З двору Зубрицького Письменний і Швачка повернулися додому. Запросили і Яна Байрацького до себе, бо йому тепер нікуди було діватися. Пообідали. Розговорилися. Події останніх днів навіяли спогади. Почав Байрацький:

— Я мав повідати вам про себе. Ось і нагода трапилася.

Ян почав здалеку. Розповів, що жив колись поблизу Кракова. Двоє було їх у батька — він та сестра Ванда. Бідували — страх і згадувати. А коли вже батько не міг кінці з кінцями звести, переїхали на Україну, в Добромиль. Мулярів у Добромилі не бракувало, але заробити було де. Мало-помалу й розжилися. Дім змурували своїми руками і в дім придбали дещо. Так і не зогляділися, як Ванда їхня на порі стала. Тут би Янові женитися, але ж і Ванда на виданні. Сказав тоді Ян батькові: «Зберемо Ванді посаг, видамо її, а потім і я вже подумаю про себе». Згодився батько, а мати просльозилася навіть від радості за сина. Небавом знайшлася й пара сестрі. Правду мовити, не по душі було те батькові, бо наречений — шляхтич. Станіславом Копиткевичем звали його. Він служив хорунжим у кварцяному(30) війську. Батько твердив, що пан Станіслав не пара Ванді. Пробували вмовити її — й на мову не здалася, гіркими сльозами облилася. Вирішив батько з паном хорунжим поговорити. Чим переконав його пан Станіслав, невідомо, та вже на другий день благословили молодих. Гарна пара вийшла. І жили вони гарно. Пан Станіслав мав свій маленький маєток біля Добромиля. Але недовго їм щастя усміхалося. Ласо позирав на той маєток шляхтич-гульвіса Ігнацій Новицький.

Одного весняного дня, коли пан Станіслав подався до Львова за покупками, Новицький зробив наїзд на маєток Копиткевича. Ванду люди сховали, а дім згорів. Повернувся пан Станіслав на голе місце. Але то ще не все. Лихо не ходить поодинці, а в парі. Не застав пан Станіслав і своєї дружини. Не знесла вона наруги, померла. Тоді Копиткевич повіз до коронного трибуналу позов на того шляхтича. Банітували(31) Новицького — і він мов крізь землю провалився: ні слуху ні духу. А горе помалу звело в могилу батька, а там і матір. Пан Станіслав подався на креси(32) , а Ян продав свій дім та й бобі світ за очі пустився. П'ятнадцять літ не світу микався, поки на слід пана Станіслава натрапив. Той тепер у Білій Церкві поручиком служить. Оце до цього він і їхав.

— А як же пан до Зубрицького потрапив? — поцікавився Микита.

— Дістався я до Бишева, заночував там і дізнався, що пан посесор чорногородський нову кам'яницю мурувати збирається, знаючих людей шукає. А мені гроші до зарізу потрібні — і подався я до Стефана Зубрицького. Таку йому кам'яницю звів, що ліпшої на всьому Поірпінні не знайдете. Самі ж бачили. У Харлінського в Бишеві — і то гірша. У Тиші-Биковського, брата фастівського біскупа, і в Кощіївці, і в Бузовій — звичайні хати проти неї. А це ж… палац.

— А нащо посесору тут кам'яниця? — запитав Микита Швачка, ніби й не знав того. — Розбагатів так, що злоті муляють?

— Страх примусив. Колись у нього, розповідають, був непоганий дім, але дерев'яний. Гайдамацький ватаг Лазар Таранець пустив його з димом.

Швачка лише усміхнувся на ті слова.

— Оце діждуся пана Станіслава (він у Бишів до друга свого Рожнятовського поїхав) та й поступлю до нього на службу.

Помовчали якусь мить. Кожен думав про своє: Ян — про Білу Церкву, Письменний — про Запорізьку Січ та про її школу, де так потрібні знаючі дидаскали(33) Микита — про той останній бій гайдамацької чати з шляхетським роз'їздом. Де нині Лазар Таранець? А Єгор Степанов? Жаль, якщо загинули. Микиті пригадалася розповідь Степанова про те, як пан за непослух катував канчуками, як забивав у колодки. Порятували тоді Єгора товариші.

Пустив він червоного півня своєму князеві, пристав до ватаги лісовиків, які нагонили страх на панів всієї Московської губернії. А князівські слуги до сім'ї вчепилися. Над дружиною збиткуватися почали, над малими дітками. Кинувся Єгор з друзями жінку й дітей рятувати, а на них солдати, князем викликані, в засаді чекали. Схопили Єгора та ще двох лісовиків, забили в колодки — і в солдати. Єгор не скорився і там. Тоді його покарали шпіцрутенами(34) й погнали під Азов. Він тікав — і потрапив до рук ординців, а там — і на турецьку галеру.

Одного разу на морі знялася буря. Галера розбилася об скелі прибережні. Мало хто врятувався тоді. Разом з Єгором до берега добралося тільки троє. Був серед них запорожець один. Повів їх на Січ. Довгою і незвичайно важкою була та дорога. Добралися вони з горем пополам. Але й тут не пощастило Єгорозі: під самим Новосіченським ретраншементом(35) нарвався на знайомого офіцера — і знову довелося йому солдатські сухарі жувати. Лише за третім разом, як перекинули їхній полк до Києва, таки вирвався на волю. У Чернечому лісі пристав до гайдамаків. Прийняли його ватажани Лазаря Таранця, полюбили за мужність і веселу вдачу…

Так у розмовах і спогадах і недільний день минув.