Стефан Зубрицький від задоволення посміхався, проходжуючись по рундуку(43) й чекаючи пахолків, що ось-ось мали привести тих клятих ребелізантів. Усе вийшло так, як він і розраховував. Хай хлопи запам'ятають: із Стефаном Зубрицьким жартувати не годиться.

Побачивши Байрацького й Швачку зв'язаними, Зубрицький аж затрусився від нестримного бажання тут же розправитися з ними. Тільки пахолки проминули браму, Стефан зіскочив з рундука і, незважаючи на свої немолоді літа, підбіг до затриманих:

— Ага! Попалися, лотри(44) Я покажу, як бунтувати хлопів і шляхтича безчестити! Я навчу, як шанувати Стефана Зубрицького!

Розмахнувшись, він навідліг ударив Швачку, потім Яна. Микита рвонувся вперед, але Мандрика так смиконув за мотузку, що він замало не впав. Стефан розмахнувся вдруге, та вдарити не встиг: на рундуку появилися його сорокалітній син Петро і двадцятилітній внук Тоник.

— Зачекай, тату! — гукнув син. — Хіба не ліпше віддати їх пану Тиші-Биковському, ніж самим бруднити руки? Шляхтичеві бридко й торкатися до них. А хлопів — на стайню!

— Я й без Тиші знайду на них управу! — крикнув Стефан, проте волі рукам уже не давав. — Але перше нехай подивляться, що я з хлопами чинитиму.

Біля стайні на двох сторчах лежала колода, схожа на конов'язь. Пахолки підігнали до неї селян, яких привели до замку разом з Микитою і Байрацьким, схопили найстаршого за плечі, звалили на колоду, всілися на голові й ногах і почали шмагати канчуками. Сорочка катованого потемніла від крові.

Решта селян покірно мовчала. Та Микита Швачка і Ян Байрацький не стерпіли. Перший рвонувся до найближчого пахолка, виважив його ногою під ребра. Той несамовито закричав, схопився руками за живіт, упав на землю й почав корчитися. Микита й сам поточився, мало не впав. Інші слуги скопом накинулися на нього. Ян заступив дорогу Зубрицькому:

— Пан Зубрицький не шляхтич, а бидло!

Посесор позеленів, розмахнувся і вдарив кулаком Яна в зуби.

Байрацький вигукнув знову:

— Пан Зубрицький — негідник!

Тим часом на допомогу Швачці метнувся дебелий парубок. Збивши двох пахолків, він зчепився з третім. Микита бачив: нічого не вдіє хлопець проти доброго десятка панських лакуз, от-от знесилиться, от-от упаде під їхніми ударами.

— Тікай, хлопче! До лісу тікай! Передай Таранцеві — Швачка в біді! — закричав, що мав сили.

Парубок звалив здоровенним кулаком третього слугу, підставив ногу Мандриці, вирвав у нього кия й, розмахуючи ним, за мить пробився до частоколу, вискочив на приступці, що вели на невеличкий оглядовий майданчик, ухопився за кінець загостреної колоди, підтягнувся й, перевалившись через стіну, полетів у річку. Коли пахолки досягли помосту і глянули на Ірпінь, парубок випірнув уже біля протилежного берега й, розгортаючи очерет, швидко попрямував до панських коней, що паслися на лузі. Невдовзі він помчав до Унави, за якою починався Чернечий ліс.

Зубрицький затіпався, мов у пропасниці:

— У-У-У- драби! Такого лотра випустить! Я вам покажу! Ну, чого роти пороззявляли? Чого стовбичите? Катуйте всіх, а ці ребелізанти хай дивляться, хай бачать, що й їх таке ж саме чекає!

Слуги запопадливо взялися виконувати наказ посесора. Засвистіли киї, застогнали катовані. Найбільше старався Мандрика. Випустивши дебелого парубка, він скаженів не менше Зубрицького. Як тільки висікли останнього селянина, осавула підскочив до Стефана:

— А тепер, пане?

— На просушку хлопів! — заревів посесор,

Просушка була найтяжчою з кар, яку тільки могли вигадати Зубрицький і Тиша-Биковський. Неподалік стайні були вкопані в землю два стовпи з довгою перекладиною поверх них. Селян роздягали, зв'язували мотузкою руки й підтягували до бантини. Так висіли вони стільки, скільки заманеться їхньому мучителеві. Зимою нещасні костеніли від холоду, влітку знемагали від спеки.

Через кілька хвилин п'ятеро чорногородських селян гойдалися на бантині.

— А тих ребелізантів прохолодити! — розпорядився Зубрицький, — їм хотілося Таранця бачити. Що ж, у льоху чекає на них Лазарів спільник.

Посесор, його син і внук поспішили до покоїв, а Швачку й Байрацького слуги поволокли до темниці. Лиш зачинилися за ними двері і голосно скригнув залізний засув, Байрацький спересердя вилаявся по польськи. Під протилежною стіною щось зашелестіло соломою, й до них долинув хриплий простуджений голос:

— Що це? Пани панів почали саджати?

Той голос Микиті здався знайомим. Хто б це міг бути? Хтось із Таранцевих спільників? Тоді хто саме? Як він потрапив сюди?

— Людино добра, — обізвався Микита, — якщо в тебе руки вільні, допоможи нам звільнитися від цього мотузяччя, що пахолки на нас наплутали.

— Е, друже, не можу. Я прикутий до стіни…

— Єгор! — закричав Микита й кинувся до купи солом'яної потерті, на якій лежав його давній друг Єгор Степанов. — Оце так стріча! А я ж по тобі й панахиду відправив.

— Рано, пане-брате, рано хоронити мене.

— Як же ти живий зостався?

— А ти? — в свою чергу запитав Єгор. — Я ж бачив, як ти з коня звалився.

— Е-е-е, товаришу, — з розтяжкою мовив Швачка, — довга це розповідь.

— Та й моя не коротка, — зітхнув Єгор і, спохватившись, додав: — То чого ж ви стоїте? Опускайтеся на коліна, повертайтесь. Може, я й справді щось зумію вдіяти з тими мотузками.

Ян і Микита простягнули Єгору руки. Нахилившись, він почав зубами обмацувати вузли. Нащупавши найбільший із них, став злегка посмикувати його, потім зозла шарпати. Раз у раз випльовуючи клоччя, кляв пахолків Зубрицького.

Минуло не менше години, поки мотузки ослабли, а потім і впали на долівку. Розім'явшись, Микита розв'язав Яна, і вони вдвох почали обмацувати ланцюг Степанова.

— Нічого у вас не вийде, друзі, — мовив Єгор. — Скільки не тру кільце об камінь, а перетерти не можу: не піддається.

— Чекай, чекай, а де воно? — поцікавився Швачка.

— Та ось. Посередині якраз, — відповів Єгор.

— А що, як ми засунемо його в скобу, якою ланцюг: прикріплений до стіни, та наляжемо всі разом?

— Я вже пробував.

— Так ти ж був один, а тепер ми втрьох.

Не чекаючи згоди Степанова, Микита підповз до стіни, намацав скобу, засунув у неї половину кільця, натиснув. Кільце випорснуло назад.

— Коли б щось підкласти…

— Ось камінець під потертю знайшов. Бережу його.

Проте й камінець не поміг — кільце ніяк не піддавалося. Швачка уважно обмацав скобу й радісно вигукнув:

— Друзі! Та ж скоба гнеться! її ж іржа мало не переїла! Ану давайте наляжемо тепер на неї.

Він знову засунув кільце в скобу, підклав камінець.

— Натискаймо всі разом!

Шестеро рук потягнулося до невеличкого кільця.

— І взятися не можна…

— Нічого, Яне. Натискай на мої пальці, — не вгавав Микита. — Так, так. їй-бо гнеться! Ще трохи! Ще крапельку…

В'язні так заходилися біля скоби, що не відчували ні голоду, ні того, як ниють обдерті руки.

— Ще трохи, братці, ще трохи, — раз у раз повторював Швачка.

— Не можу більше, — зрештою промовив Байрацький.

— Я теж, — знесилено прошепотів Степанов.

Вони попадали на потерть і кілька хвилин важко відсапувались, а згодом піднялись і знову взялися за неподатливе заілізо. Повільно текли хвилини, години, спливав день.

— Ні, доста, — безнадійно мовив Байрацький.

— Хай йому біс, — опустився на потерть Єгор.

— Гаразд, — згодився Швачка. — Перепочинемо ще раз.

— А я тим часом розповім, як потрапив сюди, — сказав Єгор.

— Розповідай, друже, — обізвався Микита.

— Коли пани стягнули мене з коня, — почав свою розповідь Степанов, — то накинулись усі, мов чорти на грішну душу. Ну, думаю, кінець тобі, Єгоре. В'яжуть мене, а я дивлюся, що з товариством. Бачу, ти, Микито, схопився за груди — і навзнак з коня. Там і там падають хлопці. А там рубаються, прикривають батька Лазаря. Ще побачив, як отаман Ірпінь перепливав. Більше нічого не бачив.

Стишилося бойовисько. З'їхалися шляхтичі. Радяться, що зі мною робити. Одні кажуть: «Повісити!» Другі кричать: «На палю!» А треті горланять: «Живого на вогні засмажити!» Ось тут і нагодився посесор Стефан Зубрицький. «Стійте, панове, — каже. — Не такий йому треба кінець. Він би уже й сам хотів, щоб його швидше скарали. Та ні, нехай псявіра ще поконае. Нехай ще одноплемінні його почастують. Він же солдат біглий — чому ж йому шпіцрутенів не скуштувати, Сибіру не звідати? Від мене Гринь Олійник у російські землі подався. Відвезу на Перевізький форпост, скажу: ваш це, біглий солдат, беріть, а мені Гриня верніть — от і гаразд буде. А вам, панове, барило найкращого венгржину(45) . Згода?» — «Згода!» — закричали шляхтичі. Так я опинився тут. Відчинять двері, кинуть недоїдків, поставлять води — і все. Так і живу… Жду, поки Олійника знайдуть…

— Сумна твоя оповідь, — скрушно сказав Швачка.

— Нічого, пане-брате. Зате живий. А поки людина живе, то й надія не зникає. Сподіваюся, що не одного пана ще на той світ спроваджу. А як же ти врятувався, Микито? Яким побитом сюди вгодив?

Швачка розповів про себе, а коли скінчив, підвівся на коліна, рішуче сказав:

— Ні, клята залізяко, не може бути, щоб ти нам не піддалася! Вставайте, хлопці! Крапля, говорять, і камінь пробиває. Будемо доти гнути, поки пальці слухаються, поки сила є.