара, розчинився у нічній темряві.
Була глибока ніч. Петро мовчки сидів біля холодного тіла своєї нареченої. Свічка горіла рівним спокійним вогником, освітлюючи земляне склепіння старого льоху. Дівчина лежала, випроставшись на підстелених рушниках, а головою - на подушці з живих квітів. Велика ікона Божої Матері поблискувала золотими ризами під складеними на грудях руками.
Прийшовши до тями там, у кімнаті, Петро раптом відчув, що йому все байдуже - люди, колгосп, весь світ. Цього вже не існувало, і плювати, як там буде далі, бо виявилось, що він по-справжньому кохав Одарку. Побачивши її, простерту біля люстра, він зрозумів, що втратив цієї ночі, і тепер знав тільки одне - він не може покинути дівчину отак у хаті, що б там не трапилося далі. Що б не трапилося - а що має трапитись, він розумів.
За місце останнього спочинку він обрав старенький льох у кутку подвір’я. Обережно переступаючи біля хвіртки через тіло Одарчиної матері, а своєї майбутньої тещі, він прибрав старий мотлох і закрутки. Він діяв, наче автомат. Одарка любила квіти - і Петро нарвав цілий оберемок тут-таки під вікнами. А знімаючи зі стін рушники, захопив заодно і стару ікону, сам не знаючи навіщо. І от тепер, коли все було готове, можна було спочити. Петро сидів і дивився на свічку, тримаючи Одарку за руку та чекаючи своєї долі. Він не злякався і не здригнувся, коли відчув, що не може більше рухатись, коли моторошний спазм крицевими обіймами вхопив його за шию. Жах з’явився в його серці тільки тоді, коли він побачив те, що наближалося до нього з темного кутка.
Тьмяні очі дивилися з крижаною люттю. Огидно ворушилися слизькі мацаки, хижо роззявлялись численні ікласті пащі.
Але жах панував у серці тільки мить - у наступну секунду тракторист колгоспу “Шлях Ілліча” мертвим упав біля тіла своєї коханої, все ще міцно стискаючи її руку.
Згори почувся гуркіт каміння - це завалився кам’яний вхід, що вже давно тримався на чесному слові. Щербата цегла запечатала могилу, і свічка невдовзі загасла.
Сонце вже високо стояло над степом, щедро розкидаючи свої промені на села, лани та лісосмуги, коли з райцентру виринули й побігли Ягорлицьким шосе дві машини. Попереду шурхотіла колесами жовта з синьою смугою міліцейська “Волга”, а за нею дрібно трусилася на камінчиках “покращеного дорожнього покриття” білява “швидка допомога”. Доїхавши до бетонного дороговказу, обидві завернули на жовтий путівець, що вів до Тимошівки.
У міліцейській машині сиділо четверо - молодий водій-міліціянт, здоровезний сержант з кобурою на боці, парторг колгоспу “Шлях Ілліча” Антон Якович Любченков та кремезний чоловік у цивільному.
- Далєко ета ваша Тімашовка? - спитав останній, обернувшись до Любченкова.
- Да нєт, скоро уже прієдєм.
Антон Якович був блідий, наче мрець. Після безсонної ночі під очима темніли кола, руки дрібно трусилися, а перелякані очі скоса позирали то на важке підборіддя та кам’яне обличчя супутника у цивільному, то на грубезну кобуру сержанта. Кожен метр, що наближав машини до села, відбивався всередині Любченкова справжніми тортурами. Спочатку він пробував заплющити очі, але зразу відкривав їх, бо в уяві поставало страшне, мертве обличчя голови колгоспу. Шосте почуття вже не наказувало - воно просто волало, але нічого вдіяти було неможливо.
На обрії з’явилась лісосмуга, далі - темна цятка бульдозера, що застиг біля розритої могили. Так, саме там і знайшли голову, це лікар сказав. У парторга похололи всі нутрощі, але “Волга” невблаганно долала свій шлях до страшного місця.
- Диви, людина! - раптом вигукнув водій.
Всі припали до вікна. І дійсно, степом від села туди, до розритої могили, йшов чоловік. Обличчя його з такої відстані розібрати було неможливо, але лахміття, що розвивалося, наче плащ, не давало помилитися.
- Тимко! - вигукнув Антон Якович.
Тимко віддалявся, як завжди прямуючи до одному йому відомої мети.
- Доженемо? - Спитав водій. - Якщо степом, потрошку.
- Нє нада, - відрізав цивільний, а потім обернувся, - Ваш чєлавєк?
- Ага, - підтвердив парторг, і йому стало ще моторошніше.
- Нє дрєйфь, дарагой, відіш, всьо не так плохо. Паєхалі дальше.
Білою примарою на обрії з’явилася Тимошівка.
Мимоволі чоловіки в машині знову напружилися. Антон Якович вчепився білими руками у сидіння, водій уважніше почав перемикати передачі, а здоровань-сержант нишком розстібнув кобуру. Навіть на кам’яному обличчі цивільного промайнула тінь тривоги.
Село невблаганно наближалося.
Ось промайнула тополя, що росла край дороги.
Ось - Титаренчишина хата.
Гуркіт двигунів розрізав тихе повітря, але село не озивалося у відповідь жодним звуком. Не чутно було ані людських голосів, ані гавкоту собак. Жодної постаті не з’являлося на подвір’ях. Село зустрічало гостей цілковитою мовчанкою.
Машини одна за одною пригальмували, в’їжджаючи в село.
- Вони що, повмирали? - стиха промовив сержант.
- Куди їхати? - поцікавився водій, озираючись на цивільного. - Єдєм в бальницу. Антон Яковлєвіч, паказуйтє дарогу.
Облуплена будівля лікарні теж похмуро мовчала. Машини зупинилися, і вся четвірка вийшла з “Волги”, щоправда парторга довелося тягти мало не силоміць, настільки він боявся рідного села.
Гості просувалися до зелених дверей лікарні напружено, немов у тилу лютого ворога. Першим ішов сержант, стискаючи у напруженій правиці важкого “Макарова”, далі обережно ступав чоловік у цивільному, а за ними водій вів під руку товариша Любченкова.
Сержант обережно прочинив двері, зазирнув і махнув супутникам рукою - мовляв, усе спокійно.
На ліжку та на столі, укриті білими простирадлами, лежали голова колгоспу “Шлях Ілліча”, його вірний ординарець Вітька та шістнадцятирічна Галка Титаренко. На підлозі темніли брудні слизькі сліди.
Сліди вели у куток, де, притулившись до стіни й безпорадно розкинувши тонкі безсилі руки, на підлозі сидів молодий колгоспний лікар Микола Панченко. Тоненька цівка крові запеклася на комірці білого халата. Хлопцеве обличчя посиніло, мертві очі дивилися з-під посивілого чубчика з нелюдським жахом.
Сержант з огидою копнув мерця ногою.
Цивільний, затуливши хусточкою носа, вийшов на вулицю та наказав санітарам, що палили біля “швидкої”, забрати трупи.
- Та тут, здається, і справді всі повмирали, - сержант запалив цигарку тремтячою рукою. Антон Якович нахилився, намагаючись припалити від сержантової запальнички, але руки не слухались, і він тільки пальці попік.
- Дайте і мені, - попрохав водій, запалив та, випустивши хмару сивого диму, притулився до стовпа з німим рупором гучномовця на верхівці.
Вони вже обійшли з десяток хат. Від побаченого навіть у санітарів сполотніли обличчя. Обличчя Любченкова зробилося відверто зеленим. Водій невпинно, наче жуйку, кусав нижню губу, він був близький до істерики. І тільки сталеві очі людини в цивільному не відбивали жодної емоції.
- Ми ж їх усіх зараз не заберемо, - подав голос один із санітарів.
- Прійдьотца висилать рєфріжератор. І каманду салдат с пратівагазамі, - відказав цивільний спокійно.
Парторг раптом закашлявся і схопився руками за живіт.
- Я сєйчас, - пробурмотів він та прожогом чкурнув вузенькою стежкою, що вела від сільради вглиб, до дерев’яної буди з написами “М” та “Ж” на дверцятах.
Водій нервово хихотнув:
- Не втримався наш парторг.
- Так, йому зараз не позаздриш, - зауважив стриманіший сержант і звернувся до особи в цивільному. - Товаришу майор, а це не заразне?
- Што заразна?
- Ну, від чого тут усі повмирали.
- Успакойтєсь, сєржант. Всьо вияснім, - запевнив цивільний безбарвним голосом.
- Чортова спека, - вилаявся один з санітарів, рудий з рябим обличчям. - Чуєте, як смердить?
Всі намагалися підтримувати розмову, аби якось розвіяти важку, олив’яну тишу, яка зависла над Тимошівкою. Але тиша давила, потроху стискаючи своє моторошне коло, поглинала коротенькі уривки фраз, периною лягала на вуста. Міліціонери курили, мов несамовиті. Тютюновий дим сивими струмками спливав до мовчазного репродуктора. Запах його забивав сморід та трошки заспокоював нерви.
Безхмарне небо висіло над Тимошівкою, і навіть пташки не тривожили його полуденного спокою. Мовчанка накривала село своєю блакитною ковдрою.
- Мьортвиє з косами стоять… і тішина… - спробував пожар-тувати рябий санітар, але його ніхто не підтримав. Жарт пролунав жалюгідно.
- Зачекайте… чуєте? - несподівано напружився сержант.
У цвинтарній тиші виразно почувся здавлений скрик, хрипкий, ніби хтось задихався. Звук долинав з туалету.
- Туда! - гукнув чоловік у цивільному та кинувся вперед вузенькою стежкою. За мить його наздогнав сержант з настовбурченим пістолетом.
Коли вони підбігли, двері туалету самі собою розчинилися. Звідти важко, немов дерев’яна колода, випав Антон Якович Любченков, парторг колгоспу “Шлях Ілліча”. Обличчя партійного лідера посиніло, язик вивалився з рота, червона цівочка поволі стікала на білий комірець сорочки.
Рябий санітар підбіг до нього і похапцем став міряти пульс, але скоро безнадійно махнув рукою.
- Мертвий, - сказав він розгублено.
Сержант мовчки втупився у невеличку порожню кабінку туалету. І раптом у страхітливій тиші над головами вибухнув репродуктор, що до цього моменту мовчки висів на трухлявому стовпі:
Тут уже не витримали навіть сталеві нерви особи в цивільному. Всі, не змовляючись, рвонули до машин. Глухо клацнули дверцята. Жовто-синя міліцейська “Волга” та білява “швидка допомога” чимдуж тікали геть від страшної вимерлої Тимо-шівки, намагаючись якомога швидше вирватись на рятівне шосе, а навздогін їм дико та неприродно весело горлав самітній репродуктор:
Луна котилася степом, і далекі могили на обрії легенько пританцьовували в такт, коливаючись у розпеченому повітрі.
This file was created
with BookDesigner program
21.05.2009